| Сторінки (6/510): | « | 1 2 3 4 5 6 | » |
Я це знаю – Хтось віри не йме
Не стану доводити – нині –
Відкинь – сумніви! Смерть
Відбирає ймовірне –
До моїх ніг підступила ріка -
Та все ще – сухе моє Серце –
О, Коханий – не довело Життя –
може вдасться - довести Смерті –
Ріка піднялась по груди мені –
Стій – стій – Руки мої над нами
Закликають з останніх сил –
Чи ти впізнаєш Кохання?
Ріка до вуст моїх підступає -
Згадай – як розіллється море
Тебе шукав мій погляд – останній –
щоб залишитись – з тобою!
[b]Emily Dickinson 537. ME PROVE IT NOW – WHOEVER DOUBT[/b]
Me prove it now – Whoever doubt
Me stop to prove it – now –
Make haste – the Scruple! Death be scant
For Opportunity –
The River reaches to my feet –
As yet – My Heart be dry –
Oh Lover – Life could not convince –
Might Death – enable Thee –
The River reaches to My Breast --
Still – still – My Hands above
Proclaim with their remaining Might –
Dost recognize the Love?
The River reaches to my Mouth –
Remember – when the Sea
Swept by my searching eyes – the last –
Themselves were quick – with Thee!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955231
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2022
Цього вечора міцні Лівайси (1),
Які я одягав щодня більше року
і які до останнього здавалися
в ідеальному стані,
раптом розірвалися.
Як чи чому, я не знаю,
але це сталося: великий розрив проміж ніг.
Місяць тому мій друг Нік
пішов з ракетбольного корту,
прийняв душ,
переодягнувся у звичайний одяг,
і на півдорозі додому втратив свідомість і помер.
Прислухайся, ти, хто це читаєш,
і стань на коліна зараз і ще раз,
як поет Крістофер Смарт (2),
і цілуй землю, і радій,
і використовуй більше свого часу,
і будь добрим з кожним,
навіть з тим, хто на це не заслуговує.
Хоча ти можеш не вірити,
це станеться,
ти теж одного дня зникнеш,
Я, чиї Лівайси розірвалися проміж ніг
без причини,
запевняю тебе, що саме так буває.
Передай це.
[i](1) Лівайс - джинсові брюки американської компанії Levi Straus (Levi's), яка спеціалізується на пошиві джинсового одягу з 1873 року
(2) Крістофер Смарт (1722 - 1771) - англійський поет, який страждав на психічний розлад, який переріс у релігійну одержимість. Він постійно голосно молився, падав на коліна в людних місцях і вимагав, щоб люди наслідували його приклад. "Більше божевілля не молитися зовсім, ніж молитися так, як це робив Смарт" (Семюель Джонсон)
[/i]
[b]Steve Kowit NOTICE[/b]
This evening, the sturdy Levi's
I wore every day for over a year
& which seemed to the end
in perfect condition,
suddenly tore.
How or why I don't know,
but there it was: a big rip at the crotch.
A month ago my friend Nick
walked off a racquetball court,
showered,
got into his street clothes,
& halfway home collapsed & died.
Take heed, you who read this,
& drop to your knees now & again
like the poet Christopher Smart,
& kiss the earth & be joyful,
& make much of your time,
& be kindly to everyone,
even to those who do not deserve it.
For although you may not believe
it will happen,
you too will one day be gone,
I, whose Levi's ripped at the crotch
for no reason,
assure you that such is the case.
Pass it on.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2022
Якби не Мері, яка дуже добре знає все про мою неуважність,
я б ніколи не помітив ці дрібні, непоказні створіння,
які кружляли в собачій чашці з водою. Солідні, маслянисто-жовті
жилетики легко помітити і легко врятувати - Ти просто
ківшиком долоні під їхніми животиками витягуєш їх на волю,
І вони спинаються на лапки, як обурені пияки, тріпочуть
своїми розправленими крилами і летять. А я ніколи не помічав цих крихітних
мошок і комарів, доки Мері не показала їх. На побіжний погляд
вони є не що інше, як часточки пилу та цяточки сміття.
На той час, як я нахилився, щоб їх розглянути, деякі вже потонули
і безнадійно пропали. Але тих, які все ще плавали,
тих, що ще були ледь живі, але все ж живі, ти можеш посадити
на кінчик пальця, потім делікатно умовити перебратися на сухий картон
або на те, що підвернеться під руку, щоб врятувати - але ради бога,
будь обережним Один рух може стати фатальним. Але якщо ти терпеливий
і достатньо наполегливий, ти побачиш крильця, тендітні, як вії
над оком маленької дитини, які нарешті стрепенуться. Так буде збережене,
хоча ним досить легко зневажити, чиєсь дорогоцінне
незамінне життя. Немає кінця печалям на цій планеті, так давайте
рятувати тих, кого можемо. Мільярди років тому череп останнього гомініда,
повернений в глину, можливо, руйнували такі ж самі рої, як ці,
але нащадки зниклих створінь все ще на узбережжі, в сутінках,
над цими пагорбами. Хай вони знайдуть багато води та їжі.
Хай кожен вітерець, який їх підхоплює, виявиться попутним.
[i]Березень 2011[/i]
[b]Steve Kowit A PRAYER[/b]
If it wasn’t for Mary who knows all too well my oblivious nature,
I’d never have noticed those tiny, crepuscular creatures
floating around in the dogs’ water bowls. The big, fat yellow
jackets are easy enough to spot & easy to save—You just
cup your hand under their bellies, tossing them free with a splash,
& they’ll stumble back to their feet like indignant drunks, shake
out their wings, & fly off. But I’d never noticed those minuscule
midges & gnats till Mary pointed them out. At a casual glance
they are nothing but dust motes & flecks of debris.
By the time I bend over to look, a few have already been
pulled under & are hopelessly gone. But the ones still floating,
the ones still barely alive but alive nonetheless, you can lift out
on the tip of your finger, then gingerly coax onto dry cardboard
or fencing or whatever is lying around—though for godsakes
be careful! A single slip can prove fatal. But If you’re patient
& steady enough, you’ll see wings, delicate as the lash of a small
child’s eye, at last start to flutter. What has been saved,
though easy enough to disparage, is somebody’s precious,
irreplaceable life. Given this planet’s unending grief, let us
save whom we can. Eons after the last hominid skull has
crumbled back into the loam, may swarms of these all
but invisible creatures’ descendants coast still, at dusk,
over these hills. May they find water & food in abundance.
May every breeze upon which they sail prove benign.
[i]March 2011[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955120
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2022
Вісник на якого чекали відчайдушно довго
з жаданою звісткою про перемогу або загибель
затримувався з прибуттям – трагедія була бездонною
У глибині хор скандував темні пророцтва й прокляття
король – особа династична – метався в тенетах невідання
не вистачало лише одного обов’язкового персонажу – долі.
Епілог напевно знали вітер орел морські хвилі
глядачі напівмертві ледь дихали закам’янівши
Боги заснули Ніч тиха без блискавиць
Прибув нарешті вісник у масці з крові багна і сліз
щось крикнув нерозбірливе рукою вказав на Схід
це було гірше смерті бо не співчуття не розради
а кожен в останню мить жадав лиш оправдання
[b]Zbigniew Herbert POSŁANIEC[/b]
Posłaniec na którego czekano rozpaczliwie długo
upragniony zwiastun zwycięstwa lub zagłady
ociągał się z przybyciem - tragedia była bez dna
W głębi chór skandował ciemne proroctwa i klątwy
król - dynastyczna ryba - miotał się w niepojętej sieci
brak było drugiej koniecznej osoby - losu
Epilog pewnie znał orzeł wiatr morska fala
widzowie na poły martwi oddychali płytko jak kamień
Bogowie spali Noc cicha bez błyskawic
Na koniec przybył ów goniec w masce z krwi błota lamentu
wydawał niezrozumiałe okrzyki pokazywał ręką na Wschód
to było gorsze niż śmierć bo ani litości ni trwogi
a każdy w ostatniej chwili pragnie oczyszczenia
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955020
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2022
З цим хлопцем незмінюваним як елеатська стріла (1)
хлопцем серед високих трав я не схожий ні в чому
крім часу народження й відбитків пальців
те фото мій батько зробив незадовго до другої перської війни (2)
листя і хмари свідчать що це було в серпні
птахи дзвеніли цикади пахло зерном і достатком
в пониззі ріки що зветься на картах у римлян Гіпаніс (3)
близькість води і гроза спонукали сховатися в греків
неподалік були їхні приморські колонії
довірлива посмішка хлопця не знає він інших тіней
крім тіней від його солом’яного бриля від сосни і від дому
а якщо зарево то тільки зарево заходу
Мій малий мій Ісаак схили голову
то тільки мить болю а потім будеш
ким тільки захочеш – ластівкою, лілією, тванню
Я мушу пролити твою кров мій малий
Щоб ти залишився невинним у літню грозу
назавжди захищений як комаха в бурштині
прекрасний як папороть що вціліла на згарищі храму.
[i](1) Елеати – послідовники древньогрецької школи, яка існувала з кінця VI до першої половини V століття до нашої ери в місті Елей у Великій Греції (південь Італії). Елейці розробили теоретичні засади учення про буття, його єдність і незмінюваність, як нерозділюваного на частини і не старіючого у часі континууму, даного лише в думках, але не у відчуттях.
(2) Греко-перські війни (500 до н.е. – 449 до н.е.) – війни між Персією і давньогрецькими містами-державами, які відстоювали свою незалежність. Приводом для війни стала допомога війсковими кораблями від Афін і Еретрії (острів Евбей) 500 повсталим проти перського панування грецьким полісам у Малій Азії.[/i]
(3) Гіпаніс - ймовірно, Південний Буг
[b]Zbigniew Herbert FOTOGRAFIA[/b]
Z tym chłopcem nieruchomym jak strzała Eleaty
chłopcem wśród traw wysokich nie mam nic wspólnego
poza data narodzin linią papilarną
to zdjęcie robił mój ojciec przed drugą wojną perską
z listowia i obłoków wnioskuję że był sierpień
ptaki dzwoniły świerszcze zapach zbóż zapach pełni
w dole rzeka na rzymskich mapach nazwana Hypanis
dział wód i bliski grom doradzał by schronić się u Greków
ich nadmorskie kolonie nie były zbyt daleko
chłopiec uśmiecha się ufnie jedyny cień jaki zna
to cień słomkowego kapelusza cień sosny cień domu
a jeśli łuna to łuna zachodu
mój mały mój Izaaku pochyl głowę
to tylko chwila bólu a potem będziesz
czym tylko chcesz -– jaskółką lilią polną
więc muszę przelać twoją krew mój mały
abyś pozostał niewinny w letniej błyskawicy
już na zawsze bezpieczny jak owad w bursztynie
piękny jak ocalała w węglu katedra paproci
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955019
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2022
Щоразу з тебе, як зі скіпок смольних,
Летять навколо іскри вогнянисті;
Гориш, не знаєш, чи стаєш ти вольним,
Чи Твоє марно мусить загубитись?
Чи ти залишиш попіл і палання,
Що буря кине в прірву? - чи постанеш
З-під попелу зірковим діамантом,
Звитяжним вічності світанком!...
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=kA18zO6-mgU[/youtube]
Cyprian Kamil Norwid POPIÓŁ I DIAMENT
Coraz to z Ciebie jako z drzazgi smolnej
Wokoło lecą szmaty zapalone.
Gorejąc nie wiesz czy stawasz się wolny
Czy to co Twoje ma być zatracone.
Czy popiół tylko zostanie i zamęt
Co idzie w przepaść z burzą. Czy zostanie
Na dnie popiołu gwiaździsty dyjament -
Wiekuistego zwycięstwa zaranie?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954913
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2022
Прекрасна Греціє!.. Ці дивні руки мармурові
І – мова... розкажи: що сталося з Гомером (1),
Який тебе навчив із зорями співати в хорі?
Могила його де? Де дім? Промов! Або хоч шерех
Гекзаметру, що в скелі б’ють егейські хвилі -
Ритмічний плескіт – заповіт у піні білій!
*
Чарівна Греціє! – Куди подівся Фідій (2),
Який учив тебе тримати постать гідно
Й ступати як боги, дух відчувати в тілі?
Це він пішов в темницю? Безмовність або війни?
Де Фемістокл (3), Фукідід (4), Кімон (5)... Де їхнє оправдання?!
О Греціє! - що з красномовним Аристидом (6) стало,
Який прощати вчив і потерпав в вигнанні?
А старець Фокіон (7), що виграв битву слави,
Йому дали отруту... а Сократ(8)??...
Ох! Пані,
Синьоока, Мінерви (9) профіль ідеальний...
Прекрасні, як і ти, стоять твої руїни,
Вітаємо їх радо!.. Сумуєм при прощанні,
Рвемо зарошені фіалки, розквітлі на камінні,
Єдине, що оплакано... що потім виростає.
[i]На борту корабля в Егейському морі, 1848 р. [/i]
[i](1) Гомер - легендарний давньогрецький поет, який вважається автором «Іліади» та «Одіссеї». Про його життя немає жодних достовірних свідчень.
(2) Фідій - давньогрецький скульптор 5 ст. до н. е. Звинувачений у святотатстві: на щиті Афіни Фідій розмістив профілі свій і Перікла. Кинутий у темницю, помер від отрути, чи від поневірянь і горя. За іншими даними помер у вигнанні.
(3) Фемістокл (524 до н. е. — 459 до н. е.) — афінський політик, стратег, один з лідерів демосу. У 471 р. до н. е. дружні зв'язки Фемістокла із персами були викриті, його піддали остракізму і вислали з Афін. За легендою — наклав на себе руки (отруївся, випивши бичачу кров) щоб не брати участь у новій війні персів проти Греції.
(4) Фукідід, зрідка Тукідід (близько 460 до н. е., - близько 396 до н. е.) — давньогрецький історик, автор основ історичної критики. Його авторству належить незавершена Історія Пелопоннеської війни, перший історичний твір, в якому вивчаються раціональні причини і наслідки подій. За поразку ескадри, якою він командував, був зісланий у вигнання. Через 20 років йому дозволили повернутися в Афіни. Помер чи був убитий по дорозі з вигнання.
(5) Кімон (504 до н. е., - 449 до н. е.) - афінський полководець, стратег, що одержав значні перемоги під час греко-перських війн. Політичний суперник Фемістокла і Перікла. За його симпаті до Спарти, афіняни не довіряли йому і у 461 до н. е. піддали остракізму й вигнали з Афін. У 456 році повернувся. Загинув під час облоги міста Кітіон.
(6) Аристид - (530 до н. е. - 468 до н. е.) — афінський полководець і політик, був одним з 10 воєначальників у битві під Марафоном в 490 до н. е. Постійно суперничав з Фемістоклом. Після сутички з Фемістоклом Аристид був підданий остракізму у 482 р.до н.е., декретом Фемістокла повернений в Афіни у 480 р.до н.е.
(7) Фокіон (398 – 318 до н. е.) – військовий командувач і політичний діяч Афін. Уславився кількома вдалими військовими компаніями Афін проти Македонії. В 319 р. до н.е. воєначальник македонського гарнізону в Муніхії. Фокіон, якому було більше 80 років, не зміг протистояти захвату Пірей. Афіняни звинуватили його в зраді і стратили.
(8) Сократ (469 до н. е., - 399 до н. е.)— давньогрецький філософ, був першим філософом, який не залишив жодного письмового джерела після себе. Звинувачення: «Сократ винен у невірі в богів, визнаних державою, і в тому, що увів в поліс нового бога. Він також винний у розбещенні молоді. Пропоноване покарання: смерть.» Мав вибрати покарання: вигнання або смерть. Випив цикуту.
(9) Мінерва — римська богиня мудрості, покровителька письменства, мистецтва й ремесла, пізніше ототожнена з Афіною.[/i]
[b]Cyprian Kamil Norwid Marmur-biały[/b]
Grecjo piękna!... twe dziwiąc ramiona z marmuru
I - serce... pytam: co się téż stało z Homerem,
Który cię uczył śpiewać z gwiazdami do chóru?
Gdzie jego grób? lub chata? - mów! chociażby szmerem
Fal egejskich, bijących w heksametr o skałę -
Rytmem klasku ich rzeknij - zapisz, w piany białe!
*
Wdzięczna Grecjo! - a co się i z Fidiasem stało,
Który cię uczył kibić wyginać dostojnie
I stąpać jako bogi, duchem czując ciało -?
Czy on w więzieniu przepadł? Milcjad czy na wojnie?
Temistokles, Tucydyd, Cymon... czyż skazani?!
Grecjo! - a co się z słodkim Arystydem stało,
Który-ć przebaczać uczył, cierpiąc jak wygnani?
A stary Focjon, bitwę co wygrywa z chwałą
Nim mu podawasz trucizn... a Sokrat??...
...Oh! Pani,
Błękitno-oka, z równym profilem Minerwy...
- Stąd to zwaliska twoje są, jak ty, nadobne,
Wita się je z radością!... a żegna z tęsknotą,
Rosami operlone rwąc fijołki drobne,
Jedyne, co łzawieją tam... i rosną po to.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954912
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2022
Змучений шалом штормів, як корабель п’яний,
Вже нічого не прагну, хочу тільки мовчання
І когось, хто зрозуміє мій жаль несказанний
Когось, хто почує моє безмовне чекання.
Когось, хто душу ясну зможе мені розкрити
Щоб я у божому світі спочив від муки,
Того, хто розбурхане серце утішить,
Поклавши на очі мої милосердну руку
Іду по щастя своє.. По тишу. До кого?
Куди? Ах, як сліпий! Як звично – поперед себе.
Я знаю, що так буває, коли загубиш дорогу,
Бо всі дороги мої приводять до Тебе.
[b]Julian Tuwim ZMĘCZONY BURZ SZALEŃSTWEM[/b]
Zmęczony burz szaleństwem, jak statek pijany,
Już niczego nie pragnę, jeno wielkiej ciszy
I kogoś, kto zrozumie mój żal nienazwany,
Kogoś, kto mą bezsłowną tęsknotę usłyszy;
Kogoś, kto jasną duszą życie mi przepoi,
Iżbym w spokoju bożym wypoczął po męce,
Kogoś, kto rozszalałe serce uspokoi,
Kładąc na moje oczy miłosierne ręce.
Idę po szczęście swoje. Po ciszę. Do kogo?
Którędy? Ach, jak ślepiec! Zwyczajnie - przed siebie.
I wiem, że zawsze trafię, którą pójdę drogą,
Bo wszystkie moje drogi prowadzą do Ciebie
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954823
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2022
Тендітна, мила, золота
Мімоза осінь починає.
Це ти, це ти, дівчина та,
Яку на вулиці чекав я.
Як пахло від твоїх листів!
Я задихався, біг зі школи,
По вулиці осінній вслід
Летіли ангели за мною.
У жовтні спогади навіяв
Безсмертник, як мімоза, жовтий,
То ти, то ти моя єдина,
В кав’ярню вечором приходиш.
Повільно, мов у сні, повільно
У парку шепотів крізь сльози
Той хлопчик серед хмар осінніх
Про травня золоті мімози.
Ах, ніжні найдобріші сни,
Я з ними засинав під ранок.
В снах давня забавка весни,
Як казка золота, духмяна.
[b]Julian Tuwim WSPOMNIENIE[/b]
Mimozami jesień się zaczyna,
Złotawa, krucha i miła.
To ty, to ty jesteś ta dziewczyna,
Która do mnie na ulicę wychodziła.
Od twoich listów pachniało w sieni,
Gdym wracał zdyszany ze szkoły,
A po ulicach w lekkiej jesieni
Fruwały za mną jasne anioły.
Mimozami zwiędłość przypomina
Nieśmiertelnik żółty - październik.
To ty, to ty moja jedyna,
Przychodziłaś wieczorem do cukierni.
Z przemodlenia, z przeomdlenia senny,
W parku płakałem szeptanymi słowy.
Młodzik z chmurek prześwitywał jesienny,
Od mimozy złotej - majowy.
Ach, czułymi, przemiłymi snami
Zasypiałem z nim gasnącym o poranku,
W snach dawnymi bawiąc się wiosnami,
Jak tą złotą, jak tą wonną wiązanką...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954822
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2022
Я вдома серед дійсності і снів.
Де спиться після ігор дітворі,
Де за вечерю всілися старі,
і жевріє камін і осяває дім.
Я вдома серед дійсності і снів.
Там, де вечірній дзвін повеліває,
й дівчата, як відлуння затихає,
спираються на зруб колодязів.
І липа – дерево, яке я полюбив;
і кожне літо, що у ній стихає,
знов тисячею гілочок торкає
й оберігає серед дійсності і снів.
[i](З ранніх віршів)[/i]
[b]Rainer Maria Rilke ICH BIN ZU HAUSE ZWISCHEN TAG UND TRAUM[/b]
Ich bin zu Hause zwischen Tag und Traum.
Dort wo die Kinder schläfern, heiß vom Hetzen,
dort wo die Alten sich zu Abend setzen,
und Herde glühn und hellen ihren Raum.
Ich bin zu Hause zwischen Tag und Traum.
Dort wo die Abendglocken klar verlangen
und Mädchen, vom Verhallenden befangen,
sich müde stützen auf den Brunnensaum.
Und eine Linde ist mein Lieblingsbaum;
und alle Sommer, welche in ihr schweigen,
rühren sich wieder in den tausend Zweigen
und wachen wieder zwischen Tag und Traum.
[i](Aus den frühen Gedichten)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954720
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.07.2022
Як той, моряк, що знає дальні мандри,
я тут завжди здаюся дикуном,
бо виліз вдень на стіл, ви ж за столом,
мій повний зріст - це відстань поміж нами.
Навряд чи знає світ мою персону,
безлюдно тут, немов на Місяць втрапив,
одначе вам самотність невідома,
обжиті вами всі промови і трактати.
Диковини, що я привіз з собою,
на те не схожі, чим тут володіють –
вони на батьківщині вільні звірі,
а тут, соромлячись, тамують подих.
[b]Rainer Maria Rilke DER EINSAME[/b]
Wie einer, der auf fremden Meeren fuhr,
so bin ich bei den ewig Einheimischen;
die vollen Tage stehn auf ihren Tischen,
mir aber ist die Ferne voll Figur.
In mein Gesicht reicht eine Welt herein,
die vielleicht unbewohnt ist wie ein Mond,
sie aber lassen kein Gefühl allein,
und alle ihre Worte sind bewohnt.
Die Dinge, die ich weither mit mir nahm,
sehn selten aus, gehalten an das Ihre -:
in ihrer großen Heimat sind sie Tiere,
hier halten sie den Atem an vor Scham.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954719
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.07.2022
Коли я був малим
Місяць був срібним
Сонце золотим.
Коли дорослим був
Холодний вітер
Цей світ перевернув.
Та зараз мене вже тут нема
Хай гойдають хвилі мого човна
Як випаде мій шанс
В припливу час
Вернуся в добрий старий світ
Жовтень мине
Я повернуся в свій дім
В’юнкою стежкою спущуся вниз.
Край поля де лежу
Пугало в лахмітті
Біжить за межу.
А все що я маю з квітів вінок
На мій земляний горбок.
О, тільки літо минуло
Я згадую його добром
Вертаюсь в добрий старий світ.
Я згадую як вона тримала мою руку
Ми в дощ додому йшли удвох
Її м’яке волосся її прекрасні губи
Це неможливо повторити
На її грудях та троянда
До неї хочу мою голову схилить
Її волосся золоте вино багряне
Вертають в добрий старий світ
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=CM3zgch0d5w[/youtube]
[b]Tom Waits, Kathleen Brennan THE GOOD OLD WORLD[/b]
When I was a boy,
the moon was a pearl
the sun a yellow gold.
But when I was a man,
the wind blew cold
the hills were upside down.
But now that I have gone from here
there's no place I'd rather be
Than to float my chances
on the tide
back in the good old world.
On october's last
I'll fly back home
rolling down winding way.
Scare crows are
all dressed in rags
out at the edge of the field I lay
And all I've got's a pocket full
of flowers on my grave.
Oh but summer is gone
I remember it best
Back in the good old world.
I remember when she held my hand
We walked home alone in the rain
How pretty her mouth, how soft her hair
Nothing can be the same
And there's a rose upon her breast
Where I long to lay my head
And her hair was so yellow and the wine was so red
Back in the good old world
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954616
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2022
Закружляй краса зі мною під вогненну скрипку
Закружляй же до безтями доки я не стихну
Підніми мене немов гілочку оливи
І голубкою до мене прилети додому
Закружляй зі мною в танці до кінця любові.
Закружляй зі мною в танці до кінця любові.
О, дозволь мені без свідків бачить твою вроду
Дай відчути твої рухи мов у Вавилоні
Покажи мені неспішно межі моїй волі
Закружляй зі мною в танці до кінця любові.
Закружляй зі мною в танці до кінця любові.
Мов на нашому весіллі, закружляй зі мною
Закружляй зі мною ніжно, нескінченно довго
Піднімаймося все вище люблячі обоє
Закружляй зі мною в танці до кінця любові.
Закружляй зі мною в танці до кінця любові.
Закружляй хай наші діти зможуть народитись
Закружляй хай поцілунки перепони знищать.
Хай хоч порваний намет стане нашим кровом
Закружляй зі мною в танці до кінця любові.
Закружляй краса зі мною під вогненну скрипку
Закружляй же до безтями доки я не стихну
Чи рукою в рукавичці ти зустрінеш мою
Чи торкатимеш мене голою рукою
Закружляй зі мною в танці до кінця любові.
[i]Пісня "Закружляй зі мною в танці до кінця любові." насправді була натхнена Голокостом. В інтерв'ю Коен сказав про неї:
"Цікаво, як починаються пісні, оскільки походження пісні, кожної пісні, має якесь зерно або насіння, яке хтось тобі вручить, або світ накаже тобі взяти, і тому процес написання пісні такий загадковий. Але ця відбулася лише через почуте чи прочитане, що в деяких таборах смерті поруч з крематоріями грав струнний квартет, який давав концерт серед цього кошмару. Долею цих людей було серед жаху грати класичну музику, коли їхніх співгромадян вбивали та спалювали. Отже, ця музика "Закружляй краса зі мною під вогненну скрипку" означає, що краса є завершенням життя, кінцем цього існування і пристрасною складовою в цьому завершенні. Але це та сама мова, яку ми використовуємо для освідчення в коханні. Так що не важливо, щоб хтось знав генезис пісні, тому що, якщо слова вийшли з цього пристрасного джерела, вони можуть мати в собі всі відтінки пристрасті."[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=NGorjBVag0I[/youtube]
[b]Leonard Cohen DANCE ME TO THE END OF LOVE[/b]
Dance me to your beauty
with a burning violin
Dance me through the panic
'til I'm gathered safely in
Lift me like an olive branch
and be my homeward dove
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love
Oh let me see your beauty when the witnesses are gone
Let me feel you moving
like they do in Babylon
Show me slowly what I only know the limits of
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love
Dance me to the wedding now,
dance me on and on
Dance me very tenderly and dance me very long
We're both of us beneath our love,
we're both of us above
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love
Dance me to the children
who are asking to be born
Dance me through the curtains
that our kisses have outworn
Raise a tent of shelter now,
though every thread is torn
Dance me to the end of love
Dance me to your beauty
with a burning violin
Dance me through the panic
till I'm gathered safely in
Touch me with your naked hand or touch me with your glove
Dance me to the end of love
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2022
Чи дальній перехід?
Крок - і зупинка.
Чи подолати зміг?
Спитай розталий сніг,
Кружляючу пір'їнку.
Що можу там зустріти?
Хоч локон, хоч щетину.
Що можу загубити?
Спитай метеорити,
Вітер неспинний.
Мене навік не стане?
На нескінченні дні.
Чи їх частина знана?
Спитай мої пісні,
Спитай цей камінь *.
Чиє прощальне слово?
Ударять дзвони.
Оплаче хтось мене?
Про це не смію мовить -
Розо**, цілуй мене.
[i]* Могила Сесіла Дей-Льюїса поряд з могилою палко шанованого ним Томаса Гарді в церкві Святого Михаїла в Стінсфорді, Дорсет. Епітафія на надгробному камені - третя строфа з цього вірша.
** Розамонд Леман - британська письменниця, з якою у Сесіла Дей-Льюїса був тривалий неспокійний роман у 1940-х роках, коли він написав цей вірш.
Поет-лауреат - титул придворного поета її Величності Королеви у 1968 - 1972. Надавався на 10 років як нагорода особливо талановитим поетам. Не зобов'язував писати вірші, але забезпечував отримання пенсії. [/i]
[b]Cecil Day-Lewis IS IT FAR TO GO?[/b]
Is it far to go?
A step — no further.
Is it hard to go?
Ask the melting snow,
The eddying feather.
What can I take there?
Not a hank, not a hair.
What shall I leave behind?
Ask the hastening wind,
The fainting star.
Shall I be gone long?
For ever and a day.
To whom there belong?
Ask the stone to say,
Ask my song.
Who will say farewell?
The beating bell.
Will anyone miss me?
That I dare not tell —
Quick, Rose, and kiss me.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954518
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2022
Мов мушля немовлятам час співає,
Бринить між сном і сном, вінчано-пінний
Пляж, вітер-флейта із чужого краю,
Й рокоче море неясні хотіння.
Пісенний полюс на стежинах літа
Тремтить у нескінченній сонячній імлі
Над жнивом, степовим маковим цвітом -
Це випромінювання неба і землі.
Їм ледве чується, в густій утробній тьмі
Шепоче море, що їх народило:
Їм чується, співає полюс літніх днів,
Не слід питати, чого спрагне жниво.
Пориви шепотіння струменіють -
Дзвін-благовіст з глибин, легато мрії.
[b]Cecil Day-Lewis O DREAMS, O DESTINATIONS I [/b]
For infants time is like a humming shell
Heard between sleep and sleep, wherein the shores
Foam-fringed, wind-fluted of the strange earth dwell
And the sea's cavernous hunger faintly roars.
It is the humming pole of summer lanes
Whose sound quivers like heat-haze endlessly
Over the corn, over the poppied plains --
An emanation from the earth or sky.
Faintly they hear, through the womb's lingering haze,
A rumour of that sea to which they are born:
They hear the ringing pole of summer days,
But need not know what hungers for the corn.
They are the lisping rushes in a stream --
Grace-notes of a profound, legato dream.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954515
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2022
Згори не видно дітям впадини долини,
Туман їх сірістю ранковою окутав:
Їм хочеться його розвіяти й вернути
Знамена, каруселі, радісні години.
Їм видно як весна нестримно наступає -
Здіймає диханням легким піщану круговерть,
Утішний їхній день: але біжить уява геть
У плавання по сяючому естуарію.
Щиро бажаємо стелитися туманам,
Вони ховають те, що краще їм не знати,
Ми їм залишимо весну, щоб їй не стати
Для них сипучими пісками й руйнуванням.
Але вони крізь наші пальці протечуть водою,
Як мла, як час, який пішов неспинною ходою.
[b]Cecil Day-Lewis O DREAMS, O DESTINATIONS II[/b]
Children look down upon the morning-grey
Tissue of mist that veils a valley's lap:
Their fingers itch to tear it and unwrap
The flags, the roundabouts, the gala day.
They watch the spring rise inexhaustibly --
A breathing thread out of the eddied sand,
Sufficient to their day: but half their mind
Is on the sailed and glittering estuary.
Fondly we wish their mist might never break,
Knowing it hides so much that best were hidden:
We'd chain them by the spring, lest it should broaden
For them into a quicksand and a wreck.
But they slip through our fingers like the source,
Like mist, like time that has flagged out their course.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2022
Так стався той невідворотний крок, кінець
Невідання, що починався безневинно,
Коли в беззаборонному саду творець
Заборонив червонобокий плід дитині.
Добувши заборонний плід, ми почали
Дивитися вперед, назад, все далі й далі
Росло безвір'я в нас у ту фатальну мить
Непослуху, в тумані лик творця розтанув.
Птах, риба або звір не відають безвір'я -
Тільки людина уявляє образ милий
За межами досяжності чуттів; в цій дії
Доленосній є вибору сумнівна сила.
Невинність робить перший вибір. І дитину
В сльозах провчила заборонна деревина.
[b]Cecil Day-Lewis O DREAMS, O DESTINATIONS III[/b]
That was the fatal move, the ruination
Of innocence so innocently begun,
When in the lawless orchard of creation
The child left this fruit for that rosier one.
Reaching towards the far thing, we begin it;
Looking beyond, or backward, more and more
We grow unfaithful to the unique minute
Till, from neglect, its features stale and blur.
Fish, bird or beast was never thus unfaithful -
Man only casts the image of his joys
Beyond his senses' reach; and by this fateful
Act, he confirms the ambiguous power of choice.
