Війна не для жінок, і зброя оголена плаче,
Все шукає покою та його не існує навіть вночі,
Побажає лише перед битвой удачі;
Хіба ж раз за любов гострили мечі?
Хіба ж раз поринав кожен з нас у цю битву
Нескінченного спокою холодної миті?
І пошепки читав забуту молитву
Серед сірих стін, що мохом оббиті.
Тепер стискається коло, загнали у пастку,
Немає виходу звідси, тільки зграя стріл,
Які підганяє вітер на ласку
Митців, поетів, жерців.
Війна не для жінок, не в історії справа,
Не в канонах людських чи сердитих очах
І навіть не в долі – лукава забава,
Хоче й любить відчувати чийсь страх.
Як милосердно завмерти на кривавому полі
І опинитись далеко, десь поодаль,
Де ти будеш лише сам із собою
І де в муках не буде радість і печаль.
Але, все ж таки, стояти місці самому – пропаще,
А чи можу я стати поруч з тобою?
Пліч-о-пліч боротись, сподіватись на краще,
Хоч і зв’язані руки міцною линвою.
Війна не для жінок, востаннє згадаю,
І сльози сталеві блистять навкруги
Чужого обличчя, якого не знаю –
Нехай будуть прокляті всі боги війни!
