Вона його кохала, як ніхто…
Хмеліло чебрецями тепле літо,
Як на шляху їх стрілася АТО,
Ввірвалась у життя, неначе вітер…
Прощання закоротке в них було:
Розлука, сподівались, не надовго.
Принишкло розтривожене село,
Коли подавсь він випробувать долю.
Там він побачив інший стиль життя,
На все й на себе мов дивився збоку.
Частіше чув своє серцебиття,
Коли робив уліво-вправо кроки.
Пройшов спецпідготовку, навчання,
Усе умів цей воїн на «відмінно».
Стріляв у ціль лише – не навмання.
Боявсь, як поряд розривались міни.
Палав вогонь гібридної війни:
Горів Донбас… Там пекло наставало.
І заблукала доля в полини.
Гірким настоєм щедро частувала.
Чекало вдома все його село
І рідні, і кохана,й вірні друзі.
По-іншому ж і бути не могло,
Адже відомий був у всій окрузі.
Та щастя повного в людськім житті нема,
Як і прямих доріжок не буває…
Упала після осені зима
Й зрадлива куля юнака... вбиває.
Прощалося із ним усе село…
В хустинах чорних і кохана, й мати….
Чому ж коротким щастя їх було?
Саме за нього йшов він воювати…
Погасла свічечка його у світі цім,
Розтав і голос у степах Донбасу.
Дві цівочки-сльозинки на лиці
У матері… «Який ти в мене… красень!»
Не бачила вона ані людей,
Ні слів не чула хлопців-побратимів,
Лиш мозок думку втомлено пряде:
«Невже до хати син її не йтиме?»
І раптом з півживих її грудей,
Мов грім, прорвались крик і стогін… басом…
«О, скільки ж ти забрав уже дітей!
Допоки, розіп’ятий, ще, Донбасе!»
28.12.2018.
Ганна Верес (Демиденко).
І раптом з півживих її грудей,
Мов грім, прорвались крик і стогін… басом…
«О, скільки ж ти забрав уже дітей!
Допоки, розіп’ятий, ще, Донбасе!» так щемно...
Скільки ж загинуло іх вже,
А скільки ще синів загине,
У серці біль, у серці щем,
Вони вмирають за Вкраіну.
СЛАВА УКРАІНІ !!! ГЕРОЯМ СЛАВА !!!
Гарно написали, спасибі Ганнусю.
так щемно... 
