Зоя Бідило

Юліан Тувім БЕРЛІН, 1913

О,  смутне,  неможливе,  сніжне!
Моя  утрата,  дні  кохання!
Знов  бачу  вас  в  кафе  Північне
В  морозному  тумані  раннім.
 
Страх  з  голови  до  п'ят  медовий,
Тремтячий,  ніжний  і  нервовий.
І  сон  був  знову,  лист  був  знову:
Парфумів  аромат  казковий.
 
Ви  не  зі  мною,  не  мені,
Ніколи  наяву  не  статись.
Лише  в  листі,  лише  у  сні,
У  сніжній  і  ласкавій  казці
 
Не  відаю.  Тремчу,  чекаю.
День  огортає  сном,  шепоче.
О,  моє  серце,  моя  юність
Залишена  у  сріблі  ночі.
 
І  це  було?  Учора?  Так:
Кармен,  вино,  карета,  вальс...
В  очах  майнуло.  Ні  –  то  птах,
Сховався  за  вуаль..
 
В  кафе  тім  тепло  і  пустинно.
За  вікнами  зими  перлини.
Я  не  прийду.  Мене  не  стрінеш
...  в  великому  Берліні.

[b]Julian  Tuwim  BERLIN,  1913[/b]
 O,  smętne,  śnieżne  nevermore!
Dni  utracone,  ukochane!9
Widzę  cię  znów  w  Café  du  Nord
W  mroźny,  mglisty  poranek.
 
Strach,  słodki  strach  od  stóp  do  głów,
Dygot  błękitnych,  czułych  nerwów,
I  sen  był  znów,  i  list  był  znów:
Mgła  legendarnych  perfum.
 
Lecz  nie  ma  mnie  i  nie  ma  mnie,
I  nigdy  w  życiu  mnie  nie  będzie.
Zostanę  w  liście,  zostanę  w  śnie,
W  tkliwej,  śnieżnej  legendzie.
 
Nic  o  tym  nie  wiesz.  Czekasz,  drżąc.
Dzień  sennie  sypie  się  i  szepce.
Ach,  serce  moje  i  młodość  mą
W  srebrnej  nosisz  torebce.
 
Wczoraj?  A  co  to  było?  Tak:
Carmen,  kareta,  wino,  walce...
Mignęło  w  oczach.  Nie  –  to  ptak,
Wyszyty  na  woalce.
 
Pusto  i  ciepło  w  tym  Café.
Zima  się  w  oknie  szronem  perli.
Nie  przyjdę.  Idź.  Nie  spotkasz  mnie.
...Wielki,  wielki  jest  Berlin.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012107
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2024

Юліан Тувім ЗІРВАНИЙ БУЗОК

Нарвали  бузку,  наламали,
Набрали,  награбували,
Оберемки  мокрого,  свіжого,
Лілового,  білосніжного.
 
Листя  –  густе,  росянисте,
Квіття  –  рясне,  променисте,
Пахощів  аж  по  вуха,
І  птах  у  цих  завірюхах.
 
В  квітучому  божевіллі
Заплутався  він  серед  гілля,
І  в  оберемку  зеленім
Залишився  полоненим.
 
Сміюся  з  такої  біди:
Тебе  хто  покликав  сюди?
А  він  ніяк  не  вгаває,
Цвірінькає  в  заростях  далі.
 
Геть  позбавився  глузду,
Шаленіє  в  бузковім  галуззі,
Серед  перлів  і  ароматів!
Рветься,  й  мене  забирайте!

[i]Гіві  Сіпрошвілі  "Перлина  весни"[/i]


[b]Julian  Tuwim  RWANIE  BZU[/b]
Narwali  bzu,  naszarpali,
Nadarli  go,  natargali,
Nanieśli  świeżego,  mokrego,
Białego  i  tego  bzowego.

Liści  tam  -  rwetes,  olśnienie,
Kwiecia  -  gąszcz,  zatrzęsienie,
Pachnie  kropliste  po  uszy
I  ptak  się  wśród  zawieruszył.

Jak  rwali  zacietrzewieni
W  rozgardiaszu  zieleni,
To  się  narwany  więzień
Wtrzepotał,  wplątał  w  gałęzie.

Śmiechem  się  bez  zanosi:
A  kto  cię  tutaj  prosił?
A  on,  zieleń  śpiewając,
Zarośla  ćwierkiem  zrosił.

Głowę  w  bzy  -  na  stracenie,
W  szalejące  więzienie,
W  zapach,  w  perły  i  dreszcze!
Rwijcie,  nieście  mi  jeszcze!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012106
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2024

Збіґнєв Герберт ВАВИЛОН

Коли  через  роки  я  повернувся  до  Вавилону  все  змінилося
дівчата  які  кохали  номери  ліній  метро
я  чекав  біля  телефону  гудки  вперто  мовчали
 
отже  втішаюся  мистецтвом  -  Петрус  Крістус  портрет  юної  дівчини
він  став  ще  пласкішим  склав  крила  для  сну
вогні  загибелі  й  міста  зближувалися
 
фестиваль  Апокаліпсису  хода  смолоскипів  самозвана  Сивіла
відпускала  наперед  гріхи  п’яній  юрмі  послідовників
розтоптане  тіло  Бога  тягнули  з  тріумфом  в  пилу
 
так  збувається  finimondo*  заставлені  столи  етрусків
святкуючих  в  залитих  вином  сорочках  не  знаючи  свою  долю
услід  прибувають  варвари  щоб  перерізати  аорту
 
місто  я  не  бажав  тобі  смерті  принаймі  не  такої
бо  з  тобою  підуть  під  землю  солодкі  плоди  свободи
і  доведеться  все  починати  з  гіркого  знання  з  трави
           "[i]Репортаж  з  обложеного  міста  та  інші  вірші"  (1983)[/i]
[i]*  finimondo  (  з  італ.)  -  кінець  світу[/i]
[i]Збірка  надрукована  у  1983  році,  але  більшість  віршів  написана  в  Берліні  у  грудні  1981  року.  Генерал  Войцех  Ярузельський,  на  той  момент  Перший  секретар  ПОРП,  глава  уряду  і  міністр  оборони,  щоб  нейтралізувати  вплив  "Солідарності",  яку  підтримувала  більшість  населення,  узгоджено  з  керівництвом  СРСР  в  ніч  з  12  на  13  грудня  1981  року  ввів  на  всій  території  ПНР  воєнний  стан.  По  всій  Польщі  вимкнули  телефонний  зв'язок,  на  вулиці  вивели  70  тис.  військових,  30  тис.  міліціонерів,  1750  танків,  1400  бронетранспортерів  та  іншу  військову  техніку.  По  телебаченню  транслювалася  заява  генерала  Ярузельського,  що  треба  зв’язати  руки  авантюристам,  перш  ніж  вони  зіштовхнуть  Вітчизну  у  вир  братовбивчої  війни.  Були  заборонені  страйки,  акції  протесту  і  діяльність  профспілок,  зокрема  Солідарності.  
Брежнєв  обіцяв  братську  Польщу  не  залишити  в  біді  і  не  дозволити  її  скривдити.  Відразу  уряд  США  ввів  санкції  і  проти  СРСР,  і  проти  Польщі.  Воєнний  стан  тривав  до  липня  1983  року.  За  цей  час  в  результаті  зіткнень  з  поліцією  понад  30  осіб  загинуло,  9736  осіб  інтерновано.Деталі  воєнного  стану  в  Польщі  можна  прочитати  в  інеті.  
"Вавилон"  -  реакція  на  події  того  часу.
[/i]
Петрус  Крістус  (1410  -  1475)  "Портрет  юної  дівчини",  1465-1470,  олія,  дерево,  Державний  музей  в  Берліні.
Petrus  Christus  (1410  -  1475)  "Portrait  of  a  Young  Girl",  1465-70,  oil,  oak,  Gemӓldegalerie,  Berlin  

[b]Zbigniew  Herbert  Babylon[/b]
Kiedy  po  latach  wróciłem  do  Babylonu  zmieniło  się  wszystko
dziewczęta  które  kochałem  numery  linii  metra
czekałem  przy  telefonie  syreny  uparcie  milczały
 
więc  konsolacja  sztuką  -  Petrus  Christus  portret  młodej  damy
był  coraz  bardziej  płaski  złożył  skrzydła  do  snu
światła  zagłady  i  miasta  zbliżały  się  do  siebie
 
festiwal  Apokalipsy  pochodnie  samozwańcza  Sybilla
rozgrzeszała  pijane  tłumy  wyznawców  obfitości
zdeptane  ciało  Boga  wleczono  w  triumfie  i  w  pyle
 
tak  spełnia  się  finimondo  zastawione  stoły  etruskie
w  koszulach  splamionych  winem  nieświadomi  losu  świętują
barbarzyńcy  przychodzą  na  koniec  aby  przeciąć  aortę
 
nie  życzyłem  tobie  miasto  śmierci  w  każdym  razie  nie  takiej
bo  z  tobą  zejdą  pod  ziemię  słodkie  owoce  wolności
i  wszystko  trzeba  zaczynać  od  gorzkiej  wiedzy  od  trawy
[i]            Raport  z  oblężonego  Miasta  i  inne  wiersze  (1983)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011887
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2024

Збіґнєв Герберт Анабазис

Кондотьєрів  (1)  чужоземного  легіону  Кира  (2)
хитрих  безжальних  -  це  так  -  виснажили
двісті  п'ятнадцять  денних  переходів
-  вбий  нас  ми  не  можемо  йти  далі  -
тридцять  чотири  тисячі  шістсот  п'ятдесят  стадій  (3)
 
змучені  безсонням  йшли  через  дикий  край
ненадійні  броди  засніжені  перевали  й  солончакові  рівнини
пробивали  собі  дорогу  в  живому  тілі  народів
на  щастя  не  брехали  що  захищають  цивілізацію
 
знаменитий  крик  (4)  на  горі  Техес  (5)
хибно  тлумачать  сентиментальні  поети
вони  просто  знайшли  море  тобто  знайшли  вихід  з  в'язниці
 
здійснили  подорож  без  Біблії  пророків  кущів  вогненних
без  знаків  на  землі  без  знаків  на  небі
з  болючим  усвідомленням  -  що  життя  прекрасне

[i](1)  [b]Анабазис,  анаба́сис[/b]  (  грец.  Αναβασι  -  буквально,    "сходження")  -  спочатку,  військовий  похід  з  низинної  місцевості  до  місцевості,  розташованої  вище,  наприклад,  з  берега  моря  всередину  країни.  У  сучасному  розумінні  тривалий  похід  військових  частин  по  недружній  території.
(2)  [b]Кондотьєри[/b]  (від  італ.  condotta  -  договір  про  найм  на  військову  службу)  -  в  Італії  XIV–XVI  ст.  керівники  військових  загонів  (компаній),  що  перебували  на  службі  в  міст-комун  та  правителів,  і  складалися,  головно,  з  чужинців.  Кожен  загін  групувався  навколо  кондотьєра,  що  скликав  і  розпускав  загін  на  свій  розсуд,  укладав  договори  (кондоти)  на  ведення  військових  операцій,  отримував  гроші  (soldo  -  "плата",  звідси  -  солдат)  і  розплачувався  з  найманцями.
(3)  [b]Кир  Молодший[/b]  -  (424  до  н.е.  -  402  до  н.е.)  -  син  Дарія  ІІ.  Після  смерті  батька  у  404  році  до  н.  е.  царський  трон  зайняв  його  старший  брат  Артаксеркс  ІІ.  Кир  був  звинувачений  у  намірі  захопити  трон  силою.  Артаксеркс  II  рушив  на  Кира  своє  військо.  Кир  вирішив  спертися  не  лише  на  своїх  перських  підлеглих,  але  і  на  грецьких  найманців.  В  цей  час  з  Греції  був  змушений  втекти  приречений  на  страту  спартанський  стратег  Клеарх,  який  був  досвідченим  військовим.  Він  на  кошти  Кира  зібрав  військо  у  10  тис.  400  гоплітів,  2500  пельтастів.  Відповідно  Артаксеркс  II  -  100  тис.  вояків  зі  150  колісницями.  3  вересня  401  року  до  н.  е.  війська  зустрілися  біля  Євфрату  в  82  км  на  північ  від  Вавилона.  Кир  прорвався  до  місця,  де  знаходився  Артаксеркс  II.  Йому  вдалося  зарубати  кількох  охоронців  і  поранити  царя  мечем.  Проте  Кира  закидали  дротиками  кіннотники-бактрійці,  рана  в  око  стала  смертельною.  Йому  відрубали  голову  і  руку,  а  тіло  розіп'яли.  Подальша  боротьба  за  трон  не  мала  сенсу.  Непереможене  військо  Кира  з  великими  труднощами  подолало  шлях  до  Чорного  моря  і  звідти  кораблями  добралося  до  Греції.
В  цьому  поході  брав  участь  Ксенофонт,  який  робив  нотатки  під  час  походу  і  пізніше  детально  описав  його  у  праці  "Анабазис",  яка  дійшла  до  нашого  часу.
https://librebook.me/anabasis/vol1/1    КСЕНОФОНТ  "АНАБАСИС"
(4)  [b]Вигуки  Талатта!  Талатта![/b]  (грец.    Θάλαττα!  Θάλαττα!  -  "Море!  Море!")  стали  бурхливим  проявом  радості,  коли  з  гори  Техес  10  000  грецьких  воїнів  побачили  Евксинос  Понт  (Гостинне  море  -Чорне  море).  Гора  знаходилася  в  п'яти  днях  пішого  переходу  до  грецького  прибережного  міста  Трапезоус,  нині  Трабзон.  (Ксенофонт,  Анабазис,  5.5.10)
(5)  [b]Техес,  Фехес[/b]  (грец.  Θήχης)  -  гора  в  Туреччині,  нині  називається  Мадур
[/i]  
[b]Zbigniew  Herbert  Anabaza[/b]
Kondotierzy  Cyrusa  legia  cudzoziemska
przebiegli  bezwzględni  –  tak  jest  –  mordowali
dwieście  piętnaście  marszów  dziennych
–  zabijcie  nas  nie  możemy  iść  dalej  –
trzydzieści  cztery  tysiące  sześćset  pięćdziesiąt  stadiów
rozjątrzeni  bezsennością  szli  przez  dzikie  kraje
niepewne  brody  przełęcze  w  śniegu  i  słone  płaszczyzny
wyrąbując  swoją  drogę  w  żywym  ciele  ludów
na  szczęście  nie  kłamali  że  bronią  cywilizacji
słynny  okrzyk  na  górze  Teches
błędnie  interpretują  sentymentalni  poeci
znaleźli  po  prostu  morze  to  znaczy  wyjście  z  lochu
odbyli  podróż  bez  Biblii  proroków  krzaków  płonących
bez  znaków  na  ziemi  bez  znaków  na  niebie
z  okrutną  świadomością  –  że  życie  jest  wielkie

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011885
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2024

Луїс Альберто де Куенка Я пізно полюбив тебе, Краса

                         [i]Сповідь,  X,  27  *[/i]
Я  пізно  полюбив  тебе,  Краса,  така  прадавня
і  така  нова.  Занадто  пізно,  щоб  тебе  любити.
І  ти  була  ось  тут,  в  мені,
і  я  був  десь,  поза  собою.
І,  хоч  я  був  поза  собою,  шукав  тебе  
з  відвагою,  на  яку  здатне  
потворне,  прагнуче  торкнутися
Краси.  І  ти  була  зі  мною.
І  віддаляли  мене
від  тебе  речі,  яких,  не  будь  тебе,
ніколи  б  не  було.  І  ти  покликала  мене,
і  глухоту  мою  зцілив  твій  голос
і  сліпоту  мою  залило  світло.
І  потім  я  вдихнув  твій  аромат
із  невситимістю  профана,
і  я  таким  був  спраглим  і  голодним  до  тебе,  
що  мав  зухвалість  доторкнутися  до  тебе
своїми  пальцями,  і  повернула  ти  мені
мир  поглядом  своїм,  і,  хоч  запізно,
Краса  заволоділа  моїм  серцем.  

[i]*  [b]Святий  Августин  "Сповідь",  Книга  10,  Частина  XXVI[/b]I
38.  Пізно  я  полюбив  тебе,  мій  Боже,  краса  така  давня  і  така  нова;  пізно  я  тебе  полюбив.  Ти  був  у  моїй  душі,  а  я  відволікався  назовні,  і  шукав  тебе  саме  там;  і  втрачаючи  красу  моєї  душі,  я  дозволив  себе  захопити  цим  прекрасним  зовнішнім  створінням,  які  Ти  створив.
[b]San  Agustin  "Confesiones",  Libro  10,  Capitule  XXVII[/b]
38.  Tarde  os  amé,  Dios  mío,  hermosura  tan  antigua  y  tan  nueva;  tarde  os  amé.  Vos  estabais  dentro  de  mi  alma  y  yo  distraído  fuera,  y  allí  mismo  os  buscaba;  y  perdiendo  la  hermosura  de  mi  alma,  me  dejaba  llevar  de  estas  hermosas  criaturas  exteriores  que  Vos  habéis  creado.
https://albalearning.com/audiolibros/sanagustin/confesiones.html
[b]Augustini  Confessiones,  Book  X,  CAPUT  27[/b]
Sero  te  amavi,  pulchritudo  tam  antiqua  et  tam  nova,  sero  te  amavi!  
[b]Августин  "Сповідь",  Книга  X,  Розділ  27[/b]
Я  полюбив  тебе  пізно,  краса,  така  стара  і  така  нова,  я  полюбив  тебе  пізно!  
https://faculty.georgetown.edu/jod/latinconf/latinconf.html[/i]
 

[b]Luis  Alberto  de  Cuenca  Tarde  te  ame,  Belleza[/b]
                         [i]Confesiones,  X,  27[/i]
Tarde  te  amé,  Belleza,  tan  antiqua
y  tan  nueva.  Tardé  mucho  en  amarte.
Y  tú  estabas  aquí,  dentro  de  mí,
y  yo  estaba  allí,  fuera  de  mí  mismo.
Y  a  pesar  de  estar  fuera  te  buscaba
con  el  atrevimiento  que  enarbola
la  fealdad  al  irrumpir  en  medio
de  la  Belleza.  Y  tú  estabas  conmigo.
Y  a  mí  me  mantenían  alejado
de  ti  las  cosas  que  si  en  ti  no  fuesen
no  serían  jamás.  Y  me  llamaste,
sanaste  mi  sordera  con  tu  voz
e  inundaste  de  luces  mi  ceguera.
Y  entonces  aspiré  yo  tu  perfume
con  la  glotonería  del  profano,
y  tuve  tanta  sed  y  hambre  de  ti
que  tuve  la  osadía  de  rozarte
con  los  dedos,  y  tú  me  devolviste
la  paz  con  tu  mirada,  y,  aunque  tarde,
la  Belleza  reinó  en  mi  corazón.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011002
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2024

Пабло Неруда 20 віршів про кохання і одна пісня відчаю. Вірш 18

Тут  я  тебе  кохаю.
Серед  похмурих  сосен  господарює  вітер.
Відсвічується  місяць  в  блукаючій  воді.
Вони  щодня  ганяються  один  за  одним  вслід.

Звільняються  в  тумані  танцюючі  фігури.
Срібляста  чайка  падає  в  зірницю  вечорову.
Чи  іноді  вітрило.  І  зорі  в  високій  вишині.


Хрест  чорний  корабля.
Самотній.
З  світанком  прокидаюся,  душа  моя  волога.
Удалині  співає  і  затихає  море.
Це  порт.
Тут  я  тебе  кохаю.

Тут  я  тебе  кохаю  і  марно  тебе  ховає  обрій.
Ти  ще  кохана  мною,  такий  холодний  факт.
Я  часом  шлю  цілунки  з  сумними  кораблями,
вони  за  море  прагнуть,  куди  не  допливти.
 
Я  тут  забутий,  мабуть,  як  древні  якорі.
Стають  сумними  пристані,  коли  причалить  вечір.
Даремними  жаданнями  мене  життя  втомило.
Кохаю  те,  що  зникло.  Така  далека  ти.
 
Моя  печаль  противиться  приходу  тихих  сутінків.
Та  ніч  прийде  й  для  мене  заспівує  пісні.
І  місяць  відправляє  кружляти  мої  сни.
 
Яскраві  зорі  дивляться,  неначе  твої  очі.
І  так  тебе  кохаю  я,  що  хочуть  сосни  вітру
Співати  твоє  ім'я  своїм  дротяним  листям.

[b]Pablo  Neruda  20  poemas  de  amor  y  una  canción  desesperada.  Poema  18[/b]

Aquí  te  amo.  
En  los  oscuros  pinos  se  desenreda  el  viento.  
Fosforece  la  luna  sobre  las  aguas  errantes.  
Andan  días  iguales  persiguiéndose.  

Se  desciñe  la  niebla  en  danzantes  figuras.  
Una  gaviota  de  plata  se  descuelga  del  ocaso.  
A  veces  una  vela.  Altas,  altas  estrellas.  

O  la  cruz  negra  de  un  barco.  
Solo.  
A  veces  amanezco,  y  hasta  mi  alma  está  húmeda.  
Suena,  resuena  el  mar  lejano.  
Este  es  un  puerto.  
Aquí  te  amo.  

Aquí  te  amo  y  en  vano  te  oculta  el  horizonte.  
Te  estoy  amando  aún  entre  estas  frías  cosas.  
A  veces  van  mis  besos  en  esos  barcos  graves,  
que  corren  por  el  mar  hacia  donde  no  llegan.  

Ya  me  veo  olvidado  como  estas  viejas  anclas.  
Son  más  tristes  los  muelles  cuando  atraca  la  tarde.  
Se  fatiga  mi  vida  inútilmente  hambrienta.  
Amo  lo  que  no  tengo.  Estás  tú  tan  distante.  

Mi  hastío  forcejea  con  los  lentos  crepúsculos.  
Pero  la  noche  llega  y  comienza  a  cantarme.  
La  luna  hace  girar  su  rodaje  de  sueño.  

Me  miran  con  tus  ojos  las  estrellas  más  grandes.  
Y  como  yo  te  amo,  los  pinos  en  el  viento,

quieren  cantar  tu  nombre  con  sus  hojas  de  alambre.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010550
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2024

Пабло Неруда 20 віршів про кохання і одна пісня відчаю. Вірш 8

Бджолиний  білий  гул  -  медовий  хміль  -  в  моїй  душі,
й  тебе  окутують  спіральні  стрічки  диму.

Я  в  відчаї,  як  слово  без  відлуння,
той  втратив  все,  хто  володів  тобою.

Востаннє  прив'яжи,  порви  мій  страх  останній.
В  моїй  спустошеній  землі  утрачена  троянда.

Ах  мовчазна!

Закрий  бездонні  очі.  Там  ніч  махає  крилами.
Ах  скинь  покров  зі  статуї  сполоханого  тіла.

Твоїх  очей  безодня,  в  них  прилетіла  ніч.
Квітучий  холод  рук  й  трояндові  коліна.

У  тебе  груди  ніби  мушлі  білі,
На  животі  твоїм  заснув  метелик-привид.

Ах  мовчазна!

І  ось  самотність,  де  тебе  немає.  Дощить.
Полює  вітер  в  морі  на  бездомних  чайок.

Вода  ступає  босоніж  по  мокрих  вулицях.
Дереву  скаржиться,  неначе  хворе,  листя.

Біла  бджола,  зникаючи,  ти  ще  бриниш  в  моїй  душі.
Відроджуєшся  в  часі,  безмовна  і  тендітна.

Ах  мовчазна!

[b]Pablo  Neruda  "20  poemas  de  amor  y  una  canción  desesperada.  Poema  8"[/b]

Abeja  blanca  zumbas  -ebria  de  miel-  en  mi  alma  
y  te  tuerces  en  lentas  espirales  de  humo.  

Soy  el  desesperado,  la  palabra  sin  ecos,  
el  que  lo  perdió  todo,  y  el  que  todo  lo  tuvo.  

Última  amarra,  cruje  en  ti  mi  ansiedad  última.  
En  mi  tierra  desierta  eres  la  última  rosa.  

Ah  silenciosa!  

Cierra  tus  ojos  profundos.  Allí  aletea  la  noche.  
Ah  desnuda  tu  cuerpo  de  estatua  temerosa.  

Tienes  ojos  profundos  donde  la  noche  alea.  
Frescos  brazos  de  flor  y  regazo  de  rosa.  

Se  parecen  tus  senos  a  los  caracoles  blancos.  
Ha  venido  a  dormirse  en  tu  vientre  una  mariposa  de  sombra.  

Ah  silenciosa!  

He  aquí  la  soledad  de  donde  estás  ausente.  
Llueve.  El  viento  del  mar  caza  errantes  gaviotas.  

El  agua  anda  descalza  por  las  calles  mojadas.  
De  aquel  árbol  se  quejan,  como  enfermos,  las  hojas.  

Abeja  blanca,  ausente,  aún  zumbas  en  mi  alma.  
Revives  en  el  tiempo,  delgada  y  silenciosa.  

Ah  silenciosa!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010548
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2024

Помста - це страва, яка подається холодною

[quote]„Прочитав  і  залишився  байдужим.  Зв'язок  кримінальних  авторитетів  з  міськими  нечистими  на  руку  чиновниками  -  для  нашого  часу  звичайна  справа.  Написано  банально,  нецікаво,  людиною,  яка  не  має  уяви,  як  треба  писати,  ще  й  помітно  лобіює  тему  злочинного  Харкова  з  якогось  незрозумілого  мені  боку.  В  принципі,  так  можуть  писати  й  на  замовлення  МВД,  щоб  дискредитувати  незручних  людей  .  Все  так  смішно,  примітивно,  нерозумно,  як  напис  на  паркані  „Вася  лох!”  Після  того,  як  я  прочитав  ці  записи,  я  зрозумів,  що  треба  самому  зрозуміти  і  дати  читачам  пояснення  по  цих  інформаціях,  які  так  методично  хтось  вбиває  людям  в  голову!”
(З  обговорення  на  форумі  теми  „Кримінальний  світ  Харкова”  http://ord-ua.com/2012/05/26/k-r-i-m-i-n-a-l--n-yi-j-mir-h-a-r--k-o-v-a  )[/quote]
Багатобарв'я  цієї  осені  зіпсували  ранні  заморозки.  Листя  пожухло  і  посіріло  ще  на  гіллі.  Листопад  має  хворобливий  вигляд  і  навіває  сум.  Вечори  несуть  у  вікна  дим  від  спаленого  листя.  Вранці  над  нерухомим  сланким  туманом  бовваніють  дахи  будинків  і  верхівки  напівголих  дерев.  Давно  не  було  дощу.  В  хмарах  пилу  шаркають  мітлами  двірники,  змітають  з  тротуарів  скрючене  листя,  яке  спроквола  падає  й  падає.
Осені  належить  навівати  сум  і  спомини.  Йдучи  осінньою  вулицею,  згадую  іншу  осінь,  барвисту,  строкату,  святково  вбрану.  Найпершу  харківську  осінь,  яка  вразила  гармонією  срібно-сірого  вологого  повітря,  синього  неба,  багряного  винограду  і  золотих  кленів  на  тлі  сірих  заводських  стін.  Такої  сяючої  осені  більше  не  було  ніколи.  Чи  не  тому,  що  пригасло  відчуття  самотності  і  невлаштованості,  а  з  ним  і  гострота  сприйняття  контрастуючої  краси  природи?  Услід  потяглися  вервечкою  осені  одна  гарніша  за  іншу.
Їхній  спокійний  плин  порушився,  коли  в  наш  відділ  взяли  програмістку  з  незвичним  іменем  -  Меланія  Теофілівна.  На  мізерній  зарплаті  програмісти  в  нас  не  затримувалися.  Тому  першим  питанням  до  неї  було  про  сім'ю.  Розведена.  Чоловік  виїхав  у  Ізраїль.  Дітей  немає.  Для  жінки  наявність  дітей  як  перепустка  у  вище  товариство,  де  обговорюють  дитячі  витівки,  лікування  хвороб,  хитрощі  виховання  і  кулінарії.  Світ  жінки-матері  майже  повністю  заповнюють  дитячі  проблеми.  Відсутність  дітей  дозволяла  сподіватися,  що  Меланія  Теофілівна  не  поспішатиме  звільнятися  –  людина  без  сім’ї  здатна  вижити  на  нашу  зарплату.
Доволі  швидко  Меланія  Теофілівна  стала  Мілою.  Ми  заприятелювали.  Якось  вона  запропонувала  пройтися  після  роботи  через  парк  -  бо  яка  ж  гарна  осінь.  Я  погодилася.  На  той  час  вже  знала,  що  Міла  закінчила  фізико-математичну  школу  №  27,  а  потім  мехмат  університету.  Її  донька,  як  і  вона,  після  школи  №  27  вступила  на  мехмат  університету  і  в  першу  свою  студентську  осінь  була  вбита  в  парку  імені  Шевченка,  коли  поверталася  увечері  з  університетської  бібліотеки.  Згвалтована  і  повішена.  Убивць  не  знайшли.
Наша  лікарня  знаходиться  в  лісопарковій  зоні.  Тінисті  стежки,  квітуче  різнотрав'я.  Йдемо  тихо,  час  від  часу  підбираючи  черговий  лист  особливого  кольору  чи  з  незвичайним  візерунком.  Для  чого?  Однак  до  ранку  листя  висохне,  скрутиться,  перетвориться  на  сміття.  Назустріч  з  такими  ж  нелогічними  букетами  в  руках  йдуть  ошалілі  від  осінньої  краси  люди.  Проходимо  біля  поваленого  дерева.  Киваю  на  нього:
-  Тобі  не  важко  йти  на  високих  підборах?  Може  присядемо?
-  Нічого,  я  звикла.  В  мене  ніколи  не  було  іншого  взуття,  тільки  шпильки.  Якби  мені  твої  черевики,  я  б  в  них  перекидалася,  -  сміється,  але  все  ж  звертає  до  дерева.
-  Ти  зібралася  йти  аж  на  Лису  гору?
-  Ні,  то  дуже  далеко.  Тільки  до  площі  Дзержинського,  а  далі  маршруткою.  Можна  було  б  і  пішки,  я  ходила,  але  до  мене  увечері  повинні  прийти  з  костьолу.  Не  хочу  запізнитися.
-  Що  це  означає  -  з  костьолу?  Хіба  в  Харкові  є  костьол?  Чому  вони  до  тебе  прийдуть?  -  від  несподіванки  випалюю  все  одним  подихом.
-  Я  готуюся  прийняти  хрещення  за  католицьким  обрядом.  До  мене  приходять  жінки  з  костьолу.  Розповідають  про  суть  віри,  про  обряди,  свята,  вчать  молитися.  Я  вже  півроку  щонеділі  ходжу  на  богослужіння  до  костьолу.
-  Але  чому  костьол?  Для  чого  тобі  хрещення?  В  тебе  ж  така  освіта,  що  не  залишає  місця  для  віри  в  Бога,  -  не  можу  заспокоїтися.
-  Математика  зі  всіх  наук  найменше  пристосована  до  матеріалізму.  –  серйозно  так  посміхається.  -  Православ'я  не  цікавиться,  чи  готова  людина  прийняти  в  душу  віру  в  Бога.  Народився  -  тебе  шубовсть  у  купіль  і  ти  вже  християнин.  Католицтво  вимагає  осмисленого  вибору,  допомагає  знайти  дорогу  до  Бога.
-  Чому?  Чому  тобі  знадобилося  шукати  цю  дорогу?  -  не  вгаваю  з  запитаннями.
-  Я  вбила  людину,  -  серйозно  і  спокійно  дивиться  мені  в  очі.
-  Одну?  –  від  несподіванки  бовкаю  перше,  що  прийшло  в  голову.
-  Не  одну,  -  все  так  же  спокійно.
Не  знаю,  що  вона  побачила  в  моїх  очах,  Але  швидко  додала:
-  Та  не  лякайся,  я  не  маньяк.  Так  склалося,  що  не  можна  було  інакше.
-  Хочеш  розповісти?
-  Ти  знаєш,  що  Харків  –  бандитське  місто?  –  відповідає  зустрічним  запитанням.
-  Харків  –  ментовське  місто,  -  заявляю  впевнено.
-  Схоже,  тобі  не  доводилося  мати  справу  з  харківськими  ментами.
Намагаюся  заперечити,  що  моя  міліція  мене  береже.  Міла  відмахнулася:
-  Я  теж  так  думала,  доки  на  власні  очі  не  побачила,  кого  і  за  які  гроші  береже  міліція.  Коли  вбили  мою  Аню,  слідчого  цікавило  тільки  чи  не  мала  вона  зв’язків  з  кримінальним  світом,  чи  не  займалася  проституцією.  Розпитав  сусідів  про  її  моральність.  Цим  слідство  й  закінчилося.  Викликали  мене  у  відділення  міліції,  ознайомили  з  висновком  слідства  –  самогубство,  справу  закрито  за  відсутністю  складу  злочину.  Запитала  у  слідчого:  „Те,  що  її  перед  самогубством  зґвалтували,  нічого  не  означає?”  А  він  посміхається  так  бридко:  „Може  вона  сама  дала.  Хто  зараз  доведе?”.  Відчула,  як  від  ненависті  скам’яніло  серце.  Вийшла  і  поклялася  Ані,  що  сама  знайду  її  вбивців  і  помщуся.  Розшукала  однокласника,  який  після  закінчення  юридичного  інституту  працював  на  Чернишевського.  Пообіцяв  розпитати.  Від  нього  вперше  почула  про  Барона.  Той  був  тоді  у  Харкові  найбільшим  авторитетом.  Його  „кришував”  сам  начальник  міської  міліції.  Хіба  тільки  міліція?  Хто  тільки  не  кормився  біля  баронових  грошей!  Так  дізналася,  що  причетні  до  вбивства  Ані  люди  Барона.  Ти  хоч  знаєш,  про  що  я  говорю?  –  спохватилася.
-  Про  Чернишевського  знаю  –  там  служба  держбезпеки.  З  харківськими  авторитетами  не  знайома,  різними  дорогами  ходимо,  -  зізнаюся  в  невігластві.
-  А  мені  довелося  познайомитися.  Коли  вбили  Аню,  я  працювала  програмістом  у  Гіпросталі.  Звільнилася,  влаштувалася  прибиральницею  в  ґенделик  „Вітерець”  у  парку.
-  Невже  думала,  що  вбивці  прийдуть  туди  і  розкажуть  тобі,  як  вони  вбивали  Аню?
-  Думала.  Коли  язики  від  випитого  розв’язуються,  є  кого  слухати.  Я  слухала.  Знайомилася.  Мені  почали  приносити  щось  перепродати  з  речей:  перстень,  сережки,  якусь  одіж.  Я  брала.  Знаєш  же,  який  то  був  час  –  все  в  дефіциті.  Пропонувала  речі  сусідам  -  купували.  Приносила  дещо  на  залишену  роботу,  там  теж  не  відмовлялися.  Мені  розвиднилося:  багато  друзів  не  в  тих,  хто  може  розв’язати  систему  з  півсотні  диференціальних  рівнянь,  а  в  тих,  хто  гендлює  шмотками.
-  Ти  ж  знала,  що  береш  вкрадене  чи  награбоване?  Не  соромно  було  брати?
-  Не  соромно.  Мені  потрібні  були  знайомства  з  цими  людьми  і  потрібні  були  гроші.  Тобі  цього  не  зрозуміти.  Ти  не  знаєш,  що  таке  втратити  дочку.  Вона  мені  снилася  майже  щоночі.  Прийде,  стане  і  мовчить,  дивиться  на  мене.  Я  до  неї:  „Анечко,  поговори  зі  мною,  розкажи  щось  про  себе”.  Мовчить.
-  Міло,  в  цьому  немає  нічого  надприродного,  підсвідомість  уві  сні  живе  тим,  що  ти  переживаєш  наяву.  Зараз  не  сниться?
-  Не  сниться.  Давно  не  сниться.
-  Так  і  повинно  бути.  Забувається  все.  Інакше  неможливо  було  б  жити.
-  Я  не  потребую  утішальників.  Не  забуття,  а  помста  зробила  життя  можливим.  Не  можна  залишати  за  собою  непокарані  злочини.  Інакше  убивця  буде  і  далі  вбивати,  ґвалтівник  -  ґвалтувати.
-  Міло,  навіть,  печерні  люди  мали  публічні  суди  й  публічну  кару.  Люди  підпорядковують  свої  бажання  усталеному  порядку.  Ти  не  повинна  шукати  вбивцю,  для  цього  є  міліція.
-  А  якщо  міліція  стала  на  бік  убивці?
-  Але  ж  не  стала.  Це  ж  різні  речі  -  не  зуміти  знайти  вбивцю  і  діяти  разом  зі  вбивцями.
-  Свята  простота.  Не  зуміла?!.  Я  теж  так  думала,  доки  не  подивилася  на  життя  з  іншого  боку.
-  Це  ж  як?  Очима  вбивці?
-  Ти  назвеш  убивцею  ката,  який  виконав  вирок  суду?
-  Не  назву.  Суспільство  потребує  ката.
-  Якщо  кат  карає  невинного,  а  не  злочинця,  суспільство  потребує  не  ката,  а  месника.  Чи  ти  маєш  інший  варіант  кари  за  злочин?  Як  ти  не  розумієш  –  мою  дочку  вбили  і  вбивці  залишилися  непокараними.  Я  можу  вірити,  що  в  царстві  небесному  вбивцю  осудить  і  покарає  Бог.  Але  ж  ти  не  віриш  в  потойбічне  правосуддя.  Якими  ти  бачиш  правосуддя  і  кару?
-  Думаю,  якщо  немає  правосуддя,  людина  має  право  на  помсту.
-  Вже  краще.  Мені  байдуже,  назвуть  мене  месником  чи  катом.  Важливіше  було  знайти  вбивцю  і  покарати.  За  рік  роботи  у  „Вітерці”  я  змогла  завести  корисні  знайомства  і  зібрати  грошей.  Купила  собі  будиночок  за  ХТЗ  -  дві  кімнати,  кухня,  дві  сотки  саду.  З  вікна  вид  на  поле.  Зручно  -  сусіди  не  бачать,  хто  в  мене  буває.  Знаєш,  серед  тих,  хто  не  ладить  з  законом,  різні  люди  трапляються...
-  О!  Ти  ще  розкажи  про  романтиків  з  кримінального  світу,  про  шляхетних  розбійників  і  відважних  месників,  -  різко  перебиваю,  бо  дуже  не  люблю  розмов  про  те,  що  злодії  бувають  хороші  й  погані.  Сільське  виховання  нетерпиме  до  злодіїв.  Тих,  хто  здатен  взяти  чуже,  не  пускали  ні  в  двір,  ні  в  хату  -  остерігалися.  Радянська  влада  виправила  сільську  мораль,  колгоспне  перестало  вважатися  чужим.  Але  знадобилися  дві  війни  і  три  голодомори,  щоб  визнати,  якщо  не  вкрадеш  –  не  проживеш.  Приватне  залишилося  недоторканим,  на  державне  і  колгоспне  моральні  заборони  не  поширювалися.  Не  вкрасти,  а  взяти  кілька  літрів  молока  з  колгоспної  ферми,  накосити  на  лану  зеленої  озимини  рано  навесні,  принести  з  силосної  ями  мішок  силосу  для  корови.  Обкрадена  державою  людина  знаходила  виправдання  своїм  спробам  здобути  частку  недоступної  справедливості.
Скориставшись  тишею,  пробіг  повзик  вниз  по  стовбуру  ближнього  дуба,  зупинився,  щось  заходився  видзьобувати  з-під  кори.
-  Глянь,  яка  дивна  пташка,  ніколи  не  бачила,  щоб  птахи  бігали  по  деревах  вгору-вниз,  як  мурахи  -  озвалася  Міла.
-  Це  повзик,  його  розпізнаєш  по  чорній  смузі  від  потилиці  через  око  до  дзьоба,  -  радо  відгукуюся  я.  Мені  вже  незручно  за  різкість  і  жаль  порушеного  плину  тихої  розмови.
-  Звідки  знаєш?  –  знову  Міла.
-  Син  змалечку  вчив  дивитися  своїми  очима,  вимагав  розповідати  про  все,  що  бачимо.  Читали  разом  книги  про  птахів,  звертали  увагу  на  характерні  ознаки,  розпізнавали  їх.  Гуляли  разом  і  по  цій  стежці.  Ось  там,  якщо  повернути  на  північ  під  канатною  дорогою,  нагорі  росте  кущ  барбарису.  Ми  приходили  до  нього  восени  помилуватися,  як  червоніють  його  ягоди.  А  якщо  спуститися  під  канатку  вниз,  направо  буде  болотце,  а  наліво  -  невеличке  озерце.  На  ньому  завжди  плаває  зграйка  диких  качок.  Ми  приходили  полювати  на  них  способом  барона  Мюнхгаузена.
-  Це  ж  як?  –  вже  посміхається  Міла.
-  До  довгого  шпагату  прив’язали  шматочок  сала,  щоб  качка  могла  проковтнути.  Це  сало  повинне  висковзнути  з  неї  ззаду,  тут  його  ковтне  інша  качка,  і  ще  одна.  Головне,  вчасно  витягнути  здобич  з  води,  щоб  качки  не  понесли  мисливця  в  небо,  як  колись  барона  Мюнхгаузена.
-  Уявляю,  як  хвилювалася  дитина,  -  з  розумінням  ставиться  Міла  до  моїх  спогадів.
-  Атож,  вагався  дві  чи  три  качки  ловити.  Вирішили,  що  не  варто  ризикувати,  вистачить  і  однієї.  Якийсь  секрет  барон  Мюнхгаузен  утаїв,  качки  не  виявили  ні  найменшого  інтересу  до  сала,  -  закінчую  свої  мисливські  спогади.
-  Ми  з  Анею  кожного  вихідного  приходили  в  Саржин  Яр  за  водою  і  теж  гуляли  по  цій  стежці.  Тут  завжди  гарно,  не  „окультурено”.
Я  починаю  розуміти,  чому  Міла  заговорила  про  Аню.
-  Ти  дізналася  імена  вбивць?  –  повертаюся  до  перерваної  розмови.
-  Не  тільки  імена.  Я  кожному  з  них  змогла  подивитися  в  очі.  Двоє  –  звичайні  покидьки.  Таких  можна  зустріти  чи  не  в  кожному  дворі.  Батько  й  мати  рвуть  жили  на  заводі,  заробляють  копієчку,  щоб  у  дитини  було  все,  чого  їй  хочеться.  Ти  можеш  пояснити,  чому  у  благополучних  батьків  виростають  непутящі  діти?  Що  говорить  педагогіка  про  спадкову  схильність  до  чесної  праці?  –  повертає  обличчя  до  мене  і  вражено  помічаю,  що  в  неї  очі  не  карі,  а  чорні,  як  вуглини.
-  Надто  багато  випадковостей  визначають  людську  долю,  всього  не  завбачиш.  Можливо,  що  хлопці  в  дитинстві  ганяли  в  дворі  м’яч  з  майбутнім  кримінальним  генієм.  Його  вплив  виявився  сильнішими  за  впливи  виморених  важкою  роботою  батьків,  а  батьківські  гроші  були  жалюгідними  копійками  в  порівнянні  з  добутими  кримінальними  грошима,  -  говорю  перше,  що  спало  на  думку.
-  Ти  вгадала,  вони  жили  на  Холодній  горі  і  вчилися  з  Бароном  в  одній  школі,  -  схвально  киває  Міла.
-  Що  це  за  казковий  Барон?  Тобі  довелося  і  йому  подивитися  в  очі?  –  пробую  іронізувати.
-  Не  мій  рівень,  -  відповідає  серйозно.  –  З  Шумілкіним  в  пору,  коли  він  був  міським  головою,  довелося  працювати  разом.  При  нагоді  покажу  наше  новорічне  фото.
-  Ого!  В  яких  позах?  –  мене  знову  пробиває  на  іронію.
-  Годі  жартувати.  В  звичайних  позах  за  колективним  новорічним  столом  у  міськраді.  Для  інших  поз  запрошують  не  таких  дівчат,  як  ми  з  тобою.  Тобі  б  подивитися,  в  яких  позах  бувало  наше  вище  керівництво  перед  Бароном.  Міський  голова  –  всього  лиш  міський  голова,  а  Барон  –  цар.
-  Незвичайні  пози  задля  грошей  Барона?
-  Влада  над  мільйонним  містом  і  без  Барона  давала  достатньо  грошей.  Але  з  Бароном  ця  влада  ставала  необмеженою  владою.  В  усіх  релігіях  розділено  владу  Світла  і  владу  Пітьми.  На  світлій  стороні  владарює  Бог,  на  темній  –  Люцифер.  Влада  Бога  не  поширюється  на  пекло,  влада  Люцифера  не  поширюється  на  рай.
-  Ти  підводиш  до  того,  що  в  якійсь  з  харківських  голів  зародилася  ідея  абсолютної  влади  –  влади  над  раєм  і  пеклом?  Голова  харківського  раю  подружився  з  головою  харківського  пекла?  Які  вигоди  одержить  пекло,  зрозуміло.  Але  ж  голова  раю  ризикує  втратити  рай  і  опинитися  в  пеклі.  Для  чого  це  йому?
-  Якщо  за  злочином  приходить  кара,  то  ні  для  чого.  Якщо  кари  немає,  то  об’єднані  сили  раю  і  пекла  перемагають  і  рай,  і  пекло  у  війнах  за  владу,  впливи,  гроші...  Гібридні  чортоангели  з  крилами,  рогами  й  хвостами  перемагають  і  ангелів,  і  чортів.
-  І  ти  вирішила  стати  чортоангелом?
-  Хай  так.  Якщо  зло  не  карати,  чортоангели  стануть  чортами.
-  То  ти  через  хрещення  хочеш  позбавитися  рогів  і  хвоста,  але  залишити  крила?  Ангели  стають  чортоангелами,  чортоангели  відновлюються  в  ангелах.  Ще  крок  і  ми  заговоримо  про  правомірність  індульгенцій  чи  інших  способів  спокутування  гріхів.
-  По  твоєму,  злочин  прирікає  людину  на  вічну  кару?
-  А  по  твоєму  ти  маєш  право  спокутувати  вбивство,  а  Аніним  вбивцям  ні  спокути,  ні  прощення?  -  намагаюся  повернути  її  на  грішну  землю.
-  Не  так.  Я  не  була  готова  вбити.  Я  не  думала,  що  зможу  вбити,  -  голос  Міли  втратив  твердість.  -
Усвідомлений  вибір  чи  збіг  обставин  -  це  приходить  потім,  коли  людина  шукає  виправдання  і  прощення.
-
Багато  років  тому  я  вислухала  до  кінця  Мілину  історію  про  помсту.  Наші  дороги  давно  вже  розійшлися.  Вона  зайнялася  звичайним  для  Харкова  бізнесом  –  торгує  в  невеликому  магазині  завезеними  з  Югославії  пластмасовими  меблями  і  посудом.  Не  знаю,  чи  принесла  сповідь  спокій  у  її  душу.  Монстри,  яких  ми  ховаємо  у  своїх  душах  від  сторонніх  очей,  втрачають  жахаючі  обриси,  коли  їх  витягують  на  світло.  Частину  її  жаху  я  взяла  на  себе  і  уява  змушує  прожити  його  ще  й  ще  раз.  У  психології  відомий  ефект  Зейгарник  –  тривале  збереження  у  пам’яті  напруженості  при  неповній  завершеності  дії.  В  якійсь  мірі  ця  розповідь  є  спробою  звільнити  пам’ять  від  напруженості  незавершеної  дії,  а  уяву  від  переживання  ще  раз  і  ще  раз  жахкої  трагедії  чужого  життя.
Харків  був  типовим  радянським  містом.  Кожному  був  доступний  шматочок  соціалістичного  щастя  –  мати  роботу,  щоб  виживати,  і  мати  відчуття  гордості  за  свою  роботу,  яка  всіх  наближала  до  майбутнього  комуністичного  раю  справедливості  і  достатку.  Над  суспільством  були  народні  обранці  –  комуністична  партія,  яка  вела  за  собою  до  світлого  майбутнього,  і  комуністичні  лідери,  які  заслужено  першими  причастилися  до  комуністичної  справедливості  й  достатку.  Під  суспільством  були  кримінальні  пережитки  капіталістичного  минулого,  які  теж  причастилися  до  комуністичної  справедливості  і  достатку,  але  незаслужено.  Перші  брали  блага  з  державних  закромів,  другі  –  з  кишень  громадян.  Винахідливий  кримінальний  розум  швидко  розпізнав  переваги  закромів  над  кишенями  і  переваги  від  поєднання  обох  цих  благ.  
Вже  потім,  коли  інтернет  став  загальнодоступним,  я  знайшла  в  ньому  розповіді  про  відомого  харківського  кримінального  генія  на  кличку  Барон.  Його  батько  розповів  у  своїй  книзі  про  те,  яким  люблячим,  розумним  і  турботливим  був  його  син.  Оперативні  працівники  кримінального  розшуку  описали  його  як  розумного,  харизматичного,  гонорового  лідера  харківського  криміналу.  Перед  грошима  Барона  були  відкриті  двері  найвищих  кабінетів.  Зібрані  оперативниками  розробки  на  Барона  розвалювали  їхні  керівники.  Коли  Барон  почав  розширювати  свої  володіння  за  межі  Харкова,  його  інтереси  зіткнулися    з  інтересами  таких  же  крутих  братків.  Переживши  кілька  невдалих  замахів  на  своє  життя,  він  втік  до  Москви.  Там  Барона  розстріляв  місцевий  кримінальний  авторитет,  на  територію  якого  зазіхнув  Барон  і  з  авторитетом  якого  звично  не  порахувався.  
У  Харкові  Барон  володарював  тривалий  час.  Він  міг  удень  ходити  по  найбільшій  площі  Європи  -  площі  Дзержинського  -  з  автоматом  Калашникова  на  плечі,  і  жоден  міліціонер  не  смів  зробити  йому  зауваження.  На  Барона  і  під  його  дахом  працювала  майже  вся  харківська  злочинність.  Затримували  і  відправляли  відбувати  покарання  заїжджих  гастролерів,  самодіяльну  кримінальну  дрібноту  або  шісток  Барона,  які  потрапили  в  немилість.  Кримінальний  світ  Барона  був  недоторканним.  Грабежі,  розбій,  масштабне  шахрайство  -  все  сходило  з  рук.  
Баронові  не  було  потреби  хапати  і  ґвалтувати  дівчат  на  вулицях  міста,  найвродливіші  дівчата  були  щасливі  йому  прислужитися  в  будь-який  час  дня  і  ночі.  Винагорода  за  послуги  була  більш  ніж  щедрою.  На  баронових  шісток  ця  благодать  не  поширювалася.  Не  домовившись  з  повіями,  які  теж  користувалися  захистом  Барона,  вони  хапали  перших-ліпших  дівчат  прямо  з  вулиці  серед  дня  на  очах  у  ошелешених  містян.  Крики  на  допомогу  залишалися  не  почутими  -  перехожі  оправдовували  себе  тим,  що  порядну  дівчину  не  тронуть.    Чуток  про  чергове  жорстоке  зґвалтування  і  вбивство  було  недостатньо,  щоб  місто  хоча  б  спробувало  прокинутися  від  летаргійного  сну.  Правоохоронці  заспокоювали,  що  місто  належить  їм.  Не  уточнювали  -  що  і  Баронові  теж.
Незадовго  до  вбивства  Ані  в  місті  якраз  судачили  про  трьох  студенток,  яких  прямо  біля  інституту  затягли  в  два  автомобілі  і  повезли  невідомо  куди.  За  кілька  днів  їхні  знівечені  тіла  знайшли  в  лісі  неподалік  від  Харкова.  Коли,  здавалося,  оперативники  вже  вийшли  на  слід  убивців,  прийшов  наказ  закрити  справу.  За  кілька  тижнів  після  цього  була  вбита  Аня.  Ця  справа  теж  була  закрита  з  висновком  -  самогубство.
Мілин  чоловік,  її  перше  і,  мабуть,  останнє  кохання,  за  кілька  років  до  цього    не  зміг  умовити  її  виїхати  разом  до  Ізраїлю,  де  вже  облаштувалася  його  рідня.  Міла  залишилася  з  дочкою  в  Харкові.  Вони  з  чоловіком  стали  друзями  по  переписці.  Не  дивно,  що  всю  любов,  на  яку  здатна  була  її  душа,  вона  направила  на  дочку.  Як  всі  матері  з  нереалізованими  амбіціями,  вона  надіялася,  що  талановита  дитина  зможе  досягти  вершин,  які  залишилися  недоступними  для  її  матері.  Часто  батьки  тішаться  своїми  обдарованими  дітьми,  які  мають  талант  до  науки,  всіляко  їх  заохочують,  бачать  їх  професорами,  академіками,  всесвітньо  відомими  вченими.  Держава  всіляко  підтримує  такі  сподівання.  
Але  що  таке  держава?  Це  чиновники,  які  виконують  певну  функцію,  не  маючи  уявлення  про  те,  куди  рухається  світ  і  яке  місце  відведене  в  цьому  русі  державі,  якою  вони  керують.  Космічні  і  мілітарні  змагання  з  сильними  державами  світу  знесилювали  економіку  СРСР.  Держава  рухалася  на  задвірки  світу.  Занепадала  наука.  Занепадала  економіка.  Занепадала  мораль.  Ні  в  науці,  ні  у  виробництві  молоді  таланти  не  були  потрібні,  не  мали  шансів  себе  утвердити.  Але  це  стало  очевидним  через  кілька  десятків  років,  коли  перспективні  інтелектуали  мусили  весь  свій  інтелект  направити  на  біологічне  виживання.  
А  тоді  Міла  раділа  Аніній  золотій  медалі  по  закінченню  школи,  науковим  статтям  в  університетському  журналі,  де  стояло  ім'я  її  дочки,  її  цілеспрямованості  і  обдарованості.  Всі  надії  і  сподівання  загинули  разом  з  дочкою.  Тепер  майже  щодня  після  роботи  Міла  йшла  на  цвинтар  до  дорогої  могили  -  плакати.  Математичний  розум  швидко  зрозумів  безперспективність  цих  сліз.  З  її  горя  і  сліз  викристалізувалася  рішучість  знайти  і  знищити  тих,  хто  знищив  життя  дочки  і  сенс  її  власного  життя.  
Скільки  разів,  зустрівши  випадково  когось  із  давніх  друзів  на  вулиці,  вона  повторювала:  "Харків  -  це  велике  село".  Зараз  ці  слова  зміцнювали  її  впевненість,  що  саме  тому  вона  знайде  вбивць  дочки.  Вони  ходять  по  одних  з  нею  вулицях  і,  можливо,  вона  не  раз  стикалася  з  ними  очі  в  очі.  Про  кримінальний  світ  Харкова  вона  майже  нічого  не  знала.  Треба  було  знайти  спосіб  проникнути  в  нього,  дізнатися  потрібні  імена,  а  потім...  Вона  не  уявляла,  як  і  що  зробить  потім.  
У  кримінальному  Харкові  Міла  стала  потрібною  людиною,  бо  брала  на  продаж  вкрадене.  Їй  продовжили  приносити  крадене  прямо  додому,  а  потім,  коли  переконалися  в  її  надійності,  просили  дати  сховок  потрібним  людям  на  кілька  днів  чи  тижнів.  Міла  терпіла  і  нетверезе  товариство,  і  грубі  загравання,  і  осудливі  погляди  сусідів.  В  неї  була  мета  і  задля  неї  вона  йшла  на  все.  
З  Балаклійської  виправної  колонії  №  106  готувалася  втеча  засудженого  на  вісім  років  позбавлення  волі.  Охорона  вже  була  поінформована  і  підкуплена.  Втікачеві  потрібне  житло  щоб  відсидітися  там  якийсь  час.  У  місті  появлятися  небезпечно,  орієнтування  розклеять  на  всіх  стовпах.  Звернулися  до  Міли.  Звичайно  Міла  не  відмовляла,  послуга  ця  щедро  оплачувалася.  Як  завжди  запитала,  що  за  людина,  за  що  сидить,  які  можуть  бути  проблеми.  Його  спеціалізація  гоп-стоп  на  вулицях  у  темний  час  доби.  Під  час  пограбування  нарвався  на  міліцейський  патруль,  чинив  опір,  поранив  ножем  міліціонера.  Рана  не  тяжка,  термін  одержав  м'який.    З  ним  краще  не  затівати  суперечки  -  коли  психує,  не  контролює  себе.  Його  вже  попередили,  щоб  вів  себе  тихо,  але  все  ж  краще  й  Мілі  поостерегтися.
За  кілька  днів  після  цієї  розмови  вночі  роздався  умовний  стук  в  шибку.  Міла  без  запитань  впустила  втікача  в  дім.  Була  рання  осінь  ще  без  листопаду,  без  заморозків,  але  вже  з  холодними  ночами.  Швидко  розтопила  плиту,  зігріла  чайник,  борщ,  поставила  на  стіл  сало  і  хліб.  Чоловік  прихопився  до  гарячого  борщу,  потім  взявся  за  чай,  присьорбуючи  і  відігріваючи  закоцюрблі  пальці  біля  гарячої  чашки.
-  Для  зігріву  в  тебе  нема  нічого  гарячішого  за  чай?  -  голос  твердий,  впевнений  у  своєму  праві  і  на  гарячіший  зігрів.
-  Звичайно  є,  -  привітно  відгукнулася  Міла  і  поставила  перед  гостем  півлітру  Московської  і  стограмову  стопку.  
-  Оце  вже  краще,  бо  від  твого  чаю  тільки  гуркіт  в  кишках,  -  спробував  пожартувати    гість.
Міла  охоче  засміялася  з  дотепного  жарту.  
-  Налий  і  собі.  Вип'ємо  за  свободу,  -  запросив  гість  розділити  його  радість.
-  Чому  б  і  не  випити  з  хорошою  людиною,  -  підтримала  його  Міла.
Теплий  прийом  і  випите  розв'язало  йому  язик.  П'яну  похвальбу  про  подвиги  братви  Міла  звично  слухала  в  піввуха.  Пропозицію  зігріти  його  ще  й  у  ліжку  відкинула  без  церемоній:
-  Про  це  не  домовлялися.  Ось  твоє  ліжко,  грій  його  сам.
Гість  оцінюючим  поглядом  зміряв  Мілу  і  виніс  присуд:
-  Старувата  ти  для  мене,  я  молоденьких  тьолок  люблю.
-  А  вони  тебе?
-  Хто  їх  запитує,  в  цьому  ділі  вирішую  я.
-  Це  ж  як?  
-  На  яку  око  поклав,  ту  й  беру.
-  А  якщо  вона  не  дає.
-  Якщо  не  дає  по  хорошому,  то  дасть  по  поганому.  
-  Битимеш?
-  Як  розізлить,  то  і  вбити  можу.
-  І  вбивав?
-  Було  й  таке.
-  Це  не  ти  студентку  в  саду  Шевченка  на  гілляці  повісив?
-  Може  й  я.  Цілку  з  себе  строїла,  верещать  почала.  Не  люблю  я  бабського  вереску,  швидко  заткнув  їй  рота.  Була  б  розумна,  зробила  все  полюбовно,  може  ще  б  і  морозиво  їй  купив,  -  гість  реготнув  зі  свого  жарту..  
-  Нелегке  діло  живу  людину  на  гілляці  підвішувать,  -  піддакнула  Міла.  -  Сам  справився?
-  Ну,  прибив  я  її  трохи,  вона  вже  не  брикалася.  Всеодно  незручно  без  тренування  -  гість  знову  реготнув,  -  якби  Толянчик  не  допоміг,  сам  би  я  довго  з  нею  валандався.  
Від  несподіваного  зізнання  Міла  здригнулася.  Гість  це  помітив:
-  Та  не  лякайся,  не  трону.  Я  закон  знаю.  Ми  ж  свої?  -  і  запитально  заглянув  їй  у  вічі.
-  Звичайно,  свої.  Тільки  не  знаю,  як  тебе  звати,  -  взявши  себе  в  руки,  відповіла  Міла.
-  Для  тебе  -  Сірий.
-  Це  Сергій?  -  уточнила  Міла.
-  Сергій,  не  Сергій,  не  будемо  уточнювати.  Сказав  же,  для  тебе  я  Сірий.
-  Ну,  добре,  Сірий,  давай  ще  по  чарці  і  спати,  -  погодилася,  а  в  голові  спалахнув  вогонь.
-  Я  сам  вирішую,  коли  мені  спати,  -  раптом  огризнувся  Сірий.
-  Сам  то  й  сам.  А  мені  вже  час.  Доброї  ночі,  -  сказала  та  й  пішла  в  свою  кімнату,  готувати  постіль.  
Довго  переверталася  з  боку  на  бік,  не  могла  заснути.  Отже  їх  було  двоє,  Сірий  і  Толянчик.  Сірий  тут,  в  її  хаті,  а  де  шукати  Толянчика?  І  що  робити  з  Сірим?  Його  не  можна  просто  так  відпустити,  бо  ще  раз  їхні  дороги  можуть  не  перетнутися.  Треба  вбити,  ця  тварина  не  повинна  і  далі  топтати  ряст  на  цьому  світі.  Але  як  це  зробити?  Минула  безсонна  ніч.  Вранці  приготувала  сніданок  собі  і  гостю.  Залишила  на  столі  записку,  що  йде  на  роботу  і  коли  повернеться,  написала,  де  їжа  й  питво.  Повернулася  затемно.  У  вікні  світилося.  Сірий  сидів  перед  телевізором,  дивився  кіно.  Повернувся  до  неї,  вп'явся  поглядом  в  її  очі:
-  Ти  того,  не  лякайся.  Нічого  такого  не  було,  що  я  тобі  сп'яну  наплів.  І  не  розпускай  язика.  Сама  знаєш,  що  буває  з  тими,  хто  багато  говорить.
-  Не  погрожуй,  не  боюся.  Тут  бували  й  крутіші,  дякували  за  хату  і  хавчик,  -  відрізала  рішуче.
Сірий  обм'як:
-  Та  я  що,  я  нічого.  Розвезло  мене  від  тепла  і  частування,  вмієш  гостя  зустріти.  Наговорив  зайвого,    -  раптом  полагіднішав,  почав  виправдовуватися.
-  Все,  забули!  Ти  не  говорив,  я  не  слухала.  Вечеряти  будемо,  -  заговорила  доброзичливо.
Гість  сидів  перед  нею.  Якщо  не  знати  хто  він,  звичайний  молодий  хлопець,  років  тридцяти  чи  трішки  більше.  Коротко  стрижений,  як  заведено  на  зоні.  Вузькі  губи  зі  вже  прокладеною  гіркою  складкою  біля  кутиків  губ  -  не  від  доброго  життя.  Великі  сірі  очі  з  довгими  віями,  мабуть  був  милим  дошкільням,  гарним  школяриком  і  показним  парубком.  Що  змусило  його  стати  ґвалтівником  і  вбивцею?  Ет,  що  там  домислювати  до  гарних  очей.  Може  виріс  у  злиднях  в  неблагополучній  сім'ї,  чи  в  дитбудинку  непотрібний  нікому,  байдуже,  гарний  чи  не  гарний.  Сірий  перервав  хід  думок:  
-  Давай  допоможу  почистити  картоплю.
-  Чи  вмієш?
-  Не  хитра  наука,  справлюся,  -  посміхається.
-  Бери  ніж,  разом  буде  швидше,  -  Міла  не  без  остраху  подала  парубкові  ніж
-  Що  приготуєш  на  вечерю?  -  він.
-  Картоплю  смажену  на  салі,  -  вона.
-  Люблю  смажену  картоплю.  Мама  в  неї  додавала  ще  лавровий  лист  і  зелень,  щоб  духмянішою  була  -  знову  він.
-  Можна  й  так.  Все  потрібне  є.  Мама  жива?
-  Немає.  Рано  померла,  мені  було  п'ятнадцять  років.
-  Тато  виростив?
-  Ні,  бабуся.  Тато  теж  десь  свій  термін  мотає.  Не  знаю.  чи  живий.
Міла  прогнала    жаль,  який  раптом  ворухнувся  в  серці  -  поряд  обкрадена  долею  людина.  Для  чого  він  опинився  в  її  хаті?  Щоб  вона  звершила  над  ним  справедливий  людський  суд?  Чи  має  право  карати?
Насмажили  картоплі.  Сіли  разом  вечеряти.
-  Тобі  для  зігріву  налити?  -  запропонувала  Міла.
-  Не  треба.  Рано  розслаблятися.  Треба  думати,  як  і  де  жити  далі.
-  Далеко  не  загадуй.  Два  тижні  житимеш  у  мене.  Тобі  передадуть  гроші,  адресу,  де  тебе  чекатимуть  свої,  тоді  попрощаємося.  Чим  думаєш  займатися  на  волі?
-  Чим?  Ніби  в  мене  є  вибір.  Я  закінчив  науково-грабіжницький  інститут,  то  й  буду  працювати  за  спеціальністю.  Чи  в  тебе  є  інші  пропозиції?  -  гостро  глянув  на  неї.
-  Немає.  Кому  що  на  роду  написано,  той  те  і  матиме  -  від  долі  не  втечеш.
Посиділи,  поговорили  про  долю,  про  справи  життєві,  включили  телевізор.  Міла  недовго  дивилася  в  екран,  позіхнула  та  й  пішла  спати.  Легко  сказати  -  спати.  Ось  за  кілька  кроків  від  неї  той,  хто  відібрав  життя  у  її  дочки,  кого  вона  так  довго  шукала.  Уява  почала  вибудовувати  план  вбивства.  Як  Родіон  Розкольников  лихварку  -  сокирою.  Іншої  зброї  немає.  Ніж  може  тільки  поранити,  вона  не  знає,  як  ножем  вбити  людину,  куди  спрямувати  лезо.  Та  й  сили  забракне.  Сокира  надійніша.  Ступити  крок  вперед,  і  дивлячись  Сірому  в  очі  вдарити  лезом  по  тімені?  Він  може  перехопити  сокиру  і  тоді  не  пощадить.  Зарубати  сокирою,  коли  спатиме,  щоб  не  встиг  поворухнутися.  Але  про  нього  запитають,  де  він,  куди  подівся.  Треба,  щоб  ніхто  нічого  не  запідозрив,  бо  ще  треба  дочекатися  Толянчика.  Якщо  доля  привела  сюди  Сірого,  то  приведе  й  Толянчика.  Не  треба  зазирати  в  очі,  не  треба  довірливих  розмов,  він  тут  не  для  того.  
Заснула  під  ранок,  майже  заспокоєна,  готова  зробити  задумане  -  вбити.  Дні  минали  за  днем,  а  вона  думала  -  передумувала  деталі  майбутнього  вбивства.  Заточила  сокиру,  якою  звичайно  рубала  дрова  для  плити.  Приготувала  ганчір'я  і  відро  -  замивати  кров.  Купила  вовняну  ковдру  -  загорнути  труп,  витягти  і  закопати.    Три  метри  мотузки  повинно  вистачити,  щоб  обв'язати  ковдру.  Потрібна  лопата  -  викопати  яму.  Потрібне  місце  для  ями  -  не  на  виду,  у  вітропорі,  де  ніхто  не  шукатиме.  Якщо  на  стінку  бризне  кров  -  забілити,  отже  приготувати  побілку  і  щітку.  
Минали  два  тижні  життя  під  одним  дахом  з  майбутнім  трупом.  У  Мілин  генделик  прийшов  посланець,  вручив  пакунок  з  грошима  і  вкладеним  у  нього  папірцем  з  адресою.  Увечері  Міла  передала  його  Сірому:  "Сьогодні  ночуєш  у  мене  востаннє.  Завтра  тобі  час  повертатися  до  вільного  життя".
Влаштували  прощальний  вечір  зі  смаженою  на  салі  картоплею,  як  любить  Сірий.  Дістала  пляшку  Московської  -  випити  за  волю,  за  майбутнє  життя,  на  посошок.  Коли  почулося  похропування  Сірого,  Міла  дістала  з-під  ліжка  сокиру  і  тихо  підійшла  до  нього  -  вбивця  до  вбивці.  Сірий,  ніби  щось  відчув,  перевернувся  на  інший  бік.  Завмерла.  Сховала  сокиру  за  спину.  Знову  сонне  посопування.  Розмахнулася,  і  як  вганяла  сокиру  в  чурбан,  зі  всієї  сили  рубонула  по  черепній  коробці.  Кістка  хруснула,  на  всі  боки  полетіли  бризки  мозку,  струменем  вдарила  кров.  Вмираюче  тіло  забилося  в  конвульсіях  і  потрохи  стихло.  Мілу  знудило.  Заспокоїлася.  Простелила  біля  ліжка  ковдру,  скотила  на  неї  труп.  Загорнула,  обв'язала  мотузкою.  Витягла  за  поріг.  Повернулася,  зняла  зі  стіни  заляпаний  килимок,  загорнула  в  нього  закривавлені  подушку  і  постіль.  Спалити?  Ні,  дим  приверне  увагу.  Закопати  з  трупом.  Замила  підлогу.  Взяла  лопату  і  пішла  копати  яму.  Копала  майже  до  світанку.  Встигла  зробити  все,  як  планувала.  Коли  у  вікно  зазирнуло  сонце,  жодних  слідів  перебування  Сірого  не  залишилося.  
Братва  вирішила,  що  поїхав  геть,  щоб  почати  нове  життя.  Міліція...  А  що  міліції  -  пропав  Юхим  і  чорт  з  ним.
Міла  дочекалася  Толянчика,  той  теж  не  минув  її  хату,  коли  через  рік  втікав  з  тієї  ж  колонії,  що  й  Сірий.  Впевнилася,  що  це  той  самий  Толянчик,  про  якого  розповів  Сірий,  і  розправилася  з  ним  в  такий  же  спосіб.  Якось  її  розум,  її  свідомість,  її  совість  справилися  з  тягарем  людиновбивства.  Мабуть  так  само  кати  Середньовіччя,  які  виконували  вирок  суду,  виправдовували  свою  потрібність  необхідністю  для  суспільства  покарання  злочинців.  Вирок  якого  суду  виконала  Міла,  знає  вона.  Чи  не  тому  пішла  шукати  захисту  у  Бога.  
Свій  будинок  на  Рогані  вона  продала  і  перебралася  жити  в  Єнакієво,  там  доля  звела  її  зі  ще  одним  видатним  злочинцем.  Від  його  братків  довелося  втікати  в  Харків,  де  на  незначний  час  зійшлися  наші  дороги.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010078
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2024

