|
Рід Кодолюків давній гуцульський рід, що в князівські часи володів землями біля нинішніх сіл Замагора, Чорна Річка, Голошина та гір Лостун, Коман, Гнатася. Замок ватажка роду стояв на горі Гнатася – чи не єдиний замок гуцульських ватажків у південних Чивчинах. Символами роду були павук та гілка явору. Подейкують, що саме Кодолюки запровадили в Карпатах звичай на Новий рік підвішувати до стелі солом’яного павука. Кодолюки справді ніколи на Новий рік і на Свято Вогню не ставили дідуха, а майстрували і підвішували до стелі солом’яного павука, що був здавна символом їхнього роду. Основними кольорами вишиванок були зелений та червоний. Гасло роду: «Будемо радіти, допоки світить Сонце!» Історія роду темна – одна з найбільш туманних і неясних серед історій різних гуцульських родів. По суті вона так і не була записана і досі існує тільки в усній традиції. Це в першу чергу пояснюється тим, що Кодолюки вважали і вважають історію свого роду такою собі таїною, що має перебувати під сімома замками і має бути відома тільки людям їхнього племені. Інші гуцульські роди, особливо ті, з якими Кодолюки здавна ворогували, історію Кодолюків спотворюють і забарвлюють в темні кольори. Чи буде колись хоч якимось істориком чи етнографом пролито світло на минувщину цього роду – хто зна. Ця втаємниченість пояснюється ще тим, що серед Кодолюків було чимало ворожбитів, чаклунів, відьом, пророків і поетів, про них Кодолюки воліли мовчати, особливо перед чужими. Ворогували Кодолюки з родами Шкурганів, Боруків, Федаків та Шорбанів. А тримали міцний союз з родами Кептаруків та Байбараків.
Розповідають, що до 662 року замок ватажка роду Кодолюків, що звався тоді Ясенова Сторожа стояв на березі Білого Черемошу десь біля нинішнього села Голошина - чи то біля урочища Борзолова, чи то д’горі біля потоку Маріїн. Але так чи інакше той замок (чи то ґражда) був спалений вщент під час чергової міжусобної війни різних родів білих хорватів за князівський трон у часи правління князів Велемира І Злого (659 - 660) та Любомира VІІ Золотослова (660 - 664) (вказані роки правління). Тоді ватажком Кодолюків був Кметь Володар, що очолив постання проти князів білих хорватів. Битва за обложений замок була жорстокою, союзні роди запізнились із підмогою, хоча і отримали вістку про біду, що була писана знаками на шматочку шкіри кози і прив’язана до лапи крука. Ватажок волів краще згоріти в палаючому замку, аніж здатися ворогам чи бодай визнати поразку. Після цього Кодолюки помандрували на Чивчини, обрали нового ватажка - Держикрая Густомисла і збудували новий замок Білого Кам’яного Павука на горі Гнатася, що простояв мало не 400 років і так ніколи й не був здобутий ворогами, аж поки його не спалили самі Кодолюки покинувши ті краї.
Рання історія роду Кодолюків туманна. Хоча і важко заперечувати давнє походження цього роду, бо згадки про нього ми знаходимо в «Книзі Чорного Сонця», де під присягою на вірність князю білих хорватів Боєславу І Сильна Рука (340 - 366) поставив печатку у вигляді свого родового знаку – павука ватажок роду Доморад Кодола.
Про виникнення роду Кодолюків збереглася легенда, що носить явно казковий характер. Легенда ніби то оповідає про події часів правління князя карпів Всеслава ІІ Жорстокого (34 - 15 рр. до н.е.). Легенда, не має ніякого історичного підґрунтя, але вона варта того, щоб навести її повністю. Ось цей текст, записаний 1832 року збирачем фольклору гуцулів Конрадом Штауфенбахом (Konrad Stauffenbach) (1784 – 1853) в селі Устеріки зі слів старожила села Федора Костобоки (роки життя невідомі) і опублікований в збірнику «Legenden und Mythen der Karpaten und Siebenbürgens. Berlin, 1845»:
«Жив колись в часи князя карпів Всеслава Жорстокого Віродан, якого люди в горах назвали Кодола, бо майстрував він мотузки такі міцні, що ніхто і ніщо не могло їх розірвати. Якось спав Віродан Кодола у своєму домі, що стояв на горі в Гостовець, і раптом з півночі долинув до нього крик. Потворним і страшним видався йому цей крик. Прокинувся він і схопився на ноги так раптово, що впав одразу додолу. І сталося це раніше, аніж зійшло Сонце. Як був, беззбройний, вийшов він у двір, а дружина його вийшла за ним услід босоногою і винесла йому зброю та одяг. І пішов він в долину Білого Черемошу і побачив комонника Вогнедара Злата, що їхав долиною ріки з полонини Гробище.
