Він стояв на ганку свого під’їзду і ще не міг визначитися, робити йому це сьогодні, чи перенести цю подію на якийсь інший час. Черговий раз оглянувся довкола: важкі чорні хмари лежали на дахах блідих багатоповерхівок та кронах сіро-зелених тополь, а трохи нижче вони поступово перетворювалися в густий, димоподібний туман. Доща ще не було, але вологе повітря та шалений атмосферний тиск, який здавлював його скроні, позбавляв будь-які сумніви щодо його неминучості.
Подув сильний, з низьким голосом вітер, який підняв на декілька метрів пил, целофанові пакети, папір, недопалки та інших легкий бруд. Бруд по-тяжеліше хаотично ширяв асфальтом, то збираючись до купи, то знову рівномірно розподіляючись простором.
Чоловік дістав сигарету. Запалив. Глибоко затягнувся. Швидко видохнув дим, і одразу затягнувся знову. Потім ще раз... І ще… Але очікуваного полегшення так і не наступало. Серце продовжувало шалено битися в груді, наче в’язень, який намагався достукатися до уявних рятівників.
Пару років тому, один спеціаліст, ретельно проаналізувавши стан справ, виніс свій вердикт: «Це ж треба так себе не поважати!». А ситуація тоді, м’яко кажучи, була дещо кращою ніж зараз.
«Звичайно, це робити треба, і так склалася ситуація – лише сьогодні, - переконував він себе, - інакше процес буде критично запущеним. Нарешті час приймати рішення – бути ганчіркою суспільства, жертвою власного безсилля, чи нарешті почати поважати себе!»
Для початку треба зробити перший крок. Тоді буде набагато легше. Тоді все буде за інерцією. За хвилею. Але цей, перший крок – дорівнював навантаженню астронавта, який стартує в космос. Адже він розумів, це був не просто крок, а крок невороття...
Чомусь пригадався зарослий, в засмальцьованих лахміттях безхатченко, якого він колись побачив біля «Стєкляшкі». Тримаючи чорними від бруду руками він жер хот-дог. Ні, не їв, а реально жер. Разом з целофановим пакетом та паперовою серветкою. Він видавав якісь страшні фиркаючі звуки. Це створіння було сконцентроване виключно на дійстві споживання, і тільки коли хтось близько до нього наближався, він міцно притискував хот-дог до шиї і проводжав перехожого повним підозр і ненависті поглядом. Весь час кетчуп витискався з бутерброду й розмазувався по його неприродно блідим губам та сірому обличчю. Той безхатченко нагадував людожера, який споживав ще теплу людську плоть з гарячою, паркою кров’ю.
Чоловік пригадав, як на його очах з’явилися сльози. Напевно та потвора колись була людиною. Мабуть, мала родину. Роботу. Читала книжки, чи принаймні, дивилася телевізор. Відчувала радість, турботу. Неймовірно, але цілком вірогідно – його колись любили. А зараз… Як страшно, все це втратити. А ще страшніше, не відчувати страху від цього!
Чоловік різко повернув голову назад. Його будинок був вже метрів п’ятдесят від нього. Він зробив цей крок!
І що? Та нічого! Це як відчуття речі, на яку чекаєш роками. Можлива хвилинна радість. І все. А потім буває навіть розчарування –невже вона була вартою таких очікувань…
Пішов дощ. Спочатку дрібний, ледь помітний, а потім рясний, з велетенськими краплями. Все навколо почало нагадувати ще свіжу акварель талановитого художника: тотальний сірий колір, з незначними вкрапленнями яскравих штор, що виглядали з вікон будинків, дзеркальний ефект калюж, розмиті силуети людей з парасольками…
Чоловік зупинився, розгорнув парасольку, яка в зібраному вигляді нагадувала тростину, і трохи прискоривши кроки продовжив свій шлях.
Амбівалентне почуття він відчував до сірого. З одного боку – воно вводило його в стан чіткого розуміння своєї нереалізованості, ба більше -нікчемності. Чого він спромігся за майже півстоліття свого життя? Посади типового малого клерка. Типової двокімнатної квартири. Типової дешевої машини. Типового одягу… Звичайно, він відчував, що його душа, його дух є унікальними, але це зовсім не заспокоювало, а навпаки – травмувало. Тоді будь-який дотик реальності оголяв нерви і приносив неймовірні страждання з самої середини власного «Я». Але з іншого боку – сірість розчиняла особистість. Треба було лише віддатися тій сірій дирі, як незабаром ти більше не бачив, не відчував себе, а сам ставав частинкою тією ніким не контрольованою енергією, яка несла безликі душі до цілковитого безболісного НІЩО.
Непомітно швидко він опинився на автобусній зупинці. Оточена з усіх боків водою, вона нагадувала маленький острів з гумористичних картинок, на якому, міцно притиснувшись один до одного, рятувалися жертви корабельної аварії. Тільки замість лапастих листків пальм над їх головами височіли щитки тонкого прозорого пластику.