Хуан Гельман Я не знав

Я  не  знав  що
не  бути  з  тобою  може  бути  так  солодко
     як  кликати  тебе  щоб  ти  прийшла  однак
ти  не  прийдеш  й  не  станеш  долею
твоя  відсутність  така
тяжка  немов  удар  в  обличчя
який  наносять  спогади  про  тебе.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=QPuaILzJiLg[/youtube]

[b]Juan  Gelman  POCO  SE  SABE[/b]
 Yo  no  sabía  que
no  tenerte  podía  ser  dulce  como
                     nombrarte  para  que  vengas  aunque                          
no  vengas  y  no  haya  sino
tu  ausencia  tan
dura  como  el  golpe  que
me  di  en  la  cara  pensando  en  vos

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010020
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2024

Хуан Гельман Дослідження насолоди болю

дослідження  насолоди  болю
це  очевидність  /  очікування
смиренного  шаленства  снів
промовляючих  мовою  втрат

в  його  витоку  /  в  його
неясному  шумі  буття  яке
пронизує  свідомість  великим  жахом  /
роздвоєності  шляху  /  роздвоєності  мети

не  легшого  ніж  бути  чи  не  бути  /
ніж  незграбний  політ  пташеняти  /
яке  рветься  до  світла  /  бентежна

пам'ять  про  твої  прорахунки  /
серце  яке  береже  відбиток  /
пустоти  яка  тебе  кохає/

[b]Juan  Gelman  La  secreta  dulzura  del  dolor...[/b]
la  secreta  dulzura  del  dolor
es  transparencia/sale
de  la  furiosa  resignación  del  sueño/
suena  en  la  boca  del  perdido

en  su  origen/en  su
rumor  de  existencia  que
le  clava  la  cabeza  al  gran  espanto/
al  doble  andar/al  doble  hilo/a  la

no  verdad  del  estar  como  no  estar/
el  vuelo  torpe  que  los  cría/
lo  que  rompe  la  luz/memoria

confusa  por  sus  números/
pecho  que  dura  como  huella/
la  nada  que  te  ama/

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010017
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2024

Волт Вітмен З океану людей

З  океану  людей  тихо  озвалась  до  мене  краплина:
„Я  кохаю  тебе,  але  незабаром  загину,
Я  здолала  довгу  дорогу,  щоб  торкнутися,  подивитись  на  тебе,
Я  не  повинна  зникнути,  не  зустрівшись  з  тобою,
Я  боялася,  що  можу  тебе  не  зустріти  ніколи”.

Ось  ми  й  зустрілися,  ми  побачилися,  все  гаразд.
Повертайся  мирно  в  океан,  моє  кохання,
Я  крапля    цього  ж  океану,  ми  не  надто  розділені.
Поглянь  на  прекрасну  єдність  всього,  вона  вражає!
Я  знаю,  море  не  здатне  нас  розлучити,
Ми  розстаємося  не  надовго,  розлука  ця  не  навіки.
Наберися  терпіння...  Я  славити  буду  повітря,  сушу  і  океани
На  заході  сонця  задля  тих,  кого  ми  любимо,  задля  кохання.  

[b]Walt  Whitman  Out  of  the  Rolling[/b]
Out  of  the  Rolling  Ocean  the  Crowd
Out  of  the  rolling  ocean  the  crowd  came  a  drop  gently  to  me,
Whispering  I  love  you,  before  long  I  die,
I  have  travel'd  a  long  way  merely  to  look  on  you  to  touch  you,
For  I  could  not  die  till  I  once  look'd  on  you,
For  I  fear'd  I  might  afterward  lose  you.
 
Now  we  have  met,  we  have  look'd,  we  are  safe,
Return  in  peace  to  the  ocean  my  love,
I  too  am  part  of  that  ocean  my  love,  we  are  not  so  much  separated,
Behold  the  great  rondure,  the  cohesion  of  all,  how  perfect!
But  as  for  me,  for  you,  the  irresistible  sea  is  to  separate  us,
As  for  an  hour  carrying  us  diverse,  yet  cannot  carry  us  diverse  forever;
Be  not  impatient—a  little  space—know  you  I  salute  the  air,  the
           ocean  and  the  land,
Every  day  at  sundown  for  your  dear  sake  my  love.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009925
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2024

Волт Вітмен Я знаю, мій час і моє місце – найкращі

Я  знаю,  мій  час  і  моє  місце  –  найкращі,  ніхто  не  довів  і  не  доведе,  що  це  не  так.
Я  вічний  мандрівник  (приходь  і  слухай!)
Мої  ознаки  –  плащ,  зручне  взуття  і  зрізаний  в  лісі  ціпок.
Ні,  мій  друг  не  розсядеться  поруч  у  кріслі,
Я  не  маю  для  нього  ні  стільця,  ні  релігії,  ні  філософії,
Я  не  поведу  його  на  бенкет,  в  бібліотеку  чи  в  банк.
Але  кожного  чоловіка  чи  жінку  я  приведу  на  пагорб,
Лівою  рукою  підтримуючи  за  талію,  а  правою  показуючи  на  дорогу  вдалині.
 Ні  я,  ні  будь-хто  не  пройде  цю  дорогу  за  нас.
Кожен  повинен  це  зробити  сам.
Ось  вона  поруч,  рукою  до  неї  подати.
Можливо  після  народження  ви  нею  йшли  і  забули,
Можливо,  бо  ця  дорога  є  скрізь  на  суші  й  на  морі.
Візьмімо  свої  пожитку,  синку,  ти  свої,  я  свої,  і  поспішімо  вперед
Прекрасні  міста  і  вільні  народи  зустрінемо  ми  в  дорозі
Якщо  ти  втомишся,  дай  мені  свою  ношу  і  переведи  подих,  зіпершись  на  мене,
А  прийде  час  віддячиш  мені  тим  же.
Коли  ми  вирушимо,  спочинку  не  буде.
 Сьогодні  перед  світанком  я  піднявся  на  гору  і  побачив  зоряне  небо.
І  я  мовив  своїй  душі:  „Коли  ми  досягнемо  всіх  зірок,
радості  від  розуміння  суті  всіх  речей  нам  буде  досить?  Чи  не  так?”
І  моя  душа  відповіла:  „Ні,  як  би  високо  ми  не  піднялися,  нам  завжди  буде  мало,
ми  прагнутимо  далі  за  межу”.
Ти  запитуєш  мене  і  я  чую  тебе.
І  кажу,  що  відповіді  не  буде,  ти  повинен  знайти  відповідь  сам.
 Ось  і  настав  час,  синку,  зупинитися.
Ось  хліб,  щоб  їсти,  і  ось  молоко,  щоб  пити.
Як  тільки  ти  поспиш  і  відновиш  сили,  я  поцілую  тебе  найкращим  поцілунком
І  відпущу  тебе,  щоб  ти  йшов  звідси
Ти  довго  снив  нікчемними  мріями,
Тепер  я  зняв  пелену  з  твоїх  очей
Ти  повинен  звикнути  до  сліпучо  яскравого  світла
кожної  миті  свого  життя
Не  так  давно  ти  пробирався,  тримаючись  берега,    
Віднині  ти  будеш  відважним  плавцем,
Ти  дістанешся  середини  моря,  випірнеш,  киваючи  мені,
гукаючи  і  сміючись,  стряхуватимеш  бризки  зі  свого  волосся.
 

 [b]Walt  Whitman  I  know  I  have  the  best  of  time  and  space[/b]
 I  know  I  have  the  best  of  time  and  space,  and  was  never  measured  and
 never  will  be  measured.
   I  tramp  a  perpetual  journey,  (come  listen  all!)
 My  signs  are  a  rain-proof  coat,  good  shoes,  and  a  staff  cut  from  the  woods,
 No  friend  of  mine  takes  his  ease  in  my  chair,
 I  have  no  chair,  no  church,  no  philosophy,
 I  lead  no  man  to  a  dinner-table,  library,  exchange,
 But  each  man  and  each  woman  of  you  I  lead  upon  a  knoll,
 My  left  hand  hooking  you  round  the  waist,
 My  right  hand  pointing  to  landscapes  of  continents  and  the  public  road.
 
 Not  I,  not  any  one  else  can  travel  that  road  for  you,
 You  must  travel  it  for  yourself.
 
 It  is  not  far,  it  is  within  reach,
 Perhaps  you  have  been  on  it  since  you  were  born  and  did  not  know,
 Perhaps  it  is  everywhere  on  water  and  on  land.
 
 Shoulder  your  duds  dear  son,  and  I  will  mine,  and  let  us  hasten  forth,
 Wonderful  cities  and  free  nations  we  shall  fetch  as  we  go.
 
 If  you  tire,  give  me  both  burdens,  and  rest  the  chuff  of  your  hand
 on  my  hip,
 And  in  due  time  you  shall  repay  the  same  service  to  me,
 For  after  we  start  we  never  lie  by  again.
 
 This  day  before  dawn  I  ascended  a  hill  and  look'd  at  the  crowded  heaven,
 And  I  said  to  my  spirit  When  we  become  the  enfolders  of  those  orbs,
 and  the  pleasure  and  knowledge  of  every  thing  in  them,  shall  we
 be  fill'd  and  satisfied  then?
 And  my  spirit  said  No,  we  but  level  that  lift  to  pass  and  continue  beyond.
 
 You  are  also  asking  me  questions  and  I  hear  you,
 I  answer  that  I  cannot  answer,  you  must  find  out  for  yourself.
 
 Sit  a  while  dear  son,
 Here  are  biscuits  to  eat  and  here  is  milk  to  drink,
 But  as  soon  as  you  sleep  and  renew  yourself  in  sweet  clothes,  I  kiss  you
 with  a  good-by  kiss  and  open  the  gate  for  your  egress  hence.
 
 Long  enough  have  you  dream'd  contemptible  dreams,
 Now  I  wash  the  gum  from  your  eyes,
 You  must  habit  yourself  to  the  dazzle  of  the  light  and  of  every
 moment  of  your  life.
 
 Long  have  you  timidly  waded  holding  a  plank  by  the  shore,
 Now  I  will  you  to  be  a  bold  swimmer,
 To  jump  off  in  the  midst  of  the  sea,  rise  again,  nod  to  me,  shout,
 and  laughingly  dash  with  your  hair.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009924
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2024

Маріо Бенедетті Давай домовлятись

[quote]Коли  ти  відчуєш  як  кровоточить  твоя  рана  
Коли  ти  відчуєш  як  голос  твій  плаче
довірся  мені.
(з  пісні  Карлоса  Пуебла)
 [/quote]
Друже,
Ти  знаєш
Що  можна  покластись
Крім  мене
На  двох
Чи  на  десятьох,
Але  покладайся
На  мене.
 
Якщо  хтось  
Тебе  попередить
Що  я  дивлюсь  в  її  очі
І  прикмети  кохання
Помітні  в  моїх
Не  хапайся  за  зброю
Навіть  не  думай,  "яка  маячня",
Попри  прикмети
А  може  тому  що  це  так
Ти  можеш  покластись
На  мене.
 
Якщо  коли-небудь
До  мене  прийде
Печаль  без  причин
Не  думай  "це  слабкість",
Все  ж  можеш  покластись
На  мене.
 
Але  давай  домовлятись,
Я  хочу  покластись
На  тебе,
Це  така  радість
Знати,  що  ти  десь  є,
Відчувати  тебе  живою
І  коли  це  кажу
Хочу  сказати  покладайся
Хай  навіть  два
Хай  навіть  п'ять,
Вже  не  зрушать
Поспішити  на  допомогу
Але  щоб  знала
Вірила  в  те
Що  ти  знаєш  що  можеш
Покластись  на  мене.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=3iK-f8KRDC0[/youtube]
[b]Mario  Benedetti  Hagamos  un  trato[/b]
[quote]Cuando  sientas  tu  herida  sangrar  
cuando  sientas  tu  voz  sollozar  
cuenta  conmigo  
(de  una  canción  de  Carlos  Puebla)[/quote]
Compañera,
Usted  sabe
Puede  contar
Conmigo
No  hasta  dos
O  hasta  diez,
Sino  contar
Conmigo.
 
Si  alguna  vez
Advierte
Que  la  miro  a  los  ojos
Y  una  veta  de  amor
Reconoce  en  los  míos
No  alerte  sus  fusiles
Ni  piense  "qué  delirio",
A  pesar  de  la  veta
O  tal  vez  porque  existe
Usted  puede  contar
Conmigo.
 
Si  otras  veces
Me  encuentra
Huraño  sin  motivo
No  piense  "qué  flojera",
Igual  puede  contar
Conmigo.
 
Pero  hagamos  un  trato,
Yo  quisiera  contar
Con  usted,
Es  tan  lindo
Saber  que  usted  existe,
Uno  se  siente  vivo
Y  cuando  digo  esto
Quiero  decir  contar
Aunque  sea  hasta  dos
Aunque  sea  hasta  cinco,
No  ya  para  que  acuda
Presurosa  en  mi  auxilio
Sino  para  saber
A  ciencia  cierta
Que  usted  sabe  que  puede
Contar  conmigo.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009774
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2024

Маріо Бенедетті Задля розваги

Коли  ми  були  дітьми
Літнім  було  під  тридцять
Калюжа  була  океаном
Смерть  пряма  і  ясна
Не  існувала
 
Коли  пізніше  для  хлопців
Старим  було  сорок  років
Ставок  був  океаном
Смерть  всього  тільки
Словом
 
Вже  коли  одружились
Старим  було  п'ятдесят
Було  океаном  озеро
Смерть  була  смертю
Чиєюсь
 
Зараз  ми  ветерани
Вже  добрались  до  правди
Океан    врешті  став  океаном
Але  смерть  виявляється
Нашою.  

[b]Mario  Benedetti  Pasatiempo[/b]
Cuando  éramos  niños
Los  viejos  tenían  como  treinta
Un  charco  era  un  océano
La  muerte  lisa  y  llana
No  existía
 
Luego  cuando  muchachos
Los  viejos  eran  gente  de  cuarenta
Un  estanque  era  océano
La  muerte  solamente
Una  palabra
 
Ya  cuando  nos  casamos
Los  ancianos  estaban  en  cincuenta
Un  lago  era  un  océano
La  muerte  era  la  muerte
De  los  otros
 
Ahora  veteranos
Ya  le  dimos  alcance  a  la  verdad
El  océano  es  por  fin  el  océano
Pero  la  muerte  empieza  a  ser
La  nuestra.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009773
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2024

Маріо Бенедетті Тактика й стратегія

Моя  тактика
                 дивитися  на  тебе
вивчати  тебе
кохати  тебе
моя  тактика
                       говорити  до  тебе
і  слухати  тебе
збудувати  зі  слів
нерушимий  міст
моя  тактика
запам’ятатись  тобі
не  знаю  як  саме
під  яким  приводом
але  залишитися  з  тобою
моя  тактика
               бути  відвертим
і  знати,  що  ти  відверта
і  що  ми  не  торгуємо
ілюзіями
так  що  між  нами
немає  ні  стіни
             ні  прірви
Моя  стратегія
взаємність
глибока
             й  безхитрісна
Моя  стратегія
одного  чудового  дня
не  знаю  як  саме
з  якого  приводу
нарешті  стати  тобі  потрібним.

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=wdwgekXz8VE[/youtube]

[b]Mario  Benedetti  Táctica  y  estrategia[/b]
Mi  táctica  es
                     mirarte
aprender  como  sos
quererte  como  sos
mi  táctica  es
                     hablarte
y  escucharte
construir  con  palabras
un  puente  indestructible
mi  táctica  es
quedarme  en  tu  recuerdo
no  sé  cómo  ni  sé
con  qué  pretexto
pero  quedarme  con  vos
mi  táctica  es  
                     ser  franco
y  saber  que  sos  franca
y  que  no  nos  vendamos
simulacros
para  que  entre  los  dos
no  haya  telón
                     ni  abismos
Mi  estrategia  es
en  cambio
más  profunda  y  más
                     simple
Mi  estrategia  es
que  un  día  cualquiera
no  sé  cómo  ni  sé
con  qué  pretexto
por  fin  me  necesites.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009674
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2024

Маріо Бенедетті Обмін

Це  важливо  зробити

я  прошу  щоб  ти  дала
мені  останню  надію
я  пропоную  тобі  останню
довіру

хай  буде  обмін
мінімальний

ми  схожі
ти  самотня
я  самотній
ми  в  цьому  близкі

так  у  самотності
може  бути
одне  ім’я.

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=DjkN62cxLZc[/youtube]

[b]Mario  Benedetti  Canje[/b]
Es  importante  hacerlo

quiero  que  me  relates
tu  último  optimismo
yo  te  ofrezco  mi  última
confianza

aunque  sea  un  trueque
mínimo

debemos  cotejarnos
estás  sola
estoy  solo
por  algo  somos  prójimos

la  soledad  también
puede  ser
una  llama.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009670
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2024

Маріо Бенедетті Не здавайся

Не  здавайся,  ще  маєш  час
Зрозуміти  й  почати  знову,
Визнавати  свої  помилки,
Подолати  свій  страх,
Звільнитись  від  пут,
Відновити  дороги.
Не  здавайся,  життя  для  того,
Щоб  прокласти  маршрут,
Щоб  наздогнати  мрію,
Розгадати  свій  час,
Прибрати  уламки,
Прояснити  небо.

Не  здавайся,  прошу,  не  схитнись,
Хоча  обпікає  холод,
Хоча  роз’їдає  страх,
Хоча  сонце  заходить,
І  здіймається  вітер,
Ще  палає  вогонь  в  душі
Ще  жива  твоя  мрія.
Тому  що  ти  живеш  і  бажаєш,
Тому  що  тебе  кохаю  і  ти  кохаєш.
Тому  що  є  вино  і  любов,  справжня.
Тому  що  тільки  час  залікує  рани.
Двері  настіж,
Засови  зніми,
Не  ховайся  за  стінами,
Знов  живи  і  ставай  на  бій,
Навчися  сміятися,
Спробуй  співати,
Розслабся,  випрям  руки,
Розпростай  крила
І  спробуй  ще  раз,
Продовжуй  жити  й  поверни  небо.

Не  здавайся,  прошу,  не  схитнись
Хоча  обпікає  холод,
Хоча  роз’їдає  страх,
Хоча  сонце  заходить,  і  здіймається  вітер,
Ще  палає  вогонь  в  душі
Ще  жива  твоя  мрія.
Тому  що  кожен  день  це  нове  начало,
Тому  що  цей  час  найкращий  з  часів.
Тому  що  ти  не  сам,  бо  я  тебе  кохаю.  


[b]Mario  Benedetti  No  te  rindas[/b]
No  te  rindas,  aún  estás  a  tiempo
De  alcanzar  y  comenzar  de  nuevo,
Aceptar  tus  sombras,
Enterrar  tus  miedos,
Liberar  el  lastre,
Retomar  el  vuelo.
No  te  rindas  que  la  vida  es  eso,
Continuar  el  viaje,
Perseguir  tus  sueños,
Destrabar  el  tiempo,
Correr  los  escombros,
Y  destapar  el  cielo.

No  te  rindas,  por  favor  no  cedas,
Aunque  el  frío  queme,
Aunque  el  miedo  muerda,
Aunque  el  sol  se  esconda,
Y  se  calle  el  viento,
Aún  hay  fuego  en  tu  alma
Aún  hay  vida  en  tus  sueños.
Porque  la  vida  es  tuya  y  tuyo  también  el  deseo
Porque  lo  has  querido  y  porque  te  quiero
Porque  existe  el  vino  y  el  amor,  es  cierto.
Porque  no  hay  heridas  que  no  cure  el  tiempo.
Abrir  las  puertas,
Quitar  los  cerrojos,
Abandonar  las  murallas  que  te  protegieron,
Vivir  la  vida  y  aceptar  el  reto,
Recuperar  la  risa,
Ensayar  un  canto,
Bajar  la  guardia  y  extender  las  manos
Desplegar  las  alas
E  intentar  de  nuevo,
Celebrar  la  vida  y  retomar  los  cielos.

No  te  rindas,  por  favor  no  cedas,
Aunque  el  frío  queme,
Aunque  el  miedo  muerda,
Aunque  el  sol  se  ponga  y  se  calle  el  viento,
Aún  hay  fuego  en  tu  alma,
Aún  hay  vida  en  tus  sueños
Porque  cada  día  es  un  comienzo  nuevo,
Porque  esta  es  la  hora  y  el  mejor  momento.
Porque  no  estás  solo,  porque  yo  te  quiero.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=SZdhtvCr5CQ[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009591
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2024

Маріо Бенедетті Кохання, вечір

Жалкую  що  ти  не  зі  мною
Коли  дивлюся  на  годинник  й  вже  четверта
І  думаю  хвилин  за  десять  годі
І  як  щовечора  розпрямлю  ноги
Розправлю  плечі,  щоб  розслабить  спину
Розігну  пальці  щоб  відпочивали.

Жалкую  що  ти  не  зі  мною
Коли  дивлюся  на  годинник  і  вже  п’ята
І  я  берусь  за  ручку  описати  втрати
Чи  руки  що  кидаються  за  сорока  ключами
Чи  вуха  що  вслухаються  як  гавкне  телефон
Чи  ціну  що  примирить  цифри  й  правду.

Жалкую  що  ти  не  зі  мною
Коли  дивлюся  на  годинник  і  вже  шоста.
Могла  б  ти  несподівано  прийти
І  запитати  „  Як  у  тебе  справи?”,  й  залишити
червону  пляму  на  моїх  губах
а  на  своїх  мою  блакитну  тугу.

[b]Mario  Benedetti  Amor,  de  tarde[/b]
Es  una  lástima  que  no  estés  conmigo
Cuando  miro  el  reloj  y  son  las  cuatro
Y  acabo  la  planilla  y  pienso  diez  minutos
Y  estiro  las  piernas  como  todas  las  tardes
Y  hago  así  con  los  hombros  para  aflojar  la  espalda
Y  me  doblo  los  dedos  y  les  saco  mentiras.

Es  una  lástima  que  no  estés  conmigo
Cuando  miro  el  reloj  y  son  las  cinco
Y  soy  una  manija  que  calcula  intereses
O  dos  manos  que  saltan  sobre  cuarenta  teclas
O  un  oído  que  escucha  cómo  ladra  el  teléfono
O  un  tipo  que  hace  números  y  les  saca  verdades.

Es  una  lástima  que  no  estés  conmigo
Cuando  miro  el  reloj  y  son  las  seis.
Podrías  acercarte  por  sorpresa
Y  decirme  "¿Qué  tal?",  y  quedaríamos
Yo  con  la  mancha  roja  de  tus  labios
Tú  con  el  tizne  azul  de  mi  carbónico.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009589
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2024

Волт Вітмен О бідність, страхи і гнітючі поразки

О  бідність,  страхи  і  гнітючі  поразки,
О  ви,  вороги,  що  здолали  мене  в  боротьбі,
(Для  чого  ще  моє  життя  чи  життя  будь-якої  людини,  як  не  для  боротьби  з  ворогами,  цієї
вічної,  невпинної  війни?)
Ви  приниження,  боротьба  з  пристрастями  і  бажаннями,
Ви  болі  від  розчарування  дружбою  (о  рана  найболючіша  зі  всіх!)
Ти  тяжкий  труд,  болісний  і  гнітючий  перелік,  ви  підлоти,
Ви  пусті  застільні  балачки  (мої  балачки  пустіші  за  інші);
Ви  порушені  плани,  неспіврозмірний  гнів,    прихована  скука!
О  не  думаю,  що  ви  нарешті  переможете,  моє  справжнє  я  ще  не  проявилося,
Воно  ще  нестримно  виступить  вперед,  доки  не  підкорить  все  перед  собою,
Воно  ще  постане  солдатом  остаточної  перемоги.

[b]Walt  Whitman  AH  POVERTIES,  WINCINGS,  AND  SULKY  RETREATS[/b]
AH  poverties,  wincings,  and  sulky  retreats,
Ah  you  foes  that  in  conflict  have  overcome  me,
(For  what  is  my  life  or  any  man's  life  but  a  conflict  with  foes,  the
old,  the  incessant  war?)
You  degradations,  you  tussle  with  passions  and  appetites,
You  smarts  from  dissatisfied  friendships,  (ah  wounds  the  sharpest  of  all!)
You  toil  of  painful  and  choked  articulations,  you  meannesses,
You  shallow  tongue-talks  at  tables,  (my  tongue  the  shallowest  of  any;)
You  broken  resolutions,  you  racking  angers,  you  smother'd  ennuis!
Ah  think  not  you  finally  triumph,  my  real  self  has  yet  to  come  forth,
It  shall  yet  march  forth  o'ermastering,  till  all  lies  beneath  me,
It  shall  yet  stand  up  the  soldier  of  ultimate  victory.
                                                                               FROM  "NOON  TO  STARRY  NIGHT"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009497
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2024

Волт Вітмен О море, з шершавими величними устами

О  море,  з  шершавими  величними  устами!
Коли  приходжу  я  вночі  і  вдень  на  край  прибою,
Я  відчуваю  твої  навіювання  дивні  і  мінливі,
(Я  розумію  й  ясно  тут  сприймаю  твої  промови  і  наради)
Твої    білогриві  табуни  несуться  до  мети,  
Твоє  широке  і  усміхнене  обличчя    заливають  іскристі  хвилі  сонця,
Твою  задуму  сердиту  і  похмуру  -  твої  нестримні  бурі,
Ти  непокірне,  примхливе,  мінливе,  свавільне;
Твоя  велична  мудрість  виситься  над  всім,  твоя  печаль  найбільша  -  
                                       це  неможливість  вічно  жити  всім  в  твоїх  глибинах,
(Вічна  битва,  поразки,  зло  ніщо  не  здатне  зробити  тебе  
                                       більшим  -  ніщо  не  здатне  зробити  тебе  меншим)
Твоя  самотність  -  хтось,  кого  шукаєш  і  шукаєш,  але  ніколи  не  знаходиш,
Звичайно  щось  втрачаєш  -  слова,  безмежну  монотонну  ярість,  
                 прорив  до  волі,
Якесь  могутнє,  як  планета,  серце  закуте  й  бунтівне  в  цих  бурунах,  
В  зростанні  хвиль  і  наступ,  і  рвучкий  подих,  
Й  ритмічний  шерех  твоїх  піску  і  хвиль,
Й  шипіння  змій,  і  дикий  вибух  сміху,
й  відлуння  віддалених  левиних  риків,
(Звертання,  послане  глухому  небу  -  і  зараз  розуміння,
Нічний  фантом  твій  задушевний  друг  нарешті,)
Перша  й  остання  сповідь  для  земної  кулі,
Сплеск,  бурмотіння  твоєї  бездонної  душі,
Зізнання  про  космічну  незбориму  пристрасть,
Твоїй  найбільш  спорідненій  душі.

Walt  Whitman  With  Husky-Haughty  Lips,  O  Sea!
With  husky-haughty  lips,  O  sea!
Where  day  and  night  I  wend  thy  surf-beat  shore,
Imaging  to  my  sense  thy  varied  strange  suggestions,
(I  see  and  plainly  list  thy  talk  and  conference  here,)
Thy  troops  of  white-maned  racers  racing  to  the  goal,
Thy  ample,  smiling  face,  dash'd  with  the  sparkling  dimples  of  the  sun,
Thy  brooding  scowl  and  murk--thy  unloos'd  hurricanes,
Thy  unsubduedness,  caprices,  wilfulness;
Great  as  thou  art  above  the  rest,  thy  many  tears--a  lack  from  all
eternity  in  thy  content,
(Naught  but  the  greatest  struggles,  wrongs,  defeats,  could  make  thee
greatest--no  less  could  make  thee,)
Thy  lonely  state--something  thou  ever  seek'st  and  seek'st,  yet
never  gain'st,
Surely  some  right  withheld--some  voice,  in  huge  monotonous  rage,  of
freedom-lover  pent,
Some  vast  heart,  like  a  planet's,  chain'd  and  chafing  in  those  breakers,
By  lengthen'd  swell,  and  spasm,  and  panting  breath,
And  rhythmic  rasping  of  thy  sands  and  waves,
And  serpent  hiss,  and  savage  peals  of  laughter,
And  undertones  of  distant  lion  roar,
(Sounding,  appealing  to  the  sky's  deaf  ear--but  now,  rapport  for  once,
A  phantom  in  the  night  thy  confidant  for  once,)
The  first  and  last  confession  of  the  globe,
Outsurging,  muttering  from  thy  soul's  abysms,
The  tale  of  cosmic  elemental  passion,
Thou  tellest  to  a  kindred  soul.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009495
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2024

Волт Вітмен Унаслідок, і т. п.

Унаслідок  різноманіття  літніх  злив,
Чи  бунтівних  потоків  у  осінню  повінь,
Чи  безлічі  мереж  струмків,  розкреслених  травою,
Чи  морем  вимитих  підземних  гротів,
Триває  спів  моїх  пісень  роками.
 
Завжди  нове  життя  бурхливе  на  початку  (скоро,  скоро  зливатися
З  потоком  древнім  смерті.)
 
Десь  пронизують  фермерські  ниви  чи  ліси  Огайо,
Десь  наповнюють  каньйони  Колорадо  джерелами  з  вічного  снігу,
Десь  напіввисохлі  у  Орегоні,  або  південніше  в  Техасі,
Десь  шукають  шлях  на  північ  до  Ері,  Ніагари,  Оттави,
Десь  до  заток  Атлантики  і  до  великого  солоного  озера.
 
В  тебе,  який  читає  мою  книгу,
В  мене  самого,  у  цілий  світ,  впадають  ці  потоки,
Всі,  всі  прагнуть  назустріч  з  цим  містичним  океаном.
 
Потоки  для  відкриття  нового  континенту,
Прагнення  направлені  до  тверді  з  вод,
Єднання  океану  й  суші,  ласкавих  і  печальних  хвиль,
(не  тільки  безпечні  й  мирні,  але  зловісні  й  люті  теж,
жахливі  хвилі  з  безодні  шторму,  хто  знає,  звідки?
Бушуючі  над  простором,  з  численними  розтрощеними  брусами  й  обривками  вітрил.)
 
Чи  це  не  з  океану  Часу,  зібравши  все  розтрачене,  несу  я
Дрейфуючі  покоси  бур'янів  і  мушель.
 
О  дрібні  мушлі,  такі  затійливо  закручені,  такі  ясно-холодні  і  німі,
Чи  не  вмістили  ви,  маленькі  мушлі,  тімпани  й  храми,
Відлунням,  шепотінням  ще  кличе  вічна  музика,  слабка  й  далека,
Зсередини  пливе  послання  з  краю  Атлантики,  стискає  душу  прерій,
Відгомін  шепотінь,  приємне  вуху  Заходу  звучання,
 
Ваші  потоки  древні,  але  завжди  нові  й  неперекладені,
Безмежно  малого  мого  життя  і  багатьох  життів.
 
(Аби  не  тільки  єдино  своє  життя  й  роки  я  віддаю  -  все,  все  я  віддаю,)
Це  втрачене  глибинами,  кинуте  на  поверхню  і  на  сушу,
Виноситься  на  береги  Америки?

[b]Walt  Whitman  AS  CONSEQUENT,  Etc.[/b]
AS  consequent  from  store  of  summer  rains,
Or  wayward  rivulets  in  autumn  flowing,
Or  many  a  herb-lined  brook's  reticulations,
Or  subterranean  sea-rills  making  for  the  sea,
Songs  of  continued  years  I  sing.
 
Life's  ever-modern  rapids  first,  (soon,  soon  to  blend,
With  the  old  streams  of  death.)
 
Some  threading  Ohio's  farm-fields  or  the  woods,
Some  down  Colorado's  cañons  from  sources  of  perpetual  snow,
Some  half-hid  in  Oregon,  or  away  southward  in  Texas,
Some  in  the  north  finding  their  way  to  Erie,  Niagara,  Ottawa,
Some  to  Atlantica's  bays,  and  so  to  the  great  salt  brine.
 
In  you  whoe'er  you  are  my  book  perusing,
In  I  myself,  in  all  the  world,  these  currents  flowing,
All,  all  toward  the  mystic  ocean  tending.
 
Currents  for  starting  a  continent  new,
Overtures  sent  to  the  solid  out  of  the  liquid,
Fusion  of  ocean  and  land,  tender  and  pensive  waves,
(Not  safe  and  peaceful  only,  waves  rous'd  and  ominous  too,
Out  of  the  depths  the  storm's  abysmic  waves,  who  knows  whence?
Raging  over  the  vast,  with  many  a  broken  spar  and  tatter'd  sail.)
 
Or  from  the  sea  of  Time,  collecting  vasting  all,  I  bring,
A  windrow-drift  of  weeds  and  shells.
 
O  little  shells,  so  curious-convolute,  so  limpid-cold  and  voiceless,
Will  you  not  little  shells  to  the  tympans  of  temples  held,
Murmurs  and  echoes  still  call  up,  eternity's  music  faint  and  far,
Wafted  inland,  sent  from  Atlantica's  rim,  strains  for  the  soul  of  the
prairies,
Whisper'd  reverberations,  chords  for  the  ear  of  the  West  joyously
sounding,
Your  tidings  old,  yet  ever  new  and  untranslatable,
Infinitesimals  out  of  my  life,  and  many  a  life,
 
(For  not  my  life  and  years  alone  I  give—all,  all  I  give,)
These  waifs  from  the  deep,  cast  high  and  dry,
Wash'd  on  America's  shores?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2024

Волт Вітмен Коли я повільно зникав з океану життя

[b]1[/b]
Коли  я  повільно  зникав  з  океану  життя,
Коли  я  бродив  по  знайомому  берегу,
Коли  я  гуляв  там,  де  знову  і  знову  вмиваєшся
                                         хвилями  ти,  Поманок,
Де  їхнє  збираєш  хрипіння  і  шепіт,
Де  вічно  стара  збожеволіла  мати  оплакує
                                         втрачених  нею,
Я  думав  на  схилі  осіннього  дня,  повернувши  на  південь,
Охоплений  тим  магнетизмом,  з  яким  я  натхненно
                                         творю  свої  вірші,
В  полоні  у  духа,  що  стелить  під  ноги  цю  стежку,
Цю  кромку,  кипінь  цю,  яка  обвиває  всі  води,  всю  сушу  земну.

Захоплений,  очі  свої  повертав  я  на  південь,  вдивлявся,  хмеліючи,  в  пінисті  пасма,
Солому,  галуззя,  труху,  бур'яни,  морські  трави,
Сміття,  камінці  із  яскравих  порід,  лист  морської  капусти,  що  хвилі  виносять,
Долаючи  милі,  під  гуркіт  прибою  із  іншого  світу  до  мене,
Завжди  Поманок  в  моїх  думах,  я  схожість  твою  пам'ятаю,
Про  дар  твій  мені,  схожий  з  рибою  острів,
Коли  я  бродив  по  знайомому  берегу,
Коли  я  гуляв  й  одночасно  збирав  свої  теми.

[b]2[/b]
Коли  я  гуляв  незнайомими  берегами,
Коли  я  вслухався  в  плачі,  голоси  потонулих  людей,
Коли  я  вбирав  подих    моря  в  ледь  чутному  бризі,
Коли  океан  свої  хвилі  містично  накочував  ближче  і  ближче  до  мене,
Здавалось  я  теж  тільки  крапля,  що  впала  на  берег,
Укупі  з  піщинками  й  листям  відмерлим,
Зібравши  в  собі  і  з'єднавши  частинки  піску  і  стремління.

О  вражений,  кинутий,  зігнутий  аж  до  землі,
Картаючись  тим,  що  відкрити  наважився  рот,
Нарешті  зрозумівши,  на  цьому  тлі,  що  в  балачках,  які  відбивались
                                         відлунням  від  мене
Ніколи  я  не  мав  найменшого  поняття  хто  я  чи  що  я  є,
Але  що  поряд  з  усіма  моїми  гордовитими  віршами  стою  я  справжній,
                                         непорушний,  невисловлений,  невичерпний,
Відсутній  повністю,  дражнячий  себе  глумливо-привітальними
                                         кивками  і  поклонами,
Віддаленими  вибухами  іронічного  сміху  над  кожним  словом,  що  я  написав,
Показуючи  в  тиші  ці  пісні,  а  потім  їхню  піщану  вартість.

Побачив  я,  що  дійсно  жодну  річ,  жодну  мету    ніколи  не  осягнути  жодній  людині
Природа  тут  перед  очима  моря  використовує  можливість  кинутись  на  мене  і  вжалити,
За  те  що  взагалі  я  смів  відкрити  рот  і  заспівати.

[b]3[/b]
Нас  двоє,  океане,  ми  близькі  з  тобою,
Однаково  докірливо  мурмочучи  ми  котимо  непотріб  і  пісок,  не  знаючи,  для  чого
Ці  малі  частинки  насправді  значимі  для  тебе  і  для  мене,  й  для  всіх.

Ти,  розмитий  берег  зі  смугою  сміття,
Ти,  рибовидний  острів,  я  підбираю  те,  шо  під  ногами,
Що  є  твоїм,  те,  батьку,  є  моїм.

Я  також  Поманок,
Я  також  пінився,  безмовно  колихав  плавуче  й  підмивав  твій  берег,
Я  теж  є  смугою  сміття  й  намулу,
Я  на  тобі  теж  залишаюся  малою  часткою,  ти,  рибовидний  острів.

Я  кидаюсь  на  груди  свого  батька,
Я  так  до  тебе  припадаю,  що  ти  мене  не  можеш  відірвати,
Я  тебе  міцно  обіймаю  доти,    доки  до  мене  ти  хоч  якось  озиваєшся.

Цілуй  мене,  мій  батьку,  
Торкай  мене  своїми  губами,  як  я  своїми  торкаюся  до  тих,  кого  кохаю,
Шепчи  мені,  коли  тебе  я  обіймаю,  я  заздрю  цьому  мурмотінню.

[b]4[/b]
Відплинь  же,  океан  життя,  (потік  повернеться,)
Ти,  божевільна  стара  мати,  не  припиняй  свої  ридання,
Оплакуй  вічно  свої  втрати,  та  не  лякайся,  не  залишай  мене,
Не  шурхоти  так  хрипко  і  сердито  біля  ніг,  коли  торкаюся  до  тебе  або  беру  у  тебе.

Я  думаю  з  любов'ю  про  тебе  і  про  все,
Я  беру  для  себе  і  для  того  фантома,  що  дивиться  униз,  куди  нас  направляє
                                   й  куди  послідую  я  і  моє.

Я  і  моє,  смуга  наносів,  дрібних  останків,
кипуча,  сніжно-біла,  піниста,
(Глянь,  наостанок  мої  мертві  губи  сочаться  слизом,

Глянь,  спектр  кольорів  виблискує  і  набігає,)
Жмути  соломи,  пісок,  уламки,
Підняті  зараз  на  поверхню  по  волі  багатьох  протиречивих  примх,
Штормом,  тривалим  штилем,  пітьмою,  брижами,
Ваганням,  роздумами,  бризом,  солоними  сльозами,  торканням  рідини  чи  ґрунту,
До  таких  самих  багатьох  піднятих  з  бездни,  зрушених,  гниючих  і  покинутих,
Зів'яла  квітка  або  дві,  розідрана,  як  і  багато  інших,  пливе  на  хвилях,  дрейфуючи  безладно,
Подібно  багатьом  із  нас,  кому  заупокійну  відплакала  Природа,
Подібно  багатьом,  хто  як  і  ми  явились  звідкись  під  трубні  громи  хмар,
Ми,  норовливі,  принесені  сюди  незнано  звідки,
розкидані
перед  тобою,
Тобою  угорі,  який  гуляє  чи  сидить,
Хто  б  ти  не  був,  ми  теж  лягли  покірно  до  твоїх  ніг.

[b]Walt  Whitman  As  I  ebb'd  with  the  ocean  of  life[/b]  
[b]1[/b]
AS  I  ebb'd  with  the  ocean  of  life,
As  I  wended  the  shores  I  know,
As  I  walk'd  where  the  ripples  continually  wash  you  Paumanok,
Where  they  rustle  up  hoarse  and  sibilant,
Where  the  fierce  old  mother  endlessly  cries  for  her  castaways,
I  musing  late  in  the  autumn  day,  gazing  off  southward,
Held  by  this  electric  self  out  of  the  pride  of  which  I  utter  poems,
Was  seiz'd  by  the  spirit  that  trails  in  the  lines  underfoot,
The  rim,  the  sediment  that  stands  for  all  the  water  and  all  the
land  of  the  globe.

Fascinated,  my  eyes  reverting  from  the  south,  dropt,  to  follow
those  slender  windrows,
Chaff,  straw,  splinters  of  wood,  weeds,  and  the  sea-gluten,
Scum,  scales  from  shining  rocks,  leaves  of  salt-lettuce,  left  by  the
tide,
Miles  walking,  the  sound  of  breaking  waves  the  other  side  of  me,
Paumanok  there  and  then  as  I  thought  the  old  thought  of  likenesses,
These  you  presented  to  me  you  fish-shaped  island,
As  I  wended  the  shores  I  know,
As  I  walk'd  with  that  electric  self  seeking  types.

[b]2[/b]
As  I  wend  to  the  shores  I  know  not,
As  I  list  to  the  dirge,  the  voices  of  men  and  women  wreck'd,
As  I  inhale  the  impalpable  breezes  that  set  in  upon  me,
As  the  ocean  so  mysterious  rolls  toward  me  closer  and  closer,
I  too  but  signify  at  the  utmost  a  little  wash'd-up  drift,
A  few  sands  and  dead  leaves  to  gather,
Gather,  and  merge  myself  as  part  of  the  sands  and  drift.

O  baffled,  balk'd,  bent  to  the  very  earth,
Oppress'd  with  myself  that  I  have  dared  to  open  my  mouth,
Aware  now  that  amid  all  that  blab  whose  echoes  recoil  upon  me  I
have  not  once  had  the  least  idea  who  or  what  I  am,
But  that  before  all  my  arrogant  poems  the  real  Me  stands  yet
untouch'd,  untold,  altogether  unreach'd,
Withdrawn  far,  mocking  me  with  mock-congratulatory  signs  and
bows,
With  peals  of  distant  ironical  laughter  at  every  word  I  have  written,
Pointing  in  silence  to  these  songs,  and  then  to  the  sand  beneath.

I  perceive  I  have  not  really  understood  any  thing,  not  a  single
object,  and  that  no  man  ever  can,
Nature  here  in  sight  of  the  sea  taking  advantage  of  me  to  dart
upon  me  and  sting  me,
Because  I  have  dared  to  open  my  mouth  to  sing  at  all.

[b]3[/b]
You  oceans  both,  I  close  with  you,
We  murmur  alike  reproachfully  rolling  sands  and  drift,  knowing
not  why,
These  little  shreds  indeed  standing  for  you  and  me  and  all.

You  friable  shore  with  trails  of  debris,
You  fish-shaped  island,  I  take  what  is  underfoot,
What  is  yours  is  mine  my  father.

I  too  Paumanok,
I  too  have  bubbled  up,  floated  the  measureless  float,  and  been
wash'd  on  your  shores,
I  too  am  but  a  trail  of  drift  and  debris,
I  too  leave  little  wrecks  upon  you,  you  fish-shaped  island.

I  throw  myself  upon  your  breast  my  father,
I  cling  to  you  so  that  you  cannot  unloose  me,
I  hold  you  so  firm  till  you  answer  me  something.

Kiss  me  my  father,
Touch  me  with  your  lips  as  I  touch  those  I  love,
Breathe  to  me  while  I  hold  you  close  the  secret  of  the  murmuring
I  envy.

[b]4[/b]
Ebb,  ocean  of  life,  (the  flow  will  return,)
Cease  not  your  moaning  you  fierce  old  mother,
Endlessly  cry  for  your  castaways,  but  fear  not,  deny  not  me,
Rustle  not  up  so  hoarse  and  angry  against  my  feet  as  I  touch  you
or  gather  from  you.

I  mean  tenderly  by  you  and  all,
I  gather  for  myself  and  for  this  phantom  looking  down  where  we
lead,  and  following  me  and  mine.

Me  and  mine,  loose  windrows,  little  corpses,
Froth,  snowy  white,  and  bubbles,
(See,  from  my  dead  lips  the  ooze  exuding  at  last,

See,  the  prismatic  colors  glistening  and  rolling,)
Tufts  of  straw,  sands,  fragments,
Buoy'd  hither  from  many  moods,  one  contradicting  another,
From  the  storm,  the  long  calm,  the  darkness,  the  swell,
Musing,  pondering,  a  breath,  a  briny  tear,  a  dab  of  liquid  or  soil,
Up  just  as  much  out  of  fathomless  workings  fermented  and  thrown,
A  limp  blossom  or  two,  torn,  just  as  much  over  waves  floating,
drifted  at  random,
Just  as  much  for  us  that  sobbing  dirge  of  Nature,
Just  as  much  whence  we  come  that  blare  of  the  cloud-trumpets,
We,  capricious,  brought  hither  we  know  not  whence,  spread  out
before  you,
You  up  there  walking  or  sitting,
Whoever  you  are,  we  too  lie  in  drifts  at  your  feet.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009426
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2024

Елізабет Бішоп РОЗМОВА

В  сум’ятті  серце
уникає  запитань.
І  враз  завмре,  готове  відповісти
таким  же  тоном.
Чи  хтось  назве  різницю.

Розмову  почала  невинність,
а  потім  втрутилися  почуття
у  сенси  недомовок.
І  вибору  ніякого  немає,
й  ніякого  немає  сенсу;

лише  ім’я
й  всі  його  відтінки  незмінні.

[b]Elizabeth  Bishop  Conversation[/b]
The  tumult  in  the  heart  
keeps  asking  questions.  
And  then  it  stops  and  undertakes  to  answer  
in  the  same  tone  of  voice.  
No  one  could  tell  the  difference.  

Uninnocent,  these  conversations  start,  
and  then  engage  the  senses,  
only  half-meaning  to.  
And  then  there  is  no  choice,  
and  then  there  is  no  sense;  

until  a  name  
and  all  its  connotation  are  the  same.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009403
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2024

Дороті Паркер ПРИЄМНІ СЛОВА, ЯКІ СЛІД НАДРЯПАТИ НА ДЗЕРКАЛІ

Єлена  в  Трої  сонечком  сіяла,
Сафо  приборкати  могло  лиш  небо,
Чимало  про  Нанон  французи  пліткували,
Я  ж  дівчина  така,  як  треба.

[b]Dorothy  Parker    WORDS  OF  COMFORT  TO  BE  SCRATCHED  ON  A  MIRROR[/b]
Helen  of  Troy  had  a  wandering  glance;  
Sappho's  restriction  was  only  the  sky;  
Ninon  was  ever  the  chatter  of  France;  
But  oh,  what  a  good  girl  am  I!  
1926    "Enough  Rope"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009302
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2024

Дороті Паркер ВОЙОВНИЧІ СЛОВА

Скажи  мені,  я  нерозсудлива  в  коханні,
Скажи,  що  мій  язик  їдкий  і  гоноровий,
Скажи,  що  часто  недоречно  я  печальна  –
Тобі  не  заперечу  жодним  словом.
 
Скажи,  що  я  не  молода  і  не  бідова,
Скажи,  що  я  розпещена  і  безтолкова,
Скажи,  диявола  дістану  своїм  словом  –
Та  моє  серце  назавжди  з  тобою.
 
Лише  скажи,  що  не  читаєш  мої  вірші,
І  я  зійдуся  з  чоловіком  іншим!
 
[b]Dorothy  Parker  Fighting  Words[/b]
Say  my  love  is  easy  had,
Say  I'm  bitten  raw  with  pride,
Say  I  am  too  often  sad  -
Still  behold  me  at  your  side.

Say  I'm  neither  brave  nor  young,
Say  I  woo  and  coddle  care,
Say  the  devil  touched  my  tongue  -
Still  you  have  my  heart  to  wear.

But  say  my  verses  do  not  scan,
And  I  get  me  another  man!  
1926  "Enough  Rope"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009291
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2024

Дороті Паркер БАЙКА

Про  леді,  що  жила-була,  таке  мені  повідали,
Її  коханець  розлюбив,  кохання  остогиділо.
"Моя  мала",  зазначив  він,  "кінець  коханню  близиться,
Нам,  як  ведеться  між  людьми,  слід  друзями  залишитись."
І  вірна  дружба  поміж  них  відтоді  розгоралася  –
В  зубах  зав'язла  ця  брехня,  якою  вихвалялися!
 
[b]Dorothy  Parker  FABLE[/b]
Oh,  there  once  was  a  lady,  and  so  I've  been  told,
Whose  lover  grew  weary,  whose  lover  grew  cold.
"My  child,"  he  remarked,  "though  our  episode  ends,
In  the  manner  of  men,  I  suggest  we  be  friends."
And  the  truest  of  friends  ever  after  they  were-
Oh,  they  lied  in  their  teeth  when  they  told  me  of  her!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009289
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2024

́Дороті Паркер НЕЗНАЧНИЙ ПОЕТ

Його  найкращим  стали  тихий  спів  і  трелі.
Мелодій  солов'їних  з  горла  не  добув
та  своє  серце  й  він  у  терні
на  шип  наткнув.
 
[b]Dorothy  Parker  THE  MINOR  POET[/b]
His  little  trills  and  chirpings  were  his  best.
No  music  like  the  nightingale's  was  born
Within  his  throat;  but  he,  too,  laid  his  breast
Upon  a  thorn.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009135
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2024

Пабло Неруда Ода коту

Тварини  були
недосконалими,
довгохвостими,
понуроголовими.
Крок  за  кроком  вони
пристосовувалися,
зливалися  з  пейзажем,
заводили  розкраску,  грацію,  політ.
Кіт,
тільки  кіт
явився  зразу
і  гордовито:
народився  цілком  довершеним,
гуляє  один  і  знає,  чого  хоче.
Людина  хоче  бути  рибою  і  птахом,
змія  хотіла  б  мати  крила,
собака  це  дезорієнтований  лев,
інженер  хоче  бути  поетом,
муха  навчається  на  ластівку,
поет  намагається  удавати  з  себе  муху,
але  кіт
хоче  бути  тільки  котом
і  кожен  кіт  -  це  кіт
від  вусів  до  хвоста,
від  ночі  коли  відчуває  живого
пацюка  до  своїх  золотих  очей.
Немає  нікого
як  він,
не  мають  
ні  місяць,  ні  квітка
такої  будови  тіла:
він  один  єдиний
як  сонце  чи  топаз,
і  еластичні  лінії  контура  його  тіла
сильні  й  витончені  як
лінії  носової  частини  корабля.
В  його  жовтих  очах
залишається  тільки
щілина
щоб  розкидатися  монетами  вночі.
О  маленький
імператор  без  володінь,
конквістадор  без  вітчизни,
маленький  тигр  вітальні,  весільний
султан  небес
на  еротичному  даху,
буря  кохання
у  всіх  на  виду,
ти  заявляєш
коли  приходиш
і  сідаєш
делікатно  чотирма  лапками
на  підлогу,
що  відчуваєш
запах
недовіри
до  всього
що  є  земного
бо  воно  брудне  для  лапок  кота.
О  незалежний  звір
у  домі,  самовпевнений
символ  ночі,
сонливий,  гімнастичний
і  відсторонений,
наймудріший  кіт,
таємна  поліція
осель,
символ
зі
зниклого  оксамиту,
можливо  немає
загадки
в  твоїй  поведінці,
можливо  ти  не  загадка,
тебе  знає  весь  світ  і  ти  належиш
до  незагадкових  мешканців,
можливо  так  думаємо  ми  всі,
всі  вважаємо  себе  господарями,
власниками  наших
котів,  товаришами,
колегами,
учнями  чи  друзями
своїх  котів.
Не  я.
Я  не  згоден.
Я  не  знаю  кота.
Я  знаю  все,  життя  і  його  архіпелаги,
море  і  незліченні  міста,
ботаніку,
пестик  з  його  гріхами,
більш-менш  математику,
кратери  вулканів  світу,
туманні  уявлення  про  шкіру  крокодила,
непомітну  доброту  пожежника,
атавістичний  синій  колір  священника,
але  не  можу  розгадати  кота.
Мій  розум  спотикається  об  його  байдужість,
в  його  очах  так  багато  золота.

[b]Pablo  Neruda  ODA  AL  GATO[/b]
Los  animales  fueron
imperfectos,
largos  de  cola,  tristes
de  cabeza.
Poco  a  poco  se  fueron
componiendo,
haciéndose  paisaje,
adquiriendo  lunares,  gracia,  vuelo.
El  gato,
sólo  el  gato
apareció  completo
y  orgulloso:
nació  completamente  terminado,
camina  solo  y  sabe  lo  que  quiere.
El  hombre  quiere  ser  pescado  y  pájaro,
la  serpiente  quisiera  tener  alas,
el  perro  es  un  león  desorientado,
el  ingeniero  quiere  ser  poeta,
la  mosca  estudia  para  golondrina,
el  poeta  trata  de  imitar  la  mosca,
pero  el  gato
quiere  ser  sólo  gato
y  todo  gato  es  gato
desde  bigote  a  cola,
desde  presentimiento  a  rata  viva,
desde  la  noche  hasta  sus  ojos  de  oro.
No  hay  unidad
como  él,
no  tienen
la  luna  ni  la  flor
tal  contextura:
es  una  sola  cosa
como  el  sol  o  el  topacio,
y  la  elástica  línea  en  su  contorno
firme  y  sutil  es  como
la  línea  de  la  proa  de  una  nave.
Sus  ojos  amarillos
dejaron  una  sola
ranura
para  echar  las  monedas  de  la  noche.
Oh  pequeño
emperador  sin  orbe,
conquistador  sin  patria,
mínimo  tigre  de  salón,  nupcial
sultán  del  cielo
de  las  tejas  eróticas,
el  viento  del  amor
en  la  intemperie
reclamas
cuando  pasas
y  posas
cuatro  pies  delicados
en  el  suelo,
oliendo,
desconfiando
de  todo  lo  terrestre,
porque  todo
es  inmundo
para  el  inmaculado  pie  del  gato.
Oh  fiera  independiente
de  la  casa,  arrogante
vestigio  de  la  noche,
perezoso,  gimnástico
y  ajeno,
profundísimo  gato,
policía  secreta
de  las  habitaciones,
insignia
de  un
desaparecido  terciopelo,
seguramente  no  hay
enigma
en  tu  manera,
tal  vez  no  eres  misterio,
todo  el  mundo  te  sabe  y  perteneces
al  habitante  menos  misterioso,
tal  vez  todos  lo  creen,
todos  se  creen  dueños,
propietarios,  tíos
de  gatos,  compañeros,
colegas,
discípulos  o  amigos
de  su  gato.
Yo  no.
Yo  no  suscribo.
Yo  no  conozco  al  gato.
Todo  lo  sé,  la  vida  y  su  archipiélago,
el  mar  y  la  ciudad  incalculable,
la  botánica,
el  gineceo  con  sus  extravíos,
el  por  y  el  menos  de  la  matemática,
los  embudos  volcánicos  del  mundo,
la  cáscara  irreal  del  cocodrilo,
la  bondad  ignorada  del  bombero,
el  atavismo  azul  del  sacerdote,
pero  no  puedo  descifrar  un  gato.
Mi  razón  resbaló  en  su  indiferencia,
sus  ojos  tienen  números  de  oro.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009134
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2024

Пабло Неруда 20 віршів про кохання і одна пісня відчаю. Пісня відчаю

Ти  напливаєш  спогадом  до  мене  серед  ночі.
Ріка  нестримним  плачем  прив'язана  до  моря.

