Чи то зів'яла чи розквітла
В тенетах місячного світла.
Уже колючки наготові,
Якийсь дурман у кожнім слові...
Той заклик дикий: Зріж мене!
І це в долоні зажене
Її криштально-біле серце,
Оте небеснеє озерце.
Я зачарую ароматом
Його надійно, швидко, раптом
Лиш ти повір! Повір мені!
Я тут близенько, в низині...
Зійди із хмар,
Візьми мій дар!
Ти ж дати мрію їй хотів
Чому до мене не привів?
Врешті спустився
Й до землі схилився,
Зірвав він цвіту бажаного шмат,
Та не відкриє більш блакитних грат
Бо унизу став звіром
І не злетить за вітром,
Вже світла не побачить,
Помилку не пробачить
Собі...
Пелюстки тонуть у журбі,
Бо її уст вже не торкнеться
І через квіти душа рветься...
P. S. За мотивом однієї з японських легенд.