Наче катер, що піднімає бурхливі хвилі, до зупинки «пришвартувався» мікроавтобус, який за пару хвилин забрав на свій «борт» з десяток щасливчиків. Серед «врятованих» був і він. Усівшись на сидіння біля вікна, витерши долонею запітніле скло, почав відсторонено спостерігати, як однотипні стовбури багатоповерхівок, самотні в своїй різноманітності коробки приватних будинків, обдерті білборти, пустирі й смітники демонстрували дивовижні варіації буття. Проте, неозброєним оком було видно, що все це було зіткане з однієї депресивно-сірої матерії.
«Напевно це і є справжнім кольором Буття» – подумав чоловік, – а всі інше – лише наші уявлення. Все інше – лише ілюзія сірого!»
Автобус був переповненим. Люди, наче воскові фігури мадам Тюссо стояли мовчки, зображаючи кожен свою роль: стурбованого чимось чоловіка, який не спускає зору із свого вимкненого телефону; дівчини, яка любується власним віддзеркаленням у вікні; відстороненого від навколишнього світу, як Шакьямуні, парубка з великими червоними навушниками натягнутого на голову…
Раптово одна із статуй ожила. Чоловік, який сидів поруч, несподівано різко поставив на свої коліна величезну пластикову сумку і почав завзято в ній ритися. При цьому він безпардонно махав руками і щось бурчав собі під ніс. Піт багатьма струмками тік з його лоба по обличчю і діставшись підборіддя, важкими мутними краплями падав йому за комір.
Щодня наш герой їздив цим автобусом і ніколи ще не почував себе в ньому так зле. Кожен вид, кожен дотик, запах, голос здавалися йому неймовірно гидотними. Гидотними аж до нудоти!
Царство мертвих!!! Все це нагадувало йому Царство Мертвих! Навіть той сусід, який рився в сумці, шукаючи, напевно, якусь малопотрібну річ, був мертвим! Усі вони були сфокусовані лише на собі, але й в середині себе нічого не мали. Тому й – мертві!
Задовго до потрібної зупинки він встав з свого сидіння та підійшов до виходу. З вікна водія дивився на мокрий, дзеркальний асфальт...
Коли автобус почав зупинятися, з задніх місць пролунав дзвінок телефону:
«Ало… Так, я»,- відповів гучний жіночий голос, - «Що? Невже! О, горе!!!»
Зупинилися. Відчинилися двері. Чоловік не вийшов, а буквально виплигнув з автобусу. Одразу ж повними грудьми вдихнув свіже повітря. Дощу вже не було, але вологість придавала повітрю неймовірно приємний смак.
Йшов повільно, маленькими кроками, дивлячись лише собі під ноги. Намагався не думати. Ні про що не думати! Але купа несформованих думок все одно лізла до його душі всенаростаючою тривогою. Нудота знову взяла верх! Зупинився. Подивився вперед. Неподолік, метрів з п’ятдесят від нього, височіла семиповерхова, давно не ремонтована будівля.
«Ну що ж, ось я й прийшов!», - вголос сказав він собі і попрямував до вхідних дверей.
Хол будівлі був переповненим. Манівруючи між людьми він дійшов до сходів і повільно, наче приречений, який піднімався на ешафот, дібрався до другого поверху. Повернув праворуч. Пройшовши темним коридором, зайшов до потрібного залу. Людей тут було значно менше ніж внизу. Помітив навіть одне вільне місце на лавці. Сів.
Напроти нього час від часу відчинялися великі, пофарбовані в білий колір дерев’яні двері. Заходили та виходили люди. Він з жадібністю вдивлявся в їх очі. Намагався побачити страх, відчай, зневіру - все те, що в даний час відчував він сам. І нічого цього не помічав! Більш того, складалося враження, що більшість з присутніх не придавали всьому цьому великого значення. Деякі з них дозволяли собі навіть гумор та сміх.
Незабаром на його обличчі з’явилася посмішка. Аж здригнувся, усвідомлюючи її недоречність! Оглянувши усю публіку, нахилився, обпершись ліктями об коліна. Долонями міцно прикрив очі.
Він знову відчув серцебиття. З часом воно ставало все сильнішим і сильнішим. Потім в грудях з’явився якийсь ком. Важкий і колючий. Він поступово дістався до початку горла і осів там. Голова почала важчати...
Пригадався ранок понеділка. Приємний осінній дощик, мовчазні, але добродушні пасажири маршрутки, милі серцю краєвиди… Відчуття спокою і радості! Власне вони, зазвичай, і панували в його серці. До середи, коли неспокій почав впевнено розширяти свої горизонти.
«Розумію, що все це – в мені. Що все це – я», - нарешті зізнався він собі, - «Розумію й те, що за годину все зміниться. Все, напевно, стане на свої місця. Але нічого з цим зробити не можу. Просто маю прийняти умови того світу, який сам й створюю…»
В цю мить він відчув дотик чиєїсь руки у себе на плечах. Відкрив очі. Випрямився. Перед ним стояв чоловік в білому пом’ятому халаті й чорних пластмасових окулярах. Він дивився на нього і якось дуже по-доброму посміхався:
«Що, мій друже, нарешті наважилися? Та не переживайте ви так! Запломбуємо ми ваш зуб і не помітите!!!»
ID:
909478
ТИП: Проза СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Драматичний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 29.03.2021 22:09:39
© дата внесення змiн: 29.03.2021 22:09:39
автор: Inmaks
Вкажіть причину вашої скарги
|