Innocence made that first choice. It is she
Who weeps, a child chained to the outraged tree.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954413
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2022
Молодість наша проминула незлічимі
Омани, де зі світлом чергувались тіні.
Там все то тьмяне, то сліпуче. Упівсили
До мрії рвалися, в страху наполовину
Ніколи не прокинутись. Алмази цінні
Класичну тему гострим вістрям в нас різьбили:
І вісь пітьми також по своєму блищала,
Росла, де зібране землі містичне сяйво.
О юності пора чарівна, шлях вінчали
Фонтани, радісне кохання обіцяли,
Вів кипарис до романтичної могили -
Пробудження, обман у всьому і в деталях
Знайшли ми в мріях, що в печері мерехтіли:
Лиш досі щирий той вогонь, яким палали.
[b]Cecil Day-Lewis O DREAMS, O DESTINATIONS IV[/b]
Our youthtime passes down a colonnade
Shafted with alternating light and shade.
All's dark or dazzle there. Half in a dream
Rapturously we move, yet half afraid
Never to wake, That diamond-point, extreme
Brilliance engraved on us a classic theme:
The shaft of darkness had its lustre too,
Rising where earth's concentric mysteries gleam.
Oh youth-charmed hours, that made an avenue
Of fountains playing us on to love's full view,
A cypress walk to some romantic grave --
Waking, how false in outline and in hue
We find the dreams that flickered on our cave:
Only your fire, which cast them, still seems true.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954314
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2022
Увесь цей час, коли гримить в повітрі грім:
Рве нерви, квіти блискавок палають.
Тремтять пампаси, яблуко стає пругким,
Відблиск троянд надмірний або зайвий.
Година тягнеться, чекаємо кінця
Чого? - з вуст ясновидця лопотіння
Банальне на лужку? Від неба посланця
Ангела - з жезлом золотим, в огні купину?
Шторм не вщухав. Але троянда згодом
Полум'яніла, гасла, знов палала,
Як серце вогняне, і подих тамували
Пампаси, яблуня вслухалася в негоду.
Так звинувачення ніколи не звучало -
Від мовленого Слова прикривалось тіло,
[b]Cecil Day-Lewis O DREAMS, O DESTINATIONS V[/b]
All that time there was thunder in the air:
Our nerves branched and flickered with summer lightning.
The taut crab-apple, the pampas quivering, the glare
On the roses seemed irrelevant, or a heightening
At most of the sealed-up hour wherein we awaited
What? - some explosive oracle to abash
The platitudes on the lawn? heaven's delegated
Angel - the golden rod, our burning bush?
No storm broke. Yet in retrospect the rose
Mounting vermilion, fading, glowing again
Like a fire's heart, that breathless inspiration
Of pampas grass, crab-tree's attentive pose
Never were so divinely charged as then -
The veiled Word's flesh, a near annunciation.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954313
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2022
Я не хочу більшого, лиш руку;
руку зранену, якщо можливо.
Я не хочу більшого, лиш руку
в тисячу ночей моїх безсонних.
Буде в ній вапняна білість лілії.
Буде голубом горнутися до серця.
Буде берегти вночі в дорозі,
і рішуче не підпустить місяць.*
Я не хочу більшого, лиш руку -
хліб насущний, білий саван болю.
Я не хочу більшого, лиш руку;
що крилом моєї смерті стане.
Інше все минеться.
Незнайоме хвилювання теж. Зорі вічні.
Інше все недовговічне; сумно вітрові
в час, коли втікають хмари листя.
[i]* За повір'ям, людина помирає, коли на неї крізь вікно світить місяць
[/i]
[b]Federico García Lorca Casida de la mano imposible[/b]
Yo no quiero más que una mano;
una mano herida, si es posible.
Yo no quiero más que una mano
aunque pase mil noches sin lecho.
Sería un pálido lirio de cal.
Sería una paloma amarrada a mi corazón.
Sería el guardián que en la noche de mi tránsito
prohibiera en absoluto la entrada a la luna.
Yo no quiero más que esa mano
para los diarios aceites y la sábana blanca de mi agonía.
Yo no quiero más que esa mano
para tener un ala de mi muerte.
Lo demás todo pasa.
Rubor sin nombre ya. Astro perpetuo.
Lo demás es lo otro; viento triste,
mientras las hojas huyen en bandadas.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954199
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2022
[b]1. Удар рогом і смерть[/b]
О п’ятій годині вечора.
Рівно о п’ятій годині вечора**.
Хлопчик приніс білий саван
о п’ятій годині вечора.
Винесли кошик з вапном
о п’ятій годині вечора.
Далі смерть, нічого, крім смерті
о п’ятій годині вечора.
Вітер підхоплює вату
о п’ятій годині вечора.
Нікель і скло з іржею
о п’ятій годині вечора.
Бій голуба з леопардом
о п’ятій годині вечора.
Стегно, пронизане рогом,
о п’ятій годині вечора.
Почали калатати дзвони
о п’ятій годині вечора.
Задзвеніли миш’як і дим
о п’ятій годині вечора.
Змовкли юрми на перехрестях
о п’ятій годині вечора.
І серце бика шалене!
о п’ятій годині вечора.
Хололи краплини поту
о п’ятій годині вечора,
коли вилився йод на арену
о п’ятій годині вечора,
смерть в рану відклала яйця
о п’ятій годині вечора.
О п’ятій годині вечора.
Рівно о п’ятій годині вечора.
Ліжком стала йому домовина
о п’ятій годині вечора.
Прах і флейти сурмили в вуха
о п’ятій годині вечора.
Бик ревів над його головою
о п’ятій годині вечора.
В кімнаті веселка агонії
о п’ятій годині вечора.
Даль вставала гангреною
о п’ятій годині вечора.
В паху розквітали іриси
о п’ятій годині вечора.
Наче сонце, палила рана
о п’ятій годині вечора,
Зазирали у вікна люди
о п’ятій годині вечора.
О п’ятій годині вечора.
Ай, ці жахливі п’ять годин вечора!
П’ять годин на усіх годинниках!
Була п’ята година вечора!
[i]* Ігнасіо Санчес Мехіас – матадор, письменник, близький друг Федеріко Гарсіа Лорки. Під час кориди бик розірвав йому стегнову артерію.
** п’ята година вечора – традиційний час початку кориди в Іспанії[/i]
[b]2. Розлита кров[/b]
Я не хочу, це бачити!
Скажіть місяцю, як зійде,
Що я не хочу бачити кров
Ігнасіо на арені.
Я не хочу, це бачити!
Місяць повний,
хмари як тихі коні,
і місце похмурого сну
за бар’єром першого ряду.
Я не хочу, це бачити!
Пам’ять моя палає.
Передайте жасминам,
що замало їх білизни!
Я не хочу, це бачити!
Корова старого світу
Провела язиком печалі
по закривавленій морді
на залитій кров'ю арені,
і бики де Гісандо,
чи зі смерті, чи з каменю,
від двухсотрічної втоми,
ревучи, землею ступали.
Ні.
Я не хочу, це бачити!
Сходить по східцях Ігнасіо
свою смерть несе на плечах.
Чекав він світанку,
і не настав світанок.
Шукав свій постійний вигляд
і заблудився у сні.
Шукав він прекрасне тіло,
і натрапив на кров розлиту!
Не кажіть мені, що він бачив!
Я не хочу відчути, як струмінь
повільно втрачає силу;
цей струмінь, який заливає
розпростертого і потрапляє
на убрання і шкіру
жадібної юрми.
Хто там кличе, щоб я прийшов!
Не кажіть, щоб я подивився!
Його очі були відкриті,
коли він зустрів удар рогом,
коли піднімала голову
небезпечність віків.
Серед небесного стада
викрики змовкли в повітрі,
коли гнали биків небесних
пастухи у бліді тумани.
Не стало в Севільї найпершого,
ніхто не зрівняється з ним
ні вправним мечем, як у нього,
ні таким же відданим серцем.
Він був, як річка, сміливий,
сила його дивовижна,
тіло різьблене з мармуру,
приваблююча розсудливість.
Римський тип андалузця
з розумом золотим,
була його посмішка нардом
розуму і дотепності.
Який великий тореро на арені!
Який видатний горець в горах!
Яка його шпага ласкава!
Які його шпори жорстокі!
Яка делікатність роси!
Які світозорі вистави!
Які відчайдушні останні
його бандерильї пітьми!
Але зараз заснув він навіки.
Віднині лиш мох і трави
звично своїми пальцями
торкатимуть черепа квітку.
Віднині пісні його крові
луги і болота співають,
з холодних рогів місяця
стікаючи мертвим туманом,
об сотні копит спіткаючись,
довгий чорний язик печалі
у розлитій калюжі агонії
біля Гвадалквівіру зоряного.
О білі стіни Іспанії!
О чорний бик печалі!
О сувора кров Ігнасіо!
О солов'ї його вен!
Ні.
Я не хочу, це бачити!
Немає чаші, щоб це вмістити,
немає ластівок, щоб це випити,
немає інію, щоб остудити,
немає ні пісні, ні повені лілій,
немає дзеркал, щоб покрити сріблом
Ні.
Я не хочу, це бачити!
[b]3. Наявне тіло[/b]
Надгробний камінь – місце, де зітхають мрії
без струменів води й холодних кипарисів.
Надгробний камінь - бік зовортний часу
із плачучих дерев і стежок і планет.
Я бачив, як стрімкі потоки сірих злив
здіймали зранені безсилі руки,
щоб затулитись від надгробних каменів,
які звільняли їх від тіл безкровних.
Надгробний камінь це кінець насінню й хмарам,
скелетам жайворонків і нічних вовків;
не здатен народити слово, воду, пломінь,
лише місця, місця, і знов місця без стін.
Надгробний камінь над Ігнасіо шляхетним.
Ось і кінець; Що сталося? Погляньте на обличчя:
Зробила смерть його мертвотно-сірим,
підставила похмурий образ мінотавра.
Ось і кінець. Дощ ллється у відкритий рот,
його загиблу душу мчить шалений вітер,
І лиш Любов, напоєна сльозами світу,
Свої стада відігріває на вершині.
Сказати що? В могилі зогниє мовчання.
Відомо, що наявне тіло зникне,
не стане форми, що співала солов'ями,
і ми віллємося в бездонну яму.
Хто скомкав його саван? Не кажіть неправди!
Ніхто тут не співає, ніхто в кутку не плаче,
не пронизає шпага, не налякають змії:
не хочу більше цих очей навколо,
що розглядають тіло, не знаюче спокою.
Я хочу бачити чоловіків неговірких,
які коней приборкуєть і підкоряють ріки;
міцних чоловіків, які на всю горлянку
співатимуть про сонце і про гори.
Я хочу бачити їх тут. Перед надгробним каменем.
Тут перед цим безсильним тілом.
Я хочу, щоб вони навчили відшукати вихід
зі смерті для цього капітана нерішучого.
Я хочу, щоб мене навчили плакати як ріки
в серпанковім тумані з крутими берегами,
щоб не стало тіла Ігнасіо, не стало,
ще раз почутого биків дихання.
Щоб не було арени круглої, як місяць,
де плаче дічинка над нерухомим м’ясом,
де заблукали у пітьмі безмовні риби,
і замерзає дим над побілілим бур’яном.
Не хочу, щоб його обличчя вкрила
хустина, щоб звикав носити свою смерть.
Втікай, Ігнасіо: не слухай лютий рев.
Засни, зникай, спочинь: і море теж вмирає!
[b]4. Душа відсутня[/b]
Не впізнають тебе ні бик, ні інжир,
Ні мурашки, ні коні в твоєму дворі,
Не впізнають тебе ні дитина, ні вечір,
тому що ти мертвий навіки.
Не впізнають тебе вершини скель,
Ні пітьма, що тебе зруйнувала.
Не впізнає тебе твоя пам’ять німа,
тому що ти мертвий навіки.
Інша осінь настане знову,
Виноград сховають тумани й ченці,
не подивиться в очі тобі ніхто,
тому що ти мертвий навіки.
Тому що ти мертвий навіки,
як усі, хто помер на Землі,
як усі забуті померлі,
серед куп околілих псів.
Тебе не впізнають. Ні. Та я оспіваю тебе.
Твою вдачу і грацію я оспіваю.
Твій розсудливий розум, ученість.
Твою тягу до смерті і смак твоїх губ.
Печаль у твоїй веселій звитязі.
Не часто народжуються такі, як він,
Справжній андалузець, спраглий пригод.
Слова про його досконалість плачуть,
і спогад в оливах сумним вітерцем.
[b]Federico García Lorca LLANTO POR IGNACIO SÁNCHEZ MEJÍAS[/b]
[b]1. LA COGIDA Y LA MUERTE[/b]
A las cinco de la tarde.
Eran las cinco en punto de la tarde.
Un niño trajo la blanca sábana
a las cinco de la tarde.
Una espuerta de cal ya prevenida
a las cinco de la tarde.
Lo demás era muerte y sólo muerte
a las cinco de la tarde.
El viento se llevó los algodones
a las cinco de la tarde.
Y el óxido sembró cristal y níquel
a las cinco de la tarde.
Ya luchan la paloma y el leopardo
a las cinco de la tarde.
Y un muslo con un asta desolada
a las cinco de la tarde.
Comenzaron los sones de bordón
a las cinco de la tarde.
Las campanas de arsénico y el humo
a las cinco de la tarde.
En las esquinas grupos de silencio
a las cinco de la tarde.
¡Y el toro solo corazón arriba!
a las cinco de la tarde.
Cuando el sudor de nieve fue llegando
a las cinco de la tarde
cuando la plaza se cubrió de yodo
a las cinco de la tarde,
la muerte puso huevos en la herida
a las cinco de la tarde.
A las cinco de la tarde.
A las cinco en Punto de la tarde.
Un ataúd con ruedas es la cama
a las cinco de la tarde.
Huesos y flautas suenan en su oído
a las cinco de la tarde.
El toro ya mugía por su frente
a las cinco de la tarde.
El cuarto se irisaba de agonía
a las cinco de la tarde.
A lo lejos ya viene la gangrena
a las cinco de la tarde.
Trompa de lirio por las verdes ingles
a las cinco de la tarde.
Las heridas quemaban como soles
a las cinco de la tarde,
y el gentío rompía las ventanas
a las cinco de la tarde.
A las cinco de la tarde.
¡Ay, qué terribles cinco de la tarde!
¡Eran las cinco en todos los relojes!
¡Eran las cinco en sombra de la tarde!
[b]2. LA SANGRE DERRAMADA[/b]
¡Qué no quiero verla!
Dile a la luna que venga,
que no quiero ver la sangre
de Ignacio sobre la arena.
¡Que no quiero verla!
La luna de par en par,
caballo de nubes quietas,
y la plaza gris del sueño
con sauces en las barreras
¡Qué no quiero verla!
Que mi recuerdo se quema.
¡Avisad a los jazmines
con su blancura pequeña!
¡Qué no quiero verla!
La vaca del viejo mundo
pasaba su triste lengua
sobre un hocico de sangres
derramadas en la arena,
y los toros de Guisando,
casi muerte y casi piedra,
mugieron como dos siglos
hartos de pisar la tierra.
No.
¡Qué no quiero verla!
Por las gradas sube Ignacio
con toda su muerte a cuestas.
Buscaba el amanecer,
y el amanecer no era.
Busca su perfil seguro,
y el sueño lo desorienta.
Buscaba su hermoso cuerpo
y encontró su sangre abierta.
¡No me digáis que la vea!
No quiero sentir el chorro
cada vez con menos fuerza;
ese chorro que ilumina
los tendidos y se vuelca
sobre la pana y el cuero
de muchedumbre sedienta.
¡Quién me grita que me asome!
¡No me digáis que la vea!
No se cerraron sus ojos
cuando vio los cuernos cerca,
pero las madres terribles
levantaron la cabeza.
Y a través de las ganaderías,
hubo un aire de voces secretas
que gritaban a toros celestes,
mayorales de pálida niebla.
No hubo príncipe en Sevilla
que comparársele pueda,
ni espada como su espada,
ni corazón tan de veras.
Como un río de leones
su maravillosa fuerza,
y como un torso de mármol
su dibujada prudencia.
Aire de Roma andaluza
le doraba la cabeza
donde su risa era un nardo
de sal y de inteligencia.
¡Qué gran torero en la plaza!
¡Qué gran serrano en la sierra!
¡Qué blando con las espigas!
¡Qué duro con las espuelas!
¡Qué tierno con el rocío!
¡Qué deslumbrante en la feria!
¡Qué tremendo con las últimas
banderillas de tiniebla!
Pero ya duerme sin fin.
Ya los musgos y la hierba
abren con dedos seguros
la flor de su calavera.
Y su sangre ya viene cantando:
cantando por marismas y praderas,
resbalando por cuernos ateridos
vacilando sin alma por la niebla,
tropezando con miles de pezuñas
como una larga, oscura, triste lengua,
para formar un charco de agonía
junto al Guadalquivir de las estrellas.
¡Oh blanco muro de España!
¡Oh negro toro de pena!
¡Oh sangre dura de Ignacio!
¡Oh ruiseñor de sus venas!
No.
!Que no quiero verla!
Que no hay cáliz que la contenga,
que no hay golondrinas que se la beban,
no hay escarcha de luz que la enfríe,
no hay canto ni diluvio de azucenas,
no hay cristal que la cubra de plata.
No.
!Yo no quiero verla!
[b]3. CUERPO PRESENTE[/b]
La piedra es una frente donde los sueños gimen
sin tener agua curva ni cipreses helados.
La piedra es una espalda para llevar al tiempo
con árboles de lágrimas y cintas y planetas.
Yo he visto lluvias grises correr hacia las olas
levantando sus tiernos brazos acribillados,
para no ser cazadas por la piedra tendida
que desata sus miembros sin empapar la sangre.
Porque la piedra coge simientes y nublados,
esqueletos de alondras y lobos de penumbra;
pero no da sonidos, ni cristales, ni fuego,
sino plazas y plazas y otras plazas sin muros.
Ya está sobre la piedra Ignacio el bien nacido.
Ya se acabó; ¿qué pasa? Contemplad su figura:
la muerte le ha cubierto de pálidos azufres
y le ha puesto cabeza de oscuro minotauro.
Ya se acabó. La lluvia penetra por su boca.
El aire como loco deja su pecho hundido,
y el Amor, empapado con lágrimas de nieve
se calienta en la cumbre de las ganaderías.
¿Qué dicen? Un silencio con hedores reposa.
Estamos con un cuerpo presente que se esfuma,
con una forma clara que tuvo ruiseñores
y la vemos llenarse de agujeros sin fondo.
¿Quién arruga el sudario? ¡No es verdad lo que dice!
Aquí no canta nadie, ni llora en el rincón,
ni pica las espuelas, ni espanta la serpiente:
aquí no quiero más que los ojos redondos
para ver ese cuerpo sin posible descanso.
Yo quiero ver aquí los hombres de voz dura.
Los que doman caballos y dominan los ríos;
los hombres que les suena el esqueleto y cantan
con una boca llena de sol y pedernales.
Aquí quiero yo verlos. Delante de la piedra.
Delante de este cuerpo con las riendas quebradas.
Yo quiero que me enseñen dónde está la salida
para este capitán atado por la muerte.
Yo quiero que me enseñen un llanto como un río
que tenga dulces nieblas y profundas orillas,
para llevar el cuerpo de Ignacio y que se pierda
sin escuchar el doble resuello de los toros.
Que se pierda en la plaza redonda de la luna
que finge cuando niña doliente res inmóvil;
que se pierda en la noche sin canto de los peces
y en la maleza blanca del humo congelado.
No quiero que le tapen la cara con pañuelos
para que se acostumbre con la muerte que lleva.
Vete, Ignacio: No sientas el caliente bramido.
Duerme, vuela, reposa: ¡También se muere el mar!
[b]4. ALMA AUSENTE[/b]
No te conoce el toro ni la higuera,
ni caballos ni hormigas de tu casa.
No te conoce el niño ni la tarde
porque te has muerto para siempre.
No te conoce el lomo de la piedra,
ni el raso negro donde te destrozas.
No te conoce tu recuerdo mudo
porque te has muerto para siempre.
El otoño vendrá con caracolas,
uva de niebla y monjes agrupados,
pero nadie querrá mirar tus ojos
porque te has muerto para siempre.
Porque te has muerto para siempre,
como todos los muertos de la Tierra,
como todos los muertos que se olvidan
en un montón de perros apagados.
No te conoce nadie. No. Pero yo te canto.
Yo canto para luego tu perfil y tu gracia.
La madurez insigne de tu conocimiento.
Tu apetencia de muerte y el gusto de tu boca.
La tristeza que tuvo tu valiente alegría.
Tardará mucho tiempo en nacer, si es que nace,
un andaluz tan claro, tan rico de aventura.
Yo canto su elegancia con palabras que gimen
y recuerdo una brisa triste por los olivos.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954195
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2022
Цей день холодний і печальний;
Йде дощ, і вітер не стихає;
Лоза чіпляється за ненадійну стіну,
З поривом кожним мертве листя рине,
І день холодний і печальний.
Життя холодне і печальне;
Йде дощ, і вітер не стихає;
Думки чіпляються за втрачене минуле;
Надії юності знесло поривом бурі,
І дні холодні і печальні.
Вгамуйся, серце! годі нити;
За хмарами ще сонце світить;
З твоєю долею і інші долі схожі,
Повинен дощ пролитися у долі кожній,
Є дні холодні і печальні.
"Балади та інші вірші" 1842
[b]Henry Wadsworth Longfellow THE RAINY DAY[/b]
The day is cold, and dark, and dreary;
It rains, and the wind is never;
The vine still clings to the mouldering wall,
But at every gust the dead leaves fall,
And the day is dark and dreary.
My life is cold, and dark, and dreary;
It rains, and the wind is never weary;
My thoughts still cling to the mouldering Past,
But the hopes of youth fall thick in the blast,
And the days are dark and dreary.
Be still, sad heart! and cease repining;
Behind the clouds is the sun still shining;
Thy fate is the common fate of all,
Into each life some rain must fall,
Some days must be dark and dreary.
"Ballads and Other Poems" 1842
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954104
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2022
Після посушливого літа прийшла суха осінь. Настільки суха, що все живе завмерло, чекаючи лиха. Коли чогось чекаєш, воно обов’язково збудеться. То лише здається, що життя безладне. Воно підпорядковане сталим законам. Варто дослухатися, і стане зрозумілою їхня суть, відкриються зору шляхи, якими ходить очікуване щастя і незвані печалі. Жаль, щастя біжить непомітними стежками так швидко, що не встигнеш черевики взути, щоб догнати. Жаль, біда суне відразу всіми дорогами, ніяк її не оминеш.
З осінньою засухою у Дивний ліс прийшла біда. Чи хтось необачно кинув недопалок, чи з автомобіля впала іскра на сухий, як порох, килимок придорожньої трави. Спалахнуло, розгорілося, і загуділа лісова пожежа, злизуючи тисячами язиків усе живе на своєму шляху. Задихаючись, вибігали зі своїх нірок ящірки й миші, вискакували загорнуті в палаючі трав’яні перинки їжаки, які вже вклалися на зимову сплячку. Засліплені димом, стрибали врізнобіч зайці, втікали геть лисиці, кабани, вовки... Після пожежі залишилося покреслене сірими людськими стежками чорне згарище та обпалені вогнем дерева.
Першим повернувся до Дивного лісу дятел, заторохтів, забарабанив дзьобом по дереву, знайшов під корою личинку короїда, з’їв і вирішив, що жити тут можна. Услід прилетіли зграйкою горобці – ліс після пожежі такий, як і взимку, тихий, прозорий, на запах гарі можна не зважати, а харчі є поряд на вцілілому полі. Чорні, ніби обпалені вогнем, ворони погаласували, помітингували, та й вирішили, що весна покаже, чи вижив ліс, чи можна буде на деревах зробити гнізда. По одному чи зграйками поверталися до рідного лісу всі, хто врятувався від пожежі, бо добре тому, хто в своєму дому, а на чужині сумно й псині.
Прискакав до Дивного лісу Братик Бі – хутро підсмалене, лапки обпечені, але вушка, як прапорці, високо підняті над зчорнілим простором всеохоплюючої любові. Егей, листопадовички, хто вцілів після великої пожежі, життя триває, не сьогодні воно зародилося, не сьогодні й зникне! Ось і зайченятко - причаїлося на зеленому острівці споришу. Полум’я не знайшло поживи, обійшло його стороною. А тут цілий гурт малят у канаві біля джерела, де вогню нічого робити. От і добре. Будуть зайці, буде й ліс. Братик Бі розгосподарювався біля малечі, ніколи на небо глянути, тільки пильнує, чи не виросли в малих вуса. Бо як заєць вуса має, то про себе сам подбає.
Час спливав, час минав. Малеча підросла й розбіглася лісовими стежками шукати заяче щастя. Нарешті Братик Бі вибрався провідати стару грушу на узліссі. Стоїть чорна, обпалена, чи й прокинеться, коли пригріє весняне сонечко. Присів Братик Бі біля неї, зіщулив вушка-прапорці, задумався... чи про майбутню весну, чи про солодку моркву, чи про печені грушки.
О! Печені грушки! Взяв одну – солодко, смачно, але за вухами не лящить. Не доводилося ніколи куштувати печених груш, а вони ж такі добрі, що спав би – їв би, і встав би – їв би. Щось я віршами заговорив”, - хмикнув Братик Бі. – „Мабуть токсичні речовини від пожежі викликають психоделічні зміни моєї свідомості і віднині бути мені заячим поетом... Ні, краще заячим письменником і написати таку історію заячого життя, щоб вразити нею весь світ”.
- Атож, історія заячого життя матиме шанувальників серед вовків. Мені колись пощастило познайомитися з історією життя глухарів. Відтоді вправнішого за мене мисливця за глухарями немає не тільки в Дивному лісі, а й у ближніх лісах. Знання роблять життя прекрасним.
- Доброго здоров'я Вам, Братику Му. Добре, що Ви повернулися до нашого лісу. Сподіваюся, що підсмалений заєць не становить для Вас гастрономічного інтересу? – ввічливо і завбачливо, як завжди, відгукнувся Братик Бі.
- Підсмалений заєць не становить гастрономічного інтересу для смаленого вовка. Ви ж знаєте Закон лісу: в лиху годину весь ліс - одна родина, - заспокоїв його Братик Му.
- Братику Му, Ви схудли, зблідли і навіть не насміхаєтеся. У Вас все гаразд? Чи врятувалася Ваша родина?
- Дякую, Братику Бі, у нас все гаразд, пожежа зайнялася з іншого краю лісу, ми встигли врятуватися. Вже й нору полагодили. Жаль, земля попелом устелена, на ньому залишаються сліди. Ми нечасто виходимо, щоб не навести на нору мисливців. Та й мишей у лісі поменшало, з харчами стало сутужніше. Ваша книга про зайців могла б скрасити наші вечори, - Братик Му ввічливо проявив інтерес до анонсованої книги.
- Е-е, Братику Му, Ви мене невірно зрозуміли, я не збираюся писати „Посібник для вовків. Як уполювати зайця”. Це буде повість „Психологічні тонкощі заячих складнощів”, - мабуть під впливом печених грушок психоделічна свідомість Братика Бі не зреагувала на журливі інтонації співбесідника.
- Жаль, - зітхнув Братик Му, - Вовча спільнота давно чекає на правдиві заячі історії. Нас завжди дивувала заяча здатність заплутувати сліди, удавати свою присутність там, де їх немає і ховатися там, де ніхто не сподівається їх знайти. Звичайно, заєць - це не вовк, але ж не до такої міри. Повірте, приємніше добути мишу з нори, ніж ганятися лісом за зайцем. Без особливих зусиль можна вгамувати голод десятком мишей. Зате за зайцем набігаєшся, наморишся, а впіймаєш щось не варте зусиль - худе, жорстке, жилаве. Доки з”їси, можеш зуби втратити.
- Так таки худе та жилаве? – іронічно усміхнувся Братик Бі, який мав так багато чеснот, що не вважав жилавість своїм суттєвим недоліком.
- Всяк буває, - Братик Му делікатно не став обговорювати з зайцем відтінки смаку зайчатини. – Доки в лісі не превелися миші, можете спокійно насолоджуватися печеними грушками.
- А що буде, коли Ви з'їсте всіх мишей? - Братик Бі хоч і жив сьогоднішнім днем, але не забував подумки зазирнути в день завтрашній.
- Доки є вовки, не переведуться миші, - переконано запевнив Братик Му.
- Братику Му, Ви запрягаєте коня позаду воза. Саме чисельність популяції мишей регулює чисельність популяції вовків, а не навпаки, - виткнулося з мішка шило заячих знань про вовків.
Теоретично Братик Бі був і швець, і жнець і в дуду грець, тому намірився було навчити (теоретично) Братика Му запрягати коня у воза, та враз змовк. З одного боку він не хотів щоб до харчової ніші вовків потрапили зайці. З іншого він нарешті помітив, що й хутро у Братика Му недостатньо сіре, і очі у нього неяскраві, й вуха понурі і голос не бадьорий. Невже винна пожежа в Дивному лісі ? А якщо ні?
- Братику Му, що Вас так невпізнанно змінило? Невже пожежа? – Братик Бі не мав звички довго гадати, коли можна швидко запитати.
- Ет, не зважайте. Заєць вовка не зрозуміє.
- Можна, спробувати? Ми ж Братики?
- Братики-Кіндратики... Ви братик заячий, а я вовчий. Якби заєць здатен був упіймати хоча б одну мишу, можна було б і про розуміння поговорити.
- Еге! Ходила щука з котом мишей ловити, так вони їй і хвіст обгризли, - Братик Бі аж скривився, уявивши, як він полює на мишей. Краще Ви скуштуйте цю грушку. Скуштували? І як? Смачно? Мені теж смачно. Виходить, що не такі вже ми й різні. Ви спробуйте пояснити, а я спробую відчути себе у вашій шкурі, - наполіг Братик Бі.
- Заєць у вовчій шкурі, - посміхнувся нарешті Братик Му. – Що ж, приміряйте, чи не завелика вона для Вас.
Братик Бі наставив торчком вушка-прапорці, приготувавшись розуміти.
- Ви мабуть знаєте, - нерішуче почав Братик Му, - вовки кожної ночі співають колискову для Сонця.
- Звичайно, знаю, - підтвердив Братик Бі. – Весь Дивний ліс знає. Якби вовки не співали колискову для Сонця, воно б розгнівалося і спалило Землю. Тому зайці не надто ображаються, коли хтось з вовків уполює зайця. За все належить платити.
- Я теж думав, що від моїх колискових залежить життя на Землі. Але коли горів Дивний ліс, я за клопотами про порятунок родини забув про колискову. Нічого не змінилося від того, що я не заколисав Сонце. Від мене не залежить, чи спатиме вночі Сонце. То який сенс у вовчому житті?
- Братику Му, якщо не Ви, так інші Вовки співали свої колискові. Важливо, що Сонце це чуло. Доки вовки співають сонцю колискові, не зникне життя на Землі, - схвильовано втішив його Братик Му.
- Братику Бі, а чи не запрягаєте Ви коня позаду воза? – знову посміхнувся Братик Му.
- Я на возах собаку з”їв, - пожартував Братик Бі.
- Добре, що не вовка, - відгукнувся Братик Му.
Іноді важливо знати, що без тебе не впаде небо, яке ти тримаєш на своїх руках, не порушиться плин днів і ночей, якщо ти не котиш сонце по небу, що ти не один відповідаєш за життя на Землі.
Пожежа не знищила Дивний ліс, тому є надія, що казка не закінчиться
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954102
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2022
Символи грубих відчуттів - печалі
Текли, немов ріка сакральна, в тайні:
З бажань росли абстракції уявні,
І, як орел, у небеса злітали.
На шип ми своє серце натикали,
Ступаючи на ґрунт: куди летіли,
Чому страждали, ледве розуміли -
Боліло щось, родитися благало.
Томління юності! - Ніщо захмарне,
Потік похмурий віщувань даремних
У дзеркалі безсилля, як повернем
Первородство, кінець борні примарній.
Ах, не у мріях, коли душі вільні
від твані і лабет, приходить зрілість.
[b]CECIL DAY-LEWIS O DREAMS, O DESTINATIONS. VI[/b]
Symbols of gross experience! - our grief
Flowed, like a sacred river, underground:
Desire bred fierce abstractions on the mind,
Then like an eagle soared beyond belief.
Often we tried our breast against the thorn,
Our paces on the turf: whither we flew,
Why we should agonize, we hardly knew -
Nor what ached in us, asking to be born.
Ennui of youth! - thin air above the clouds,
Vain divination of the sunless stream
Mirror that impotence, till we redeem
Our birthright, and the shadowplay concludes.
