Калиновий

Гірке весілля

Життя  земного  обрій  неозорий,
Десь  там  весілля,  музика  і  сміх.
А  тут  журба  і  туга  душу  згризла,
За  тим,хто  був  би  серцю  дорогий.
Його  нема.  Та  бути  тут  він  міг…
Отак  й  живемо  -  в  радості  і  горі,
Всього  в  житті  трапляється  по  троху,
Та  хрест  свій  ми  несемо  на  Голгофу,
І  часто  він  не  легкий  а  важкий.
Минеться  все,  дощами  змиє  попіл,
Рубці  розгладяться,  серце  оживе.
-Тож  усміхнися  -  доля  так  сказала,
-тебе  ж  до  вінця  молодий  веде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919077
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2021

Моє село Топільне.

Над  Стиром  тихі  верби  зеленіють,
Нахилились  так  низенько    до    води.
 Отак    й  мої  роки  десь  там  міліють,
 Як  крутовертні  долі  береги.

У  пам’ять  от  вплявся  заржавілий  цвях,
Начіплений  життєвими  стежками  -
Чи  ж  є  на  світі  ще  миліший  серцю  шлях,
Чим  той,  що  втоптаний  ногами  мами?

Нема  ніде  країни  чи  столиці,
Де  мріють  тії  верби  білолиці.
Нема    краю,  де  дихається  вільно,
Такий  один  –  моє  село  Топільне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917403
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2021

Божевілля

Ледь  торкнувшись  головою  подушки,  впала  у  провалля  сну…
…  Відчуття  падіння  набувало  реальності,  навколо  мряка,  вона  летіла  все  швидше,  швидше…  напружені  нерви  пульсували  в  такт  ритму  серця,  голова  ставала  дуже  важкою,  почуття  скорого  і  неминучого  кінця  стисло  її  і  раптом  все  обірвалося.
Вона  стояла  сама  посеред  чорної  галявини  у  нетрях  дикого  лісу,  хащі  стежили  за  нею  очима  хижаків,  що  причаїлися  десь  неподалік,  серце  стукало  так  голосно,  що  розбивало  тишу,  жах  панував  тут,  жах  стежив  за  нею:  за  кожним  полохливим  поглядом,  за  голосом,  за  рухом…  варто  тільки  поворухнутись  злякано  –  жар  розірве  її,  роздере  кігтями  та  зубами  диких  звірів,  вона  не  тямила  себе  від  переляку,  стояла,  мов  із  мармуру.
На  чорному,  мов  циганські  очі,  небі,  пробивалися  зірки.  Їхнє  сяйво  було  холодним,  від  нього  чіткіше  вимальовувалися  хащі,  а  там  була  смерть.  Зорі  не  принесли  їй  полегшення.  Вона  любила  дивитися  на  зоряне  небо,  але  тепер  почала  ненавидіти  його.  Воно  зрадило  її,  освітивши  самотню  постать  серед  галявини:  вона  почувала  себе  зовсім  беззахисною.
Несподівано  велика  чорна  хмара  закрила  отвір  неба,  налякані  хижаки,  ламаючи  голови,  кинулися  врозтіч,  жах,  потираючи  долоні,  підступив  ближче,  вона  підняла  голову:  прямо  над  нею  кружляло  щось,  розкинувши  великі  крила,  щось  спускалось  все  нижче  і  нижче,  набуваючи  конкретних  ознак,  врешті  прямо  перед  собою  на  галявині  вона  побачила  велетенського  дракона.  Вона  розгледіла  тільки  його  обрис,  контур,  силует,  на  якому  червоним  вугіллям  горіли  очі,  відчула,  що  втрачає  свідому  владу  над  тілом,  падає.
Прокинулась  від  сильного  удару,  як  від  падіння.  Це  був  тільки  сон.  Тільки  сон!  Немає  нічого,  вона  у  своїй  квартирі,  у  безпеці.