Лишився  я  покинутий,  як  берег  на  світанку.
Час  настає  прощатися,  віднині  я  покинутий!

Дощ  на  моєму  серці  б'є  вінчики  холодні.
О  звалище  уламків,  грот  мертвих  кораблів!

Приходили  з  тобою  баталії  й  польоти.
В  тобі  тріпоче  крилами  душа  пташиних  співів.

Ти  все  ввібрала  в  себе,  як  даль,
Як  час,  як  море.  Все  в  тобі  загиблий  корабель!

Була  пора  щаслива  атак  і  поцілунків.
Пора  оціпеніння  манила,  як  маяк.

Це  хвилювання  штурмана,  нирця  сліпого  гнів,
Цей  хміль  мутний  кохання,  все  в  тобі  загиблий  корабель!
 
В  невинності  тумані  душа  крилата  й  зранена.
Помер  першопроходець,  все  в  тобі  загиблий  корабель!

Ганявся  я  за  болем,  я  упіймав  жадання,
я  впав  у  безнадію,  все  в  тобі  загиблий  корабель!

Я  за  фортечні  мури  повинен  відступити,
слід  відійти  за  межі  бажання  і  завершення.

О  моє  тіло,  жінко,  яку  кохав  і  втратив,
у  дощ  тебе  гукає,  тобі  співає  пісню.

Як  вазу,  повну  ніжності  безмежної  по  вінця
і  забуття  безмежного,  тебе  розбив,  як  вазу.

Був  чорним  чорний  острів  самотності,
і  там,  кохана  жінко,  тримала  ти  обіймами.
 
Були  там  спрага  й  голод  і  ти  явилась  фруктами.
Страждання  і  загибель,  і  ти  єдине  чудо.

Ах  жінко,  я  не  знаю  як  ти  змогла  тримати
в  краю  душі  твоєї,  розп'яттям  твоїх  рук!

Моя  до  тебе  пристрасть  була  страшна  й  коротка,
нестримна  й  захмеліла,  напружена  й  жагуча.

Могильник  поцілунків,  жар  тліє  в  цій  могилі,
ще  догорають  грона,  подзьобані  птахами.

О  губи  заціловані,  о  ніжний  дотик  пальців,
о  зголоднілі  зуби,  о  сплетені  тіла.

О  коїтус  безумний,  жаданий  і  напружений,
який  єднав  нас  разом  і  нас  він  розділяв.

І  хвиля  ласки  легша  за  борошно  і  воду.
І  завмирало  слово  ледь  доторкнувшись  губ.
 
Була  це  моя  доля  і  подорож  за  мрією,
померла  мрія,  все  в  тобі  загиблий  корабель!

О  звалище  уламків,  з  тобою  все  пропало,
який  же  біль  стискає,  як  поглинають  хвилі!
 
Згораючи  й  співаючи,  хитався  я  і  падав
немов  матрос,  який  стоїть  на  носі  корабля.
 
Ти  ще  цвітеш  в  моїх  піснях,  ти  ще  дзвениш  струмками.
О  звалище  уламків,  гірке  провалля  зяюче.
 
Блідий  сліпий  пірнальник,  нетямовитий  пращник,
помер  першопроходець,  все  в  тобі  загиблий  корабель!

Час  настає  прощатися,  складний,  жорстокий  час,
в  якому  ніч  забрала  і  обірвала  все.

Шумливий  пояс  моря  в  кінотеатрі  берега.
Холодні  зорі  зринули,  кочують  чорні  птахи.

Лишився  я  покинутий,  як  берег  на  світанку.
Лише  тремтячий  привид  в  моїх  руках  звивається.

Ах  забагато  всього.  Ах  забагато  всього.

Час  настає  прощатися.  О,  я  впадаю  в  смуток!

[b]Pablo  Neruda  20  poemas  de  amor  y  una  canción  desesperada.  La  Canción  Desesperada  [/b]

Emerge  tu  recuerdo  de  la  noche  en  que  estoy.
El  río  anuda  al  mar  su  lamento  obstinado.

Abandonado  como  los  muelles  en  el  alba.
Es  la  hora  de  partir,  oh  abandonado!

Sobre  mi  corazón  llueven  frías  corolas.
Oh  sentina  de  escombros,  feroz  cueva  de  náufragos!

En  ti  se  acumularon  las  guerras  y  los  vuelos.
De  ti  alzaron  las  alas  los  pájaros  del  canto.

Todo  te  lo  tragaste,  como  la  lejanía.
Como  el  mar,  como  el  tiempo.  Todo  en  ti  fue  naufragio!

Era  la  alegre  hora  del  asalto  y  el  beso.
La  hora  del  estupor  que  ardía  como  un  faro.

Ansiedad  de  piloto,  furia  de  buzo  ciego,
turbia  embriaguez  de  amor,  todo  en  ti  fue  naufragio!

En  la  infancia  de  niebla  mi  alma  alada  y  herida.
Descubridor  perdido,  todo  en  ti  fue  naufragio!

Te  ceñiste  al  dolor,  te  agarraste  al  deseo.
Te  tumbó  la  tristeza,  todo  en  ti  fue  naufragio!

Hice  retroceder  la  muralla  de  sombra,
anduve  más  allá  del  deseo  y  del  acto.

Oh  carne,  carne  mía,  mujer  que  amé  y  perdí,
a  ti  en  esta  hora  húmeda,  evoco  y  hago  canto.

Como  un  vaso  albergaste  la  infinita  ternura,
y  el  infinito  olvido  te  trizó  como  a  un  vaso.

Era  la  negra,  negra  soledad  de  las  islas,
y  allí,  mujer  de  amor,  me  acogieron  tus  brazos.

Era  la  sed  y  el  hambre,  y  tú  fuiste  la  fruta.
Era  el  duelo  y  las  ruinas,  y  tú  fuiste  el  milagro.

Ah  mujer,  no  sé  cómo  pudiste  contenerme
en  la  tierra  de  tu  alma,  y  en  la  cruz  de  tus  brazos!

Mi  deseo  de  ti  fue  el  más  terrible  y  corto,
el  más  revuelto  y  ebrio,  el  más  tirante  y  ávido.

Cementerio  de  besos,  aún  hay  fuego  en  tus  tumbas,
aún  los  racimos  arden  picoteados  de  pájaros.

Oh  la  boca  mordida,  oh  los  besados  miembros,
oh  los  hambrientos  dientes,  oh  los  cuerpos  trenzados.

Oh  la  cópula  loca  de  esperanza  y  esfuerzo
en  que  nos  anudamos  y  nos  desesperamos.

Y  la  ternura,  leve  como  el  agua  y  la  harina.
Y  la  palabra  apenas  comenzada  en  los  labios.

Ese  fue  mi  destino  y  en  él  viajó  mi  anhelo,
y  en  él  cayó  mi  anhelo,  todo  en  ti  fue  naufragio!

Oh,  sentina  de  escombros,  en  ti  todo  caía,
qué  dolor  no  exprimiste,  qué  olas  no  te  ahogaron!

De  tumbo  en  tumbo  aún  llameaste  y  cantaste.
De  pie  como  un  marino  en  la  proa  de  un  barco.

Aún  floreciste  en  cantos,  aún  rompiste  en  corrientes.
Oh  sentina  de  escombros,  pozo  abierto  y  amargo.

Pálido  buzo  ciego,  desventurado  hondero,
descubridor  perdido,  todo  en  ti  fue  naufragio!

Es  la  hora  de  partir,  la  dura  y  fría  hora
que  la  noche  sujeta  a  todo  horario.

El  cinturón  ruidoso  del  mar  ciñe  la  costa.
Surgen  frías  estrellas,  emigran  negros  pájaros.

Abandonado  como  los  muelles  en  el  alba.
Sólo  la  sombra  trémula  se  retuerce  en  mis  manos.

Ah  más  allá  de  todo.  Ah  más  allá  de  todo.

Es  la  hora  de  partir.  Oh  abandonado!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009053
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2024

Пабло Неруда 20 віршів про кохання і одна пісня відчаю. Вірш 4

Цей  ранок  заповнила  буря
з  самого  серця  літа.

Наче  білі  хустини,  несуться  хмари,
розмахують  ними  руки  вітру.

Безмежне  серце  літа
стукає  в  наше  безмовне  кохання.

Гул  в  деревах,  оркестровий  і  божественний,
як  промова,  повна  війни  і  пісень.

Вітер  проносить  вкрадене  зірване  листя
і  розкидає  стріли  непокірних  птахів.

Вітер  піднімає  хвилі  без  піни
і  легкі  предмети  і  роздуває  вогонь.

Розбиваються  й  тонуть  наші  поцілунки
в  бурі  біля  дверей  вітру  літа.

[b]Pablo  Neruda  20  poemas  de  amor  y  una  canción  desesperada.  Poema  4[/b]
Es  la  mañana  llena  de  tempestad
en  el  corazón  del  verano.

Como  pañuelos  blancos  de  adiós  viajan  las  nubes,
el  viento  las  sacude  con  sus  viajeras  manos.

Innumerable  corazón  del  viento
latiendo  sobre  nuestro  silencio  enamorado.

Zumbando  entre  los  árboles,  orquestal  y  divino,
como  una  lengua  llena  de  guerras  y  de  cantos.

Viento  que  lleva  en  rápido  robo  la  hojarasca
y  desvía  las  flechas  latientes  de  los  pájaros.

Viento  que  la  derriba  en  ola  sin  espuma
y  sustancia  sin  peso,  y  fuegos  inclinados.

Se  rompe  y  se  sumerge  su  volumen  de  besos
combatido  en  la  puerta  del  viento  del  verano.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009052
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2024

Чарлз Буковскі ПРИЧИНА І НАСЛІДОК

найкращі  часто  вбивають  себе  власними  руками
просто  щоб  вирватися,
і  ті  кого  покинули
ніколи  не  можуть  повністю  зрозуміти
чому  хтось
колись  хотів  би
піти  геть
від
них
 
[b]Charles  Bukowski  CAUSE  AND  EFFECT[/b]
the  best  often  die  by  their  own  hand
just  to  get  away,
and  those  left  behind
can  never  quite  understand
why  anybody
would  ever  want  to
get  away
from
them

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008932
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2024

Чарлз Буковскі ВЕЛИКА НІЧ У МІСТІ

п'яний  на  темних  вулицях  якогось  міста,
це  ніч,  ти  загубився,  де  твоя
кімната?
ти  входиш  до  бару  щоб  знайти  себе,
замовляєш  віскі  й  воду.
проклятущий  бар  неохайний  мокрий,  він  просочує
одну  з  деталей  твоєї  сорочки,
рукави.
Це  обдиралівка  -  скотч  слабкий.
ти  замовляєш  пляшку  пива.
Мадам  Смерть  підходить  до  тебе
одягнена  в  сукню.
вона  сідає,  ти  їй  купуєш
пиво,  вона  смердить  болотом,  притискається
стегном  до  тебе.
бармен  обережно  усміхається.
ти  непокоїш  його,  він  не
знає  ти  поліцейський,  вбивця,
божевільний  чи
Ідіот.
ти  просиш  горілки.
ти  ллєш  горілку  зверху
в  пляшку  пива.
Перша  година  ночі.  У  світі  мертвих  корів.
ти  запитуєш  її,  скільки  вона  бере,
випиваєш  все,  на  смак
як  машинне  масло.
 
ти  залишаєш  там  Мадам  Смерть,
ти  залишаєш  насмішкуватого  бармена
там.
 
ти  згадав  де
твоя  кімната.
кімната  з  повною  пляшкою
вина  на  комоді.
кімната  з  танцюючими
тарганами.
Досконалість  у  Зоряному  Лайні
де  кохання  вмирає
сміючись.
 
[b]Charles  Bukowski  BIG  NIGHT  ON  THE  TOWN[/b]
drunk  on  the  dark  streets  of  some  city,
it's  night,  you're  lost,  where's  your
room?
you  enter  a  bar  to  find  yourself,
order  scotch  and  water.
damned  bar's  sloppy  wet,  it  soaks
part  of  one  of  your  shirt
sleeves.
It's  a  clip  joint-the  scotch  is  weak.
you  order  a  bottle  of  beer.
Madame  Death  walks  up  to  you
wearing  a  dress.
she  sits  down,  you  buy  her  a
beer,  she  stinks  of  swamps,  presses
a  leg  against  you.
the  bar  tender  sneers.
you've  got  him  worried,  he  doesn't
know  if  you're  a  cop,  a  killer,  a
madman  or  an
Idiot.
you  ask  for  a  vodka.
you  pour  the  vodka  into  the  top  of
the  beer  bottle.
It's  one  a.m.  In  a  dead  cow  world.
you  ask  her  how  much  for  head,
drink  everything  down,  it  tastes
like  machine  oil.
 
you  leave  Madame  Death  there,
you  leave  the  sneering  bartender
there.
 
you  have  remembered  where
your  room  is.
the  room  with  the  full  bottle  of
wine  on  the  dresser.
the  room  with  the  dance  of  the
roaches.
Perfection  in  the  Star  Turd
where  love  died
laughing

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008931
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2024

Пабло Неруда 20 віршів про кохання і одна пісня відчаю. Вірш 15

Люблю  твоє  мовчання,  ти  ніби  віддаляєшся,
до  мене  дослухаєшся  здаля  й  не  чуєш  голосу.
Здається  твої  очі  в  далеке  щось  вдивляються
й  здається  поцілунок  зімкнув  твої  вуста.

Усе  що  є  на  світі  душа  моя  вмістила
і  випливає  з  цього,  що  ти  в  моїй  душі.
Метеликом  зі  снів  моїх  ти  в  душу  прилетіла
і  ти  здаєшся  схожою  зі  словом  меланхолія.

Люблю  твоє  мовчання,  ти  ніби  десь  далеко.
Ти  ніби  плачеш  жалібно,  метелик  з  колискової.
До  мене  дослухаєшся  здаля,  й  не  чуєш  голосу:
шляхом  твого  мовчання  мені  прийти  дозволь.

Дозволь  у  твоїй  тиші  з  тобою  говорити,
яскравою,  як  світло,  простою,  наче  перстень.
А  ти  подібна  ночі,  і  зоряна,  й  безмовна.
Твоє  мовчання  -  зірка,  звичайна  і  далека.

Люблю  твоє  мовчання,  ти  ніби  віддаляєшся.
Далека  і  болюча,  неначе  ти  померла.
В  такому  разі  слова  чи  посмішки  достатньо.
І  я  зрадію,  радий  я  тому,  що  все  не  так.

[b]Pablo  Neruda  20  poemas  de  amor  y  una  canción  desesperada.  Poema  15[/b]
Me  gustas  cuando  callas  porque  estás  como  ausente,
y  me  oyes  desde  lejos,  y  mi  voz  no  te  toca.
Parece  que  los  ojos  se  te  hubieran  volado
y  parece  que  un  beso  te  cerrara  la  boca.

Como  todas  las  cosas  están  llenas  de  mi  alma
emerges  de  las  cosas,  llena  del  alma  mía.
Mariposa  de  sueño,  te  pareces  a  mi  alma,
y  te  pareces  a  la  palabra  melancolía.

Me  gustas  cuando  callas  y  estás  como  distante.
Y  estás  como  quejándote,  mariposa  en  arrullo.
Y  me  oyes  desde  lejos,  y  mi  voz  no  te  alcanza:
déjame  que  me  calle  con  el  silencio  tuyo.

Déjame  que  te  hable  también  con  tu  silencio
claro  como  una  lámpara,  simple  como  un  anillo.
Eres  como  la  noche,  callada  y  constelada.
Tu  silencio  es  de  estrella,  tan  lejano  y  sencillo.

Me  gustas  cuando  callas  porque  estás  como  ausente.
Distante  y  dolorosa  como  si  hubieras  muerto.
Una  palabra  entonces,  una  sonrisa  bastan.
Y  estoy  alegre,  alegre  de  que  no  sea  cierto

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008839
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2024

Пабло Неруда 20 віршів про кохання і одна пісня відчаю. Вірш 20

Я  найсумніші  вірші  пишу  цієї  ночі.

Я  напишу  наприклад:  "Ніч  зоряна,
і  трепетна,  лазур,  зірки  і  даль."

Кружляє  вітер  ночі  у  небі  і  співає.

Я  найсумніші  вірші  пишу  цієї  ночі.
Я  покохав  її,  і  часом  вона  також  кохала.

У  ніч  таку,  як  нині,  я  на  руках  носив  її.
Я  часто  цілував  її  під  нескінченним  небом.

Вона  мене  кохала,  і  часом  я  теж  її  кохав.
Як  можна  не  кохати  великі  щирі  очі.

Я  найсумніші  вірші  пишу  цієї  ночі.
Я  знаю,  що  немає.  Я  втратив,  відчуваю.

Вслухаюсь  в  ніч  величну,  без  неї  нескінченну.
І  вірш  на  душу  падає,  немов  роса  на  трави.

Що  з  того,  що  любов  моя  її  не  вберегла.
Ніч  зоряна,  а  поряд  нема  її  зі  мною.

Все.  Десь  далеко  співає  хтось.  Далеко.
Душа  моя  страждає  що  втратив  я  її.

Щоб  підійти  до  неї,  шукають  її  очі.
Шукає  моє  серце,  нема  її  зі  мною.

Та  ж  сама  ніч,  так  само  біліють  ті  ж  дерева.
Та  тільки  ми  тодішні  вже  більше  не  ті  ж  самі.

Я  більше  не  кохаю,  це  так,  але  раніше  як  я  її  кохав.
Шукав  мій  голос  вітру,  щоб  ним  торкнутись  вух.

Чужа.  Чужою  стала.  Як  до  моїх  цілунків.
Цей  голос.  Рідне  тіло.  Її  бездонні  очі.

Я  більше  не  кохаю,  це  так,  але  можливо,  я  ще  б  її  кохав.
Любов  така  коротка,  а  пам'ять  така  довга.

Бо  в  ніч  таку,  як  нині,  я  на  руках  носив  її.
Душа  моя  страждає  що  втратив  я  її.

Нехай  цей  біль  останній,  який  мені  завдала,
І  це  останній  вірш  який  я  їй  пишу.

[b]Pablo  Neruda  20  poemas  de  amor  y  una  canción  desesperada.  Poema  20[/b]
Puedo  escribir  los  versos  más  tristes  esta  noche.

Escribir,  por  ejemplo:  «La  noche  está  estrellada,
y  tiritan,  azules,  los  astros,  a  lo  lejos.»

El  viento  de  la  noche  gira  en  el  cielo  y  canta.

Puedo  escribir  los  versos  más  tristes  esta  noche.
Yo  la  quise,  y  a  veces  ella  también  me  quiso.

En  las  noches  como  ésta  la  tuve  entre  mis  brazos.
La  besé  tantas  veces  bajo  el  cielo  infinito.

Ella  me  quiso,  a  veces  yo  también  la  quería.
Cómo  no  haber  amado  sus  grandes  ojos  fijos.

Puedo  escribir  los  versos  más  tristes  esta  noche.
Pensar  que  no  la  tengo.  Sentir  que  la  he  perdido.

Oír  la  noche  inmensa,  más  inmensa  sin  ella.
Y  el  verso  cae  al  alma  como  al  pasto  el  rocío.

Qué  importa  que  mi  amor  no  pudiera  guardarla.
La  noche  está  estrellada  y  ella  no  está  conmigo.

Eso  es  todo.  A  lo  lejos  alguien  canta.  A  lo  lejos.
Mi  alma  no  se  contenta  con  haberla  perdido.

Como  para  acercarla  mi  mirada  la  busca.
Mi  corazón  la  busca,  y  ella  no  está  conmigo.

La  misma  noche  que  hace  blanquear  los  mismos  árboles.
Nosotros,  los  de  entonces,  ya  no  somos  los  mismos.

Ya  no  la  quiero,  es  cierto,  pero  cuánto  la  quise.
Mi  voz  buscaba  el  viento  para  tocar  su  oído.

De  otro.  Será  de  otro.  Como  antes  de  mis  besos.
Su  voz,  su  cuerpo  claro.  Sus  ojos  infinitos.

Ya  no  la  quiero,  es  cierto,  pero  tal  vez  la  quiero.
Es  tan  corto  el  amor,  y  es  tan  largo  el  olvido.

Porque  en  noches  como  ésta  la  tuve  entre  mis  brazos,
Mi  alma  no  se  contenta  con  haberla  perdido.

Aunque  éste  sea  el  último  dolor  que  ella  me  causa,
y  éstos  sean  los  últimos  versos  que  yo  le  escribo.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008838
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2024

Дороті Паркер НІНОН ДЕ ЛЕНКЛО, НА ЇЇ ОСТАННІЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Так,  знов  кладу  рум'яна  залюбки
І  завиваю  свої  локони  по  моді,
Нещасні  юнаки,  найкращі  юнаки  -
Всі  будуть  тут  у  полудень  сьогодні.
 
І  я  вберусь  в  блакитне,  я  гадаю  -
За  щастя  буде  їм  мережив  дотик;
Чи  швидше  у  рожевім  покохають
Таку  приємну  звабливу  особу?
 
Ти  впевнена,  що  сяють  мої  очі,
І  мої  щічки  бездоганно  свіжі?
Юнак,  як-там-його,  стояв  півночі,
Лякав,  що  своє  горло  переріже!
 
Несіть  мені  мої  червоні  чув'яки,
Дістаньте  мою  пухівку  для  пудри.
Нещасні  юнаки,  найкращі  юнаки,
Вважають,  мені  сімдесят  лиш  буде.
[i]Нінон  Де  Ланкло  (1615/1623  –  1705)  славилася  вродою  і  дотепністю,  а  ще  тим,  що  не  втратила  свій  шарм  до  самої  смерті,  проживши  майже  90  років.  Нінон  вирішила  залишатися  неодруженою  і  незалежною.  Надалі,  під  впливом  філософії  епікурейства  взагалі  і  Монтеня  зокрема,  Нінон  присвятить  своє  життя  задоволенню  —  фізичному  і  розумовому.  
В  її  салоні  Мольєр  вперше  прочитав  "Тартюфа".  В  своєму  заповіті  залишила  кошти  своєму  рахівнику  для  купівлі  книг  його  синові,  який  став  Вольтером.[/i]

[b]Dorothy  Parker  NINON  DE  LENCLOS,  ON  HER  LAST  BIRTHDAY[/b]
So  let  me  have  the  rouge  again,
And  comb  my  hair  the  curly  way.
The  poor  young  men,  the  dear  young  men  -
They'll  all  be  here  by  noon  today.

And  I  shall  wear  the  blue,  I  think  -
They  beg  to  touch  its  rippled  lace;
Or  do  they  love  me  best  in  pink,
So  sweetly  flattering  the  face  ?

And  are  you  sure  my  eyes  are  bright,
And  is  it  true  my  cheek  is  clear?
Young  what's-his-name  stayed  half  the  night;
He  vows  to  cut  his  throat,  poor  dear  !

So  bring  my  scarlet  slippers,  then,
And  fetch  the  powder-puff  to  me.
The  dear  young  men,  the  poor  young  men  -
They  think  I'm  only  seventy  !
1931  "Death  and  Taxes..."

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008732
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2024

Незвал Вітезслав Осіннє листя

Коли  осінь  ганяється  за  своїм  листям  в  іржавому  фортепіано,
Я  читаю  вам  свої  вірші
Там  біля  фонтану.
Я  один  з  поетів  –  романтиків,  ви  це  знаєте.
У  ваших  синіх  очах  відображаються  такі  чари,  що  все  зачаровують.
Чому  я  люблю  осінь,  сповнену  музикою,  яка  бореться  з  вашою  безтурботністю,
Поцілунки  змушують  вас  посвистувати,  як  гримуча  змія.
Нізвідки  раптом  стільки  ніжності
В  цих  чарівних  осінніх  букетах,  вічних,  як  сніг.
Багато  чудес  приносить  ніч,  коли  розстеляє  своє  ліжко,
Сузір'я  виблискують  алмазами,
Пісенно  дзвенять  дзиґарі.
Я  пишу  вам  цього  осіннього  листа,
Про  осіннє  листя  у  привиді  іржавого  фортепіано,
Хризантеми  і  запах  нічних  фіалок.
Лорелея  закохана  так  само,  як  я,
І  неперервно  повторює,  що  тринадцять  нещасливе  число,
А  кохання  –  це  як  хвороба.
Будьте  щасливі,  з  цієї  невиліковної  хвороби  народжуються  вірші.
 
[b]Vítězslav  Nezval  Podzimní  listy[/b]
Zatímco  podzim  střásá  své  listí  do  rezivého  piana  
čtu  vám  své  básně  
není  tu  vodotrysk  a  přece  
jsem  poněkud  romantický  básník  víte  to  
modř  vašich  očí  se  podobá  obrázkům  v  nichž  vše  je  zakleto  
proč  milujete  podzim  jenž  je  pln  hudby  při  níž  by  vaše  nenucené  chování  vázlo  
polibky  vás  mění  jak  píšťala  chřestýše  
nikdo  se  nenadál  tolika  něhy  
je  to  půvab  podzimních  kytic  jež  jsou  věčné  jako  sněhy  
tolik  zázraku  dává  jen  noc  když  se  odkryje  padajíc  na  lože  
souhvězdí  napjatá  diamantově  
jak  píseň  hracích  hodin  
píši  vám  své  podzimní  listy  
zatímco  podzim  střásá  listí  do  rezivého  piana  
chryzantémy  a  vůně  nočních  fial  
milujete  Lorelei  stejně  jako  já  
kolovrátkář  ji  opakuje  potřinácté  ach  nešťastné  číslo  
jak  láska  tato  nemoc  
a  přec  buďte  šťastna  tato  nevyléčitelná  choroba  zrodila  všecku  poezii

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008649
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2024

Дороті Паркер ВІРНІСТЬ

Якщо  я,  друзі,  зникну  чи  загину,  
Чи  розтривожить  це  когось  із  вас?
Нещасна  доля,  пам'яті  не  гідна  -
І  це  моя  турбота,  не  чиясь.
 
Якщо  розбилась    і  загнулась  дружба,  
То  залишається  лиш  сльози  втерти.
Зате  я  твердо  знаю  кожен    ворог
Залишиться  зі  мною  аж  до  смерті.
[i]1926  "Смерть  і  податки"[/i]
 
[b]Dorothy  Parker  THE  LEAL[/b]
The  friends  I  made  have  slipped  and  strayed,
And  who's  the  one  that  cares?
A  trifling  lot  and  best  forgot-
And  that's  my  tale,  and  theirs.

Then  if  my  friendships  break  and  bend,
There's  little  need  to  cry
The  while  I  know  that  every  foe
Is  faithful  till  I  die.
[i]1926    "Enough  Rope"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008547
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2024

Дороті Паркер У ВІДПОВІДНОСТІ З ІСПАНСЬКИМ ПРИСЛІВ'ЯМ

О  найчуйніший  посеред  усіх,
О  доброзичливий  неначе  рідний,
Ніхто  таїти  сльози  так  не  міг,
Ніхто  не  жив  так  просто  і  так  бідно:
 
Такий  швидкий  на  співчуття  ясні,
Такий  смиренний  у  благодіянні,
Ти  пропонуєш  дружбу  тій  одній,
Яка  благала  тільки  про  кохання!*
 
О  ніжне  слово,  найсолодша  вість!
О  лагідна  рука,  яка  зуміла
Піднести  найсмачніший  теплий  хліб
До  чорних  вуст,  що  спрага  обпалила.
 [i]*  Запропонувати  дружбу  тому,  хто  шукає  кохання,  все  одно,  що  дати  хліб  тому,  хто  вмирає  від  спраги.
[/i]
[b]Dorothy  Parker  AFTER  SPANISH  PROVERB[/b]
Oh,  mercifullest  one  of  all,
Oh,  generous  as  dear,
None  lived  so  lowly,  none  so  small,
Thou  couldst  withhold  thy  tear:

How  swift,  in  pure  compassion,
How  meek  in  charity,
To  offer  friendship  to  the  one
Who  begged  but  love  of  thee!

Oh,  gentle  word,  and  sweetest  said!
Oh,  tender  hand,  and  first
To  hold  the  warm,  delicious  bread
To  lips  burned  black  of  thirst.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008544
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2024

Елізабет Бішоп Лист у Нью-Йорк

                                       [i]До  Луїзи  Крейн[/i]
Хотіла  б  я,  щоб  ви  прислали  звістку,
де  ви  буваєте  і  чим    ви  зайняті;
які  там  п’єси,  що  за  ними  після,
які  розваги  ви  можете  знайти:

опівночі  таксі  берете  шпарко,
душу  свою  рятуючи  немов
за  кругом  круг  ви  їдете  вкруг  парку,
й  лічильник  блимає  як  очі  мудрих  сов,

й  дерева,  смарагдові  й  таємничі,
стоять  самотні  у  печерній  млі,
і  наче  потрапляєш  в  інше  місце,
де  над  усім  володарює  начерк  хвиль,

і  в  жартах  більше  не  піймати  суті,
як  в  бруді  слів  на  витертій  скрижалі,
і  співи  голосні  та  наче  каламутні,
і  запізніле  те,  чого  бажали,

і  виступають  цегляні  будинки
на  сірий  тротуар,  на  брук  политий,
встають  за  сонцем  вслід  будівель  стінки,
неначе  осяйні  поля  пшениці..

-  Боюся,  люба,  що  пшениці,  не  вівса,
бо  як  пшениці,  то  посіви  ці  не  ті,
і  все  ж  хотіла  б  я  дізнатися  від  вас,
де  ви  буваєте  і  чим  ви  зайняті.

[i]Луїза  Крейн  –  дочка  Уінтропа  Крейна,  американського  мільйонера,  губернатора  Масачусетса,  відома  як  філантроп,  покровителька  мистецтв,  зокрема  джазу  і  оркестрової  музики,  однокласниця  Елізабет  Бішоп.  У  1937  році  вони  жили  разом  і  разом  подорожували  Європою.[/i]

[b]Elizabeth  Bishop  Letter  To  N.Y.[/b]
                                       [i]For  Louise  Crane[/i]
In  your  next  letter  I  wish  you'd  say
where  you  are  going  and  what  you  are  doing;
how  are  the  plays  and  after  the  plays
what  other  pleasures  you're  pursuing:

taking  cabs  in  the  middle  of  the  night,
driving  as  if  to  save  your  soul
where  the  road  gose  round  and  round  the  park
and  the  meter  glares  like  a  moral  owl,

and  the  trees  look  so  queer  and  green
standing  alone  in  big  black  caves
and  suddenly  you're  in  a  different  place
where  everything  seems  to  happen  in  waves,

and  most  of  the  jokes  you  just  can't  catch,
like  dirty  words  rubbed  off  a  slate,
and  the  songs  are  loud  but  somehow  dim
and  it  gets  so  teribly  late,

and  coming  out  of  the  brownstone  house
to  the  gray  sidewalk,  the  watered  street,
one  side  of  the  buildings  rises  with  the  sun
like  a  glistening  field  of  wheat.

-Wheat,  not  oats,  dear.  I'm  afraid
if  it's  wheat  it's  none  of  your  sowing,
nevertheless  I'd  like  to  know
what  you  are  doing  and  where  you  are  going.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008463
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2024

Елізабет Бішоп РИБА

Я  упіймала  величезну  рибу
і  залишила  за  човном
наполовину  над  водою
з  гачком,  що  вп’явся  їй  в  губу.
Вона  вже  не  боролася.
Вона  вже  зовсім  не  боролася.
Вона  повисла,  стогнучи  всім  тілом,
знесилена,  велична
і  буденна.  Місцями
звисали  клапті  її  бронзової  шкіри
подібно  до  старих  шпалер,
і  їхній  темно-бронзовий  узор
був  схожий  на  шпалери:
подібні  до  троянд  розквітлих
плями,  нанесені  роками.
Її  вкривало  ластовиння  черепашок,
дрібні  розетки  вапняку,
й  ураження
дрібними  морськими  вошами,
а  знизу  звисали
дві  чи  три  ганчірки  зелених  водорослів.
В  той  час  як  її  зябра  хапали
жахливий  кисень  –
ці  зябра  наполохані,
холодні  і  крихкі  від  крові,
які  безжально  можна  вирізати  -
я  уявляла  пружну  білу  м'якоть
ущільнену  в  пластини,
великі  кості  і  маленькі  кісточки,
її  хвилюючі  червоні  й  чорні  
блискучі  нутрощі
й  рожевий  плавальний  міхур,
подібний  до  півонії.
Я  задивлялася  у  її  очі,
що  були  значно  більші  за  мої,
але  бездумні  і  жовтаві,
встилала  і  тримала  райдужку
тьмяна  фольга,
яка  виднілася  крізь  лінзи
рогівки,  подряпаної  і  старої.
Вони  ледь  рухалися  й  не
відповідали  на  мій  погляд.
-  Це  було  більше  схоже  з  реакцією
об’єкта  на  дотик  світла.
Я  милувалася  її  похмурим  видом,
механікою  щелеп,
і  враз  помітила,
що  з  нижньої  губи  –
якщо  ви  можете  назвати  це  губою,
безжально,  грубо,  наче  зброя,
звисали  п’ять  старих  обривків  волосіні,
або  чотири  й  п’ята  головна
з  котушкою,  закріпленою  міцно,
всі  п’ять  з  великими  гачками,
які  вросли  надійно  в  рот.
Зелена  волосінь  з  обтріпаним  кінцем
у  місці  її  обриву,  дві  товщі  волосіні
і  тонша  чорна  нитка
ще  кучерявились  від  натягу  й  розриву,
коли  вона  зірвалася  і  геть  пішла.
Немов  медалі  з  орденськими  стрічками
хиталися  і  майоріли
п’ять  кучерявих  борід  премудрості
що  волоклися  за  її  нижньою  болящою  губою.
Я  дивилася  й  дивилася,
й  наповнювала  перемога
взятий  в  оренду  човник  ,
аж  від  калюжі  в  трюмі
до  веселкових  масляних  розводів
навколо  вкритого  іржею  двигуна,
до  ржавого  червоного  відра,
розсохлої  від  сонця  лавки,
уключин  в  їхніх  гніздах,
бортів  –  аж  доки  все  не  стало
веселкою,  веселкою,  веселкою!
Я  відпустила  рибу.

[b]Elizabeth  Bishop  The  Fish[/b]
I  caught  a  tremendous  fish
and  held  him  beside  the  boat
half  out  of  water,  with  my  hook
fast  in  a  corner  of  his  mouth.
He  didn't  fight.
He  hadn't  fought  at  all.
He  hung  a  grunting  weight,
battered  and  venerable
and  homely.  Here  and  there
his  brown  skin  hung  in  strips
like  ancient  wallpaper,
and  its  pattern  of  darker  brown
was  like  wallpaper:
shapes  like  full-blown  roses
stained  and  lost  through  age.
He  was  speckled  with  barnacles,
fine  rosettes  of  lime,
and  infested
with  tiny  white  sea-lice,
and  underneath  two  or  three
rags  of  green  weed  hung  down.
While  his  gills  were  breathing  in
the  terrible  oxygen
-  the  frightening  gills,
fresh  and  crisp  with  blood,
that  can  cut  so  badly-  
I  thought  of  the  coarse  white  flesh
packed  in  like  feathers,
the  big  bones  and  the  little  bones,
the  dramatic  reds  and  blacks
of  his  shiny  entrails,
and  the  pink  swim-bladder
like  a  big  peony.
I  looked  into  his  eyes
which  were  far  larger  than  mine
but  shallower,  and  yellowed,
the  irises  backed  and  packed
with  tarnished  tinfoil
seen  through  the  lenses
of  old  scratched  isinglass.
They  shifted  a  little,  but  not
to  return  my  stare.
-  It  was  more  like  the  tipping
of  an  object  toward  the  light.
I  admired  his  sullen  face,
the  mechanism  of  his  jaw,
and  then  I  saw
that  from  his  lower  lip
-  if  you  could  call  it  a  lip
grim,  wet,  and  weaponlike,
hung  five  old  pieces  of  fish-line,
or  four  and  a  wire  leader
with  the  swivel  still  attached,
with  all  their  five  big  hooks
grown  firmly  in  his  mouth.
A  green  line,  frayed  at  the  end
where  he  broke  it,  two  heavier  lines,
and  a  fine  black  thread
still  crimped  from  the  strain  and  snap
when  it  broke  and  he  got  away.
Like  medals  with  their  ribbons
frayed  and  wavering,
a  five-haired  beard  of  wisdom
trailing  from  his  aching  jaw.
I  stared  and  stared
and  victory  filled  up
the  little  rented  boat,
from  the  pool  of  bilge
where  oil  had  spread  a  rainbow
around  the  rusted  engine
to  the  bailer  rusted  orange,
the  sun-cracked  thwarts,
the  oarlocks  on  their  strings,
the  gunnels-  until  everything
was  rainbow,  rainbow,  rainbow!  
And  I  let  the  fish  go.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008427
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2024

Воллес Стівенс ТАНЕЦЬ МИШЕЙ МАКАБР

У  краю  індиків  диких  і  індичої  погоди
Пам’ятник  на  постаменті  (1)  й  ми  танцюємо  круг  нього.
Де  в  історії  прекрасній  ви  знайдете  диво  ліпше!
Пан  гарцює  на  коні,  а  коня  обсіли  миші  (2).

Танець  цей  не  має  назви  (3).  Назвемо  голодним  танець.
Миші  скачуть  від  копит  аж  до  вістря  шаблі  пана.
Прочитаємо  на  ньому  написи  на  панській  мові,
Хай  повідають  про  пана  цитр  і  бубнів  дружні  дзвони:

Для  мишей  в  зимову  стужу  хто  завбачливо  поставив
Пам’ятник  цей  безкоштовний  в  честь  засновника  держави?
Як  підкреслює  картину,  як  чудово  підіймає
Руку  бронзову,  якою  все  на  світі  зло  здолає.
[i]            "Ідеї  порядку",  1936[/i]

[i](1)  Ймовірно,  пам’ятник  "Засновнику  держави"  Джорджу  Вашингтону,  першому  президентові  США.  Написано,  коли  закінчувалася    Велика  Депресія.  
(2)  Диктатори  і  завойовники  прокладають  свій  шлях  до  влади  по  спинах  маленьких  людей,  яких  вони  вважають  схожими  на  мишей.
(3)  Макабр  (фр.  macabre)  -  середньовіковий  танець  смерті,  який  танцювали  на  цвинтарі,  наслідуючи  рухи  уявного  танцю  мертвих.
 [/i]

[b]Wallace  Stevens  DANCE  OF  THE  MACABRE  MICE[/b]
In  the  land  of  turkeys  in  turkey  weather
At  the  base  of  the  statue,  we  go  round  and  round.
What  a  beautiful  history,  beautiful  surprise!
Monsieur  in  on  horseback.  The  horse  is  covered  with  mice.
This  dance  has  no  name.  It  is  a  hungry  dance.
We  dance  it  out  to  the  tip  of  Monsieur's  sword,
Reading  the  lordly  language  of  the  inscription,
Which  is  like  zithers  and  tambourines  combined:
The  Founder  of  the  Statue.  Whoever  founded
A  statue  that  was  free,  in  the  dead  of  winter,  from  mice?
What  a  beautiful  tableau  tinted  and  towering,
The  arm  of  bronze  outstretched  against  all  evil
[i]            Ideas  of  Order  (1936)[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=TLRTS28bhMg[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006505
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2024

Чарлз Буковскі Динозаврія, Ми (1)

Народжені  такими  (2)
В  ось  це
Де  посміхаються  крейдяні  обличчя  (3)
Де  сміється  Мадам  Смерть
Де  зіпсовані  ліфти
Де  політичні  ландшафти  розпливчасті
Де  пакувальник  супермаркету  має  вищу  освіту
Де  жирна  риба  вихаркує  свою  жирну  здобич
Де  сонце  зникло
Ми
Народжені  такими
В  ось  це
В  ці  повністю  божевільні  війни
В  ці  видовища  розбитих  фабричних  вікон  порожнечі
В  бари  де  люди  більше  не  спілкуються  
В  драки  які  закінчуються  стріляниною  і  поножовщиною
Народжені  в  це
В  лікарні  настільки  дорогі  що  дешевше  померти
В  адвокатури  які  деруть  стільки  що  дешевше  визнати  себе  винним
В  країну  де  в'язниці  повні  а  божевільні  закриті
В  місце  де  маси  величають  дурнів  як  прекрасних  героїв
Народжені  в  ось  це
Приходячими  і  виживаючими  в  цьому
Вмираючими  в  цьому
Змовкаючими  в  цьому
Кастровані
Розбещені
Знедолені  
Тільки  в  цьому
Обдурені  цим
Використані  для  цього
Гадячі  на  це
Збожеволілі  і  хворі  в  цьому
Розлючені
Оскотинені
В  цьому
Серце  почорніло
Пальці  тягнуться  до  горла
Пістолета
Ножа
Бомби
Пальці  тягнуться  до  байдужого  бога  (4)
Пальці  тягнуться  до  пляшки
Таблетки
Порошку
Ми  народжені  серед  похмурої  мертвеччини
Ми  народжені  з  урядом  який  60  років  бере  в  борг
Який  невдовзі  не  зможе  виплачувати  навіть  відсотки  за  борг
І  банки  згорять
Гроші  знеціняться
На  вулицях  вбиватимуть  безкарно  не  ховаючись
Тут  будуть  вбивці  і  оскаженілі  юрми
Земля  знеціниться
Харчів  буде  віддавати  все  менше
Ядерною  зброєю  володітимуть  все  більше
Від  вибухів  здригатиметься  земля
Опромінені  люди-роботи  будуть  вистежувати  одне  одного
Багаті  і  обрані  спостерігатимуть  з  космічних  платформ
Пекло  Данте  нагадуватиме  дитячий  майданчик
Сонця  не  буде  видно  і  завжди  буде  ніч
Дерева  загинуть
Всі  рослини  загинуть
Опромінені  люди  пожиратимуть  м'ясо  опромінених  людей
Море  буде  отруєним
Озера  і  ріки  зникнуть
Дощ  буде  новою  цінністю
Гниючі  трупи  людей  і  тварин  смердітимуть  в  темному  вітрі
Кількох  останніх  уцілілих  наздоженуть  жахливі  нові  хвороби
І  космічні  платформи  зруйнує  зношеність
Запаси  закінчаться
Закономірний  результат  тотального  розпаду
І  настане  найпрекрасніша  тиша  яку  ніколи  не  чули
Народжені  з  цього
Сонце  все  ще  ховатиметься  там
Чекаючи  нової  глави.  (5)
[i]1993

(1)  Назва  дивна,  у  вірші  ніразу  не  згадуються  динозаври.  Але  опис  хаосу,  корупції  та  кінця  світу,  можливо,  натякає  на  те,  що  людську  расу  чекає  доля  динозаврів  -  вимирання.  
(2)  "Народжені  такими"  повторюється  кілька  разів,  підкреслюючи,  що  наша  доля  може  стати  долею  цих  попередників.
(3)  Посміхаються  крейдяні  обличчя    -  класичний  образ  в  детективній  літературі,  де  мертве  тіло  обводять  крейдою.  Мертві  сміються  над  живими,  ніби  радіючи  тому,  що  вони  вже  мертві  і  їм  більше  не  доведеться  страждати
(4)  Пальці  тягнуться  до  байдужого  бога  /  Пальці  тягнуться  до  пляшки  /  Таблетки  /  Порошку  -  опис  в  дусі  антиутопії  (наприклад,  Олдос  Хакслі  "Чудовий  новий  світ")  про  роль  наркотиків  в  постапокаліптичні  часи,  коли  світ  лежить  в  руїнах.  На  відміну  від  більшості  творів  постмодерністської  літератури,  «Динозаврія,  Ми»  була  написана  не  в  середині  двадцятого  століття,  а  в  1993  році,  коли  постапокаліптична  суєта  вщухла.
(5)  Крапка  -  єдиний  розділовий  знак  у  цьому  творі.  
Лейкемія  з  1988  року.  "Динозаврія,  Ми"  написана  безнадійно  хворим  поетом  за  рік  до  смерті  з  розумінням  наближення  свого  кінця.[/i]

[b]Charles  Bukowski  Dinosauria,  We”[/b]
Born  like  this
Into  this
As  the  chalk  faces  smile
As  Mrs.  Death  laughs
As  the  elevators  break
As  political  landscapes  dissolve
As  the  supermarket  bag  boy  holds  a  college  degree
As  the  oily  fish  spit  out  their  oily  prey
As  the  sun  is  masked
We  are
Born  like  this
Into  this
Into  these  carefully  mad  wars
Into  the  sight  of  broken  factory  windows  of  emptiness
Into  bars  where  people  no  longer  speak  to  each  other
Into  fist  fights  that  end  as  shootings  and  knifings
Born  into  this
Into  hospitals  which  are  so  expensive  that  it’s  cheaper  to  die
Into  lawyers  who  charge  so  much  it’s  cheaper  to  plead  guilty
Into  a  country  where  the  jails  are  full  and  the  madhouses  closed
Into  a  place  where  the  masses  elevate  fools  into  rich  heroes
Born  into  this
Walking  and  living  through  this
Dying  because  of  this
Muted  because  of  this
Castrated
Debauched
Disinherited
Because  of  this
Fooled  by  this
Used  by  this
Pissed  on  by  this
Made  crazy  and  sick  by  this
Made  violent
Made  inhuman
By  this
The  heart  is  blackened
The  fingers  reach  for  the  throat
The  gun
The  knife
The  bomb
The  fingers  reach  toward  an  unresponsive  god
The  fingers  reach  for  the  bottle
The  pill
The  powder
We  are  born  into  this  sorrowful  deadliness
We  are  born  into  a  government  60  years  in  debt
That  soon  will  be  unable  to  even  pay  the  interest  on  that  debt
And  the  banks  will  burn
Money  will  be  useless
There  will  be  open  and  unpunished  murder  in  the  streets
It  will  be  guns  and  roving  mobs
Land  will  be  useless
Food  will  become  a  diminishing  return
Nuclear  power  will  be  taken  over  by  the  many
Explosions  will  continually  shake  the  earth
Radiated  robot  men  will  stalk  each  other
The  rich  and  the  chosen  will  watch  from  space  platforms
Dante’s  Inferno  will  be  made  to  look  like  a  children’s  playground
The  sun  will  not  be  seen  and  it  will  always  be  night
Trees  will  die
All  vegetation  will  die
Radiated  men  will  eat  the  flesh  of  radiated  men
The  sea  will  be  poisoned
The  lakes  and  rivers  will  vanish
Rain  will  be  the  new  gold
The  rotting  bodies  of  men  and  animals  will  stink  in  the  dark  wind
The  last  few  survivors  will  be  overtaken  by  new  and  hideous  diseases
And  the  space  platforms  will  be  destroyed  by  attrition
The  petering  out  of  supplies
The  natural  effect  of  general  decay
And  there  will  be  the  most  beautiful  silence  never  heard
Born  out  of  that.
The  sun  still  hidden  there
Awaiting  the  next  chapter.
[i]1993
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2024

Гаспара Стампа CLXXIV. Ця дивна і жорстка його природа

Ця  дивна  і  жорстка  його  природа,
ця  здатність  виникати  і  зникати,
ця  пиха  в  славленні  своїх  талантів,
це  право  інших  збавити  свободи,

цей  незворушний  і  байдужий  погляд,
ця  радість  більше  жалю  додавати,
цей  знак,  що  смерть  моя  йому  не  втрата,
оця  жага,  байдужа  і  холодна,

цей  страх,  що  неминуче  розставання,
оця  зима  навік,  весни  не  буде,
це  не  надія  -  марні  сподівання,

з  мене  творить  Химеру  чи  гаргулью
цей  хаос  бездни,  море  підступає
бурханням  хвиль,  коли  лютує  буря.

[i]Сонет  є  дзеркальним  щодо  сонетів  V  і  VI,  в  них  Стампа  перераховувала  чудові  риси  графа  Коллальтіно  Коллальто,  які  змусили  її  закохатися.  В  цьому  злому  сонеті  кінець  кохання  відкриває  його  вади,  і  особливості  його  характеру,  які  вона  намагалася  раніше  підсолодити  чи  применшити.  Зараз  вона  перетворюється  в  Химеру,  в  якій  співіснує  частина  душі,  яка  ще  закохана,  з  частиною,  яка  вже  ненавидить.  Холодність  коханого  описана  не  менш  холодним  віршем.
[/i]
[b]Gaspara  Stampa  CLXXIV.  Una  inaudita  e  nova  crudeltate[/b]
Una  inaudita  e  nova  crudeltate,
un  esser  al  fuggir  pronto  e  leggiero,
un  andar  troppo  di  sue  doti  altero,
un  tòrre  ad  altri  la  sua  libertade,

un  vedermi  penar  senza  pietate,
un  aver  sempre  a’  miei  danni  il  pensiero,
un  rider  di  mia  morte  quando  pèro,
un  aver  voglie  ognor  fredde  e  gelate,

un  eterno  timor  di  lontananza,
un  verno  eterno  senza  primavera,
un  non  dar  giamai  cibo  a  la  speranza,

m’han  fatto  divenir  una  Chimera,
uno  abisso  confuso,  un  mar,  ch’  avanza
d’onde  e  tempesta  una  marina  vera.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006141
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2024

Гаспара Стампа V. Коли дивлюсь я на свого синьйора

Коли  дивлюсь  я  на  свого  синьйора,  ніби
дивлюсь  на  небо.  Бачу  сонця  лик  чудовий;
і  очі  схожі  з  зорями;  в  звучанні  мови
гармонія,  що  мови  Аполлона  гідна.

Коли  буває  він  обурений  чи  гнівний,
це  віхола  й  мороз,  це  блискавки  і  громи;
але  погожий  день  і  любощі  відомі  
прорвуть  його  завісу  гніву  неодмінно.

Навкруг  весна  і  квіти  розквітають
і  знову  змушують  цвісти  мою  надію,
і  обіцяє  він,  що  буде  так  віднині.  

Але  услід  зима  несе  жахливі  зміни,
грозить  позбавити  тепла,  і  розумію,
що  найщедрішу  нагороду  я  втрачаю.

[i]Граф  Антоніо  Рамбальдо  ді  Колальто  написав  про  свого  предка  Коллальтіно  Коллальто:  "З  ранніх  років  Коллальтіно  виявляв  велику  схильність  до  наук,  був  витонченим  і  розсудливим  поетом  і  не  менш  доблесним  капітаном.  Він  перейшов  на  військову  службу  до  Генріха  II,  короля  Франції,  і  був  ним  дуже  люблений  і  відзначений...  Він  був  вродливим  чоловіком,  мав  елегантну  поставу,  благородні  і  дуже  гарні  манери,  мав  репутацію  щедрого  лицаря,  покровителя  літераторів.  Його  сонети  розміщені  в  різних  збірках  у  невеликій  кількості  не  тому,  що  він  мало  їх  написав,  а  тому,  що  був  настільки  скромним,  що  вважав  за  краще  не  публікувати  їх".  Насправді  його  сонети  були  доволі  посередніми.  І  хоча  він  за  життя  заслужив  чимало  добрих  відгуків  про  себе,  найбільшу  славу  принесли  йому  сонети  Гаспари  Стампи.[/i]


[b]Gaspara  Stampa  V.  Io  assimiglio  il  mio  signor[/b]
Io  assimiglio  il  mio  signor  al  cielo  
meco  sovente.  Il  suo  bel  viso  è  ’l  sole;  
gli  occhi,  le  stelle,  e  ’l  suon  de  le  parole  
è  l’armonia,  che  fa  ’l  signor  di  Delo.1  

Le  tempeste,  le  piogge,  i  tuoni  e  ’l  gelo  
son  i  suoi  sdegni,  quando  irar  si  suole;  
le  bonacce  e  ’l  sereno  è  quando  vuole  
squarciar  de  l’ire  sue  benigno  il  velo.  

La  primavera  e  ’l  germogliar  de’  fiori  
è  quando  ei  fa  fiorir  la  mia  speranza,  
promettendo  tenermi  in  questo  stato.  

L’orrido  verno  è  poi,  quando  cangiato  
minaccia  di  mutar  pensieri  e  stanza,2  
spogliata  me  de’  miei  più  ricchi  onori.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006139
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2024

Томас Ділан ЗИМОВА КАЗКА

1      Це  казка  зими,  (1)
Де  поля  пропливають  від  ферми  у  чашу  долини,
І  летить  над  озерами  сяючий  сніг  надвечір'я,
І  в  безвітря  в  підставлені  жмені  ковзають  сніжинки,
Над  худобою  тихого  дихання  сіре  вітрило,
2      Й  зорі  мерзлі  спадають,
І  запахи  сіна  з-під  снігу,  і  сова  з-за  кошари
Віщує  далеке  майбутнє,  і  мороз  відправляє
Із  сільських  димарів  баранців  білодимних  отару
За  село  у  долину  ріки,  де  цю  казку  складає.
3      Коли  світ  постарів,  
То  під  зіркою  щирої  віри,  як  дарований  хліб,
Як  пожива  і  сяяння  снігу,  чоловік  розповив
Вогняне  полотно,  яке  душу  і  думи  палило,
І  убогий,  самотній,  в  домі  фермера  серед  полів
4      Він  горів
На  вогненному  острові  серед  крилатого  снігу
І  біліших  за  вовну  куч  навозу,  серед  курників,
Сплячих  тихо  до  крику  з  палаючим  гребенем  півня,
Який  крилами  чеше  свій  двір,  і  народ  на  світанку  
5      Із  лопатами  ходить  врозвалку,
Проснулась  худоба,  за  мишею  тихо  скрадається  кіт,
Скачуть  в  пошуках  корму  надуті  птахи,  і  доярки
М'яко  клогами  (2)  топчуть  обрушений  небозвід,
На  пробудженій  фермі  триває  робота  звичайна,
6      На  колінах  він  молиться,  плаче,
При  рожні,  чорнім  горщику,  в  сяйному  світлі  лучини,
І  здригаються  тіні  від  кусеня  хліба  і  чаші
У  завмерлому  тихому  домі,  в  нічному  видінні
За  межею  любові,  у  миті  забутості  й  жаху.
7      На  колінах  на  зимнім  камінні,
У  скорботній  гордині  він  засліплене  небо  молив:  
Хай  би  голод  завив  в  його  голих    кістках  побілілих,
А  не  в  статуях  стаєнь  і  захищених  небом  хлівів,
І  корівників  світлих  і  в  плесах  качиних  ставків.
8      З  молитовного  дому
І  вогню  то  возносить  його  під  захмарні  покрови
Осліпляюча  сніжна  любов,  то  вергає  додолу.
Невтолима  жага  вириває  стенання  й  поклони,
Та  ні  звук  не  проллється  назовні  зі  стислих  долоней.
9      Тільки  вітер  низав
Зголоднілих  птахів  в  полі  хліба  з  води,  виганяв
На  суворі  жнива,  і  врожай  тав  на  їх  язиках.
Він  в  своїй  безіменній  жазі  жар  і  втрату  єднав,
Коли  мерзлий  як  сніг  крокував  по  морозних  лугах.
10      Ріки  падали  в  ніч,
І  тонули  в  заметах  жадань,  і  згинався  він  лжою
У  постійнім  хотінні  всередину  білого  світу  
нелюдської  колиски,  шукаючи  шлюбного  ложа,
відщепенцем  від  віри,  вигнанцем,  позбавленим  світла.
11      Збав  його,  —  так  рече  він,
Утрати  всього  у  любові,  не  відкинь  у  хотінні
Одиноким  і  голим,  поглиненим  у  наречену,
Не  дозволь,  щоб  зійшло  у  полях  його  біле  насіння,
Чи  цвіло  у  розп'ятому  тілі  у  мить  незречену.
12      Менестрелів  чується  спів
Серед  зниклих  поселень.  Із  прадавніх  часів  соловей,
Прах  в  померлому  лісі,  прилітає  на  зернятах  крил,
І  на  вітрі  наспівує  казку  зими  для  померлих.
Про  зів’ялу  весну  їм  повідає  водявий  пил.  
13      Каже  так.  Помирає
Дзвін  джерельний  і  хвиль  шамотіння.  І  роса  забринить
На  опалому  листі,  і  знов  як  раніше  засяє
Графство  снігу.  Бриз  грає  на  різьбленій  в  скелі  струні  (3).
Дослуха́йся.  У  плетиві  талого  снігу  час  співає.
14      Це  рука  або  голос
Із  прадавнього  краю,  який  зник  за  дверима  пітьми
Без  дворів  і  полів,  де  колись  визрівав  хлібний  колос,
Появилася  птиця  (4)  нареченою  в  сяйві  й  вогні.
І  полинула  птиця,  і  на  грудях  багрянець  і  сніг.
15      Глянь.  Ідуть  танцюристи  
По  зелені,  змішаній  з  снігом,  хтиві  в  місячнім  світлі,
Як  гурт  голубів.  На  копитах  з  могили  веселиться
Кінь,  померлий  кентавр  (5),  він  вернувся  і  входить  у  світлі
Загони  пташарні.  Мертвий  дуб  у  кохання  пустився.
16      Ноги  з  різьблення  в  горах  (6)
Стрибають  під  сурми.  Каліграфія  давнього  листя
Танцює.  Древні  лінії  каменів  в'ються  узором.
Голос  арфи  (7)  під  співи  водявого  пилу  струмиться
В  складках  поля.  Прадавня  явилася  птиця.  Перед  зором.
17      Й  дикі  крила  звилися
Над  схиленою  головою,  ніжний  голос  пташиний  
Пролунав  серед  дому,  здавалося,  тішиться  птиця  
І  навкруг  всі  стихії  радіють  самотньому  бдінню
чоловіка,  що  в  чаші  долин  на  колінах  молився  
18      Під  спокоєм  покрівлі
При  рожні,  чорнім  горщику,  сяйному  світлі  лучини.  
Із  пташиного  неба  заклика́в  його  пір'ястий  спів,  
Він  полинув  услід  наче  вітер  в  польоті  нестримнім  
Повз  безвітряну  ферму,  від  сараїв  сліпих  і  хлівів.
19      І  на  року  верхів'ї
Завмирали  жерцями  чорні  птиці  на  палях  тинів,  
Напливали  далекі  горби  на  глуші  полотнину,  
Під  безлистими  кронами  бігало  сніжне  страшило,  
Чагарі  як  оленячі  роги  з  заметів  стриміли,
20      Заклинав  і  молив  на  колінах
Він  високі  горби  і  гукав  до  озер  онімілих,
Цілу  ніч  проблукав,  все  шукав  де  поділася  діва-
Птиця  в  часі  і  просторі  серед  безкрайнього  снігу.  
Прислухався,  вдивлявся,  де  в  морі  гусиному  плине,  
21      Небо,  птиця  і  діва,
Хмара,  похіть,  зупинені  зорі,  радіє  безмежно
Поле  сімені,  час  помирання  розп'ятого  тіла,
Небеса  заповітні,  рай,  могила  і  купіль  вогненна.
Смерть  у  древній  країні  двері  навстіж  відкрила,
22      І  птиця  спустилась.
На  біліючих  пагорбах  хлібних  над  чашею  ферми,
Де  ширяли  озера  й  поля,  і  ріка  струменилась
Уельсом,  про  останню  утрату  молився  він  ревно
В  тому  домі  молитви  й  вогню,  казка  тут  закінчилась.
23      Танець  згинув,
Пропав  менестрель.  Зелень  в  білому  мусить  померти,  
Спів  урвався  на  фермах,  підкованих  снігом  хотіння,
Де  в  високих  хлібах  вирізнялись  птахів  силуети,
Й  над  скляними  озерами  ко́взали  риби-видіння.  
24      Закінчився  обряд
Солов'я,  кінь  вмирає  в  кентаврі.  І  свято  відходить.
Доки  зорю  не  сурмлять,  лінії  часу  в  каменях  сплять.
В'яне  весна  і  час  погребає  весняну  погоду,
Де  гукали  й  стрибали  фосилії  (8),  роси  лежать.
25      Птиця  на  ложе  упала,
Серед  хорів  крилатих  заснула  вона  чи  померла,
Розпростерши  широкі  крила,  і  його  оспівала,
І  вінчала  поглинаюча  стегнами  наречена,
З  жіночими  персами,  володіюча  небесами
26      Птиця,  спускається  він
І  згорає  в  обіймах  на  шлюбному  ложі  любові,  (9)  
В  круговерті  жаданого  центру,  в  осередді  небес  
Заповітних,    в  закрученім  туго  всесвітнім  бутоні.
І  вона  розцвітає,  він  із  танучим  снігом  воскрес.
                 28  березня  1945  р.