Ah, not in dreams, but when our souls engage
With the common mesh and moil, we come of age.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954013
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2022
Старіючи, торуєм шлях туди, де дії
Рухали гори, розсували вшир долини:
Корилися на радість нам маленькі цілі,
Війну зустріли, воювали як повинні.
Цей шлях повинен повторити контур кожний,
Утворений вогнем поразок битв зі світом:
У сни невільничі біля бівачних вогнищ
Вертаємось в своє минуле подивитись.
Світанок давній згас, ми з нього починали
Прагнути цілісності: зараз зрозуміли
Півхліба, напівправди - досить напівв'ялим,
Спалахи вирвані з гниття задовольнили.
Юносте вмерла, вибач нам, що відступали,
Трофеї взяли там, де твою честь згубили.
[b]CECIL DAY-LEWIS O DREAMS, O DESTINATIONS. VII[/b]
Older, we build a road where once our active
Heat threw up mountains and the deep dales veined:
We're glad to gain the limited objective,
Knowing the war we fight in has no end.
The road must needs follow each contour moulded
By that fire in its losing fight with earth:
We march over our past, we may behold it
Dreaming a slave's dream on our bivouac hearth.
Lost the archaic dawn wherein we started,
The appetite for wholeness: now we prize
Half-loaves, half-truths -- enough for the half-hearted,
The gleam snatched from corruption satisfies.
Dead youth, forgive us if, all but defeated,
We raise a trophy where your honour lies
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954012
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2022
Поглянь, омана давня ще раз повертається
По стежці польовій, коли цикорій розгорається
Як очі літа, в полудень синіють краплі сяйва,
І серце тягнеться до них і знов жадає:
Жадає вийти за межу у світ печалей
За кожним сплеском щастя, спогади потонуть
В тумані бризок золотих, сон оборонить
Від змін і ночі, вслід все інше обступає.
Любове, ми вловили досконалість світу,
Як уловив цикорій дивне сяйво самоцвіту:
Згорає літо, його квіти швидко блякнуть -
Омана вічна, що можливо замінити
Призначення для сонця й глини, духу й літа,
Якщо колись у згоді з ними заспівати!
[b]CECIL DAY-LEWIS O DREAMS, O DESTINATIONS. VIII [/b]
But look, the old illusion still returns,
Walking a field-path where the succory burns
Like summer's eye, blue lustre-drops of noon,
And the heart follows it and freshly yearns:
Yearns to the sighing distances beyond
Each height of happiness, the vista drowned
In gold-dust haze, and dreams itself immune
From change and night to which all else is bound.
Love, we have caught perfection for a day
As succory holds a gem of halcyon ray: (безжурний промінь)
Summer bums out, its flower will tarnish soon--
Deathless illusion, that could so relay
The truth of flesh and spirit, sun and clay
Singing for once together all in tune!
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=f97ZX6BzZek[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953922
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2022
Мандруючи як птах, байдуже споглядати
Пустелю, де в піску втонули кам'яні боги,
Як океан в невиннім сні голубить береги;
Втікать від часу, починати все спочатку.
Селитися як птах, незмінно проявляти
Ознаки вірності у збуренім потоці
Схвильованих світил і осені: в затоці
Вгорі над пінистими хвилями ширяти.
Ось так би й нам. Жаль, птах всліпу летить по світу,
Йому призначення не явить зримо виду:
Його вага на гладі вод не лишить сліду,
З його гнізда невдовзі кошик зробить вітер.
Мандрівники, ми - полотно доріг, які пройшли;
Як пір'я на потоці часу, осідаєм ми.
[b]CECIL DAY-LEWIS O DREAMS, O DESTINATIONS. IX [/b]
To travel like a bird, lightly to view
Deserts where stone gods founder in the sand,
Ocean embraced in a white sleep with land;
To escape time, always to start anew.
To settle like a bird, make one devoted
Gesture of permanence upon the spray
Of shaken stars and autumns: in a bay
Beyond the crestfallen surges to have floated.
Each is our wish. Alas, the bird flies blind,
Hooded by a dark sense of destination:
Her weight on the glass calm leaves no impression,
Her home is soon a basketful of wind.
Travellers, we are fabric of the road we go;
We settle, but like feathers on time's flow.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953921
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2022
Тому що ти моя і не моя
Тому що думаю про тебе
Тому що уночі не сплю
Тому що прийде ніч й розкаже про любов
Тому що ти прийшла й забрала свій портрет
І ти гарніша за усі свої портрети
Тому що ти прекрасна від підошв до душі
Тому що доброю душею ти мені підходиш
Тому що ти за гордістю ховаєш ніжність
Маленьке ніжне
Серце у броні
Тому що ти моя
Тому що не моя
Тому що тебе бачу і вмираю
І гірше ніж вмираю
Якщо тебе кохана не побачу
Якщо на тебе не дивлюся
Тому що ти живеш завжди де заманеться
Тому що тобі краще жити там де заманеться
Тому що в тебе губи наче кров
А ти холодна
Я відчуваю що люблю тебе кохана
Я відчуваю що тебе кохаю
Хоча болить ця рана наче дві
Хоча якщо шукати ти її не знайдеш
І хоча
Минає ніч а ти моя
І не моя.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=M7JfFwmXc_c[/youtube]
[b]Mario Benedetti CORAZÓN CORAZA[/b]
Porque te tengo y no
Porque te pienso
Porque la noche está de ojos abiertos
Porque la noche pasa y digo amor
Porque has venido a recoger tu imagen
Y eres mejor que todas tus imágenes
Porque eres linda desde el pie hasta el alma
Porque eres buena desde el alma a mí
Porque te escondes dulce en el orgullo
Pequeña y dulce
Corazón coraza
Porque eres mía
Porque no eres mía
Porque te miro y muero
Y peor que muero
Si no te miro amor
Si no te miro
Porque tú siempre existes dondequiera
Pero existes mejor donde te quiero
Porque tu boca es sangre
Y tienes frío
Tengo que amarte amor
Tengo que amarte
Aunque esta herida duela como dos
Aunque te busque y no te encuentre
Y aunque
La noche pase y yo te tenga
Y no.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953817
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2022
Ти не зупинишся
на узбіччі
не остудиш радість
не захочеш бажань
ти не врятуєшся ні зараз
ні повік
ти не врятуєшся
ти не заспокоїшся
тебе не втішить світ
хоча б тихим закутком
ти не зімкнеш повіки
важкі як вирок
ти не залишишся без губ
ти не спатимеш без снів
ти не думатимеш без крові
ти не судитимеш без часу
але якщо
всупереч всьому
не зможеш уникнути цього
і остудиш радість
і захочеш бажань
і врятуєшся зараз
і заспокоїшся
і тебе втішить світ
хоча б тихим закутком
і зімкнеш повіки
важкі як вирок
і пересихатимуть губи
і спатимеш без снів
і думатимеш без крові
і судитимеш без часу
і ти зупинишся
на узбіччі
і ти врятуєшся
після цього
ти не залишишся зі мною.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=rwivEVwkyXw[/youtube]
[b]Mario Benedetti NO TE SALVES[/b]
No te quedes inmóvil
al borde del camino
no congeles el júbilo
no quieras con desgana
no te salves ahora
ni nunca
no te salves
no te llenes de calma
no reserves del mundo
sólo un rincón tranquilo
no dejes caer los párpados
pesados como juicios
no te quedes sin labios
no te duermas sin sueño
no te pienses sin sangre
no te juzgues sin tiempo
pero si
pese a todo
no puedes evitarlo
y congelas el júbilo
y quieres con desgana
y te salvas ahora
y te llenas de calma
y reservas del mundo
sólo un rincón tranquilo
y dejas caer los párpados
pesados como juicios
y te secas sin labos
y te duermes sin sueño
y te piensas sin sangre
y te juzgas sin tiempo
y te quedas inmóvil
al borde del camino
y te salvas
entonces
no te quedes conmigo.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953816
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2022
„Що ми робимо у своєму приватному житті – це наша справа”, - говорили
Шість Приголомшуючик Медсестер з госпіталю Пікапун в Кароліні,
колихаючи своїми грудьми
з божественною солодкістю
що якби Бог був жінкою? хтось сказав
що якби Богом були Шість Приголомшуючих Медсестер з Пікапуну? сказав хтось
що якби Бог так солодко колихав грудьми? сказав
що якби Бог був жінкою?
розповзаються слухи про Шістьох
їх бачили покидаючими підозрілий на вигляд притулок зі скорботними губами
їх бачили в ліжку Готелю Дракули
їх бачили блудницями з кравцями шевцями, м'ясниками всього
Пікапуна
а хіба Бог не покидає підозрілий на вигляд притулок зі скорботними
губами? хтось сказав
що якби Бог був жінкою?
цицьки Бога! білі ляжки Бога! молочні! Сказав
молоко Бога! прокричали з дахів всього міста
так що запалили
високий вогонь біля підніжжя гори на Сході
і при цьому спалили Шістьох Приголомшуючих Медсестер з Пікапуна
вони всі були білявками і щодня бачили смерть за роботою
ось і все
так закінчується потрясіння смертних і безсмертних в Кароліні
і в інших обителях Бога
що якби Бог був жінкою?
що якби Бог був Шістьма Приголомшуючими Медсестрами Пікапуна? сказав хтось
[b]Хуан Хельман PREGUNTAS[/b]
“lo que hacemos en nuestra vida privada es cosa nuestra” dijeron
las Seis Enfermeras Locas del Pickapoon Hospital de Carolina
mientras movían sus pechos con una
dulzura tan parecida a Dios
¿y si Dios fuera una mujer? alguno dijo
¿y si Dios fuera las Seis Enfermeras Locas de Pickapoon? dijo alguno
¿y si Dios moviera los pechos dulcemente? dijo
¿y si Dios fuera una mujer?
corrían rumores acerca de las Seis
las habían visto salir de hospedajes sospechosos con una mirada triste
en la boca
las habían visto en una cama del Bat Hotel
las habían visto fornicando con sastres zapateros carniceros de toda
Pickapoon
¿y acaso Dios no sale de los hospedajes con una mirada triste
en la boca? alguno dijo
¿y si Dios fuera una mujer?
¡tetas de Dios! ¡blancos muslos de Dios! ¡lechosos! Dijo
¡leche de Dios! gritaba por los techos de toda la ciudad
así que lo quemaron
hicieron una hoguera alta al pie de la colina del Este
y también quemaron a las Seis Enfemeras Locas de Pickapoon
todas eran rubias y cada día habían visto a la muerte trabajar
eso es todo
así acaban con los temblores mortales e inmortales en Carolina
y otros sitios de Dios
¿y si Dios fuera una mujer?
¿y si Dios fuera las Seis Enfermeras Locas de Pickapoon? dijo alguno.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953710
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2022
[i] А якби Богом була жінка?
Хуан Гельман
[/i]А якби Богом була жінка?
запитав Хуан простодушно,
так, так, якби Богом була жінка
цілком можливо що агностики і атеїсти
не стали б його заперечувати
а прийняли б з розкритими обіймами.
Можливо він би манив прекрасною наготою
ми б цілували його не бронзові ноги,
його не кам’яний лобок,
його не мармурові перси,
його не гіпсові вуста.
Якби Богом була жінка ми б обіймами
виманювали його з далини
і не дозволяли присягати
що навіть смерть не розлучить нас
так як він безсмертний у найвищому сенсі
і замість зараження СНІДом чи панікою
заражав би нас своїм безсмертям.
Якби Богом була жінка, вона б не ховалася
десь у царстві небесному
а тільки й чекала нас у сінцях перед пеклом
з розкритими обіймами
не пластмасовими трояндами
і не ангельською любов’ю.
О Боже мій, Боже мій
якби віднині й навіки
ти був жінкою
які б ти влаштовував чудові скандали,
які натхненні, розкішні, неймовірні,
фантастичні сварки.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=jNWvVZFGXN4[/youtube]
[b]Mario Benedetti SI DIOS FUERA UNA MUJER[/b]
[i] ¿Y si Dios fuera mujer?
Juan Gelman[/i]
¿Y si Dios fuera mujer?
pregunta Juan sin inmutarse,
vaya, vaya si Dios fuera mujer
es posible que agnósticos y ateos
no dijéramos no con la cabeza
y dijéramos sí con las entrañas.
Tal vez nos acercáramos a su divina desnudez
para besar sus pies no de bronce,
su pubis no de piedra,
sus pechos no de mármol,
sus labios no de yeso.
Si Dios fuera mujer la abrazaríamos
para arrancarla de su lontananza
y no habría que jurar
hasta que la muerte nos separe
ya que sería inmortal por antonomasia
y en vez de transmitirnos SIDA o pánico
nos contagiaría su inmortalidad.
Si Dios fuera mujer no se instalaría
lejana en el reino de los cielos,
sino que nos aguardaría en el zaguán del infierno,
con sus brazos no cerrados,
su rosa no de plástico
y su amor no de ángeles.
Ay Dios mío, Dios mío
si hasta siempre y desde siempre
fueras una mujer
qué lindo escándalo sería,
qué venturosa, espléndida, imposible,
prodigiosa blasfemia.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953708
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2022
Десь за морями і за рожевими горами
Далека Італія, юності край заповітний,
Мрій моїх рідна Вітчизна.
Багряні дерева розповідають про осінь.
В започатковану осінь
Мого життя сиджу я самотній,
Дивлюся в прекрасні безжалісні очі світу,
Шукаю фарби кохання й малюю її,
Ту, що так часто манила,
Яку я кохаю завжди і навік.
Кохання й самотність,
Кохання і нездійсниме бажання
Першоджерела мистецтва;
Навіть у осінь життя
Вони мене вводять за руку,
І їхня пристрасна пісня
Чаруючим сяйвом над морем і горами
І над прощальним, прекрасним буттям.
[b]Hermann Hesse BLICK NACH ITALIEN[/b]
Über dem See und hinter den rosigen Bergen
Liegt Italien meiner Jugend gelobtes Land,
Meiner Träume vertraute Heimat.
Rote Bäume sprechen vom Herbst.
Und im beginnenden Herbst
Meines Lebens sitz' ich allein,
Schaue der Welt ins schöne grausame Auge,
Wähle Farben der Liebe und male sie,
Die so oft mich betrog,
Die ich immer und immer noch liebe.
Liebe und Einsamkeit,
Liebe und unerfüllbare Sehnsucht
Sind die Mütter der Kunst;
Noch im Herbst meines Lebens
Führen sie mich an der Hand,
Und ihr sehnliches Lied
Zaubert Glanz über See und Gebirg
Und die abschiednehmende, schöne Welt.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953615
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2022
Вночі уві сні міста і люди,
Монстри й повітряні споруди,
Все, ти знаєш, все мусить постати
Із душі у темній кімнаті,
Це твої власні образи й дії.
Це твої мрії.
Йди вдень через місто і провулок,
Дивись на хмари, на примар,
Ти їх одержуєш у подарунок:
Це твоє, твій поетичний дар!
Все, що було думками донині,
Стократно прожите і тремтить,
Воно твоє, в твоїй середині
Мрія, що душу твою ятрить
В тобі самому завжди ступає,
Швидко ховається і виповзає,
Ти промовець і ти приймач,
Ти творець і ти руйнач.
Чарівна сила давно забута,
Павук висвячений шахраєм,
Світ, який не можна збагнути,
Доки дихаєш, він живе.
[i]--------
Ні неба – ні землі,
але завжди ще
падають сніжинки
(Хашин)[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=fb-OTu5ShRI[/youtube]
[b]Hermann Hesse DIE WELT UNSER TRAUM[/b]
Nachts im Traum die Städt’ und Leute,
Ungeheuer, Luftgebäude,
Alle, weißt du, alle steigen
Aus der Seele dunklem Raum,
Sind dein Bild und Werk, dein eigen,
Sind dein Traum.
Geh am Tag durch Stadt und Gassen,
Schau in Wolken, in Gesichter,
Und du wirst verwundert fassen:
Sie sind dein, du bist ihr Dichter!
Alles, was vor deinen Sinnen
Hundertfältig lebt und gaukelt,
Ist ja dein, ist in dir innen,
Traum, den deine Seele schaukelt.
Durch dich selber ewig schreitend,
Bald beschränkend dich, bald weitend,
Bist du Redender und Hörer,
Bist du Schöpfer und Zerstörer.
Zauberkräfte, längst vergeßne,
Spinnen heiligen Betrug,
Und die Welt, die unermeßne,
Lebt von deinem Atemzug.
--------
[i]Kein Himmel - keine Erde
aber immer noch
fallen Schneeflocken
(Hashin)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2022
„Я дякую тобі, що б не було”. І відвернулася,
І наче промінь сонця на зів’ялих квітах
Згасає, коли їх розкидав вітер,
Пішла поквапливо від мене. Ні, хай триває
Хоча б година сонячна і всемогутні боги
Не зможуть похвалитися нічим прекраснішим,
Аніж побачене за цю годину, що минула.
[i] Erat hora – був час (лат.).[/i]
[b]Ezra Pound ERAT HORA[/b]
‘Thank you, whatever comes.' And then she turned
And, as the ray of sun on hanging flowers
Fades when the wind hath lifted them aside,
Went swiftly from me. Nay, whatever comes
One hour was sunlit and the most high gods
May not make boast of any better thing
Than to have watched that hour as it passed.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953514
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2022
Я не зігнуся, щоб тебе здобути
медовим словом, квітнучим цілунком
і краплями солодких напівістин,
що падають в траву старих забутих міфів про любов,
утрачену в минулих днях.
У воркотінні сутінків
Не смію я здаватись нижчим тебе,
Захоплюватись пошепки,
тремтячи, як відлуння дальніх дзвонів.
Я всі ці речі знав колись
І уникав
У тій веселій юності, лишив я їх минулому.
І зникло це,
Неначе подих вітру.
Ні, я не можу домагатися тебе таким;
Але колись я вирвуся нагору,
Де суть всіх істин,
Тоді, охоплений вогнем великих звершень,
Тебе покликати повинен за собою,
Я завжди прагнутиму звати,
„Іди услід! Іди услід!”
І наша переможна зустріч
Повинна відродити силу.
І разом посеред стихії
Ми у взаємнім прагненні повинні
Гукати завжди:
„Я йду, а ти іди ще далі.”
І знову, „Йди услід”,
Нам зупинятися не можна.
[b]Ezra Pound THE SUMMONS[/b]
I can not bow to woo thee
With honey words and flower kisses
And the dew of sweet half-truths
Fallen on the grass of old quaint love-tales
Of broidered days foredone.
Nor in the murmurous twilight
May I sit below thee,
Worshiping in whispers
Tremulous as far-heard bells.
All these things have I known once
And passed
In that gay youth I had but yester-year.
And that is gone
As the shadow of wind.
Nay, I can not woo thee thus;
But as I am ever swept upward
To the centre of all truth
So must I bear thee with me
Rapt into this great involving flame,
Calling ever from the midst thereof,
"Follow! Follow!"
And in the glory of our meeting
Shall the power be reborn.
And together in the midst of this power
Must we, each outstriving each,
Cry eternally:
"I come, go thou yet further."
And again, "Follow,"
For we may not tarry.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953513
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2022
I
Це шкільний двір
заповнений
дітьми
різного віку біля села
на малому річному
вигині
де дехто з хлопців
голозадих
купається
або залазить на дерево у листя
все перебуває
в русі
старі жінки слідкують
за малою
дітворою
граються в весілля
хрестини
поруч один заліз
кричати
всередині
пустої бочки
ІІ
Малі дівчатка
кружляють у своїх спідничках
доки вони напнуться дзвонами
з піднятим млинком
бігти проти вітру
або крутити дзигу трирівневу
зроблену ними
з шматків шпагату грати
у піжмурки повторювати дії
ведучого ходити
на ходулях і підкидати крем'яшки
висіти на колінах
стояти на власній голові
бігти крізь стрій
дюжини лежачих на спинах
які штовхаються ногами
хлопчик повинен не впасти
обруч котити або
споруджувати
із цеглин
залишених якимось муляром
ІІІ
Безпросвітні іграшки
дітей
їхня
фантазія непотривожена
й підстави для них
належить
шукати
всюди
і в ігри переносити
іншим спадає
з очей полуда
застосувати
непевне
значення
із того що
випадково
ударить в
голови про
них
Брейгель побачив все
і зі своїм похмурим
гумором правдиво
змалював
це
[i]Дослідники творчості Брейгеля вважають, що це перша картина задуманого ним циклу "Чотири віка людини". При всій очевидності зображеного, немає єдиного розуміння цього послання Брейгеля людству. Хтось бачить в ній енциклопедію дитячих ігор: 168 хлопчиків і 78 дівчаток граються приблизно у 83 - 90 ігор. Інші вбачають в них алегорію на ігри дорослих, які поводяться як нерозумні діти, невигадливі, жорстокі, суєтливі. Їхні обличчя нагадують застиглі маски. Ще інші вважають, що головною темою картини є безумство світу, яким бачить його Бог, споглядаючи світ зверху.
Пітер Брейгель Старший "Дитячі ігри", 1560, дошка, масло, Музей історії мистецтв, Відень
Pieter Brueghel the Elder "Children's Games", 1560, Oil on wood, Kunsthistorisches Museum, Vienna
Особисто мене зворушила гра "5 крем'яшків", в яку граються дві дівчинки зліва внизу картини. Для гри в соді виварювалися майже квадратні кісточки з козиних суглобів і фарбувалися цибулиним лушпинням в червоний колір. Такі кісточки були знайдені в розкопках прадавнього Києва. Є варіанти цієї гри з горіхами або сухими бобами. В моєму степовому селі в Північному Причорномор'ї крем'яшки виготовляли обточуванням шматочків червоної черепиці. Це одна з найперших групових ігор, приправлена зворушливими спогадами про вихід у дитячий світ зі світу родини.
Збирався гурт до 5 дітей, кожен зі своїми власноруч обточеними крем'яшками. По черзі підкидалися крем'яшки - один підкидається і, доки він летить у повітрі, підбираються решта чотири крем'яшки, спочатку по одному, потім по два, потім три, потім чотири. Якщо підкинутий крем'яшок не впіймати - це стратка. Починає підкидати і збирати свої крем'яшки наступний, теж до стратки. І так по колу. Коли в жменю зібрані всі п'ять крем'яшків, вони підкидаються вгору і ловляться п'ять разів на стулені разом тильні сторони рук.
Майже всі ігри з картини Брейгеля дожили до нашого часу. Тут "Довга лоза", "Жмурки", "У коня", "Хвіст", "Весілля" , катання обруча... Як добре, що Брейгель залишив це детальне дитяче послання пів тисячоліття тому назад, щоб дійшло, як повільно змінюється людство і які ми однакові, незалежно від часу і місця народження. [/i]
[b]William Carlos Williams PICTURES FROM BRUEGHEL X. CHILDREN'S GAMES[/b]
I
This is a schoolyard
crowded
with children
of all ages near a village
on a small stream
meandering by
where some boys
are swimming
bare-ass
or climbing a tree in leaf
everything
is motion
elder women are looking
after the small
fry
a play wedding a
christening
nearby one leans
hollering
into
an empty hogshead
II
Little girls
whirling their skirts about
until they stand out flat
tops pinwheels
to run in the wind with
or a toy in 3 tiers to spin
with a piece
of twine to make it go
blindman's-buff follow the
leader stilts
high and low tipcat jacks
bowls hanging by the knees
standing on your head
run the gauntlet
a dozen on their backs
feet together kicking
through which a boy must pass
roll the hoop or a
construction
made of bricks
some mason has abandoned
III
The desperate toys
of children
their
imagination equilibrium
and rocks
which are to be
found
everywhere
and games to drag
the other down
blindfold
to make use of
a swinging
weight
with which
at random
to bash in the
heads about
them
Brueghel saw it all
and with his grim
humor faithfully
recorded
it
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953410
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2022
Це жахливе але прекрасне зображення
притча про сліпих
без червоного
в композиції виділена група
жебраків які ведуть
один одного по діагоналі вниз
впоперек полотна
на краю
упавши накінець в болото
де ця картина
і композиція завершується
в ній незрячі люди
показані неголеними
і нужденними з їхніми
жалюгідними
пожитками випраними
в тазу в селянській
хаті видний і шпиль церкви
обличчя повернені
ніби до світла
тут немає зайвих деталей
в композиції один
за одним ідуть палкою
в руці вітаючи біду
[i]У ХVІ столітті в північну Європу прийшов Ренесанс і протестантська Реформація. Протестантська північ підтримала кальвінізм, католицький південь - католицьку церкву. В міжконфесійну війну втягнута величезна кількість людей. Для придушення смути і зміцнення католицької церкви іспанський король призначив намісником Нідерландів герцога Альбу (Залізного герцога).Той створив Раду Смут («Raad van beroerte», «Conseil des troubles»)., прозвану в народі Кривавою Радою. Тільки за перші три місяці вона відправила на ешафот близько 1800 людей. Суспільна еліта, подібно незрячому поводирю, підтримала завойовників. Картина "Притча про сліпців" написана через рік після встановлення в Нідерландах жорстокого терору з боку іспанських правителів.
Попри біблійний сюжет, на картині рівнинний фламандський пейзаж без типових для Брейгеля гір - місце дії, без сумніву, Нідерланди. На задньому плані впізнавана церква Святої Анни з села Сант-Анна-Піде. Між церквою і сліпцями засохле дерево. Сліпці одягнені не в селянське вбрання, при них повні гаманці, а у поводиря є музичний інструмент.
Тема сліпих поводирів древня, як світ
Упанішади (800 - 200 р. до н.е.) Перебуваючи посеред незнання, вважаючи їх мудрими та вчителями, нерозумні безумно йдуть туди чи сюди, як сліпі, на чолі зі сліпими
Горацій (85 - 8 рр. до н.е.): Caecus caeco dux ("Сліпий вождь сліпих")
Євангеліє від Матвія 15:13-14, переклад Івана Огієнка:
13 Він же сказав у відповідь: усяка рослина, яку не насадив Отець Мій Небесний, викоріниться.
14 Облиште їх: вони — сліпі вожді сліпців, а коли сліпець веде сліпця, то обидва впадуть в яму.
Пітер Брейгель Старший "Притча про сліпих", 1568, льняне полотно, темпера, Національний Музей Каподімонте, Неаполь, Італія
Pieter Bruegel the Elder "The Parable of the Blind", 1568, Distemper on linen canvas, Museo di Capodimonte, Naples, Italy
[/i]
[b]William Carlos Williams PICTURES FROM BRUEGHEL IX. The Parable of the Blind[/b]
This horrible but superb painting
the parable of the blind
without a red
in the composition shows a group
of beggars leading
each other diagonally downward
across the canvas
from one side
to stumble finally into a bog
where the picture
and the composition ends back
of which no seeing man
is represented the unshaven
features of the des-
titute with their few
pitiful possessions in a basin
to wash in a peasant
cottage is seen and a church spire
the faces are raised
as toward the light
there is no detail extraneous
to the composition one
follows the others stick in
hand triumphant to disaster
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953408
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2022
Розставлений художником
іти по колу
і у колі
в святковому вбранні
гріховний веселий натовп
селян і їхніх
товстозадих дівах
заповнює
ринкову площу
в центрі уваги жінки
у їхніх білих
крохмалених чіпцях
вони танцюючи або відкрито
йдуть до краю
лісу
знову й знову
у грубих черевиках й
селянських штанях
роззявлені роти
Ойя!
брикають своїми п'ятками
[i]"Весільний танець" - язичницьке свято, заповнене нестримною хіттю і веселим буйством. Безладний дикунський танець, під час якого фалоси надимають гульфіки чоловіків, жінки радо відгукуються на грубі залицяння, цілуються парочки - все це таке далеке від установ цивілізованого світу і від релігійних норм. Шлюб робить суспільно прийнятними інстинкти тіла, узгоджує їх з суспільною мораллю. День весілля є часом звільнення від будь-яких правил, заборон чи оцінок. В цей день тілесні бажання не караються і не осуджуються, неконтрольована пристрасть стає підставою для буйних веселощів. Картина пронизана сексуальною енергією такої сили, що у листопаді 1951 року в Массачусетсі було забоорнено продавати журнал Time з репродукцією цієї картини. Видавництва, які боролися за суспільну мораль, друкували репродукції з заретушованими непристойними гульфіками.
Знову бачимо підвішене полотно, яким відмічене місце для нареченої і паперову корону на цьому полотні. Знову бачимо наречену у святковому чорному платті з весільним обручем на голові і розпущеним волоссям - тут вона витанцьовує на своєму святі, святі нареченої. Нареченого не видно ніде, йому немає місця на її святі.
Пітер Брейгель Старший "Весільний танець під відкритим небом", 1566, дерево, масло, Інститут мистецтв, Детройт
Pieter Bruegel the Elder "The Wedding Dance in the Open Air", 1566. Oil on wood, nstitute of Arts, Detroit
[/i]
[b]William Carlos Williams PICTURES FROM BRUEGHEL VIII. THE WEDDING DANCE IN THE OPEN AIR[/b]
Disciplined by the artist
to go round
& round
in holiday gear
a riotously gay rabble of
peasants and their
ample-bottomed doxies
fills
the market square
featured by the women in
their starched
white headgear
they prance or go openly
toward the wood's
edges
round and around in
rough shoes and
farm breeches
mouths agape
Oya!
kicking up their heels
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953319
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2022
Літо!
картина вибудована
навколо молодого
женця, який втішається
обіднім відпочинком
повністю
розслаблений
після своєї ранкової праці
розкидався
міцно заснув
розстебнутий
на спині
жінки
йому принесли його обід
можливо
є місце вину
вони пліткують
під деревом
чий затінок
він так легковажно
не використав
відпочинок
центр
їхнього буденного світу
[i]Услід за Рабле і Шекспіром, які ввели в літературу людей з низів, Брейгель першим зробив селян героями своїх картин. Як і в інших картинах „Пір року”, в цій теж світ представлений через сприйняття селянина.
Пітер Брейгель Старший "Жнива", 1565, дерево, масло, Музей Метрополітен, Нью-Йорк
Pieter Bruegel the Elder "The Harvesters", 1565. Oil on wood, The Metropolitan Museum of Art
[/i]
[b]William Carlos Williams PICTURES FROM BRUEGHEL VII. THE CORN HARVEST[/b]
Summer!
the painting is organized
about a young
reaper enjoying his
noonday rest
completely
relaxed
from his morning labors
sprawled
in fact sleeping
unbuttoned
on his back
the women
have brought him his lunch
perhaps
a spot of wine
they gather gossiping
under a tree
whose shade
carelessly
he does not share the
resting
center of
their workday world
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953318
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2022
Сенс життя
в розумінні людей
розрізняється
і він потайки стверджується
в мистецтві, мистецтві, мистецтві!
живопису
який Ренесанс
намагався засвоїти
але
він залишається пшеничним полем
над яким
гуляє вітер
чоловіки косами валять
пшеницю
рядами
збиральники вже приступають
це для нього рідне -
сороки
терпеливі коні ніхто
не може взяти це
у нього
[i]Люди знаходять сенс життя в різних заняттях. Для Брейгеля це мистецтво живопису. Для селянина одним з сенсів життя є мистецтво заготівлі сіна. "Сінокос" одна з картин серії "Пори року" і єдина, на якій немає підпису художника і дати. Ймовірно, її обрізали знизу на 3 - 4 см. Саме у Брейгеля на картинах цієї серії ландшафт вперше перестає бути другорядною складовою біблейних і міфічних сцен, навпаки, людина виступає другорядною частиною життя ландшафту, Люди вимушені слідкувати за природним циклом пір року, які визначають умови їх існування. Сіно скошене, його згрібають і вантажать на вози, по дорозі проносять кошики з ягодами, фруктами, в одному з кошиків можна розрізнити стручки гороху. На возі, який тягне кінь, в кошику видно шість яблук - вписані у велике коло шість малих кіл нагадують про шість картин з "Пір року". Праця принесла свої плоди. В яскравому, красивому світі немає тяжкої підневільної праці, жахливої бідності, похмурості північної рівнини. Облагороджують пейзаж гори, ріка впадає в море, сяє сонце. Перед нами частина вічного круговороту життя.
