Мережить осінь крони знов дерев
Над сивою, як світ старий, Десною,
Що коси вербам, біжучи, пере
І морем розливається весною.
О Десно, скільки знаю я тебе,
Не втомлююся диву дивуватись,
І синяві, позиченій в небес,
І ранкам у полоні казки-ватри.
Я течії твоєї тихий плин
Виходжу, ніби долю, зустрічати,
П’ю ранок із дрібнесеньких краплин
І заглядаю в чарівне свічадо.*
І враз розправить зморшку на лиці
Мені ранкового туману свіжий подих.
У нім – усе: і м’ята, й чебреці,
І диво, котре тчуть Деснянські води.
10.09.2019.
* – дзеркало.
Ганна Верес (Демиденко).
