І замісіть любовного признання із трьох слів,
Він, запутавшись вночі, у павутинні тривог,
Тихесенько та твердо шепотів:
"Я буду живий. А ні - бережи її Бог"
Він любить. Часто ревнує.
Він злиться. Щось його дратує.
Щось байдуже. А щось потрібно.
І хай там що, а він її цінує.
Він поводиться з нею гідно.
Вона щира маленька особа.
Не просто особа, а більше ніж рідна.
Невиліковна рідна хвороба.
Як-то кажуть: "Вона його і небо й пекло",
І зорі, й місяць, хвилі і вогні...
Вона до нього страшно звикла.
Його лиш постать бачить уві сні.
Вона його надія, оберіг.
А він для неї - гордість.
Кохати іншу він б не зміг:
У них тепер вже спільна совість.
Отак живуть, повіривши у чудо,
Сьогоднішнім насолодившись днем,
Відкинувши мільйони людо-бруду,
Забувши тисячі людських проблем.
І замість любовного признання із трьох слів,
Вона тремтіла і не знала чи поможе,
Але була для нього перехрестям всіх світів,
Тому шепотіла: "Я навіки з ним... Бережи його, Боже.."