Пітер Брейгель Старший "Сінокос", 1565, масло, дерево, Колекція Лобковича, Палац Лобковича, Прага
Pieter Brueghel the Elder " Haymaking", 1565, Oil on wood, Lobkowicz Collections, Lobkowicz Palace, Prague[/i]
[b]William Carlos Williams PICTURES FROM BRUEGHEL VI. HAYMAKING[/b]
The living quality of
the man’s mind
stands out
and its covert assertions
for art, art, art!
painting
that the Renaissance
tried to absorb
but
it remained a wheat field
over which the
wind played
men with scythes tumbling
the wheat in
rows
the gleaners already busy
it was his own –
magpies
the patient horses no one
could take that
from him
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953205
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2022
Налийте нареченому вина
тут перед ним
на троні наречена її волосся
розпущене вздовж скронь снопи
достиглої пшениці на
стінці біля неї
гості усілися за довгий стіл
волинщики готові
тут і собака під
столом мер з бородою
зображений жінки в своїх
крохмальних головних уборах
всі теревенять крім нареченої
яка зчепила руки на своїх
колінах збентежено мовчить просту
розносить страву обслуга
кисляк та інше
піднос зробили
зі знятих з петель дверей сараю з двох
помічників один в червоній
куртці у його шапці ложка
[i]Час весілля - закінчення жнив. Для весілля обладнали амбар - поставили збитий з неструганих дощок довгий стіл і лаву, на стіні з соломи на вилах закріпили зелене полотнище, яким відмічене місце, де сидить наречена. Її волосся розпущене, голова прикрашена весільним обручем, над головою висить паперова корона, подвійна, бо наречена вагітна. Руки її лежать на колінах - це її свято, їй не можна нічого робити і розмовляти. Майбутні родичі намагаються купити її слова, хто не купить зараз, не матиме права на розмови з нею в майбутньому. Зібрані гроші наречена віддасть свекрусі. Святкові страви, кашу і кисляк, прислуга розносить на знятих з петель дверях. Один з прислуги - бідняк з тих, які наймаються на сезонні роботи. Все його майно - ложка, яку він носить з собою, увіткнувши в шапку. В амбарі просторо, але біля входу товпляться гості, чекають своєї черги сісти за стіл. В середині XVI століття іспанська влада, щоб запобігти масовим заворушенням, видала указ, яким заборонялося селянам збиратися в групи понад двадцять осіб.
Досі ведуться спори про те, де наречений. Висловлюються різні версії. За однією з них йому заборонено бути присутнім на весіллі - це свято нареченої. За іншою версією наречений прислужує гостям - це він розливає вино в глеки в лівому кутку картини. Ще одна версія - жених у червоному головному уборі сидить в торці столу і подає з підносу на стіл тарілки з кашею. Біля нього фалічні символи - ніж і сільниця, рука протягує нареченій тарілку так, що вона опиняється над піхвою нареченої. Є ще одна версія, що наречений - неприємний чоловік у чорному навпроти нареченої. Очевидно багатий, бо всім невдоволений і поводиться як господар свята.
Ймовірно крайній справа чоловік у чорному, який бесідує з монахом, - це сам Брейгель. Він полюбляв під видом гостя приходити на селянські весілля, дарував подарунки молодятам і спостерігав, спостерігав, спостерігав.
Пітер Брейгель Старший "Серянське весілля" 1567, дошка, масло, Музей історії мистецтв, Відень
Pieter Bruegel the Elder "Peasant Wedding", 1567, oil on wood, Kunsthistorisches Museum, Vienna[/i]
[b]William Carlos Williams PICTURES FROM BRUEGHEL V. PEASANT WEDDING[/b]
Pour the wine bridegroom
where before you the
bride is enthroned her hair
loose at her temples a head
of ripe wheat is on
the wall beside her the
guests seated at long tables
the bagpipers are ready
there is a hound under
the table the bearded Mayor
is present women in their
starched headgear are
gabbing all but the bride
hands folded in her
lap is awkwardly silent simple
dishes are being served
clabber and what not
from a trestle made of an
unhinged barn door by two
helpers one in a red
coat a spoon in his hatband
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953204
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2022
Після Різдва
яке я вже відсвяткував
Дитя у Матері своєї на руках
Мудреці в їх краденій
пишноті
і Йосип і солдати
обличчя
присутніх недовірливі
сцена утворена за приписом
майстрів з Італії
але з різницею
в майстерності
живопису
і задумі мудрому задумі
що визначає все
жива уява не вдовольняється
запропонованим
й не може
прийняти розповідь і змалювати
її в осяйних
барвах літописця
Діва що опустила очі
є витвором мистецтва гідним
глибокого благоговіння
[i]У ІІ - ІІІ століттях волхвів називали королями, їх було троє - за частинами світу: Європа, Азія, Африка. Приблизно з ІХ столітті вони одержали імена. На картині в них карикатурні обличчя, незграбні постаті і недоладне вбрання. Найстарший, сивобородий Мельхіор дарує Дитю ладан, молодший, безбородий Джаспар (Каспар), дарує миро, і чорнобородий чорношкірий Мелхіор (Бальтазар) - золотий човен, в якому мавпа з люстерком. Дитя наче відмовляється від мира - бальзаму мертвих, символу жертви Христа. Натовп виявляє недовіру до того, що Діва могла народити дитину. Йосип демонструє відстороненість від події, його більше цікавить те, що йому нашіптує на вухо випадкова людина. Солдати з піками нагадують про солдат, які прийдуть за дорослим Христом. Тільки Діва відчуває любов і глибоку пошану до свого Дитяти.
Образ Діви Брейгель змалював зі своєї юної дружини відразу після того, як вона народила первістка - Пітера Брейгеля Молодшого. Це з її обличчя прийшло на картину неєвангелійне почуття любові матері до дитини, яким пронизана картина. Всупереч встановленим канонам, тут немає ні материнської жертовності, ні релігійного піднесення, ні божественного немовляти.
Пітер Брейгель Старший "Поклоніння волхвів", 1564, дерево, масло, Національна Галерея, Лондон
Pieter Bruegel the Elder "The Adoration of the Kings", 1564, oil on wood, National Gallery, London[/i]
[b]William Carlos Williams PICTURES FROM BRUEGHEL IV. THE ADORATION OF THE [/b]KINGS
From the Nativity
which I have already celebrated
the Babe in its Mother’s arms
the Wise Men in their stolen
splendor
and Joseph and the soldiery
attendant
with their incredulous faces
make a scene copied we’ll say
from the Italian masters
but with a difference
the mastery
of the painting
and the mind the resourceful mind
that governed the whole
the alert mind dissatisfied with
what it is asked to
and cannot do
accepted the story and painted
it in the brilliant
colors of the chronicler
the downcast eyes of the Virgin
as a work of art
for profound worship
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953097
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2022
Від краю і до краю зимові
гори снігу
на цьому тлі повернення
із полювання вечоріє
зліва
міцні мисливці входять
з їх сворами на вивісці трактиру
яка перекосилась
на зламанім крюку олень з розп'яттям
між його рогами морозний
двір трактиру
пустинний але з гігантським вогнищем
й похилим полум'ям роздмухуваним вітром
з жінками які зібралися
навколо нього праворуч по той бік
пагорба зображення ковзанярів
Брейгель художник
турботливо подбав про все це
обшарпаний зимою кущ у нього
на переднім плані
завершує картину.
[i]З шести картин циклу "Пори року" Брейгеля до наших днів збереглися п'ять. Передостання, п'ята (рік в Голландії починався з Великодня) "Мисливці на снігу" відповідає грудню і січню. В цей час полювали з собаками і піками на кабанів, оленів, ведмедів. Три мисливці і тринадцять голодних собак повертаються з мізерною здобиччю - за плечима одного з них тільки впольована лисиця.
Це час, коли ріжуть свиней і коптять сало й м'ясо. Для копчення (або для мисливської здобичі) готується вогнище у дворі трактиру. Трактир називається "Dit is inden Hert" ("У оленя"). На вивісці олень з розп'яттям між рогами, перед ним на колінах святий Губерт, покровитель мисливців. За легендою єпископ Губерт (римський воєначальник Євстафій Плакіда) полював у Страсну п'ятницю і перед ним постало видіння - олень з хрестом між рогами. Він розкаявся (увірував) і став зразковим християнином.
Типові картини сільського життя доповнені альпійським пейзажем, хоча в Голландії немає гір. Біограф Брейгеля Карел ван Мандер написав: "Говорили про нього, що коли він був в Альпах, він проковтнув всі гори й ущелини, приїхавши додому, вивергнув їх назад на свої полотна".
В "Солярісі" А.Тарковського в бібліотеці на борту космічної станції висять репродукції "Пір року" Брейгеля. Саме "Мисливці на снігу", де зображений сон природи, коли вона найбеззахисніша і найвразливіша, як людина уві сні, підсилюють емоційне враження від контакту мислячого океану з астронавтами через їхні сни.
Пітер Брейгель Старший "Мисливці на снігу (Зима)", 1565, дошка, масло, Музей історії мистецтв, Відень
Pieter Bruegel the Elder "Hunters in the Snow (Winter)", 1565, oil on wood, Kunsthistorisches Museum, Vienna
[/i]
[b]William Carlos Williams PICTURES FROM BRUEGHEL III. THE HUNTERS IN THE SNOW[/b]
The over-all picture is winter
icy mountains
in the background the return
from the hunt it is toward evening
from the left
sturdy hunters lead in
their pack the inn-sign
hanging from a
broken hinge is a stag a crucifix
between his antlers the cold
inn yard is
deserted but for a huge bonfire
the flares wind-driven tended by
women who cluster
about it to the right beyond
the hill is a pattern of skaters
Brueghel the painter
concerned with it all has chosen
a winter-struck bush for his
foreground to
complete the picture
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953094
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2022
Згідно із Брейгелем
коли упав Ікар
була весна
орач орав
свій лан
у всій пишноті
року йому
щось гостро продзвеніло
поблизу
краю моря
заглиблений
у себе він
потів від сонця
яке розплавило
віск крил
неподалік
від берега
де стався
майже непомітний
сплеск це
потонув Ікар
[i]Історію про втечу Дедала з сином Ікаром з острова Крит від тирана Міноса розповів Овідій у "Метаморфозах". Пастух, орач і рибалка остовпіли, побачивши неземних богів, які вільно проносилися в небі. У Брейгеля пастух, орач і рибалка їх не помітили. Люди збайдужіли до чудес і не звертають увагу на смерть інших людей.Тільки куріпка на гілці біля берега помітила, що Ікар тоне. Дедал був вигнаний з Афін за те, що скинув зі скелі талановитішого за себе племінника Пердікла через заздрість до його таланту. Богиня Афіна перетворила того в куріпку, арятувавши таким чином від загибелі. На картині Брейгеля куріпка спокійно спостерігає, як тоне Ікар - за злочин батька заплатив смертю його син.
Пітер Брейгель Старший "Пейзаж з падінням Ікара", 1558?, дерево, масло, можливо хороша копія невідомого художника з оригіналу Брейгеля, Королівський музей витончених мистецтв, Бельгія, Брюссель
Pieter Bruegel the Elder "Landscape with the Fall of Icarus", 1558?, oil on wood, a good early copy by an unknown artist of Bruegel's lost original?, Royal Museums of Fine Arts of Belgium in Brussels
[/i]
[b]William Carlos Williams PICTURES FROM BRUEGHEL II. LANDSCAPE WITH THE FALL OF ICARUS[/b]
According to Brueghel
when Icarus fell
it was spring
a farmer was ploughing
his field
the whole pageantry
of the year was
awake tingling
near
the edge of the sea
concerned
with itself
sweating in the sun
that melted
the wings' wax
unsignificantly
off the coast
there was
a splash quite unnoticed
this was
Icarus drowning
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952978
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2022
[i]Вільям Карлос Вільямс за цикл "Образи Брейгеля" ("Pictures from Brueghel") відзначений Пулітцерівською премією 1963 року в номінації поезія (посмертно)
[/i]
В червоній зимній шапці сині
очі всміхаються
заледве голова і плечі
протиснулися в полотно
схрещені руки одне
велике вухо вправо
злегка нахилене обличчя
цупка вовняна куртка
з грубими гудзиками
охоплюючи шию підкреслює
грушоподібний ніс
та очі з червоними повіками
від непомірної напруги він змусив
їх тяжко працювати
але тонкі зап'ястя
виказують що був він
чоловіком незвиклим
працювати руками неголений
його щетина світла напівобрізана
немає часу для будь-чого
крім живопису.
[i]В. К. Вільямс вважав, що перед ним автопортрет Пітера Брейгеля. Тривалий час авторство приписували Джованні Белліні, Пітеру Брейгелю і Яну ван Ейку. Зараз більшість мистецтвознавців схиляються до думки, що це портрет Пєтро Гонелли - легендарного італійського дотепника, блазня при дворі герцога Феррари д'Есте, автор портрета - французький художник Жан Фуке. На його користь свідчить французький крій шапки блазня, характерний для французьких художників матеріал, на якому написаний портрет - дубова дошка, та ін. Картина зберігається у Музеї історії мистецтв Відня, в каталозі записано "Портрет Гонелли, придворного блазня Феррари, у стилі Альбрехта Дюрера з оригінала Джованні Белліні"..
Жан Фуке (1420 - 1480) "Портрет придворного блазня Гонелли при дворі герцога Феррари Борсо д'Есте" (1450)Б дошка, масло, Музей історії мистецтв, Відень
Jean Fouquet,(1420- 1480) " Portrait of the Ferrara (duke Borso d'Este) Court Jester Gonella" (1450), Kunsthistorisches Museum, Vienna
[/i]
[b]William Carlos Williams PICTURES FROM BRUEGHEL І. SELF PORTRAIT[/b]
In a red winter hat blue
eyes smiling
just the head and shoulders
crowded on the canvas
arms folded one
big ear the right showing
the face slightly tilted
a heavy wool coat
with broad buttons
gathered at the neck reveals
a bulbous nose
but the eyes red-rimmed
from over-use he must have
driven them hard
but the delicate wrists
show him to have been a
man unused to
manual labor unshaved his
blond beard half trimmed
no time for any-
thing but his painting
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952977
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2022
Я, друже, відболіла болісні кохання,
Страждання їхні, сумніви й тривоги;
Перш, ніж почати, у кінець загляньмо,
І може краще обійдімося без нього.
Не буде болю, від якого плачуть,
Вночі не буде мучити зневіра -
Так що, роби чи не роби, юначе,
Одне чи інше, дієш чи не дієш!
Готовий стіл, показуй свої карти
І якщо ними біль віщує доля,
Тобі я можу щастя побажати
Й біжи чимшвидше на найближчий поїзд;
Мені не треба втрати й безнадія;
У мене серце радісне і щире -
Так що роби чи не роби, мій милий,
Одне чи інше, дієш чи не дієш!
[b]Dorothy Parker ULTIMATUM[/b]
I'm wearied of wearying love, my friend,
Of worry and strain and doubt;
Before we begin, let us view the end,
And maybe I'll do without.
There's never the pang that was worth the tear,
And toss in the night I won't -
So either you do or you don't, my dear,
Either you do or you don't!
The table is ready, so lay your cards
And if they should augur pain,
I'll tender you ever my kind regards
And run for the fastest train.
I haven't the will to be spent and sad;
My heart's to be gay and true -
Then either you don't or you do, my lad,
Either you don't or you do!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952893
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2022
Залиш мене й подушку в самотині.
Йди геть із недоречними гірляндами.
Хто пруттям вдовольнитися повинен,
Здається дурнем, звабившись трояндами.
Хто ти, юначе, щоб мене утішить?
Залиш собі свої промови милі.
Відлуння їхнє й сліду не залишить,
Вщент моє серце тільки-но розбили.
Ти надто юний справитись зі мною
і кров у тебе сонна й не гаряча.
Якщо бажаєш, то посидь зі мною…
Скажи мені, чому я гірко плачу?
[b]Dorothy Parker PATTERN[/b]
Leave me to my lonely pillow.
Go, and take your silly posies
Who has vowed to wear the willow
Looks a fool, tricked out in roses.
Who are you, my lad, to ease me?
Leave your pretty words unspoken.
Tinkling echoes little please me,
Now my heart is freshly broken.
Over young are you to guide me,
And your blood is slow and sleeping.
If you must, then sit beside me....
Tell me, why have I been weeping?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952888
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2022
Це сяяння, це жар, що пожирає.
Це навкруги похмурий краєвид.
Це у скорботі небо, час і світ.
Це біль, що з розумінням виникає.
Це крові плач, в якому промовляє
вже стихла ліра, захмеліла хіть.
Це натиск моря, що мене гнітить.
Це скорпіон, що в серці проживає.
Вони вінець кохання, ложе муки,
серця мого розбитого руїни,
де в сни безсонні ти несеш розпуку.
Хоч прагну до розумності вершини,
цикуту й пристрасті гірку науку
даєш ти серцю, що живе в долині.
[i]"Сонети темного кохання"[/i]
[b]Federico García Lorca 9. LLAGAS DE AMOR [/b]
Esta luz, este fuego que devora.
Este paisaje gris que me rodea.
Este dolor por una sola idea.
Esta angustia de cielo, mundo y hora.
Este llanto de sangre que decora
lira sin pulso ya, lúbrica tea.
Este peso del mar que me golpea.
Este alacrán que por mi pecho mora.
Son guirnalda de amor, cama de herido,
donde sin sueño, sueño tu presencia
entre las ruinas de mi pecho hundido.
Y aunque busco la cumbre de prudencia,
me da tu corazón valle tendido
con cicuta y pasión de amarga ciencia.
[i]"Sonetos del amor oscuro"[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952788
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2022
Задля того, щоб почути,
як задзвонять дзвони в Велі
Я вдягнув тобі корону із вербени.
[i]У Гранаді місяць
у плющі втопився.[/i]
Задля того, щоб почути,
як задзвонять дзвони в Велі
я зрубав свої сади у Картахені.
[i]Олені Гранади
на флюгерах рожевих.[/i]
Задля того, щоб почути,
як задзвонять дзвони в Велі
я згорав в твоєму тілі,
не горіла ти для мене.
[i]Вербена - іспанське приворотне зілля, в народній поезії символ ніжного кохання
Дзвін Вели - дзвін на надбрамній вежі Альгамбри. За повір'ям, хто його торкнеться в новорічну ніч, буде щасливим у коханні
"Тільки задля дзвону Вели" - рядок з народної пісні
Сад Картахени - відома в Іспанії дитяча гра, яка супроводжується піснею з рефреном "Цвіт вербени, сад Картахени"
[/i][youtube]https://www.youtube.com/watch?v=hQ4sw2HQch8[/youtube]
[b]GACELA DEL AMOR QUE NO SE DEJA VER[/b]
Solamente por oír
la campana de la Vela
te puse una corona de verbena.
Granada era una luna
ahogada entre las yedras.
Solamente por oír
la campana de la Vela
desgarré mi jardín de Cartagena.
Granada era una corza
rosa por las veletas.
Solamente por oír
la campana de la Vela
me abrasaba en tu cuerpo
sin saber de quién era.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952787
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2022
У небі неозорість,
в безмежності лілово,
клаптики хмар завмерли
як вицвілі камелії,
і прагнення злетіти
над холодом вершин.
За заходом барвистим
така як нині сутінь
впадає в бездну ночі
без вітру і доріг.
[b]Federico García Lorca PONIENTE[/b]
Sobre el cielo exquisito,
más allá del violado,
hay nubes desgarradas
como camelias grises,
y un deseo de alas
sobre las crestas frías.
Un ocaso teñido
de sombra como éste
dará una noche inmensa
sin brisa ni caminos.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952710
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2022
Давним давно в одному Дивному-предивному лісі жила-була звичайнісінька вовча сім’я: тато, мама, і п’ятеро вовченят. Тато з мамою влаштували лігво в крутому піщаному схилі з західної сторони, щоб не зазирало до них з півдня палюче літнє сонце, і не гуляли в домі східні суховії чи холодні північні вітри. Перероблять тато й мама за день усі справи, сядуть на ґаночку й дивляться, як сонце йде спати за ліс. Щоб ви знали, всі вовки повинні щовечора проводжати сонце спати і співати йому вовчі колискові пісні.
Четверо вовченят були точнісінько як тато й мама, а п’ятий, найменшенький, вдався і в тата, і в маму, і в той дивний-предивний ліс, у якому народився і зріс. Коли у малят ще не відкрилися оченята і вони не могли зіп’ятися на ніжки, щоб вибратися на ґаночок проводжати сонце спати, мама лагідно брала їх по одному зубами за шкірку на загривку і виносила на ґаночок. Не дуже це приємно висіти в повітрі і безпорадно розмахувати лапками. Тому малята сердито гарчали на маму: "Гар-р-р!” або бурчали: "Бур-р-р!”. А п’ятий, найменшенький, невдоволено мурмотів: ”Му-р-р-р!” За це мама з татом звали його синочком Му, братики і сестрички звали його братиком Му, а всі лісові мешканці - вовчиком Му. Щоб ви знали, всі лісові жителі мають імена, навіть жуки й черв’яки.
Коли вовченята підросли, вони вже без маминої допомоги вискакували з лігва борюкатися та гратися в свої вовчі забавки. А коли стали дорослими, то теж зробили собі лігва на піщаному схилі, виходили щовечора на ґаночок і вчили своїх дітей проводжати сонце спати та співати йому колискові пісні.
Вовчик Му був незвичайним вовчиком. Не подумайте поганого, і лігво в нього було на західному схилі, і сонце він щодня проводжав спати, і співав вовчі колискові, і ганяв справно зайців, білок та мишей. Щоправда, за жуками й метеликами ганявся він тільки для розваги, а на черв’яків та їжаків зовсім не дивився. Але це у вовків не вважається чимось незвичайним.
Незвичайним було те, що вовчик Му все узагальнював і упорядковував. Усім відомо, що вовки схожі на вовків, зайці – на зайців, білки – на білок, а їжаки на їжаків. Усім відомо, але тільки вовчик Му задумувався, чому воно так. Щоб Ви знали, думаються думки краще всього під старою грушею, що на узліссі. Ляже вовчик Му в траві на осонні, сонечко йому боки вигріває, і від цього йому тепло думається про те, чому всі такі, як вони є, і як би воно було, якби вони були іншими. Коли думки і боки достатньо зігріються, задрімає вовчик Му, і уві сні теж думає то про вовків, то про зайців, та все ж більше про зайців, бо що про вовків думати, коли ти сам вовк.
Отож бачить вовчик Му сон, ніби заєць грушками ласує так, що аж за вухами лящить, та не у зайця, а у самого вовчика. Здивувався вовчик Му, тут же уві сні вирішив, що треба упорядкувати зайцеві вуха, щоб правильно за ними від грушок лящало. А як це зробити? Якщо з’їсти зайця, то від грушок може лящати і за вухами в зайця у вовчому животі, і за власними вовчими вухами – ще більший безлад учиниться. Та й їсти його зараз не хочеться, бо не голодний. У вовків здавна так заведено - їсти когось тільки тоді, коли голодний.
"Треба систематизувати завушний ляск”, - вирішив вовчик Му, - "Якщо я ласуватиму грушками, а лящатиме у зайця за вухами – це система”. Вкинув собі грушку в пащу, почав жувати і прокинувся. Дивиться, рукою подати, заєць грушки наминає, та так смачно, що аж за вухами лящить. І до того близько той заєць, що не зрозуміло, за чиїми вухами. Тихесенько, щоб не налякати зайця, дотягнувся вовчик Му язиком до грушки, що лежала перед самим його носом, смик язиком, клац зубами і давай жувати. Лящить за вухами! Тільки за чиїми?
- Пане Му, Ви не боїтеся, що у Вас від грушок виростуть заячі вуха і відвалиться хвіст, - насмішкувато озвався заєць.
- Мені для науки ні вух, ні хвоста не жаль, - відказав вовчик Му і гордо підняв голову з трави.
Заєць був далі, ніж впольована грушка. Розімлілому від тепла вовчику зовсім не посміхалося ганятися зараз за зайцем, і він повагом поклав голову на лапи.
- Яку ж наукову проблему шановний пан вирішує, - ввічливо поцікавився заєць
- Я впорядковую і систематизую світ. Та Ви, мабуть, таких слів не знаєте, - вовчик Му був не голодний, тому не міг собі дозволити відповісти менш шляхетно, ніж заєць
- Чому ж ні, в нашій заячій академії мені часто доводиться упорядковувати і систематизувати зайців, - радо відгукнувся заєць, бо охочий був до розмов з ким завгодно, навіть з ситим вовком.
- Як же Ви їх упорядковуєте і систематизуєте у своїй академії? – зацікавився вовчик.
- Ви звертали увагу, що тварини діляться на бігаючих, літаючих, плазуючих і стрибаючих? – запитав заєць.
- Це неправильна систематизація, - заперечив вовчик Му, - тварини діляться на вовків, зайців, їжаків і білок.
- Куди ж Ви віднесете дрозда? - розчаровано скривився заєць.
- Дрозд – це проміжна стадія між білкою і їжаком.
- Живе на дереві, як білка і їсть черв’яків, як їжак? - зіронізував заєць.
- Ви звертаєте увагу на зовнішні ознаки, а треба звертати увагу на структурні особливості психіки! - розсердився вовчик, - Ось Ви - хто?
- Я братик Бі. А що? – розгубився заєць.
- Заєць вовкові не братик! - не втримав язика вовчик Му, - Я запитую, як Ви себе систематизуєте?
- Ну, я належу до стрибаючих, а Ви до бігаючих, ми справді не братики.
- А коли Ви сидите під грушею, тоді відносите себе до сидячих? І здається мені, що Ви не зовсім братик, а десь, навіть, сестричка – затявся у своїй правоті вовчик Му.
- Заєць вовкові не сестричка! – тепер вже не втримав язика зайчик Бі, - Я навіть коли сиджу, то подумки стрибаю, такі особливості моєї психіки. Буває, подумки застрибую на Місяць, коли він повний і на ньому зручно сидіти й розглядати зверху наш ліс. Головним системним фактором є дія.
- Хіба можна розривати дію і думку. Вовк діє так, як думає вовк, а заєць – як думає заєць. Тому я вважаю, що слід розмежовувати вовкотип і зайцетип як фундаментальні психоструктури. Вивчення особливостей цих психоструктур дозволить гармонізувати їхні стосунки, - поділився вовчик із зайцем своїми науковими міркуваннями. - Доречі, зверніть увагу на цікавий факт – ось Ви зараз їсте грушки, а в мене лящить за вухами.
- Справді? А в мене почало лящати за вухами, коли почали жувати грушку Ви. Що б це могло означати? - відгукнувся зайчик Бі на помічений феномен лящання за чужими вухами при поїданні грушок.
- Та й я про це. Навіть перехотілося Вас їсти, - зізнався вовчик Му.
- Ха! А мені перехотілося від Вас втікати, - зізнався зайчик Бі.
Вони приязно попрощалися, домовившись час від часу зустрічатися під грушею для системотворчих розмов. Бо обом цікаво, чому коли ласує грушками вовчик Му, то лящить за вухами у зайчика Бі, а коли наминає грушки зайчик Бі, то лящить за вухами у вовчика Му. Зустрінуться під грушею і відразу до грушок, а потім:
- Лящить?
- Лящить.
- І в мене лящить.
Дивні справи у Дивному лісі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952708
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2022
Зараз повний життя, відчутний, видимий,
Я сорокарічний, на вісімдесят третьому році цих Штатів,
Через століття чи через будь-яку кількість століть
Шукаю тебе, ще не народженого.
Коли ти будеш читати, я, хто був колись видимим, стану невидимим,
Зараз вже ти, відчутний, видимий, розуміючий мої вірші, шукаєш мене.
Ти уявляєш, яким би був щасливим, якби я міг бути з тобою, міг стати твоїм товаришем,
Хай буде так, ніби я тут з тобою. (І не будь надто впевнений, що мене з тобою немає).
[b]Walt Withman FULL OF LIFE NOW[/b]
Full of life now, compact, visible,
I, forty years old the eighty-third year of the States,
To one a century hence or any number of centuries hence,
To you yet unborn these, seeking you.
When you read these I that was visible am become invisible,
Now it is you, compact, visible, realizing my poems, seeking me,
Fancying how happy you were if I could be with you and become your comrade;
Be it as if I were with you. (Be not too certain but I am now with you.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952625
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2022
Як я почув на схилі дня, що мене кличуть до столиці приймати оплески,
не стала ніч щасливою для мене,
І коли я бенкетував, або коли здійснились мої плани, тоді я теж
не став щасливим,
Але той день, коли я встав ще до світанку з ліжка цілком здоровий,
зміцнілий, і співав, вдихав п’янкий осінній вітер,
Коли дивився, як в ранковім світлі на заході розтанув повний місяць,
Коли я берегом блукав один, роздягнений купався, сміявся
до холодної води, дивився, як заходить сонце,
І коли думав я про те, що найдорожчий друг, моє кохання, вже на шляху
до мене, О я тоді щасливим був,
О був тоді солодким кожен подих, і в день той їв я найсмачніші страви,
і непомітно промайнув той день чудовий,
І вслід прийшов мій друг, такий же радісний, у цей же вечір,
І уночі, коли все сталось, як завжди, я чув, повільно хвилі котяться
на берег,
Я слухав шурхітливий шерех води й піску, вони, як і належить, цим шепотом
мене вітали,
Під однією ковдрою зі мною в холодну ніч спав той єдиний, кого
кохаю найсильніше,
У тиші під ясним осіннім місяцем своє обличчя він схилив до мене,
Його рука лягла мені на груди – в цю ніч я був щасливим.
[b]Walt Withman WHEN I HEARD AT THE CLOSE OF THE DAY[/b]
When I heard at the close of the day how my name had been receiv’d with plaudits in the capitol, still it was not a happy night for me that follow’d,
And else when I carous’d, or when my plans were accomplish’d, still I was not happy,
But the day when I rose at dawn from the bed of perfect health, refresh’d, singing, inhaling the ripe breath of autumn,
When I saw the full moon in the west grow pale and disappear in the morning light,
When I wander’d alone over the beach, and undressing bathed, laughing with the cool waters, and saw the sun rise,
And when I thought how my dear friend my lover was on his way coming, O then I was happy,
O then each breath tasted sweeter, and all that day my food nourish’d me more, and the beautiful day pass’d well,
And the next came with equal joy, and with the next at evening came my friend,
And that night while all was still I heard the waters roll slowly continually up the shores,
I heard the hissing rustle of the liquid and sands as directed to me whispering to congratulate me,
For the one I love most lay sleeping by me under the same cover in the cool night,
In the stillness in the autumn moonbeams his face was inclined toward me,
And his arm lay lightly around my breast – and that night I was happy.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952620
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2022
Тут під аркою Ельвіри
я хотів тебе побачить.
Запитаю твоє ім’я,
як дізнаюся, заплачу.
Як у дев’ять місяць сірий
Твої щоки обезкровив?
Хто зібрав твої посіви,
що рум’янились під снігом?
Як шипами кактус сміє
Руйнувати твій кришталь?
Тут під аркою Ельвіри
я хотів тебе побачить.
Я хотів з очей напитись,
як нап’юся, то заплачу.
Як твій голос мене ранить
роздаючись на базарі!
Як гвоздика не на місці
у амбарі для пшениці!
Як далеко йдеш ти близько!
Як ти близько віддалік!
Тут під аркою Ельвіри
я хотів тебе побачить.
Та коли торкнуся ніжок,
обійму їх і заплачу.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=-qRG0JDJ71A[/youtube]
[b]Federico García Lorca GACELA DEL MERCADO MATUTINO[/b]
Por el arco de Elvira
quiero verte pasar
Para saber tu nombre
y ponerme a llorar.
¿Qué luna gris de las nueve
te desangró la mejilla?
¿Quién recoge tu semilla
de llamarada en la nieve?
¿Qué alfiler de cactus breve
asesina tu cristal?
Por el arco de Elvira
voy a verte pasar
para beber tus ojos
y ponerme a llorar.
¡Qué voz para mi castigo
levantas por el mercado!
¡Qué clavel enajenado
en los montones de trigo!
¡Qué lejos estoy contigo!
¡qué cerca cuando te vas!
Por el arco de Elvira
voy a verte pasar
para sufrir tus muslos
y ponerme a llorar.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952536
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2022
Чи полюбив ти місто, що краплини
води між сосен вирізьбили в скелі?
Чи бачив сни, обличчя і пустелі,
і як шмагає вітер болем стіни?
Чи бачив місяця осколок синій,
який пірнув у Хукар в скло і трелі?
Чи цілували пальці голки терній,
вінець любовний древнього каміння?
Чи згадував мене, як поставала
болюча тиша й завмирали змії,
яких цикади й сни зачарували?
Чи помічав в прозорому повітрі
мої жоржини радості й печалі,
що тобі слало серце моє вірне?
[i] "Сонети темного кохання"
Куенка - місто в центральній Іспанії між річками Хукар і Хуекар на висоті 956 м над рівнем моря. В 1966 році занесений до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО як рідкісний зразок добре збереженого середньовічного укріпленого міста.
Зачароване місто Куенка (Ciudad Encantada de Cuenca) - скельний лабіринт, утворений ерозією води і вітру поблизу міста Куенка.
Хукар — річка на Піренейському півострові, яка бере початок на південно-західних відрогах Іберійських гір, перетинає плато Ла-Манча і Валенсійську низовину і впадає у Валенсійську затоку Середземного моря[/i]
[b]Federico García Lorca 3. EL POETA PREGUNTA A SU AMOR POR LA CIUDAD ENCANTADA DE CUENCA[/b]
Te gustó la ciudad que gota a gota
labró el agua en el centro de los pinos?
