Зоя Бідило

Сторінки (6/523):  « 1 2 3 4 5 6 »

Воллес Стівенс Заключний монолог внутрішньої коханки (1)

Запалюй  світло  вечора,  як  у  кімнаті
Для  відпочинку  і,  при  будь-якій  нагоді,
Уявний  світ  стає  для  нас  найвищим  благом.

Отож  тому  це  найнапруженіша  зустріч.
Тут  у  своїх  думках  зберемо  самостійно
Із  усього  нейтрального  єдину  сутність:

В  центрі  одної  сутності  одною  шаллю
Нас,  бідних  (2),  огортає  чудодійним  впливом,
Душевністю,  наснагою,  теплом,  сіянням.

Тут  забуваємо  про  інших  і  про  себе.
Ми  відчуваємо  пітьму  порядку,  цілість,
Свідомість  ту,  яка  нам  влаштувала  зустріч.

В  своєму  розумі,  в  його  життєвих  межах.
Говоримо,  уява  й  Бог  єдине  ціле...
Як  високо  свіча  найвища  осяє  тьму.  (3)

Із  цього  світла,  поза  центром  розуму,
Творимо  простір  у  вечірньому  повітрі,
В  якому  нам  за  щастя  опинитись  разом.

[i](1)  "Внутрішня  коханка"  -  це  муза  Стівенса,  яка  з’являється  в  інших  віршах  як  приваблива  жінка.  Муза  є  уявною  істотою,  і  тому  поет  наголошує,  що  він  говорить  про  "внутрішню  коханку",  тобто  уявного  двійника,  дорогого  друга.
(2)  Ми  "бідні",  бо  не  особливо  сприйнятливі  чи  мудрі,  ми  лише  вибираємо  з  усього  багатства  щось  одне,  що  будемо  цінувати  над  усім  тим,  до  чого  ми  байдужі.  Ми  робимо  це,  щоб  нав’язати  або  створити  ту  близькість,  яку  ми  відчуваємо  з  нашим  мистецтвом,  це  уявне,  обране,  друге  я,  ця  внутрішня  любов,  про  яку  говорить  його  назва.
(3)  У  першій  редакції  було:
Говоримо,  уява  й  Бог  єдине  ціле.../  Як  високо  свіча  найвища  осяє  світ.
Але  потім  відбулася  заміна:
Говоримо,  уява  й  Бог  єдине  ціле.../  Як  високо  свіча  найвища  осяє  тьму.
"Тьма  —  я  мав  намір  використовувати  це  слово,  а  не  світ".  ("Letters  of  Wallece  Stevens",  P.701)
"Заключний  монолог"  мав  бути  відповіддю  на  центральний  "Розділ  XIX.  Віра  в  сутність"  праці  Джорджа  Сантаяни  "Життя  розуму",  але  він  пішов  іншим  шляхом.  Під  субстанцією  Сантаяна  мав  на  увазі  те,  що  існує  окремо:  не-я,  природа,  існування,  матерія,  світ  у  цілому,  який  є  предметом  пам’яті  та  досвіду.  Віра  в  сутність  є  наріжним  каменем  у  системі  Сантаяни,  тому  що  без  неї  людина  була  б  обмежена  соліпсичним  світом  скептиків,  де  нічого  зовнішнього  не  визнається.У  своїй  дискусії  про  сутність  Сантаяна  згадує  поняття  Фіхте  про  те,  що  его  встановлює  не-его.  Стівенс  дав  більш  задовільну  відповідь  на  цей  розділ  у  своїй  довгій  поемі  "Скеля".  Визнання  Стівенсом  подібності  між  Богом  і  творчим  его  Фіхте  привело  його  до  рівняння,  що  "уява  й  Бог  єдине  ціле",  і  до  висновку,  що  Его  створює  не-Его  з  такою  ж  божественною  свободою,  як  Бог  створює  світ.[/i]

[b]Wallace  Stevens  Final  Soliloquy  of  the  Interior  Paramour[/b]
Light  the  first  light  of  evening,  as  in  a  room11
In  which  we  rest  and,  for  small  reason,  think10
The  world  imagined  is  the  ultimate  good.11

This  is,  therefore,  the  intensest  rendezvous.  
It  is  in  that  thought  that  we  collect  ourselves,
Out  of  all  the  indifferences,  into  one  thing:

Within  a  single  thing,  a  single  shawl
Wrapped  tightly  round  us,  since  we  are  poor,  a  warmth,  
A  light,  a  power,  the  miraculous  influence.

Here,  now,  we  forget  each  other  and  ourselves.
We  feel  the  obscurity  of  an  order,  a  whole,  
A  knowledge,  that  which  arranged  the  rendezvous.

Within  its  vital  boundary,  in  the  mind.
We  say  God  and  the  imagination  are  one...  
How  high  that  highest  candle  lights  the  dark.

Out  of  this  same  light,  out  of  the  central  mind,  
We  make  a  dwelling  in  the  evening  air,  
In  which  being  there  together  is  enough.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028782
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2024


Воллес Стівенс Нотатки про найвищу літературу. Вона повинна приносити насолоду

І
В  належний,  звичний  час  оспівувати  свято,
Носити  чуб  чи  гриву,  як  це  робить  більшість,
В  юрмі  разом  тріумфувати  зичним  горлом,

Передвіщати  радість  і  пісні  про  неї  
Нести  щасливим  людям  в  дар,  відчуте  серцем
У  цій  спільноті,  найнадійніший  фундамент,

Доволі  нескладна  ця  вправа,  Ієронім  (1)  
Придумав  сурми  і  вогненні  струни,  які
Збирають  золотими  пальцями  cинь  вітру(2):

У  хорі  голосів,  які  злітають  звідти,  
Шукати  голос  найпохмурішого  предка,
Шукати  джерело  мелодії  зі  світла,  

Яке  обрушує  нас  в  надчуттєву  форму.
Але  при  цьому  постає  складна  проблема,  
В  зображенні,  яке  ми  бачимо,  вловити,  

Що  незбагненна  мить  ірраціонального,  
Коли  схід  сонця,  чи  коли  глибини  моря
Ясні,  чи  на  стіні  небесного  притулку

Повисне  місяць.  Це  незмінювані  речі.
Але  ми  вражені,  вони  були  неначе.
Ми  розуміємо  їх  розумом  пізнішим.

II
Блакитна  жінка(3),  нерухома,  наче  з  глянцю,
Не  хоче  за  вікном  перисту  розторопшу(4)
З  її  холодним  сріблом,  там  перисті  хмари  

Повинні  пінитись,  котитися,  як  хвилі,
І  сексуальні  квіти  мусять  спочивати
Від  пристрастей  своїх,  шалених  і  спекотних,

Насичувати  ароматом  літні  ночі,  
Слід  збутися  її  невдалим  мріям,  у  снах
Приймати  їх  природну  форму.  Досить  цього

Для  неї,  щоб  запам'ятала:  розторопша
Приходить  навесні  у  виноградне  листя
Шалений  пульс  її  студити;  в  пінних  хмарах

Нема  нічого,  окрім  піни  хмар;  цвіт  пінний  
Відходи  визрівання  сімені;  а  потім,
Коли  гармонія  тепла  серпневих  сосен

Зайде  в  кімнату,  задрімає  й  затихне  ніч.
Їй  вистачить  того,  що  спогади  навіють.
Блакитна  жінка  вигляне  в  своє  віконце,

Назве  коралами  кизил,  холодний,  чистий,
Холодний,  холодно  окреслений,  реальний,(5)
Ясний  і,  виключно  для  ока,  не  завадний.

ІІІ
Незмінний  образ  у  незмінній  пустці,  (6)
Лик  з  каменю  в  безмежному  багрянці,
Багрянець  з  зеленню,  багрянець  з  синню,

Античний  лоб,  над  ним  важке  волосся,
Канавки  від  дощу,  багрець,  рожевість  
Рубіну  сточена  водою  й  вітром,  

Лоза  круг  горла,  вищерблені  губи,
Похмурі  брови  гріються  як  змії,
Утрачених  чуттів  немає  й  сліду,

Багрянець  у  багрянці  неповторний,
Злегка  іржавий  і  злегка  рум'яний,
Злегка  загрублий,  дикий  і  корона

Не  радує  очей,  багряна  слава
Самотньо  віє  над  охглухлим  вухом.
Сіяння  гасне,  сердолик  тьмяніє,

Зневажений  без  шани.  Мабуть  бджоли.
Могло  так  бути,  чи  було.  Померлий
Пастух  (7)  приніс  акорд  величний  з  пекла,

Але  проспав  овець.  Такий  переказ.
Несуть  з  любов'ю  діти  перші  квіти
І  розкидають  їх.  Нема  подібних.

IV
Запізно  ми  міркуємо  про  справи
В  минулому,  коли  вже  зрозуміли
Й  побачили  своє  і  їхнє  місце.

Укладено  в  Катавбі  (8)  серед  року  
Опівдні  шлюб  містичний  капітана
Прославленого  і  дівиці  Бавди.

Для  них  був  урочистий  гімн:  бо  досі
Коханців  ми  не  одружили.  Досі
Один  побратись  з  іншим  зарікався,

Вино  весільне  відмовлявся  пити.
Кожен  повинен  іншого  прийняти
Не  за  принади,  вплив,  солодку  мову,

Не  за  шу-шу-шу  таємничих  бубнів.
Слід  відчувати  іншого  як  знак,  знак,
Стихію  здатний  стримати,  чи  вітер

Спинити.  Він  любив  гірську  Катавбу,
Тому  взяв  шлюб,  із  Бавдою  зустрівшись,
І  Бавда  закохалася,  як  в  сонце.

Був  вдалим  шлюб,  тому  що  місце  шлюбу
Вони  любили.  Тут  ні  рай,  ні  пекло.
Вони  кохали,  віч-на-віч  зустрівшись.

V
Пили  Мерсо  (9),  з  манговим  чатні  (10)  їли  лобстера  
З  Бомбея.  Нам  Кенон  Аспірин  (11)  розповідав
Його  сестра  жила  в  розумному  блаженстві

В  своєму  домі.  Дві  дочки  були  у  неї,
Одній  чотири  і  одній  сім  років,  обох  
У  скромні  кольори  вона  вдягала.  Але  

Усе  ж  їх  прикрашала  ця  доречна  вбогість,
Блакитно-сіра,  пожовтіла,  зі  стрічкою,
Для  них  на  ній  суворі  настанови,  світлі,

Недільні  перли,  це  її  вдовина  радість.
Вона  назвала  їх  простими  іменами,  
Такими,  як  її,  без  мрій  про  неможливе.

Промовлені  слова  були  почуті  нею.
Вона  їх  бачила  такими,  як  вони  є,  
Чуття  передавали  найпростіші  фрази.

Як  Кенон  Аспірин  про  це  розповідав  нам,  
Відображав,  виспівував  в  режимі  фуги
Разом  з  уявлюваним  хором  дифірамби.

Як  діти  засинали,  його  сестра  сама  
Потребувала  сну,  у  безтурботній  тиші
Являлися  їм  сни  лише  про  зрозуміле.

VI
Коли  в  дрімучу  північ  Кенон  засинає
І  мимоволі  звичні  речі  позіхають,  
Оголюється  небуття,  відправна  точка,

За  межами  якої  факт  не  буде  фактом.
Від  цього  починається  людська  наука,
Блідніє  золото  нічного  світла,  знову

Внизу,  у  глибині  поверхні  його  ока
І  добре  чутний  на  вершині  його  вуха
Матеріал,  який  сприймає  його  розум.(12)

Так  що  він  в  ньому  відчував  підйомні  крила
Й  злітав  до  дальніх  зір  на  зовнішні  орбіти,
Від  них  спускався  знову  до  дитячих  ліжок,

Де  вони  сплять.  Вперед  вела  нестримна  сила
Прямо  до  верхньої  межі  корони  ночі.(13)
Оголювалось  небуття,  відправна  точка,

За  межами  якої  думка  вже  не  думка.
Він  мусив  обирати.  Це  однак  не  вибір
З  взаємовиключних  речей.  Це  був  не  вибір  

Між  так  і  ні.  Він  вирішив  вважати  речі,
які  разом  перепліталися,  за  цілість,
ускладненість,  за  осереддя  гармонії.(14)

VII
Нав'язує  чіткі  накази  на  свій  розсуд,
Як  роблять  це  лисиця  і  змія.  Рішуче.
Будує  капітолії,  в  їх  коридорах,

Біліші  воску,  урочисті  й  знамениті,
Встановлює  він  статуї  людей  розумних,
Хто  був  ученішим  сови,  хто  був  мудрішим

Слонів.  Та  нав'язати  -  це  не  відкривати.
Закономірності  сезону  відкривати,
Щоб  відкривати  літо  і  розуміть  його.

Відкривати  зиму,  і  добре  розуміти,
Знайти,  не  нав'язати,  зовсім  не  думати,
З  нічого  перейти  до  величі  погоди,

Можливо  це,  можливо,  можливо.  Повинно
Можливим  бути.  Так  повинно  бути,  з  часом
Являється  реальність  із  грубих  поєднань,

На  перший  погляд,  вивільнився  звір,  несхожий,
Зігрітий  лютим  молоком.  Пізнати  дійсність,  
Позбавитись  ілюзій  всіх,  крім  однієї,

Ілюзії  про  абсолютне  -  ти,  Ангеле,
Мовчи  у  світлосяйній  хмарі  і  слухай
Світлосяйну  музику  звучання  істини.

VIII
Чим  є  для  мене  віра?  Якщо  ангел  з  хмари,
Спокійно  дивлячись  в  бурхаючу  безодню,
На  своїх  струнах  грає  про  бездонну  славу,

Летить  на  крилах  крізь  вечірні  осяяння,
Донизу  в  глибину  безмежного  простору,
Забувши  центр  золотий  і  долю  золоту.(16)

Чи  зігрівається  в  завмерлому  польоті,  
Чи  уявляю,  що  цей  ангел  менш  щасливий?
Чи  не  примарний  ляпіс  вітру  його  крила?

Це  він  чи  я  так  відчуваю  їх?  Постійно
Невже  це  я  повторюю,  години  повні
Уявного  блаженства,  в  якому  без  потреб,

Щасливий,  я  забуваю  руку  золоту
Потреб,  я  задоволений,  хоч  не  величний,
І  там,  де  є  година,  там  і  день  існує,

Існує  місяць,  рік  існує,  час  існує,
В  якому  велич  -  дзеркало  його  самого:
Я  є,  хай  не  величний,  але  я  є,  я  є.

Цей  простір,  що  назовні,  чим  ми  заповнимо,
Крім  роздумів  своїх  та  ескапади  смерті,
Під  дахом  Попелюшка  втішиться  собою?

IX
Свисти  гучніш,  вільшанко  в  бур'янах  (17).  Я  можу
Робити  все,  що  й  ангели.  Подобається,  
Що  вони  подібні  людям  світлим,  самотні,

Утішні  ангели.  Свисти,  горніст  уявний,
Який  біля  гнізда  виспівує  подрузі,
Крик  півня,  горн,  свисток  і  незначна  зупинка,

Вільшанко,  спини  свої  прелюдії,  тренуй
Прості  повторення.  Принаймі  це  включає
Якісь  заняття,  управляння  і  роботу.

Фінальна  пісня  теж,  само  собою,  гарна:
Один  із  багатьох  повторів  завершується
Самостійно  і,  відповідно,  прекрасно,  йде

За  колом  коло,  і  коло,  і  тільки  коло,  
Доки  прості  повтори  стануть  остаточним
Благом,  як  подане  вино  до  столу  в  лісі.  

І  ми  радіємо  як  люди,  коли  листя
Незмінно  креслить  над  столом  за  колом  коло,
Щоб  ми  дивилися  й  раділи,  помічали

В  його  кружлянні  дивовижну  міру.  Мабуть,
Герой  -  людина,  а  не  виключна  потвора,
Але  його  повторення  найбільш  майстерні.

X
Дівчино  пишна  (18),  Земле,  ніч  моя  і  літо,
Мені  здається,  що  шукаю  в  тобі  зміни,  
Неспинні  зміни,  бачу  їх  мінливий  обрис?

Вони  впізнавані,  та  все  ще  незбагненні.
Вельмишановна,  пані,  ось  я,  під  деревом,    
Це  безпричинне  відчуванння  вимагає,

Щоб  я  назвав  тебе  по  імені  безмовно,
Завадив  зникненням,  залишив  біля  себе.
Коли  я  уявляю  твою  силу  або  втому,

За  працею,  тривожну,  втішену,  самотню,
Ти  залишаєшся    як  надприродний  символ.
Являєш  ірраціональну  дисторсію  (19),

Фантом  легкий,  проте  жаданий,  проте  рідний.
Це  так:  понадраціональна  дисторсія,
Уявне,  що  виникає  з  відчуттів.  Ось  так.

В  Сорбонні  (20)  це  одного  разу  зрозуміють.
Додому  з  лекцій  повертаючись,  збагнемо,  
Що  ірраціональне  є  раціональним,

Тоді  на  осяйній  дорозі  я  відчую,
Й  назву  твоє  ім'я,  мій  плинний,  зелений  світ.
І  ти  припиниш  обертатись,  крім  в  кристалі.

             —————
Солдат,  війна  триває  між  розумом
І  небом,  між  замислами  ночі  й  дня.
Тому  цей  час  -    час  зоряний  поета.

Серп  місяця  з  ним  разом  у  кімнаті
Вергілія  рядки  твердить,  вниз  -  вверх,
Вниз  -  вверх.  Його  війні  кінця  немає.

І  все  ж  вони  залежні.  Два  є  одним.
Вони  не  схожі,  ліве  й  праве,  пара,
Тоді  зустрінуться  дві  паралелі,

Коли  зустрінуться  їх  тіні,  прийдуть
В  казарму  книгою,  листом  з  Малайї.
Закінчиться  війна.  Ти  повернешся.

Прихопиш  віскі,  ще  тушонку  візьмеш
Чи  просто  так  прийдеш...  Месьє,  камраде,
Солдат  бідніший  без  рядків  поета,

Плани  малі,  але  слова,  як  кулі,
Лунає  одвічна  музика  в  крові,
Зве  ради  бою  в  бій  шляхетні  душі.

Тоді  уява  творить  справжнього  героя;
Тоді  солдат  іде  на  смерть  з  натхненним  словом,
Або,  як  мусить,  з  цим  чесним  хлібом  слів  живе.

[i](1)  Латинський  переклад  Біблії,  зроблений  приблизно  в  405  році  н.  е.  біблеїстом  Євсевієм  Ієронімом,  почали  називати  Вульгатою,  що  в  перекладі  з  латини  означає  звичайна  або  загальновживана.  "Ієронім  —  це  святий  Ієронім,  який  породив  сурми,  перекладаючи  Біблію.  Гадаю,  це  було  б  зрозуміліше,  якби  я  говорив  про  арфи".  (Letters  of  Wallace  Stevens,  P.  435)
(2)  У  цьому  описі  Стівенс,  можливо,  мав  на  увазі  сцену  зі  старого  вітража,  освітленого  сонцем,  так  що  струни  інструментів  виглядають  як  вогонь,  а  кольори  інших  інструментів,  зникнувши,  створюють  враження,  що  золоті  пальці  перебирають  небесну  порожнечу.
3)  "Блакитна  жінка,  ймовірно,  була  погодою  недільного  ранку  на  початку  квітня  минулого  року,  коли  я  писав  це.  У  мене  було  відчуття,  що  «пернаті  аргентинці»  мали  рацію  і  що  це  не  допоможе  змінити  їх  на  щось  інше,  так  само,  як  це  не  допоможе  метаморфізувати  те,  те  чи  інше  (хмари  на  піну,  живі  квіти  на  квіти  без  життя)  ,  тепло  до  форми  тепла".  (Letters  of  Wallace  Stevens  P.  444)
(4)  периста  розторопша  (feathery  argentines)  -  ймовірно,  мова  йде  не  про  аргентинців,  а  про  розторопшу,  поява  її  перистого  листя  засвідчує  прихід  весни
(5)  "Очевидно,  у  вірші,  складеному  з  погоди  та  речей,  що  пливуть  у  ній:  пір  року,  думок  і  почуттів,  холодні  окреслення  навколо  займають  свої  місця  без  допомоги."  (Letters  of  Wallace  Stevens  P.444)
(6)  "Перші  п’ять  строф  розділу  III  описують  потерту  погодою  статую,  обличчя  бога...,  єдиний  стійкий  образ  у  незмінній  реальності,...  але  це  образ  бога,  який  більше  не  повністю  утверджує  свою  віру  (Letters  of  Wallace  Stevens,  P.  438)
(7)  Застаріла  ідея  божества  могла  існувати,  але,  згідно  з  міфом,  інший  бог,  Орфей,  прийшов  і  приніс  насолоду  від  музики,  насолоду,  яка  творить  уявні  образи.  Замість  безчуттєвого  образу  статуї  насолода  музикою  приносить  любов  дітей  -    свіжість  ранніх  квітів  та  їх  різноманітність.
(8)  Почуття  передує  розуму.  Одруження  в  Катавбі  (річка  або  регіон  у  Південній  Кароліні)  ілюструє  це:  спочатку  була  закоханість,  потім  одруження.  Вони  люблять  місце,  де  одружуються,  так  утворюється  зв'язок  почуття  і  реальності  (місця,  де  одружуються).
(9)  Мерсо  -  частина  району  Кот-де-Бон  в  Бургундії,  яка  славиться  своїми  біими  винами  сорту  Шардоне
(10)  Чатні  –  це  пряний,  інколи  гострий  соус,  що  походить  з  Індії.  Його  роблять  з  фруктів  або  овочів  із  додаванням  спецій,  трав,  цукру  та  оцту.  Готують  чатні  зі  стебел  ревеню,  томатний  чатні  або  яблучно-гарбузовий  варіант.  Такий  соус  чудово  відтіняє  смак  основних  страв  з  м'яса  й  асорті  сирів.
(11)    "Витончена  людина  Кенон  Аспірин  -  дослідив  всі  проекції  розуму,  зокрема  свою  власну,  не  обзавівшись  власною  фантазією,  повертається  до  своєї  сестри  та  її  дітей".  (  Letters  of  Wallace  Stevens,  P.445)  Його  сестра  взагалі  ніколи  нічого  не  досліджувала  і  уникала  цього.  Він  відчуває  від  цього  чуттєвий  екстаз  і  співає  хвалу  відмові  від  мрій
(12)    Зв’язок  зі  своєю  сестрою  "дає  йому  надовго  відчуття  нікчемності,  оголеності,  остаточності  й  обмеженості;  і,  лежачи  на  своєму  ліжку,  він  знову  повертається  до  сьогоднішнього  нічного  яскравого  світла".  (Letters  of  Wallace  Stevens,  P.  445).  Чуттєві  речі,  які  походять  зі  стану  його  розуму  перед  сном  "розсіюються",  залишається  відчуття  неадекватності  чуттєвих,  фактичних  речей  "Оголюється  небуття".
(13)  "Якщо  він  хоче  обійти  людський  пафос  і  факти  ,  він  повинен  йти  "прямо  до  верхньої  межі  корони  ночі":  знайти  свій  шлях  через  уяву  або,  можливо,  до  уяви".  (Letters  of  Wallace  Stevens,  P.  445)  
(14)  Йому  доводиться  обирати  між  реальністю  і  уявою,  і  він  вирішує,  що  уява  основана  на  реальності,  а  сприйняття  реальності  залежить  від  уяви.  Вони  переплітаються  і  утворюють  гармонійне  ціле.
(15)  Нав’язуваний  розумом  порядок  відрізняється  від  реально  існуючого  порядку,  наприклад,  порядку  літа  чи  зими.  Знайти  реальне  означало  б  відкинути  будь-яку  вигадку,  окрім  тієї,  яка  містить  уявлення  про  абсолютну  реальність.  Тому  уявний  небесний  ангел  ангел  повинен  мовчати,  щоб  чути  музику,  яка  відповідає  істинній  реальності.  Це  уявлення  може  бути  або  не  бути  "вищою  ілюзією",  тому  що  є  різниця  між  абсолютною  ілюзією  та  ілюзією  абсолюту.  Проблема  Кенона  полягає  у  відсутності  вибору:  його  прагнення  охопити  все  стає  заміною  реальності,  а  велика  мета  -  оправданням  власних  невдач.
(16)  Можна  уявити  ангела,  який  дивиться  на  хаос  творіння  ("бурхаючу  безодню"),  створює  чудову  музику  ("бездонну  славу"),  літає  крізь  те,  що  являє  вечір,  звичайний  час  доби,  і  не  потребує  нічого,  крім  хаосу  без  "золотого  центру"  бога  чи  "золотої  долі"  небес,  який  щасливий  лише  рівновагою  свого  польоту  без  подальшої  долі  чи  мети.  Чи  не  є  істиною,  що  хтось  уявляє  ангела  як  проекцію  свого  власного  досвіду?  Хіба  він  не  вигаданий  задля  нашого  власного  задоволення,  наповнюючого  години  блаженством?  Людський,  а  не  надприродний  досвід,  може  бути  сформульований  і  зрозумілий  через  таке  творіння,  як  ангел.  Це  не  він,  а  людина  щаслива  без  потреб  в  надприродному  (золотої  руки  потреб),  тоді  потенційно  існує  життя,  в  якому  єдина  велич  і  слава  ("величність")  —  це  не  Бог,  а  відображення  самого  себе.  Незважаючи  на  структуру  пісні  як  серії  запитань  без  чітких  відповідей,  вона  вбирає  сумніви  в  структуру  ширшого  естетичного  почуття,  а  також  може  розглядатися  як  аспект  людської  складності.
(17)  Вільшанка  в  бур'янах  відноситься  до  тварин,  яким  бракує  сили,  яка  властива  поету.  Поет  може  насолоджуватися  піснею  вільшанки  і  співом  ангелів.  Для  вільшанки  її  чудова  пісня  зводиться  для  постійних  повторів,  циклічного  процесу,  який  не  має  кінця.  Її  пісня  -  самоціль,  так  само  як  і  одноманітна  діяльність  людини  і  людському  світі.  Тому  людину  радує  повторювана  пісня  вільшанки,  кружляння  листя,  подвиги  героїв.
(18)  Пишна  дівчина  -  це  уособлення  землі  (Letters  of  Wallace  Stevens,  P.  426),  звідси  епітети  в  першому  рядку.  Вона  добре  відома,  але  водночас  відхиляється  (дисторсія)  від  того,  ким  вона  є,  стає  невловимою  нереальністю  (легким  фантомом),  емоційним  (ірраціональним)  спотворенням  себе.  Дорогі  обидва  її  образи.  Для  Его  це  її  єдина  реальність:  понадраціональна  дисторсія,  яка  створює  фіктивну  концепцію  про  неї,  продиктовану  почуттями  щодо  неї.  Чергування  і  взаємозв’язок  дійсності  й  уяви  показано  на  початку  вірша  через  те,  що  пишна  дівчина  є  "земною";  "моє  літо",  але  не  інші  пори  року  (літо  для  Стівенса  —  це  час,  коли  реальність  найбільш  насичена  та  доступна);  і  «моя  ніч»,  але  не  день  (ніч  -  час  мрій,  день  -  дійсність).  "Моя"  підкреслює  особисту  природу  сприйняття,  що  світ  може  бути  дещо  іншим  для  кожної  людини.  Автор  намагається  зрозуміти,  як  він  сприймає  світ.  Він  знаходить  пишну  дівчину  в  постійних  змінах,  які  не  завершені.  Він  відчуває  до  неї  любов,  як  до  матері.  Людина,  охоплена  емоціями,  створює  вигадку,  яка  є  результатом  почуттів.
(19)  Дисторсія  (від  лат.  distorsio,  distortio  -  викривлення)  -  аберація  оптичних  систем,  при  якій  збільшення  різне  в  різних  точках  поля  зору,  через  що  порушується  подібність  між  об'єктом  і  його  зображенням.
(20)  "Нотатки  про  найвищу  літературу"  були  написані  під  час  війни  між  28  січня  та  1  червня  1942  року.  Сорбонна  тоді  перебувала  під  владою  контрольованого  нацистами  уряду  Віші.  Понад  тисяча  науковців  іноземного  походження  були  звільнені  з  роботи.  Фонд  Рокфеллера  за  підтримки  спеціального  радника  Джорджа  Сантаяни  зміг  допомогти  п’ятдесяти  французьким  професорам  отримати  імміграційні  візи  до  Сполучених  Штатів  і  профінансував  для  них  викладацькі  посади  в  американських  університетах.  В  "Університеті  вільної  Франції"  в  Нью-Йорку,  який  відкрився  8  жовтня  1941  року,  читав  лекції  професор  з  Сорбонни  Жан  Валь.  Він  став  першою  людиною,  яка  вказала,  що  "Нотатки  до  найвищої  літератури"  принесли  йому  задоволення  -  у  листі,  надісланому  Генрі  Черчу,  другові  Стівенса.  Можливо,  Стівенс  хотів  віддати  належне  у  своїй  поемі  французьким  ученим  у  вигнанні,  поставивши  Сорбонну  в  центр  людських  інтелектуальних  зусиль.  Саме  в  Сорбонні  філософські  концепції  раціонального  та  ірраціонального  нарешті  будуть  вияснені.
"Отже,  принести  задоволення  розумній  людині  подібними  речами  -  це  те,  чогоо  можна  очікувати;  і,  звичайно,  я  дуже  задоволений,  у  французькому  розумінні  цього  слова,  тим,  що  догодив  Жану  Валю".  (Letters  of  Wallace  Stevens,  P.  429–30).
[/i]

[b]Wallace  Stevens  Notes  Toward  a  Supreme  Fiction.  It  must  give  pleasure[/b]
I
To  sing  jubilas  at  exact,  accustomed  times,
To  be  crested  and  wear  the  mane  of  a  multitude
And  so,  as  part,  to  exult  with  its  great  throat,
 
To  speak  of  joy  and  to  sing  of  it,  borne  on
The  shoulders  of  joyous  men,  to  feel  the  heart
That  is  the  common,  the  bravest  fundament,
 
This  is  a  facile  exercise.  Jerome
Begat  the  tubas  and  the  fire-wind  strings,
The  golden  fingers  picking  dark-blue  air:
 
For  companies  of  voices  moving  there,
To  find  of  sound  the  bleakest  ancestor,
To  find  of  light  a  music  issuing
 
Whereon  it  falls  in  more  than  sensual  mode.
But  the  difficultest  rigor  is  forthwith,
On  the  image  of  what  we  see,  to  catch  from  that
 
Irrational  moment  its  unreasoning,
As  when  the  sun  comes  rising,  when  the  sea
Clears  deeply,  when  the  moon  hangs  on  the  wall
 
Of  heaven-haven.  These  are  not  things  transformed.
Yet  we  are  shaken  by  them  as  if  they  were.
We  reason  about  them  with  a  later  reason

II
The  blue  woman,  linked  and  lacquered,  at  her  window
Did  not  desire  that  feathery  argentines
Should  be  cold  silver,  neither  that  frothy  clouds
 
Should  foam,  be  foamy  waves,  should  move  like  them,
Nor  that  the  sexual  blossoms  should  repose
Without  their  fierce  addictions,  nor  that  the  heat
 
Of  summer,  growing  fragrant  in  the  night,
Should  strengthen  her  abortive  dreams  and  take
In  sleep  its  natural  form.  It  was  enough
 
For  her  that  she  remembered:  the  argentines
Of  spring  come  to  their  places  in  the  grape  leaves
To  cool  their  ruddy  pulses;  the  frothy  clouds
 
Are  nothing  but  frothy  clouds;  the  frothy  blooms
Waste  without  puberty;  and  afterward,
When  the  harmonious  heat  of  August  pines
 
Enters  the  room,  it  drowses  and  is  the  night.
It  was  enough  for  her  that  she  remembered.
The  blue  woman  looked  and  from  her  window  named
 
The  corals  of  the  dogwood,  cold  and  clear,
Cold,  coldly  delineating,  being  real,
Clear  and,  except  for  the  eye,  without  intrusion.

III
A  lasting  visage  in  a  lasting  bush,
A  face  of  stone  in  an  unending  red,
Red-emerald,  red-slitted-blue,  a  face  of  slate,
 
An  ancient  forehead  hung  with  heavy  hair,
The  channel  slots  of  rain,  the  red-rose-red
And  weathered  and  the  ruby-water-worn,
 
The  vines  around  the  throat,  the  shapeless  lips,
The  frown  like  serpents  basking  on  the  brow,
The  spent  feeling  leaving  nothing  of  itself,
 
Red-in-red  repetitions  never  going
Away,  a  little  rusty,  a  little  rouged,
A  little  roughened  and  ruder,  a  crown
 
The  eye  could  not  escape,  a  red  renown
Blowing  itself  upon  the  tedious  ear.
An  effulgence  faded,  dull  cornelian
 
Too  venerably  used.  That  might  have  bee.
It  might  and  might  have  been.  But  as  it  was,
A  dead  shepherd  brought  tremendous  chords  from  hell
 
And  bad  the  sheep  carouse.  Or  so  they  said.
Children  in  love  with  them  brought  early  flowers
And  scattered  them  about,  no  two  alike.

IV
We  reason  of  these  things  with  later  reason
And  we  make  of  what  we  see,  what  we  see  clearly
And  have  seen,  a  place  dependent  on  ourselves.
 
There  was  a  mystic  marriage  in  Catawba,
At  noon  it  was  on  the  mid-day  of  the  year
Between  a  great  captain  and  the  maiden  Bawda.
 
This  was  their  ceremonial  hymn:  Anon
We  loved  but  would  no  marriage  make.  Anon
The  one  refused  the  other  one  to  take,
 
Foreswore  the  sipping  of  the  marriage  wine.
Each  must  the  other  take  not  for  his  high,
His  puissant,  front  nor  for  her  subtle  sound,
 
The  shoo-shoo-shoo  of  secret  cymbals  round.
Each  must  the  other  take  as  sign,  short  sign
To  stop  the  whirlwind,  balk  the  elements.
 
The  great  captain  loved  the  ever-hill  Catawba
And  therefore  married  Bawda,  whom  he  found  there,
And  Bawda  loved  the  captain  as  she  loved  the  sun.
 
They  married  well  because  the  marriage-place
Was  what  they  loved.  It  was  neither  heaven  nor  hell.
They  were  love’s  characters  come  face  to  face.

V
We  drank  Meursault,  ate  lobster  Bombay  with  mango
Chutney.  Then  the  Canon  Aspirin  declaimed
Of  his  sister,  in  what  a  sensible  ecstasy
 
She  lived  in  her  house.  She  had  two  daughters,  one
Of  four,  and  one  of  seven,  whom  she  dressed
The  way  a  painter  of  pauvred  color  paints.
 
But  still  she  painted  them,  appropriate  to
Their  poverty,  a  gray-blue  yellowed  out
With  ribbon,  a  rigid  statement  of  them,  white,
 
With  Sunday  pearls,  her  widow’s  gayety.
She  hid  them  under  simple  names  She  held
Them  closelier  to  her  by  rejecting  dreams.
 
The  words  they  spoke  were  voices  that  she  heard.
She  looked  at  them  and  saw  them  as  they  were
And  what  she  felt  fought  off  the  barest  phrase.
 
The  Canon  Aspirin,  having  said  these  things,
Reflected,  humming  an  outline  of  a  fugue
Of  praise,  a  conjugation  done  by  choirs.
 
Yet  when  her  children  slept,  his  sister  herself
Demanded  of  sleep,  in  the  excitements  of  silence
Only  the  unmuddled  self  of  sleep,  for  them.

VI
When  at  long  midnight  the  Canon  came  to  sleep
And  normal  things  had  yawned  themselves  away,
The  nothingness  was  a  nakedness,  a  point,
 
Beyond  which  fact  could  not  progress  as  fact.
Thereon  the  learning  of  the  man  conceived
Once  more  night’s  pale  illuminations,  gold
 
Beneath,  far  underneath,  the  surface  of
His  eye  and  audible  in  the  mountain  of
His  ear,  the  very  material  of  his  mind.
 
So  that  he  was  the  ascending  wings  he  saw
And  moved  on  them  in  orbits’  outer  stars
Descending  to  the  children’s  bed,  on  which
 
They  lay.  Forth  then  with  huge  pathetic  force
Straight  to  the  utmost  crown  of  night  he  flew.
The  nothingness  was  a  nakedness,  a  point
 
Beyond  which  thought  could  not  progress  as  thought.
He  had  to  choose.  But  it  was  not  a  choice
Between  excluding  things.  It  was  not  a  choice
 
Between,  but  of.  He  chose  to  include  the  things
That  in  each  other  are  included,  the  whole,
The  complicate,  the  amassing  harmony.

VII
He  imposes  orders  as  he  thinks  of  them,
As  the  fox  and  snake  do.  It  is  a  brave  affair.
Next  he  builds  capitols  and  in  their  corridors,
 
Whiter  than  wax,  sonorous,  fame  as  it  is,
He  establishes  statues  of  reasonable  men,
Who  surpassed  the  most  literate  owl,  the  most  erudite
 
Of  elephants.  But  to  impose  is  not
To  discover.  To  discover  an  order  as  of
A  season,  to  discover  summer  and  know  it,
 
To  discover  winter  and  know  it  well,  to  find
Not  to  impose,  not  to  have  reasoned  at  all,
Out  of  nothing  to  have  come  on  major  weather,
 
It  is  possible,  possible,  possible.  It  must
Be  possible.  It  must  be  that  in  time
The  real  will  from  its  crude  compoundings  come,
 
Seeming  at  first,  a  beast  disgorged,  unlike,
Warmed  by  a  desperate  milk.  To  find  the  real,
To  be  stripped  of  every  fiction  except  one,
 
The  fiction  of  an  absolute—Angel,
Be  silent  in  your  luminous  cloud  and  hear
The  luminous  melody  of  proper  sound.

VIII
What  am  I  to  believe?  If  the  angel  in  his  cloud,
Serenely  gazing  at  the  violent  abyss,
Plucks  on  his  strings  to  pluck  abysmal  glory,
 
Leaps  downward  through  evening’s  revelations,  and
On  his  spredden  wings,  needs  nothing  but  deep  space,
Forgets  the  gold  centre,  the  golden  destiny,
 
Grows  warm  in  the  motionless  motion  of  his  flight,
Am  I  that  imagine  this  angel  less-satisfied?
Are  the  wings  his,  the  lapis-haunted  air?
 
Is  it  he  or  is  it  I  that  experience  this?
Is  it  I  then  that  keep  saying  there  is  an  hour
Filled  with  expressible  bliss,  in  which  I  have
 
No  need,  am  happy,  forget  need’s  golden  hand,
Am  satisfied  without  solacing  majesty,
And  if  there  is  an  hour  there  is  a  day,
 
There  is  a  month,  a  year,  there  is  a  time
In  which  majesty  is  a  mirror  of  the  self:
I  have  not  but  I  am  and  as  I  am,  I  am.
 
These  external  regions,  what  do  we  fill  them  with
Except  reflections,  the  escapades  of  death,
Cinderella  fulfilling  herself  beneath  the  roof?

IX
Whistle  aloud,  too  weedy  wren.  I  can
Do  all  that  angels  can.  I  enjoy  like  them,
Like  men  besides,  like  men  in  light  secluded,
 
Enjoying  angels.  Whistle,  forced  bugler,
That  bugles  for  the  mate,  nearby  the  nest,
Cock  bugler,  whistle  and  bugle  and  stop  just  short,
 
Red  robin,  stop  in  your  preludes,  practicing
Mere  repetitions.  These  things  at  least  comprise
An  occupation,  an  exercise,  a  work,
 
A  thing  final  in  itself  and,  therefore,  good:
One  of  the  vast  repetitions  final  in
Themselves  and,  therefore,  good,  the  going  round
 
And  round  and  round,  the  merely  going  round,
Until  merely  going  round  is  a  final  good,
The  way  wine  comes  at  a  table  in  a  wood.
 
And  we  enjoy  like  men,  the  way  a  leaf
Above  the  table  spins  its  constant  spin,
So  that  we  look  at  it  with  pleasure,  look
 
At  it  spinning  its  eccentric  measure.  Perhaps,
The  man-hero  is  not  the  exceptional  monster,
But  he  that  of  repetition  is  most  master.

X
Fat  girl,  terrestrial,  my  summer,  my  night,
How  is  it  I  find  you  in  difference,  see  you  there
In  a  moving  contour,  a  change  not  quite  completed?
 
You  are  familiar  yet  an  aberration.
Civil,  madam,  I  am,  but  underneath
A  tree,  this  unprovoked  sensation  requires
 
That  I  should  name  you  flatly,  waste  no  words,
Check  your  evasions,  hold  you  to  yourself.
Even  so  when  I  think  of  you  as  strong  or  tired,
 
Bent  over  work,  anxious,  content,  alone,
You  remain  the  more  than  natural  figure.  You
Become  the  soft-footed  phantom,  the  irrational
 
Distortion,  however  fragrant,  however  dear.
That’s  it:  the  more  than  rational  distortion,
The  fiction  that  results  from  feeling.  Yes,  that.
 
They  will  get  it  straight  one  day  at  the  Sorbonne.
We  shall  return  at  twilight  from  the  lecture
Pleased  that  the  irrational  is  rational,
 
Until  flicked  by  feeling,  in  a  gildered  street,
I  call  you  by  name,  my  green,  my  fluent  mundo.
You  will  have  stopped  revolving  except  in  crystal.

             —————
Soldier,  there  is  a  war  between  the  mind
And  sky,  between  thought  and  day  and  night.  It  is
For  that  the  poet  is  always  in  the  sun,

Patches  the  moon  together  in  his  room
To  his  Virgilian  cadences,  up  down,
Up  down.  It  is  a  war  that  never  ends.

Yet  it  depends  on  yours.  The  two  are  one.
They  are  a  plural,  a  right  and  left,  a  pair,
Two  parallels  that  meet  if  only  in

The  meeting  of  their  shadows  or  that  meet
In  a  book  in  a  barrack,  a  letter  from  Malay.
But  your  war  ends.  And  after  it  you  return

With  six  meats  and  twelve  wines  or  else  without
To  walk  another  room  .  .  .  Monsieur  and  comrade,
The  soldier  is  poor  without  the  poet’s  lines,

His  petty  syllabi,  the  sounds  that  stick,
Inevitably  modulating,  in  the  blood.
And  war  for  war,  each  has  its  gallant  kind.

How  simply  the  fictive  hero  becomes  the  real;
How  gladly  with  proper  words  the  soldier  dies,
If  he  must,  or  lives  on  the  bread  of  faithful  speech.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028489
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2024


Персі Біші Шеллі Озимандіс

Зустрів  я  подорожнього  в  чужих  краях,
Він  бачив:  Ноги  кам'яні  без  тулуба
В  пустелі  височать.  Під  ними  у  пісках
Напівутоплений  розбитий  лик  похмурий,

Холодний  зверхній  усміх  на  кривих  вустах,  
Відомі  добре  майстру  пристрасті  натури,
Він  в  безжиттєвій  формі  оживив
Дбайливе  серце  і  погордий  вид  скульптури.

Такі  слова  увіковічнив  п'єдестал:
"Мене  звуть  Озимандісом,  царем  царів:
Зневірся  й  споглядай  Могутність  моїх  справ!"

Від  них  нічого  не  лишилось.  Розпад  скрізь,
Тільки  руїна  колосальна  й  гола  даль,
Навкруг  піски,  пласкі  й  безлюдні,  розляглись.  

[i]Фараон  Рамзес  II  Великий  правив  Єгиптом  66  років  (1279  -  1213  до  н.е.).  За  його  правління  могутність  Єгипту  досягла  вершини.  Його  ім'я  жило  в  переказах,  які  переходили  з  покоління  в  покоління.  Про  славу  Рамзеса  свідчать  величезні  будови  в  Абу-Сімбелі,  Карнаці,  Луксорі  та  в  інших  місцях.  Давньогрецький  письменник  Діодор  Сицилійський  повідомив  про  такий  напис  на  підставі  однієї  з  його  статуй:  "Цар  царів  —  я,  Озимандій.  Якщо  хтось  хоче  знати,  який  я  великий  і  де  я  лежу,  нехай  перевершить  одне  з  моїх  творінь".  Історики  вважають,  що  за  правління  Рамзеса  в  Єгипті  проживав  біблійний  пророк  Мойсей.  Саме  тоді  прийшло  в  Біблію  слово  "фараон".  
Велике  будівництво  і  війни,  які  вів  Рамзес  II,  виснажили  країну.  По  його  смерті  в  Єгипті  настав  хаос,  тільки  десятий  після  нього  фараон  Сетнахт,  засновник  XX  династії,  міг  про  себе  сказати:  "Я  навів  лад  у  всій  країні,  де  раніш  не  вщухали  повстання.  Я  розгромив  повстанців,  що  були  в  єгипетській  землі.  Я  очистив  великий  трон  Єгипту".  
Шеллі  написав  Озимандіс  під  враженням  від  уламків  статуї  Рамзеса  II,  доставлених  в  Лондон  з  Єгипту  в  1930  році[/i]

[b]Percy  Bysshe  Shelley  Ozymandias[/b]
I  met  a  traveller  from  an  antique  land,
Who  said—“Two  vast  and  trunkless  legs  of  stone
Stand  in  the  desert.  .  .  .  Near  them,  on  the  sand,
Half  sunk  a  shattered  visage  lies,  whose  frown,
And  wrinkled  lip,  and  sneer  of  cold  command,
Tell  that  its  sculptor  well  those  passions  read
Which  yet  survive,  stamped  on  these  lifeless  things,
The  hand  that  mocked  them,  and  the  heart  that  fed;
And  on  the  pedestal,  these  words  appear:
My  name  is  Ozymandias,  King  of  Kings;
Look  on  my  Works,  ye  Mighty,  and  despair!
Nothing  beside  remains.  Round  the  decay
Of  that  colossal  Wreck,  boundless  and  bare
The  lone  and  level  sands  stretch  far  away.”

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2024


Генерали обіцяли швидку перемогу

[b]-  І  -[/b]
[i]Наснився  царю  Вавилонії  Навуходоносору  здоровенний  ідол.  Голова  в  нього  була  золота,  груди  й  руки  срібні,  живіт  і  стегна  мідні,  гомілки  залізні,  а  ступні  з  того,  з  чого    і  в  Вавилонії,  і  в  Україні  саман  роблять,  тільки  у  Вавилонії  в  заміс  поклали  не  солому,  а  залізні  ошурки.  З  соломою  краще,  могли    б  вік  служити.  А  залізні  ошурки  -  то  панські  витребеньки,  щоб  не  по-простому,  а  по-панському.  Пропав  чудовий  ідол  через  панську  пиху.  Впав  з  гори  камінь,  ідол  не  встиг  відскочити.  Камінь  поцілив  у  ступні,  вони  розсипалися,  ідол  упав  і  розбився.
Пророк  Даниїл  пояснив  цареві,  що  ідол  з  глиняними  ногами  -  то  його  держава,  яка  деградує  з  золотої  до  глиняної  та  й  розвалиться.  Все  це  так,  але  трішечки  не  так.  Деградація  починається  з  того,  що  державній  голові  дістається  все  золото,  а  ногам  залишається  тільки  глина.  До  такого  комплекту  завжди  знайдеться  влучний  камінь.
Вавилонія  постійно  воювала  з  сусідами.  Багата  воєнна  здобич  єднала  навколо  царя,  живила  патріотизм  і  підвищувала  добробут  вавилонців.  Аж  тут  Валтасар,  біблейський  син  Навуходоносора,  одержав  послання  "Мене,  мене,  текел,  упарсин"  і  Вавилонії  не  стало.[/i]
*  *  *
Для  чого  потрібні  війни,  від  яких  споконвіку  рушаться  вавилонії?  Тільки  не  кажіть,  що  для  того,  щоб  порятувати  сусіднє  братське  населення  від  дурних  правителів,  або  захопити  у  сусіда  патронний  заводик,  без  якого  власна  багатосоттисячна  армія  беззбройна  і  беззахисна.  
Тут  би  й  поговорити  про  наболіле  -  РФ  і  Україну.  Але  не  будемо  поглиблювати  і  усугубляти.  Залишаймося  у  Вавилонії,  тобто,  в  Іраку.  В  1979  році  президентом  і  одночасно  прем'єр-міністром  Іраку  став  Саддам  Хусейн.  Як  і  належить  сучасному  диктатору,  спирався  він  на  партію  Баас,  Партію  арабського  соціалістичного  відродження,  таку  як  треба,    національну,  соціалістичну  і  одностайно  згодну.  За  його  правління  Баас  стала  єдиною  політичною  партією  Іраку,  а  соціалізм  -  єдино  можливим  шляхом  розвитку  з  властивими  соціалізму  пишною  демагогією,  чистками,  стратами  і  ув'язненнями  опозиціонерів,  потужною  армією  з  хімічною,  біологічною  та  іншою  зброєю  і  обов'язковим  переходом  від  воєнно-політичної  диктатури  до  тоталітарної  держави.
За  щасливим  збігом  обставин  на  час  захоплення  влади  Саддамом  Хусейном  вартість  бареля  нафти  продовжувала  зростати  з  3  $/барель  на  початку  1970-х  років  до  35  $/барель  у  1980  році  (відповідно  10,79  і  104,12  $/барель  в  перерахунку  на  нинішні  ціни).  Доходи  від  експорту  нафти  націоналізованої  Саддамом  нафтовидобувної  промисловості  зросли  від  1  млрд.$  у  1972  році  до  26  млрд.$  у  1980  році.  Гроші  пішли  на  підвищення  зарплат,  будівництво  доріг  і  житла,  інвестиції  в  нові  виробництва.  Економіка  розцвіла.  Ірак  одержав  батька  нації,  який  дбає  про  добробут  народу  і  бореться  з  ворогами,  які  зазіхають  на  цей  самий  добробут.  Диктатор  Саддам  Хусейн  став  настільки  золотим,  що  народ  аж  нетямився  від  любові  до  нього.  Доглянутому  і  нагодованому  народу  подобалося  бути  овечою  отарою  у    пастуха,  який  і  про  овець  дбає,  і  пильнує,  щоб  вовки  і  козлища  не  псували  отару.  Розстріли  опозиціонерів  десятками,  сотнями  стали  звичною  справою.  Але  ситі  вівці  довіряли  своєму  пастуху  -  кого  треба,  того  й  розстрілюють.  

Як  заведено  в  історії,  по  сусідству  з  Іраком  в  Ірані  проживав  братський  іранський  народ,  щоправда  братів-шиїтів  там  було  89  %  (сунітів  -  9  %),  тоді  як  в  Іраку  шиїтів  тільки  60  %  (сунітів  -  20  %,  але  уряд  Іраку  і  військове  керівництво  були  сунітами).  Шиїти,  суніти...  Це  ж  не  1258  рік,  коли  шиїти  підтримали  армію  нащадка  Чингізхана  Улагу-хана  і  за  обіцянку  винищити  небратських  сунітів  відкрили  ворота  Багдада  його  війську.  Монголи  розграбували  і  знищили  місто,  не  вдаючись  у  тонкощі  релігійних  переконань  окремих  жителів.  
Саддам  Хусейн  готовий  був  дружити  з  братським  народом  Ірану,  але  у  1979  році  не  тільки  в  Іраку,  а  й  в  Ірані  прийшов  до  влади  новий  правитель.  Щоправда  не  шляхом  інтриг  і  вбивств  суперників,  як  Саддам.  Аятолу  Хомейні  на  вершину  влади  підняла  Ісламська  революція.  Перемоги  п'янять  і  позбавляють  розуму.  В  Ірані  заговорили  про  необхідність  поширення  Ісламської  революції  на  весь  ісламський  світ.  Аятола  Хомейні  проголосив  Саддама  ворогом  ісламу  і  змінив  на  користь  Ірану  правила  сумісного  користування  рікою  Шатт-ель-Араб  (злиття  Тігру  й  Євфрату).  У  Саддама  теж  прорізалися  бажання  -  Хузистан,  багата  нафтою  провінція  Ірану,  заселена  етнічними  братами-арабами,  і  вся  річка  Шатт-ель-Араб.  Обидва  правителі  почали  фінансувати  і  підтримувати  сепаратизм  курдів  не  у  власних,  а  в  братських  країнах.  
Диктатори  хочуть  влади  і  слави.  Підданим  достатньо  хліба  і  видовищ.  Компромісом  стає  війна,  яка  за  задумом  повинна  дати  диктаторам  славу,  а  підданим  -  видовища.  Далекі  від  бажаного.  У  1980  році  іракська  армія,  в  якій  Саддам  значно  прорідив  вище  командування  за  змови  проти  своєї  персони,  вторглася  в  Іран.  Іранська  армія,  ослаблена  проведеними  ідеологічними  чистками,  відступала,  здаючи  місто  за  містом,  аж  доки  з  початком  осінніх  дощів  обидві  армії  не  зав'язли  в  багні  бездоріжжя.  Обидві  держави  одержували  кредити,  зброю  і  моральну  підтримку  від  уболівальників  зі  всього  світу.  Щоб  шоу  тривало  як  можна  довше,  деякі  уболівальники  підтримували  гравців  почергово,  а  то  й  одночасно  обох,  як  СРСР,  який  поставляв  зброю  і  в  Ірак,  і  в  Іран.  Пропаганда  переконала  народи  обох  країн,  що  вони  захищаються  від  ворожої  агресії  і  воювати  до  перемоги  -  це  справа  честі.  
Війна  тривала  8  років  на  територіях  обох  країн,  і  закінчилася  у  1988  році  повною  і  остаточною  перемогою  Ірану  й  Іраку  -  ніхто  нічого  не  здобув  і  не  втратив.  Видовище,  влаштоване  Саддамом,  принесло  Іраку  120  тис.  убитих,  300  тис.  поранених,  70  тис.  полонених,  більше  193  млрд.$  матеріального  збитку,  80  млрд.$  зовнішнього  боргу,  втрату  репутації  через  знищення  182  000  курдів  і  хімічні  бомбардування  курдських  міст,  від  чого  тільки  в  Халлабджі  загинули  близько  5  000  мирних  жителів  Іраку.  Ціна,  сплачена  за  війну  Іраном:  300  тис.  убитих,  700  тис.  поранених,  40  тис.  полонених,  700-900  млрд.$  матеріального  збитку.  Іран  розрахувався  власними  коштами,  Ірак  набрався  кредитів  і  після  війни  настав  час  віддавати  борги.  Несподівано  пересохло  джерело,  яке  наповнювало  бюджет  -  з  1980  року  почала  падати  ціна  нафти.  
 
Доки  Ірак  воював  з  Іраном,  братський  Кувейт  багатів  на  експорті  нафти  і  навіть  позичив  Саддаму  15  млрд.$.  Коли  закінчилася  війна,  Кувейт  почав  наполягати  на  поверненні  боргу.  Саддам  звинуватив  його  у  незаконному  видобутку  нафти  з  прикордонного  іракського  родовища  і  виставив  вимогу  списати  борг  і  приплатити  за  добуту  нафту  2,5  млрд.$.  Кувейт  відмовився.  
За  два  тижні,  2  серпня  1990  року,  Революційний  Тимчасовий  уряд  вільного  Кувейту  звернувся  до  Іраку  з  проханням  про  воз'єднання.  В  цей  же  день    120-тисячна  армія  Іраку  окупувала  Кувейт.  Сини  Кувейта  повернулися  в  сім'ю,  анексований  Кувейт  став  дев'ятнадцятою  провінцією  Іраку.  Третина  населення  Кувейту  -  300  тис.  біженців  -  покинули  країну.  
Рада  Безпеки  ООН  прийняла  резолюції  №  660  з  вимогою  негайного  виведення  військ  Іраку  з  Кувейту  і  №  661  про  повну  фінансову,  торгову  і  воєнну  блокаду  Іраку.  Саддам  намагався  виторгувати  переможні  умови  капітуляції,  виграти  час  і  нарощував  армію,  готуючись  до  війни.  Замість  сподіваних  слави  переможця  і  скасування  кредиторами  частини  боргів,  він  був  викинутий  з  Кувейту  військами  коаліції,  очолюваної  США.  27  лютого  війна  закінчилася.
Ірак  одержав  близько  30  тис.  убитих,  40  тис.  поранених,  більше  30  тис.  зниклих  безвісти,  ембарго,  арештовані  рахунки  в  західних  країнах  і  зобов'язання  компенсувати  Кувейту  збитки,  причинені  війною.  Втрати  Кувейта:  від  2  до  5  тис.  осіб  загинули,  згоріли  всі  500  нафтових  свердловин,  матеріальний  збиток  50-70  млрд.$.  Втрати  коаліції:  343  загиблих  військових.  

Але  ж  ми  з  вами  пам'ятаємо,  що  багата  воєнна  здобич  єднає  навколо  правителів  їхніх  підданих,  живить  патріотизм  і  підвищує  добробут.  Світ  виконує  забаганки  переможців.  Хто  має  вишколену  армію  воїнів  і  здатен  дати  їй  найпотужнішу,  найстрашнішу  зброю,  той  диктує  світу  свої  умови.    
Розорений  війнами  Ірак  повстав  проти  диктатора,  на  півночі  повстали  курди,  на  півдні  -  шиїти.  Але  750  -  тисячної  армії  вистачило,  щоб  придушити  повстання.  При  цьому  загинули  від  30  до  100  тис.  повсталих.  Але  кого  цікавили  внутрішні  справи  Іраку?  Порятунок  потопаючих  справа  рук  самих  потопаючих.  
Року  вистачило,  щоб  пропаганда  проголосила  перемогу  Іраку  у  війні  з  Кувейтом.  Ірак  знову  приступив  до  пошуку  можливостей  виробляти  хімічну,  бактеріологічну  і  ядерну  зброю.  Санкції  і  економічна  блокада  знову  згуртували  іракців  навколо  лідера.  У  бідах  країни  звинуватили  не  Саддама,  а  підлих  американців,  які  хотіли  скорити  волелюбний  іракський  народ.  Країна  голодувала,  потерпала  від  нестачі  медикаментів,  але  вірила  в  мудрість  Саддама.
Саддам  зайнявся  відновленням  військової  спроможності  держави.  У  2001  році  на  прапорі  Іраку,  де  три  зірки  символізують  єдність,  свободу  і  соціалізм,  Саддам  власноруч  написав  "Аллах  акбар".  Свою  поразку  він  подав  як  поразку  ісламського  світу  і  закликав  арабів  стати  на  захист  святинь  ісламу,  проголосити  джихад  американцям  і  сіоністам.  

5  лютого  2003  року  державний  секретар  США  Колін  Пауелл  продемонстрував  на  Раді  Безпеки  ООН  ампулу  з  білим  порошком  -  спори  сибірської  язви,  вирощені  в  Іраку.  20  березня  2003  року  після  заяв  про  наявність  даних  розвідки,  що  Ірак  розробляє  зброю  масового  знищення,  армія  США  почала  військову  операцію  в  Іраку  з  кодовою  назвою  "Іракська  свобода"  ("Шок  і  трепет")  і  вже  15  квітня  операція  була  завершена.  Генерали  обіцяли  швидку  перемогу  і  не  помилилися.  Народ  радо  зустрів  американську  армію,  яка  принесла  звільнення  від  диктатора.  За  півтора  місяці  бойових  дій  втрати  армії  визволителів  склали  172  особи  загиблих  і  1621  особа  поранених.  
Військова  адміністрація  провела  люстрацію  серед  чиновників  державного  управління  і  в  силових  структурах  -  всі  члени  партії  Баас  були  звільнені  без  права  відновлення  на  посадах.  Почалася  підготовка  до  перших  справжніх  демократичних  виборів.  
Як  сталося,  що  замість  очікуваної  демократизації  і  економічного  розквіту  Ірак  одержав  повстання  проти  окупаційної  влади,  громадянську  війну  й  Ісламську  республіка  Іраку,  яка  перетворилася  на  ІДІЛ?

