На вулиці буяло аж занадто вже спекотне літо. Й Ганна Петрівна, класний
керівник 5-а із перемінним настроєм
виходила із класу. І наче й небагато завантажує домашніми завданнями... Та
все якось гірше й гірше зі знаннями
у дітей... Та й мало того ще й, сьогодні мов би показилися, все бешкетують й
бешкетують. А відповідати чи
піднятися до дошки лише дві дитини, так, як звично зможе!
- І лише дві п’ятірки серед 20-ти...!? А двійок з трійками аж ледь не весь вже
клас може "похвалитися" - зітхала.
- От завтра, щось урізноманітнити прийдеться - розмислювала думаючи в
голос, вчителька.
Та лише стала на сходинки, щоб спуститися на перший поверх, як по інерції
заглянула в вікно, а там за туєю що
давним-давно стояла біля непарадного шкільного входу, розбишачило два
учні. Та й ще й тільки припусти, це ж друзі
не розлий - вода Ромчик із 3-го Бе та Миколка із 5-А!
Та що ж вони там не поділили?! Пришвидшила хід стискаючи у руках
контрольні зошити Ганна Петрівна. Й швиденько
наче за вказівкою на фізкультурі підбігла, та почала розбороняти цих малих
"боксерів"
- Ану ж хлопці, припиніть! Зчепилися мов когути! Не гарно, битись! Бійка це
погана річ! Вона проблеми не вирішує!
Ану негайно признавайтесь, чому ви влаштували її! А то викличу батьків у
школу на батьківські збори, та тоді ще
дужче непереливки вам буде хлопці! - Сердилась на учнів Ганна Петрівна!
- Ну ж!? Ставши наче суддя у боксі між ними вчителька чекала пояснень від
розбишак.
- Ну... Почав першим Ромчик.
- ... просто Коля сказав на мене образливі слова... захекано відповів
молодшекласник.
- Е ні! Це неправда! Ганно Петрівно! Це брехня! Виривався із вчительчиних
рук Микола, щоб й знову розпочати
"другий тайм" поєдинку з Ромчиком.
- Ну я так і думала! - Всміхнулася Ганна Петрівна, що з вами все є зрозуміло
хлопці! Так я правди від вас не
дізнаюсь! Й поглянувши на зелені коліна хлоп’ят додала:
- Дещо вас тоді попрошу!
Й відкрила свою сумочку, та витягла із неї зошит!
- Ось тобі Миколо ручка! А ось тобі Ромчику!
Й розкривши одного "запасного" у таких випадках зошита по середині,
видерла по аркушу паперу, й дала кожному із них.
Та наказала написати все що ці завжди крім цього випадку чудові друзі,
думають один про одного!
- Але тільки правду! Наставила вказівного пальця на цих розбишак Ганна
Петрівна!
- А як напишете! То отримаєте по квитку на матч "Динамо"! - Заохочувала
вчителька. Й хоча цих два квитки її попросив
купити чоловік для себе й сина, жінка з щедрості пішла на крайнощі. Лиш би
хлопців помирити. Бо ж вже давненько
знала про палку любов хлоп’ят до футболу! Щоразу коли приходилося
інколи проводити перед урокову
політ формацію вони найперші про "Динамо" все докладно і розповідали. Й
виходило з боку так що ніби це не є
політ формація, а справжні "Новини спорту"!
Й по перевірених всіх фактах, цих два друзі й справді без ніяких заперечень
були палкими фанатами "біло-синіх".
В Ромчика ледь не все шкільне "знаряддя" було екіпіроване "зірками"
київського клубу! Починаючи від сумки та
закінчуючи ручкою... А Микола завжди не розставався з шарфом та
рукавицями, й всім довкола стверджував що то
йому кумир Андрій Ярмоленко віддав, і так вже й забрехався всім що й сам
вже почав чесно кажучи вірити в це...
Та хай там як, але квитки на гру "Динамо" для цих юних зовсім ще фанатів,
було набагато вище за усе,
тому вони без ніяких хитрощів й відмазувань послухались це виконати!
- Ура! Ура! Кричали наче в хорі в один голос хлопці. А тоді з натхненням
всілися хто де, та взялися писати.
А вчителька навіть не змогла й дописати есемеску чоловікові, щоб про
квитки бодай щось пояснити, як тут
вигукнув Микола:
Я вже написав Ганно Петрівно, ось - й віддавши аркуша зі своєю
"Правдивою історією" та присів поблизу вчительки.
- О! То ти напевне будеш поетом! Посміхаючись з увагою читала те що
написав хлопчина вчителька.
Та дочитавши підкреслила:
- Хммм... Ну але я, нічого поганого що могло б вас посварити хлопці, тут не
бачу! - Й дивлячись на замисленого Ромчика,
Ганна Петрівна чекала хоч від нього якогось пояснення!
- А ну ти Ромчику давай! Бо мені цікаво! Як ти, поясниш це?
Й молодшекласник встав з пенька й віддав своє "пояснення". І теж вже з
іншого боку надувши свої щоки присів поблизу
вчительки. Та взявши до рук написаний молодшекласником той аркуш
вчителька обурилася трохи.
- ...Ромчику?! В тебе що ручка не писала? Ромчику? ...Чому не сказав? Я б
тобі іншу дала! - Схвильовано звернулась
Ганна Петрівна!
...Ні зовсім, ні! Щиро відповідав молодшекласник.
- Твій аркуш пустий! Навіть літери однієї на ньому немає... Так зовсім не
годиться, зітхнула вчителька!
А Ромчик на превеликий подив трохи червоніючи, хоча сором’язливим то не
був ніколи, та своє рішення щодо написаного
пояснив по філософськи:
- Це я, Ганно Петрівно написав, що я думаю поганого про Колю! А якщо
вже, про, що доброго є в ньому, прийшлося б
писати та писати, той вашого листка тоді б не стало й точно! - Посміхаючись
продовжив Ромчик.
Й махнувши рукою на це все, бо ж добре що вже хоч не борються, а
посміхаються один до одного, Ганна Петрівна додала:
- Нехай я так і не зрозуміла в чому річ! Та обіцяйте! Що бешкетувати ви
більше один з одним не будете! Обіцяєте мені?!
Повторювала до хлоп’ят вкотре! Й витягуючи з сумки 2 білети як і обіцяла
віддала хлопцям!
Й на що, задоволені школярі гуртом відповіли:
- Ганно Петрівно! Ми за Світланку більше битися не будемо! Обіцяємо!
28 серпня 2013 року
