Ти... друг мій самоти. Рву тебе, частинку твого, та легковажно викидаю у смітник, бо так вже звик...
Та ти не сердишся, а лиш продовжуєш мовчати, щоб либонь мене із думки не зігнати.
Тру гумкою, затираю щось написане не те. Ти ж не живий!... Тебе ж не болить!... Мну тебе! Навіть трішки
деколи й злюсь, коли щось не виходить. Та ти мовчиш, не перебиваєш... А навпаки покірно запам’ятовуєш
все, що ручкою я написав.
Ти... Завжди зі мною був присутній. В дорозі, на роботі, в школі. І вірно служив весь цей 2013 рік.
Хоч визнаю своє безголовство... Тому що часто забував тебе між фруктами на кухні, в автобусі, й багато
де... Вже й забув де. Та Бог завжди давав якийсь знак, що щось забув. І повертався за тобою... Тому що
свою мрію ще не завершив... І я кожен раз по щирому, від серця дякував за це йому.
...тепер ти вже дописаний. І вже все переписав із тебе на комп'ютер, тому кладу тебе на згадку між
книжками. Твого дозволу я не питаюсь, ти ж не відповіш. Ти там брудом не припадеш, не переживай. Але думаю
сам вже усвідомлюєш, що вже не станеш мені потрібним...
В тебе вже не залишилось жодної чистої сторінки. Ти заповнений пастою ручки навіть на палітурках...
Ти такий худенький між книгами "Історією" та "Діснеєм" і майже не видний... Ось і стій собі тут...
Так думав... І вже почав забувати про чернетку.
Але не пройшло ще й тижні два, як я між книгами шукав одну, про зимову рибалку, й чесно кажучи перегорнув
багато призабутих і незнайомих й досі мені назв, а ти з під грубих та високих книг, нагадав мені про себе.
Ну ось! Моя чернетка!...
Взяв тебе у руки.
- «Ну що мені вже з тебе?!»... Погортав кілька сторінок та й без ніякого жалю викинув до непотрібних паперів
і ні за чим не шкодував.
- «Не будемо з тобою прощатись, ти ж не потиснеш руку, дружньо не обнімеш. Та й загалом вже бачу, назбиралось
багато не потрібної макулатури. От вивезу її на город та й поспалюю. Хоч пожива від попелу, потім, для капусти
буде!»
Взяв невеличкого мішка, та склав всі непотрібні книги та папери, й тебе у тому числі безжально жбурнув. Ти ж
поранитись не можеш...
Витяг велосипед, поклав на багажник та й вивіз на город й давай палити. Вогнище палало, так тепло біля нього
було, та моє серце наче леденіло... Це ж та річ!!! Що мені упродовж року запам'ятовувала так багато віршів. За
хвилину згорить, й розчиниться в повітрі...
- «Нііі... В мені прокинулася сонна совість».
- «О ні! Господи! Який же я... Егоїстичний»... Закипів в мені адреналін і я голими руками, кинувся розгортати
палаючі книги гукаючи:
- «Чернетко, блін, аууу! Ти деее?». А вона ось-ось вже б загорілася...
- «Ху... Ще встиг!». Я просто витягнув його з вогню, а відчуття було неоціненне... Хоч трохи попік руку,
та це було того варте. І байдуже в якому ти стані, тобі не було місця в моїй хаті та від сьогодні буде. Я запхав
його під футболку, і байдуже що з попелом. Сів на велосипед та радо наче "Динамо" виграло Лігу Чемпіонів,
попрямував до дому.
Тепер тобою лиш милуюсь. Стоїш заламінований поблизу телевізора, красуєшся мов медаль. Дивлюся на тебе та
знаю, ти заслужив. Без тебе цих оповідань би не було...
11 березня 2013 року