[b]ІІ[/b]
[i]"Наш  вихід  з  Іраку  до  того,  як  буде  зроблено  всю  роботу,  створить  терористичну  державу  в  самому  серці  Близького  Сходу,  терористичну  державу,  яка  буде  значно  небезпечнішою  за  Афганістан  до  того,  як  ми  звідти  вибили  Талібан,  терористичну  державу,  здатну  фінансувати  свою  діяльність  за  рахунок  нафтових  резервів  Іраку"
       (Джордж  Буш-молодший,  серпень  2005  року)[/i]

[i]У  Колхіді  бог  війни  Арес  розвісив  у  діброві  на  дубі  принаду  -  золоте  руно.  Ясону  доручили  забрати  руно,  щоб  воно  не  зваблювало  пересічних  людей.  Зі  своїми  п'ятдесятьма  друзями  на  кораблі  "Арго"  подався  він  на  завдання.  Прибув  у  Колхіду.  Арес  загадав,  щоб  Ясон  зорав  поле  вогнедишними  биками  і  засіяв  його  зубами  дракона.  Накинулися  бики  на  Ясона,  як  люті  леви.  Герой  їх  приборкав,  запріг  у  плуг,  зорав  поле  і  засіяв  зубами  дракона.  Заворушилася  земля,  виткнулися  з  неї  списи,  за  ними  шоломи,  а  затим  постали  в  повен  зріст  воїни  -  спарти.  За  порадою  Медеї,  доньки  Ареса,  кинув  Ясон  величезний  камінь  у  цю  юрму.  Спарти,  не  розібравшись,  хто  їх  скривдив,  почали  битися  між  собою.  Ясон  старанно  допомагав,  доки  спарти  не  полягли  всі  до  єдиного.  Вночі  забрав  він  закохану  Медею  і  золоте  руно  та  й  накивав  п'ятами  з  Колхіди.
Й  донині  так:  щоб  відібрати  золоте  руно,  сіють  зуби  дракона.  Тоді  з  землі,  яка  мала  б  ростити  збіжжя,  виростають  воїни  і  війни.  [/i]

*  *  *
1979  рік:  11  лютого  Національний  фронт  повсталого  Ірану  формує  уряд,  очолюваний  аятолою  Хомейні;  16  червня  до  влади  в  Іраку  приходить  Саддам  Хусейн;  3  липня  президент  США  Джиммі  Картер  підписує  секретну  директиву  про  надання  допомоги  противникам  прорадянського  уряду  Афганістану;  25  грудня  Радянський  Союз  вводить  в  Афганістан  Обмежений  військовий  контингент  допомагати  Демократичній  Республіці  Афганістан  захищати  комунізм.  З  різних  країн  світу  в  Афганістан  прибувають  близько  35  000  добровольців  допомагати  моджахедам  боротися  з  комунізмом.  
Афганістан  навчив  і  загартував  воїнів,  стратегів  і  ідеологів  войовничого  джихадизму.  У  січні  1980  року  там  починає  боротьбу  з  комунізмом  двадцятидвохрічний  син  саудівського  мільярдера  Усама  бен  Ладен,  майбутній  організатор,  фінансист  і  керівник  всесвітньої  терористичної  мережі  аль-Каїда.  У  1989  році,  запізнившись  на  боротьбу  з  комунізмом,  але  підоспівши  на  боротьбу  зі  США,  в  Афганістан  прибув  з  Йорданії  мало  кому  відомий  "поганий  хлопець"  Ахмад  Фаділь  аль-Халейлі,  який  увійде  в  історію  як  засновник  Ісламської  республіки  Іраку  Абу  Мусаб  аз-Заркаві.  
Радянське  вторгнення  в  Афганістан  стало  завершальною  стадією  "холодної  війни"  між  СРСР  і  США.  Там  було  забито  перший  гвіздок  в  труну  світової  системи  соціалізму  і  змінено  ідеологічне  забарвлення  міждержавних  конфліктів  -  почалося  протистояння  ісламської  і  християнської  цивілізацій.  
У  1989  році,  виконавши  свій  інтернаціональний  обов'язок,  СРСР  вивів  з  Афганістану  Обмежений  контингент  військ.
Афганістан:  загинули  243  900  військових  і  більше  670  000  цивільних,  кілька  мільйонів  біженців  назавжди  покинули  країну.  Далі  громадянська  війна  і  розруха.
СРСР:  15  031  загиблих,  53  753  поранених,  417  зниклих  безвісти,  щорічні  витрати  на  війну  близько  8,2  млрд.$,  астрономічна  сума  витрат  на  всю  війну  засекречена.  Далі  розпад  СРСР  і  розруха.
США:  Щорічні  витрати  на  афганських  повстанців  285  млн.$.  
"Та  секретна  операція  була  блискучою  ідеєю.  Вона  дала  можливість  заманити  росіян  в  афганський  капкан...  Коли  Совєти  офіційно  перетнули  кордон,  я  написав  президенту  Картеру  по  суті:  "Зараз  у  нас  виникла  можливість  забезпечити  СРСР  їхню  власну  В'єтнамську  війну".(З.Бжезинський)  
Чи  розумів  Бжезинський,  що  США  потрапили  у  той  самий  капкан?  Попереду  війна  з  Талібаном  в  Афганістані,  вторгнення  в  Ірак,  за  результатами  співставне  зі  здобутками  СРСР  в  Афганістані,  війна  нового  типу  -  з  тероризмом.
У  1989  році  (наступному  після  закінчення  ірано-іракської  війни)  помирає  аятола  Хомейні.  Незадовго  до  смерті  він  попереджає  перебудовника  СРСР  Михайла  Горбачова,  що  капіталізм  не  допоможе  розплутати  клубок  економічних  проблем  соціалізму,  бо  теж  потерпає  від  головної  хвороби  всього    людського  суспільства  -  бездуховності  і  кризи  віри.  Жодна  країна  більше  не  буде  витрачати  свої  ресурси,  щоб  довести  переваги  комунізму,  "хруст  кісток  якого  вже  почули  нащадки".  Горбачов  не  зрозумів  засторогу  мудрої  людини  про  руйнівну  дію  ідеологічного  вакууму,  який  утвориться  після  відмови  від  комуністичної  ідеології.  
З  прадавніх  часів  ідеологічною  основою  суспільств  була  релігія.  Еволюція  відбирає  ті  релігії,  які  забезпечують  своїм  прибічникам  виживання  і  благополуччя.  Релігія  переконує  людину  жертвувати  своїм  добробутом  і  навіть  життям  заради  інтересів  суспільства.  Релігія  ідеально  мотивує  суспільство  на  війну  і  економічну  експлуатацію.  За  альтруїзм  суспільство  віддячує  герою  турботою  про  його  рідню,  а  безсмертна  душа  героя  одержує  найвищу  нагороду  -  рай.  Чим  більше  в  суспільстві  альтруїстів,  тим  більші  шанси  суспільства  вижити  і  процвітати.  Чим  більше  егоїстів,  які  живуть  за  рахунок  інших,  тим  вразливіше  суспільство  до  руйнівних  впливів,  тим  ближче  до  краху.  Егоїсти  виграють  конкуренцію  за  доступ  до  благ  всередині  суспільства,  але  суспільство  альтруїстів  перемагає  суспільство  егоїстів
У  ХХІ  столітті  війни  за  ресурси  набули  релігійного  забарвлення.  Іслам  почав  священну  війну  (джихад)  проти  хрестоносців  -  спочатку  проти  комунізму  СРСР,  потім  проти  демократії  США.  
Незважаючи  на  проголошене  у  грудні  1989  року  завершення  війни,  в  Афганістані  розгорілася  громадянська  війна.  За  три  роки  прорадянський  уряд  був  ліквідований,  владу  в  країні  захопив  Талібан.  
Після  терористичних  актів  11  вересня  2001  року  в  Нью-Йорку  Усама  бен  Ладен  укрився  в  Тора-Бора  в  Афганістані.  Уряд  Афганістану  відмовився  видати  його  США  без  надання  доказів  причетності  до  терористичних  актів.  7  жовтня  2001  року  в  Афганістані  почалася  військова  операція  США  і  Великобританії  "Незламна  свобода",  яка  закінчилася  за  два  з  половиною  місяці  розгромом  Талібану.  Уцілілі  моджахеди  повернулися  в  рідні  країни  відновлювати  свої  мережі  і  створювати  осередки  для  майбутньої  боротьби  з  комунізмом  і  хрестоносцями.  Ніхто  не  звернув  на  це  увагу.  
Революції  "арабської  весни"  похитнули  стабільність  східних  деспотій  у  регіоні,  де  зосереджена  третина  світових  запасів  нафти.  Потужні,  добре  озброєні  і  навчені  армії  донедавна  були  здатні  забезпечити  стабільність  у  будь-якому  регіоні  земної  кулі.  В'єтнам  і  Афганістан  здавалися  прикрим  виключенням.  Але  тільки  не  двічі  битий  Ірак...  Іракські  опозиціонери,  шукаючи  підтримки  у  США,  запевняли,  що  народ  проти  Саддама  і  не  буде  його  захищати.  Вони  вимагали:  "Буш,  введи  війська!"  Генерали  США  обіцяли  швидку  перемогу.
Потрібен  був  привід  для  початку  військової  операції.  Так  доречно  лідер  іракської  опозиції  у  вигнанні  Ахмад  Чалабі  передав  уряду  США  інформацію  про  наявність  в  Іраку  зброї  масового  знищення  і  підтримку  Саддамом  діяльності  Аль-Каїди  -  гарний  спосіб  нацькувати  на  диктатора  найпотужнішу  державу  світу.  ЦРУ  не  підтверджувало  інформацію  Чалабі,  але  спрацювала  вибірковість  людського  сприйняття.  Людина  схильна  ігнорувати  факти,  які  суперечать  її  світоглядній  системі  -  ілюзії  примиряють  з  дійсністю.  Але  коли  керівники  держави  вибірково  відбирають  факти,  які  живлять  їхні  ілюзії,  це  обертається  тяжкими  наслідками  для  держави.  Незважаючи  на  застереження  лідерів  ісламських  держав,  що  військове  вторгнення  в  Ірак  відкриє  скриньку  Пандори  на  Близькому  Сході,  20  березня  2003  року  почалася  військова  операція  США  в  Іраку.  Обійдемо  важливі  для  нас  питання,  чому  уряд  Іраку  не  спромігся  організувати  опір  агресії  і  чому  армія  Іраку  виявилася  небоєздатною.  15  квітня  2003  року  Ірак  був  повністю  окупований  армією  США.  Досяг  своєї  мети  і  Чалабі  -  він  був  призначений  головою  Тимчасової  керівної  ради  Іраку  і  залишався  ним  впродовж  року,  доки  військові  США  безуспішно  шукали  в  Іраку  зброю  масового  знищення.  Безконтактна  війна,  війна  нового  типу,  виявилася  надуспішною.  
США  і  коаліція:  172  загиблих,  1621  поранених.
Ірак:  9200  загиблих  військових,  7300  загиблих  цивільних.
Етнічна  більшість  Іраку  -  араби,  які  сповідують  іслам.  Суспільство  має  племінну  структуру.  Кожне  плем'я  відстежує  свій  родовід  від  часів  Магомета  і  належить  до  сунітів  або  шиїтів.  Суніти  визнають  право  бути  правителями  лише  кровно  споріднених  з  Магометом.  Шиїти  визнають  право  бути  правителями  посвячених,  кому  дано  чути  вказівки  дванадцятого  імама  Мухаммеда  Аль-Махді,  схованого  від  усіх  у  873  році    за  дорученням  Магомета.  Питання  влади  було  причиною  століть  кривавих  війн  між  сунітами  й  шиїтами.  Останні  сто  років  вони  мирно  селилися  в  одних  кварталах,  в  одних  будинках.  
В  Іраку  головні  посади  в  державному  управлінні  і  армії  належали  сунітам.  До  часу  ця  нерівність  залишалася  в  тіні,  доки  не  зайшла  мова  про  ідеологічну  основу  виживання  суспільства.  Суспільств  виявилося  аж  три  -  суніти,  шиїти  і  курди  (70  %  суніти,  решта  шиїти,  єзиди,  алавіти,  християни),  які  домагаються  об'єднання  курдських  провінцій  Іраку,  Туреччини,  Сирії  й  Ірану  в  незалежну  державу  Курдистан.  
США  йшли  в  Ірак  з  благим  наміром  -  дати  країні  демократію,  бо  тільки  вона  може  забезпечити  ефективне  управління  державою  і  створити  політичні  передумови  для  економічного  зростання.  Належало  зламати  авторитарну  систему  управління,  вибудовану  диктатором  Саддамом  Хусейном  і  провести  демократичні  вибори  у  всі  органи  державної  влади.
Першим  кроком  у  боротьбі  з  авторитаризмом  стала  люстрація.  Були  звільнені  без  права  займати  посади  всі  члени  єдино  правильної  партії  Баас,  всі  державні  чиновники,  командний  склад  армії,  поліції,  служби  безпеки...  Оскільки  в  Іраку  без  партійного  квитка  не  приймали  навіть  до  ВУЗів,  інтелігенція  теж  опинилася  на  вулиці.  Мільйони  посад  заповнити  виявилося  ніким.
Країну  накрила  хвиля  мародерства.  Розформована  поліція  зупинити  його  не  могла.  Розграбовані  були  музеї,  крамниці,  державні  установи,  наростали  лавиноподібно  вуличні  грабежі  і  квартирні  крадіжки.  Окупаційна  армія  виявилася  неготовою  і  нездатною  зупинити  розгул  злочинності.  Зруйнована  державна  система  була  безпорадною.  Початкову  ейфорію  населення  змінили  відчуття  безпорадності,  незахищеності  і  нарешті  неприязні  до  тих,  кого  недавно  радісно  вітали  як  визволителів.  
За  відсутності  державної  системи  управління  на  перше  місце  вийшли  інші  форми  організації  суспільства.  Це  були  не  структуровані  мережі  КДБ  чи  організованої  злочинності,  які  швидко  знайшли  поле  для  плідної  співпраці  в  СРСР  після  його  розпаду.  В  Іраку  державотворчою  структурою  стали  релігійні  об'єднання  ісламістів,  які  мали  багато  прихильників,  були  добре  організовані,  мотивовані  і  розпоряджалися  значними  фінансами.  Курди  ще  за  Саддама  одержали  автономію,  створили  свої  органи  самоуправління  і  підтримали  армію  США,  сподіваючись  з  її  допомогою  одержати  державність.  Розвал  центральної  держави  не  надто  вплинув  на  курдські  провінції.  Але  для  решти  території  бездержавність  поставила  на  перше  місце  питання  влади  і  відродила  тисячолітню  ворожнечу  сунітів  і  шиїтів.  Цією  ворожнечею  скористалася  третя  сила  -  чорні  прапори  прийшли  зі  Сходу,  їх  принесли  воїни  з  довгим  волоссям  і  бородами,  чиї  імена  походили  від  назв  їхніх  рідних  міст.  
Арабські  афганці  готувалися  до  майбутньої  війни  з  хрестоносцями  в  таборах  Афганістану  і  Пакистану.  Для  їхнього  фінансування  Аль-Каїда  мала  достатньо  грошей  від  співчуваючих  справі  джихаду  зі  всього  світу.  Для  них  Ірак  став  полем  битви  з  хрестоносцями.  На  ньому  свою  життєздатність  випробували  дві  ідеологічні  течії.  Представником  першої  був  Усама  бен  Ладен  і  його  організація  Аль-Каїда.  Вони  вважали  своїм  завданням  об'єднати  конфліктуючі  течії  ісламу  в  могутню  силу,  яка  підготує  умови  для  створення  майбутнього  Всесвітнього  Халіфату  і  приходу  очікуваного  мусульманами  месії  -  Мухаммеда  Аль-Махді,  який  поведе  мусульман  до  перемоги  перед  кінцем  світу.  
Ідеологом  іншого  напрямку  став  йорданський  відчайдух  Заркаві,  який  починав  з  дрібної  наркоторгівлі  і  сутенерства  у  рідному  місті  Зарка.  Людина  не  здатна  жити  без  ідеалів.  Потреба  у  моральній  наповненості  життя  тим  сильніша,  чим  довше  вона  залишається  не  задоволеною.  Ставши  воїном  джихаду  в  Афганістані,  Заркаві  знайшов  свій  ідеал.  Будучи  малоосвіченим,  він  розумів  Коран  буквально  -  Всесвітній  Халіфат  повинен  бути  створений  тут  і  зараз.  У  битві  біля  іракського  містечка  Дабік,  напророкованій  у  хадисах,  воїни  ісламу  переможуть  хрестоносців  Риму  і  заволодіють  світом.  Він  усвідомив  свою  обраність  і  почав  підготовку  до  переможної  битви.  Не  маючи  ні  армії,  ні  озброєння,  здатного  протистояти  армії  США,  він  обрав  іншу  стратегію  і  тактику  ведення  війни  -  тероризм

-  ІІІ  -
[i]"Проблема  не  в  тому,  як  очистити  територію  від  повстанців.  Завжди  можна  сконцентрувати  достатньо  сил,  щоб  це  зробити...  Проблема  в  тому,  щоб  не  допустити  повернення  повстанців,  коли  війська  підуть.  Цього  можливо  досягти  тільки  при  підтримці  населення...  Яка  зі  сторін  конфлікту  забезпечить  найкращий  захист  підтримуючому  її  населенню  -  та  й  переможе".
(Давид  Галюла  "Як  вести  протиповстанську  боротьбу.  Теорія  і  практика")[/i]
Коли  у  1990  році  Ірак  напав  на  Кувейт,  бен  Ладен  запропонував  шейху  Кувейта    Джаберу  аль-Ахмеду  аль-Джаберу  ас  Сабаху  свою  допомогу  -  100  000  підготовлених  досвідчених  бійців  -  щоб  не  допускати  немусульманські  війська  на  священну  землю  ісламу.  Шейх  проігнорував  цю  пропозицію  і  віддав  перевагу  очолюваній  США  коаліції  християнських  і  мусульманських  країн.  Армії  коаліції  були  розміщені  в  Саудівській  Аравії.  Армія  моджахедів  проголосила  початок  священної  війни  з  хрестоносцями  -  джихад.  Хто  тоді  почув  дзижчання  комара?
Але  звідки  у  бен  Ладена  взялася  армія?  З  Афганістану.  З  1980  до  1990  року  США  виділили  на  озброєння  і  підготовку  моджахедів  4  -  5  млрд.$.  Саудівська  Аравія  надала  4  млрд.$  офіційної  допомоги,  крім  цього  допомога  надходила  від  благодійних  організацій,  приватних  фондів  і  з  пожертвувань,  які  збирали  в  мечетях.  Тільки  у  1980  -  1987  роках  в  таборах  Пакистану  пройшли  підготовку  80  000  моджахедів.  Війна  удосконалила  засоби  ведення  сучасної  партизанської  війни  -  засідки,  убивства,  атаки  малими  силами,  самогубці  з  бомбами.  Опитування  показали,  що  терористичні  акти  самогубців  на  захист  ісламу  підтримують  73  %  населення  в  Лівані,  43  %  -  в  Йорданії,  44  %  -  в  Бангладеш,  47  %  -  в  Нігерії,  33  %  -  в  Пакистані,  25  %  -  в  Індонезії.  
Еволюція  не  визнає  написаних  для  неї  програм,  тільки  випробування  різних  варіантів  і  відбір  найкращого.  Якими  б  продуманими  не  були  стратегічні  плани,  в  них  завжди  є  помилки.  Стратегією  США  в  Іраку  стало  відсторонення  від  влади  Саддама  Хусейна  і  його  партії  Баас,  дебаасизація  суспільного  життя,  підготовка  нової  іракської  армії,  передача  влади  демократично  обраному  уряду  і  виведення  військових  підрозділів  США  з  країни.  
Військова  операція  "Іракська  свобода"  почалася  20  березня  2003  року.  Високотехнологічна,  найпотужніша  в  світі  армія  США  легко  здолала  слабку  армію  Іраку,  озброєну  за  технологіями  позавчорашнього  дня.  Як  і  передбачалося,  населення  зустріло  армію  США  як  визволителів.  1  травня  2003  року  Джордж  Буш  з  палуби  авіаносця  "Авраам  Лінкольн"  проголосив:  "Місія  виконана".    
Далі  розроблена  стратегія  почала  давати  збої.  Несподіваною  виявилася  присутність  в  Іраку  Абу  Мусаба  аз-Заркаві,  який  ще  з  лютого  2003  року  готував  для  зустрічі  американців  "сплячі  осередки"  повстанців  по  всій  країні.  Використовуючи  міжнародну  мережу  Аль-Каїди  і  власні  зв'язки  у  30  країнах,  Заркаві  організував  збір  розвідувальної  інформації,  налагодив  матеріально-технічне  забезпечення  для  виконання  масштабних  терактів,  доставку  секретними  каналами  коштів  і  добровольців  для  джихаду.  Він  став  частиною  протиамериканського  повстання  в  Іраку  і  його  керівником.  
Дебаасизація  країни  стала  катастрофічною  помилкою,  яка  зруйнувала  державне  управління,  систему  держбезпеки  і  поліцію.  Армія  США  не  мала  ні  потрібної  кількості  людей,  ні  виучки,  щоб  заповнити  утворений  вакуум  влади.  Серед  безвладдя  і  хаосу  почалися  грабежі  і  мародерство.  Без  роботи  залишилися  185  000  членів  партії  Баас,  більшість  з  яких  була  сунітами.  Дебаасизовані  іракці  знайшли  підтримку  і  розуміння  у  Заркаві.  Кваліфіковані  військові  спеціалісти  долучилися  до  розбудови  мережі  опору  і  планування  операцій.  Цілями  стали  військові  США,  колаборанти  і  "невірні",  які  сповідували  інші  релігії  або  були  неправильними  мусульманами  (не  сунітами).  
7  серпня  2003  року  стався  перший  терористичний  акт  в  Багдаді.  Внаслідок  вибуху  автомобіля-бомби  біля  черги  за  візами  в  посольство  Йорданії  11  іракців  загинули  і  десятки  були  поранені.  Через  кілька  годин  на  вулиці  вибухнув  ще  один  автомобіль-бомба,  вбивши  двох  американських  солдатів.  
19  серпня  2003  року  вибухнув  автомобіль-бомба,  припаркований  біля  офісу  представника  ООН  в  Іраку  Сержіу  Вієйри  ді  Мелла.  Загинули  20  осіб,  близько  100  осіб  було  поранено.
29  серпня  2003  року  біля  мечеті  в  шиїтському  місті  Наджафі  після  проповіді  знаменитого  аятолли  Мохаммеда  Бакира  аль-Хакіма  у  багатотисячному  натовпі  вибухнув  автомобіль-бомба,  загинули  90  осіб,  близько  500  осіб  було  поранено.  
Хвиля  терактів  накрила  Ірак.  Нова  технологія  вбивства  довела  свою  ефективність.  Заркаві  вибирав  цілі,  які  демонстрували  безпорадність  США  і  забезпечили  те,  що  окупація  країни  стала  тривалою  і  болючою.  Люди  не  хотіли  й  боялися  співробітничати  з  окупаційною  владою,  яка  принесла  в  Ірак  хаос  і  смерть.  Масове  насилля  розбудило  вікову  ворожнечу  між  сунітами  й  шиїтами.  Перестрілки  між  ними  спалахували  вдень  і  вночі.  Також  стріляли  американці  і  в  американців.  Швидко  зростала  кількість  убитих.  Хто  вбивав?  В  умовах  безвладдя  кожен  робив  висновки  на  свій  розсуд.  
ЦРУ  повідомляло,  що  в  Ірак  прибувають  новобранці  з  країн  Близького  Сходу,  республік  Середньої  Азії,  Північного  Кавказу,  Європи...    Вони  вливаються  в  підпільні  терористичні  групи.  Пентагон  заперечував  наявність  повстання,  керованого  з  єдиного  організуючого  центру.  
В  системах  з  чіткою  ієрархією  і  єдиним  центром  прийняття  рішень  люди  схильні  приховувати  негативні  факти  і  прикрашати  дійсність.  Говорити  правду  -  програшна  стратегія  в  ієрархії.  Система  витісняє  незручних,  підтримує  тих,  хто  грає  за  її  правилами,  формується  команда  однодумців  і  втрачається  керованість.  На  підставі  неправильної  інформації  приймаються  неправильні  рішення,  які  дискредитують  систему  і  ведуть  її  до  загибелі.  Міністр  оборони  Рамсфельд  не  хотів  чути  про  можливість  повстання  чи  партизанської  війни  в  Іраку.  Небажання  прийняти  реальність  погіршувало  становище  окупаційної  армії  і  відтерміновувало  прийняття  правильних  рішень.
Тим  часом  мережа  Заркаві  поповнювалася  новими  людьми.  Тут  були  і  "корисні  навіженці",  яким  належало  стати  бомбістами-самогубцями,  і  творчі  особистості,  які  принесли  нові  ідеї  в  партизанську  війну.  Творча  енергія  повстанців  проклала  дорогу  у  віртуальний  простір,  в  якому  сьогодні  живе  пересічна  свідомість.  Телебачення  й  інтернет  стали  дієвим  засобом  боротьби  за  серця  й  розум  співчуваючих  повстанцям  у  всьому  світі.  Сайти  джихадистів  розповідали  в  новинах  про  героїчні  перемоги  повстанців  і  безсилля  американців,  кликали  новобранців  долучатися  до  створення  ісламської  держави  за  заповідями  Аллаха,  де  не  буде  бездуховності  і  несправедливості.  

У  квітні  2004  року  після  показу  американським  каналом  CBS  відеоматералів  про  тортури  й  знущання  американських  наглядачів  над  ув'язненими  іракцями  в  тюрмі  Абу-Грейб  розгорівся  міжнародний  скандал.  Арабський  гнів  закипів  від  фотографій,  де  голих  в'язнів  водять  на  повідку  як  собак,  цькують  собаками,  піддають  тортурам  і  сексуальним  приниженням.
7  травня  2004  року  Заркаві  на  відеокамеру  власноруч  обезголовив  молодого  американського  ентузіаста  Ніколаса  Берга,  який  прибув  до  Іраку  допомагати  відновлювати  економіку.  Він,  як  надалі  і  всі  інші  страчені,  був  одягнений  в  помаранчевий  тюремний  одяг,  як  у  в'язнів  з  Абу-Грейб.  Відео  страти  супроводжувалася  текстом:  "Як  може  вільний  мусульманин  спати  спокійно  в  той  час,  коли  ріжуть  іслам,  його  гідність  стікає  кров'ю  і  свідченнями  ганьби  в  новинах  про  сатанинські  знущання  над  мусульманськими  чоловіками  і  жінками  у  в'язниці  Абу-Грейб.  Де  ваше  завзяття  і  де  ваш  гнів?"  Було  кому  писати  натхненні  промови  для  просторікуватого  бандита  з  Зарки:  "Ви  повинні  подолати  Америку,  хоча  на  це  потрібен  деякий  час.  Вона  залишиться  плямою  ганьби  на  щоці  часу".
Незліченна  кількість  користувачів  інтернету  у  всьому  світі  переглянули  це  відео.  Апокаліпсис  війни  перетворився  у  віртуальний  апокаліпсис.  Криваве  дійство  кликало  глядачів,  яким  не  було  місця  в  театрі  життя,  стати  акторами  в  театрі  війни,  заповнити  героїчними  подвигами  нудний  відтинок  між  народженням  і  смертю,  стати  частиною  руху,  який  вершить  історію.  
Обережні  на  інтернет-аукціонах  продавали  своє  майно,  щоб  надіслати  кошти  на  рахунки  джихадистів.  Відчайдухи  подалися  таємними  маршрутами  долучатися  до  джихаду  особисто.  Віднині  Заркаві  не  залежав  від  Аль-Каїди  -  він  мав  вдосталь  і  грошей,  і  новобранців.      
13  травня  2004  року  веб-сайти  джихадистів  розмістили  повідомлення  про  об'єднання  іракських  повстанців  в  організацію  "Аль-Таухид  валь-Джихад"  ("Єдність  і  Джихад")  на  чолі  з  Заркаві:  "Це  об'єднання  є  силою  для  народу  ісламу  і  спалюючим  вогнем  для  ворогів  Бога,  в  якому  вони  будуть  горіти  до  повернення  вкрадених  прав,  і  встановлення  релігії  Бога  на  Землі...  Перемога  або  мучеництво".
До  кінця  2004  року  стало  зрозуміло,  що  протистояння  між  повстанцями  і  окупаційними  військами  перейшло  в  принципово  нову  фазу.  Повстанці  зуміли  витіснити  американців  з  провінцій  у  великі  міста.  Регулярні  напади  на  патрулі  і  армійські  колони  в  містах  змусили  американців  відступити  за  стіни  власних  військових  баз.  Щодня  на  фугасах  підривалися  патрульні  автомобілі,  бронетехніка  і  автоколони  частин  тилового  забезпечення.  Небаченого  розмаху  набуло  полювання  на  іракців,  які  пішли  служити  в  поліцію.

30  січня  2005  року  мільйони  іракців  прийшли  до  урн  на  перші  демократичні  вибори.  Планувалося,  що  на  виборах  пропорційно  будуть  представлені  суніти,  шиїти  і  курди.  Суніти  не  висунули  своїх  кандидатів  і  на  вибори  не  прийшли.  Вибори,  після  яких  владу  одержали  шиїти,  ще  більше  розпалили  вогонь  війни.  Захист  і  порядок  обіцяв  Заркаві.  Обурені  і  принижені,  суніти  спочатку  вітали  його  бійців,  в  тому  числі  іноземних  ісламістів,  які  обіцяли  вигнати  окупантів.  Ісламісти  були  організовані,  дисципліновані  й  безстрашні.  Але  їхній  захист  і  порядок  виявилися  далекими  від  обіцяного.  До  повстання  в  сунітській  провінції  Аль-Анбар,  яке  стане  початком  самоочищення  країни  від  благодійників-терористів,  було  ще  далеко.  
19  листопада  2005  року  у  місті  Хадіта  двадцятирічного  американського  морського  піхотинця  розірвало  на  шматки  на  закладеній  міні.  Ще  двоє  морпіхів  були  поранені.  Один  з  уцілілих  увірвався  в  приватний  будинок  і  розстріляв  всіх  дітей.  Інші  морські  піхотинці  розстріляли  на  дорозі  опель  з  п'ятьма  іракцями  і  помочилися  на  голови  вбитих.  Потім  обшукали  будинок  за  будинком  і  вбили    24  людини,  включно  з  дев'ятимісячним  немовлям.  
Трагічна  подія  стала  наслідком  напруги,  розчарування,  втоми  й  ізоляції  окупаційних  сил  США  в  Іраку.  Смерть  вже  була  настільки  звичною  справою,  що  навіть  не  проводилося  ні    розслідування  трагедій,  ні  покарання  винуватців.  І  все  ж  розстріл  у  Хадіті  став  переломним  для  США.  Далі  або  повна  катастрофа,  або  радикальна  зміна  іракської  стратегії.
За  перші  п'ять  років  окупації  втрати  коаліційних  сил:  2003—580  осіб;  2004—906  осіб;  2005—897  осіб;  2006—872  осіб;  2007—961  особа.  Втрати  іракського  мирного  населення  оцінюються  приблизно:  80  тис.  загиблих,  більше  160  тис.  поранених  (дані  правозахисної  організації  "Iraq  Body  Count").    
Нинішній  радник  з  питань  національної  безпеки  Дональда  Трампа  Герберт  Макмастер  (той  самий,  хто  змінив  скандально  відстороненого  з  цієї  посади  Майкла  Флінна)  захистив  докторську  дисертацію  на  розсекречених  матеріалах  періоду  в'єтнамської  війни.  У  1997  році  в  гнівній  книзі  "Невиконання  обов'язку"  він  проаналізував  прийняття  рішень  в  ідеальній  ієрархії,  вибудованій  президентом  Ліндоном  Джонсоном  і  міністром  оборони  Робертом  Макнамарою.  Команда  однодумців  аналізувала  інформацію,  яка  надходила  знизу,  узгоджувала  спільне  бачення  подій  і  передавала  вниз  команди,  обов'язкові  для  виконання.  Робота  команди  однодумців,  яка  не  сміла  заперечувати  президенту  і  не  визнавала  альтернативних  варіантів,  обернулася  катастрофою.  На  підставі  невірної  оцінки  ситуації  вироблялися  помилкові  рішення  -  ідеальна  ієрархія  призвела  до  ідеального  провалу.  
Відома  серія  експериментів  психолога  Соломона  Аша  продемонструвала,  чим  небезпечна  одностайність.    В  групі  з  дев'яти  підставних  осіб  і  одного  піддослідного  пропонувалося  дати  очевидну  відповідь  на  просте  запитання.  Якщо  дев'ятеро  давали  невірну  відповідь,  десятий  не  наважувався    відповісти  правильно  і  повторював  те,  що  сказали  інші.  Коли  в  групі  підставних  осіб  хоча  б  один  називав  вірно  очевидне,  піддослідний  теж  наважувався  дати  вірну  відповідь.  
У  2003  році  полковник  Герберт  Макмастер  командував  Третім  підрозділом  армійської  розвідки  в  Іраку.  Після  закінчення  бойових  дій  проти  іракської  армії,  його  підрозділ  був  розміщений  у  містечку  Таль-Афр.  Йому  довелося  налагоджувати  стосунки  з  місцевим  населенням  і  перетягувати  його  на  свій  бік  у  боротбі  з  тероризмом.  Генерал  Девід  Петреус,  полковники  Герберт  Макмастер  і  Шон  Макфарланд  знайшли  вихід  з  безнадійної  ситуації.  
Визнанням  важливості  зробленого  Макмастером  у  Таль-Афрі  стало  те,  що  командування  двічі  відмовило  йому  в  присвоєнні  чергового  військового  звання.  Він  став  найзнаменитішим  полковником  армії  США  -  дотримання  субординації  і  безумовне  виконання  наказів  цінується  більше,  ніж  порятунок  армії  від  поразки.
7  червня  2006  року  ЦРУ  нарешті  вистежило  Заркаві.  Він  загинув  після  ракетно-бомбового  удару  по  будинку,  в  якому  він  знаходився.  Але  справа  Заркаві  продовжила  жити  -  15  жовтня  2006  року  відбулося  проголошення  Ісламської  республіки  Іраку  в  захоплених  повстанцями  сунітських  районах  Іраку.

[b]-  ІV  -[/b]
[i]Коли  захисні  механізми  виявляються  занадто  слабкими,  в  нас  зникає  віра  в  можливість  вплинути  на  результати  війни,  і  ми  переживаємо  події  з  ганебною  байдужістю,  ніби  ми  всі  стали  заручниками.
(Ж.Бодрійяр  "Війни  в  Затоці  не  було")[/i]
Ще  недавно  достатньо  було  застосувати  шантаж,  підкуп,  обман,  залякування  провідних  політиків,  щоб  вони  дестабілізували  і  руйнували  свої  країни.  Далі  держави-спонсори  давали  гроші  і  зброю    підготовленим  людям  і  досягали  своїх  політичних  цілей.  Перемога  в  гібридній  чи  повномасштабній  війні  виправдовувала  варварське  ставлення  до  переможених,  яких  вважали  людьми  нижчого  сорту.  
Але  світ  змінився.  Все  частіше  доля  війни  не  залежить  від  геніальності  полководців,  а  народ  стає  не  об'єктом,  а  суб'єктом  історії.  Некеровані  громадські  рухи  мають  можливість  накопичувати  кошти  і  купувати  зброю  на  відкритих  ринках  або  налагодити  кустарне  виробництво  зброї  за  захопленими  зразками  -  таліби  в  Афганістані  забезпечили  себе  автоматами  Калашникова  власного  виробництва,  ІДІЛ  налагодив  випуск  мінометів.  
Офіційна  пропаганда,  поширювана  через  центральні  ЗМІ,  нейтралізується  контрпропагандою  через  неконтрольовані  інформаційні  мережі,  зокрема  через  інтернет.  Захоплення  території  і  підтримка  маріонеткових  урядів  стає  початком  тривалої  громадянської  війни,  яка  знецінює  перемогу  у  високотехнологічній  безконтактній  війні.  Армія  здатна  перемогти  армію,  але  не  здатна  перемогти  народ.  
Чи  хтось  в  уряді  США  прогнозував,  що  усунення  від  влади  в  Іраку  диктатора-соціаліста  Саддама  Хусейна  мобілізує  на  війну  мусульман  зі  всього  світу?  Хтось  міг  завбачити,  що  ідея  побудови  комунізму  буде  заміщена  ідеєю  побудови  Всесвітнього  Халіфату?  Хтось  знав,  що  знецінене  людське  життя  служитиме  не  нагромадженню  капіталів  для  обраних,  а  стане  зброєю  терористів-смертників?  Що  пішло  не  так  в  Іраку?  Почнемо  з  бездоганної  стратегії.
1.  Перемога  над  армією  Саддама  і  усунення  його  від  влади  -  успішно  виконано.  
2.  Дебаасизація,  з  метою  усунення  від  влади  і  позбавлення  впливу  прибічників  Саддама  -  провалено.  Вакуум  влади  призвів  до  хаосу,  армія  США  не  була  готова  виконувати  поліцейські  функції.  Наводити  порядок  на  свій  розсуд  взялися  бойовики  Заркаві,  розпаливши  міжконфесійні  і  міжетнічні  конфлікти  та  ненависть  до  окупаційної  армії  США.  
3.  Підготовка  й  проведення  демократичних  виборів  і  передача  влади  законно  обраному  уряду  -  провалено.  Непропорційне  представлення  в  уряді  різних  груп  населення  призвело  до  перекосу  влади  і  ще  одного  конфлікту  між  скривдженими  й  переможцями.  Поліцейські  загони  шиїтів  зайнялися  винищенням  сунітів.  Захисником  сунітів  став  Заркаві,  його  загони  почали  винищувати  шиїтів.  Оскільки  серед  мусульман  світу  суніти  складають  близько    87  -  90  %,  його  рішуча  жорстокість  не  відштовхнула,  а  додала  йому  симпатій  серед  співчуваючих  справі  джихаду.
4.  Підготовка  нової  іракської  армії  і  поліції,  які  забезпечать  законність  у  країні  -  провалено.  Армія  і  поліція  не  змогли  залишитися  поза  громадянським  конфліктом,  який  охопив  країну.  Пропаганда  створила  романтичний  образ  відважних,  сильних  чоловіків,  які  повстали  проти  окупантів  і  перемагають  найпотужнішу  армію  світу  -  США.  Реальною  владою  в  Іраку  стала  армія  Заркаві.  Погрози  і    розправи  утримували  людей  від  співпраці  з  окупаційною  владою.  Безробіття  в  розореній  війною  країні  стало  додатковою  причиною,  чому  чоловіки  йшли  в  краще  оплачувану  армію  Заркаві.  Підготовлені  американцями  військові  підрозділи  іракців  часто  у  повному  складі,  прихопивши  зброю,  дезертирували  до  Заркаві.  
В  цих  умовах  війська  США  зосередилися  в  укріплених  пунктах  передового  базування  ФОБах  (FOB  –  forward  operating  base)  з  кінотеатрами,  магазинами,  басейнами.  Час  від  часу  ФОБіти  влаштовували  безуспішні  рейди  на  пошук  повстанців.  Така  стратегія  дозволила  мінімізувати  втрати  живої  сили,  але  Ірак  належав  бойовикам  Заркаві,  озброєним  загонам  самооборони    сунітів,  шиїтів  і  просто  бандам  грабіжників.  Мережева  організація  Заркаві  виявилася  більш  гнучкою,  мобільною,  оперативною,  ніж  централізована  військова  ієрархія  США.  
Бойовики  Заркаві  контролювали  двістіп'ятидесятитисячне  місто  Таль-Афар  перед  прибуттям  туди  3500  вояків  Другого  танкового  підрозділу  кавалерійського  корпусу  під  командуванням  полковника  Герберта  Макмастера.  Перед  відправкою  в  Ірак  його  підлеглі  на  плацу  в  Форт-Карсоне,  штат  Колорадо,  вивчали  культуру  Іраку  і  відпрацьовували  різні  можливі  складні  ситуації  при  контакті  з  іракцями.  Прибувши  в  Ірак,  Макмастер  відразу  почав  налагоджувати  стосунки  з  місцевим  населенням,  влаштовувати  зустрічі  сунітів  і  шиїтів,  організував  сумісне  патрулювання  вулиць.  Для  населення  найважливішими  є  безпека,  вода,  електрика,  транспортна  мережа,  медицина  і  санітарія.  Підлеглі  Макмастера,  не  стали  ФОБітами,  а  зайнялися  налагодженням  мирного  життя  в  місті  і  постійно  несли  службу  на  29  блокпостах.  Декілька  тижнів  підрозділ  ніс  великі  втрати,  але  потім  місцеві  жителі  стали  на  бік  американців  і  спільними  зусиллями  вигнали  бойовиків  з  міста.
Макмастер  порушив  три  головних  правила  ідеальної  ієрархії:  
-  ігнорував  помилкові  стратегічні  вказівки  командування;  
-  коли  командування  не  реагувало  на  його  запити,  звертався  до  журналістів;  
-  надав  право  молодшим  офіцерам  на  блокпостах,  не  чекаючи  вказівок  від  командування,  діяти  на  власний  розсуд  відповідно  до  обставин.  
Макфарленд,  підлеглий  Макмастера,  був  переведений  з  Таль-Афару  в  Аль-Анбар.  Перед  його  прибуттям  1000  підготовлених  іракських  військових  дезертирували  відразу  після  випускної  церемонії.  Макфарленд  вже  переконався  в  недієвості  стратегії  уникнення  втрат  і  підготовки  іракської  армії  для  ведення  війни  з  повстанцями.  Тому  в  Аль-Анбарі  він  застосував  досвід  Таль-Афару  -  налагодив  співпрацю  з  вождями  сунітських  племен.  І  тут  теж  бойовики  мусили  покинути  місто.
Набутий  досвід  був  узагальнений  Девідом  Кілкалленом  в  книжечці  "28  статей:  основи  контрпартизанської  війни  на  ротному  рівні",  яку  військові  пересилали  один  одному  електронною  поштою.  
Девід  Петреус  у  2003  році  командував  101  десантною  дивізією  в  Мосулі,  найбільшому  місті  на  півночі  Іраку.  Він  теж  порушив  правила  ідеальної  ієрархії.  Він  проігнорував  наказ  про  дебаасизацію  і  залишив  на  посаді  губернатора  Мосула  члена  Баас.  За  його  розпорядженням  були  збільшені  ціни  на  пшеницю,  що  дало  можливість  селянам  більше  заробити  на  її  продажу.  Всупереч  наказу  командування,  він  залишив  відкритим  кордон  для  прикордонної  торгівлі  з  Сирією,  що  народило  жарт  про  те,  що  Петреус  має  власну  міжнародну  політику.  Дякуючи  підтримці  населення,  американські  операції  в  Мосулі  були  найбільш  успішними.  За  це  Петреус  був  зісланий  в  Канзас  командувати  військовою  базою.  Звідти  він  налагодив  електронне  листування  з  Макмастером,  Макфарленом,  Кілкалленом.  Спільними  зусиллями  вони  зайнялися  розробкою  нової  стратегії  США  в  Іраку.  Оскільки  Рамсфельд  не  бажав  чути  інших  точок  зору,  крім  власної,  Петреусу  довелося  через  ЗМІ  поширити  розроблене  Польове  керівництво  FM  3-24  з  викладом  контрпартизанської  доктрини.  
Хтось  в  Україні  ознайомився  з  цим  детальним  документом  "FM  3-24  MCWP  3-33.5  Insurgencies  and  Countering  Insurgencies"  (Повстання  і  протидія  повстанню)  https://fas.org/irp/doddir/army/fm3-24.pdf)?    Нам  такого  не  треба,  бо  в  нас  АТО,  а  не  повстання.  Донбас  чекає  звільнення  від  російських  терористів.
Катастрофа  в  Іраку  змусили  президента  Буша  18  грудня  2006  року  замість  Дональда  Рамсфельда  призначити  міністром  оборони  Роберта  Гейтса,  а  той  24  січня  2007  року  призначив  командувачем  Міжнародними  об'єднаними  збройними  силами  в  Іраку  Девіда  Петреуса  замість  Джорджа  Кейсі.  Більше  нікого  не  цікавила  думка  Рамсфельда,  що  в  Іраку  немає  ні  повстання,  ні  партизанської  війни.  Безконтактна  високотехнологічна  війна  з  єдиним  центром  управління  одержала  альтернативу  -  у  війні  з  повстанцями  перемагає  той,  на  чиєму  боці  населення.  Найважливіші  рішення  повинні  прийматися  не  в  командному  центрі  за  тисячу  кілометрів,  а  тими,  хто  веде  боротьбу,  з  урахуванням  ситуації  на  місці.  Важливо,  щоб  вони  мали  повноваження  і  здатність  приймати  самостійні  рішення.
Щоб  уникнути  фінансових  зловживань  з  боку  військових,  кошти  для  надання  послуг  населенню  за  проведеними  тендерами  одержували  приватні  компанії.  Комісія  з  військових  контрактів,  двопартійна  наглядова  рада,  створена  Конгресом  США  у  2008  році,  прийшла  до  висновку,  що  відкати,  шахрайство,  зловживання  в  Іраку  і  Афганістані  набули  масового  характеру.  Це  призвело  до  втрати  від  31  до  60  млрд.$.  
Військове  командування  на  місці  бачило  проблеми,  але  не  мало  коштів  для  їх  вирішення.  Коли  нарешті  була  запроваджена  програма  децентралізації  грошової  допомоги,  командування  одержало  можливість  витрачати  кошти  на  оплату  послуг  іракських  військових  чи  вирішення  побутових  проблем  населення.  Статистичний  аналіз  показав,  що  це  стало  додатковим  чинником  зменшення  кількості  терористичних  актів  -  кожні  200  000  $    на  100  000  населення  (2  $  на  людину)  дозволяли  запобігти  трьом  терористичним  актам.
У  2007  році  було  збільшено  чисельність  військ  США  в  Іраку  за  рахунок  тисяч  свіжих  навчених  солдатів.  Успішна  координація  антитерористичних  груп  розвідки  США  і  оперативних  сил  спеціального  призначення,  вербування  агентури  серед  місцевого  населення,  впровадження  агентів  у  середовище  бойовиків  і,  головне,  підтримка  населення  зробили  ефективною  боротьбу  з  повстанцями.  Міста  сунітського  трикутника,  які  служили  притулком  і  операційної  базою  для  бойовиків  Заркаві,  швидко  стали  небезпечними  для  його  послідовників.  Постійні  операції  вдень  і  вночі  не  давали  терористам  можливості  планувати  і  координувати  складні  атаки.  Ісламська  республіка  Іраку  була  викинута  у  віддалені  важкодоступні  гірські  райони.  Три  вищі  рівні  її  керівництва  були  винищені.  У  2011  році  війська  США  передали  всю  владу  уряду  Іраку  і  15  грудня  остання  колона  військових  залишила  країну.  Спокій  у  Перській  затоці  і  дешева  нафта  для  економіки  обійшлися  більше  ніж  у  трильйон  доларів  з  бюджету  США,  непрямі  витрати  додали  ще  один  трильйон  доларів.  
На  знак  протесту  проти  сваволі  місцевої  влади  17  грудня  2010  року  в  столиці  Тунісу  вуличний  тороговець  фруктами  Мухаммед  Буазізі  вчинив  самоспалення.  Народ  вийшов  на  вулиці.  14  січня  2011  року  президент  Тунісу  пішов  у  відставку.  Арабська  весна  прийшла  у  16  арабських  країн,  викликавши  політичні  зрушення  в  урядах.  
15  березня  2011  року  на  вулиці  сирійських  міст  Дераа,  Латакія  і  Хомс    вийшли  демонстранти  з  вимогою  політичних  реформ.  Вони  несли  Біблію  і  Коран  як  символи  єдності  багатоконфесійної  країни.  Президент  Сирії,  головнокомандувач  сирійських  збройних  сил    і  секретар  сирійського  відділення  партії  Баас  Башар  Асад  вивів  на  вулиці  танки  і  війська,  адже  саме  це  потрібно  для  швидкої  перемоги.  Ісламський  Халіфат  одержав  другий  шанс

[b]-  V  -[/b]
[i]"Ісламська  держава  підірвала  порядок  у  західному  Іраку  і  східній  Сирії,  бо  вона  виявилася  більш  ефективною,  ніж  режими  Багдада  і  Дамаска.  Тобто,  ІДІЛ  встановила  компетентну  бюрократичну  владу,  яка  поширилася  на  все  навколо...  і  фактично  поєднавшись  з  каральними  заходами,  стала  непорушною  і  стабільною.  І  при  такій  територіальній  захищеності  ІДІЛ,  без  сумніву,  перетворилася  в  центральний  диспетчерський  пункт,  який  організує  теракти  в  інших  країнах.  В  кінцевому  результаті  Ісламська  держава  може  припинити  своє  існування  лише  тоді,  коли  якась  інша  сила  перевершить  її  в  ефективності  управління  і  наведенні  порядку".  (Бернард  Фолл)[/i]
Війни  стимулювали  зростання  об'єму  глобального  ринку  зброї  з  56,4  млрд.  дол.  у  2014  році  до  66  млрд.  дол.  у  2015  році.  Експорт  зброї  зі  США  -  23  млрд.  дол.,  Росії  -  7,68  млрд.  дол.,  Франції  -  6  млрд.  дол.  Сумарні  воєнні  витрати  у  2015  році  склали  1,676  трлн.  дол.,  що  складає  2,3  %  світового  ВВП.  На  відміну  від  торгівлі  пральними  машинами  чи  черевиками,  торгівля  зброєю  перебуває  в  зоні  опіки  держави.  Уряди  заохочують  виробників  зброї  експортними  кредитами,  державними  субсидіями  на  наукові  дослідження  й  інженерні  розробки,  допомагають  знайти  покупців  і,  в  міру  можливостей,  розпалють  війни  і  долучаються  до  них,  звичайно,  за  межами  своїх  кордонів.  
"Сучасна  російська  зброя  гідно  пройшла  випробування,  і  не  на  навчальних  полігонах,  а  в  реальних  умовах,  в  бою...  Сирійський  досвід  дозволить  внести  необхідні  корективи,  підвищити  ефективність  і  надійність  техніки,  створювати  зразки  зброї  нового  покоління,  удосконалювати  Збройні  Сили,  нарощувати  їхні  бойові  можливості  (З  промови  В.Путіна  17  березня  2016  року).  
Гідні  випробування  довели  ефективну  убійну  силу  російської  зброї  і  дали  збільшення  частки  РФ  на  світовому  ринку  зброї  на  28  %,  у  порівнянні  з  попередньою  п'ятирічкою  (США  -  на  27  %).  
Торгівля  зброєю  -  це  урядовий  бізнес  і  територія  корупції.  Війни  останнього  століття  перестають  бути  війнами  між  арміями,  до  них  у  все  більшій  мірі  долучається  мирне  населення,  яке  одержало  доступ  до  ринку  зброї  і  перетворилося  на  його  важливу  складову.  Потужні  геополітичні  гравці  бережуть  життя  і  майно  своїх  підданих  і  з'ясовують  стосунки  на  території  третіх  держав.  Так  само  первісні  племена  винищували  сусідів  для  розширення  території  харчування  для  свого  племені.  Хто  має  потужнішу  зброю,  той  перемагає  слабших,  краще  харчується,  потужніше  мислить,  винаходить  ще  потужнішу  зброю...  Освячений  удосконаленою  ідеологією  цей  цикл  повторюється  досі.  Але  необхідність  захищатися  і  відкритість  ринку  зброї  часто  приводять  до  непрогнозованих    політичних,  економічних  і  психологічних  наслідків.  Владу  над  країною  легко  втратити,  але  складно  повернути.
Серед  арабських  країн  Сирія  була  однією  з  найблагополучніших.  У  2010  році  ВВП  на  душу  населення  -  5  260  дол.,  рівень  безробіття  -  8,4  %  ,  інфляція  -  4  %,  грамотність  серед  чоловіків  89  %,  серед  жінок  -  73,6  %,  безкоштовна  освіта  і  медицина.  Курс  на  побудову  соціалізму,  як  і  належить,  збільшував  частку  державних  підприємств,  їхню  збитковість  і  зниження  якості  товарів,  що  забезпечило  щорічне  скорочення  експорту  на  10  %.  СРСР  допомагав  зміцнювати  соціалістичну  економіку  -  збудував  каскад  ГЕС  на  Євфраті,  зрошувальні  канали,  завод  азотних  добрив  і  озброїв:  у  1982  -  1990  рр.  поставив  зброї  на  11  млрд.  дол.  і  надав  нові  кредити  для  закупівлі  радянської  зброї.
Війна  в  Іраку  зменшила  надходження  в  бюджет  Сирії  на  30  %.  Через  сильну  посуху  і  неврожай  2010  року  сільське  населення  кинулося  шукати  заробітку  в  містах.  Рівень  безробіття  зріс  до  14  %.  Надлишок  робочої  сили  знецінив  її  -  середня  заробітна  плата  впала  менш  ніж  до  1  дол./день.  Економічне  неблагополуччя  посилило  соціальну  напруженість.
15  березня  2011  року  на  вулиці  сирійських  міст  вийшли  десятки  тисяч  сирійців  вимагати  реформ  від  Башара  Асада.  18  березня  в  південному  місті  Дераа  поліція  арештувала  і  катувала  підлітків  віком  від  10  до  15  років  за  графіті  "Народ  прагне  падіння  режиму"  (лозунг  "арабської  весни"  в  Тунісі  і  Єгипті)  .  У  відповідь  20  березня  натовп  підпалив  будівлю  партії  Баас  в  Дераа.  Поліцейські  відкрили  вогонь  бойовими  патронами,  убивши  п'ятнадцятьох  і  поранивши  сотні  людей.  25  березня  величезні  натовпи  зібралися  на  вулицях  сирійських  міст  Хама,  Хомс,  Алеппо.  Башар  Асад  не  був  тюхтієм,  як  Хосні  Мубарак.  Він  не  пішов  у  відставку,  а  ввів  у  бунтівні  міста  армію.  Танки  забарикадували  головні  площі  Хами,  з  дахів  будинків  снайпери  відстрілювали  протестуючих.  
Башар  Асад  належав  до  релігійної  меншини  алавітів  (езотеричний  різновид  шиїтів),  які  управляли  елітними  армійськими  підрозділами  країни  і  службою  безпеки.  Ставши  президентом,  він  згідно  з  Конституцією  став  сунітом.  В  Сирії  проживали  21  млн.  осіб,  з  них  суніти  складали  близько  72  %  населення,  християни  -  20  %,  алавіти  -  6  -  10  %,  вони  не  конфліктували  між  собою  на  релігійному  ґрунті.  На  початку  повстання  Асада  і  опозицію  підтримало  по  третині  населення  всіх  конфесій.  Якби  Асаду  вдалося  зобразити  повстанців  терористами  і  релігійними  фанатиками,  це  б  збільшило  кількість  його  прихильників  -  народ,  наляканий  іракською  війною  шиїтів  з  сунітами,  згуртується  навколо  лідера.  Асад  сповістив,  що  в  Сирії  починається  смертельна  битва  з  джихадистами,  які  хочуть  розпалити  релігійну  війну  і  відкинути  країну  назад  у  середньовіччя.  
Громадянська  війна  стала  питанням  часу.  В  ООН  Китай  і  Росія  блокувала  будь-які  резолюції,  які  осуджували  Асада  за  вбивство  людей,  і  продовжували  поставляти  в  Сирію  зброю  й  запчастини.  Збереження  правління  Асада  дозволяло  зберегти  в  Тартусі  єдину  російську  іноземну  військово-морську  базу.  Падіння  в  Лівії  режиму  Каддафі  обернулося  втратою  4  млрд.  дол.  для  російських  виробників  зброї,    для  китайських  -  18  млрд.  дол.  Треба  краще  берегти  своїх  "сучих  синів".    
Європейські  країни  проголосували  за  бойкот  імпорту  сирійської  нафти,  але  союзник  Асада  -  Іран  -  компенсував  втрати,  надавши  Сирії  мільярди  доларів  у  вигляді  банківських  кредитів  і  готівки.  Ірану  важливо  було  показати  себе  захисником  шиїтів  у  арабському  світі  і  зберегти  сирійський  маршрут  поставок  в  Ліван  для  Хізбалли.  Барак  Обама  не  смів  підтримати  сирійських  повстанців  -  після  В'єтнаму  й  Іраку  громадська  думка  була  рішуче  проти  будь-яких  втручань  у  воєнні  конфлікти  за  межами  США.  Стурбований  снайперами  й  танками,  Обама  спромігся  лише  на  розумні  слова:  "Заради  сирійського  народу,  для  президента  Асада  настав  час  відійти  в  сторону".    Еге  ж,  як  тільки,  так  відразу.
Проголошена  в  перші  місяці  повстання  загальна  амністія  звільнила  з  сирійських  в'язниць  радикальних  ісламістів,  які  мали  зв'язки  з  мережею  Заркаві.  На  той  час  лідером  Ісламської  республіки  Іраку,  яка  ледь  дихала,  став  Ібрагім  Авада  аль-Бадрі  -  вчений,  професор  ісламського  права  з  докторським  ступенем,  син  консервативного  мусульманського  проповідника  з  іракського  міста  Самарра.  Йому  джихадисти  дали  ім'я  Абу  Бакр  аль-Багдаді.  
Коли  США  почали  бомбардування  Іраку,  тридцятидвохрічний  Абу  Бакр  аль-Багдаді  записався  до  руху  опору,  був  заарештований  і  потрапив  у  центр  затримань  Кемп  Букка,  де  одночасно  утримувалися  20  -  26  тисяч  ув'язнених.  Зібравши  разом  ісламістських  радикалів  і  простих  іракців  в  умовах  беззаконності  наметового  табору  в  пустелі,  посадові  особи  США  мимоволі  створили  "університет"  джихаду,  який  поширював  радикальні  ісламістські  ідеї  серед  затриманих.  Академічні  знання  Багдаді  зробили  його  впливовою  людиною  в  Кемп  Букка  -  він  тлумачив  закони  шаріату  і  проголошував  щоденні  молитви.  Дружні  зв'язки  з  Кемп  Букка  згодилися  потім,  коли  він  був  звільнений  і  знайшов  своє  місце  у  якості  радника  з  питань  шаріату  в  мережі  Заркаві.  
[i]"Якби  не  було  вторгнення  США  в  Ірак,  найбільший  кат  Ісламської  держави,  швидше  за  все,  доживав  би  свої  роки  професором  коледжу.  До  2003  року  життя  направляло  його  до  спокійної  кар'єри  викладача  ісламського  права  для  двадцятирічних,  замість  обв'язування  бомбами  їхніх  грудей".  (Джобі  Уоррік  "Чорні  прапори:  сходження  ІДІЛ")[/i]
Після  загибелі  Заркаві  Багдаді  зайняв  його  місце.  Шаріатський  вчений  забезпечив  релігійне  прикриття  актам  жорстокості,  засудженим  священнослужителями  всього  світу  як  таких,  що  суперечать  ісламу.  Підриви  самогубців,  викрадення,  здирництво,  війна  проти  шиїтів,  пролиття  невинної  мусульманської  крові  Багдаді  не  тільки  схвалював,  але  юридично  виправдовував  відповідно  до  ісламських  законів.  
Хаос  породжує  радикалізм.  У  сирійському  повстанні  Багдаді  побачив  резерви,  які  поповнять  його  поріділу  армію:  "Тут,  у  цій  країні,  відкрився  ринок  джихаду  і  став  легкодоступним!  Жодна  доросла  дієздатна  людина  не  матиме  ніякого  виправдання,  якщо  залишиться  з  тими,  хто  відмовляється  від  джихаду".  Через  півроку  з  початку  повстання  в  Сирії  Багдаді  направив  туди  розвідувальну  групу  визначитися  з  шансами  організації  перебратися  на  нового  господаря.  Сирія,  як  донедавна  Ірак,  була  територією  насильства  і  беззаконня,  якою  вільно  переміщалися  люди  зі  зброєю,  і  не  було  американців.  Бойовики  Фронту  аль-Нусра,  які  могли  приєднатися  до  ісламістів,  вже  билися  з  урядовими  військами.  Багдаді  не  цікавив  ісламістський  уряд  в  столицях  Сирії  або  Іраку.  Його  метою  було  створення  ісламського  правління  без  кордонів  -  ісламського  халіфату,  який  стане  початком  Всесвітнього  Халіфату.  Родовід  Багдаді  давав  йому  право  бути  халіфом.  Поширення  діяльності  на  Сирію  давало  право  говорити  про  ісламський  халіфат,  який  стирає  кордони.  
У  Сирії  поширилися  чутки  про  релігійні  вбивства  і  напади.  В  сунітських  містах  почали  з'являтися  на  під'їздах  листівки,  які  попереджали  про  майбутні  напади  ескадронів  смерті  алавітів.  Одночасно  алавіти  почали  отримувати  подібні  попередження  про  сунітів.  Банди  шабіха  ("примари"),  викрадали  на  вулицях  жінок  і  дітей,  а  потім  повертали  їх  мертвими  або  побитими  і  катованими.  До  кінця  2011  року  одним  з  гасел  сирійського  протесту  стало  "Християн  у  Бейрут,  алавітів  у  гроби".  Православним  московського  і  київського  патріархату  не  вистачає  такої  щирої  віри  і  непримиримості,  як  у  мусульман,  інакше  тут  вже  палало  б  не  гірше,  ніж  в  Іраку  чи  Сирії.  
24  січня  2012  року  невідоме  сирійське  повстанське  угрупування  опублікувало  відеоповідомлення,  що  представництво  мережі  Аль-Каїди  в  Сирії  почало  свою  діяльність.  За  кілька  тижнів  два  ідеально  синхронізованих  автомобілі-бомби  вибухнули  в  одному  з  відділень  з  питань  безпеки  в  Дамаску,  вбивши  сорок  чотири  людини.  До  сирійського  протистояння  долучилася  ще  одна  сила  -  ісламський  тероризм.  
У  сунітських  арабських  країнах  Перської  затоки  і  Північної  Африки  через  мережі  Ісламської  держави  в  перші  місяці  2012  року  були  завербовані  тисячі  мусульман  для  ведення  джихаду  в  Сирії.  Ще  більше  арабів  жертвували  гроші,  коштовні  ювелірні  вироби  на  справу  сирійських  ісламістів.  Арабські  уряди  таємно  відправляли  допомогу,  включно  зі  зброєю.  Проводилися  Twitter-аукціони,  де  продавалося  все,  за  що  можна  було  отримати  кошти  -  на  допомогу  сирійським  повстанцям.  Деякі  "ангели-інвестори"  власноручно  доставляли  повстанцям  валізи  з  готівкою,  бригади  повстанців  носили  імена  своїх  благодійників.
У  значно  більшій  кількості,  ніж  колись  в  Афганістан  і  Ірак,  молоді  чоловіки-мусульмани  з  усього  світу  направилися  в  Сирію  -  присягати  халіфові  і  будувати  Всесвітній  Халіфат.  Вихідці  з  Західної  Європи  мали  паспорти,  які  дозволяли  їм  вільно  пересуватися  по  всій  території  ЄС  і  Північної  Америки.  Мова  йшла  про  тисячі  радикалізованих  молодих  людей,  які  здатні  дестабілізувати  світ.  Європейці  беруть  участь  у  бойових  операціях  ІДІЛ,  відрізають  голови  журналістам  і  підривають  себе  в  Сирії  й  Іраку.  Чому  ІДІЛ  має  незбориму  привабливість  для  молоді?  ІДІЛ  відкинув  західний  спосіб  життя,  духовність,  ідеологію,  мораль,  соціальну  несправедливість,  а  головне,  знецінення  людської  особистості.  Нова  релігія  одухотворяє  світ,  позбавлений  духовності.  "Зайві  люди"  одержали  ідею,  задля  якої  варто  пожертвувати  життям.
А  що  ж  Асад?  Курдам  Асад  надав  автономію  і  вони  якийсь  час  не  долучалися  до  конфлікту.  В  липні  2012  року  було  прийнято  антитерористичний  закон,  який  забороняв  надавати  медичну  допомогу  повстанцям.  Почалися  облави  в  лікарнях.  Лікарі  кинулися  втікати  з  країни  -  в  Алеппо,  де  було  у  2013  році  близько  6  тисяч  лікарів,  у  2015  їх  залишилося  не  більше  250.  На  початок  2015  року  відсутність  кваліфікованої  медичної  допомоги  призвела  до  смерті  від  хвороб  і  ран  близько  200  000  людей.  
За  даними  організації  Syrian  Network  for  Human  Rights  у  грудні  2014  загинули  1328  мирних  жителів,  з  них  1049  (з  них  203  дитини  і  105  жінок)  вбиті  силами  Асада,  72  -  радикальними  ісламістами.  Саме  жорстокість  Асада  змусила  сирійців  приєднуватися  до  ісламістів  або  помірної  опозиції.  Поліцейські  і  військові,  не  бажаючи  брати  участь  у  терорі  проти  своєї  країни,  масово  дезертирували  і,  об'єднавшись  у  Вільну  сирійську  армію,  почали  війну  з  урядовими  військами.  
До  кінця  червня  2014  року  загальний  обсяг  захопленої  ісламістами  території  від  західної  Сирії  до  центральної  частини  Іраку  був  більшим,  ніж  разом  узяті  території  Ізраїлю  і  Лівану.  4  липня  2014  року  Багдаді  проголосив  створення  Ісламської  держави  Іраку  і  ал-Шаїму  (синонім  Леванту).  Час  працював  на  ІДІЛ.  На  захоплених  територіях  були  призначені  губернатори,  шаріатські  радники  і  військові  командири,  почав  працювати  уряд  з  процедурами,  офіційними  дозволами,  податками,  відомствами,  які  відповідали  за  соціальні  мережі,  логістику,  фінанси,  навчання,  безкоштовну  медицину,  набір  кадрів  і  підготовку  кандидатів  на  самогубні  завдання.  Казна  швидко  наповнилася  завдяки  податкам  і  продажу  понад  сорок  тисяч  барелів  сирої  нафти  в  день.  ІДІЛ  заволоділа  нафтовими  свердловинами,  нафтопереробними  заводами,  лікарнями,  університетами,  військовими  базами,  заводами  і  банками  загальною  вартістю  в  готівці  і  цінних  паперах  близько  півмільярда  доларів.  ІДІЛ  почав  повертати  собі  залишені  міста  Іраку.  
Повстанці  Фронту  аль-Нусра  і  світської  Вільної  сирійської  армії  нарікали,  що  ІДІЛ  виграла  конкурс  на  новобранців  не  тільки  тому,  що    може  собі  дозволити  платити  великі  зарплати,  а  й  тому,  що  бореться  за  щось  важливіше,  ніж  повалення  Башара  Асада.  
Білий  Дім  обмежувався  висловлюванням  стурбованості,  Росія  продавала  зброю,  Іран  давав  гроші,  весь  світ  надсилав  бойовиків.  Тим  часом  армія  ІДІЛ  підійшла  до  передмість  Дамаска.  Стало  зрозуміло,  що  треба  щось  робити,  бо  ІДІЛ  сама  не  розсмокчеться.  Варіант  зі  стіною  по  периметру  і  ровом  з  крокодилами  чомусь  не  розглядався.  Хоча  цікаво  було  б  подивитися,  що  зробить  з  ісламістами  мирне  населення  в  умовах  повної  блокади  -  саме  з'їсть  чи  згодує  крокодилам.  
Нарешті  очолюване  Девідом  Петреусом  ЦРУ  приступило  до  розробки  плану  формування,  навчання  і  озброєння  помірної  повстанської  армії,  яка  повинна  буде  повалити  режим  Асада  і  встановити  владу  в  провінціях,  які  контролює  ІДІЛ.  17  вересня  2014  року  Палата  представників  Конгресу  США  схвалила  план  навчання  і  озброєння  сирійських  повстанців  для  боротьби  з  ІДІЛ.  На  їхнє  навчання  в  таборах  Туреччини  й  Саудівській  Аравії  США  витратили  близько  500  млн.$.  Багато  з  підготовлених  сирійців  перейшли  на  бік  ІДІЛ  або  продали  свою  зброю  терористом  й  емігрували  до  Європи.  Бойовикам,  підтримуваним  ЦРУ,  платили  від  $100  до  $150  в  місяць,  менше  половини  того,  що  одержували  бойовики  ІДІЛ.  
З  22  вересня  США  почали  нічні  бомбардування  території,  контрольованої  ІДІЛ.
Надії  на  мирне  врегулювання  сирійського  конфлікту  розтанули.  Перемога  Асада,  підтримуваного  Росією  і  Іраном,  здається    малоймовірною.  Але  між  учасниками  конфлікту  немає  єдності.  ІДІЛ  не  є  головним  ворогом  для  учасників  війни.  США  вважають  себе  захисниками  демократії  у  світі  і  вимагають  усунення  від  влади  Башара  Асада  за  жорстокі  репресії  проти  мирного  населення.  Саудівська  Аравія  ворогує  з  Іраном,  який  підтримує  Хізбаллу  в  Лівані  й  надає  фінансову  і  військову  підтримку  уряду  Башара  Асада.  Туреччину  більше  хвилює  сепаратизм  курдів,  які  протистоять  Ісламській  державі  на  півдні  Туреччини.  Курди  Туреччини,  Іраку  й  Сирії  вимагають  визнання  їхньої  власної  держави  -  Курдистану.  
Росія  давній  союзник  Башара  Асада,  надає  йому  військову  допомогу.  З0  вересня  2015  року  на  прохання  президента  Сирії  Башара  Асада    літаки  повітряно-космічних  сил  Росії  з  авіабази  біля  Латакії  почали  наносити  точкові  удари  по  позиціях  ІДІЛ.  У  серпні  2016  року  жителі  310  населених  пунктів  Сирії  після  складання  зброї  одержали  продовольство,  доставлене  гуманітарними  конвоями  Міністерства  оборони  РФ.  Країна  належить  тому,  хто  завоює  серця  й  розум  населення.  Чи  не  так?  Та  й  важливо  засвідчити  свою  участь  у  конфлікті,  коли  настане  час  розподілу  пирога.  
А  як  же  ІДІЛ?  Аналіз  Jane’s  Terrorism  &  Insurgency  Centre  засвідчив,  що  у  2014  році  з  982  контртерористичних  операцій  урядових  сирійських  військ  лише  6  %  спрямовані  проти  ІДІЛ,  решта  проти  сил  помірної  опозиції.  Лише  13  %  операцій  ІДІЛ  спрямовані  проти  урядових  сил  і  об'єктів,  решта  -  проти  сил  помірної  опозиції.  
Всупереч  заявам  Міністерства  оборони  РФ,  80  %  ударів  російських  військово-повітряних  сил  спрямовані  не  на  ІДІЛ,  а  на  об'єкти,  контрольовані  сирійською  опозицією.  Можливо,  метою  РФ  є  знищення  життєздатної  опозиції,  що  поставить  перед  вибором  між  Асадом  і  ІДІЛ.
Нафту  у  ІДІЛ  за  цінами  вдвічі  меншими  за  ринкові  купує  уряд  Сирії  і  курди,  щоб  перепродати  з  суттєвим  прибутком  Ірану  й  Туреччині.  Війна  -  вигідний  бізнес  для  одних,  каліцтво  і  смерть  для  інших.  Кожному  своє.
Чи  не  краще  створити  для  ІДІЛ  резервацію.  Якщо  ліквідувати  ІДІЛ,  її  бойовики  почнуть  повертатися  додому  і  понесуть  з  собою  загрозу  тероризму  по  всьому  світу.  
До  1989  року  58  %  війни  закінчувалися  перемогою  однієї  з  воюючих  сторін,  зараз  таких  лише  13  %  .  В  часи  "холодної  війни"  10  %  конфліктів  мали  дипломатичне  рішення,  зараз  таких  40%.
Сирійський  конфлікт  триває  шостий  рік.  За  цей  час  відбулися  три  раунди  дипломатичних  переговорів  у  Женеві,  три  -  в  Астані.  Планується  Женева  -  IV,  не  виключається  Астана  -  IV.  Тим  часом  в  Сирії  проходять  випробування  нові  види  зброї  і  відпрацьовуються  тактики  ведення  сучасних  високотехнологічних  війн  для  наступних  полігонів.  "Якщо  на  початку  п'єси  на  стінці  висить  рушниця,  то  вона  повинна  вистрілити"  (А.П.Чехов)
[i]Березень  2017  року[/i]
Рушниця  вистрелила  спочатку  в  Україні,  потім  -  у  Сирії.
[i]Грудень  2024  року[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027805
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2024


Збіґнєв Герберт СПРОБА ПОКІНЧИТИ З МІФОЛОГІЄЮ

Боги  зібралися  в  бараці  в  передмісті.  Зевс  говорив,
як  завжди,  довго  і  нудно.  Остаточний  висновок:  організацію
треба  розпустити,  досить  безглуздої  конспірації,  слід  увійти
в  це  раціональне  суспільство  і  якось  вижити.  Афіна  схлипувала
в  кутку
Чесно  кажучи  -  треба  наголосити  -  поділено  останні
надходження.  Посейдон  був  налаштований  оптимістично.  голосно
рявкнув,  що  він  обійдеться.  Найгірше  почувалися  розпорядники
урегульованих  потоків  і  вирубаних  лісів.  Подумки  всі
вони  сподівалися  заснути,  але  про  це  ніхто  не  хотів  говорити.
Жодних  пропозицій  не  було.  Гермес  утримався  від
голосування.  Афіна  схлипувала  в  кутку.
Вони  повернулися  до  міста  пізно  ввечері,  з  фальшивими  документами
в  кишенях  і  пригоршнями  мідяків.  Коли  вони  переходили  міст,
Гермес  стрибнув  у  річку.  Вони  бачили,  як  він  тонув,  але  ніхто  його  не  рятував.
Думки  розділилися;  чи  був  це  поганий,  чи,  навпаки,  добрий
знак.  В  будь-якому  разі  це  стало  відправною  точкою  для  чогось  нового,
незрозумілого.
 
[b]Zbigniew  Herbert  PRÓBA  ROZWIĄZANIA  MITOLOGII[/b]
Bogowie  zebrali  się  w  baraku  na  przedmieściu.  Zeus  mówił
jak  zwykle  długo  i  nudnie.  Wniosek  końcowy:  organizację
trzeba  rozwiązać,  dość  bezsensownej  konspiracji,  należy  wejść
w  to  racjonalne  społeczeństwo  i  jakoś  przeżyć.  Atena  chlipała
w  kącie.
Uczciwie  -  trzeba  to  podkreślić  -  podzielono  ostatnie
dochody.  Posejdon  był  nastawiony  optymistycznie.  Głośno
ryczał,  że  da  sobie  radę.  Najgorzej  czuli  się  opiekunowie
uregulowanych  strumieni  i  wyciętych  lasów.  Po  cichu  wszyscy
liczyli  na  sny,  ale  nikt  o  tym  nie  chciał  mówić.
Żadnych  wniosków  nie  było.  Hermes  wstrzymał  się  od
głosowania.  Atena  chlipała  w  kącie.
Wracali  do  miasta  późnym  wieczorem,  z  fałszywymi  dokumentami
w  kieszeni  i  garścią  miedziaków.  Kiedy  przechodzili  przez  most,
Hermes  skoczył  do  rzeki.  Widzieli  jak  tonął,  ale  nikt  go  nie  ratował.
Zdania  były  podzielone;  czy  był  to  zły,  czy,  przeciwnie,  dobry
znak.  W  każdym  razie  był  to  punkt  wyjścia  do  czegoś  nowego,
niejasnego.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027734
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2024


Збіґнєв Герберт Що пан Когіто думає про пекло

Останній  круг  пекла.  Всупереч  поширеній  думці
не  заселяють  його  ні  деспоти,  ні  матеревбивці,  ні  навіть  ті,
які  полюють  за  тілами  інших.  Це  притулок  митців,  повний  дзеркал,
інструментів  і  картин.  На  перший  погляд
найкращий  круг  пекла,  без  смоли,  вогню  і  фізичних  тортур.

Цілий  рік  тут  відбуваються  конкурси,  фестивалі  та  концерти.
Не  буває  розпалу  сезону.  Розпал  є  постійним  і  майже  абсолютний.
Кожного  кварталу  виникають  нові  напрямки  і  ніщо,
так  здається,  не  здатне  спинити  тріумфальну  ходу  авангарду.

Вельзевул  любить  мистецтво.  Вихваляється.  що  його  хори,  його  поети
і  його  художники  майже  перевершують  небесних.  У  кого  краще
мистецтво,  у  того  кращий  уряд  –  це  зрозуміло.  Незабаром
можна  буде  порівняти  їх  на  Фестивалі  Двох  Світів.  І  тоді  ми  побачимо,
що  зостанеться  від  Данте,  Фра  Анжеліко  і  Баха.