¿Viste sueños y rostros y caminos
y muros de dolor que el aire azota?
¿Viste la grieta azul de luna rota
que el Júcar moja de cristal y trinos?
¿Han besado tus dedos los espinos
que coronan de amor piedra remota?
¿Te acordaste de mí cuando subías
al silencio que sufre la serpiente,
prisonera de grillos y de umbrías?
¿No viste por el aire transparante
una dalia de penas y alegrías
que te mandó mi corazón caliente?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952534
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2022
Odi profanum vulgus(1). Костьол чи кав’ярня,
Республіка чи коні, гурт шевців чи армія,
Народи, збори, школи, родина, читальня –
Скрізь загроза і хаос, і пустота фатальна.
В гамірному столітті тиранічні спільноти
Управителів глупих і тупої голоти,
Родить пафос левиний возню мурашину,
Люди нудяться разом в міщанських родинах,
Де в пустому костьолі крикливого папи
Вавилонська руїна – з вавилонської башти.
Почали лопотіти балакучі машини,
А в серцях нас чатує жахка самотина,
В цім столітті недобрім, жорстокім, бундючнім -
Мимо мовчки проходжу: холодним, байдужим.
[i](1)Odi profanum vulgus et arceo... - Зневажаю юрму невігласів і уникаю... Горацій, Оди, книга 3:1.[/i]
[b]Julian Tuwim ...ET ARCEO[/b]
Odi profanum vulgus. Kościół czy kawiarnia,
Republika czy koni, wiec szewców czy armia,
Naród, gmina, rodzina, uczelnia, czytelnia -
Wszystko chaos i zgroza, i pustka śmiertelna.
I w tym hucznym stuleciu tyrańskiej wspólnoty,
Śród głupich wielkorządców i tępej hołoty,
Gdzie patos lwi rozdyma mrówczą krzątaninę,
Gromadząc ludzkość w nudną, mieszczańską rodzinę,
Gdzie pustego kościoła krzykliwi papieże
Na gruzach Babilonu - babilońskie wieże
Wznoszą pośród szwargotu wyszczekanych maszyn,
A chciwa czerń szpieguje samotność serc naszych,
W tym wieku rozjątrzonym, wydętym, okrutnym -
Przechodzę, mijam, milczę: obcy, zimny, smutny.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952438
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2022
Зневажаю юрму невігласів і уникаю: (1)
Мовчіть благоговійно(2): служитель Муз
нечувані пісні співає (3)
для юних хлопців і дівчат.
Царів бояться натовпи підлеглих,
царі виконують Юпітера веління,
який Титанів(4) переміг і нині світом
лиш порухами брів керує.
Одному випаде ростити
земні сади, той прохачем
спускається на поле Марсове(5),
щоб втрапити до списку знатних,
цьому як пану челядь догоджає:
зрівняє всіх невідворотний
жереб: великі і малі;
всі стануть прахом в урні.
Хто над собою гострий меч відчує(7),
що може впасти на гріховну шию,
бенкетам сицилійським(8) не радіє,
йому кіфари пісня дальня
сон не навіє. Спить міцно
селянин(8) в хатині скромній
у затінку на березі ріки, його
Зефір, що віє з Темпе(9), не тривожить.
Хто у бажаннях знає міру,
той не боїться ні морського шторму,
ні заходу жахливого Арктура(10),
ні сходження на небо Козенят(11):
ані побитих градом виноградників,
земля обманна, то на зливу
жаліються дерева(12), то на сузір’я,
що спалили землю, то на морозні зими.
Обмежать рибі простір океану
стовпи, забиті у морські глибини(13):
рабів наглядач часто підганяє,
за недбайливо вкладене каміння,
але погрози й страх примусять
все кинути, тоді господар
відправиться в тримері мідній(14)
чи верхи на коні в тривозі чорній.
Але якщо мене фрігійський мармур(15),
зоряне сяйво багряниці, фалернські
вина(16), бальзами ахаменидські(17) не втішають;
чому повинен на догоду новій моді(18)
громадити високі пишні зали?
Чому повинен я долину Сабіни(19)
змінити на тягар багатства?
[i]
(1) Odi profanum vulgus – „я зневажаю юрму невігласів” – Горацій уявляє себе жрецем Муз, який провадить урочисту церемонію (Оди, кн.3.1)
(2) Favete linguis - "дотримуйтеся тиші". Це єдиний спосіб уникнути слів, віщуючих нещастя.
(3) Carmina non prius audita - „пісні, не чувані раніше” – мова йде про перші шість од третьої книги.
(4) Giganteo triumpho - "перемога над Титанами" - Юпітер став правити людьми й богами після перемоги над Титанами.
(5) Campum - "Марсове поле".- тут збиралася Комісія Центуріату для виборів головних римських магістратів. Кандидати „спускалися” (descendat) з ближніх пагорбів, де жили патриції, щоб потрапити в списки (contendat).
(6) Aequa lege - "з неупередженою справедливістю"
(7) Destrictus ensis - "вийнятий із піхов меч" – Дамокл позаздрив багатству і щастю Діонісія Сіракузького. Діонісій запросив його на бенкет, де Дамокл побачив над головою висячий на кінській волосині меч і зрозумів непостійність багатства й щастя.
(8) Siculae dapes - "сицилійські трапези” – натяк на бенкет, на який був запрошений Дамокл, і на сицилійські багатства, які увійшли в прислів’я.
(8) Agrestium virorum - "сільських людей"
(9) Zephyris agitata Tempe - "хвильована зефірами долина". Знаменита Темпейська долина знаходиться в північній Фессалії між Олімпом на півночі і Осса на півдні. Долина має довжину 10 км, ширину до 25 метрів, висота скель майже 500 метрів, через неї протікає річка Піньос до Егейського моря. У стародавні часи грецькі поети вважали її пристановищем Аполлона і Муз. На правому березі Піньоса знаходився храм Аполлона, поряд з яким росли лаври, використовувані для нагородження переможців у Піфійських іграх.
(10) Arcturi cadentis impetus - "гнів падаючого Арктура". Вважалося, що осінні бурі починалися з заходом наприкінці жовтня зірки Арктур (сузір”я Волопаса) і сходом на початку жовтня Козенят (Hoedi ). Волопас – орач, править Великою і Малою Ведмедицями, прив’язаними до Полярної Осі. Вони тягнуть за собою плуг навколо Полярної зірки, обробляючи небесні поля, «щоб обертання небес ніколи не припинялося».
(11) Козенята – група зірок у сузір”ї Візничого, яка відповідає традиційній фігурі сузір”я – козі з козенятами – Капелла (α Візничого) і три невеликі зірочки неподалік: ε (Аль Анз), ζ і η
(12) Arbore culpante - "дерево звинувачуюче" - персоніфікація: дерева звинувачують погоду в тому, що не змогли плодоносити.
(13) Iactis in altum molibus - "стовпи, увіткнуті в морські глибини". Горацій говорить про римську моду будувати палаци на стовпах у морі в Байях і інших місцях.
(14) Aerate triremi - "мідна трирема". Мова про особисті галери з трьома рядами весел, призначені для прогулянок морем задля розваги.
(15) Phrygius lapis - "фрігійський мармур". В Сіннаді (Фрігія) добували знаменитий мармур, червонястий з синіми прожилками, білими та червоними плямами.
(16)Фалернські вина - вино із Фалерна мало янтарний колір, найдорожче і настільки міцне, що горіло. Найкращим вважалося вино, витримане п’ятнадцять – двадцять років. Нерозбавлене вино мало гіркий присмак. Вперше частував публіку цим вином Юлій Цезар у 60 р.до н.е. з нагоди тріумфу над Іспанією. Після цього фалернське вино стало популярним у римлян. Секрет його приготування втрачений.
(17) Achaemeniumque costum - "ахеменидський бальзам (духи)". Цей бальзам називався "ахеменидським" (від перської династії Ахеменидів), хоча його доставляли з Індії, але в Римі все східне звалося "перським".
(18) Et novo ritu - "в модному (новому) стилі"
(19) Сабіна - Меценат подарував Горацію цей невеликий маєток у Сабінських горах. Там Горацій жив до самої смерті. Його господарство вели вісім рабів і п’ятеро орендарів.
[/i]
[b]Horace ODI PROFANUM VULGUS ET ARCEO[/b]
Odi profanum vulgus et arceo:
favete linguis: carmina non prius
audita Musarum sacerdos
virginibus puerisque canto.
5Regum timendorum in proprios greges,
reges in ipsos imperium est Iovis,
clari Giganteo triumpho,
cuncta supercilio moventis.
Est ut viro vir latius ordinet
10arbusta sulcis; hic generosior
descendat in Campum petitor,
moribus hic meliorque fama
contendat; illi turba clientium
sit maior: aequa lege necessitas
15sortitur insignes et imos;
omne capax movet urna nomen.
Destrictus ensis cui super impia
cervice pendet, non Siculae dapes
dulcem elaborabunt saporem,
20non avium citharaeque cantus
somnum reducent. Somnus agrestium
lenis virorum non humiles domos
fastidit umbrosamque ripam,
non Zephyris agitata Tempe.
25Desiderantem quod satis est, neque
tumultuosum sollicitat mare,
nec saevus Arcturi cadentis
impetus aut orientis Hoedi:
non verberatae grandine vineae,
30fundusque mendax, arbore nunc aquas
culpante, nunc torrentia agros
sidera, nunc hiemes iniquas.
Contracta pisces aequora sentiunt
iactis in altum molibus: huc frequens
35caementa demittit redemptor
cum famulis, dominusque terrae
fastidiosus: sed Timor et Minae
scandunt eodem, quo dominus; neque
decedit aerata triremi, et
40post equitem sedet, atra Cura.
Quod si dolentem nec Phrygius lapis
nec purpurarum sidere clarior
delenit usus, nec Falerna
vitis, Achaemeniumque costum;
45cur invidendis postibus et novo
sublime ritu moliar atrium?
Cur valle permutem Sabina
divitias operosiores?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952437
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2022
Ти теж скажи,
скажи як при прощанні,
Промов свої закляття.
Скажи -
Я ще не відрізняю Так від Ні.
Своєму рішенню дай сенс,
дай йому тінь.
Дай йому вдосталь тіні,
Дай її так багато,
як ти розсіюєш круг себе, біліючи між
північчю і полуднем і північчю.
Дивлюсь навколо:
Глянь, як усе дзвенить бадьоро –
Про смерть! Живуще!
Правдивий той, хто розмовляє з тінню.
Ось тільки зменшується місце, що ти займаєш:
Куди тепер, розсіюється тінь, куди?
Підводжуся. Наосліп вгору.
Ти слабшаєш, тонка, незнана!
Тонка: як нитка,
яка донизу тягне зірку:
щоб плавала внизу, внизу,
де видно, що вона пливе: у пустоті
серед зрадливих слів.
[b]Paul Celan SPRICH AUCH DU[/b]
Sprich auch du,
sprich als letzter,
sag deiner Spruch.
Sprich –
Doch scheide das Nein nicht vom Ja.
Gib deinem Spruch auch den Sinn:
gib ihm den Schatten.
Gib ihm Schatten genug,
gib ihm so viel,
als du um dich verteilt weißt zwischen
Mittnacht und Mittag und Mittnacht.
Blicke umher:
sieh, wie’s lebendig wird rings –
Beim Tode! Lebendig!
Wahr spricht, wer Schatten spricht.
Nur aber schrumpft der Ort, wo du stehst:
Wohin jetzt, Schattenentblößter, wohin?
Steige. Taste empor.
Dünner wirst du, unkenntlicher, feiner!
Feiner: ein Faden,
an dem er herab will, der Stern:
um unten zu schwimmen, unten,
wo er sich schimmernd sieht: in der Dünnung
wandernder Worte.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952345
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2022
Під аркою з мечів видніється ясно-зелений обрис серця.
Блискучі леза: хто для смерті ними вбраний без дзеркал?
Тут наливають в кубки сум воскреслий:
росте він наче цвіт, а його п'ють, хоча він не вода,
він маргариткою наворожив кохання найсумніше,
на найпечальнішій подушці ложа для найважчих кіс...
Але тут був лише жахливий блиск заліза,
і якщо знову щось блисне, це буде меч.
Ми осушили кубок за столом, який нам дзеркало дало:
він розколовся там, де ми зелені, наче лист!
[i]Ансельм Кіфер "Тайна папороті", Париж, Виставка пам'яті Пауля Целана і Інґеборґ Бахман
[/i]
[b]Paul Celan DAS GEHEIMNIS DER FARNE[/b]
Im Gewölbe der Schwerter besieht sich der Schatten laubgrünes Herz.
Blank sind die Klingen: wer säumte im Tod nicht vor Spiegeln?
Auch wird hier in Krügen kredenzt die lebendige Schwermut:
blumig finstert sie hoch, eh sie trinken, als wär sie nicht Wasser,
als wär sie ein Tausendschön hier, das befragt wird nach dunklerer Liebe,
nach schwärzerem Pfühl für das Lager, nach schwererem Haar . . .
Hier aber wird nur gebangt um den Schimmer des Eisens,
und leuchtet ein Ding hier noch auf, so sei es ein Schwert.
Wir leeren den Krug nur vom Tisch, weil uns Spiegel bewirten:
einer springe entzwei, wo wir grün sind wie Laub!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952341
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2022
Ти передвіщена
утрачена кохана, не стрінута ніколи,
не знаю я, які слова ти любиш.
Я вже не намагаюся у проблисках майбутнього,
тебе впізнати. Усі твої величні
образи для мене, ставали вдалині пейзажем,
містами й вежами й мостами і не-
сподіваними віражами доріг
й могутністю держав
колись заснованих богами:
поставали через призначеність твою
для мене, зникаюча.
Ах, ти немов сади,
ах, я вдивлявся в них в такій
надії. Вікно відкрите
у сільському домі – ти майже наближаєшся
до мене, задумавшись. Я відшукав стежину, -
ти появилася, ступаєш навпростець,
і часом у дзеркал в вітринах магазинів
йде кругом голова від тебе. – Хто знає, чи то пташка
не одна й та ж сама виспівувала нам
учора, для кожного, надвечір?
[b]Rainer Maria Rilke DU IM VORAUS VERLORNE GELIEBTE[/b]
Du im Voraus
verlorne Geliebte, Nimmergekommene,
nicht weiß ich, welche Töne dir lieb sind.
Nicht mehr versuch ich, dich, wenn das Kommende wogt,
zu erkennen. Alle die großen
Bilder in mir, im Fernen erfahrene Landschaft,
Städte und Türme und Brücken und un-
vermutete Wendung der Wege
und das Gewaltige jener von Göttern
einst durchwachsenen Länder:
steigt zur Bedeutung in mir
deiner, Entgehende, an.
Ach, die Gärten bist du,
ach, ich sah sie mit solcher
Hoffnung. Ein offenes Fenster
im Landhaus - , und du tratest beinahe
mir nachdenklich heran. Gassen fand ich, -
du warst sie gerade gegangen,
und die Spiegel manchmal der Läden der Händler
waren noch schwindlich von dir und gaben erschrocken
mein zu plötzliches Bild. - Wer weiß, ob derselbe
Vogel nicht hinklang durch uns
gestern, einzeln, im Abend?
Winter 1913/14, Paris
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952248
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2022
О, дерево життя, коли прийде зима?
Не злагоджені ми. Ми неспроможні,
як перелітні птиці. Відставши й запізнившись,
ми раптом довіряємося вітру
і падаємо на байдужий став.
Ми одночасно пізнаємо розквіт і занепад.
Та десь ще бродять леви й знають,
свою могутність, доки не втратять силу.
А ми, якщо намірилися на одне, цілком,
вже тягнемося витрачатися на інше. Наш ворог -
це наш ближній. Прихід закоханості
не завжди межа, за якою від іншого
чекаємо ми простору, турботи і Вітчизни.
Тому для всякого зображення моменту
готується контрастний фон, детально,
щоб ми помітили, коли воно постане
перед нами чітко. Ми не розпізнаємо
силуети почуттів, які приходять не до нас.
Хто не чекав в тривозі біля завіси свого серця?
Коли вона піднялася, прощальну сцену
було нескладно зрозуміти. Знайомий сад
хитався тихо: ось вийшов перший танцівник.
Не той. Доволі! Хоча він іншого завзято удавав,
переодягнений, він залишався міщанином,
який заходить до квартири через кухню.
Я не бажаю цих півмасок,
вподобаних ляльками. Їх забагато. Я хочу
відділити машкару від жил і їх
обличчя від подоби. Я тут. Я перед ними.
Навіть якщо погаснуть лампи, і сповістять
мені, що далі вже нема нічого – нехай зі сцени
хлине порожнеча з ранковим вітром,
нехай ніхто з моїх безмовних предків
зі мною не залишиться, ні жінка, ні дитина,
ні хтось із жадібними карими очима:
я всеодно залишуся. Всьому глядач знайдеться.
Хіба я не правий? Ти, батьку, хто скуштував
зі мною гірке життя, оцінюючи мій
найперший каламутний напій мого покликання,
коли я підростав, оцінював ти знову й знову,
і присмак незнайомого майбутнього відчув,
помітив мій захоплений відкритий погляд, -
ти, батьку мій, до того, як помер,
так часто сумнівався в моїх надіях, в глибині моїй,
і заспокоївся, якщо покійні мають спокій у царстві
спокою, не визнавши нікчемності моєї долі.
Хіба я не правий? І ви, хіба я не правий,
всі ті, які любили мене за прояв незначний
любові до вас, кого я завжди покидав,
бо Всесвітом для мене був інший світ
із ваших образів, тому що я любив його,
чекали ви від нього не більшого... ніж я, можливо,
чекали лялькового театру, ні,
ви часто дбали, щоб для мене
кінець вистави виглядав таким, там за актора
повинен бути ангел, що прагнув висоти.
Ангел і лялька: таке завершення вистави.
Тоді з’єднаються всі ті, кого постійно
ми розлучаємо, доки ми тут,
неначе пори року, всілякі зміни починають
круговерть. Перед нами з тієї сторони
зіграє потім ангел. Дивися, помираючі
не мусять здогадатись, що є причин багато
для всього, що ми тут робили. Усе
не залишається завжди тим самим. О час дитинства,
тут в образах відтворюється більше, ніж лише
минуле, і перед нами не лише майбутнє.
Ми справді виростаємо, ми часом поспішаємо
дорослішати швидше, щоб догодити
тим, які не мають нічого, крім дорослості.
І все ж в самотності своїй,
чия постійність забавляла, ми опинялися
на роздоріжжі між всесвітом і грою,
на місці, яке від самого початку
призначене було для дійсних справ.
Хто вказує дитині, де їй стати? Хто між сузір’ів
її поставить і в руки дасть
їй власну міру? Хто творить смерть дітей
з черствого хліба, який засохне – щоб вкласти
в округлий рот, як зернятко
смачного яблука?... Убивцю
легко розпізнати. Але оце: смерть,
неминуча смерть, ще до життя так
обережно нести її в собі й не нарікати,
цього не висловити.
[b]Rainer Maria Rilke DIE VIERTE ELEGIE[/b]
O BÄUME Lebens, o wann winterlich?
Wir sind nicht einig. Sind nicht wie die Zug-
vögel verständigt. Überholt und spät,
so drängen wir uns plötzlich Winden auf
und fallen ein auf teilnahmslosen Teich.
Blühn und verdorrn ist uns zugleich bewußt.
Und irgendwo gehn Löwen noch und wissen,
solang sie herrlich sind, von keiner Ohnmacht.
Uns aber, wo wir Eines meinen, ganz,
ist schon des andern Aufwand fühlbar. Feindschaft
ist uns das Nächste. Treten Liebende
nicht immerfort an Ränder, eins im andern,
die sich versprachen Weite, Jagd und Heimat.
Da wird für eines Augenblickes Zeichnung
ein Grund von Gegenteil bereitet, mühsam,
daß wir sie sähen; denn man ist sehr deutlich
mit uns. Wir kennen den Kontur
des Fühlens nicht: nur, was ihn formt von außen.
Wer saß nicht bang vor seines Herzens Vorhang?
Der schlug sich auf: die Szenerie war Abschied.
Leicht zu verstehen. Der bekannte Garten,
und schwankte leise: dann erst kam der Tänzer.
Nicht der. Genug! Und wenn er auch so leicht tut,
er ist verkleidet und er wird ein Bürger
und geht durch seine Küche in die Wohnung.
Ich will nicht diese halbgefüllten Masken,
lieber die Puppe. Die ist voll. Ich will
den Balg aushalten und den Draht und ihr
Gesicht und Aussehn. Hier. Ich bin davor.
Wenn auch die Lampen ausgehn, wenn mir auch
gesagt wird: Nichts mehr –, wenn auch von der Bühne
das Leere herkommt mit dem grauen Luftzug,
wenn auch von meinen stillen Vorfahrn keiner
mehr mit mir dasitzt, keine Frau, sogar
der Knabe nicht mehr mit dem braunen Schielaug:
Ich bleibe dennoch. Es giebt immer Zuschaun.
Hab ich nicht recht? Du, der um mich so bitter
das Leben schmeckte, meines kostend, Vater,
den ersten trüben Aufguß meines Müssens,
da ich heranwuchs, immer wieder kostend
und, mit dem Nachgeschmack so fremder Zukunft
beschäftigt, prüftest mein beschlagnes Aufschaun, –
der du, mein Vater, seit du tot bist, oft
in meiner Hoffnung, innen in mir, Angst hast,
und Gleichmut, wie ihn Tote haben, Reiche
von Gleichmut, aufgiebst für mein bißchen Schicksal,
hab ich nicht recht? Und ihr, hab ich nicht recht,
die ihr mich liebtet für den kleinen Anfang
Liebe zu euch, von dem ich immer abkam,
weil mir der Raum in eurem Angesicht,
da ich ihn liebte, überging in Weltraum,
in dem ihr nicht mehr wart . . . .: wenn mir zumut ist,
zu warten vor der Puppenbühne, nein,
so völlig hinzuschaun, daß, um mein Schauen
am Ende aufzuwiegen, dort als Spieler
ein Engel hinmuß, der die Bälge hochreißt.
Engel und Puppe: dann ist endlich Schauspiel.
Dann kommt zusammen, was wir immerfort
entzwein, indem wir da sind. Dann entsteht
aus unsern Jahreszeiten erst der Umkreis
des ganzen Wandelns. Über uns hinüber
spielt dann der Engel. Sieh, die Sterbenden,
sollten sie nicht vermuten, wie voll Vorwand
das alles ist, was wir hier leisten. Alles
ist nicht es selbst. O Stunden in de Kindheit,
da hinter den Figuren mehr als nur
Vergangnes war und vor uns nicht die Zukunft.
Wir wuchsen freilich und wir drängten manchmal,
bald groß zu werden, denen halb zulieb,
die andres nicht mehr hatten, als das Großsein.
Und waren doch, in unserem Alleingehn,
mit Dauerndem vergnügt und standen da
im Zwischenraume zwischen Welt und Spielzeug,
an einer Stelle, die seit Anbeginn
gegründet war für einen reinen Vorgang.
Wer zeigt ein Kind, so wie es steht? Wer stellt
es ins Gestirn und giebt das Maß des Abstands
ihm in die Hand? Wer macht den Kindertod
aus grauem Brot, das hart wird, – oder läßt
ihn drin im runden Mund, so wie den Gröps
von einem schönen Apfel? . . . . . . Mörder sind
leicht einzusehen. Aber dies: den Tod,
den ganzen Tod, noch vor dem Leben so
sanft zu enthalten und nicht bös zu sein,
ist unbeschreiblich.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952247
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2022
1
Громадяни
Утіки (1)
не хочуть оборонятися
в місті сплахнула епідемія
інстинкту самозбереження
храми свободи
стали блошиним ринком
в сенаті обговорюють
як не бути сенатом
громадяни
які не хочуть оборонятися
відвідують прискорені курси
опускання на коліна
покірно чекають ворога
пишуть вірнопіддані промови
закопують золото
шиють нові знамена
невинно білі
вчать дітей брехати
відкривають ворота
в які зараз входить
колона піску
поза цим як звичайно
торгівля і спарювання
2
Пан Когіто
Хотів би стати
на висоті положення
це означає
дивитися долі
прямо в очі
як Катон Молодший (2)
дивився життєпис
однак він не має
ні меча
ні нагоди
відправити сім'ю за море
тому чекає як інші
ходить безсонним покоєм
всупереч порадам стоїків
хотів би мати тіло з діамантів
і крила
бачить крізь вікно
що сонце Республіки
вже заходить
залишилося йому небагато
насправді тільки
вибір положення
в якому хоче померти
вибір жесту
вибір останнього слова
для цього не лягати
в ліжко
щоб не бути
задушеним уві сні
хотілося б до кінця
стояти на висоті положення
доля дивиться йому в очі
в те місце де була
його голова
[i](1) Утіка - древнє місто на північному заході від Карфагена. Після Третьої Пунічної війни місто стало адміністративним центром римської провінції Африка. У 46 році до н.е. місто було взяте в облогу військами Юлія Цезаря.
(2) Марк Порцій Катон древньоримський політичний діяч, неформальний лідер більшості в римському сенаті з кінця 60-х років до н.е. до громадянської війни між Помпеєм і Цезарем. Був зразком непохитної моральної стійкості, прихильником республіки і ворогом Юлія Цезаря. Покінчив життя самогубством (розпоров собі живіт мечем) в оточеній Цезарем Утіці, жителі якої покинули місто, відмовившись його захищати.
[/i]
[b]Zbigniew Herbert PAN COGITO O POSTAWIE WYPROSTOWANEJ[/b]
1
W Utyce
obywatele
nie chcą się bronić
w mieście wybuchła epidemia
instynktu samozachowawczego
świątynie wolności
zamieniono na pchli targ
senat obraduje nad tym
jak nie być senatem
obywatele
nie chcą się bronić
uczęszczają na przyspieszone kursy
padania na kolana
biernie czekają na wroga
piszą wiernopoddańcze mowy
zakopują złoto
szyją nowe sztandary
niewinnie białe
uczą dzieci kłamać
otworzyli bramy
przez które wchodzi teraz
kolumna piasku
poza tym jak zwykle
handel i kopulacja
2
Pan Cogito
chciałby stanąć
na wysokości sytuacji
to znaczy
spojrzeć losowi
prosto w oczy
jak Katon Młodszy
patrz Żywoty
nie ma jednak
miecza
ani okazji
żeby wysłać rodzinę za morze
czeka zatem jak inni
chodzi po bezsennym pokoju
wbrew radom stoików
chciałby mieć ciało z diamentu
i skrzydła
patrzy przez okno
jak słońce Republiki
ma się ku zachodowi
pozostało mu nie wiele
właściwie tylko
wybór pozycji
w której chce umrzeć
wybór gestu
wybór ostatniego słowa
dlatego nie kładzie się
do łóżka
aby uniknąć
uduszenia we śnie
chciałby do końca
stać na wysokości sytuacji
los patrzy mu w oczy
w miejsce gdzie była
jego głowa
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952157
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2022
Барух Спіноза(2) з Амстердаму
хотів зрівнятись з Богом
при шліфуванні
на горищі лінз
упала враз завіса
і він постав пред ликом
він довго говорив
(коли він говорив
міцніли його розум
і його дух)
Він запитав
яка природа людини
- Бог неуважно погладив бороду
запитав яка першопричина всього
- Бог подивився в нескінченність
запитав яка причина кінця
- ламав Бог пальці
й кашляв
коли замовк Спіноза
Бог заговорив
Говориш ладно Баруху
люблю твою латинь геометричну
а також ясність синтаксису
симетричних тверджень
але давай обсудимо
По-справжньому Великі
Речі
- поглянь, у тебе руки
в саднах і тремтять
- твій зір згубила
темрява
- харчі мізерні,
одяг бідний
- купи новий будинок
пробач венеціанским дзеркалам
за відображення на їх поверхні
- пробач заквітчане волосся,
пісні хмільні
- подумай про доходи,
як твій колега Декарт(3)
- чи як Еразм (4)
хитруй
- присвяти трактат
Людовіку ХIV
однак той не читатиме його
- вгамуй
раціональний гнів
від нього трони падають
і гаснуть зорі
- подумай
про дружину
яка тобі дитя народить
- бачиш Баруху
ми обсудили Великі Речі
- я хочу бути коханим,
неосвіченим і грубим
це єдине,
чого я справді хочу
Тут завіса впала
Спіноза залишився сам
Хмар золотих не стало
і сяйва в вишині
видно пітьму
чути як східці рипають
внизу стихають кроки.
[i](1) Когіто (Cogito лат. я думаю) – особа з серії віршів Збігнєва Герберта. Ім’я взято з латинського виразу Декарта „Cogito ergo sum” (Я думаю, отже я існую). Автор наділив пана Когіто своїми рисами – сучасна людина, інтелігентна, освічена, незгодна з оточуючим світом, державним устроєм, високоморальна, непохитна у вірності своїм цінностям.
(2) Спіноза - голландський філософ, один з найвідоміших пантеїстів. Розвинув учення про єдину, невичерпну, нескінченну субстанцію, з безмежною кількістю властивостей: людям відомі тільки дві властивості протяжність і мислення; ця субстанція є причиною самої себе. Заробляв на життя шліфуванням лінз.
(3) Рене́ Дека́рт - французький філософ, фізик, фізіолог, математик, визнаний і вшанований за життя.
(4) Еразм Ротердамський – видатний мислитель Відродження. У протистоянні католицизму з лютеранством не зважився стати ні на чию сторону.[/i]
[b]Zbigniew Herbert PAN COGITO OPOWIADA O KUSZENIU SPINOZY[/b]
Baruch Spinoza z Amsterdamu
zapragnął dosięgnąć Boga
szlifując na strychu
soczewki
przebił nagle zasłonę
i stanął twarzą w twarz
mówił długo
( a gdy tak mówił
rozszerzał się umysł jego
i dusza jego )
zadawał pytania
na temat natury człowieka
- Bóg gładził roztargniony brodę
pytał o pierwszą przyczynę
- Bóg patrzył w nieskończoność
pytał o przyczynę ostateczną
- Bóg łamał palce
chrząkał
kiedy Spinoza zamilkł
rzecze Bóg
- mówisz ładnie Baruch
lubię twoją geometryczną łacinę
a także jasną składnię
symetrię wywodów
pomówmy jednak
o Rzeczach Naprawdę
Wielkich
- popatrz na twoje ręce
pokaleczone i drżące
- niszczysz oczy
w ciemnościach
- odżywiasz się źle
odziewasz nędznie
- kup nowy dom
wybacz weneckim lustrom
że powtarzają powierzchnię
- wybacz kwiatom we włosach
pijackiej piosence
- dbaj o dochody
jak twój kolega Kartezjusz
- bądź przebiegły
jak Erazm
- poświęć traktat
Ludwikowi XIV
i tak go nie przeczyta
- uciszaj
racjonalną furię
upadną od niej trony
i sczernieją gwiazdy
- pomyśl
o kobiecie
która da ci dziecko
- widzisz Baruch
mówimy o Rzeczach Wielkich
- chcę być kochany
przez nieuczonych i gwałtownych
są to jedyni
którzy naprawdę mnie łakną
teraz zasłona opada
Spinoza zostaje sam
nie widzi złotego obłoku
światła na wysokościach
widzi ciemność
słyszy skrzypienie schodów
kroki schodzące w dół
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952155
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2022
Я колись добряче спав -
в снах людина молодіє –
як я пристрасно кохав,
вас, жінки, жінки зрадливі.
Незвичайні, особливі,
були досить не дешеві
ті, що в пудрі, а не в пилу.
Я ходив до них в борделі.
Кожний стрічний мене знав.
Я любив вдягати стильне,
похітливість, то є жаль.
Чоловік від неї гине.
Ті жінки були прекрасні.
Щось до них, крім тіла, вЕло.
Люди часом можуть впасти.
Я ходив до них в борделі.
Більше б знав, дружину б взяв.
І мені було б не бридко.
Бо мораль – ніщо, обман.
Остигає пристрасть швидко.
Є загадкою людина,
прикро, ви не знали Бели,
інші теж були звабливі.
Я ходив до них в борделі.
[i]Послання:[/i]
Кожна квітка з часом в'яне.
До жінок шляхи веселі.
Здогадатися нескладно...
Я ходив до них в борделі.
[b]Vítězslav Nezval BALADA ČTYŘICÁTÁ DEVÁTÁ O NEVĚSTKÁCH[/b]
Dokud jsem ještě dobře spal
- ach, spánkem člověk omládne -
jak strašně jsem vás miloval,
vy ženy, ženy proradné.
Zvlášť ty, jež byly nápadné,
jež měly pudr místo pelu.
Ač bylo to dost nákladné,
chodíval jsem k nim do bordelu.
