Що наші прикрості й терзання?
Що розпач наш й нестерпний біль?
Усе це прах... Ми ж на заклання,
Голодним прихотям своїм,
Готуєм в дар заблудлі душі,
Словами молимось, самі ж
Гріхів віддавшися спокусі,
У небуття торуєм слід,
Забувши шлях простий до Бога
Шукаєм стежку каяття,
В надії вічній... Як ж без того?
А Він... Він дивиться здаля
І часом спогади зринають ...
Де Юди зрада, де Петро
Ще поки півні заспівали
Вже тричі зрікся, так було...
І люди... Люди, що любив так,
Без крихти сумніву й жалю
Над ним втішаючись глумились,
Пилату ж мовивши оту:
"Вараву відпусти! Вараву...
Ісусу смерть! Його на стовп!
На стовп!" - неістово кричали
І вкритий терном Він пішов...
Пішов зневажений крізь камні,
Попри знущання грязних слів
(що так уміємо сказати)
Йшов, спотикався, далі брів...
Свій хрест піднявши на Голгофу,
Вдивлявся вкотре вже в людей,
Очима повними скорботи,
Та розумів, що ще прийде
До них, в любові Боже царство,
Простив... Помилував усіх...
І був ще заживо розпятий,
Щоби померти і Воскреснуть,
А після... Після Вознестись...