1  Казка  зими  -  посилання  на  "Зимову  казку"  Вільяма  Шекспіра    (William  Shakespeare  The  Winter's  Tale)    налаштовує  на  фантастичний  сюжет.  У  казці  Шекспіра  ревнивий  король  наказав  отруїти  друга,  вбити  новонароджену  доньку  і  штовхнув  до  самогубства  дружину.  В  фіналі  донька  повертається  живою,  у  чарівний  спосіб  статуя  померлої  дружина  оживає,  всі  всіх  прощають,  всі  закохані,  щасливі  і  радіють.
2  Клоги  -  взуття  з  дерев'яними  підошвами.
3  "Вітер  грає  на  різьбленій  в  скелі  струні"  -  плямистий  блакитний  долерит,  розповсюджена  скельна  порода  Уельсу,  приблизно  у  10  %  випадків  має  властивість  літофонії,  тобто  металевого  музичного  звучання.  Подібно  до  всесвітньовідомого  Стоунхенджа,  кромлехи  (дольмени)  Уельсу  виготовлені  саме  з  такого  матеріалу.  Три  валлійські  кромлехи:  Пентре-Іфан,  Брин-Келлі-Ді,  Керег  Самсон  перебувають  під  захистом  закону.  Є  думка,  що  саме  здатність  до  літофонії  визначала  вибір  каменів  для  кромлехів.  Особливо  це  стосувалося  замкового  каменя  (покрівлі).
4  Жінка-птиця    -  символічний  образ  всеохоплюючої  любові,  який  часто  зустрічається  в  поезії  Томаса  Ділана.  
5  Кентавр  -  напівлюдина,  напівкінь,  поєднання  духовного  і  матеріального,  людського  й  тваринного.  Коли  помирає  кентавр,  помирає  тільки  кінь.
6  "Ноги  з  різьблення  в  горах",  ймовірно,  фантазія  Томаса  Ділана.  Донині  в  Уельсі  не  знайдено  нічого  подібного  наскельним  розписам  з  печер  Ласко  чи  Шове.  Місцеві  гірські  породи  не  зберегли  різьблення,  якщо  вони  були,  а  наступи  і  танення  льодовиків  могли  стати  згубними  для  рисунків.  
7  Арфа  -  традиційний  музичний  інструмент  Уельсу  з  давніх  давен.
8  Фосилії  або  скам'янілості    (лат.  fossilis  "викопний")  —  рештки  організмів  або  сліди  їхньої  життєдіяльності,  збережені  в  осадових  породах  
9  "І  згорає  в  обіймах  на  шлюбному  ложі  любові"  -  в  дохристиянському  Уельсі  одна  з  головних  богинь  взимку  вогненною  птицею  спускалася  на  землю,  від  її  вогню  танув  сніг  і  приходила  весна.  На  її  честь  влаштовували  обряд  середини  зими,  дуже  ймовірно,  зі  спаленням  принесеного  їй  в  жертву.

«Зимова  казка»  —  це  казкова  історія  фізичного  та  духовного  відродження  людини.  Сюжет  казки:  посеред  сніжної  зими  самотній  чоловік  в  сільському  домі  молить  про  наречену  або  про  збавлення  від  своїх  жадань.  У  двір  прилітає  птиця-жінка,  на  її  заклики  він  виходить  з  дому  і  зливається  з  нею  в  шлюбних  обіймах.  Птиця  возноситься  в  небо  і  забирає  його  тіло  з  собою.  Перехід  героя  від  зими  його  хтивих  бажань  до  весни  містичного  кохання  супроводжується  приходом  весни  після  зимового  заціпеніння.  Чуттєвий  досвід  набуває  духовного  виміру,  поєднання  прагнень  душі  і  тіла  надає  перетворюючій  силі  любові  космічних  масштабів.  Казка  побудована  на  протиставленні  образів  життя  і  смерті,  снігу  і  вогню,  чуттєвого  і  релігійного,  жінки  і  божества,  чоловіка  і  жінки,  фізичного  і  метафізичного.  Над  усім  творча  сила  любові  і  руйнівна  сила  смерті,  які  потужніші  за  людину  і  світ.  
[i]Томас  Ділан:  "Ці  вірші,  зі  всіма  своїми  недоробками,  сумнівами  і  безладністю,  написані  в  ім'я  любові  до  Людини  і  в  славу  Бога,  і  хай  я  буду  проклятий,  якщо  це  не  так".[/i]

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=VZtDlsYctOQ[/youtube].
[b]Dylan  Thomas  A  Winter's  Tale[/b]
1      It  is  a  winter's  tale
That  the  snow  blind  twilight  ferries  over  the  lakes
And  floating  fields  from  the  farm  in  the  cup  of  the  vales,
Gliding  windless  through  the  hand  folded  flakes,
The  pale  breath  of  cattle  at  the  stealthy  sail,
2      And  the  stars  falling  cold,
And  the  smell  of  hay  in  the  snow,  and  the  far  owl
Warning  among  the  folds,  and  the  frozen  hold
Flocked  with  the  sheep  white  smoke  of  the  farm  house  cowl
In  the  river  wended  vales  where  the  tale  was  told.
3      Once  when  the  world  turned  old
On  a  star  of  faith  pure  as  the  drifting  bread,
As  the  food  and  flames  of  the  snow,  a  man  unrolled
The  scrolls  of  fire  that  burned  in  his  heart  and  head,
Torn  and  alone  in  a  farm  house  in  a  fold
4      Of  fields.  And  burning  then
In  his  firelit  island  ringed  by  the  winged  snow
And  the  dung  hills  white  as  wool  and  the  hen
Roosts  sleeping  chill  till  the  flame  of  the  ***  crow
Combs  through  the  mantled  yards  and  the  morning  men
5      Stumble  out  with  their  spades,
The  cattle  stirring,  the  mousing  cat  stepping  shy,
The  puffed  birds  hopping  and  hunting,  the  milkmaids
Gentle  in  their  clogs  over  the  fallen  sky,
And  all  the  woken  farm  at  its  white  trades,
6      He  knelt,  he  wept,  he  prayed,
By  the  spit  and  the  black  pot  in  the  log  bright  light
And  the  cup  and  the  cut  bread  in  the  dancing  shade,
In  the  muffled  house,  in  the  quick  of  night,
At  the  point  of  love,  forsaken  and  afraid.
7      He  knelt  on  the  cold  stones,
He  wept  form  the  crest  of  grief,  he  prayed  to  the  veiled  sky
May  his  hunger  go  howling  on  bare  white  bones
Past  the  statues  of  the  stables  and  the  sky  roofed  sties
And  the  duck  pond  glass  and  the  blinding  byres    
8      Into  the  home  of  prayers
And  fires  where  he  should  prowl  down  the  cloud
Of  his  snow  blind  love  and  rush  in  the  white  lairs.
His  naked  need  struck  him  howling  and  bowed
Though  no  sound  flowed  down  the  hand  folded  air
9      But  only  the  wind  strung
Hunger  of  birds  in  the  fields  of  the  bread  of  water,  tossed
In  high  corn  and  the  harvest  melting  on  their  tongues.
And  his  nameless  need  bound  him  burning  and  lost
When  cold  as  snow  he  should  run  the  wended  vales  among
10      The  rivers  mouthed  in  night,
And  drown  in  the  drifts  of  his  need,  and  lie  curled  caught
In  the  always  desiring  centre  of  the  white
Inhuman  cradle  and  the  bride  bed  forever  sought
By  the  believer  lost  and  the  hurled  outcast  of  light.
11      Deliver  him,  he  cried,
By  losing  him  all  in  love,  and  cast  his  need
Alone  and  naked  in  the  engulfing  bride,
Never  to  flourish  in  the  fields  of  the  white  seed
Or  flower  under  the  time  dying  flesh  astride.
12      Listen.  The  minstrels  sing
In  the  departed  villages.  The  nightingale,
Dust  in  the  buried  wood,  flies  on  the  grains  of  her  wings
And  spells  on  the  winds  of  the  dead  his  winter's  tale.
The  voice  of  the  dust  of  water  from  the  withered  spring
13      Is  telling.  The  wizened
Stream  with  bells  and  baying  water  bounds.  The  dew  rings
On  the  gristed  leaves  and  the  long  gone  glistening
Parish  of  snow.  The  carved  mouths  in  the  rock  are  wind  swept  strings.
Time  sings  through  the  intricately  dead  snow  drop.  Listen.
14      It  was  a  hand  or  sound
In  the  long  ago  land  that  glided  the  dark  door  wide
And  there  outside  on  the  bread  of  the  ground
A  she  bird  rose  and  rayed  like  a  burning  bride.
A  she  bird  dawned,  and  her  breast  with  snow  and  scarlet  downed.
15      Look.  And  the  dancers  move
On  the  departed,  snow  bushed  green,  wanton  in  moon  light
As  a  dust  of  pigeons.  Exulting,  the  grave  hooved
Horses,  centaur  dead,  turn  and  tread  the  drenched  white
Paddocks  in  the  farms  of  birds.  The  dead  oak  walks  for  love.
16      The  carved  limbs  in  the  rock
Leap,  as  to  trumpets.  Calligraphy  of  the  old
Leaves  is  dancing.  Lines  of  age  on  the  stones  weave  in  a  flock.
And  the  harp  shaped  voice  of  the  water's  dust  plucks  in  a  fold
Of  fields.  For  love,  the  long  ago  she  bird  rises.  Look.
17      And  the  wild  wings  were  raised
Above  her  folded  head,  and  the  soft  feathered  voice
Was  flying  through  the  house  as  though  the  she  bird  praised
And  all  the  elements  of  the  slow  fall  rejoiced
That  a  man  knelt  alone  in  the  cup  of  the  vales,
18      In  the  mantle  and  calm,
By  the  spit  and  the  black  pot  in  the  log  bright  light.
And  the  sky  of  birds  in  the  plumed  voice  charmed
Him  up  and  he  ran  like  a  wind  after  the  kindling  flight
Past  the  blind  barns  and  byres  of  the  windless  farm.
19      In  the  poles  of  the  year
When  black  birds  died  like  priests  in  the  cloaked  hedge  row
And  over  the  cloth  of  counties  the  far  hills  rode  near,
Under  the  one  leaved  trees  ran  a  scarecrow  of  snow
And  fast  through  the  drifts  of  the  thickets  antlered  like  deer,
20      Rags  and  prayers  down  the  knee-
Deep  hillocks  and  loud  on  the  numbed  lakes,
All  night  lost  and  long  wading  in  the  wake  of  the  she-
Bird  through  the  times  and  lands  and  tribes  of  the  slow  flakes.
Listen  and  look  where  she  sails  the  goose  plucked  sea,
21      The  sky,  the  bird,  the  bride,
The  cloud,  the  need,  the  planted  stars,  the  joy  beyond
The  fields  of  seed  and  the  time  dying  flesh  astride,
The  heavens,  the  heaven,  the  grave,  the  burning  font.
In  the  far  ago  land  the  door  of  his  death  glided  wide,
22      And  the  bird  descended.
On  a  bread  white  hill  over  the  cupped  farm
And  the  lakes  and  floating  fields  and  the  river  wended
Vales  where  he  prayed  to  come  to  the  last  harm
And  the  home  of  prayers  and  fires,  the  tale  ended.
23      The  dancing  perishes
On  the  white,  no  longer  growing  green,  and,  minstrel  dead,
The  singing  breaks  in  the  snow  shoed  villages  of  wishes
That  once  cut  the  figures  of  birds  on  the  deep  bread
And  over  the  glazed  lakes  skated  the  shapes  of  fishes
24      Flying.  The  rite  is  shorn
Of  nightingale  and  centaur  dead  horse.  The  springs  wither
Back.  Lines  of  age  sleep  on  the  stones  till  trumpeting  dawn.
Exultation  lies  down.  Time  buries  the  spring  weather
That  belled  and  bounded  with  the  fossil  and  the  dew  reborn.
25      For  the  bird  lay  bedded
In  a  choir  of  wings,  as  though  she  slept  or  died,
And  the  wings  glided  wide  and  he  was  hymned  and  wedded,
And  through  the  thighs  of  the  engulfing  bride,
The  woman  breasted  and  the  heaven  headed
 26      Bird,  he  was  brought  low,
Burning  in  the  bride  bed  of  love,  in  the  whirl-
Pool  at  the  wanting  centre,  in  the  folds
Of  paradise,  in  the  spun  bud  of  the  world.
And  she  rose  with  him  flowering  in  her  melting  snow.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005218
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2024

Томас Ділан ТУТ ЦІЄЇ ВЕСНИ

Тут  цієї  весни  в  пустоту  зірки  відлітають;
В  зимових  узорах  одяг
Вже  знімає  погода;
Літо  весняних  птахів  забуває.
Підбираючи  часу  міти,
Чотири  сезони  тихо  кружляють.
Осінь  навчить  три  сезони  спалити,
І  чотирьох  птахів  пам'ятати.
Я  повинен  сказати  літу  про  ліс,  гусінь
Втішити,  як  нагряне  зимова  студінь
Чи  помиратиме  сонце;
Я  мушу  навчити  весну  кукувати
І  кулі  навчити  мене  вбивати.
Гусінь  кращий  учитель  для  літа,  ніж  час,
Равлик  –  це  живий  календар  днів;
Що  сказати,  якщо  безсмертя  комах
говорить,  що  світ  давно  здрібнів?

[b]Thomas  Dylan  HERE  IN  THIS  SPRING[/b]
Here  in  this  spring,  stars  float  along  the  void;
Here  in  this  ornamental  winter
Down  pelts  the  naked  weather;
This  summer  buries  a  spring  bird.
Symbols  are  selected  from  the  years'
Slow  rounding  of  four  seasons'  coasts,
In  autumn  teach  three  seasons'  fires
And  four  birds'  notes.
I  should  tell  summer  from  the  trees,  the  worms
Tell,  if  at  all,  the  winter's  storms
Or  the  funeral  of  the  sun;
I  should  learn  spring  by  the  cuckooing,
And  the  slug  should  teach  me  destruction.
A  worm  tells  summer  better  than  the  clock,
The  slug's  a  living  calendar  of  days;
What  shall  it  tell  me  if  a  timeless  insect
Says  the  world  wears  away?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004391
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2024

Гаспара Стампа CLXXXII. Життя біжить вперед, а я зітхаю

Життя  біжить  вперед,  а  я  зітхаю,
марную  кращії  літа  мого  життя,
жаль,  що  спалила  їх  усі  без  вороття,
на  того  дивлячись,  кого  кохаю;

коли  і  як  це  станеться,  не  знаю,  
з  коханням  ще  прийдуть  щасливі  відчуття;
можливо  житиму  тоді  без  каяття,
коли  пройду  через  усі  печалі.

Я  знаю  правду,  що  між  нами  стане
чи  то  розлука,  чи  то  брак  любові,
кінець  блаженству  вже  не  за  горами.

Мені  Амур  в  майбутньому  готовив
не  те,  чого  моя  душа  чекала,
я  винести  не  зможу  стільки  болю.

[i]Сонети  Стампи  наслідують  Петрарку  за  формою,  темою  і  мовою.  Для  Петрарки  його  кохання  з  першого  погляду  і  на  все  життя  болісне  через  нерозділене  бажання,  його  Лаура  мовчазна,  позбавлена  права  говорити,  вона  не  суб'єкт,  а  об'єкт  кохання.  Стампа  теж  запевняє,  що  шалено  закохалася  з  першого  погляду.  Її  кохання  таке  ж  холодне  і  далеке,  як  у  Петрарки.  Але  бажання  Стампи  кохати  -  це  не  фантазії  чи  мрії,  як  у  Петрарки,  а  переживання  щастя  і  пам'яті  про  нього.  На  відміну  від  Лаури,  коханий  Стампи  -  емоційно  віддалений  чоловік,  холодність  якого  випливає  не  з  його  цнотливості  чи  моральної  переваги,  а  з  того,  що,  насолодившись  коханкою,  він  покинув  її.
Як  і  Сонет  І,  цей  сонет  містить  пряме  посилання  на  Петрарку  -  цитату  з  його  сонету  CCLXXII.  Життя  біжить  вперед...  Але  на  відміну  від  Петрарки,  Стампа  в  своєму  сонеті  чекає  в  майбутньому  не  Смерть,  а  щасливе  взаємне  кохання  з  іншим.    [/i]

[b]Gaspara  Stampa  Rime  CLXXXII[/b]
La  vita  fugge,4  ed  io  pur  sospirando  
trapasso,  lassa,  il  più  degli  anni  miei,  
né  di  passarli  ardendo  mi  dorrei,  
a  la  cagion  de’  miei  sospir  mirando;  

se  non  che  non  so  punto  il  come  o  ’l  quando  
den  le  mie  gioie  dar  luogo  agli  omei;  
ché  forse  a  poco  a  poco  m’userei    
ad  andar  le  mie  pene  sopportando.  

Anzi,  misera,  io  so  che  sarà  tosto,  
ché  per  partenza  o  per  cangiar  volere  
il  fin  de’  miei  piacer  non  è  discosto.  

E,  perch’Amor  mel  faccia  prevedere,  
non  è  per  questo  il  mio  petto  disposto  
a  poter  tanta  doglia  sostenere.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004239
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2024

Луїс Альберто де Куенка Невдале заміжжя

Розкажи  мені,  що  Хуан  Луїс  тебе  не  розуміє,
що  думає  тільки  про  свої  комп'ютери,
і  що  вночі  не  звертає  на  тебе  уваги.
Розкажи  мені  що  ваші  діти  вам  ні  до  чого,
що  тільки  створюють  проблеми,  що  набридло
все  і  що  ти  втомилася  з  цим  миритися.
Розкажи  мені  що  твої  батьки  старі,
що  стали  скупими  і  егоїстичними,
і  що  ти  для  них  вже  не  принцеса,  як  раніше.
Розкажи  мені,  що  тобі  сповнилося  сорок
і  що  нелегко  починати  спочатку,
що  єдині  чоловіки,  з  якими  ти  маєш  справи,
колеги  Хуана  по  IBM
і  ти  не  любиш  начальство.
А  я,  яка  моя  роль  в  цій  історії?
Що  ти  хочеш  щоб  я  зробив?  Щоб  когось  убив?
Щоб  здійснив  лібертаріанський  державний  переворот.
Я  кохав  тебе  як  божевільний.  Не  заперечую.
Але  це  було  давно,  коли  світ  був  
сяючим  ранком,
який  ти  не  захотіла  розділити  зі  мною.
Ностальгія  -  груба  розвага.
Поверни  ту,  якою  ти  була.  Йди  в  спортзал,
більше  фарбуйся,  розгладь  зморшки
і  носи  сексуальне  вбрання,  не  будь  дурою,
тоді  можливо  Хуан  Луїс  знову  буде  ласкавим,
і  твої  діти  поїдуть  в  табір,
і  твої  батьки  повмирають.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=xF-tuXaVI3E[/youtube]

[b]Luis  Alberto  de  Cuenca  La  malcasada[/b]
Me  dices  que  Juan  Luis  no  te  comprende,
que  sólo  piensa  en  sus  computadoras
y  que  no  te  hace  caso  por  las  noches.
Me  dices  que  tus  hijos  no  te  sirven,
que  sólo  dan  problemas,  que  se  aburren
de  todo  y  que  estás  harta  de  aguantarlos.
Me  dices  que  tus  padres  están  viejos,
que  se  han  vuelto  tacaños  y  egoístas
y  ya  no  eres  su  reina  como  antes.
Me  dices  que  has  cumplido  los  cuarenta
y  que  no  es  fácil  empezar  de  nuevo,
que  los  únicos  hombres  con  que  tratas
son  colegas  de  Juan  en  IBM
y  no  te  gustan  los  ejecutivos.
Y  yo,  ¿qué  es  lo  que  pinto  en  esta  historia?
¿Qué  quieres  que  haga  yo?  ¿Que  mate  a  alguien?
¿Que  dé  un  golpe  de  estado  libertario?
Te  quise  como  un  loco.  No  lo  niego.
Pero  eso  fue  hace  mucho,  cuando  el  mundo
era  una  reluciente  madrugada
que  no  quisiste  compartir  conmigo.
La  nostalgia  es  un  burdo  pasatiempo.
Vuelve  a  ser  la  que  fuiste.  Ve  a  un  gimnasio,
píntate  más,  alisa  tus  arrugas
y  ponte  ropa  sexy,  no  seas  tonta,
que  a  lo  mejor  Juan  Luis  vuelve  a  mimarte,
y  tus  hijos  se  van  a  un  campamento,
y  tus  padres  se  mueren.

YouTube  (https://www.youtube.com/watch?v=xF-tuXaVI3E)
Luis  Alberto  de  Cuenca  -  La  malcasada

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003862
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2024

Гаспара Стампа І. Ви чуєте у цих моїх печальних римах

Ви  чуєте  у  цих  моїх  печальних  римах,
у  цих  мелодіях  сумних,  такі  туманні
відлуння  тужного  плачу  мого  кохання
і  біль,  що  перевершує  усі  боління,
 
де  гідні  справи  у  наш  час  найбільш  цінимі,
де  честі  й  доблесті  завжди  належна  шана,
там  славу  я  знайду  і  вибачать  ридання
народжені  шляхетними  простій  людині.

Я  сподіваюся,  що  хтось  з  жінок  промовить:
-  Я  заздрю  тій  щасливій,  бо  вона  кохала,
мені  відомий  біль,  знайома  я  з  журбою!

Ах,  чому  стільки  відданості  і  любові
не  я  шляхетному  сеньйору  дарувала,
я  б  довести  змогла,  що  схожі  ми  з  тобою.

[b]Gaspara  Stampa  I.  Voi,  ch’ascoltate  in  queste  meste  rime[i][/i][/b]
Voi,  ch’ascoltate  in  queste  meste  rime,
in  questi  mesti,  in  questi  oscuri  accenti
il  suon  degli  amorosi  miei  lamenti
e  de  le  pene  mie  tra  l’altre  prime,

ove  fia  chi  valor  apprezzi  e  stime,
gloria,  non  che  perdon,  de’  miei  lamenti
spero  trovar  fra  le  ben  nate  genti,
poi  che  la  lor  cagione  è  sí  sublime.

E  spero  ancor  che  debba  dir  qualcuna:
—  Felicissima  lei,  da  che  sostenne
per  sí  chiara  cagion  danno  si  chiaro!

Deh,  perché  tant’amor,  tanta  fortuna
per  sí  nobil  signor  a  me  non  venne,
ch’anch’io  n’andrei  con  tanta  donna  a  paro?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003642
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2024

Дуся

Учні  позаочі  звали  її  Дусею.  Вона  недавно  переступила  критичну  межу  30  років,  за  якою  дівчата  в  селі  майже  не  мають  шансу  вийти  заміж.  Дуся  була  негарною.  Великі  карі  очі  з  важкими  повіками,  рівні  стрілочки  брів,  прямий  ніс,  пишні  губи  були  розставлені  на  її  обличчі  так  недоладно,  що  неможливо  дивитися  на  неї  без  жалю.  Вона  споглядала  світ  лагідними  винуватими  очима,  наче  вибачалася  за  свою  негарність.
Після  закінчення  педагогічного  інституту  вони  приїхали  в  цю  степову  школу  одночасно  -  учителька  англійської  мови  Антоніна  Василівна,  учителька  російської  мови  і  літератури  Ніна  Дмитрівна  й  учителька  математики  Євдокія  Ігорівна.  Тоня  вийшла  заміж  першою.  Миловидна,  висока  і  струнка  вчителька  відразу  приглянулася  непитущому  і  майстровитому  шоферу,  який  захоплювався  радіосправою.  "Якби  він  умів  говорити,  то  був  би  професором",  -  жартувала  Тоня.  Насправді  її  чоловік  не  був  німим,  лише  мовчуном.  Він  працював  руками  вправніше,  ніж  язиком.  За  відсутності  в  цих  краях  принців  на  білих  конях,  наявних  талантів  йому  вистачило,  щоб  завоювати  серце  Тоні.
Пощастило  й  красуні  Ніні  -  її  уподобав  шкільний  завгосп.  Хазяйновитий  і  підприємливий,  він  тягнув  додому  все,  що  погано  лежало.  Директор  школи  закривала  на  це  очі,  бо  й  сама  користувалася  його  умінням  вести  шкільне  господарство  так,  що  самі  собою  утворювалися  позаоблікові  надлишки  фарби,  скла,  дощок,  віників,  цементу  та  інших  необхідних  в  господарстві  речей,  яких  не  купиш  у  магазині.  І  хоча  завгосп  завжди  був  не  проти  хильнути  чарчину,  він  знав  міру  і  випивав  не  в  ущерб  сімейному  добробуту.  Дівчата  народили  по  донечці,  освоїли  мистецтво  іронії,  обзавелися  курми  і  свинями  і  зажили  звичайним  життям  сільських  учительок.
Сільрада  виділила  школі  однокімнатну  квартиру  у  двоповерхівці.  Там  поселилася  бездомна  і  незаміжня  Євдокія  Ігорівна  -  Дуся.  Зранку  уроки,  після  уроків  позакласна  робота:  підготовка  самодіяльності  до  шкільних  вечорів  і  до  концертів  у  палаці  культури  в  дні  державних  свят,  читання  і  обговорення  улюблених  книг,  в  доленосні  для  країни  дні  обов'язкове  вивчення  зі  своїм  класом  матеріалів  чергових  з'їздів  і  Пленумів  КПРС,  один-два  рази  на  рік  поїздки  на  екскурсії  в  музеї  Херсону  або  похід  у  Цюрупинський  ліс,  бо  ж  для  степовиків  ліс  -  це  справжнє  диво.  Рік  за  роком  не  затребуваний  запас  любові  Дуся  витрачала  на  своїх  учнів.  У  дитячому  віці  любов  важливіша  за  вроду.  Діти  тягнулися  до  спокійної,  розсудливої,  розумної,  доброї  і  негарної  Дусі.
Дуся  жила  школою,  математикою,  уроками.  Іноді  вона  ходила  в  клуб  подивитися  кіно,  іноді  разом  з  молодими  неодруженими  вчительками  в  дубовому  гаю  за  селом  розпивали  пляшку  вина  під  шашличок  з  ковбаси  (м'ясо  в  селі  було  тільки  у  власному  хліву).  Іноді  до  товариства  приєднувалися  одружені  фізрук,  воєнрук  і  трудовик,  обов'язкове  чоловіче  представництво  в  сільських  учительських  колективах.  Тоді  йшли  у  вибалок  за  селом  постріляти  в  мішень  з  дрібнокаліберної  гвинтівки.  Кожну  серію  пострілів  дівчата  запивали  вином,  чоловіки  -  горілкою,  всі  разом  закушували  хлібом  з  ковбасою.  Коли  всі  кулі  починали  оминати  мішень,  поверталися  додому.  Трудовик  був  слабкий  на  випивку  і  зі  стрільбищ  доводилося  нести  його  мало  не  на  руках.  У  такому  вигляді  стрільці  остерігалися  відпускати  його  додому  -  дружина  голосно  лаялася  і  погрожувала  вигнати  пияка  з  дому.  Щоб  уберегти  трудовика  від  домашньої  екзекуції,  його  піддавали  тестуванню,  а  саме  заводили  в  комірчину,  де  завгосп  зберігав  ковдри  для  шкільного  інтернату.  Стоси  ковдр  сягали  від  підлоги  до  стелі.  Трудовикові  давали  завдання  перерахувати  кількість  ковдр  в  одному  стосі.  Він  слухняно  лічив:
-  Один,  два,  три,  сім,  дев'ять...
-  Неправильно,  починай  спочатку.
-  Я  не  п'яний.  Не  буду!
-  Треба!  Давай,  починай!
-  Один,  два,  три,  шість,  сім....
-  Знову  не  так.  Спробуй  ще  раз.
Після  кількох  невдалих  спроб  лічби  нетверезе  товариство  виносило  вирок:  "Рома,  ти  п'яний!"  Йому  підносили  склянку  води  з  накрапленими  десятьма  краплями  нашатирного  спирту.  Рома  впирався  -  він  не  любив  пити  нашатир.  Колектив  наполягав.  Зрештою  Рома  здавався,  пив,  очі  прояснювалися,  він  перелічував  ковдри,  ні  разу  не  збившись,  і  його,  з  горілчаним  перегаром,  але  тверезого,  відпускали  до  дружини.
В  щоденній  роботі  і  простих  розвагах  минало  Дусине  життя.  Кожен  прийдешній  день  був  копією  попереднього  і  обіцяв  такі  ж  дні  наступні.  Вечорами  вона  читала  поради  вчителям  у  журналі  "Математика  в  школі",  розповіді  про  не  її  життя  в  журналі  "Юность"  і  фантазувала  про  далеке  майбутнє  з  журналом  "Искатель".  Вона  змирилася  з  тим,  що  їй  не  судилося  піти  заміж.  Сільські  женихи  не  цікавилися  негарною  Дусею.  Іноді  в  двері  стукав  якийсь  нетверезий  шукач  любовних  пригод,  готовий  втайні  від  дружини  прикрасити  собою  Дусину  самотність.  Вона  рішуче  випроваджувала  благодійників,  радіючи,  що  вхідні  двері  достатньо  міцні,  щоб  витримати  їхній  любовний  шал.
Після  Нового  року  Дуся  одержала  листа:  "Здравствуйте,  Евдокия  Игоревна.  Мне  о  Вас  рассказал  много  хорошего  Ваш  бывший  ученик,  с  которым  мы  отбываем  наказание  в  одной  колонии.  Не  подумайте  обо  мене  плохо,  я  не  вор  и  не  убийца.  По  молодости  и  глупости  я  участвовал  в  групповой  драке  и  получил  срок.  Мне  до  освобождения  остался  один  год.  Моя  мать  не  дождалась  меня,  умерла.  Ехать  мне  некуда.  Может  Вы  согласитесь  ответить  на  мое  письмо.  Буду  ждать.  С  уважением  и  надеждой  -  Вадим."
Ех,  Василь  Макарович,  як  вчасно  привезли  в  сільський  клуб  твою  "Калину  красну"!  Дуся  написала  відповідь  і  незабаром  одержала  ще  одного  листа.  Потім  ще  і  ще.  Хто  сказав,  ніби  кохання  виникає  під  дією  особливих  феромонів,  що  тільки  відчувши  і  розпізнавши  їх,  люди  закохуються  одне  в  одного.  Слова  здатні  роздмухати  вогонь  кохання  не  гірше  феромонів.
Вже  частіше  б'ється  серце  Дусі,  коли  вона  розпечатує  конверт  і  на  вийнятому  аркуші  читає:  "Дорогая  и  любимая  Евдокия!  Я  скучаю  за  тобой  и  считаю  дни,  когда  наконец  смогу  увидеть  тебя.  Примешь  ли  ты  меня?  Сможешь  ли  понять?  Я  боюсь  и  жду  нашей  встречи."
Дуся  дивилася  в  дзеркало  і  бачила  себе,  негарну  і  закохану  невідомо  в  кого.  Її  ніколи  не  називали  дорогою  й  коханою.  Як  же  солодко  відгукувалося  все  тіло  на  ці  слова.  Невже  можливе  і  в  її  житті  кохання?  "Можливе!  Можливе!"  -  схвильоване  серце  відкидало  всі  заперечення  раціонального  розуму.
Подумки  вона  то  поривалася  піднятися  до  ідеального  чоловіка,  в  якого  її  уява  стрімко  перетворювала  незнайомого  Вадима,  то  опускалася  до,  ймовірно,  цинічного  зека  з  колонії,  який  пройшов  Крим,  Рим  і  мідні  труби.  Втайні  хотіла,  щоб  Вадим  був  негарний,  як  вона,  так  йому  легше  буде  її  покохати.  Хотілося  рівності  з  ним  у  всьому:  у  вроді,  розумі,  долі.
Він  приїхав  нічним  поїздом.  Вона  зустріла  його  на  полустанку.  Пасажирів  було  мало,  зустрічаючих  ще  менше.  Неможливо  помилитися.
-  Євдокія?
-  Вадим?
І  очі,  і  руки,  і  феромони...  Вони  обійнялися,  поцілувалися,  знову  обійнялися  і  не  могли  відірватися  один  від  одного.  Дев'ять  кілометрів  від  полустанку  до  села  не  йшли  -  летіли.  Сяяли  зорі  і  човник  молодого  місяця  плив  за  ними  до  села  над  верхівками  тополь.  Ніколи  більше  світ  не  буде  таким  прекрасним,  як  тієї  ночі.  Вадим  говорив  вимріяні  нею  слова.  Він  був  гарний,  але  ж  то  не  страшно.  Він  називав  її  красунею,  але  ж  ніч,  вночі  всі  дівчата  красуні.  Вони  обоє  світилися  від  щастя  -  він  зустрів  дівчину,  яку  хотів  покохати,  вона  кохала  хлопця,  який  міг  її  покохати.  Він  переступив  поріг  Дусиної  квартири,  щоб  залишитися  з  нею  назавжди.
Вадима  поставив  на  облік  дільничний  міліціонер,  провів  профілактичну  бесіду,  суть  якої  зводилася  до  двох  коротких  засторог:  "Не  здумай!"  і  "Начувайся!"  Село  загомоніло:  "Дуся  вийшла  заміж  за  зека!"  Через  два  місяці  в  селі  сталася  покража  -  уночі  з  хліва  забрали  зо  два  десятки  гусей.  Підозра  відразу  впала  на  Вадима,  який  вже  працював  у  радгоспі  на  різних  роботах  (а  на  яких  ще,  якщо  майже  відразу  після  школи  загримів  до  колонії).  Дільничний  міліціонер  викликав  Вадима  на  розмову:  "Де  був?  Що  робив?  Хто  може  підтвердити?"  Був  удома,  дружина  підтвердила.  Вадим  повторював,  що  навіть  вовк  не  полює  біля  свого  лігва,  людина  ж  розумніша  за  вовка.  Чиї  слова,  Дусині  чи  Вадимові,  дільничному  видалися  переконливішими,  знає  тільки  він.  Але  Вадим  знову  почув  знайоме:  "Не  здумай!"  і  "Начувайся!"
Дуся  з  жалем  прийняла  першу  реальність  його  минулого,  а  тепер  їхнього  життя  -  Вадим  не  міг  жити  без  чифіру.  В  перший  ранок  їхнього  сімейного  життя  він  поспішив  до  магазину  і  приніс  два  десятки  пачок  чорного  грузинського  чаю.  Впевненою  рукою  налив  у  кружку  окропу  і  насипав  зверху  третину  пачки.  Дочекався,  коли  розпарені  чаїнки  опали  на  дно,  націдив  чаю  в  чашку  собі  й  здивованій  цим  дійством  Дусі:  "Спробуй".  Дуся  спробувала  і  скривилася:  "Надто  міцний.  Як  ти  можеш  таке  пити?"  Відповів,  що  чифір  був  чи  не  єдиною  радістю  в  колонії.  Запарювання  і  пиття  чифіру  перетворилося  на  особливий  ритуал  братерства.  Кружку  з  чифіром  пускали  по  кругу  -  кожен  робив  два  ковтки  і  передавав  далі.  Один  чифір,  один  прихід,  одна  доля.  Чифір  проганяв  тяжкі  думки  і  прояснював  очі.
Дуся  не  спокусилася  радісними  відчуттями,  але  й  не  протестувала.  Секрет  виготовлення  чифіру  був  нескладним,  і  тепер  ранок  починався  з  того,  що  Дуся  запарювала  чифір  для  Вадима,  через  півгодини  після  "чаювання"  подавала  на  стіл  сніданок  і  після  цього  йшли  кожен  на  свою  роботу.
Дуся  погарнішала,  розквітла  від  взаємного  кохання.  Вечорами  вона  читала  для  Вадима  вголос  свої  улюблені  оповідання  з  журналу  "Юность".  Вадим  засинав,  заколисаний  її  голосом.  Його  не  хвилювали  вигадані  історії.  Він  знав  життя  не  таким,  яким  уявляла  Дуся.  Батько  загинув,  коли  Вадим  був  малим.  Мама  працювала  вчителькою  у  молодших  класах  середньої  школи.  Вчився  відмінно,  але  золоту  медаль  не  одержав  через  четвірки  з  хімії  і  біології  -  не  склалися  стосунки  з  учителем.  Четвірками  не  переймався,  бо  в  своєму  майбутньому  житті  не  бачив  ні  хімії,  ні  біології  -  готувався  вступати  в  Москві  в  Інститут  міжнародних  відносин,  хотів  стати  дипломатом.  Хлопчик  здібний,  працьовитий,  наполегливий  -  чому  б  ні.  Мама  і  вчителі  не  відмовляли  -  у  Радянському  Союзі  молодим  відкриті  всі  дороги.  Поїхав  у  Москву  і  зрізався  на  першому  ж  екзамені.  Переконував  матір,  що  знав  відповіді  на  всі  питання  екзаменаційного  білету  і  впевнено  відповів  на  додаткові  запитання  екзаменатора.  Так  і  не  зрозумів,  за  що  одержав  двійку.  Зараз  посміхався,  згадуючи  свою  дитячу  наївність  -  і  без  вступних  екзаменів  було  відомо,  що  здібних  до  науки  дітей  сільських  учительок  не  вчитимуть  у  цьому  інституті.  Слід  подякувати  екзаменаторові,  який  відправив  селюка  додому  з  першого  ж  екзамену,  не  дурив  нездійсненними  надіями.
До  весняного  призову  в  армію  Вадим  пішов  працювати.  Взяли  учнем  токаря  на  електромашинобудівний  завод  у  Новій  Каховці.  Поселився  в  робітничому  гуртожитку.  Але  кваліфікаційний  розряд  так  і  не  одержав.  За  два  місяці  в  гуртожитку  сталася  велика  бійка.  В  його  кімнаті  роботяги  обмивали  чергову  зарплату.  До  товариства  запросили  й  Вадима.  Вадим  вперше  в  житті  пив  горілку  і  був  молодцем  та  нашим  хлопцем.  Спалахнула  сварка  через  те,  що  хтось  когось  недостатньо  поважав.  Билися  кулаками,  потім  стільцями,  далі  пішов  у  хід  ніж.  Сусіди  почули  крики  і  грюкіт,  викликали  міліцію.  Коли  прибув  наряд,  на  підлозі  в  калюжі  крові  один  з  пияків  хрипів  з  ножем  у  боці.  До  лікарні  привезли  вже  труп.  Міліція  забрали  всіх  учасників  застілля.  Друзі  по  чарці  назвали  убивцею  Вадима.  Вадим  заперечував,  але  хто  його  слухав.  За  статтею  93  Кримінального  Кодексу  України  "Умисне  вбивство,  вчинене  за  попереднім  зговором  групою  осіб  або  організованою  групою"  Вадим  одержав  строк  десять  років  і  був  направлений  відбувати  покарання  у  Дар'ївську  виправну  колонію  №  10.  Надалі  зі  всіх  можливих  наук  йому  випало  вивчати  єдину  -  науку  виживання.  З  воріт  колонії  вийшов  суворий  чоловік,  який  ніби  ніколи  й  не  був  життєрадісним,  розсудливим,  товариським  хлопчиком,  юнаком,  перед  яким  відкриті  всі  дороги.
Ще  на  "Німецькій  хвилі"  не  читали  "Архіпелаг  Гулаг"  Солженіцина,  ще  не  були  надруковані  "Колимські  оповідання"  Шаламова,  вже  були  вилучені  з  бібліотек  всі  примірники  журналу  "Новый  мир"  з  "Одним  днем  Івана  Денисовича".  Радянським  людям  не  слід  розпускати  нюні  від  жалю  до  тих,  хто  потрапив  за  грати.  Там  сидять  вороги  народу,  убивці,  грабіжники  і  злодії.  Радянський  гуманізм  призначений  не  для  них,  а  для  будівників  комунізму.  Той,  кого  Дуся  кохала  і  хотіла  кохати  завжди,  прийшов  з  іншого,  невідомого  їй  світу,  переповнений  болем,  зраджений,  зневажений,  знівечений.
Минув  місяць  щасливого  життя  і  довірливих  розмов.  Нарешті  Дуся  наважилася  запитати  те,  що  її  непокоїло:
-  Ти  писав,  що  ти  не  вбивця.  Для  чого  брехав?
-  Не  брехав.  Я  не  міг  нікого  вбити,  -  заперечив  Вадим.
-  Чому  ж  не  міг?  Сили  мав  достатньо.  Горілка  найлагіднішу  людину  здатна  перетворити  на  звіра.  Ти  ж  кажеш,  що  не  пам'ятаєш,  як  і  що  сталося,  -  наполягала  Дуся.
-  Не  пам'ятаю  бійку,  бо  билися  без  мене.
-  А  ти  де  був?
-  Під  столом.
-  Що  там  робив?
-  Спав.  В  гуртожитку  у  дні  авансу  чи  зарплати  іноді  влаштовував  гру  "У  тигра".  Всі  по  черзі  випивають  без  закуски  стопку  горілки.  Найслабші  вибувають  з  гри  першими  -  сповзають  без  тями  під  стіл.  Останній,  хто  залишиться  сидіти  за  столом,  той  тигр.  Я  під  стіл  звалився  першим,  бо  до  того  вечора  навіть  не  куштував  горілки.  Випив  десь  250  -  300  грамів.  Цього  вистачило,  щоб  заснути  прямо  за  столом  чи  під  столом..  На  мені  не  було  ні  синців,  ні  саден,  ні  подряпин,  я  точно  не  бився.  Моя  вина  в  тому,  що  вважав  себе  не  таким,  як  роботяги,  які  крім  бабок,  випивки  і  баб  нічим  не  цікавилися.  Вони  підставили  чужого,  кого  не  жаль,  кому  по  молодості  дадуть  мінімальний  строк.
-  Судили  тільки  тебе?
-  Тільки  мене.
-  А  інші?
-  Інші  дали  свідчення  і  їх  відпустили  -  не  можна  залишати  завод  без  кваліфікованих  робітників.  Навіть  15  діб  за  хуліганство  не  присудили  нікому.
-  А  що  потім?
-  Що  було  потім,  тобі  краще  не  знати  -  шконка,  параша,  кум,  мусора,  смотрящий...  Дуся,  я  хочу  забути  ці  слова  і  ці  десять  років  на  зоні.  Якщо  прийняла  мене  таким,  яким  я  звідти  вийшов,  не  змушуй  згадувати,  ким  я  там  був.  Досить  того,  що  я  вже  не  хочу  бути  дипломатом,  представляти  за  кордоном  державу,  якою  колись  гордився.  Для  своєї  держави  я  -  сміття.  Ти  теж  можеш  стати  сміттям,  якщо  почнеш  розпитувати  "Чому?"
-  Що  "чому"?
-  Наприклад,  чому  директор  радгоспу  відгородив  парканом  під  будівництво  свого  будинку  частину  пришкільної  території,  на  якій  були  учнівська  дослідна  ділянка  і  географічний  майданчик?
-  Бо  там  є  водопровідний  кран,  а  йому  потрібна  вода  для  будівництва.
-  Думаєш,  він  поверне  школі  цю  ділянку  після  закінчення  будівництва?
-  Мабуть,  поверне.
-  Дуся,  ти  справді  віриш  в  те,  що  кажеш?  Чому  діда  Василя  відправили  на  півроку  в  тюрму  за  вкрадене  на  току  відро  пшениці,  а  для  директора  везуть  задарма  з  радгоспної  комори  м'ясо,  яйця,  мед,  олію    -  все,  що  там  є?  Або  чому  директору  двоповерховий  будинок  з  усіма  зручностями,  а  тобі  у  двоповерховому  гуртожитку  маленька  кімната  з  кухнею  і  у  дворі  загальний  туалет  з  вигрібною  ямою?
-  Бо  він  директор,  він  керує  радгоспом,  тому  має  право.
-  А  ти  учитель,  ти  вчиш  дітей.  Ти  не  маєш  права?
-  Маю  інші  права.  Люди  ж  не  однакові.
-  Які  твої  права?  В  тебе  ніяких  прав,  крім  працювати  в  сільській  школі.  Ти  не  маєш  права  працювати  в  місті  бо  міські  школи  не  надають  учителям  прописку,  а  без  прописки  немає  роботи.  У  Юр'їв  день  кріпосні  селяни  могли  пошукати  собі  іншого  пана,  а  в  тебе  немає  навіть  такого  права.
-  Вадиме,  я  люблю  дітей,  люблю  свою  роботу,  люблю  своїх  учнів.  Я  не  хочу  в  місто.  Хтось  повинен  вчити  сільських  дітей.
-  Чи  так  вже  потрібна  їм  твоя  математика?  Скільком  з  них  доведеться  шукати  корені  квадратного  рівняння  чи  розраховувати  синуси  з  логарифмами?  А  скількох  з  них  поставлять  за  станок  все  життя  точити  один  і  той  же  шмат  заліза  за  кусень  хліба  з  дешевою  ковбасою  або  ще  гірше,  кинуть  за  колючий  дріт  косити  очерет  для  якогось  целюлозного  заводу  або  валити  ліс  для  закордону.  Ти  задумувалася  над  тим,  до  якого  майбутнього  готує  дітей  школа  і  що  чекає  їх  за  шкільним  порогом?  Навчені  жити  у  вигаданій  учителями  країні,  як  вони  будуть  пристосовуватися,  виживати  і  ламатися  в  реальному  житті?
-  Вадиме,  в  тобі  говорить  кривда.  Більшість  людей  знаходять  своє  місце  в  житті.  Скільки  тих,  хто  опиняється  за  гратами?
-  Я  можу  відповісти  скільки  -  більше  ніж  кожен  сотий  сидить,  і  з  них  кожен  третій  або  четвертий  -  за  політику.  Не  за  вбивство,  не  за  розкрадання  соціалістичної  власності  у  вигляді  відра  пшениці  -  а  за  те,  що  посміли  вголос  десь  засумніватися  в  ідеальності  радянського  державного  устрою.  Це  не  найгірші  люди,  вони  винні  лише  в  тому,  що  посміли  думати  не  так,  як  думає  або  робила  вигляд,  що  так  думає,  більшість.
Дусю  лякали  ці  розмови.  Відтоді  як  у  її  життя  прийшов  Вадим,  барвистий  світ  буття  почав  стрімко  перетворюватися  на  чорно-білий.  Вона  викладала  математику  і  мала  раціональний  склад  мислення.  Вадимові  докази  були  сильнішими  за  її  заперечення.  Логіка  підказувала,  що  Вадимова  правда  -  не  єдина  правда  цього  світу,  але  вона  за  межами  її  світу,  і  тепер  вже  за  межами  його  світу.  В  них  є  кохання,  вони  обоє  молоді,  сильні,  роботящі.  Якщо  не  заздрити  директорським  хоромам  і  задовольнятися  тим,  що  дає  власне  життя,  можна  бути  щасливими.
Вона  долучала  Вадима  до  своїх  розваг  -  кіно,  вилазки  в  дубки  на  шашлики,  посиденьки  з  подругами  за  чаєм  біля  телевізора.  Стрільбищ  не  стало  -  воєнрук  з  обережності  відмовився  давати  зекові  в  руки  гвинтівку,  але  Дуся  не  засмутилася.  Вони  з  Вадимом  чекали  первістка,  не  можна  труїти  його  алкоголем.  Лісоповали,  заготівлі  очерету,  несправедливий  устрій  життя  -  все  це  не  мало  зараз  значення.
На  початку  червня  Дуся  була  вже  у  родильному  відділенні  радгоспної  лікарні.  Роди  пройшли  нормально,  без  ускладнень.  Народився  хлопчик.  Дуся  виглядала  Вадима,  але  він  не  приходив.  Приходили  подруги  вчительки,  приносили  передачі  -  ой,  це  все  зайве,  в  лікарні  хороше  харчування.  Вадим  повинен  би  принести  дитячі  речі:  пелюшки,  розпашонки,  чепчики,  підгузки.  Все  приготовлено,  залишалося  купити  тільки  дитяче  ліжечко,  постіль  і  візочок.  Вадим  повинен  був  це  зробити,  натомість  прийшов,  потримав  сина  на  руках  і  зник.
Забирали  Дусю  з  лікарні  подружки.  Вадим  об'явився  через  кілька  днів,  брудний  і  нетверезий.  Виставлявся  з  нагоди  народження  сина,  пив  з  трудовим  колективом,  потім  з  нетрудовим  колективом,  потім  з  випадковими  знайомими,  потім  опинився  у  райцентрі,  де  з  ним  ділили  радість  дружньо  налаштовані  незнайомці.  Пили,  спали,  знову  пили.  Радість  була  безкінечною,  але  закінчилися  гроші,  за  які  треба  було  купити  ліжечко  і  дитячий  візок.  На  попутках  повернувся  до  Дусі.  Дуся,  ласкаво  посміхалася  і  йому,  і  синові.
Щасливий  кінець  "Вони  жили  разом  довго  і  померли  в  один  день"  був  би  в  казці.  В  дійсності  кінець  інший.  Дусю  надовго  поглинули  турботи  про  малюка.  Вадима  прийняло  сільське  чоловіче  товариство,    в  якому  глобальні  питання  світового  устрою  завзято  вирішувалися  за  кількома  пляшками  шмурдяка.  Обговорення  проблем  державного  устрою  відбирало  все  більшу  й  більшу  частину  його  заробітку.  За  кілька  років  Вадим  був  таким  же  фіолетовим  алкоголіком,  як  більшість  чоловіків  сільських  учительок.  Він  дуже  любив  Дусю  і  сина,  про  що  охоче  повідомляв  кожному  при  першій  ліпшій  нагоді.  Дуся  засвоїла  мистецтво  іронії,  як  у  свій  час  кожна  з  її  колег  по  школі.  Син  став  сенсом  її  життя,  а  Вадим  -  залишився  коханням  на  все  життя.
Несподіванкою  стала  жива  мати  Вадима.  Дуся  разом  з  сином  якось  поїхали  в  село,  де  народився  і  виріс  Вадим  -  припасти  до  коренів  родослівного  дерева.  Свекруха  і  бабуся  вже  не  вставала  з  ліжка  у  палаті  для  літніх  самотніх  людей  при  сільській  лікарні.  Вона  нічого  не  пам'ятала.  Люди  розповіли,  що  мати  пишалася  талановитим  сином,  але  посоромилася  бути  матір'ю  убивці.  Вона  ні  разу  не  відвідала  його  за  весь  час  ув'язнення.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003510
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2024

Франческо Петрарка Сонет CCLXXII. Життя біжить вперед неспинно

Життя  біжить  вперед  неспинно  щогодини,
після  величних  днів  незмінна  ява  смерті,
і  давні  справи  і  сучасні  круговерті  
з  майбутніми  не  припиняють  війни;  

надії  й  спомини  лишаються  сумними,
чи  зараз,  чи  колись,  вони  завжди  нестерпні,
і  жаль  мені  себе,  і  хочеться  все  стерти,
і  хай  душа  моя  нарешті  відпочине.

Вертаються  до  мене  спогади  солодкі,
їх  чаром  довго  серце  смутнеє  втішалось,
я  бачу,  як  пливу,  та  буря  заважає;

я  бачу  долі  порт,  і  поламались  щогли,
знесилів  штурман  мій,  і  розідертий  парус,  
і  згасла  провідна  зоря,  і  не  сіяє.


[i]Вірш,  написаний  після  смерті  Лаури.  Її  смерть  змусила  відчути  швидкоплинність  життя  і  почути  позаду  поступ  смерті.  Не  втішають  спогади  про  минуле,  немає  надії  на  майбутнє  -  все  навколо  руїна  і  буря.  Згасла  провідна  зоря,  залишився  біль  і  бажання  померти.[/i]

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=-qrheNJqN38[/youtube]  

[b]FRANCISCI  PETRARCHE  FRAGMENTA  CCLXXII.  La  vita  fugge,  e  non  s'arresta  un  ora[/b]
La  vita  fugge  e  non  s'  arresta  un'  ora
e  la  morte  vien  dietro  a  gran  giornate
e  le  cose  presenti  e  le  passate
mi  danno  guerra,  e  le  future  ancora;

e  'l  rimembrare  e  l'  aspettar  m'  accora
or  quinci  or  quindi,  sí  che  'n  veritate,
se  non  ch'  i'  ò  di  me  stesso  pietate
i'  sarei  già  di  questi  pensier'  fora.

Tornami  avanti  s'  alcun  dolce  mai
ebbe  'l  cor  tristo;  e  poi  da  l'  altra  parte
veggio  al  mio  navigar  turbati  i  venti;

veggio  fortuna  in  porto,  e  stanco  omai
il  mio  nocchier,  e  rotte  arbore  e  sarte,
e  i  lumi  bei  che  mirar  soglio,  spenti.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003372
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2024

Федеріко Ґарсіа Лорка Чотири жовті балади

[i]                                  Клаудіо  Гільєн[/i]
[b]І[/b]
На  вершині  цієї  гори
деревце  зеленіє.

           [i]        Пастух  що  йдеш,
                   пастух  що  минаєш[/i].  

Гаї  оливові  сонно
В  гарячі  долини  сповзають.

[i]                    Пастух  що  йдеш,
                   пастух  що  минаєш.  [/i]

Білих  овець,  собак,
жезла,  кохання  не  маєш.

 [i]                  Пастух  що  йдеш,
                   пастух  що  минаєш.[/i]  

Неначе  тінь  золота
в  пшеничнім  полі  зникаєш.

 [i]                  Пастух  що  минаєш.[/i]    

[b]II[/b]
Земля  стала
жовтою.

[i]            Берег,  бережок,
           пастушок.[/i]

Ані  білий  місяць
ні  зірка  не  світять.

[i]            Берег,  бережок,
           пастушок.[/i]

Смаглі  виноградарі
ріжуть  сльози  з  лоз.

 [i]          Берег,  бережок,
           пастушок.[/i]

[b]III[/b]
[i]            Два  воли  червоні
           в  золотому  полі.
[/i]
У  волів  є  ритми
старовинних  дзвонів
і  очі  пташині.
Для  світанкових
туманів  й  безборонно
розбитих  вітром
апельсинів,  улітку.
Від  народження  древні
Немає  в  них  пана
і  згадують  крила
своїми  боками.
Воли
завжди  будуть  тужити
За  Руф’ю,  її  полями,
шукаючи  переправи
одвічної  переправи.
Від  зірок  захмелілі
ремигають  сльозами.

[i]            Два  воли  червоні
           в  золотому  полі.[/i]

[b]IV[/b]
[i]Маргаритковим
небом  ступаю.[/i]

Я  сьогодні  святим
 себе  уявляю.
Місяць  мені  поклали
в  долоні.
Я  його  відпустив  угору
на  простори.
Бог  мені  німб  і  троянду
дав  в  нагороду

[i]Маргаритковим
небом  ступаю.[/i]

Я  зараз  іду
по  цьому  полю
і  дівчат  звільняю
від  вродливців  зрадливих
і  золоті  монети  вручаю
кожній  дитині.

[i]Маргаритковим
небом  ступаю.[/i]

[b]Federico  García  Lorca  Cuatro  baladas  amarillas[/b]
[i]                                  A  Claudio  Guillén[/i]
[b]I[/b]

En  lo  alto  de  aquel  monte
hay  un  arbolito  verde.

           Pastor  que  vas,
           pastor  que  vienes.

Olivares  soñolientos
bajan  al  llano  caliente.

           Pastor  que  vas,
           pastor  que  vienes.

Ni  ovejas  blancas  ni  perro
ni  cayado  ni  amor  tienes.

           Pastor  que  vas.

Como  una  sombra  de  oro,
en  el  trigal  te  disuelves.

           Pastor  que  vienes.


[b]II[/b]

La  tierra  estaba
amarilla.

           Orillo,  orillo,
           pastorcillo.

Ni  luna  blanca
ni  estrella  lucían.

           Orillo,  orillo,
           pastorcillo.

Vendimiadora  morena
corta  el  llanto  de  la  viña.

           Orillo,  orillo,
           pastorcillo.


[b]III[/b]

           Dos  bueyes  rojos
           en  el  campo  de  oro.

Los  bueyes  tienen  ritmo
de  campanas  antiguas
y  ojos  de  pájaro.
Son  para  las  mañanas
de  niebla,  y  sin  embargo
horadan  la  naranja
del  aire,  en  el  verano.
Viejos  desde  que  nacen
no  tienen  amo
y  recuerdan  las  alas
de  sus  costados.
Los  bueyes
siempre  van  suspirando
por  los  campos  de  Ruth
en  busca  del  vado,
del  eterno  vado,
borrachos  de  luceros
a  rumiarse  sus  llantos.

           Dos  bueyes  rojos
           en  el  campo  de  oro.


[b]IV[/b]

           Sobre  el  cielo
           de  las  margaritas  ando.

Yo  imagino  esta  tarde
que  soy  santo.
Me  pusieron  la  luna
en  las  manos.
Yo  la  puse  otra  vez
en  los  espacios
y  el  Señor  me  premió
con  la  rosa  y  el  halo.

           Sobre  el  cielo
           de  las  margaritas  ando.

Y  ahora  voy
por  este  campo
a  librar  a  las  niñas
de  galanes  malos
y  dar  monedas  de  oro
a  todos  los  muchachos.

           Sobre  el  cielo
           de  las  margaritas  ando.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002925
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2024

Франческо Петрарка Сонет І. Ви чуєте в безладді рим відлунок

Ви  чуєте  в  безладді  рим  відлунок
зітхань,  які  живили  серце  в  мріях
про  першу  помилку,  яку  я  вдіяв  
у  пору,  коли  був  ще  зовсім  юним,

мінливий  стиль  думок  і  сліз,  в  нім  трунок  
марноти  болю  й  марної  надії,
той,  хто  кохав,  цей  довід  розуміє
зі  співчуттям  і  милосердним  сумом.  

Та  зараз  бачу,  для  всього  народу
я  вигадкою  був  доволі  довго
про  себе  самого,  і  час  стидитись
 
моєї  пихи  соромного  плоду,
я  каюся,  і  розумію  добре,
що  сон  короткий  був  на  втіху  світу

[i]Петрарка,  уражений  стрілою  Купідона  і  коронований  Лаурою,  ілюстрація    до  сонета  "Ви  чуєте  в  безладді  рим  відлунок",  сторінка  з  рукопису  XV  століття,  Бібліотека  Медічі  Лауренціана
Petrarca  hit  by  Cupid's  arrow  and  wearing  laurel  crown,  introduction  to  sonnet  "Voi  ch'ascoltate  in  rime  sparse  il  suono",  illuminated  page  from  15th  century  manuscript,  Biblioteca  Medicea  Laurenziana[/i]


[b]FRANCISCI  PETRARCHE  FRAGMENTA  І.  Voi  ch'ascoltate  in  rime  sparse  il  suono[/b]
Voi  ch'ascoltate  in  rime  sparse  il  suono
di  quei  sospiri  ond'io  nudriva  'l  core
in  sul  mio  primo  giovenile  errore,
quand'era  in  parte  altr'uom  da  quel  ch'  i'  sono,

del  vario  stile  in  ch'io  piango  e  ragiono,
fra  le  vane  speranze  e  'l  van  dolore,
ove  sia  chi  per  prova  intenda  amore,
spero  trovar  pietà,  non  che  perdono.

Ma  ben  veggio  or  sí  come  al  popol  tutto
favola  fui  gran  tempo,  onde  sovente
di  me  mesdesmo  meco  mi  vergogno;

e  del  mio  vaneggiar  vergogna  è  'l  frutto,
e  'l  pentersi,  e  'l  conoscer  chiaramente
che  quanto  piace  al  mondo  è  breve  sogno.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002843
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2024

Франческо Петрарка Сонет CCCLXI Кажи мені частіше, дзеркало правдиве

Кажи  мені  частіше,  дзеркало  правдиве,
що  втомлена  душа  і  шкіра  помарніла,
згасає  розум  мій,  занепадає  сила:
"Прийми,  що  ти  старий,  не  сподівайся  дива;

природі  краще  покоритися,  можливо,
та  час  примушує  боротися  щосили."  -
Завжди,  коли  вода  в  мені  вогонь  гасила,
розвіювався  сон,  тривалий,  хворобливий,

і  що  життя  летить,  я  розумів  чудово,  
і  що  воно  буває  тільки  раз  єдиний,
і  у  моєму  серці  знов  лунало  слово

про  ту,  яка  була  самотня  в  кожній  днині,
яка  звільнилася  з  прекрасної  окови
і,  думаю,  затьмила  славу  всіх  донині.
 
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=I3l3Aj3WAZs[/youtube]
[b]FRANCISCI  PETRARCHE  FRAGMENTA  CCCLXI[/b]
Dicemi  spesso  il  mio  fidato  speglio,
l'animo  stanco,  e  la  cangiata  scorza
e  la  scemata  mia  destrezza  e  forza:
«  Non  ti  nasconder  piú,  tu  se'  pur  veglio;

obedir  a  natura  in  tutto  è  il  meglio,
ch'  a  contender  con  lei  'l  tempo  ne  sforza  ».  -
Súbito  allor,  com'  acqua  'l  foco  amorza,
d'  un  lungo  e  grave  sonno  mi  risveglio,

e  veggio  ben  che  'l  nostro  viver  vola
e  ch'  esser  non  si  pò  piú  d'una  volta;
e  'n  mezzo  'l  cor  mi  sona  una  parola

di  lei  ch'  è  or  dal  suo  bel  nodo  sciolta,
ma  ne'  suoi  giorni  al  mondo  fu  sí  sola,
ch'  a  tutte,  s'  i'  non  erro,  fama  à  tolta.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002498
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2024

Луїс Альберто де Куенка П'ять хайку

Ти  так  близько
що  я  зітер  твої  сліди
з  мого  мовчання.

Заходить  сонце
я  кажу  прощайте
друзям.

В  тебе  під  крилами
такий  похмурий  ліс
що  не  впізнати.

Нема  нікого.
На  пустій  горі
нема  нікого.

Що  зробить  хмара  ця?
Розвіється?  Проллється
над  моїм  вогнем?

[b]Luis  Alberto  de  Cuenca  CINCO  HAIKUS[/b]
Estás  tan  cerca
que  he  borrado  tus  huellas
con  mi  silencio.

El  sol  se  oculta
y  yo  les  digo  adiós
a  los  amigos.

Bajo  tus  alas
hay  un  bosque  profundo
que  no  conoces.

No  se  ve  a  nadie.
En  el  monte  vacío
no  se  ve  a  nadie.