- Що трапилося? - спитав Віродан Кодола.
- Я чув крик, - відповів Вогнедар Злат.
- Звідки? - запитав Віродан.
- З півночі і заходу, - сказав Вогнедар, - з боку гори Гребенище.
- Їдемо туди! - мовив Віродан Кодола.
Вони доїхали до гори Гребенище та потім до гори Чернелиця. Незабаром вони почули стукіт фори – колісниці, долинав він з боку гори Творелець. Тут побачили вони і саму фору, запряжений у неї був лише один кінь червоного кольору. Була в цього коня тільки одна нога, а глобуля - дишло фори протикало того коня наскрізь, гострий кінець дишла виходив у коня з чола і отак там тримався. На форі сиділа жінка з рудим волоссям. У неї були черлені брови, черлений плащ та черлена сукня. Плащ її звисав ззаду між колесами фори і замітав пил землі. Поряд із колісницею йшов високий чоловік у червленому одязі. Він ніс на плечі спис і гнав перед собою корову.
- Мало радості в очах цієї корови, що йде з вами. - сказав Віродан Кодола.
- Це не твоя корова, - промовила жінка, - і не належить вона нікому з твоїх друзів чи товаришів.
- Мені належать уся худоба цих гір. - відповів Віродан Кодола.
- Дуже довгі в тебе руки, Віродане, - мовила жінка, - якщо ти так вважаєш.
- Чому жінка відповідає мені? - запитав Віродан, - чому жінка, а не чоловік?
- Бо сам ти до нього не звернувся. - відказала жінка.
- Це так, - сказав Віродан, - але це ти сама мовиш замість нього.
- Звати цього чоловіка Сильний Холод Вітру і Високий Очерет.
- Однак, довге ім’я, - сказав Віродан Кодола. - Але якщо він мовчить, дай мені відповідь: як твоє ім’я, жінко?
- Жінку, з якою ти говориш, - промовив чоловік, - звуть Гостре Вістря, Тонкі Губи, Коротке Волосся, Глибока Рана і Сильний Жах.
- Здається мені, насміхаєтеся ви з мене, - сказав Віродан Кодола.
Раптом він стрибнув до фори тримаючи в руках списа.
- Не варто, гадаю, бавитись із нами списом. - промовила жінка.
- Скажи мені правду: хто ти? - запитав Віродан.
- Я відьма-босорканя, - сказала вона, - ця корова належала Дарибогу, синові Водотрава, отримала цю корову як оплату за свою пісню.
- Ми хочемо її почути! - прорік Віродан Кодола.
- Тоді відійди від нас і не чіпай наші голови! - сказала жінка.
Кодола зістрибнув з фори, відійшов убік і став біля фори, між колесами. І жінка проспівала йому свою пісню.
Тут знову захотів Віродан Кодола стрибнути до фори, та раптом не побачив він більше ні коня, ні колісниці, ні чоловіка, ні жінки. Побачив він тільки, як перетворилася жінка на велетенського чорного птаха і сіла на гілку старезної смереки над його головою.
- Дивна ти жінка! Путані та оманливі слова твої! - сказав Віродан Кодола.
- Гори Путилі це місце. Нехай же називаються ці гори на віки віків Путилі. - сказала жінка, що стала чорним птахом.
Так і кажуть усі з того часу: гори Путилі.
- Знав би я раніше, хто ти, - сказав Віродан Кодола, - ми б так просто з тобою не розлучилися.
Бо зрозумів Віродан, що та жінка то сама Мара – повелителька смерті та одвічної тьми.
- Те, що ти зробив, - сказала вона, - мало тобі принесе добра.
- Нічого ти не зможеш зі мною зробити! - відповів Віродан.
- Я все можу. - сказала жінка-птах. - Від мене залежить твоє життя і твоя смерть. - прорекла далі вона. - Привела я цю корову з глибин печерних гори Чивчин, щоб покрив її Чорний Бик Ночі, бик Дарибога, сина Водотрава. Ти житимеш на світі, доки теляті, якого носить вона зараз у чреві своєму, не виповниться рівно рік. Буде тоді велика війна.
- Тільки засяє слава моя на тій війні! - сказав Віродан.
- Я буду вбивцею всіх ворогів,
Я буду переможцем усіх битв,
Я житиму довше Чорного Бика.
