Леся:
Вогнем палає і кремсАє небо
І наближається до нас війна,
Та й брат дзвонив - тікати мені треба,
Бо завтра вже до нас дійде вона.
Так страшно. Страшно. Серце калатає.
-О, Боже милий, зглянься, захисти!
І що робити? Як тікати маю -
Ворожі на дорогах блокпости.
І як тікати ? Немає залізниці
І у Луганську знищений вокзал.
А може, сон? Напевно, мені сниться
І в моїй пам’яті якийсь провал.
Назар:
- Ой, що це, мамо, в небі так палає,
Вночі як вдень, так видно за вікном?
Леся:
-Не бійся, сину, то салют пускають -
Відводжу я дітей подалі від вікОн.
Минулося. Ми вибрались. Зуміли
Тікали крізь посадки і поля.
І по чужих вокзалах ми блудили
Аж поки рідний дім побачили здаля.
Олег:
Я там боявсь. Я бачив як стріляли,
Навкруг хати розбиті без дахів.
А ті страшні дядьки, що там стояли..
Я їх жахавсь і плакати хотів.
А мама всю дорогу нас втішала:
-Не бійся, - говорила все мені.
Позаду всі жахіття залишались,
Тож я сказав: « Прощай!» отій війні.
Ваня:
Село знайоме, тут усе я знаю,
Бо з мамою у гості приїзджав.
Тут баба й дід мене уже чекають
І я дзвонив, щоб дід мене стрічав.
Братів гукаю і біжу по стежці,
Назар не хоче маму відпускать.
Нас виглядали, дочекалися, нарешті:
-Не бійся, вже не будуть тут стрілять.
Леся:
Ось рідний дім, а в ньому лише пустка
І павутиння висне до землі.
Від матінки лиш залишилась хустка
З тих пір, як ми були іще малі.
Ми тут росли і закінчили школу,
І виховали з братом нас тітки.
Забути, що ми сироти, ніколи
Нам не давали злії язики.
Ой, що це я? Задумалась, згадала
Своє дитинство гірке, не просте.
Моя родина тут мене стрічала -
Потрібно починать життя нове.
То ж збіглись люди, знесли, що зуміли,
Щоб спати дітям й їсти наварить.
Та й волонтери меблі подарили,
Допомагала влада, щоб прожить.
Переселенеці ми і почали життя з нічого.
Потрібно діток якось захистить,
Щоб знов вони могли ходить до школи -
Тож буду я для цього все робить.
А ще потрібно важко працювати,
Щоб дітки необділені були.
Так склалось, що змогла в сім’ю я взяти
Двох донечок, щоб разом ми жили.
Світлана:
Помер дідусь, якого ми любили,
З яким жили в Херсоні ми раніш.
Там рідний дім, там в школу ми ходили
І все для нас там було наймиліш.
З сестрою вдвох, щей братика ми маєм:
До нас він часто в гості приїзджа,
То Леся і йому допомагає,
Бо часом у кишені - ні гроша.
Він вже дорослий і закінчив школу,
І далі вчиться. Він у нас - студент.
Всі разом, не розлучимось ніколи -
Я впевнена на сто один процент.
Альона:
Велика в нас зібралася команда,
Але ми миримось і дружимо усі.
Що Леся нас взяла, я дуже рада
І стало нам легенько на душі.
По господарству ми допомагаєм,
Я можу, навіть, їсти наварить
І за уроки разом всі сідаєм,
Допомагає Леся нам їх вчить.
Тож зараз в нас сім’я – велика й дружна,
А з Дімою, аж семеро дітей.
Запрошуєм у гості, любі друзі.
Ми раді бачити усіх гостей.
Гарний вiрш, Ольго. Точно ви вiдзначили, що багато лиха приносить будь-яка вiйна, руйнуе вона людськi долi. Та якось треба намагатися долати численнi цi труднощi.
Так, а це у вас - реальна така iсторiя з даними дiтьми з Луганщини трапилася, про яких йде мова чи то просто такий плiд вашоi творчоi уяви?
Це моєї прийомної донечки, якій тільки-но виповнилось тридцять років, реальна сім"я і реальні події.Всі ці діти на світлині. ТАм троє своїх, а троє прийомних. Хлопчика привезла з Луганська, а дівчатка з Херсона. Ще одна дитина навчається в Херсоні. Дочці запропонували виступити на одному заході і з дітками розказати про їх життя, починаючи з того часу, як тікали від війни і до тепер. А так, як їх бабуся пише вірші, то це краще зробити у віршованій формі і задіяти всіх дітей. Це все повинно вкластися в хвилин 5-7... Ось я для них написала.. Не знаю, чи мені це вдалось.. Тут можна книги писати, щоб це все описати і серіали знімати.. Настільки багата доля на драматичні і трагічні події.Колись мені говорили: "Тобі потрібно вже пам"ятник поставити за те, скільки ти пережила і даєш ще всьому ради.". Але мій організм, все-таки , не витримав і здався.. Я трішки відійшла від реальності і занурилась в світ поезії.. Мабуть, це ще мене держить в цьому світі.. А весь цей життєвий тягар, який тягнула я, мабуть, по-спадковості перейшов ось цій донечці.. Тепер вона все тягне на собі.. Дякую за відгук!
Ну, життя тривае, незважаючи на численнi неприемностi, i обов'язково треба намагатися угледiти i позитивнi миттевостi, якi теж мають мiсце на життевому людському шляху.
А ось, наприклад, погляньте тi негiдники, якi на боцi так званоi ЛНР воювали i перетворили своiми дiями красиве, привабливе мiсто Луганськ у смiтник, в помийну яму - вже вiдвоювалися деякi з них. Як звучить народна мудрiсть: "Не рий iншому яму - сам у неi потрапиш". Ось так i цi "iхтамнети" й мiсцевi сепаратисти - рили яму Украiнi, а замiсть того - тепер вже самолiквiдувалися. Ось, дивiться: https://ukr.segodnya.ua/ukraine/don-dyadya-vova-i-kamaz-oficer-vsu-nazval-imena-unichtozhennyh-boevikov-1349814.html
Точно ви вiдзначили, що багато лиха приносить будь-яка вiйна, руйнуе вона людськi долi. Та якось треба намагатися долати численнi цi труднощi.
