| Сторінки (6/512): | « | 1 2 3 4 5 6 | » |
Даремно малюєш ти серце на шибці:
бо герцог мовчання
під замком вербує солдат на майдані.
На дереві стяг закріпив – полотно, що синіє суворо, як осінь;
він арміям стебла журби роздає і квіти епохи;
на волос від вістря меча пролітає, як птиця.
Даремно малюєш ти серце на шибці: є Бог над людьми,
загорнутий в плащ, що тобі він накинув на плечі,
коли ти на східцях упав серед ночі,
в палаючім замку, і ти говорив, як людина: Кохана...
Він плащ не впізнає, зорю не покличе,
послідує за полотном, що летить перед нами.
„О стебла”, почути надіється знову, „о квіти епохи”.
[b]Paul Celan Umsonst malst du Herzen[/b]
Umsonst malst du Herzen ans Fenster:
der Herzog der Stille
wirbt unten im Schloßhof Soldaten.
Sein Banner hißt er im Baum — ein Blatt, das ihm blaut, wenn es herbstet;
die Halme der Schwermut verteilt er im Heer und die Blumen der Zeit;
mit Vögeln im Haar geht er hin zu versenken die Schwerter.
Umsonst malst du Herzen ans Fenster: ein Gott ist unter den Scharen,
gehüllt in den Mantel, der einst von den Schultern dir sank auf der Treppe, zur Nachtzeit,
einst, als in Flammen das Schloss stand, als du sprachst wie die Menschen: Geliebte…
Er kennt nicht den Mantel und rief nicht den Stern an und folgt Blatt, das vorausschwebt.
„O Halm“, vermeint er zu hören, „o Blume der Zeit“.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946061
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2022
"Твої очі, для яких я завжди був жаданим,
сумно ховаються під тремтячими повіками,
тому що наше кохання згасає."
І потім вона:
"Хоч наше кохання згасає, давай постоїмо
Край озера на давнішньому березі ще раз,
Укупі в цю годину злагоди,
Коли жалка натомлена дитина, Пристрасть, заснула:
Якими дальніми здаються зорі, і який далекий
Наш перший поцілунок, і ох, як постаріло моє серце!"
В задумі вони ступали разом на пожухле листя,
Коли поволі той, чия рука тримала її руку, відповів:
"Пристрасть не раз спустошувала наші заблукалі серця."
Навколо них був ліс, і жовте листя
Опадало, як непритомні метеори у пітьму, і якось
Кролик, старий і немічний, прошкутильгав по стежці;
Минала їхня осінь: і зараз спинилися вони
На березі безлюднім озера ще раз:
Обернувшись, побачив він, вона несе зів'яле листя,
Зібране тихо, зарошене як її очі,
На грудях і в волоссі.
"Ах, не плач, - сказав він. -
Хай ми втомилися, чекає нас кохання інше;
Зненавидіти й покохати через непевний час
Належить вічно нам; наші душі
Закохуються, й завжди розстаються.
[b]William Butler Yeats Ephemera[/b]
'Your eyes that once were never weary of mine
Are bowed in sorrow under pendulous lids,
Because our love is waning.'
And then she:
'Although our love is waning, let us stand
By the long border of the lake once more,
Together in that hour of gentleness
When the poor tired child, Passion, falls asleep:
How far away the stars seem, and how far
Is our first kiss, and ah, how old my heart!'
Pensive they paced along the faded leaves,
While slowly he whose hand held hers replied:
'Passion has often worn our wandering hearts.'
The woods were round them, and the yellow leaves
Fell like faint meteors in the gloom, and once
A rabbit old and lame limped down the path;
Autumn was over him: and now they stood
On the lone border of the lake once more:
Turning, he saw that she had thrust dead leaves
Gathered in silence, dewy as her eyes,
In bosom and hair.
'Ah, do not mourn,' he said,
'That we are tired, for other loves await us;
Hate on and love through unrepining hours.
Before us lies eternity; our souls
Are love, and a continual farewell.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946016
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2022
Якби я мав небес розшиий шовк,
З потоків золотих і срібних світла,
Блакитний і тьмяний, і темний шовк,
Із темряви і світла, й напівсвітла,
Я б постелив його тобі під ноги:
Та я бідняк, я маю тільки мрії,
Я мрії постелив тобі під ноги,
Тихіше йди, ти йдеш по моїх мріях.