- Як же це вдасться тобі? - засміялась жінка-птах. - Адже доведеться тобі битися з людиною, яка така ж сильна, така ж славна, така ж страшна, така ж спритна, така ж благородна, така ж невтомна, така ж могутня, така ж смілива як ти. А я перетворюсь на велетенського вужа і обвиватимуся навколо ніг твоїх, коли ти битимешся з ним біля броду Черемоша, і ніхто не допоможе тобі.
- Присягаюсь богами народу мого, - сказав Віродан Кодола, - що розчавлю того вужа зеленим камінням біля броду Черемоша. І не чекай від мене пощади, якщо не даси мені спокою.
- Перетворюсь я на велетенського сірого вовка, - сказала жінка-птах. – Кинуся я на тебе, схоплю за праву руку і розшматую тебе, лише ліва рука від тебе залишиться.
- Коли ти наблизишся до мене, - сказав Кодола, - я вдарю тебе списом у голову. У праве око або в ліве око, але не чекай від мене пощади, якщо не даси мені спокою.
- Перетворюся я на білу корову з червоними вухами. - сказала жінка-птах. - Підійду я до броду Черемоша, де ти битися будеш з людиною, такою ж спритною, як ти. І сто білих корів із червоними вухами прийдуть туди за мною. Усі ми ввійдемо у воду, і переможе тоді правда воїнів, і ти втратиш життя своє.
- Кину я в тебе каменем зі своєї пращі, - сказав Кодола, - зламає тобі камінь ногу. Праву чи ліву, але не чекай від мене пощади, якщо не даси мені спокою.
І тоді Мара полетіла геть, а Віродан Кодола повернувся до свого дому.
І від того Кодоли і пішов рід Кодолюків, що досі володіє отарами і полонинами в Карпатах.»
Після того як Боєслав І Сильна Рука запанував в Карпатах, взаємини ватажків роду Кодолюків з князями білих хорватів були різними: від дружніх до ворожих. Про якісь військові звитяги ватажків Кодолюків в княжі часи ми знаємо мало, хоча, безперечно, вони брали участь і в аварських війнах, і в хозарських, і, напевно, в будь-якій колотнечі тих часів, що зачіпала Карпати. Іоанн Ефеський (Ίωάννης τῆς Έφέσου) (507 - 586) згадує в книзі «Третя частина церковної історії Іоана, епископа Ефеського» («Το τρίτο μέρος της εκκλησιαστικής ιστορίας του επισκόπου Εφέσου Ιωάννη») якогось Кодолу Вершника, ватажка варварів, що воював з аварами в Карпатах: «… Ο πρίγκιπας Κόδολα Καβαλάρης των βαρβάρων ηγετών, πολέμησε εκείνα τα χρόνια με τους Αβάρους στα Καρπάθια Όρη…»
Рід Кодолюків став знаменитим в Карпатах в першу чергу ворожбитами, пророками, чарівниками, відьмами та поетами. Так у часи князя білих хорватів Велемира І Злого (659 - 660) жив ворожбит Топигнів Кодола, що напророчив князю (якого дуже не любили горяни за його жорстокість і сваволю), що той помре, коли пошиють йому сорочку, зроблену з з одного зерна льону, зварять йому діжку пива з одного зернятка ячменю, і що він помре тричі – втопиться, згорить і загине під уламками даху, що впадуть йому на голову. Князь Велемир Злий тільки посміявся з того пророцтва і відповів, що правити тепер йому доведеться вічно, бо такого статися не може. Але всього через два роки після пророцтва один горянин таки зробив сорочку з льону, що виростив протягом багатьох років з однієї зернини льону, зварив пиво з ячменю, що виростив за кілька років з однієї зернини. І подарував то князю як данину. А в той час змовники оточили укріплений дім князя. Князь Велемир Злий зачинився в неприступному, як він гадав, домі-фортеці, але змовники підпалили дім з усіх боків. Щоб врятуватись від вогню князь заліз в діжку з пивом і в цей час стеля палаючого дому обвалилася. Таким чином князь Велемир Злий одночасно згорів, втопився і згинув під уламками даху, як і було напророчено.
Ще одним відомим пророком і ворожбитом з роду Кодолюків був Любодар Кодола (768 – 847). Він, зокрема, крім точних пророцтв сонячних і місячних затемнень, моровиць худоби, вітровіїв, посух, повеней напророчив загибель князя білих хорватів Будислава ІІ Грома (819 - 830). Його пісню (точніше уривок) визнали пророцькою:
Рік великої каламутної повені
Звір, що несе вогонь Стожар,
Заглушить синього лева крик
На стежці списа залізного…
830 рік був справді роком великої повені, князь Будислав Грім мав на гербі знак синього лева і загинув на полюванні зітнувшись з величезним диким туром. Сузір’я тура містись Стожари. І озброєний князь на тому нещасливому полюванні був залізним списом.
