Колись я бачила у фільмі дуже тяжку долю,
В концтаборі, в далеку Другу світову війну.
Там матері֜, майже вмивалися сльозою,
Бо відбирали в них дітей, в годину рокову.
Вона маленькому синочку пошепки казала:
«Запам’ятай своє ім’я та прізвище, благаю».
Знайти його після війни, усе ж надію зігрівала.
«Ти – найдорожче, що в житті своєму маю».
Загинув чоловік її, синочка відібрали вороги.
Трималась сподіванням, що повернеться до неї.
Коли закінчилась війна, пороги оббивала всі.
Шукаючи дитину, терпіла важкий біль душі своєї.
На довгі ро֜ки затягнулись пошуки ті марні.
Бувало, їй здавалось, що то - він, та ні - поми֜лка.
Пройшли в пітьмі десятиріччя ті страждальні,
Усе ж надію не втрачала, що зна֜йдеться дитина…
Тепер ми маємо такі ж страшні події історичні.
Безжально відбирає ворог в матерів малих дітей.
На чужину вивозять, знущаються із них цинічно.
Лише надією тримаються батьки, чекаючи вістей.
Так хочеться сказати кожному: «Запам’ятай своє ім’я…».
Обов’язково всі повернуться додому, у свої родини.
Їх щиро любить, піклується про них, лише укра֜їнська сім’я.
Рідна країна, що згуртована в стражданні та єдина нині.