Ми — випадковість, герої не з тої епохи.
Ми, як чужинці, що склали обіт заручин.
Кажеш: звикай чи вдавай, імітуючи спокій.
Кажеш, що світу з такою, як я, незручно.
Як повернутись туди, де ти був кабальєро?
Я — твоя донья, і серця твого сильфіда.
В час золотавих ескудо — не зношених євро,
В час, коли сонце Еспаньї усьому свідок.
Як повернутись в далекі провулки Севільї,
що накривались вночі чарівним єдвабом?
Досі шукаю зефір ледь відчутний і вільгий,
він сповивав нас і подихом власним вабив.
Любий ідальго, минуло століття Кеведо,
безлік сонетів сучасності — не про ніжність.
Як ти прижився? крізь сонмища зречень угледів
ролі для нас в цьому світі бажань розбіжних.
Як можна жити без співу нічних серенад, і
площі мережних мантилій закрити в мушлях?
Як відпустити водночас себе і принадить,
як відкроїти з минулого власну душу?
Так, я — чужинка, нечесна у мене планида.
Ти відродився, та став, монсеньйоре, іншим.
Твій часопростір не спекався щастя, не знидів.
Я ж не звикаю і Хронос корю у вірші…