Qué  hará  esa  nube.
¿Pasar?  ¿Derramar  lluvia
sobre  mi  hoguera?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001840
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2023

Федеріко Ґарсіа Лорка Земля і Місяць

Я  залишуся  з  чоловіком  непомітним,
в  якого  на  обід  лиш  ластівчині  яйця.
Я  залишусь  з  беззахисними  дітьми,
з  яких  глумляться  бруклінські  п’яниці.  
З  безмовними  істотами  у  арках  під  мостами,
З  сухими  венами,  порізаними  власними  руками.

Тільки  Земля.  Земля.
Землі  тремтлива  скатертина
в  зіницях  каламутного  туману,
для  свіжих  ран  і  нездійснених  планів.
Земля  для  всього,  що  з  Землі  втікає.

Можливо,  попіл  спалених  речей,
що  під  деревами  шепочуть  мертві  губи.
Оголена  Земля  під  небосхилом
і  за  спиною  вслід  китові  юрби.

Це  радісна  земля,  плавець  непереможний,
на  ній  я  бачу  хлопчика  й  істоту  під  мостом,
Живе  земля  в  моєму  пульсі  і  в  танці  папороті,
Що  гойдає  вітер,  й  безжальний  лик  являє  фараон.

Я  залишуся  з  жінкою  холодною,
в  якої  спальня  заростає  мохом  цноти.
Я  залишуся  з  пияками  Брукліну,
які  глумляться  над  дитям  скорботним.
Я  залишуся  серед  міток  рваних
ведмежих  трапез  неквапливих.

Та  падав  місяць,  скинутий  зі  сходів,
Чіплялось  місто  за  небесну  гуму  у  тальку  почуттів,
У  плоский  світ  йшли  мармурові  ноги
і  залишався  під  стільцями  ватний  сміх.

О,  Діана,  Діана,  Діана  пустотіла!
Опуклий  відгомін  того,  як  бджоли  шаленіли.
Моє  кохання  –  крок,  спроба,  смертний  рух  тривалий,
тіл  голих  дотики,  яких  ти  уникала.

Земля!  Мій  Боже!  Землю  я  шукав.
Закритий  горизонт,  серцебиття,  могила.
Уб'є  кохання,  що  складається  із  болю.
Залиті  кров'ю  башти  рук  згорілих.

Та  сходив  місяць  і  котився  вниз  по  східцях,
сухою  сочевицею  заповнював  очниці,
монети  срібні  кидав  дітям  біля  пірсу,
стирав  моє  обличчя  вітер  на  границі.
1935

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=GKIdYgdVwu8[/youtube]
[b]Federico  Garcia  Lorca  Tierra  y  luna[/b]
Me  quedo  con  el  transparente  hombrecillo
que  come  los  huevos  de  la  golondrina.
Me  quedo  con  el  niño  desnudo
que  pisotean  los  borrachos  de  Brooklyn.
Con  las  criaturas  mudas  que  pasan  bajo  los  arcos.
Con  el  arroyo  de  venas  ansioso  de  abrir  sus  manecitas.
Tierra  tan  sólo.  Tierra.
Tierra  para  los  manteles  estremecidos,
para  la  pupila  viciosa  de  nube,
para  las  heridas  recientes  y  el  húmedo  pensamiento.
Tierra  para  todo  lo  que  huye  de  la  Tierra.
No  es  la  ceniza  en  vilo  de  las  cosas  quemadas,
ni  los  muertos  que  mueven  sus  lenguas  bajo  los  árboles.
Es  la  Tierra  desnuda  que  bala  por  el  cielo
y  deja  atrás  los  grupos  ligeros  de  ballenas.
Es  la  tierra  alegrísima,  imperturbable  nadadora,
la  que  yo  encuentro  en  el  niño  y  en  las  criaturas  que  pasan
los  arcos.
Viva  tierra  de  mi  pulso  y  del  baile  de  los  helechos
que  deja  a  veces  por  el  aire  un  duro  perfil  de  Faraón.
Me  quedo  con  la  mujer  fría
donde  se  queman  los  musgos  inocentes.
Me  quedo  con  los  borrachos  de  Brooklyn
que  pisan  al  niño  desnudo.
Me  quedo  con  los  signos  desgarrados
de  la  lenta  comida  de  los  osos.
Pero  entonces  bajó  la  luna  despeñada  por  las  escaleras
poniendo  las  ciudades  de  hule  celeste  y  talco  sensitivo,
llenando  de  pies  de  mármol  la  llanura  sin  recodos
y  olvidando,  bajo  las  sillas,  diminutas  carcajadas  de  algodón.
¡Oh  Diana,  Diana!  Diana  vacía.
Convexa  resonancia  donde  la  abeja  se  vuelve  loca.
Mi  amor  es  paso,  tránsito,  larga  muerte  gustada,
nunca  la  piel  ilesa  de  tu  desnudo  huido.
Es  Tierra  ¡Dios  mío!  Tierra  lo  que  vengo  buscando.
Embozo  de  horizonte,  latido  y  sepultura.
Es  dolor  que  se  acaba  y  amor  que  se  consume.
Torre  de  sangre  abierta  con  las  manos  quemadas.
Pero  la  luna  subía  y  bajaba  las  escaleras,
repartiendo  lentejas  desangradas  en  los  ojos,
dando  escobazos  de  plata  a  los  niños  de  los  muelles
y  borrando  mi  apariencia  por  el  término  del  aire.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001671
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2023

Луїс Альберто де Куенка Квітуче Поле

Тут  ви  виборюєте  собі  славу,
якщо  щось  важить  слава.  Тут  квіти
світу  перетворені  в  мечі.
Тут  лицарі  прощаються
з  коханими  навіки
і  палять  свої  спогади  у  полум'ї
постійних  битв.  Це  Поле
звідки  не  вертається  ніхто,  ніхто
не  має  імені,  родини,  предків,  
війна  це  батько  й  мати  всім.
Забудьте  про  своє  минуле.  Пройдіть  вогонь
оголеного  листя,  зламаних
списів  і  коней  без  вершників.
Пройдіть  до  вічного  вогню  героїв
безіменних,  на  ниву  міфів,
яким  не  пояснити  світ.  І  не  спізніться,
Квітуче  Поле  зібралося  поринути
в  пітьму  розбитих  мрій.

[i]Вірш  написаний  під  впливом  "Саги  про  Бломстрвалла  або  історія  Квітучого  Поля"  (Blomstrvalla  saga  (Historia  de  Campo  Florido)),  видана  в  перекладі  на  іспанську  і  з  коментарями  Маріано  Гонсалеса  Кампо  у  2010  році.  Ця  давньоісландська  сага  часів  правління  короля  Норвегії  Хакона  Хаконсона  (1204  -  1263)  і  короля  Кастилії  і  Леона  Фернандо  ІІІ  Святого  (1199  -  1252)  була  оприлюднена  у  1258  році    під  час  весілля  дочки  Хакона  Крістіни  (1234  -  1262)  і  сина  Фернандо  ІІІ  (брата  короля  Альфонсо  Х)    Феліпе  Кастільського  (1231  -1274).  Має  місце  складне  переплетення  реалістичних  і  казково-фантастичних  елементів:  реальний  світ  постає  як  горизонт  фантазії,  а  фантазія  -  як  горизонт  реального  світу.  У  сазі  розповідається  про  те,  як  два  брати,  Етгард  і  Акі,  сини  герцога  Акі  з  Фріцілії,  одного  дня  розлучаються  під  час  полювання  в  лісі,  коли  летючий  дракон  викрадає  Етгарда.  Вони  зустрічаються  після  багатьох  пригод,  коли  перевдягнені  і  невпізнані  виступають  суперниками  на  полі  під  назвою  Бломстрвалла,  де  відбуваються  щоденні  поєдинки  заради  кохання  та  багатства.  Сага  завершується  масовим  весіллям,  яке  поєднало  різних  чоловіків  і  жінок[/i]

[b]Luis  Alberto  de  Cuenca  CAMPO  FLORIDO[/b]  
Aquí  se  lucha  a  cambio  de  la  gloria,
si  es  que  la  gloria  es  algo.  Aquí  las  flores
del  mundo  se  transforman  en  espadas.
Aquí  los  caballeros  se  despiden
de  sus  enamoradas  para  siempre
y  queman  sus  recuerdos  en  la  hoguera
de  un  combate  infinito.  Este  es  el  Campo
de  donde  nadie  vuelve,  donde  nadie
tiene  un  nombre,  un  linaje,  una  familia,
y  la  guerra  es  el  padre  y  la  madre  de  todos.
Olvida  tu  pasado.  Ven  al  fuego
de  las  hojas  desnudas,  de  las  lanzas
rotas  y  los  caballos  sin  jinete.
Ven  al  fuego  perpetuo  de  los  héroes
anónimos,  al  prado  de  los  mitos
que  no  explican  el  mundo.  Y  no  te  tardes,
porque  Campo  Florido  va  a  sumirse
en  la  sombra  de  un  sueño  hecho  pedazos

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001487
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2023

Луїс Альберто де Куенка Печера вічності

       [i]для  Антоніо  Гамонеди*[/i]
Як  усі  люди,  я  прийшов  у  світ
щоб  згадувати,  бо  знання
це  тільки  пам'ять,  спогад,
нагадування  з  іншої  реальності,
вірнішої,  вагомішої,  кращої,
з  якої  нас  якогось  дня  прогнали.
Життя  даремно  прагне
до  першоджерела,  де  сходяться  
всі  струмінці  потоків  пам'яті,
майже  торкається  його  горгулій  і  тоне
в  муках  непогамованої  спраги.
Ти,  моя  мамо,  єдина,  ще  можеш
врятувати  мене  від  цього  забуття,
яке  грозить  засіяти  мовчанням
дзвінку  рівнину  в  моїй  душі.  Моя  кохана,
сестро  самоти,  назви  хоч  щось,
якщо  воно  було,  що  гідне  пам'яті
за  межами  печери,  в  якій  живу.
[i]            Вакаційний  зошит,  Мадрид,  30  серпня  2009  р.
*Антóніо  Гамонéда  -  іспанський  поет,  представник  "покоління  п'ятдесятих  років"
[/i]
[b]CAVERNA  PERPETUA[/b]
           para  Antonio  Gamoneda
Como  todos  los  hombres,  vine  al  mundo
a  recordar,  porque  el  conocimiento
es  tan  sólo  memoria,  remembranza,
reminiscencia  de  otra  realidad
mejor,  más  prestigiosa  y  más  estable,
de  la  que  un  día  fuimos  desterrados.
La  vida  es  perseguir  inútilmente
la  fuente  primordial,  donde  confluyen
todos  los  hilos  de  agua  del  recuerdo,
rozar  casi  sus  gárgolas  y  hundirse
en  el  suplicio  de  una  sed  eterna.
Tú,  madre  mía,  soledad,  aún  puedes
salvarme  de  este  olvido  que  amenaza
con  sembrar  de  silencio  las  llanuras
sonoras  de  mi  alma.  Novia  mía,
hermana  soledad,  dime  qué  hubo,
o  si  hubo  algo,  digno  de  memoria
fuera  de  la  caverna  en  la  que  vivo.
           [i]Cuaderno  de  vacaciones  ,  Madrid,  30  de  agosto  de  2009[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001363
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2023

Сесіл Дей-Льюїс КІНОХРОНІКА (1)

Зайдіть  в  дім  мрій  (2),  брати  і  сестри,  і  забудьте
У  снах  свої  борги,  історія  на  вході:
Це  дім  героїв,  і  його  ласкаве  хутро
Пітьми  ви  зараз  можете  собі  дозволить.

Риба  в  басейні  з  електричним  підігрівом
Байдуже  водить  носом  по  скляній  стіні:  
Клерк,  шпик,  принц,  лікар,  кілер,  видатні  й  жахливі,
Для  неї  рухаються  у  німому  сні.

У  спільнім  джерелі  купається  роззява,  
Він  замість  діяти  знаходить  час  сидіти  –
І  як  сновида  зрить  на  цій  стіні  сріблявій  (3)
Болючі  форми  і  вагітні  бредні  (4)  світу.

Ось  устричний  сезон  мер  міста  відкриває:
Весілля  світське:  ось  осінні  милі  шляпки:
Парад  автомобілів-ретро  і  рибалить  
Політик,  переконує,  що  все  в  порядку  (5).

Ох,  гляньте,  літаки  війни!  Натужно  виють,
падають  стрімко,  як  олуші  (6)  вглиб  пірнають.  
Але  що  їм  до  вас,  до  них  яке  вам  діло  -  
їх  срібні  тіні  -  сну  в  воді  не  заважають?

Поглянь,  гармати  стали,  зводяться  приціли,
Щоб  сіять  світу  смерть  у  плодовите  лоно.
Вогонь  -  бутон,  дим  -  цвіт,  залізне  сім'я  зріє  -
Така  екзотика?  Це  зійде  біля  дому!

Ростиме  біля  дому  -  у  душне  повітря
Обрушить  уночі    камінні  ніагари  (7),
Із  дому  мрій  дитяче  викине  лахміття,
Ви  зрозумієте,  що  надто  довго  спали.
   
[i]Цей  вірш  був  опублікований  у  1938  році  в  збірці  "Увертюри  до  смерті".  Війна  вже  почалася  в  Іспанії  та  на  Далекому  Сході  і  наближалася  до  дому.  З  1934  року  Гітлер  був  очільником  держави  і  верховним  головнокомандувачем  збройними  силами  -  рейхсканцлером  і  фюрером  Німеччини.  У  березні  1938  року  німецькі  війська  увійшли  до  Австрії,  а  в  жовтні  відправилися  в  Чехословаччину.  
(1)  Кінохроніка  -  У  Британії  були  тисячі  кінотеатрів  у  всіх  частинах  країни,  де  двічі  на  тиждень  показували  кінохроніку,  даючи  людям  свій  "погляд  на  світ".  Показники  відвідуваності  були  величезними,  щотижня  кінохроніку  переглядали  мільйони  людей.  Вона  була  такою  ж  складною  за  своїми  технічними  засобами  та  якістю,  такою  ж  багатошаровою  за  своїм  значенням  і  впливом,  як  телевізійні  новини  сьогодні.  Для  бідних,  нещасних  людей  кінотеатр  був  місцем,  де  вони  могли  мріяти  про  багатство  і  успіх.  У  темряві  кінотеатру  можна  забути  будь-що  і  мріяти  про  що  завгодно.  Після  переживань  і  романтики  художнього  фільму  чорно-біла  хроніка  реальних  подій  здавалася  такою  ж  вигадкою.  Чорно-білі  новини  не  були  дивними  чи  старомодними  для  глядачів,  чорно-біле  стало  кольором  новин,  а  документальне  кіно  асоціювалося  із  загальним  уявленням  про  реальність  і  правду.  Експансія  мас-медіа  як  головного  розповсюджувача  інформації  та  ідеології  частково  пояснює  поширення  цього  жанру  під  час  війни,  оскільки  він  виявився  літературною  формою,  яка  найбільше  адаптувалася  до  пропаганди.
(2)  дім  мрій  -  кінотеатр  часто  називали  "домом  мрій",  що  стало  центральною  метафорою  для  вірша  Дей-Льюїса;  "дім  мрій"  з  його  "ласкавим  хутром  пітьми"  викликає  сон  душі.
(3)  стіна  сріблява  -  екран
(4)  вагітні  бредні  -  бредні,  які  народжують  інші  бредні
(5)  кінохроніка  конструювали  втішну  реальність,  щоб  переконувати,  ніби  все  в  порядку.  Жахливу  реальність  відвідувачі  кінотеатру  незабаром  відчули  на  собі
(5)  олуші  -  морські  птахи,  які  кидаються  вниз  і  пірнають  під  воду,  щоб  уполювати  рибу,  яка  плаває  близько  до  поверхні  моря
(6)  камінні  ніагари  -  водоспади  з  каменів  будинків,  які  руйнуються  під  час  обстрілів
[/i]

[b]Cecil  Day-Lewis  NEWSREEL[/b]
Enter  the  dream-house,  brothers  and  sisters,  leaving
Your  debts  asleep,  your  history  at  the  door:
This  is  the  home  for  heroes,  and  this  loving
Darkness  a  fur  you  can  afford.

Fish  in  their  tank  electrically  heated
Nose  without  envy  the  glass  wall:  for  them
Clerk,  spy,  nurse,  killer,  prince,  the  great  and  the  defeated,
Move  in  a  mute  day-dream.

Bathed  in  this  common  source,  you  gape  incurious
At  what  your  active  hours  have  willed  -
Sleep-walking  on  that  silver  wall,  the  furious
Sick  shapes  and  pregnant  fancies  of  your  world.

There  is  the  mayor  opening  the  oyster  season:
A  society  wedding:  the  autumn  hats  look  swell:
An  old  crocks'  race,  and  a  politician
In  fishing-waders  to  prove  that  all  is  well.

Oh,  look  at  the  warplanes!  Screaming  hysteric  treble
In  the  low  power-dive,  like  gannets  they  fall  steep.
But  what  are  they  to  trouble  -
These  silver  shadows  -  to  trouble  your  watery,  womb-deep  sleep?

See  the  big  guns,  rising,  groping,  erected
To  plant  death  in  your  world's  soft  womb.
Fire-bud,  smoke-blossom,  iron  seed  projected  -
Are  these  exotics?  They  will  grow  nearer  home!

Grow  nearer  home  -  and  out  of  the  dream-house  stumbling
One  night  into  a  strangling  air  and  the  flung
Rags  of  children  and  thunder  of  stone  niagaras  tumbling,
You'll  know  you  slept  too  long.
     "Overtures  to  Death"
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=YM3iuCjJS-M[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000649
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2023

Райнер Марія Рільке ДУЇНСЬКІ ЕЛЕГІЇ. ДРУГА ЕЛЕГІЯ

З  ангелів  кожен  жахкий.  І  все  ж,  горе  мені,
вас  я  оспівую,  майже  смертельні  птахи  душі,
вас  пізнаючи.  Де  Товії  дні  (1),
там  найосяйніший  з  вас  (2)  став  біля  грубих  дверей,
перед  дорогою  ледь  замаскований  і  не  страшний;
(юному  юний,  цікаво,  яким  він  здавався).
Нині  архангел  ступив,  не  погрозний,  з-понад  зірок  (3)
крок    тільки  вниз  і  сюди:  високо-
точно  вражаючий  нам  наше  серце.  Хто  ви?

Ранні  щасливці,  улюбленці  ви  сотворіння,  (4)
гряди  гірські,  світанково-багряні  хребти
й  творення  всього  -  пилок  розквітаючого  божества  (5),
ланки  сіяння,  проходи,  щаблини,  престоли,  (6)
Всесвіт  буття,  насолоди  щити,(7)  закипання
бурних  палких  почуттів  і  раптово,  всамітнене,
дзеркало:  що  випромінює  власну  красу,  (8)
черпає  знову  в  свою  особистість  назад.  

Ми  ж  бо,  коли  відчуваємо,  танемо,  ах,
нас  видихаємо  з  себе  і  геть;  наче  з  жару  у  жар
шлемо  слабкий  аромат.  (9)  Думаю  хтось  нам  говорить:
входиш  ти  так  в  мою  кров,  в  ці  покої,  весну
повниш  собою...  Хто  спонукає,  той  нас  вберегти  не  зуміє,
ми  розчиняємось  в  ньому  й  круг  нього.  А  тих,  
хто  досконалі,  чи  хтось  їх  зупинить?  Незмінно  являється  видимість
їхніх  облич  і  зникає.  Наче  роса  на  ранкову  траву  
ринеться  Нашість  із  нас,  мов  тепло  
від  гарячої  страви.  О  усміх,  до  кого?  О  задивляння:
інше,  душевне,  спливаюче  хвилею  з  серця  -;
в  ній  розчиняємось  ми,  після  нас?  Ангели  
дійсно  вертають  лиш  Їхність,  розвіяне  їхнє,  
чи  за  недоглядом,  разом  із  ним,  
дещо  із  нашої  сутності  ?  В  їхніх  потоках
стільки  ж  примішано  нашого,  скільки  двоїстого  
в  ликах  вагітних  жінок?  Непомітне  у  струменях
їхніх  повернень  себе.  (Як  їм  таке  помічати.)

Люблячі  здатні,  якби  розуміли,  в  нічному  повітрі
дивне  утвердити.  Тільки  здається,  від  нас
все  втаємничене.  Бачиш,  дерева,  будинки,
де  ми  живемо,  незрушні.  Лиш  ми
всі  проминаємо  повівом  вітру.
Згодяться  всі,  в  нас  приховані  наполовину
сором  можливий  і  наполовину  безмовна  надія.(10)

Люблячі,  вас,  ви  взаємодостатні,
вас  запитаю  про  нас.  Ви  себе  упіймали.  Маєте  докази?
Гляньте,  як  я  розумію,  ось  де  рука  моя  
іншу  впіймала,  чи  ось  захищаю  руками  
зношений  лик  мій.  Такі  незначні  відчуття
втрачені.  Чи  може  щось  повертаю?
Ви,  кого  доти  до  інших  охоплює  
пристрасть,  доки  молінням  вона
вас  підкоряє:  не  довше  -  ;  під  цими  руками
щедрими  робитесь  ви,  наче  рік  виноградний;
іноді  гасне  вона,  коли  зверхність  встановлює  
інша:  я  вас  запитаю  про  нас.  Розумію,
дотики  ваші  щасливі  до  часу,  лиш  доки  лишається  ніжність,
доки  те  місце  існує,  якого  торкається  
ласка  (11);  доти  виразно  собі  обіцяєте
вічність.  І  ще,  коли  вас  приголомшить  
погляд  найперший  і  сум  край  вікна,
й  перша  прогулянка  разом  в  саду:
люблячі,  ви  все  ще  є?  Коли  ви  один  одного
ніби  до  губ  піднесете  своїх    й  припадете  -  :  трунок  до  трунку:
о  як  же  дивно  тоді  ті,  що  п'ють,  уникають  діяння.  (12)

Вас  не  вражала  на  стелах  аттичних  стриманість
жестів  людських?  (13)  Їхні  любов  і  прощання
легко  лягають  на  плечі,  вони  наче
з  інших  матерій,  ніж  наша?  Згадайте  їх  руки,
мов  невагомі  вони,  хоча  в  торсах  є  сила.
Стриманість  ця  зрозуміла:  так  ми  до  цього  готові,
це  наше,  так  ми  готові  торкатись;  сильніше
Боги  на  нас  натискають.  Тільки  то  справа  Богів.
 
Нам  би  також  відшукати  невинну,  незриму,  вузеньку,
людську,  одну  з  наших  смужок  в  садах
поміж  рікою  й  камінням.  (13)  Бо  власне  серце  нас  перевершує
завжди  так  само  як  їхнє.  Тому  ми  не  можемо    
в  наших  творіннях  його  роздивитись,  чи  
в  торсах  божественних,  де  воно  стримане  більше.
                   Дуїно,  кінець  січня,  початок  лютого  1912  року

[i]"Навколо  чого  обертаються  "Елегії"?  Навколо  таємниці  існування  та  призначення  людини  у  Всесвіті…  Тут  нічого  не  демонструється,  нічого  навіть  не  виставляється;  усе  тут  запитання,  заклик,  а  також  заклинання,  внутрішні  дебати  душі,  котра,  в  якомусь  розумінні,  бере  на  себе  опіку  над  усе-світом  і  накидає  собі  місію  забезпечити  його  зростання  чи  навіть  відродити  його”.  (Ґ.  Марсель  "Homo  viator").
"Друга  елегія"  оплакує  швидкоплинність  життя,  демонструє  усвідомлення  смерті,  яка  позбавляє  нас  повноцінного  існування.  Наше  життя  та  досвід  випаровуються,  наші  пристрасті  згорають,  розвіюються  в  повітрі,  як  тепло  і  запахи.  З  кожним  подихом  ми  убуваємо,  і  ми  не  можемо  залишити  свій  слід  ні  в  чому,  навіть  у  коханих,  які  є  свідками  та  найбільшими  поціновувачами  нашого  існування.  На  недосяжній  висоті  над  людиною  знаходиться  Ангел.  Він  не  прив'язаний  ні  до  цього  світу,  ні  до  потойбіччя,  не  применшуючи  значення  земного,  перебуває  між  Богом  і  людиною,  завжди  обмеженою  часом  і  простором.  Людина  звертається  до  Ангела,  прагне  досягти  його  цілісності,  усвідомити  суть  життя  і  смерті.[/i]
[b](1)  "Товії  дні"[/b]  -  алюзія  на  "Книгу  Товита"  в  Старому  Заповіті.  Благочестивий,  вірний  своєму  Богові,  Товит  гідно  проходить  випробування  вигнанням,  бідністю,  сліпотою.  Він  посилає  в  далеке  місто  свого  єдиного  сина  Товію  забрати  борг  у  давнього  друга.  В  супутники  Товії  Бог  послав  ангела.  Повернувся  Товія  багатим,  щасливо  одруженим  і  зміг  зцілити  від  сліпоти  свого  батька.  Повчальна  історія  життя  Товита  і  його  сина  Товії  описана  в  "Книзі  Товита"  https://www.truechristianity.info/ua/biblia/tobit_ukr.php
[b](2)  "найосяйніший  з  вас"  [/b]-  архангел  Рафаїл,  грізний  супутник  Товії,  "замаскований  і  не  страшний",  уберігав  його  від  бачення  справжнього  свого  вигляду,  небезпечного,  смертельного  для  людини.  Товія  зміг  з  ним  пройти  випробування,  тому  що  був  у  стані  простоти.  Зустріч  людини  з  надлюдським  відбулася  просто,  сильно  й  скромно,  як  це  було  можливо  в  часи  Початку.
[b](3)  "архангел  ступив,  не  погрозний,  з-понад  зірок"[/b]  -    Ангел  відкривається  Товії  і  діє  у  світі  людей.    Ангел  елегії  байдужий  до  людей,  він  перебуває  у  просторі,  недоступному  людині,  прихованому  для  споглядання  і  розуміння.  "Так  як  Блаженні  вони,  то  нічого  не  відчувають"  (Ф.  Гельдерлін  "Рейн").  Простір  людської  душі  -  це  місце  перетворення,  внаслідок  якого  стає  можливою  зустріч  з  Ангелом  в  його  позазірковому  просторі.  
[b](4)  "сотворіння  улюбленці  /  гряди  гірські,  світанково-багряні  хребти  /  творення  всього"[/b]  -  "На  початку  Бог  створив  Небо  та  землю"  (Перша  книга  Мойсеєва:  Буття  1,1  https://www.truechristianity.info/ua/bible/genesis_ua.php  ).  Під  Небом  розуміється  не  лише  небозвід,  але  й  світ  Ангелів.  Вони  утворюють  світ  осіб,  істот,  дій,  стосунків  у  бездоганному  вигля[b]ді,  це  ідеальні  творіння  Бога.
[/b](5)  "пилок  розквітаючого  божества"  -  Ангели  були  горніми  постатями.  Наступний  образ  походить  із  царства  живих  рослин:  Ангел  є  "пилком  розквітаючого  божества".  У  квітці,  що  виробляє  запліднюючий  пилок,  проявляється  щось  від  неоплатонічного  уявлення  про  Перше,  з  якого  походить  безліч.  Активність  першооснови  полягає  в  тому,  щоб  бути  причиною  всіх  речей.
[b](6)  "ланки  сіяння,  проходи,  щаблини,  престоли"[/b]  -  Ангел  постає  не  як  цілісний  простір,  а  як  його  окремі  складові  частини.  В  ієрархії  простору  Ангел  реалізує  прохід  до  того,  що  поряд,  і  є  щаблинами  для  сходження  до  престолу,  який  вище.
[b](7)  "насолоди  щити"[/b]  -  алюзія  на  "Пісню  пісень",  в  якій  Наречена  порівнюється  з  баштою  Давида:  "Шия  твоя,  немов  Давидова  башта,  збудована  для  трофеїв.  Тисяча  щитів  на  ній  повисло".  (Пісня  пісень  4,4    https://web.archive.org/web/20120830040408/http://bibliya.in.ua/index.php/site/knyha?k=pisn)
[b](8)  "дзеркало:  що  випромінює  власну  красу"[/b]  -  зображення  ангельської  слави  досягає  кульмінації  в  цій  картині.  Дзеркало  має  таємниче  значення.  Ангели,  подібно  дзеркалам,  випромінюють  свою  красу,  але  не  втрачають  її,  а  повертають  у  себе;  в  цьому  секрет  їхньої  надлюдськості.  Як  результат,  вони  залишаються  незнищенними,  хоча  перебувають  у  центрі  найпотужнішого  руху.  Згідно  з  Платоном,  Перше  "виходить  із  власної  сутності",  але  ніколи  не  бідніє,  бо  все,  що  виходить  з  нього,  повертається  до  нього.
[b](9)  "шлемо  слабкий  аромат"[/b]  -  наше  життя  та  досвід,  як  тепло  та  запахи,  розвіюються  в  повітрі,  випаровуються.  З  кожним  подихом  ми  убуваємо,  і  ми  не  можемо  залишити  свій  слід  ні  в  чому,  навіть  у  коханих,  які  є  свідками  та  найбільшими  поціновувачами  нашого  існування.  
[b](10)  "сором  можливий  і  наполовину  безмовна  надія"[/b]  -  відлуння  християнського  вчення  про  гріхопадіння.  Люди  соромляться  його  і  зрікаються  його,  але  в  той  же  час  з  надією  чекають  незбагненного  Можливо  -  зародження  нового  життя  в  серці  віруючої  людини.  "Надією  бо  ми  спаслися.  Надія  ж,  коли  бачить,  не  є  надія,  бо  хто  що  бачить,  чому  б  того  й  надіявся?  А  коли  сподіваємось,  чого  не  бачимо,  то  очікуємо  того  з  терпеливістю."  (Послання  св.  апостола  Павла  до  римлян,  8:24,25  https://www.truechristianity.info/ua/bible/romans_ua.php)
[b](11)  "доки  те  місце  існує,  якого  торкається  /  ласка"[/b]  -  "...мене  турбує  такий  дорогий  мені  вислів,  що  стосується  закоханих...  Це  означає  буквально  що  місце,  на  яке  закоханий  кладе  свою  руку,  уникає  зникнення,  старіння,  усього,  що  майже  завжди  руйнується  в  нашій  сутності.  Чи  все  ще  існує  беззаперечна  впевненість?"  (Р.М.Рільке  "Лист  до  Марії  фон  Турн  унд  Таксіс-Гогенлое")  Той  факт,  що  впродовж  і  після  короткого  часу  ласки  місце  все  ще  існує,  настільки  сильно  відчувається  люблячим,  що  це  почуття  перекриває  ледь  відчутне,  але  постійне  минання,  і  здається,  що  під  рукою  є  чиста  постійність,  справжнє  буття,  у  якому  немає  ні  до,  ні  після,  становлення  чи  вмирання.  Кожен  думає,  що  відчуває  реальність  іншого,  коли  торкається  його.  Але  хіба  вони  не  помиляються?  
[b](12)  "ті  що  п'ють  уникають  діяння"[/b]  -    "Коли  ви  обіймаєте  один  одного,  рот  одночасно  п'є  і  стає  чашею  для  іншого,  є  об'єкт,  але  немає  суб'єкта  -  має  місце  лякаюче  зникнення  особистості.  Чи  є  хтось,  хто  п’є?  Невже  ви  не  помічаєте,  що  є  дія,  але  її  ніхто  не  робить?..    В  процесі  поцілунку  присутній  тільки  об'єкт,  рот  іншого;  власні  уста  вислизають  з  контексту  дії,  йдуть  від  нього.  Об'єкт  без  суб'єкта  -  тривожне  зникнення  особи.  Тож,  здається,  тут  немає  випаровування,  лише  збільшення.  Кожен  з  двох  стає  більшим;  як  для  іншого,  так  і  для  себе  -  як  щодо  цього?  Таким  чином  ви  вірите,  що  ви  подолали  непостійність  і  досягли  стійкого".  (Р.М.Рільке  "Лист  до  Марії  фон  Турн  унд  Таксіс-Гогенлое")  Коли  любов  стає  звичкою,  вона  стає  тривіальною.  Тоді  виникає  нова  подвійність  дії  та  особи.  Втрачається  усвідомлення  єдності  з  коханим.
[b](13)  "на  стелах  аттичних  стриманість  /  жестів  людських"[/b]  -    захоплення  шляхетною  простотою  і  тихою  величчю  греків  залишилося  в  минулому.  Образ  прощання  знову  і  знову  з'являється  на  грецьких  могилах.  Наприклад,  молода  жінка  йде,  а  чоловік  прощається  з  нею;  або  друзі  розлучаються  і  востаннє  відчувають,  ким  вони  були  один  для  одного.  Жести  кохання  й  прощання  стримані,  вони  легко  лягають  на  плечі  того,  хто  залишається,  ніби  їхні  любов  і  прощання    мають  іншу  природу,  ніж  у  нас.  Вони  не  тиснуть,  не  обтяжують.  Коли  серце  перевершувало  їх,  створювалися  високі  зразки:  храми  їх  міст,  думки  їх  філософів,  вірші  їх  поетів.  Так  гамувалася  безкінечна  туга,  підкорялася  і  перетворювалася  на  самовладання,  втілене  в  божественні  тіла;  у  форми  богів,  які  були  вище  людини,  але  не  нескінченні.  Це  божественне  не  кликало  в  безмежне,  а  допомагало  знаходити  відповідність  призначенню,  стримувати  себе.  Його  заспокоює  мистецтво  у  розумінні  аполлонівської  творчої  волі,  воно  завжди  виходить  за  межі  нашої  форми  та  можливостей.  "Людина  нескінченно  перевершує  людину!"  (Блез  Паскаль  "Думки")  Теорію  "аполлінічного"  та  "діонісійського"  розвинув  філософ  Фрідріх  Ніцше  в  книзі  «Народження  трагедії  з  духу  музики».  

[i]Знамените  "Велике  прощання"  або  "Стела  прощання"  з  поховання  Найскоса  приблизно  350-325  рр.  до  н.  е.,  Національний  археологічний  музей,  Афіни,  Греція  
The  famous  "Grands  Adieux",  or  "Farewell  Stele",  from  a  funerary  naiskos  of  ca.  350-325  BC,  National  Archaeological  Museum,  Athens,  Greece[/i]

"Мені  здається,  одного  разу  в  Неаполі,  перед  якимсь  старовинним  надгробком,  мене  осяяло,  що  я  ніколи  не  повинен  торкатися  людей  сильнішими  жестами,  ніж  ті,  які  там  зображені.  І  я  справді  вірю,  що  інколи  я  готовий  висловити  всі  бажання  свого  серця  без  втрат  чи  фатальності,  м’яко  поклавши  руку  на  одне  плече".  (Р.  М.  Рільке  "Лист  до  Лу  Андреас-Саломе"  10  січня  1912  року)

[b](13)  "одну  з  наших  смужок  в  садах  /  між  рікою  й  камінням"[/b]  -      Рільке,  перебуваючи  на  межі  часу,  закликає  задовольнятися  своїми  межами,  чистою  кінцевістю,  радіти,  якщо  пощастило  знайти  вузьку  смугу  родючої  землі,  яка  стане  підґрунтям  власного  існування.  
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=FKgpeVl7yXk[/youtube]

[b]Reiner  Maria  Rilke  DUINESER  ELEGIEN/  DIE  ZWEITE  ELEGIE[/b]
JEDER  Engel  ist  schrecklich.  Und  dennoch,  weh  mir,
ansing  ich  euch,  fast  tödliche  Vögel  der  Seele,
wissend  um  euch.  Wohin  sind  die  Tage  Tobiae,
da  der  Strahlendsten  einer  stand  an  der  einfachen  Haustür,
zur  Reise  ein  wenig  verkleidet  und  schon  nicht  mehr  furchtbar;
(Jüngling  dem  Jüngling,  wie  er  neugierig  hinaussah).
Träte  der  Erzengel  jetzt,  der  gefährliche,  hinter  den  Sternen
eines  Schrittes  nur  nieder  und  herwärts:  hochauf-
schlagend  erschlüg  uns  das  eigene  Herz.  Wer  seid  ihr?

Frühe  Geglückte,  ihr  Verwöhnten  der  Schöpfung,
Höhenzüge,  morgenrötliche  Grate
aller  Erschaffung,  –  Pollen  der  blühenden  Gottheit,
Gelenke  des  Lichtes,  Gänge,  Treppen,  Throne,
Räume  aus  Wesen,  Schilde  aus  Wonne,  Tumulte
stürmisch  entzückten  Gefühls  und  plötzlich,  einzeln,
Spiegel:  die  die  entströmte  eigene  Schönheit
wiederschöpfen  zurück  in  das  eigene  Antlitz.

Denn  wir,  wo  wir  fühlen,  verflüchtigen;  ach  wir
atmen  uns  aus  und  dahin;  von  Holzglut  zu  Holzglut
geben  wir  schwächern  Geruch.  Da  sagt  uns  wohl  einer:
ja,  du  gehst  mir  ins  Blut,  dieses  Zimmer,  der  Frühling
füllt  sich  mit  dir  .  .  .  Was  hilfts,  er  kann  uns  nicht  halten,
wir  schwinden  in  ihm  und  um  ihn.  Und  jene,  die  schön  sind,
o  wer  hält  sie  zurück?  Unaufhörlich  steht  Anschein
auf  in  ihrem  Gesicht  und  geht  fort.  Wie  Tau  von  dem  Frühgras
hebt  sich  das  Unsre  von  uns,  wie  die  Hitze  von  einem
heißen  Gericht.  O  Lächeln,  wohin?  O  Aufschaun:
neue,  warme,  entgehende  Welle  des  Herzens  –;
weh  mir:  wir  sinds  doch.  Schmeckt  denn  der  Weltraum,
in  den  wir  uns  lösen,  nach  uns?  Fangen  die  Engel
wirklich  nur  Ihriges  auf,  ihnen  Entströmtes,
oder  ist  manchmal,  wie  aus  Versehen,  ein  wenig
unseres  Wesens  dabei?  Sind  wir  in  ihre
Züge  so  viel  nur  gemischt  wie  das  Vage  in  die  Gesichter
schwangerer  Frauen?  Sie  merken  es  nicht  in  dem  Wirbel
ihrer  Rückkehr  zu  sich.  (Wie  sollten  sie's  merken.)

Liebende  könnten,  verstünden  sie's,  in  der  Nachtluft
wunderlich  reden.  Denn  es  scheint,  daß  uns  alles
verheimlicht.  Siehe,  die  Bäume  sind;  die  Häuser,
die  wir  bewohnen,  bestehn  noch.  Wir  nur
ziehen  allem  vorbei  wie  ein  luftiger  Austausch.
Und  alles  ist  einig,  uns  zu  verschweigen,  halb  als
Schande  vielleicht  und  halb  als  unsägliche  Hoffnung.

Liebende,  euch,  ihr  in  einander  Genügten,
frag  ich  nach  uns.  Ihr  greift  euch.  Habt  ihr  Beweise?
Seht,  mir  geschiehts,  daß  meine  Hände  einander
inne  werden  oder  daß  mein  gebrauchtes
Gesicht  in  ihnen  sich  schont.  Das  giebt  mir  ein  wenig
Empfindung.  Doch  wer  wagte  darum  schon  zu  sein?
Ihr  aber,  die  ihr  im  Entzücken  des  anderen
zunehmt,  bis  er  euch  überwältigt
anfleht:  nicht  mehr  –;  die  ihr  unter  den  Händen
euch  reichlicher  werdet  wie  Traubenjahre;
die  ihr  manchmal  vergeht,  nur  weil  der  andre
ganz  überhand  nimmt:  euch  frag  ich  nach  uns.  Ich  weiß,
ihr  berührt  euch  so  selig,  weil  die  Liebkosung  verhält,
weil  die  Stelle  nicht  schwindet,  die  ihr,  Zärtliche,
zudeckt;  weil  ihr  darunter  das  reine
Dauern  verspürt.  So  versprecht  ihr  euch  Ewigkeit  fast
von  der  Umarmung.  Und  doch,  wenn  ihr  der  ersten
Blicke  Schrecken  besteht  und  die  Sehnsucht  am  Fenster,
und  den  ersten  gemeinsamen  Gang,  ein  Mal  durch  den  Garten:
Liebende,  seid  ihrs  dann  noch?  Wenn  ihr  einer  dem  andern
euch  an  den  Mund  hebt  und  ansetzt  –:  Getränk  an  Getränk:
o  wie  entgeht  dann  der  Trinkende  seltsam  der  Handlung.

Erstaunte  euch  nicht  auf  attischen  Stelen  die  Vorsicht
menschlicher  Geste?  war  nicht  Liebe  und  Abschied
so  leicht  auf  die  Schultern  gelegt,  als  wär  es  aus  amderm
Stoffe  gemacht  als  bei  uns?  Gedenkt  euch  der  Hände,
wie  sie  drucklos  beruhen,  obwohl  in  den  Torsen  die  Kraft  steht.
Diese  Beherrschten  wußten  damit:  so  weit  sind  wirs,
dieses  ist  unser,  uns  so  zu  berühren;  stärker
stemmen  die  Götter  uns  an.  Doch  dies  ist  Sache  der  Götter.

Fänden  auch  wir  ein  reines,  verhaltenes,  schmales
Menschliches,  einen  unseren  Streifen  Fruchtlands
zwischen  Strom  und  Gestein.  Denn  das  eigene  Herz  übersteigt  uns
noch  immer  wie  jene.  Und  wir  können  ihm  nicht  mehr
nachschaun  in  Bilder,  die  es  besänftigen,  noch  in
göttliche  Körper,  in  denen  es  größer  sich  mäßigt.

Duino,  Ende  Januar,  Anfang  Februar  1912
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=tBObFQWzR48[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989243
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2023

Райрне Марія Рільке ДУЇНСЬКІ ЕЛЕГІЇ. ПЕРША ЕЛЕГІЯ

Хто,  коли  крикнув  я,  почув  мене  у  ангельському  
ордені?  й  піднісшись  сам,  коли  враз  хтось  один
до  мого  серця  озоветься:  я  зникну  зі  свого
усталеного  Тут-буття.  Бо  Красота  це  не  інакше  
Жахкості  Начало,  ми  нею  захоплюємось  зараз,
і  їй  скоряємося,  та  вона  тихо  сторониться,
щоб  нас  не  знищити.  Жахливий  кожен  Ангел.
Та  все  ж  я  підкоряюся  й  ковтаю  принаду
незвіданих  плачів.  Ах,  хто  тоді  міг  бути    
нам  потрібен?  Не  Ангел,  не  людина,
й  здогадливі  тварини  вже  зрозуміли,
що  дім  наш  надто  ненадійний  
в  означеному  світі.  Можливо  нам  залишиться
лиш  дерево  на  схилі,  яке  щодня  ми
споглядали;  залишиться  для  нас  вчорашній  шлях
і  хибна  вірність  звичці,
що  нас  обрала,  й  укоренилася,  й  не  зникла.
О  і  та  ніч,  ніч,  коли  повний  вітру  простір
зжирав  наші  обличчя  -,  її  не  залишу  нікому,  її  я  прагну,
ласкаво  розчаровуючу,  яка  серцям  самотнім  
стала  тяжкою.  Чи  вона  легша  для  закоханих?
Ах,  вони  разом  тільки  ховають  свою  приреченість.
Ти  ще  цього  не  знав?  Тож  пустку  відпусти  зі  своїх  рук  
у  простір,  яким  ми  дихаємо,  може,  птахи
більше  повітря  відчуватимуть  в  високім  леті.

Так,  веснам  був  потрібен  ти!  Надіялися  деякі
зірки  на  тебе,  що  ти  їх  відчував.  В  минулому
здіймалась  хвиля,  або,  коли  ти  проминав  відчинене  вікно,
до  тебе  озивалась  скрипка.  Все  це  було  призначенням.
Та  чи  воно  збулося?  Чи  не  завжди  
розвіювались  сподівання,  коли  від  тебе  йшла
кохана?  (Де  хочеш  ти  її  знайти,
коли  величні  незнайомі  думи  в  тобі
являються  й  зникають  і  найчастіше  присутні  уночі.)
Але  якщо  сумуєш,  то  оспівай  закоханих,
ще  не  достатньо  увічнене  їх  славне  почуття.
Ті,  ти  їм  майже  заздриш,  покинуті,  серед  яких
знайдеш  ти  більше  люблячих,  ніж  серед  вигодовуючих  груддю.  
Починай  завжди  з  нового,  яке  ніколи  не  обіцяє  нагороду;
зрозумій:  герой  поводить  себе  так,  ніби  його  загибель  
лиш  привід  для  буття:  завершуючі  роди.
Але  знеможена  природа  повертає
собі  закоханих,  ніби  безсила  їх  ще  раз
створити.  Чи  ти  вважаєш,  що  Гаспари  Стампи  (1)
достатньо,  щоб  якась  з  дівчат,
покинута  коханим,  величний  приклад
перейняла  цієї  люблячої:  я  буду  як  вона?
Чи  зрештою  для  нас  не  мусять  страждання  древні  
ставати  благотворними?  Чи  не  пора,  щоб  ми  закохані  
звільнились  від  коханих  і  подолали  трепет:
так,  як  долають  тятива  й  стріла,  з'єднавшись  для  ривка,
стаючи  більшим  ніж  одне.  Тому  ніде  не  залишайся.

Голос,  голос.  Послухай,  моє  серце,  як  тільки  звично
слухали  Святі:  коли  такий  потужний  крик
здіймався  від  землі;  вони  ставали  на  коліна,
неможливо  ані  продовжувати,  ні  ігнорувати:
Отож  вони  почули.  Ти  ще  сприймаєш  голос
Бога,  не  більше.  Однак  я  чую  повів,
невпинне  послання,  утворене  мовчанням.
Воно  тобі  надходить  зараз  від  тих  померлих  юних.
Завжди,  куди  приходив  ти,  чи  не  до  тебе  в  соборах
Рима  і  Неаполя  зверталася  їх  доля?  
Чи  не  для  тебе  на  плиті  (2)  недавно  гравійовано  
рельєфний  напис  в  Санта  Марія  Формоза.  (3)
Чого  вони  від  мене  хочуть?  я  мушу  тихо  покінчити
із  враженням  неправедності,  що  надто  часто
викривляє  безвинний  порух  їхніх  душ.

Звичайно,  дивно  не  жити  більше  на  землі,
більше  не  користатися  засвоєними  звичками,  
трояндам  і  іншим  диво  обіцяючим  речам
 не  надавати  значення  в  людському  майбутті;
тому,  яке  було  в  безмежно  стривожених  руках,  
більше  не  бути,  і  навіть  власне  ймення
покинути  як  іграшку  зіпсовану.
Дивно,  бажання  більше  не  бажаються.  Дивно
що  з'єднувалося,  те  у  просторі
розсіяним  побачити.  І  Смерть-Буття  важке
і  повне  нездійсненого,  щоб  поступово  
відчути  вічність.  -  Але  живучі  роблять
всі  помилки,    що  їх  занадто  відрізняють.
Ангели  (кажуть)  іноді  не  знають,  чи  вони  ходять  між  
живими  чи  між  померлими.  Вічний  потік
проносить  крізь  обидві  сфери  усі  часи
завжди  з  собою  і  в  обох  зникає.

Зрештою  ми  не  потрібні  більше  їм,  рано  померлим,
ніжно  відлученим  від  тлінного,  як  відлучає  від  грудей
ласкава  мати.  Та  ми,  кому  потрібна
велика  тайна,    -  в  чиїй  печалі  так  часто
виникає  прогрес  благословенний  -:  ми  можемо  без  них?
Марна  легенда  що  в  давнину  з  плачу  за  Ліном,  (4)
відважним  музикантом,  прийшло  сухе  оціпеніння;
спочатку  в  наляканому  просторі,  з  якого  юний  майже  бог,
раптом  пішов  назавжди,  зараз  у  кожному  хитанні  
лунає  пустота,  яка  захоплює,  й  втішає,  й  допомагає.

[i](1)  Гаспара  Стампа  (1523  -  1554)  -  італійська  поетеса  доби  Відродження,  прославилася  як  талановита  музикантша.  Закохалася  в  графа  Коллатіно  ді  Коллальто,  роман  між  ними  тривав  три  роки  з  1548  до  1551  року.  Йому  присвячена  більша  частина  її  відомих  віршів.  Після  розриву  впала  в  депресію,  результатом  якої  стали  прекрасні,  розумні  і  пристрасні  вірші.  Поезія,  пронизана  душевним  болем,  допомогла  Гаспарі  вижити.  Слава  поетеси  прийшла  до  неї  вже  після  смерті.
(2)  В  правому  поперечному  нефі  собору  на  могильній  плиті  написано,  що  тут  похований  Вільгельм  Хеллеманс  з  Антверпена,  який  юнаком  помер  у  Венеції  в  1593  році
(3)  Санта  Марія  Формоза  (Santa  Maria  Formosa)  —  перший  у  Венеції  собор  на  честь  діви  Марії.  Знаходиться  на  площі  Санта-Марія  Формоза.  Перша  згадка  про  собор  відноситься  до  1060  року.  Названий  на  честь  Madonna  Formosa  -  "Прекрасної  Мадонни",  "Мадонни  Пишнотілої".
(4)  Лін  (Λίνος)  -  за  одним  з  древньо-грецьких  міфів,  син  Аполлона  і  аргівської  царівни  Псамафи,  видатний  знавець  музики.  Він  посмів  вважати  себе  рівним  Аполлону  в  цьому  мистецтві,  за  що  й  був  убитий  богом.  Лін  являвся  втіленням  зароджуваного  мистецтва,  йому  приписували  винахід  триструнної  ліри,  пісні  й  ритму,  вірша  й  поезії.  Пісні  про  Ліна  були  журливими,  з  мелодійними  повторами  з  вигуками  άι  Λινον  (ай  Лінон).  Пізніше  уособлював  квітуче,  радісне  життя,  яке  повинне  закінчитися  смертю.[/i]

[b]DIE  ERSTE  ELEGIE[/b]
WER,  wenn  ich  schriee,  hörte  mich  denn  aus  der  Engel
Ordnungen?  und  gesetzt  selbst,  es  nähme
einer  mich  plötzlich  ans  Herz:  ich  verginge  von  seinem
stärkeren  Dasein.  Denn  das  Schöne  ist  nichts
als  des  Schrecklichen  Anfang,  den  wir  noch  grade  ertragen,
und  wir  bewundern  es  so,  weil  es  gelassen  verschmäht,
uns  zu  zerstören.  Ein  jeder  Engel  ist  schrecklich.
 Und  so  verhalt  ich  mich  denn  und  verschlucke  den  Lockruf
dunkelen  Schluchzens.  Ach,  wen  vermögen
wir  denn  zu  brauchen?  Engel  nicht,  Menschen  nicht,
und  die  findigen  Tiere  merken  es  schon,
daß  wir  nicht  sehr  verläßlich  zu  Haus  sind
in  der  gedeuteten  Welt.  Es  bleibt  uns  vielleicht
irgend  ein  Baum  an  dem  Abhang,  daß  wir  ihn  täglich
wiedersähen;  es  bleibt  uns  die  Straße  von  gestern
und  das  verzogene  Treusein  einer  Gewohnheit,
der  es  bei  uns  gefiel,  und  so  blieb  sie  und  ging  nicht.
 O  und  die  Nacht,  die  Nacht,  wenn  der  Wind  voller  Weltraum
uns  am  Angesicht  zehrt  –,  wem  bliebe  sie  nicht,  die  ersehnte,
sanft  enttäuschende,  welche  dem  einzelnen  Herzen
mühsam  bevorsteht.  Ist  sie  den  Liebenden  leichter?
Ach,  sie  verdecken  sich  nur  mit  einander  ihr  Los.
 Weißt  du's  noch  nicht?  Wirf  aus  den  Armen  die  Leere
zu  den  Räumen  hinzu,  die  wir  atmen;  vielleicht  daß  die  Vögel
die  erweiterte  Luft  fühlen  mit  innigerm  Flug.

Ja,  die  Frühlinge  brauchten  dich  wohl.  Es  muteten  manche
Sterne  dir  zu,  daß  du  sie  spürtest.  Es  hob
sich  eine  Woge  heran  im  Vergangenen,  oder
da  du  vorüberkamst  am  geöffneten  Fenster,
gab  eine  Geige  sich  hin.  Das  alles  war  Auftrag.
Aber  bewältigtest  du's?  Warst  du  nicht  immer
noch  von  Erwartung  zerstreut,  als  kündigte  alles
eine  Geliebte  dir  an?  (Wo  willst  du  sie  bergen,
da  doch  die  großen  fremden  Gedanken  bei  dir
aus  und  ein  gehn  und  öfters  bleiben  bei  Nacht.)
Sehnt  es  dich  aber,  so  singe  die  Liebenden;  lange
noch  nicht  unsterblich  genug  ist  ihr  berühmtes  Gefühl.
Jene,  du  neidest  sie  fast,  Verlassenen,  die  du
so  viel  liebender  fandst  als  die  Gestillten.  Beginn
immer  von  neuem  die  nie  zu  erreichende  Preisung;
denk:  es  erhält  sich  der  Held,  selbst  der  Untergang  war  ihm
nur  ein  Vorwand,  zu  sein:  seine  letzte  Geburt.
Aber  die  Liebenden  nimmt  die  erschöpfte  Natur
in  sich  zurück,  als  wären  nicht  zweimal  die  Kräfte,
dieses  zu  leisten.  Hast  du  der  Gaspara  Stampa
denn  genügend  gedacht,  daß  irgend  ein  Mädchen,
dem  der  Geliebte  entging,  am  gesteigerten  Beispiel
dieser  Liebenden  fühlt:  daß  ich  würde  wie  sie?
Sollen  nicht  endlich  uns  diese  ältesten  Schmerzen
fruchtbarer  werden?  Ist  es  nicht  Zeit,  daß  wir  liebend
uns  vom  Geliebten  befrein  und  es  bebend  bestehn:
wie  der  Pfeil  die  Sehne  besteht,  um  gesammelt  im  Absprung
mehr  zu  sein  als  er  selbst.  Denn  Bleiben  ist  nirgends.

Stimmen,  Stimmen.  Höre,  mein  Herz,  wie  sonst  nur
Heilige  hörten:  daß  die  der  riesige  Ruf
aufhob  vom  Boden;  sie  aber  knieten,
Unmögliche,  weiter  und  achtetens  nicht:
So  waren  sie  hörend.  Nicht,  daß  du  Gottes  ertrügest
die  Stimme,  bei  weitem.  Aber  das  Wehende  höre,
die  ununterbrochene  Nachricht,  die  aus  Stille  sich  bildet.
Es  rauscht  jetzt  von  jenen  jungen  Toten  zu  dir.
Wo  immer  du  eintratest,  redete  nicht  in  Kirchen
zu  Rom  und  Neapel  ruhig  ihr  Schicksal  dich  an?
Oder  es  trug  eine  Inschrift  sich  erhaben  dir  auf,
wie  neulich  die  Tafel  in  Santa  Maria  Formosa.
Was  sie  mir  wollen?  leise  soll  ich  des  Unrechts
Anschein  abtun,  der  ihrer  Geister
reine  Bewegung  manchmal  ein  wenig  behindert.

Freilich  ist  es  seltsam,  die  Erde  nicht  mehr  zu  bewohnen,
kaum  erlernte  Gebräuche  nicht  mehr  zu  üben,
Rosen,  und  andern  eigens  versprechenden  Dingen
nicht  die  Bedeutung  menschlicher  Zukunft  zu  geben;
das,  was  man  war  in  unendlich  ängstlichen  Händen,
nicht  mehr  zu  sein,  und  selbst  den  eigenen  Namen
wegzulassen  wie  ein  zerbrochenes  Spielzeug.
Seltsam,  die  Wünsche  nicht  weiterzuwünschen.  Seltsam,
alles,  was  sich  bezog,  so  lose  im  Raume
flattern  zu  sehen.  Und  das  Totsein  ist  mühsam
und  voller  Nachholn,  daß  man  allmählich  ein  wenig
Ewigkeit  spürt.  –  Aber  Lebendige  machen
alle  den  Fehler,  daß  sie  zu  stark  unterscheiden.
Engel  (sagt  man)  wüßten  oft  nicht,  ob  sie  unter
Lebenden  gehn  oder  Toten.  Die  ewige  Strömung
reißt  durch  beide  Bereiche  alle  Alter
immer  mit  sich  und  übertönt  sie  in  beiden.

Schließlich  brauchen  sie  uns  nicht  mehr,  die  Früheentrückten,
man  entwöhnt  sich  des  Irdischen  sanft,  wie  man  den  Brüsten
milde  der  Mutter  entwächst.  Aber  wir,  die  so  große
Geheimnisse  brauchen,  denen  aus  Trauer  so  oft
seliger  Fortschritt  entspringt  –:  könnten  wir  sein  ohne  sie?
Ist  die  Sage  umsonst,  daß  einst  in  der  Klage  um  Linos
wagende  erste  Musik  dürre  Erstarrung  durchdrang;
daß  erst  im  erschrockenen  Raum,  dem  ein  beinah  göttlicher  Jüngling
plötzlich  für  immer  enttrat,  die  Leere  in  jene
Schwingung  geriet,  die  uns  jetzt  hinreißt  und  tröstet  und  hilft.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980264
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2023

Збіґнєв Герберт ГЕРМЕС, ПЕС І ЗОРЯ

Гермес  іде  по  світу.  Стрічає  пса.
-  Я  бог    -  представився  Гермес  чемненько.  А  пес  обнюхав  його  ноги.
-  Мені  самотньо.  Люди  зраджують  богів.  Але  тварини
невинні  й  смертні,  це  те,  що  треба.  Увечері
утомлені  від  денних  мандрів,  ми  сядемо  під  деревом.  Зізнаюся  тобі,
що  відчуваю  свою  старість  і  хочу  вмерти.  Для  тебе  цей  обман  згодиться
аби  лизати  мені  руку?
-  Авжеж  –  відповідає  пес  недбало    –  я  буду  тобі  лизати  руку.
вона  холодна  й  дивно  пахне.
Іде,  іде.  Зорю  стрічає.
-  Я  Гермес  –  бог  мовить  –  і  являє  одне  із  найпрекрасніших  своїх
облич.  –  Чи  не  захочеш  разом  з  нами  піти
до  краю  світу?  Якщо  це  буде  важко  я  постараюся
щоб  голова  твоя  спочила  на  плечі  моєму.
-  Гаразд  -  зоря  відповідає  голосом  скляним.  Мені  байдуже  куди  йти.  Але  край  світу  –  це  наївність.  На  жаль  немає  краю  світу.
Ідуть.  Ідуть.  Гермес  пес  і  зоря.  Вони  тримаються  за  руки.  Гермес
міркує,  якщо  піти  шукати  друзів  вдруге,  не  треба  бути  таким  відвертим.

[b]Zbigniew  Herbert  HERMES,  PIES  I  GWIAZDA[/b]
Hermes  idzie  przez  świat.  Spotyka  psa.
-  Jestem  bogiem  -  przedstawia  się  grzecznie  Hermes.  Pies  wącha
jego  nogi.
-  Czują  się  samotny.  Ludzie  zdradzają  bogów.  Ale  zwierzęta
nieświadome  i  śmiertelne,  oto  czego  pożądamy.  Wieczorem  po
całodziennej  wędrówce  usiądziemy  pod  dębem.  Powiem  ci  wtedy,
że  czują  się  stary  i  chcą  umrzeć.  To  będzie  kłamstwo  potrzebne,
abyś  lizał  moje  ręce.
-  Owszem  -  odpowiada  niedbale  pies  -  będę  lizał  twoje  ręce.  Są
chłodne  i  mają  dziwny  zapach.
Idę,  idę.  Spotykają  gwiazdę.
-  Jestem  Hermes  -  mówi  bóg  -  i  wydobywa  jedną  ze  swych
najpiękniejszych  twarzy.  -  Czy  nie  chciałabyś  pójść  z  nami  na
koniec  świata?  Postaram  się,  aby  tam  było  przeraźliwie  i  abyś
musiała  oprzeć  głowę  na  moim  ramieniu.
-  Dobrze  -  mówi  szklanym  głosem  gwiazda.  Wszystko  mi  jedno,
dokąd  idę.  A  z  tym  końcem  'świata  to  naiwność.  Niestety  nie  ma
końca  świata.
Idę.  Idę.  Pies,  Hermes  i  gwiazda.  Trzymają  się  za  ręce.  Hermes
myśli,  że  gdyby  drugi  raz  wyruszał  szukać  przyjaciół,  nie  byłby  taki  szczery.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962481
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2022

Збіґнєв Герберт ФРА АНДЖЕЛІКО: МУЧЕНИЦТВО СВЯТИХ КОСМИ І ДАМІАНА

[i]Ліва  сторона  картини[/i]
Наліво  жести  фарисейські  
фальшиві  вирази  облич
у  фалдах  тисяча  вагань
в  шпарках  очей  тверда  рішучість  
 
Жерці  розбитих  вівтарів
солдати  зраджених  присяг
зіпершись  спинами  на  місто
спокійно  дивляться  на  страту
 
Суворий  синій  блиск  шоломів
в  рук  арках  гострі  вістря  списів
калічать  неба  лівий  бік
 
на  камінні  каміння
грубі  гребені  мурів
у  кам'яних  бійницях
випалене  небо
 
самотня    вежа  наче  щогла
глибока  вежа  наче  згаслий  крик
довговолосі  голови  пророків
лежать  в  глибоких  олов'яних  мисках*
 
це  місто
і  закам'янілі  люди
це  ліва  сторона  картини
і  світу
 
[i]Фон[/i]
Пагорби  -  схвильована  земля,  протяжне  зітхання  хмар
небо  відкрите  в  синь,  синь  придорожніх  барвів
ще  п'ять  тополь,  ще  п'ять  струнких  тополь  
п'ять  ангелів  -
Запізно
 
[i]Права  сторона  картини[/i]
Ти  дав  їм  слово
чулі  руки
 
зілля  від  ран
і  помирання
 
і  яву  ангелів
 
 А  зараз  тиша
 свист  меча
 
І  піт  смертельний
і  чекання
з  Давидової  пращі  каменя  
 
Тільки  зітятий  вітер  плаче
тільки  тремтить  зітятий  обрій
Від  змахів  дужих  -  
 
Трава  добріша  за  людей
підкреслює  оливи  зелень
За  мить  в  ній  голова  потоне
а  потім  чистою  спливе
не  зрошена  людським  страхом

[i]*  Яким  же  треба  бути  веселуном,  щоб  назвати  німби  олов'яними  мисками.  А  був
 
Fra  Angelico  Beheading  of  Saint  Cosmas  and  Saint  Damian  (between  1438  and  1440),  tempera  on  wood,  Loure  Museum
Фра  Анджеліко  Усікновення  голови  святих  Козьми  і  Даміана  (1438  -  1440),    темпера  на  дошці,  Лувр
Написана  для  трапезної  монастиря  Сан-Доменіко  у  Фьєзоле.  Поступила  в  Лувр  в  1882  г.
[/i]  
[b]Zbigniew  Herbert  FRA  ANGELICO:  MĘCZEŃSTWO  ŚWIĘTYCH  KOSMY  I  DAMIANA[/b]
[i]Lewa  strona  obrazu[/i]
Na  lewo  gesty  faryzejskie
fałszywie  ułożone  twarze
we  fałdach  tysiąc  wątpliwości
a  w  szparach  oczu  twarda  pewność
 
Kapłani  zwalonych  ołtarzy
żołnierze  krzywej  przysięgi
oparci  plecami  o  miasto
patrzą  spokojnie  na  męczeństwo
 
Surowy  błękit  blask  na  hełmach
a  w  rękach  łuki  ostre  włócznie
kaleczą  nieba  lewy  bok
 
kamień  na  kamieniu
murów  gruby  grzebień
w  kamiennych  strzelnicach
wypalone  niebo
 
wieża  samotna  jak  maszt
wieża  głęboka  jak  stłumiony  krzyk
podnoszą  głowy  długowłosych  proroków
na  głębokich  cynowych  misach
 
To  jest  miasto
i  kamienni  ludzie
i  to  jest  lewa  strona  obrazu
i  świata
 
[i]Tło[/i]
Wzgórza  -  ziemia  wzruszona,  podłużne  westchnienie  obłoków
niebo  otwarte  na  błękit,  błękit  o  barwie  podróżnej
i  jeszcze  pięć  topoli,  pięć  wyprężonych  topoli
pięciu  aniołów  -
Za  późno.
 