[b]William Butler Yeats He Wishes For The Cloths Of Heaven[/b]
HAD I the heavens' embroidered cloths,
Enwrought with golden and silver light,
The blue and the dim and the dark cloths
Of night and light and the half-light,
I would spread the cloths under your feet:
But I, being poor, have only my dreams;
I have spread my dreams under your feet;
Tread softly because you tread on my dreams.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946014
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2022
Штиль уночі на морі.
В розпалі приплив, ось місяць вийшов
на протоку; – на березі французькім промінь
Блиснув і згас – стоять англійські скелі,
Величні і тьмяні, плюскочеться спокійне море.
Йди до вікна, нічне повітря свіже!
Дивуючись, до смуги довгої прибою,
Де місячна доріжка біжить на берег з моря,
Дослухайся! Ти чуєш шурхітливий рокіт,
Це гальку згрібають хвилі й знов жбурляють,
Накочуючись на високий берег,
Згрібають і жбурляють, і знов згрібають,
В тремтінні завмираючого ритму, лунають
Пісні одвічної печалі.
Софокл давним-давно
Їх слухав на Егейськім морі, в його уяві
Поставали неясні припливи і відпливи
Людського горя;
Ми у цих звуках пісню розпізнали
Принесену здаля в північне море.
Море Довіри
Було колись таким же повним, береги земні
Каймою осяйною обіймали хвилі.
Та зараз чується мені
Його сумний, далекий рокіт зникає,
Затихає, мов віяння
Нічного вітру, який зустрінув урвища сумні
І вкриті галькою пустинні береги.
Дозволь, кохання, нам на самоті
Лишатись щирими! у світі, що здававсь
Нам світом мрій, народженим для нас
Таким яскравим, гарним і новим,
Не звідані кохання, радість чи світлінь,
Чи мир, чи вірність, чи рятунок в болю;
Ми тут немов на пасмурному полі;
Битви і втечі сплутали сліди німі,
Де орди варварів зіткнулися в пітьмі.
[1867]
[b]Matthew Arnold "Dover Beach"[/b]
The sea is calm to-night.
The tide is full, the moon lies fair
Upon the straits; - on the French coast the light
Gleams and is gone; the cliffs of England stand,
Glimmering and vast, out in the tranquil bay.
Come to the window, sweet is the night air!
Only, from the long line of spray
Where the sea meets the moon-blanch'd land,
Listen! you hear the grating roar
Of pebbles which the waves draw back, and fling,
At their return, up the high strand,
Begin, and cease, and then again begin,
With tremulous cadence slow, and bring
The eternal note of sadness in.
Sophocles long ago
Heard it on the Aegean, and it brought
Into his mind the turbid ebb and flow
Of human misery; we
Find also in the sound a thought,
Hearing it by this distant northern sea.
The Sea of Faith
Was once, too, at the full, and round earth's shore
Lay like the folds of a bright girdle furl'd.
But now I only hear
Its melancholy, long, withdrawing roar,
Retreating, to the breath
Of the night-wind, down the vast edges drear
And naked shingles of the world.
Ah, love, let us be true
To one another! for the world, which seems
To lie before us like a land of dreams,
So various, so beautiful, so new,
Hath really neither joy, nor love, nor light,
Nor certitude, nor peace, nor help for pain;
And we are here as on a darkling plain
Swept with confused alarms of struggle and flight,
Where ignorant armies clash by night.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945881
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2022
Ніч дощем зачорнилася, рине потоками зливи,
Небеса розверзлися, з них хлинули темні помиї.
Прив'яжіть до стіни мотузками мене, друзі милі,
Бо жорстока сирена в саду почала свої співи.
У кущах рвуться вихори, в вікнах мелькає примара,
Наче ящірка гнеться, грудаста, слизька і бліда,
Мої вуха багном заліпіть, щоб не звабили чари,
Знову муза розмови веде про далекі дива.
Наче здиблений кінь велетенський із гривою піни
В бурнім небі ірже, хмари зубрами з лісу бредуть.