З роду Кодолюків було чимало відьом, що жили в різних селах Карпат (Кодолюки після занепаду влади білих хорватів розбрелися Карпатами). Як то кажу в народі, в кожному селі має бути один пияк, один злодій, одна кyрвa і одна відьма. Особливого розголосу мав «відьмацький процес» у Коломиї 1361 року, який влаштував єпископ Теодор. Тоді засудили до спалення трьох відьом, дві з яких були з роду Кодолюків – Семирада та Дарія. Їх визнали винними в тому, що вони накликали громовицю спалюючи жмуток шерсті чорної вівці, перетворювали букові листки в золоті дукати, забирали в усіх кіз та овець околиці молоко, здоюючи його з бурдюка, що висів у них у тисовій стаї, насилали на людей прокляття одним поглядом, після чого ті люди помирали протягом тижня. Цих трьом відьом було спалено привселюдно на площі в Коломиї 13 травня того ж року. Єпископ Теодор планував ціле полювання на відьом та чаклунів в Карпатах, але багато хто в той час поховався в карпатській пущі і їх так і не знайшли. Праліси тоді були густі й непролазні. Сам єпископ Теодор помер наступного року від дивної хвороби – йому постійно ввижався чорний півень, і він весь час повторював: «Ніч хоче видзьобати мені очі, а Бог полишив мене!» Потім він впав на долівку, трусився і волав цілу ніч, і до світанку помер. Старі люди казали, що то не просто так.
До роду Кодолюків належав відомий сопілкар Петро Кодола, син Степана з Кривопілля (1579 – 1635), автор мелодії «На полонині далекій моя срібна журба» ноти якої зберігаються у бібліотеці Ватикану. Кажуть, що коли він грав на сопілці з лісу виходили їжаки, ставали на задні лапи і зачудовано слухали, люди починали плакати, а вітер затихав. Коли він помер, його сопілка, зроблена з ліщини, грала сама по собі. Люди лякалися, вважали, що то якесь чаклунство і ту сопілку спалили. Але від вогню на якому спалили сопілку спалахнула пожежа, що охопила всі довколишні ліси і полонини (літо стояло на диво сухе), спалила і хати, і стаї – люди і худоба рятувались втечею.
Вже в новітні часи була відома відьма Маланка з роду Кодолюків (1878 – 1977), що жила в Космачі. Люди її боялися, розповідали вечорами про неї різні небилиці, що нібито вона літає на мітлі на вершину Лисини Космацької щороку в ніч на 1 травня, що могла вона перетворити вівцю на корову, її худобу пасли вовки замість пастухів та собак, її чорний пес вмів розмовляти людською мовою і таке інше. Люди люблять вигадувати всілякі дурниці. Але так чи інакше проживши 99 років Маланка ніяк не могла померти – відьма має передати комусь свій дар, інакше не помре, а буде мучитись. Родичі почувши, що стара Маланка помирає, боялися навіть підійти до її хати. Нарешті її онучка Одарка таки зайшла до хати і взяла стару за руку. Та передала їй відьмацький рушник, що вишила вона колись за одну ніч – від заходу сонця до світанку і нарешті померла. Дах над хатою після цього за звичаєм розібрали, щоб дух відьми міг спокійно хату покинути, а тіло поховали в таємному місці в горах на роздоріжжі, де зазвичай таких людей і ховали.
Щодо пророків, то був ще один – Іван Кодолюк (1954 – 1977). Він вчився в Львівській політехніці на інженера, але після чергової мандрівки в Карпати щось з ним сталося, він почав пророчити: казав, мовляв, що будуть моровиці нових досі незнаних хворіб, будуть війни на Кавказі, на Балканах та в Україні, Совітський Союз розпадеться, а совітська влада впаде, гроші знеціняться і всі будуть мільйонами давитися, будуть страшні аварії на електростанціях, а в Америці президентом стане негр. Ніхто тому, звісно, не вірив, бо як таке може статись, але говорити такі слова за совітів було небезпечно, на нього написали кляузу в комітет, кінчилось тим, що його помістили до психлікарні і «лікували» інсуліном. Зрештою він якимось чином спромігся стрибнути з даху будинку головою на бетон.
