холодного грудневого ранку
прокинувшись,
довго дивлюсь в вікно, ставлю на газ кавник,
раптом намацую пальцями
кожну прожиту зиму.
спитай мене, що тепер думаю,
тепер, коли ці зими минули,
що наспівую, коли готую вечерю,
що читаю перед сном,
з ким говорю по телефону.
і я скажу тобі, що з того сумного дня
я не знайшла нових поетів, не полюбила нові міста,
не вивчила жодної мови, не віднайшла сенс буття,
і пережовую свої спогади,
коли готую вечерю.
я розкажу тобі, що з того сумного дня
продаю заводи, пишу тільки прозою,
веду беззмістовні розмови, і там, де лишився ти,
щодня бетоную стіну.
більше не вірю в патетику, ні в щирість, ні в гру,
запиваю снодійним опівночі
тугу свою і любов,
відтоді як мій пілігрим
обернувся й пішов
здебільшого просто мовчу.
і поки готується кава, світлішає за вікном,
зализую сіре небо, ніби старий рубець.
раптом питаю
ти розказав їй про мене? її пекло́?́
Останні чотири рядки просто остаточно знесли дах усієї яскравої емоційної конструкції, яка будувалась увесь твір... Ті чотири останні рядки, як кінохроніка випробувань ядерної бомби, коли потужна і всеохоплююча хвиля за секунду спустошує усе навкруги