Я моряк божевільний, над домом гуркочуть глибини,
Сад від співу шаліє, і далі тривожні зовуть.
Понесло Одіссея, як Ноя, і кинуло в смуту,
Де хвилюючі мандри, вируючі бездни пригод.
Співи панни пливуть, наче місячні промені ллються,
Завмирають і тануть сльозами п'янких насолод.
Найдобріший, спали мої очі свинцевим потоком,
Хто найкращий, у келих солодку отруту налий,
Узголів’я моє вірна хай стереже Пенелопа,
Щоб, вернувшись додому, в похід не зібрався новий.
Бачиш? Дивляться очі у вікна так само невпинно,
Куди дітись від чарів чаклунки у срібній лусці?
Чуєш? Манить у мандри, та сама безжальна єдина,
Що як перше кохання заводила на манівці.
Океан мене кличе, вривається в вікна штормами,
Гуркіт з неба – то голос його пробивається громом.
Він так грізно співає про давнє коханням між нами
І про радість солодку вернутися знову додому.
О, відкрийте, відкрийте вікно в сад, де буря волає,
Хай співають вітрила, хай з хвилями бій за життя!
Рідний дім, прощавай, корабель береги покидає!
О дружино! О, друзі! Немає мені воротя.
[b]Julian Tuwim Odyseusz [/b]
Noc deszczem uczerniona, atramentowa ulewa,
Rozchlustało się niebo ciemnymi pomyjami.
Przywiążcie mnie, przyjaciele, do ściany powrozami,
Bo w ogrodzie syrena okrutnie, przeciągle śpiewa.
W krzakach, wichrem porwanych, rzuconych widmem w okno,
Wije się wielką jaszczurką, śliska, dwupierśna, blada,
Uszy, na śpiew nanizane, zalepcie mi ziemią mokrą,
Bo się na muzę naprasza i dziwy opowiada.
Wspiął się ocean grzywiasty spienionym koniem-ogromem,
Rży niebo zachłystem burzy, chmury żubrami w puszczy.
Miotam się w izbach, żeglarz, głębina grzmi nad mym domem,
Ogród od śpiewu oszalał i straszną żałobą pluszcze.
Poniosło mnie, Noego, rzuciło, Odysa, w zamęt,
W kipiącą otchłań podróży, w dzieje moje człowiecze,
Panna, pieśniarka sina, księżycem ułudnym ciecze,
Przemienia się, roztapia w rosnący, słodki lament.
Kto dobry, niechaj mnie zwiąże, oczy zaleje ołowiem,
Kto najlepszy, niech poda szklankę strutego wina!
Stań, wierna Penelopo, nad mym śmiertelnym wezgłowiem,
Dzisiaj do ciebie wróciłem - i nowa się podróż zaczyna.
Widzisz? teraz we wszystkich oknach ta sama się wspina,
Gdzież ja oczy podzieję od srebrnołuskich jej guseł?
Słyszysz? w powódź uwodzi, niemiłosiernie jedyna,
Głosem pierwszej miłości, niepokonanym przymusem!
Przyciągnęła ocean, żeby mi wył pod oknami,
Niebu huczeć kazała nieustającym łoskotem
I coraz grożniej śpiewa, że miłość jest między nami,
Żebym się słodko nie łudził lubym pod strzechę powrotem.
Otwórzcie, otwórzcie okna w głąb krzyczącego ogrodu,
Topielcem w pieśń popłynę, kipielą pochłonięty!
Leć, ukochany domie, zerwij się z ziemi okrętem!
O, żono! O, przyjaciele! Doprawdy: nie ma powrotu.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945782
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2022
Ляж тихо, спокійно засни, потерпи свою муку,
Що горло ятрить і стискає... Всю ніч нас носило
По морю безмовному, тільки бентежили звуки,
Мов стогне поранений, вкритий солоним вітрилом.
Під місяцем горнім, тремтячи, ми в пісню вслухались,
Що з кров’ю у море стікала з глибокої рани,
Співаючи, шторм розірвав наш просолений парус,
І вітер доносив до нас потонулих ридання.
