Не ворон чорний понад бором кряче –
Ридає мами вирвана душа,
А біля тіла неньки хлопчик плаче,
Тоді як білий світ вона лиша.
«Матусю,» – торса хлопчик її груди,
Вже захололі… Тіло – без життя…
Дитя те сподівалось: маму збудить,
Хоча й не розуміло до пуття,
Що відбувалося тоді навколо нього…
Жахалось небо й падало униз,
Бо горя втримать не могло земного
Й прохало долю: «Досить, схаменись!»
А матінки душа крик сина чує
Й спішить увись, аби допомогти:
«Чекай, поки до Бога долечу я,
Проситиму, щоб вижив край і ти!»
Синочок упізнав матусин голос
І змовк нарешті. Підкорився сну.
Він розумів, яке то горе – голод,
І бачив сон про хлібець і весну…
25.11.2018.
Ганна Верес Демиденко
