Крізь сито часу точила силу,
Збивала мрії, гріхи мішала,
Додала честі (переборщила!),
Тоді, як совісті влила мало.
Чекала сходу, співала пісню,
Та зовсім трохи підклала хмизу.
І знов з надією-коромислом,
Пішла по воду, що била знизу.
Затим прибрала, та сон не сходить…
Укотре все почалось красиво,
А може труїть хтось підло воду?
Чи раптом обмаль вона місила...
Запахло небом – сховала в жерло:
Війна обдала нестримним жаром.
Схопилась, витягла, віри втерла,
Накрила мужності грубим шаром.
Скропила світлом, перехрестила,
Пора пектися, хоч треба солі...
Тієї солі, що в крові хвилях.
На жаль, без неї не бути волі.
Тоді чекала, і ще співала,
А що лишалося їй робити?
Усоте волю спекти старалась,
Лише на ній виростають діти.