Вельзевул  любить  мистецтво.  Він  надає  своїм  художникам  спокій,
добрі  харчі  і  абсолютно  ізолює  від  пекельного  життя.
[i]Зі  збірки  „Пан  Когіто”[/i]

[b]Zbigniew  Herbert  CO  MYŚLI  PAN  COGITO  O  PIEKLE[/b]
Najniższy  krąg  piekła.  Wbrew  powszechnej  opinii  nie  
zamieszkują  go  ani  despoci,  ani  matkobójcy,  ani  także  ci,  którzy
chodzą  za  ciałem  innych.  Jest  to  azyl  artystów,  pełen  luster,
instrumentów  i  obrazów.  Na  pierwszy  rzut  oka  najbardziej
komfortowy  oddział  infernalny,  bez  smoły,  ognia  i  tortur  fizycznych.

Cały  rok  odbywają  się  tu  konkursy,  festiwale  i  koncerty.  Nie  
ma  pełni  sezonu.  Pełnia  jest  permanentna  i  niemal  absolutna.
Co  kwartał  powstają  nowe  kierunki  i  nic,  jak  się  zdaje,  nie  jest
w  stanie  zahamować  tryumfalnego  pochodu  awangardy.

Belzebub  kocha  sztukę.  Chełpi  się,  że  jego  chóry,  jego  poeci  
i  jego  malarze  przewyższają  już  prawie  niebieskich.  Kto  ma  lepszą
sztukę,  ma  lepszy  rząd  -  to  jasne.  Niedługo  będą  się  mogli  zmierzyć
na  Festiwalu  Dwu  Światów.  I  wtedy  zobaczymy,  co  zostanie
z  Dantego,  Fra  Angelico  i  Bacha.

Belzebub  popiera  sztukę.  Zapewnia  swym  artystom  spokój,
Dobre  wyżywienie  i  absolutną  izolację  od  piekielnego  życia.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027733
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2024


Збіґнєв Герберт Історія Мінотавра

Ще  не  розшифроване  лінійне  письмо  А  (1)  розповідає  справжню  історію  князя  Мінотавра.  Був  він  всупереч  пізнішим  пліткам  аутентичним  сином  короля  Міноса  і  Пасіфаї  (2).  Хлопчик  народився  здоровим  але  з  ненормально  великою  головою  що  провісники  розцінили  як  знак  майбутньої  мудрості.
Насправді  Мінотавр  ріс  як  на  свій  вік  сильним,  злегка  меланхолійним  малолітком.  Король  вирішив  віддати  його  до  стану  жерців.  Але  жерці  пояснили,  що  не  можна  приймати  ненормального  князя,  бо  це  може  зменшити  й  так  підірваний  відкриттям  кола  авторитет  релігії.
Тоді  Мінос  запросив  молодого  інженера  з  Греції  Дедала  (3)  творця  відомого  напрямку  педагогічної  архітектури.  Так  виник  лабіринт.  Через  систему  коридорів  від  найпростіших  до  все  заплутаніших,  різницю  рівнів  і  сходи  абстракції  планувалося  навчити  князя  Мінотавра  принципам  правильного  мислення.
Тинявся  тоді  нещасний  князь,  підштовхуваний  своїми  наставниками,  коридорами  індукції  та  дедукції,  безтямними  очима  роздивлявся  повчальні  фрески.  Нічого  з  того  не  розумів.  Вичерпавши  всі  засоби  король  Мінос  вирішив  позбутися  сімейної  ганьби.  Він  викликав  (також  з  Греції,  яка  славилася  талановитими  людьми)  досвідченого  вбивцю  Тезея.  І  Тезей  убив  Мінотавра.  Ця  точка  зору  спільна  у  міфа  й  історії.  Через  вже  непотрібний  буквар  лабіринту  Тезей  повертається  несучи  велику  закривавлену  голову  Мінотавра  з  витріщеними  очима,  в  яких  з'явилися  перші  паростки  мудрості,  яку  звичайно  дає  досвід.
[i](1))  Лінійне  письмо  А  -  різновид  критського  письма,  яке  розвинулося  з  критських  ієрогліфів.  Фестський  диск,  можливо,  найдревніша  пам'ятка  писемності  (ХХІ  -  XVII  ст.  до  н.е.  ?),  виконана  лінійним  письмом  А  
(2)  Мінос,  впевнений  у  своєму  високому  призначенні,  молився  богам,  щоб  допомогли  йому  захопити  владу  на  Криті.  Посейдон  подарував  Міносу  чудового  білосніжного  бика  для  принесення  в  жертву.  Але  Мінос  пустив  цього  бика  в  стадо,  а  в  жертву  богам  приніс  іншого  бика.  Посейдон  розгнівався  і  навіяв  дружині  Міноса  Пасифаї  пристрасть  до  бика.  Вигнаний  з  Афін  за  вбивство,  Дедал  жив  тоді  у  палаці  Міноса.  Він  спорудив  для  Пасифаї  дерев'яну  корову  на  колесах,  вкриту  справжньою  коров'ячою  шкірою.  Всередину  корови  забралася  Пасифая  і  согрішила  з  биком.  Від  цього  зв'язку  народився  хлопчик  з  людським  тулубом  і  бичачою  головою.  Цю  ганьбу  Мінос  сховав  у  лабіринті,  спорудженому  Дедалом.  Коли  син  Міноса  Адрогей  за  нез'ясованих  обставин  загинув  в  Афінах,  Мінос  наказав  афінянам  раз  на  дев'ять  років  віддавати  йому  7  дівчат  і  7  юнаків.  Їх  заводили  до  Мінотавра  у  лабіринт  і  вони  гинули,  не  знайшовши  дороги  звідти.  Тезей,  син  царя  Егея,  був  теж  заведений  у  лабіринт.  Він  убив  Мінотавра  і  вибрався  з  лабіринту  завдяки  клубку  ниток,  який  дала  йому  сестра  Мінотавра  Аріадна.
Кноський  палац  був  зруйнований  дощенту  землетрусом  у  1700  р.  до  н.е.,  відновлений  і  остаточно  зруйнований  пожежею  у  1450  р.до  н.е.  Проведені  археологічні  розкопки  руїн  5  -  поверхової  споруди  з  1000  кімнат  і  заплутаною  системою  переходів.  Знайдено  багато  фресок,  які  свідчать  про  можливе  ритуальне  призначення  палацу,  можливо  тут  був  некрополь.
(3)  Дедал  -  талановитий  скульптор  і  архітектор.  Скинув  зі  скелі  свого  геніального  учня  і  племінника  за  те,  що  той  винайшов  досконаліші  інструменти.  За  це  вбивство  афінський  ареопаг  засудив  його  на  вигнання.  Знайшов  притулок  на  Криті  у  царя  Міноса.  Втік  від  Міноса  на  змайстрованих  крилах  разом  зі  своїм  сином  Ікаром.  Ікар  розбився,.а  Дедал  добрався  до  Сицилії.  Сюди  Мінос  прибув  за  ним,  але  закохані  в  Дедала    дочки  царя  Сицилії  вбили  Міноса,  пустивши  кип'яток  трубами,  коли  Мінос  приймав  ванну.[/i]
 
[b]Zbigniew  Herbert  Historia  Minotura[/b]
W  nie  odczytanym  jeszcze  piśmie  linearnym  A  opowiedziano  prawdziwą  historię  księcia  Minotaura.  Był  on  –  wbrew  późniejszym  plotkom  –  autentycznym  synem  króla  Minosa  i  Parsifae.  Chłopak  urodził  się  zdrowy,  lecz  z  nienormalnie  dużą  głowa  –  co  wróżbiarze  poczytywali  jako  znak  przyszłej  mądrości.
W  istocie  Minotaur  rósł  w  lata  swoje  jako  silny,  nieco  melancholijny  –  małolatek.  Król  postanowił  oddać  go  do  stanu  kapłańskiego.  Ale  kapłani  tłumaczyli,  że  nie  mogą  przyjąć  nienormalnego  księcia,  bo  to  mogłoby  obniżyć  już  i  tak  nadszarpniety,  przez  odkrycie  koła  –  autorytet  religii.
Sprowadził  tedy  Minos  młodego  w  Grecji  inżyniera  Dedala  –  twórcę  głośnego  kierunku  architektury  pedagogicznej.  Tak  powstał  labirynt.  Przez  system  korytarzy,  od  najprostszych  do  Coraz  bardziej  skomplikowanych,  różnicę  poziomów  i  schody  abstrakcji  miał  wdrażać  księcia  Minotaura  w  zasady  poprawnego  myślenia.
Snuł  się  tedy  nieszczęsny  książe  popychany  przez  preceptorów  korytarzami  indukcji  i  dedukcji,  nieprzytomnym  okiem  patrzył  na  poglądowe  freski.  Nic  z  tego  nie  rozumiał.  Wyczerpawszy  wszystkie  środki  król  Minos  postanowił  pozbyć  się  zakały  rodu.  Sprowadził  (także  z  Grecji,  która  słynęła  ze  zdolnych  ludzi)  zręcznego  mordercę  Tezeusza.  I  Tezeusz  zabił  Minotaura.  W  tym  punkcie  mit  i  historia  są  ze  sobą  zgodne.  Przez  labirynt  –  niepotrzebny  już  elementarz  –  wraca  Tezeusz  niosąc  wielką,  krwawą  głowę  Minotaura  o  wystrzeżonych  oczach,  w  których  po  raz  pierwszy  kiełkować  zaczęła  mądrość  –  jaką  zwykło  zsyłać  doświadczenie.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027677
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2024


Збіґнєв Герберт Курка

Курка  найкращий  приклад  того,  до  чого  призводить  близьке  співіснування  з  людьми.  Вона  зовсім  втратила  пташину  легкість  і  привабливість.  Хвіст  стирчить  над  виступаючим  задом,  як  великий  капелюх  з  поганим  смаком:  вражаюче  огидні  її  нечасті  миті  натхнення,  коли  вона  стоїть  на  одній  нозі  і  прикриває  круглі  очі  плівками  повік.  І  на  додаток  ця  пародія  на  спів,  ритуальний  крик,  наче  її  ріжуть,  над  річчю  невимовно  смішною:  круглим,  білим,  брудним  яйцем.
Курка  нагадує  деяких  поетів.  

[b]Zbigniew  Herbert  Kura[/b]
Kura  jest  najlepszym  przykładem,  do  czego  doprowadza  bliskie  współżycie  z  ludźmi.  Zatraciła  zupełnie  ptasią  lekkość  i  wdzięk.  Ogon  sterczy  nad  wydatnym  kuprem  jak  za  duży  kapelusz  w  złym  guście:  Jej  rzadkie  chwile  uniesienia,  kiedy  staje  na  jednej  nodze  i  zakleja  okrągłe  oczy  błoniastymi  powiekami,  są  wstrząsająco  obrzydliwe.  I  w  dodatku  ta  parodia  śpiewu,  poderżnięte  suplikacje  nad  rzeczą  niewypowiedzianie  śmieszną:  okrągłym,  białym,  umazanym  jajkiem.
Kura  przypomina  niektórych  poetów.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027676
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2024


Збіґнєв Герберт Музика Ренессансу

Ангел  що  грає  на  лютні  схильний  до  мадригалів
плащ  його  майорить  в  повітрі  звисають  п'яти
"Лети  у  дощ  на  Венеру"  співав  він  як  небожитель
й  дивився  з  любов'ю  великою  на  Землю  теплу  як  яблуко
 
Ангел  граючий  на  портативі  (1)  має  тонкі  вуста
стискає  суворо  пальці  і  радість  сопілок  гасить
то  досконалий  ангел  він  дуже  блідий  і  високий
пташка  яка  живе  тільки  в  райських  садах  і  пущах
 
Замкнув  їх  в  нотному  стані  добрий  майстер  Орландо  ді  Лассо  (2)
Орландо  дай  ангелам  волю  тому  який  з  лютнею  дай  
за  те  що  кохає  землю  -  дівчину  а  другому  світло  і  небеса
майстер  сміється  щиро  і  зве  цей  жарт  контрапунктом  (3).
[i](1)Портатив,  орган-портатив  (від  лат.  portare  -  носити)  -  мініатюрний  переносний  орган,  поширений  в  Європі  в  XII—XV  ст.
(2)  Орландо  ді  Лассо  (1532  -  1594)  -    франко-фламандський  композитор  епохи  Ренесансу.  У  його  творчості  прослідковується  злиття  нідерландського  й  італійського  стилів.  Зокрема,  вплив  італійських  мадригалістів  перетворює  старе  нідерландський  поліфонічне  письмо,  засноване  на  рівноправності  всіх  голосів,  у  більш  сучасний  і  багатий  можливостями  стиль.  Лассо  -  один  з  найбільш  відомих  композиторів  тієї  епохи,  коли  протягом  життя  двох  поколінь  складалася  нова  техніка  гомофонно-гармонічного  письма  у  мажоро-мінорній  ладовій  системі.
(3)  Контрапункт  (від  лат.  punctum  contra  punctum  —  крапка  проти  крапки,  тобто  нота  проти  ноти)  -  одночасне  поєднання  кількох  мелодійних  ліній.  Стиль  контрапункт  виник  у  14  столітті.  Термін  контрапункт  багато  в  чому  синонімічний  терміну  поліфонія.[/i]

Мелоццо  да  Форлі  (1438  -  1494)  -  фреска  Ангел  грає  на  лютні,  1480,  базиліка  з  церкви  Дванадцяти  Святих  Апостолів,  Італія,  Рим,  Пінакотека  музеїв  Ватікану
Melozzo  da  Forli  (1438  -  1494)  -  Fresco  An  angel  Playing  the  lute,  1480,  From  the  
Marcellus  Coffermans  (1520  –1575),  Maria  with  Child,  detail:  angel  with  portativ,  Museum  Mayer  van  den  Bergh,  Antwerp,  Belgium
Марсело  Кофферманс  (1520  –1575),  Марія  з  дитям,  близько  1560  р.  Музей  Маєра  ван  ден  Берга,  Антверпен,  Бельгія

[b]Zbigniew  Herbert  Muzika  renesansowa[/b]
Anioł  grający  na  lutni  ma  sklonność  do  madrygalów
płaszcz  zavrucił  na  głowę  w  powietrzu  zawiesił  pięty
"Leć  na  deszczowa  Wenus"  śpiewa  jak  wniebowzięty
i  patrzy  z  wielką  lubością  ma  Ziemię  ciepłą  jak  jabłko
 
Grający  na  portatiwie  anioł  ma  wąskie  usta
zaciska  palce  surowe  i  gasi  piszczałek  radość
to  jest  prawdziva  anioł  bardzo  wysoki  i  blady
ptak  który  mirzska  tylko  w  niebieskich  drzewach  i  pustkach
 
Zamknął  ich  w  pięciolinii  mistrz  dobry  Orlando  di  Lasso
Wypiść  Orlando  anioły  daj  temu  z  lutnią  daj  za  to
że  kocha  ziemię  -  dziewczynę  drugiemu  eter  i  światło
mistrz  śmieje  się  chwilę  serdecznie  i  żart  ten  nazywa  kontrapukt

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2024


Збіґнєв Герберт СЬОМИЙ АНГЕЛ

Сьомий  ангел
зовсім  інший
його  навіть  називають  інакше
Шемкель
 
це  не  те  що  Габріель
золотистий
опора  престолу
і  балдахін
 
ані  те  що  Рафаель
розпорядник  хорів
 
ані  також
Азраель
правитель  планет
геометр  нескінченності
досконалий  знавець  теоретичної  фізики
 
Шемкель
чорний  і  нервовий
і  був  багато  разів  покараний
за  контрабанду  грішників
 
поміж  безоднею
і  небом
його  безперервний  тупіт
 
нітрохи  не  цінує  свою  гідність
і  тримають  його  в  чині
тільки  з  огляду  на  число  сім
але  він  не  такий,  як  інші
 
не  як  гетьман  воїнства
Михаїл
весь  в  обладунках  і  плюмажах
 
ані  такий  як  Азафаель
декоратор  світу
опікун  буйної  рослинності
за  крилами  як  два  дуби  шумлять
 
ані  навіть  такий  як
Деадраель
апологет  і  каббаліст
 
Шемкель  Шемкель
-  сварили  ангели
чому  ти  недосконалий
 
візантійські  художники
коли  малюють  сімох
зображають  Шемкеля
схожим  на  інших
 
бо  думають
що  впали  б  у  єресь
якби  намалювали  його  таким  як  є
чорним  нервовим
у  старому  облізлому  німбі
   [i]    зі  збірки  "Гермес,  пес  і  зоря"[/i]

[i]Перші  три  ангели  мають  спільну  рису  -  нематеріальність.  Усі  вони  пов’язані  з  небесною  сферою  і  знаходяться  поблизу  першоджерела,    їхні  функції  пов’язані  з  управлінням  Всесвітом.
Гавриїл  знаходиться  як  під  престолом,  так  і  над  ним,  робить  престол  центром,  навколо  якого  все  відбувається.  Він  золотистий,  тобто  є  кольором,  сяйвом  Божої  слави,  і  не  може  бути  заплямований  матеріальністю.
Рафаель  розпорядник  ангельських  хорів,  теж  не  має  матеріальних  ознак.  Його  сфера  –  музика  та  спів,  тобто  речі,  пов’язані  з  духовним  світом,  він  охороняє  гармонію  Всесвіту.
Азраель  найвіддаленіший  із  трьох  від  престолу  і  найближчий  до  матеріального  світу.  Він  керує  рухом  планет.  Як  геометр  нескінченності,  він  займається  вимірюванням  того,  що  не  має  вимірів.  Він  також  чудовий  знавець  теоретичної  фізики,  метою  його  розділу  фізики  є  формулювання  загальних  законів,  що  керують  природою.  Також,  як  підкреслюється  в  тексті,  теоретична  фізика  існує  лише  в  припущеннях  і  всупереч  практиці.
На  відміну  від  Гавриїла,  Рафаеля  та  Азрафаеля,  які  керують  небесною  сферою  і  всім  Всесвітом,  наступні  три  ангели  тісно  пов’язані  з  земним  світом,  і  їх  функції  полягають  в  управлінні  цим  світом.  
Михаїл  -  гетьман  небесного  воїнства,  що  прив’язує  його  до  небесної  сфери,  але  на  відміну  від  попередніх  ангелів  його  характеристики  включають  назви  конкретних  об’єктів  (весь  в  обладунках  та  плюмажах).
 Азрафаель  -  декоратор  світу  і  опікун  буйної  рослинності.  Його  зв'язок  зі  світом  флори  і  земним  світом  додатково  підкреслено  тим,  що  за  його  крилами  шумлять  два  дуби.
Дедраель  -  апологет  і  каббаліст,  що  асоціює  його  із  земним  світом.  Апологети  -  група  християнських  письменників  другого  століття,  які  займалися  захистом  своєї  релігії  від  звинувачень  опонентів,  а  також  були  захисниками  доктрини  чи  ідеї.  Каббаліст  -  фахівець  з  каббали,  людина,  яка  займається  метафізичними  міркуваннями  про  сутність  Бога  і  вірить  у  можливість  впливу  на  явища  природи  за  допомогою  комбінації  букви  божественного  імені.  Тому  Дедраель,  як  апологет  і  каббаліст,  займається  пошуком  порядку  в  створеному  світі  і  доведенням  того,  що  існуючий  світ  є  найкращим  із  можливих.
Шемкель  у  вірші  розміщений  між  цими  двома  трійками.  Його  призначення  -  бути  посередині.  Таким  чином,  він  виконує  основну  місію,  яка  міститься  в  самому  слові  "ангел"  (з  грецької  Aggtloj  перекладається  як  посланець)  -  з'єднує  небо  і  землю.  Шемкель  своїм  безперервним  тупотом    порушує  порядок,  красу  і  гармонію,  створену  іншими  ангелами.  Часом  він  контрабандою  переправляє  через  ворота  раю  душі  тих  людей,  які  згрішили  з  любові.  Їх  не  пропускають  охоронці  небесних  воріт,  але  вони  близькі  людському  серцю.
[/i]
[b]Zbigniew  Herbert  Siódmy  anioł[/b]
Siódmy  Anioł
jest  zupełnie  inny
nazywa  się  nawet  inaczej
Szemkel
 
to  nie  to  co  Gabriel
złocisty
podpora  tronu
i  baldachim
 
ani  to  co  Rafael
stroiciel  chórów
 
ani  także
Azrael
kierowca  planet
geometria  nieskończoności
doskonały  znawca  fizyki  teoretycznej
 
Szemkel
jest  czarny  i  nerwowy
i  był  wielokrotnie  karany
za  przemyt  grzeszników
 
między  otchłanią
a  niebem
jego  tupot  nieustanny
 
nic  nie  ceni  swojej  godności
i  utrzymują  go  w  zastępie
tylko  ze  względu  na  liczbę  siedem
ale  nie  jest  taki  jak  inni
 
nie  to  co  hetman  zastępów
Michał
cały  w  łuskach  i  pióropuszach
 
 
ani  to  co  Azafael
dekorator  światła
opiekun  bujnej  wegetacji
za  skrzydłami  jak  dwa  dęby  szumiące
 
ani  nawet  to  co  
Deadrael
apologeta  i  kabalista
 
Szemkel  Szemkel
-  sarkają  aniołowie
dlaczego  nie  jesteś  doskonały
 
malarze  bizantyjscy
kiedy  malują  siedmiu
odtwarzają  Szemkela
podobnego  do  tamtych
 
sądzą  bowiem
że  popadliby  w  herezję
gdyby  wymalowali  go  takim  jaki  jest
czarny  nerwowy
w  starej  wyleniałej  aureoli
[i]      Z  tomu  "Hermes,  pies  i  gwiazda"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2024


Герман Гессе Печаль

Що  вчора  мені  сіяло,
Сьогодні  смерть  забирає,
З  дерева  опадають
квіти  моєї  печалі.

Бачу,  вони  засипають,
Як  снігом,  мою  дорогу.
Кроки  вже  не  лунають,
Настало  мовчання  довге.

На  небі  зірок  немає,
В  серці  немає  любові,
Мовчать  посивілі  далі,
Світ  став  старим  і  безмовним.

Хто  з  серцем  своїм  зладнає,
Коли  злі  часи  настали?
З  дерева  опадають
квіти  моєї  печалі.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=3R4f8zRh1Jg[/youtube]

[b]Hermann  Hesse  TRAURIGKEIT[/b]
Die  mir  noch  gestern  glühten,
Sind  heut  dem  Tod  geweiht,
Blüten  fallen  um  Blüten
Vom  Baum  der  Traurigkeit.

Ich  seh  sie  fallen,  fallen
Wie  Schnee  auf  meinen  Pfad,
Die  Schritte  nicht  mehr  hallen,
Das  lange  Schweigen  naht.

Der  Himmel  hat  nicht  Sterne,
Das  Herz  nicht  Liebe  mehr,
Es  schweigt  die  graue  Ferne,
Die  Welt  ward  alt  und  leer.

Wer  kann  sein  Herz  behüten
In  dieser  bösen  Zeit?
Es  fallen  Blüten  um  Blüten
Vom  Baum  der  Traurigkeit.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027201
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2024


Альфред Шнітке Фауст-кантата Будь розсудливим і пильним…

Це  сталося  між  північчю  і  першою  годиною  ночі
На  дім  накинувся  нестримний  і  шалений  вітер,
Дім  був  весь  повністю  старий,  до  всіх  прийшла  загибель,  земля  хотіла  вирватись  з-під  дому.
Тому  вони  упали  в  відчай,  молилися  й  втішали  один  одного,  не  сміючи    залишити  кімнату.
Вони  почули  жахливий  свист,  шипіння,  неначе  в  домі  були  змії,  вужі  та  інші  небезпечні  черви.
Тут  Фауст  прорвався  до  дверей  і  став  кричати  "Допоможіть",  "Вбивають",  потім  наполовину  тихше,  потім  ще  тихше  і  замовк.
З  приходом  дня  студенти  увійшли  в  кімнату,  але  вони  не  побачили  Фауста,  нічого  крім  кімнати,  залитої  кров'ю.
Ах...  раз-у-раз  диявол  жбурляв  його  від  однієї  стінки  до  іншої.
Ах...  мерзенне,  страшне  видовище.
Нарешті  знайшлося  його  тіло  на  купі  гною,
Воно  було  жахливе  на  вигляд,  позбавлене  усіх  кінцівок  і  голови.

[i]Кантата,  яка  пізніше  стала  частиною  опери,  написана  за    "Народною  книгою  про  Фауста"  Йогана  Шпіса.  Історії  про  Фауста  були  записані  у  1587  році,  коли  у  європейській  свідомості  відбувається  перелом:  чуттєве  стає  важливішим  за  духовне,,  земне  виходить  на  перше  місце,,  люди  починають  втрачати  віру  в  Бога.  Перші  легенди  про  Фауста  -  це  передчуття  небезпечності  шляху,  на  який  ступила  європейська  цивілізація.  Фауст  у  трактуванні  Шпіса  сам  став  причиною  свого  нещастя.
Пізніше  Гете  і  Ніцше  поставлять  свого  героя  вище  за  Бога,  над  Добром  і  Злом.  На  Шнітке  вплинуло  тлумачення  Томасом  Манном  історії  доктора  Фауста.  Його  Фауст  не  є  торжеством  пізнання,  торжеством  людського  духу,  а  є  торжеством  диявольського,  розгулу  нечистої  сили.  
Мефістофель  спокушає  Фауста  тому,  що  той  сам  забажав  чуттєвих  насолод,,  тлінне  поставив  вище  вічного.
Шнітке  називав  Фауста  головною  темою  свого  життя.
[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=6mJ4-ChAVnM[/youtube]
[b]Faust-Kantate  "Seid  nüchtern  und  wachet..."VII.  Es  geschah...  [/b]
Es  geschah  aber  zwischen  zwölf  und  ein  Uhr  in  der  Nacht,
daß  gegen  dem  Haus  her  ein  großer,  ungestümer  Wind  ging,
so  das  Haus  alt  allen  Orten  um  gab,  als  ob  es  alles  zugrunde  gehen  und  das  Haus  zu  Boden  reißen  wollte.
Darob  die  Stundenten  vermainlen  zu  verzagen,  sprangen  aus  oder  Belt  und  huben  an,  einander  zu  trosten,  wollten  aus  der  Kammer  nicht.
Sie  hörten  ein  greuliches  Pleifen  und  Zieschen  als  das  Haus  Schlangen,  Nattern  und  andeer  schädlicher  Würme  Wäre.
Idem  gehet  Fausti  Tür  auf  ,  der  hub  an  zu  schreien  um  "Hilfe"  und  "Mordio",  aber  kaum  mit  halber  Stimme  Bald  hernach  hörte  man  ich  nicht  mehr.
Tag  ward,  sind  die  Studenten  in  die  Stuben  gegangen  Sie  sahen  aber  keinen  Faustum,  nichts  denn  die  Stuben  voll  Bluts  gespritzt.
Ah  ...  well  in  der  Teufel  von  einer  Wand  zu  andern  geschlagen.
Ah  ...  ein  greulich  und  erschrecklich  Spectakel.
Letzwich  aber  funden  Sie  seinen  Leib  heraußen  bei  dem  Mist,  welcher  greulich  anzusehen  war,  dem  in  der  Kopf  und  alle  Glieder  schlolferten.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027199
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2024


Збіґнєв Герберт БІЛЯ ВХОДУ В ДОЛИНУ

Після  зоряного  дощу*
на  спопелілій  долині
всі  зібралися  під  вартою  ангелів

з  уцілілого  пагорба
можна  окинути  оком
ціле  бекаюче  стадо  двоногих

насправді  їх  небагато
навіть  якщо  додати  тих  які  прийшли
з  літописів  казок  і  житій  святих

але  годі  цих  розмірковувань
перемістіть  погляд
на  вхід  у  долину
звідки  доноситься  крик

після  хрипкого  вибуху
після  хрипкої  тиші
цей  крик  б'є  як  джерело  живої  води

це  пояснюють  нам
крик  матерів  у  яких  забирають  дітей
бо  як  виявляється
ми  будемо  спасенні  поодинці

ангельська  сторожа  не  має  жалю
і  треба  визнати  що  в  них  важка  робота

вона  благає
-  тримай  мене  перед  очима
за  руку  в  обіймах
залишаймося  разом  завжди
ти  не  можеш  мене  покинути  зараз
коли  я  померла  і  потребую  любові

старший  ангел
посміхаючись  розвіює  непорозуміння
бабуся  несе
трупик  канарки
(всі  тварини  померли  дещо  раніше)
вона  була  такою  милою  -  каже  плачучи
все  розуміла
що  я  говорила  -
її  голос  зникає  серед  загального  крику

навіть  лісоруб
якого  важко  запідозрити  в  такій  справі
згорблений  старий  як  хлопчик
притискає  сокиру  до  грудей
-  все  життя  була  моєю
зараз  вона  теж  моя
годувала  мене  там
прогодує  тут
ніхто  не  має  права
-  каже  він  -
не  віддам

ті  хто  скорилися
безболісно  виконують  накази
вони  йдуть  похиливши  голови  на  знак  згоди
але  вони  ховають  у  стиснених  кулаках
обривки  листів  стрічечки  зрізані  локони
і  фотографії
які  як  вони  наївно  думають
не  будуть  у  них  відібрані

ось  так  вони  виглядять
за  мить  
до  остаточного  поділу
на  скрежет  зубовний
і  спів  псалмів
[i]*  Не  що  інше,  як  зображення  Судного  дня  після  Апокаліпсису,  коли  впали  зірки,  виверглися  вулкани  і  ангели  перестали  бути  охоронцями,  а  перетворилися  на  сторожу,  яка  слідкує,  щоб  ніхто  не  втік.[/i]

[b]Zbigniew  Herbert  U  wrót  doliny[/b]
Po  deszczu  gwiazd
Na  łące  popiołów
zebrali  się  wszyscy  pod  strażą  aniołów
z  ocalałego  wzgórza
można  objąć  okiem
całe  beczące  stado  dwunogów
naprawdę  jest  ich  niewielu
doliczając  nawet  tych  którzy  przyjdą
z  kronik  bajek  i  żywotów  świętych
ale  dość  tych  rozważań
przenieśmy  się  wzrokiem
do  gardła  doliny
z  którego  dobywa  się  krzyk
po  świście  eksplozji
po  świście  ciszy
ten  głos  bije  jak  źródło  żywej  wody
jest  to  jak  nam  wyjaśniają
krzyk  matek  od  których  odłączają  dzieci
gdyż  jak  się  okazuje
będziemy  zbawieni  pojedynczo
aniołowie  stróże  są  bezwzględni
i  trzeba  przyznać  mają  ciężką  robotę
ona  prosi
–  schowaj  mnie  w  oku
w  dłoni  w  ramionach
zawsze  byliśmy  razem
nie  możesz  mnie  teraz  opuścić
kiedy  umarłam  i  potrzebuję  czułości
starszy  anioł
z  uśmiechem  tłumaczy  nieporozumienie
staruszka  niesie
zwłoki  kanarka
(wszystkie  zwierzęta  umarły  trochę  wcześniej)
był  taki  miły  –  mówi  z  płaczem
wszystko  rozumiał
kiedy  powiedziałam  –
głos  jej  ginie  wśród  ogólnego  wrzasku
nawet  drwal
którego  trudno  posądzić  o  takie  rzeczy
stare  zgarbione  chłopisko
przyciska  siekierę  do  piersi
–  całe  życie  była  moja
teraz  też  będzie  moja
żywiła  mnie  tam
wyżywi  tu
nikt  nie  ma  prawa
–  powiada  –
nie  oddam
ci  którzy  jak  się  zdaje
bez  bólu  poddali  się  rozkazom
idą  spuściwszy  głowy  na  znak  pojednania
ale  w  zaciśniętych  pięściach  chowają
strzępy  listów  wstążki  włosy  ucięte
i  fotografie
które  jak  sądzą  naiwnie
nie  zostaną  im  odebrane
tak  to  oni  wyglądają
na  moment
przed  ostatecznym  podziałem
na  zgrzytających  zębami
i  śpiewających  psalmy

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027050
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2024


Збіґнєв Герберт ПОКИНУТИЙ

1
Я  не  встиг
на  останній  транспорт
 
я  залишився  в  місті
яке  вже  не  місто
 
без  ранкових  щоденників
без  вечірніх  газет
 
немає
в'язнів
годинників
води
 
мені  треба
великий  спочинок
поза  часом
 
подовго  подорожую
крізь  алеї  згорілих  будинків
 
алеями  цукру
розбитого  скла
рису
 
я  міг  би  трактат  написати
про  несподівані  зміни
життя  в  археології
 
2
настала  велика  тиша
 
артилерія  у  передмісті
вдавилась  своєю  відвагою
 
іноді
чується  тільки
набат  обрушених  стін
 
і  легкий  грім
від  хитання  у  повітрі  металу
 
настала  велика  тиша
перед  хижацькою  ніччю
 
часом
з’являється  в  небі
абсурдний  аероплан
 
розкидають  листівки
закликаючи  здатися
я  хотів  би  здатися
та  не  знаю  кому
 
3
зараз  я  оселився
у  найкращім  готелі
 
загиблий  портьє
все  ще  знаходиться  в  ложі
 
через  гору  уламків
просто  проходжу
на  перший  поверх
в  апартаменти
колишньої  коханки  
колишнього  шефа  поліції
 
сплю  на  постелі  з  газет
вкривши  себе  плакатом
оголошуючим  остаточну  перемогу
 
залишилися  в  барі
ліки  від  самотності
 
в  пляшці  жовта  субстанція
і  символічна  наклейка
 
-  Джонні
піднявши  циліндр
віддаляється  швидко  на  Захід
 
нікому  жалкувати
що  я  зостався  покинутий
 
не  вистачило  мені
щастя
і  правої  руки
 
під  стелею
лампочка
як  перевернутий  череп
 
чекаючий  переможців
 
я  п'ю  за  полеглих
я  п'ю  за  дезертирів
 
я  позбавляюся
від  поганих  думок
 
мене  покидає  навіть
передчування  сміття
 
[b]Zbigniew  Herbert  Porzucony[/b]
1
Nie  zdążyłem
na  ostatni  transport
 
pozostałem  w  mieście
które  nie  jest  miastem
 
bez  dzienników  porannych
bez  gazet  wieczornych
 
nie  ma
więzień
zegarów
wody
 
zażywam
wielkich  wczasów
poza  czasem
 
odbywam  długie  wędrówki
przez  aleje  spalonych  domów
 
aleje  cukru
rozbitego  szkła
ryżu
 
mógłbym  napisać  traktat
o  nagłej  przemianie
życia  w  archeologię
 
2
jest  wielka  cisza
 
artyleria  na  przedmieściu
udławiła  się  własnym  męstwem
 
czasem
słychać  tylko
dzwon  walących  się  murów
 
i  lekki  grzmot
bujającej  w  powietrzu  blachy
 
jest  wielka  cisza
przed  nocą  drapieżców
 
niekiedy
na  niebie  pojawia  się
absurdalny  samolot
 
zrzuca  ulotki
wzywające  do  poddania
chętnie  bym  się  poddał
ale  nie  mam  komu
 
3
mieszkam  teraz
w  najlepszym  hotelu
 
zabity  portier
nadal  urzęduje  w  loży
 
z  pagórka  gruzów
wchodzę  wprost
na  pierwsze  piętro
do  apartamentów
byłej  kochanki
byłego  szefa  policji
 
śnię  na  pościeli  z  gazet
przykrywam  się  plakatem
zapowiadającym  ostateczne  zwycięstwo
 
w  barze  zostały
leki  na  samotność
 
butelki  z  żółtym  płynem
i  symboliczną  nalepką
 
–  Johnnie
uchylając  cylindra
oddala  się  szybko  na  Zachód
 
nie  mam  do  nikogo  urazy
że  zostałem  porzucony
 
zabrakło  mi
szczęścia
i  prawej  ręki
 
u  sufitu
żarówka
przypomina  odwróconą  czaszkę
 
czekam  na  zwycięzców
 
piję  za  poległych
piję  za  dezerterów
 
wyzbyłem  się
złych  myśli
 
porzuciło  mnie  nawet
przeczucie  śmieci

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027049
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2024


Чарлз Буковскі Техаска

вона  з  Техасу  і  важить
103  фунти  (1)
і  стоїть  перед
дзеркалом  розчісуючи  океани
рудуватого  волосся
яке  спадає  вниз
по  спині  до  її  сідниць.
волосся  чарує  і  стріляє
іскрами  коли  я  лежу  в  ліжку
і  дивлюся  як  вона  розчісує  своє
волосся.  вона  подібна  до  когось
з  кіно  але  вона
дійсно  тут.  ми  кохаємося
хоча  б  раз  на  день  і
вона  може  розсмішити  мене
у  будь-який  час  коли
захоче.  Техаські  жінки  завжди
здорові,  і  крім  цього  вона
миє  мій  холодильник,  раковину,
ванну,  і  вона  готує
й  годує  мене  здоровою  їжею
і  миє  посуд
теж.
"Хенк,"  каже  вона  мені
тримаючи  банку  грейпфрутового
соку,  "це  найкращий  зі
всіх."
там  сказано:  Техаський  несолодкий
РОЖЕВИЙ  грейпфрутовий  сік.
на  неї  була  схожою  Кетрін  Хепберн  (2)
школяркою,  і  я  дивлюся  як  ці
103  фунти
причесують  дворик  та  як  змінюється
рудувате  волосся
перед  дзеркалом
і  я  відчуваю  її  в  моїх
зап'ястях  і  в  глибині  очей,
і  в  пальцях  ніг  і  в  ногах  і  в  животі
відчуваю  її  і
в  інших  частинах  теж,
і  весь  Лос-Анджелес  падає  вниз
і  плаче  від  щастя,
стіни  притулку  кохання  хитаються  -
океан  рине  в  нього  і  вона  обертається
до  мене  й  каже,  "чорт  візьми  це  волосся!"
і  я  кажу,
"так".
[i](1)  1  фунт  =  453,6  г,  103  фунти  =  46,7208  кг
(2)  Кетрін  Хепберн  -  видатна  американська  акторка,  4  Оскари,  12  номінацій  на  Оскар[/i]
 
[b]Charles  Bukowski  texan[/b]
she’s  from  Texas  and  weighs
103  pounds
and  stands  before  the
mirror  combing  oceans
of  reddish  hair
which  falls  all  the  way  down
her  back  to  her  ass.
the  hair  is  magic  and  shoots
sparks  as  I  lay  on  the  bed
and  watch  her  combing  her
hair.  she’s  like  something
out  of  the  movies  but  she’s
actually  here.  we  make  love
at  least  once  a  day  and
she  can  make  me  laugh
any  time  she  cares
to.  Texas  women  are  always
healthy,  and  besides  that  she’s
cleaned  my  refrigerator,  my  sink,
the  bathroom,  and  she  cooks  and
feeds  me  healthy  foods
and  washes  the  dishes
too.
“Hank,”  she  told  me,
holding  up  a  can  of  grapefruit
juice,  “this  is  the  best  of  them
all.”
it  says:  Texas  unsweetened
PINK  grapefruit  juice.
she  looks  like  Katherine  Hepburn
looked  when  she  was
in  high  school,  and  I  watch  those
103  pounds
combing  a  yard  and  some  change
of  reddish  hair
before  the  mirror
and  I  feel  her  inside  of  my
wrists  and  at  the  backs  of  my  eyes,
and  the  toes  and  legs  and  belly
of  me  feel  her  and
the  other  part  too,
and  all  of  Los  Angeles  falls  down
and  weeps  for  joy,
the  walls  of  the  love  parlors  shake—
the  ocean  rushes  in  and  she  turns
to  me  and  says,  “damn  this  hair!”
and  I  say,
“yes.”
[i]from  "Love  is  a  dog  from  hell"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026612
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2024


Чарлз Буковскі майже написаний вірш

Я  бачу,  як  ти  п'єш  біля  кіоска  тендітними
блакитними  руками,  ні,  руки  не  блакитні
вони  маленькі,  а  кіоск  у  Франції
звідки  ти  написала  мені  цей  останній  лист  і
я  відповів  і  більше  ніколи  не  чув  про  тебе.
ти  писала  божевільні  вірші  про
АНГЕЛІВ  І  БОГА,  усі  верхнім  регістром,  і  ти
знала  відомих  художників  і  більшість  з  них
були  твоїми  коханцями,  і  я  вже  писав,  це  нормально,
йти  вперед,  входити  в  їхнє  життя,  я  не  ревнував
тому  що  ми  ніколи  не  зустрічалися.  ми  були  близько  один  раз
у  Новому  Орлеані,  за  півквартала,  але  ніколи  не  зустрілися,  ніколи
не  доторкнулися.  тож  ти  йшла  зі  знаменитими  і  писала
про  знаменитих,  і,  звичайно,  те,  що  ти  дізналися
полягало  в  тому,  що  знаменитих  хвилює
їхня  слава  -  не  прекрасна  молода  дівчина  в  ліжку
з  ними,  яка  дає  їм  це,  а  потім  прокидається
вранці  писати  великі  вірші  про
АНГЕЛІВ  І  БОГА.  ми  знаємо,  що  Бог  мертвий,  казали  вони
нам,  але  слухаючи  тебе  я  не  був  впевнений.  чи
це  був  верхній  регістр.  ти  була  одним  з
найкращих  поетів  жінок,  і  я  казав  видавцям,
редакторам,  "друкуйте  її,  друкуйте  її,  вона  божевільна,  але  вона
магічна.  в  її  вогні  немає  неправди".  Я  тебе  любив
як  чоловік  любить  жінку,  якої  він  ніколи  не  торкнеться,  тільки
пише  їй,  зберігає  кілька  фотографій.  Я  любив  би
тебе  більше,  якби  сидів  у  маленькій  кімнаті,  розминаючи
сигарету  і  слухав,  як  ти  мочишся  у  ванній,
але  цього  не  сталося.  твої  листи  стали  сумнішими.
твої  коханці  зраджували  тобі.  мала,  відповідав  я,  усі
коханці  зраджують.  це  не  допомагало.  ти  розповідала,  що  
у  тебе  була  лавочка,  щоб  плакати,  і  вона  була  на  мосту  і
міст  був  над  річкою,  і  ти  сиділа  на  лавці
плачу  щовечора  і  плакала  за  коханцями,  які  зробили
боляче  і  забули  тебе.  Я  відповів,  але  ніколи
не  одержав  відповідь.  друг  написав  мені  про  твоє  самогубство
через  3  чи  4  місяці  після  того,  як  це  сталося.  якби  ми  з  тобою  зустрілися,
я,  мабуть,  був  би  несправедливим  з  тобою,  а  ти  
зі  мною.  Так  би  було  краще.
               [i]  З  "Кохання  -  це  собака  з  пекла"[/i]
 
[b]Charles  Bukowski  an  almost  made  up  poem[/b]
I  see  you  drinking  at  a  fountain  with  tiny
blue  hands,  no,  your  hands  are  not  tiny
they  are  small,  and  the  fountain  is  in  France
where  you  wrote  me  that  last  letter  and
I  answered  and  never  heard  from  you  again.
you  used  to  write  insane  poems  about
ANGELS  AND  GOD,  all  in  upper  case,  and  you
knew  famous  artists  and  most  of  them
were  your  lovers,  and  I  wrote  back,  it’s  all  right,
go  ahead,  enter  their  lives,  I’m  not  jealous
because  we’ve  never  met.  we  got  close  once  in
New  Orleans,  one  half  block,  but  never  met,  never
touched.  so  you  went  with  the  famous  and  wrote
about  the  famous,  and,  of  course,  what  you  found  out
is  that  the  famous  are  worried  about
their  fame—not  the  beautiful  young  girl  in  bed
with  them,  who  gives  them  that,  and  then  awakens
in  the  morning  to  write  upper  case  poems  about
ANGELS  AND  GOD.  we  know  God  is  dead,  they’ve  told
us,  but  listening  to  you  I  wasn’t  sure.  maybe
it  was  the  upper  case.  you  were  one  of  the
best  female  poets  and  I  told  the  publishers,
editors,  “print  her,  print  her,  she’s  mad  but  she’s
magic.  there’s  no  lie  in  her  fire.”  I  loved  you
like  a  man  loves  a  woman  he  never  touches,  only
writes  to,  keeps  little  photographs  of.  I  would  have
loved  you  more  if  I  had  sat  in  a  small  room  rolling  a
cigarette  and  listened  to  you  piss  in  the  bathroom,
but  that  didn’t  happen.  your  letters  got  sadder.
your  lovers  betrayed  you.  kid,  I  wrote  back,  all
lovers  betray.  it  didn’t  help.  you  said
you  had  a  crying  bench  and  it  was  by  a  bridge  and
the  bridge  was  over  a  river  and  you  sat  on  the  crying
bench  every  night  and  wept  for  the  lovers  who  had
hurt  and  forgotten  you.  I  wrote  back  but  never
heard  again.  a  friend  wrote  me  of  your  suicide
3  or  4  months  after  it  happened.  if  I  had  met  you
I  would  probably  have  been  unfair  to  you  or  you
to  me.  it  was  best  like  this.
[i]from  "Love  is  a  dog  from  hell"
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2024


Пауль Целан Le menhir*

Височіє
гранітна  сірість.

Сірість  форми,  твоя
незрячість,  зрячість  каменю,  яким
з  нами  Земля  тут  поставлена,  олюднена,
на  язичницькі  тропи  пітьми  і  світла,
в  надвечір’ї,  перед
тобою,  в  небесну  прірву.

Втаємничений,  сюди  доставлений,  зі  спини
вдарений  в  серце.  Жорнами
моря  перемелюваний.

Світлокрилість  твоя  височіє,  вранці,
серед  дроку  і  каменю,
п'ядуном**  непримітним.

Чорний,  кольору
філактерій***,  просто  чекав  їх,
їх,  мо-
литвою  з’єднаних.
[i](Зі  збірки  "Троянда  -  Ніхто")
*  Le  menhir  (фр.  менгір)  –  найпростіша  культова  споруда  у  вигляді  обробленого  людиною  дикого  каменю,  у  якого  вертикальний  розмір  значно  більший  за  горизонтальний.  Вік  2  –  3  тис.  років.  Пауль  Целан  з  дружиною  провели  літо  у  1960  і  1961  роках  у  Бретані.  Ймовірно,  описано  менгір  Керлоас  (Горбань),  на  спині  якого  добре  видно  впадину  ніби  від  удару.
**  П'ядун  -  невеликий  метелик  —  шкідник  дерев,  гусінь  якого  пересувається,  вигинаючи  середню  частину  тіла  вгору,  наче  міряє  простір  п'ядями.
***  Філактерії  –  дві  шкіряні  коробочки,  в  яких  іудеї  зберігають  написані  на  пергаменті  молитви  і  висловлювання  з  Тори.  Їх  підв'язують  під  час  ранкової  молитви  до  лоба  і  до  лівої  руки.[/i]

Paul  Celan  Le  menhir
Wachsendes
Steingrau.

Graugestalt,  augen-
loser  du,  Steinblick,  mit  dem  uns
die  Erde  hervortrat,  menschlich,
auf  Dunkel-,  auf  Weissheidewegen,
abends,  vor
dir,  Himmelsschlucht.

Verkebstes,  hierhergekarrt,  sank
über  den  Herzrücken  weg.  Meer-
mühle  mahlte.

Hellflüglig  hingst  du,  früh,
zwischen  Ginster  und  Stein,
kleine  Phaläne.

Scwarz,  phylakterien-
farben,  so  wart  ihr,
ihr  mit-
betenden  Schoten.

[i]in  Die  Niemandrose,  1963[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026301
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2024


Пауль Целан Вночі, коли гойдає маятник кохання

Вночі,  коли  гойдає  маятник  кохання
між  Вічно  і  Ніколи,
б’єш  твоїм  словом  в  Місяць  серця,
і  твоє  блакитне  грізне
око  сягає  тверді  неба.
З  глибини,  із  сонної  пітьми
лісів  до  нас  приносить  вітер  шепіт,
й  блукає  спізнення,  значне,  як  обрис  майбуття.
Що  зараз  лиш  підноситься  й  спадає,
призначений  в  душі  глибинах  поховати:
сліпий  як  погляди,  якими  обмінялися,
як  поцілунок  часу  на  устах.

Paul  Celan  Nachts,  wenn  das  Pendel  der  Liebe  schwingt
Nachts,  wenn  das  Pendel  der  Liebe  schwingt
zwischen  Immer  und  Nie,
stösst  dein  Wort  zu  den  Monden  des  Herzens
und  dein  gewitterhaft  blaues
Aug  reicht  der  Erde  den  Himmel.
Aus  fernen,  aus  traumgeschwärztem
Hain  weht  uns  an  das  Verhauchte,
und  das  Versäumte  geht  um,  gross  wie  die  Schemen  der  Zukunft.
Was  sich  nun  senkt  und  hebt,
gilt  dem  zuinnerst  Vergrabnen:
blind  wie  der  Blick,  den  wir  tauschen,
küsst  es  die  Zeit  auf  den  Mund.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026297
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2024


Луїс Альберто де Куенка Відчиняй усі двері

Відчиняй  усі  двері:  які  ведуть  до  золота,
які  ведуть  до  влади,  які  ховають  тайну
кохання,  які  таять  незбагненну  загадку
щастя,  які  дають  тобі  вічне  життя
з  радістю  досконалого  бачення.
Відчиняй  усі  двері,  де  тобі  не  показують  диковини
не  надають  значення  плямам  крові
якими  забризкані  стіни  заборонених
кімнат,  без  прикрас  на  стелях,
без  губ,  які  шукають  твою  тінь,
без  священного  слова,  скритого  за  порогами.
Безнадійно,  ввічливо,
стримуючи  сміх,  витираючи  сльози,
на  краю  світу,  в  кінці  дороги,
прислухаючись,  як  свистять  кулі  ворогів
навколо  і  як  співають  солов'ї,
не  сумнівайся,  брате:  відчиняй  усі  двері.
Однак  за  ними  немає  нічого.
 
[b]Luis  Alberto  de  Cuenca  ABRE  TODAS  LAS  PUERTAS[/b]
Abre  todas  las  puertas:  la  que  conduce  al  oro,
la  que  lleva  al  poder,  la  que  esconde  el  misterio
del  amor,  la  que  oculta  el  secreto  insondable
de  la  felicidad,  la  que  te  da  la  vida
para  siempre  en  el  gozo  de  una  visión  sublime.
Abre  todas  las  puertas  sin  mostrarte  curioso
ni  prestar  importancia  a  las  manchas  de  sangre
que  salpican  los  muros  de  las  habitaciones
prohibidas,  ni  a  las  joyas  que  revisten  los  techos,
ni  a  los  labios  que  buscan  los  tuyos  en  la  sombra,
ni  a  la  palabra  santa  que  acecha  en  los  umbrales.
Desesperadamente,  civilizadamente,
conteniendo  la  risa,  secándote  las  lágrimas,
en  el  borde  del  mundo,  al  final  del  camino,
oyendo  cómo  silban  las  balas  enemigas
alrededor  y  cómo  cantan  los  ruiseñores,
no  lo  dudes,  hermano:  abre  todas  las  puertas.
Aunque  nada  haya  dentro.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026272
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2024


Луїс Альберто де Куенка Зачинені двері

Чи  ти  відчиниш  мені  двері?  Важливо
уявляти,  що  принесеш  ти.
Або  чого  не  принесеш.  Чи  що
залишиться  у  параклаузитироні  (1).
Все  літо  я  провів  в  фантазіях,
як  ти  підходиш  до  дверей,
як  возишся  з  замками,
як  зрештою  являєшся  мені
і  кажеш:  "Заходь,  не  залишайся
тут.  Ніч  довга,  нескінченна.  (2)
Не  сплять  ніколи  в  цьому  домі."
[i](1)  Параклаузитирон  -  форма  любовного  вірша,  в  якому  закоханий  оплакує  двері,  які  відділяють  його  від  коханої.  
(2)  "Дуже  довга  ця  ніч  безконечна,  й  не  час  нам  у  домі/  Спати."  (Гомер,  "Одіссея",  Пісня  11,  330.  Цими  словами  Алкіной  заохочував  Одіссея  продовжити  розповідь  про  свої  мандри[/i]

[b]Luis  Alberto  de  Cuenca  PUERTA  CERRADA[/b]
¿Me  abrirías  la  puerta?  Era  importante
pensar  qué  llevarías  puesto  entonces.
O  qué  no  llevarías.  O  si  aquello
se  quedaría  en  un  paraklausíthyron.
Pasé  todo  un  verano  imaginando
cómo  te  dirigías  a  la  puerta,
cómo  manipulabas  los  cerrojos,
cómo,  al  fin,  te  mostrabas  a  mi  vista
y  me  decías:  «Pasa,  no  te  quedes
ahí.  La  noche  es  larga,  interminable.
En  esta  casa  no  se  duerme  nunca.»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026270
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2024


Віслава Шимборська Я НАДТО БЛИЗЬКО, ЩОБ ЙОМУ НАСНИТИСЬ

Я  надто  близько,  щоб  йому  наснитись.
Не  в'юсь  навколо  нього,  не  ховаюсь
під  коренями  дерева.  Я  надто  близько.
Не  моїм  голосом  співає  риба  в  сіті.
Не  з  мого  пальця  перстеньок  скотився.
Я  надто  близько.  Запалав  великий  дім,
на  порятунок  звуть  без  мене.  Надто  близько,
Щоб  у  моїм  волоссі  вдарив  дзвін.
Надто  близько,  щоб  я  могла  прийти  як  гість,
перед  яким  розсовуються  стіни.
Я  не  помру  ніколи  вдруге  так  легко,
так  швидко  поза  тілом,  неусвідомлено,
як  в  його  сні  колись.  Я  надто  близько,
надто  близько.  Я  чую  шикання
і  бачу  полиски  луски  тих  слів,
завмерла  я  в  обіймах.  Він  спить,
в  ту  мить  доступніший  єдиний  раз  в  житті
касирші  мандрівного  цирку  з  єдиним  левом,
ніж  мені,  лежачій  поруч.
Зараз  перед  ним  зростає  в  нім  долина
червонолиста,  заперта  сніжною  горою
у  лазуровому  повітрі.  Я  надто  близько,
щоб  до  нього  впасти  з  неба.  Мій  крик
його  б  міг  тільки  розбудити.  Бідолашна,
обмежена  своєю  особистістю,
а  я  була  березою,  а  я  бувала  ящіркою,
я  являлася  з  часів  і  атласів
у  переливах  барвів  шкір.  Я  мала
щастя  зникати  перед  здивованими  очима,
що  є  багатством  із  багатств.  Я  надто  близько,
надто  близько,  щоб  снитися  йому.
Я  вивільняю  руку  з-під  голови  заснулого,
затерплу,  повну  різьблених  шпильок.
На  вістрі  кожної,  до  зникнення,
є  збитий  ангел.
 
[b]Wisława  Szymborska  JESTEM  ZA  BLISKO,  ŻEBY  MU  SIĘ  ŚNIĆ[/b]
Jestem  za  blisko,  żeby  mu  się  śnić.
Nie  fruwam  nad  nim,  nie  uciekam  mu
pod  korzeniami  drzew.  Jestem  za  blisko.
Nie  moim  głosem  śpiewa  ryba  w  sieci.
Nie  z  mego  palca  toczy  się  pierścionek.
Jestem  za  blisko.  Wielki  dom  się  pali
beze  mnie  wołającej  ratunku.  Za  blisko,
żeby  na  moim  włosie  dzwonił  dzwon.
Za  blisko,  żebym  mogła  wejść  jak  gość,
przed  którym  rozsuwają  się  ściany.
Już  nigdy  po  raz  drugi  nie  umrę  tak  lekko,
tak  bardzo  poza  ciałem,  tak  bezwiednie,
jak  niegdyś  w  jego  śnie.  Jestem  za  blisko,
za  blisko.  Słyszę  syk
i  widzę  połyskliwą  łuskę  tego  słowa,
znieruchomiała  w  objęciu.  On  śpi,
w  tej  chwili  dostępniejszy  widzianej  raz  w  życiu
kasjerce  wędrownego  cyrku  z  jednym  lwem
niż  mnie  leżącej  obok.
Teraz  dla  niej  rośnie  w  nim  dolina
rudolistna,  zamknięta  ośnieżoną  górą
w  lazurowym  powietrzu.  Ja  jestem  za  blisko,
żeby  mu  z  nieba  spaść.  Mój  krzyk
mógłby  go  tylko  zbudzić.  Biedna,
ograniczona  do  własnej  postaci,
a  byłam  brzozą,  a  byłam  jaszczurką,
a  wychodziłam  z  czasów  i  atłasów
mieniąc  się  kolorami  skór.  A  miałam
łaskę  znikania  sprzed  zdumionych  oczu,
co  jest  bogactwem  bogactw.  Jestem  blisko,
za  blisko,  żeby  mu  się  śnić.
Wysuwam  ramię  spod  głowy  śpiącego,
zdrętwiałe,  pełne  wyrojonych  szpilek.
Na  czubku  każdej  z  nich,  do  przeliczenia,
strąceni  siedli  anieli.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026137
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2024


Віслава Шимборська Промова в кімнаті загублених речей ПМ

Я  загубила  кількох  богинь  дорогою  з  півдня  на  північ,
а  також  багатьох  богів  дорогою  зі  сходу  на  захід.
Для  мене  згасли  раз  і  назавжди  пара  зірок,  розкололося  небо.
Для  мене  затонув  у  морі  один  острів,  другий.
Мені  невідомо  точно,  де  залишила  пазурі,  
хто  носить  моє  хутро,  хто  живе  в  моєму  панцирі.
Моя  рідня  померла,  коли  я  виповзла  на  сушу,
і  тільки  якась  кісточка  в  мені  святкує  ці  річниці.
Я  виповзала  зі  шкіри,  транжирила  хребці  і  ніжки,
втрачала  розум  дуже  багато  разів.
Давно  я  закрила  на  все  це  третє  око,
махнула  на  це  плавником,  знизала  гіллям.
 
Розділялася,  зникала,  розвіювалася  чотирма  вітрами.
Сама  собі  дивуюся,  як  мало  від  мене  залишилося:
єдина  персона  в  тимчасовому  людському  роді,
яка  вчора  забула  в  трамваї  всього  лиш  парасольку.
 
[b]Wisława  Szymborska  Przemówienie  w  biurze  znalezionych  rzeczy  [/b]
Straciłam  kilka  bogiń  w  drodze  z  południa  na  północ,  
a  także  wielu  bogów  w  drodze  ze  wschodu  na  zachód.  
Zgasło  mi  raz  na  zawsze  parę  gwiazd,  rozstąp  się  niebo.  
Zapadła  mi  się  w  morze  wyspa  jedna,  druga.  
Nie  wiem  nawet  dokładnie,  gdzie  zostawiłam  pazury,  
kto  chodzi  w  moim  futrze,  kto  mieszka  w  mojej  skorupie.  
Pomarło  mi  rodzeństwo,  kiedy  wypełzłam  na  ląd  
i  tylko  któraś  kostka  świętuje  we  mnie  rocznicę.  
Wyskakiwałam  ze  skóry,  trwoniłam  kręgi  i  nogi,  
odchodziłam  od  zmysłów  bardzo  dużo  razy.  
Dawno  przymknęłam  na  to  wszystko  trzecie  oko,  
machnęłam  na  to  płetwą,  wzruszyłam  gałęziami.  
 
Podziało  się,  przepadło,  na  cztery  wiatry  rozwiało.  
Sama  się  sobie  dziwię,  jak  mało  ze  mnie  zostało:  
pojedyncza  osoba  w  ludzkim  chwilowo  rodzaju,  
która  tylko  parasol  zgubiła  wczoraj  w  tramwaju

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026136
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2024


Рон Паджетт Зубна щітка

Як  пензель  -
дитя  звичайного  віника,
який  доводиться  кузеном  мітли  двірника,
так  я  -  зубна  щітка,  
коли  це  стосується  щетини,
недостатньо  сердитий
чи  можливо  надто  сердитий,
щоб  берегти  свою  щетину  незайманою
бо  мені  відомо  що  сміття
у  світі  занадто  багато
щоб  я  міг  з  ним  упоратися.
Якби  я  міг  урятувати  світ,
ставши  розіп'ятим,
звичайно  я  б  погодився.
Але  хто  розпинатиме
зубну  щітку  на  хресті?

[b]Ron  Padgett  Toothbrush[/b]
As  the  whisk  broom
is  the  child  of  the  ordinary  broom,
which  is  cousin  to  the  janitor’s  broom,
I  am  a  toothbrush
when  it  comes  to  bristling,
insufficiently  angry
or  maybe  too  angry
to  keep  my  bristles  intact
since  I  know  the  debris
of  the  world  is  too  great
for  me  to  handle.
If  I  could  save  the  world
by  being  crucified
I  certainly  would.
But  who  would  nail
a  toothbrush  to  a  cross?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025984
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2024


Рон Паджетт Світ наш

Хтось  був  першим,  хто  сказав
"Я  вважаю  світ  твоїм"
і  як  він  чи  вона  це  вигадали?
Це  така  річ  яку
одні  приписують  богу
або  великому  філософу
або  збожеволілому
одного  чудового  дня.  Зараз
це  кліше
тому  що  ми  не  здатні  про  це  думати,
ми  здатні  лише  почути  себе,  сказавши  це.

Є  багато  речей,  про  які  ми  думати  не  здатні
або  не  хочемо.  Це  важко
наприклад
уявляти  шкіру  як  орган  -
одним  з  органів  є  нирка  або  музичний  інструмент
або  навіть  видання  -
але  запитайте  будь-якого  лікаря
і  лікар  скаже
"Так,  шкіра  це  орган."
Уявіть  собі,  що  цей  орган  видалити
(обідрати  шкіру  з  живого)
або  краще  не  треба
принаймні  не  так  вражаюче.
Краще  ставити  бар'єр
між  собою  і  речами
які  можуть  бути  жахливими
як  життя.

Не  ходи  по  кругу  цілий  день
думаючи  про  життя  -
роблячи  так,  ставиш  бар'єр
між  собою  і  його  митями.
Тобі  потрібні  ці  миті
щоб  ти  міг  бути  присутнім  в  них,
і  мені  потрібно,  щоб  ти  в  них  був  зі  мною
бо  я  вважаю  світ  нашим
і  містичні  барикади
які  роблять  це  можливим.

Але  ти  кажеш
"Спочатку  ти  пропонуєш  прибрати  бар'єр
а  потім  не  прибирати".
Так,  тому  що  це
два  різні  бар'єри,
один  бар'єр  проти  життя
інший  бар'єр  проти  того,  щоб  бути  живим.
Бути  живим  це  добре,  життя  це  погано.

"Отже,  як  щодо  бути  мертвим?
Це  погано?
А  як  щодо  неба?"
Я  не  задумуюся  як  бути  мертвим
тому  що  я  не  можу  пам'ятати  як  це,
але  я  знаю
що  це  страшно  і  радісно  бути  частиною  небес
і  не  відомо,  це  яка  з  твоїх  частин.
Якщо  ти  не  думаєш  про  це,
лише  за  умови  що  ти  не  думаєш  про  це,
в  такому  разі
ти  знаходиш  себе,  дивлячись  угору  і  кажеш
"Це  найсмачніший  кукурузний  коржик,  який  я  коли-небудь  їв."
Услід  за  цим  позіхаєш  наприкінці  довгого  і  насиченого  дня,
все  затихає  і  радує
всередині  свідомості  оточеної  ніччю
в  якій  знаки  оклику  перетворюються  в  єдину  крапку.

[b]Ron  Padgett  The  World  of  Us[/b]
Who  was  the  first  person  to  say
“I  think  the  world  of  you”
and  how  did  he  or  she  come  up  with  it?
It’s  the  kind  of  thing
one  ascribes  to  a  god
or  a  great  philosopher
or  a  lunatic
on  a  good  day.  Now
it’s  a  cliché
because  we  can’t  think  it,
we  can  only  hear  ourselves  saying  it.

There  are  a  lot  of  things  we  can’t  think
or  don’t  want  to.  It’s  hard
for  example
to  think  of  skin  as  an  organ
—an  organ  is  a  kidney  or  a  musical  instrument
or  even  a  publication—
but  ask  any  doctor
and  the  doctor  will  say
“Yes,  the  skin  is  an  organ.”
Imagine  having  that  organ  removed
(being  skinned  alive)
or  rather  don’t
at  least  not  too  vividly.
It’s  better  to  keep  a  barrier
between  oneself  and  things
that  can  be  horrendous
like  life.

Don’t  go  around  all  day
thinking  about  life—
doing  so  will  raise  a  barrier
between  you  and  its  instants.
You  need  those  instants
so  you  can  be  in  them,
and  I  need  you  to  be  in  them  with  me
for  I  think  the  world  of  us
and  the  mysterious  barricades
that  make  it  possible.

But  you  say
“First  you  say  to  raise  a  barrier
and  then  not  to.”
Yes,  because  these
are  two  different  barriers,
one  a  barrier  against  life,
the  other  a  barrier  against  being  alive.
Being  alive  is  good,  life  is  bad.

“So,  what  about  being  dead?
Is  that  bad?
And  what  about  heaven?”
I  don’t  know  about  being  dead
because  I  can’t  remember  what  it  was  like,
but  I  do  know
that  it  is  awful  and  amusing  to  be  part  heaven
and  not  know  which  part  of  you  it  is.
Unless  you  don’t  think  about  it,
in  which  case
you  find  yourself  looking  up  and  saying
“That  is  the  best  cornbread  I’ve  ever  eaten.”
Along  with  it  comes  a  yawn  at  the  end  of  a  long  and  satisfying  day,
everything  quiet  and  thrilling
inside  a  consciousness  surrounded  by  a  night
in  which  exclamation  marks  are  flying  toward  a  single  point.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025983
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2024


Лі Бо З циклу Дух старовини № 32

Жне  золото  Дух  Осені  Жушоу,
Тонкий,  як  тятива,  над  морем  Місяць,
Дзвенять  цикади,  і  пливе  журбою
Безмежною  їх  нескінченна  пісня.
 
Куди  поділися  щасливі  дні?
Які  нам  зміни  Небо  провіщає?
Осінній  холод  і  вітри  сумні,
Пітьма  безмірна  і  зірки  не  сяють.
 
Така  журба,  що  краще  помовчати,
Лиш  ранку  сум  піснями  передати.

[i]744  р.
За  перекладом  С.Торопцева
Жушоу  -  дух  сьомого  місяця  року  за  місячним  календарем,  першого  місяця  осені.  Його  зображували,  як  він  зі  змією  за  лівим  вухом  летить  на  двох  драконах.
Золото  -  один  з  п'яти  елементів  світоустрою,  співвідноситься  з  заходом  і  осінню.
Молодий  місяць  традиційно  зображувався  як  лук  з  натягнутою  тятивою.
Море  -  ймовірно  водний  простір,  утворений  осіннім  розливом  рік  і  озер  в  Цюпу,  де  знаходився  Лі  Бо
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025764
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2024


Лі Бо Восени піднімаюся на Північну вежу Се Тяо в Сюаньчені

Громади  гір  у  небі  променистім
Неначе  намальовані  стоять.
Тут  два  потоки  обнімають  місто,
І  два  мости  веселками  висять.
Платанам  сумно  в  вогняній  одежі,
Палають  клени  в  золотій  красі.
Піднявшись  в  місті  на  Північну  вежу,
Вірші  Се  Тяо  згадують  усі
За  перекладом  О.Гітовича

Се  Тяо  —  знаменитий  поет  V  ст.,  майстер  пейзажної  лірики.  Будучи  губернатором  в  Сюаньчені,  Се  Тяо  збудував  вежу  у  північній  частині  міста,  звідки  відкривася  прекрасний  краєвид.  Лі  Бо  дуже  любив  вірші  Се  Тяо

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025761
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2024


Збіґнєв Герберт Пан Когіто розглядає в дзеркалі своє обличчя

Хто  розписав  наші  обличчя  наче  віспою
каліграфічним  почерком  виводячи  свої  „о”
а  від  кого  маю  подвійне  підборіддя
від  якого  ненажери  якщо  вся  моя  душа
зітхала  за  аскетизмом  для  чого  очі
посаджені  так  близько  то  ж  він  а  не  я
видивлявся  з  хащів  набіг  венедів
вуха  надто  відтопирені  дві  мушлі  зі  шкіри
мабуть  спадок  від  пращура  який  ловив  відлуння  
гуркочучого  бігу  мамонтів  в  степу
чоло  не  надто  високе  думок  надто  мало  -  
жінки  золото  землі  не  дадуть  звалитися  з  коня  –
князь  думав  про  них  але  вітром  мчав  по  дорогах
роздирав  пальцями  мури  і  раптом  з  голосним  криком
падав  у  порожнечу  щоб  повернутися  в  мене
і  все  ж  я  купував  у  мистецьких  салонах  
пудру  мікстури  мазі
помади  для  шляхетності
прикладав  до  очей  мармурову  зелень  Веронезе
Моцартом  стирав  вуха  
удосконалював  ніздрі  запахом  старих  книг
у  дзеркалі  успадкований  мною
мішок  обличчя  для  ферментації  древньої  плоті
середньовічної  хтивості  і  гріхів
палеолітного  голоду  і  страху
яблуко  падає  біля  яблуні
тіло  скуте  різновидом  ланцюгів  
так  я  програв  поєдинок  з  обличчям.