Повільне вітрило сумну відкривало дорогу,
І вітер шалено крутив корабель заблукалий.
З початку до краю це плавання раною стало,
Нам море співало і плакав просолений парус,
Ляж тихо, спокійно засни, потерпи свою рану,
Або з потонулими будем гойдатися разом.
[b]Thomas Dylan Lie still, sleep becalmed[/b]
Lie still, sleep becalmed, sufferer with the wound
In the throat, burning and turning. All night afloat
On the silent sea we have heard the sound
That came from the wound wrapped in the salt sheet.
Under the mile off moon we trembled listening
To the sea sound flowing like blood from the loud wound
And when the salt sheet broke in a storm of singing
The voices of all the drowned swam on the wind.
Open a pathway through the slow sad sail,
Throw wide to the wind the gates of the wandering boat
For my voyage to begin to the end of my wound,
We heard the sea sound sing, we saw the salt sheet tell.
Lie still, sleep becalmed, hide the mouth in the throat,
Or we shall obey, and ride with you through the drowned
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945781
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2022
Не говори смиренно прощавай,
Літам слід сяяти на схилі днів,
Лютуй, ярися, тільки не згасай.
Мудрець провидів неминучий край,
Пітьму не нищать блискавиці слів,
Не говори смиренно прощавай.
Благий заплакав, створений ним рай
Лиш відблиск хвилі в безміру морів.
Лютуй, ярися, тільки не згасай.
Дикун восславив сонце й небокрай,
Вночі дізнався - марний його спів.
Не говори смиренно прощавай.
Сліпий зустріне смерть близьку нехай
Веселим сяйвом зоряним з-під брів,
Лютуй, ярися, тільки не згасай.
Мій батьку, на сумній межі ридай,
Благословляй, прокляття шли і гнів -
Не говори смиренно прощавай,
Лютуй, ярися, тільки не згасай.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=1mRec3VbH3w[/youtube]
[b]Thomas Dylan Do not go gentle into that good night[/b]
Do not go gentle into that good night,
Old age should burn and rave at close of day;
Rage, rage against the dying of the light.
Though wise men at their end know dark is right,
Because their words had forked no lightning they
Do not go gentle into that good night.
Good men, the last wave by, crying how bright
Their frail deeds might have danced in a green bay,
Rage, rage against the dying of the light.
Wild men who caught and sang the sun in flight,
And learn, too late, they grieved it on its way,
Do not go gentle into that good night.
Grave men, near death, who see with blinding sight
Blind eyes could blaze like meteors and be gay,
Rage, rage against the dying of the light.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945742
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2022
Не смійся з них. Не смій. Не треба. Бо болить.
Вони такі нещасні, ці маленькі люди...
То бур’яни, то кукіль ростуть на їх ріллі.
Не їх вина. В них теж душа багатотрудна.
Ти бачиш гідність в них? Я думаю, з них кожен
Високим мнить себе. Немає в них покори.
Хай мнять. Дай спокій їм. Бо заблукати може.
Людина бідна і, можливо, зла чи хвора.
Ох, не глузуйте з бідних! Серце повне болю!
Бо в кожній дрвінці*, як в тобі, душа зроста.
Знай, що даремно, брате, тих маленьких гониш:
Попросиш пити в них в обителі Христа.
[i]*Дрвінка – невеличка річечка, яка тече через пливучі піски. і є межею між цими пісками й містечком Козлувке. З дозволу міської ради Кракова реалізовано проект „Парк річки Дрвінка”
[/i]
[b]Julian Tuwim Nie śmiej się z nich...[/b]
Nie śmiej się z nich. Nie wolno. Nie drwij. Bo to boli.
To przecież tacy biedni, tacy mali ludzie...
To kąkole i chwasty na bezpłodnej roli.
Nie wiń ich. Mają dusze. I też żyją w trudzie.
A czyś widział ich dumę? Każdy z nich wszak sądzi,
Że jest wyższy od ciebie. Nie masz w nich pokory.
Ale niech sobie myśli. Pokój z nimi. Niech błądzi.
To człowiek biedny, mały. Może zły i chory.
Och, nie śmiej się z biedoty! Bo serce mi ranisz!
Bo mi twa każda drwinka, jak im, w duszę wrasta.
