О Муза, ти стала нестерпною,
Покою від тебе нема.
Стоїш над душею роздертою,
Неначе страждаєш й сама.
Ти, може, онука Евтерпи,
З тобою нелегко дружить ?
І важко пишу, і уперто,
І треба стерпіть, пережить.
О Муза, яка ж ти настирлива!
Такою була з давніх пір?
То ж вірші, немов крововиливи,
Лягають на білий папір.
А де ж ти була в моїй юності?
Чи довго блукала там десь?
А я так страждав від відсутності
Твоєї, чекав все чудес.
Я бачив тебе серед друзів,
О, як же тебе ревнував,
Неначе на чорній я смузі
У розпачі тихо стояв.
Дивився, як все мимо мене
Проходить, як сон, чи не сон,
Як до фаворитів богеми
Йшли музи, немов на поклон.
І ось ти з'явилась, коли вже
Чекати тебе перестав.
Як марив про ту дивовижну,
Яку я ніколи не знав.
І як наверстати упущені
Ті дні полум'яні, роки?
Та щось у душі моїй зрушилось
З твоєї легкої руки.
Навзаєм! 