Знав я ще одного містика з того роду – Петра Кодолюка (1970 р. н.). Довелось мені з ним здибатись в горах в 1995 році. Він збирав маримухи, потім їх сушив і робив з того всього якесь куриво. Запевняв, що покуривши отаку от люльку він потім літає над Карпатами. І ще про всілякі чудеса. Я його запитав:
- А ти направду літав над Карпатами, чи тобі здавалось, що літаєш?
- Ти неправильно питання задаєш. – відповів він.
- А інші люди бачили, як ти літаєш над Карпатами?
- Ти знову неправильно задаєш питання!
- А як правильно задавати питання?
- Правильно запитати так: який світ є реальним – той світ, де я літаю над Карпатами, чи той світ де ми з тобою зараз розмовляємо?
Якщо не брати до уваги містиків та музик, то рід Кодолюків подарував Карпатам і світові ще чимало яскравих постатей і неабияких людей. Так, на початку ХІХ століття найзаможнішим ґаздою на Чивчинах був Микола Кодолюк-Чивчинаш (1782 – 1856). Крім чорних та білих овець він ще розводив сірих овець, хутро та шерсть яких тоді особливо цінувались. Він ще хотів вивести нову чисту породу сірих овець, але марно: все одно від сірих овець народжувались ще й чорні ягнята. Зате він вивів нову породу кіз – Чивчинську: чорних, із закрученими рогами і дуже м’якою довгою шесрстю. Нині ця порода втрачена і забута.
Кодолюки ще на початку ХХ століття покинули Чивчина та Гриняви, задовго до того, як ці гори стали безлюдною пусткою. Багато Кодолюків подалися в 1902 році в Канаду і там осіли в провінції Онтаріо, зокрема на берегах озера Ніпігон. В місті Ошава жив Степан Кодолюк (1894 – 1979), що отримав богословську освіту і служив священиком в церкві Святого Великомученика Юрія Переможця. Мало хто знає, але він першим переклав українською гімн Канади «О, Канадо! Кохана вітчизно!» ще в 1926 році.
З тих Кодолюків, що лишилися в Карпатах знаний Василь Кодолюк (1890 – 1919). Він вчився у Відні на юриста, але з початком Першої світової війни пішов добровольцем до лав легіону Січових Стрільців. Відзначився в боях біля містечка Козова. Потрапив в москальський полон. У 1917 році він був вже в лавах армії УНР. Загинув бою під Бердичевом.
У повстанцях був Григорій Кодолюк (1911 – 1982), що воював на Ґорґанах в сотні Грома, потім в 1946 році пройшов через купу кордонів і країн аж до Австрії, згодом після таборів DP опинився аж в Портленді, стейт Орегон, де працював автомеханіком і вирощував троянди.
Ще один чоловік з цього роду, про якого досі говорять в Карпатах – Данило Кодолюк (1940 – 2011). Він став якоюсь місцевою легендою. Він був з дитинства калікою на ноги, але йому дуже щастило з жінками – через кожні два роки в нього була нова жінка і то молода і красива. І була в нього машина – така спеціально зроблена для інвалідів. Якось він їхав тою машиною з черговою жінкою, з якою жив вже більше двох років з Устеріків в сторону Перкалаби (дорога там самі знаєте яка, що тоді, що нині). Машина зірвалася в прірву і жінка загинула (а кажуть, що то була ще та босорканя), а він лишився неушкодженим. На суді його питали:
- То як так сталося, що жінка загинула, а Ви неушкоджений?
- Та я, коли машина падати почала, на ходу вискочив і за дерево схопився.
- Та як так статися могло, що Ви, каліка, з машини вискочили, а жінка ні?
Але так довести нічого і не змогли, списали все на нещасний випадок. А він і далі жив собі дуже заможно і було в нього по життю ще купа жінок. Коли він помер, то під його хатою знайшли скриньку із золотими австро-угорськими кронами – кожна монета номіналом 20 крон.
Нині рід Кодолюків малознаний і нечисельний – ХХ століття досить сильно покосило його, особливо репресії 1946 року – чимало Кодолюків було вивезено до Сибіру, де за ними пропав і слід. Але ватажок роду Роман Кодолюк (1937 р. н.) і досі живе в селі Верхній Ясенів, що біля Жаб’є. Рід та його ватажок визнаються Радою гуцульських ватажків та Судом Ведмедя. І про видатних та неабияких людей цього роду ми ще почуємо. В майбутньому.
ID:
1014788
ТИП: Проза СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Історичний ВИД ТВОРУ: Поема ТЕМАТИКА: Історична лірика дата надходження: 04.06.2024 14:57:06
© дата внесення змiн: 05.06.2024 00:10:16
автор: Артур Сіренко
Вкажіть причину вашої скарги
|