[b]Zbigniew  Herbert  PAN  COGITO  OBSERWUJE  W  LUSTRZE  SWOJĄ  TWARZ[/b]
Kto  pisał  nasze  twarze  na  pewno  ospa  
kaligraficznym  piórem  znacząc  swoje  "o"  
lecz  po  kim  mam  podwójny  podbródek  
po  jakim  żarłoku  gdy  cała  moja  dusza  
wzdychała  do  ascezy  dlaczego  oczy  
osadzone  tak  blisko  wszak  to  on  nie  ja  
wypatrywał  wśród  chaszczy  najazdu  Wenedów  
uszy  zbyt  odstające  dwie  muszle  ze  skóry  
zapewne  spadek  po  praszczurze  który  łowił  echo  
dudniącego  pochodu  mamutów  przez  stepy  
czoło  niezbyt  wysokie  myśli  bardzo  mało  
-  kobiety  złoto  ziemia  nie  dać  się  strącić  z  konia  -  
książę  myślał  za  nich  a  wiatr  niósł  po  drogach  
darli  palcami  mury  i  nagle  z  wielkim  krzykiem  
spadali  w  próżnię  by  powrócić  we  mnie  
a  przecież  kupowałem  w  salonach  sztuki  
pudry  mikstury  maście  
szminki  na  szlachetność  
przykładałem  do  oczu  marmur  zieleń  Veronese`a  
Mozartem  nacierałem  uszy  
doskonaliłem  nozdrza  wonią  starych  książek  
przed  lustrem  twarz  odziedziczoną  
worek  gdzie  fermentują  dawne  mięsa  
żądze  i  grzechy  średniowieczne  
paleolityczny  głód  i  strach  
jabłko  upada  przy  jabłoni  
w  łańcuch  gatunków  spięte  ciało  
tak  to  przegrałem  turniej  z  twarzą

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025693
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2024


Збіґнєв Герберт Відповідь

Це  буде  ніч  в  глибокому  снігу
який  зуміє  приглушити  кроки
глибокі  тіні  перетворять
тіла  на  дві  калюжі  тьми
ми  лежимо  спинивши  подих
і  найтихіший  шепіт  думки

якщо  не  вистежать  вовки
й  людина  в  шубі  не  стряхне
на  наші  груди  наглу  смерть
треба  зірватися  і  бігти
під  оплески  сухих  коротких  залпів
на  той  жаданий  берег

всюди  одна  і  та  ж  земля
вчить  розуму  людей  повсюди
прозорими  сльозами  дня
виходить  місяць
і  зводить  білий  дім  для  нас

то  буде  ніч  тяжкої  яви
й  підпільних  задумів  
що  мають  смак  хліба  і  горілки  легкість
та  вибір  залишатись  тут  
підкріплюється  сном  про  пальми
сон  обірветься  вмить  приходом
поважних    трьох  з  заліза  й  гуми
які  засвідчать  імена  засвідчать  страх
й  накажуть  йти  униз  по  сходах
нічого  не  дадуть  з  собою  взяти
окрім  співчутливих  облич  сторожі

еллінське  римське  середньовічне
індійське  італійське  єлизаветинське
насамперед  французьке  можливо
трохи  веймарське  й  версальське
так  рухаємо  ми  свої  вітчизни
по  одному  хребту  єдиної  землі

але  єдина  та  яку  ти  захищаєш
вважаєш  кращою  і  найєдинішою
це  та  де  ти  у  землю  ляжеш
або  лопати  рішуче  дзвякання
вириє  задумам  велику  яму.

[b]Zbigniew  Herbert  ODPOWIEDŹ[/b]
To  będzie  noc  w  głębokim  śniegu
który  ma  moc  głuszenia  kroków
w  głębokim  cieniu  co  przemienia
ciała  na  dwie  kałuże  mroku
leżymy  powstrzymując  oddech
i  nawet  szept  najlżejszy  myśli

jeśli  nas  nie  wyśledzą  wilki
i  człowiek  w  szubie  co  kołysze
na  piersi  szybkostrzelną  śmierć
poderwać  trzeba  się  i  biec
w  oklasku  suchym  krótkich  salw
na  tamten  upragniony  brzeg

wszędzie  ta  sama  ziemia  jest
naucza  mądrość  wszędzie  człowiek
białymi  łzami  dzień
księżyc  wschodzi
i  biały  dom  buduje  nam

to  będzie  noc  po  trudnej  jawie
to  konspiracja  wyobraźni
ma  chleba  smak  i  lekkość  wódki
lecz  wybór  by  pozostać  tu
potwierdza  każdy  sen  o  palmach
przerwie  sen  nagle  wejście  trzech
wysokich  z  gumy  i  żelaza
sprawdzą  nazwisko  sprawdzą  strach
i  zejść  rozkażą  w  dół  po  schodach
nic  z  sobą  zabrać  nie  pozwolą
prócz  współczującej  twarzy  stróża

helleńska  rzymska  średniowieczna
indyjska  elżbietańska  włoska
francuska  nade  wszystko  chyba
trochę  weimarska  i  wersalska
tyle  dźwigamy  naszych  ojczyzn
na  jednym  grzbiecie  jednej  ziemi

lecz  ta  jedna  której  strzeże
liczba  najbardziej  pojedyncza
jest  tutaj  gdzie  cię  wdepczą  w  grunt
lub  szpadlem  który  bardzo  dzwoni
tęsknocie  zrobią  spory  dół.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025689
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2024


Збіґнєв Герберт Пан Когіто і уява

І
Пан  Когіто  ніколи  не  довіряв
фокусам  уяви

фортепіано  на  вершині  Альп
грало  йому  фальшиві  концерти

він  не  цінував  лабіринти
сфінкс  викликав  у  нього  відразу

він  жив  у  будинку  без  підвалів
дзеркал  і  діалектики

джунглі  заплутаних  образів
не  були  його  вітчизною

він  зрідка  літав
на  крилах  метафори
потім  падав,  як  Ікар
в  обійми  Великої  Матері

любив  тавтологію
тлумачив
idem  per  idem  (1)

що  птах  є  птахом
неволя  неволею

ніж  є  ножем
смерть  смертю

любив
плоский  горизонт
прямі  лінії
земне  тяжіння

2
Пан  Когіто  буде  зарахований
до  категорії  незначних

він  байдуже  прийме  вирок
майбутніх  дослідників  літер

він  вживав  уяву
для  зовсім  інших  цілей

хотів  зробити  з  неї
знаряддя  співчуття

прагнув  зрозуміти  до  кінця

-  ніч  Паскаля
-  природу  діаманта
-  печаль  пророків
-  гнів  Ахіллеса
-  шаленство  людиновбивців
-  мрії  Марії  Стюарт
-  страх  неандертальців
-  відчай  останніх  ацтеків
-  тривалу  агонію  Ніцше
-  радість  художника  з  Ласко  (2)
-  зростання  й  падіння  дуба
-  зростання  й  падіння  Риму

потім  воскрешати  мертвих
дотримуватися  укладених  угод

уява  пана  Когіто
здійснює  рух  маятника

направлений  точно
від  страждання  до  страждань

в  ній  немає  місця
для  штучних  вогнів  поезії

він  хоче  залишитися  вірним
сумнівній  ясності
[i](1)  Idem  per  idem  (лат.)  -  те  ж  саме  через  те  ж  саме.
(2)  Печера  Ласко  -  одна  з  найважливіших  палеолітичних  пам'яток  за  кількістю,  якістю  і  збереженням  наскельних  зображень.  Ласко  називають  "Сикстинською  капелою  первісного  живопису».[/i]

[b]Zbigniew  Herbert  Pan  Cogito  i  wyobraźnia[/b]
1
Pan  Cogito  nigdy  nie  ufał
sztuczkom  wyobraźni

fortepian  na  szczycie  Alp
grał  mu  fałszywe  koncerty

nie  cenił  labiryntów
sfinks  napawał  go  odrazą

mieszkał  w  domu  bez  piwnic
luster  i  dialektyki

dżungle  skłębionych  obrazów
nie  były  jego  ojczyzną

unosił  się  rzadko
na  skrzydłach  metafory
potem  spadał  jak  Ikar
w  objęcia  Wielkiej  Matki

uwielbiał  tautologie
tłumaczenie
idem  per  idem

że  ptak  jest  ptakiem
niewola  niewolą

nóż  jest  nożem
śmierć  śmiercią

kochał
płaski  horyzont
linię  prostą
przyciąganie  ziemi

2
Pan  Cogito  będzie  zaliczony
do  gatunku  minores

obojętnie  przyjmie  wyrok
przyszłych  badaczy  litery

używał  wyobraźni
do  całkiem  innych  celów

chciał  z  niej  uczynić
narzędzie  współczucia

pragnął  pojąć  do  końca

–  noc  Pascala
–  naturę  diamentu
–  melancholię  proroków
–  gniew  Achillesa
–  szaleństwa  ludobójców
–  sny  Marii  Stuart
–  strach  neandertalski
–  rozpacz  ostatnich  Azteków
–  długie  konanie  Nietzschego
–  radość  malarza  z  Lascaux
–  wzrost  i  upadek  dębu
–  wzrost  i  upadek  Rzymu

zatem  ożywiać  zmarłych
dochować  przymierza

wyobraźnia  Pana  Cogito
ma  ruch  wahadłowy

przebiega  precyzyjnie
od  cierpienia  do  cierpienia

nie  ma  w  niej  miejsca
na  sztuczne  ognie  poezji

chciałby  pozostać  wierny
niepewnej  jasności

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025084
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2024


Збіґнєв Герберт субстанція

Ні  в  головах  де  гаснуть  гострі  тіні  прапорів
ні  у  розтятих  грудях  кинутих  в  стерню
ні  у  руках  тримаючих  холодний  скіпетр  і  державу
ні  в  дзвоні  серця
ні  в  підніжжі  собору
не  вміщується  все
 
ті,  які  котять  возики  поганим  бруком  передмість
і  утікають  від  пожежі  з  банкою  борщу
які  приходять  на  руїни  не  для  пошуку  загиблих
а  щоб  знайти  димар  залізний  з  пічки
голодні  -  закохані  в  життя
у  морду  биті  -  закохані  в  життя
яких  назвати  важко  цвітом
але  вони  тіла
то  є  живуча  плазма
з  двома  руками  затуляти  голови
з  двома  ногами  швидко  утікати
придатні  добувати  їжу
придатні  дихати
придатні  дати  життя  під  мурами  в'язниці
 
ті  гинуть  
що  закохані  в  прекрасне  слово  більш  ніж  у  ситні  запахи
але  на  щастя  їх  небагато
 
народ  живе
і  повернувшись  з  повними  мішками  з  дороги  втечі
возводить  тріумфальну  арку
прекрасно  вмерлим.

[b]Zbigniew  Herbert  substancja[/b]
Ani  w  głowach  które  gasi  ostry  cień  proporców
ani  w  piersiach  otwartych  poniechanych  na  rżysku
ani  w  dłoniach  dźwigających  zimne  berło  i  jabłko
ani  w  sercu  dzwonu
ani  pod  stopami  katedry
nie  zawiera  się  wszystko
 
ci  którzy  toczą  wózki  po  źle  brukowanym  przedmieściu
i  uciekają  z  pożaru  z  butlą  barszczu
którzy  wracają  na  ruiny  nie  po  to  by  wołać  zmarłych
ale  aby  odnaleźć  rurę  żelaznego  piecyka
głodzeni  -  kochający  życie
bici  w  twarz  -  kochający  życie
których  trudno  nazwać  kwiatem
ale  są  ciałem
to  jest  żywą  plazmą
dwoje  rąk  do  zasłaniania  głowy
dwoje  nóg  szybkich  w  ucieczce
zdolność  zdobywania  pokarmu
zdolność  oddychania
zdolność  przekazywania  życia  pod  murem  więziennym
 
giną  ci
którzy  kochają  bardziej  piękne  słowa  niż  tłuste  zapachy
ale  jest  ich  na  szczęście  niewielu
 
naród  trwa
i  wracając  z  pełnymi  workami  ze  szlaków  ucieczki
wznosi  łuk  triumfalny
dla  pięknych  umarłych

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025082
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2024


Воллес Стівенс Послідовність особливого

Сьогодні  плаче  лист,  висить  на  гілці,  рветься  
На  вітрі,  небуття  зими  стає  все  ближче.
Там  повно  крижаних  примар  й  потвор  зі  снігу.

Це  плаче  лист...  Тримається  і  просто  плаче.
Це  щирий  плач,  який  направлений  до  когось.
Повторює,  що  він  частина  загального,

Що  в  цьому  є  конфлікт,  що  має  місце  спротив;
Залишитись  частиною  -  зусилля  слабне:
Він  відчуває  життя  того,  хто  дав  життя.

Це  плаче  лист.  Не  плач  до  Бога  про  увагу,
Не  дим  розвіяних  героїв,  не  плач  людей.
Це  плаче  лист,  що  він  себе  не  перевершив,

Фантазія  відсутня,  чи  замало  сенсу
Останні  слухачі  знайдуть  у  його  суті,
Доки  нарешті  його  плач  не  обірветься.  
[i]1952

В  пізніх  віршах,  написаних  після  70  років,  Воллес  Стівенс  продовжує  досліджувати  природу  поезії,  роль  творчої  уяви,  бореться  зі  своєю  тривогою  старіння,  втомою  та  страхом,  що  його  поетична  сила  занепадає.  Хіба  не  відчувається,  що  мертвий  лист,  який  чіпляється  за  гілку  -  образ  старіння  й  смерті?  Хіба  його  плач,  що  «він  себе  не  перевершив»,  не  є  відображенням  страху  Стівенса,  що  він  не  зміг  подолати  обмеженість  своєї  особистості?  
[/i]
[b]Wallace  Stevens  The  Course  of  a  Particular[/b]
Today  the  leaves  cry,  hanging  on  branches  swept  by  wind,
Yet  the  nothingness  of  winter  becomes  a  little  less.
It  is  still  full  of  icy  shades  and  shapen  snow.

The  leaves  cry  .  .  .  One  holds  off  and  merely  hears  the  cry.
It  is  a  busy  cry,  concerning  someone  else.
And  though  one  says  that  one  is  part  of  everything,

There  is  a  conflict,  there  is  a  resistance  involved;
And  being  part  is  an  exertion  that  declines:
One  feels  the  life  of  that  which  gives  life  as  it  is.

The  leaves  cry.  It  is  not  a  cry  of  divine  attention,
Nor  the  smoke-drift  of  puffed-out  heroes,  nor  human  cry.
It  is  the  cry  of  leaves  that  do  not  transcend  themselves,

In  the  absence  of  fantasia,  without  meaning  more
Than  they  are  in  the  final  finding  of  the  ear,  in  the  thing
Itself,  until,  at  last,  the  cry  concerns  no  one  at  all.
1952

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024972
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2024


Алан Льюїс Прощання

Моя  кохана,  час  настав  прощатись,  
Й  піти,  як  йдуть  закохані,  навіки;
Лишився  вечір  разом  полежати,  
Упакуватися,  зробити  мітки.

За  газ  сплатив  я  свій  останній  шилінг
Й  дивлюсь,  як  впав  твій  одяг  на  коліна,
Й  лежу  спокійно,  так  що  шерхіт  гребінця
З'єднався  з  шелестом  дерев  осінніх.

Запам'ятаю  речі  незлічимі,
Сповила  голову  мумійна  тиша:
Я  п'ю,  наливши  воду  із  графина;
Ти  кажеш:  "Коштує  гінею  ліжко",

Вслід:  "Газу  і  тепла  залишить  варто
Жильцям  наступним,  й  ці  засохлі  квіти",
І  відвернешся,  боячись  сказати
Важкі  слова,  що  випала  нам  Вічність.

Цілунками  закриєш  мої  очі,  
Мов  вразив  страхом  Бог  дитячий  позір;
Блисне  вода  в  розкритій  чаші  часу
Чи  то  його  прозорі  марні  сльози.

Відмовимося  від  всього,  крім  себе;
Наш  егоїзм  піде  від  нас  останнім;
Залишені  сліди  засипле  снігом.
Зітхання  наші  -  це  землі  дихання,  

Зробився  всесвіт  нашим  рідним  домом,  
Наш  подих  вітром  ніздрі  нам  назвали,
Наші  серця  -  фортеці  насолоди,
Крізь  сім  морів  смертей  покрокували.

Коли  все  станеться,  з  смарагдом  перстень,  
Дарунок  мій,  на  пальці  щоб  лишила,    
Я  ж  берегтиму  на  старій  шинелі  
Ті  латки,  що  ти  ввечері  нашила.
[i]1942
Алана  Льюїса  (01/07/1915  -  05/03/1944)  вважають  одним  з  найвидатніших  поетів  Другої  світової  війни.  
Вірш  "Прощання"  він  написав  для  своєї  дружини  Гвено  Меверід  Елліс,  з  якою  познайомився  у  1939  році  і  одружився  05/07/1941  року,  коли  вже  проходив  медичну  комісію  перед  зарахуванням  у  Королівське  інженерне  військо.  Чутливий  юнак  не  годився  для  війни.  Він  не  хотів  убивати,  і  спочатку  мав  намір  відмовитися  від  військової  служби  з  релігійних  переконань.  Але  неприйняття  того,  що  Гітлер  і  нацистський  режим  робили  в  Європі,  не  дозволили  йому  залишатися  осторонь,  коли  інші  воюють.  Ще  у  травні  1939  року  він  писав:  "Армія,  кривава,  дурна,  смішна,  червонолиця  армія  -  у  своєму  криваво-нудному  хакі  -  не  дай  мені,  Боже,  приєднатися".  І  вже  через  кілька  місяців:  «Я,  ймовірно,  приєднаюся…  У  мене  глибоке  фаталістичне  відчуття,  що  я  піду.  Частково  тому,  що  я  хочу  відчути  життя  в  такій  мірі,  на  яку  я  здатний…  Але  я  не  знаю  –  я  не  збираюся  вбивати.  Можливо,  натомість  вб’ють  мене".
Історія  Льюїса,  безперечно,  є  трагедією  –  це  життя,  обірване  жахливою  війною,  війною,  яку  він  ненавидів.  Він  написав  дві  невеликі  поетичні  збірки  та  дві  короткі  книжки  прози.  Вони  витримали  випробування  часом.  Хтозна,  чого  б  він  досяг,  якби  мав  хоча  б  ще  кілька  років  життя  і  творчості.
Алан  Льюїс  загинув  у  віці  28  років  у  Бірмі  через  "трагічну  випадковість".  Постріл  у  голову  зі  свого  пістолета  великодушно  не  назвуть  самогубством.[/i]

[b]Alun  Lewis  Goodbye[/b]
So  we  must  say  Goodbye,  my  darling,
And  go,  as  lovers  go,  for  ever;
Tonight  remains,  to  pack  and  fix  on  labels
And  make  an  end  of  lying  down  together.

I  put  a  final  shilling  in  the  gas,
And  watch  you  slip  your  dress  below  your  knees
And  lie  so  still  I  hear  your  rustling  comb
Modulate  the  autumn  in  the  trees.

 And  all  the  countless  things  I  shall  remember
Lay  mummy-cloths  of  silence  round  my  head;
I  fill  the  carafe  with  a  drink  of  water;
You  say  ‘We  paid  a  guinea  for  this  bed,’

 And  then,  ‘We’ll  leave  some  gas,  a  little  warmth
For  the  next  resident,  and  these  dry  flowers,’
And  turn  your  face  away,  afraid  to  speak
The  big  word,  that  Eternity  is  ours.

 Your  kisses  close  my  eyes  and  yet  you  stare
As  though  God  struck  a  child  with  nameless  fears;
Perhaps  the  water  glitters  and  discloses
Time’s  chalice  and  its  limpid  useless  tears.

Everything  we  renounce  except  our  selves;
Selfishness  is  the  last  of  all  to  go;
Our  sighs  are  exhalations  of  the  earth,
Our  footprints  leave  a  track  across  the  snow.

We  made  the  universe  to  be  our  home,
Our  nostrils  took  the  wind  to  be  our  breath,
Our  hearts  are  massive  towers  of  delight,
We  stride  across  the  seven  seas  of  death.

Yet  when  all’s  done  you’ll  keep  the  emerald
I  placed  upon  your  finger  in  the  street;
And  I  will  keep  the  patches  that  you  sewed
On  my  old  battledress  tonight,  my  sweet.
1942

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024371
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2024


Герман Гессе Квітка, дерево, птиця

Ти  один  в  порожнечі,
Самота  серце  палить,
Тебе  з  прірви  вітає
Чорна  квітка  печалі.

Розчепірило  гілля
вгору  дерево  горя
Нескінченності  птиця
Співає  у  кроні

Змовкла  квітка  печалі
Не  знаходить  ні  слова,
Пнеться  дерево  в  хмари,
Птах  не  змовкне  ніколи
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=UKUF6xghrjQ[/youtube]
[b]Hermann  Hesse  Blume,  Baum,  Vogel[/b]
Bist  allein  im  Leeren,
Glühst  einsam,  Herz,
Grüßt  dich  am  Abgrund
Dunkle  Blume  Schmerz.

Reckt  seine  Äste
Der  hohe  Baum  Leid,
Singt  in  den  Zweigen
Vogel  Ewigkeit.

Blume  Schmerz  ist  schweigsam,
Findet  kein  Wort,
Der  Baum  wächst  bis  in  die  Wolken,
Und  der  Vogel  singt  immerfort.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2024


Райнер Марія Рільке МУЗИКА

Що  граєш,  хлопчику?  Заповнюється  сад,
немов  шепочуть  кроки  повеління.
Що  граєш,  хлопчику?  Дивись,  твоя  душа
заплутається  в  заростях  сірінги*.

Як  виманиш  її?  Ці  звуки  як  темниця,
вона  в  них  загубилась,  заблукалась;
сильніша  за  твоє  життя  ця  пісня,
що  з  твоїх  мрій,  ридаючи,  прорвалась.

Вели  їй  змовкнути,  нехай  душа  спокійно
вернеться  звично  до  припливів  і  відпливів,    
туди,  де  виростала  мудро  й  вільно,
перш  ніж  ця  ніжна  гра  її  заполонила.

Як  її  крила  падають  безсило:
Ти,  здатен,  мрійнику,  польоти  погубити,
твої  сумні  пісні  підріжуть  її  крила,
щоб  через  мур  до  мене  не  злетіла,
коли  покличу  радість  розділити.
[i]*  Сірінга  –  одна  з  німф-гамадріад,  які  народжуються  й  гинуть  разом  з  деревом.  Сірінга  шанували  Артеміду  і  берегла  свою  цноту.  Боги  й  сатири  не  раз  домагалися  кохання  прекрасної  діви.  Закохався  в  неї  і  сатир  Пан.  Втікаючи  від  нього,  Сірінга  кинулася  до  річки  Ладон,  благаючи  своїх  сестер  наяд  захистити  її.  Наяди  перетворили  її  на  очерет,  який  колихаючись  від  вітру  видавав  жалібні  звуки.  Пан  зробив  з  очерету  багатоствольну  флейту,  яку  називають  панфлейтою  або  сірінгою.  За  іншою  легендою  сірінга  й  авлос  були  винайдені  Марсієм.[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=uICysLwkzDA[/youtube]

[b]Rainer  Maria  Rilke  MUSIK  [/b]
Was  spielst  du,  Knabe?  Durch  die  Garten  gings  
wie  viele  Schritte,  flüsternde  Befehle.  
Was  spielst  du,  Knabe?  Siehe  deine  Seele  
verfing  sich  in  den  Stäben  der  Syrinx.  

Was  lockst  du  sie?  Der  Klang  ist  wie  ein  Kerker,  
darin  sie  sich  versäumt  und  sich  versehnt;  
stark  ist  dein  Leben,  doch  dein  Lied  ist  stärker,  
an  deine  Sehnsucht  schluchzend  angelehnt.  -  

Gieb  ihr  ein  Schweigen,  daß  die  Seele  leise  
heimkehre  in  das  Flutende  und  Viele,  
darin  sie  lebte,  wachsend,  weit  und  weise,  
eh  du  sie  zwangst  in  deine  zarten  Spiele.  

Wie  sie  schon  matter  mit  den  Flügeln  schlägt:  
so  wirst  du,  Träumer,  ihren  Flug  vergeuden,  
daß  ihre  Schwinge,  vom  Gesang  zersägt,  
sie  nicht  mehr  über  meine  Mauern  trägt,  
wenn  ich  sie  rufen  werde  zu  den  Freuden.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024173
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2024


Герман Гессе Зів'ялий лист

Стане  плодом  кожен  цвіт,
Кожен  ранок  стане  ніччю,
На  землі  ніщо  не  вічне  
Чи  то  зміни,  чи  то  плід.
Вслід  за  найгарнішим  літом
Прийде  в'янення  і  осінь.
Тиші,  листю  слід  терпіти
Коли  вітер  іх  відносить.
Гри  твоєї  не  спинити,
Що  повинно,  бути  тому.
Хай  тобі  потрібний  вітер
Дме  у  напрямі  до  дому.

[b]Hermann  Hesse  Welkes  Blatt[/b]
Jede  Blüte  will  zur  Frucht,
Jeder  Morgen  Abend  werden,  
Ewiges  ist  nicht  auf  Erden  
Als  der  Wandel,  als  die  Frucht.
Auch  der  schönste  Sommer  will
Einmal  Herbst  und  Welke  spüren.  
Halte,  Blatt,  geduldig  will,  
Wenn  der  Wind  dich  will  entführen.
Spiel  dein  Spiel  und  wehr  dich  nicht,
Laß  es  still  geschehen.
Laß  vom  Winde,  der  dich  bricht,
Dich  nach  Hause  wehen.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024131
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2024


Герман Гессе Читаючи одного древнього філософа

Ще  вчора  повні  благородства  й  чару,
Плоди  століть,  довершені  думки,
Враз  всохли,  обезглузділи,  зів’яли,
Як  нотний  запис,  у  якому  завитки

Дієзів  і  ключів  затерлись;  зникла
Магічна  сутність  побудов,  залепетала,
Хитнулася  невпевнено  і  зблідла,
Здалось  гармонія  навіки  відлунала.

Можливо  образ  цей,  розумний,  древній,
В  який  шанобливо  вдивлялися,  здрібнів.
Й  натхненне  сяйво  світла  морок  смерті
в  своїй  затійливій  даремній  грі  згасив.

Можливо  наших  мрій  найвищі  почуття,
Ледве  народжені,  потворить  кривда,
Яка  всередині  живе  передчуттям:
Все  мусить  всохнути,  померти,  згнити.

Та  над  рівниною,  де  владарює  ницість,
Все  ж  постає  печальний  і  безгрішний
Дух,  повний  прагнення,  палкий  провісник,
Долає  смерть  і  здобуває  вічність.

[b]Hermann  Hesse  BEIM  LESEN  IN  EINEM  ALTEN  PHILOSOPHEN[/b]
Was  gestern  noch  voll  Reiz  und  Adel  war,
Jahrhundertfrucht  erlesener  Gedanken,
Plötzlich  erblaßt’s,  wird  welk  und  Sinnes  bar
Wie  eine  Notenschrift,  aus  deren  Ranken

Man  Kreuz  und  Schlüssel  löschte;  es  entwich
Aus  einem  Bau  der  magische  Schwerpunkt;  lallend
Wankt  auseinander  und  zerlüdert  sich,
Was  Harmonie  schien,  ewig  widerhallend.

So  kann  ein  altes  weises  Angesicht,
Das  liebend  wir  bewundert,  sich  zerknittern
Und  todesreif  sein  geistig  strahlend  Licht
In  kläglich  irrem  Fältchenspiel  verzittern.

So  kann  ein  Hochgefühl  in  unsern  Sinnen
Sich,  kaum  gefühlt,  verfratzen  zu  Verdruß,
Als  wohne  längst  schon  die  Erkenntnis  innen,
Daß  alles  faulen,  welken,  sterben  muß.

Und  über  diesem  eklen  Leichentale
Reckt  dennoch  schmerzvoll,  aber  unverderblich,
Der  Geist  voll  Sehnsucht  glühende  Fanale,
Bekriegt  den  Tod  und  macht  sich  selbst  unsterblich

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024130
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2024


Лі Бо Думи в нічній тиші

Круг  світла    мерехтить  побіля  ніг  -
Чи  осінь  розсипає  білий  іній?
Погляну  вгору  –  місяць  угорі,
Погляну  вниз  -  згадаю  дім  свій  рідний.

者李白《静夜思》
床前明月光,
疑是地上霜。
举头望明月,
低头思故乡。
[i]За  перекладами  О.Гітовича,  С  Торопцева,  А.  Штейнберга,  Ю.Шуцького,  Ша  Аньчжи,  В.  Перелєшина,  Г.  Стручалиної,  Венедикта  Марта,  В.  Меньшикова  
Цей  вірш  описує  почуття  ліричного  героя  на  чужині.  Осінньої  ночі  він  дивиться  на  місячне  світло  біля  ліжка  і  сумує  за  рідним  домом.  Є  різні  тлумачення  ієрогліфа  床,  це  ложе  -  постіль,  чи  ложе  колодязя,  погляд  поета  направлений  на  місячну  доріжку  на  підлозі,  чи  на  відображення  місяця  в  воді  колодязя.  
Дослідники  вважають,  що  вірш  написаний  в  монастирі  Силін  поблизу  Янчжоу  (нини  провінція  Цзянсу),  де  ченці  прихистили  його  хворого  і  без  грошей,  бо  одержані  від  батька  гроші  на  подорож  він  швидко  витратив.[/i]
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023852
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2024


Райські сади для спецконтингенту

[i]Стислий  переказ  ІМХО[/i]
[i]або  що  намагається  сказати  небагатослівний  автор[/i]
65  млн.  років  тому  в  Землю  врізався  велетенський  Чиксулубський  болід,  значно  більший  за  Чебаркульський  і,  ймовірно,  з  іншим  призначенням.  Раптова  зміна  клімату  знищила  цивілізацію  динозаврів,  яка  процвітала  майже  150  млн.  років.  В  ІМХО  розглядаються    перспективи  еволюції  динозаврів  за  умови,  якби  катастрофи  не  було.  Чи  змогла  б  ця  спільнота  створити  для  всіх  динозаврів,  як  травоїдних,  так  і  м’ясоїдних,  аналог  комунізму  або  хоча  б  соціалізму?
*  *  *
[b][i]Емоції  отупляють,  вони  перетворюють  людину  на  емоційного  наркомана.  Не  довіряйте  людині,  яка  маніпулює  емоціями.  (Тімоті  Лірі  «Сім  мов  бога»)[/i][/b]
Партія  сповідувала  релігію  демократичного  централізму,  де  першою  заповіддю  написано,  що  немає  в  Партії  людини  розумнішої  від  вождя,  а  другою  заповіддю  написано,  що  саме  Партія  -  розум,  честь  і  совість  епохи.  
За  дорученням  Сталіна  честь  і  совість  підготувала  Постанову  Ради  Міністрів  СРСР  №  3192  «Про  заповідники»  від  29  серпня  1951  року.  Зі  125  заповідників  площею  12,6  млн.  га  було  закрито  88,    решті  40  заповідникам  залишено  площу  1,465  млн.  га.  В  Україні  сталінську  постанову  продублювали  25  вересня  1951  року  і  закрили  19  заповідників,  решті  зменшили  площу  на  33  000  га  (на  60  %  від  заповідної  території).  Дізнавшись  про  розгром  заповідників,  Головліт  послужливо  вилучив  з  бібліотек  книги  про  заповідники.  Згідно  зі  вченням  Трофима  Лисенка  природу  слід  не  охороняти,  а  підкорювати.  При  соціалізмі  природа  не  потребує  охорони.
Потім  вождем  партії  був  М.С.Хрущов.  Науково-популярний  фільм  „Золоте  озеро”  про  Алтайський  заповідник  і  Телецьке  озеро  накликав  нову  біду  на  заповідники.  Фільм  подивився  вождь,  поставлений  партією  пильнувати,  щоб  не  пропала  жодна  народна  копієчка,  не  спожита  номенклатурою.  Вражений  розмахом  державних  витрат  на  захист  природи  від  радянського  народу,  він  з  властивою  йому  емоційністю  і  властивою  невігласам  безпосередністю  поділився  своїми  враженнями  з  партією:  «Дуже  багато  настворювали  скрізь  заповідників.  Я  бачив,  та  й  ви,  мабуть,  бачили  кіно  про  заповідник  в  Горному  Алтаї.  Кіно  дуже  добре  зроблене.  Там  показано  чоловіка  з  квітучим  здоров’ям,  ймовірно,  ученого  –  якщо  заповідник,  там  всі  учені  (веселе  пожвавлення  в  залі)...  –  лежить  на  камені  і  спостерігає  в  бінокль,  як  білка  гризе  горіхи.  Потім  зміщує  бінокль  і  дивиться,  як  іде  ведмідь.
Що  це  за  заповідник?  Це  заповідник  для  тих,  хто  там  проживає.  Вони  й  пасуться  там,  пасуться  краще,  ніж  ведмеді  й  білки.  Ось  якби  тих  людей  там  не  було,  білка  однак  би  гризла  горіхи.  Їй  то  байдуже,  є  там  учений  чи  його  немає.  Але  різниця  в  тому,  що  зараз  вона  гризе  горіхи  під  наглядом  ученого,  а  учений  за  це  гроші  одержує  й  хороші  гроші  (веселе  пожвавлення  в  залі).  (М.С.Хрущов,  Промова  на  січневому  (1961  р.)  Пленумі  ЦК  КПРС)
[b]"Карл  Маркс  був  правий,  соціалізм  працює,  просто  він  застосував  його  не  до  того  виду  тварин".  (Е.О.Вілсон)[i][/i][/b]
Вказівка  вождя  припинити  випасання  учених  в  заповідниках  була  взята  партією  до  виконання.  Постановою  №  521  „Про  упорядкування  мережі  державних  заповідників  і  мисливських  господарств”  від  10  червня  1961  року  закрито  16  заповідників  загальною  площею  2,2  млн.  га  і  у  8  заповідниках  площа  зменшена  на  491,2  тис.  га.  Однією  з  перших  учених  голів  полетіла  голова  харків’янина  О.П.  Крапивного,  який  за  державні  гроші  "підглядав"  за  життям  лелеки  і  сірої  чаплі.  В  партійній  газеті  "Правда"  з'явився  фейлетон  "З  точки  зору  лелеки";  тему  підхопив  партійно-сатиричний  журнал  "Крокодил".  Цькування  було  організовано  за  перевіреною  схемою  -  звинувачення  в  бездіяльності  і  розтраті  державних  коштів  на  лелек  і  чапель,  які  не  дають  народу  ні  яєць,  ні  пір’я,  ні  м’яса.  Свідомі  науковці  пропонували  позбавити  Крапивного  ученого  ступеня,  одержаного  за  дослідження  лелек  і  чапель.  Несвідомі  щось  лепетали  про  наукове  значення  робіт  Крапивного  і  високий  індекс  цитування  у  західних  наукових  журналах,  недоступний  більшості  корисних  для  народу  радянських  наукових  робіт.  Його  викликали  у  Вищу  атестаційну  комісію.  Виявилося,  що  дисертація  захищена  по  темі  ЮНЕСКО.  Щоб  уникнути  міжнародного  осуду,  довелося  обмежитися  тільки  звільненням  з  роботи.  Олександр  Павлович  повернувся  в  Харків.  Талановита  й  принципова  людина,  він  зробив  визначний  внесок  у  розвиток  української  науки  і  заслуговує,  щоб  його  іменем  називали  вулиці.  
Хвиля  партійного  невігластва  покотилася  далі  й  докотилася  до  заповідника  Асканія-Нова.  „Ніде  в  Європі  немає  таких  величезних  заповідників,”    -  обурився  Хрущов.  У  1951  році  заповіднику  Асканія-Нова  залишили  518  га,  решту  21  600  га  передали  створеному  племінному  радгоспу.  Радгосп  встиг  переорати  20800  га  цілини  і  припинив  існування.  Відібране  повернули  заповіднику.  У  1961  році  площу  заповідника  знову  зменшили  на  6200  га.  Коли  плуг  знову  різав  асканійський  переліг,  селяни  плакали  –  розуміли,  що  втрачали.  Партійне  керівництво  рапортувало  про  перемогу  -  площа  орних  земель  в  Асканії-Нова  збільшилася  з  14  174  га  у  1961  році  до  20  290  га  у  1964  році.  
В  Україні  площа  заповідників  на  1990  рік  склала  0,6  %  від  загальної  площі  території,  тоді  як  у  Німеччині  –  13  %,  в  Англії  –  6  %,  у  США  –  15  %,  в  Китаї  –  17  %,  в  Бразилії  –  28  %.  А  в  нас  пріоритетом  стали  військові  полігони  і  бази,  які  зайняли  4  %  площі  країни.
То  для  кого  оберігали  природу  при  соціалізмі?
[b][i]«Поведінка  окремих  соціальних  комах  еволюціонувала  в  напрямку  того,  який  внесок  вона  робить  для  спільноти,  в  той  час  як  генетична  придатність  людини  залежить  від  того,  наскільки  добре  вона  може  індивідуально  використовувати  суспільство.»  (Е.О.Вілсон)[/i][/b]
Щоб  добре  дбалося  про  народ,  до  якого  не  відчуваєш  нічого,  крім  зневаги  й  агресії,  народним  обранцям  треба  полювати.  Коли  на  всіх  обранців  почало  не  вистачати  дичини  в  мисливських  господарствах,  почалися  полювання  в  заповідниках.  З  9  серпня  1957  року  радянські  заповідники  Біловезька  пуща,  Кримський  і  Азово-Сивашський  були  реорганізовані  у  заповідно-мисливські  господарства  з  бенкетними  залами,  саунами,  вертолітними  майданчиками  і  неконтрольованими  полюваннями  для  народних  обранців.  Все  за  рангом:  Залісся  тільки  для  Брежнєва  і  закордонних  гостей,  Яготинське  господарство  –  для  членів  українського  Політбюро,  Дніпровсько-Тетерівське  для  Ради  Міністрів  України,  Панська  поляна  для  КДБ,  Білозерське  –  для  міністерської  дрібноти,  Березова  кладь  для  інструкторів  ЦК  КПУ  і  керівників  областей.  Полювали  в  будь-яку  пору  року,  вдень  і  вночі,  з  вертольотів,  бронетранспортерів,  танків,  до  останнього  патрона  і  ледь  не  до  останнього  подиху.  
Останнє  полювання  Леніна  відбулося  18  січня  за  три  дні  до  смерті.  Він  вже  не  міг  говорити,  не  міг  тримати  в  руках  рушницю,  за  нього  й  для  нього  стріляли  інші,  вождь  лише  радів  влучним  пострілам.  Брежнєв  любив  бити  дичину  з-під  фар.  Коли  одряхлів,  бив  прив’язаних  за  лапки  злітаючих  птахів  і  зв’язаних  сікачів,  лежачи  в  мисливській  хатині.  Після  того,  як  після  віддачі  рушниця  кілька  разів  розбивала  йому  обличчя,  рушницю  в  нього  забрали.  Він  міг  тільки  дивився,  як  стріляють  за  нього  і  для  нього.  Востаннє  "полював"  за  добу  до  смерті.
І  знову  про  Асканія-Нову.  Надалі  в  заповідному  Степу  випасалися  лише  ті,  кому  належало  випасатися.  Не  буде  розповідей  про  коня  Пржевальського,  якого  для  людства  врятували  асканійські  учені  (у  відповідності  з  генеральною  лінією  партії  відкоригувавши  йому  гени),  про  антилоп  канна,  яких  навчили  давати  молоко  для  народу,  про  африканських  страусів,  чиє  пір’я,  яйця  і  м’ясо  перевершило  курячі  відповідники,  про  єдине  в  Європі  стадо  американських  бізонів,  про  єдину  в  Європі  ділянку  Степу,  яка  ніколи  не  знала  плуга…  
Буде  розповідь  про  те,  що  заповідний  Степ  став  базою  розведення  такої  кількості  овець  і  свиней  для  радянського  народу,  що  зайвих  диких  тварин  довелося  планово  відстрілювати.  Після  розгрому  у  1933  році  бажаючих  плювати  проти  вітру  залишилося  небагато.  Тоді  були  відправлені  на  перевиховання  в  ГУЛАГ  21  учений  з  Асканії-Нова.  Одним  з  видів  шкідницької  діяльності  цієї  групи  було  визнано  огороджування  5  400  га  заповідного  степу  проволочною  сіткою  на  залізних  стовпах  з  бетонною  основою.  Розроблені  вченими  методи  акліматизації  тварин  були  засуджені  як  контрреволюційні.  Зате  які  розкішні  сафарі  влаштовувалися  віднині  для  люблячих  екзотику  народних  обранців.  З  заповідника  до    столу  радянських  вельмож  без  контрреволюційних  вивертів  поставлялася  затребувана  кількість  будь-якого  м'ясива.  Революціонери  одержали  необмежене  право  розпоряджатися  ресурсами  країни.  
Соціальність  тварин  еволюціонувала  за  двома  типами.  Досконалу  соціальність  демонструє  мурашник,  в  якому  життя  кожної  мурахи  служить  суспільному  благу  і  кожна  мураха  не  одержить  ні  на  йоту  менше  чи  більше  за  інших.  Людське  суспільство  еволюціонує  за  іншим  типом  -  доступ  окремої  людини  до  суспільного  блага  визначається  можливостями  групи,  до  якої  вона  належить.  Чим  потужніша  і  впливовіша  група,  тим  більше  благ  вона  споживає,  тим  більшу  загрозу  створює  існуванню  всього  суспільства.  І  що  з  цього?  Я  проти  виборів  за  партійними  списками.
 
[i][b]«Тільки  незначна  кількість  білих  людей,  які  монополізували  майже  всю  родючу  землю  острова,  одержали  вигоду  з  такої  системи.  І  вони,  забезпечивши  своє  майбутнє,  покинули  цю  землю,  з  якої    вичавили  все,  зробивши  непридатною  для  проживання…»  (Орландо  Петерсон  «Соціологія  рабства»)[/b]
[/i]
*  *  *
Скажете,  а  де  ж  обіцяна  еволюція  динозаврів.  Можливо,  ідеальний  мисливець,  найстрашніший  з  тиранозаврів  Рекс  (Tyrannosaurus  rex)    знищив  свою  харчову  базу,  травоїдну  і  м’ясоїдну,  і  зник  сам.  Можливо  досконаліші  форми  життя  поступово  витіснили  динозаврів  на  задвірки  еволюції.  А  можливо  Направляючий  Розум  поклав  край  пануванню  динозаврів,  зневірившись  у  їхній  здатності  долучитися  до  еволюції  молочногалактичного  розуму.  Гідне  загибелі  загинуло.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023593
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2024


Сімон Діас Старий кінь

Коли  кохання  спалахне,  ніхто  не  знає,
і  хоч  його  не  помічають,  та  зеленіє  карутал,
гуаманчито  розцвітає  і  рвуться  пута.

Коли  кохання  спалахне,  ніхто  не  знає,
і  хоч  його  не  помічають,  та  зеленіє  карутал,
гуаманчито  розцвітає  і  рвуться  пута.

Кінь  із  савани,  адже  він  уже  старий
і  натомився,  та  чи  хто-небудь  розуміє,
що  коли  серце  у  полоні,  без  узди
кінь  шаленіє.

Коли  зустріне  старий  кінь  руду  кобилку
молоду,  на  волю  рветься  його  серце
воно  не  схибить  і  не  здасться  і  його
не  спинять  пута.

Коли  кохання  спалахне,  ніхто  не  знає
немає  в  тім  його  вини,  воно  не  має
ні  розкладу,  ні  календарних  дат,  що  дозволяють
з'єднатись  разом.

Коли  кохання  спалахне,  ніхто  не  знає
немає  в  тім  його  вини,  воно  не  має
ні  розкладу,  ні  календарних  дат,  що  дозволяють
з'єднатись  разом

Кінь  із  савани,  в  нього  час  ще  залишився,
і  завтра  вранці  крок  за  кроком  поспішить  він
назустріч  до  кобилки  молодої  яка
його  зманила.

У  жеребця  так  мало  часу,  він  вже  старий,
але  не  може  старий  кінь  той  цвіт  втрачати,
який  дарований  йому,  бо  не  буває  у  житті
другого  шансу.

"Старий  кінь  не  хоче  втратити  час"

Коли  кохання  спалахне,  ніхто  не  знає,
немає  в  тім  його  вини,  воно  не  має
ні  розкладу,  ні  календарних  дат,  що  дозволяють
з'єднатись  разом.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=1ooqT5HtZSE[/youtube]
SIMÓN  DÍAZ  "CABALLO  VIEJO"
Cuando  el  amor  llega  así,  De  esta  manera,
uno  no  se  da  ni  cuenta,  el  carutal  reverdece  y  el
guamanchito  florece  y  la  soga  se  revienta.

Cuando  el  amor  llega  así,  De  esta  manera,
uno  no  se  da  ni  cuenta,  el  carutal  reverdece  y  el
guamanchito  florece  y  la  soga  se  revienta.

Caballo  de  la  sabana,  porque  está  viejo  y
cansao,  pero  no  se  dan  ni  cuenta  que  un
corazón  amarrao  cuando  le  sueltan  la  rienda
es  caballo  desbocado.

Y  si  una  potra  alazana  caballo  viejo  se
encuentra,  el  pecho  se  le  desgrana  y  no  le  hace
caso  a  falseta,  y  no  lo  obedece  a  freno  ni  lo
para  un  pasarrienda.

Cuando  el  amor  llega  así,  De  esta  manera
uno  no  tiene  la  culpa,  quererse  no  tiene
horarios,  ni  fecha  en  el  calendario  cuando  las
ganas  se  juntan

Cuando  el  amor  llega  así,  De  esta  manera,
uno  no  tiene  la  culpa,  quererse  no  tiene
horarios,  ni  fecha  en  el  calendario  cuando  las
ganas  se  juntan.

Caballo  de  la  sabana,  y  tiene  el  tiempo  contao,
y  se  va  por  la  mañana  con  su  pasito
apurao,  a  verse  con  su  potranca  que  lo  tiene
emparrascao.

El  potro  da  tiempo  al  tiempo  porque  le  sobra  la
edad,  caballo  viejo  no  puede  perder  la  flor  que
le  dan,  porque  después  de  esta  vida  no
hay  otra  oportunidad.

"El  caballo  no  quiere  perder  el  tiempo"

Cuando  el  amor  llega  así,  De  esta  manera,
uno  no  tiene  la  culpa,  quererse  no  tiene
horarios,  ni  fecha  en  el  calendario  cuando  las
ganas  se  juntan.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023449
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2024


Карлос Кано Останнє болеро

Мадам,  чи  не  дозволите  мені,
на  болеро  хмільне  Вас  запросити,
сіяє  місяць  над  Парижем
і  обіймаються  серця?

Така  тривожна  зараз  ніч,
щоб  жити,  слід  прийти  до  тями,
мадам,  я  звуся  Дон  Жуаном,
я  тут  шукаю  забуття.

Тут  біля  Ваших  ніг  джентльмен,
втікач  з  Іспанії,  з  чужих  земель,
замріяний  знавець  коханння,
католик  і  сентиментальний.

Ви  мов  троянда  чарівна,
я  відчуваю,  кров  кипить,
хто  має  зараз  двадцять  літ,
той  витрачає  їх  з  мадам!

Вона  пливе,  як  хвиля  в  морі,
з  таким  воркуючим  акцентом,
і  я  хотів  би  втратить  розум
і  я  хотів  би  з  нею  вмерти,

уст  ангельских  її  торкнутись
цілунком  пристрасним,  гарячим,
щоб  цей  цілунок  не  забути
у  пенсіонній  мряці.

Прийдіть,  залиштеся  зі  мною,
Я  Вам  відкрию  свою  тайну,
я  як    коханець  вийшов  з  моди,
я  лиш  шезлонги  спокушаю.

Не  відмовляйте,  Вас  прошу  я,
мадам,  тепло  ціни  не  має,
почніть  спочатку  і  байдуже,
прощатися  чи  разом  далі.

Я  підніму  шампанського  бокал,
щоб  привітати  Вас,  мадам.
Для  того,  хто  усе  втрачав,
мадам,  дозвольте  танець  з  Вами?
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=etfrmieUfoE[/youtube]

[b]El  Último  Bolero  de  Carlos  Cano[/b]
Madame,  ¿désirez-vous  danser  
este  bolero  embriagador,  
bajo  la  luna  de  París  
y  arrimadita  al  corazón?  

En  esta  noche  de  ansiedad,  
quiero  la  vida  recobrar.  
Madame,  yo  me  llamo  Don  Juan,  
y  estoy  aquí  para  olvidar.  

A  sus  pies  un  caballero  sincero,  
que  viene  de  tierra  extraña,  de  España,  
soñador,  de  profesión  amante,  
católico  y  sentimental.  

Y  está  usted  tan  deliciosa  de  rosa,  
que  siento  la  sangre  hervir.  
¡Quién  tuviera  veinte  años  de  antaño  
pa'  derrocharlos  con  Madame!  

Se  mueve  usted  mejor  que  el  mar,  
con  ese  acento  arrullador,  
me  hace  perder  to'a  la  razón,  
muero  en  deseos  de  estampar  
en  esa  boca  angelical,  
 ardiente,  un  beso  de  pasión,  
un  beso  para  recordar  
en  la  humedad  de  la  pensión.  

Ande  y  venga,  siéntese  a  mi  la'o,  
quiero  contarle  mi  secreto  a  solas:  
soy  un  amante  que  pasó  de  moda,  
un  seductor  de  la  chaise  longue.  

No  se  vaya  que  la  invito  yo,  
no  tiene  precio  su  calor,  madame,  
papel  de  imprenta  y  eso  qué  más  da,  
va  por  la  vida  y  se  acabó.  

Alzo  mi  copa  de  champán  
a  la  salud  de  vous  madame.  
Y  por  aquello  que  perdí,  
madame,  ¿desirez  vous  danser?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023407
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2024


Бо цзюй-і Біля гірського джерела готую чай. Мої почуття

Зачерпну  з  джерела  
Гомінкої  швидкої  води
І  поставлю  кипіти
Бірюзово-зелену  глибінь...
Тільки  жаль,
Що  не  можу
Чашку  чаю
Смачного  налити
Й  надіслати  далеко  –
Людині,
Закоханій  в  чай.
           [i]За  перекладом  Л.Ейдліна[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023402
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2024


Воллес Cтівенс Простий сенс речей

Після  того,  як  листя  опало,  ми  вертаємося
До  простого  сприймання  речей.  Так  ніби
Ми  досягли  границі  фантазії,
Неудохотвореної  байдужої  пристойності,
Важко  навіть  підібрати  визначення  
Цій  холодній  пустці,  безпричинному  смутку.
Велична  споруда  перетворилася  на  малу  хатину.
Ніхто  в  шляпці  не  бродить  змалілими  поверхами.
Ніколи  теплиця  так  не  потребувала  фарби.
Димарю  п'ятдесят  років  і  він  похилився.
Фантастичні  зусилля  зазнали  краху,  повтор
У  повторюваності  людей  і  мух.
Все  ж  зникнення  фантазії  слід
Було  собі  уявити.  Великий  ставок,
Звичайний  його  сенс  без  відблисків,  листя,
Грязь,  брудне  скло  води,  демонструє  своєрідне  
Мовчання,  мовчання  щура,  що  вийшов  глянути,
На  великий  ставок  і  залишки  лілій,  все  це
Слід  уявляти  собі  як  неминуче  знання,
Потрібне  на  вимогу  необхідності.

[b]Wallace  Stevens  The  plain  sense  of  things[/b]
After  the  leaves  have  fallen,  we  return
To  a  plain  sense  of  things.  It  is  as  if
We  had  come  to  an  end  of  the  imagination,
Inanimate  in  an  inert  savoir.
It  is  difficult  even  to  choose  the  adjective
For  this  blank  cold,  this  sadness  without  cause.
The  great  structure  has  become  a  minor  house.
No  turban  walks  across  the  lessened  floors.
The  greenhouse  never  so  badly  needed  paint.
The  chimney  is  fifty  years  old  and  slants  to  one  side.
A  fantastic  effort  has  failed,  a  repetition
In  a  repetitiousness  of  men  and  flies.
Yet  the  absence  of  the  imagination  had
Itself  to  be  imagined.  The  great  pond,
The  plain  sense  of  it,  without  reflections,  leaves,
Mud,  water  like  dirty  glass,  expressing  silence
Of  a  sort,  silence  of  a  rat  come  out  to  see,
The  great  pond  and  its  waste  of  the  lilies,  all  this
Had  to  be  imagined  as  an  inevitable  knowledge,
Required,  as  a  necessity  requires.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023269
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2024


Воллес Стівенс Листопадний край

Знов  важко  слухати  північний  вітер,
Дивитись,  як  хитає  він  дерева.

Хитає  низько  й  голосно,  з  зусиллям
Слабкішим,  ніж  емоція  чи  мова,

Говорить  і  говорить,  наче  речі
Проявлять  те,  що  ще  не  є  знаннями:

Колись  їх  одкровенням  час  настане.
Вони  ще  заперечать  Богу,  світу

Й  людській  душі,  яка  сидить  в  задумі
На  пустці  трону  власної  пустелі.

Шумніше  й  нижче,  нижче  і  шумніше
Гойдаються,  гойдаються  дерева.

[b]Wallace  Stevens  The  Region  November[/b]
It  is  hard  to  hear  the  north  wind  again,10
And  to  watch  the  treetops,  as  they  sway.

They  sway,  deeply  and  loudly,  in  an  effort,
So  much  less  than  feeling,  so  much  less  than  speech,

Saying  and  saying,  the  way  things  say
On  the  level  of  that  which  is  not  yet  knowledge:

A  revelation  not  yet  intended.
It  is  like  a  critic  of  God,  the  world

And  human  nature,  pensively  seated
On  the  waste  throne  of  his  own  wilderness.

Deeplier,  deeplier,  loudlier,  loudlier,
The  trees  are  swaying,  swaying,  swaying.

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=UYW7mrY8Dg0[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023109
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2024


Стівенс Воллес Нюанси теми Вільямса

           [i]Цю  дивну  відвагу
           ти  дай  мені,  древня  зоря:

           Самотньо  сіяй,  зустрічаючи  сонце,
           від  нього  не  взявши  ні  частки!  (1)[/i]

І
Самотньо  сіяй,  нагою  сіяй,  сіяй  наче  бронза,
яка  не  дзеркалить  мій  лик  чи  будь-яку  частку
моєї  душі,  сіяй,  як  вогонь,  який  не  дзеркалить  нічого.

ІІ
Не  дай  жодну  частку  юрмі,  що  наповнить  
тебе  власним  світлом.  
Ранковим  фантомом  не  будь,  
Напівзірка,  напівлюдина.
Не  май  інтелекту,
Як  пташка  в'юрок
Або  кляча  стара.

[i]"Нюанси  теми  Вільямса"  1918  року  -    дивний  вірш  у  дивному  стилі,  своєрідна  співпраця  двох  гігантів  американського  модернізму  ХХ  століття,  Вільяма  Карлоса  Вільямса  та  Воллеса  Стівенса.  Педіатр  з  Патерсона  та  адвокат  з  Гартфорда  були  друзями,  об'єднаними  спільним  інтересом  до  нового  європейського  мистецтва.  Вільямс  і  Стівенс  продовжували  тепле  листування  протягом  майже  40  років,  зокрема  Стівенс  написав  вступ  до  збірки  віршів  Вільямса,  щоб  допомогти  Вільямсу  її  опублікувати.
(1)  Вірш  Стівенса  "Нюанси  теми  Вільямса"  починається  зі  включення  повного  тексту    Вільямса  "El  Hombre",  виділеного  курсивом.  

Вільям  Карлос  Вільям  El  Hombre*
           Цю  дивну  відвагу
           Ти  дай  мені,  древня  зоря:

           Самотньо  сіяй  зустрічаючи  сонце,
           від  нього  не  взявши  ні  частки!

[i]William  Carlos  Williams  El  Hombre
           It’s  a  strange  courage
           you  give  me  ancient  star:
           
           Shine  alone  in  the  sunrise
           toward  which  you  lend  no  part!
Подальші  рядки  стали  не  дослідженням  цього  вірша,  а  критикою  того,  що  Стівенс  вважав  недоліками:  а  саме  сентиментальність,  антропоморфізацію  та  романтичну  відстороненості  автора,  присутню  особливо  в  перших  двох  рядках.  
(2)  Птах  є  давнім  символом  жіночої  інтуїції,  тому  в'юрок  може  бути  відомим  джерелом  дивних  знань.  Колись  сільські  жителі  вважали,  що  старий  кінь  "знає".  Стівенс  не  потребує  ні    інтуїції,  ні  розуму![/i]

[b]Wallace  Stevens  Nuances  of  a  Theme  by  Williams[/b]
It’s  a  strange  courage
you  give  me,  ancient  star:
 
Shine  alone  in  the  sunrise
toward  which  you  lend  no  part!
 
                                                   I
Shine  alone,  shine  nakedly,  shine  like  bronze,
that  reflects  neither  my  face  nor  any  inner  part
of  my  being,  shine  like  fire,  that  mirrors  nothing.
 
                                                 II
Lend  no  part  to  any  humanity  that  suffuses
you  in  its  own  light.
Be  not  chimera  of  morning,
Half-man,  half-star.
Be  not  an  intelligence,
Like  a  widow’s  bird
Or  an  old  horse.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022835
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2024


Вільям Карлос Вільямс El Hombre*

Цю  дивну  відвагу
Ти  дай  мені,  древня  зоря:

Самотньо  сіяй  зустрічаючи  сонце,
від  нього  не  взявши  ні  частки!
[i]*  El  Hombre  (ісп.  людина)  -  родина  Вільямса  мала  тісні  зв’язки  з  Пуерто-Ріко,  його  батьки  вдома  розмовляли  іспанською,  а  не  англійською.  Цим  заголовком  Вільямс  засвідчує  свою  частково  іспано-американську  приналежність    [/i]

[b]William  Carlos  Williams  El  Hombre[/b]
It’s  a  strange  courage
you  give  me  ancient  star:

Shine  alone  in  the  sunrise
toward  which  you  lend  no  part!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2024


Воллес Стівенс Полярні сяйва осені

І
Живе  тут  безтілесний  змій(1).  У  нього
З  вітру  голова.  Ніч  під  його  хвостом,
Відкриті  очі  дивляться  з  усіх  небес.

Чи  це  хтось  інший  вибрався  з  яйця  (2),
Чи  інші  образи  в  кінці  печери  (3),
Чи  інша  безтілесність  його  тіла?

Живе  тут  безтілесний  змій.  Ось  гніздо  -  
Ці  пагорби,  поля,  барвисті  далі
І  сосни  над  і  вздовж,  і  біля  моря.
 
Ця  форма,  поглинаюча  безформність,(4)
При  зміні  шкіри  зникнення  і  спалах,  
І  тіло  змія  мерехтить  без  шкіри.

Це  ява  висоти,  в  її  основі
Ці  виблиски,  що  полюсів  сягають
Опівночі,  ось  там  шукайте  змія,

В  іншім  гнізді  володар  лабіринту
З  повітря  й  тіла,  форми  і  зображень,
Неублаганно  володіє  щастям.  

Це  його  трута:  вірити  не  можна
Йому  (5).  Ці  роздуми  у  папороті,
Ці  порухи,  щоб  відчувати  сонце,

Не  переконливі.  Ми  помічали
Чорний  бісер  в  скелі,  тварину  в  плямах,
Рух  трав,  як  індіанець  на  галяві.

ІІ
Ідея,  прощавай...(6)  Стоїть  хатина,
На  березі,  безлюдна.  Вона  біла,
Як  прийнято,  чи  відповідно  темі

Попередників,  чи  внаслідок  ходи
Безмежності.  Вдовж  стінки  білі  квіти,
Злегка  засохлі  (7),  своєрідні  міти

Як  намір  пам'яті  згадати  -  білий  
Тут  був,  або  якийсь  торішній  інший,
Або  не  білий,  давній  з  надвечір'я,  

Нудний,  холодний,  як  зимова  хмара,
Як  зимнє  небо,  з  краю  і  до  краю.
Пісок  долини  переносить  вітер  (8).

Тут,  бути  видимим  і  бути  білим,  
Вагомо  білим  бути,  завершальна
Вправа  екстремальної  активності...

Кінець  сезону.  Вітер  студить  берег.
Все  довші  й  довші  лінії,  безлюдно,
Пітьма  згущається,  але  не  впала,

І  білизна  тьмянішає  на  стінці.
Ступає  чоловік  наосліп  по  піску.  
Він  дивиться,  як  наростають  зміни

На  півночі,  її  холодний  виблиск,  
Червоно-сині  сполохи,  полярний
Зелений  пломінь,  крига,  і  самотність.

III
Ідея,  прощавай...    Обличчя  материнське,(9)
Натхнення  для  поеми,  яке  заповнює  
Кімнату.  Тут  вони  разом,  тут  її  тепло.

Ніякого  передчування  снів  майбутніх.
Вже  вечір.  В  домі  вечір,  напіврозсіяний,
Наполовину  недоступний  розумінню,

Зіркова  тиша.  Мати,  яку  забрали  ті,
Які  дають  прозорість  нинішньому  світу.  
Її  дар  ніжності  для  тих,  у  кому  ніжність.

І  все  ж  вона  також  туманна,  розсіяна.
Вона  дає  прозорість.  І  вона  старіє.
Намисто  -  видимість,  але  не  поцілунок.  

Її  ласкаві  руки  -  рух,  але  не  дотик.  (10)
Руйнується  будинок,  і  згорають  книги.
Їм  буде  затишно  у  прихистку  уяви

В  будинку  -  де  і  уява,  і  вони,  і  час
Укупі,  всі  укупі.  Ця  бореальна  ніч
Морозною  здається,  наблизившись  до  них,  

До  матері,  що  зараз  розсіюється  сном,
І  як  говорить  на  добраніч,  на  добраніч.  (11)
Вгорі  світитимуться  вікна,  не  кімната.

Розвіє  вітер  свою  вітряну  величність
Навкруг,  постукає  немов  прикладом  в  двері.
Накаже  вітер  їм  неублаганним  співом.

IV
Ідея,  прощавай...  Ніколи  ні  знищення,
Ні  небуття  не  остаточні.  Батько  сидить  (12)
У  космосі,  будь-де  сидить,  з  суворим  видом,

Як  той,  могутній,  з  прозорливими  очима.
Він  каже  ні  на  ні  і  так  на  так.  І  так
На  ні;  сказавши  так  він  каже  прощавайте.

Він  визначає  співрозмірну  швидкість  зміни.
Він  з  неба  в  небо  перестрибне  щонайшвидше,
Коли  злі  ангели  стрибають  з  неба  в  пекло.

Та  зараз  він  сидить  удень  в  зеленій  тиші.
Ввібравши  швидкість  простору,  перелітає
Від  хмар  в  безхмарря,  і  з  безхмарря  до  чулого

В  польоті  ока  й  вуха,  там  найвище  око
І  найнижче  вухо,  глибинне  вухо,  чує
Вечорами  ,  все  явлене,  доки  сприймає  

Свої  прелюдії  містичні  особисті,  (13)
До  миті,  коли  очі  ангела  помітять,
Що  в  своїх  масках  наближаються  актори.

Сидить  серед  вогню  володар,  о  володар,  
І  все  ж  у  просторі  і  нерухомо,  і  все  ж
Завжди  мінливе  свічення  все  яскравіше,  

Бездонне,  і  все  ж  король  і  все  ж  корона,  глянь
На  цей  реальний  трон.  Яке  тут  товариство,
У  масках,  чи  це  хор  його  із  голим  вітром?

V
Скликає  мати  людство  в  дім  до  свого  столу,  (14)
Приводить  батько  казкарів  і  музикантів,
Які  мовчать  багато,  музика  казкова.  

Веде  сам  батько  негритянок  танцювати
Серед  дітей,  ніби  яскраві  виникають
Візерунки,  у  танці  визріває  форма.

Їм  музиканти  грають  зманливі  мотиви,  
Захоплюють  простим  дін-доном  інструментів.
Сміються  діти,  брязкають  бляшанки  часу.

Ось  батько  добуває  конкурси  з  повітря,
На  театральній  сцені  краєвиди  лісу,
Й  завіса  схожа  на  наївну  яву  мрії.
 
Вражають  музиканти  підсвідомим  віршем.  
Свої  стада,  що  розбрелись,  збирає  батько,  
Варварська  мова,  рабство,  боязливий  видих  

З  грудей,  його  сурми  слухняний  дотик.  Тоді
Це  Шатійон  (15),  або  щось  інше  приємне  нам.
Ми  опинилися  серед  сум'яття  свята.  

Якого  свята?  Це  безладні  гультіпаки?
Госпітальєри  це?  Звіроподібні  гості?
Повторюють  трагедію  ці  музиканти,

Вона  складається  із  цього  а-даб,  а-даб:
Чи  слів  немає  говорити?  Немає  гри.  (16)
Чи  не  те  ж  саме  роблять  люди,  присутні  тут.

VI
Театр  цей,  який  крізь  хмари  випливає,(17)
Сам  хмара  чи  туманна  скеля,  наче  з  моря
Хвиля  за  хвилею  накочуються  гори

Крізь  хвилі  світла.  Перевтілюються  в  хмари  
Щоб  знову  хмари  виникали,  бездієво,
Змінюють  колір  нескінченно  пори  року.

Без  зиску  марнотратять  в  змінах  самих  себе,
Зміняють  жовте  світло  золотим,  золото  -
Елементами  опалу,  вогненні  втіхи  

Розбризкуються  широко,  бо  люблять  пишність
І  розкіш  насолод  величного  простору  
Потоки  бездієвих  хмар  крізь  форми  напів-

Задумані.  Театр  повен  польотів  птиць,  
Клин  дикий,  як  з  вулкану  дим,  пальмововидний,
Зникаючий,  як  павутина,  в  коридорі

Чи  грандіозний  портик.  Ось  Капітолій,
З'являється,  можливо,  щоб  щойно  виникши,
Розтанути.  (18)  Розв'язку  треба  відмінити...

Ніщо  те,  шо  не  міститься  в  самій  людині,
Ніщо,  доки  воно  не  назване  на  ймення
Й  не  знищене.  Він  відкриває  двері  дому

Вогню.  Дослідник  однієї  свічки  бачить  (19)  
Полярне  сяйво  спалахує  на  контурах
Всього,  що  є  у  ньому.  Його  проймає  страх.

VII
Чи  плід  уяви  той,  який  сидить  на  троні,  (20)
Як  добрий  так  і  невблаганний,  як  праведний
Так  і  неправдивий,  який  спиняє  влітку  

Фантазії  зими?  Коли  вмирає  листя,
На  півночі  своє  займає  місце,  стрибок,
І  звитий,  осяйно  кришталевий,  сідає

У  ніч  найвищу?  Чи  прикрашає  небеса
І  провіщає  білим  початок  чорного,
Його  потоком  навіть  гасяться  планети,  

Навіть  земні,  навіть  уявлені  зі  снігу,
Крім  виняткових,  необхідних  для  величі
Небес,  як  то  корона  й  алмазна  кабала?

Крізь  нас  стрибає  він,  крізь  наші  небеса,
Одну  за  одною  планети  наші  гасить,
Зникає  все,  де  ми  були,  на  що  дивились,

Де  зналися  і  дбали  один  про  одного,
Тремтливий  залишок,  холодний  і  забутий,
Лиш  виняток  корона  й  містична  кабала.(21)

Він  не  наважиться  у  небуття  стрибати.
Змінитись  має  все  від  доль  до  витребеньок.
Отож,  потік  трагедій,  і  його  скрижалі,

І  форма,  і  громаддя  скорбний  рух  шукають
Щось  здатне    знищити  його,  і  з  ним,  можливо,  
Під  небом  місячним  безжурне  спілкування.

