|
Де вітри-пустуни
і високії гори,
Де гіганти-слони
і безмежнеє море,
Жив собі Чоловік,
ні багатий, ні бідний,
І Дружина, й Синок
в нього був,та не рідний.
Чолов’яга трудивсь
і дружина старалась,
М’яса, дров і води
привезе. Дитя гралось.
Згодом Хлопець підріс,
а батьки постаріли –
Вже не те, що колись:
працювали й терпіли.
Красень-син все катавсь
на Слонові без діла,
Часто вже милувавсь
він поставою тіла.
І якщо забурчить
чоловік на неробу,
Мати враз захистить
ще й придума хворобу.
А сама вже, як тінь,
ледь не пада на ноги.
Вже ніхто не хотів
і впливати на нього:
Відвернувся сусід,
друзі знать не хотіли,
Тільки двоє батьків
від роботи потіли.
Якось сів Парубій
на Слона, покататись,
Взяв жердину собі,
зонт від сонця ховатись,
Та Тварина-гігант
підняла хобот вгору,
Й стала з себе скидать
це небачене горе.
Але міцно вчепивсь
Син, сидить на Слонові,
До землі аж схиливсь,
та сідлав Слона знову.
Бачить той, не провчить
він цього Ледацюгу
І, нарешті, вже мчить
поміж пальм у яругу.
Слон, як вітер, летів
не одну вже годину,
Бо зробити хотів
із нероби людину.
Зупинився лиш там,
людям де не бувати.
- Жити хочеш – затям –
треба всім працювати, -
Так сказав мудрий Слон,
а сам ліг і дрімає.
Це обман був – не сон.
Бачить, той оглядає
Берег моря, медуз,
що накидали хвилі,
Ось бичок ледь загруз.
Поки море не змило,
Заходився тепер
Ледацюга ловити.
А он диво якесь
ще повзе, оковите.
Ну, звичайно, це ж краб.
Хоче теж упіймати.
Це не те, що ікра,
І за версти десь Мати.
Їв, голодний, живцем,
що піймати вдалося.
Ох, нелегко все це
полювання далося.
Кілька тижнів провів
Син на березі цьому.
Ноги й руки в крові…
Хоче швидше додому.
Слон дививсь, посміхавсь –
удалось виховання.
Він уже й не ховавсь,
слухав слізне ридання:
- Відвези мене вже
до моєї Матусі,
Я й нерідному Батьку
у ноги вклонюся.
Лиш тепер оцінив
я всі їхні заслуги,
Зрозумів, що вони
не Батьки були – слуги.
Тепер черга моя –
Сином буть й слугувати;
Найдорожче – сім'я,
мої Батько і Мати.
Слон послухав його –
ледь присів на коліно,
Допоміг хоботком
Хлопцю, був що без ліні,
І помчав знов туди,
де високії гори,
Де вітри-пустуни
і безмежнеє море,
Де старенькі жили
Чоловік і Дружина,
Що колись Сину-ледарю
довго служили.
Син приїхав до них
на Слонові з дровами.
- Заживем тепер ми
життям іншим із вами.
Я багато чого
зрозумів, - Син промовив.
У Батьків від цих слів
відібрало і мову,
Та, коли той зловив
риби їм, сам почистив,
І вогонь розпалив,
зготував, урочисто
Запросив, так як слід,
на сніданок багатий,
Говорити тоді
стали Батько і Мати.
А коли прожили
іще декілька років,
Вже ніколи у них
не було з ним мороки.
Згодом Сина вони
підвели під вінець,
Там онуки пішли
Тут і казці кінець.
- Ну, а Слон? Не пішов? –
Запитаєте ви.
- Слон Слониху знайшов –
обзавівся дітьми…
Ганна Верес (Демиденко).
ID:
885771
ТИП: Інше
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Епічний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Вірші для дітей
дата надходження: 12.08.2020 21:58:29
© дата внесення змiн: 12.08.2020 22:08:21
автор: Ганна Верес
Вкажіть причину вашої скарги
|
"Найдорожче – сім'я,
Ще й весело. 