Mě skoro každý pasák znal.
Šaty jsem míval bezvadné.
Smyslnost, ta je jako žal.
Člověk jim lehko propadne.
Ty ženy byly záhadné.
Měly vždy něco navíc k tělu.
Jak člověk časem upadne!
Chodíval jsem k nim do bordelu.
Snad bych si leckterou byl vzal.
Skrupule nemám pražádné.
Mravný též nejsem. To bych lhal.
Žel, vášeň rychle ochladne.
Člověka leccos napadne,
škoda, že neznali jste Bělu.
Též jiné byly půvabné.
Chodíval jsem k nim do bordelu.
Poslání:
Každý květ časem uvadne.
I hezké ženy tropí melu.
Kde, to se lehko uhádne…
Chodíval jsem k nim do bordelu.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952060
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2022
Я по вулиці пройдуся
Й приставатиму, як завжди…
О, це буде виглядати
Так банально, легковажно!
Ви промовите „Відстаньте,
Це нахабство з боку пана”…
Ах, і що на це сказати,
Як відповісти, кохана?
Але все таки представлюсь
(і дозвольте, натурально).
Хоч і буде, я вже знаю,
Це безглуздо і банально.
Потім виявитись може,
Я у чомусь помиливсь,
Ви себе, цілком можливо,
Переоцінили, міс.
Може бути (не дай Боже!)
Ти литвинка чи гуситка,
Але це із твого боку
Було б бридко, страшно бридко!
Може й так, ви незвичайна,
В очі глянете з любов’ю,
Смутна, мила і кохана…
Як би це було чудово!
І коли піде розмова,
З кожним словом все щиріша,
Подивлюся прямо в очі:
- А чи пані любить вірші?
Дуже це мені цікаво,
Що почую, як спитаю:
Чи то „Віршами живу я”
Чи то „Віршів …не читаю”.
Буду дуже об’єктивним,
І скажу на це байдуже:
„Я так само, прошу пані”
І… на небо гляну тужно.
А назавтра вишлю квіти
З карткою: „Тобі, кохана”,
Хай роздумує, від кого,
Запитає хай: „Від пана?”
Я ж насвистувати буду
Скерцо хрипко, наче п’яний.
Відповім: „Можливо”…й змовкну
І закохано погляну.
Потім: „Може на вечерю?!
Потім: „Може до кав’ярні?”
Буде „Ах” і варіанти,
Врешті визнайте, я правий.
За вечерю, як відомо,
Поцілунок вірна плата,
Поцілунок (дайте слово!)
Забагато. Але варто.
Зарум’янитесь, звичайно,
Очі долу, як ведеться,
І задихаєте часто,
І тремтячи обіймете.
Як на перший раз, то досить,
Поцілую ручку звісно,
Ви почнете „Ти” казати,
Я візьму за руку міцно.
Проводжатиму до дому,
Не промовивши ні звуку,
Я в очах побачу ваших
Невимовну млосну муку.
Потім кілька слів звичайних,
Потім сцена красномовна:
„Ви одна живете?”… Скаже:
„З тіткою, вона не вдома”.
Моя дивна і солодка!
Снів моїх сердечних мрія!
.......................................
Щоб тебе побило громом!!!!
Приставати я умію!!!
[b]Julian Tuwim ZUPEŁNIE NIEZNAJOMEJ, RAZ WIDZIANEJ[/b]
...I podejde na ulicy.
I coś powiem, jak to zwykle...
Ach, to będzie wyglądało
Tak banalnie i tak nikle!
Powiesz pewno : "Proszę odejść!
To bezczelność z strony pana" ...
Ach, i coż na takie dictum
Ja odpowiem ci kochana?
Ale w końcu się przedstawię
(i pozwolisz, naturalnie!)
Iznów powiem coś, co będzie
Brzmiało głupio i banalnie
Później może się okazać,
Żem omylił się troszenkę,
Może przecież tak się zdarzyć,
Że przeceni się panienkę.
Może jesteś (nie daj Boże!)
Litwoczynką lub husytką,
Ale to by z twojej strony
Było brzydko, strasznie brzydko!
Może jednak jesteś cudną,
Co w mych oczach miłość zgadnie,
Ukochaną, smętną, słodką...
- Ach, jak to by było ładnie!
No i zacznie się rozmowa,
Słowa coraz bardziej szczersze,
Wreszcie powiem, patrząc w oczy:
-"A czy Pani lubi wiersze?"
Strasznie tedy ciekaw jestem,
Co odpowiesz mi , gdy spytam...
Albo : "Wiersze - to me życie"
Albo : "Wierszy... to nie czytam".
I bezstronnym będąc całkiem,
Powiem na to obojętnie:
"Ja tak samo proszę Pani"
I...na niebo spojrzę smętnie.
A nazajutrz przyślę kwiaty
Z kartką: "Tobie ukochana",
Wnet domyślisz się, od kogo,
Później spytasz : "To od Pana?"
Ja zaś będę pogwizdywał
Scherzo-bemol przenajsmętniej,
Powiem: "może"... i umilknę,
I znów spojrzę (lecz namiętniej)...
Potem"może do cukierni?"
Potem "(może) na kolację?"
Bedą "achy" i wahania,
Wreszcie przyznasz, że mam rację.
Przy kolacji, jak wiadomo,
Trwałe się zawiera pakta,
Pocałuję (daję słowo!)
Trudno. Alea est iacta.
Zarumienisz się banalnie
I banalnie spuścisz oczy,
Gdy twą kibić gibkobrzozą
Drżące ramię me otoczy.
Jak na pierwszy raz - to dosyć
Cmoknę w rączkę na podziękę.
Będziesz mi już "Ty" mówiła
I będziemy szli pod rękę.
Odprowadzę cię do domu,
Milczeć będzie się po drodze.
Będziesz na mnie spoglądała
W niewysłownej, słodkiej trwodze.
Później...kilka słów zwyczajnych,
Później znowu scena niema.
"A czy mieszkasz sama?"...Rzekniesz:
"Nie , u cioci...Lecz jej nie ma".
Moja cudna moja słodka!
Śnie serdecznej mej tęsknicy!
-------------------------------------------
Żeby jasne gromy biły!!!
Muszę podejść na ulicy!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952059
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2022
Незнана скрипко, ходиш по слідах?
Вже у скількох віддалених містах
самотня ніч зі мною говорила?
То грають сто? Чи грає хтось єдиний?
Знаходяться у всіх містах великих
такі, хто знемагаючи від болю,
якби не ти, вже б кинулися в ріки?
І чому поряд ти завжди зі мною?
Чому завжди зі мною по сусідству
є той, хто змушує тебе творити
і говорити, що життя складніше
ніж складність усього на світі?
[b]Rainer Maria Rilke DER NACHBAR[/b]
Fremde Geige, gehst du mir nach?
In wieviel fernen Städten schon sprach
deine einsame Nacht zu meiner?
Spielen dich Hunderte? Spielt dich einer?
Gibt es in allen großen Städten
solche, die sich ohne dich
schon in den Flüssen verloren hätten?
Und warum trifft es immer mich?
Warum bin ich immer der Nachbar derer,
die dich bange zwingen zu singen
und zu sagen: Das Leben ist schwerer
als die Schwere von allen Dingen?
1902/03, Paris
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951959
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2022
Смоковнице, віддавна було мені важливо
Як майже повністю замінюєш ти цвіт
в самій собі на плід у визначений час,
не хвалячись, твориш свою невинну тайну.
Як трубами фонтану тече у твоїх вигнутих гілках
сік вгору й вниз: і він пробуджує від сну,
ледь пробудившись, щасливий найсолодшим успіхом своїм.
Глянь: як Господь у Лебеді... Ми ж зволікаємо,
ах, надихає нас цвітіння, а в нашу запізнілу cуть
в наш завершальний плід ховаємо ми зречення.
Не кожен поспішить так сильно діяти,
щоб дочекатися і розцвісти багатством серця,
Коли бажання цвіту, як тихий подих ночі,
торкнеться його юних губ, його повік:
мабуть героям і рано призваним загинути
смерть-садівник інакше вигинає вени.
Ці кинуться туди: вони, усміхнені, попереду, як колісниця на м'яких
пощерблених рельєфах фараона переможця в Карнаку (1).
На диво близький герой до тих, хто молодим загинув.
Тривання
його не вабить. Його зростання є буттям; незмінно
він піднімається і входить у змінене сузір'я
постійних небезпек. Там мало хто його шукає. Але,
це хмуре приховане від нас, це раптом оспіває
натхненну долю серед бур його гуркочучого світу.
Я ще не чув таких як він. Враз підхопив мене
з потоком вітру його притихлий голос.
Колись любив я заховатися від туги: О якби я,
якби я був дитиною і міг ще бути і сидіти
й, тримаючи майбутню зброю, читати про Самсона (2),
як його мати була неплідна, а потім народила.
Хіба він вже в тобі не був героєм, о мати, чи не почався
вже в тобі, його рішучий вибір?
Товпились в лоні тисячі й хотіли бути ним,
але поглянь: він взяв і всіх обставив -, обрав і зміг.
І коли він крушив колони, було так, вирвався
зі світу свого тіла у інший світ, де він надалі
вирішував і міг. О матері героїв, о начало
розбурханих потоків! Ви прірви, - в які
з високих граней серця, ридаючи,
вже скинули дівчат, у жертву синам майбутнім.
Тому що поривається герой крізь прихистки любові,
підтримуваний кожним, значимий кожен його серця стук,
вже відвернувшись, стоїть наприкінці усміхнений, -
інакший.
[i](1) Карнакський храм – головна святиня Стародавнього Єгипту впродовж 13 століть. Знаходиться на лівому березі Нілу, де колись була столиця держави Фіви. Ймовірно, почав будівництво храму фараон Сенусерт І (1965 -1920 до н.е.), наступні фараони продовжили розбудову та прикрашання храму і майже всі увічнили свої імена і справи для майбутніх поколінь.
(2) Самсон – останній з найвідоміших суддів давнього Ізраїлю. Перед народженням Самсона до його батька Маноаха та матері, котра була неплідною, з'явився Ангел Господній та пообіцяв, що вони матимуть сина, який врятує народ Ізраїлю від філістимлян. Згідно з обітницею, він не повинен був стригти волосся. Самсон добився багатьох перемог над ворогами ізраїльтян філістимлянами, поки не розповів філістимській жінці Далілі таємницю своєї сили. Даліла наказала таємно обрізати волосся Самсона, після чого, безсилий, той був спійманий філістимлянами та позбавлений зору. Під час находження філістимлян у язичницькому зібранні Самсон увійшов туди та помолився єдиному Богу про повернення йому величезної сили. Отримавши від єдиного Бога цю силу, Самсон вщент зруйнував язичницьку споруду, під уламками якої загинули сотні зібраних філістимлян. Але від цього руйнування помер і сам Самсон.
[i][/i][/i]
[b]Rainer Maria Rilke DIE SECHSTE ELEGIE[/b]
FEIGENBAUM, seit wie lange schon ists mir bedeutend,
wie du die Blüte beinah ganz überschlägst
und hinein in die zeitig entschlossene Frucht,
ungerühmt, drängst dein reines Geheimnis.
Wie der Fontäne Rohr treibt dein gebognes Gezweig
abwärts den Saft und hinan: und er springt aus dem Schlaf,
fast nicht erwachend, ins Glück seiner süßesten Leistung.
Sieh: wie der Gott in den Schwan. . . . . . . Wir aber verweilen,
ach, uns rühmt es zu blühn, und ins verspätete Innre
unserer endlichen Frucht gehn wir verraten hinein.
Wenigen steigt so stark der Andrang des Handelns,
daß sie schon anstehn und glühn in der Fülle des Herzens,
wenn die Verführung zum Blühn wie gelinderte Nachtluft
ihnen die Jugend des Munds, ihnen die Lider berührt:
Helden vielleicht und den frühe Hinüberbestimmten,
denen der gärtnernde Tod anders die Adern verbiegt.
Diese stürzen dahin: dem eigenen Lächeln
sind sie voran, wie das Rossegespann in den milden
muldigen Bildern von Karnak dem siegenden König.
Wunderlich nah ist der Held doch den jugendlich Toten. Dauern
ficht ihn nicht an. Sein Aufgang ist Dasein; beständig
nimmt er sich fort und tritt ins veränderte Sternbild
seiner steten Gefahr. Dort fänden ihn wenige. Aber,
das uns finster verschweigt, das plötzlich begeisterte Schicksal
singt ihn hinein in den Sturm seiner aufrauschenden Welt.
Hör ich doch keinen wie ihn. Auf einmal durchgeht mich
mit der strömenden Luft sein verdunkelter Ton.
Dann, wie verbärg ich mich gern vor der Sehnsucht: O wär ich,
wär ich ein Knabe und dürft es noch werden und säße
in die künftigen Arme gestützt und läse von Simson,
wie seine Mutter erst nichts und dann alles gebar.
War er nicht Held schon in dir, o Mutter, begann nicht
dort schon, in dir, seine herrische Auswahl?
Tausende brauten im Schooß und wollten er sein,
aber sieh: er ergriff und ließ aus –, wählte und konnte.
Und wenn er Säulen zerstieß, so wars, da er ausbrach
aus der Welt deines Leibs in die engere Welt, wo er weiter
wählte und konnte. O Mütter der Helden, o Ursprung
reißender Ströme! Ihr Schluchten, in die sich
hoch von dem Herzrand, klagend,
schon die Mädchen gestürzt, künftig die Opfer dem Sohn.
Denn hinstürmte der Held durch Aufenthalte der Liebe,
jeder hob ihn hinaus, jeder ihn meinende Herzschlag,
abgewendet schon, stand er am Ende der Lächeln, – anders.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951956
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2022
[i] За перекладом з китайської Артура Вейлі[/i]
Скінчився рік, холодний і безжальний:
В благій одежі я на сонечку пригрівсь.
В садах південних листя опадає,
В садах північних догниває в купах хмиз.
В давно порожній мисці ані крихти:
На кухню поглядаю, чи не в'ється дим.
Зі мною тільки стародавні книжки,
Згасає день, і з ним край читанням моїм.
Тут тяжко, але в Чень* було ще гірше,
Гіркими докорами змучила сім’я.
В нещастях тільки пам'ять серце втішить -
Що древні мудреці страждали, як і я.
[i]* З Конфуцієм дуже жорстоко поводилися в Чень[/i]
[b]by Tao Yuanming, translated by Arthur Waley CHILL AND HARSH THE YEAR DRAWS TO ITS CLOSE[/b]
Chill and harsh the year draws to its close:
In my cotton dress I seek sunlight on the porch.
In the southern orchard all the leaves are gone:
In the north garden rotting boughs lie heaped.
I empty my cup and drink it down to the dregs:
I look towards the kitchen, but no smoke rises.
Poems and books lie piled beside my chair:
But the light is going and I shall not have time to read them.
My life here is not like the Agony in Ch'ēn,(1)
But often I have to bear bitter reproaches.
Let me then remember, to calm my heart's distress,
That the Sages of old were often in like case.
[i](1) Confucius was maltreated in Ch'ēn[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951864
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2022
І
[i]Тіло говорить до тіні:[/i]
Ні камінню, ні водам смерть свої не заявить права -
Вічне Небо високе і вічна незмінна Земля;
Підкоряються сталому ритму дерева й трава,
Іній їх убиває, роса весняна оживля.
Але тільки людину чекає завершення в смерті -
Наймудрішу і найдосконалішу поміж усіх,
Випадково вона промайне в світовій круговерті,
Враз піде й не вернеться ніколи до світу живих.
І ніхто не помітить, що стало на світі нас менше.
І забудуть про втрату улюблені друзі й сім’я.
Тільки зрідка потраплять на очі залишені речі,
Нагадають про горе недавнє і рідне ім’я.
Я не маю тих чарів, що здатні людей рятувати,
Хоч надія, що зможу знайти їх, ніяк не мина.
Тому прошу моєї послухайте доброї ради:
Як наллють вам вина – неодмінно допийте до дна.
ІІ
[i]Тінь говорить до тіла:[/i]
Безглуздо про безсмертя говорити,
Коли життя веселе і заможне.
Хотів би кожен у раю бродити,
Та довгий шлях і заблудитись можна.
З тих пір, як доля поєднала нас,
На двох ділили радості й печалі,
Вночі ми розлучалися на час,
Та сонце знов докупи нас єднало.
Але не вічно наш союз триває –
Настане день, і зникнеш у пітьмі ти.
Минеться тіло, не минеться слава,
Це змушує зсередини горіти.
Твори добро, любов переживе нас,
Для неї варто витрачати сили.
Вино, можливо, втішить нас не раз,
Але чи кращий вихід цей для тіла?
ІІІ
[i]Рішення Духу:[/i]
Творець великий нас приводить в рух –
А далі всяк живе, як йому треба.
Зі всіх Творінь лише Людину Дух
Підносить до висот Землі і Неба.
Доводиться нам бути скрізь разо́м,
Призначення ж у нас із вами різне,
Нелегкий вибір між добром і злом
Робити мусить кожен особисто.
Три Владарі відомі як святі,
Але скажіть, куди вони поділись?
Пен Цзу жив понад вісім сотень літ
І теж пішов, нічого не лишилось.
Вмирають мудрий, дурень, млад і стар.
Чи здатен хміль старіння зупинити?
Відкриєш серце для шляхетних справ -
Чи хтось за це повинен похвалити?
Страждає Дух від думки про буття.
Скорися течії Безмежного Потоку –
Не бійся смерті, насолоджуйся життям,
Й піди без метушні у визначені строки.
[i]Пен Цзу (1900 до н.е. – 1066 до н.е.) – легендарний китайський довгожитель, даос, прабатько китайського народу; сформулював даоську теорію довголіття.
Три Володарі і п'ять імператорів – легандарні правителі найдревнішого періоду історії Китаю, що відноситься до третього тисячоліття до н.е.
Три Володарі: Фу – сі (Пао-сі) – досконаломудрий правитель, який винайшов Вісім Триграм Ідзина; Шень-нун – винайшов плуг і сільськогосподарський календар, покровитель землеробства і засновник китайської фармакології; Хуан-ді – Жовтий імператор, засновник даосизму і китайської медицини.
[/i]
[b]by Tao Yuanming, translated by Arthur Waley SUBSTANCE, SHADOW, AND SPIRIT[/b]
I
[i]Substance speaks to Shadow:[/i]
Heaven and Earth exist for ever:
Mountains and rivers never change.
But herbs and trees in perpetual rotation
Are renovated and withered by the dews and frosts:
And Man the wise, Man the divine—
Shall he alone escape this law?
Fortuitously appearing for a moment in the World
He suddenly departs, never to return.
How can he know that the friends he has left
Are missing him and thinking of him?
Only the things that he used remain;
They look upon them and their tears flow.
Me no magical arts can save,
Though you may hope for a wizard's aid.
I beg you listen to this advice—
When you can get wine, be sure to drink it.
II
[i]Shadow to Substance[/i]
No use discussing immortality
When just to keep alive is hard enough.
Of course I want to roam in paradise,
But it's a long way there and the road is lost.
In all the time since I met up with you
We never differed in our grief and joy.
In shade we may have parted for a time,
But sunshine always brings us close again.
Still this uniоn cannot last forever -
The body goes; that fame should also end
Is a thought that makes me burn inside.
Do good, and your love will outlive you;
Surely this is worth your every effort.
While it is time, wine may dissolve care
That is not so good a way as this.
III
[i]Spirit's Solution[/i]
The Great Potter cannot Intervene --
All creation thrives of itself.
That Man ranks with Earth and Heaven,
Is it not because of me?
Though we belong to different orders,
Being alive, I am joined to you.
Bound together for good or ill
I cannot refuse to tell you what I know:
The Three August Ones were great saints
But where are they living today?
Though P'eng-tsu lasted a long time
He still had to go before he was ready.
Die old or die young, death is the same,
Wise or stupid, there is no difference.
Drunk, every day you may forget,
But won't it shorten your life span?
Doing good is always a joyous thing
But no one has to praise you for it.
Too much thinking harms my life;
Just surrender to the cycle of things,
Give yourself to the waves of the Great Change
Neither happy nor yet afraid.
And when it is time to go, then simply go
Without any unnecessary fuss
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951860
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2022
[quote] "...біля стіни для екзекуцій, увитої густим плющем"
Збігнєв Герберт (1)
[/quote]Ми ще зустрінемося в Срінагарі(2),
Біля воріт Палацу Миру,
тримаючи в руках розквітлі квіти,
солдати віддадуть ключі(3)
і згинуть. Ми знову прийдемо
в покинуту країну, яка недавно зникла,
у місто, зруйноване, коли нас не було.
Ми розірвемо біля турнікетів сорочки
щоб обв’язати наїжачені шипи, плющем
зігріємо троянди. Мерщій, гранат(4)
говорить птахам - дитя людське зуміє
витримати все. Не слід засмічувати вуха
місцевими чутками. Ми вислухаємо
розповіді нашого садівника, як це було
в дитинстві, у вирощеному ним саду:
„Це правда, моя смерть на вході до мечеті
під час різні, коли лунає заклик до молитви,
відкрила шлюзи” – „Мерщій, настала тиша –
і світанок наповнив очі кожному.”
Чи ми послідуємо за чубатим жайворонком,
відкриємо з зусиллям дальній вхід у тополиний гай,
пройдемо повз покриті пилом оголошення про розшук
на цвинтарі, повз викопані поспіхом могили
без будь-яких імен, неначе нове місто?
„Це правда.” (почуємо ми знову від нашого
садівника). „Цей птах узимку замовкає.
До нього голос повернеться навесні, скорботним криком.
Коли він дивиться, як гірський сокіл
повітря розсікає, як лазурова сорока,
ним схоплена, обм’якає у пазурах”.
Пролита кров. Мої слова відлунням ось так
на заході, біля плюща, навіщо?
В шухлядці білого стола із кедра,
ми на веранді знайдемо листи:
Коли поштамти закрили, листоноша
знав, ми повернемося на них відповісти. Краще
якби він швидко вмер,
почорнів під натиском осінніх сподівань,
та нікому було б збирати наші подихи,
зберігати ці невідомі закоханим
листи: „Поглянь як розколовся світ.
Чому тебе немає? Де ти? Вернися."
Чи ця історія для тих, оглухглих, що за океаном?
Мерщій, говорить птиця. Й ми спробуємо
цим ключем спочатку відкрити двері
до вітальні. Одне за одним дзеркала
під покривалом пилу, не помічають нашого повернення,
як ми запалюємо лампи. Наша країна на карті з скла
завмерла на стіні, розбита нами на шматки
Ми підемо повз наших предків по сходах вгору,
виконуючи їхню волю всупереч серцям. Вони бажають
щоб ми вернулися – назавжди! – й успадкували
(Мерщій, говорить птиця) що нам належить, бо нікому –
збирати повідомлення про нашу смерть по світу.
[i] (для Сувіра Каула)
Зі збірки „Країна без поштамтів”
(1) „Зупинка” Збіґнєв Герберт (,„Postoj” Zbigniew Herbert) 1969 р.
(2) Алюзія на рядки Осипа Мандельштама "B Петербурге мы сойдемся снова". Срінагар - столиця штату Кашмір.
(3) У 1989 році лідери мусульманської більшості Кашміру, підтримані Пакистаном, почали збройне повстання за вихід штату зі складу Індії. Срінагар став епіцентром війни. Сотні тисяч індійських військових придушили повстання.
(4) Гранати – це фрукти з Раю. „Ми вирощуємо, дякуючи воді, сади з винограду, олив і гранатів, які мають схожість і відмінність” (Сура „Худоба”, аят 99). Плоди граната з зернами, подібними рубінам, - символи добробуту, духовного умиротворення, радості наближення до Аллаха. Магомет радив їсти гранати для очищення від заздрості і ненависті.[/i]
[b]Agha Shahid Ali A PASTORAL[/b]
[quote] on the wall the dense ivy of executions
Zbigniew Herbert[/quote]
We shall meet again, in Srinagar,
by the gates of the Villa of Peace,
our hands blossoming into fists
till the soldiers return the keys
and disappear. Again we’ll enter
our last world, the first that vanished
in our absence from the broken city.
We’ll tear our shirts for tourniquets
and bind the open thorns, warm the ivy
into roses. Quick, by the pomegranate—
the bird will say—Humankind can bear
everything. No need to stop the ear
to stories rumored in branches: We’ll hear
our gardener’s voice, the way we did
as children, clear under trees he’d planted:
“It’s true, my death, at the mosque entrance,
in the massacre, when the Call to Prayer
opened the floodgates”—Quick, follow the silence —
“and dawn rushed into everyone’s eyes.”
Will we follow the horned lark, pry
open the back gate into the poplar groves,
go past the search post into the cemetery,
the dust still uneasy on hurried graves
with no names, like all new ones in the city?
“It’s true” (we’ll hear our gardener
again). “That bird is silent all winter.
Its voice returns in spring, a plaintive cry.
That’s when it saw the mountain falcon
rip open, in mid-air, the blue magpie,
then carry it, limp from the talons.”
Pluck the blood: My words will echo thus
at sunset, by the ivy, but to what purpose?
In the drawer of the cedar stand,
white in the verandah, we’ll find letters:
When the post offices died, the mailman
knew we’d return to answer them. Better
if he’d let them speed to death,
blacked out by Autumn’s Press Trust
not like this, taking away our breath,
holding it with love’s anonymous
scripts: “See how your world has cracked.
Why aren’t you here? Where are you? Come back.
Is history deaf there, across the oceans?”
Quick, the bird will say. And we’ll try
the keys, with the first one open the door
into the drawing room. Mirror after mirror,
textiled by dust, will blind us to our return
as we light oil lamps. The glass map of our country,
still on the wall, will tear us to lace—
We’ll go past our ancestors, up the staircase,
holding their wills against our hearts. Their wish
was we return—forever!—and inherit (Quick, the bird
will say) that to which we belong, not like this—
to get news of our death after the world’s.
[i] (for Suvir Kaul)
from „The County Without a Post Office”
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951771
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2022
[quote]...цілий рік Доріан колекціонував найвишуканіший газ із Дакки.
Оскар Уайльд „Портрет Доріана Грея”(1)[/quote]
Цей прозорий газ із Дакки
звуть шовком з вітру, струменем
води, вечірньою росою:
мистецтво це померло, зникло
понад сто років тому. „Ніхто не знає
зараз”, - моя бабуся каже,
„що це таке його вдягнути
або торкнутися тканини.” Вона вдягла
його єдиний раз, фамільне сарі
з маминого посагу, щоб довести
непідробність, протягнули його,
усі шість ярдів (2), крізь перстень.
Через роки потому, розірвали його
на безліч хусточок, розшитих
золотими пейслі,
і розділили серед
племінниць і рідних доньок.
Вони вже втратили їх зараз.
Історія нас вчить: пальці
ткачів були відрізані,
в Бенгалії верстати ткацькі змовкли (3),
сира бавовна поставляється
британцями до Англії.
Історія ця малопридатна,
моя бабуся каже,
що муслін сьогодні
здається таким грубим, і тільки
восени, якщо прокинутися
на світанку для молитви, можна відчути
таку текстуру ще раз.
Вона розповідала, одного ранку вітер
так накрохмалився росою, що непомітно
вона його крізь перстень протягнула.
[i] (зі збірки „Півдюймові Гімалаї)[/i]
[i](1) „Отак цілий рік Доріан усе колекціонував найдобірніші зразки тканин і вишивок. Мав він чудовий муслін із Делі — з гарно витканими візерунками із золотого пальмового листя і райдужних крилець жуків; газ із Дакки, через свою прозорість знаний на всьому сході під назвами «шовк з вітру», «струмінь води» і «вечірня роса»; дивовижно розмальовані тканини з Яви; жовті китайські куртини тонкої роботи; книжки в оправі з брунастого атласу або красивого блакитного єдвабу, затканого французькими ліліями, птахами та іншими образами; мереживні угорські покривала; сицилійську парчу і цупкий іспанський оксамит; грузинські вироби, опоряджені золотими монетами; зелено-золотисті японські тканини з чудово на них вигаптуваними птахами.” (Оскар Уайльд „Портрет Доріана Грея”)
(2) 1 ярд = 91,44 см
(3) У 1775 році десятки тисяч бенгальських ткачів були примусово закріплені за факторіями Ост-Індської компанії, куди повинні були здавати свою продукцію за ціною на 50 % нижчою за ринкову або безплатно. Тих, хто ухилявся від роботи, піддавали тортурам або кидали в тюрми. „Комерційний резидент (начальник факторії) назначав всім певний об’єм роботи, за невеликий аванс привласнював їхню працю і позбавляв права на працю для себе, обходився з ними як з кріпаками. Багато ткачів обирали каліцтво замість такої неволі і відрубали собі пальці”. Довершила знищення старовинного ткацького ремесла прялка Дженні, яка зробила англійські тканини дешевшими за бенгальські. Бенгальські ткачі залишилися без роботи. „Рівнини Індії біліють кістками ткачів,” – доповідав Лондону британський генерал-губернатор лорд Вільям Бентінк у 1834 р. В 1800 – 1825 роках від голоду померли 1 млн. осіб, 1825 – 1850 рр. – 400 тис., 1850 – 1875 рр. - 5 млн.
[/i][b]Agha Shahid Ali THE DACCA GAUZES[/b]
[quote]...for a whole year he sought to accumulate the most exquisite Dacca gauzes. -Oscar Wilde/The Picture of Dorian Gray[/quote]
Those transparent Dacca Gauzes
known as woven air, running
water, evening dew:
a dead art now, dead over
a hundred years. "No one
now knows," my grandmother says,
"what it was to wear
or touch that cloth." She wore
it once, an heirloom sari from
her mother's dowry, proved
genuine when it was pulled, all
six yards, through a ring.
Years later when it tore,
many handkerchiefs embroidered
with gold-thread paisleys
were distributed among
the nieces and daughters-in-law.
Those too now lost.
In history we learned: the hands
of weavers were amputated,
the looms of Bengal silenced,
and the cotton shipped raw
by the British to England.
History of little use to her,
my grandmother just says
how the muslins of today
seem so coarse and that only
in autumn, should one wake up
at dawn to pray, can one feel that same texture again.
One morning, she says, the air
was dew-starched: she pulled
it absently through her ring.
[i]From HALF INCH HIMILAYAS (Wesleyan U.P., 1987)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951770
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2022
За перекладом з китайської Артура Вейлі
Сивина лягла на мої скроні,
Зморщився і висохнув надмір.
Маю я п’ятьох синів і кожен
Ненавидить пензлик і папір.
Шу вже має вісімнадцять весен:
Ледаря такого пошукати,
Робить все Сюань, та тільки чесно
Нехтує мистецтвом малювати.
У тринадцять Юн-Туан вважає
Що між шість і сім нема різниці.
А Тун-цзи у дев’ять років дбає
Лиш про те, як добре попоїсти.
Якщо Небо так поводиться зі мною,
Мушу втішитися чаркою з вином я.
[b]by Tao Yuanming, translated by Arthur Waley Blaming Sons[/b]
(Written in Chinese with two characters very easy to distinguish)
White hair covers my temples,
I am wrinkled and seared beyond repair.
And though I have got five sons,
They all hate paper and brush.
A-shu is eighteen:
For laziness there is none like him.
A-hsüan does his best,
But really loathes the Fine Arts.
Yung-tuan is thirteen.
But does not know "six" from "seven."
T'ung-tzŭ in his ninth year
Is only concerned with things to eat.
If Heaven treats me like this,
What can I do but fill my cup?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951673
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2022
За перекладом з китайської Артура Вейлі
Покликав вранці хтось мене неждано:
Я вийшов в двір, накинувши свитину.
І запитав: „ Що треба вам так рано?”
„Прийшов з добром”, - почув від селянина.
„Приніс в дарунок рис і жбан з вином я,
У вас тяжкі часи, - повів він мову. -
Ви вдягнені в лахміття, дах з соломи,
і не бажаєте змінити долю.
Всі люди пнуться, хочуть жити краще
Навчіться й ви копатися в багнищі”.
„Словами цими, вражений я, старче,
Та душу маю не таку, як інші.
Я б їхав возом з людом заодно,
Та йду своїм шляхом, не маючи жалю.
Сідайте, радо вип’ємо вино;
Я сам обрав цей шлях і вже не відступлю”.
[b]by Tao Yuanming, translated by Arthur Waley IN THE QUIET OF THE MORNING I HEARD A KNOCK AT MY DOOR[/b]
In the quiet of the morning I heard a knock at my door:
I threw on my clothes and opened it myself.
I asked who it was who had come so early to see me:
He said he was a peasant, coming with good intent.
He brought a present of wine and rice-soup,
Believing that I had fallen on evil days.
"You live in rags under a thatched roof
And seem to have no desire for a better lot.