VIII
Завжди  можливо  бути  часу  невинності.  (22)
Можливо  їй  немає  місця.  Чи  час  не  той,
Якщо  не  в  часі  справа  і  якщо  не  в  місці,

Існуючий,  самотній,  у  своїй  ідеї,  
Для  сприйняття  трагедії  не  менш  реальний,
Для  мудрого  прадавнього  філософа,

Існує  або  може  бути  час  невинності
Як  чистий  принцип.  Його  природа  -  це  кінець,
Що  може  бути,  та  не  буде,  атрибутом,

Що  викликає  жаль  нещасної  людини,
Як  книга  на  ніч,  гарна,  але  не  правдива,
Як  книга  про  буття  красиве  і  правдиве.

Це  як  ефірне  щось,  яке  існує  майже
Як  твердження,  але  цей  час  існує,  він  є,
Існує,  його  видно,  він  є,  він  є,  він  є.

Отож,  це  сяйво  тут  не  є  закляттям  світла,
Чи  віщуванням  з  хмари,  але  невинністю.
Невинністю  землі,  а  не  фальшивим  знаком

Чи  символом  злобливості.  Що  ми  причетні,
Ми  засинали  наче  діти  в  їх  святості,
Наче,  прокинувшись,  ми  в  тиші  сну  лежали,

Наче  в  пітьмі  співала  нам  невинна  мати
В  кімнаті  під  акордеон,  заледве  чутно,
Творила  місце  й  час,  в  якому  ми  дихали...

IX
І  думали  про  себе  —  ідіомою
Про  працю,  ідіомою  невинності(23)
Землі,  не  загадками  про  гріховні  сни.

Ми  цілий  день  були  як  данці  в  Данії,
Знайомі  один  з  одним,  щирі  земляки,
Для  кого  день  прийдешній  тижня  дивом  був

Дивнішим  за  неділю.  Думок  подібність
Зробила  нас  братами  в  цьому  домі,  тут,
Де  побратимами  були,  ми  тут  росли,

Як  на  медових  сотах  годувалися.
Жили  у  цім  театрі  -  засинали  в  нім.  
Це  усвідомлена  невідворотність  доль  -    

Це  місце  зустрічі,  куди  прийшла  вона,
Буде  її  прихід  свободою  для  двох,
Всамітненістю,  що  на  двох  поділиться.

Нас  двох  повісять  на  деревах  навесні?
Буде  нещастям  ця  невідворотність  доль:
Дерева  й  ноги  голі,  вітер  -  гостра  сіль?

Зорі  вдягнуть  свої  блискучі  пояси.
Вони  закутаються  в  осяйні  плащі,
Прощальне  убрання  величних  тіней.

Можливо  прийде  завтра  звичними  словами,  
Майже  частиною  невинності,  майже
Щонайніжнішим,  найправдивішим  кінцем.

X
Нещасні  люди  у  щасливім  світі  (24)
Назви,  равине,  розрізни  ці  фази.
Нещасні  люди  у  нещаснім  світі  -  

Багато  тут  у  дзеркалах  нещастя.
Щасливі  люди  у  нещаснім  світі  -  
Це  неможливо.  Що  перебирати

Здобуток  мови  емоційне  ікло.
Щасливі  люди  у  щасливім  світі  -
Блазенському!  Бал,  опера  і  бар.

Вернись  туди,  де  і  коли  початок:
Нещасні  люди  у  щасливім  світі.
Давай,  озвуч  врочисто  тайне  слово.

Зачитувати  зібранню,  сьогодні  
Заради  завтра,  це,  таке  надмірне,
Складне  переплетіння  спектрів  сфери,

Знайди  баланс  щоб  утворити  ціле,  
Найголовніший  і  постійний  геній
Здійснення  задумів,  малих,  великих.

Він  розуміє  цих  нещасних  цілість,
Здійсненність  долі,  здійснення  удачі,
Ніби  прожив  життя,  щоб  пізнавати,

У  домі  відьми,  а  не  в  тиші  раю,
Торг  вітром  і  погодою,  і  сяйвом
Як  взимку  спалах  літньої  соломи.

[i](1)  "Живе  тут  безтілесний  змій".  Стівенс  звертається  до  образу  змія,  представленого  в  міфах  про  творення  майже  в  усіх  міфологіях  світу.  Його  змій  охоплює  весь  космос:  згорнутий  кільцями,  він  символізує  циклічність  усього;  обвиваючий  космічне  яйце,  дерево  чи  щось  інше,  пробуджує  життєву  енергію;  оберігає  таємницю  народження  і  смерті;  він  символ  прихованої  сили  як  творчої,  так  і  руйнівної.
(2)  "Чи  це  хтось  інший  вибрався  з  яйця..."  -  уява  не  здатна  забезпечити  емпіричну  достовірність  образу  змія.  Розум  дистанціюється  як  від  видимих  фактів,  так  і  від  відчуття,  що  вони  відображають  реальність.  
 (3)  "образи  в  кінці  печери"  -  відома  алегорія,  використана  Платоном  у  7  книзі  діалогу  "Держава"  для  пояснення  свого  вчення  про  ідеї.  Вважається  основою  платонізму  і  об'єктивного  ідеалізму.  За  Платоном  печера  уособлює  чуттєвий  світ,  в  якому  живуть  люди.  Подібно  затворникам  в  печері,  вони  гадають,  що  своїми  органами  чуття  пізнають  істинну  реальність.  Але  це  ілюзія.  Про  істинний  світ  речей  вони  можуть  судити  за  тінями  на  стінках  печери.  Філософ  може  мати  більш  повне  уявлення  про  світ  ідей,  задаючи  запитання  і  знаходячи  відповіді.  Однак  зробити  ці  знання  здобутком  суспільства  неможливо:  натовп  не  здатен  збавитися  від  ілюзій  щоденного  сприйняття.
(4)  "Ця  форма,  поглинаюча  безформність"    свідчення  того,  що  уява  упорядковує  і  поглинає  аморфну  реальність,  яка,  у  свою  чергу,  формується  уявою,  усвідомленням
(5)  "Це  його  трута:  вірити  не  можна/  Йому"  -  нещасні  люди  смакують  гіркоту  своїх  думок  у  своїх  тілах.  Аналогії  змія  та  людини,  гіркої  отрути  та  думки  зведені  до  символу  зі  змієм,  як  даністю,  та  людським  розумом,  як  можливістю.  Отрута  змія  та  гірка  думка  людини  зливаються  й  стають  отрутою  скептицизму,  який  заперечує  загробне  життя  в  раю.
(6)  "Ідея,  прощавай..."  відкриває  три  пісні  "Полярних  сяйв  осені".  Ідеї  існують  лише  суб’єктивно,  і  ці  "прощавай",  здається,  стосуються  трьох  задуманих  представників  людства:  "я",  матері  й  батька.  Вони    свідомо  звільняють  займане  ними  місце,  а  отже,  прощаються  з  самим  життям.
(7)  "...білі  квіти,  Злегка  засохлі".  Білий  -  колір  хатини  на  березі;  він  може  бути  перейнятою  звичкою  предків  або  наслідком  вицвітання  барв  з  плином  часу.  Засохлі  квіти  біля  стіни  -  це  залишки  життя,  повного  почуттів,  можливо,  очікування  певної  постійності  білого,  який  відрізняється  від  свіжості  цвітіння.  Зловісна  білизна  перетворюється  на  порожнечу,  створену  власною  уявою.
(8)  "Пісок  долини  переносить  вітер"  -  метафоричне  зображення  плину  часу,  натяк  на  рух  піску  в  пісочному  годиннику.
(9)  "Обличчя  материнське"  -  риторика  Стівенса  викликає  взаємність  ніжності  між  вчинками  матері  та  емоціями  тих,  хто  її  пам’ятає.  Впевненість  у  безпечному  перебуванні  вдома  у  світі  є  оманливою.  Пам’ять  —  це  абстракція  минулого,  мати  безпорадна  перед  потоком  часу.  Вона  вже  тільки  спогад  про  те,  що  станеться,  про  тих,  хто  був  разом  у  кімнаті.
(10)  "Її  ласкаві  руки  -  рух,  але  не  дотик"  -  образ  матері  живий  в  уяві,  але  не  в  реальності.  
(11)  "І  як  говорить  на  добраніч,  на  добраніч"  -  алюзія  на  слова  Офелії:  "Але  ніяк  не  вгамую  сліз,  згадавши,  що  його  покладено  в  землю  холодну.  Мій  брат  мусить  дізнатись  про  це,  –  отож  дякую  вам  за  добру  пораду.  Де  ж  моя  карета?  На  добраніч,  вельможні  пані,  на  добраніч,  добрі  пані.  Добраніч,  добраніч"  (Вільям  Шекспір  "Гамлет",  Дія  4,  сцена  5,  переклад  Освальда  Бургардта).  За  цим  прощанням  слідує  смерть.
(12)  "Батько  сидить  /У  космосі"  Архетипічний  батько  чує  найнижчим  вухом  надприродні  прелюдії,  найвищим  оком  бачить  акторів,  надприродних  істот  у  масках.
 (13)  "прелюдії  містичні  особисті"  -  тут  слово  "прелюдії"  набуває  зловісного  значення,  неочевидного  в  першому  значенні  музичного  терміну:  адже  "прелюдія"  вказує  на  те,  що  вона  йде  попереду,  і  тут  вона  набуває  значення  хорового  співу  про  надію  проти  смерті  як  абсолюту  ,  навіть  тоді  як  плин  часу  реальності  запевняє  голосом  вітру,  що  всі  повинні  загинути
(14)  "Скликає  мати  людство  в  дім  до  свого  столу"  -  мати-земля,  запрошує  людей  в  дім  до  свого  столу,  щоб  задовольнити  фізичні  потреби  земної  людини,  батько  постає  в  образі  того,  хто  милостиво  дарує  розваги.  Вигадка  уяви  створює  всі  витвори  мистецтва,  театру,  карнавалів,  ярмарків,  церемоній,  навіть  у  первісних  народів,  навіть  ігри  дітей.  Все  це  гра  випадковості.
 (15)  Шатійон  (Chatillon)  -  французьке  слово,  яке  стосується  спільноти  чи  дому,  тут  використане  для  опису  варварського  свята.  
(16)  "Немає  гри"  -  все  відбувається  випадково,  реальність,  у  якій  ми  живемо,  не  має  плану.  Свято  завершується  словами:  "Немає  гри".
(17)  "Театр  цей,  який  крізь  хмари  випливає"  -  алюзія  на  відомий  вислів  "Так,  світ  —  театр,  /  Де  всі  чоловіки  й  жінки  -  актори./  Тут  кожному  приписаний  свій  вихід,/  І  не  одну  з  них  кожне  грає  роль".  (Вільям  Шекспір  "Як  вам  це  сподобається"  Дія  2,  сцена  7,  переклад  О.Мокровольського)  Далі  слідує  серія  яскравих  описів  театру,  творцем  якого  виступає  людина.
(18)  "Ось  Капітолій,/  З'являється,  можливо,  щоб  щойно  виникши,/Розтанути"  -  Тут,  знову  малюнок  неба  як  розуму,  хмар  як  думок,  що  пливуть  там.  Описуючи  мислення,  Стівенс,  міг  мати  на  увазі  рух  хмар:  «В  основі  такого  роду  речей  лежить  дрейф  ідей»  (Letters  of  Wallace  Stevens,  To  Bernard  Heringman,  P.636).  
(19)  "Дослідник  однієї  свічки  бачить/  Полярне  сяйво  спалахує  на  контурах/  Всього,  що  є  у  ньому.  Його  проймає  страх."  -  вогню  свічки  уяви  спостерігача  протиставляється  полярне  сяйво.  Відбувається  усвідомлення  символічного  північного  сяйва  як  ознаки  згасання  вогника  його  єдиної  свічки.
(20)  "Чи  плід  уяви  той,  який  сидить  на  троні"  -  "Ідея  Бога  є  продуктом  уяви.  Ми  більше  не  думаємо,  що  Бог  був,  а  що  був  уявленим.  Ідея  чистої  поезії,  сутнісної  уяви,  як  найвища  мета  поета,  видається,  принаймні  потенційно,  такою  ж  великою,  як  ідея  Бога,  і,  якщо  вже  на  те  пішло,  більшою,  якщо  ідея  Бога  є  лише  одним  з  продуктів  уяви.".  (Letters  of  Wallace  Stevens,  To  Hi  Simons,  P.369)  
(21)  Кабала  —  стародавнє  вчення,  хоча  сама  назва  "кабала"  -  середньовічна.  В  Талмуді  термін  "кабала"  часто  використовується  для  позначення  пророчих  книг.  Згідно  з  кабалою,  Всесвітом  правлять  кілька  божеств  різного  вигляду  і  сили,  породжених  Першопричиною.  Ця  Першопричина  породила  спочатку  бога  чоловічої  статі,  що  іменується  "Батьком"  або  "Мудрістю",  а  потім  богиню  "Матір"  або  "Знання".  Кабала  Стівенса  особлива  -  вона  зроблена  з  одного  із  найтвердіших  і  найяскравіших  матеріалів  на  землі:  алмазу.  
(22)  "Завжди  можливо  бути  часу  невинності"  -  заява  про  невинність  не  може  не  викликати  спогади  про  те,  що  колись  зробив  змій.  Він  став  причиною  вигнання  з  раю,  але  також  дав  можливість  глибокого  співчуття,  необхідність  праці  на  землі,  яка  стала  історичною  сценою.  Бажання  одночасно  невинності  та  співчуття  в  християнській  міфології    приходить  лише  після  гріхопадіння.
(23)  "І  думали  про  себе  —  ідіомою/  Про  працю,  ідіомою  невинності(23)"  "У  поті  свойого  лиця  ти  їстимеш  хліб,  аж  поки  не  вернешся  в  землю,  бо  з  неї  ти  взятий  (Біблія  "Буття",  3,  19,  переклад  Івана  Огієнка).  Дев'ята  пісня  поеми  бажає  одночасно  невинності  та  соціальності  співчуття,  яке  в  християнській  міфології  приходить  лише  після  гріхопадіння.  Стівенс  намагається  використати  мову  як  інструмент  для  створення  нової  віри.  Необхідним  в  ній  має  бути  відчуття  спільної  долі  і  місця  на  землі,  яке  зазвичай  створюється  міфологією  та  релігією.  У  міфопоезії  Стівенса  створюється  час  і  місце,  в  якому  ми  дихаємо.  Стівенс  намагається  описати  світ  як  невинний,  вільний  від  таких  понять,  як  християнська  доктрина  людської  зіпсованості,  яка  проголошує,  що  всі  люди,  навіть  уся  земля,  починають  життя  у  стані  моральності  та  духовної  зневаги.  Натомість  він  стверджує,  що  все  існуюче  починається  не  як  несправедливість  і  не  як  зло,  а  зі  стану  невинності.
(24)  "Нещасні  люди  у  щасливім  світі"  -  Стівенс  ніби  підсумовує  життєвий  цикл  людини,  починаючи  з  "нещасні  людей  у  щасливім  світі",  невинних  серед  жахів  світу.  Далі  "нещасні  люди  в  нещасливім  світі",  розчаровані  світом,  який  відкривають,  потім  "щасливі  люди  в  нещасливім  світі",  які  живуть  у  стані  заперечення  світу,  за  якими  йдуть  "щасливі  люди  у  щасливім  світі"  з  відвідування  балів  і  барів.  І,  нарешті,  знову  "нещасні  люди  у  щасливім  світі"  в  старості,  повертаються  до  стану  невинної  юності.  Коли  спалахує  полярне  сяйво,  час  готуватися  до  смерті.
[/i]
Wallace  Stevens  The  Auroras  of  Autumn  
This  is  where  the  serpent  lives,  the  bodiless.
His  head  is  air.  Beneath  his  tip  at  night
Eyes  open  and  fix  on  us  in  every  sky.

Or  is  this  another  wriggling  out  of  the  egg,
Another  image  at  the  end  of  the  cave,
Another  bodiless  for  the  body's  slough?

This  is  where  the  serpent  lives.  This  is  his  nest,
These  fields,  these  hills,  these  tinted  distances,
And  the  pines  above  and  along  and  beside  the  sea.

This  is  form  gulping  after  formlessness,
Skin  flashing  to  wished-for  disappearances
And  the  serpent  body  flashing  without  the  skin.

This  is  the  height  emerging  and  its  base
These  lights  may  finally  attain  a  pole
In  the  midmost  midnight  and  find  the  serpent  there,

In  another  nest,  the  master  of  the  maze
Of  body  and  air  and  forms  and  images,
Relentlessly  in  possession  of  happiness.

This  is  his  poison:  that  we  should  disbelieve
Even  that.  His  meditations  in  the  ferns,
When  he  moved  so  slightly  to  make  sure  of  sun,

Made  us  no  less  as  sure.  We  saw  in  his  head,
Black  beaded  on  the  rock,  the  flecked  animal,
The  moving  grass,  the  Indian  in  his  glade.

II

Farewell  to  an  idea  .  .  .  A  cabin  stands,
Deserted,  on  a  beach.  It  is  white,
As  by  a  custom  or  according  to

An  ancestral  theme  or  as  a  consequence
Of  an  infinite  course.  The  flowers  against  the  wall
Are  white,  a  little  dried,  a  kind  of  mark

Reminding,  trying  to  remind,  of  a  white
That  was  different,  something  else,  last  year
Or  before,  not  the  white  of  an  aging  afternoon,

Whether  fresher  or  duller,  whether  of  winter  cloud
Or  of  winter  sky,  from  horizon  to  horizon.
The  wind  is  blowing  the  sand  across  the  floor.

Here,  being  visible  is  being  white,
Is  being  of  the  solid  of  white,  the  accomplishment
Of  an  extremist  in  an  exercise  .  .  .

The  season  changes.  A  cold  wind  chills  the  beach.
The  long  lines  of  it  grow  longer,  emptier,
A  darkness  gathers  though  it  does  not  fall

And  the  whiteness  grows  less  vivid  on  the  wall.
The  man  who  is  walking  turns  blankly  on  the  sand.
He  observes  how  the  north  is  always  enlarging  the  change,

With  its  frigid  brilliances,  its  blue-red  sweeps
And  gusts  of  great  enkindlings,  its  polar  green,
The  color  of  ice  and  fire  and  solitude.

III

Farewell  to  an  idea  .  .  .  The  mother's  face,
The  purpose  of  the  poem,  fills  the  room.
They  are  together,  here,  and  it  is  warm,

With  none  of  the  prescience  of  oncoming  dreams.
It  is  evening.  The  house  is  evening,  half  dissolved.
Only  the  half  they  can  never  possess  remains,

Still-starred.  It  is  the  mother  they  possess,
Who  gives  transparence  to  their  present  peace.
She  makes  that  gentler  that  can  gentle  be.

And  yet  she  too  is  dissolved,  she  is  destroyed.
She  gives  transparence.  But  she  has  grown  old.
The  necklace  is  a  carving  not  a  kiss.

The  soft  hands  are  a  motion  not  a  touch.
The  house  will  crumble  and  the  books  will  burn.
They  are  at  ease  in  a  shelter  of  the  mind

And  the  house  is  of  the  mind  and  they  and  time,
Together,  all  together.  Boreal  night
Will  look  like  frost  as  it  approaches  them

And  to  the  mother  as  she  falls  asleep
And  as  they  say  good-night,  good-night.  Upstairs
The  windows  will  be  lighted,  not  the  rooms.

A  wind  will  spread  its  windy  grandeurs  round
And  knock  like  a  rifle-butt  against  the  door.
The  wind  will  command  them  with  invincible  sound.

IV

Farewell  to  an  idea  .  .  .  The  cancellings,
The  negations  are  never  final.  The  father  sits
In  space,  wherever  he  sits,  of  bleak  regard,

As  one  that  is  strong  in  the  bushes  of  his  eyes.
He  says  no  to  no  and  yes  to  yes.  He  says  yes
To  no;  and  in  saying  yes  he  says  farewell.

He  measures  the  velocities  of  change.
He  leaps  from  heaven  to  heaven  more  rapidly
Than  bad  angels  leap  from  heaven  to  hell  in  flames.

But  now  he  sits  in  quiet  and  green-a-day.
He  assumes  the  great  speeds  of  space  and  flutters  them
From  cloud  to  cloudless,  cloudless  to  keen  clear

In  flights  of  eye  and  ear,  the  highest  eye
And  the  lowest  ear,  the  deep  ear  that  discerns,
At  evening,  things  that  attend  it  until  it  hears

The  supernatural  preludes  of  its  own,
At  the  moment  when  the  angelic  eye  defines
Its  actors  approaching,  in  company,  in  their  masks.

Master  O  master  seated  by  the  fire
And  yet  in  space  and  motionless  and  yet
Of  motion  the  ever-brightening  origin,

Profound,  and  yet  the  king  and  yet  the  crown,
Look  at  this  present  throne.  What  company,
In  masks,  can  choir  it  with  the  naked  wind?

V

The  mother  invites  humanity  to  her  house
And  table.  The  father  fetches  tellers  of  tales
And  musicians  who  mute  much,  muse  much,  on  the  tales.

The  father  fetches  negresses  to  dance,
Among  the  children,  like  curious  ripenesses
Of  pattern  in  the  dance's  ripening.

For  these  the  musicians  make  insidious  tones,
Clawing  the  sing-song  of  their  instruments.
The  children  laugh  and  jangle  a  tinny  time.

The  father  fetches  pageants  out  of  air,
Scenes  of  the  theatre,  vistas  and  blocks  of  woods
And  curtains  like  a  naive  pretence  of  sleep.

Among  these  the  musicians  strike  the  instinctive  poem.
The  father  fetches  his  unherded  herds,
Of  barbarous  tongue,  slavered  and  panting  halves

Of  breath,  obedient  to  his  trumpet's  touch.
This  then  is  Chatillon  or  as  you  please.
We  stand  in  the  tumult  of  a  festival.

What  festival?  This  loud,  disordered  mooch?
These  hospitaliers?  These  brute-like  guests?
These  musicians  dubbing  at  a  tragedy,

A-dub,  a-dub,  which  is  made  up  of  this:
That  there  are  no  lines  to  speak?  There  is  no  play.
Or,  the  persons  act  one  merely  by  being  here.

VI

It  is  a  theatre  floating  through  the  clouds,
Itself  a  cloud,  although  of  misted  rock
And  mountains  running  like  water,  wave  on  wave,

Through  waves  of  light.  It  is  of  cloud  transformed
To  cloud  transformed  again,  idly,  the  way
A  season  changes  color  to  no  end,

Except  the  lavishing  of  itself  in  change,
As  light  changes  yellow  into  gold  and  gold
To  its  opal  elements  and  fire's  delight,

Splashed  wide-wise  because  it  likes  magnificence
And  the  solemn  pleasures  of  magnificent  space
The  cloud  drifts  idly  through  half-thought-of  forms.

The  theatre  is  filled  with  flying  birds,
Wild  wedges,  as  of  a  volcano's  smoke,  palm-eyed
And  vanishing,  a  web  in  a  corridor

Or  massive  portico.  A  capitol,
It  may  be,  is  emerging  or  has  just
Collapsed.  The  denouement  has  to  be  postponed  .  .  .

This  is  nothing  until  in  a  single  man  contained,
Nothing  until  this  named  thing  nameless  is
And  is  destroyed.  He  opens  the  door  of  his  house

On  flames.  The  scholar  of  one  candle  sees
An  Arctic  effulgence  flaring  on  the  frame
Of  everything  he  is.  And  he  feels  afraid.

VII

Is  there  an  imagination  that  sits  enthroned
As  grim  as  it  is  benevolent,  the  just
And  the  unjust,  which  in  the  midst  of  summer  stops

To  imagine  winter?  When  the  leaves  are  dead,
Does  it  take  its  place  in  the  north  and  enfold  itself,
Goat-leaper,  crystalled  and  luminous,  sitting

In  highest  night?  And  do  these  heavens  adorn
And  proclaim  it,  the  white  creator  of  black,  jetted
By  extinguishings,  even  of  planets  as  may  be,

Even  of  earth,  even  of  sight,  in  snow,
Except  as  needed  by  way  of  majesty,
In  the  sky,  as  crown  and  diamond  cabala?

It  leaps  through  us,  through  all  our  heavens  leaps,
Extinguishing  our  planets,  one  by  one,
Leaving,  of  where  we  were  and  looked,  of  where

We  knew  each  other  and  of  each  other  thought,
A  shivering  residue,  chilled  and  foregone,
Except  for  that  crown  and  mystical  cabala.

But  it  dare  not  leap  by  chance  in  its  own  dark.
It  must  change  from  destiny  to  slight  caprice.
And  thus  its  jetted  tragedy,  its  stele

And  shape  and  mournful  making  move  to  find
What  must  unmake  it  and,  at  last,  what  can,
Say,  a  flippant  communication  under  the  moon.

VIII

There  may  be  always  a  time  of  innocence.
There  is  never  a  place.  Or  if  there  is  no  time,
If  it  is  not  a  thing  of  time,  nor  of  place,

Existing  in  the  idea  of  it,  alone,
In  the  sense  against  calamity,  it  is  not
Less  real.  For  the  oldest  and  coldest  philosopher,

There  is  or  may  be  a  time  of  innocence
As  pure  principle.  Its  nature  is  its  end,
That  it  should  be,  and  yet  not  be,  a  thing

That  pinches  the  pity  of  the  pitiful  man,
Like  a  book  at  evening  beautiful  but  untrue,
Like  a  book  on  rising  beautiful  and  true.


It  is  like  a  thing  of  ether  that  exists
Almost  as  predicate.  But  it  exists,
It  exists,  it  is  visible,  it  is,  it  is.

So,  then,  these  lights  are  not  a  spell  of  light,
A  saying  out  of  a  cloud,  but  innocence.
An  innocence  of  the  earth  and  no  false  sign

Or  symbol  of  malice.  That  we  partake  thereof,
Lie  down  like  children  in  this  holiness,
As  if,  awake,  we  lay  in  the  quiet  of  sleep,

As  if  the  innocent  mother  sang  in  the  dark
Of  the  room  and  on  an  accordion,  half-heard,
Created  the  time  and  place  in  which  we  breathed  .  .  .

IX

And  of  each  other  thought—in  the  idiom
Of  the  work,  in  the  idiom  of  an  innocent  earth,
Not  of  the  enigma  of  the  guilty  dream.

We  were  as  Danes  in  Denmark  all  day  long
And  knew  each  other  well,  hale-hearted  landsmen,
For  whom  the  outlandish  was  another  day

Of  the  week,  queerer  than  Sunday.  We  thought  alike
And  that  made  brothers  of  us  in  a  home
In  which  we  fed  on  being  brothers,  fed

And  fattened  as  on  a  decorous  honeycomb.
This  drama  that  we  live—We  lay  sticky  with  sleep.
This  sense  of  the  activity  of  fate—

The  rendezvous,  when  she  came  alone,
By  her  coming  became  a  freedom  of  the  two,
An  isolation  which  only  the  two  could  share.

Shall  we  be  found  hanging  in  the  trees  next  spring?
Of  what  disaster  in  this  the  imminence:
Bare  limbs,  bare  trees  and  a  wind  as  sharp  as  salt?

The  stars  are  putting  on  their  glittering  belts.
They  throw  around  their  shoulders  cloaks  that  flash
Like  a  great  shadow's  last  embellishment.

It  may  come  tomorrow  in  the  simplest  word,
Almost  as  part  of  innocence,  almost,
Almost  as  the  tenderest  and  the  truest  part.

X

An  unhappy  people  in  a  happy  world—
Read,  rabbi,  the  phases  of  this  difference.
An  unhappy  people  in  an  unhappy  world—

Here  are  too  many  mirrors  for  misery.
A  happy  people  in  an  unhappy  world—
It  cannot  be.  There's  nothing  there  to  roll

On  the  expressive  tongue,  the  finding  fang.
A  happy  people  in  a  happy  world—
Buffo!  A  ball,  an  opera,  a  bar.

Turn  back  to  where  we  were  when  we  began:
An  unhappy  people  in  a  happy  world.
Now,  solemnize  the  secretive  syllables.

Read  to  the  congregation,  for  today
And  for  tomorrow,  this  extremity,
This  contrivance  of  the  spectre  of  the  spheres,

Contriving  balance  to  contrive  a  whole,
The  vital,  the  never-failing  genius,
Fulfilling  his  meditations,  great  and  small.

In  these  unhappy  he  meditates  a  whole,
The  full  of  fortune  and  the  full  of  fate,
As  if  he  lived  all  lives,  that  he  might  know,

In  hall  harridan,  not  hushful  paradise,
To  a  haggling  of  wind  and  weather,  by  these  lights
Like  a  blaze  of  summer  straw,  in  winter's  nick.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022715
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2024


Стів Ковіт Я відвідую поетичне читання

Товариш,  який  читає  для  нас  вірші,  неспинний.
Ніщо  йому  не  заважає:
ні  задушлива  спека;  ні  закопчені  стіни
з  підсвіченими  годинниками;
ні  господар,  який  стурбовано  переминається
з  ноги  на  ногу.
Ввічливі  оплески  згасли  до  мертвої  тиші:
ніхто  не  плеснув  у  долоні,
не  кивнув.  Ніхто  не  позіхнув.
Напевно,  йому  слід  зрозуміти,  що  наші  сім'ї
чекають  нас,  ми  повинні
бути  вранці  на  роботі.
Це  крісло  терзає  мою  спину.
Капучіно
незбагненно  нагадує  смак  сечі.
Яскраві  плакати  кориди  тремтять
у  червоному  люмінесцентному  світлі  -
І  раптом  я  зрозумів,  що  я  помер,
і  мене  цим  надто  багатослівним  читанням
засудили
на  вічне  сидіння  в  цьому  проклятому  кафе.
Ескадрильї  величезних  мух
дзижчали  навколо  чашки  з  сечею
яку  я  пив.
В  цю  мить,  поет  нашого  вечора
посміхнувся,
перегорнув  у  кінець  списку,
і  продовжив  читати.

[b]Steve  Kowit  I  ATTEND  A  POETRY  READING[/b]
The  fellow  reading  poetry  at  us  wouldn’t  stop.
Nothing  would  dissuade  him:
not  the  stifling  heat;  the  smoky  walls
with  their  illuminated  clocks;
our  host,  who  shifted  anxiously
from  foot  to  foot.
Polite  applause  had  stiffened  to  an  icy  silence:
no  one  clapped
or  nodded.  No  one  sighed.
Surely  he  must  have  understood  we  had  families
waiting  for  us,  jobs
we  had  to  get  to  in  the  morning.
That  chair  was  murdering  my  back.
The  cappuccino
tasted  unaccountably  of  uric  acid.
Lurid  bullfight  posters  flickered
in  the  red  fluorescent  light  —
&  suddenly  I  knew  that  I  had  died,
&  for  those  much  too  windy  readings  of  my  own
had  been  condemned
to  sit  forever  in  this  damned  cafe.
A  squadron  of  enormous  flies
buzzed  around  the  cup  of  piss
I  had  been  drinking  from.
Up  at  the  mike,  our  poet  of  the  evening
grinned,
&  flicked  his  tail,
&  kept  on  reading.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022331
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2024


Юліан Тувім Строфи про пізнє літо

Бачиш,  осені  скільки!
Повно,  як  в  цебрі  вина,
Це  початок  лиш  тільки,
Вона  ледь-ледь  почина.

Роззолочений  серпень
Свої  кошики  носить,
А  трава  яка  буйна,
так  і  просить  покосу.

Літо  в  пляшки  розлите,
Солод  буряно  бродить
Корки  виб'є  в  повітря,
Як  тримати  не  годні.

Та  старіє  і  в’яне
Винно-яблучна  днина,
Наче  листя  багряне
На  скляному  графині.

На  гарячім  камінні
Спинку  ящірка  гріє
Трави,  трави,  як  змії,
Вітром  вигнуті  з  міді.

Запах  меду  і  сіна,
Вітер  в  лузі  дрімає,
То  зітхне,  то  повіє,
То  ві  сні  завмирає.

В  став  хмаринки  упали
Пелюстками  на  воду.
Плюскотять  обережно,
Щоб  не  зрушить  погоду.

Сонце  глибоко  входить
В  воду,  в  мене  і  в  землю,
Вітер  очі  нам  мружить
У  дрімоті  приємній.

Голки  варяться  хвойні  -
В  кухні  пахощі  лісу,
Із  олії  і  бору
Мій  відвар  золотистий

 Я  і  вірші  примислив.
Знати  б,  чи  допоможуть,
Тихо  мовлю,  повільно
Про  любов  і  тривогу.

Ось  і  ти,  мій  читачу,
Поволі,  тихо  читай.
Велич  літа  вмирає,
Величну  осінь  вітай.

В  опустілому  парку
Вип’ю  осені  келих,
В  світлі  місяця  впаду
На  остуджену  землю...
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=I0kB9gQKAq8[/youtube]
 
[b]Julian  Tuwim  STROFY  O  PÓŹNYM  LECIE  [/b]
Zobacz,  ile  jesieni!
Pełno  jak  w  cebrze  wina,
A  to  dopiero  początek,
Dopiero  się  zaczyna.  

Nazłociło  sie  liści,
Że  koszami  wynosić,  
A  trawa  jaka  bujna,  
Aż  się  prosi,  by  kosić.

Lato,  w  butelki  rozlane,
Na  półkach  słodem  się  burzy.  
Zaraz  korki  wysadzi,  
Już  nie  wytrzyma  dłużej.

A  tu  uwiądem  narasta  
Winna  jabłeczna  pora.  
Czerwienna,  trawiasta,  liściasta,
W  szkle  pękatego  gąsiora.

Na  gorącym  kamieniu  
Jaszczurka  jeszcze  siedzi.  
Ziele,  ziele  wężowe  
Wije  się  z  gibkiej  miedzi.  

Siano  suche  i  miodne
Wiatrem  nad  łąką  stoi.  
Westchnie,  wonią  powieje  
I  znowu  się  uspokoi.

Obłoki  leża  w  stawie,  
Jak  płatki  w  szklance  wody.
Laską  pluskam  ostrożnie,
Aby  nie  zmącić  pogody.
 
Słońce  głęboko  weszło  
W  wodę,  we  mnie  i  w  ziemię,  
Wiatr  nam  oczy  przymyka.  
Ciepłem  przejęty  drzemie.  

Z  kuchni  aromat  leśny:  
Kipi  we  wrzątku  igliwie.
Ten  wywar  sam  wymyślilem:  
Bór  wre  w  złocistej  oliwie.  

I  wiersze  sam  wymyślilem.  
Nie  wiem,  czy  co  pomogą,  
Powoli  je  pisze,  powoli,  
Z  miłoscią,  żalem,  trwogą.  

I  ty,  mój  czytelniku,  
Powoli,  powoli  czytaj  
Wielkie  lato  umiera  
I  wielką  jesień  wita  

Wypiję  kwartę  jesieni,
Do  parku  pustego  wrócę,  
Nad  zimną,  ciemną  ziemię  
Pod  jasny  księżyc  się  rzucę.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021844
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2024


Воллес Стівенс Жаби їдять метеликів. Змії їдять жаб. Свині їдять змій. Чоловіки їдять свиней*

Правда,  що  ріки  рили  рилами  як  свині,
Підкопували  береги,  вони,  здавалось,
Булькочуть  тихо  в  брюхах  сонних  улоговин,

Що  згущує  повітря  дихання  свиняче
І  дихання  неперетравленого  літа,
Обтяженого  гуркотом  раттаполаксу**,

Що  чоловік,  який  звів  хижину,  засіяв  
Це  поле  й  доглядав  його  доволі  довго,
Не  знав  ніяких  фантазійних  забаганок,

Що  з  часом  його  безбарвні,  висушені  дні
Стали  гротеском  на  підритий  рилом  берег,
На  сонні  улоговини  і  раттаполакс,

Ніби  вони  жили  в  засушеній  істоті,
Кормилися  як  ці  свиноподібні  ріки,
Доки  пливли  до  моря,  до  морського  гирла.

[i]Воллес  Стівенс  заперечив  зменшення  довжини  заголовка.  "Якби,  наприклад,  ви  скоротили  назву  заголовка  й  назвали  його  "Жаби  їдять  метеликів",  це  мало  б  ефектний  вигляд,  що  мені  б  не  сподобалося".  (Wallace  Stevens  Letters  of  Wallace  Stevens,  To  Gilbert  Seldes  P.225)
*  Раттаполакс  (rattapallax)  -  цього  вигаданого  Стівенсом  слова  немає  в  жодному  словнику.  Він  ніби  пропонує  дати  волю  своїй  уяві.[/i]

[b]Wallace  Stevens  Frogs  Eat  Butterflies.  Snakes  Eat  Frogs.  Hogs  Eat  Snakes.  Men  Eat  Hogs.[/b]
It  is  true  that  the  rivers  went  nosing  like  swine,
Tugging  at  banks,  until  they  seemed
Bland  belly-sounds  in  somnolent  troughs,

That  the  air  was  heavy  with  the  breath  of  these  swine,
The  breath  of  turgid  summer,  and
Heavy  with  thunder’s  rattapallax,

That  the  man  who  erected  this  cabin,  planted
This  field,  and  tended  it  awhile,
Knew  not  the  quirks  of  imagery,

That  the  hours  of  his  indolent,  arid  days,
Grotesque  with  this  nosing  in  banks,
This  somnolence  and  rattapallax,

Seemed  to  suckle  themselves  on  his  arid  being,
As  the  swine-like  rivers  suckled  themselves
While  they  went  seaward  to  the  sea-mouths.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021784
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2024


Ага Шахід Алі Газель (Вигнанці)

 [i]                  „Куди  піти  нам  за  останнім  рубежем?
                   Куди  птахам  летіти  за  останнім  небом?”
                                                                                   Махмуд  Дарвіш(1)[/i]
Мовчить  в  Єрусалимі  телефон,  бо  набирається  вигнанцями.
Дісталась  дивна  доля  вам:  на  чужині  лишаєтесь  вигнанцями.

Ти  відкриваєш  серце  вписати  список  ненароджених  галактик,
Не  закривай  шухляду  в  ній  земний  реєстр  складається  вигнанцями.

Нехай  світання  наступає  над  полями  з  пшеницею  Єгипту,
Нехай  зі  сквашеного  каменю  хліб  випікається  вигнанцями.

Розіп'ятий  Мансур  (2)  залишився  на  самоті  з  Самотністю:
Скорбота  Бога  -  тільки  лиш  Його  -  складається  вигнанцями.

В  Гудзоні  знаходиться  Кашмір,  доставлений  із  Палестини  (3)  -
На  піаніно  його  шаль,  Бах  повертається  з  вигнанцями.

Скажи  мені,  хто  буде  хворі  перли(4)  зціляти  вечорами?
Тільки  такий  як  ти,  дитя  пустелі,  лишається  з  вигнанцями.

Маджнун(5)  (він  на  колінах  на  килимі,  залитому  вином)
Але  молитва  марна,  якщо  вона  читається  вигнанцями.

"Довести  можна  навіть  безперечні  істини."  (6)  Чи  навіть  їх?
Мистецтвом  не  клянись,  Оскар  Уайльд,  ним  присягаються  вигнанці.

Не  плач  за  тим,  що  до  молитви  не  лунає  заклик,  О  Сакві  (7)  -
Наповни  келих  перше  ніж  вино  споганиться  вигнанцями.

Що  -  буду  за  останнім  небом  -  буде  цей  різновид  пожежі:
Гнітючий  пил  осіннього  туману  дістанеться  вигнанцям?

Коли  я  з  ворогом  моїм  наодині,  беззбройні  його  руки,
Моє  невинне  серце,  обвите  шовком,  вручається  вигнанцям.

Якщо  ти  будь-коли,  мій  любий  Незнайомцю,  зустрінешся  з  Шахідом  -
побачиш  як  обидві  неминучості  приймаються  вигнанцями?

[i](1)  Махмуд  Дарвіш  (13/03/1942  -  09/08/2008)  -  найшанованіший  палестинський  поет,  писав  арабською
(2)  Мансур  аль-Халладж  (858  -  22/03/922)  -  великий  містик,  суфіст,  вважав  шлях  екстатичного  єднання  з  Богом  єдино  істинним  і  не  потребуючим  додаткових  обрядів  благочестя.  Кинутий  у  темницю  за  проголошене  ним  "Я  -  істина"  і  був  розіп'ятий  після  11  років  ув'язнення
(3)  Емігранти  з  охоплених  війною  Кашміру  і  Палестини  знайшли  притулок  у  США.  Їх  об'єднує  спільна  доля  -  вигнання  з  рідної  землі,  яка  стала  втраченим  Едемом
(4)  Середня  тривалість  життя  перлин  150  років.  З  часом  перлина  втрачає  свій  колір  і  блиск,  мутнішає  і  згодом  перетворюється  на  порошок.  Існує  повір'я,  що  перли  вмирають,  коли  їхній  власник  робить  неблаговидні  вчинки.  При  обмеженні  доступу  повітря  перли  можуть  зберігатися  тисячоліттями.  Під  дією  соляної  кислоти  зруйнована  поверхня  розчиняється,  перлина  "виліковується".  В  Індії  хворі  перлини  давали  склювати  птахам,  яких  забивали  через  кілька  годин  після  цього  і  діставали  з  них  вилікувані  перлини.  
(5)    Лейла  і  Маджнун  –  закохані  зі  старовинної  арабської  легенди  про  трагічне  кохання.  Маджнун  збожеволів  від  кохання  після  того,  як  Лейлу  видали  заміж  за  іншого  і  вона  за  якийсь  час  померла.
(6)  "Even  things  that  are  true  can  be  proved."  (Oscar  Wild  "The  Picture  of  Dorian  Gray")  -  "Довести  можна  навіть  безперечні  істини."  (Оскар  Уайльд  "Портрет  Доріана  Грея")  https://www.ukrlib.com.ua/world/printit.php?tid=21
(7)  Сакві  Фарукі  (21/12/1936  -  19/01/2018)  -  відомий  індійський  поет,  писав  мовою  урду.  Емігрував  з  Горакхпура  (штат  Уттар-Преш,  Індія)  в  Карачі  (Пакистан)  і  далі  до  Лондона.  (Saqi  Farooqi)
[/i]
[b]Agha  Shahid  Ali  Ghazal  (By  exiles)  [/b]
[i] "Where  should  we  go  after  the  last  frontiers,
where  should  the  birds  fly  after  the  last  sky?"
--  Mahmoud  Darwish[/i]
In  Jerusalem  a  dead  phone's  dialed  by  exiles.
You  learn  your  strange  fate:  you  were  exiled  by  exiles.

You  open  the  heart  to  list  unborn  galaxies.
Don't  shut  that  folder  when  Earth  is  filed  by  exiles.

Before  Night  passes  over  the  wheat  of  Egypt,
let  stones  be  leavened,  the  bread  torn  wild  by  exiles.

Crucified  Mansoor  was  alone  with  the  Alone:
God's  loneliness  --  just  His  --  compiled  by  exiles.

By  the  Hudson  lies  Kashmir,  brought  from  Palestine  --
It  shawls  the  piano,  Bach  beguiled  by  exiles.

Tell  me  who's  tonight  the  Physician  of  Sick  Pearls?
Only  you  as  you  sit,  Desert  child,  by  exiles.

Match  Majnoon  (he  kneels  to  pray  on  a  wine-stained  rug)
or  prayer  will  be  nothing,  distempered  mild  by  exiles.

"Even  things  that  are  true  can  be  proved."  Even  they?
Swear  not  by  Art  but,  dear  Oscar  Wilde,  by  exiles.

Don't  weep,  we'll  drown  out  the  Calls  to  Prayer,  O  Saqi  --
I'll  raise  my  glass  before  wine  is  defiled  by  exiles.

Was  --  after  the  last  sky  --  this  the  fashion  of  fire:
autumn's  mist  pressed  to  ashes  styled  by  exiles?

If  my  enemy's  alone  and  his  arms  are  empty,
give  him  my  heart  silk-wrapped  like  a  child  by  exiles.

Will  you,  Beloved  Stranger,  ever  witness  Shahid  --
two  destinies  at  last  reconciled  by  exiles?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021512
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2024


Махмуд Дарвіш (1) ЗЕМЛЯ ДЛЯ НАС ЗАКРИТА

Земля  для  нас  закрита,  виштовхує  нас  на  останній  перехід,  і
наші  руки  й  ноги  ми  відриваємо  щоб  вибратись.
Земля  нас  витісняє.  Хочеться  бути  пшеницею,  щоб  ми  могли  вмирати
і  знову  оживати.  Я  хочу,  щоб  земля  була  нам  матір'ю.
Щоб  стала  доброю  до  нас,  щоб  стали  дзеркалами  наших  мрій  наші  зображення  на  скелях.
Ми  бачили  обличчя  тих  хто  убивав  останніх  з  нас  на  втраченому  рубежі  душі.
В  День  поминання  (2)  оплакували  ми  своїх  дітей.  Ми  бачили  обличчя  тих,  хто
викидав  у  вікна  наших  дітей  з  останнього  притулку.  Наша  зоря  застрягла  в  дзеркалах.
Куди  піти  нам  за  останнім  рубежем?  Куди  птахам  летіти  за  останнім  небом?
Де  спати  травам  за  останнім  рухом  вітру?  Ми  наші  імена  напишемо  червоним  димом.
Ми  знищуємо  суть  пісень,  які  зникають  разом  з  нами.
Ми  тут  помремо,  тут  на  останнім  переході.  Тут  і  тут  з  нашої  крові  виросте  олива.

[i](1)  Махмуд  Дарвіш  (13/03/1942  -  09/08/2008)  -  найвідоміший  палестинський  поет,  писав  арабською.  Він  народився  в  селі  Аль-Бірва  в  Західній  Галілеї.  Після  того,  як  ізраїльські  війська  зайняли  їхнє  село  в  червні  1948  року,  сім'я  втекла  до  Лівану.  Село  було  зруйноване  ізраїльською  армією,  щоб  запобігти  поверненню  його  мешканців  у  свої  домівки  в  новій  єврейській  державі.  В  поезії  Махмуда  Дарвіша  Палестина  стала  метафорою  втраченого  Едему,  символом  народження  і  воскресіння,  а  також  страждання  через  виселення  і  вигнання.

(2)  День  поминання  -  Накба  (  يوم  النكبة‎  "день  катастрофи")  відмічається  палестинськими  арабами  15  травня.  Це  наступний  день  після  проголошення  держави  Ізраїль.  29  листопада  1947  року  було  прийняте  рішення  ООН  про  розділ  Палестини  на  єврейську  і  арабську  частини  з  наступним  створенням  відповідних  держав.  15  травня  1948  року  закінчився  термін  дії  британського  мандату  в  Палестині.  Перші  арабські  біженці  почали  покидати  свої  домівки  в  єврейській  частині  Палестини  ще  в  грудні  1947  року.  Розправи  єврейських  бойовиків  над  арабами,  арабо-ізраїльська  війна  і  Шестиденна  війна  викликали  ісход  725  000  арабських  біженців,  були  зруйновані  418  сіл.  Щорічно  в  день  Накби  араби  хвилиною  мовчання  поминають  загиблих  під  час  виселення,  проводять  мітинги  й  демонстрації.  Символом  Накби  стали  ключі,  які  демонструють  право  палестинців  повернутися  в  свої  домівки.
[/i]
[b]Mahmoud  Darwish  THE  EARTH  IS  CLOSING  ON  US[/b]
The  earth  is  closing  on  us,  pushing  us  through  the  last  passage,  and
we  tear  off  our  limbs  to  pass  through.
The  earth  is  squeezing  us.  I  wish  we  were  its  wheat  so  we  could  die
and  live  again.  I  wish  the  earth  was  our  mother
So  she’d  be  kind  to  us.  I  wish  we  were  pictures  on  the  rocks  for  our  dreams  to  carry  as  mirrors.
We  saw  the  faces  of  those  to  be  killed  by  the  last  of  us  in  the  last  defense  of  the  soul.
We  cried  over  their  children’s  feast.  We  saw  the  faces  of  those  who’ll
throw  our  children  Out  of  the  windows  of  the  last  space.  Our  star  will  hang  up  in  mirrors.
Where  should  we  go  after  the  last  frontiers?  Where  should  the  birds  fly  after  the  last  sky?
Where  should  the  plants  sleep  after  the  last  breath  of  air?  We  will  write  our  names  with  scarlet  team.
We  will  cut  off  the  head  of  the  song  to  be  finished  by  our  flesh.
We  will  die  here,  here  in  the  last  passage.  Here  and  here  our  blood  will  plant  its  olive  tree.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021510
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2024


Воллес Стівенс Ця усамітненість потоку

Ніколи  двічі  він  не  був  тим  самим  біля  річки,
Яка  текла  й  ніколи  двічі  не  була  та  ж  сама,  (2)

Текла  через  багато  місць,  завмерши  на  одному,
Як  озеро  незрушна,  пурхали  тут  дикі  качки,

Хвилюючи  зображення  уявних  Монадноків.(3)
Здавалася  апострофом,  який  не  проказати  (4).

Було  багато  справжнього  й  уявного  водночас.
Хотів  він  відчувати  знов  і  знов  одне  й  те  ж  саме.

Хотів  він,  щоб  текти  продовжила  та  ж  сама  річка,
Щоб  зберегла  невпинний  плин.  Іти  хотів  вздовж  неї,

Серед  платанів,  під  надійно  прибитим  місяцем.
Хотів,  щоб  зупинилось  серце,  вгамувався  розум

У  остаточнім  усвідомленні,  без  диких  качок,
Чи  гір,  що  горами  не  були,  щоб  знати,  що  буде,

Дізнатися,  як  це,  звільнятися  від  розпадання,
Вдихати  архаїчний  ляпіс  (5),  стаючи  бронзовим,  

Ніякого  планетного  кружляння  туди-сюди,  (6)  
В  лазурний  центр  часу  видихати  бронзові  слова  (7).

[i]Поезія  Стівенса  не  виставляє  напоказ  імена  філософів  і  не  містить  прямих  цитат  з  них.  На  відміну  від  своїх  сучасників  Езри  Паунда  та  Еліота,  Стівенс  не  з  тих  письменників,  які  скажуть  нам,  звідки  беруть  свої  ідеї,  або  почнуть  згадувати  імена.  І  все  ж  Стівенс  -  це  той  тип  письменників,  який  цілком  усвідомлював  спорідненість  між  більшою  частиною  свого  власного  світогляду  та  ідеями  когось,  наприклад,  Геракліта  (який  вважав,  що  світ  постійно  змінюється)  або  хто  розмірковуватиме  про  свою  суперечливу  особисту  спорідненість  із  філософськими  рухами  античності,  такими  як  скептицизм,  стоїцизм  та  епікурейство

(1)  усамітненість  потоку    -  усамітненість,  згадана  в  назві,  -    це  ізольоване  місце,  яке  Стівенс  уявляє  (чи,  можливо,  згадує)  під  час  роздумів;  потік  (cataract)  у  віршах  Стівенса  -  це  вода,  що  падає,  тут  річка,  що  тече  біля  гори.  "Усамітненість  потоку"-    перебування  біля  річного  потоку  викликає  бажання  більшої  постійності  реальності.
(2)  "річка/Яка  текла  й  ніколи  двічі  не  була  та  ж  сама".  "Сократ:  Геракліт  десь  каже:  "все  рухається,  і  нічого  не  залишається  на  місці,  і  ще  порівнює  все  суще  з  течією  річки  (ροή),  він  каже,  що  "двічі  тобі  не  увійти  в  одну  й  ту  ж  річку".  (Платон  "Діалоги":  Кратил,  402a)
(3)  "Вираз  "зображення  уявних  Монадноків  "можна  найкраще  пояснити,  змінивши  його  на  "Монаднокоподібні  думки".  Образ  гори  в  глибині  озера  набуває  другорядного  характеру.  Від  блиску  поверхні  вона  стає  трохи  нереальною:  схожою  на  думку.  Гора  Монаднок  -  гора  Нової  Англії.  Це  в  Нью-Гемпширі".  (Wallace  Stevens  Letters  of  Wallace  Stevens,  To  Rena  to  Poggioli,  P.823)
(4)  "апостроф,  який  не  проказати"  -  красу  природи  неможливо  передати  словами,  як  неможливо  озвучити  апостроф.
(5)  "архаїчний  ляпіс"  означає  блакитне  небо,  як  у  старій  космографії  та  теології,  але  також  може  представляти  камінь  ляпіс-лазур.  Ляпіс-лазур  (від  лат.  lapis  –  камінь  та  араб.  azul  –  блакить  або  пізньолат.  –  lazur  –  синій,  лазуровий  колір)  –  рідкісний  мінерал  класу  силікатів,  колір  лазурово-синій,  блакитний,  зеленувато-сірий,  фіолетовий;  блиск  скляний;  непрозорий  або  напівпрозорий.
(6)  "У  цьому  ж  вірші  є  наступна  фраза,  яка  може  бути  не  зовсім  зрозумілою  для  вашого  перекладача  "the  oscillations  of  planetary  pass-pass".  Це  означає  уявне  обертання  планет  вдень  і  вночі".  (Wallace  Stevens  Letters  of  Wallace  Stevens,  To  Rena  to  Poggioli,  P.823)
(7)  Уявлення  про  те,  що  слова  утворюються  від  дихання,  є  давнім.  Порівняйте  Коріолан  Шекспіра  (дія  III,  сцена  1):  "Так  мої  легені  будуть  вигадувати  слова".  
[/i]

Paul  Klee  "Fish  Magic",  1925,    oil  and  watercolor  on  canvas  on  panel,  Philadelphia  Museum  of  Art,  Philadelphia,  Pennsylvania,  U.S.
Пауль  Клее  "Магія  риб",  1925,  олія  та  акварель  на  полотні  на  панелі,  Музей  мистецтв  Філадельфії,  Філадельфія,  Пенсильванія,  США

[b]Wallace  Stevens  This  solitude  of  cataracts[/b]
He  never  felt  twice  the  same  about  the  flecked  river,
Which  kept  flowing  and  never  the  same  way  twice,  flowing

Through  many  places,  as  if  it  stood  still  in  one,
Fixed  like  a  lake  on  which  the  wild  ducks  fluttered,

Ruffling  its  common  reflections,  thought-like  Monadnocks.
There  seemed  to  be  an  apostrophe  that  was  not  spoken.

There  was  so  much  that  was  real  that  was  not  real  at  all.
He  wanted  to  feel  the  same  way  over  and  over.

He  wanted  the  river  to  go  on  flowing  the  same  way,
To  keep  on  flowing.  He  wanted  to  walk  beside  it,

Under  the  buttonwoods,  beneath  a  moon  nailed  fast.
He  wanted  his  heart  to  stop  beating  and  his  mind  to  rest

In  a  permanent  realization,  without  any  wild  ducks
Or  mountains  that  were  not  mountains,  just  to  know  how  it  would  be,

Just  to  know  how  it  would  feel,  released  from  destruction,
To  be  a  bronze  man  breathing  under  archaic  lapis,

Without  the  oscillations  of  planetary  pass-pass,
Breathing  his  bronzen  breath  at  the  azury  center  of  time.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021255
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2024


Воллес Стівенс Хороший чоловік, погана жінка

Ти  кажеш,  що  їй  злість  нічим  не  допоможе,
Що  твоя  совість  безтурботна  й  невразлива,
Себе  давно  ти  відчуваєш  чоловіком,
А  в  товаристві  більше  ніж  самотній,  тому
З  апломбом  ти  досліджуєш  теоретично,  
Сумний  життєвий  досвід  свій,  відсторонившись,
Жалкуючи  за  почуттям.  Минає  травень,
Коли  так  само  ти  дослідником  проходив
Кварталами  із  яблуневими  садами
І  споглядав  рожево-білий  сніг  цвітіння,
Ти  серце  в  мідне  перетворював,  здолавши
Дитячі  напади  невинності  своєї,  
Навіщо  ти  тоді  відмовився  від  міді?
І  оголився  сам,  даремно  оголився?
Вона  твій  світ  роз'їсти  здатна,  не  тебе.

[i]Незрозумілі  та  тривожні  стосунки  Стівенса  Воллеса  з  дружиною  Елсі  Молл  відчутні  в  цьому  вірші.  Недостатня  освіченість  і  чутливість  Молл,  її  холодність  і  різкість,  її  невпевненість  і  перші  прояви  психічного  захворювання  стали  психологічними  тригерами,  які  змусили  Стівенса  у  зрілому  віці  звернутися  до  поезії.[/i]

[b]Wallace  Stevens  Good  Man,  Bad  Woman  [/b]
You  say  that  spite  avails  her  nothing,  that
You  rest  intact  in  conscience  and  intact
In  self,  a  man  of  longer  time  than  days,
Of  larger  company  than  one.  Therefore,
Pure  scientist,  you  look  with  nice  aplomb
At  this  indifferent  experience,
Deploring  sentiment.  When  May  came  last,
And  equally  as  scientist  you  walked
Among  the  orchards  in  the  apple-blocks
And  saw  the  blossoms,  snow-bred  pink  and  white,
Making  your  heart  of  brass  to  intercept
The  childish  onslaughts  of  such  innocence,
Why  was  it  that  you  cast  the  brass  away
And  bared  yourself,  and  bared  yourself  in  vain?
She  can  corrode  your  world,  if  never  you.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020827
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2024


Воллес Стівенс Поезія - це руйнівна сила

Ось  що  таке  нещастя,
Не  мати  нічого  в  серці.
Чи  мати  те,  що  нічого.

Цю  річ  ти  повинен  мати,
Бика  чи  лева  у  грудях,
Щоб  слухати  його  подих.

Серце,  відважний  пес,
Бик  юний,  клишавий  ведмідь,
П'ють  вони  кров,  а  не  слину.

Схожим  будь  на  людину  
У  тілі  лютого  звіра.
Ці  м'язи  належать  йому...

Лев  дрімає  на  сонці.
Його  ніс  на  його  лапах.
Він  здатен  вбити  людину.

[b]Wallace  Stevens  Poetry  Is  a  Destructive  Force[/b]
That's  what  misery  is,
Nothing  to  have  at  heart.
It  is  to  have  or  nothing.

It  is  a  thing  to  have,
A  lion,  an  ox  in  his  breast,
To  feel  it  breathing  there.

Corazón,  stout  dog,
Young  ox,  bow-legged  bear,
He  tastes  its  blood,  not  spit.

He  is  like  a  man
In  the  body  of  a  violent  beast.
Its  muscles  are  his  own  .  .  .

The  lion  sleeps  in  the  sun.
Its  nose  is  on  its  paws.
It  can  kill  a  man

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2024


Шеймас Гіні Півострів

Як  нічого  сказати,  від’їжджай,
Оглянь  півострів  поглядом  прощальним,
Тут  мов  злітає  небо  вертикально,
Земля  без  міток;  і  не  приїжджай,

Мовчки  обминай  камінні  зсуви.
Вечірній  горизонт  п’є  спрагле  море,
Хмар  білизну  ковтає  сонне  поле,
Услід  пітьма.  Ти  пригадаєш  з  сумом

Обрис  дерев,  у  глянці  океан,
Ту  скелю,  де  прибою  рвані  шмати,
Ходульні  вигули  птахів  цибатих,  
І  острови,  що  плинуть  крізь  туман.

Вертай  додому,  не  знайшовши  слів,
Але  пізнавши  краєвиду  дальність,
Від  форми  речі  звільнені  та  данність
Апофеозу  хвиль  і  берегів.

[b]Seamus  Heaney  The  Peninsula[/b]
When  you  have  nothing  more  to  say,  just  drive
For  a  day  all  round  the  peninsula.
The  sky  is  tall  as  over  a  runway,
The  land  without  marks,  so  you  will  not  arrive

But  pass  through,  though  always  skirting  landfall.
At  dusk,  horizons  drink  down  sea  and  hill,
The  ploughed  field  swallows  the  whitewashed  gable
And  you’re  in  the  dark  again.  Now  recall

The  glazed  foreshore  and  silhouetted  log,
That  rock  where  breakers  shredded  into  rags,
The  leggy  birds  stilted  on  their  own  legs,
Islands  riding  themselves  out  into  the  fog,

And  drive  back  home,  still  with  nothing  to  say
Except  that  now  you  will  uncode  all  landscapes
By  this:  things  founded  clean  on  their  own  shapes,
Water  and  ground  in  their  extremity.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020467
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2024


Хань Шань Спливає воском свічка від поривів вітру

Якщо  був  темним  ти  в  минулому  житті,
Для  тебе  світло  не  засяє  і  сьогодні.
Якщо  страждав  у  безпросвітній  бідноті,
Твоїм  бальзамом  буде  тільки  піт  на  лобі.
Хто  шлях  свій  не  зумів  сьогодні  відшукать,
Того  чекають  завтра  непролазні  нетрі.
Два  береги,  два  вибори,  стрімка  ріка,
Хитким  човном  правуєш  ти.  У  незбагненне!
[i]За  перекладом  на  англійську  (Translated  by  R.  H.  Blyth)
[/i]
 
[b]Han  Shan  My  candle  gutters  in  a  sudden  gust[/b]
If  you  were  so  dim  in  a  former  life,  
Today's  life  won't  bring  you  light.
If  you  suffer  poverty's  sting,  
Spread  balm  upon  the  life  that  once  you  led.
If  today  you  fail  to  find  your  way,  
You  bequeath  yourself  a  pathless  wood.
Two  lives,  two  shores,  a  fast,  broad  stream,  
No  sturdy  boat  at  hand.  Impossible!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020356
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2024


Воллес Стівенс Як так чи так вкластися на Її Диван

Зіпертися  на  її  лікоть  збоку.
Цю  процедуру,  цю  її  появу,
Завбачливо  назвемо  Планом  А.

Вона  ширяє  у  повітрі  перед
Очима,  абсолютно  анонімна,
Народжена  в  свої  двадцять  один,

Нема  ні  обрисів,  ні  мови,  тільки
Вигин  стегна,  як  нерухомий  заклик,
Очей  блакитні  краплі,  складний  урок.

Якби  над  головою  підвісити
Малесеньку  корону  у  повітрі,  
Хитросяйну,  з  готичними  зубцями,

Підвіска,  як  вагома  субстанція,
Виводиться  упевнено  рукою  
Уявним  жестом.  Хай  це  буде  зватись

План  В.  Добратися  до  тої  речі
Без  жестів  -  це  її  мати  у  вигляді
Ідеї.  В  потоці  сумнівів  пливе

Напівуявна  матерія  ідеї,
Напівуявна  ідея  матерії.  
На  цьому  закінчується  План  С.

Розміщення  враховує  бажання
Митця.  Людина  довіряє  тайні
Незримого  Творця.  Хтось  легко  ходить

Безбарвним  берегом,  сприймає  світ  
Як  щось,  не  як  творіння.  Прощавайте,
Місіс  Попандопулос,  і  дякую.

[i]Поет  описує  себе  в  процесі  малювання  фігури  словами,  як  на  полотні,  щоб  проілюструвати  свій  задум.  Таким  чином  фігура  є  і  процедурою,  і  ідеєю,  яка  матеріалізувалася.[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=KfeAMQACqxk[/youtube]

[b]Wallace  Stevens  So-And-So  Reclining  on  Her  Couch[/b]
On  her  side,  reclining  on  her  elbow.
This  mechanism,  this  apparition,
Suppose  we  call  it  Projection  A.

She  floats  in  air  at  the  level  of
The  eye,  completely  anonymous,
Born,  as  she  was,  at  twenty-one,

Without  lineage  or  language,  only
The  curving  of  her  hip,  as  motionless  gesture,
Eyes  dripping  blue,  so  much  to  learn.

If  just  above  her  head  there  hung,
Suspended  in  air,  the  slightest  crown
Of  Gothic  prong  and  practick  bright,

The  suspension,  as  in  solid  space,
The  suspending  hand  withdrawn,  would  be
An  invisible  gesture.  Let  this  be  called

Projection  B.  To  get  at  the  thing
Without  gestures  is  to  get  at  it  as
Idea.  She  floats  in  the  contention,  the  flux

Between  the  thing  as  idea  and
The  idea  as  thing.  She  is  half  who  made  her.
This  is  the  final  Projection  C.

The  arrangement  contains  the  desire  of
The  artist.  But  one  confides  in  what  has  no
Concealed  creator.  One  walks  easily

The  unpainted  shore,  accepts  the  world
As  anything  but  sculpture.  Good-bye
Mrs.  Pappadopoulos,  and  thanks.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020209
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2024


Воллес Стівенс Метафора як деградація

Якщо  є  чоловік,  білий,  як  мармур,
Який  сидить  в  найзеленішомі  лісі,
Уявляючи  звуки  образів  смерті,

То  є  й  чоловік  у  чорному  космосі,
Який  сидить  у  чомусь,  не  відомому  нам,
Уявляючи  звуки  плюскоту  річки;

І  ці  образи,  ці  відлуння,
І  інше,  переконують,  що  буття
Містить  в  собі  смерть  і  уяву.

Мармуровий  чоловік  у  всесвіті  є  собою.
Чоловік  у  чорний  ліс  сходить  незміненим.  
Звісно,  що  річка  -  це  не  Сватара.

Темні  води  її  течуть
Навколо  землі  й  крізь  небеса,
Звиваючись  у  всесвітніх  просторах,

Це  не  Сватара.  Це  буття.
Ця  річка  -  плямиста  зграя,  вода,
Квітнуча  сяйвом  -  чи  наповнена  вітром?

Як  тоді  відбувається  деградація  метафори,
Коли  Сватара  стає  цією  річкою  з  хвилями,
А  річка  стає  океаном  без  дна  і  води?

Тут  чорні  фіалки  розростаються  на  її  берегах,
І  звисає  зелень  її  меморіальних  мохів
З  неї,  коли  вона  тече  вперед.
[i]Сватара  -  притока  річки  Сасквеханни,  найдовшої  серед  північноамериканських  річок  між  гирлом  Святого  Лаврентія  і  Міссісіпі,  яка  охоплює  більше  половини  території  Пенсільванії,  проходить  понад  715  км  через  ліси,  водні  прогалини  та  ферми  на  своєму  шляху  до  Чесапікської  затоки.[/i]

[b]Wallace  Stevens  Metaphor  as  Degeneration[/b]
If  there  is  a  man  white  as  marble
Sits  in  a  wood,  in  the  greenest  part,
Brooding  sounds  of  the  images  of  death,

So  there  is  a  man  in  black  space
Sits  in  nothing  that  we  know,
Brooding  sounds  of  river  noises;

And  these  images,  these  reverberations,
And  others,  make  certain  how  being
Includes  death  and  the  imagination.

The  marble  man  remains  himself  in  space.
The  man  in  the  black  wood  descends  unchanged.
It  is  certain  that  the  river

Is  not  Swatara.  The  swarthy  water
That  flows  round  the  earth  and  through  the  skies,
Twisting  among  the  universal  spaces,

Is  not  Swatara.  It  is  being.
That  is  the  flock-flecked  river,  the  water,
The  blown  sheen–or  is  it  air?

How,  then,  is  metaphor  degeneration,
When  Swatara  becomes  this  undulant  river
And  the  river  becomes  landless,  waterless  ocean?