–  Знаєш,  Марієчко,  тобі  просто  треба  відпочити,    –  порадила  їй  подруга,  коли  вона  розповіла  про  нічні  жахи,  –  поїдь  де-небудь  на  море,  наприклад,  а  краще  на  озера,  бо  з  тією  радіацією…  А,  знаєш,  я  навіть  можу  допомогти  тобі  з  путівкою…

Вона  їхала  поїздом,  колеса  врівноважено  заколисували,  вистукуючи  подорожню  пісню,  вона  засинала.
…Натовп  людей  зі  смолоскипами,  вони  ведуть  її,  у  неї  зв’язані  руки,  люди  співають  якусь  пісню,  здається,  обрядову…  Попереду  йде  жінка,  жриця;  жінка  наказує  натовпу  зупинитися,  жертву  підводять  до  краю  прірви,  в  останню  мить  перед  падінням  вона  обертається  до  жриці  і  дивиться  їй  прямо  в  обличчя.  Воно  здається  їй  знайомим.  Десь  вона  бачила  цю  жінку.  Де?  За  яких  обставин?  Вона  падає,  летить  у  безодню,  знову  хащі  дикого  лісу,  знову  в  небі  з’являється  дракон,  так  само  стає  перед  нею:  вона  відчуває,  як  щось  слизьке,  холодне  звивається  довкола  її  тіла,  починаючи  з  ніг,  до  самої  шиї,  схоже  на  гадюку,  але  потім,  терпнучи  від  жаху,  вона  розуміє,  що  це  хвіст  дракону.
 –    Жіночко,  жіночко,  що  з  вами?    –  над  нею  схилився  стурбований  сусід  по  купе,  –  Ви  так  кричали…
– Дякую,  що  Ви  мене  розбудили,  вибачте,  сон  приснився,  вибачте!
– Нічого,  буває…
Більше  цієї  ночі  вона  не  зімкнула  очей.