[i]Prawa  strona  obrazu[/i]
Dałeś  nam  słowa
czułe  ręce
 
zioła  na  rany
i  konanie
 
i  szum  aniołów
 A  teraz  cisza
świsty  miecza
 
I  pot  śmiertelny
i  czekanie
na  kamień  z  dawidowej  procy
 
Tylko  powietrze  ścięte  płacze
tylko  horyzont  ścięty  drży
Za  duży  rozmach  -
 
Trawa  jest  lepsza  od  ludzi
pogłębia  oliwną  zieleń
głowa  na  chwilę  utonie
potem  wypłynie  czysta
bez  rosy  ludzkiego  strachu

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962479
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2022

Річард Олдінгтон ЛЕСБІЯ

Печалься,  якщо  хочеш.  Дозволь  мені  журитись.
Не  користуйся  більш  словами;
Хай  золоте  волосся  тиші  віється  над  нами,
Звивається  у  ніжні  звиви.
Не  користуйся  більш  словами;
Різьбила  ти  моє  життя  з  слонових  бивнів...
 
І  Пікус  Мірандола  мертвий;
І  всі  боги,  які  прийшли  зі  снів  і  міфів,
Гермес,  Тот,  Бел  зотліли  нині,
Зотліли  і  розкисли.
Крізь  все  це  бачу  я  твій  лик  блідий,  Гречанко;
 
Ніжність
Мене  примушує  тебе  кохати  як  малу  дитину,
Ти  ласощі  напівостиглі,  покинуті  в  тарілці  Цезаря.
 
[b]Richard  Aldington  LESBIA[/b]
Grow  weary  if  you  will,  let  me  be  sad.
Use  no  more  speech  now;
Let  the  silence  spread  gold  hair  above  us,
Fold  on  delicate  fold.
Use  no  more  speech;
       had  the  ivory  of  my  life  to  carve….
 
And  Picus  of  Mirandola  is  dead;
And  all  the  gods  they  dreamed  and  fabled  of,
Hermes,  and  Thoth  and  Bêl  are  rotten  now,
       and  dank.
 
And  through  it  all  I  see  your  pale  Greek  face;
Tenderness
Makes  me  eager  as  a  little  child  to  love  you,
You  morsel  left  half-cold  on  Cæsar’s  plate.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962393
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2022

Річард Олдінгтон ДЕЙЗІ

       [quote]кохав  більше  за  себе  і  всіх  рідних,
       нині...
       Катул,  LVIII[/quote]
Була  ти  моїм  другом  в  іграх  в  морі
Ми  разом  плавали.
Твоє  дівчаче  тіло  було  безгрудим.
 
Шукали  ми  молюсків  серед  скель:
На  сонці  ніжилися  і  байдикували;
Надвечір  йшли  ми  гратися  до  інших.
 
Я  був  щасливий,  коли  був  з  тобою.
 
Я  часом  цілував  тебе,
І  ти  мене  завжди  охоче  цілувала;
Але  боявся  я  -  бо  мав  лиш  чотирнадцять.
 
І  я  забув  про  тебе  зовсім.
Тебе  й  твоє  ім'я.

Сьогодні  я  по  вулиці  проходжу.
Вона,  яка  торкає  мої  руки,  зі  мною  розмовляє
Вона  -  хто  впізнає?  -  Єлена  з  Спарти,
Дріопа,  Лаодамія...
 
Тут  ти    
повія  з  Оксфорд-стріт.

[i]Єлена  -  у  давньогрецькій  міфології  донька  Зевса  і  спартанської  цариці  Леди,  найвродливіша  серед  жінок.  Обрала  собі  за  чоловіка  Менелая  -  царя  Лакедемонії.  Паріс  викрав  Єлену  і  привіз  до  Трої.  Це  стало  причиною  Троянської  війни.  Після  падіння  Трої  Єлена  з  Менелаєм  повернулися  до  Спарти.

Дріопа  -  пасла  батьківських  овець.  В  неї  закохався  Аполлон,  обернувся  черепахою,  яку  вона  поклала  собі  в  пазуху,  там  він  перетворився    на  змію.  Вона  народила  від  нього  сина.  Пізніше  стала  німфою  і  перетворилася  на  тополю.  Коли  її  секрет  став  відомий  іншим  німфам,  вони  перетворили  її  на  ялину.

Лаодамія  -  дружина  царя  Протесилая,  який  відразу  після  весілля  відправився  воювати  з  Троєю.  Загинув  у  найпершому  бою.  Дізнавшись  про  це,  Лаодамія  ублагала  богів  дозволити  йому  явитися  до  неї  на  три  години.  Гермес  привів  його  і  після  тригодинної  розмови,  коли  настав  час  прощання,  Лаодамія  вбила  себе,  щоб  не  розлучатися  з  чоловіком.
[/i]
[b]Richard  Aldington  DAISY[/b]
       Plus  quan  se  atque  suos  amavit  omnes,
       nunc...
       -  Catullus
You  were  my  playmate  by  the  sea.
We  swam  together.
Your  girl's  body  had  no  breasts.
 
We  found  prawns  among  the  rocks;
We  liked  to  feel  the  sun  and  to  do  nothing;
In  the  evening  we  played  games  with  the  others.
 
It  made  me  glad  to  be  by  you.
 
Sometimes  I  kissed  you,
And  you  were  always  glad  to  kiss  me;
But  I  was  afraid  -  I  was  only  fourteen.
 
And  I  had  quite  forgotten  you,
You  and  your  name.
 
To-day  I  pass  through  the  streets.
She  who  touches  my  arms  and  talks  with  me
Is  -  who  knows?  -  Helen  of  Sparta,
Dryope,  Laodamia  ...
 
And  there  are  you
A  whore  in  Oxford  Street.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962392
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2022

Воллес Стівенс НЕЩАСТЯ ДОНА ДЖУСТА

Я  завершив  свій  поєдинок  з  світом;
І  моє  тіло,  ця  стара  тварина,
Про  все  забула.

Часи  моїх  змагань  плодили  і  вбивали,
І  геніальними  були  самі  собою
В  досягненні  мети.

О,  як  я  повставав
Проти  пітьми  і  сонця,  народження  і  смерті,
Оця  стара  тварина  –

Про  задуми  і  почуття,  про  враження
Й  видовища,  які  приносить  буря  –
Про  все  забула.

[b]Wallace  Stevens  MISERY  OF  DON  JOOST[/b]
I  HAVE  finished  my  combat  with  the  sun;              
And  my  body,  the  old  animal,    
Knows  nothing  more.    
                     
The  powerful  seasons  bred  and  killed,  
And  were  themselves  the  genii                
Of  their  own  ends.            
                     
Oh,  but  the  very  self  of  the  storm                
Of  sun  and  slaves,  breeding  and  death,
The  old  animal-                      
                     
The  senses  and  feeling,  the  very  sound
And  sight,  and  all  there  was  of  the  storm-                
Knows  nothing  more.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962288
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2022

Воллес Стівенс ЗАНАДТО САМОВПЕВНЕНО

Як  виявилось,  цнота  необхідна,
Щоб  заманити  в  сіть  єдинорога,
Таке  частенько  проробляють  діви,
Здебільшого  потворні  недотроги.

Відважним  був  герой,  так  всі  вважали,
Хоч  юнаком  промазував  постійно:
Його  з  ногою  зламаною  ангел
Навчив  обачно  уникать  падіння.

Так  самовпевненості  не  лишилось,
Та  зрештою  немає  в  ній  потреби:
Спиняйся  біля  входу  до  печери,
Де  поселилися  печерні  леви,
Звертай  з  дороги,  бо  дурна  сміливість
Стовпом  стояти,  стрівши  людожера.

[b]Wallace  Stevens  THE  PRESUMPTUOUS[/b]
They  noticed  that  virginity  was  needed  
To  trap  the  unicorn  in  every  case,  
But  not  that,  of  those  virgins  who  succeeded,  
A  high  percentage  had  an  ugly  face.  

The  hero  was  a  daring  as  they  thought  him,  
But  these  peculiar  boyhood  missed  them  all;  
The  angel  with  the  broken  leg  had  taught  him  
The  right  precautions  to  avoid  a  fall.  

So  in  presumption  they  set  forth  alone  
On  what,  for  them,  was  not  compulsory:  
And  stuck  hallway  to  settle  in  some  cave  
With  desert  lions  in  domesticity  
Or  turned  aside  to  be  absurdly  brave  
And  met  the  ogre  and  were  turned  on  stone.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962287
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2022

Пауль Целан СЛЬОЗА

Синіла  ніч.
Я  погасив  усі  вогні.
Я  вирвався  в  пітьму.
Я  з  зорями  кружляв  у  бездні.
Я  у  гіллі  заплутався:

Твоє  густе  волосся,  окови  дальні...
Твої  печальні  кроки,  блакитний  світ...
Ти  падала  в  пітьму  -  я  своє  серце  підставляв...

Це  не  бузок  був,  ти  бузку  хотіла.
Це  був  не  вітер  ночі,  ніколи  йому  не  стати  вітром  ночі.
Не  пісня  це,  мене  не  змінить  пісня.

Це  не  журба,  це  дощ.

[b]Paul  Celan  TRÄNE[/b]
Blaut  die  Nacht.
Ich  blies  alle  Lichter  aus.
Ich  sprang  durch  das  Dunkel.
Ich  schwirrt'  mit  dem  Stern  in  den  Abgrund.
Im  Geäst  verstrickt'  ich  mich:

Dein  schweres  Haar,  die  ferne  Fessel  .  .
Dein  weher  Schritt,  die  blaue  Welt.  .
Dein  dunkler  Sturz  -  ich  hielt  mein  Herz  hin  .  .  .

Nicht  Flieder  war  es,  du  wolltest  Flieder.
Nicht  Nachtwind  war  es,  nie  wird  es  Nachtwind  sein.
Nicht  Lieder  sind  es,  Lieder  verwandeln  mich  nicht.

Nicht  Sehnsucht  ist  es,  es  ist  der  Regen.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962187
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2022

Пауль Целан ЗИМА

Йде  зараз,  мамо,  сніг  на  Україні...
Вінець  Христа  із  тисяч  зернят  горя...
До  тебе  мої  сльози  не  долинуть.
Коли  я  кличу,  тиша  лиш  говорить.

Помремо  ми:  чому  не  спиш,  бараку?
Немов  розрада  вітер  цей  повіє...
Чи  ще  лишились  на  замерзлім  шлаку
Знамена  серця  і  в  руці  світильник?

Мені  натомість  в  темряві  лишатись:
не  знати  втіхи  і  коритись  болю?
Моя  зоря  велить  мені  порвати
струни  моєї  арфи  голосної...

Услід  троянда  часу  тихо  в'яне.
Згасає.    Я  один...  Один  єдиний...
Це,  мамо,  що:  зростання,  а  чи  рана  -
Тонути  в  заметілі  України?
[b]
Paul  Celan  WINTER[/b]
Es  fällt  nun,  Mutter,  Schnee  in  der  Ukraine  .  .  .
Des  Heilands  Kranz  aus  tausend  Körnchen  Kummer  ...
Von  meinen  Tränen  hier  erreicht  dich  keine.
Von  frühern  Winken  nur  ein  stolzer  stummer  .  .  .

Wir  sterben  schon:  was  schläfst  du  nicht,  Baracke?
Auch  dieser  Wind  geht  um  wie  ein  Verscheuchter  .  .  .
Sind  sie  es  denn,  die  frieren  in  der  Schlacke:
die  Herzen  Fahnen  und  die  Arme  Leuchter?

Ich  blieb  derselbe  in  den  Finsternissen:
erlöst  das  Linde  und  entblößt  das  Scharfe?
Von  meinen  Sternen  nur  wehn  noch  zerrissen
die  Saiten  einer  überlauten  Harfe  .  .  .

Dann  hängt  zuweilen  eine  Rosenstunde.
Verlöschend.  Eine  .  .  .  Immer  eine  .  .  .
Was  war  es,  Mutter:  Wachstum  oder  Wunde  -
versank  ich  mit  im  Schneewehn  der  Ukraine?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962186
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2022

Елізабет Бішоп МОРСЬКИЙ ПЕЙЗАЖ

Який  божественний  морський  пейзаж,  де  чаплі  ангелів  біліші,
Вони  летіти  можуть  будь-куди  у  безмір  висоти  й  безмежжя  далини
За  рядом  ряд,  хвилюючи  уяву;
Повсюди  угорі  лиш  чаплі  на  невагомих  островах  із  мангрів,
Яскрава  зелень  листя  у  каймі  пташиного  посліду  сіяє  сріблом,  
Внизу  коріння  мангрів  сплелося  у  готичні  арки,  під  ними
Чудове  пасовище,  з  якого  риба  вистрибує,
Мов  дика  квітка  в  орнаменті  із  бризок;
Немов  малюнок  Рафаеля  з  гобеленів  Папи:  здається,  що  тут  рай.

Та  непорушний  остов  маяка  у  чорно-білому  чернечому  вбранні
Інакше  думає.  Ввижається  йому,
Що  під  його  залізними  ногами  бурхає  пекло,
І  тому  на  мілині  вода  гаряча,
Ще  знає  він,  що  не  годиться  у  раю  ні  плавати,  ані  літати,
Що  до  пітьми  і  сяючого  світла  немає  діла  небесам,
Але  коли  стемніє,  він  щось  згадає  і  сказати  зможе
Вагоме  слово  з  даного  питання.

[b]Elizabeth  Bishop  SEASCAPE  [/b]
This  celestial  seascape,  with  white  herons  got  up  as  angels,
flying  high  as  they  want  and  as  far  as  they  want  sidewise
in  tiers  and  tiers  of  immaculate  reflections;
the  whole  region,  from  the  highest  heron
down  to  the  weightless  mangrove  island
with  bright  green  leaves  edged  neatly  with  bird-droppings
like  illumination  in  silver,
and  down  to  the  suggestively  Gothic  arches  of  the  mangrove  roots
and  the  beautiful  pea-green  back-pasture
where  occasionally  a  fish  jumps,  like  a  wildflower
in  an  ornamental  spray  of  spray;
this  cartoon  by  Raphael  for  a  tapestry  for  a  Pope:
it  does  look  like  heaven.
But  a  skeletal  lighthouse  standing  there
in  black  and  white  clerical  dress,
who  lives  on  his  nerves,  thinks  he  knows  better.
He  thinks  that  hell  rages  below  his  iron  feet,
that  that  is  why  the  shallow  water  is  so  warm,
and  he  knows  that  heaven  is  not  like  this.
Heaven  is  not  like  flying  or  swimming,
but  has  something  to  do  with  blackness  and  a  strong  glare
and  when  it  gets  dark  he  will  remember  something
strongly  worded  to  say  on  the  subject.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962091
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2022

Елізабет Бішоп ОДНЕ З МИСТЕЦТВ

Мистецтво  втрат  слід  всім  опанувати;
Багато  є  речей,  що  створені  для  нас,
Щоб  їх  втрачати,  й  не  біда  їх  втрата.

Втрачають  всі.  Не  варто  горювати
За  втраченим  ключем,  не  жаль  убитий  час.
Мистецтво  втрат  слід  всім  опанувати.

Навчись  втрачати  швидко  і  багато:
Утрата  місць  і  назв  дає  усім  нам  шанс
Зірватись  з  місця  подорожувати.

Годинник  мамин  втратити  не  варто.
Поглянь!  За  другим  третій  дім  ніхто  не  спас,
Мистецтво  втрат  слід  всім  опанувати.

Не  жаль  два  міста,  вже  і  не  згадати,
Куди  свій  діла  світ,  з  ним  континенти  враз.
Не  катастрофа,  годі  сумувати.

Вас  втративши,  не  буду  я  брехати  -
Жаль  жартів,  любих  жестів  без  прикрас.
Мистецтво  втрат  слід  всім  опанувати.
Чи  катастрофа?  (Треба  записати!)

[b]Elizabeth  Bishop  ONE  ART[/b]
The  art  of  losing  isn't  hard  to  master;
so  many  things  seem  filled  with  the  intent
to  be  lost  that  their  loss  is  no  disaster.

Lose  something  every  day.  Accept  the  fluster
of  lost  door  keys,  the  hour  badly  spent.
The  art  of  losing  isn't  hard  to  master.

Then  practice  losing  farther,  losing  faster:
places,  and  names,  and  where  it  was  you  meant
to  travel.  None  of  these  will  bring  disaster.

I  lost  my  mother's  watch.  And  look!  my  last,  or
next-to-last,  of  three  loved  houses  went.
The  art  of  losing  isn't  hard  to  master.

I  lost  two  cities,  lovely  ones.  And,  vaster,
some  realms  I  owned,  two  rivers,  a  continent.
I  miss  them,  but  it  wasn't  a  disaster.

--Even  losing  you  (the  joking  voice,  a  gesture
I  love)  I  shan't  have  lied.  It's  evident
the  art  of  losing's  not  too  hard  to  master
though  it  may  look  like  (Write  it!)  like  disaster.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962090
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2022

Мілагрос Теран ВОЛОДАРКА ВСЬОГО

коли  свобода  дозволить
ігнорувати
недосконалість
коли  настане  забуття
вмираючих  ночей
з  їх  іменами
коли  залишиться  тільки  скелет
надії  й  ілюзії
розвіються
я  переконана,  що  стану
-  нарешті  -
володаркою  всього

[b]Milagros  Terán  DUEÑA  DE  TODO[/b]
cuando  la  libertad  deje
pasar  por  alto
las  imperfecciones,
cuando  venga  el  olvido
se  mueran  las  noches
con  sus  nombres,
cuando  solo  quede  el  esqueleto
de  esperanzas  e  ilusiones
repartidas
estaré  segura  de  haber  sido
-al  fin-
dueña  de  todo

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961997
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2022

Мілагрос Теран ВЗАЄМНІСТЬ ЦЕ КОХАННЯ

Взаємність  це  народжуване  кохання
яке  тягнеться  своїм  гіллям  і  торкається
твого  волосся,  і  вся  шкіра
тремтить.  Втрачена  взаємність  -
це  вода,  яка  збігла  вниз  по  схилу
це  віск  над  вогнем.
Просто  розвіяне,  як  біль
від  кинджала  в  живіт,  як  руїна
Вавилонської  вежі.
Взаємно  виснажливе  безсоння
гондола,  яка  шукає  пристані
на  річці,  де  освітлений  крюк
манить  нас.  Натягнута  посмішка,
вчорашня  ностальгія,  лякаюче  майбутнє
і  його  насолода,  двигун  життя,
поезія.
 
[b]Milagros  Teran  COMÚN  ES  EL  AMOR[/b]
Común  es  el  amor  en  sus  inicios
cuando  extiende  sus  ramas  y  toca
tu  cabello,  y  lamina  de  pulsos
la  epidermis.  Común  cuando  se  desvanece
y  es  agua  que  se  escurre  por  la  pendiente
como  cera  ante  el  fuego.
Ordinario  el  destierro,  su  dolor
el  cuchillo  en  el  vientre,  la  torre
de  Babel  y  su  infortunio.
Común  ese  desapacible  insomnio
la  góndola  que  aguarda  agazapada
en  la  corriente  donde  el  garfio  iluminado
nos  acecha.  Frecuente  la  sonrisa,
la  nostalgia  de  ayer,  el  futuro  terror
y  su  placer,  el  motor  de  la  vida,
la  poesía

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2022

Юліан Тувім EXEGI MONUMENTUM…

Смуток  мій,  як  замшіле  каміння,
Я  в  тривалій  великій  жалобі.
Хто  я?  Камінь  надгробний,
З  вирізьбленим  твоїм  іменем.

[i]Éxegí  monuméntum  -  Я  воздвиг  пам’ятник.  –  початок  оди  Горація  До  Мельпомени.  
Éxegí  monument(um)  áere  perénnius
Régalíque  sitú  pýramid(um)  áltius,
Quód  non  ímber  edáx,  non  Aquil(o)  ímpotens
Póssit  díruer(e)  áut  ínnumerábilis
Ánnorúm  seriés  ét  fuga  témporum.
Nón  omnís  moriár,  múltaque  párs  mei
Vítabít  Libitín(am):  úsqu(e)  ego  póstera
Créscam  láude  recéns,  dúm  Capitólium...[/i]

[i][b]Горацій  ДО  МЕЛЬПОМЕНИ  (III,  30)[/b]
Мій  пам’ятник  стоїть  триваліший  від  міді.
Піднісся  він  чолом  над  царські  піраміди.
Його  не  сточить  дощ  уїдливий,  гризький,
Не  звалить  налітний  північний  буревій,
Ні  років  довгий  ряд,  ні  часу  літ  невпинний;
Я  не  умру  цілком:  єства  мого  частина
Переживе  мене,  і  від  людських  сердець
Прийматиму  хвалу,  поки  понтифік-жрець
Ще  сходить  з  дівою  в  високий  Капітолій...
[/i][i]                (Переклад  М.  Зерова)
[/i]
[b]Julian  Tuwim  Exegi  monumentum...[/b]
Smutek  mnie  obrósł  kamieniem
I  trwam,  wspaniale  żałobny.
Kto  ja  jestem?  Kamień  nagrobny
Z  wyrytym  Twoim  imieniem.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961909
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2022

Юліан Тувім МЕЛОДІЯ

Рання  осінь  –  моя  мила  поро,
Ранок  –  око  тішать  сірі  барви.
Я  сиджу  в  кав’ярні,  як  у  хмарі,
Міг  би  так  сидіти  до  вечо[b][/b]ра.
 
Силуети  за  вікном  поспішні,
Але  їх  не  чую  і  не  знаю,
Я  мовчу  й  осінньо  посміхаюсь,
І  дивлюсь,  як  далечінь  колише.
 
Добре  сісти  у  кав’ярні  вранці
І  дивитися  на  перехожих..
В  такі  ранки  ніби  всі  коханці,
Люди  і  смутніші,  і  молодші.
 
Через  дорогий  і  чулий  спомин
Порожньо  і  сонно  день  минає,
З  твоїх  слів,  не  сказаних  ніколи,
Вірш  в  усміхнені  вуста  вкладаю.
 
Хвилями  мелодія    крилата,
Враз  пісенні  чую  в  ній  рулади.
Чужоземка  у  пальті  картатім
Тихо  замовляє  „шоколаду”.
 
О  яка  струнка  і  незбагненна!
Як  на  світі  мало  нас!  Як  мало!
І  яким  парфумом  обійняла!
І  яка  поема!...


[b]Julian  Tuwim  MELODIA[/b]
Wczesna  jesień  -  oto  moja  pora.
Siwy  ranek  -  kolor  mego  wzroku.
Siedzę  w  miłej  kawiarni  jak  w  obłoku,
Mogłbym  tak  do  wieczora.
 
Za  oknami  tyle  pośpiechu,
Ale  ja  nie  wiem  i  nie  słyszę,
I  zamilkły  w  jesiennym  uśmiechu,
Zapatrzeniem  dalekim  się  kołysze.
 
Tak  najlepiej:  siąść  w  cukierni  rankiem
I  patrzeć,  jak  ulica  chodzi.
W  takie  ranki  jest  się  kochankiem,
I  smutniej  człowiekowi,  i  młodziej.
 
Od  miłosci,  od  czułych  wspomnień
Dzień  zacząłem  senny  i  pusty.
Z  twoich  słów,  nie  pisanych  do  mnie
Wiersz  układam  uśmiechniętymi  usty.
 
A  to  wszystko  razem  jest  melodią,
I  melodii  chwile  są  rade.
Cudzoziemka  w  palcie  kraciastym
Śpiewnie,  ślicznie  zamawia  "szokolade".
 
Jaka  wiotka,  matowa  kobieta!
Jak  nas  mało  na  świecie!  Jak  mało!
I  jakimi  perfumami  zawiało!
I  jaki  poeta!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961908
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2022

Чарлз Буковскі ДЛЯ АЛ—

не  переживай  через  відмови,  вибач,
мені  відмовляли
раніше.
часом  ти  помиляєшся,  пишучи
недоладний  вірш
частіше  помиляюся  я,  пишучи
це.
але  мені  подобається  робити  ставки  в  кожних  скачках
навіть  якщо  працівник
піднімає  ставки  в  ранковому  рядку
таблиці  30  до  одного.
Я  думаю  все  більше  і  більше
про  смерть
старечу  неміч
милиці
крісло
пишу  пікантні  вірші
протікаючою  ручкою
хоча  молоді  дівчата  з  губами
як  у  баракуд
тілами  як  лимонні  дерева
тілами  як  хмари
тілами  як  спалахи  блискавки
перестали  стукати  в  мої  двері.
не  переживай  через  відмови,  вибач.
я  сьогодні  викурив  25  цигарок
і  ти  знаєш  про  пиво.
телефон  задзвонив  лише  один  раз:
помилилися  номером.
       [i]З  "Кохання  -  це  собака  з  пекла"[/i]
 
[b]Charles  Bukowski  FOR  AL—[/b]
don’t  worry  about  rejections,  pard,
I’ve  been  rejected
before.
sometimes  you  make  a  mistake,  taking
the  wrong  poem
more  often  I  make  the  mistake,  writing
it.
but  I  like  a  mount  in  every  race
even  though  the  man
who  puts  up  the  morning  line
tabs  it  30  to  one.
I  get  to  thinking  about  death  more  and
more
senility
crutches
armchairs
writing  purple  poetry  with  a
dripping  pen
when  the  young  girls  with  mouths
like  barracudas
bodies  like  lemon  trees
bodies  like  clouds
bodies  like  flashes  of  lightning
stop  knocking  on  my  door.
don’t  worry  about  rejections,  pard.
I  have  smoked  25  cigarettes  tonight
and  you  know  about  the  beer.
the  phone  has  only  rung  once:
wrong  number.
           [i]from  "Love  is  a  dog  from  hell"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961806
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2022

Чарлз Буковскі МОНСТРИ, ЯКІ ПРОРИВАЮТЬСЯ КРІЗЬ ЧАС

Ван  Гог  пише  своєму  братові  про  фарби
Хемінгуей  випробовує  свою  рушницю
доктор  медицини  Селіна  банкрутує
неможливість  бути  людиною
Війона  вигнали  з  Парижа  бо  крав
Фолкнер  спивався  в  канавах  свого  міста
неможливість  бути  людиною
Берроуз  застрелив  дружину  з  пістолета
Мейлер  свою  порізав
неможливість  бути  людиною
Мопассан  збожеволів  у  човні
Достоєвського  поставили  до  стінки  щоб  розстріляти
Крейн  не  прийшов  до  тями  після  човна  з  гвинтом
неможливість
Сильвія  з  головою  в  духовці  як  запечена  картопля
Гаррі  Кросбі  кинувся  в  те  Чорне  Сонце
Лорку  вбили  солдати  на  дорозі  Іспанії
неможливість
Арто  сидить  на  лавці  психлікарні
Чаттертон  випиває  отруту  для  пацюків
Шекспір  плагіатор
Бетховен  з  ріжком  проти  глухоти  в  його  голові
неможливість  неможливість
Ніцше  повністю  збожеволів
неможливість  бути  людиною
все  надто  по-людськи
це  дихання
вдих  і  видих
видих  і  вдих
ці  потвори
ці  боягузи
ці  лідери
ці  скажені  пси  слави
посилають  нам  промінчик  світла
неймовірно.
 
[b]Charles  Bukowski  BEASTS  BOUNDING  THROUGH  TIME[/b]
Van  Gogh  writing  his  brother  for  paints
Hemingway  testing  his  shotgun
Celine  going  broke  as  a  doctor  of  medicine
the  impossibility  of  being  human
Villon  expelled  from  Paris  for  being  a  thief
Faulkner  drunk  in  the  gutters  of  his  town
the  impossibility  of  being  human
Burroughs  killing  his  wife  with  a  gun
Mailer  stabbing  his
the  impossibility  of  being  human
Maupassant  going  mad  in  a  rowboat
Dostoyevsky  lined  up  against  a  wall  to  be  shot
Crane  off  the  back  of  a  boat  into  the  propeller
the  impossibility
Sylvia  with  her  head  in  the  oven  like  a  baked  potato
Harry  Crosby  leaping  into  that  Black  Sun
Lorca  murdered  in  the  road  by  Spanish  troops
the  impossibility
Artaud  sitting  on  a  madhouse  bench
Chatterton  drinking  rat  poison
Shakespeare  a  plagiarist
Beethoven  with  a  horn  stuck  into  his  head  against  deafness
the  impossibility  the  impossibility
Nietzsche  gone  totally  mad
the  impossibility  of  being  human
all  too  human
this  breathing
in  and  out
out  and  in
these  punks
these  cowards
these  champions
these  mad  dogs  of  glory
moving  this  little  bit  of  light  toward  us
impossibly.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961804
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2022

Роберт Крілі МОЛИТВА

Благослови
когось  маленького
але  безмежного
й  безмовного.

Бувають  почуття
що  творять  суть
у  їх  простому
сприйнятті  єдиного.

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=C8h6j9ijUIc[/youtube]

[b]Robert  Creeley  A  PRAYER[/b]
Bless
something  small
but  infinite
and  quiet.

There  are  senses
make  an  object
in  their  simple
feeling  for  one.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961697
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2022

Роберт Крілі МУЗИКА НА ВОДІ

Прекрасна  мова  музики.
Слова  немов  відображаються  в  воді.
Музика  на  воді,
дзвенять  над  плесом
зникаючі  човни,
птахи  і  листя.
Вони  шукають  місце
присісти  й  їсти  -
ні  розуму,
ні  глузду.

[i]„Музика  на  воді”  —  це  збірка  трьох  оркестрових  сюїт  Георга  Фрідріха  Генделя.  Прем'єра  відбулася  17  липня  1717  року  на  прохання  короля  Георга  I  про  концерт  на  річці  Темза.[/i]

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=OT1oTBSqR4E[/youtube]  

[b]Robert  Creeley  WATER  MUSIC[/b]
The  words  are  a  beautiful  music.
The  words  bounce  like  in  water.
Water  music,
loud  in  the  clearing
off  the  boats,
birds,  leaves.
They  look  for  a  place
to  sit  and  eat--
no  meaning,
no  point.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961696
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2022

Герман Гессе СВИСТОК

Насправді  я  не  люблю  ні  рояль,  ні  скрипку,
Я  був  ледве  здатен  упоратися  з  ними;
Та  нині  моє  життя  -  шалена  гонитва,
Я  маю  лиш  на  мистецтво  свисту  годину.
Хоча  з  майстрами  навряд  чи  колись  зрівняюсь,
Мистецтво  складне  й  життю  недовго  тривати,
Але  усім,  хто  до  свисту  хисту  не  мають,
Я  співчуваю.  Давав  він  мені  багато.
Тому  я  найбільше  тратив  на  заповітне,
Щоб  в  цьому  мистецтві  крок  за  кроком  робити,
І  сподіваюсь  колись  нарешті  зуміти
На  себе,  на  вас,  на  цілий  світ  насвистіти.

[b]Hermann  Hesse  PFEIFEN[/b]
Klavier  und  Geige,  die  ich  wahrlich  schätze,
Ich  konnte  mich  mit  ihnen  kaum  befassen;
Mir  hat  bis  jetzt  des  Lebens  rasche  Hetze
Nur  zu  der  Kunst  des  Pfeifens  Zeit  gelassen.
Zwar  darf  ich  mich  noch  kein  Meister  nennen,
Lang  ist  die  Kunst  und  kurz  ist  unser  Leben.
Doch  alle,  die  des  Pfeifens  Kunst  nicht  kennen,
Bedaure  ich.  Mir  hat  sie  viel  gegeben.
Drum  hab  ich  längst  mir  innigst  vorgenommen,
In  dieser  Kunst  von  Grad  zu  Grad  zu  reifen,
Und  hoffe  endlich  noch  dahin  zu  kommen,
Auf  mich,  auf  euch,  auf  alle  Welt  zu  pfeifen.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961568
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2022

Герман Гессе П’ЯТДЕСЯТИРІЧНИЙ ЧОЛОВІК

Від  колиски  до  могили
Півстоліття  пролетіли,
Далі  підступає  смерть.
Отупіти,  понудніти,
Збайдужіти,  попростіти,
Чорт  візьми,  ще  й  облисіти.
Як  покинуть  зуби  рота,
Замість  них  прийде  охота
Притискатись  до  дівчат
Й  твори  Гете  їм  читать.

Наостанок  хоч  би  трохи
Повернути,  як  в  дитинстві,
Яснокість,  кучерявість,
Дотикання  рук  ласкаве,
Поцілунки  в  груди,  щічки,
З  неї  скинуті  панчішки,
Бога  ради,  лиш  за  тим
Хай  приходить  смерть.  Амінь.

[b]Hermann  Hesse  DER  MANN  VON  50  JAHREN[/b]
Von  der  Wiege  bis  zur  Bahre
sind  es  fünfzig  Jahre,
dann  beginnt  der  Tod.
Man  vertrottelt,  man  versauert,
man  verwahrlost,  man  verbauert
und  zum  Teufel  gehn  die  Haare.
Auch  die  Zähne  gehen  flöten,
und  statt  daß  wir  mit  Entzücken
junge  Mädchen  an  uns  drücken,
lesen  wir  ein  Buch  von  Goethen.

Aber  einmal  noch  vor'm  Ende
will  ich  so  ein  Kind  mir  fangen,
Augen  hell  und  Locken  kraus,
nehm's  behutsam  in  die  Hände,
küsse  Mund  und  Brust  und  Wangen,
zieh  ihm  Rock  und  Höslein  aus.
Nachher  dann,  in  Gottes  Namen,
soll  der  Tod  mich  holen.  Amen.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961567
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2022

Збіґнєв Герберт АХІЛЛЕС. ПЕНФЕСІЛЕЯ

Коли  Ахілл  (1)  пробив  мечем  коротким  Пенфесілеї  (2)  груди,  і  -  як  належить  -  провернув  трикратно  зброю  в  рані,  побачив  він  –  в  раптовому  прозрінні  –  яка  прекрасна  цариця  амазонок.
Він  обережно  на  пісок  її  поклав,  зняв  шолом,  розпустив  волосся  і  делікатно  склав  на  грудях  руки.  Але  сміливості  не  стало,  щоб  їй  закрити  очі.
Ще  раз  в  них  глянув  поглядом  прощальним  і  мов  примусила  стороння  сила  –  заплакав  так,  як  ні  він  сам,  ні  інші  герої  в  цій  війні  не  плакали  –  риданням  тихим  і  приниженим,  благальним    і  безпорадним,  в  якому  чувся  жаль  і  невідоме  синові  Фетіди  (3)  –  останнє  каяття.  Упав  на  шию,  груди,  коліна  Пенфесілеї  листом  опалим  плач  журливий  і  холодом  повіяло  над  тілом.
Сама  вона  приготувалася  до  Вічних  Полювань  в  лісах  незнаних.  Ось  ці  ще  не  закриті  очі  дивилися  на  переможця  невблаганно,  блакитно  –  з  ненавистю.

[i](1)  Ахілле́с,  Ахілл  -  син  царя  мірмідонян  Пелея  та  морської  богині  Фетіди,  герой  Троянської  війни.
 (2)  Пенфесілея  –  прекрасна  цариця  амазонок,  дочка  цариці  амазонок  Отрери  і  бога  війни  Ареса.  У  її  бабусі  Іпполити  Геракл  хитрістю  і  силою  відібрав  пояс,  який  робив  Іпполіту  і  всіх  амазонок  непереможними.  Відтоді  не  було  миру  між  греками  і  амазонками.
Пенфесілея  на  полюванні  випадково  замість  оленя  поцілила  списом  у  свою  рідну  сестру.  Цар  Трої  Пріам  зняв  з  неї  гріх  убивства  сестри.  Вдячна  Пенфесілея  привела  військо  амазонок  на  допомогу  обложеній  Трої.  Амазонки  почали  тіснити  ахейців  і  багато  було  загиблих  з  обох  сторін.  Тоді  Пенфесілея  викликала  на  поєдинок  Ахілла,  пообіцявши  відступити  від  Трої  у  разі  перемоги  Ахілла.  Вони  зблизилися  і  красота  Ахілла  вразила  Пенфесілею.  Списи,  кинуті  Пенфесілеєю,  не  причинили  шкоди  Ахіллу.  Спис  Ахілла  проткнув  груди  Пенфесілеї  і  вбив  коня  під  нею.  Вмираючи,  вона  попросила  не  піддавати  її  тіло  такій  нарузі,  як  тіло  Гектора.
Ахілл  заплакав  від  жалю,  побачивши  красу  цариці  амазонок.  Тоді  Терсіт,  самий  потворний  серед  греків,  розсміявся:  ”Яка  користь  від  краси!  Поглянь,  як  близько  від  неї  до  потворності!”  -  і  виколов  списом  очі  мертвої  цариці.  Розгніваний  Ахілл  ударив  Терсіта  так,  що  вибив  йому  зуби,  і  тінь  Терсіта  подалася  у  царство  мертвих.  Греки  обурилися.  Діомед,  щоб  висловити  свою  зневагу  до  вчинку  Ахілла,  схопив  тіло  Пенфесілеї  за  ногу  і  кинув  його  в  річку  Скамандр.  Троянці  виловили  тіло  з  річки  і  з  почестями  поховали.
Пізніші  міфи  приписують  Ахіллесу  і  Пенфесілеї  романтичні  стосунки  після  смерті,  вони  в  шлюбі  народили  сина  Каїстра.  
(3)  Фетіда  —  німфа,  дочка  морських  богів  Нерея  й  Доріди  (варіант:  дочка  кентавра  Хірона),  дружина  царя  Пелея,  мати  Ахіллеса.  Прикутий  Прометей  відкрив  закоханому  у  Фетіду  Зевсу  тайну,  що  син  Фетіди  буде  сильнішим  за  батька.  Зевс  перестав  домагатися  кохання  Фетіди  і  видав  її  заміж  за  смертну  людину.  Влада  солодша  за  кохання  :).[/i]

[b]Zbigniew  Herbert  ACHILLES.  PENTESILEA[/b]
Kiedy  Achilles  przebił  krótkim  mieczem  pierś  Pentesilei,  obrócił  -  jak  należy  -  trzykrotnie  narzędzie  w  ranie,  zobaczył  -  w  nagłym  olśnieniu  -  że  królowa  Amazonek  jest  piękna.
Ułożył  ją  troskliwie  na  piasku,  zdjął  ciężki  hełm,  rozpuścił  włosy  i  delikatnie  ułożył  ręce  na  piersi.  Nie  miał  jednak  odwagi  zamknąć  jej  oczu.
Spojrzał  na  nią,  raz  jeszcze,  pożegnalnym  wzrokiem  i  jakby  przymuszony  obcą  siłą,  zapłakał  -  tak  jak  ani  on  sam,  ani  inni  bohaterowie  tej  wojny  nie  płakali  -  głosem  cichym  i  zaklinającym,  niskopiennym  i  bezradnym,  w  którym  powracała  skarga  i  nie  znana  synowi  Tetydy  -  kadencja  skruchy.  Na  szyję,  piersi,  kolana  Pentesilei  padały  jak  liście  rozciągnięte  samogłoski  tego  trenu  i  owijały  się  wzdłuż  jej  stygnącego  ciała.
Ona  sama  gotowała  się  do  Wiecznych  Łowów  w  niepojętych  lasach.  Jej  nie  zamknięte  jeszcze  oczy  patrzyły  z  daleka  na  zwycięzcę  z  upartą,  błękitną  -  nienawiścią.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961466
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2022

Збіґнєв Герберт СТАРЕНЬКИЙ ПРОМЕТЕЙ

Старенький  Прометей
засів  за  мемуари.
В  них  хоче  вияснити
роль  героя  в  системі  необхідності,
примирити  протиріччя  в  своєму  розумінні
буття  і  долі...
В  камині  весело  потріскує  вогонь,
на  кухні  куховарить  екзальтована  служниця,
яка  не  здатна  народити  йому  сина,  але  втішається,
що  увійде  в  історію.
Готується  вечеря,  на  яку  прийдуть
місцевий  ксендз  з  аптекарем,
нині  найближчі  приятелі
Прометея.
Вогонь  потріскує  в  камині,
на  стінці  чучело  орла  і  вдячний  лист  царя  Кавказу,
який  завдяки  винаходу  Прометея
перетворив  на  попіл  повстале  місто.
Посміюється  Прометей  тихенько.
Такий  тепер  єдиний  спосіб
заявити  незгоду  світу.

[b]Zbigniew  Herbert  STARY  PROMETEUSZ[/b]
Stary  Prometeusz
pisze  pamiętniki.
Próbuje  w  nich  wyjaśnić
miejsce  bohatera  w  systemie  konieczności,
pogodzić  sprzeczne  ze  sobą  pojęcie  
bytu  i  losu...
Ogień  buzuje  wesoło  na  kominku,
w  kuchni  krząta  się  żona-  egzaltowana  dziewczyna,
która  nie  mogła  urodzić  mu  syna,  ale  pociesza  się,  
że  i  tak  przejdzie  do  historii.
Przygotowanie  do  kolacji  na  którą  ma  przyjść
miejscowy  proboszcz  i  aptekarz
najbliższy  teraz  przyjaciel
Prometeusza.
Ogień  buzuje  na  kominku,
na  ścianie  wypchany  orzeł  i  list  dziękczynny  tyrana  Kaukazu,  
któremu  dzięki  wynalazkowi  Prometeusza
udało  się  spalić  zbuntowane  miasto.
Prometeusz  śmieje  się  cicho.
Jest  to  teraz  jednyny  sposób
wyrażenia  niezgody  na  świat.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961465
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2022

Волт Вітмен ЛЮБОВНА ГРА ОРЛІВ

Іду  вздовж  річки  (мої  ранкові  мандри,  моя  втіха),
З  неба  раптом  в  повітрі  глухий  клекіт,  любовна  гра  орлів,
Стрімке  закохане  злиття  в  єдине  ціле  вгорі  у  просторі,
Зчепивши  разом  кігті,  шалено,  пристрасно  кружляють  по  спіралі,
Чотири  тріпочучих  крила,  два  дзьоби,  пружна  маса  зчеплених  борців,
У  боротьбі,  перевертаючись,  з'єднавшись  в  вузол,  несуться  стрімко  вниз,
Над  річкою  ширяють,  два  як  одно,  мить  спокою,
На  якусь  мить  в  повітрі  непорушна  рівновага,  за  цим  прощання,  кігті  роз'єднані,
І  знову  вгору,  без  поспіху,  рішучі  змахи  крил,  своїми  різними  роздільними  шляхами,
Вона  своїм,  а  він  своїм,  послідують.

[i]У  США  цей  вірш  через  еротичну  забарвленість  був  розцінений  як  замах  на  суспільну  мораль.  У  1881  році  його  заборонили  публікувати  у  Бостоні.  Так  само  через  тридцять  років  московська  цензура  не  дала  дозвіл  на  публікацію  цього  вірша  в  перекладі  Бальмонта.

Побачити  у  повітрі  шюбний  танець  орлів  не  довелося,  на  Слобожанщині  вони  є  тільки  в  зоопарку.  А  ось  два  ворони  проробляли  в  небі  саме  те,  що  тут  описано.  Родина  воронів  багато  років  підряд  мала  своє  гніздо  у  ближньому  вітропорі  і  харчувалася  на  кількох  гектарах  угідь  навколо  нього.  На  їхню  територію  прилетів  зайда,  такий  же  чорний  ворон,  як  і  наші.  Сутичка  тривала  близько  десяти  –  п’ятнадцяти  хвилин.  Знову  й  знову    зчіплялися,  падали  разом,  розділялися,  знову  один  налітав  то  зверху,то  знизу  вверх  кігтями,  а  другий  зустрічав  його  ударами  кігтів  і  крил.  Наш  переміг,  зайда  подався  геть  шукати  щастя  в  іших  краях.
Не  знаю  птахів,  які  спарюються  в  повітрі,  а  не  на  твердій  поверхні.
[/i]
[b]Walt  Whitman  THE  DALLIANCE  OF  THE  EAGLES[/b]
Skirting  the  river  road  (my  forenoon  walk,  my  rest,),
Skyward  in  air  a  sudden  muffled  sound,  the  dalliance  of  the  eagles,
The  rushing  amorous  contact  high  in  space  together,
The  clinching  interlocking  claws,  a  living,  fierce,  gyrating  wheel,
Four  beating  wings,  two  beaks,  a  swirling  mass  tight  grappling,
In  tumbling  turning  clustering  loops,  a  straight  downward  falling,
Till  o’er  the  river  pois’d,  the  twain  yet  one,  a  moment’s  lull,
A  motionless  still  balance  in  the  air,  then  parting,  talons  loosing,
Upward  again,  on  slow-firm  pinions  slanting,  their  separate  diverse  flight,
She  hers,  he  his,  pursuing.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961348
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2022

Волт Вітмен Починаючи з Поманока

[i]                                    Приходь,  сказала  моя  Душа,
                                   Давай  напишемо  про  моє  Тіло  такий  вірш  (бо  ми  єдині),
                                   Щоб  могла  я  після  смерті  повернутися  сюди  невидимо,
                                   Або  через  багато-багато  часу  десь  у  інших  сферах,
                                   Там  у  якомусь  колі  друзів  продовжу  спів
                                   (співзвучний  земному  грунту,  деревам,  вітру,  бурхливим  хвилям)
                                   Завжди  із  радісною  посмішкою  я  можу  продовжити,
                                   Поезією  володію  я  навіки  вічні  –  як  вперше,  так  і  зараз  тут,
                                   Від  Тіла  і  Душі  підписуюся,  нарікаю  їх  іменем  своїм,
                                         Уолт  Уїтмен*
[/i]1
Починаючи  з  рибоподібного  Поманока,  де  я  був  народжений
в  нормальних  родах,  і  вихований  досконалою  матір’ю;
Після  мандрів  багатьма  землями  –  закохуюся  в  людні  вулиці;
Жителя  Манхеттена,  мого  міста  –  чи  південних  саван;
Чи  солдата  на  привалі,  чи  носія  моєї  поклажі  й  рушниці  –  чи  гірника  з  Каліфорнії;
Чи  дикуна  з  лісів  моєї  рідної  Дакоти,  який  харчується  м’ясом  і  п’є  з  джерела;
Чи  самітника,  який  роздумує  і  медитує  в  якійсь  глибокій  печері,
Вдалині  від  гамірного  натовпу,  виходячи  за  межу,  піднесений  і  щасливий;
Знайомий  з  даруючим  бадьорість  і  свободу  потоком  Міссурі  –  знайомої  з  могутньою  Ніагарою;
Знайомий  зі  стадами  бізонів,  які  пасуться  на  рівнинах  –  кошлатих  з  потужними  торсами  биків;
Я  дивуюся  світу,  скелям,  п’ятимісячному  цвітінню  –  моїм  знанням  про  зірки,  дощ,  сніг;
Вчуся  передражнювати  трелі  пересмішника  і  гірського  яструба,
І  слухаю  в  сутінках  неперевершеного  строкатого  американського  дрозда  на  болотному  кедрі,
Сам  один,  я  з  Західних  Штатів  сповіщаю  пісні  Нового  Світу.

2
Перемога,  єдність,  віра,  ідентичність,  час,
Нерушимі  угоди,  добробут,  тайна,
Вічний  прогрес,  космос  і  актуальні  дані.

Це  і  тут  є  життям;
Ось  що  піднялося  на  поверхню  після  стількох
страждань  і  потрясінь.

Скільки  цікавого!  Скільки  справжнього!
Під  ногами  прекрасна  земля  –  над  головою  сонце.

Поглянь,  обертається  земна  куля;
Прамати  континентів,  колись  єдиних  і  розділених;
Нинішніх  і  майбутніх  континентів,  північних  і  південних,  з  перешийками  між  ними.

Поглянь,  простір  і  бездоріжжя;
Вони,  як  уві  сні,  змінюються,  вони  швидко  наповнюються;
Незліченні  маси  людей  розливаються  на  них,
Вони  тепер  захищають  першопрохідців,
мистецтва,  інститути,  пізнане.

Поглянь,  що  передбачається  крізь  час,
мені,  незліченним  читачам.

Рішучим  і  розміреним  кроком  вони  йдуть  –  вони  ніколи  не  зупиняються,
Успішні  люди,  американці,  сотні  мільйонів;
Одне  покоління  здійснює  своє  призначення  і  передає  далі  наступним,
відвертається  від  мене  чи  оглядається  на  мене,  щоб  слухати,
Дивиться  на  мене  назад,  в  минуле.

3
Громадяни  США!  Завойовники!  Марш  гуманістів;  століття  маршу!  Свобода!  Маси!
Для  вас  програма  пісень.

Пісні  з  прерій;
Пісні  з  протяжної  Міссісіпі,  яка  впадає  в  Мексиканську  затоку;
Пісні  з  Огайо,  Індіани,  Іллінойса,  Айови,  Вісконсина  і  Міннесоти;
Пісні,  які  виходять  з  центра,  з  Канзасу,  і  звідти  на  всі  кінці
поширюють  спалахи  вогню,  неперервно,  несучи  життя  всьому.
   
4
На  вісімдесятому  році  Штатів,
Мої  слова,  кожен  атом  моєї  крові,  творяться  з  цієї  землі,  цього  повітря,
Народжений  тут  батьками,  народженими  тут  так  само,  як  і  їхні  батьки,
Я  зараз  тридцятишестирічний,  при  повному  здоров’ї,  починаю,
Сподіваючись  не  спинитися  до  смерті.

Віросповідання  і  вчення  тимчасово  скасовано,
(Час,  коли  вони  на  щось  годилися,  минув,  але  ще  не  забувся),
Я  прихисток  для  добра  і  зла  –  я  смію  говорити  про  будь-які  ризики,
Природа  зараз  нестримна  у  первозданній  силі.
   
5
Візьми  моє  листя,  Америко!  прийми  його,  Південь,  і  прийми  його,  Північ!
Радо  вітай  його  скрізь,  воно  дитя  твого  власного  дерева;
Обійміть  його,  Схід  і  Захід!  Воно  обіймає  вас;
І  ви,  взірці!  Поставтесь  з  любов’ю  до  нього,  бо  воно  ставилося  з  любов’ю  до  вас.

Я  напам’ять  вивчив  минулі  часи;
Я  вчився,  сидячи  біля  ніг  великих  майстрів:
Зараз,  якби  могли  великі  майстри
повернутися  і  навчати  мене!

Чи  повинен  я  задля  цих  Штатів  зневажати  античність?
Чи  не  для  свого  виправдання  вони  успадкували  античність?

6
Померлі  поети,  філософи,  священники,
Мученики,  митці,  винахідники,  давно  зниклі  правителі,
                       творці  стилів  з  інших  країн,
Колись  могутні  народи,  зараз  зниклі  або  занепалі,
Я  не  смію  продовжувати,  якщо  не  висловлю  їм  повагу  за  те,  що  вони  залишили:
Я  уважно  прочитав  їх  –  вони  чудові  (часом  бродив  серед  них;)
Неможливо  придумати  нічого  більшого  –  неможливо  нічого  поважати  більше,  ніж  воно  заслуговує;
Віддаючи  належне  всьому  цьому  –  в  той  же  час  відкидаю  його.
Я  перебуваю  на  своєму  місці,  тут,  у  моєму  власному  часі.

Тут  країна  жінок  і  чоловіків;
Тут  спадкоємці  і  спадкоємниці  кораблів  світу  -
тут  полум’я  матерії;
Тут  духовність,  перетворення,  публічне  визнання,
постійне  прагнення,  завершення  очевидних  форм;
джерело  задоволення  після  належного  довгоочікування,  сучасний  поступ,
Так,  прийди  сюди,  моя  повелителько,  Душа.

7
Душа:
вічніша  і  безмежніша  за  землю,  ця  душа  брудніша  і  чистіша,  ніж  вода  припливів  і  відпливів.

Я  складу  пісні  про  матерію,  я  думаю,  що  вони  
повинні  стати  найдуховнішими  піснями;
І  я  складу  пісні  про  своє  тіло  і  його  смертність,
Бо  я  думаю,  що  повинен  скласти  себе  з  пісень
про  свою  душу  і  безсмертя.

Я  складу  пісню  про  те,  що  жоден  Штат  цих  Штатів  не  може  ні  за  яких  обставин  підкоритися  іншому  Штату;
І  я  складу  пісню,  що  вдень  і  вночі  буде  злагода  між  всіма  Штатами  чи  будь-якою  парою  з  них:
І  я  для  Президентських  вух  складу  пісню,  повну  грізної  зброї,
І  за  зброєю  безліч  невдоволених  облич:
І  я  складу  пісню  про  Одного,  не  схожого  на  інших;
Одного  грізнішого  і  величнішого  за  всіх  і  над  всіми;
(Як  би  високо  не  здіймалася  голова  будь-кого  іншого,  ця  голова  ще  вища.)

Я  визнаю  всі  сучасні  країни;
Я  відслідкую  рельєф  земної  кулі,  і  ввічливо  привітаю  кожне  місто,  велике  й  мале;
І  звершення!  Я  розповім  у  своїх  піснях  про  ваш  героїзм  на  суші  й  на  морі;
І  розповім  про  всіх,  хто  став  американським  героєм.
Я  буду  співати  пісню  дружби;
Я  покажу,  що  самотні  повинні  нарешті  зустрітися;
Я  вважаю,  вони  створять  свій  власний  ідеал  мужньої  любові,  знайдуть  його  в  мені;
Тому  я  дозволю  моєму  вогню  палати  полум'ям,  який  погрожує  знищити  мене;
Я  звільню  цей  надто  довго  приховуваний  вогонь;
Я  дам  йому  цілковиту  нестримність;
Я  напишу  євангелічну  пісню  про  дружбу  і  кохання;
(Бо  хто  ще  як  я  здатен  розуміти  кохання  у  всій  його  печалі  й  радості?
І  хто  ще  як  я  здатен  стати    поетом  друзів?)

8
Я  довіряю  людській  гідності,  віку,  расі;
Я  слідую  за  людським  у  своїй  власній  душі;
Тут  у  цих  піснях  безмежна  віра.

Всім!  Всім!  Нехай  інші  ігнорують  все,  що  можуть;
Я  складу  також  пісню  про  зло  –  я  нагадаю  і  про  цю  складову;
Я  сам  насправді  як  злий,  так  і  добрий,  і  мій  народ  –  я  це  кажу  переконано,    не  злий;
(Але  якщо  зло  є,  я  скажу,  що  воно  так  само  важливе  для  вас,  для  країни,  або  для  мене,  як  і  все  інше)

Я  слідував  за  багатьма,  і  слідували  за  мною,
               віднайшовши  віру    -    я  виходжу  на  сцену;

(Можливо  це  мені  призначено  проголосити  закличні  лозунги,  провістити  перемогу;
Хто  знає?  Можливо  я  можу  її  пробудити  і  вона  полине  над  усім.)

Ніщо  не  існує  задля  себе;
Я  кажу,  що  вся  земля,  всі  зорі  в  небі,  існують  для  віри.

Я  кажу,  що  жодній  людині  ніколи  не  досить  бути  наполовину  віруючою;
Нікому  й  ніколи  не  досить  любити  чи  вірити  наполовину;

Ніхто  не  повинен  думати,  який  богоподібний  він  сам  і  що  майбутнє  визначене  наперед.

Я  кажу,  що  реальна  і  незмінна  велич  цих  Штатів  повинна  бути  їхньою  релігією;
Немає  іншої  реальної  і  незмінної  величі:
(Також  ні  героїв,  ні  славетних  родин,  які  не  мають  віри;
Ні  країн,  ні  чоловіків,  ні  жінок,  які  не  мають  віри.)  

9
Що  ви  робите,  молоді  люди?
Ви  такі  серйозні  –  займаєтеся  літературою,  наукою,  мистецтвом,  втіхами  кохання?
Цією  вигаданою  реальністю,  політикою,  акціями?
Ваші  амбіції  або  бізнес,  чим  вони  можуть  бути?

Як  відомо,  -  я  не  кажу  ні  слова  проти  –  я  і  ваш  поет  теж;
Але  гляньте!  Назване  швидко  зникне  –  згорить  заради  Віри;
Бо  не  все  матеріальне  служить  паливом  для  обігріву,  невидиме  полум’я  суть  життя  на  землі,
Тільки  подібна  до  нього  Віра.

10
Що  ти  шукаєш  в  задумі  і  тиші?
Що,  друже,  потрібно  тобі?
Дорогий  сину,  тобі  здається,  кохання?

Послухай,  дорогий  сину  –  послухай,  Америко,  доню,  сину!
Це  безмежно  боляче  кохати  чоловіка  або  жінку  –  і  все  ж  почуття  це  велике,
бо  приносить  нам  втіху,  воно  могутнє;
Але  є  почуття  могутніше  –  воно  об’єднує  світ;
Є  почуття  величніше,  воно  над  усім  сущим,  руки  його
Розпростерті  над  усім  і  благословляють  усе.

11
Знай!  тільки-но  впали  в  землю  зерна  великої  релігії,
Я  співаю  наступну  пісню,  кожному  свою.

Мій  друже!
До  тебе,  розділи  зі  мною,  дві  величі  –  і  третю,  яка  постає  всеохоплюючою  і
ще  осяйнішою,
велич  Любові  і  Демократії  –  і  велич  Віри.

Поєднану  з  моєю  власною!  невидиму  і  видиму;
Містичний  океан,  де  струменить  пустота;
Віщий  дух  матерії  змінюється  і  мерехтить  круг  мене;
Живі  сутності,  тотожності,  зараз  без  сумніву  біля  нас,  невловимі,  незнайомі  нам;
Щоденний  і  щогодинний  зв’язок  не  відпускає  мене;
Ці  обрані  –  натякаючи,  запитують  мене.
Чи  не  вони  раніше  в  дитинстві  цілували  мене  щоденним  поцілунком,
Невтомно  і  незмінно  біля  мене  те,  що  тримає  мене  з  ними,
Сильніше,  ніж  мене  тримають  небо  і  духовний  світ,
Й  подібні  богам,  мої  кохані,  вірні  і  щирі,
Після  того,  що  вони  зробили  для  мене,  підказавши  теми.

О  які  теми!  Рівність!
О  дивовижні  сутності!  О  божественні  посередники!
О  щебет  під  сонцем  –  супроводжуючий  як  зараз,  або  в  полудень,  або  на  вечірній  зорі!
О  поезія,  музика,  що  витікає  зі  століть  і  зараз  прибуває  сюди!
Я  беру  твої  відчайдушно  сміливі  акорди  –  я  додаю  до  них  своє  і  з  радістю  передаю  далі.

12
Коли  я  в  Алабамі  вийшов  на  ранкову  прогулянку,
То  побачив,  як  птах  пересмішник  сидить  у  своєму  гніздечку  в  терені,  насиджуючи  пташенят.

Я  бачив,  що  птах  теж  мене  бачить.
Я  зупинився,  щоб  послухати  зблизька,  як  він  роздуває  горлечко  й  радісно  співає.

І  коли  я  завмер,  він  підлетів  до  мене,  він  справді  співав,    
не  тільки  для  своєї  пари,  не  тільки  для  себе,  чи  щоб  почути  відгук,
Але  майстерно,  непомітно,  далеко  за  межею
творив  і  дарував  тайну  для  тих,  хто  народжується.

13
Демократія!
Для  тебе  напружую  своє  горло  і  радісно  співаю.

Моя  дружино!
Покоління  до  нас  і  після  нас,
Ті,  хто  знаходиться  тут,  і  хто  ще  буде,
Я,готовий  почати  для  них  зараз  радісну  пісню,  голоснішу
і  величнішу,  ніж  будь-коли  почуту  на  землі.

Я  створю  пісні  пристрасті,  що  підкоряють,
і  твої  пісні  оголошені  злочинними  –  я    запам’ятаю  люблячими  очима
і  візьму  з  собою,  як  будь-хто.
   
Я  створю  справжню  скарбницю  поем,
для  того  щоб  дати  для  тіла  й  розуму  щось  потрібне,  і  йти  вперед  і    не  згинути.