Here  the  black  violets  grow  down  to  its  banks
And  the  memorial  mosses  hang  their  green
Upon  it,  as  it  flows  ahead.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020123
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2024


Хань Шань Двадцять сім віршів

[i]За  перекладом  на  англійську  Ентоні  С.  Клайна  [/i]
І
Хіба  ти  не  знав  вірші  Хань  Шаня?
Кращі  вони  за  Священі  тексти.(1)
Вирізьби  їх  і  постав  на  вікні,
Щоб  час  від  часу  дивитись  на  них.
ІІ
Питаєш  стежку  на  Холодну  Гору?
Холодну  Гору?  Там  на  ній  ні  сліду.
Ранкове  сонце  губиться  в  тумані,
Не  тане  крига,  як  настане  літо.
Як  же  туди  потрапити  зуміти?
У  тебе  серце  не  таке  шалене.
Якби  воно  було  таке,  як  в  мене,
Ти  б  його  чув  і  був  би  тут  зі  мною.
ІІІ
Холодна  Гора  має  багато  див,
Вона  лякає  тих,  хто  дійшов  сюди.
Під  місяцем  світиться,  сяє  вода,
Від  вітру  зітхає,  співає  трава.
На  голих  гілках  сливи  цвіт  сніжний,
Трухлий  пень  вкрила  скатерка  туману.
Дотик  дощу  поверне  життю  свіжість,
Оберне  струмок  в  ріку  нездоланну.
IV
Тисяча  хмар  і  десять  тисяч  джерел,
Тут  я  поселився  й  живу  без  турбот,
Гуляю  зеленими  схилами  вдень,
Вертаюся  спати  на  скелю  вночі.
Вервечкою  весни  і  осені  йдуть.
Від  шалу  й  бруду  вільні  мої  думки.
Радісно  знати,  що  я  маю  усе,
Спокійний,  немов  плин  осінній  ріки.
V
Високо,  високо  пік  вершини,
Перед  очима  безмежні  світи!
Ніхто  не  дізнається,  де  я  нині,
Місяць  самотній  в  студеній  воді.  
Чи  місяць  дійсно  пливе  у  воді?
Місяць  завжди  лишається  в  небі.
Я  написав  цього  вірша,  та  все  ж
Не  відчуваю  у  ньому  дзену(2).
VI
Тридцять  років  я  прожив  на  землі.
Подолав  я  десятки  тисяч  лі  (3)
Біля  річок  у  високій  траві,
В  приграниччі,  де  ліг  червоний  пил.
Шукав  еліксир,  безсмертним  не  став,
Описав  події,  книги  читав,
Вернувся  я  на  Холодну  Гору,
Очистити  слух  іду  до  струмка.
VII
Пташиний  щебет  сум'яттям  мене  затопив.
Вертаюся  спати  у  свій  солом'яний  дім.
На  гілці  вишні  палає  малиновий  цвіт.
Вербові  сережки  лагідно  тягнуться  вслід.
Вечірнього  сонця  спалах  між  синіх  вершин,
Сяючі  хмари  купають  зелені  ставки.
Хто  помітив,  що  я  нікчемний  світ  залишив,
На  Холодній  Горі  зійшов  на  південний  схил  ?
VIII
Я  до  Холодної  Гори  прийшов  давно:
Живу  на  ній  вже  понад  тридцять  років.
Вчора  розшукував  я  друзів  і  рідню.
З  них  більшість  біля  Жовтого  потоку  (4).
Вогонь  життя  горить  і  тихо  гасне,
Не  зупиняється,  немов  ріка  тече,
Сьогодні  бачу  свою  тінь  самотню.
Раптом  скотилася  сльоза  з  моїх  очей.
IX
Живу  у  горах,  спокою  не  маю,
Оплакую  минулі  дні  в  думках.
Для  довголіття  я  шукаю  трави,
Але  Безсмертя  так  і  не  досяг.
Моє  далеке  поле  вкрила  хмара,
Але  уповні  місяць,  ліс  сіяє.
Чому  я  тут?  Що  тут  мене  тримає?
Приріс  я  серцем  до  чарівних  сосен!
X
Радій,  коли  хороше  щось  бува!
Цінуй  цю  мить,  доки  вона  трива!
Хоча  можливо  жити  сто  років,
Чи  хтось  побачив  тридцять  тисяч  днів?
Минула  мить  і  вже  тебе  нема.
Навіщо  скніть  над  купою  майна?
Як  класиків  зумієш  осягнуть,  
Тоді  ти  зрозумієш  смерті  суть.
XI
Цвіт  персика  не  хоче  опадати,  
Його  зриваають  вітер  й  місяць  ясний.
Древніх  людей  не  можна  відшукати,
Померли,  зникли,  не  знайти  династій.
За  днями  дні,  цвіт  тихо  опадає.
Відходять  люди  тихо  рік  за  роком.
Де  нині  вітер  пил  з  вершин  здуває,
Колись  спокійно  мерехтіло  море.
XII
Коли  зустрінуть,  звуть  безумним  люди
Відлюдника  з  Холодної  гори.
Обличчя  скрите,  тіло  у  лахмітті.
Хто  його  мову  здатен  повторити?
Що  каже,  зрозуміти  неможливо.
Твердить  одне,  якщо  з  ним  заговорять,  
Ідіть  по  стежці  на  Холодну  Гору.
XIII
Є  у  Хань  Шаня  критики  свої:
"Не  вартують  нічого  твої  вірші!"
Я  думаю,  що  люди  старовинні,  
Були  хоч  бідні,  але  видатніші.
Але  сміються  з  мене  і  говорять:
"Які  безглузді  всі  твої  турботи!"
Хай  завжди  залишаються  такими,
Своє  життя  на  гроші  витрачають.
XIV
Холодна  Гора  голого  має  жука.
Чорна  його  голова,  а  тіло  біле.
Він  пару  звитків  тримає  в  своїх  руках,  
Одна  Дорога  у  нього,  одна  Сила.
Йому  не  потрібні  ні  піч,  ні  казанок,
Одяг  не  треба,  аби  йти  далі  й  далі,
Бо  має  для  того  він  Мудрості  клинок,
Щоб  ним  відсікати  безглузді  бажання.
XV
Йду  по  дорозі  на  Холодну  Гору.
Дорозі  вгору  ні  кінця,  ні  краю.
Між  скелями  в  розщелинах  тумани,
Стрімкі  потоки  потонули  в  травах.
Слизький  лишайник,  хоч  дощу  немає.
Безвітряний  сосновий  ліс  зітхає.
Хто  здатен  розірвати  пута  світу,
Щоб  тут  зі  мною  в  білих  хмарах  жити?  
XVI
Питають  люди  серед  хмар  дорогу,
Дорога  в  хмарах  темна  і  ні  сліду.
У  голих  скель  високості  вершини.
Не  світить  сонце  в  глибині  долини.
Позаду  зелень  гір,  перед  очима
Біліють  хмари  заходу  і  сходу.
Запитують,  куди  між  хмар  дорога?
Вона  веде  до  серця  Порожнечі.
XVII
В  обіймах  скель  сиджу  на  самоті,  
Навіть  опівдні  стелиться  туман,
Моє  житло  затоплює  пітьма.
Думки  від  шуму  звільнені,  ясні.
Крізь  сяючі  ворота  перед  сном
Думки  приходять  кам'яним  мостом.
Де  зараз  те,  що  мучило  мене?
Гуркоче  вітер  глеком-гарбузом.
XVIII
Далеко  місце,  яке  обрав  для  життя.
Високі  гори  роблять  язик  мовчазним.
З  холодних  долин  чути  гібони  кричать.
Двері  з  трави,  зі  скелею  злився  мій  дім.
Посеред  сосен  видно  солом'яний  дах,
Копаю  ставок,  його  наповнить  потік.
Не  маю  часу  думати  зараз  про  світ,
Минають  літа,  папороть  ріжуть  на  прах.
XIX
За  рівнем  рівень,  пагорби  і  схили,
В  обіймах  хмар  туман  синьо-зелений.
З  соломи  шапка  мокра  від  туману,
Вологе  від  роси  пальто  з  соломи.
Ноги  відлюдника  в  сандалі  взуті,
Старий  ціпок  стискають  мої  руки.
Дивлюся  вниз  -  навкруг  країна  з  пилу,
Чи  став  цей  світ  для  мене  світом  мрії?
XX
То  де  дорога  на  Холодну  гору?
Ні  воза,  ні  коня  на  ній  немає.
Звиви  ущелин  складно  відслідити.
Могутні  скелі,  хто  їх  розмір  знає?
Там  тисячами  трав  стікають  роси,
Співають  там  без  слів  на  вітрі  сосни.
З  дороги  збився,  мабуть  треба  нині
Питати  тілу  шлях  додому  в  тіні.
XXI
На  цій  горі  постійно  холодина!
Тут  кожен  рік  такий,  не  тільки  зараз.
Вкриває  сніг  віддалені  вершини,
Чорніють  сосни,  вкутані  туманом.
Якщо  росте  трава,  це  ще  не  літо,  
Не  осінь,  якщо  листя  опадає.
Ілюзіями  повний,  тут  блукаю,
Дивлюсь,  дивлюсь,  але  не  бачу  неба.
XXII
Не  знаю  я,  від  всіх  віддалене  наскільки
Оце  пристанище,  де  дні  мої  проходять.
Заплутаний  чагар  ворушиться  без  вітру,
Бамбук  при  світлі  дня  здається  загадковим.
Кого  оплакує  струмок  внизу  в  долині?
Куди  один  за  одним  котяться  тумани?
Коли  опівдні  я  сидів  біля  хатини,
На  небі  сонце  несподівано  помітив.
XXIII
Щоденне  мудрування  ось  моя  дорога.
Захована  у  чагарях  печера  в  скелі,
Тут  первозданний  світ,  тут  від  людей  я  вільний,
Я  байдикую  серед  білих  хмар,  мій  друже.
Жодна  зі  стежок  звідси  не  веде  додому;
Байдуже  все,  що  на  думки  впливати  може.
Сидітиму  всю  ніч  на  ліжку  кам'яному,
Коли  дереться  місяць  на  Холодну  Гору.  
XXIV
На  схилі  східному  я  не  бував  ніколи.
Чи  довго  планував  піднятися  на  нього?
Сам  витягав  себе,  хапаючись  за  лози,
Спиняли  вітер  і  туман  на  півдорозі.
Ловив  за  руки  терен  на  вузьких  дорогах,
Такий  глибокий  мох,  що  ноги  загрузали,  
Так  опинився  під  червоною  сосною.
Тут  я  засну,  поклавши  голову  на  хмари.
XXV
Прозора  вода  мерехтить  як  кришталь,
Просвічується  до  найбільших  глибин.
Звільняється  розум  від  марних  думок,
Не  тривожать  мене  міріади  діл.
Більше  нічим  мене  не  похитнути,
Я  буду  таким  залишатись  завжди.
Зрозумій,    шлях,  що  ти  зміг  осягнути,
Не  виведе  звідси  й  не  верне  сюди.
XXVI
Ти  для  спочинку  шукаєш  місце?
Завжди  Холодна  Гора  згодиться.
Тут  в  чорних  соснах  співає  вітер,
Чим  ближче  ти,  тим  гарніша  пісня.
Сидить  біля  дерева  старий  дід,
Про  сутність  Дао  тихо  говорить.
Минули  швидко  десятки  років,
І  він  забув  дорогу  додому.  
XXVII
Холодний  камінь,  навкруги  пустинно.
Чим  далі  я  іду,  тим  стежка  вужча.
Тримаються  за  скелі  хмари  білі.
Самотній  крик  гібона  на  вершині.
Чи  я  якогось  друга  потребую?
Роблю  лиш  те,  що  хочу,  і  старію.
Нехай  роки  змінили  лик  і  тіло,
З  дороги  мудрості  вже  не  зверну  я.

[i]Хань  Шань  (можливо  712  -  793)  -  поет,  філософ,  відлюдник,  писав  вірші  на  скелі  і  деревах  біля  печери,  в  якій  жив.  З  600  написаних  ним  віршів  збереглися  313.  Разом  з  ним  жив  ще  один  поет  і  відлюдник  Шіде.  Збереглися  57  його  віршів.  Ким  вони  були  насправді,  невідомо,  можливо,  легендою,  міфом.  Найімовірніше,  що  кілька  поетів  жили  на  Холодній  Горі  у  різний  час  і  залишили  там  свої  вірші,  якісь  геніальні,  якісь  посередні.  Хань  Шань  дослівно  перекладається  як  Холодна  Гора  і  може  бути  колективним  псевдонімом.  
Хань  Шаня  називали  втіленням  Манджушрі  (легендарний  сподвижник  Будди  Гаутами,  провідник  і  вчитель  будд  минулого,  втілення  вищої  мудрості),  Шіде  -    втіленням  Будди  Самантабхатри  (Благородний  у  всьому,  Всеблагий,  Завжди  Прекрасний).  Вони  прийшли  в  японську  культуру  разом  із  дзен-буддизмом,  китайською  поезією  і  живописом.  Тут  ці  два  життєрадісні,  завжди  усміхнені  поети  отримали  імена  Кандзан  і  Дзіттоку  і  залишилися  у  віках  на  мальованих  тушшю  сувоях,  якими  прикрашають  житло.  Неодмінно  в  руках  Хань  Шаня  (Кандзана)  сувій  з  віршами,  в  руках  Шіде  (Дзіттоку)  мітла,  ознака  його  низькорідності.
В  інеті  доступні  переклади  з  китайської  на  анлійську  мову  Гарі  Снайдера  (прототипа  Джефрі  Райдера  з  роману  Джека  Керуака  "Бродяги  Дхарми")  -  20  віршів,  Ентоні  Клайна  -  27  віршів,  Артура  Вейлі  -  27  віршів,  Джерома  Сітона  -  100  віршів,  Бартона  Ватсона  -  100  віршів.
[/i]  (1)  Священні  тексти  буддизму  —  одні  з  перших  текстів  Будди.  Священні  тексти  буддизму  існували  вже  в  I  ст.  до  н.  е.  та  були  написані  мовою  палі,  якою,  як  вважають  науковці,  користувався  Будда.  Складаються  тексти  із  31  книги;  вони  поділені  на  три  частини  та  мають  назву  Тріпітака,  що  перекладається  як  «Три  кошики».
(2)  Дзен  (від  японського  "споглядання")  —  одна  з  найважливіших  шкіл  китайського  і  всього  східно-азійського  буддизму,  яка  сформувалася  в  Китаї  в  V—VI  століттях  під  великим  впливом  даосизму,  є  домінуючою  чернечою  формою  буддизму  Махаяни  в  Китаї.
(3)  Лі  -  давньокитайська  міра  довжини,  зараз  це    500  м,  тисяча  лі  -  ідіоматичний  вираз,  означає  дуже  велика  відстань.
(3)  У  давньокитайській  релігії  Підземний  світ  називали  Жовті  джерела  (Huángquán  黄泉)  -  можливо,  посилаючись  на  ріку  Хуанхе,  Жовту  ріку.  Жовті  джерела  були  не  «пеклом»,  де  людина  зазнає  відплати,  а  скоріше  місцем,  де  повинні  перебувати  душі  померлих,  пунктом  призначення  білої  душі  (pò  魄).
 
"Кандзан  і  Дзіттоку",  приписується  Сюбун  Тенсьо,  період  Муроматі,  XV  ст.,  висячий  сувій,  папір  і  туш,  Токійський  національний  музей
Attributed  to  Tenshō  Shūbun  "Portraits  of  Kanzan  and  Jittoku",  hanging  scroll,  Ink  on  paper,  Tokyo  National  Museum  
重要文化財「寒山拾得図」伝周文筆、春屋宗園賛 室町時代・15世紀 東京国立博物館蔵
https://tsumugu.yomiuri.co.jp/tohaku_kanzanjittoku/

[b]Twenty-Seven  Poems  by  Han-shan  [/b]
[i]Translated  by  Anthony  S.  Kline[/i]
I
Don’t  you  know  the  poems  of  Han-shan?
They’re  better  for  you  than  scripture-reading.
Cut  them  out  and  paste  them  on  a  screen,
Then  you  can  gaze  at  them  from  time  to  time.
II
Where’s  the  trail  to  Cold  Mountain?
Cold  Mountain?  There’s  no  clear  way.
Ice,  in  summer,  is  still  frozen.
Bright  sun  shines  through  thick  fog.
You  won’t  get  there  following  me.
Your  heart  and  mine  are  not  the  same.
If  your  heart  was  like  mine,
You’d  have  made  it,  and  be  there!
III
Cold  Mountain’s  full  of  strange  sights
Men  who  go  there  end  by  being  scared.
Water  glints  and  gleams  in  the  moon,
Grasses  sigh  and  sing  in  the  wind.
The  bare  plum  blooms  again  with  snow,
Naked  branches  have  clouds  for  leaves.
When  it  rains,  the  mountain  shines  –
In  bad  weather  you’ll  not  make  this  climb.
IV
A  thousand  clouds,  ten  thousand  streams,
Here  I  live,  an  idle  man,
Roaming  green  peaks  by  day,
Back  to  sleep  by  cliffs  at  night.
One  by  one,  springs  and  autumns  go,
Free  of  heat  and  dust,  my  mind.
Sweet  to  know  there’s  nothing  I  need,
Silent  as  the  autumn  river’s  flood.
V
High,  high,  the  summit  peak,
Boundless  the  world  to  sight!
No  one  knows  I  am  here,
Lone  moon  in  the  freezing  stream.
In  the  stream,  where’s  the  moon?
The  moon’s  always  in  the  sky.
I  write  this  poem:  and  yet,
In  this  poem  there  is  no  Zen.
VI
Thirty  years  in  this  world
I  wandered  ten  thousand  miles,
By  rivers,  buried  deep  in  grass,
In  borderlands,  where  red  dust  flies.
Tasted  drugs,  still  not  Immortal,
Read  books,  wrote  histories.
Now  I’m  back  at  Cold  Mountain,
Head  in  the  stream,  cleanse  my  ears.
VII
Bird-song  drowns  me  in  feeling.
Back  to  my  shack  of  straw  to  sleep.
Cherry-branches  burn  with  crimson  flower,
Willow-boughs  delicately  trail.
Morning  sun  flares  between  blue  peaks,
Bright  clouds  soak  in  green  ponds.
Who  guessed  I’d  leave  that  dusty  world,
Climbing  the  south  slope  of  Cold  Mountain?
VIII
I  travelled  to  Cold  Mountain:
Stayed  here  for  thirty  years.
Yesterday  looked  for  family  and  friends.
More  than  half  had  gone  to  Yellow  Springs.
Slow-burning,  life  dies  like  a  flame,
Never  resting,  passes  like  a  river.
Today  I  face  my  lone  shadow.
Suddenly,  the  tears  flow  down.
IX
Alive  in  the  mountains,  not  at  rest,
My  mind  cries  for  passing  years.
Gathering  herbs  to  find  long  life,
Still  I’ve  not  achieved  Immortal.
My  field’s  deep,  and  veiled  in  cloud,
But  the  wood’s  bright,  the  moon’s  full.
Why  am  I  here?  Can’t  I  go?
Heart  still  tied  to  enchanted  pines!
X
If  there’s  something  good,  delight!
Seize  the  moment  while  it  flies!
Though  life  can  last  a  hundred  years,
Who’s  seen  their  thirty  thousand  days?
Just  an  instant  then  you’re  gone.
Why  sit  whining  over  things?
When  you’ve  read  the  Classics  through,
You’ll  know  quite  enough  of  death.
XI
The  peach  petals  would  like  to  stay,
But  moon  and  wind  blow  them  on.
You  won’t  find  those  ancient  men,
Those  dynasties  are  dead  and  gone.
Day  by  day  the  blossoms  fall,
Year  by  year  the  people  go.
Where  the  dust  blows  through  these  heights,
There  once  shone  a  silent  sea.
XII
Men  who  see  the  Master
Of  Cold  Mountain,  say  he’s  mad.
A  nothing  face,
Body  clothed  in  rags.
Who  dare  say  what  he  says?
When  he  speaks  we  can’t  understand.
Just  one  word  to  you  who  pass  –
Take  the  trail  to  Cold  Mountain!
XIII
Han-shan  has  his  critics  too:
‘Your  poems,  there’s  nothing  in  them!’
I  think  of  men  of  ancient  times,
Poor,  humble,  but  not  ashamed.
Let  him  laugh  at  me  and  say:
‘It’s  all  foolishness,  your  work!’
Let  him  go  on  as  he  is,
All  his  life  lost  making  money.
XIV
Cold  Mountain  holds  a  naked  bug,
Its  body’s  white,  its  head  is  black.
In  its  hands  a  pair  of  scrolls,
One  the  Way  and  one  its  Power.
It  needs  no  pots  or  stove.
Without  clothes  it  wanders  on,
But  it  carries  Wisdom’s  blade,
To  cut  down  mindless  craving.

XV
I’m  on  the  trail  to  Cold  Mountain.
Cold  Mountain  trail  never  ends.
Long  clefts  thick  with  rock  and  stones,
Wide  streams  buried  in  dense  grass.
Slippery  moss,  but  there’s  been  no  rain,
Pine  trees  sigh,  but  there’s  no  wind.
Who  can  leap  the  world’s  net,
Sit  here  in  the  white  clouds  with  me?
XVI
Men  ask  the  way  through  the  clouds,
The  cloud  way’s  dark,  without  a  sign.
High  summits  are  of  naked  rock.
In  deep  valleys  sun  never  shines.
Behind  you  green  peaks,  and  in  front,
To  east  the  white  clouds,  and  to  west  –
Want  to  know  where  the  cloud  way  lies?
It’s  there,  in  the  centre  of  the  Void!
XVII
Sitting  alone  by  folded  rocks,
Mist  swirling  even  at  noon,
Here,  inside  my  room,  it’s  dark.
Mind  is  bright,  clear  of  sound.
Through  the  shining  gate  in  dream.
Back  by  the  stone  bridge,  mind  returns.
Where  now  the  things  that  troubled  me?
Wind-blown  gourd  rattling  in  the  tree.
XVIII
Far-off  is  the  place  I  chose  to  live.
High  hills  make  for  silent  tongues.
Gibbons  screech  in  valley  cold
My  gate  of  grass  blends  with  the  cliff.
A  roof  of  thatch  among  the  pines,
I  dig  a  pool,  feed  it  from  the  stream.
No  time  now  to  think  about  the  world,
The  years  go  by,  shredding  ferns.
XIX
Level  after  level,  falls  and  hills,
Blue-green  mist  clasped  by  clouds.
Fog  wets  my  flimsy  cap,
Dew  soaks  my  coat  of  straw.
A  pilgrim’s  sandals  on  my  feet,
An  old  stick  grasped  in  my  hand.
Gazing  down  towards  the  land  of  dust,
What  is  that  world  of  dreams  to  me?
XX
What  a  road  the  Cold  Mountain  road!
Not  a  sign  of  horse  or  cart.
Winding  gorges,  tricky  to  trace.
Massive  cliffs,  who  knows  how  high?
Where  the  thousand  grasses  drip  with  dew,
Where  the  pine  trees  hum  in  the  wind.
Now  the  path’s  lost,  now  it’s  time
For  body  to  ask  shadow:  ‘Which  way  home?’
XXI
Always  it’s  cold  on  this  mountain!
Every  year,  and  not  just  this.
Dense  peaks,  thick  with  snow.
Black  pine-trees  breathing  mist.
It’s  summer  before  the  grass  grows,
Not  yet  autumn  when  the  leaves  fall.
Full  of  illusions,  I  roam  here,
Gaze  and  gaze,  but  can’t  see  the  sky.
XXII
No  knowing  how  far  it  is,
This  place  where  I  spend  my  days.
Tangled  vines  move  without  a  breeze,
Bamboo  in  the  light  shows  dark.
Streams  down-valley  sob  for  whom?
 Mists  cling  together,  who  knows  why?
Sitting  in  my  hut  at  noon,
Suddenly,  I  see  the  sun  has  risen.
XXIII
The  everyday  mind:  that  is  the  way.
Buried  in  vines  and  rock-bound  caves,
Here  it’s  wild,  here  I  am  free,
Idling  with  the  white  clouds,  my  friends.
Tracks  here  never  reach  the  world;
No-mind,  so  what  can  shift  my  thought?
I  sit  the  night  through  on  a  bed  of  stone,
While  the  moon  climbs  Cold  Mountain.
XXIV
I  was  off  to  the  Eastern  Cliff.
Planned  that  trip  for  how  long?
Dragged  myself  up  by  hanging  vines,
Stopped  halfway,  by  wind  and  fog.
Thorn  snatched  my  arm  on  narrow  tracks,
Moss  so  deep  it  drowned  my  feet,
So  I  stopped,  under  this  red  pine.
Head  among  the  clouds,  I’ll  sleep.
XXV
Bright  water  shimmers  like  crystal,
Translucent  to  the  furthest  depth.
Mind  is  free  of  every  thought
Unmoved  by  the  myriad  things.
Since  it  can  never  be  stirred
It  will  always  stay  like  this.
Knowing,  this  way,  you  can  see,
There  is  no  within,  no  without.
XXVI
Are  you  looking  for  a  place  to  rest?
Cold  Mountain’s  good  for  many  a  day.
Wind  sings  here  in  the  black  pines,
Closer  you  are,  the  better  it  sounds.
There’s  an  old  man  sitting  by  a  tree,
Muttering  about  the  things  of  Tao.
Ten  years  now,  it’s  been  so  long
This  one’s  forgotten  his  way  home.
XXVII
Cold  rock,  no  one  takes  this  road.
The  deeper  you  go,  the  finer  it  is.
White  clouds  hang  on  high  crags.
On  Green  Peak  a  lone  gibbon’s  cry.
What  friends  do  I  need?
I  do  what  pleases  me,  and  grow  old.
Let  face  and  body  alter  with  the  years,
I’ll  hold  to  the  bright  path  of  mind.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020114
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2024


Воллес Стівенс Нотатки про найвищу літературу. Вона повинна змінюватися

І
Навкруг  фіалки,  позолота,  древній  серафим
Вдихає  певний  аромат,  до  нього  голуби
Злітаються,  немов  фантоми  літочислення.

Дівчата  італійські  з  нарцисами  в  волоссі,
І  серафим  це  бачив,  бачив  їх  давним-давно
У  капелюшках  їхніх  матерів,  і  бачить  знов.

Гуділи  бджоли,  наче  їх  ніколи  не  було,
Ніколи  не  зникали  гіацинти.  Кажемо,
Змінилось  це,  і  те  змінилось.  Не  змінилися

Фіалки,  голуби,  дівчата,  гіацинти,  бджоли  
Об'єкти  ці  мінливі  з  мінливої  причини  
У  всесвіті  мінливості.  Ми  розуміємо,

Нічна  блакить  -  то  непостійна  річ.  Так  серафим  (1)
В  своїх  думках  буває  сатиром  (2)  у  Сатурна  (3).
Це  означає,  остогидла  нам  протухла  сцена,

Яка  ніяк  не  зміниться.  Лишаються  її  
Повторення.  Так  само  будуть  гудіти  бджоли,  
Неначе  -  у  повітрі  воркування  голубів.

Парфум  еротики,  частина  тіла,  частковість
Прокислих  намірів  набила  вже  оскомину  
Тупим  незмінним  гулом,  не  знаючим  деталей.  (4)

ІІ
Бджолі  правитель  повеліває  бути    (5)
Безсмертною.  Велить  правитель.  І  тіло
Розправить  свої  незграбні  крила,  злетить,

Істота  невичерпна  вознесеться  знов
Понад  найвищими  антагоністами
Дзижчати  незрілі  ювенальні  (6)  фрази?

Чому  бджолі  долати  слід  стару  чуму,
Шукати  відзвуки  свого  дзижчання  в  давніх  
Бездонних  чашах,  нове  повтор  старого?

На  стіл  правителю  поклали  яблука,
Навколо  нього  босоногі  слуги,  які
Споруджують  зі  штор  метафізичне  Т,

І  розвіваються    державні  прапори  
На  древках,  ллють  червоно-синє  сяєво,
Тріпочуть  фали.  В  буйстві  золота  весни

Чому  зникають  відблиски  зими,  або
Чому  потрібні  пам'яті  повернення  
До  запитань  про  сон  і  смерть?  Весна  -  це  сон?

Ось  цим  теплом  закоханих  завершиться
Кохання  їхнє,  це  початок,  не  повтор  (7)  -
Дзижчання  й  гул  новоприбулої  бджоли.

ІІІ
Ось  Генералу  Дюпюї  (8)  великий  пам'ятник
Завмер  незрушно,  хоч  сусідство  катафалків
Обридло  мешканцям  шляхетного  Майдану.

Нога  коня  правобіч  спереду  піднята,
Немов  говорить,  на  останнім  похованні,
Коли  затихла  музика,  кінь  зупинився.

Юристи  у  своїх  недільних  променадах  (9)
Йдуть  повз  опудало,  піднесене  повище,
Знайомитись  з  минулим;  лікарі,  скупавшись,  

Шукають  у  бездушній  формі  обережно  
Зупинку  тимчасову,  жорстоку,  на  віки,  
Яка  зробила  з  генерала  щось  абсурдне,  

Змінивши  плоть  реальну  на  бездушну  бронзу.
Так  не  було  ніколи  і  не  мало  бути  
З  людиною.  Юристи  не  вірять,  лікарі

Говорять,  для  герані  чудова,  видатна
Прикраса,  по  суті,  декорація,  а  сам
Майдан  належить  Генералу  Дюпюї.

На  наші  рудиментарні  стани  розуму
Не  вплинуло  ніщо,  не  зміниться  нічого.
Але  в  кінці  кінців  цей  Генерал  нікчемний.

IV
Дві  речі  протилежні  і  залежні
Одна  від  одної:  залежить  чоловік  
Від  жінки,  день  від  ночі,  від  вигадки  

Реальність.  Така  рушійна  сила  змін.
Зима  й  весна,  холод  торкань,  обійми,
Услід  ідуть  захоплення  деталі.  

Лунає  в  тиші  музика,  як  пристрасть,
як  почуття,  відчуте  й  безрозсудне.
Світанок  з  днем  єднаються  в  обіймах.

І  Північ  з  Півднем  -  нерозлучна  пара,
І  разом  сонце  й  дощ,  немов  коханці,
Ідуть  в  одному  молодому  тілі.

І  наодинці  просурмить  самотність
До  іншої  самотності  дзвінкої;
Мала  струна  говорить  в  струннім  хорі.

Бере  учасник  участь  в  своїх  змінах.
Дитину  змінює  торкання  речі,  
Тіла  -  їх  дотик.  Капітан  єдиний

З  командою,  моряк  єдиний  з  морем.
За  мною  йди,  товаришу  і  друже,
Утіхо  й  сестро,  брате  мій  і  радість.

V
В  небесній  сині  моря  є  блакитний  острів,
Там  досі  апельсини  і  цвітуть,  і  зріють,
Хоча  давно  помер  господар.  Залишились

Руїни  дому,  поряд  три  кошлаті  лайми,
Дерев  потворна  зелень  стала    бірюзою
Господаря,  пожухли  плями  апельсинів,  

Зелених,  спалених  найзеленішим  сонцем.
Його  був  берег  цей  і  мирти  біля  моря  (10)
На  білому  піску,  його  прибою  шерех.  (11)

Йому  належав  острів,  де  знайшов  спочинок.
Його  Південний  острів  був  на  гору  схожий,
На  ананас,  п'янкий,  неначе  літо  Куби.

І  там  ген-ген,  ген-ген  (12)  росли  банани  рясно,
Звисали  важко  на  бананових  деревах,  
Вони  торкались  хмар,  півсвіту  затіняли.

Він  часто  згадував  країну,  звідки  родом,
Вона  здавалася  рожевою,  як  диня,
Червоною,  якщо  належно  доглядати.

Загрублий  чоловік  у  безнадійнім  світі
Не  зміг  би  тяжко  працювати  і  не  вмерти,
Горюючи,  що  не  почує  дзвону  банджо.

VI
Будь  мною,  горобець  до  зірваного  листя,  (13)
І  ти,  будь  мною,  мною  будь,  коли  співаєш,
Коли  в  гаю  моєму  дивишся  на  мене.

Ой,  кі!(14)  В'юрок  скривавлений  (15),  злодюжка  сойка,
Кі-кі,  малинівка  із  горла  розливає,
Будь  мною,  будь,  будь  мною  на  моїм  узліссі.

Такі  бували  в  дощ  шалені  менестрелі,  
Безліч  ударників  (16)  без  дзвонів  там  дзвеніли,  
Небесним  гонгом  роздавалося  "будь  мною".  (16)

Незмінним  тоном  повторяв  співак  невтомний  
Одну  єдину  найпростішу  фразу,  кі-кі,  
Один  єдиний  текст,  гранітну  монотонність,  

Один  єдиний  лик,  як  фотознімок  долі,  
Склодув  приречений,  єпископ  анемічний,  (17)  
Неначе  око  без  повік  (18),  без  мрії  розум  -  

Чужа  цим  менестрелям  пісня  менестреля  
Про  землю,  на  якій  травинка  перша  -  казка
Про  листя,  для  якого  горобець  -  це  птиця,  

Як  камінь,  що  не  зміниться  ніколи.  Будь  ним,
І  ти,  і  ти,  будь  ним,  будь  ним.  Але  не  звуком  
Ось  цим,  чи  іншим,  будь-яким.  Він  закінчиться.

VII
Ми  кажемо  при  місячному  сяйві,  
Що  раю  нам  ніякого  не  треба,  
Не  треба  найспокусливіших  гімнів.  

Це  так.  Увечері  бузок  навіє
Природну  пристрасть,  бо  кохання  вічне
Коханців,  що  живуть  в  нас  і  вдихають

Цей  аромат,  безбарвний  абсолютно.
Зустріли  ми  у  мертвій  тиші  ночі
Бузковий  запах  в  розкоші  цвітіння.

Закоханий  зітхає,  бо  блаженство,
Яким  охоплює  його  вдихання,
Царює  в  серці,  тайно  й  несвідомо.

Природна  пристрасть  і  кохання  вічне,
Вони  завжди  земні,  ось  тут,  і  зараз,
Де  ми  живемо,  скрізь,  де  ми  живемо,  

Як  хмарка  в  небі  у  травневий  вечір,
Як  віра  неосвітної  людини,  
В  книжкові  істини,  які  учений  

Повідомляє  палко  і  натхненно;
Реальні  флуктуації  і  змінність
В  пітьмі  ученій  міри  розуміння.

VIII
У  кругосвітніх  мандрах  Нанція  Нунціо  (19)
Зіткнулась  з  Озимандієм  (20).  Самотньо  вона
Прожити  готувалася  в  чернечій  цноті.

Я  -  твоя  дружина.  Вона  зняла  намисто
І  на  пісок  поклала.  Така  як  є,  я  є
Дружина.  Розв'язала  свій  коштовний  пояс.

Без  сяючого  золота  твоя  дружина,
Твоя  дружина  без  смарагдів,  аметистів,
За  межами  свого  палаючого  тіла.

Я  жінка,  що  роздяглася  більш  ніж  догола,
Яка  стоїть  беззахисна  перед  незмінним  
Порядком  і  тобі  говорить,  я  суджена

Дружина.  Одізвись,  скажи,  що  мені  личить
Ця  найцінніша,  найєдиніша  прикраса.
Вручи  мені  алмазну  діадему  духу.  

Вдягни  мене  у  цю  останню  пелюстину,
Щоб  я  тремтіла  від  жаданого  кохання,
Саме  зі  мною  ти  здобудеш  досконалість.

Говорить  Озимандій,  наречена,  дружина
Ніколи  не  буває  голою  (  21).  Уявне
Убрання  завжди  сіяє  з  серця  й  розуму.  (22)

IX
Поет  кидається  з  заплутаності  вірша
В  заплутаність  вульгати  (23)  й  повертається.
Чи  ходить  він  туди-сюди,  чи  зразу  тут

І  там?  Чи  то  у  вірші  сяють  лестощі,  
Чи  то  повзе  удень  щільне  громаддя  хмар?
Чи  то  завжди  не  вистачає  віршу  слів

І  хтось  тоді  даремно  витрачає  час?
Чи  здатен  вірш  банальний  бути  видатним?
Чи  мають  місце  роздуми,  в  яких  поет

Обходить  явища,  які  не  зрозумів,  
Чи  недостатньо  зрозумів,  чи  то  поет
Висковзує  від  нас,  як  від  стихії?

Промовців  уникай,  безчесних  і  палких,  
Борців  за  найтупіші  з  заборон  для  нас  (24),
Захисників  формальних  правил,  речників,

Що  володіють  незначним    набором  слів?
Заплутаність  вульгати  знахідка  для  них.
Вони  стараються  творити  доступну

Мову  банальностей,  несхибна  сила
В  поєднанні  досконалої  латини  
З  жаргоном  варварским,  приємнішим  для  вух.  (25)

X
Він  мав  каталептичну  (26)    лаву,  Театр  
Метафор.  Він  сидів  у  парку.  Воду
Озерну  заповняли  дивні  речі,  

Звуки  мелодії  у  небі  горнім,
Миттєва  зміна  кольорів,  мінливість
Лебедів  від  серафимів  до  святих.

Музичний  подих  західного  вітру,
Преображення  лебедів,  бажання  змін,
Бажання  руху  барв  у  порожнечі.

Було  бажання  зміни,  необхідність,
Реальна  презентація,  різновид
Змінного  світу,  надмір  постійності,  

Що  заперечує  метафор  хиткість,  
Помітну  погляду.  Буденність  не  є
Достатньою.  Яскравість  перетворень,

Яскравість  всесвіту.  Це  наше  власне,
Це  ми  самі,  оця  яскравість  наша,
Ця  необхідність,  ця  презентація,

Як  протирання  скла  для  споглядання.
Начала  ці,  незрілі  і  щасливі,  
Несуть  любов  взаємну.  Час  запише.

[i]"Я  не  маю  уявлення  про  форму,  яку  повинна  мати  найвища  література.  НОТАТКИ  починаються  з  ідеї,  що  вона  не  повинна  приймати  будь-яку  форму:  що  вона  повинна  бути  абстрактною.  Звичайно,  зрештою,  поезія  була  б  вищою  формою  художньої  літератури;  суть  поезії  —    зміна,  а  суть  зміни  —  те,  що  вона  приносить  задоволення".  ("Letters  of  Wallece  Stevens",  P.431)[/i]
(1)  Серафим  -  найвищий  чин  ангелів  у  християнській  традиції.  У  Стівенса  він  частина  "major  abstraction"  -  великої  абстракції,  яка  є  основою  для  творення  поетичного  світу,  це  не  стільки  небесна  істота,  скільки  символ  ідеалу,  чистоти,  і,  парадоксально,  відірваності  від  землі.  Він  є  частиною  того,  що  Стівенс  називає  "the  final  elegance"  (фінальною  вишуканістю),  але  ця  вишуканість  є  закликом  до  створення  нового  світогляду.
(2)  Сатурн  -  бог  часу,  хліборобства,  рільництва,  тотожний  грецькому  титану  Кроносу.  Він  протиставлений  ідеалу,  але  не  як  його  ворог,  а  як  його  невід'ємна  частина.  Сатурн  -  це  час,  який  руйнує,  але  водночас  і  створює  нові  форми.  Він  символізує  необхідність  змін,  трансформації
Серафим,  сатир  і  Сатурн  складно  взаємодіють  у  поезії  Стівенса,  створюючи  складну  діалектику.  Серафим  прагне  до  ідеалу,  сатир  -  до  земного,  а  Сатурн  -  до  трансформації.  Ця  діалектика  є  основою  для  створення  нового  світогляду,  який  Стівенс  пропонує  у  своїй  поезії.  В  скептичну  епоху,  за  відсутності  віри  в  Бога,  розум  звертається  до  власних  творінь  і  досліджує  їх  не  тільки  з  естетичної  точки  зору,  але  й  для  того,  щоб  вони  відкрили  те,  що  підтверджують  і  заперечують.
(3)  Сатири  -  лісові  й  гірські  божества  нижчого  рангу,  які  уособлювали  первісну,  грубу  силу  природи.  Сатир  у  Стівенса  -  це  не  стільки  міфологічна  істота,  скільки  символ  земного,  чуттєвого,  життєвого.  Він  протиставлений  серафиму,  але  не  як  його  антитеза,  а  як  його  доповнення.  Сатир  -  це  тіло,  бажання,  інстинкт,  все  те,  що  протистоїть  чистому  ідеалу.  Однак,  сатир  у  Стівенса  не  є  простим  звіром,  він  також  є  частиною  поетичного  експерименту,  символом  необхідності  земного  досвіду  для  створення  чогось  нового.
(4)  не  розбитий  на  деталі  -  це    заклик  до  пошуку  глибини  в  деталях,  до  постійного  дослідження,  аналізу,  переосмислення  і  створення  нових  сенсів.
(5)  Бджола  часто  асоціюється  з  творчістю,  зокрема  з  поезією.  Повеління  безсмертя  -  метафора  прагнення  митця  до  вічності,  до  створення  чогось  такого,  що  переживе  його  самого.  Водночас  безсмертя  бджоли  може  бути  сатирою  на  такі  ідеали,  які  відривають  від  реальності.  Слово  "ordains"  (повеліває,  постановляє)  має  релігійний  відтінок,  що  підкреслює  абсурдність  ситуації.  Бджола,  маленька  істота,  стає  об'єктом  божественного  втручання.
(6)  Ювена́льний  (juvenalis  лат.  –  юний,  юнацький,  статево  незрілий)  може  стосуватися  ранньої  творчості  поета.  Також  Ювенал  (60  -  132)  –  римський  поет,  відомий  своїми  сатирами,  в  яких  критикував  суспільні  вади  свого  часу.  Його  твори  відзначаються  винятковою  гостротою,  сарказмом  і  соціальною  заангажованістю.  Алюзією  на  Ювенала  Стівенс  підкреслює,  що  багато  людських  вад  не  змінюються  з  давніх  часів.
(7)  "Ми  не  можемо  ігнорувати  чи  знищити  смерть,  але  ми  не  живемо  в  пам’яті.  Життя  завжди  нове;  воно  завжди  починається.  Вимисел  є  частиною  такого  початку  "  ("Letters  of  Wallece  Stevens",  P.434)  (Воллес  Стівенс)
(8)  Домінік  Мартін  Дюпюї  (1767—1798)  —  французький  генерал  часів  Наполеонівських  війн.  Після  Єгипетського  походу  призначений  Наполеоном  на  посаду  губернатора  Каїру,  убитий  арабами  під  час  Каїрського  повстання.  Наполеон  відгукнувся  на  його  смерть:  "Я  втратив  друга,  армія  -  хороброго  воїна,  а  Франція  -  одного  з  найшляхетніших  своїх  захисників".    Бюст  генералу  Дюпюї  встановлено  в  Тулузькій  ратуші.  Але  бюст  -  не  кінна  статуя.  
Кінна  статуя  схожа  на  статую  кондотьєра  Бартоломео  Коллеоні  -  це  скульптура  епохи  Відродження,  створена  Андреа  дель  Верроккіо  в  1480–1488  роках  і  встановлена  на  Майдані  Санті  Джованні  та  Паоло,  Венеція,  Італія.  Саме  цю  статую    Стівенс  використав  у  одному  зі  своїх  есе  для  демонстрації  втраченого  ідеалу.  Статуя  незмінна,  хоча  люди,  які  живуть  поряд,  помирають.  Непорушна  постава  коня  наводить  на  думку  про  загальну  нерухомість,  ніби  все  завмерло  після  поховання  одного  з  людей.  Статуя  не  схожа  на  жодну  концепцію  людини,  відому  юристам  чи  лікарям.
(9)  Променад  (фр.  promenade)  -  прогулянка,  довготривале  гуляння,  також  місце  для  піших  прогулянок  
(10)  Мирти  біля  моря  -  символ  краси  і  життєстійкості.
(11)  Шерех  прибою  символізує  хаос  і  невизначеність,  приховані  від  наших  очей.   
(12)  ген-ген,  ген-ген  (в  оригіналі  "la-bas,  la-bas")  –  французький  вислів,  який  вказує  на  місце,  далеке  від  того,  де  перебуває  оповідач  або  слухач.
(13)  Можливо,  іронічна  алюзія  на  "Оду  західному  вітру"  (V)  П.Б.Шеллі  
Зроби  мене  своєю  лірою,  як  ліс,
Щоб  наше  листя  разом  опадало!
Щоб  шум  його  стрімких  мелодій  зріс,

Ввібравши  з  нас  обох  мотив  осінній,
Печаль  солодку.  Будь,  нещадний  Дух,  
Мій  дух!  Будь  мною  ти,  мій  дух  нестримний!  
V
Make  me  thy  lyre,  even  as  the  forest  is:
What  if  my  leaves  are  falling  like  its  own!
The  tumult  of  thy  mighty  harmonies

Will  take  from  both  a  deep,  autumnal  tone,
Sweet  though  in  sadness.  Be  thou,  Spirit  fierce,
My  spirit!  Be  thou  me,  impetuous  one!
(14)  Стівенс  пише  про  цей  розділ:  "Це  радше  старомодна  поема  про  ономатопею  літнього  полудня.  Я  вважаю,  що  наполегливе  бі-дзоу  (be-thou)  -  це  пересмішник.  Про  кривавого  кропивника:  кропивники  бійці.  Наступного  разу,  коли  Ви  будете  жити  за  містом  і  випадково  помітите  гніздо,  в  якому  сидить  самка,  ви  зрозумієте  значення  "в'юрка  скривавленого».  Весь  цей  настирливий  гам  стає  монотонним  і  зливається  в  єдине  звучання.  Тож  пісні,  як  правило,  стають  однією  піснею,  наче  їх  спіткала  доля  склодува;  ніби  склодув  зо  всіх  бульбашок,  які  він  видуває,  видуває  тільки  одну."  ("Letters  of  Wallece  Stevens",  P.435)  Ономатопея  -  прийом  вживання  чи  творення  слів,  які  є  результатом  звуконаслідування.
(15)  В'юрок  скривавлений  -  птах,  розміром  з  горобця.  У  дорослого  самця  в  шлюбному  вбранні  воло  і  частина  верхніх  покривних  пер  крил  руді,  як  кров.  Можливо,  мова  про  кропивника  -  невеликого  птаха,  у  якого  лоб,  вуздечка,  щоки,  горло  і  воло  яскраво-руді,  як  кров.
(16)  Ударник  (било,  серце,  язик,  бовкало)  -  металевий  стрижень  у  дзвонах,  від  ударів  яким  у  тіло  дзвона  утворюється  звук.
(17)  "Склодув  приречений,  єпископ  анемічний"  -  доля  склодува  постійно  створювати  одну  й  ту  ж  форму,  доля  єпископа  -  повторювати  одні  й  ті  ж  тексти,  позбавлені  життєвої  сили  (анемічні).
(18)  "око  без  повік"  -  позбавлене  уяви,  бо  не  може  закритися,  щоб  бачити  не  реальність,  а  мрію.
(19)  Нанція  Нунціо  (nunzio  (італ.  )  -  посланець,  посол.)  символізує  реальність.  Вона  подорожує  навколо  світу,  і  змінює  свій  вигляд,  своє  вбрання  у  протистоянні  ідеї  реальності
(20)  Озимандій  -  це  вигадка,  що    визначає  концепцію  реальності  незмінного  порядку,  якій  з  часом  належить  зруйнуватися  через  незмінюваність.  Реальність  (Нунція  Нунціо)  прибуває  послом  до  вигадки
Поема  про  Озимандія  є  ілюстрацією  ілюзії  як  цінності.
 (21)  «наречена  ніколи  не  буває  голою»:  абсолютна  реальність  немислима.  Реальність  завжди  бачиться  в  якійсь  своїй  вигаданій  версії,  сконструйованій  почуттями  та  розумом.
(22)  "Але  НОТАТКИ  являють  собою  збірку,  в  яку  було  б  важко  помістити  приховану  в  ній  теорію.  Наприклад,  якщо  ми  готові  вірити  у  вигадку  як  продовження  реальності  або  навіть  як  саму  річ,  у  яку  ми  повинні  вірити,  наступним  міркуванням  є  питання  ілюзії  як  цінності.  Однією  з  проблем,  яка  хвилює  людей,  є  проблема  ескапізму.  Поема  про  Озимандія  є  ілюстрацією  ілюзії  як  цінності."    ("Letters  of  Wallece  Stevens",  P.431)  (Ескапізм  -  втеча  від  реальності)
(23)  Вульга́та  (лат.  Biblia  Vulgata  «Загальноприйнята  Біблія»)  —  нормативний,  обов'язковий  для  греко-католицької  церкви  переклад  Біблії  латиною  з  грецької  та  івриту,  здійснений  у  IV  столітті  переважно  святим  Ієронімом  зі  Стридону.
(24)  Найтупіші  заборони  ("Bluntest  barriers")  -  парафраз  наших  обмежень  
(25)  "  З  жаргоном  варварським,  приємнішим  для  вух"  (лат.  lingua  franca  et  jocundissima:    lingua  franca  -  назва  жаргону,  яким  користувалися  в  Середземномор'ї,  jocundissima  -  найприємніший)
(26)  каталепсія  -  утрата  рухомості  з  характерним  застиганням  у  певній  позі,  остовпіння

[b]Wallace  Stevens  Notes  Toward  a  Supreme  Fiction.  IT  MUST  CHANGE[/b]
 I
The  old  seraph,  parcel-gilded,  among  violets
Inhaled  the  appointed  odor,  while  the  doves
Rose  up  like  phantoms  from  chronologies.
 
The  Italian  girls  wore  jonquils  in  their  hair
And  these  the  seraph  saw,  had  seen  long  since,
In  the  bandeaux  of  the  mothers,  would  see  again.
 
The  bees  came  booming  as  if  they  had  never  gone,
As  if  hyacinths  had  never  gone.  We  say
This  changes  and  that  changes.  Thus  the  constant
 
Violets,  doves,  girls,  bees  and  hyacinths
Are  inconstant  objects  of  inconstant  cause
In  a  universe  of  inconstancy.  This  means
 
Night-blue  is  an  inconstant  thing.  The  seraph
Is  satyr  in  Saturn,  according  to  his  thoughts.
It  means  the  distaste  we  feel  for  this  withered  scene
 
Is  that  it  has  not  changed  enough.  It  remains,
It  is  a  repetition.  The  bees  come  booming
As  if—The  pigeons  clatter  in  the  air.
 
An  erotic  perfume,  half  of  the  body,  half
Of  an  obvious  acid  is  sure  what  it  intends
And  the  booming  is  blunt,  not  broken  in  subtleties.
 
II
The  President  ordains  the  bee  to  be
Immortal.  The  President  ordains.  But  does
The  body  lift  its  heavy  wing,  take  up,
 
Again,  an  inexhaustible  being,  rise
Over  the  loftiest  antagonist
To  drone  the  green  phrases  of  its  juvenal?
 
Why  should  the  bee  recapture  a  lost  blague,
Find  a  deep  echo  in  a  horn  and  buzz
The  bottomless  trophy,  new  hornsman  after  old?
 
The  President  has  apples  on  the  table
And  barefoot  servants  round  him,  who  adjust
The  curtains  to  a  metaphysical  t
 
And  the  banners  of  the  nation  flutter,  burst
ON  the  flag-poles  in  a  red-blue  dazzle,  whack
At  the  halyards.  Why,  then,  when  in  golden  fury
 
Spring  vanishes  the  scraps  of  winter,  why
Should  there  be  a  question  of  returning  or
Of  death  in  memory’s  dream?  Is  spring  a  sleep?
 
This  warmth  is  for  lovers  at  last  accomplishing
Their  love,  this  beginning,  not  resuming,  this
Booming  and  booming  of  the  new-come  bee.
   
III
The  great  statue  of  the  General  Du  Puy
Rested  immobile,  though  neighboring  catafalques
Bore  off  the  residents  of  its  noble  Place.
 
The  right,  uplifted  foreleg  of  the  horse
Suggested  that,  at  the  final  funeral,
The  music  halted  and  the  horse  stood  still.
 
On  Sundays,  lawyers  in  their  promenades
Approached  this  strongly-heightened  effigy
To  study  the  past,  and  doctors,  having  bathed
 
Themselves  with  care,  sought  out  the  nerveless  frame
Of  a  suspension,  a  permanence,  so  rigid
That  it  made  the  General  a  bit  absurd,
 
Changed  his  true  flesh  to  an  inhuman  bronze.
There  never  had  been,  never  could  be,  such
A  man.  The  lawyers  disbelieved,  the  doctors
 
Said  that  as  keen,  illustrious  ornament,
As  a  setting  for  geraniums,  the  General,
The  very  Place  Du  Puy,  in  fact,  belonged
 
Among  our  more  vestigial  states  of  mind.
Nothing  had  happened  because  nothing  had  changed.
Yet  the  General  was  rubbish  in  the  end.
   
IV
Two  things  of  opposite  natures  seem  to  depend
On  one  another,  as  a  man  depends
On  a  woman,  day  on  night,  the  imagined
 
On  the  real.  This  is  the  origin  of  change.
Winter  and  spring,  cold  copulars,  embrace
And  forth  the  particulars  of  rapture  come.
 
Music  falls  on  the  silence  like  a  sense,
A  passion  that  we  feel,  not  understand.
Morning  and  afternoon  are  clasped  together
 
And  North  and  South  are  an  intrinsic  couple
And  sun  and  rain  a  plural,  like  two  lovers
That  walk  away  as  one  in  the  greenest  body.
 
In  solitude  the  trumpets  of  solitude
Are  not  of  another  solitude  resounding;
A  little  string  speaks  for  a  crowd  of  voices.
 
The  partaker  partakes  of  that  which  changes  him.
The  child  that  touches  takes  character  from  the  thing,
The  body,  it  touches.  The  captain  and  his  men
 
Are  one  and  the  sailor  and  the  sea  are  one.
Follow  after,  O  my  companion,  my  fellow,  my  self,
Sister  and  solace,  brother  and  delight.

V
On  a  blue  island  in  a  sky-wide  water
The  wild  orange  trees  continued  to  bloom  and  to  bear,
Long  after  the  planter’s  death.  A  few  limes  remained,
 
Where  his  house  had  fallen,  three  scraggy  trees  weighted
With  garbled  green.  These  were  the  planter’s  turquoise
And  his  orange  blotches,  these  were  his  zero  green,
 
A  green  baked  greener  in  the  greenest  sun.
These  were  his  beaches,  his  sea-myrtles  in
White  sand,  his  patter  of  the  long  sea-slushes.
 
There  was  an  island  beyond  him  on  which  rested,
An  island  to  the  South,  on  which  rested  like
A  mountain,  a  pine-apple  pungent  as  Cuban  summer.
 
And  la-bas,  la-bas,  the  cool  bananas  grew,
Hung  heavily  on  the  great  banana  tree,
Which  pierces  clouds  and  bends  on  half  the  world.
 
He  thought  often  of  the  land  from  which  he  came,
How  that  whole  country  was  a  melon,  pink
If  seen  rightly  and  yet  a  possible  red.
 
An  unaffected  man  in  a  negative  light
Could  not  have  borne  his  labor  nor  have  died
Sighing  that  he  should  leave  the  banjo’s  twang.
 
VI
Bethou  me,  said  sparrow,  to  the  crackled  blade,
And  you,  and  you,  bethou  me  as  you  blow,
When  in  my  coppice  you  behold  me  be.
 
Ah,  ke!  The  bloody  wren,  the  felon  jay,
Ke-ke,  the  jug  throated  robin  pouring  out,
Bethou,  bethou,  bethou  me  in  my  glade.
 
There  was  such  idiot  minstrelsy  in  rain,
So  many  clappers  going  without  bells,
That  these  bethous  compose  a  heavenly  gong.
 
One  voice  repeating,  one  tireless  chorister,
The  phrases  of  a  single  phrase,  ke-ke,
A  single  text,  granite  monotony,
 
One  sole  face,  like  a  photograph  of  fate,
Glass-blower’s  destiny,  bloodless  episcopus,
Eye  without  lid,  mind  without  any  dream—
 
These  are  of  minstrels  lacking  minstrelsy,
Of  an  earth  in  which  the  first  leaf  is  the  tale
Of  leaves,  in  which  the  sparrow  is  a  bird
 
Of  stone,  that  never  changes.  Bethou  him,  you
And  you,  bethou  him  and  bethou.  It  is
A  sound  like  any  other.  It  will  end.

VII
After  a  luster  of  the  moon,  we  say
We  have  not  the  need  of  any  paradise,
We  have  not  the  need  of  any  seducing  hymn.
 
It  is  true.  Tonight  the  lilacs  magnify
The  easy  passion,  the  ever-ready  love
Of  the  lover  that  lies  within  us  and  we  breathe
 
An  odor  evoking  nothing,  absolute.
We  encounter  in  the  dead  middle  of  the  night
The  purple  odor,  the  abundant  bloom.
 
The  lover  sighs  as  for  accessible  bliss,
Which  he  can  take  within  him  on  his  breath,
Possess  in  his  heart,  conceal  and  nothing  known.
 
For  easy  passion  and  ever-ready  love
Are  of  our  earthy  birth  and  here  and  now
And  where  we  live  and  everywhere  we  live,
 
As  in  the  top-cloud  of  a  May  night-evening,
As  in  the  courage  of  the  ignorant  man,
Who  changes  by  book,  in  the  heat  of  the  scholar,  who  writes
 
The  book,  hot  for  another  accessible  bliss;
The  fluctuations  of  certainty,  the  change
Of  degrees  of  perception  in  the  scholar’s  dark.

VIII
On  her  trip  around  the  world,  Nanzia  Nunzio
Confronted  Ozymandia.  She  went
Alone  and  like  a  vestal  long-prepared.
 
I  am  the  spouse.  She  took  her  necklace  off
And  laid  it  in  the  sand.  As  I  am,  I  am
The  spouse.  She  opened  her  stone-studded  belt.
 
I  am  the  spouse,  divested  of  bright  gold,
The  spouse  beyond  emerald  or  amethyst,
Beyond  the  burning  body  that  I  bear.
 
I  am  the  woman  stripped  more  nakedly
Than  nakedness,  standing  before  an  inflexible
Order,  saying  I  am  the  contemplated  spouse.
 
Speak  to  me  that,  which  spoken,  will  array  me
In  its  own  only  precious  ornament.
Set  on  me  the  spirit’s  diamond  coronal.
 
Clothe  me  entire  in  the  final  filament,
So  that  I  tremble  with  such  love  so  known
And  myself  am  precious  for  your  perfecting.
 
Then  Ozymandias  said  the  spouse,  the  bride
Is  never  naked.  A  fictive  covering
Weaves  always  glistening  form  the  heart  and  mind.

IX
The  poem  goes  form  the  poet’s  gibberish  to
The  gibberish  of  the  vulgate  and  back  again.
Does  it  move  to  and  fro  or  is  it  of  both
 
At  once?  Is  it  a  luminous  flattering
Or  the  concentration  of  a  cloudy  day?
Is  there  a  poem  that  never  reaches  words
 
And  one  that  chaffers  the  time  away?
Is  the  poem  both  peculiar  and  general?
There’s  a  meditation  there,  in  which  there  seems
 
To  be  an  evasion,  a  thing  not  apprehended  or
Not  apprehended  well.  Does  the  poet
Evade  us,  as  in  a  senseless  element?
 
Evade,  this  hot,  dependent  orator,
The  spokesman  at  our  bluntest  barriers,
Exponent  by  a  form  of  speech,  the  speaker
 
Of  a  speech  only  a  little  of  the  tongue?
It  is  the  gibberish  of  the  vulgate  that  he  seeks.
He  tries  by  a  peculiar  speech  to  speak
 
The  peculiar  potency  of  the  general,
To  compound  the  imagination’s  Latin  with
The  lingua  franca  et  jocundissima.
 
X
A  bench  was  his  catalepsy,  Theatre
Of  Trope.  He  sat  in  the  park.  The  water  of
The  lake  was  full  of  artificial  things,
 
Like  a  page  of  music,  like  an  upper  air,
Like  a  momentary  color,  in  which  swans
Were  seraphs,  were  saints,  were  changing  essences.
 
The  west  wind  was  the  music,  the  motion,  the  force
To  which  the  swans  curveted,  a  will  to  change,
A  will  to  make  iris  frettings  on  the  blank.
 
There  was  a  will  to  change,  a  necessitous
And  present  way,  a  presentation,  a  kind
Of  volatile  world,  too  constant  to  be  denied,
 
The  eye  of  a  vagabond  in  metaphor
That  catches  our  own.  The  casual  is  not
Enough.  The  freshness  of  transformation  is
 
The  freshness  of  a  world.  It  is  our  own,
It  is  ourselves,  the  freshness  of  ourselves,
And  that  necessity  and  that  presentation
 
Are  rubbings  of  a  glass  in  which  we  peer.
Of  these  beginnings,  gay  and  green,  propose
The  suitable  amours.  Time  will  write  them  down.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019728
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2024


Лі Бо Прогулянка в гори

Щоб  змити  з  наших  душ  всесвітній  сум,
Ми  випили  сто  келихів  вина.
Під  світлим  місяцем  не  стало  місця  сну,
Яка  ж  у  нас  чудова  ніч  була.
Та  зрештою  нас  хміль  таки  здолав;
Попадали  ми  на  безлюдний  схил,
Подушкою  була  для  нас  земля,
а  небосхил,  як  покривало,  вкрив.
 
[b]A  Mountain  Revelry  Translated  by  Shigeyoshi  Obata[/b]
To  wash  and  rinse  our  souls  of  their  age-old  sorrows,
We  drained  a  hundred  jugs  of  wine.
A  splendid  night  it  was  .  .  .  .
In  the  clear  moonlight  we  were  loath  to  go  to  bed,
But  at  last  drunkenness  overtook  us;
And  we  laid  ourselves  down  on  the  empty  mountain,
The  earth  for  pillow,  and  the  great  heaven  for  coverlet.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017834
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2024


Лі Бо Прийшов до даоса, який живе на горі Дайтянь, але не застав його

Собачий  гавкіт  з  річки  долітає,
Квіт  персика  в  росі  після  дощу,
У  гущині  олені  пробігають,
Так  тихо,  що  опівдні  дзвін  не  чув.
Бамбук  пливе  в  зеленому  тумані,
Вершини  зеленіють  в  віянні  весни.
Прийшов  до  тебе,  а  тебе  немає.
Журюся,  що  застав  лиш  дві  сосни.
[i]718  р.
Дайтянь  або  Дакуаншань  (Підпираюча  Небо)  –  гора  в  Куанських  горах,  на  якій  стояли  даоські  монастирі  і  буддійський  монастир  Дамін.  
У  монастирський  дзвін  ударяли  опівдні,  але  в  лісній  гущавині  його  не  чути.[/i]

[b]访戴天山道士不遇  (李白)[/b]

犬吠水声中
桃花带雨浓
树深时见鹿
溪午不闻钟
野竹分青霭
飞泉挂碧峰
无人知所去
愁倚两三松

[b]Visiting  The  Taoist  Priest  Dai  Tianshan  But  Not  Finding  Him[/b]
A  dog's  bark  amid  the  water's  sound,
Peach  blossom  that's  made  thicker  by  the  rain.
Deep  in  the  trees,  I  sometimes  see  a  deer,
And  at  the  stream  I  hear  no  noonday  bell.
Wild  bamboo  divides  the  green  mist,
A  flying  spring  hangs  from  the  jasper  peak.
No-one  knows  the  place  to  which  he's  gone,
Sadly,  I  lean  on  two  or  three  pines.
by  Kari  Hohne?

[b]Visiting  the  Taoist  Priest  Dai  Tianshan  But  Not  Finding  Him  [/b]
Dog  bark  water  sound  in
Peach  blossom  bring  rain  thick
Tree  deep  occasionally  see  deer
Stream  noon  not  hear  bell
Wild  bamboo  divide  green  mist
Fly  spring  hang  green  peak
Lack  person  know  place  go
Sad  lean  two  three  pines
In  Translation  Poem  by  Ravi  Kopra

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2024


Лі Бо Гірка любов

Для  кого  підняла  свій  полог  кришталевий?
Чому  насупила  свої  крилаті  брови?
Від  сліз  доріжка  мокра  на  щоці  у  неї.
За  ким  сумує  серце  сповнене  любові?

[i]За  перекладами  Г.Туркова,  А  Криського,  Witter  Bynner
Опущений  над  постіллю  кришталевий  полог  -  символ  любовного  побачення,  піднятий  -  символ  жіночої  самотності.  [/i]

[b]Li  Bai  A  Bitter  Love[/b]
How  beautiful  she  looks,  opening  the  pearly  casement,
And  how  quiet  she  leans,  and  how  troubled  her  brow  is!
You  may  see  the  tears  now,  bright  on  her  cheek,
But  not  the  man  she  so  bitterly  loves.
Translated  by  Witter  Bynner

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017769
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2024


Лі Бо Розважаюся

Захопившись  вином,  не  помітив  смеркання,
Одяг  мій  пелюстками  обсипали  квіти.
Захмелілий,  в  потоці  на  місяць  ступаю,
Вже  замовкли  птахи  і  людей  не  зустріти.
 
[b]Li  Bai  Amusing  Myself[/b]
Face  wine  not  aware  get  dark
Fall  flower  fill  my  clothes
Drunk  stand  step  stream  moon
Bird  far  person  also  few
[i]За  перекладом  Девіда  Хінтона  (David  Hinton)  та  ін.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017767
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2024


Лю Цан В подарунок відлюднику на Тянь-тай

Спокійно  на  душі  від  зграй  птахів  і  мавп.
Крізь  двері  бачу  всі  чотири  краї  світу.
З-за  моря  день  встає,  розвіявся  туман,
Дме  вітер  з  гір,  ріка  несе  опалі  квіти.
Поглянь,  зависло  нагорі  гніздо  пташине,
Зроби  собі  і  ти  притулок  на  вершині,
Читай,  смакуй  вино,  забудь  турботи  дріб’язкові,
Радій  рибалці,  заготівлі  дров,  простій  розмові
       [i]За  перекладом  Альберта  Криського  [/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017580
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2024


Куан Сі (832–912 рр. ) Запрошення друга на ніч

Сріблом  сяє  земля  і  цвітуть  золоті  хризантеми,
На  траву  стигло  падають    яблука  й  груші,
Повний  місяць  пливе,  шепчуть  лагідно  води  серпневі.
Так  невже  ти  не  прийдеш,  жаданий  мій  друже?  
[i]За  перекладом  Л  .А.  Калашникової  (Ч.П.Фітцджеральд  "Історія  Китаю")[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017579
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2024


Бо цзюй-і Запитую друга

Посадив  орхідею,
Але  полину  не  садив.
Проросла орхідея,
зійшов  біля  неї полин.

Так  корінням  сплелися,
Не  можу  я  їх  розділити.
Їхні  стебла  і  листя
з’явилися  разом  на  світі.

Є  і  листя  духмяне,
і  стебла  гіркої  трави.
День  і  ніч  підростають,
Разом  набираються  сил.

Прополоти  б  полин,
Орхідеї  пошкодить  боюсь,
Орхідеї  полити  б,  -
Тим  сил  полину  додаю.

Орхідеї  пригожі
Не  здатні  рости  без  води.
Прополоти  не  можна,
Щоб  знищити  лютий  полин

У  задумі  не  можу
я  рішення  вірне  знайти.
Може  ти  допоможеш,
мій  друже,  в  нещасті  моїм.
[i]За  перекладом  Льва  Ейдліна[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2024


Бо Цзюй-і Всіляка бредня, адресована племінникам


Наш  час  невігласів не  надто  любить,
Мені  ж  поетом  пощастило  народитись.
Наш  час  тих  зневажає,  хто  не  служить  –
Я  щастя  мав  чиновником  служити.

Багато  хто  на  схилі  літ  хворіє  –
Я  ж  на  здоров’я  скаржитись  не  смію.
Хто  одружився,  часто  пожаліє,
А  я  давно  звільнився  від  дружини.

І  муки  совісті  мені  не  докучають,
І  від  спокус  збавляюся  уміло.
Вже  десять  літ  як  горював  востаннє,
Всім  задоволені  мої  душа  і  тіло.

Я  зрозумів  як  мало  необхідно,
Лише  дві  речі  людям  мати  слід:
Хутряну  шубу,  щоб  узимку  гріла,
І  миску  рису,  щоб  наїстися  в  обід.

Не  говори,  що  місця  мало  в  домі  –
Щоб  спати,  вистачить  одного  ліжка.
Хоч  весь  табун  хай  осідлають  коней,
А  верхи  зможеш  на  одного  сісти.
[i]За  перекладом  Харлі  (фан-група  „Манія”)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017119
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2024


Лі Бо Крики ворон уночі

Клубочаться  над  муром  жовті  хмари,
Розкаркалися  на  гіллі  ворони.
Річкова  діва  Цінь  схилилась  над  верстатом
І  тче  парчу  з  туманів  смарагдових.
 
Через  вікно  обманний  дальній  поклик
Їй  чується.  До  нього  линуть  думи.
Спинила  човник,  ллються    сліз  потоки,
Вона  в  кімнаті  наодинці  з  сумом.
 
[b]Li  Bai  Crows  Calling  at  Night  [/b]
Yellow  cloud  wall  beside  crow  near  roost
Return  fly  caw  caw  branch  on  call
Machine  in  weave  brocade  Qin  river  girl
Green  yarn  like  mist  separate  window  speech
Stop  shuttle  disappointed  recall  far  person
Alone  stay  lone  room  tear  like  rain
 
Yellow  clouds  beside  the  walls;  crows  roosting  near.
Flying  back,  they  caw,  caw;  calling  in  the  boughs.
In  the  loom  she  weaves  brocade,  the  Qin  river  girl.
Made  of  emerald  yarn  like  mist,  the  window  hides  her  words.
She  stops  the  shuttle,  sorrowful,  and  thinks  of  the  distant  man.
She  stays  alone  in  the  lonely  room,  her  tears  just  like  the  rain.  
Translated  by  Mark  Alexander  (?)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017003
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2024


Лі Бо Я - дерево персика

Я  як  персик  у  прірві  глибокій.
З  ким  говорю,  сміюся  до  кого?
Ти    як  місяць  у  небі  високім;
Роздивлявся  на  мене  годину,
І  покинув,  назавжди  покинув.
 
