|
– Учора я знову бачила живу зірку! – захоплено вигукнула Ліля, наливши в наші горнятка своє гірке, але дуже корисне зілля, і всівшись мені на руки. Ліля шалено раділа моєму поверненню. – Зірка рухалася темним небом зі швидкістю втікаючої комахи.
Вона зробила ковток і крадькома глянула на мене, аби перевірити, чи вірю я їй.
– Лілю, немає живих зірок. Можливо, це була ракета, або ж супутник, – відповів цілком серйозно.
– Як це нема? Ну як нема? Що за дурниці ти верзеш? Як її може не бути, якщо я її бачила! – майже зірвалася на крик, емоційно жестикулюючи.
Вхопила горнятко і втекла від мене в куток кімнати – я зрозумів, що потрапив у її немилість. Через деякий час узяла велике червонобоке яблуко й калатала ним, слухаючи ледь чутний стукіт зерняток усередині. Така розвага її добряче розвеселила. Вона з посмішкою глянула на мене – дитяча безпосередність їй страшенно личить. Колись скажу їй про це. Обов'язково скажу.
– Тобі ніколи ніхто не казав, що ти схожа на Дрю Беррімор? – запитав її, спостерігаючи, як вона вже щось малює на безмежному просторі паперу й мугикає під ніс пісеньку «Не сама, не сама лілію ростила».
Знаю, не варто порівнювати кохану з кимось, це не личить чоловікам. Проте Ліля не образилася. Швидше навпаки. Беррімор – її найулюбленіша акторка. Не відриваючись від малювання, вона намагалася визначитися, який із фільмів із Дрю їй найбільше припав до душі: «Всі кажуть, що я тебе кохаю»? «Історія вічного кохання, або Попелюшка»? «Сильна жінка»? «Крихітка з Беверлі-Гіллз»? Я хотів сказати, що бачив лише «Обіцяти – ще не одружитися», та й те не до кінця, однак змовчав.
Нашу розмову раптово перервала повітряна тривога. За вікном лив дощ, ішла гроза. Це робило завивання сирени більш зловіщим. Мені навіть здалося, що Ліля здригнулася. Тендітна, ледь зодягнена, застукана зненацька, ніби зі сну.
– Як гадаєш, вони поцілять у наш будинок? – запитала пошепки в темряві кімнати.
Я мовчав, міцно стискаючи її вологі долоні. Здається, така відповідь її влаштовувала. Гроза поступово віддалялася.
– Знаєш, мене страшенно втомлює гратися в піжмурки зі смертю. Але я не боюся померти. Я боюся лише, що водномить війна може нас розлучити. Назавжди, – було темно, я не бачив погляду Лілі, натомість слухав, як бентежно, наче птаха в клітці, тривожиться її серце.
Я люто ненавидів кожного, хто позбавив її дитячості та життєрадісності. Й водночас ненавидів себе за свою лють і прикру безпорадність.
Виснажена Ліля піддалася сну, поклавши підборіддя на моє плече. Її гаряче стишене дихання приємно гріло мене, дещо заспокоюючи. Крізь вікно я побачив, як у просякнутому темінню небі рухається світляна цятка. Зі швидкістю втікаючої комахи. «Жива зірка», – майнула думка. Так, цієї миті я увірував, що це вона.
ID:
958230
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 31.08.2022 19:01:26
© дата внесення змiн: 31.08.2022 19:01:45
автор: Ноїв Ковчег
Вкажіть причину вашої скарги
|
