Прихильники і навіть прихильниці її таланту мріяли, щоби вона писала на їхніх спинах холодними від зимової самотності пальцями химерні й незрозумілі, як і її життя, вірші. Вони хотіли відчитувати спраглою шкірою кожне її слово, кожне її бажання. Прагнули заглиблюватися в сенси палімпсестів мельхіору її очей, розшифровувати манускрипти її стегон, губитися в клинописі її волосся, як у ріках Месопотамії.
Зовсім не вирізнялася красою, але водночас була аж занадто спокусливою і привабливою. Дружила зі всіма й водночас була зі всіма самотньою. У прокурених барах кривила вуста від дешевого віскі та іншого алкоголю, яким пригощали її чоловіки, а іноді і жінки. Вона ненавиділа його смак, як і кожного, хто намагався їй сподобатися. Він туманив і сповільнював води її зіниць, наповнюючи підвали душі хвилюванням поезії.
Хтось щедро обдаровував її компліментами, хтось говорив, що зробить щасливою, дехто напідпитку пропонував їй руку й серце. Та вона довіряла лише тим, хто розбиває серця. Віддавалася їхнім обіймам, гублячи голос, знаходячи нові сенси й слова.
Кожен із них поселявся в її будинку, роблячи ще більше самотньою. «Ти брешеш, як чесна людина», – говорила кожному, хто зізнавався їй у коханні. Цієї миті в сусідній кімнаті чувся хмільний сміх, від якого вона, залишена напризволяще, міцно загорталася в ковдру.
Скільки таких брехливих дотиків у неї на тілі, що, ніби глибокі рани, відлунюють болем? Скільки спогадів про ночі, які рано чи пізно чи закінчуються світанком і розлукою?
П’яний регіт поступово віддаляється, залишаючи її наодинці з тишею та ранковими сутінками. Вуста здригаються від гіркого, але в той же час шалено бажаного присмаку алкоголю, немовби від поцілунків коханців. Руки обіймають коліна – холодні, як зимова самотність.