The rest of mankind have all the same ambitions:
You, too, must learn to wallow in their mire."
"Old man, I am impressed by what you say,
But my soul is not fashioned like other men's.
To drive in their rut I might perhaps learn:
To be untrue to myself could only lead to muddle.
Let us drink and enjoy together the wine you have brought;
For my course is set and cannot now be altered."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951671
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2022
Той мені здається богові рівним,(1)
той можливо навіть за богів вищий,
хто сидить з тобою часто віч-на-віч
чує і бачить,
як смієшся солодко, а я бідний,
бо з тобою дійсно втратив свій розум,
Лесбіє, коли на тебе дивлюся
< терпне мій язик;>(2)
слова застряють в горлі, ніжний пломінь
у суглоби ллється, громом у вухах
вітер дзвонить і засліплює очі
сяюча пітьма.
Тягарем, Катулле, стало безділля: (3)
безділля розпалює в тобі пломінь:
безділля віддавна згубне для щастя
царів і столиць.
(1) Цей найвідоміший вірш Катулла є вільним перекладом вірша ХХХІ грецької поетеси Сапфо "Здається, рівний з богами у щасті", написаного на заміжжя її учениці. Згідно з римською традицією, Клодія, кохана Катулла, у віршах одержала співзвучне зі своїм іменем ім'я Лесбія - за назвою острова Лесбос, на якому жила Сапфо (ймовірно 630 до н.е.-570 до н.е). Переклад передає щирість і поривчастість любовних переживань Сапфо.
(2) цей рядок не зберігся, його відтворено за відповідним рядком Сапфо.
(3) Остання строфа з вірша Сапфо у Катулла відсутня. Покірність коханню, смерть через кохання у римлян вважалися не гідними чоловіка, а більш властивими жінці. Відчувати як жінка принизливо для чоловіка, тому Катулл відмовляється говорити про смерть від нерозділеного кохання, і замість покірності стражданням дорікає собі за марнування часу на безділля.
[i][b]Сапфо ХХХІ[/b]
Здається, рівний з богами у щасті
чоловік, який може близько-близько
сидіти перед тобою і часто
чути твій голос
і чарівний сміх. Від цього у мене
перестає відразу битись серце,
ледь тебе побачу й не маю сили
сказати слово.
Відразу німіє язик, по шкірі
легкий вогонь пробігає, дивляться
й нічого не бачать очі, у вухах
не змовкає дзвін.
Потім мене мов обсипає жаром,
в руках тремтіння, я зеленішою
стаю за трави, здається я ось-ось
з життям розстанусь.
Але терпи, терпи: бо вже все зайшло
надто далеко.
[/i]
[b]Gaius Valerius Catullus LI. Ille mi par esse deo videtur[/b]
Ille mi par esse deo videtur,
ille, si fas est, superare divos,
qui sedens adversus identidem te
spectat et audit
dulce ridentem, misero quod omnes
eripit sensus mihi: nam simul te,
Lesbia, aspexi, nihil est super mi
lingua sed torpet, tenuis sub artus
flamma demanat, sonitu suopte
tintinant aures, gemina teguntur
lumina nocte.
otium, Catulle, tibi molestum est:
otio exsultas nimiumque gestis:
otium et reges prius et beatas
perdidit urbes.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951589
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2022
Ненавиджу й кохаю. Хіба таке можливо? - ти запитаєш.
Не знаю, та розумію, це сталось зі мною, і я страждаю.
[i]Написано після розриву з красунею Лесбією[/i]
[b]Gaius Valerius Catullus "Carmen LXXXV Odi et amo "[/b]
Odi et amo. Quare id faciam fortasse requiris.
Nescio, sed fieri sentio et excrucior
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951587
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2022
В тому, що розум я втратив, ти, моя Лесбіє, винна,
марні старання були зовсім забути тебе.
щастя тобі не бажаю, хай би найкращою стала,
що б не робила мені, я розлюбити не зміг.
[b]Gaius Valerius Catullus LXXV HUC est mens deducta tua, mea Lesbia, culpa[/b]
huc est mens deducta tua mea Lesbia culpa
atque ita se officio perdidit ipsa suo
ut iam nec bene uelle queat tibi si optima fias.
nec desistere amare, omnia si facias.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951490
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2022
Клятва нічого не варта, якою клялася кохана
бути моєю, хоча б покохав сам Юпітер.
Що обіцяє закохана жінка своєму коханцю,
слід записати в потоці води чи повітря.
[b]Gaius Valerius Catullus LXX. Nulli se dicit mulier mea nubere malle[/b]
Nulli se dicit mulier mea nubere malle
quam mihi, non si se Iuppiter ipse petat.
dicit: sed mulier cupido quod dicit amanti,
in uento et rapida scribere oportet aqua.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951489
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2022
Ми добре знаємо цього Суффена (1), Варе (2),
приємний чоловік, освічений, дотепний,
до того ж старанно й давно складає вірші.
Їх мабуть тисяча, чи десять тисяч, безліч
ним створених й не на якомусь палімпсесті (3)
записаних: папірус царський (4), нова шишка (5),
з червоного пергаменту обложка книги,
розкреслена свинцем і пемзою відтерта.
Але при читанні розумний і дотепний
Суффен козиним пастухом чи землекопом
здається раптом: він такий несхожий, дивний.
Що думаєш про це? Чому дотепник знаний,
який повсюди за розумника вважався,
дурним незграбним селюком стає відразу,
коли торкається поезії, при цьому
щасливий він завжди, коли поеми пише:
настільки гордий, що дивується на себе.
Звичайно кожен помилявся, та не кожен
такий, що здатен бачити в собі Суффена.
Насправді нам властиво всім себе дурити;
не бачимо ми торбу в себе за плечима (6).
[i](1) Вар - Публій Алфен Вар з Кремони, поет з кола езотериків і критик, друг Катулла, Вергілія і Горація, оплаканий Горацієм в оді 1.24
(2) Суффен – маловідомий поет, до нашого часу не дожив жоден його рядок
(3) палімпсест – пергамент, з якого вичищений попередній текст. Використовувався для чорновиків.
(4) папірус царський – сорт папіруса шириною близько 25 см, який використовували для виготовлення особливо цінних книг, зокрема, релігійних, тому його ще називали ієратичним папірусом. Виготовлявся з серцевини стебла папіруса, був світлим і тонким, тому на ньому писали лише з однієї сторони. Пізніше цей сорт отримав назву „августівький” на честь імператора Августа Октавіана.
(5) шишка – виступаюча назовні голівка палиці, на яку намотувався книжковий свиток
(6) посилання на перекладену Федром байку Езопа:
[b]Федр. IV.10. Про недоліки людей[/b]
Нам кожному дає Юпітер дві торбини:
недоліки складати: за плечима свої,
чужі на грудях тягарем висять.
Тому ми власні недоліки не бачимо;
і одночасно чітко рахуємо чужі.
[b]PHAEDRVS IV.X. De Vitiis Hominum[/b]
Peras imposuit Iuppiter nobis duas:
propriis repletam uitiis post tergum dedit,
alienis ante pectus suspendit grauem.
Hac re uidere nostra mala non possumus;
alii simul delinquunt, censores sumus.
[/i]
[b]Gaius Valerius Catullus XXII. ad Varum[/b]
Suffenus iste, Vare, quem probe nosti,
homo est venustus et dicax et urbanus,
idemque longe plurimos facit versus.
puto esse ego illi milia aut decem aut plura
perscripta, nec sic ut fit in palimpsesto
relata: cartae regiae, novi libri,
novi umbilici, lora rubra membranae,
derecta plumbo et pumice omnia aequata.
haec cum legas tu, bellus ille et urbanus
Suffenus unus caprimulgus aut fossor
rursus videtur: tantum abhorret ac mutat.
hoc quid putemus esse? qui modo scurra
aut si quid hac re scitius videbatur,
idem infaceto est infacetior rure,
simul poemata attigit, neque idem umquam
aeque est beatus ac poema cum scribit:
tam gaudet in se tamque se ipse miratur.
nimirum idem omnes fallimur, neque est quisquam
quem non in aliqua re videre Suffenum
possis. suus cuique attributus est error;
sed non videmus manticae quod in tergo est
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2022
Живемо, Лесбіє моя, й кохаємо,
сварливих стариганів пересуди
вважаємо не вартими ні асса.(1)
Вмирати й оживати здатне сонце:
для нас же вслід за нетривалим світлом
приходить вічний морок і тільки сон.
Дай тисячу цілунків, потім сотню,
потім ще тисячу, потім ще сотню,
вслід без зупинки знов тисячу, знов сто.
Вслід безліч тисяч звершимо старанно,
зіб'ємося з рахунку, хай не знає
хто-небудь кислоокий і не заздрить,
що може бути стільки поцілунків.
[i](1) асс - дрібна бронзова монета у Древньому Римі[/i]
[b]Gaius Valerius Catullus V. Vivamus, mea Lesbia, atque amemus[/b]
Vivamus mea Lesbia, atque amemus,
rumoresque senum severiorum
omnes unius aestimemus assis!
soles occidere et redire possunt:
nobis cum semel occidit brevis lux,
nox est perpetua una dormienda.
da mi basia mille, deinde centum,
dein mille altera, dein secunda centum,
deinde usque altera mille, deinde centum.
dein, cum milia multa fecerimus,
conturbabimus illa, ne sciamus,
aut ne quis malus inuidere possit,
cum tantum sciat esse basiorum.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951412
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2022
Твої вуста чуже говорять,
Чуже твоє волосся, вбрання,
В твоїх очах чужі питання,
І вже в шалених днях діяння
Твоя глибинність незвичайна
не б’ється хвилями прибою.
Ти наче рукотворний ідол
Біля забутих вівтарів
Ще як колись твердять молитви,
Ще як колись приносять квіти,
Ще як колись дива б творити,
Та вже давно немає див.
[b]Rainer Maria Rilke FREMD IST, WAS DEINE LIPPEN SAGEN[/b]
Fremd ist, was deine Lippen sagen,
Fremd ist dein Haar, fremd ist dein Kleid,
Fremd ist, was deine Augen fragen,
Und auch aus unsern wilden Tagen
Reicht nicht ein leises Wellenschlagen
An deine tiefe Seltsamkeit.
Du bist wie jene Bildgestalten,
Die überm leeren Altarspind
Noch immer ihre Hände falten,
Noch immer alte Kränze halten,
Noch immer leise Wunder walten –
Wenn längst schon keine Wunder sind.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951332
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2022
Одне оспівати кохану. На жаль, зовсім інше
незримого грішного Бого-Потока в крові.
Давній знайомий, її наречений, що знає він сам
від владики блаженства, як часто самотній,
перш ніж утішить подруга, як часто без неї,
ах, для якого невідання слізного, богоглаву
піднімав він, щоб кинути заклик в безмежну хвилюючу ніч.
О крові Нептун, о його грізний тризуб,
О його видих суворих грудей у закручену мушлю.
Чуєш, як наповзає й спустошує ніч. Чи її зорі
не засіяють перед коханцем щасливим обличчям
коханої? Чи стане для нього сердечним прозрінням
невинне обличчя серед безгрішних сузір'їв?
Жаль, що не вигнеш ні ти, ані мати його
дугами брови його для таких сподівань.
Не для тебе, ним передчувана дівчино, ні, не для тебе
губи його вигинаються рухом привітним.
Ти справді подумала, ніби своєю легкою ходою
ти так схвилювала, явившись, як вітер весняний?
Дійсно, ти серце його сполошила; але причина сум'яття
пробуджені в ньому древніші страхи.
Клич його... ти його зовсім не викличеш з темних шляхів.
Звісно, він хоче, він проникає, він легко звикає
до смирного серця твого і візьме і зачнеться.
Але як він зачинався колись?
Мати, його ти створила малого, ти показала, яким ти його зачала;
був він тобі незнайомим, ти над новими очима
світ нахиляла привітний і не пускала чужий.
Ах, де минулі роки, коли її постать струнка
звично тебе захищала від хаосу хвиль?
Ти так багато сховала від нього; в лякаючий простір ночей
ти додавала ночами олюднений простір своєї кімнати.
Ні, не в пітьмі, у своєму близькому бутті
ти засвітила світильник осяйної дружби.
Звуків таких не було, які з посмішкою ти не могла б пояснити,
Ніби ти знала віддавна, як половицям вести себе слід...
І дослухався він, і утішався. Давало багато
ніжне твоє пильнування; з-за шафи являлася
доля, закутана в плащ, і забиралось
його неспокійне майбутнє за штори, що тихо хитались.
Сам він, ласкава моя, лежачи втішений,
світ твій приймав, і під сонні повіки
в передчуванні дрімоти - обман напускав
захищеності... Але зсередини: хто упирався,
хто повставав в ньому проти потоку настання?
Ах, не було в цій дрімоті розсудливості; сплячий
але замріяний, але в гарячці: залишений на самоті.
Він, інший, схвильований, плутався
і потрапляв у тенета, внутрішній світ
розпливався, в гнітючому рості, являлися
звіроподібні істоти. Як він поринав. - Люблячий.
Люблячий внутрішній світ, свою нутряну первісність,
В цих його джунглях, в цьому безмовному краху буття
ясно-зеленим було його серце. Люблячий. Кинутий,
коренем дивним він рвався за межі нестримним потоком,
де його власне народження вже відбувалося. Люблячий,
він опускався до древньої крові, у прірву,
де чатували жахіття, якими наситились предки. І кожна потвора
вже його знала, підморгувала, наче знайомому.
Так, посміхались жахіття... Часом
ти, посміхалася, мамо, так само ласкаво. Як би він міг
не любити того, хто посміхався йому,
ще бувши розчиненим в водах, які ембріон невагомим робили.
Глянь, ми кохаєм інакше, ніж квіти, не тільки один
раз на рік; ми повертаємось знову туди, де кохали колись,
до потоків сперми правічних. О дівчино,
те, що ми любимо в нас, це не Щось, не майбуття, а
численні Ніщо; з них ні одне не дитина,
але це батько, який нас створив наче купу уламків,
але це висохле русло майбутньої матері - , але в цілому
безмовний ландшафт де невідомість або
неминуча загибель - дівчино, це вже бувало раніше.
А ти сама, що ти знаєш - ти вабиш
передбуттям свого кохання. Які почуття
ти добуваєш з глибин пережитих буттів. Скільки
жінок тебе тут ненавидять. Яких похмурих чоловіків
ти хвилювала юною кров'ю? Хочуть до тебе
ще ненароджені діти... О тихше, тихше,
ти найдорожча для нього, надійна справа дня, - ти
проведи його в сад, дай йому ночі
права...
Не відпускай...
[b]Rainer Maria Rilke DIE DRITTE ELEGIE[/b]
EINES ist, die Geliebte zu singen. Ein anderes, wehe,
jenen verborgenen schuldigen Fluß-Gott des Bluts.
Den sie von weitem erkennt, ihren Jüngling, was weiß er
selbst von dem Herren der Lust, der aus dem Einsamen oft,
ehe das Mädchen noch linderte, oft auch als wäre sie nicht,
ach, von welchem Unkenntlichen triefend, das Gotthaupt
aufhob, aufrufend die Nacht zu unendlichem Aufruhr.
O des Blutes Neptun, o sein furchtbarer Dreizack,
o der dunkele Wind seiner Brust aus gewundener Muschel.
Horch, wie die Nacht sich muldet und höhlt. Ihr Sterne,
stammt nicht von euch des Liebenden Lust zu dem Antlitz
seiner Geliebten? Hat er die innige Einsicht
in ihr reines Gesicht nicht aus dem reinen Gestirn?
Du nicht hast ihm, wehe, nicht seine Mutter
hat ihm die Bogen der Braun so zur Erwartung gespannt.
Nicht an dir, ihn fühlendes Mädchen, an dir nicht
bog seine Lippe sich zum fruchtbarern Ausdruck.
Meinst du wirklich, ihn hätte dein leichter Auftritt
also erschüttert, du, die wandelt wie Frühwind?
Zwar du erschrakst ihm das Herz; doch ältere Schrecken
stürzten in ihn bei dem berührenden Anstoß.
Ruf ihn . . . du rufst ihn nicht ganz aus dunkelem Umgang.
Freilich, er will, er entspringt; erleichtert gewöhnt er
sich in dein heimliches Herz und nimmt und beginnt sich.
Aber begann er sich je?
Mutter, du machtest ihn klein, du warsts, die ihn anfing;
dir war er neu, du beugtest über die neuen
Augen die freundliche Welt und wehrtest der fremden.
Wo, ach, hin sind die Jahre, da du ihm einfach
mit der schlanken Gestalt wallendes Chaos vertratst?
Vieles verbargst du ihm so; das nächtlich-verdächtige Zimmer
machtest du harmlos, aus deinem Herzen voll Zuflucht
mischtest du menschlichern Raum seinem Nacht-Raum hinzu.
Nicht in die Finsternis, nein, in dein näheres Dasein
hast du das Nachtlicht gestellt, und es schien wie aus Freundschaft.
Nirgends ein Knistern, das du nicht lächelnd erklärtest,
so als wüßtest du längst, wann sich die Diele benimmt . . .
Und er horchte und linderte sich. So vieles vermochte
zärtlich dein Aufstehn; hinter den Schrank trat
hoch im Mantel sein Schicksal, und in die Falten des Vorhangs
paßte, die leicht sich verschob, seine unruhige Zukunft.
Und er selbst, wie er lag, der Erleichterte, unter
schläfernden Lidern deiner leichten Gestaltung
Süße lösend in den gekosteten Vorschlaf –:
schien ein Gehüteter . . . Aber innen: wer wehrte,
hinderte innen in ihm die Fluten der Herkunft?
Ach, da war keine Vorsicht im Schlafenden; schlafend,
aber träumend, aber in Fiebern: wie er sich ein-ließ.
Er, der Neue, Scheuende, wie er verstrickt war,
mit des innern Geschehens weiterschlagenden Ranken
schon zu Mustern verschlungen, zu würgendem Wachstum, zu tierhaft
jagenden Formen. Wie er sich hingab –. Liebte.
Liebte sein Inneres, seines Inneren Wildnis,
diesen Urwald in ihm, auf dessen stummem Gestürztsein
lichtgrün sein Herz stand. Liebte. Verließ es, ging die
eigenen Wurzeln hinaus in gewaltigen Ursprung,
wo seine kleine Geburt schon überlebt war. Liebend
stieg er hinab in das ältere Blut, in die Schluchten,
wo das Furchtbare lag, noch satt von den Vätern. Und jedes
Schreckliche kannte ihn, blinzelte, war wie verständigt.
Ja, das Entsetzliche lächelte . . . Selten
hast du so zärtlich gelächelt, Mutter. Wie sollte
er es nicht lieben, da es ihm lächelte. Vor dir
hat ers geliebt, denn, da du ihn trugst schon,
war es im Wasser gelöst, das den Keimenden leicht macht.
Siehe, wir lieben nicht, wie die Blumen, aus einem
einzigen Jahr; uns steigt, wo wir lieben,
unvordenklicher Saft in die Arme. O Mädchen,
dies: daß wir liebten in uns, nicht Eines, ein Künftiges, sondern
das zahllos Brauende; nicht ein einzelnes Kind,
sondern die Väter, die wie Trümmer Gebirgs
uns im Grunde beruhn; sondern das trockene Flußbett
einstiger Mütter –; sondern die ganze
lautlose Landschaft unter dem wolkigen oder
reinen Verhängnis –: dies kam dir, Mädchen, zuvor.
Und du selber, was weißt du –, du locktest
Vorzeit empor in dem Liebenden. Welche Gefühle
wühlten herauf aus entwandelten Wesen. Welche
Frauen haßten dich da. Was für finstere Männer
regtest du auf im Geäder des Jünglings? Tote
Kinder wollten zu dir . . . O leise, leise,
tu ein liebes vor ihm, ein verläßliches Tagwerk, – führ ihn
nah an den Garten heran, gieb ihm der Nächte
Übergewicht . . . . . .
Verhalt ihn . . . . . .
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951331
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2022
Я тут, моє кохання, я тут,
дивлюся на твої нічні поразки,
в яких ніхто не винен, на мороз
пустих світанків, на вечори
безглузді й безнадійні.
Не вір, якщо так хочеш, що Земля
кружляє у безлюдній пустці
в безмежнім космосі навколо
Сонця, або що зорі це вогонь,
чи що гірка ріка життя
впадає в смерть. Але ніколи
не сумнівайся, що у вогні поразки
у спразі відчаю і у безодні
неспокою й тривоги,
я тут, моє кохання, я тут.
Навіть якщо мене не бачиш і не чуєш.
[b]Luis Alberto de Cuenca ESTOY AQUÍ[/b]
Estoy aquí, mi amor, estoy aquí,
velando tus naufragios en las noches
en que nadie responde, en las heladas
madrugadas vacías, en las tardes
de desesperación y de locura.
Pon en duda, si quieres, que la Tierra
gire en el desolado precipicio
del espacio infinito alrededor
del Sol, o que los astros sean fuego,
o que el amargo río de la vida
desemboque en la muerte. Pero nunca
dudes de que, en la fiebre del fracaso
o en la sed de la angustia, en el abismo
de la ansiedad y del desasosiego,
estoy aquí, amor mío, estoy aquí.
Aunque tú no me veas ni me oigas.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951246
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2022
Закінчилася війна. Прийде інша
ще гірша, але вони цього не знають.
Вся Англія - це одна лікарня
для одужуючих. Несподівано
одна дама кидається на поле бою
детективної літератури
і виходить у світ "Таємнича пригода
в Стайлзі". (2) Хтось говорить - мені здається,
що це сама письменниця, захоплена
виконавцем головної ролі Гастінгсом - в фіналі
роману: "Закоханий чоловік -
це сумне видовище, зворушлива
вистава, жалісний пейзаж."
Мені не залишається нічого, крім написати
на полях цієї цитати ще одне речення:
"Я не згоден з бабкою Агатою."
[i](1) Opus primum (лат.) - перша справа
(2) "Таємнича пригода в Стайлзі" перший детективний роман англійської письменниці Агати Крісті, написаний у 1916, опублікований в 1920. В ньому з'явилися Еркюль Пуаро, капітан Артур Гастінгс та інспектор Джепп. Розповідь ведеться від імені капітана Гастінгса.[/i]
[b]Luis Alberto de Cuenca ACOTACIÓN AL DESENLACE DEL OPUS PRIMUM DE AGATHA CHRISTIE[/b]
Ha acabado una guerra. Vendrá otra
aún peor, pero ellos no lo saben.
Toda Inglaterra es una enfermería
para convalecientes. De improviso,
una dama se arroja a la palestra
de la literatura policíaca
y ve la luz El misterioso caso
de Styles. Alguien lo dice —me parece
que la propia escritora, arrebatándole
protagonismo a Hastings— al final
de la novela: «Un hombre enamorado
es un show lamentable, un espectáculo
patético, un paisaje lastimoso.»
No tengo más remedio que anotar
al margen de esa cita esta otra frase:
«No estoy de acuerdo con la vieja Agatha.»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951244
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2022
[quote]" Du Holde Kunst , in wieviel Grauen Stunden "
"О, Велике мистецтво, скільки разів у час печалі"
(Пісня Шуберта) [/quote]
А може знов, моя єдина,
Хоча б на день до Томашова?
Там ті ж смеркання золотії,
Та ж сама тиша вечорова...
У білий дім прийдемо знову
В покої з меблями чужими,
Завершимо смутну розмову,
Яку колись не завершили.
За круглий стіл ми знову сядем,
Як зачаровані мовчанням,
Хто розчаклує? Хто згадає
Колись забуте невблаганно?
І очі заблищать тужливо,
З губ сплине крапелька солона,
Нічого ти не відповіла.
Я знову їм зелене гроно.
Десь знову, як колись, співають,
"Du holde Kunst" і серце рветься!
Я мушу йти...Я знов прощаюсь,
Рука в руці не стрепенеться.
І я поїхав, я залишив,
Як сон, обірвану розмову,
Благословляю, проклинаю:
"Du holde Kunst! Ось так? Без слова?"
Той білий дім, покої мертві,
Донині зрозуміть не можу...
В них інші люди ставлять меблі,
Я знов задумливий виходжу.
І все там є, все залишилось
І сум, і тиша вечорова,
Чому б нам знову, наймиліша,
Не завітать до Томашова?
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=Cv_IjlzlfCE[/youtube]
[b]Julian Tuwim PRZY OKRAGLYM STOLE [/b]
[quote]""Du holde Kunst, in wieviel grauen Stunden"
Piesn Szuberta [/quote]
A moze bysmy tak, jedyna,
Wpadli na dzien do Tomaszowa?
Moze tam jeszcze zmierzchem zlotym
Ta sama cisza trwa wrzesniowa...
W tym bialym domu, w tym pokoju,
Gdzie cudze meble postawiono,
Musimy skonczyc nasza dabna
Rozmowe smutnie nie skonczona.
Do dziisiaj przy okraglym stole
Siedzimy martwo jak zakleci!
Kto odczaruje nas? Kto wyrwie
Z nieublaganej niepamieci?
Jeszcze mi ciagle z jasnych oczu
Splywa do warg kropelka slona,
A ty mi nic nie odpowiadasz
I jesz zielone winogrona.
Jeszcze ci wciaz spojrzeniem spiewam:
"Du holde Kunst"...i serce peka!
I musze jechac...wiec mnie zegnasz,
Lecz nie drzy w dloni mej twa reka.
I wyjechalem, zostawilem,
Jak sen urwala sie rozmowa,
Blogoslawilem, przeklinalem:
"Du holde Kunst! Wiec tak? Bez slowa?"
Ten bialy dom, ten pokoj martwy
Do dzis siedziwi, nie rozumie...
Wstawili ludzie cudze meble
I wychodzili stad w zadumie...
A przeciez wszystko - tam zostalo!
Nawet ta cisza trwa wrzesniowa...
Wiec moze bysmy tak, najmilsza,
Wpadli na dzien do Tomaszowa?...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951159
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2022
Я б усе покинув, кинув би одразу,
Восени б поїхав в Кутно чи Серадзу.
В Кутно чи Серадзі, Раві чи Лечиці
Ми змогли б в хатині тихій поселиmься.
Тепло нам було б там, тісно, але мило,
Спали б ми багато і досхочу пили.
Вранці на парканах там співають півні,
Там сусіди добрі, ситі і тупії.
До корчми пішов би, всівся у куточок,
За усим поплакав, що не відбулося.
Розпитав би в тебе, випивши чарчину:
"Ну, і що, кохана? Що, моя єдина?
Жаль розваг, забутих в гамірній столиці?
Нудишся напевно в Кутно чи Лечиці?"
Не змогла б нічого мовити кохана,
Слухала би вітер в комині дорана...
Думала би довго, почала б журиться:
- Що він тут шукає в Кутно чи Лечиці?
[b]Julian Tuwim RZUCIŁBYM TO WSZYSTKO...[/b]
Rzuciłbym to wszystko, rzuciłbym od razu,
Osiadłbym jesienią w Kutnie lub Sieradzu.
W Kutnie lub Sieradzu, Rawie lub Łęczycy,
W parterowym domu, przy cichej ulicy.
Byłoby tam ciepło, ciasno, ale miło,
Dużo by się spało, często by się piło.
Tam koguty rankiem na opłotkach pieją,
Tam sąsiedzi dobrzy tyją i głupieją.
Poszedłbym do karczmy, usiadłbym w kąciku,
Po tym, co nie wróci, popłakał po cichu.
Pogadałbym z Tobą przy ampułce wina:
"No i cóż, kochana? Cóż, moja jedyna?
Żal ci zabaw, gwaru, tęskno do stolicy?
Nudzisz się tu pewno w Kutnie lub Łęczycy?"
Nic byś nie odrzekła, nic, moja kochana,
Słuchałabyś wichru w kominie do rana...
I dumała długo w lęku i tęsknicy:
– Czego on tu szuka w Kutnie lub Łęczycy?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951158
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2022
Лист опадає, рине з висоти,
немов зів’янули сади небесні;
погойдується в заперечних жестах.
Залишивши нічні зіркові плеса,
важка Земля летить до самоти.
Ми падаємо всі. Ці руки впали.
Поглянь на інших: з усіма буває.
І лиш Господь падіння зупиняє
Безмежно милосердними руками.
[b]Rainer Maria Rilke HERBST[/b]
Die Blätter fallen, fallen wie von weit,
als welkten in den Himmeln ferne Gärten;
sie fallen mit verneinender Gebärde.
Und in den Nächten fällt die schwere Erde
aus allen Sternen in die Einsamkeit.
Wir alle fallen. Diese Hand da fällt.
Und sieh dir andre an: es ist in allen,
Und doch ist Einer, welcher dieses Fallen
unendlich sanft in seinen Händen hält.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2022
Неспішно вечір убрання міняє,
на ньому зі старих дерев узори,
поглянь, земля у небі пропливає,
щось падає, а інше рветься вгору,
і ти нічий, покинутий зостався,
неначе дім безмовний, загадковий,
неначе твердо вічності поклявся
щоночі зіркою спалахувати знову -
й залишиться тобі (безмовно розгадати)
твоє життя несміле, зриме, зріле,
таке обмежене і зрозуміле,
то бути каменем, то зіркою сіяти...
[b]Rainer Maria Rilke ABEND[/b]
Der Abend wechselt langsam die Gewänder,
die ihm ein Rand von alten Bäumen hält,
du schaust: und vor dir scheiden sich die länder,
ein himmelfahrendes und eins, das fällt,
und lassen dich, zu keinem ganz gehörend,
nicht ganz so dunkel wie das Haus, das schweigt,
nicht ganz so sicher Ewiges beschwörend
wie das, was Stern wird jede Nacht und steigt-
und lassen dir (unsäglich zu entwirm)
dein Leben bang und riesenhaft und reifend,
so dass es, bald begrenzt und bald begreifend,
abwechselnd Stein in dir wird und Gestirn ..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951054
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2022
Я чув, що говорили оратори, ці розмова про
початок і кінець,
Але я не говоритиму ні про початок, ні про кінець.
Тут ніколи не було важливіших митей творення, ніж зараз,
Ні важливішої молодостіі чи старості, ніж зараз,
І ніколи не буде більшої досконалості, ніж зараз,
Ні важливішого раю чи пекла, ніж зараз.
Бажання і бажання, і бажання,
Незмінно виникаючі бажання світу.
Поступ у прихованому змаганні рівних, завжди матерія й потомство, завжди секс,
Завжди поєднання подібностей, завжди розділеність, завжди різновиди життя.
Пояснювати це безглуздо, вчений і неук відчувають, що це так.
Впевнено і без найменших сумнівів, непохитно, невідворотно, об’єднані метою,
Міцні як коні, люблячі, горді, дивовижні,
Я і ця тайна, ми стоїмо тут.
Світла й незіпсована моя душа, світле й незіпсоване все, що не моя душа.
Без одного немає двох, і невидиме стверджується через видиме,
Доки не стає видимим і ствердиться у свою чергу.
Проявляючи краще і відрізняючи його від гіршого, покоління змагається з поколінням,
Перебуваючи у ідеальній фізичній формі і непохитній сутності, коли вони змагаються, я мовчу і йду купатися, й захоплююся собою.
Бажаним є кожен орган і риса моя, і будь якої людини, сильної і чесної,
Ні дюйм, ні частка дюйма не грішні і не можуть бути більше вивчені, ніж решта.
Я щасливий – я дивлюся, танцюю, сміюся;
Коли обіймаючий і кохаючий мене друг спить біля мене всю ніч,
і безшумно йде від мене з першими променями дня,
Залишаючи мені наповнені кошики, накриті білим рушником, дім з достатком,
Чи повинен я заперечувати, і розуміють і свідчать мої очі,
Коли вони проводжають поглядом і повертаються з дороги,
І тут же вираховують і показують мені до цента,
точну вартість одного і точне значення вартості двох, і що попереду?
[b]Walter Whitman 3. Song of Myself[/b]
I have heard what the talkers were talking, the talk of the
beginning and the end,
But I do not talk of the beginning or the end.
There was never any more inception than there is now,
Nor any more youth or age than there is now,
And will never be any more perfection than there is now,
Nor any more heaven or hell than there is now.
Urge and urge and urge,
Always the procreant urge of the world.
Out of the dimness opposite equals advance, always substance and
increase, always sex,
Always a knit of identity, always distinction, always a breed of life.
To elaborate is no avail, learn'd and unlearn'd feel that it is so.
Sure as the most certain sure, plumb in the uprights, well
entretied, braced in the beams,
Stout as a horse, affectionate, haughty, electrical,
I and this mystery here we stand.
Clear and sweet is my soul, and clear and sweet is all that is not my soul.
Lack one lacks both, and the unseen is proved by the seen,
Till that becomes unseen and receives proof in its turn.
Showing the best and dividing it from the worst age vexes age,
Knowing the perfect fitness and equanimity of things, while they
discuss I am silent, and go bathe and admire myself.