Навіть  гостро  заточена  шабля,
Річку  не  розрубає  надвоє,
Не  спинити  їй  виру  кружляння.
Мої  думи  подібні  з  водою,
Все  пливуть  і  пливуть  за  тобою.

[b]Li  Bai  I  am  a  Peach  Tree[/b]
I  am  a  peach  tree  blossoming  in  a  deep  pit.
Who  is  there  I  may  turn  to  and  smile?
You  are  the  moon  up  in  the  far  sky;
Passing,  you  looked  down  on  me  an  hour;  then  went  on  forever.
A  sword  with  the  keenest  edge,
Could  not  cut  the  stream  of  water  in  twain
So  that  it  would  cease  to  flow.
My  thought  is  like  the  stream;  
and  flows  and  follows  you  on  forever.
[i]translated  by  Shigeyoshi  Obata[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2024


Ду Фу Дарую Лі Бо

Знов  осінь  настала.  Життя  пронеслось,  як  за    вітром  трава  степова.
Ми  зілля  безсмертя  знайти  намагались,  його  ще  ніхто  не  знайшов.
Веселі  пісні  на  бенкеті  горланимо  ми,  так  минаються  дні  надарма.
Ми  вільні  і  горді,  чи  ще  чим  відомий  самотній  і  гордий  герой?
               За  перекладом  О.  Гітовича

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016951
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2024


Ду Фу ОЛЕНЬ

 [i]                За  перекладом  О.  Гітовича[/i]
Десь  співає  прозора  вода  в  джерелі,
Ти  ж  шматками  печені  потрапив  до  столу.
Від  мисливців  сховатися  ти  не  зумів,
І  тепер  вже  на  волі  не  будеш  ніколи.
 
Світ  огидний  і  злий.  Красоту  в  наші  дні
Лиш  нещастя  чекають  в  недобрі  години.
То  ж  не  ремстствуй,  лежи  на  обіднім  столі,
Якщо  кухар  тебе  розрубав  на  частини.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016949
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2024


Лі Бо З циклу Дух старовини № 54

Зі  мною  шабля,  я  дивлюсь  на  світ:
На  мирний  плин  благословенних  днів,
Горби  покрили  хащі  чагарів,
Під  ними  не  знайти  духмяний  цвіт.
На  заході  птах  Фенікс  прокричить,
Що  для  його  гнізда  дерев  немає,
Лише  воронам  місця  вистачає,
Та  в  бур’янах  дрібнота  цвірінчить.
Кінець  доріг!  Мораль  занепадає.
Дивлюсь  навкруг  і  горісно  зітхаю.
[i]753  р
За  перекладом  С.Торопцева[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016875
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2024


Лі Бо Весняної ночі в Лояні слухаю флейту

У  домі  чийому  співає  нефритова  флейта?
Мелодія  з  вітром  весняним  пливе  над  Лояном.
Почуєш  мелодію  древню  „Похилені  верби”  -
До  рідного  дому  і  саду  полинеш  думками.
 
[i]„Похилена  (зламана)  верба”  –  народна  пісня  з  „Антології  династії  Хань”  (ІІІ  ст..  до  н.е.  –  ІІІ  ст.н.е.).  Коли  розлучалися  друзі,  дарували  один  одному  на  згадку  гілочку  верби  або  тополі.
Лоян  —  місто  в  провінції  Хенань.  В  часи  Лі  Бо  Лоян  ще  був  Східною  столицею  Піднебесної  (з  1  ст.  до  н.е.),  хоча  імператорський  двір  і  головні  державні  установи  знаходилися  у  Західній  столиці  Чан’ані.[/i]
 
http://forums.chiffandfipple.com/viewtopic.php?f=10&t=35706&start=0&sid=cc4e762f0111f46acb79b0236d1291c5&view=print
translated  by  Wai-Lim  Yip  
HEARING  THE  FLUTE  IN  THE  CITY  OF  LOYANG  IN  A  SPRING  NIGHT  Li  Po  
Whose  jade-flute  is  this,  notes  flying  invisibly  
Scatter  into  spring  winds,  fulling  City  of  Loyang?  
Hearing  the  "Break-a-Willow-Twig"  tonight,  
Who  can  withhold  the  surge  of  thoughts  of  home?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016873
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2024


Ципріан Каміль Норвід НІЖНІСТЬ

Буває  ніжність  наче  клич  на  герць;
Чи  передзвоном  погребальним...
Чи  струменю  джерельного  дзюрчанням,
Чи  локоном  заплетеним  білявим,
Який  у  срібному  годиннику  вдівець
Сховав  на  пам'ять...

[b]Cyprian  Kamil  Norwid  CZUŁOŚĆ[/b]
Czułość  bywa  -  jak  pełny  wojen  krzyk;
I  jak  szemrzących  źródeł  prąd,
I  jako  wtór  pogrzebny...
I  jak  plecionka  długa  z  włosów  blond,
Na  której  wdowiec  nosić  zwykł
Zégarek  srébrny  -  -  -

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016765
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2024


Ципріан Каміль Норвід В альбом

Не  тільки,  вперше  наївшись  мандрагор,  (1)
Блукали  в  Лімбаху(2)  жінки  шалені,
Не  тільки  Данте  (3)  й  тверезий  Піфагор  (4)  -
Я  теж  там  був...  пригадую  з  жалем  я!
Чи  був?  -  слід  в  дюжині  томів  доводить!
Карлякати?..    Думки  тісняться,  тяжко;
Втомився  я!  Поїхати  б  на  води  (5)  -
Я  вже  навештався  у  Пеклі  -  каже!
Поїхати  б  кудись  у  спішній  справі,
І  з  очманілим  видом  вдаль  дивитись,
Лічить  століття,  як  гриби  у  гаю,
Людей,  епохи!  -  гамузом  звалити  -
Вмить  бути  там  і  тут  -  сьогодні  й  потім,
Як  це  представив  вище  або  нижче,
Й  всерівно  вирватись  за  ці  ворота,
І  пам’ятати,  в  Пеклі  був  раніше!..
Запитуєш:  "Такий  багатотрудний,  
А  з  ким  з  близьких  людей  знайомство  вів?"
Немає  там  братів,  сусідів,  люду,
Там  -  тільки  досліди  з  душами  братів!
Там  почуттів  нема,  є  їх  причини,
Взаємообліку  ведеться  повість,
Подібно  до  безглуздої  машини,
Яку  ввімкнув  удар  чи  випадковість.
Немає  там  мети,  сама  рутина
Заржавлена  -  відсутні  в  ній  віки  -
Епохи  -  ночі  -  дні  -  лише  години
Б'ють,  мов  вколочують  тупі  гвіздки.
З  якої  цифри  відлік  починати,
Коли  фатальності  штрикне  острога,
Не  знають  зовсім,  як?  Куди?  Гарматі  -  
Провадити  лічбу  годин  не  змога!
Тоді  знайомий  з  власною  вагою,
Коли  береш  на  себе  керування:
Тут  твоя  вартість  постає  нагою  -
І  ось  ти  бачиш,  хто  ти?..  без  питання
Скільки  у  Часі  називали  любим?..
Можливо  знали    імена  твоїх  дідів,
Ти  бачив  -  скільки?  Сам  собі  облуда
Зі  звички?  Тону?  Стилю?  Чи  -  зразків?
[i]Щоразу  з  тебе,  як  зі  скіпок  смольних,
Летять  довкола  іскри  вогнянисті;
Гориш,  не  знаєш,  чи  стаєш  ти  вольним,
Чи  ні  на  що  твоє  не  пригодиться?  
Чи  ти  залишиш  попіл  і  палання,
Що  буря  кине  в  бездну?  -  чи  постанеш
З-під  попелу  зірковим  діамантом,
Звитяжним  вічності  світанком!...[/i]
Це  говорити,  ще  й  комусь  доводить,
Що  я  там  був?  -  подумати  нестерпно;
Втомився  я...  поїхати  б  на  води  -
В  дорозі  не  розказують  про  Пекло.
Попутник  кінний  мав  міцну  статуру,
Не  був  нікому  вірний,  лиш  своїм,
Не  знав  історію,  архітектуру,
Мовчав  як  пам'ятник,  бо  пам'ятник  як  він!
У  два  кінці  проїхать  хочу  шляхом  
Країн,  століть,  до  простору  границі,
Границі?  -  часом...  сидячи  в  кульбаці  (6)
Чи  бачиш,    цілий  небозвід  -  провінція?
[i]                        Уривок  з  драми  "За  кулісою"
(1)  Мандрагора  -  рослина,  корінь  якої  має  наркотичні  властивості.  За  легендами,  мандрагора,  коли  її  виривали  з  землі,  випускала  крик,  що  вбивав  людину.  Давня  література  містить  інструкції,  як  вирвати  коренище  і  не  бути  вбитим.  Наприклад,  Йосиф  Флавій  радив  обкопати  навколо  корінь,  потім  прив'язати  до  нього  пса  і  піти  геть.  Пес  буде  намагатися  вирватися,  висмикне  коренище  і  загине  замість  свого  господаря.  Лоран  Кейтлан  (c.  1568—1647)  стверджував,  що  мандрагора  проростає  під  шибеницями  на  землі,  куди  потрапила  сперма  повішеного  злочинця.
(2)  Лімбах  (limbus,  теол.)  -  прірва,  місце  для  нехрещених  осіб,  які  не  вчинили  гріх.  
(3)  Данте  Аліг'єрі  (1265–1321)  -  італійський  поет,  політик,  якого  вважають  батьком  італійської  мови.  Найвідомішим  його  твором  є  Божественна  комедія,  що  містить  образи  Раю,  Чистилища  та  Пекла,  причому  поет  розміщує  своїх  політичних  опонентів  у  пекельних  колах.  Коли  біла  фракція  партії  гвельфів,  з  якою  був  пов’язаний  Данте,  програла  політичну  битву  з  чорною  партією,  йому  довелося  залишити  рідну  Флоренцію  і  провести  решту  життя  в  еміграції;  він  помер  у  Равенні.
(4)  Піфагор  (бл.  572  -  бл.  497  р.  до  н.е.)  -  філософ,  математик  і  грецький  містик.  
(5)  на  води  -  на  курорт.  
(6)  кульбака  -  сідло  з  високою  лукою
https://www.youtube.com/watch?v=kA18zO6-mgU
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=kA18zO6-mgU[/youtube]

[b]Cyprian  Kamil  Norwid  W  pamiętniku[/b]
Nie  tylko,  pierw  się  najadłszy  mandragor,
Błądziły  w  Limbach  szalone  kobiety,
Nie  tylko  Dante  i  trzeźwy  Pitagor  -
Byłem  i  ja  tam…  pamiętam,  niestety!
Że  byłem?  –  tomów  dwunastu  za  dowód!
Pisać?...sił  nie  mam,  bo  myśl  mię  udławia;
Jestem  zmęczony!  Wolę  jechać  do  wód  –
Nie  na  wyjezdnem  się  o  Piekle  –  mawia!
Wolę  gdzieś  jechać  w  pilnym  interesie,
Patrząc  przed  siebie  z  obłędu  wyrazem,
Wieki  potrącać,  jako  grzyby  w  lesie,
Ludzi,  Epoki!...  mieszać  wszystko  razem  –
Być  tam  i  owdzie  –  w  on  czas,  dziś  i  potem,
Jako  się  wyżej  albo  niżej  rzekło,
A  nie  równiejszym  wracać  koło-wrotem
A  nie  odpomnić,  że  zwiedziłem  Piekło!..
Lecz  pytasz:  ”Owdzie,  co?  Tak  wielce  trudzi,
I  które  z  bliskich  spotkałem  postaci?”
–  уTam!  Braci  nie  ma,  ni  bliźnich,  ni  ludzi,
Tam  –  tylko  studia  nad  sercami  braci!...
Tam  uczuć  nie  ma,  tylko  ich  sprężyny,
Zdające  z  siebie  wzajemny  rachunek,
Do  nieużytej  podobne  machiny,
Puszczonej  w  obieg  przed  pęd  lub  trafunek
Tam  celów  nie  ma,  lecz  same  rutyny
Pozardzewiałe  –  i  nie  ma  tam  wieków  –
Dni  –  nocy  –  epok  –  tam  tylko  godziny
Biją,  jak  tępych  utwierdzanie  ćwieków.
Nie  określone  pierwej  cyfrą  stałą,
Lecz  fatalności  pchnięte  raz  ostrogą,
Nie  znaczą  wcale,  co?  Kiedy?  Się  działo  –
W  godzinę  wybić  liczby  jej  nie  mogą!
Wtedy  to  próba  jest,  wtedy  jest  waga,
Ile?  Nad  sobą  wziąłeś  panowania;
Wartość  się  twoja  ci  odsłania  naga  –
I  oto  widzisz,  ktoś-ty?...  bez  pytania
I  ileś  zwał  się  tym  lubowym  w  Czasie?...
Lub  byłeś  zwany  imieniem  twych  dziadów,
Widzisz  –  i  ile?  Nabrałeś  sam  na  się
Z  tradycji?  Tonu?  Stylu?  Lub  –  przykładów?
Coraz  to  z  ciebie,  jako  z  drzazgi  smolnej,
Wokoło  lecą  szmaty  zapalone;
Gorejąc,  nie  wiesz,  czy?  Stawasz  się  wolny,
Czy  to,  co  twoje,  ma  być  zatracone?
Czy  popiół  tylko  zostanie  i  zamęt,
Co  idzie  w  przepaść  z  burzą?  –  czy  zostanie
Na  dnie  popiołu  gwiaździsty  dyjament,
Wiekuistego  wa  zaranie!...
Lecz  –  prawić  o  tym  i  prawić  na  dowód,
Że  byłem  owdzie?  –  myśl  sama  udławią!
Jestem  zmęczony…  wolę  jechać  do  wód  –
Nie  na  wyjezdnem  o  Piekle  się  mawia
Wolę  wsiąść  na  koń  z  jakim  drabem,  który,
Prócz  ze  swoimi,  nierad  bywać  z  nikiem,
Historii  nie  zna,  ni  architektury,
Milczy  jak  pomnik,  będąc  sam  pomnikiem!
Na  dwu-krańcowe  wolę  ruszyć  szlaki
Krajów  i  wieków,  gdzie  przestrzeń  granicą,
Granica?  –  czasem…  i  gdzie,  znad  kulbaki
Patrząc,  firmament  cały?...  okolicą?
                                                             "Za  kulisami"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016762
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2024


Вістен-Г’ю Оден Я вийшов ввечері гулять


Я  вийшов  ввечері  гулять,
На  Брістоль-стріт  спустився,
Народ  заполонив  асфальт,
Як  лан  в  жнива  -  пшениця.

Глибока  річка  плюскотить,
Закоханий  співає,
Під  арочним  мостом  звучить:
„Моя  любов  без  краю.

Помре  тоді  моя  любов,
як  Африка  в  Китаї
Опиниться,  а  на  горі
Лосось  нам  заспіває,

Як  згорнуть  океан  в  сувій,
Бо  просушити  треба,
І  відгукнуться  сім  зірок
На  крик  гусиний  з  неба.

Як  можу  кролика  зловить,
Зумію  час  спинити,
Бо  маю  я  у  розквіт  літ
Любов  найбільшу  в  світі.”

Але  у  місті  дзигарі
Здійняли  тріск  і  дзвін:
„Час  неможливо  зупинить,
Непереможний  він.

Час,  як  безпристрасний  суддя,
З  нори  нічних  кошмарів
Годинником  прокашляє,
Що  поцілунки  марні.

Бо  розболиться  голова,
Дійматимуть  хвороби,
І  думка  сумом  перейма
Про  завтра  і  сьогодні.

Снігами  запорошиться
Зелене  тло  долини;
Кружлянню  танців  не  бувать,
З  дна  не  дістать  перлини.

У  воду  руки  опусти,
Занур  аж  до  зап’ястя;
Дивись  в  басейн,  побачити
Пропущене  удасться.

Пустеля  в  ліжку  позіха,
З  шаф  льодовик  сповзає,
До  краю  мертвих  повела
Розбита  склянка  з  чаєм.

Жебрак  жде  виграш  з  лотерей,
Джек  обійма  верзилу,
Лілейно-білий  хлопець  –  гей,
Упала  Джил  на  спину.

У  дзеркало  поглянь,  поглянь,
Дивись  на  свої  втрати:
Благословенням  є  життя,
Його  благословляй  ти.

О  стань  біля  вікна,  зажди,
Як  палять  сльоза  перцем,
Дурних  сусідів  возлюби
своїм  гріховним  серцем."

Додому  пізньої  пори
Закохані  подались,
Нарешті  змовкли  дзиґарі,
Ріка  побігла  далі.

[b]Wistan  Hugh  Auden  As  I  Walked  Out  One  Evening[/b]
 As  I  walked  out  one  evening,
     Walking  down  Bristol  Street,
The  crowds  upon  the  pavement
     Were  fields  of  harvest  wheat.

And  down  by  the  brimming  river
     I  heard  a  lover  sing
Under  an  arch  of  the  railway:
     ‘Love  has  no  ending.

‘I’ll  love  you,  dear,  I’ll  love  you
     Till  China  and  Africa  meet,
And  the  river  jumps  over  the  mountain
     And  the  salmon  sing  in  the  street,

‘I’ll  love  you  till  the  ocean
     Is  folded  and  hung  up  to  dry
And  the  seven  stars  go  squawking
     Like  geese  about  the  sky.

‘The  years  shall  run  like  rabbits,
     For  in  my  arms  I  hold
The  Flower  of  the  Ages,
     And  the  first  love  of  the  world.'

But  all  the  clocks  in  the  city
     Began  to  whirr  and  chime:
‘O  let  not  Time  deceive  you,
     You  cannot  conquer  Time.

‘In  the  burrows  of  the  Nightmare
     Where  Justice  naked  is,
Time  watches  from  the  shadow
     And  coughs  when  you  would  kiss.

‘In  headaches  and  in  worry
     Vaguely  life  leaks  away,
And  Time  will  have  his  fancy
     To-morrow  or  to-day.

‘Into  many  a  green  valley
     Drifts  the  appalling  snow;
Time  breaks  the  threaded  dances
     And  the  diver’s  brilliant  bow.

‘O  plunge  your  hands  in  water,
     Plunge  them  in  up  to  the  wrist;
Stare,  stare  in  the  basin
     And  wonder  what  you’ve  missed.

‘The  glacier  knocks  in  the  cupboard,
     The  desert  sighs  in  the  bed,
And  the  crack  in  the  tea-cup  opens
     A  lane  to  the  land  of  the  dead.

‘Where  the  beggars  raffle  the  banknotes
     And  the  Giant  is  enchanting  to  Jack,
And  the  Lily-white  Boy  is  a  Roarer,
     And  Jill  goes  down  on  her  back.

‘O  look,  look  in  the  mirror,
     O  look  in  your  distress:
Life  remains  a  blessing
     Although  you  cannot  bless.

‘O  stand,  stand  at  the  window
     As  the  tears  scald  and  start;
You  shall  love  your  crooked  neighbour
     With  your  crooked  heart.'

It  was  late,  late  in  the  evening,
     The  lovers  they  were  gone;
The  clocks  had  ceased  their  chiming,
     And  the  deep  river  ran  on.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016708
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2024


Вістен-Г’ю Оден Музей образотворчого мистецтва

В  стражданнях  завжди  зналися
Старі  майстри:  вони  чудово  розуміли,
Як  люди  їх  сприймають;  це  буває,
Коли  хтось  їсть,  чи  вікна  відчиняє,
                                       Або  тиняється  без  діла;
Ось  старші  з  трепетом  і  хвилюванням  чекають
Настання  Чудесного  Різдва,  а  поряд  діти,
До  нього  їм  немає  діла,  вони  гасають
На  ковзанах  край  лісу  на  ставку:
Майстри  про  те  не  забували,
Що  найстрашніші  муки  бачать
Посеред  бруду  десь  в  кутку,
Де  пси  собачаться  і  катова  конячка
Наївно  чухає  об  дерево  свій  зад.
Ось  Брейгеля  Ікар,  приміром:  всі  спокійно
На  катастрофу  дивляться;  можливо,
Орач  почув  хоч  крик,  хоч    сплеск,
Йому  це  неважливо;  сонце  світило,
Майнули  ноги  й  зникли  в  зелені  води;
На  дорогому  вишуканому  кораблі
Побачили  це  диво,  юнак  упав  з  небес,
Та  своїм  курсом  пливуть  спокійно  як  і  пливли.
 
[i]Пітер  Брейгель  (старший).  Голландський  пейзаж  с  падаючим  Ікаром  (Падіння  Ікара).  1555-1558  р.,  темпера  й  олія  на  полотні,  Королівський  музей  образотворчого  мистецтва,  Брюссель,  Бельгія
P.  Bruegel  the  Elder  Landscape  with  The  Fall  of  Icarus,  1555–1558,  tempera  and  oil  painting  on  canvas,  Royal  Museum  of  Fine  Arts  in  Brussels,  Belgium[/i]

[b]Wystan  Hugh  Auden  Musee  des  Beaux  Arts[/b]
About  suffering  they  were  never  wrong,  
The  Old  Masters:  how  well  they  understood  
Its  human  position;  how  it  takes  place  
While  someone  else  is  eatting  or  opening  a  window  
                                             or  just  walking  dully  along;  
How,  when  the  aged  are  reverently,  passionately  waiting  
For  the  miraculous  birth,  there  always  must  be  
Children  who  did  not  specially  want  it  to  happen,  skating  
On  the  pond  at  the  edge  of  the  wood:
They  never  forgot  
That  even  the  dreadful  martydrom  must  run  its  course  
Anyhow  in  a  corner,  some  untidy  spot  
Where  the  dogs  go  on  with  their  doggy  life  and  the  torturer's  horse  
Scratches  its  innocent  behind  in  a  tree.
In  Brueghel's  Icarus,  for  instance:  how  everything  turns  away  
Quite  leisurely  from  the  disaster;  the  ploughman  may  
Have  heard  the  splash,  the  forsaken  cry,  
But  for  him  it  was  not  an  important  failure;  the  sun  shone  
As  it  had  to  on  the  white  legs  disappearing  into  the  green  
Water;  and  the  expensive  delicate  ship  that  must  have  seen  
Something  amazing,  a  boy  falling  out  of  the  sky,  
Somewhere  to  get  to  and  sailed  calmly  on.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016706
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2024


Аманда Горман Пагорб, на який ми піднімаємося (1)

До  настання  дня  ми  запитуємо  себе,
Де  ми  можемо  знайти  світло  в  цих  нескінченних    сутінках?(2)
Втрати,  які  ми  несемо,
наче  море,  яке  ми  повинні  перейти.
Ми  кинули  виклик  нутру  звіра.
Ми  зрозуміли,  що  тиша  не  завжди  веде  до  миру.
А  закони  й  ідеї
справедливості
не  завжди  справедливі.
І  все  ж  цей  світанок  наш
до  того,  як  ми  це  зрозуміли.
Якось  ми  це  зробили.
Якось  ми  вистояли  й  провістили
націю,  яку  не  зруйнували,
а  просто  не  добудували.(3)
Ми  спадкоємці  країни  і  часу,
де  худорлява  Чорна  дівчина,
нащадок  рабів,  вихована  одинокою  матір'ю,
сміє  мріяти  стати  президентом,  (4)
всього  лише  виявивши  себе  декламуючою  для  одного  з  них.
І  все  ж,  ми  далеко  не  відполіровані,
далеко  не  незаймані,(5)
але  це  не  означає,  що  ми
не  прагнемо  до  ідеальної  єдності.
Ми  прагнемо  нашого  об'єднання,
щоб  створити  країну,  прихильну  до  людей  всіх  культур,  кольорів,  характерів  і  достатків.(6)
І  тому  ми  вдивляємося  не  в  те,  що  стало  між  нами,
а  в  те,  що  постало  перед  нами.
Ми  справимося  з  розділеністю,  бо  знаємо,  щоб  наше  майбутнє  стало  на  перше  місце,
нам  слід  спершу  здолати  розбіжності.
Ми  складаємо  нашу  зброю,  щоб  змогти  подати  руки  один  одному.
Ми  не  бажаємо  зла  нікому,  і  бажаємо  злагоди  з  усіма.
Нехай  світ,  якщо  більше  нікому,  скаже,  що  ми  праві.
Що  навіть  коли  ми  сумували,  ми  зростали.
Що  навіть  коли  ми  страждали,  ми  сподівалися.
Що  навіть  коли  ми  знемагали,  ми  намагалися.
Що  ми  вічно  будемо  тісно  зв'язані,  перемагаючі,
не  тому,  що  більше  ніколи  не  зазнаємо  поразки,  а  тому,  що  ми  більше  ніколи  не  посіємо  розбрат.
Писання  велить  нам  мріяти,  що  кожен  сидітиме  під  своїм  виноградом  і  смоковницею  і  не  буде  того,  хто  б  страшив.  (7)
Якщо  ми  хочемо  жити  гідними  свого  часу,  то  перемога  буде  триматися  не  на  клинках,
а  на  всіх  зведених  містках,
Тож  клянемося  на  поляні,  ми  піднімемося  на  пагорб,  аби  тільки  посміли.
Тому,  що  бути  американцем  -  це  більше  за  гордість,  яку  ми  успадкували.
Це  минуле,  в  яке  ми  ступали  і  як  його  виправляли.(8)
Ми  бачили  силу,  яка  швидше  зруйнує  нашу  націю,  ніж  передасть  її  далі.
Знищить  нашу  країну,  якщо  це  дозволить  відстрочити  демократію.
І  ця  спроба  майже  вдалася.(9)
І  хоча  демократію  часом  можна  відстрочити,
її  ніколи  не  можна  навічно  перемогти.
В  цій  правді,  в  цій  вірі  ми  впевнені,
Бо  доки  ми  дивимося  в  майбутнє,  історія  не  зводить  з  нас  очей  (10).
Цієї  ери  справедливої  відплати
ми  боялися  від  початку.
Ми  не  відчували  себе  готовими  бути  спадкоємцями  того  страшного  часу,
але  в  ньому  ми  знайшли  здатність
почати  нову  сторінку,
сподіватись    і  радіти.
Так  колись  ми  запитували:  як  ми  змогли  уникнути  катастрофи?(11)
Зараз  ми  стверджуємо:  як  катастрофа  могла  взяти  над  нами  гору?
Ми  не  повернемося  до  того,  що  було,  а  направимося  до  того,  що  буде:
країна  в  синцях,  але  ціла,  милостива,  але  смілива,  енергійна  і  вільна.
Ми  не  повернемо  назад  і  не  відступимо  через  погрози,
бо  знаємо,  що  наші  інертність  та  бездіяльність  дістануться  нашим  нащадкам.
Їхнім  тягарем  стануть  наші  вади.  (12)
Якщо  ми  поєднаємо  милосердя  з  силою,  а  силу  зі  справедливістю,
тоді  залишимо  в  спадок  любов,  і  перворідство  наших  дітей  зміниться.(13)
Так  давайте  змінимо  на  краще  країну,  яка  дісталася  нам.  (14)
Кожним  подихом  моїх  бронзовоколірних  грудей  ми  піднесемо  цей  зранений  світ  у  світ  чудовий.
Ми  піднімемося  з  золотих  підніж  пагорбів  Заходу.(15)
Ми  піднімемося  з  вітристого  Північного  Сходу,
де  наші  прабатьки  першими  здійснили  революцію.
Ми  піднімемося  з  міст  Краю  Озер  штатів  Середнього  Заходу.
Ми  піднімемося  з  сонячного  Півдня.
Ми  відбудуємося,    помиримося  і  зцілимося  в  кожному  відомому  кутку  нашої  нації.
В  кожному  кутку,  названому  нашою  країною,
наші  несхожі  і  прекрасні  люди  постануть  потріпаними,  але  прекрасними.(16)
Коли  настане  день,  ми  вийдемо  з  тіні,
полум'яні  й  сміливі.
Розквітне  новий  світанок,  коли  ми  дамо  йому  волю.
Бо  світло  є  завжди.
Якщо  тільки  ми  достатньо  відважні,  щоб  його  розпізнати.
Якщо  тільки  ми  достатньо  відважні,  щоб  ним  стати.

[i]У  1961  році  новообраний  президент  Джон  Ф.  Кеннеді  попросив  Роберта  Фроста  виголосити  інавгураційний  вірш.  Наступні  обрані  президенти,  які  включили  поезію  у  свої  інавгурації:  Білл  Клінтон  у  1993  та  1997  роках,  Барак  Обама  в  2009  та  2013,  Джо  Байден  у  2021.  Республіканські  президенти  з  часів  Кеннеді  ні  разу  не  запрошували  поетів  писати  та  виголошувати  інавгураційні  вірші.  Такі  запрошення  стали  швидше  демократичною  традицією,  ніж  національною.

Дружина  Джо  Байдена,  Джилл  Байден,  30  грудня  2020  року  попросила  Аманду  Горман  виголосити  на  інавгурації  вірш  на  загальну  тему  "Америка  Об'єднана".  Аманда  Горман  бездоганно  справилася  з  завданням.  Вона  говорила  про  складну  любов  до  своєї  країни,  висловлену  до  неї  багатьма  іншими  чорношкірими  американцями.  Історія  є  прикладом  повільного,  болючого  подолання  расового  розколу  від  часів  скасування  рабства  до  протестів  Джорджа  Флойда  2020  року  і  політичного  розколу,  який  призвів  до  штурму  Капітолію  у  січні  2021  року.

У  вірші  використані  алюзії  на  тексти  Джона  Вінтропа,  Джорджа  Вашингтона,  Абрахама  Лінкольна,  Вільяма  Фолкнера,  Фредеріка  Дугласа,  Мартіна  Лютера  Кінга,  молодшого,  Джеймса  Болдуїна,  Лін-Мануеля  Міранди,  Майї  Енджелоу,  Барака  Обами,  Ленгстона  Г'юза.

(1)  Для  заголовка  використано  добре  відомий  у  США  образ  міста  на  пагорбі,  світло  якого  є  дороговказом  для  всього  світу.
В  проповіді,  виголошеній  21  березні  1630  року  в  церкві  Холіруд  у  Саутгемптоні  перед  сходженням  на  корабель  "Арбелла"  для  переселення  в  Америку,  Джон  Вінтроп  процитував  Нагірну  проповідь  Ісуса:  "Ви  світло  для  світу.  Не  може  сховатися  місто,  що  стоїть  на  верховині  гори.  І  не  запалюють  світильника,  щоб  поставити  його  під  посудину,  але  на  свічник,  і  світить  воно  всім  у  домі.  Отак  ваше  світло  нехай  світить  перед  людьми,  щоб  вони  бачили  ваші  добрі  діла,  та  прославляли  Отця  вашого,  що  на  небі".  "  (Матв.  14:16,  переклад  Івана  Огієнка)    "Бо  ми  повинні  пам'ятати,  що  будемо  як  місто  на  пагорбі.  Погляди  всіх  народів  спрямовані  на  нас.  Тож,  якщо  ми  будемо  неправедно  поводитися  з  нашим  Богом    у  цій  справі,  яку  на  себе  взяли,  то  змусимо  Його  позбавити  нас  допомоги  і  станемо  історією,  яка  пошириться  по  всьому  світу".  (Джон  Вінтроп  "Образ  християнського  милосердя")

(2)  "Настав  час  реалізувати  обіцянки  демократії.  Настав  час  піднятися  з  темної  та  пустельної  долини  сегрегації  на  освітлений  сонцем  шлях  расової  справедливості.  Зараз  настав  час  підняти  нашу  націю  з  сипучих  пісків  расової  несправедливості  на  тверду  скелю  братерства.  Настав  час  зробити  справедливість  реальністю  для  всіх  Божих  дітей".  (Мартін  Лютер  Кінг,  молодший  "У  мене  є  мрія")

(3)  "Це  нам,  живим,  потрібно  завершити  найважливішу  справу  полеглих  героїв,  якій  вони  гідно  служили  до  останнього  подиху.  І  лише  ми  можемо  довести,    що  вони  померли  недарма,  що  цей  народ  під  захистом  Бога  отримає  нову  відроджену  свободу  -  і  цей  народний  уряд,  створений  народом  і  для  народу,  ніколи  не  піде  в  небуття".(Абрахам  Лінкольн  "  Геттісбурзька  промова  "  1863  р.,  переклад  Гончаренка  Є.П.)
Abraham  Lincoln  "the  Gettysburg  Address"

(4)  Окрилена  успіхом  свого  інавгураційного  вірша,  Аманда  Горман  заявила,  що  хотіла  б  висунути  свою  кандидатуру  на  виборах  президента  США  у  2036  році

(5)  Американці  не  люблять  нічого,  крім  свого  автомобіля,  з  яким  вони  проводять  неділю,  “поліруючи  та  навощуючи”  і  щороку  оновлюючи  до  "дівочої  незайманості".(Вільям  Фолкнер  "Осквернителі  праху")
Americans  love  nothing  but  their  automobile,  which  they  spend  Sunday  “polishing  and  waxing”  and  renews  each  year  in  “pristine  virginity”.(William  Faulkner  "  Intruder  in  the  Dust")

(6)  "Я  мрію,  що  четверо  моїх  маленьких  дітей  одного  дня  опиняться  в  країні,  де  їх  оцінюватимуть  не  за  кольором  шкіри,  а  за  їхніми  особистісними  якостями".  (Мартін  Лютер  Кінг,  молодший  "У  мене  є  мрія")

(7)  Лін-Мануель  Міранда,  мюзикл  "Гамільтон",  пісня  "В  останній  раз"
Як  сказано  в  Писанні
Всі  будуть  сидіти  під  своєю  виноградною  лозою  і  смоковницею
І  ніхто  не  змусить  їх  боятися
Вони  будуть  у  безпеці  в  країні  яку  ми  створили
Я  хочу  сидіти  під  своєю  виноградною  лозою  і  смоковницею
Мить  на  самоті  в  затінку
В  домі  який  ми  створили  для  цієї  нації
В  останній  раз
"І  буде  кожен  сидіти  під  своїм  виноградником,  і  під  своєю  смоковницею,  і  не  буде  того,  хто  б  страшив,  бо  уста  Господа  Саваофа  оце  прорекли"(Біблія  від  Михея  4:4)
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=MkOedv7Erp4[/youtube]

(8)  "Простіше  виховати  сильних  дітей,  ніж  виправити  зламаних  людей  ".  (Фредерік  Дуглас)

(9)  Вірш  був  написаний  приблизно  наполовину,  коли  6  січня  2021  року  відбувся  штурм  Капітолію.  Події  цього  дня  Горман  називає  спробою  знищити  націю,  обмежити  демократію.

(10)  Лін-Мануель  Міранда,  мюзикл  "Гамільтон",  пісня  "Історія  не  зводить  з  нас  очей"
(ВАШИНГТОН  І  ХОР)
Хто  живе,  хто  вмирає,  хто  розповідає  вашу  історію
(ВАШИНГТОН)
Я  знаю,  що  ми  переможемо,
Я  знаю,  що  ти  великий,
Але  пам'ятай  з  цієї  миті
(ВАШИНГТОН  /  ГАМІЛЬТОН  І  ХОР)
Історія  не  зводить
З  тебе  очей
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=YhDRbLd9LJM[/youtube]

(11)  Громадянська  війна  1861  -  1865  рр.  між  Північчю  і  Півднем  за  розділ  єдиної  країни  на  дві:  КША  (Конфедеративні  Штати  Америки)  і  США  (Сполучені  Штати  Америки)

(12)  "Біла  людино,  почуй  мене!  Історія,  яку,  здається,  майже  ніхто  не  знає,  -  це  не  тільки  те,  що  треба  читати.  І  вона  не  стосується  тільки  або  навіть  головним  чином  минулого.  Навпаки,  велика  сила  історії  полягає  в  тому,  що  ми  несемо  її  в  собі,  підсвідомо  керуючись  нею  багато  в  чому,  і  історія  буквально  присутня  у  всьому,  що  ми  робимо".  (Джеймс  Болдвін  "Вина  білої  людини",1965  р.)

(13)  Перворідний  син  у  древності  користувався  особливими  правами  і  перевагами:  йому  після  батька  передавалася  влада  над  рештою  членів  сім'ї,  над  домом  і  родом,  від  одержував  подвійну  частку  спадщини  і  особливе  благословення  від  батька  до  сина.  Біла  людина  у  США  мала  "права  перворідства",  чорношкірі  американці  виступили  за  рівність  у  правах,  тобто  за  зміну  цього  права.

(14)  Натяк  на  слоган  президентської  кампанії  Барака  Обами  "Зміни,  в  які  ми  можемо  вірити"  (“Change  we  can  believe  in”)

(15)  Покидаючи    ночі  терору  й  боязні
Я  піднімаюся
У  світанок  який  дивовижно  прекрасний
Я  піднімаюся
Пред'являю  талан,  подарунок  моїх  прабатьків,
Я  -  це  мрія  і  я  -  це  надія  рабів.
Я  піднімаюся
Я  піднімаюся
Я  піднімаюся.
(Майя  Енджелоу  "Все-таки  я  піднімаюся")
Still  I  Rise  by  Maya  Angelou

(16)  Я  чорний  брат.
Вони  відправляють  мене  їсти  на  кухню,
Коли  приходять  гості,
Але  я  посміхаюся,
І  добре  їм,
І  росту  сильним.
Завтра,
Я  буду  за  столом
Коли  прийдуть  гості.
Ніхто  не  посміє
Сказати  мені:
"Їж  на  кухні,"
Тоді.
Крім  того,
Вони  побачать,  який  я  прекрасний
І  устидаються  -
Я  теж  Америка.
(Ленгстон  Г'юз  "Я  теж")
I,  Too  by  Langston  Hughes[/i]

[b]Amanda  Gorman  The  Hill  We  Climb[/b]
When  day  comes  we  ask  ourselves,
where  can  we  find  light  in  this  never-ending  shade?
The  loss  we  carry,
a  sea  we  must  wade.
We've  braved  the  belly  of  the  beast,
We've  learned  that  quiet  isn't  always  peace,
and  the  norms  and  notions
of  what  just  is
isn't  always  just-ice.
And  yet  the  dawn  is  ours
before  we  knew  it.
Somehow  we  do  it.
Somehow  we've  weathered  and  witnessed
a  nation  that  isn't  broken,
but  simply  unfinished.
We  the  successors  of  a  country  and  a  time
where  a  skinny  Black  girl
descended  from  slaves  and  raised  by  a  single  mother
can  dream  of  becoming  president
only  to  find  herself  reciting  for  one.
And  yes  we  are  far  from  polished.
Far  from  pristine.
But  that  doesn't  mean  we  are
striving  to  f  o  r  m  a  u  n  i  o  n  that  is  p  e  r  f  e  c  t.
We  are  striving  to  forge  a    u  n  i  o  n  with  purpose,
to  compose  a  country  committed  to  all  cultures,  colors,  characters  and
conditions  of  man.
And  so  we  lift  our  gazes  not  to  what  stands  between  us,
but  what  stands  before  us.
We  close  the  divide  because  we  know,  to  put  our  future  first,
we  must  first  put  our  differences  aside.
****
We  lay  down  our  arms
so  we  can  reach  out  our  arms
to  one  another.
We  seek  harm  to  none  and  harmony  for  all.
Let  the  globe,  if  nothing  else,  say  this  is  true,
that  even  as  we  grieved,  we  grew,
that  even  as  we  hurt,  we  hoped,
that  even  as  we  tired,  we  tried,
that  we'll  forever  be  tied  together,  victorious.
Not  because  we  will  never  again  know  defeat,
but  because  we  will  never  again  sow  division.
Scripture  tells  us  to  envision
that  everyone  shall  sit  under  their  own  vine  and  fig  tree
and  no  one  shall  make  them  afraid.
If  we're  to  live  up  to  our  own  time,
then  victory  won't  lie  in  the  blade.
But  in  all  the  bridges  we've  made,
that  is  the  promise  to  glade,
the  hill  we  climb.
If  only  we  dare.
It's  because  being  American  is  more  than  a  pride  we  inherit,
it's  the  past  we  step  into
and  how  we  repair  it.
We've  seen  a  force  that  would  shatter  our  nation
rather  than  share  it.
Would  destroy  our  country  if  it  meant  delaying  democracy.
And  this  effort  very  nearly  succeeded.
But  while  democracy  can  be  periodically  delayed,
it  can  never  be  permanently  defeated.
In  this  truth,
in  this  faith  we  trust.
For  while  we  have  our  eyes  on  the  future,
history  has  its  eyes  on  us.
This  is  the  era  of  just  redemption
we  feared  at  its  inception.
We  did  not  feel  prepared  to  be  the  heirs
of  such  a  terrifying  hour
but  within  it  we  found  the  power
to  author  a  new  chapter.
To  offer  hope  and  laughter  to  ourselves.
So  while  once  we  asked,
how  could  we  possibly  prevail  over  catastrophe?
Now  we  assert,
How  could  catastrophe  possibly  prevail  over  us?
We  will  not  march  back  to  what  was,
but  move  to  what  shall  be.
A  country  that  is  bruised  but  whole,
benevolent  but  bold,
fierce  and  free.
We  will  not  be  turned  around
or  interrupted  by  intimidation,
because  we  know  our  inaction  and  inertia
will  be  the  inheritance  of  the  next  generation.
Our  blunders  become  their  burdens.
But  one  thing  is  certain,
If  we  merge  mercy  with  might,
and  might  with  right,
then  love  becomes  our  legacy,
and  change  our  children's  birthright.
So  let  us  leave  behind  a  country
better  than  the  one  we  were  left  with.
Every  breath  from  my  bronze-pounded  chest,
we  will  raise  this  wounded  world  into  a  wondrous  one.
We  will  rise  from  the  gold-limbed  hills  of  the  west.
We  will  rise  from  the  windswept  northeast,
where  our  forefathers  first  realized  revolution.
We  will  rise  from  the  lake-rimmed  cities  of  the  midwestern  states.
We  will  rise  from  the  sunbaked  south.
We  will  rebuild,  reconcile  and  recover.
And  every  known  nook  of  our  nation  and
every  corner  called  our  country,
our  people  diverse  and  beautiful  will  emerge,
battered  and  beautiful.
When  day  comes  we  step  out  of  the  shade,
aflame  and  unafraid,
the  new  dawn  blooms  as  we  free  it.
For  there  is  always  light,
if  only  we're  brave  enough  to  see  it.
If  only  we're  brave  enough  to  be  it.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016556
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2024


Джон Клер Я є

Я  є  -  а  що  я  є,  не  відають,  не  знають;
Кинутий  друзями  немов  забутий  спогад;
Свої  нещастя  сам  на  себе  накликаю  -
Їх  явам  й  зникненням  безпам'ятний  господар,
Як  тінь  в  агонії  безтямного  кохання
І  все  ж  я  є,  й  живу  -  як  у  сланкім  тумані.
 
У  небутті  ворожості  й  зневаги,
В  живому  океані  марень  наяву,
Там,  де  втрачають  сенс  життя  і  радість,
В  мого  життя  розбитім  кораблю;
І  навіть  найдорожче,  що  любив  найбільше,
Здається  дивним  -  ні,  дивнішим  інших.

Я  прагну  в  край,  де  не  знайдуть  людські  дороги,
Де  жодна  жінка  не  всміхалась,  не  ридала,
Туди,  де  буду  я  з  моїм  Творцем  і  Богом,
І  спатиму  як  солодко  в  дитинстві  спав  я,
Де  я  лежатиму,  не  знаючи  тривог  і  бід,
Трава  внизу  -  вгорі  небесний  звід.
 
[b]John  Clare  I  am[/b]
I  am  -  yet  what  I  am  none  cares  or  knows;
My  friends  forsake  me  like  a  memory  lost:
I  am  the  self-consumer  of  my  woes  —
They  rise  and  vanish  in  oblivious  host,
Like  shadows  in  love’s  frenzied  stifled  throes
And  yet  I  am,  and  live—like  vapours  tossed
 
Into  the  nothingness  of  scorn  and  noise,
Into  the  living  sea  of  waking  dreams,
Where  there  is  neither  sense  of  life  or  joys,
But  the  vast  shipwreck  of  my  life’s  esteems;
Even  the  dearest  that  I  loved  the  best
Are  strange—nay,  rather,  stranger  than  the  rest.
 
I  long  for  scenes  where  man  hath  never  trod
A  place  where  woman  never  smiled  or  wept
There  to  abide  with  my  Creator,  God,
And  sleep  as  I  in  childhood  sweetly  slept,
Untroubling  and  untroubled  where  I  lie
The  grass  below—above  the  vaulted  sky.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016546
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2024


Гаспара Стампа CXCII. Кохання, ти такі являєш зміни

         Кохання,  ти  такі  являєш  зміни,
як  колесо,  яке  завжди  нуртує,
і  хто  з  ним,  то  співає,  то  сумує,
то  падає,  то  зводиться  невпинно.
 
         То  зрадами  хизується,  то  вірне;
то  лагідне  з  тобою,  то  лютує;
то  здобиччю  здається,  то  полює;
то  б'ється  за  добро,  то  злу  покірне;
 
         то  губить  береги,  то  входить  в  гавань,  
то  в  рай  возноситься,  то  в  пекло  рине,
то  в  спеку  мерзне,  то  в  мороз  палає.
 
         Мене,  на  жаль,  у  радісні  години  
таємна  здогадка  не  покидає,
що  між  життям  і  смертю  серця  плини.
 
[b]Gaspara  Stampa  CXCII  Amor,  lo  stato  tuo  è  proprio  quale
[/b]          Amor,  lo  stato  tuo  è  proprio  quale
è  una  ruota,  che  mai  sempre  gira,
e  chi  v’è  suso  or  canta  ed  or  sospira,
e  senza  mai  fermarsi  or  scende  or  sale.
 
         Or  ti  chiama  fedele,  or  disleale;
or  fa  pace  con  teco,  ed  or  s’adira;
ora  ti  si  dá  in  preda,  or  si  ritira;
or  nel  ben  teme,  ed  or  spera  nel  male;
 
         or  s’alza  al  cielo,  or  cade  ne  l’inferno;
or  è  lunge  dal  lido,  or  giunge  in  porto;
or  trema  a  mezza  state,  or  suda  il  verno.
 
         Io,  lassa  me,  nel  mio  maggior  conforto
sono  assalita  d’un  sospetto  interno,
che  mi  tien  sempre  il  cor  fra  vivo  e  morto.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016387
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2024


Гаспара Стампа CCVIII. Любов зробила так, що я живу й згораю

Любов  зробила  так,  що  я  живу  й  згораю
у  світі  саламандрою  новою  (1),  й  такою
на  неї  схожою  істотою,  чудною,
що  у  одному  місці  родиться  й  вмирає  (2).

Для  мене  в  цьому  насолода  -  роль  я  граю,
живу  у  полум'ї  й  не  відчуваю  болю,
й  не  думаю,  що  той,  хто  був  цьому  виною,
до  мене  мало  милосердя  відчуває  (3).

Від  болю  перше  почуття  навряд  чи  згасло,
коли  нове  кохання  пломінь  запалило,
воно  здається  ще  сильніше  і  прекрасне.

Не  жаль  мені  за  тим,  хто  був  недавно  милим,
якщо  зі  мною  той,  хто  в  серце  увірвався
і  запалив  вогонь,  веселий  і  щасливий  (4).

[i](1)  Саламандра  -    схожа  на  ящірку  міфічна  тварина,  здатна  жити  у  вогні,  не  згораючи.  В  книзі  Х  "Історії"  Пліній  розповідає,  що  тіло  саламандри  настільки  холодне,  що  здатне  згасити  вогонь".  Саламандра  -  дух  вогню.  В  християнстві  її  вважали  посланцем  пекла.  Пізніше  саламандра  стала  символом  благочестивої  людини,  яка  не  горить  у  вогні  гріха  і  пекла  (Георгій  Пісидський,  ХІ  ст.).
(2)  Фенікс    -  чарівний  птах,  який  кожні  500  років  прилітає  з  Аравії  до  Єгипту.  Відчувши  наближення  смерті,  він  будує  гніздо  на  вершині  пальми  і  там  його  спалює  сонце.  Потім  птах  відроджується  з  попелу  знову  молодим  і  відлітає  до  Аравії.
 (3)  Перше  кохання  Гаспари  Стампи  граф  Коллатіно  ді  Коллальто,  роман  з  яким  тривав  з  перервами  від  1548  до  1551  року.  До  нього  звернена  більшість  із  311  її  віршів.  Чи  справді  вірші  Стампи  автобіографічні?  "Можливо,  Коллалтіно  -  це  привід  для  поезії  Стампи,  її  почуття  до  нього  навмисне  і  хитро  підсилюються  та  маніпулюються,  щоб  створити  емоційний  стан,  завдяки  якому  написання  сонетів  стало  можливим.”
(4)  Коли  роман  з  Коллалтіно  закінчився,  Стампа  зустріла  нове  кохання,  венеціанського  патриція  Бартоломео  Дзена,  з  ним  склалися  "ніжні  стосунки,  засновані  на  відповідності  інтересів  і  почуттів".  П'ятнадцять  сонетів    -  CCVII  -  CCXXII    -  натхнені  ним.  Він  був  з  нею  до  її  смерті  від  лихоманки  23  квітня  1554  року.  
[/i]
[b]Gaspara  Stampa  "CCVIII.  Amor  m’ha  fatto  tal  ch’io  vivo  in  foco"[/b]
Amor  m’ha  fatto  tal  ch’io  vivo  in  foco,
qual  nova  salamandra  al  mondo,  e  quale
l’altro  di  lei  non  men  stranio  animale,
che  vive  e  spira  nel  medesmo  loco.
Le  mie  delizie  son  tutte  e  ‘l  mio  gioco
viver  ardendo  e  non  sentire  il  male,
e  non  curar  ch’ei  che  m’induce  a  tale
abbia  di  me  pietà  molto  né  poco.
A  pena  era  anche  estinto  il  primo  ardore,
che  accese  l’altro  Amore,  a  quel  ch’io  sento
fin  qui  per  prova,  più  vivo  e  maggiore.
Ed  io  d’arder  amando  non  mi  pento,
pur  che  chi  m’ha  di  novo  tolto  il  core
resti  de  l’arder  mio  pago  e  contento.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016385
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2024


Ду Фу БЕЗ НАЗВИ

Село  дугою  обняла  прозора  гладь  ріки.
Хоч  тяжко  бідність  дошкуля,  але  думки  легкі.
Під  стріхою  собі  гніздо  зробили  ластівки.
Зі  швейних  голок  син  зробив  для  вудочок  гачки.

Для  чайок  річкових  я  став  таким  же  вільним  братом.
Чого  в  смиренності  своїй  я  міг  би  ще  бажати.
З  дружиною  для  шашок  ми  розкреслили  папір.
Якби  ще  від  хвороб  знайти  чарівний  еліксир.
[i]            За  перекладом  Бориса  Мещерякова
 
У  759  році  Ду  Фу  покинув  службу  і  з  сім'єю  відправився  на  пошуки  спокійного  місця  в  охопленому  смутою  Китаї.  Таким  місцем  стали  для  них  околиці  міста  Ченду.  Два  роки  прожив  він  щасливо  у  трав'яній  халупі  на  березі  річки  Янцзи.

У  китайській  поезії  чайки  -  символ  природності  поведінки  і  свободи  від  умовностей.  Говорячи  про  спорідненість  з  чайками,  Ду  Фу  має  на  увазі,  що,  звільнившись  зі  служби,  став  вільнішим  і  чистішим  у  своїх  помислах.  В  китайській  притчі  розповідається,  як  один  чоловік  любив  чайок  і  ходив  до  моря,  де  плавав  разом  з  ними  і  до  нього  зліталося  їх  незліченно.  Одного  разу  батько  попрохав  його:"  Кажуть,  до  тебе  прилітають  чайки  зі  всього  моря.  Впіймай  мені  декілька,  я  теж  хочу  погратися  з  ними".  Коли  наступного  разу  цей  чоловік  прийшов  до  моря,  чайки  кружляли  над  ним,  але  не  спускалися  близько.  Ось  чому  кажуть:  "Межа  мови  -  відсутність  мови.  Межа  діяння  -  відсутність  діяння.  Доступне  всім  знання  поверхневе".  
 
Дошка  для  шашок,  розкреслена  на  папері  -  ознака  крайньої  бідності  і  високої  духовності.
 
В  смиренності  своїй  -  в  оригіналі  вей  цюй  -  самопринижуюча  назва,  дослівно  чоловічок.  
У  вірші  змішані  почуття  розчарування  державною  службою,  яка  не  принесла  поетові  забезпеченої  старості,  та  радість  від  життя  в  сімейному  колі  серед  простоти  і  природності  сільського  життя
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015649
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2024


Ду Фу Прощання з могилою полковника Фана

Їду  знову  послом  у  далекий  край
Зліз  з  коня  сказати  могилі  –  прощай.
Біля  неї  промокла  від  сліз  земля,
Небо  над  нею  нависло  шматтям  хмар.
В  шахах  був  ти  суперником  майстру  Се,
На  мечах  був  ти  під  стать  князеві  Сю.
Нині  бачу,  падає  листя  з  дерев,
Чую  іволги  плач  за  тим,  хто  пішов.
[i]За  перекладом  Альберта  Криського  і  天師[/i]

[b]別房太尉墓  -  杜甫[/b]
他鄉復行役 駐馬別孤墳
近淚無乾土 低空有斷雲
對碁陪謝傅 把劍覓徐君
唯見林花落 鶯啼送客聞

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015625
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2024


Луїс Макніс Молитва перед Різдвом

Я  ще  не  народився;  почуй  мене.
Нехай  ні  кажан-кровосос,  ні  пацюк,  ні  горностай,
Ні  клишоногий  вурдалак  не  зустрічають  мене.
 
Я  ще  не  народився;  утіш  мене,
коли  плем'я  людське
високими  мурами  оточить  мене,
сильними  отрутами  одурманить  мене,
хитрим  обманом  заманить  мене,
чорною  мукою  виснажить  мене,
у  кривавій  різні  знищить  мене.
 
Я  ще  не  народився;  дозволь
хвилям  гойдати  для  мене,
траві  зеленіти  для  мене,
деревам  промовляти  до  мене,
небу  співати  для  мене,
за  птахами  і  ясним  світлом
дозволь  мені  йти
 
Я  ще  не  народився;  пробач  мені
гріхи,  на  які  світ  прирече  мене,
слова,  які  будуть  сказані  мною,
думки,  які  будуть  продумані  мною,
зради  скоєні  мимоволі,
моє  житті,  загублене  моїми  руками,
мою  смерть,  яка  живе  у  мені.
 
Я  ще  не  народився;  врозуми  мене
у  цьому  житті,  де  я  мушу  грати  і  удавати,
коли  старі  сварять  мене,
бюрократи  погрожують  мені,
гори  хмуряться  на  мене,
друзі  сміються  із  мене,
весь  світ  мене  зве  божевільним,
пустеля  кличе  мене  до  загибелі,
жебрак  відмовляється  від  моїх  дарів,
мої  діти  проклинають  мене.
 
Я  ще  не  народився;  почуй  мене.
Не  допусти  зблизитися  з  тим,  хто  як  звір,  чи  думає,  що  стане  Богом  мені.
 
Я  ще  не  народився;  зміцни  мене
проти  тих,  хто  буде  зневажати  мене,
хто  змушуватиме  стати  безжальним  автоматом,
гвинтиком  у  машині,  безликою  річчю,
проти  тих,  хто  захоче  знищити  мене,
розвіяти  пилом  тут  і  там,  скрізь  і  всюди,
пролити  водою  крізь  пальці  мене.
 
Нехай  вони  не  перетворять  мене  в  камінь
і  хай  вони  не  розплескають  мене.
 
Інакше  убий  мене.

[b]Louis  MacNeice  Prayer  before  Birth[/b]
By  Louis  MacNeice
I  am  not  yet  born;  O  hear  me.
Let  not  the  bloodsucking  bat  or  the  rat  or  the  stoat  or  the
club-footed  ghoul  come  near  me.

I  am  not  yet  born,  console  me.
I  fear  that  the  human  race  may  with  tall  walls  wall  me,
with  strong  drugs  dope  me,  with  wise  lies  lure  me,
on  black  racks  rack  me,  in  blood-baths  roll  me.

I  am  not  yet  born;  provide  me
With  water  to  dandle  me,  grass  to  grow  for  me,  trees  to  talk
to  me,  sky  to  sing  to  me,  birds  and  a  white  light
in  the  back  of  my  mind  to  guide  me.

I  am  not  yet  born;  forgive  me
For  the  sins  that  in  me  the  world  shall  commit,  my  words
when  they  speak  to  me,  my  thoughts  when  they  think  me,
my  treason  engendered  by  traitors  beyond  me,
my  life  when  they  murder  by  means  of  my
hands,  my  death  when  they  live  me.

I  am  not  yet  born;  rehearse  me
In  the  parts  I  must  play  and  the  cues  I  must  take  when
old  men  lecture  me,  bureaucrats  hector  me,  mountains
frown  at  me,  lovers  laugh  at  me,  the  white
waves  call  me  to  folly  and  the  desert  calls
me  to  doom  and  the  beggar  refuses
my  gift  and  my  children  curse  me.

I  am  not  yet  born;  O  hear  me,
Let  not  the  man  who  is  beast  or  who  thinks  he  is  God
come  near  me.

I  am  not  yet  born;  O  fill  me
With  strength  against  those  who  would  freeze  my
humanity,  would  dragoon  me  into  a  lethal  automaton,
would  make  me  a  cog  in  a  machine,  a  thing  with
one  face,  a  thing,  and  against  all  those
who  would  dissipate  my  entirety,  would
blow  me  like  thistledown  hither  and
thither  or  hither  and  thither
like  water  held  in  the
hands  would  spill  me.

Let  them  not  make  me  a  stone  and  let  them  not  spill  me.
Otherwise  kill  me.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015454
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2024


Огден Неш Стрибунці великі мудреці

Ой  горе,  горе,  горе,  людина  створена  жити,  щоб  своє  чоло  потом  росити  *,
І  неважливо  що  чоло  потіло  вчора  і  позавчора,  доведеться  потіти  чолу  знову  і  знову.
І  тобі  в  глибині  душі  доводиться  визнавати,  що  треба  і  далі  чоло  росою  вкривати,
Насправді  триватиме  так  до  тієї  миті,  коли  хтось  в  клубі  скаже,  що  треба  похоронити
того,  як  там  його,  кому  вдалося  уп'ятеро  Бові  **  перевершити
такі  перспективі  на  вигляд  не  дуже  чудові.
Але  тобі  таке  випало  за  причетність  до  роду  людського.
Наскільки  я  знаю,  людина  це  єдине  створіння,
яке  приречене  на  загибель  або  на  потіння.
Дивись  як  навколо  пташки  літають,  і  слухай  пісні  які  вони  вголос  співають;
Недарма  вони  не  мають  чола  і  так  багато  співають,  бо  вони  про  піт  на  чолі  зовсім  не  дбають.
А  бджоли  нічого  не  роблять,  у  бджіл  репутація  працьовитих,  для  цього  їм  досить  пронизливо  погудіти,
І  люди  бджолине  гудіння  слухають  і  вважають  гул  роботою,  і  що  дійсно  їм  треба  більше  трудитись,
Тому  наступного  разу  тебе  надихає  завзяття  бджолине  і  ти  збільшуєш  власні  прекрасні  трудові  зусилля,
Все  ж  пам'ятай,  що  ця  чудова  бджола  здохне  від  сміху,  якщо  ти  попросиш  її  себе  підмінити,
в  поті  чола  свого  як  ти  трудитись,  доки  ти  кружлятимеш  цілий  день,  нюхаючи  квіти.
Але  якщо  ти  гуманіст,  то  далекий  від  цього,
І  саме  тому  я  вигукую  Горе,  горе,  горе,
Бо  не  бачу  користі  в  тому,  щоб  бути  вищою  формою  існування,
якщо  все,  що  ти  маєш  від  цього,  це  постійний  піт  на  чолі  в  труді  і  подоланні.
Дійсно,  коли  чоло  моє  особливо  пітніє  часом,  я  думаю,  що  краще  простою  амебою  залишатися,
ніж  як  Соломон  у  всій  його  славі  царицею  Савською  утішатися.
[i]*  "У  поті  свого  лиця  ти  їстимеш  хліб,  аж  поки  не  вернешся  в  землю,  бо  з  неї  ти  взятий.  Бо  ти  порох,  і  до  пороху  вернешся."  (Буття,  розділ  3,  вірш  19,  переклад  Івана  Огієнка)
**  Девід  Бові  -  британський  рок-музикант,  співак,  продюсер,  композитор,  художник,  актор.  Грав  на  саксофоні,  гітарі,  мандоліні,  скрипці,  віолончелі,  клавішних,  знявся  більше  ніж  у  30  фільмах.  Альбоми  Бові  за  його  життя  були  видані  тиражем  136  мільйонів  примірників.
[/i]
[b]Ogden  Nash  Grasshoppers  Are  Very  Intelligent[/b]
Ah  woe,  woe,  woe,  man  was  created  to  live  by  the  sweat  of  his  brow,
And  it  doesn't  make  any  difference  if  your  brow  was  moist  yesterday  and  the  day  before,  you've  still  got  to  get  it  moist  again  right  now.
And  you  know  deep  in  your  heart  that  you  will  have  to  continue  keeping  it  dewy,
Right  up  to  the  time  that  somebody  at  the  club  says,  I  suppose  we  ought  to  go  to  what's-his-name's  funeral,  who  won  the  fifth  at  Bowie?
That's  a  nasty  outlook  to  face,
But  it's  what  you  get  for  belonging  to  human  race.
So  far  as  I  know,  mankind  is  the  only  section  of  creation
That  is  doomed  to  either  pers-  or  ex-piration.
Look  at  the  birds  flying  around,  and  listen  to  them  as  their  voices  in  song  they  hoist;
No  wonder  they  sing  so  much,  they  haven't  got  any  brows,  and  if  they  had  they  couldn't  be  bothered  keeping  them  moist.
And  bees  don't  do  anything  either,  bees  just  have  a  reputation  for  industry  because  they  are  sharp  enough  to  buzz,
And  people  hear  a  bee  buzzing  and  don't  realize  that  buzzing  isn't  any  trouble  for  a  bee  so  they  think  that  it  is  doing  more  than  it  actually  does,
So  next  time  you  are  about  to  expend  some  enthusiasm  on  the  bee's  wonderful  industrial  powers,
Just  remember  that  that  wonderful  bee  would  die  laughing  if  you  asked  it  to  change  places  with  you  and  get  its  brow  moist  while  you  went  around  spending  the  day  smelling  flowers.
But  if  you  are  humanity,  it  is  far  from  so,
And  that  is  why  I  exclaim  Woe  woe  woe,
Because  I  don't  see  much  good  in  being  the  highest  form  of  life
If  all  you  get  out  of  it  is  a  brow  moist  from  perpetual  struggle  and  strife.
Indeed  sometimes  when  my  brow  is  particularly  moist  I  think  I  would  rather  be  a  humble  amoeba
Than  Solomon  in  all  his  glory  entertaining  Queen  of  Sheba.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015453
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2024


Лі Бо Написав у гостях

Вино,  що  з  духм’яними  травами  роблять  в  Ланьліні,
Нефритову  чарку  наповнює  світлом  бурштину.
Частуй  же,  господарю,  гостя  свого  до  сп’яніння,
Нехай  він  забуде,  чи  рідний  тут  дім,  чи  чужина.  
[i]За  перекладами  А.Криського,  О.Гітовича,  Ю.  Шуцьког[/i]о

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015401
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2024


Лі Бо Самотньо споглядаю гору Дзинтін

Покинула  небо  остання  пташина  зграя,
Остання  хмарина  розтанула  за  видноколом.
Я  вдень  і  вночі  на  гору  Дзинтін  задивляюсь,
Їй  теж  не  обридне  вдивлятися  в  мене  ніколи.
[i]                                  753  р.
За  перекладами  Б.Мещерякова,  Г.Туркова,  Л.Первомайського
Гора  Дзинтін  висотою  286  м  знаходиться  в  провінції  Аньхой  на  північ  від  міста  Сюаньчена.  Названа  на  честь  альтанки  Благоговіння,  що  колись  була  на  її  вершині.  Знаменитий  поет  Се  Тяо  (464  -  499  р.р.)  черпав  натхнення,  милуючись  з  альтанки  навколишніми  пейзажами.  Тут  бували  Мен  Хаожань  і  Ван  Вей.
Цей  вірш  Лі  Бо  написав  тут  восени  753  року.  Зараз  на  цій  горі  меморіал  Лі  Бо  з  пам'ятником  поету  біля  в'їзду,  садом  каменів  біля  підніжжя  і  невелика  Альтанка  самотності  Лі  Бо.  Порушує  гармонію  єдності  людини  і  світу  ретрансляційна  вежа,  встановлена  на  вершині  гори.  [/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015400
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2024


Лі Бо Хо Чі-чанг

Коли  зустрілись  ми  в  Чан'ані,
Ішов  він  Шляхом  Забуття,
Мене  назвав  „Заблудлим  сянем”
Й  дав  золотий  юань  на  пам'ять.
Лежить  він  прахом  під  сосною.
Я  ж  п'ю  вино  за  той  юань,
І  плачу  -  згадую  про  нього.
[i]        Переклад  англійською  Тоні  Барнстоун  і  Чоу  Пін
 
Хо  Чі-чанг  HE  ZHIZHANG  (Ho  Chih-chang)  (659-744)  -  один  з  групи  „Чотирьох  поетів  з  Янцзи”.  Був  політиком  і  поетом.  Пішов  з  політики  у  віці  вісімдесяти  п'яти  років,  щоб  стати  даоським  відлюдником.  Великий  друг  Лі  Бо,  якого  називав  "вигнаним  (заблудлим)  сянем".  Належав  до  товариства  „Восьми  сяней  Винної  чаші"  („Вісім  винних  сяней”).
У  даосів  є  два  рівні  сянів:  Небесний  сянь  і  Земний  сянь.  Аналога  поняттю  „сянь”  в  нашій  культурі  немає,  тому  перекладають  сянь  як  святий  або  безсмертний,  звертаючи  увагу  на  складову  частину  ієрогліфа  „людина  гір”,    де  гори  –  сакральне  місце  перебування  сянів.    Категорія  сянь  означає  не  безсмертя,  а  інше  буття  з  принципово  відмінними  психосоматичними  якостями,  швидше  енергетичними,  ніж  матеріальними.[/i]

[b]Li  Po  Ho  Chih-chang[/b]
When  we  met  the  first  time  at  Ch’ang-an
He  called  me  the  ‘Lost  Immortal’.
Then  he  loved  the  Way  of  Forgetting.
Now  under  the  pine-trees  he  is  dust.
His  golden  keepsake  bought  us  wine.
Remembering,  the  tears  run  down  my  cheeks
   [i]  Translated  by  Tony  Barnstone  and  Chou  Ping
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015343
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2024


Хо Чі-чанг Два вірші написані на повернення додому

1
Пішов  я  з  дому  молодим,  прийшов  на  схилі  днів,
Я  рідну  мову  не  забув,  хоча  і  посивів.
Назустріч  дітвора  біжить  -  я  їх  не  впізнаю,
Сміються  з  мене:  „Звідки  ти?  В  якому  жив  краю?”
 