Wiedz, że daremnie, bracie, tych maluczkich ganisz:
Przyjdzie do nich - pić z nimi - smutny Chrystus Miasta.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945584
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2022
Лише тоді, коли жовтневий вітер
Холодні пальці вплутає в волосся,
Охоплений вогнем, йду в пастку сонця,
Тінь крабом по землі крадеться слідом,
Від моря чуються птахів розмови,
Закашляв ворон на гіллі зимовім,
Від слів її завмре гаряче серце,
Відхлине кров і віршем розіллється.
Ув'язнений у вежі слів, помітив
Ідуть за горизонт дерева говіркі
З жінками схожі, й наче в парку діти -
Дарунком зоряним біжать мої рядки.
Дозволь тебе створити з бука голосів,
З розмов дубів, із коренів сплести,
З прадавніх теренів читать твої листи,
Дозволь тебе створити з гомону морів.
Над папороттю маятник хитнеться,
Підкаже вголос час, нервовим змістом
Обдурить циферблат, світанку вісник,
Від вітру флюгер рвучко повернеться.
Дозволь тебе створити з міт лугових;
З прикмет трави, яку я розумію,
Прогнать дозволь з очей зиму червиву.
Дозволь повідати тобі про чорний гріх.
Лише тоді, коли жовтневий вітер
(Дозволь створить тебе з осінніх плесів,
Заплутаних розмов, горбів Уельсу)
Візьметься землю кулаками бити,
Дозволь тебе створити з безжальних слів.
На серці пустка, я пишу поспішно
Чорнилом крові, гнів скипає віщо.
З моря чується зловісний крик птахів.
[i]Вірш написаний до власного дня народження. Ймовірно писався у листопаді 1932 року, пізніше листопадовий вітер був замінений на жовтневий. Тема - творення віршів. Холодний вітряний жовтень, місяць народження Томаса Ділана - це передзимовий місяць, який навіває думки про смерть. [/i]
[b]Thomas Dylan Especially when the October wind[/b]
Especially when the October wind
With frosty fingers punishes my hair,
Caught by the crabbing sun I walk on fire
And cast a shadow crab upon the land,
By the sea's side, hearing the noise of birds,
Hearing the raven cough in winter sticks,
My busy heart who shudders as she talks
Sheds the syllabic blood and drains her words.
Shut, too, in a tower of words, I mark
On the horizon walking like the trees
The wordy shapes of women, and the rows
Of the star-gestured children in the park.
Some let me make you of the vowelled beeches,
Some of the oaken voices, from the roots
Of many a thorny shire tell you notes,
Some let me make you of the water's speeches.
Behind a pot of ferns the wagging clock
Tells me the hour's word, the neural meaning
Flies on the shafted disk, declaims the morning
And tells the windy weather in the cock.
Some let me make you of the meadow's signs;
The signal grass that tells me all I know
Breaks with the wormy winter through the eye.
Some let me tell you of the raven's sins.
Especially when the October wind
(Some let me make you of autumnal spells,
The spider-tongued, and the loud hill of Wales)
With fists of turnips punishes the land,
Some let me make you of the heartless words.
The heart is drained that, spelling in the scurry
Of chemic blood, warned of the coming fury.
By the sea's side hear the dark-vowelled birds.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945479
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2022
Слухають вуха у вежі
Як руки грюкають в двері,
Очі у вікнах слідкують,
І пальці лягли на замок.
Відкрити чи зачекати
Той день, коли тут помру я
Чужим очам невидимим
В цьому надійному домі?
В руках - вино чи отрута?
На безлюдному острові
У морі слабкої плоті
З кістяними берегами
Лежить безмовна країна
На пагорбах божевільних.
Ні птах, ні летюча риба
Сон острова не порушать.
Вуха на острові чують,
Як вітер несе пожежу,
Очі на острові бачать
Шхуну на якорі в бухті.
Чи слід підійти до неї,
Щоб вітер тріпав волосся,
Чи смертного дня чекати
І моряка не впускати?
На шхуні вино чи отрута?
Руки грюкають в двері,
Шхуна на якорі в бухті,
Дощ ллється на дах і пісок,
Чи слід впустити чужинця,
Чи слід моряка вітати,
Чи смертного дня чекати?