Welcome is every organ and attribute of me, and of any man hearty and clean,
Not an inch nor a particle of an inch is vile, and none shall be
less familiar than the rest.
I am satisfied—I see, dance, laugh, sing;
As the hugging and loving bed-fellow sleeps at my side through the night,
and withdraws at the peep of the day with stealthy tread,
Leaving me baskets cover'd with white towels swelling the house with
their plenty,
Shall I postpone my acceptation and realization and scream at my eyes,
That they turn from gazing after and down the road,
And forthwith cipher and show me to a cent,
Exactly the value of one and exactly the value of two, and which is ahead?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950993
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2022
Двадцять вісім молодих чоловіків купаються біля берега,
Двадцять вісім молодих чоловіків і всі такі дружні;
Двадцять вісім років жіночого життя і всі такі самотні.
Вона має чудовий будинок на пагорбі біля моря,
Вона, гарна й багато вбрана, ховається за віконними шторами.
Який з молодих чоловіків подобається їй найбільше?
Ах, самий непоказний з них для неї вродливий.
Куди це ви, пані? Та я ж вас бачу,
Ви хлюпочетеся там у воді, при цьому залишаєтеся нерухомою в своїй кімнаті.
Танцюючи й сміючись йде вздовж берега двадцять дев’ята купальниця,
Решта не бачать її, а вона їх бачить і закохана в них.
Бороди молодих чоловіків блищать від води, вона стікає з їхнього довгого волосся,
Тонкими струменями ковзає над їхніми тілами.
Невидима рука також ковзає над їхніми тілами,
Вона, здригаючись, спускається від їхніх скронь і ребер.
Молоді чоловіки пливуть на спинах, підставляючи
сонцю свої білі животи, їм байдуже, хто їх так міцно обіймає,
Вони не знають, хто задихається і падає до пари і вигинається дугою,
Вони не знають, кого вона обдає бризками.
[b]Walter Whitman 11. SONG OF MYSELF[/b]
Twenty-eight young men bathe by the shore,
Twenty-eight young men and all so friendly;
Twenty-eight years of womanly life and all so lonesome.
She owns the fine house by the rise of the bank,
She hides handsome and richly drest aft the blinds of the window.
Which of the young men does she like the best?
Ah the homeliest of them is beautiful to her.
Where are you off to, lady? for I see you,
You splash in the water there, yet stay stock still in your room.
Dancing and laughing along the beach came the twenty-ninth bather,
The rest did not see her, but she saw them and loved them.
The beards of the young men glisten'd with wet, it ran from their long hair,
Little streams pass'd all over their bodies.
An unseen hand also pass'd over their bodies,
It descended tremblingly from their temples and ribs.
The young men float on their backs, their white bellies bulge to the
sun, they do not ask who seizes fast to them,
They do not know who puffs and declines with pendant and bending arch,
They do not think whom they souse with spray.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950992
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2022
Ніч розсипає вулик золотий над садом вечоровим
понад майстернями понад верхівками соборів
гармати грізні і могутні греблі з багряниці
розказують дворам про те що скам'янілий місяць
у вікна стукає палаців й геральдичну мішуру
обтряхує з решітчастих каплиць як сонячну мару
знімає з сотень ліхтарів похмурий гул фортепіано
процесію черниць у білому ховає в цвіт ліани
Дзвіночок голосний дзенькоче сонно й безупинно
я цю красу не помічаю але вгадую незмінно
коли сновидою блукаю серед океану вод
де вибрався на дах сіяючий громовідвод
де часом вибухи троянд сліпучі як гранати
поверх гондол Венеції, над горностаями Гранади
густі олійні бризки мерехтять у склі
як бризки сухоцвітів резеди зірки полів сумні
без арфових хоралів без перегуку дзвонів
зображень повні очі як скалки халцедону
Я йшов один як перст в ту ніч мандрівником
давав засипати себе гарячим зоряним піском
тропічна ніч видзвонює в безжалісній виставі
нічних процесій домовин й даремних караванів
Хто загасив вогні в садах згасив зірки над містом
хто запалив багряний ґніт над шлюбним ліжком
хто викликав виття собак на перехрестях в місті
хто викликав ці помилки й трагічні плутаниці
хто позгрібав сніп до снопа кому так тяжко сниться
хто це зробив, який чаклун наповнив кров'ю місяць
хто розплескав світильник чорний хто взяв світильник синій
хто за завісою співав бридкі пісні незмінні
Ах це моя зрадлива ніч не знаюча спокою
забальзамована любов із запахом фруктовим
кривава моль яка в пітьмі вбиває цей потік
мертвяк який під місяцем свій роздирає бік
свої соски гашишні я в пророчу вись втикаю
відлунням б'ється голос мій який пливе й зникає
на лютні грає смерть в дуеті оркестровім
мені тебе в колиску доля підкинула сестрою.
Мій сон тремтить на стрісі жінкою нервовою
і б'ється даль вмираюча мотивами Бетховена
нечутно як до любої приходжу я до тями
ах всякий в золотій узді продовжить спати далі
у преріях кармінових у землях лотофагів
у зарослях коралових на авансцені магів
Ніч розсипає вулик золотий над садом вечоровим
понад майстернями понад верхівками соборів
тропічна ніч видзвонює в безжалісній виставі
нічних процесій домовин й даремних караванів
[b]Vítězslav Nezval NOCI[/b]
Noc vyrojila zlatý úl nad sady večerů
nad věžičkami katedrál a atelierů
a mocné hráze z porfyru a gigantická děla
se rozléhala v nádvořích jež lunou zkameněla
třesk oken hukot paláců a heraldický prach
se třepil v mřížích kapliček jak slunce na márách
ze stonásobných arkýřů zněl černý hukot pián
a průvod bílých jeptišek se ztrácel v květech lian
Zněl zvonek klinkal ospale a bez přestání bušil
já neviděl jsem všech těch krás jež po slepu jsem tušil
jak somnambul jenž běduje nad oceány vod
když potácí se po střechách kde blýská hromosvod
kde občas růže vybuchne jak oslnivý granát
nad gondolami Benátek nad hermelinem Granad
za pršky hustých olejů jež třísní záři skel
za pršky rezed slaměnek jež třísní hvězdný pel
bez harfového chorálu bez vyzvánění zvonů
ty oči plné reflexu jak střepy chalcedonů
I já té noci vyšel jsem jak tulák na svou pěst
a nechal jsem se zasypat tím horkým pískem hvězd
noc vyzváněla tropicky jak nemilostná hrana
noc průvod rakví bez bubnů noc marná karavana
Kdo zhasil světla v zahradách a záři nad městy
kdo rozžal rubínový knot nad ložem nevěsty
kdo způsobil že vyje pes na drnu křižovatek
kdo způsobil ten nevěrný a hrůzyplný zmatek
kdo navrstvil snop po snopu kdo snil tak tragicky
kdo nalil do měsíce krev že stříká magicky
kdo rozlil černý kahanec kdo modrou lampu bere
kdo skryt za černou oponou zpívá své miserere
Ach to jsi ty má nevěrná a bezútěšná noci
balzamovaná milenko jež voníš po ovoci
krvavá můro červánku stíne jejž zabil sok
zdechlino v svitu měsíce drásající svůj bok
tvé hašišové bradavky ční do prorockých visí
tvůj hlas je rozbit ozvěnou jež vzdouvá se a mizí
ty loutno smrti třpytící se v parném orchestru
tebe mne daly sudičky v kolébce za sestru
Můj spánek třeští po střechách jak hysterická žena
a umíráček bije dál jak motiv z Beethovena
mé tiché bdění omdlívá jak žena při lásce
ach usíná však pádí dál ve zlaté ohlávce
do karmínových prérií do země Lotofagů
do korálové zahrady do proscenia magů
Noc vyrojila zlatý úl nad sady večerů
nad věžičkami katedrál a atelierů
hvězdy se třásly tropicky jak nemilostná hrana
noc průvod rakví bez bubnů noc marná karavana
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950907
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.06.2022
[i](100 сонетів на порятунок вічного студента Роберта Давида)[/i]
Ми, як два дельфіни, викинуті штормом
На піщаний берег у розквітлій силі...
Коли я здолаю твій шалений спротив,
Бачити хотів би посмішки щасливі.
Наче потопельник коси твої ловлю,
В них сплелося з димом зоряне проміння.
Оп’яняють очі, блискають крізь вії.
Рухаємось разом в фантастичній згоді...
Ще якась хвилина, треба розділиться,
Так з дерев зриває кору громовиця.
Зупинив би мить я, щоб тривала вічність...
Ти як немовлятко в маминій утробі,
Щось шепочуть губи солодко, медово...
Змішується, тане... обіймає ніжність.
[b]Vítězslav Nezval SONET PADESÁTÝ SEDMÝ: O SLASTI BEZE JMÉNA[/b]
[i](100 sonetů zachránkyni věčného studenta Roberta Davida)[/i]
Jsme jak dva delfíni, když spolu zápasí
na kyprém pobřeží, kam vyvrhla je bouře.
Jak chtěl bych vyčísti z tvé slastné grimasy,
kdy, kdy mě odvrhneš v své gigantické vzpouře!
Jak bědný trosečník držím tě za vlasy,
za tuto vzdušnou věc ze světla hvězd a z kouře.
Jsme vymršťováni ve fantastické souhře...
Tvé bělmo prosvítá opojně přes řasy.
Ještě jen okamžik a budem rozpolceni
jako strom za blesku, strom s obnaženou dření.
Kéž zastaví se čas - až do nekonečna...
Teď jsi se svinula jak dítě v lůně matky,
tvá ústa šeptají cosi jak: sladký, sladký...
Smíš, smíš se rozplynout... U mě jsi bezpečna.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950906
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.06.2022
Як мільйон веселих мокрих мошок,
Як із торби сіють мокре сім’я маку,
Як із банки вистрибнув цей дощик,
Пил осінніх рос, дрібненька мряка.
Ще слабкий, маленький, ледве крапа,
У сталеві барабани бить не здатен,
О! цей дощик молодий, летючі крапки,
Що дощем дорослим хочуть стати.
Громовицями бурхати, лити дужо,
В сіть впіймати й відшмагати місто,
В ринвах плюскотіть, розлить калюжі,
Шибки дзьобати й лишати сльози віспи.
Марив дощик так, маленька мжичка,
Із останніх сил пихато бився,
Що це? Глянь, на дроті крапля невеличка.
Аж злякався горобець. А дощ скінчився.
[b]Julian Tuwim DESZCZYK[/b]
Jak wesoły milion drobnych, wilgotnych muszek,
Jakby z worków szarych mokry, mżący maczek,
Sypie się i skacze dżdżu wodnisty puszek,
Rośny pył jesienny, siwy kapuśniaczek.
Słabe to, maleńkie, ledwo samo kropi,
Nawet w blachy bębnić nie potrafi jeszcze,
Ot, młodziutki deszczyk, fruwające kropki,
Co by strasznie chciały być dorosłym deszczem.
Chciałyby ulewą lunąć w gromkiej burzy,
Miasto siec na ukos chlustającą chłostą,
W rynnach się rozpluskać, rozlać się w kałuży,
Szyby dziobać łzawą i zawiłą ospą...
Tak to sobie marzy kapaninka biedna,
Sił ostatkiem pusząc się w ostatnim dreszczu...
Lecz cóż? Spójrz: na drucie jeździ kropla jedna.
Już ją wróbel strząsnął. Już po całym deszczu.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950809
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2022
[i]З казок про Ваську[/i]
Вечір. Кіт Васька заступив на чергування у всесвітній мережі. Зручно вмостившись на колінах господаря (Гм-гм! Варто розібратися, хто тут господар!), поклав лапи на клавіатуру і приступив до зчитування новин із монітора. Людське життя його цікавило мало, треноване око вихоплювало з потоку новин шифровки центру Всесвітньої Асоціації Котових (ВАСК). Коли траплялися повідомлення про нищення бездомних котів чи поневіряння кошачих у приватних зоопарках, мимоволі Васьчині пазурі на третину вгрузали під шкіру "господареві”. І не треба ойкати, хотіли війни – отримуйте.
Буденне життя Васьки (такі імена мають всі таємні агенти ВАСК) не порушували ні природні, ні суспільні катаклізмами. Його героїчна душа прагнула подвигу, самовідданого служіння і навіть героїчної загибелі задля порятунку цивілізації котових. Домашньому котові, який спостерігає життя за вікном, сидячи на підвіконні, або в моніторі комп'ютера, забравшись господареві на коліна, нагода для подвигів випадає не часто.
Цього разу, залишившись сам один біля комп’ютера, Васька наважився – лапи вправно забігали по клавіатурі, набираючи давно задумане: "Васьки всього світу – єднайтеся!”, удар по клавіші "Enter” і заклик відправився шукати своїх у всесвітній павутині.
Васька вже почав дрімати, як здалеку долинуло слабке "У-а-а!” (так повідомляють про свій прихід у світ всі живі істоти від приматів до одноклітинних включно). Васька нашорошив вуса. "У-а-а!” – вже гучніше.
- Ви хто? – швидкий рух лап по клавіатурі.
- Ми з Вами однієї крові, - миттєва відповідь.
Васьчине серце тьохнуло солов’єм. Але природна обережність взяла гору.
- Однієї – це якої? Ваш родовід, паспортні дані і фото, будь ласка.
- Гаразд, але тільки одночасно з Вами. Чому я маю Вам довіряти? – м’яко, але твердо відгукнулася мережа.
- На рахунок три обмінюємося інформацією, - взяв ініціативу на себе Васька, - Один, два, ТРИ! - удар по "Enter” і погляд у монітор.
Голосне "М’яв!” - і надіслане фото Васька розглядав уже сидячи на шафі.
- Куди Ви поділися? Що сталося? Я Вам не подобаюся? – засигналив монітор.
Засоромлений Васька повагом сповз з шафи і повернувся до комп’ютера, де з монітора зирив на нього здоровенний вовчисько. Васька взявся розглядати єдинокровця – миролюбна поза і відстань у кількасот чи тисяч кілометрів не порушували відчуття безпеки. Заспокоювало і те, що в книгах Васька не зустрічав розповідей про війни між вовками і котами. Про всяк випадок Васька уточнив:
- Ви зумієте залізти на дерево або... на шафу?
Що сам Васька вміє лазити по деревах, він не став би стверджувати, бо за все життя заліз тільки на одне дерево. Знання методу математичної індукції і прагнення оперувати лише науково доведеними фактами не дозволяли йому поширити один випадок на два чи енну кількість. А ось запитання про шафу мало життєво важливе значення. Шафа теж була одна, але залазив на неї Васька у разі небезпеки багато разів. Йому зовсім не хотілося опинитися на своїй шафі одночасно з незнайомим вовчиськом.
- Залазити на шафу мені ніколи не доводилося. А що робити на шафі? – мережа проігнорувала дерева, що видалося Васьці дуже підозрілим.
- Ви завжди запитуєте, що Вам робити? – огризнувся він.
- Вибачте, будь ласка, я не хотів Вас образити. Ви вірно зауважили деяку некоректність мого запитання. Мені дуже прикро, що наше знайомство починається з непорозуміння. Я ніколи в житті ні з ким не сварився. Мені здалося, що Ви могли б розповісти про шафи багато цікавого. Я ж ніколи не бував на шафі.
- На шафі можна думати про різні розумні речі. Я полюбляю забиратися на шафу, де немає жодної живої істоти, і думати про устрій світу... іноді у віршах, - поблажливо розтлумачив Васька..
- О! Ви теж думаєте віршами! – емоційно відгукнулася мережа.
- Так. Але свої думки я думаю здебільшого чужими віршами, - сховав Васька пазурі в подушечки і скромно розпушив вуса.
- Я теж чужими, але вони для мене такі рідні, як свої, - ще скромніше промурмотіла мережа.
- Ви теж кіт Васька? – довірливо натякнув на своє таємне призначення Васька.
- Ні, я звичайний службовий пес, - втратив пильність співбесідник.
Васька усвідомив себе у світі аж на шафі, де дряпав кігтями стіну, намагаючись забратися ще вище. Він добре знав свої можливості і розумів природу доступних вивченню речей. Нерозумна дія присоромила Ваську. Він давно експериментально довів, що вище шафи неможливо забратися. Звідси можна тільки звалитися або зістрибнути вниз.
Крадькома Васька поглянув на монітор – чи не помітив вовчисько котячої ганьби. І знову засоромився, бо добре знав, що при відключеній веб-камері його ніхто не бачить. Непомічена ганьба ганьбою не вважається.
Васька знову зліз зі своєї шафи і рішуче відбарабанив у простір:
- Скільки існує світ, ніколи не товаришували коти з собаками. Вас у школі цьому не вчили?
- Вибачте, якщо я Вас ненавмисне налякав. Я повинен був завбачити таку різку реакцію. У вас така вразлива душа!... Як я міг! Ніколи не зможу собі вибачити, якщо не заспокою Вас прямо зараз! – миролюбно замуркотіла мережа.
- Гаразд, заспокоюйте, тільки швидше, бо я поспішаю! – ображено відгукнувся Васька і вмостився зручніше.
- Я хоч і службовий пес, але не зовсім службовий і не повністю пес. У мене є багато друзів серед котів. Одного з них, точніше, одну з них звуть майже так, як Вас – Кася. Мені подобається її муркотіння. Я так не вмію, але хотів би навчитися. Давно хотів потоваришувати з поетичним, розумним і незалежним котом. Саме таким, як Ви. Я дуже ціную незалежність, властиву всім котам. Я теж в душі незалежний і часом ніби кіт. Чому б нам не спробувати просто потеревенити?
Васьчині пазурі знову сховалися в подушечки. "Кася”, - подумки промурмотів він, а в голові вже сам по собі складався план. Котяча підступність брала верх над народжуваним дружнім почуттям:
- Вибачте і Ви мою нетактовність. Я теж люблю теревені. Ми можемо теревенити через Всесвітню мережу міжкотового телепатичного зв’язку. Вона значно швидша, зручніша, не потребує спеціального обладнання, і має для теревенів багато сервісів, недоступних у звичайному інтернеті. Ви користувалися телепатичною мережею? – нейтрально дружнім голосом поцікавився Васька.
- Ні, але якщо Ви мене докладно проінструктуєте, я зроблю все, що для цього треба, - довірливо відгукнулася мережа.
- Закрийте очі і промовте "Я – Васька” .
Минув день, другий, третій... Васька щодня сигналив "Васьки всіх країн – єднайтеся!” Жодного відгуку. Третій тиждень тонув у мовчанні. І Васька здався. Він забрався на шафу і промовив: ”Я – Васька!” Шафа не врятувала - кігтиста лапа дряпонула по писку. Васька навіть не м’явкнув. За другим разом він встиг ухилитися, за третім - злетів з шафи, яка обмежувала поле для маневру і не давала порятунку.
- Пробачте, я більше не буду, - заволав він у простір
- Що не буду? – відгукнувся простір.
- Самі знаєте що, - ухилився від відповіді і від ще одного удару лапою Васька.
- Я знаю! А чи знаєте Ви? - прогриміло з простору.
- Знаю, - м’явкнув Васька.
- Що "знаю”? - не втихав простір.
- Ви – не Кася, - знічено визнав Васька.
- А хто я, - не вгамовувався простір.
- Здравія бажаю, пане полковнику Всесвітньої Асоціації Котових! – бадьоро відрапортував Васька і, задерши хвіст, втік зі Всесвітньої мережі міжкотового телепатичного зв”язку.
- Як звідси вибратися? – неслося йому вслід, але Васька вже був далеко.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950808
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2022
Дитинство! Луг зелений, пальма, з вежі дзвони,
веранда в квітах, сонце, мерехтить метелик,
який завис у надвечір'ї весняному,
у лазуровому зеніті, млість рожева!
Сад з огорожею, там пташка десь співає,
мелодій золото і відтінки зелені;
до мене з ніжним свіжим бризом долітає
далека музика з кориди на арені!
...В передчутті журби незвіданих печалей,
які вберуть у траур бідне моє серце,
я, хлопчик-соловей, любив вечірні далі,
безмовність всюди або плюскання джерельця.
[b]Juan Ramón Jiménez ¡INFANCIA! ¡CAMPO VERDE, CAMPANARIO, PALMERA[/b]
¡Infancia! ¡Campo verde, campanario, palmera,
mirador de colores; sol, vaga mariposa
que colgabas a la tarde de primavera,
en el cénit azul, una caricia rosa!
¡Jardín cerrado, en donde un pajaro cantaba,
por el verdor teñido de melodiosos oros;
brisa suave y fresca, en la que me llegaba
la música lejana de la plaza de toros!
... Antes de la amargura sin nombre del fracaso
que engalano de luto mi corazón doliente,
ruiseñor niño, ame, en la tarde de raso,
el silencio de todos o la voz de la fuente
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950723
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2022
[quote](Les forêts futures se balancent
imperceptiblement aux forêts
vivantes.
Maurice de Guerin)[/quote]
Смеркає, біля наших душ струмок шумливий.
З потоку холодок ожини і троянд.
Гойдає вітер зорі і спокоєм віє
духмяний луг кохання й відчувань.
Від місяця так ясно як удень буває.
На пагорбі, на небі світлому чорніє
коза, цвітіння, пісня дивна колисає,
дзвіночок дзенькає, протяжно і журливо.
Кохання молоде! Душа ще така ніжна,
неначе квітка мигдалю чи майорану,
і вже готується таємно радість нинішня
вернутися майбутніми стражданнями!
* [i]Ліси майбутні гойдаються
невидимі в лісах
живих.
Моріс де Герен (фран.)[/i]
[b]Juan Ramón Jiménez UMBRÍA, EL AGUA CORRE CERCA DE NUESTRA ALMA[/b]
[quote](Les forêts futures se balancent
imperceptiblement aux forêts
vivantes.
Maurice de Guerin)[/quote]
Umbría, el agua corre cerca de nuestra alma.
Pasa un frescor de rosas de arroyo y zarza. El viento
conmueve las estrellas, y trae a nuestra calma
un aroma de prados de amor y sentimiento.
Todavía en la luna yerran claras del día.
En la colina, negra sobre el cielo alumbrado,
una cabra, entre flores, mece la melodía
de un dulce tintineo, doliente y prolongado.
¿Amor adolescente! Aún el alma está tierna,
como la flor de almendro, como la mejorana,
y ya el placer presente le prepara esa interna
campiña de dolor que ha de tornar mañana!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950722
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2022
Вмирати - не можна з кішкою.
Бо чим займатися кішці
У спорожнілій оселі.
Дряпатися на стіну.
Тертися біля меблів.
Тут наче нічого не змінено,
одначе дещо змінилося.
Ніби не пересували,
а однак порозсунено.
І лампа не світиться ввечері.
На сходах чуються кроки,
Але вони зовсім не ті.
Рука кладе в миску рибу
Також не та, яка клала.
Щось тут не починається
У свою звичну пору.
Щось тут не відбувається,
Як це повинно бути.
Хтось тут бував, бував,
а потім нахабно зник,
і уперто відсутній.
Заглянуто у всі шафи.
Оббігано всі полиці.
Проповзано під диваном.
Навіть зламано заборону
Шматувати папери.
Що можна ще проробити.
Заснути й чекати.
Хай тільки-но повернеться,
Хай тільки-но заявиться.
Ось тоді він дізнається,
Що з кішкою так не можна.
Буде до нього підходити
ніби зовсім не хочеться,
помаленьку,
на дуже ображених лапках.
Для початку ні скоків, ні писку.
[b]Wisława Szymborska KOT W PUSTYM MIESZKANIU[/b]
Umrzeć - tego nie robi się kotu.
Bo co ma począć kot
w pustym mieszkaniu.
Wdrapywać się na ściany.
Ocierać między meblami.
Nic niby tu nie zmienione,
a jednak pozamieniane.
Niby nie przesunięte,
a jednak porozsuwane.
I wieczorami lampa już nie świeci.
Słychać kroki na schodach,
ale to nie te.
Ręka, co kładzie rybę na talerzyk,
także nie ta, co kładła.
Cos się tu nie zaczyna
w swojej zwykłej porze.
Cos się tu nie odbywa
jak powinno.
Ktoś tutaj był i był,
a potem nagle zniknął
i uporczywie go nie ma.
Do wszystkich szaf się zajrzało.
Przez polki przebiegło.
Wcisnęło się pod dywan i sprawdziło.
Nawet złamało zakaz
i rozrzuciło papiery.
Co więcej jest do zrobienia.
Spać i czekać.
Niech-no on tylko wróci,
niech-no się pokaże.
Już on się dowie,
ze tak z kotem nie można.
Będzie się szło w jego stronę
jakby się wcale nie chciało,
pomalutku,
na bardzo obrażonych łapach.
I żadnych skoków pisków na początek.
1991
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950657
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2022
У папці "Вхідні"
є папка "Інше".
У папці "Інше"
є папка "Ще інше".
Вона відкривається рідко
й завжди ненадовго.
В ніч на Івана Купала.
В день приходу весни.
Коли вже не плачу,
але ще ніяк не засну.
Щоб не роздумати, слід швидко клікнути.
Я бачу повідомлення з мого контакту.
Мого здається, тільки фото не моє.
У жовтій сукні, із якимось чоловіком,
ведемо в парку ображене дитя.
Я не знаю це плаття.
Я не знаю цього чоловіка.
Я не знаю дитину.
Чим різниться від мене та, інша.
Що робить інакше вона. Чим ми схожі.
Чи дві тисячі сьомий, чи вже починається криза.
Чи є третя частина "Хоббіта". Чи учора дощило.
Чи Армстронг побував вже на Місяці. Я не відаю і не надіюся
Що розвію моє невідання.
Повідомлення
Виглядить так:
навдвасчшщсоіщлв
Можливо відіслане помилково.
[b]Wisława Szymborska "Wiadomość"[/b]
Obok folderu ,,Skrzynka Odbiorcza”
jest folder ,,Inne”.
W folderze ,,Inne”
jest folder ,,Jeszcze inne”.
Wyświetla się rzadko
i zawsze na krótko.
W noc świętojańską.
W pierwszy dzień wiosny.
Kiedy już nie płaczesz,
a jeszcze nie zasypiasz.
Zaraz się rozpłynie, trzeba szybko kliknąć.
Widzę wiadomość z mojego konta.
Niby mojego, a zdjęcie nie to.
W żółtej sukience, z jakimś mężczyzną,
prowadzę po parku obrażone dziecko.
Nie znam tej sukienki.
Nie znam tego mężczyzny.
Nie znam tego dziecka.
Czym jeszcze ode mnie się różni, tamta druga ja.
Co zrobiła inaczej. Co mamy wspólnego.
Czy w jej dwa tysiące siódmym też zaczął się kryzys.
Czy ,,Hobbit” też ma trzy części. Czy wczoraj padało.
Jej Armstrong, czy był na księżycu. Nie wiem, bez nadziei
na zmianę tej niewiedzy.
Sama wiadomość
wygląda tak:
yfdklfcxiocjsokd
Musiała ją wysłać przez pomyłkę.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950656
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2022
Всі лінії спускаються в долину долоні
в маленьку заглибину, де б'є джерельце долі
ця лінія життя подібна до польоту стріли
п'ять пальців горизонту освітлює потік
його порив вперед змітає перешкоди
і немає нічого прекраснішого і потужнішого
від цього прагнення вперед
яка ж безрадісна з ним поруч лінія віри
як плач вночі як річка посеред пустелі
народжена в піску в піску загине
можливо вона продовжується вглиб під шкіру
розсікає м'язеву тканину і впадає в артерію
щоб ми вночі могли стрічати наших мертвих
в глибинах де течуть спогади і кров
в комірках штолень криниць
повно темних імен
Цього горбка тут не було - я добре пам'ятаю
тут було гніздо ніжності таке округле ніби
пролилася сльоза гарячого свинцю на руку
я пам'ятаю волосся пам'ятаю слід від ляпаса
тендітні пальці і вагу сплячої голівки
хто зруйнував гніздо хто тут насипав
горбок байдужості якого не було
чому ти притискаєш долоні до очей
почавши гадати Кого запитуєш
[b]Zbigniew Herbert WRÓŻENIE[/b]
Wszystkie linie zagłębiają się w dolinie dłoni
w małej jamie gdzie bije źródełko losu
oto linia życia patrzcie przebiega jak strzała
widnokrąg pięciu palców rozjaśniony potokiem
który rwie naprzód obalając przeszkody
i nie ma nic piękniejszego nic potężniejszego
niż to dążenie naprzód
jakże bezradna jest przy niej linia wierności
jak okrzyk nocą jak rzeka pustyni
poczęta w piasku i ginąca w piasku
może głębiej pod skórą przedłuża się ona
rozgarnia tkankę mięśni i wchodzi w arterie
byśmy spotykać mogli nocą naszych zmarłych
we wnętrzu gdzie się toczy wspomnienie i krew
w sztolniach studniach komorach
pełnych ciemnych imion
tego wzgórza nie było - przecież dobrze pamiętam
tam było gniazdo czułości tak krągłe jak gdyby
ołowiu łza gorąca upadła na rękę
pamiętam przecież włosy pamiętam cień policzka
kruche palce i ciężar śpiącej głowy
kto zburzył gniazdo kto usypał
kopiec obojętności którego nie było
po co przyciskasz dłoń do oczu
wróżbę stawiamy Kogo pytasz
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950579
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2022
Священники мають проблему
з граничною етикою і бухгалтерією
що робити зі срібниками
які Іуда кинув їм під ноги
сума залишилася розписаною
за статтями витрат
її занотують літописці
на сторінках легенди
як непридатну бути вписаною
в рубрику непередбачені доходи
небезпечну щоб класти до скарбниці
може інфікувати срібло
не годиться
купити за неї світильники в храм
або роздати убогим
Після тривалої наради
постановили придбати гончарське поле
і закласти на ньому
цвинтар для пілігрімів
віддати таким чином
гроші за смерть
померлим
вихід
був тактовним
так чому
гримить протягом століть
назва того місця
акелдама
акелдама
це поле крові
[i]Акелдама (Поле Крові, Гончарське Поле) - згідно з Новим Завітом ділянка землі в Єрусалимі, куплена за гроші, отримані Іудою Іскаріотом від первосвященників за зраду Ісуса Христа і кинуті їм під ноги. Закон забороняє приймати в жертву до храму гроші, зароблені нечесно, тому первосвященики сказали: «..Це не годиться покласти до сховку церковного, це ж бо заплата за кров.» Але сума була великою, тому Синдеріон вирішив купити на ці гроші поле, яке називали гончарським, для поховання померлих паломників. Це поле стали називати Полем Крові, арамійською Акелдама. Так сповнилось пророцтво Захарії: "І вони Мою платню відважили - тридцять срібняків. І промовив до мене Господь: Кинь її гончареві, ту славну ціну, що вони оцінили Мене! І Я взяв оті тридцять срібняків, і те кинув до дому Господнього, до гончаря." (Зах. 11:12-13).
[/i]
[b]Zbigniew Herbert HAKELDAMA[/b]
Kapłani mają problem
z pogranicza etyki i rachunkowości
co zrobić ze srebrnikami
które Judasz rzucił im pod nogi
suma została zapisana
po stronie wydatków
zanotują je kronikarze
po stronie legendy
nie godzi się wpisać jej
w rubryce nieprzewidziane dochody
niebezpiecznie wprowadzić do skarbca
mogłaby zarazić srebro
nie wypada
kupić za nią świecznika do świątyni
ani rozdać ubogim
po długiej naradzie
postanawiają nabyć plac garncarski
i założyć na nim
cmentarz dla pielgrzymów
oddać niejako
pieniądze za śmierć
śmierci
wyjście
było taktowne
więc dlaczego
huczy przez stulecia
nazwa tego miejsca
hakeldama
hakeldama
to jest pole krwi
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950577
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2022
Я сповістила накінець
Про себе твоїй дружині так
Як слід богині, в її домі,
В Ітаці, голосом
Безплотним: вона кинула ткати і оглянулася
спочатку вправо, потім вліво,
хоча насправді безнадійна справа
відстежити цей голос до якогось
реального начала: Я сумніваюсь
що вона повернеться до ткацького станка,
дізнавшись те, що знає зараз. Коли
побачиш її знову, скажи їй,
що ось так прощаються богині.
Якщо я в голові її назавжди,
То і в твоїм житті назавжди.
[b]Louise Gluck CIRCE'S GRIEF[/b]
In the end, I made myself
Known to your wife as
A god would, in her own house, in
Ithaca, a voice
Without a body: she
Paused in her weaving, her head turning
First to the right, then left
Though it was hopeless of course
To trace that sound to any
Objective source: I doubt
She will return to her loom
With what she knows now. When
You see her again, tell her
This is how a god says goodbye:
If I am in her head forever
I am in your life forever.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950496
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2022