За вікном спокійно й тихо дощ йде,
Неймовірна тиша наступає в мені,
Хто міг подумати, що він зайде,
І ми залишимось у кімнаті одні.
Зміг не зірвати спокій,
При цьому міцно обійняти,
На стежині широкій,
Навчився мене зупиняти.
І віднині зайві слова,
Варто просто тихенько мовчати,
Я тепер для вас ділова,
Зупинюсь на хвилину кричати.
Ні, крик ніхто ніколи не чує,
Він хвилює тільки мене,
Та зайшовши в кімнату відчує,
Те, що інших завжди мине.
Зможе витягнути з мене теплоту,
Іншим - це ніколи не вдасться,
Ніхто не заповнить мою самоту,
Не знатиму, що таке щастя.
Це мов частинка мого серця,
Яку неможливо замінити,
Він душі моєї торкнеться,
І дозволить мені полетіти.