Руки чужинця, трюм шхуни
У вас - вино чи отрута?
Thomas Dylan Ears in the Turrets Hear
Ears in the turrets hear
Hands grumble on the door,
Eyes in the gables see
The fingers at the locks.
Shall I unbolt or stay
Alone till the day I die
Unseen by stranger-eyes
In this white house?
Hands, hold you poison or grapes?
Beyond this island bound
By a thin sea of flesh
And a bone coast,
The land lies out of sound
And the hills out of mind.
No birds or flying fish
Disturbs this island’s rest.
Ears in this island hear
The wind pass like a fire,
Eyes in this island see
Ships anchor off the bay.
Shall I run to the ships
With the wind in my hair,
Or stay till the day I die
And welcome no sailor?
Ships, hold you poison or grapes?
Hands grumble on the door,
Ships anchor off the bay,
Rain beats the sand and slates.
Shall I let in the stranger,
Shall I welcome the sailor,
Or stay till the day I die?
Hands of the stranger and holds of the ships,
Hold you poison or grapes?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945475
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2022
Підписом на папері рука міста зруйнувала;
Державницька п’ятірня оподаткувала життя,
Подвоїла світ мертвих, країну навпіл порвала;
П’ять володарів стратили короля.
Могутня рука примусить плечі горбитись плачем,
Суглобами своїх пальців, скрючених від судоми;
Убивства здатна спинити тільки пером гусячим,
Розчерком припинити розмови.
Від підпису на угоді світ почне лихоманить,
І розповсюдиться голод, і нападе сарана;
Визначною рукою володарює над нами
Чоловік, що нашкрябав своє ім’я.
П’ятеро владарів незворушно мертвих рахують,
Їх не розчулять рани чи розкроєні черепи;
Рука не має жалю, небо рукою керує;
Рука не дозволяє сльозам текти.
[b]Thomas Dylan The hand that signed the paper [/b]
The hand that signed the paper felled a city;
Five sovereign fingers taxed the breath,
Doubled the globe of dead and halved a country;
These five kings did a king to death.
The mighty hand leads to a sloping shoulder,
The fingers' joints are cramped with chalk;
A goose's quill has put an end to murder
That put an end to talk.
The hand that signed the treaty bred a fever,
And famine grew, and locusts came;
Great is the hand that holds dominion over
Man by a scribbled name.
The five kings count the dead but do not soften
The crusted wound nor stroke the brow;
A hand rules pity as a hand rules heaven;
Hands have no tears to flow.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944498
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2022
О зробіть мені маску і стіни ховатись від ваших
Олов'яних колючих очей, від насилля очкастих
ручищ, щоб я міг бунтувати з обличчям дитячим,
Дерев'яним чопом рот закрийте безглуздості вражій,
Мій дошкульний язик обучіть безпорадній молитві,
Мові щирій дозвольте солодкі обмани сурмити,
В старовинному панцирі у машкарі дерев'яній
Маскувати блискучі знання, проваливши екзамен,
Й виливати жалобу невтішним вдівцем, приховати
Беладонну* під віями, тільки б не зрадили очі сухі,
Перед іншими плач завести про удавану втрату,
Рот кривити для виду, рукавом прикриваючи сміх.
*[i] Беладонна - отруйна рослина, сік якої містить атропін. Якщо закапати сік беладонни в очі, зіниці розширюються і очі набувають особливого блиску.[/i]
Thomas Dylan "O Make Me A Mask"
O a mask and a wall to shut from your spies
Of the sharp, enamelled eyes and the spectacled claws
Rape and rebellion in the nurseries of my face,
Gag of a dumbstruck tree to block from bare enemies
The bayonet tongue in this undefended prayerpiece,
The present mouth, and the sweetly blown trumpet of lies,
Shaped in old armour and oak the countenance of a dunce
To shield the glistening brain and blunt the examiners,
And a tear-stained widower grief dropped from the lashes
To veil belladonna and let the dry eyes perceive
Others betray the lamenting lies of their losses
By the curve of the nude mouth or the laugh up the sleeve.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944492
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2022