Я  випромінюватиму  любов  до  себе,  і  покажу,  що  це  основа  всього,  і  я  буду
поетом  особистості;
І  я  покажу  чоловікам  і  жінкам,  що  кожен  рівний  іншому;
І  статеві  органи  і  акти!  ти  зауважиш  в  мені  –  бо  я  вирішив  говорити  з  тобою  мужнім  щирим  голосом,  щоб  довести,  що  ти  шляхетний;
І  я  покажу,  що  немає  недосконалості  в  існуючому  і  не  може  її  бути  в  майбутньому;
І  я  покажу,  що  б  не  сталося  з  будь-ким,  це  може  обернутися  чудовим  результатом  і  я  покажу,  що  не  може  бути  нічого  прекраснішого  за  смерть;
І  я  проведу  через  мої  поеми  цю  думку,  що  час  і  події  єдині,
І  що  все  на  світі  є  досконалим  чудом,  кожне  настільки  досконале,  як  і  інше.

Я  не  створюватиму  поеми  з  розділів;
Але  я  створюватиму  листя,  вірші,  поеми,  пісні,  вислови,  думки  зі  зверненням  до  єдиного  цілого:
І  я  не  буду  співати,  звертаючись  до  одного  дня,  але  звертатимуся  до  всіх  днів;
І  я  не  творитиму  вірш,  ні  найменшу  частину  вірша,  яка  не  має  відношення  до  душі;
(Тому  що,    дивлячись  на  об’єкти  Всесвіту,  я  не  знаходжу  жодної  людини,  ні  будь-якої  його  частини,  яка  не  має  відношення  до  душі.)

14
Чи  хтось  просить  показати  Душу?
Показати  його  власну  форму  і  образ  –  особистість,  субстанцію,  тварин,  дерева,  течії  рік,  скелі,  піски.

Всі  мали  радісну  душу,  а  потім  втрачали  її.
Куди  йде  тіло  після  смерті  й  поховання?

Твоє  тіло,  і  будь-яке  чоловіче  і  жіноче  тіло,
Крок  за  кроком,  воно  висковзає,  очищається  від  трупа  і  переходить  до  відповідних  сфер,
Переносячи  те,  що  йому  дісталося  з  миті  народження  до  миті  смерті.

Всі  види  готуються  повторним  відтворенням  повернути  свій  образ,  сенс,  головне  призначення,
Лише  чоловіча  субстанція  і  життя  чи  субстанція  і  життя  жінки  повернуть  тіло  і  Душу,
Байдужі  до  смерті  і  після  смерті.

Поглянь!  тіло  включає  в  себе  і  сенс,  головне  завдання  –  і  вміщувати,  і  являти  Душу;
Ким  би  ти  не  був!  Яке  прекрасне  й  божественне  твоє  тіло  чи  будь-яка  його  частина.

15
Ким  би  ти  не  був!  тобі  нескінченне  повідомлення.

Дочка  країни,  чи  чекала  ти  свого  поета?
Ти  чекала  когось  красномовного  і  вказуючого  рукою?

Чоловікам  Штатів  і  жінкам  Штатів,
живі  слова  –  слова  країні.

О  країно!  об’єднана,  плодносяча  країно!
Країна  вугілля  й  заліза!  Країна  золота!  Країна  бавовни,  цукру,  рису!
Країна  пшениці,  яловичини,  свинини!  Країна  вовни  і  конопель!  Країна  яблук  і  винограду!
Країна  пасовищ,  сінокосів  світу!  Країна  ласкавих  вітрів  над  безмежними  плато!
Країна  стад,  садів,  затишних  саманних  будинків!
Країна  східного  Чесапікі!  Країна  делаварів!
Країна  Онтаріо,  Ері,  Гурону,  Мічігану!
Країна  найперших  тринадцяти  штатів!  Країна  Массачусетсу!  Країна  Вермонту  і  Коннектикуту!
Країна  океанського  узбережжя!  Країна  гір  і  вершин!
Країна  човнярів  і  моряків!  Країна  рибалок!
Неділима  країна!  Об’єднана  країна!  Одна  з  пристрасних!
Пліч-о-пліч!  Старші  й  молодші  брати!  Кістляві  кінцівки!
досвідчені  й  недосвідчені  сестри!
Країна  величних  жінок!  жіночних!  досвідчених  і  недосвідчених  сестер!
Потужно  дихаюча  країна!  Межуюча  з  Арктикою!  Межуюча  з  Мексикою!  різноманітна!  суцільна!
Пенсільванець!  Вірджинець!  Подвійно  Каролінець!
О  всі  і  кожен  гаряче  любимі  мною!  мої  безстрашні  народи!  О  я  завжди  повен  досконалої  любові  до  вас!
Я  не  можу  від  Вас  звільнитися!  від  жодного  не  більше  ніж  від  іншого!
О  смерть!  Не  дивлячись  ні  на  що,  непомітно,  зараз,  нестримно  люблю!
Прогуляйся  Новою  Англією,  друже,  подорожній,
Ороси  мої  босі  ноги  на  літніх  мілинах,  на  пісках  Поманока,
Перейди  через  прерії  –  поселися  знову  в  Чікаго  –  поживи  в  кожному  місті,
Спостерігай  за  народженнями,  покращанням,  устроєм,  мистецтвом,
Послухай  ораторів  і  ораторш  в  громадських  залах,
Пройди  через  Штати,  як  через  життя  кожного  чоловіка  і  жінки  по  сусідству,
В  Луїзіанії,  Джорджії,  які  поруч  зі  мною,  так  і  я  поруч  з  ним  і  з  нею,
Ще  зі  мною  Міссісіпі  і  Арканзас,  -  і  я  поруч  з  якимось  із  них;
При  цьому  на  рівнинах  на  захід  від  серединної  ріки  досі  в  моєму  саманному  будинку,
При  цьому,  повернувши  на  схід  досі  в  приморському  Штаті  чи  в  Меріленді,
При  цьому  Канада,  бадьоро  й  сміливо  зустрічає  зиму  –  снігом  і  кригою  запрошує  мене,
При  цьому  вірний  син  тільки  штату  Мен,  чи  Гранітного  штату,  чи  штату  Нарагсетської  затоки,  чи  Імперського  штату,
При  цьому  відпливаю  до  інших  берегів  приєднати  подібних  –  при  цьому  запросити  кожного  нового  брата;
Прибуваю  до  незнайомих  мені,  щоб  стати  їхнім  супутником  і  так  само  близьким  –  прибуваю  особисто  до  тебе  зараз;
Наказую  тобі  дії,  властивості,  вистави,  зі  мною.

16
Зі  мною,  міцно  обійнявшись  –  ще  поспішаючи,  поспішати  вперед,

В  твоє  життя,  тримаючись  за  мене!
З  усіх  людей  землі  тільки  я  можу  звільнити  тебе  і  дати  тобі  силу;
Можливо,  мене  доведеться  багаторазово  переконувати,  перш  ніж  я  погоджуся  віддати  себе  саме  тобі  –  що  з  цього?
Чи  Природа  не  повинна  переконувати  багаторазово?

Я  не  делікатес  ніжний  і  пристрасний;
Бородатий,  засмаглий,  з  темною  шиєю,  похмурий,  я  прибув,
щоб  боротися  з  прибулими,  як  я,  за  вагомі  призи  всесвіту;
З  такими,  як  я  сам,  хто  здатен  боротися,  щоб  їх  виграти.

17
Я  на  мить  спинюся  на  своїй  дорозі;
Для  тебе!  і  для  Америки!
Звичайну  Дійсність  прославляю  я  –  звеличую  звичайне  Майбуття  цих  Штатів,  натхненно  й  радісно;
І  про  Минуле,  я  проголошую,  червоношкірі  були  щасливими.

Червоношкірі!
Лишили  дихання  природи,  пісні  дощу  і  вітру,  назвали  птаство  й  звірину  в  лісах,  промовили  нам  назви;
Оконі,  Кооса,  Оттава,  Мононгалія,  Саук,  Натчез,  Чаттахучі,  Каквета,  Ороноко,
Вабаш,  Майамі,  Сагіно,  Чіппева,  Ошкош,  Волла-Волла;
Залишивши  це  Штатам,  вони  зникають,  помирають,  заповнивши  своїми  іменами  води  й  землі.

18
О  зростаюче  і  стрімке!  О  наступне,
Елементи,  породи,  мінливість,  бурхливість,  швидкість  і  відважність;
Знову  первозданний  світ  -  Алея  перемог,  неперервна  і  розгалужена;
Нова  політика,  нова  література  і  релігія,  нові  винаходи  і  мистецтва.

Ось  це!  Мій  голос  проголошує  –  я  більше  не  буду  бездіяльним,  але  народжуся;
Ти  океан,  який  затих  в  мені!  як  відчуваю  я  тебе,  бездонний,
схвильований,  готуючий  небувалі  хвилі  і  шторми.  

19
Дивися!  Пароплави  димлять  в  моїх  віршах!
Дивися!  імігранти  в  моїх  віршах  постійно  прибувають  і  розселяються;
Дивися,  вдалині,  вігвам,  дорога,  хатина  мисливця,  плоскодонка,  кукурудзяне  листя,  зайнята  ділянка,  проста  загорожа,  село  в  лісовій  глухомані;
Дивися,  з  одного  боку  Західний  Океан,  і  з  іншого  Східний  Океан,  вони  наступають  і  відступають  в  моїх  віршах,  як  у  берегах.

Дивися,  пасовища  і  дрімучі  ліси  в  моїх  віршах  –  Дивися,  тварини  дикі  й  приручені  –
Дивися,  за  межами  Канзасу,  незліченні  стада  бізонів  пасуться  на  невисокій  кучерявій  траві;
Дивися,  в  моїх  поемах  міста,  міцні,  великі,  віддалені  від  моря,  з  вуличною  бруківкою,  з  металевими  і  кам’яними  спорудами,  неперервними  транспортними  потоками  і  торгівлею;
Дивися,  багатоциліндровий  друкарський  верстат  –  Дивися,  електричний  телеграф,  що  тягнеться  через  континент,  від  Західного  Океану  до  Манхеттена;
Дивися,  через  глибини  Атлантики  посилає  імпульси  Америка,  досягає  Європи  -  
посилає  імпульси  Європа,  належно  відповідаючи;
Дивися,  потужний  і  швидкий  локомотив,  як  він  в'іжджає,  задихаючись,  дме  паром  у  гудок;
Дивися,  оре  ниву  селянин  –  Дивися,  шахтарі  працюють  в  шахті  –  Дивися,  незліченні  заводи;
Дивися,  механіки  працюють  за  своїми  станками  –  Дивися,  зі  здібних  з  них  виходять  судді,  філософи,  президенти,  які  носили  робочий  одяг;
Дивися,  гуляючи  магазинами  чи  полями  Штатів,  до  мене,  кохана  прихиляє  голівку  вдень  і  вночі;
Чуєш  там  відлуння  моїх  пісень!  Прочитай  нарешті  сказане.  

20
О  близький  друже!
О  нарешті  ти  і  я  –  і  нас  тільки  двоє.

О  слово  звільняє  собі  шлях  у  безмежність!
О  щось  екстатичне  і  стримане!  О  шалена  музика!

О  я  тріумфую  зараз  –  і  ти  теж  приєднуйся;
О  рука  в  руці  –  О  благотворна  прогулянка  –  О  одна  найбільша  пристрасть  і  кохання!
О  швидше,  швидше  –  швидше,  швидше  зі  мною.  
[i]*  -  Епіграф  до  збірки  "Листя  трави"  публікувався  як  окремий  вірш  у  1874  році,  потім  як  епіграф  до  збірки  у  1876  році,  у  1881  році  епіграф  зникає,  у  1882  році  появляється  знову,  у  1883  -  1884  рр.  знову  зникає  і  нарешті  остаточно  й  назавжди  відновлюється,  повторюючи  спроби  автора  розгадати  загадку  єдності  і  розділеності  Душі  й  тіла.  "Починаючи  з  Поманока"  -  одна  зі  спроб  дати  своє  розуміння  розгадки.  [/i]


[b]Walt  Whitman  Starting  from  Paumanok[/b]
1
STARTING  from  fish-shape  Paumanok,  where  I  was  born,      
Well-begotten,  and  by  a  perfect  mother;                  
After  roaming  many  lands—lover  of  populous  pavements;            
Dweller  in  Mannahatta,  my  city—or  on  southern  savannas;          
Or  a  soldier  camp’d,  or  carrying  my  knapsack  and  gun—or  a  miner  in  California;          
Or  rude  in  my  home  in  Dakota’s  woods,  my  diet  meat,  my  drink  from  the  spring;              
Or  withdrawn  to  muse  and  meditate  in  some  deep  recess,              
Far  from  the  clank  of  crowds,  intervals  passing,  rapt  and  happy;                  
Aware  of  the  fresh  free  giver,  the  flowing  Missouri—aware  of  mighty  Niagara;                      
Aware  of  the  buffalo  herds,  grazing  the  plains—the  hirsute  and  strong-breasted  bull;  
Of  earth,  rocks,  Fifth-month  flowers,  experienced—stars,  rain,  snow,  my  amaze;              
Having  studied  the  mocking-bird’s  tones,  and  the  mountainhawk’s,          
And  heard  at  dusk  the  unrival’d  one,  the  hermit  thrush  from  the  swamp-cedars,                    
Solitary,  singing  in  the  West,  I  strike  up  for  a  New  World.            

2
Victory,  unio  n,  faith,  identity,  time,                
The  indissoluble  compacts,  riches,  mystery,          
Eternal  progress,  the  kosmos,  and  the  modern  reports.                      
This,  then,  is  life;                  
Here  is  what  has  come  to  the  surface  after  so  many  throes  and  convulsions.        

How  curious!  how  real!                        
Underfoot  the  divine  soil—overhead  the  sun.    

See,  revolving,  the  globe;                
The  ancestor-continents,  away,  group’d  together;              
The  present  and  future  continents,  north  and  south,  with  the  isthmus  between.  

See,  vast,  trackless  spaces;              
As  in  a  dream,  they  change,  they  swiftly  fill;          
Countless  masses  debouch  upon  them;
They  are  now  cover’d  with  the  foremost  people,  arts,  institutions,  known.              

See,  projected,  through  time,    
For  me,  an  audience  interminable.                  

With  firm  and  regular  step  they  wend—they  never  stop,                    
Successions  of  men,  Americanos,  a  hundred  millions;    
One  generation  playing  its  part,  and  passing  on;                    
Another  generation  playing  its  part,  and  passing  on  in  its  turn,    
With  faces  turn’d  sideways  or  backward  towards  me,  to  listen,                        
With  eyes  retrospective  towards  me.

3
Americanos!  conquerors!  marches  humanitarian;                  
Foremost!  century  marches!  Libertad!  masses!                      
For  you  a  programme  of  chants.                  

Chants  of  the  prairies;      
Chants  of  the  long-running  Mississippi,  and  down  to  the  Mexican  sea;
Chants  of  Ohio,  Indiana,  Illinois,  Iowa,  Wisconsin  and  Minnesota;            
Chants  going  forth  from  the  centre,  from  Kansas,  and  thence,  equi-distant,          
Shooting  in  pulses  of  fire,  ceaseless,  to  vivify  all.                    

4
In  the  Year  80  of  The  States,        
My  tongue,  every  atom  of  my  blood,  form’d  from  this  soil,  this  air,            
Born  here  of  parents  born  here,  from  parents  the  same,  and  their  parents  the  same,        
I,  now  thirty-six  years  old,  in  perfect  health,  begin,            
Hoping  to  cease  not  till  death.  

Creeds  and  schools  in  abeyance,                    
(Retiring  back  a  while,  sufficed  at  what  they  are,  but  never  forgotten,)  
I  harbor,  for  good  or  bad—I  permit  to  speak,  at  every  hazard,                      
Nature  now  without  check,  with  original  energy.                  

5
Take  my  leaves,  America!  take  them,  South,  and  take  them,  North!      
Make  welcome  for  them  everywhere,  for  they  are  your  own  offspring;    
Surround  them,  East  and  West!  for  they  would  surround  you;  
And  you  precedents!  connect  lovingly  with  them,  for  they  connect  lovingly  with  you.      

I  conn’d  old  times;            
I  sat  studying  at  the  feet  of  the  great  masters:      
Now,  if  eligible,  O  that  the  great  masters  might  return  and  study  me!          

In  the  name  of  These  States,  shall  I  scorn  the  antique?  
Why  These  are  the  children  of  the  antique,  to  justify  it.

6
Dead  poets,  philosophs,  priests,                    
Martyrs,  artists,  inventors,  governments  long  since,          
Language-shapers,  on  other  shores,            
Nations  once  powerful,  now  reduced,  withdrawn,  or  desolate,
I  dare  not  proceed  till  I  respectfully  credit  what  you  have  left,  wafted  hither:        
I  have  perused  it—own  it  is  admirable,  (moving  awhile  among  it;)              
Think  nothing  can  ever  be  greater—nothing  can  ever  deserve  more  than  it  deserves;      
Regarding  it  all  intently  a  long  while—then  dismissing  it,                          
I  stand  in  my  place,  with  my  own  day,  here.        

Here  lands  female  and  male;        
Here  the  heir-ship  and  heiress-ship  of  the  world—here  the  flame  of  materials;  
Here  Spirituality,  the  translatress,  the  openly-avow’d,  
The  ever-tending,  the  finale  of  visible  forms;            
The  satisfier,  after  due  long-waiting,  now  advancing,      
Yes,  here  comes  my  mistress,  the  Soul.                      

7
The  SOUL:          
Forever  and  forever—longer  than  soil  is  brown  and  solid—longer  than  water  ebbs  and  flows.

I  will  make  the  poems  of  materials,  for  I  think  they  are  to  be  the  most  spiritual  poems;  
And  I  will  make  the  poems  of  my  body  and  of  mortality,                  
For  I  think  I  shall  then  supply  myself  with  the  poems  of  my  Soul,  and  of  immortality.      

I  will  make  a  song  for  These  States,  that  no-one  State  may  under  any  circumstances  be  subjected  to  another  State;      
And  I  will  make  a  song  that  there  shall  be  comity  by  day  and  by  night  between  all  The  States,  and  between  any  two  of  them:                      
And  I  will  make  a  song  for  the  ears  of  the  President,  full  of  weapons  with  menacing  points,  
And  behind  the  weapons  countless  dissatisfied  faces:    
—And  a  song  make  I,  of  the  One  form’d  out  of  all;        
The  fang’d  and  glittering  One  whose  head  is  over  all;    
Resolute,  warlike  One,  including  and  over  all;    
(However  high  the  head  of  any  else,  that  head  is  over  all.)    

I  will  acknowledge  contemporary  lands;                    
I  will  trail  the  whole  geography  of  the  globe,  and  salute  courteously  every  city  large  and  small;
And  employments!  I  will  put  in  my  poems,  that  with  you  is  heroism,  upon  land  and  sea;                    
And  I  will  report  all  heroism  from  an  American  point  of  view.    

I  will  sing  the  song  of  companionship;  
I  will  show  what  alone  must  finally  compact  These;          
I  believe  These  are  to  found  their  own  ideal  of  manly  love,  indicating  it  in  me;    
I  will  therefore  let  flame  from  me  the  burning  fires  that  were  threatening  to  consume  me;                    
I  will  lift  what  has  too  long  kept  down  those  smouldering  fires;
I  will  give  them  complete  abandonment;            
I  will  write  the  evangel-poem  of  comrades,  and  of  love;                    
(For  who  but  I  should  understand  love,  with  all  its  sorrow  and  joy?          
And  who  but  I  should  be  the  poet  of  comrades?)                

8
I  am  the  credulous  man  of  qualities,  ages,  races;                    
I  advance  from  the  people  in  their  own  spirit;  
Here  is  what  sings  unrestricted  faith.        

Omnes!  Omnes!  let  others  ignore  what  they  may;                
I  make  the  poem  of  evil  also—I  commemorate  that  part  also;  
I  am  myself  just  as  much  evil  as  good,  and  my  nation  is—And  I  say  there  is  in  fact  no  evil;            
(Or  if  there  is,  I  say  it  is  just  as  important  to  you,  to  the  land,  or  to  me,  as  anything  else.)      

I  too,  following  many,  and  follow’d  by  many,  inaugurate  a  Religion—I  descend  into  the  arena;
(It  may  be  I  am  destin’d  to  utter  the  loudest  cries  there,  the  winner’s  pealing  shouts;      
Who  knows?  they  may  rise  from  me  yet,  and  soar  above  every  thing.)

Each  is  not  for  its  own  sake;        
I  say  the  whole  earth,  and  all  the  stars  in  the  sky,  are  for  Religion’s  sake.        

I  say  no  man  has  ever  yet  been  half  devout  enough;          
None  has  ever  yet  adored  or  worship’d  half  enough;      
None  has  begun  to  think  how  divine  he  himself  is,  and  how  certain  the  future  is.                    

I  say  that  the  real  and  permanent  grandeur  of  These  States  must  be  their  Religion;              
Otherwise  there  is  no  real  and  permanent  grandeur:    
(Nor  character,  nor  life  worthy  the  name,  without  Religion;          
Nor  land,  nor  man  or  woman,  without  Religion.)                  

9
What  are  you  doing,  young  man?                
Are  you  so  earnest—so  given  up  to  literature,  science,  art,  amours?        
These  ostensible  realities,  politics,  points?    
Your  ambition  or  business,  whatever  it  may  be?                    

It  is  well—Against  such  I  say  not  a  word—I  am  their  poet  also;                    
But  behold!  such  swiftly  subside—burnt  up  for  Religion’s  sake;                    
For  not  all  matter  is  fuel  to  heat,  impalpable  flame,  the  essential  life  of  the  earth,                    
Any  more  than  such  are  to  Religion.    

10
What  do  you  seek,  so  pensive  and  silent?              
What  do  you  need,  Camerado?                    
Dear  son!  do  you  think  it  is  love?                

Listen,  dear  son—listen,  America,  daughter  or  son!        
It  is  a  painful  thing  to  love  a  man  or  woman  to  excess—and  yet  it  satisfies—it  is  great;
But  there  is  something  else  very  great—it  makes  the  whole  coincide;      
It,  magnificent,  beyond  materials,  with  continuous  hands,  sweeps  and  provides  for  all.  

11
Know  you!  solely  to  drop  in  the  earth  the  germs  of  a  greater  Religion,  
The  following  chants,  each  for  its  kind,  I  sing.    

My  comrade!  
For  you,  to  share  with  me,  two  greatnesses—and  a  third  one,  rising  inclusive  and  more  resplendent,      
The  greatness  of  Love  and  Democracy—and  the  greatness  of  Religion.                    

Melange  mine  own!  the  unseen  and  the  seen;    
Mysterious  ocean  where  the  streams  empty;      
Prophetic  spirit  of  materials  shifting  and  flickering  around  me;
Living  beings,  identities,  now  doubtless  near  us,  in  the  air,  that  we  know  not  of;                    
Contact  daily  and  hourly  that  will  not  release  me;                
These  selecting—these,  in  hints,  demanded  of  me.            

Not  he,  with  a  daily  kiss,  onward  from  childhood  kissing  me,    
Has  winded  and  twisted  around  me  that  which  holds  me  to  him,                    
Any  more  than  I  am  held  to  the  heavens,  to  the  spiritual  world,
And  to  the  identities  of  the  Gods,  my  lovers,  faithful  and  true,    
After  what  they  have  done  to  me,  suggesting  themes.    

O  such  themes!  Equalities!            
O  amazement  of  things!  O  divine  average!  
O  warblings  under  the  sun—usher’d,  as  now,  or  at  noon,  or  setting!      
O  strain,  musical,  flowing  through  ages—now  reaching  hither!  
I  take  to  your  reckless  and  composite  chords—I  add  to  them,  and  cheerfully  pass  them  forward.              

12
As  I  have  walk’d  in  Alabama  my  morning  walk,                    
I  have  seen  where  the  she-bird,  the  mocking-bird,  sat  on  her  nest  in  the  briers,  hatching  her  brood.  

I  have  seen  the  he-bird  also;        
I  have  paused  to  hear  him,  near  at  hand,  inflating  his  throat,  and  joyfully  singing.                    

And  while  I  paused,  it  came  to  me  that  what  he  really  sang  for  was  not  there  only,            
Nor  for  his  mate,  nor  himself  only,  nor  all  sent  back  by  the  echoes;          
But  subtle,  clandestine,  away  beyond,    
A  charge  transmitted,  and  gift  occult,  for  those  being  born.            

13
Democracy!        
Near  at  hand  to  you  a  throat  is  now  inflating  itself  and  joyfully  singing.  

Ma  femme!          
For  the  brood  beyond  us  and  of  us,          
For  those  who  belong  here,  and  those  to  come,                    
I,  exultant,  to  be  ready  for  them,  will  now  shake  out  carols  stronger  and  haughtier  than  have  ever  yet  been  heard  upon  earth.                      

I  will  make  the  songs  of  passion,  to  give  them  their  way,                  
And  your  songs,  outlaw’d  offenders—for  I  scan  you  with  kindred  eyes,  and  carry  you  with  me  the  same  as  any.                

I  will  make  the  true  poem  of  riches,        
To  earn  for  the  body  and  the  mind  whatever  adheres,  and  goes  forward,  and  is  not  dropt  by  death.        

I  will  effuse  egotism,  and  show  it  underlying  all—and  I  will  be  the  bard  of  personality;  
And  I  will  show  of  male  and  female  that  either  is  but  the  equal  of  the  other;          
And  sexual  organs  and  acts!  do  you  concentrate  in  me—for  I  am  determin’d  to  tell  you  with  courageous  clear  voice,  to  prove  you  illustrious;      
And  I  will  show  that  there  is  no  imperfection  in  the  present—and  can  be  none  in  the  future;
And  I  will  show  that  whatever  happens  to  anybody,  it  may  be  turn’d  to  beautiful  results—and  I  will  show  that  nothing  can  happen  more  beautiful  than  death;              
And  I  will  thread  a  thread  through  my  poems  that  time  and  events  are  compact,                    
And  that  all  the  things  of  the  universe  are  perfect  miracles,  each  as  profound  as  any.      

I  will  not  make  poems  with  reference  to  parts;  
But  I  will  make  leaves,  poems,  poemets,  songs,  says,  thoughts  with  reference  to  ensemble:          
And  I  will  not  sing  with  reference  to  a  day,  but  with  reference  to  all  days;                
And  I  will  not  make  a  poem,  nor  the  least  part  of  a  poem,  but  has  reference  to  the  Soul;                  
(Because,  having  look’d  at  the  objects  of  the  universe,  I  find  there  is  no  one,  nor  any  particle  of  one,  but  has  reference  to  the  Soul.)    

14
Was  somebody  asking  to  see  the  Soul?                    
See!  your  own  shape  and  countenance—persons,  substances,  beasts,  the  trees,  the  running  rivers,  the  rocks  and  sands.                  

All  hold  spiritual  joys,  and  afterwards  loosen  them:            
How  can  the  real  body  ever  die,  and  be  buried?                  

Of  your  real  body,  and  any  man’s  or  woman’s  real  body,              
Item  for  item,  it  will  elude  the  hands  of  the  corpse-cleaners,  and  pass  to  fitting  spheres,                      
Carrying  what  has  accrued  to  it  from  the  moment  of  birth  to  the  moment  of  death.

Not  the  types  set  up  by  the  printer  return  their  impression,  the  meaning,  the  main  concern,            
Any  more  than  a  man’s  substance  and  life,  or  a  woman’s  substance  and  life,  return  in  the  body  and  the  Soul,    
Indifferently  before  death  and  after  death.              

Behold!  the  body  includes  and  is  the  meaning,  the  main  concern—and  includes  and  is  the  Soul;                    
Whoever  you  are!  how  superb  and  how  divine  is  your  body,  or  any  part  of  it.  

15
Whoever  you  are!  to  you  endless  announcements.            

Daughter  of  the  lands,  did  you  wait  for  your  poet?            
Did  you  wait  for  one  with  a  flowing  mouth  and  indicative  hand?                    

Toward  the  male  of  The  States,  and  toward  the  female  of  The  States,  
Live  words—words  to  the  lands.                  

O  the  lands!  interlink’d,  food-yielding  lands!      
Land  of  coal  and  iron!  Land  of  gold!  Lands  of  cotton,  sugar,  rice!            
Land  of  wheat,  beef,  pork!  Land  of  wool  and  hemp!  Land  of  the  apple  and  grape!          
Land  of  the  pastoral  plains,  the  grass-fields  of  the  world!  Land  of  those  sweet-air’d  interminable  plateaus!          
Land  of  the  herd,  the  garden,  the  healthy  house  of  adobie!            
Lands  where  the  northwest  Columbia  winds,  and  where  the  southwest  Colorado  winds!                
Land  of  the  eastern  Chesapeake!  Land  of  the  Delaware!                
Land  of  Ontario,  Erie,  Huron,  Michigan!                  
Land  of  the  Old  Thirteen!  Massachusetts  land!  Land  of  Vermont  and  Connecticut!          
Land  of  the  ocean  shores!  Land  of  sierras  and  peaks!    
Land  of  boatmen  and  sailors!  Fishermen’s  land!                    
Inextricable  lands!  the  clutch’d  together!  the  passionate  ones!  
The  side  by  side!  the  elder  and  younger  brothers!  the  bony-limb’d!          
The  great  women’s  land!  the  feminine!  the  experienced  sisters  and  the  inexperienced  sisters!    
Far  breath’d  land!  Arctic  braced!  Mexican  breez’d!  the  diverse!  the  compact!                        
The  Pennsylvanian!  the  Virginian!  the  double  Carolinian!                  
O  all  and  each  well-loved  by  me!  my  intrepid  nations!  O  I  at  any  rate  include  you  all  with  perfect  love!                      
I  cannot  be  discharged  from  you!  not  from  one,  any  sooner  than  another!              
O  Death!  O  for  all  that,  I  am  yet  of  you,  unseen,  this  hour,  with  irrepressible  love,              
Walking  New  England,  a  friend,  a  traveler,          
Splashing  my  bare  feet  in  the  edge  of  the  summer  ripples,  on  Paumanok’s  sands,                
Crossing  the  prairies—dwelling  again  in  Chicago—dwelling  in  every  town,          
Observing  shows,  births,  improvements,  structures,  arts,                  
Listening  to  the  orators  and  the  oratresses  in  public  halls,                
Of  and  through  The  States,  as  during  life—each  man  and  woman  my  neighbor,                        
The  Louisianian,  the  Georgian,  as  near  to  me,  and  I  as  near  to  him  and  her,          
The  Mississippian  and  Arkansian  yet  with  me—and  I  yet  with  any  of  them;          
Yet  upon  the  plains  west  of  the  spinal  river—yet  in  my  house  of  adobie,                  
Yet  returning  eastward—yet  in  the  Sea-Side  State,  or  in  Maryland,        
Yet  Kanadian,  cheerily  braving  the  winter—the  snow  and  ice  welcome  to  me,  
Yet  a  true  son  either  of  Maine,  or  of  the  Granite  State,  or  of  the  Narragansett  Bay  State,  or  of  the  Empire  State;                
Yet  sailing  to  other  shores  to  annex  the  same—yet  welcoming  every  new  brother;            
Hereby  applying  these  leaves  to  the  new  ones,  from  the  hour  they  unite  with  the  old  ones;              
Coming  among  the  new  ones  myself,  to  be  their  companion  and  equal—coming  personally  to  you  now;                  
Enjoining  you  to  acts,  characters,  spectacles,  with  me.  

16
With  me,  with  firm  holding—yet  haste,  haste  on.                  

For  your  life,  adhere  to  me!          
Of  all  the  men  of  the  earth,  I  only  can  unloose  you  and  toughen  you;      
I  may  have  to  be  persuaded  many  times  before  I  consent  to  give  myself  really  to  you—but  what  of  that?                
Must  not  Nature  be  persuaded  many  times?      

No  dainty  dolce  affettuoso  I;      
Bearded,  sun-burnt,  gray-neck’d,  forbidding,  I  have  arrived,    
To  be  wrestled  with  as  I  pass,  for  the  solid  prizes  of  the  universe;              
For  such  I  afford  whoever  can  persevere  to  win  them.

17
On  my  way  a  moment  I  pause;  
Here  for  you!  and  here  for  America!      
Still  the  Present  I  raise  aloft—Still  the  Future  of  The  States  I  harbinge,  glad  and  sublime;                
And  for  the  Past,  I  pronounce  what  the  air  holds  of  the  red  aborigines.

The  red  aborigines!          
Leaving  natural  breaths,  sounds  of  rain  and  winds,  calls  as  of  birds  and  animals  in  the  woods,  syllabled  to  us  for  names;                      
Okonee,  Koosa,  Ottawa,  Monongahela,  Sauk,  Natchez,  Chattahoochee,  Kaqueta,  Oronoco,                      
Wabash,  Miami,  Saginaw,  Chippewa,  Oshkosh,  Walla-Walla;                      
Leaving  such  to  The  States,  they  melt,  they  depart,  charging  the  water  and  the  land  with  names.                  

18
O  expanding  and  swift!  O  henceforth,  
Elements,  breeds,  adjustments,  turbulent,  quick,  and  audacious;            
A  world  primal  again—Vistas  of  glory,  incessant  and  branching;                  
A  new  race,  dominating  previous  ones,  and  grander  far—with  new  contests,    
New  politics,  new  literatures  and  religions,  new  inventions  and  arts.        

These!  my  voice  announcing—I  will  sleep  no  more,  but  arise;  
You  oceans  that  have  been  calm  within  me!  how  I  feel  you,  fathomless,  stirring,  preparing  unprecedented  waves  and  storms.        

19
See!  steamers  steaming  through  my  poems!        
See,  in  my  poems  immigrants  continually  coming  and  landing;    
See,  in  arriere,  the  wigwam,  the  trail,  the  hunter’s  hut,  the  flatboat,  the  maize-leaf,  the  claim,  the  rude  fence,  and  the  backwoods  village;          
See,  on  the  one  side  the  Western  Sea,  and  on  the  other  the  Eastern  Sea,  how  they  advance  and  retreat  upon  my  poems,  as  upon  their  own  shores.

See,  pastures  and  forests  in  my  poems—See,  animals,  wild  and  tame—See,  beyond  the  Kanzas,  countless  herds  of  buffalo,  feeding  on  short  curly  grass;
See,  in  my  poems,  cities,  solid,  vast,  inland,  with  paved  streets,  with  iron  and  stone  edifices,  ceaseless  vehicles,  and  commerce;            
See,  the  many-cylinder’d  steam  printing-press—See,  the  electric  telegraph,  stretching  across  the  Continent,  from  the  Western  Sea  to  Manhattan;          
See,  through  Atlantica’s  depths,  pulses  American,  Europe  reaching—pulses  of  Europe,  duly  return’d;
See,  the  strong  and  quick  locomotive,  as  it  departs,  panting,  blowing  the  steam-whistle;                    
See,  ploughmen,  ploughing  farms—See,  miners,  digging  mines—See,  the  numberless  factories;  
See,  mechanics,  busy  at  their  benches,  with  tools—See  from  among  them,  superior  judges,  philosophs,  Presidents,  emerge,  drest  in  working  dresses;                  
See,  lounging  through  the  shops  and  fields  of  The  States,  me,  well-belov’d,  close-held  by  day  and  night;                
Hear  the  loud  echoes  of  my  songs  there!  Read  the  hints  come  at  last.    

20
O  Camerado  close!        
O  you  and  me  at  last—and  us  two  only.

O  a  word  to  clear  one’s  path  ahead  endlessly!
O  something  extatic  and  undemonstrable!  O  music  wild!                  

O  now  I  triumph—and  you  shall  also;  
O  hand  in  hand—O  wholesome  pleasure—O  one  more  desirer  and  lover!          
O  to  haste,  firm  holding—to  haste,  haste  on  with  me.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961345
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2022

Райнер Марія Рільке ЛЮДИ ВНОЧІ

Ночі  створені  не  для  печалі.
З  ближнім  тебе  вони  розлучають,
і  не  слід  задивлятись  в  пітьму.
Якщо  ти  вночі  засвітиш  світильник,
щоб  подивитись  в  обличчя  людині,
то  думати  мусиш:  кому.

Світло  потворними  робить  людей,
воно  з  їхніх  облич  стікає,
збираються  юрми  в  пітьмі  ночей,
та  хитким  здається  світ  їх  речей,
звалених  в  купи  безладні.
Жовтий  знак  на  чолах  лежить,
Немає  там  місця  думкам,
В  їхніх  очах  вино  мерехтить,
і  не  даються  рукам
незграбні  жести,  потрібні  їм,
щоб  розмов  розуміти  суть;
Я  та  Я  обіцяють  вони
і  думають:  хто-небудь.

[b]Rainer  Maria  Rilke  Menschen  bei  Nacht[/b]
Die  Nächte  sind  nicht  für  die  Menge  gemacht.
Von  deinem  Nachbar  trennt  dich  die  Nacht,
und  du  sollst  ihn  nicht  suchen  trotzdem.
Und  machst  du  nachts  deine  Stube  licht,
um  Menschen  zu  schauen  ins  Angesicht,
so  musst  du  bedenken:  wem.

Die  Menschen  sind  furchtbar  vom  Licht  entstellt,
das  von  ihren  Gesichtern  träuft,
und  haben  sie  nachts  sich  zusammengesellt,
so  schaust  du  eine  wankende  Welt
durcheinander  gehäuft.
Auf  ihren  Stirnen  hat  gelber  Schein
alle  Gedanken  verdrängt,
in  ihren  Blicken  flackert  der  Wein,
an  ihren  Händen  hängt
die  schwere  Gebärde,  mit  der  sie  sich
bei  ihren  Gesprächen  verstehn;
und  dabei  sagen  sie:  Ich  und  Ich
und  meinen:  Irgendwen

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961232
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2022

Райнер Марія Рільке ДУЇНСЬКІ ЕЛЕГІЇ. ВОСЬМА ЕЛЕГІЯ

                                         [i]  Присвячена  Рудольфу  Касснеру*[/i]
З  очей  усіх  живих  створінь  вдивляється
Відкритість.  І  тільки  наші  очі
відвернуті,  їм  звідусюди  погрожує
загибель,  закрито  вільний  вихід.
Що  там  назовні,  судимо  за  виглядом
одних  тварин;  тому  що  вже  малим  дитям
нас  розвертають  і  змушують,  щоб  на  зворотне
зображення  дивились  ми,  не  на  відкритість,  яка
в  очах  тварин  така  глибинна.  Від  смерті  вільна.
Її  ми  бачимо  у  всьому;  вільна  тварина
свою  загибель  постійно  має  за  собою
й  перед  собою  Бога,  й  коли  стається  це,
то  йде  у  вічність  так,  як  йдуть  джерела.
Ніколи  не  постане  перед  нами,  у  жоден  з  днів,
правдивий  простір,  з  якого  квіти
народжуються  неперервно.  Завжди  цей  світ
й  ніякого  Нікуди  без  Ні:  чистота,
невидимість,  яка  вдихається
безмежно  біла  і  не  жадана.  Немов  дитя
в  собі  втрачає  щось  безмовне  й  стає
невпевненим.  Чи  кожен  помирає  і  існує.
Бо  смерть,  що  поруч,  не  вважають  смертю
і  дивляться  назовні  ясним  тваринним  зором.
Закоханий,  але  не  кожен,  хто  здатен
змінити  бачення,  наблизиться  й  здивується...
Сприймає  як  свою  помилку
приховане  від  інших...  Але  за  нинішнім
нічого  не  зникає,  і  буде  знову  інший  світ.
Завжди  триває  творення,  ми  тільки
помічаємо  у  ньому  зображення  свободи,
від  нас  закритої.  Дано  лише  тварині,
безмовній,  дивитися  угору,  крізь  нас  спокійно.
Це  називають  долею:  бути  навпроти
і  не  більше,  й  завжди  навпроти.

Це  усвідомлення  свого  призначення
в  спорідненій  тварині,  яке  нас  кличе
в  іншому  напрямку  -  нас  розриває
своїми  перетвореннями.  І  все  ж  її  Буття  у  ній
безмежне,  незбагненне,  й  без  огляду
на  її  стан,  ясне,  таке  як  її  погляд.
І  там,  де  бачимо  майбутнє,  там  вона  бачить  Все
й  себе  у  Всьому  і  зцілена  назавжди.

І  все  ж  є  у  чутливій  теплій  тварині
тривога  й  визнання  великої  печалі.
Тому  що  їй  також  властиве  те,  що  нас
гнітить  так  часто  -  спогад,
що  це  колись  було,  що  відповідно  вабило,
було  близьким,  надійним  і  зв'язок  із  ним
був  нескінченно  щирим.  Тут  повна  відстороненість,
а  там  було  душею.  Після  первинної  Вітчизни
для  неї  інша  буремна,  двостатева.
О  блаженство  маленького  створіння,
завжди  лишатись  в  лоні,  що  його  виносило,
о  щастя  мошки,  яка  ще  вискочить  назовні,
сама,  коли  настане  шлюбний  час:  бо  лоно  є  Усім.
І  впевнена  наполовину  в  безпеці  птиця,
якій  майже  відома  двоїстість  її  походження,
ніби  була  у  ній  колись  душа  етруска,
померлого,  який  одержав  простір,
зі  сплячою  фігурою  на  кришці.
Як  вражений  той,  хто  літати  мусить
коли  виходить  з  лона.  Як  він  себе  самого
лякається,  здіймаючись  в  повітря,  неначе
вихлюпнутий  з  чаші.  Так  проривається  дорога
кажана  крізь  порцеляну  вечора.

І  ми:  споглядачі,  завжди,  повсюди,
всередині  й  ніколи  зовні!
Ми  переповнені.  Ми  впорядковуємо.  А  воно  руйнує.
Ми  знову  впорядковуємо  і  самі  руйнуємо.

Хто  так  нас  розвернув,  щоб  ми,
що  ми  також,  який  би  не  обрали  напрямок,
пішли  назад?  Він  наче  на  останнім
пагорбі,  з  якого  ще  раз  всю  свою  долину
огляне,  обернеться,  зупинить,  затримає  -
так  ми  живемо  і  щоразу  вмираємо

[i]*  Рудольф  Касснер  —  австрійський  письменник,  філософ  культури,  мислитель-есеїст,  перекладач  грецької  філософії,  англійської,  французької  і  російської  словесності.  З  1907  року  був  другом  Р.  М.  Рільке[/i]

[b]Rainer  Maria  Rilke  DIE  ACHTE  ELEGIE[/b]
                   [i]Rudolf  Kassner  zugeeignet[/i]
MIT  allen  Augen  sieht  die  Kreatur
das  Offene.  Nur  unsre  Augen  sind
wie  umgekehrt  und  ganz  um  sie  gestellt
als  Fallen,  rings  um  ihren  freien  Ausgang.
Was  draußen  ist,  wir  wissens  aus  des  Tiers
Antlitz  allein;  denn  schon  das  frühe  Kind
wenden  wir  um  und  zwingens,  daß  es  rückwärts
Gestaltung  sehe,  nicht  das  Offne,  das
im  Tiergesicht  so  tief  ist.  Frei  von  Tod.
Ihn  sehen  wir  allein;  das  freie  Tier
hat  seinen  Untergang  stets  hinter  sich
und  vor  sich  Gott,  und  wenn  es  geht,  so  gehts
in  Ewigkeit,  so  wie  die  Brunnen  gehen.
 Wir  haben  nie,  nicht  einen  einzigen  Tag,
den  reinen  Raum  vor  uns,  in  den  die  Blumen
unendlich  aufgehn.  Immer  ist  es  Welt
und  niemals  Nirgends  ohne  Nicht:  das  Reine,
Unüberwachte,  das  man  atmet  und
unendlich  weiß  und  nicht  begehrt.  Als  Kind
verliert  sich  eins  im  Stilln  an  dies  und  wird
gerüttelt.  Oder  jener  stirbt  und  ists.
Denn  nah  am  Tod  sieht  man  den  Tod  nicht  mehr
und  starrt  hinaus,  vielleicht  mit  großem  Tierblick.
Liebende,  wäre  nicht  der  andre,  der
die  Sicht  verstellt,  sind  nah  daran  und  staunen  .  .  .
Wie  aus  Versehn  ist  ihnen  aufgetan
hinter  dem  andern  .  .  .  Aber  über  ihn
kommt  keiner  fort,  und  wieder  wird  ihm  Welt.
Der  Schöpfung  immer  zugewendet,  sehn
wir  nur  auf  ihr  die  Spiegelung  des  Frein,
von  uns  verdunkelt.  Oder  daß  ein  Tier,
ein  stummes,  aufschaut,  ruhig  durch  uns  durch.
Dieses  heißt  Schicksal:  gegenüber  sein
und  nichts  als  das  und  immer  gegenüber.

Wäre  Bewußtheit  unsrer  Art  in  dem
sicheren  Tier,  das  uns  entgegenzieht
in  anderer  Richtung  –,  riß  es  uns  herum
mit  seinem  Wandel.  Doch  sein  Sein  ist  ihm
unendlich,  ungefaßt  und  ohne  Blick
auf  seinen  Zustand,  rein,  so  wie  sein  Ausblick.
Und  wo  wir  Zukunft  sehn,  dort  sieht  es  Alles
und  sich  in  Allem  und  geheilt  für  immer.

Und  doch  ist  in  dem  wachsam  warmen  Tier
Gewicht  und  Sorge  einer  großen  Schwermut.
Denn  ihm  auch  haftet  immer  an,  was  uns
oft  überwältigt,  –  die  Erinnerung,
als  sei  schon  einmal  das,  wonach  man  drängt,
näher  gewesen,  treuer  und  sein  Anschluß
unendlich  zärtlich.  Hier  ist  alles  Abstand,
und  dort  wars  Atem.  Nach  der  ersten  Heimat
ist  ihm  die  zweite  zwitterig  und  windig.
 O  Seligkeit  der  kleinen  Kreatur,
die  immer  bleibt  im  Schooße,  der  sie  austrug;
o  Glück  der  Mücke,  die  noch  innen  hüpft,
selbst  wenn  sie  Hochzeit  hat:  denn  Schooß  ist  Alles.
Und  sieh  die  halbe  Sicherheit  des  Vogels,
der  beinah  beides  weiß  aus  seinem  Ursprung,
als  wär  er  eine  Seele  der  Etrusker,
aus  einem  Toten,  den  ein  Raum  empfing,
doch  mit  der  ruhenden  Figur  als  Deckel.
Und  wie  bestürzt  ist  eins,  das  fliegen  muß
und  stammt  aus  einem  Schooß.  Wie  vor  sich  selbst
erschreckt,  durchzuckts  die  Luft,  wie  wenn  ein  Sprung
durch  eine  Tasse  geht.  So  reißt  die  Spur
der  Fledermaus  durchs  Porzellan  des  Abends.

Und  wir:  Zuschauer,  immer,  überall,
dem  allen  zugewandt  und  nie  hinaus!
Uns  überfüllts.  Wir  ordnens.  Es  zerfällt.
Wir  ordnens  wieder  und  zerfallen  selbst.

Wer  hat  uns  also  umgedreht,  daß  wir,
was  wir  auch  tun,  in  jener  Haltung  sind
von  einem,  welcher  fortgeht?  Wie  er  auf
dem  letzten  Hügel,  der  ihm  ganz  sein  Tal
noch  einmal  zeigt,  sich  wendet,  anhält,  weilt  –,
so  leben  wir  und  nehmen  immer  Abschied.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961231
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2022

Томас Ділан ЕЛЕГІЯ

Занадто  гордий,  щоб  змінитися;  сліпий,  розбитий,
Ступив  на  найтемніший  зі  шляхів,  і  не  схитнувся,
Спокійний,  добрий  чоловік  в  своїй  гордині  строгій

У  найстрашніший  з  днів.  О,  мабуть,  назавжди
Нарешті    він  смиренно  ляже  востаннє,  прибуде
До  пагорба  у  травах,  де  любов  і  вічна  молодість

Серед  отар  численних,  які  ніколи  не  розбредуться,
Чи  заспокоїться    у  незлічимих  днях  опісля  смерті,  хоча
Він  прагнув  над  усе  вернутися  у  материнське  лоно

До  милосердної  землі,  де  сон  і  тлін
Трагічний  присуд  смерті,  сліпий,  без  покаяння.
Нехай  не  мав  спокою,  але  він  був  творцем,  творив.

За  нього  я  молився  на  колінах  біля  ліжка
В  притихлому  будинку  ті  декілька  хвилин
До  полудня  і  ночі,  і  світла.  Річку  мертвих.

у  жилах  рук  ослаблих  я  тримав,  і  бачив
У  його  очах  незрячих  бездонний  океан.
(Старий  страждалець  сліпим  був  на  три  чверті,

Я  не  настільки  гордий,  аби  не  плакати  за  Ним  і  ним,
Ці  спогади  навік  залишаться  зі  мною,
Ридала  плоть  за  всім,  що  він  втрачав,  крім  болю.

Він,  будучи  безгрішним,  боявся  вмерти
І  Бога  зневажав,  при  цьому  був  простим:
Старий,  хоробрий,  добрий  чоловік  в  палкій  гордині.

Ось  дерев’яний  дім  його;  ось  його  книги.
Він  навіть  хлопчиком  ні  перед  ким  не  плакав;
І  навіть  зараз  зумів  свій  приховати  біль.

Я  бачив  як  в  його  очах  згасав  останній  промінь.
Тут  серед  світла  владарюючого  неба
Старий  зі  мною  скрізь,  куди  б  я  не  пішов,

Гуляючи  серед  лугів  перед  очима  Сина,
На  якого  всі  біди  світу  впали,  наче  сніг.
Стогнав,  вмираючи,  його  страшив  останній  круг,

Останній  звук,  відхід  у  бездиханний  світ:
Для  сліз  занадто  гордий  і  слабкий,  аби  не  плакать,
Він  втрапив  поміж  двух  ночей  –  між  сліпотою  й  смертю.

О  всеосяжний  біль  за  ним,  що  він  вмирає
У  цей  найтяжчий  день.  О,  він  був  надто  гордий,
Щоб  плакати,  він  так  і  не  зронив  сльози.

Скільки  я  житиму,  він  житиме  зі  мною.)

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=tgN1TmGkY2M[/youtube]

[b]Thomas  Dylan  ELEGY[/b]
Too  proud  to  die;  broken  and  blind  he  died
The  darkest  way,  and  did  not  turn  away,
A  cold  kind  man  brave  in  his  narrow  pride

On  that  darkest  day,  Oh,  forever  may
He  lie  lightly,  at  last,  on  the  last,  crossed
Hill,  under  the  grass,  in  love,  and  there  grow

Young  among  the  long  flocks,  and  never  lie  lost
Or  still  all  the  numberless  days  of  his  death,  though
Above  all  he  longed  for  his  mother's  breast

Which  was  rest  and  dust,  and  in  the  kind  ground
The  darkest  justice  of  death,  blind  and  unblessed.
Let  him  find  no  rest  but  be  fathered  and  found,

I  prayed  in  the  crouching  room,  by  his  blind  bed,
In  the  muted  house,  one  minute  before
Noon,  and  night,  and  light.  the  rivers  of  the  dead

Veined  his  poor  hand  I  held,  and  I  saw
Through  his  unseeing  eyes  to  the  roots  of  the  sea.
(An  old  tormented  man  three-quarters  blind,

I  am  not  too  proud  to  cry  that  He  and  he
Will  never  never  go  out  of  my  mind.
All  his  bones  crying,  and  poor  in  all  but  pain,

Being  innocent,  he  dreaded  that  he  died
Hating  his  God,  but  what  he  was  plain:
An  old  kind  man  brave  in  his  burning  pride.

The  sticks  of  the  house  were  his;  his  books  he  owned.
Even  as  a  baby  he  had  never  cried;
Nor  did  he  now,  save  to  his  secret  wound.

Out  of  his  eyes  I  saw  the  last  light  glide.
Here  among  the  light  of  the  lording  sky
An  old  man  is  with  me  where  I  go

Walking  in  the  meadows  of  his  son's  eye
On  whom  a  world  of  ills  came  down  like  snow.
He  cried  as  he  died,  fearing  at  last  the  spheres'

Last  sound,  the  world  going  out  without  a  breath:
Too  proud  to  cry,  too  frail  to  check  the  tears,
And  caught  between  two  nights,  blindness  and  death.

O  deepest  wound  of  all  that  he  should  die
On  that  darkest  day.  oh,  he  could  hide
The  tears  out  of  his  eyes,  too  proud  to  cry.

Until  I  die  he  will  not  leave  my  side.)  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961112
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2022

Томас Ділан ЗГАСАЄ СВІТЛО, ДЕ НЕ СВІТИТЬ СОНЦЕ

Згасає  світло,  де  не  світить  сонце;
Де  море  відступило,  серця  хвилі
Накочують  припливи  і  відпливи;
І  тануть  в  голові  примари  світлячків,
Суть  світла
Проникає  в  плоть,  де  плоть  ніщо  на  остові  з  кісток.
Свіча  між  стегнами
Горить  у  молодих  і  сіє,  й  спалює  посіви  часу;
Де  не  зійшов  посів,
Плоди  людські  зростають  до  зірок,
Яскравіші  за  секс;
Де  воск  відсутній,  є  фітіль  свічі.
Позаду  згас  світанок;
Від  маківки  до  п’ят  шаленство  крові,
Як  море,  розлилося;
Ні  перепон,  ні  меж,  фонтаном  до  небес
із  прутня  струменять
Пророчий  сміх  і  приторна  печаль.
У  впадинах  очниць  пітьма,
приваблюють  сідниці  й  чималі  цицьки;
Освітить  день  кістки;
Де  холоду  нема,  там  не  зриває  вітер
Зимовий  одяг;
Весна  туманом  закрива  повіки,
Згасає  світло  на  загадках  долі,
Думки  туди  скрадаються,  де  запахи  дощу;
Де  зникла  логіка,
Там  виростають  на  очах  земні  секрети,
І  кров  тече  на  сонці;
Над  опустілим  садом  завмер  світанок.

[i]Цим  віршем  Томас  Ділан  вперше  призвернув  увагу  до  свого  незвичайного  поетичного  дару.  В  ньому  багато  "темної  матерії".  Без  сумніву  лише  те,  що  мова  в  ньому  про  боротьбу  світла  й  пітьмі,  в  якій  ніби  перемагає  світло.  
Редакцію  журналу,  в  якому  був  опублікований  цей  вірш,  читачі  засипали  гнівними  листами,  в  яких  осуджувалася  аморальність  вірша.[/i]

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=BuKj--weqqQ[/youtube]

[b]Thomas  Dylan  LIGHT  BREAKS  WHERE  NO  SUN  SHINES[/b]
Light  breaks  where  no  sun  shines;
Where  no  sea  runs,  the  waters  of  the  heart
Push  in  their  tides;
And,  broken  ghosts  with  glow-worms  in  their  heads,
The  things  of  light
File  through  the  flesh  where  no  flesh  decks  the  bones.
A  candle  in  the  thighs
Warms  youth  and  seed  and  burns  the  seeds  of  age;
Where  no  seed  stirs,
The  fruit  of  man  unwrinkles  in  the  stars,
Bright  as  a  fig;
Where  no  wax  is,  the  candle  shows  its  hairs.
Dawn  breaks  behind  the  eyes;
From  poles  of  skull  and  toe  the  windy  blood
Slides  like  a  sea;
Nor  fenced,  nor  staked,  the  gushers  of  the  sky
Spout  to  the  rod
Divining  in  a  smile  the  oil  of  tears.
Night  in  the  sockets  rounds,
Like  some  pitch  moon,  the  limit  of  the  globes;
Day  lights  the  bone;
Where  no  cold  is,  the  skinning  gales  unpin
The  winter’s  robes;
The  film  of  spring  is  hanging  from  the  lids.
Light  breaks  on  secret  lots,  
On  tips  of  thought  where  thoughts  smell  in  the  rain;
When  logics  dies,
The  secret  of  the  soil  grows  through  the  eye,
And  blood  jumps  in  the  sun;
Above  the  waste  allotments  the  dawn  halts.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961109
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2022

Рон Паджетт ЯК БУТИ ІДЕАЛЬНИМ

[quote]Все  ідеальне,  любий  друже.
                                                                         Керуак[/quote]
Спи  достатньо.
Не  роздавай  поради.
Дбай  про  зуби  і  ясна.
Не  бійся  нічого,  що  ти  не  контролюєш.  Не  бійся,  наприклад,  що  будинок  розвалиться,  коли  ти  спиш,  або  хтось,  кого  ти  любиш,  раптом  впаде  замертво.
Їж  апельсини  щоранку.
Будь  привітним.  Це  допоможе  тобі  стати  щасливим.
Збільшуй  частоту  пульсу  до  120  ударів  за  хвилину  протягом  20  хвилин  чотири  або  п'ять  разів  на  тиждень,  роблячи  щось,  що  тобі  подобається.
Не  втрачай  надії.  Нічого  не  чекай.
Спочатку  дбай  про  речі,  які  поряд  з  домом.  Прибери  в  своїй  кімнаті,  перш  ніж  рятувати  світ.  Потім  врятуй  світ.
Знай,  що  бажання  бути  ідеальним  -  це,  мабуть,  завуальований  прояв  іншого  бажання  -  бути  коханим,  можливо,  або  не  вмирати.
Дивися  на  дерева.
Скептично  стався  до  всіх  думок,  але  намагайся  побачити  певну  цінність  у  кожній  з  них.
Одягайся  так,  як  подобається  і  тобі,  і  всім  оточуючим  тебе.
Не  таратор.
Чомусь  навчайся  кожного  дня.  (Dzien  dobre!!)
Будь  ввічливим  з  людьми,  доки  вони  не  дадуть  привід  ставитися  до  них  погано.
Не  зациклюйся  ні  на  чому  довше  ніж  тиждень,  але  не  забувай,  що  змусило  тебе  злитися.  Тримай  гнів  на  відстані  витягнутої  руки.  і  дивися  на  нього,  як  на  скляну  кульку.  Потім  додай  його  до  колекції  скляних  кульок.
Будь  відданим.
Носи  зручні  черевики.
Плануй  свої  вчинки,  щоб  вони  зберігали  баланс  задоволення  і  різноманітності.
Будь  поблажливим  зі  старими  людьми,  навіть  якщо  вони  неприємні.  Якщо  ти  старий,  будь  поблажливим  з  молодими  людьми.  Не  кидайся  на  них  з  ціпком,  коли  вони  називають  тебе  дідом.  Вони  твої  онуки!
Заведи  тварину.
Не  витрачай  забагато  часу  на  великі  зібрання  людей.
Якщо  потребуєш  допомоги,  попроси  про  неї.
Виробляй  хорошу  поставу,  доки  вона  не  стане  природною.
Якщо  хтось  вбиває  твою  дитину,  візьми  рушницю  і  знеси  йому  башку.
Плануй  свій  день,  щоб  ніколи  не  доводилося  поспішати.
Висловлюй  свою  вдячність  тим,  хто  робить  щось  для  тебе,  навіть  якщо  ти  за  це  заплатив,  Навіть  якщо  вони  не  чекають  цього.
Не  розтринькуй  гроші,  які  ти  можеш  дати  тим,  хто  їх  потребує.
Враховуй  зіпсованість  суспільства.  Або  плач,  коли  виявиш,  що  воно  набагато  більше  зіпсоване,  ніж  ти  уявляв.
Коли  ти  щось  позичаєш,  повертай  більше,  ніж  взяв.
Як  можна  частіше  користуйся  дерев'яними  речами,  а  не  пластиковими  і  металевими
Спостерігай  за  птахами  угорі.
Після  обіду  мий  посуд.
Угомонися.
Відвідуй  закордонні  країни,  крім  тих,  в  яких  живуть  люди,  які  висловлюють  бажання  вбити  тебе.
Не  чекай,  щоб  твої  діти  любили  тебе,  так  буде,  якщо  вони  захочуть.
Роздумуй  про  духовне.  Потім  заглиблюйся  ще  далі,  коли  ти  це  відчуваєш.  Що  там  (тут)?
Співай  час  від  часу.
Не  запізнюйся,  але  якщо  ти  запізнився,  не  треба  детальних  і  тривалих  вибачень.
Не  будь  надто  самокритичним  чи  занадто  самозакоханим.
Не  думай,  що  прогрес  існує.  Це  не  так.
Йди  вгору.
Не  практикуй  канібалізм.
Уяви  собі,  що  ти  хотів  би  побачити,  а  потім  не  роби  нічого,  що  зробить  це  неможливим.
Піднімай  телефонну  трубку  принаймні  двічі  на  тиждень.
Тримай  свої  вікна  чистими.
Знищуй  всі  сліди  особистої  амбітності.
Не  використовуй  слово  зникнення  занадто  часто.
Щоразу  пробачай  своїй  країні.  Якщо  не  можеш,  їдь  до  іншої.
Якщо  відчуваєш  втому,  відпочинь.
В  чомусь  зростай.
Не  тиняйся  на  вокзалах,  бурмочучи:  "Ми  всі  колись  помремо!  "
Враховуй,  що  серед  твоїх  справжніх  друзів  є  люди  з  різними  життєвими  цілями.
Цінуй  прості  радості,  такі  як  задоволення  від  жування,  насолода  від  стікання  по  спині  теплої  води,  задоволення  від  прохолодного  вітру,  задоволення  від  сну.
Не  вигукуй:  "Немає  чудових  технологій!"
Дізнайся,  як  тренувати  свої  м'язи.  Тренуй  їх  щодня.
Не  депресуй  від  старіння.  Це  змушує  тебе  відчувати  себе  старішим.  Що  пригнічує.
Роби  за  раз  одну  справу.
Якщо  ти  обпечеш  палець,  негайно  підстав  його  під  холодну  воду.  Якщо  ти  вдариш  палець  молотком,  тримай  руку  в  повітрі  двадцять  хвилин.  Ти  здивуєшся  цілющій  дії  холоду  і  сили  тяжіння.
Навчися  голосно  свистіти.
Будь  спокійним  в  умовах  кризи.  Чим  критичніша  ситуація,  тим  спокійнішим  ти  повинен  бути.
Насолоджуйтесь  сексом,  але  не  надто  ним  захоплюйся.  За  винятком  коротких  періодів  у  твоєму  підлітковому  віці,  юності,  середньому  віці  та  старості.
Враховуй  зворотній  бік  усього.
Якщо  тебе  охопив  страх,  що  ти  занадто  далеко  вийшов  у  океан,  оглянься  і  повертайся  на  рятувальному  човні.
Бережи  життя  своєї  дитини.
Відповідай  на  листи  негайно.  Використовуй  гарні  марки,  як  от  з  торнадо  на  ній.
Поплач  якийсь  час,  але  тільки  тоді,  коли  ти  один.  Потім  оціни,  наскільки  краще  ти  себе  почуваєш.  Не  соромся  кращих  почуттів.
Не  вдихай  дим.
Дихай  глибоко.
Не  супереч  поліцейським.
Не  переступай  бордюр,якщо  не  зможеш  перейти  через  дорогу.  з-за  бордюра  ти  можеш  вивчати  пішоходів,  які  потрапили  в  пастку  посеред  божевільного  і  ревучого  руху.
Будь  хорошим.
Прогулюйся  різними  вулицями.
Повертайся.
Пам'ятай  про  те,  що  є,  і  про  істину,  якої  немає.  Зверни  увагу,  що  ідея  істини  настільки  ж  потужна,  як  і  ідея  краси.
Уникай  в'язниці.
У  похилому  віці  стань  містиком.
Використовуй  зубну  пасту  Colgate  з  новою  формулою  запобігання  зубному  каменю.
Відвідуй  друзів  та  знайомих  у  лікарні.  Коли  ти  відчуваєш,  що  час  піти,  зроби  це.
Будь  чесним  з  собою,  дипломатичним  з  іншими.
Не  втрачай  розум  багато  від  чого.  Це  марна  трата  часу.
Читай  і  перечитуй  чудові  книги.
Копай  яму  лопатою.
Взимку  перед  тим,  як  лягати  спати,  зволожуй  свою  спальню.
Знай,  що  єдиними  ідеальними  речами  є  трьохсота  гра  в  боулінг  і  27  удар,  27  виліт  в  бейсболі.
Пий  багато  води.  На  питання,  що  ти  хотів  би  випити,  кажи:  "Води,  будь  ласка".
Запитуй:  "Де  туалет?",  а  не  "Де  можна  помочитися?"
Стався  добре  до  фізичних  предметів.
Починаючи  з  сорокарічного  віку,  кожні  кілька  років  отримуй  повне  "клінічне  обстеження"  лікарем,  якому  ти  довіряєш  і  почуваєшся  з  ним  комфортно.
Не  читай  газети  більше  одного  разу  на  рік.
Дізнайся,  як  сказати  "привіт",  "дякую"  та  "палички  для  їжі"  на  китайській  мандаринській  мові.
Лайся  і  шаленій,  але  спокійно.
Будь  особливо  доброзичливим  з  іноземцями.
Дивися  вистави  тіньового  лялькового  театру  та  уявляй,  що  ти  один  з  цих  персонажів.  Або  всі  вони.
Винеси  сміття.
Люби  життя.
Плати  без  здачі.
Коли  на  вулиці  зйомки,  не  підходь  близько  до  вікна.

