(Ярошівка (нині с. Українське) на Талалаївщині (Чернігівщина) – рідне село мого дідуся Івана Лободи, репресованого у 30-х роках минулого століття.)
Земля Ярошівська багата, квітуча,
Красі твоїй заздрив, напевне, і Бог,
Та після далеких з Москвою заручин,
Проснулась до тебе імперська любов.
Сини ж твої в праці щоденній кохались
І славних тобі дарували дітей,
Їх жили, немов тятива, напинались,
І мозок ожив від гарячих ідей,
Аби вже не гнутися під супостатом,
Щоб силу й надію в труді не згубить.
І мріялось проти режиму повстати
Й не втратить себе на шляху боротьби.
Мінялись царі на російськім престолі,
Жінки в часи воєн вдовіли не раз,
І тільки твої, земле, вільні простори
Чекали господаря власного фраз.
Надію послав тобі постріл «Аврори»:
Декрет за Декретом – солодкі на смак,
А потім на шиї синів лягло горе –
Колгоспне ярмо… І без нього – ніяк.
Знов кинулись волю тобі рятувати
Сини, в яких руки в твердих мозолях,
Й отримав хтось – кулю московську, хтось – грати…
Сльозами впились тоді вдови й земля.
В минуле утік час нових революцій,
На зміну йому прийшли інші часи,
І лиш солов’ї, як раніше, сміються,
Й ти, земле, як завше, в полоні краси.
Сини по світах твої ген розлетілись:
Той – сіє жита, той – рятує Донбас.
Здається, і ти, земле, теж притомилась…
Ранкова зоря в Лисогорі* умилась –
Промовила: «Земле, ще прийде твій час!»
18.01.2021.
* – річечка у Ярошівці.
Ганна Верес (Демиденко).