2
Багато  років  я  провів  далеко  на  чужині.
За  цей  час  друзів  і  майна  я  втратив  половину.
Дзеркальні  води  озера  до  дому  підступили,
Незмінний  вітер  весняний  здіймає  давні  хвилі.
       [i]  Хо  Чі  -  чанг  (  659-744  )  
         Переклад  англійською  Тоні  Барнстоун  і  Чоу  Пін[/i]
 
[b]Ho  Chih-chang  Two  Poems  Written  on  Returning  Home[/b]
1
I  left  home  young  and  returned  old,
accent  unchanged,  but  my  hair  now  thin  and  gray.
Little  kids  do  not  know  me  at  all  —
with  a  big  smile  they  ask,“Where  are  you  from,  stranger?,”
 
2
Away  from  home,  many  years  passed.
Now  all  men,  all  things  seem  half  worn  out.
Yet  before  my  door  I  see  the  water  of  Mirror  Lake.
Spring  wind  cannot  change  its  old  waves.
           [i]HE  ZHIZHANG  (Ho  Chih-chang)  (659-744)  
           Translated  by  Tony  Barnstone  and  Chou  Ping[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015342
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2024


Віслава Шимборська Нічого двічі

Нічого  двічі  не  бувало,
не  сталося.  По  цій  причині
в  народженнях  нас  не  вправляли
і  помирати  не  навчили.
Якби  ми  учнями  були
Найнетямущішими  в  світі
Нам  повторити  б  не  дали
ще  раз  невдалі  зиму  й  літо
Є  неповторним  кожен  день,
немає  схожих  двох  ночей,
двох  одинакових  цілунків,
й  подібних  поглядів  очей.
Коли  учора  твоє  ім'я
хтось  вголос  називав  мені,
мені  здавалося  троянда
цвіте  в  відкритому  вікні.
Сьогодні,  коли  ти  зі  мною,
Своє  обличчя  відвертаю.
Троянда?  Що  таке  троянда?
Це  квітка?  Чи  можливо  камінь?
Для  чого  нас  ти,  зла  годино,
Даремним  страхом  мучиш  знову?
Тому,  що  є    -  минути  треба.
Що  проминуло  -  те  чудове.
То  ж  посміхнися,  пригорнися,
і  спробуймо  шукати  згоди,
бо  ми  такі  з  тобою  різні,
немов  прозорі  краплі  води.

[b]Wisława  Szymborska  Nic  dwa  razy  [/b]
Nic  dwa  razy  się  nie  zdarza  
i  nie  zdarzy.  Z  tej  przyczyny  
zrodziliśmy  się  bez  wprawy  
i  pomrzemy  bez  rutyny.
Choćbyśmy  uczniami  byli  
najtępszymi  w  szkole  świata,  
nie  będziemy  repetować  
żadnej  zimy  ani  lata.
Żaden  dzień  się  nie  powtórzy,  
nie  ma  dwóch  podobnych  nocy,  
dwóch  tych  samych  pocałunków,  
dwóch  jednakich  spojrzeń  w  oczy.
Wczoraj,  kiedy  twoje  imię  
ktoś  wymówił  przy  mnie  głośno,  
tak  mi  było  jakby  róża  
przez  otwarte  wpadła  okno.
Dziś,  kiedy  jesteśmy  razem,  
odwróciłam  twarz  ku  ścianie.  
Róża?  Jak  wygląda  róża?  
Czy  to  kwiat?  A  może  kamień?
Czemu  ty  się,  zła  godzino,  
z  niepotrzebnym  mieszasz  lękiem?  
Jesteś  -  a  więc  musisz  minąć.  
Miniesz  -  a  więc  to  jest  piękne.
Uśmiechnięci,  współobjęci  
spróbujemy  szukać  zgody,  
choć  różnimy  się  od  siebie  
jak  dwie  krople  czystej  wody.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015264
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2024


Віслава Шимборська Утішеність

Дарвін.
Можливо  він  читав  романи  для  відпочинку.
Але  була  вимога:
кінець  не  міг  бути  сумним.
Якщо  йому  траплявся  такий,
гнівно  жбурляв  його  у  вогонь.
 
Правда  чи  не  правда  -
мені  подобається  в  це  вірити.
 
Осягнувши  розумом  стільки  просторів  і  часів
побачивши  стільки  вимерлих  видів,
такі  тріумфи  сильних  над  слабкими,
стільки  спроб  вижити,  
даремних  рано  чи  пізно,
що  принаймі  від  вигадки
і  її  мікромасштабу
він  вправі  сподіватися  на  щасливий  кінець.
 
Отож  необхідно:  промінчик  крізь  хмари,
закохані  знову  разом,  родини  помирилися,
сумніви  розвіяні,  вірність  винагороджена,
майно  повернене,  скарби  відкопані,  
сусіди  шкодують  про  свою  затятість,
добре  ім'я  відновлене,  жадібність  присоромлена,
старі  діви  видані  за  добрих  пасторів,
інтригани  зіслані  на  іншу  півкулю,
фальсифікатори  документів  спущені  зі  сходів,
спокусники  дівиць  спішать  до  вівтаря,
сироти  обласкані,  вдови  втішені,
пиха  принижена,  рани  загоєні,
блудних  синів  кличуть  до  столу,
гірка  чаша  вилита  в  море,
хустинки  вологі  від  сліз  примирення,
повсюди  музика  і  співи,
а  песик  Фідо,
загублений  ще  в  першому  розділі,
хай  знову  бігає  по  дому
і  радісно  гавкає.
 
[b]Wisława  Szymborska  Pociecha[/b]
Darwin.
Podobno  dla  wytchnienia  czytywał  powieści.
Ale  miał  wymagania:
nie  mogły  kończyć  się  smutno.
Jeśli  trafiał  na  taką,
z  furią  ciskał  ją  w  ogień.
 
Prawda,  nieprawda  –
ja  chętnie  w  to  wierzę.
 
Przemierzając  umysłem  tyle  obszarów  i  czasów
naoglądał  się  tylu  wymarłych  gatunków,
takich  tryumfów  silnych  nad  słabszymi,
tak  wielu  prób  przetrwania,
prędzej  czy  później  daremnych,
że  przynajmniej  od  fikcji
i  jej  mikroskali
miał  prawo  oczekiwać  happy  endu.
 
A  więc  koniecznie:  promyk  spoza  chmur,
kochankowie  znów  razem,  rody  pogodzone,
wątpliwości  rozwiane,  wierność  nagrodzona,
majątki  odzyskane,  skarby  odkopane,
sąsiedzi  żałujący  swojej  zawziętości,
dobre  imię  zwrócone,  chciwość  zawstydzona,
stare  panny  wydane  za  zacnych  pastorów,
intryganci  zesłani  na  drugą  półkulę,
fałszerze  dokumentów  zrzuceni  ze  schodów,
uwodziciele  dziewic  w  biegu  do  ołtarza,
sieroty  przygarnięte,  wdowy  utulone,
pycha  upokorzona,  rany  zagojone,
synowie  marnotrawni  proszeni  do  stołu,
kielich  goryczy  wylany  do  morza,
chusteczki  mokre  od  łez  pojednania,
ogólne  śpiewy  i  muzykowanie,
a  piesek  Fido,
zgubiony  już  w  pierwszym  rozdziale,
niech  znów  biega  po  domu
i  szczeka  radośnie.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015263
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2024


Джон Ешбері Сірінґа *

Орфей  любив  яскраву  сутність  власного
Буття  під  небесами.  Звичайно,  Еврідіка  була  частиною
Його.  В  один  прекрасний  день  усе  змінилося.  Він,  плачучи,
Крушив  каміння.  Гори  й  доли  не  винесли  цього.
Здригнувся  небозвід  від  краю  і  до  краю  горизонту
Майже  готовий  обвалитися.
І  Аполлон  сказав  йому  тихенько:  „Облиш  усе  земне.
Чи  не  настав  час  арфи?  Чому  сумну  павану**  ти  обрав,  майже  ніхто
Не  слухає  її,  окрім  кількох  сіреньких  пташок,
Залиш  в  минулому  журливі  співи.”
Чому  б  і  ні?  Усе  на  світі  підлягає  змінам,
Вже  пори  року  не  такі,  які  були  колись,
Так  і  належить,  щоб  усе  було  єдиний  раз,
Випадково  приходило,  стикалося  із  іншими  речами,  узгоджувалося
Так  чи  інакше.  Орфей  тут  помилився.
Звичайно,  зникла  Еврідіка  серед  тіней;
Було  б  те  ж  саме,  якби  він  не  оглянувся.
Безглуздо  тут  стояти  наче  вбраний  в  сіре  камінь,
Фортуни  колесо  зробило  повний  оберт,
Він  онімів,  не  може  на  підставі  роздумів  знайти
Пояснення  розумне  складовим  ланцюжка.
Лиш  про  кохання  думає,  і  про  героїв,  обранців  долі.  Пісня  точна
Настільки,  ніби  звуки  піднялися  опівніч
Із  прірви  мороку,  змагаючись  з  дрібним  яскравим  жовтим  цвітом,
Що  виростає  на  краю  провалля,  підкреслюючи
Різну  суть  речей.
Але  цього  не  досить,
Щоб  просто  заспівати.  Це  розумів  Орфей.
Він  згодився  чекати  винагороду  в  небесах,
Потім  його  вакханки  порвали  на  шматки***,
Бо  знавісніли  під  впливом  його  музики.
Вважає  дехто,  це  була  йому  відплата  за  Еврідіку.
Але  напевно  музика  виною,
Дороги  музики  –  це  символи  життя,
Їх  неможливо  розділити,
Аби  судити,  що  добре  що  погано,  слід
Дочекатися,  коли  все  закінчиться.  „Кінець  –  вінець  ділам”,
Це  означає,  „живописна  сцена”
Оманлива,  хоч  спогади  про  пори  року,  наприклад,  здатні
Зливатися  в  один  єдиний  знімок,  але  не  здатні  втримати  цей  скарб,
Спинити  мить.  Вона  тече,  минає,
Оця  картина  швидкоплинна,  як  декорації,  хоча  й  жива,  земна,
На  ній  абстрактне  дійство  представлене  різкими,
Суворими  мазками.  І  вимагати  більшого  –
Це  означає  хитатися,  як    очерет,  в  повільному
Потужному  потоці,  сланкими  травами  пливти
В  грайливій  течії,  не  більше,  і  тільки  так  у  дійстві
Брати  участь.  Під  цим  низьким  похмурим  небом
Розряди  електричні  спочатку  ледь  помітні,  надалі  вибухають
Зливою  постійних  спалахів  вогню.  Нехай  у  цій  стихії
Побачить  кожен  частку  істини  свою,  і  кожен  скаже:  „Я  -  особливий.
Ніщо  з  цього  не  відбувається  зі  мною,
Хоча  я  здатен  розуміти  мову  птахів,
І  розумію  блискавиць  маршрути,  коли  вирує  буря,
Їх  поєдинки  часто  завершуються  музикою,
Так  після  літньої  грози    гойдає  дерево  легенький  вітер,
Це  відбувається  в  мереживному  затінку  дерев  на  березі
Сьогодні,  день-у-день.  Одначе  пізно  жалкувати,  хоча
Запам’ятай,  що  каяття  приходить  пізно,  надто  пізно!"
На  що  Орфей,  голубувата  хмарка  з  білим  контуром,
Відповідає,  що  це,  звичайно,  не  каяття,
А  тільки  обережне  намагання  вивчити
Незаперечні  факти  і  врахувати  все  каміння  на    шляху.
Не  має  значення,  куди  що  зникло,
Що  там,  куди  він  не  збирається,  воно  не  стане
Матеріалом  для  поеми.  Цей  суб’єктивний
Матеріал  надмірний  чи  недостатній,  стає  приреченим,
Коли  в  хвилюючій  поемі  хвіст  вогненний
Зловісної  комети  віщує  ненависть  і  біди,  але  настільки  скрито,
Що  їхня  суть,  хороша  чи  погана,  завжди  прихована.  Співак  міркує
Конструктивно,  складає  свою  пісню  послідовно  крок  за  кроком,
Як  хмарочос,  та  настає  остання  мить  і  він  змовкає.
І  тут  же  пісню  поглинає  морок,
Який  колись  поглинути  повинен  всі  континенти,  бо  він  сліпий.  Співак
Повинен  щезнути  з  очей,  не  звільнений  від  тягаря  зловісних  слів.  Піднятись  до  зірок
Дано  небагатьом,  це  прийде  надто  пізно,  
Коли  всі  письмена  про  цих  людей  і  їх  життя
Загубляться  в  бібліотеках,  на  мікрофільмах.
Хтось,  як  колись,  до  них  проявить  інтерес.
„А  що  там  про  таких-то?”  -  як  і  колись  спитає  принагідно.  Вони  ж  лежать
Недвижні  й  недосяжні,    доки  мінливий  хор
Згадає  їх  в  зв’язку  із  дещо  схожим  епізодом,  зі  схожим  іменем,
В  чиїй  історії  прихована  деталь
Того,  що  сталось  так  давно
Десь  у  маленькому    містечку  одного  видатного  літа.

[i]*  Сірінґа  або  флейта  Пана  —  багатоствольна  флейта,  що  складається  з  кількох  (3  і  більше)    бамбукових,  очеретових,    кістяних  або  металевих  порожнистих  трубок  різної  довжини.  Бог  лісів  Пан  палко  закохався  у  наяду  Сірінґу,  яка  служила  Артеміді  і  берегла  цноту.  Сірінґа,  втікаючи  від  Пана,  попросила  порятунку  у  бога  ріки  і  він    перетворив  Сірінґу  на  очерет,  Пан  зробив  з  очеретини  флейту,  яку  назвав  сірінґа.  (Овідій  "Метаморфози",  689  -  713)
**  Павана  —  урочистий  повільний  танець,  поширений  в  Європі  у  ХVІ  столітті.
***  Орфей  загинув  від  рук  вакханок,  бо,  через  тугу  за  Еврідікою  відмовився  брати  участь  в  оргії.  Згідно  з  іншою  версією,  Орфей  загинув  тому,  що  уникав  жінок.
 
Пітер  Пауль  Рубенс,  Ян  Брейгель  Старший  Пан  і  Сірінґа,  1617-1619,  олія,  дерево,  Картинна  галерея  давніх  майстрів,  Кассель,  Німеччина
Pieter  Paul  Rubens,  Jan  Bruegel  the  Elder    Pan  and  Syrinx,  1617-1619,  oil  on  panel,  Gemäldegalerie  Alte  Meister,  Kassel,  Germany
[/i]
[b]John  Ashbery  SYRINGA[/b]
Orpheus  liked  the  glad  personal  quality
Of  the  things  beneath  the  sky.  Of  course,  Eurydice  was  a  part
Of  this.  Then  one  day,  everything  changed.  He  rends
Rocks  into  with  lament.  Gullies,  hummocks
Can't  withstand  it.  The  sky  shudders  from  one  horizon
To  the  other,  almost  ready  to  give  up  wholeness.
Then  Apollo  quietly  told  him:  "Leave  it  all  on  earth.
Your  lute,  what  point?  Why  pick  at  a  dull  pavan  few  care  to  
Follow,  except  a  few  birds  of  dusty  feather,
Not  vivid  performances  of  the  past."  But  why  not?
All  other  things  must  change  too.
The  seasons  are  no  longer  what  they  once  were,
But  it  is  the  nature  of  things  to  be  seen  only  once,
As  they  happen  along,  bumping  into  other  things,  getting  along
Somehow.  That's  where  Orpheus  made  his  mistake.
Of  course  Eurydice  vanished  into  the  shade;
She  would  have  even  if  he  hadn't  turned  around.
No  use  standing  there  like  a  gray  stone  toga  as  the  whole  wheel
Of  recorded  history  flashes  past,  struck  dumb,  unable  to  utter  an  intelligent
Comment  on  the  most  thought-provoking  element  in  its  train.
Only  love  stays  on  the  brain,  and  something  these  people,
These  other  ones,  call  life.  Singing  accurately
So  that  the  notes  mount  straight  up  out  of  the  well  of
Dim  noon  and  rival  the  tiny,  sparkling  yellow  flowers
Growing  around  the  brink  of  the  quarry,  encapsulizes
The  different  weights  of  the  things.  
But  it  isn't  enough
To  just  go  on  singing.  Orpheus  realized  this
And  didn't  mind  so  much  about  his  reward  being  in  heaven
After  the  Bacchantes  had  torn  him  apart,  driven
Half  out  of  their  minds  by  his  music,  what  it  was  doing  to  them.
Some  say  it  was  for  his  treatment  of  Eurydice.
But  probably  the  music  had  more  to  do  with  it,  and
The  way  music  passes,  emblematic
Of  life  and  how  you  cannot  isolate  a  note  of  it
And  say  it  is  good  or  bad.  You  must
Wait  till  it's  over.  "The  end  crowns  all,"
Meaning  also  that  the  "tableau"
Is  wrong.  For  although  memories,  of  a  season,  for  example,
Melt  into  a  single  snapshot,  one  cannot  guard,  treasure
That  stalled  moment.  It  too  is  flowing,  fleeting;
It  is  a  picture  of  flowing,  scenery,  though  living,  mortal,
Over  which  an  abstract  action  is  laid  out  in  blunt,
Harsh  strokes.  And  to  ask  more  than  this
Is  to  become  the  tossing  reeds  of  that  slow,  
Powerful  stream,  the  trailing  grasses
Playfully  tugged  at,  but  to  participate  in  the  action
No  more  than  this.  Then  in  the  lowering  gentian  sky
Electric  twitches  are  faintly  apparent  first,  then  burst  forth
Into  a  shower  of  fixed,  cream-colored  flares.  The  horses
Have  each  seen  a  share  of  the  truth,  though  each  thinks,  
"I'm  a  maverick.  Nothing  of  this  is  happening  to  me,
Though  I  can  understand  the  language  of  birds,  and
The  itinerary  of  the  lights  caught  in  the  storm  is  
fully  apparent  to  me.
Their  jousting  ends  in  music  much
As  trees  move  more  easily  in  the  wind  after  a  summer  storm
And  is  happening  in  lacy  shadows  of  shore-trees,  now,  
day  after  day."
But  how  late  to  be  regretting  all  this,  even
Bearing  in  mind  that  regrets  are  always  late,  too  late!
To  which  Orpheus,  a  bluish  cloud  with  white  contours,
Replies  that  these  are  of  course  not  regrets  at  all,
Merely  a  careful,  scholarly  setting  down  of
Unquestioned  facts,  a  record  of  pebbles  along  the  way.
And  no  matter  how  all  this  disappeared,
Or  got  where  it  was  going,  it  is  no  longer
Material  for  a  poem.  Its  subject
Matters  too  much,  and  not  enough,  standing  there  helplessly
While  the  poem  streaked  by,  its  tail  afire,  a  bad
Comet  screaming  hate  and  disaster,  but  so  turned  inward
That  the  meaning,  good  or  other,  can  never
Become  known.  The  singer  thinks
Constructively,  builds  up  his  chant  in  progressive  stages
Like  a  skyscraper,  but  at  the  last  minute  turns  away.
The  song  is  engulfed  in  an  instant  in  blackness
Which  must  in  turn  flood  the  whole  continent
With  blackness,  for  it  cannot  see.  The  singer
Must  then  pass  out  of  sight,  not  even  relieved
Of  the  evil  burthen  of  the  words.  Stellification
Is  for  the  few,  and  comes  about  much  later
When  all  record  of  these  people  and  their  lives
Has  disappeared  into  libraries,  onto  microfilm.
A  few  are  still  interested  in  them.  "But  what  about
So-and-so?"  is  still  asked  on  occasion.  But  they  lie
Frozen  and  out  of  touch  until  an  arbitrary  chorus
Speaks  of  a  totally  different  incident  with  a  similar  name
In  whose  tale  are  hidden  syllables
Of  what  happened  so  long  before  that
In  some  small  town,  one  different  summer.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015218
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2024


Збіґнєв Герберт Вірш про нас

Ми  цілуємося  в  сквері
бо  у  нас  немає  дому
потім  може  кожен  пальцем
в  нас  на  вулиці  вказати.
 
Всядемось  в  гаю  малому
сполохне  нас  звідти  дятел
шум  ліщини  підозрілий
і  лісник  неделікатний
 
Як  я  можу  пояснити
що  ця  лавка  корабель
корабель  подібний  пісні
відпливе  й  не  повернеться
 
Я  б  хотів  піти  з  тобою
на  забутий  полустанок
що  Кокошками  назвали
чи  можливо  Ясне  Мале
 
Та  нам  треба  поспішати
хтось  чекає  нас,  хтось  кличе
навіть  твій  ручний  годинник
теж  не  зглянеться  над  нами
 
Власне  в  цьому  справжня  драма
що  не  маємо  ми  дому
де  шпалери  не  пліткують,
не  соромляться  фіранки
 
То  ж  ховаємось  з  коханням
обіймаємось  лякливо
на  очах  людей  суворих
які  нас  не  розуміють  
 
[b]Zbigniew  Herbert  Piosenka  o  nas[/b]
 Całujemy  się  na  skwerze
 bo  nie  mamy  swego  domu
 potem  będą  nas  palcami
 pokazywać  na  ulicy
 
 Przykucamy  w  małym  lasku
 skąd  nas  płoszy  stuk  dzięcioła
 szmer  leszczyny  podejrzany
 i  leśniczy  niedyskretny
 
 Jak  Ci  mogę  wytłumaczyć
 że  ta  ławka  to  jest  okręt
 a  ten  okręt  jak  w  piosence
 już  odjeżdża  i  nie  wróci
 
 Chciałbym  miła  z  Tobą  jechać
 do  stacyjki  zapomnianej
 co  nazywa  się  Kokoszki
 albo  może  Jaśnie  Małe
 
 Ale  my  się  wciąż  śpieszymy
 wciąż  ktoś  czeka,  ktoś  nas  woła
 nawet  mały  Twój  zegarek
 nie  zlituje  się  nad  nami
 
 Właśnie  w  tym  jest  cały  dramat
 że  nie  mamy  swego  domu
 gdzie  tapety  nie  plotkują
 nie  rumienią  się  firanki
 
 Więc  biegamy  zakochani
 przytuleni  zatrwożeni
 pod  wejrzeniem  ludzi  srogich
 którzy  nic  nie  rozumieją

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015160
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2024


Збіґнєв Герберт Печера філософів*

Реферат
Дія  1  Це  драма  про  Сократа,  сина  акушерки  та  сажотруса.  Посланець  будить  Сократа  і  пропонує  йому  випити  отруту.  Сократ  каже,  що  сьогодні  у  нього,  як  у  поважаючого  себе  софіста,  заняття.  Посланець  стверджує,  що  Сократ  -  політик,  схильний  до  стану  бунту.  Страж  каже,  що  Сократ  виглядає  навіть  не  добре,  а  виглядає  погано.  Сократ  розмовляє  з  учнями.  Раніше  вони  обговорювали  істинність  урівнювання  розум  -  благо  -  удача.  Сократ  читає  лекції  про  речі  цього  світу  своїм  учням.  Сократ  проголошує  монолог  до  Діоніса.  Хор  обговорює  ситуацію  Сократа,  здається,  йому  слід  втекти,  але  він  цього  не  робить,  бо  нібито    Демон  відмовляє  його  від  цього.  Один  з  учасників  хору  заявляє,  що  оскільки  Сократ  не  виносить  моря,  він  блюватиме  вже  від  одного  його  вигляду.
 
Дія  2  Посланець  запитує  стража,  як  тут  ставляться  до  Сократа  чи  є  в  нього  що  їсти.  Він  стверджує,  що  Сократ  перебуває  на  межі  виснаження,  що  він  смертельно  втомлений,  що  можливо  йому  хочеться  відпочити  навіть  глибше  звичайного  сну.  Він  стверджує,  що  Сократ  сплановує  свої  виступи,  театралізуючи  їх  як  фарс.  Він  заявляє,  що  Сократ  втікає  у  смерть  від  самотності  без  учнів,  які  все  одно  його  покинули  б.  Посланець  дає  йому  останній  шанс  -  він  повинен  зникнути  до  завтра.  Страж  хоче  принести  йому  новий  одяг,  щоб  він  міг  пити  отруту  гарно  вбраним.  Платон  розмовляє  з  Сократом  про  те,  що  важливо  для  філософії.  Для  Сократа  -  людина,  для  Платона  -  речі,  матерія.  Сократ  розмовляє  з  учнями,  обговорює  з  ними  проблему  темного  першоджерела,  прихованого  в  людині,  і  не  лише  в  ній,  а  і  в  речах.  Сократ  каже,  що  об’єктів  не  так  багато,  лише  нерушима  єдність.  Сократ  звертається  до  одного  з  богів,  якому  служив.  Він  просить,  щоб  він  не  залишив  його.  Він  також  каже,  що  завжди  був  прив’язаний  до  тіла  і  впевнений  у  ньому.  Він  усвідомлює,  що  його  позбавлять  життя.  Він  знає  від  Платона,  що  долю  не  слід  шукати,  треба  прийняти  те,  що  настає.  Хор  стверджує,  що  буде  революція,  каже,  що  у  Спарті  завжди  будуть  війни,  доки  народ  не  візьме  владу  в  свої  руки.  Сократ  хоче  зруйнуватися  і  подивитися,  що  в  нього    всередині.
 
Дія  3  Сократ  запитує  стража,  що  він  відчує  під  час  страти,  той  розповідає,  як  діє  цикута.  Ксантип  розмовляє  з  Платоном.  Платон  стверджує,  що  Сократ  був  сильно  прив’язаний  до  своєї  дружини.  При  цьому  також  стверджує,  що  він  скоріше  був  творінням  своїх  учнів.  Платон  стверджує,  що  Сократ  колись  не  був  майстерним  у  тому,  що  робив.  Ксантип  знає  одне,  справжній  Сократ  повинен  померти.  Ксантип  зазначає,  що  коли  він  схиляв  голову  йому  на  груди,  то  був  маленьким  і  безпорадним.  Він  запитує  Платона,  чи  не  думає  він,  що  Сократ  може  боятися  смерті.  Платон  заперечує,  що  відтоді,  як  він  вирішив  проблему  смертності  душі  -  ні.  З'являється  Сократ,  і  вони  запитують  його,  чи  можна  їм  бути  з  ним  при  його  смерті,  вони  прийдуть  перед  самою  стратою.  Кретон  з'являється  у  наступній  сцені.  Сократ  згадує  різні  приємні  події  зі  свого  життя,  згадує  друзів,  корабельні  перегони  і  т.  д.  Учні  приходять  попрощатися  з  Сократом.  Цього  разу  Сократ  обговорює  явище  вмирання.  "Зокрема,  варто  зазначити,  що  ви  не  можете  визначити  мить,  з  якої  починається  цей  процес  і  на  якій  він  закінчується.  Життя  повне  смерті  і  смерть  повна  життя".  Сократ  п’є  отруту.  Усі  замислюються  над  останніми  словами  Сократа:  "Не  забудьте  подарувати  півня  Есклепіону",  вони  обговорюють,  чи  це  банальність,  чи,  скоріше,  якась  велика  метафора.  Хор  стверджує,  що  пролита  невинна  кров.  Хранитель  трупа  стверджує,  що  Сократ  повинен  був  заробляти  гроші  гаданням  -  саме  економічні  умови  зробили  його  філософом.  Він  також  стверджує,  що  якби  він  служив  пролетаріату,  а  не  буржуазії,  нічого  подібного  не  сталося  б.  Хор  безтурботно  починає  грати  в  кості.
 
*  [i]Міф  про  печеру  -  відома  алегорія,  використана  Платоном  у  7  книзі  діалогу  "Держава"  для  пояснення  свого  вчення  про  ідеї.  Вважається  основою  платонізму  і  об'єктивного  ідеалізму.  За  Платоном  печера  уособлює  чуттєвий  світ,  в  якому  живуть  люди.  Подібно  затворникам  в  печері,  вони  гадають,  що  своїми  органами  чуття  пізнають  істинну  реальність.  Але  це  ілюзія.  Про  істинний  світ  речей  вони  можуть  судити  за  тінями  на  стінках  печери.  Філософ  може  мати  більш  повне  уявлення  про  світ  ідей,  задаючи  запитання  і  знаходячи  відповіді.  Однак  зробити  ці  знання  здобутком  суспільства  неможливо:  натовп  не  здатен  збавитися  від  ілюзій  щоденного  сприйняття.[/i]
 
[b]Zbigniew  Herbert  Jaskinia  filozofów[/b]
Streszczenie
Akt  1  Jest  to  dramat  o  Sokratesie,  synu  akuszerki  i  kominiarza.  Wysłannik  budzi  Sokratesa  i  namawia  go  do  wypicia  trucizny.  Sokrates  mówi,  że  dziś  ma  szkołę  jak  szanujący  się  sofista.  Wysłannik  stwierdza,  że  Sokrates  jest  politykiem  z  tendencjami  do  zamachu  stanu.  Strażnik  stwierdza,  że  Sokrates  nie  wygląda  najlepiej,  wygląda  ubogo.  Sokrates  rozmawia  z  uczniami.  Omawiali  wcześniej  prawdziwość  równania  rozum-dobro-szczęście.  Sokrates  prowadzi  wykład  o  rzeczach  tego  świata  dla  swoich  uczniów.  Sokrates  wygłasza  monolog  do  Dionizosa.  Chór  rozmawia  o  sytuacji  Sokratesa,  wydaje  się,  iż  ów  powinien  uciec,  ale  nie  robi  tego,  bo  niby  Demon  mu  to  odradza.  Jeden  z  członków  chóru  stwierdza,  że  to  dlatego,  że  Sokrates  nie  znosi  morza,  wymiotuje  na  sam  jego  widok.
 
Akt  2  Wysłannik  rozpytuje  Strażnika,  jak  tu  traktują  Sokratesa,  czy  ma  co  jeść.  Stwierdza,  że  Sokrates  jest  u  kresu  swoich  sił,  że  jest  śmiertelnie  zmęczony,  że  może  by  chciał  odpocząć  jeszcze  głębszym  snem  niż  zwykły  sen.  Stwierdza,  że  Sokrates  opracował  swoje  wystąpienia,  steatralizował  je,  że  są  one  farsą.  Stwierdza,  że  Sokrates  ucieka  w  śmierć  przed  samotnością  bez  uczniów,  którzy  i  tak  by  odeszli.  Wysłannik  daje  mu  ostatnią  szansę  –  musi  do  jutra  zniknąć.  Strażnik  chce  przynieść  mu  nowy  płaszcz,  aby  w  lepszym  ubraniu  wypił  truciznę.  Platon  rozmawia  z  Sokratesem  na  temat  tego,  co  jest  ważne  w  filozofii.  Dla  Sokratesa  jest  to  człowiek,  dla  Platona  –  rzeczy,  materia.  Sokrates  rozmawia  z  uczniami,  omawia  z  nimi  problem  ciemnego  źródła,  tkwiącego  w  człowieku,  ale  nie  tylko  w  nim,  również  w  rzeczach.  Sokrates  twierdzi,  że  nie  ma  wielu  przedmiotów  jest  tylko  nieruchoma  jedność.  Sokrates  przemawia,  zwracając  się  do  jednego  z  bogów,  którym  służył.  Prosi  go,  aby  ten  go  nie  opuścił.  Mówi  też  o  tym,  że  zawsze  był  przywiązany  do  ciała  i  jego  pewny.  Jest  świadomy  tego,  że  odbiorą  mu  życie.  Wie  od  Platona,  że  losu  nie  należy  szukać,  należy  przyjąć  też  to,  co  przychodzi.  Chór  twierdzi,  że  dojdzie  do  rewolucji,  mówi,  że  wojny  będą  w  Sparcie  zawsze,  dopóki  lud  nie  weźmie  władzy  w  swoje  ręce.  Sokratesa  chcą  roztłuc  i  zobaczyć,  co  w  nim  siedzi.
 
Akt  3    Sokrates  pyta  Strażnika,  co  się  czuje  przy  egzekucji,  ów  odpowiada,  jak  działa  cykuta.  Ksantypa  rozmawia  z  Platonem.  Platon  stwierdza,  że  Sokrates  był  mocno  przywiązany  do  swojej  żony.  Stwierdza  również  jednak,  że  był  raczej  dziełem  swoich  uczniów.  Platon  twierdzi,  że  kiedyś  Sokrates  nie  był  dobry  w  tym,  co  robi.  Ksantypa  wie  jedno,  prawdziwy  Sokrates  musi  umrzeć.  Ksantypa  zauważa,  że  kiedy  oparł  głowę  na  jej  piersiach  był  mały  i  bezradny.  Pyta  Platona,  czy  myśli,  że  Sokrates  może  bać  się  śmierci.  Platon  zaprzecza,  że  od  czasu,  kiedy  rozwiązał  problem  śmiertelności  duszy  –  nie.  Pojawia  się  Sokrates  i  pytają  go,  czy  mogą  być  przy  jego  śmierci,  przyjdą  przed  samą  egzekucją.  W  następnej  scenie  pojawia  się  Kreton.  Sokrates  wspomina  różne  przyjemne  sytuacje  z  ich  życia,  wspólnego  kolegę,  wyścigi  okrętów  itd.  Uczniowie  przychodzą,  aby  pożegnać  Sokratesa.  Sokrates  omawia  tym  razem  zjawisko  umierania.  „W  szczególności  warto  tu  zauważyć,  że  nie  można  znaleźć  punktu,  od  którego  zaczyna  się  ten  proces,  a  od  którego  zostaje  skończony.  Życie  jest  pełne  śmierci,  a  śmierć  pełna  życia”.  Sokrates  wypija  truciznę.  Wszyscy  zastanawiają  się  nad  ostatnimi  słowami  Sokratesa:  „Nie  zapomnijmy  ofiarować  koguta  Esklepiosowi”,  dyskutują  o  tym,  czy  to  banalne,  czy  jest  to  raczej  rodzaj  wielkiej  metafory.  Chór  stwierdza,  że  przelano  krew  niewinnego.  Opiekun  zwłok  stwierdza,  że  Sokrates  musiał  zarabiać  gadaniem  –  to  warunki  ekonomiczne  zrobiły  z  niego  filozofa.  Twierdzi  też,  że  gdyby  służył  proletariatowi,  a  nie  burżuazji  nie  doszło  by  do  niczego  takiego.  Chór  beztrosko  zaczyna  grać  w  kości.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015158
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2024


Юліан Тувім Ти знову є

Ти  знову  є!  Мій  Боже!  Як  же  серце  б'ється!
Як  навкруги  цвіте  весна!  Як  світ  радіє!
Я  цілував  тебе  вночі  у  снах  і  мріяв,
Що  день  утрачений  колись  вернеться!

Ти  знову  є!  Про  що  тепер!  Цей  день  чудовий,
Новий  сподіваний  і  вистражданий  день  настав.
Я  не  втрачав  надію,  я  щодня  його  чекав,
Коли  з  тобою  в  серці  йшов  сумний  додому.

Як  виповісти?  Де  знайти  потрібне  слово,
Як  йому  ввірить  радість,  трепет,  сподівання,
Прокинутися  переповненим  коханням,
Із  посмішкою  щастя:  «Ти  є  знову!  Знову!"

[b]Julian  Tuwim  Jesteś  znowu[/b]
Jesteś  znowu!  Mój  Boże!  Jak  mi  serce  bije!
Jak  mi  sie  wzrok  owiośnił!  Jak  świat  rozradował!
Tylem  nocy  Cię  w  snach,  nazbyt  krótkich,  całował!
Tylem  dni  dzień  ten  tęsknił,  co  przyszedł  i  żyje!

I  jest!  O  teraz  właśnie!  Jest  ten  dzień  powrotny,
Wypłakany,  kochany  nowy  dzień  spotkania.
Dzień  wszystkiej  mej  nadziei,  całego  czekania,
Gdym  Cię  piastował  w  sercu,  stęskniony,  samotny!

I  jakże  to  wypowiem?  I  jakiemu  słowu
Powierzę  ową  radość,  drżącą,  niespodzianą,
Że  obudzę  się  jutro  z  duszą  rozkochaną,
Z  uśmiechem  szczęścia  w  ustach:  "Jesteś!  jesteś  znowu!"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2024


Юліан Тувім Ніч

Ти  приходиш  вночі.  І  до  рана
Обіймаєш  легкими  руками.
Я  говорю:  моя  несказанна,
Ти  говориш:  о,  мій  довгожданий.
 
Упиваюсь  вустами  твоїми,
Що  криваво  цвітуть,  як  троянди,
Оживає  шаленство  щасливе,
І  вмирає  в  мені  щось  назавжди.
 
Заціловуємось.  Обіймаю,
Обплітаю  це  трепетне  тіло,
І  натомлено  засинаю,
До  всього,  що  було,  збайдужілий.
 
Прокидаємось.  Тяжка  образа
В  наших  душах  оглухлих  німіє,.
Зло  палає  в  очах,  і  відразу
Тихий  смуток  без  слів  кам'яніє.
 
Ти  вночі  повернешся.  До  рана
Будеш  знову  солодка  й  кохана.
Я  промовлю:  моя  несказанна.
Ти  промовиш:  о,  мій  довгожданий

[b]Julian  Tuwim  Noc[/b]
Przyjdziesz  nocą.  Zostaniesz  do  rana  
I  otulisz  mnie  lekko  ramiony.
Ja  ci  powiem:  o,  moja  nieznana.
Ty  mi  powiesz:  o,  mój  wytęskniony.
 
Będziesz  moja.  Ustami  się  wpije
W  wargi  twoje,  od  nocnych  róż  krwawsze,
Obłąkany  szał  szczęścia  przeżyję,
Ale  umrze  coś  we  mnie  na  zawsze.
 
Zacałuję  się  sobą!  W  pierścieni
Splot  drgający  zakłuje  twe  ciało,
I  uśniemy  rozkoszą  zmęczeni
I  niepomni,  że  wszystko  się  stało.
 
Obudzimy  się.  Ciężką  nienawiść
W  głuchych  duszach  bez  słów  poczujemy
Zło  nam  w  oczach  zaświeci,  jak  zawiść,
I  jak  głaz  będzie  smutek  nasz  niemy.
 
Ale  nocą  znów  przyjdziesz.  Do  rana
Będziesz  słodko  mnie  tulić  ramiony.
Ja  ci  powiem:  o,  moja  nieznana!
Ty  mi  powiesz:  o,  mój  wytęskniony!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2024


Воллес Стівенс Стороння плачуча жінка

Виплескуй  нещастя
Зі  свого  згорьованого  серця,  
Жалоба  не  посолодшає.

В  його  пітьмі  зріє  отрута.
Вона  в  морі  сліз,
Її  чорне  цвітіння  наростає.

Це  вражаюча  причина  буття,
Уява,  єдина  реальність
У  цьому  уявному  світі,

Залишає  тебе
З  тим,  в  кому  немає  фантазії,
І  тебе  наповнює  смерть.

[b]Wallace  Stevens  Another  Weeping  Woman[/b]
   Pour  the  unhappiness  out
   From  your  too  bitter  heart,
   Which  grieving  will  not  sweeten.

   Poison  grows  in  this  dark.
   It  is  in  the  water  of  tears
   Its  black  blooms  rise.

   The  magnificent  cause  of  being,
   The  imagination,  the  one  reality
   In  this  imagined  world

 Leaves  you
 With  him  for  whom  no  phantasy  moves,
 And  you  are  pierced  by  a  death.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014561
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2024


Воллес Стівенс Про суще буття

Долоня  наприкінці  мислення,
За  межею  останньої  думки,  здійнялася
У  бронзовім  декорі,

Золотоперий  птах
Співає  на  долоні,  поза  людським  розумінням,
Поза  людським  відчуванням,  неземну  пісню.

Тоді  ви  усвідомлюєте,  не  та  причина
Робить  нас  щасливими  або  нещасними.
Птах  співає.  Його  оперіння  сяє.

Долоня  зводиться  на  межі  світу.
Вітер  мляво  блукає  в  гіллі.
Вогненне  пір'я  птаха  спадає  вниз.
                   [i]        З  "Долоня  наприкінці  мислення"

Salvador  Dali  The  Disintegration  of  the  Persistence  of  Memory,  1952-1954,  oil  on  canvas,  St.  Petersburg  (Florida),  The  Dali  Museum
Сальвадор  Далі  Дезінтеграція  стійкості  пам’яті,  1952–1954,  полотно,  олія,  Сент-Пітерсберг  (Флорида),  США,  Музей  Сальвадора  Далі[/i]

[b]Wallace  Stevens  Of  Mere  Being[/b]
The  palm  at  the  end  of  the  mind,
Beyond  the  last  thought,  rises
In  the  bronze  decor,

A  gold-feathered  bird
Sings  in  the  palm,  without  human  meaning,
Without  human  feeling,  a  foreign  song.

You  know  then  that  it  is  not  the  reason
That  makes  us  happy  or  unhappy.
The  bird  sings.  Its  feathers  shine.

The  palm  stands  on  the  edge  of  space.
The  wind  moves  slowly  in  the  branches.
The  bird's  fire-fangled  feathers  dangle  down.
     [i]from  The  Palm  at  the  End  of  the  Mind  [/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=FwsBPXhrkcQ[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2024


Воллес Стівенс НОТАТКИ ПРО НАЙВИЩУ ЛІТЕРАТУРУ. ВОНА ПОВИННА БУТИ АБСТРАКТНОЮ

[i]                                                      Генрі  Черчу  (1)[/i]
І  до  чого,  крім  тебе,  відчуваю  я  любов?
Чи  добуваю  я  в  останній  книзі  мудрої  людини,  
Мені  близької,  в  мені  приховувані  день  і  ніч?
У  ненадійнім  світлі  єдину  надійну  істину,
В  живій  мінливості  подібну  світлу,
Де  я  тебе  стрічаю,  де  ми  сідаємо  спочити,
Заради  миті  в  центрі  нашого  буття,
Ясна  прозорість,  яку  ти  приносиш  -  мир.

[b]ВОНА  ПОВИННА  БУТИ  АБСТРАКТНОЮ[/b]
І
Почни,  ефебе  (2),  зі  сприйняття  ідеї
Цієї  вигадки,  цього  придуманого  світу,  
Цієї  незбагненної  ідеї  сонця.

Тобі  слід  стати  знову  неосвітним  чоловіком
І  знову  глянути  на  сонце  неосвітними  очима
І  в  ньому  розпізнати  ясно  його  ідею.

Ніколи  не  вважай,  що  винахідливість  
Є  джерелом  ідеї,  або  що  творчий  розум
Одержує  величні  твори  з  власного  вогню.

Так  чисте  сонце,  сприйняте  в  його  ідеї,
Відмите  в  найвіддаленішій  чистоті  небес,
Відторгло  нас  і  наше  сприйняття...

Смерть  одного  з  богів  -  це  смерть  їх  всіх.
Хай  пурпуровий  Феб  (3)  лежить  в  жалобі  жнив,
Хай  Феб  дрімає  і  вмирає  в  осінніх  сутінках,

Ефебе,  Феб  помер.  Але  Феб  був  
Ім'ям  когось,  хто  мати  імені  не  міг  ніколи.
Він  був  і  є  прообразом  для  сонця.  

Він  -  це  прообраз  сонця.  Сонце
Не  може  мати  імені  квітучо-золотого,  та  бути
Неможливістю  того,  чим  воно  має  бути.

ІІ
Ця  туга  за  небесною  домівкою
Нас  повертає  до  первинної  ідеї,  до  відчування
Цього  вимислу;  і  ще  такого  ядучого

Пограбування  істини,  настільки  фатального
Для  істини,  що  мимоволі  первісна  ідея
Стає  самітником  в  метафорах  поета,  

Вона  прийде  й  піде,  знову  прийде  й  піде  щодня.
Чи  це  можлива  туга  за  первинною  ідеєю?
Чим  ще,  вражаючий  мудрець,  це  може  бути?

В  чернецтві  чоловік  -  митець.  Філософ
Визначає  місце  людини  в  музиці,  скажімо,  зараз.
Але  священник  прагне.  Філософ  прагне.

Й  не  володіння  -  причина  прагнення.
Володіння  тим,  чого  немає  -  його  одвічний  цикл.
Це  прагнення  в  кінці  зими,  коли

Він  споглядає  невимушену  синь  погоди  
І  бачить  незабудку  на  її  кущах.
Змужнівши,  він  почує  гімн  календаря.

Він  усвідомлює,  що  має  те,  чого  немає,
І  відкидає  це  як  річ,  що  поза  часом,
Як  ранок  відкидає  блякле  світло  місяця  і  зниклий  сон.

ІІІ
Поезія  окрилює  життя,  щоб  доторкались  ми
До  миті,  до  первинної  ідеї...  Вона  втішає
Сподіванням  бездоганного  начала

І  відправляє  нас,  окрилених  неусвідомленим  бажанням,  
До  бездоганного  кінця.  Наш  рух  між  цими  точками:
Від  першого  прозріння  до  множини  наступних.

І  в  цих  прозріннях  є  потужне  спонукання
До  наших  відчувань  того,  як  думаємо  ми  про  думку,
Що  б'є  в  наш  слух  припливом  крові,

Нахненням,  еліксиром,  чистою  силою.
Поезія  через  прозріння  знов  повертає  силу,
Якою  наділяє  всіх  прозріння.    

Ми  кажемо:  Вночі  якийсь  Араб  в  моїй  оселі
Своїм  жахливим  губла-губла-губла-гу
Накреслює  первинну  астрономію.

Крізь  подолання  ворогів  майбутнє  кидає
І  стелить  на  підлозі  свої  зорі.  Удень
У  лісі  горлинка  наспівує  своє  губла-гу

І  все  ще  найвеличніші  припливи  океану  
Зітхають  гу  і  наростають,  зітхають  гу  і  відступають.
Безсенсове  життя  пронизує  нас  дивними  зв'язками.

IV
Первісна  ідея  була  не  нашою.  Адам
В  Едемі  доводився  Декарту  батьком,
А  єва  зробила  вітер  образом  себе  самої,

Своїх  синів  і  дочок.  Вони  знайшли  на  небі,
Наче  у  дзеркалі,  себе;  вторинну  землю;  
А  на  землі  для  себе  вони  відкрили  зелень  -

Поселенців  дуже  прикрашеної  зелені.
Але  первинною  ідеєю  було  не  напускати  хмар
На  імітацію.  Нас  хмари  випередили.
 
Перш  ніж  вдихнули  ми,  був  каламутним  центр.
Був  міф  до  того,  як  почався  міф,
Завершений,  чіткий  і  досконалий.

Із  нього  виникла  поема:  що  ми  живемо  в  місці,
Яке  нам  не  належить,  і,  навіть  більше,  не  тільки  нам,
І  складно  це  у  розквіт  визначальних  днів.

Ми  імітатори,  а  хмари  педагоги.
Вітер  не  дзеркало,  а  гола  дошка,    
Куліса  густо-темна,  контраст  трагічний

І  комічний  колір  троянди,  в  якому
Глибинні  інструменти  видають  пискляві  звуки
Таких  масштабів,  які  ми  у  них  вкладаємо.

V
Лев  рикає  в  розгніваній  пустелі,
Пісок  багряниться  його  червоним  риком,
Червону  пустку  викликає  він  на  герць.

Хто  має  лапи,  щелепи  і  гриву,
Найбільш  придатний  претендент.  Слон
Розриває  тьму  Цейлону  ревом,

Лисніються  боки  -  цистерни,
Проломуються  в  оксамитну  далечінь.  Ведмідь,  
Густо-коричний,  гуркоче  на  своїй  горі,

Як  літній  грім,  і  спить  під  снігом  взимку.
А  ти,  ефебе,  дивишся  з  свого  аттичного  вікна,
В  твоїй  мансарді  взяте  у  оренду  піаніно.  Лежиш  ти

В  тиші  на  своєму  ліжку.  Тримаєш  кут
Подушки  у  своїй  руці.  Страждаєш  ти  і  добуваєш
Гіркі  тиради  зі  своїх  страждань,  німий,

Та  красномовніший  німої  сили.  Ти  виглядаєш  
На  дахах  як  сигіл  (4)  і  як  сторожа
І  в  твоєму  центрі  вони  відмічені  й  лякають...

Ось  героїчні  діти,  народжує  їх  час
Всупереч  первісній  ідеї,  щоб  відшмагати  лева,
Нав'ючити  слона,  ведмедя  навчити  трюками.

VI
Не  бути  реалізованим,  для  того  щоб
Бути  непомітним,  не  бути  люблячим  чи  ненавидячим,
Щоб  бути  не  реалізованим.  Погода  Франса  Галса  (5),

Здійнята  вітром  буша  (6)  в  хмарах  буша,  
Промочить  синім,  білим  охолодить,  не  відриваючись.
Гей  є,  гей  був,  це  гей  форзиція

І  жовтим,  жовтим  розріджує  синь  Півночі.
Без  імені  і  не  бажаюча  нічого  іншого,
Якби  лиш  уявляли,  але  виразно  уявляли.

Мій  дім  злегка  змінився  сонцем.
Доноситься  магнолій  аромат.
Фальш  руху,  форми  фальш,  але  спорідненість  фальшива.  

Це  мусить  бути  явним  або  неявним.
Неявним  або  явним  одночасно:
Невидимим  чи  видимим  очам.

Погода  й  велетень  погоди,
Назва  погода,  чиста  погода,  чисте  повітря:
Чистокровна  абстракція,  доречі,  як  і  людина.

VII
І  зараз  так  чудово  без  велетня,
Творця  первинної  ідеї.  Можливо
Істина  залежить  від  прогулянки  круг  озера,

Мудрування,  коли  втомилось  тіло,  зупинка,
Щоб  роздивитися  переліску,  спостерігати
Як  визначення  робиться  переконанням  і

Очікування  цієї  переконаності,  відпочинок
Край  озера  під  колихання  сосен.
Можливо  це  часи  природженої  досконалості,

Коли  пропіють  півні  зліва  і  все
Гаразд,  непередбачений  баланс,
Приходить  своєрідна  швейцарська  досконалість  

Й  знайома  музика  машини  
Пробуджує  ентузіазм,  а  не  баланси,
Яких  ми  прагнемо,  але  баланси  відбуваються,

Так  чоловік  і  жінка,  зустрівшись,  закохуються  вмить.
Можливо  так  настають  прозріння  миті,
Граничні,  випадкові,  особисті,  в  яких

Ми  більш  ніж  прозріваємо,  спинившись  на  грані  сну,
Як  на  підвищенні,  і  роздивляємося
Академії,  подібні  до  структур  в  тумані.  

VIII
Чи  можемо  побудувати  замок  -  фортецю  -    дім,
Хоча  б  при  допомозі  Віолле-ле-Дюка  (7),
І  там  побачити  Мак-Каллоу  (8)  як  ідеал  людини?

Первісна  ідея  -  це  вигадана  сутність.
Сумний  гігант  у  фіолетовій  безмірності  долілиць,
Можливо,  вигадка  Мак-Каллоу,

Логос  (9)  і  логіка,  гіпотеза  кристалу,
Інципіт  (10)  і  порядок  мовленого  слова,
І  кожна  прихована  двозначність  слова,

Обрана  лінгвістом.  А  Мак-Каллоу  це  Мак-Каллоу.
З  цього  не  слідує,  що  ідеал  людини  це  людина.  
Якби  сама  Мак-Каллоу  лежала  на  морському  березі,

Тонула  в  його  водах,  читала  в  його  звуках
Про  мудреця  первинної  ідеї,
Він  міг  би  звикнути  бути  то  хвилею,  то  фразою,

Чи  хвилі  силою,  чи  глибиною  мови,
Чи  вбогою  істотою,  що  тягнеться  до  нього,
До  більших  здібностей,  передчуттів,

Що  ніби  хвилі  зрештою  ніколи  не  розбивалися,
Що  ніби  мова  раптом,  без  проблем
Те  передасть,  що  висловити  важко.

IX
Романтичний  речитатив,  промовлене  пророцтво
Являються  частиною  апофеозу,  доцільні
І  його  природа,  і  відповідна  ідіома.

Вони  відмінні  від  клац-клак  резонів,  і  їх  практичних
Втілень.  Та  не  являються  апофеозом
Першопричини  ідеальної  людини.  Вона  приходить,

Невеломовна  у  нездоланих    поразках,  з  резонів,
Осяяна  опівночі  натхненними  очима,
Сповита  мріями,  причина

Глухого  гулу  дум,  що  непідвладні  розуму,
Прихованих  від  інших  задумів,  дрімаючих  
В  душі,  у  всі  часи  безцінний  їхній  дотик.

Для  кого  милість  квітня  падає  ласкаво,
Спадає,  прокричать  довчасно  півні.
Співайте,  моя  пані,  цій  людині  правильні  пісні.

Це  є  і  може  бути  але  ох!  Це  є,  це  є,
Це  знайда,  інфікований  минулим,  так  сяють,
Так  хвилюють  манери  його  рук.

Та  не  дивіться  в  кольорові  очі,    не  давайте
Йому  імен.  Відпустіть  його  з  своїх  уявлень.
Його  палання  серця  найчистіше.

Х
Абстракція  людини  -  це  головна  ідея,
Людина  ідеальна  в  своєму  прояві,  придатна  більше
Як  абстракція,  ніж  як  окрема  сутність.

Більш  плідний  принцип,  ніж  окремий  прояв,
Щаслива  плодовитість,  щедро-квітуча  сила,
У  дійсності,  як  виняток,  частковість,

Хоча  і  героїчний  виняток,  узагальнення.
Ідеальною  абстракцією  є  узагальнення,
Створіння  безжиттєве  і  складне.  Хто  це?  

Якийсь  рабин,  розгніваний  людськими  пристрастями,
Якийсь  отаман,  залишений  на  самоті,  в  сльозах,
Найнещасливіший,  найпереможніший,

Сприймають  образи  ці  не  окремо,  один  за  одним,
Я  ж  бачу  тільки  одного,  в  нього  поношене  пальто,
В  нього  обвислі  панталони,  за  містом,

У  пошуку  минулого,  де  це  було  колись?
Погожий  ранок.  Ось  він.  Цей  чоловік
В  поношенім  пальті,  в  обвислих  панталонах.

Це,  ефебе,  з  нього  створити,  виготовити
Фінальну  витонченість,  не  для  розваги,
Не  для  звеличення,  а  чесно  обговорити.

[i](1)  Генрі  Черч  (03/01/1880  -  04/04/1947)  -  американський  письменник  і  меценат.  Він  профінансував  серію  лекцій,  де  Воллес  Стівенс  прочитав  уривок,  яким  починалися  його  "Нотатки  про  найвищу  літературу"  (1942).  "Сова  в  саркофазі"  написана  на  смерть  Черча  у  1947  році.
(2)  )  Ефеб    -  у  Стародавній  Греції  юнак,  який  досяг  повноліття  (у  афінян  повноліття  починалося  з  18-річного  віку).  Ефеби  становили  особливий  суспільний  клас  учнівської  молоді  віком  від  18  до  20  років.
(3)  Феб  -  одне  з  імен  Аполлона,  в  грецькій  міфології  бог-охоронець  стад,  захисник  пастухів,  покровитель  наук  і  мистецтв,  очільник  і  покровитель  муз.
(4)  Сигіл  або  сигіла  (лат.  sigillum,  печатка)  —  символ  або  комбінація  символів  у  магії.  Сигіли  використовували  маги,  алхіміки  для  виклику  і  керування  надприродними  силами
 (5)  Франс  Галс,  або  Франс  Галс  Старший  (між  1582  і  1583  роками  -  26/08/1966)  -  один  із  найвідоміших  живописців  "Золотої  доби"  голландського  мистецтва.  Майже  все  своє  життя  провів  у  Гарлемі,  де  розвинув  свій  характерний  стиль  портретування,  який  полягає  у  відході  від  традиційної  урочистості  й  зображенні  швидкоплинних  змін  виразу  та  текстурних  ефектів.  
Frans  Hals,  The  Witch  of  Haarlem  (Malle  Babbe  of  Haarlem),  1633-1635,  Oil  on  canvas,  Gemäldegalerie,  Berlin
Франс  Халс  Відьма  з  Гарлема  (Малле  Баббе  з  Гарлема),  1633-1635,  полотно,  олія,  Берлінська  картинна  галерея
(6)  Буш  -  в  англійській  мові  Австралії  та  Нової  Зеландії  синонім  внутрішньої  місцевості  або  глушини  відповідно,  природна  незабудована  територія.  Фауна  та  флора  в  цій  місцевості,  можуть  бути  переважно  корінними  для  регіону,  хоча  часто  також  присутні  екзотичні  види.
(7)  Віолле-ле-Дюк  (27/01/1814  -  17/09/1879)  -  французький  історик  і  теоретик  архітектури,  реставратор  низки  середньовічних  пам'яток  архітектури,  письменник
(8)  Коллін  Мак-Каллоу-Робінсон  (04/06/1937  -  29/01/2015)  австралійська  письменниця,  відома  як  авторка  роману  "Ті,  що  співають  у  терні"(1977)
(9)  Ло́гос  у  давньогрецькій  мові  означає  "слово".  Вживається  передусім  у  значеннях  власне  слова,  науки,  закону,  надприродного  світового  розуму.  Часто  під  логосом  розуміється  раціональне,  логічне  знання,  яке  протиставляється  міфу  як  знанню  ірраціональному  і  прийнятому  на  віру
(10)  Інципіт  -  термін  для  означення  в  літературі  початкових  одного  або  кількох  слів  будь-якого  тексту,  вірша,  пісні  чи  книжки,  в  музиці  -  перших  нот  композиції.
[/i]


[b]Wallace  Stevens  Notes  Toward  a  Supreme  Fiction[/b]
                                     [i]  To  Henry  Church[/i]
And  for  what,  except  for  you,  do  I  feel  love?
Do  I  press  the  extremest  book  of  the  wisest  man
Close  to  me,  hidden  in  me  day  and  night?
In  the  uncertain  light  of  single,  certain  truth,
Equal  in  living  changingness  to  the  light
In  which  I  meet  you,  in  which  we  sit  at  rest,
For  a  moment  in  the  central  of  our  being,
The  vivid  transparence  that  you  bring  is  peace.
 
[b]IT  MUST  BE  ABSTRACT[/b]

I
Begin,  ephebe,  by  perceiving  the  idea
Of  this  invention,  this  invented  world,
The  inconceivable  idea  of  the  sun.
 
You  must  become  an  ignorant  man  again
And  see  the  sun  again  with  an  ignorant  eye
And  see  it  clearly  in  the  idea  of  it.
 
Never  suppose  an  inventing  mind  as  source
Of  this  idea  nor  for  that  mind  compose
A  voluminous  master  folded  in  his  fire.
 
How  clean  the  sun  when  seen  in  its  idea,
Washed  in  the  remotest  cleanliness  of  a  heaven
That  has  expelled  us  and  our  images  .  .  .
 
The  death  of  one  god  is  the  death  of  all.
Let  purple  Phoebus  lie  in  umber  harvest,
Let  Phoebus  slumber  and  die  in  autumn  umber,
 
Phoebus  is  dead,  ephebe.  But  Phoebus  was
A  name  for  something  that  never  could  be  named.
There  was  a  project  for  the  sun  and  is.
 
There  is  a  project  for  the  sun.  The  sun
Must  bear  no  name,  gold  flourisher,  but  be
In  the  difficulty  of  what  it  is  to  be.

II
It  is  the  celestial  ennui  of  apartments
That  sends  us  back  to  the  first  idea,  the  quick
Of  this  invention;  and  yet  so  poisonous
 
Are  the  ravishments  of  truth,  so  fatal  to
The  truth  itself,  the  first  idea  becomes
The  hermit  in  a  poet’s  metaphors,
 
Who  comes  and  goes  and  comes  and  goes  all  day.
May  there  be  an  ennui  of  the  first  idea?
What  else,  prodigious  scholar,  should  there  be?
 
The  monastic  man  is  an  artist.  The  philosopher
Appoints  man’s  place  in  music,  say,  today.
But  the  priest  desires.  The  philosopher  desires.
 
And  no  to  have  is  the  beginning  of  desire.
To  have  what  is  no  is  its  ancient  cycle.
It  is  desire  at  the  end  of  winter,  when
 
It  observes  the  effortless  weather  turning  blue
And  sees  the  myosotis  on  its  bush.
Being  virile,  it  hears  the  calendar  hymn.
 
It  knows  that  what  it  has  is  what  is  not
And  throws  it  away  like  a  thing  of  another  time,
As  morning  throws  off  stale  moonlight  and  shabby  sleep.

III
The  poem  refreshes  life  so  that  we  share,
For  a  moment,  the  first  idea  .  .  .  It  satisfies
Belief  in  an  immaculate  beginning
 
And  sends  us,  winged  by  an  unconscious  will,
To  an  immaculate  end.  We  move  between  these  points:
From  that  ever-early  candor  to  its  late  plural
 
And  the  candor  of  them  is  the  strong  exhilaration
Of  what  we  feel  from  what  we  think,  of  thought
Beating  in  the  hear,  as  if  blood  newly  came,
 
An  elixir,  an  excitation,  a  pure  power.
The  poem,  through  candor,  brings  back  a  power  again
That  gives  a  candid  kind  to  everything.
 
We  say:  At  night  an  Arabian  in  my  room,
With  his  damned  hoobla-hoobla-hobbla-how,
Inscribes  a  primitive  astronomy
 
Across  the  unscrawled  foes  the  future  casts
And  throws  his  stars  around  the  floor.  By  day
The  wood-dove  used  to  chant  his  hoobla-hoo
 
And  still  the  grossest  iridescence  of  ocean
Howls  hoo  and  rises  and  howls  hoo  and  fall.
Life’s  nonsense  pierces  us  with  strange  relation.
 
IV
The  first  idea  was  not  our  own.  Adam
In  Eden  was  the  father  of  Descartes
And  eve  made  air  the  mirror  of  herself,
 
Of  her  sons  and  of  her  daughters.  They  found  themselves
In  heaven  as  in  a  glass;  a  second  earth;
And  in  the  earth  itself  they  found  a  green—
 
The  inhabitants  of  a  very  varnished  green.
But  the  first  idea  was  not  to  shape  the  clouds
In  imitation.  The  clouds  preceded  us.
 
There  was  a  muddy  centre  before  we  breathed.
There  was  a  myth  before  the  myth  began,
Venerable  and  articulate  and  complete.
 
From  this  the  poem  springs:  that  we  live  in  a  place
That  is  not  our  own  and,  much  more,  not  ourselves
And  hard  it  is  in  spire  of  blazoned  days.
 
We  are  the  mimics.  Clouds  are  pedagogues.
The  air  is  not  a  mirror  but  bare  board,
Coulisse  bright-dark,  tragic  chiaroscuro
 
And  comic  color  of  the  rose,  in  which
Abysmal  instruments  make  sounds  like  pips
Of  the  sweeping  meanings  that  we  add  to  them.
 
V
The  lion  roars  at  the  enraging  desert,
Reddens  the  sand  with  his  red-colored  noise,
Defies  red  emptiness  to  evolve  his  match,
 
Master  by  foot  and  jaws  and  by  the  mane,
Most  supple  challenger.  The  elephant
Breaches  the  darkness  of  Ceylon  with  blares,
 
The  glitter-goes  on  surfaces  of  tanks,
Shattering  velvetest  far-away.  The  bear,
The  ponderous  cinnamon,  snarls  in  his  mountain
 
At  summer  thunder  and  sleeps  through  winter  snow.
But  you,  ephebe,  look  from  your  attic  window,
Your  mansard  with  a  rented  piano.  You  lie
 
In  silence  upon  your  bed.  You  clutch  the  corner
Of  the  pillow  in  your  hand.  You  writhe  and  press
A  bitter  utterance  from  your  writhing,  dumb,
 
Yet  voluble  of  dumb  violence.  You  look
Across  the  roofs  as  sigil  and  as  ward
And  in  your  centre  mark  them  and  are  cowed...
 
These  are  the  heroic  children  whom  time  breeds
Against  the  first  idea—to  lash  the  lion,
Caparison  elephants,  teach  bears  to  juggle.
 
VI
Not  to  be  realized  because  not  to
Be  seen,  not  to  be  loved  nor  hated  because
Not  to  be  realized.  Weather  by  Franz  Hals,
 
Brushed  up  by  brushy  winds  in  brushy  clouds,
Wetted  by  blue,  colder  for  white.  Not  to
Be  spoken  to,  without  a  roof,  without
 
First  fruits,  without  the  virginal  of  birds,
The  dark-blown  ceinture  loosened,  not  relinquished.
Gay  is,  gay  was,  the  gay  forsythia
 
And  yellow,  yellow  thins  the  Northern  blue.
Without  a  name  and  nothing  to  be  desired,
If  only  imagined  but  imagined  well.
 
My  house  has  changed  a  little  in  the  sun.
The  fragrance  of  the  magnolias  come  close,
False  flick,  false  form,  but  falseness  close  to  kin.
 
It  must  be  visible  or  invisible,
Invisible  or  visible  or  both:
A  seeing  and  unseeing  in  the  eye.
 
The  weather  and  the  giant  of  the  weather,
Say  the  weather,  the  mere  weather,  the  mere  air:
An  abstraction  blooded,  as  a  man  by  though.

VII
It  feels  good  as  it  is  without  the  giant,
A  thinker  of  the  first  idea.  Perhaps
The  truth  depends  on  a  walk  around  a  lake,
 
A  composing  as  the  body  tires,  a  stop
To  see  hepatica,  a  stop  to  watch
A  definition  growing  certain  and
 
A  wait  within  that  certainty,  a  rest
In  the  swags  of  pine-trees  bordering  the  lake.
Perhaps  there  are  times  of  inherent  excellence,
 
As  when  the  cocks  crows  on  the  left  and  all
Is  well,  incalculable  balances,
At  which  a  kind  of  Swiss  perfection  comes
 
And  a  familiar  music  of  the  machine
Sets  up  its  Schwarmerei,  not  balances
That  we  achieve  but  balances  that  happen,
 
As  a  man  and  woman  meet  and  love  forthwith.
Perhaps  there  are  moments  of  awakening,
Extreme,  fortuitous,  personal,  in  which
 
We  more  than  awaken,  sit  on  the  edge  of  sleep,
As  on  an  elevation,  and  behold
The  academies  like  structures  in  a  mist.

VIII
Can  we  compose  a  castle-fortress-home,
Even  with  the  help  of  Viollet-le-Duc,
And  see  the  MacCullough  there  as  major  man?
 
The  first  idea  is  an  imagined  thing.
The  pensive  giant  prone  in  violet  space
May  be  the  MacCullough,  an  expedient,
 
Logos  and  logic,  crystal  hypothesis,
Incipit  and  a  form  to  speak  the  word
And  every  latent  double  in  the  word,
 
Beau  linguist.  But  the  MacCullough  is  MacCullough.
It  does  not  follow  that  major  man  is  man.
If  MacCullough  himself  lay  lounging  by  the  sea,
 
Drowned  in  its  washes,  reading  in  the  sound,
About  the  thinker  of  the  first  idea,
He  might  take  habit,  whether  from  wave  or  phrase,
 
Or  power  of  the  wave,  or  deepened  speech,
Or  a  leaner  being,  moving  in  on  him,
Of  greater  aptitude  and  apprehension,
 
As  if  the  waves  at  last  were  never  broken,
As  if  the  language  suddenly,  with  ease,
Said  things  it  had  laboriously  spoken.
 
IX
The  romantic  intoning,  the  declaimed  clairvoyance
Are  parts  of  apotheosis,  appropriate
And  of  its  nature,  the  idiom  thereof.
 
They  differ  from  reason’s  click-clack,  its  applied
Enflashings.  But  apotheosis  is  not
The  origin  of  the  major  man.  He  comes,
 
Compact  in  invincible  foils,  from  reason,
Lighted  at  midnight  by  the  studious  eye,
Swaddled  in  revery,  the  object  of
 
The  hum  of  thoughts  evaded  in  the  mind,
Hidden  from  other  thoughts,  he  that  reposes
On  a  breast  forever  precious  for  that  touch,
 
For  whom  the  good  of  April  falls  tenderly,
Falls  down,  the  cock-birds  calling  at  the  time.
My  dame,  sing  for  this  person  accurate  songs.
 
He  is  and  may  be  but  oh!  He  is,  he  is,
This  foundling  of  the  infected  past,  so  bright,
So  moving  in  the  manner  of  his  hand.
 
Yet  look  not  at  his  colored  eyes.  Give  him
No  names.  Dismiss  him  form  your  images.
The  hot  of  him  is  purest  in  the  heart.

X
The  major  abstraction  is  the  idea  of  man
And  major  man  is  its  exponent,  abler
In  the  abstract  than  in  his  singular,
 
More  fecund  as  principle  than  particle,
Happy  fecundity,  flor-abundant  force,
In  being  more  than  an  exception,  part,
 
Though  an  heroic  part,  of  the  commonal.
The  major  abstraction  is  the  commonal,
The  inanimate,  difficult  visage.  Who  is  it?
 
What  rabbi,  grown  furious  with  human  wish,
What  chieftain,  walking  by  himself,  crying
Most  miserable,  most  victorious,
 
Does  not  see  these  separate  figures  one  by  one,
And  yet  see  only  one,  in  his  old  coat,
His  slouching  pantaloons,  beyond  the  town,
 
Looking  for  what  was,  where  it  used  to  be?
Cloudless  the  morning.  It  is  he.  The  man
In  that  old  coat,  those  sagging  pantaloons,
 
It  is  of  him,  ephebe,  to  make,  to  confect
The  final  elegance,  not  to  console
Nor  sanctify,  but  plainly  to  propound.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014388
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2024