[b]How  to  Be  Perfect[/b]
[quote]Everything  is  perfect,  dear  friend.
                                                                               KEROUAC
[/quote]Get  some  sleep.
Don't  give  advice.
Take  care  of  your  teeth  and  gums.
Don't  be  afraid  of  anything  beyond  your  control.  Don't  be  afraid,  for  instance,  that  the  building  will  collapse  as  you  sleep,  or  that  someone  you  love  will  suddenly  drop  dead.
Eat  an  orange  every  morning.
Be  friendly.  It  will  help  make  you  happy.
Raise  your  pulse  rate  to  120  beats  per  minute  for  20  straight  minutes  four  or  five  times  a  week  doing  anything  you  enjoy.
Hope  for  everything.  Expect  nothing.
Take  care  of  things  close  to  home  first.  Straighten  up  your  room  before  you  save  the  world.  Then  save  the  world.
Know  that  the  desire  to  be  perfect  is  probably  the  veiled  expression  of  another  desire—to  be  loved,  perhaps,  or  not  to  die.
Make  eye  contact  with  a  tree.
Be  skeptical  about  all  opinions,  but  try  to  see  some  value  in  each  of  them.
Dress  in  a  way  that  pleases  both  you  and  those  around  you.
Do  not  speak  quickly.
Learn  something  every  day.  (Dzien  dobre!)
Be  nice  to  people  to  behave  badly.
Don't  stay  angry  about  anything  for  more  than  a  week,  but  don't  forget  what  made  you  angry.  Hold  your  anger  out  at  arm's  length  and  look  at  it,  as  if  it  were  a  glass  ball.  Then  add  it  to  your  glass  ball  collection.
Be  loyal.
Wear  comfortable  shoes.
Design  your  activities  so  that  they  show  a  pleasing  balance  and  variety.
Be  kind  to  old  people,  even  when  they  are  obnoxious.  When  you  become  old,  be  kind  to  young  people.  Do  not  throw  your  cane  at  them  when  they  call  you  Grandpa.  They  are  your  grandchildren!
Live  with  an  animal.
Do  not  spend  too  much  time  with  large  groups  of  people.
If  you  need  help,  ask  for  it.
Cultivate  good  posture  until  it  becomes  natural.
If  someone  murders  your  child,  get  a  shotgun  and  blow  his  head  off.
Plan  your  day  so  you  never  have  to  rush.
Show  your  appreciation  to  people  who  do  things  for  you,  even  if  you  have  paid  them,  even  if  they  do  favors  you  don't  want.
Do  not  waste  money  you  could  be  giving  to  those  who  need  it.
Expect  society  to  be  defective.  Then  weep  when  you  find  that  it  is  far  more  defective  than  you  imagined.
When  you  borrow  something,  return  it  in  an  even  better  condition.
As  much  as  possible,  use  wooden  objects  instead  of  plastic  or  metal  ones.
Look  at  that  bird  over  there.
After  dinner,  wash  the  dishes.
Calm  down.
Visit  foreign  countries,  except  those  whose  inhabitants  have  expressed  a  desire  to  kill  you.
Don't  expect  your  children  to  love  you,  so  they  can,  if  they  want  to.
Meditate  on  the  spiritual.  Then  go  a  little  further,  if  you  feel  like  it.  What  is  out  (in)  there?
Sing,  every  once  in  a  while.
Be  on  time,  but  if  you  are  late  do  not  give  a  detailed  and  lengthy  excuse.
Don't  be  too  self-critical  or  too  self-congratulatory.
Don't  think  that  progress  exists.  It  doesn't.
Walk  upstairs.
Do  not  practice  cannibalism.
Imagine  what  you  would  like  to  see  happen,  and  then  don't  do  anything  to  make  it  impossible.
Take  your  phone  off  the  hook  at  least  twice  a  week.
Keep  your  windows  clean.
Extirpate  all  traces  of  personal  ambitiousness.
Don't  use  the  word  extirpate  too  often.
Forgive  your  country  every  once  in  a  while.  If  that  is  not  possible,  go  to  another  one.
If  you  feel  tired,  rest.
Grow  something.
Do  not  wander  through  train  stations  muttering,  "We're  all  going  to  die!"
Count  among  your  true  friends  people  of  various  stations  of  life.
Appreciate  simple  pleasures,  such  as  the  pleasure  of  chewing,  the  pleasure  of  warm  water  running  down  your  back,  the  pleasure  of  a  cool  breeze,  the  pleasure  of  falling  asleep.
Do  not  exclaim,  "Isn't  technology  wonderful!"
Learn  how  to  stretch  your  muscles.  Stretch  them  every  day.
Don't  be  depressed  about  growing  older.  It  will  make  you  feel  even  older.  Which  is  depressing.
Do  one  thing  at  a  time.
If  you  burn  your  finger,  put  it  in  cold  water  immediately.  If  you  bang  your  finger  with  a  hammer,  hold  your  hand  in  the  air  for  twenty  minutes.  You  will  be  surprised  by  the  curative  powers  of  coldness  and  gravity.
Learn  how  to  whistle  at  earsplitting  volume.
Be  calm  in  a  crisis.  The  more  critical  the  situation,  the  calmer  you  should  be.
Enjoy  sex,  but  don't  become  obsessed  with  it.  Except  for  brief  periods  in  your  adolescence,  youth,  middle  age,  and  old  age.
Contemplate  everything's  opposite.
If  you're  struck  with  the  fear  that  you've  swum  out  too  far  in  the  ocean,  turn  around  and  go  back  to  the  lifeboat.
Keep  your  childish  self  alive.
Answer  letters  promptly.  Use  attractive  stamps,  like  the  one  with  a  tornado  on  it.
Cry  every  once  in  a  while,  but  only  when  alone.  Then  appreciate  how  much  better  you  feel.  Don't  be  embarrassed  about  feeling  better.
Do  not  inhale  smoke.
Take  a  deep  breath.
Do  not  smart  off  to  a  policeman.
Do  not  step  off  the  curb  until  you  can  walk  all  the  way  across  the  street.  From  the  curb  you  can  study  the  pedestrians  who  are  trapped
in  the  middle  of  the  crazed  and  roaring  traffic.
Be  good.
Walk  down  different  streets.
Backwards.
Remember  beauty,  which  exists,  and  truth,  which  does  not.  Notice  that  the  idea  of  truth  is  just  as  powerful  as  the  idea  of  beauty.
Stay  out  of  jail.
In  later  life,  become  a  mystic.
Use  Colgate  toothpaste  in  the  new  Tartar  Control  formula.
Visit  friends  and  acquaintances  in  the  hospital.  When  you  feel  it  is  time  to  leave,  do  so.
Be  honest  with  yourself,  diplomatic  with  others.
Do  not  go  crazy  a  lot.  It's  a  waste  of  time.
Read  and  reread  great  books.
Dig  a  hole  with  a  shovel.
In  winter,  before  you  go  to  bed,  humidify  your  bedroom.
Know  that  the  only  perfect  things  are  a  300  game  in  bowling  and  a  27-batter,  27-out  game  in  baseball.
Drink  plenty  of  water.  When  asked  what  you  would  like  to  drink,  say,  "Water,  please."
Ask  "Where  is  the  loo?"  but  not  "Where  can  I  urinate?"
Be  kind  to  physical  objects.
Beginning  at  age  forty,  get  a  complete  "physical"  every  few  years  from  a  doctor  you  trust  and  feel  comfortable  with.
Don't  read  the  newspaper  more  than  once  a  year.
Learn  how  to  say  "hello,"  "thank  you,"  and  "chopsticks"  in  Mandarin.
Belch  and  fart,  but  quietly.
Be  especially  cordial  to  foreigners.
See  shadow  puppet  plays  and  imagine  that  you  are  one  of  the  characters.  Or  all  of  them.
Take  out  the  trash.
Love  life.
Use  exact  change.
When  there's  shooting  in  the  street,  don't  go  near  the  window.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961007
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2022

Механічна природа буття

[quote]„Здебільшого  ми  не  тільки  не  знаємо,  але  навіть  не  здогадуємося,  що  кожен  з  нас  –  нейрогенетичний  робот.  Ми  в  полоні  наших  уявлень,  нашої  моралі,  системи  цінностей,  наукових  парадигм  і  масових  ілюзій.”  
(Тімоті  Лірі  „Технологія  зміни  свідомості  в  деструктивних  культах”)[/quote]  
 
Людина  приходить  у  світ,  не  маючи  ні  власного  тіла,  ні  власної  волі,  ні  власної  думки.  Перше  усвідомлення  себе  в  світі  –  єдність  із  матір'ю.  Потім  приходить  відчуття  самості,  відокремленості  від  світу,  де  все  живе  й  неживе  має  волю  до  дії.  
Дитинство  розмовляє  з  деревами  і  звірами,  висловлює  своє  захоплення  ящірці  і  здивування  жукові.  Чи  то  душа  світу  відкрита  дитині,  чи  то  дитяча  душа  єдина  з  душею  світу.  Єдність  і  самість  приходитимуть  почергово,  аж  доки  не  настане.  єднання  зі  світом,  за  яким  вже  ніколи  не  прийде  самість.  
 
Життя  –  це  відкриття  світу  і  усвідомлення  свого  дійсного  й  уявного  місця  в  ньому.  Згадайте  своє  перше  відкриття:  „Ма-мо!  Ніж  –  це  магніт!  Поглянь,  він  притягує  до  себе  залізні  ошурки!”  І  мама  відповість,  що  магнітні  властивості  вістря  були  відомі  ще  древнім  грекам.  Ох  вже  ці  древні    греки!  Вони  ще  не  раз  нас  випередять  і  применшать  значущість  наших  власних  відкриттів.  
 
Малолюдний  ранок.  Одні  й  ті  ж  люди,  собаки,  автомобілі,  тролейбуси  в  один  і  той  же  час  на  тих  же  місцях  переконують  у  незмінності  світу.  Ось  у  повній  гармонії  обстежує  кущі  і  бур'яни  статечна  пара:  безпородний  Бобик    на  одному  кінці  повідка  і  опецькуватий  чоловік  років  до  шістдесяти  –  на  другому.  Накульгує  назустріч  молодик  з  загіпсованою  рукою  і  забинтованою  ногою  –  розходжується  після  травм.  З  наполегливістю  священного  жука  скарабея,  який  своїм  навозним  сонцем  щодня  повторює  путь  небесного  світила,  немолоді  чоловік  і  жінка  штовхають  візок    з  об'ємними  баулами    у    міфічну  ринкову  економіку.  
 
На  підході  до  в'їзду  в  тролейбусне  депо  збирається  за  законами  функціонування  пташиних  спільнот  щоденна  горобина  тусовка.  З  півсотні  горобців  метушаться  на  доріжці  –  обговорюють  вчорашні  новини.  Помітивши  небезпеку,  пурхають  на  ближні    кущі.  На  дорозі  залишається  закохана  пара.  Він  розчепірив  перед  подружкою  крильця,  вертикально  виставив  ховстик,  хвацько  скаче  і  цвірінчить  -  вихваляється  своїм  завзяттям.  Вона  не  зводить  з  нього  захоплених  очей.  І  він  втрачає  голову  -  з  розчепіреними  крильцями  й  задраним  хвостиком  відчайдушно  скаче  перед  людиною.  Відчуваю,  як  завмирає  від  жаху  і  любові  його  подружка,  як  тріпотить  його  хоробре  серце.  Дати  б  легенького  підсрачника,  щоб  летів  через  дорогу  аж  до  своїх  однокровців.  Але  проникаюся  героїчністю  моменту.  Обходжу.  Хай  будуть  щасливі.  
 
В  пам'яті  зринає  недавнє  –    перед  будинком  зграя  голубів.  Як  водиться,  гулять,  воркують,  туркочуть,  роззолочені  кавалери  надимаються,  крутяться    перед  непоказними  подружками.  При  наближенні  людини  зграя  знялася  і  полетіла  геть.  Так  само  залишилися  на  землі  двоє  –  він  і  вона.  Вона  завмерла  обіч  дороги.    А  він,  розпустивши  віялом  хвіст  і  вдвічі  збільшишись  у  розмірах,  киваючи  голівкою,  дріботить  перед  людиною,  не  тямлячи  себе  від  страху  і  відваги.  Так  по-людськи!  
 
Звідки  у  морі  незмінності  беруться  божевільні  програми  поведінки,  які  природний  добір  повинен  би  викреслити  з  генів?  Древні  греки  намагалися  розгадати  природу  речей,  але  не  надто  задумувалися  над  механізмами  поведінки  всього  рефлексуючого  і  мислячого.  Зі  своїми  пташиними  спостереженнями  я  теж  запізнилася,  але  не  так  безнадійно,  як  з  греками  -  десь  на  півстоліття.  У  1973  році    австрійський  зоолог  Конрад  Лоренц  став  одним  з  лауреатів  Нобелівської  премії  з  фізіології  та  медицини  за  дослідження  поведінки  тварин.  
Хлопчику,  який  тягнув  додому  все,  що  ворушиться,  сусід  подарував  домашнє  каченя,  яке  тільки-но  вилупилося  з  яйця.  За  багатьма  з  нас  у  дитинстві  бігали,  стрибали  чи  літали  приручені  тварини  і  птахи,  але  саме  Лоренца  каченя  підштовхнуло  до  відкриття  явища  імпринтингу.  
Вже  дорослим,  вивчаючи  поведінку  інкубаторських  гусенят,  Лоренц  знову  звернув  увагу  на  те,  що  його  гусенята  ходили  за  ним,  як  за  гускою.  Чому?  Як  відбувається  перепрограмування  вроджених  поведінкових  актів  у  реальному  гусячому  житті?  Відповіддю  стало  відкриття,  що  новонароджене  пташеня  інстинктивно  звертає  увагу  і  сприймає  за  матір  перший  рухомий  об'єкт,  що  потрапляє  в  його  поле  зору.  Цим  об'єктом  у  природі  є  мати.  Її  вигляд  стає  зразком  особи  свого  виду,    приводить  в  дію  вроджені  інстинкти.  У  курчат  і  гусенят  запам'ятовування    зразків  поведінки  (імпринтинг)  відбувається  у  перші  13  –  16  годин  після  народження.  Ця  інформація    створює  негативний  чи  позитивний  імпульс  для  формування  умовних  рефлексів.  Імпринти  і  умовні  рефлекси  є  основою  сприйняття  реальності.
В  експерименті  з  гусенятами  в  якості  перших  рухомих  об'єктів  фіксувалася  людина,  рухома  кулька,  відро,  чобіт,  дерев'яний  ящик,  тощо.  В  пору  статевої  зрілості  піддослідні  гусенята  шукали  собі  партнера  для  парування  не  серед  гусей,  а  серед  людей  чи  предметів,  які  в  пору  імпринтигу  сприйняли  як  зразок  особи  свого  виду.  
 
Важливість  імпринтингу  для  формування  повноцінної  людської  особистості  можна  спостерігати    на  здичавілих  дітях,  які  виросли  серед  тварин  або  в  ізоляції  від  людського  суспільства.  Вони  не  здатні  навчитися  говорити,  їсти  людську  їжу,  носити  одяг.  Неможливо  змінити  вкарбовані  в  дитячу  підсвідомість  механізми  поведінки.  
В  періоди  імпринтної  вразливості  (раннє  дитинство,  сильні  нервові  потрясіння,  різка  зміна  суспільних  умов)  програмується  система  уявлень,  свідомість,  сприйняття  реальності  і  модель  мислення  –  „бульбашка”  („тунель”)  індивідуальної  реальності.  Свідомість  людини  автоматично  відкидає  все,  що  не  вписуються  в  її  реальність  і  сприймає  лише  те,  що  відповідає  її  системі  уявлень.  Аргументи  і  переконування  безсилі  -  імпринтинг  не  потребує  логічних  доказів,  оскільки  відбувається  на  емоційній  основі.
Згідно  теорії  формування  імпринтів,  розробленої  Тімоті  Лірі,  мозок  кожної  людини  складається  з  восьми  „міні-мозків”-  контурів,  які  послідовно  програмуються  або  перепрограмовуються  протягом  її  життя.  Чотири  контури  містяться  у  лівій  півкулі,  вони  активні    і  відповідають  за  соціальне  виживання  людини.  Решта  чотири  містяться  в  правій  півкулі.  Людина  здатна  жити  і  без  них,  вони  активізуютьтся  або  не  активізуються  в  подальшій  еволюції,  їх  стан  повністю  визначається  індивідуальними  особливостями.  
Перші  чотири  контури  умовно  називають  контурами  немовляти,  дитини,  учня,  дорослої  людини.  
 
Контур  немовляти  найбільш  древній,  він  еволюціонує  близько  мільярда  років.  Його  функція  –  зебезпечення  біологічного  виживання.  Він  запрограмований  на  пошук  їжі,  тепла,  безпечного  і  комфортного  місця  біля  материнського  організму  або  найближчого  об'єкту,  здатного  його  замінити.  Імпринти  цього  контура  визначають  довіру  чи  недовіру  до  зовнішнього  світу.  Його  сигнали  мають  найвищий  пріоритет,  коли  він  повідомляє  про  небезпеку,  блокуються  будь-які  сигнали  від  решти  контурів.  
Для  перепрограмування  імпринтів  цього  контура  людину  слід  повернути  в  пору  дитинства,  коли  формувався  цей  контур,  тобто  в  стан  імпринтної  вразливості  цього  контура.  Політики  встановлюють  стосунки  довіри  материнськими  (батьківськими)  обіцянками  „їжі  і  тепла”.  Заручник,  захоплений  в  полон  терористами,  відчуває  сильну  емоційну  прив'язаність  до  того,  хто  приносить  їжу  (Стокгольмський  синдром).
.
Контур  дитини  –  формувався  близько  п'ятисот  мільйонів  років  тому,  ймовірно,  з  появою  перших  хребетних  тварин.  Це  емоційний  мозок,  відповідальний  за  захист  своєї  території.  У  людини  активізується,  коли  дитина  починає  засвоювати  простір  навкруг  себе  –  повзати,  ходити,  маніпулювати  близькими  людьми.  В  цей  час  визначаються  подразники,  які  в  майбутньому  автоматично  викликатимуть  агресію  чи  поведінку  покірності  і  співробітництва.  Випадковий  хід  подій  визначить  майбутній  статус  значимості  людини:  сильне,  домінуюче  і  доброзичливе  его  чи  слабке,  залежне,  недружнє  его.  
Імпринтна    вразливість  цього  контура  викликається  переведенням  людини  у  стан  безпорадної  жертви.  Рекет,  тортури,  приниження    змушують  людину  визнати  пониження  свого  статусу  і  змінити  стиль  емоційно-територіальної  політики  чи  відмовитися  від  захисту  своєї  території  .  
 
Контур  учня  –  виник  4  -  5  мільйонів  років  тому,  в  епоху  неоліту,  коли  гомініди  почали  відділятися  від  зграй  інших  приматів.  Це  раціональний  (вербально-символьний)    розум,  пов'язаний  з  мовою  і  пізнанням.  Якщо  оточення  стимулює  розвиток  цього  контура,  дитина  одержує  імпринт  кмітливості,  має  умілі  руки  і  добре  розвинену  мову.  Якщо  зростає  серед  недалеких  людей,  одержує  імпринт  тупиці.  Освітні  програми  виправити  одержані  імпринти  неспроможні,  бо  формування  імпринтів  цього  контуру  завершується  до  3,5  рокув.  Цей  контур  –  основа  наук,  мистецтв,  ремесел.
Імпринтна    вразливість  цього  контура  виникає,  якщо  людина  опиняється  серед  людей,  які  говорять  іншою  мовою  і/або    мають  інші  погляди,  інші  моральні  цінності.  Потреба  біологічного  виживання  і  відстоювання  емоційно-територіального  статусу  стимулюють  переімпритингування  третього  контура.  Щоб  вижити  і  зберегти  статус  більшість  людей  вибирають  конформізм.  
 
Контур  дорослої  людини  (соціостатевий)  –  постгомінідний  мозок  Homo  Sapiens,  одомашненої  людини  в  постіндустріальному  суспільстві.  Сформувався  близько  3000  років  тому,  коли  суспільна  еволюція  запрограмувала  статеві  ролі  для  своїх  членів.  Пов'язаний  з  сімейною  поведінкою,  призначений  для    передачі  племінної  і  етнічної  культури  від  покоління  до  покоління.  Цей  контур  узгоджує  статевий  апарат  з  імпринтованою  соціальною  поведінкою,  активізується  і  імпринтується  в  період  статевого  дозрівання,  коли  залози  внутрішньої  секреції  починають  виробляти  статеві  гормони.  Підлітки  одержують  зафіксоване  на  розмноження  і  оргазм  нове  тіло,  яке  шукає  сексуальний  об'єкт  для  спарювання.  
Сильна  імпринтна  вразливість  і  перший  сексуальний  досвід  імпринтується  в  характерну  сексуальну  роль,  яка  закріплюється  біохімічно  і  залишається  на  все  життя.  Специфічні  статеві  дисфункції  виникають  після  специфічного  досвіду  підлітка  в  перших  статевих  актах.  Статева  поведінка  значною  мірою  визначає  мораль  суспільства  і  сім'ї.  Статевий  акт  обумовлюється  найжорсткішими  загрозами  й  табу  до  такої  міри,  що  більшість  людей  поняття  мораль  поширюють  лише  на  статеву  поведінку.  
„Четвертий  контур  майже  з  повним  правом  можна  назвати  контуром  вини  –  майже  всі  і  майже  скрізь  приховують  своє  справжнє  сексуальне  обличчя  і  грають  на  людях  певну  сексуальну  роль,  загальноприйняту  для  їхньої  статі  в  їхньому  племені.”  (К.А.Уілсон  „Психологія  еволюції”)
Сексуальний  імпринт  заморожує  поведінку,  зводить  її  до  набору  роботичних  циклів,  тобто  виконання  інстинктивних  ритуалів,  характерних  для  птахів  чи  комах.
Переімпритингування  еротичного  мозку  можливе  в  результаті  біохімічних  впливів  (алкоголь,  психоделічні  речовини)  або  одночасно  с  препрограмуванням  першого  (виживання)  і  другого  (статус)  контурів.  
 
Всі  ми  імпринтовані,  але  не  всі  розуміють,  що  реальність  будь-якої  іншої  людини  має  не  менше  сенсу,  ніж  наша  власна  реальність.  Набуття  імпринтів,  як  і  їхнє  перепрограмування,  достатньо  просте.  Перший  контур  перепрограмується  ізоляцією  від  суспільства  в  атмосфері  страху.  Відповідальний  за  статус  людини  в  спільноті  другий  контур  програмується  повторенням  емоційно  значимих  фраз.  Третій  контур  програмується  залученням  до  оккультних  вчень.  Четвертий  –  сексом,  звільненим  від  відчуття  вини.  
 
Курт  Левін  довів,  що  основні  зміни  особистості  відбуваються  під  впливом  групи.  З  соціобілогоічної  точки  зору  це  пояснюється  тим,  що    шанси  вижити  в  групі  значно  більші,  ніж  водиночку.  Людина  потребує  постійної  стимуляції  –  неперервного  надходження  інформації,  яка  б  підтверджувала  справжність  її  реальності,  потребує  поряд  інших  людей,  які  поділяють  її  соціальні    ілюзії,  її  соціальну  реальність.  Еволюція  закріпила  цю  потребу  на  генетичному  рівні.  Людська  потреба  в  груповому  конформізмі  і  підпорядкуванні  владі  активно  використовується  для  зміни  індивідуальної  і  групової  свідомості  за  допомогою  технологій  модифікації  поведінки.  
 
Стан  розвитку  нашого  суспільства  заохочує  тупість  як  найбільший  відповідник  затребуваним  видам  трудової  діяльності.    Контур  біовиживання  і  емоційно-територіальний  контур  зі  слабко  розвиненим  раціональним  контуром  підтримують  необхідний  для  цього  обсях  знань,  навиків  і  умінь.  Будь-який  шахрай,  здатний  активізувати  примітивні  біовиживальні  страхи  і  територіальну  (патріотичну)  войовничість,  має  шанси  здобути  максимальну  підтримку  на  виборах.  Інтелектуал  продовжує  сліпо  проповідувати  демократію  –  владу  народу.    А  натиснути  на  контури  біовиживання  та  територіальний  контур  слабО?  
 
Малолюдний  ранок.  Біля  мого  дому  неохайні  чоловік  і  жінка  порпаються  у  сміттєвих  контейнерах    В  кількох  метрах  від  них  чекає  своєї  черги  на  доступ  до  годівниці  бездомний  ротвейлер.  Відмічаю  появу  на  його  шиї  металевого  ланцюжка  –  хтось  сердобольний  в  такий  спосіб  намагається  збільшити  його  шанси  на  виживання.  
Над  підстриженою  травою  зажовтіли  кульбабками  квіти  яструбинки  –  скоро  осінь.  Якою  буде  весна?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961006
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2022

Віслава Шимборська ПЕЧЕРА

На  стінах  ніщо
І  тільки  спливає  сирість.
Темно  і  зимно  тут.
 
Але  темно  і  зимно
Після  того  як  згас  вогонь.
Ніщо  -  але  після  бізонів
Намальованих  охрою.
 
Ніщо  -  але  ніщо  не  втрачене
Після  тривалого  опору
Схиленої  голови.
Але  ж  Ніщо  Прекрасне.
Варте  великої  літери.
Єресь  у  порівнянні  з  простим  небуттям,
Неповторна  і  горда  різниця.
 
Ніщо  -  але  після  нас,
Хто  були  тут
І  серця  свої  їли,
І  пили  свою  кров.
 
Ніщо,  невже  танець  наш
Недотанцьований.
 
Твоя  першість  у  пристрасті
Стегон,  рук,  ший,  облич.
Моя  першість  в  святому  лоні
З  маленькими  паскалями.
 
Тиша  -  але  після  закликів.
Не  рідня  сонній  тиші.
Тиша,  що  мала  горлянки,  труби  і  барабани.
Він  прищепив  її  тут  як  квітку
Вигуків,  сміху.
 
Тиша  -  але  в  пітьмі
з  розплющеними  очима.
Пітьма  -  але  у  холоді
до  шкіри,  до  кісток.
Холод  -  але  смерті.
 
На  землі,  можливо,  єдиній
У  небі?  Можливо,  сьомій?
 
Ти  задихаєшся  в  порожнечі
і  дуже  хотів  би  знати.

[i]Наскельний  малюнок  з  печери  Ласко  (Франція,  департамент  Дордонь),18  -  15  тисячоліття  до  н.е.[/i]

[b]Wisława  Szymborska  JASKINIA[/b]
Na  ścianach  nic
I  tylko  wilgoć  spływa.
Ciemno  i  zimno  tu.
 
Ale  ciemno  i  zimno
Po  wygasłym  ogniu.
Nic-  ale  po  bizonie  
Ochra  malowanym.
 
Nic-  ale  nic  zaległe
Po  długim  oporze
Pochylonego  łba.
A  więc  Nic  Piękne.
Godne  dużej  litery.
Herezja  wobec  potocznej  nicości,
Nienawrócona  i  dumna  z  różnicy.
 
Nic-  ale  po  nas,
Którzyśmy  tu  byli
I  serca  swoje  jedli,  
I  krew  swoja  pili.
 
Nic,  czyli  taniec  nasz
Niedotańczony.
 
Twoje  pierwsze  u  płomienia
Uda,  ręce,  karki,  twarze.
Moje  pierwsze  święte  brzuchy
Z  maleńkimi  paskalami.
 
Cisza-  ale  po  głosach.
Nie  z  rodu  cisz  gnuśnych.
Cisza,  co  kiedyś  swoje  gardła  miała,  piszczałki  i  bębenki.
Szczepił  ją  tu  jak  dziczkę
Skowyt,  śmiech
 
Cisza-  ale  w  ciemnościach
Wywyższonych  powiekami.
Ciemności-  ale  w  chłodzie
Przez  skórę,  przez  kość.
Chłód-  ale  śmierci.
 
Na  ziemi  może  jednej
W  niebie?  Może  siódmym?
 
Wygłowiłeś  się  z  pustki
I  bardzo  chcesz  wiedzieć.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960902
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2022

Віслава Шимборська ВЕРМЕР

Допоки  жінка  ця  із  Рейксмузею
в  зображуваній  тиші  й  зосередженості
зі  жбанка  в  миску  молоко
переливає  день  за  днем,
не  заслуговує  світ
на  кінець  світу.

[i]Йоганнес  Вермер  "Молочниця",  близько  1660  року,  полотно,  олія,  придбано  у  спадкоємців  Йонхера  П.Х.  Сікса  ван  Вромаде,  Амстердам,  1908  р.,  Рейксмузей  (Державний  музей),  Амстердам,  Голландія
Johannes  Vermeer  "Het  melkmeisje",  around  1660,  oil  on  canvas,  Purchased  from  the  heirs  of  Jonkheer  P.H.  Six  van  Vromade,  Amsterdam,  1908,  Rijksmuseum,  Amsterdam
 [/i]
[b]Wisława  Szymborska  VERMEER
[/b]Dopóki  ta  kobieta  z  Rijksmuseum
w  namalowanej  ciszy  i  skupieniu
mleko  z  dzbanka  do  miski
dzień  po  dniu  przelewa,
nie  zasługuje  Świat
na  koniec  świata.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960898
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2022

Федеріко Гарсіа Лорка Ода Волту Вітмену

На  Іст-Рівер  і  Бронксі
співають  юнаки,  роздягнені  до  пояса,
про  шкіру,  колесо,  оливу  й  молот.
В  копальні  дев’яносто  тисяч  шахтарів  шукають  срібло,
і  діти  малюють  східці  й  перспективи.

Але  ніхто  не  фантазує,
ніхто  не  хоче  бути  річкою,
ніхто  не  любить  особливе  листя,
ніхто  не  розмовляє  з  лазурним  берегом.

На  Іст-Рівер  і  в  Квінсборо*
юнаки    змагаються  з  індустрією,
євреї  перев’язують  річному  фавну
троянду  циркумзиції**,
і  з  неба  обрушуються  на  мости  й  дахи
стада  бізонів,  гнаних  вітром.

Але  ніхто  не  завмирає,
ніхто  не  хоче  стати  хмарою,
ні  відшукати  папороть
чи  жовте  коло  тамбурина.

Коли  виходить  місяць,
він  обертає  колесо,  яке  повалить  небо;
у  межах  спиць  замкнуться  спогади,
і  в  домовинах  винесуть  нероб.

Нью-Йорк  брудний,
Нью-Йорк  дротів  і  смерті.
Що  за  тайну  приносить  ангел  за  щокою?
Які  посіє  зерна  істини  правдивий  голос?
Про  що  жахливі  сни  твоїх  покритих  брудом  анемон?

Ні  на  мить,  прекрасний  старче  Волте  Вітмен,
не  промайнула  борода  твоя  з  метеликів,
ні  одяг  зношений  із  місяцем  у  тебе  на  плечі,
ні  твої  стегна  непорочні  Аполлона,
ні  голос  твій,  як  стовп  із  попелу;
старійшина,  прекрасний,  як  туман,
який  подібно  птаху  плакав,
який  пронизував  інтимністю,
сатирів  ворог,
ворог  виноградних  лоз,
закоханий  в  тіла  під  грубою  тканиною.
Не  раз,  прекрасний,  мужній,
серед  вугільник  куп,  реклами  й  залізниць
він  мріяв  стати  річкою  й  заснути  подібно  річці,
з  таким  товаришем,  який  його  душі  довірить
маленькі  болі  недосвідченого  леопарда.

Не  забутий  Адам  по  крові,  справжній  мачо,
самітник  в  морі,  Волт  Вітмен,  старий  і  гарний,
тому  що  сидні  веранд,
завсідники  пивниць,
мешканці  стічних  канав,
трясучись  між  ногами  візників
чи  повернувшись  до  столів  з  абсентом,
тебе,  Волт  Вітмен,  обзивали  педерастом.

І  він  також!  Також!  І  тикали
на  твою  бороду,  невинну  й  осяйну,
блондини  з  Півночі  й  нікчемні  негри,
збіговисько  кричало  і  звивалося,
як  кішки,  як  гадюки,
педераст,  Волт  Вітмен,  педераст,
нещирі  плакальщика,  варті  батога,
кидалися  й  впивалися  у  непокірного.

І  він  також!  Також!  Брудними  пальцями
хапали  твою  мрію,
де  друг  з  тобою  їсть  яблуко***
з  ледь  чутним  присмаком  бензину,
і  в  ньому  співає  сонце
для  підлітків,  що  йдуть  до  мосту  грати.

Але  не  сподівався  ти  злих  поглядів,
найгіршого  багна,  в  якому  тонуть  діти,
не  чекав  зневажливих  плювків,
підступних  ран  від  животастих  жаб,
від  педерастів  у  автомобілях  і  на  верандах,
в  той  час,  як  місяць  батогом  жене  за  ріг  кошмари.

Ти  шукав  когось  відкритого,  як  ріки,
бика  і  мрію,  єдність  водорослей  із  гребним  гвинтом,
причину  твого  болю,  камелію  твоєї  смерті,
ридаючого  в  полум’ї  екватора  твоєї  тайни.

Бо  справедливо,  щоб  людина  не  шукала    насолод
в  кривавих  джунглях  завтрашнього  дня.
Є  в  неба  береги,  в  яких  нема  життя,
і  є  тіла,  яких  не  слід  торкатись  вранці.

Журба,  журба,  фантазії,  причини  й  мрії.
На  цьому  світі,  друже,  журба,  журба.
Мерці  гниють  під  бій  міських  курантів,
війна  несе  біду  й  мільйони  сірих  пацюків,
багатії  дають  своїм  коханкам
повільне  умирання  світла
й  життя  нікчемне,  марне,  без  святинь.

Людина  може,  якщо  хоче,  приборкувати  пристрасть
в  коралах  вен  чи  у  блакиті  неба.
Кохання  завтра  здійметься  горою  і  Час
піде  дрімати  з  вітром  серед  гілля.

То  ж  я    не  подаю  свій  голос,  старий  Волт  Вітмен,
ні  проти  юнака,  який  малює
на  подушці  ім’я  дівоче,
ні  проти  юнака,  що  приміряє  весільне  плаття
cховане  у  шафі,
ні  проти  самітників  у  казино,
які  зневажливо  повій  частують  пійлом,
ні  проти  чоловіків  з  невинними  очима,
які  кохають  людину  і  пристрасть  спалює  безмовні  їхні  губи.
Мій  голос  проти  педерастів  міста,
обрюзглих  тіл  із  сороміцькими  думками,
першопричину  бруду,  гарпій,  убивців  мрії
про  Кохання,  одягнене  в  корону  щастя.

Мій  голос  проти  тих,  хто  хлопчикам  дає

погибелі  вульгарні  краплі  з  отрутою  гіркою.
Я  завжди  проти  вас,
геї  Америки,
пташки  Гавани,
підори  Мексики,
гомики  Кадіса,
бички  Севільї,
задниці  Мадрида,
квіточки  Аліканте,
аделаїди  Португалії.

Педерасти  всього  світу,  убивці  ніжності!
Прислужники  жінок,  вбиралень  їхніх  цуцики,
чванливо  на  базарах  ви  трясете  віялами
чи  ціпенієте  у  засідках  з  цикутою.

Не  ждіть  пощади!  Смерть
струменить  у  вас  з  очей
і  на  болоті  розкидає  сірі  квіти.
Не  ждіть  пощади!  Слухайте!
Сором’язливі,  безгрішні,
традиційні,  знамениті,  благаючі,
тим  заклопотані,  щоб  припинити  вакханалію.

А  ти,  прекрасний  Волте  Вітмене,  відпочивай  на  березі  Гудзону,
із  бородою  на  полюс  й  розкритими  обіймами.
М’який,  як  глина  чи  снігопад,  ти  словом  кличеш
друзів,  стерегти  твою  безплотну  лань.
Спи,  все  минуло.
Від  танцю  стін  здригаються  луги,
Америку  заполонили  машини  й  сльози.
Я  хочу,  щоб  могутній  вітер  глухої  ночі
розкидав  квіти  й  листя  зводу,  під  яким  ти  спиш,
і  негритянський  хлопчик  повідомив  грошовитим  білим,
що  наступає  торжество  пшениці.
[i]*  Іст-Рі́вер  (англ.  East  River)  —  судохідна  протока  в  місті  Нью-Йорк  між  затокою  Аппер-Нью-Йорк-Бей  і  протокою  Лонг-Айленд-Саунд,  відділяючою  нью-йоркські  райони  Манхеттен  і  Бронкс  від  Брукліна  й  Куїнса.  З’єднана  з  річками  Гудзон  і  Гарлем.  
**  Міст  Куі́нсборо  (англ.  Queensboro  Bridge),  або  Міст  59-ї  вулиці  (англ.  59th  Street  Bridge)  —  консольний  міст  через  Іст-Рівер  в  Нью-Йорку.
***  Яблуко  у  Волта  Вітмена  здебільшого  символізує  заборонений  плід  з  райського  дерева  пізнання[/i]

[b]Federico  García  Lorca  ODA  A  WALT  WHITMAN[/b]
Por  el  East  River  y  el  Bronx
los  muchachos  cantaban  enseñando  sus  cinturas,
con  la  rueda,  el  aceite,  el  cuero  y  el  martillo.
Noventa  mil  mineros  sacaban  la  plata  de  las  rocas
y  los  niños  dibujaban  escaleras  y  perspectivas.
Pero  ninguno  se  dormía,
ninguno  quería  ser  el  río,
ninguno  amaba  las  hojas  grandes,
ninguno  la  lengua  azul  de  la  playa.
Por  el  East  River  y  el  Queensborough
los  muchachos  luchaban  con  la  industria,
y  los  judíos  vendían  al  fauno  del  río
la  rosa  de  la  circuncisión
y  el  cielo  desembocaba  por  los  puentes  y  los  tejados
manadas  de  bisontes  empujadas  por  el  viento.
Pero  ninguno  se  detenía,
ninguno  quería  ser  nube,
ninguno  buscaba  los  helechos
ni  la  rueda  amarilla  del  tamboril.
Cuando  la  luna  salga
las  poleas  rodarán  para  tumbar  el  cielo;
un  límite  de  agujas  cercará  la  memoria
y  los  ataúdes  se  llevarán  a  los  que  no  trabajan.
Nueva  York  de  cieno,
Nueva  York  de  alambres  y  de  muerte.
¿Qué  ángel  llevas  oculto  en  la  mejilla?
¿Qué  voz  perfecta  dirá  las  verdades  del  trigo?
¿Quién  el  sueño  terrible  de  sus  anémonas  manchadas?
Ni  un  solo  momento,  viejo  hermoso  Walt  Whitman,
he  dejado  de  ver  tu  barba  llena  de  mariposas,
ni  tus  hombros  de  pana  gastados  por  la  luna,
ni  tus  muslos  de  Apolo  virginal,
ni  tu  voz  como  una  columna  de  ceniza;
anciano  hermoso  como  la  niebla
que  gemías  igual  que  un  pájaro
con  el  sexo  atravesado  por  una  aguja,
enemigo  del  sátiro,
enemigo  de  la  vid
y  amante  de  los  cuerpos  bajo  la  burda  tela.
Ni  un  solo  momento,  hermosura  viril
que  en  montes  de  carbón,  anuncios  y  ferrocarriles,
soñabas  ser  un  río  y  dormir  como  un  río
con  aquel  camarada  que  pondría  en  tu  pecho
un  pequeño  dolor  de  ignorante  leopardo.
Ni  un  sólo  momento,  Adán  de  sangre,  macho,
hombre  solo  en  el  mar,  viejo  hermoso  Walt  Whitman,
porque  por  las  azoteas,
agrupados  en  los  bares,
saliendo  en  racimos  de  las  alcantarillas,
temblando  entre  las  piernas  de  los  chauffeurs
o  girando  en  las  plataformas  del  ajenjo,
los  maricas,  Walt  Whitman,  te  soñaban.
¡También  ese!  ¡También!  Y  se  despeñan
sobre  tu  barba  luminosa  y  casta,
rubios  del  norte,  negros  de  la  arena,
muchedumbres  de  gritos  y  ademanes,
como  gatos  y  como  las  serpientes,
los  maricas,  Walt  Whitman,  los  maricas
turbios  de  lágrimas,  carne  para  fusta,
bota  o  mordisco  de  los  domadores.
¡También  ése!  ¡También!  Dedos  teñidos
apuntan  a  la  orilla  de  tu  sueño
cuando  el  amigo  come  tu  manzana
con  un  leve  sabor  de  gasolina
y  el  sol  canta  por  los  ombligos
de  los  muchachos  que  juegan  bajo  los  puentes.
Pero  tú  no  buscabas  los  ojos  arañados,
ni  el  pantano  oscurísimo  donde  sumergen  a  los  niños,
ni  la  saliva  helada,
ni  las  curvas  heridas  como  panza  de  sapo
que  llevan  los  maricas  en  coches  y  terrazas
mientras  la  luna  los  azota  por  las  esquinas  del  terror.
Tú  buscabas  un  desnudo  que  fuera  como  un  río,
toro  y  sueño  que  junte  la  rueda  con  el  alga,
padre  de  tu  agonía,  camelia  de  tu  muerte,
y  gimiera  en  las  llamas  de  tu  ecuador  oculto.
Porque  es  justo  que  el  hombre  no  busque  su  deleite
en  la  selva  de  sangre  de  la  mañana  próxima.
El  cielo  tiene  playas  donde  evitar  la  vida
y  hay  cuerpos  que  no  deben  repetirse  en  la  aurora.
Agonía,  agonía,  sueño,  fermento  y  sueño.
Éste  es  el  mundo,  amigo,  agonía,  agonía.
Los  muertos  se  descomponen  bajo  el  reloj  de  las  ciudades,
la  guerra  pasa  llorando  con  un  millón  de  ratas  grises,
los  ricos  dan  a  sus  queridas
pequeños  moribundos  iluminados,
y  la  vida  no  es  noble,  ni  buena,  ni  sagrada.
Puede  el  hombre,  si  quiere,  conducir  su  deseo
por  vena  de  coral  o  celeste  desnudo.
Mañana  los  amores  serán  rocas  y  el  Tiempo
una  brisa  que  viene  dormida  por  las  ramas.
Por  eso  no  levanto  mi  voz,  viejo  Walt  Whítman,
contra  el  niño  que  escribe
nombre  de  niña  en  su  almohada,
ni  contra  el  muchacho  que  se  viste  de  novia
en  la  oscuridad  del  ropero,
ni  contra  los  solitarios  de  los  casinos
que  beben  con  asco  el  agua  de  la  prostitución,
ni  contra  los  hombres  de  mirada  verde
que  aman  al  hombre  y  queman  sus  labios  en  silencio.
Pero  sí  contra  vosotros,  maricas  de  las  ciudades,
de  carne  tumefacta  y  pensamiento  inmundo,
madres  de  lodo,  arpías,  enemigos  sin  sueño
del  Amor  que  reparte  coronas  de  alegría.
Contra  vosotros  siempre,  que  dais  a  los  muchachos
gotas  de  sucia  muerte  con  amargo  veneno.
Contra  vosotros  siempre,
Faeries  de  Norteamérica,
Pájaros  de  la  Habana,
Jotos  de  Méjico,
Sarasas  de  Cádiz,
Ápios  de  Sevilla,
Cancos  de  Madrid,
Floras  de  Alicante,
Adelaidas  de  Portugal.
¡Maricas  de  todo  el  mundo,  asesinos  de  palomas!
Esclavos  de  la  mujer,  perras  de  sus  tocadores,
abiertos  en  las  plazas  con  fiebre  de  abanico
o  emboscadas  en  yertos  paisajes  de  cicuta.
¡No  haya  cuartel!  La  muerte
mana  de  vuestros  ojos
y  agrupa  flores  grises  en  la  orilla  del  cieno.
¡No  haya  cuartel!  ¡Alerta!
Que  los  confundidos,  los  puros,
los  clásicos,  los  señalados,  los  suplicantes
os  cierren  las  puertas  de  la  bacanal.
Y  tú,  bello  Walt  Whitman,  duerme  a  orillas  del  Hudson
con  la  barba  hacia  el  polo  y  las  manos  abiertas.
Arcilla  blanda  o  nieve,  tu  lengua  está  llamando
camaradas  que  velen  tu  gacela  sin  cuerpo.
Duerme,  no  queda  nada.
Una  danza  de  muros  agita  las  praderas
y  América  se  anega  de  máquinas  y  llanto.
Quiero  que  el  aire  fuerte  de  la  noche  más  honda
quite  flores  y  letras  del  arco  donde  duermes
y  un  niño  negro  anuncie  a  los  blancos  del  oro
la  llegada  del  reino  de  la  espiga.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960790
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2022

Федеріко Гарсіа Лорка Газель про гіркий корінь

Є  один  корінь  гіркий
і  світ  з  тисячами  дахів.

Не  спинити  малій  руці
води,  що  плинуть  в  ріці.

Куди  ти  йдеш?  Звідки?  Куди?
Має  небо  тисячі  дір  -
старання  маленьких  бджіл?
і  має  корінь  гіркий.

Гіркий.

Боляче  ступням  ніг,
і  обличчю  зсередини,
і  свіжій  колоді  боляче
бути  зрубаним  деревом.

Кохання!  Вороже  мій,
їси  ти  корінь  гіркий!

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=WPMBkjjcSLY[/youtube]

[b]Federico  García  Lorca  GACELA  DE  LA  RAÍZ  AMARGA[/b]
Hay  una  raíz  amarga
y  un  mundo  de  mil  terrazas.

Ni  la  mano  más  pequeña
quiebra  la  puerta  de  agua.

¿Dónde  vas?  ¿adónde?  ¿dónde?
Hay  un  cielo  de  mil  ventanas
?batalla  de  abejas  lívidas?
y  hay  una  raíz  amarga.

Amarga.

Duele  en  la  planta  del  pie,
el  interior  de  la  cara
y  duele  en  el  tronco  fresco
de  noche  recién  cortada.

¡Amor!  Enemigo  mío
¡muerde  tu  raíz  amarga!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960789
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2022

Лоуренс Хоуп КАШМІРСЬКА ПІСНЯ

Білі  руки  я  кохав  у  Шалімарі,
Де  ви?  Хто  хмільний  від  ваших  чарів?
Хто  щасливий  йде  дорогою  за  вами,
Там  в  кінці  його  чекає  біль  прощання?

О,  вершитель  млосний  радості  і  щему,
Розпорядник  входу  в  пекло  чи  до  раю,
Як  гаряча  кров  тече  бурхливо  в  венах,
Від  обіймів  і  до  помаху  прощання.

Млосні  руки,  нігті  -  лотоса  бутони
в  тихих  водах,  біля  них  ми  завмирали,
Краще  б  ви  стискали  моє  горло,
щоб  убити,  ніж  прощально  помахали.

[i]Лоуренс  Хоуп  (Адела  Флоренс)  (1865  –  1904)  –  англійська  поетеса.  Вийшла  заміж  за  полковника  Бомбейської  армії,  талановитого  лінгвіста  Малколма  Хассельса  Ніколсона.  Після  його  смерті  від  невдалої  анестезії  покінчила  життя  самогубством.  Своєрідний  аналог  саті  -  право  дружини  послідувати  за  чоловіком  після  його  смерті.[/i]

[b]Laurence  Hope  KASHMIRI  SONG[/b]
Pale  hands  I  loved  beside  the  Shalimar,
Where  are  you  now?  Who  lies  beneath  your  spell?
Whom  do  you  lead  on  Rapture's  roadway,  far,
Before  you  agonise  them  in  farewell?

Oh,  pale  dispensers  of  my  Joys  and  Pains,
Holding  the  doors  of  Heaven  and  of  Hell,
How  the  hot  blood  rushed  wildly  through  the  veins,
Beneath  your  touch,  until  you  waved  farewell.

Pale  hands,  pink  tipped,  like  Lotus  buds  that  float
On  those  cool  waters  where  we  used  to  dwell,
I  would  have  rather  felt  you  round  my  throat,
Crushing  out  life,  than  waving  me  farewell!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960681
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2022

Лоуренс Хоуп ТИКОВИЙ ЛІС

Хто  розповість,  чи  я  кохав  тебе  колись?
Чи  за  тобою  повела  мене  дорога  вниз
Рікою  без  кінця  із  Випадковостей  і  Змін
І  ти  прокинулася  із  чужим
Незнаним  сумом,  що  не  має  імені,
Але  всіх  спалює  своїм  вогнем  невидимим,
Хто  розповість?

Життя  це  справа  дивна  й  норовлива
Ми  чули  як  у  Храмі  задзвонили,
Побравшись,  діти  мимо  йшли  з  піснями.
У  місяці  одружень,  місяці  веснянім,
Наповненому  пахощами  загорілих  квітів,
Вони  цвіли  при  ще  безжальнішому  світлі
Й,  під  найпекучішим  блакитним  небом,
Я  йшов  до  тебе!

Мені  ти  розказала  про  своє  життя  нелегке,
Де  йшла  по  сліду  смерть  й  чигали  небезпеки    -
З  дерев  отруйних,  з  темних  нетрів  лісових,
Жаги  й  страждань,  що  здатні  заморозити  й  спалить
У  східні  ночі  з  полуденним  жаром,
Там  виросли  шаленого  кохання  радості  незнані,
Де  билися  чоловіки  й  дівчата  танцювали,
Допоки  тихо  слухав  я,  обнятий  чаром.
Враз,  наче  ластівка,  що  в  вирій  відліта,
Поцілував  твої  вуста!

Якось  вночі,  коли  рівнини  затопило  кров’ю,
В  досвітнім  світлі  сходу  багряніла  повінь,
Бродили  ми  у  молодому  лісі  тиків,
Де  в  гіллі  уночі  тихенько  хлипав  вітер;
Ти  привела  мене  униз  на  край  води,
„Пантери  навесні  на  водопій  ідуть  сюди
Вночі,  ніколи  тут  вода  текти  не  перестане,
У  всі  сезони  тут  ніщо  не  всохне  й  не  зів’яне.”
Чи  є  душа  тварини  у  людській  подобі?
Твою  гарячу  кров  тоді  я  радо  спробував.  

Упала  швидко  ніч;  ця  несподівана  земля
Ніколи  сутінками  берег  не  встеля,
Межу  між  світлом  дня  і  ночі  океаном,
Але  відразу  світло  брала  чи  давала.
Спустилися  ми  по  крутому  схилу,
Ще  нижче  й  далі  дикі  пави  голосили,
І  часом  чули  ми,  у  вигорілих  травах
у  джунглях  кроки  тих,  хто  підкрадались.
Вслухались  ми,  чи  вже  вони  забрались.
Чого  хотілось  більше,  їсти  чи  кохатись,
І  від  твоїх  цілунків  я  не  розумів,
чи  я  зненавидів  тебе,  чи  полюбив.

Твої  слова  -  вогонь,  цілунки  полум’ям  горять,
Хто  зважиться  жагу  нестримну  подолать?
Не  я,  чиє  життя  немов  розбитий  човен,
Який  по  волі  хвиль  несе  кохання  море.
І  хоч  любов,  хоч  ненависть  зустріну,
Тебе  шукати  мені  доля  повеліла
В  багрянці  неба  в  кожному  відтінку,
У  кожнім  тоні  павиного  крику.

Тоді  вночі  у  джунглях  кожен  подих
Роздмухував  вогонь,  розпалений  тобою.
Цієї  сили  суть  примусить  кров  заговорити,
І  нам  усім  звелить  випадкові  скоритись.
Кохати  або  ні,  ми  в  цьому  більш  не  вільні,
так  море  залишити  непідвладно  хвилі.

Ніколи  й  завжди  кожен  з  нас  невільник
Сонця,  що  спалить,  й  вітру,  що  зупинить,
Легких  солодких  запахів  гарячого  повітря,
І  ледве  чутних  завивань  в  далекім  лігві.
Ці  випадковості  колись  нам  відкривають
Глибини  Пекла.і  висоти  Раю.

Чи  я  тебе  кохав?  Не  слід  про  це  питатись,
Не  слід  на  цю  невдячну  справу  витрачатись.
Тобі  даю  цілунки,  принаймі,  повертаю,
Важливо  те,  чи  мерзну  з  ними,  чи  палаю.
Я  відчуваю  силу  пристрасної  зброї,
Важливо  чи  вона  поранить,  чи  загоїть.

Ти  мудра,  бо  береш,  що  Бог  тобі  дає.
Не  ставиш  запитань,  мене  не  дістаєш,
То  ж  я  з  тобою,  щоб  твої  цілунки  брати,
Й  тебе  за  це,  можливо,  більше  цінувати.
Є  в  цьому  мудрість,  жити  і  кохати,
Приймати  в  долі  й  Бога  те,  що  можуть  дати.
Щоб  не  розпитувати,  не  благати,
а  коси  гладити  і  губи  цілувати,
Жага  минає  швидко,  вітай  її  потік,  -
Прийми  –  тримай  –  і  –  вчасно  –  відпусти!

І  в  цьому  наша  мудрість:  мирно  бути  разом
На  пагорбах  величних  самоти  буремним  часом,
У  небо  задивлятися,  як  гаснуть  і  палають
Світила  золоті,  що  на  своїх  шляхах  кружляють.
Час,  світ,  життя  не  здатні  щось  нам  дати,
Коли  нам  випадає  покохати.
Але  чи  любиш  ти  мене,  хто  відповість?
Чи  ти  моїм  шляхом  послідуєш  униз
Великою  рікою  Випадковості  і  Зміни,
Твій  вигляд  втомлений  такий,  і  мова  дивна,
Горить  моя  душа  якимсь  вогнем  невидимим
Незнаної  журби,  яка  не  має  імені,
Хто  розповість?
Не  я,  бо  я  лише  розбитий  човен,
Який  по  волі  хвиль  пливе  по  морю
Минущих  насолод  у  полудень  кохання
Поміж  двома  ночами.
                               Зі  збірки  „Індійська  любовна  лірика”,  1902)

[b]Laurence  Hope  THE  TEAK  FOREST[/b]
WHETHER  I  loved  you  who  shall  say?                
Whether  I  drifted  down  your  way    
In  the  endless  River  of  Chance  and  Change,
And  you  woke  the  strange                            
Unknown  longings  that  have  no  names,
But  burn  us  all  in  their  hidden  flames,                      
               Who  shall  say?                    

Life  is  a  strange  and  a  wayward  thing:                    
We  heard  the  bells  of  the  Temples  ring,                
The  married  children,  in  passing,  sing.
The  month  of  marriage,  the  month  of  spring,                              
Was  full  of  the  breath  of  sunburnt  flowers      
That  bloom  in  a  fiercer  light  than  ours,                    
And,  under  a  sky  more  fiercely  blue,                          
               I  came  to  you!

You  told  me  tales  of  your  vivid  life  
Where  death  was  cruel  and  danger  rife—          
Of  deep  dark  forests,  of  poisoned  trees,              
Of  pains  and  passions  that  scorch  and  freeze,                        
Of  southern  noontides  and  eastern  nights,                    
Where  love  grew  frantic  with  strange  delights,                      
While  men  were  slaying  and  maidens  danced,                        
Till  I,  who  listened,  lay  still,  entranced.                  
Then,  swift  as  a  swallow  heading  south,            
               I  kissed  your  mouth!                  

One  night  when  the  plains  were  bathed  in  blood                
From  sunset  light  in  a  crimson  flood,                          
We  wandered  under  the  young  teak  trees        
Whose  branches  whined  in  the  light  night  breeze;          
You  led  me  down  to  the  water’s  brink,                                    
“The  Spring  where  the  Panthers  come  to  drink                      
At  night;  there  is  always  water  here                            
Be  the  season  never  so  parched  and  sere.”    
Have  we  no  souls  of  beasts  in  the  forms  of  men?              
I  fain  would  have  tasted  your  life-blood  then.

The  night  fell  swiftly;  this  sudden  land                  
Can  never  lend  us  a  twilight  strand
’Twixt  the  daylight  shore  and  the  ocean  night,                      
But  takes—as  it  gives—at  once,  the  light.      
We  laid  us  down  on  the  steep  hillside,
While  far  below  us  wild  peacocks  cried,              
And  we  sometimes  heard,  in  the  sunburnt  grass,              
The  stealthy  steps  of  the  Jungle  pass.                    
We  listened;  knew  not  whether  they  went      
On  love  or  hunger  the  more  intent.
And  under  your  kisses  I  hardly  knew                        
Whether  I  loved  or  hated  you.                

But  your  words  were  flame  and  your  kisses  fire,                  
And  who  shall  resist  a  strong  desire?                      
Not  I,  whose  life  is  a  broken  boat      
On  a  sea  of  passions,  adrift,  afloat.
And,  whether  I  came  in  love  or  hate,                          
That  I  came  to  you  was  written  by  Fate                
In  every  hue  of  the  blood-red  sky,  
In  every  tone  of  the  peacocks’  cry.

While  every  gust  of  the  Jungle  night                        
Was  fanning  the  flame  you  had  set  alight.      
For  these  things  have  power  to  stir  the  blood                          
And  compel  us  all  to  their  own  chance  mood.                          
And  to  love  or  not  we  are  no  more  free                                  
Than  a  ripple  to  rise  and  leave  the  sea.                  

We  are  ever  and  always  slaves  of  these,            
Of  the  suns  that  scorch  and  the  winds  that  freeze,          
Of  the  faint  sweet  scents  of  the  sultry  air,        
Of  the  half  heard  howl  from  the  far  off  lair.                  
These  chance  things  master  us  ever.  Compel                            
To  the  heights  of  Heaven,  the  depths  of  Hell.                          

Whether  I  love  you?  You  do  not  ask,                        
Nor  waste  yourself  on  the  thankless  task.        
I  give  your  kisses  at  least  return,                
What  matter  whether  they  freeze  or  burn.          
I  feel  the  strength  of  your  fervent  arms,                
What  matter  whether  it  heals  or  harms.                  

You  are  wise;  you  take  what  the  Gods  have  sent.              
You  ask  no  question,  but  rest  content                                    
So  I  am  with  you  to  take  your  kiss,  
And  perhaps  I  value  you  more  for  this.                  
For  this  is  Wisdom;  to  love,  to  live,                              
To  take  what  Fate,  or  the  Gods,  may  give,        
To  ask  no  question,  to  make  no  prayer,
To  kiss  the  lips  and  caress  the  hair,                              
Speed  passion’s  ebb  as  you  greet  its  flow,—                            
To  have,—to  hold,—and,—in  time,—let  go!                              

And  this  is  our  Wisdom:  we  rest  together        
On  the  great  lone  hills  in  the  storm-filled  weather,
And  watch  the  skies  as  they  pale  and  burn,  
The  golden  stars  in  their  orbits  turn,                          
While  Love  is  with  us,  and  Time  and  Peace,
And  life  has  nothing  to  give  but  these.                  
But,  whether  you  love  me,  who  shall  say,                          
Or  whether  you,  drifting  down  my  way                  
In  the  great  sad  River  of  Chance  and  Change,                          
With  your  looks  so  weary  and  words  so  strange,              
Lit  my  soul  from  some  hidden  flame                              
To  a  passionate  longing  without  a  name,                          
               Who  shall  say?                    
Not  I,  who  am  but  a  broken  boat,        
Content  for  awhile  to  drift  afloat          
In  the  little  noontide  of  love’s  delights                  
               Between  two  Nights.                    
                                           (From  India’s  Love  Lyrics,  1902)