Пансіонат  на  озерах  їй  сподобався.  Тут  було  затишно,  комфортно.  Першої  ночі  вона  заснула  спокійно    і  не  бачила  зовсім  ніяких  сновидінь.  Після  сніданку  вирішила  пройтися  довколишнім  лісом.  Йшла  спочатку  великою  дорогою,  потім  звернула  на  стежку,  чомусь  з’явилося  занепокоєння.  Вона  дивувалася:  серед  мирних  переспівів  пташок,  у  тенетах  сонця,  сплетених  листям  дерев,  здавалося,  оселилася  безпека…  але  їй  було  не  по  собі.  Вона  повернулася  назад.  Цієї  ночі  знову  потрапила  до  пастки  сновидіння.
…  Звивши  хвостом  її  тіло,  дракон  переможно  скрикнув.  Він  нахилився  до  неї,  зігнувши  довгу  шию,  його  маленькі  очі-вуглики  дивилися  прямо  в  неї,  всередину,  виймаючи  її  душу.  Вона  не  могла  відвести  погляд,  хотіла,  силилась,  не  могла…  тепер  вона  була  повністю  підвладна  йому:  він  випустив  її  з  холодних  обіймів,  а  вона  стояла,  не  рухаючись,  так  само  дивлячись  йому  в  очі…
…  Прокинулась  несподівано.  Дуже  боліла  голова…  було  ще  зовсім  рано.  Сонце  тільки-но  сходило.  Відкрила  вікно  назустріч  сонцеві,  відчувала  велику  любов  і  вдячність  до  нього:  впевнена,  що  це  воно  відігнало  нічне  марення.
Проте  ввечері,  по  заході  сонця,  її  охопило  передчуття  недоброго,  боялася  заснути.  Годині  об  одинадцятій  вийшла  на  вулицю,  постояла  кілька  хвилин  на  свіжому  повітрі  й  незчулася,  коли  вже  йшла  тією  стежкою,  що  першого  дня,  йшла  мимоволі,  підкоряючись  чиємусь  бажанню.  Зрештою  вийшла  на  галявину,  і  серце  її  завмерло;  вона  вже  була  тут,  була  уві  сні.  Скроні  її  пульсували  гарячою  кров’ю,  тукати  вона  не  могла,  вона  не  могла  поворухнутись,  вона  не  підвладна  собі.  Хтось  керує  нею.  Але  хто?  Цієї  миті  ясно  побачила  дракона,  що  зазирає  в  її  очі.  Дракон!  Дракон  кликав  її,  вона  прийшла  сюди  через  нього!  По  цій  думці  марево  зникло,  вона  стояла  у  полоні  жаху.  Відчула,  що  починає  падати  у  безодню  несвідомого,  востаннє  свідомість  спалахнула  на  долю  секунди  від  гострого  болю,  коли,  падаючи,  вона  вдарилася  скронею  об  щось  тверде…
…  Прокинулась  у  ліжку,  сонце  стояло  високо,  вона  зраділа  –  це  тільки  сон!  Вона  ж  була    у  лісі,  а  тепер  тут.  Вимушено  посміхнулась  і  відразу  відчула  біль:  шкіра  на  лівій  скроні  була  розсічена…
–  Галю,  Галю,  ти  мене  чуєш?  Так,  так,  це  я.  приїдь  негайно,  я  прошу  тебе.  Я  не  знаю,  що  робити.  Я  хочу  їхати  звідси,  мені  страшно.  Коли?  Добре,  я  зустріну  тебе  на  станції.  
Від  залізниці  до  пансіонату  було  недалеко.  Подруги  йшли  пішки.
–  Розумієш,  найголовніше  те,  що  крім  тебе  я  цього  нікому  не  можу  розповісти.  Це  схоже  на  божевілля.
– І  не  треба  нікому  розповідати.
– А  що  ж  мені  робити,  Галочко?  Це  стає  небезпечно  для  мене.  Може,  ч  дійсно  з  глузду  з’їхала?  Піти  до  лікаря?
– Знаєш,  що?  Давай  перевіримо  вночі:  коли  тобі  знову  щось  присниться,  я  буду  поруч  і  розбуджу  тебе.  Або  інакше…  Підемо  разом  на  ту  галявину.  Можливо,  ти  просто  не  пам’ятаєш,  як  прийшла  назад.  І  якщо  це  дійсно  так,  тоді  звернешся  до  лікаря.  Добре?
– Так,  так  ти  правильно  вирішила
– Інакше  твої  галюцинації  не  залишать  тебе.  Ну,  чого  носа  похнюпила?
– Ой,  Галочко,  що  б  я  без  тебе  робила?  Відтоді,  як  Валентин  залишив  мене,  ти  завжди  мене  підтримувала…  Єдина  ти.  Я  ніколи  не  забуду,  що  ти  врятувала  мені  життя.  Самогубство  –  це  ж  гріх.  Так,  Галочко?
– Ну,  не  згадуй!  Що  було  –  те  було.
Ввечері  подруги  пішли  до  лісу,  однак  Марія  не  могла  відшукати  тієї  стежки.  Вони  повернулися  додому  ні  з  чим.
– Бачиш,  напевно,  ти  і  не  була  в  лісі.  Постояла  п’ять  хвилин  перед  корпусом  та  й  пішла  спати.
– А  скроня?
– Може,  ти  розбила  її  об  ліжко?
– Не  знаю…
…  Обличчя  жриці,  очі…  Такі  знайомі  очі!  Вона  ніяк  не  могла  пригадати,  де  бачила  їх!  Знову  її  штовхають,  вона  падає…  Галявина…  Жах…  Дракон…  Очі!  Драконові  очі!  Жриця  і  дракон  мають  одні  і  ті  ж  очі!
– Прокинься,  Маріє,  чуєш?  –  подруга  вдарила  її  по  обличчю,  Марія  розплющила  очі  й  побачила  Галю,  яка  схилилася  над  нею,  –  ти  так  кричала!
– Галю,  я  бачила  очі!
– Що-що?
– Я  бачила  очі!  Та  жінка  і  дракон  мають  одні  очі!
– Як  це?  Одні  на  двох?
– Не  знаю.  А  може…  може,  вона  і  є  дракон?
– Не  кажи  дурниць!  Знаєш,  я  справді  хвилююся  за  тебе.  І  краще  тобі  піти  до  лікаря,  інакше  ти  зовсім  збожеволієш!
– Але  ж,  Галочко,  я  не  божевільна?!
– Звичайно,  вірогідніше,  у  тебе  невроз.  Ну,  я  так  вважаю.  Завтра,  вірніше  сьогодні,  купуємо  квитки  та  їдемо  додому  найближчим  поїздом.  У  мене  є  знайомий  психіатр,  хай  він  подивиться  тебе.
Купити  квитки  виявилося  неважко,  хоча  в  касі,  як  звичайно,  не  було.  Та  на  руках  можна  було  навіщо  вибирати.  Мали  їхати  наступного  дня  о  сьомій  вечора.  Повідомили  адміністрації  пансіонату  про  від’їзд.  Марія  поскладала    всі  свої  речі,  а  Галя  шуткувала,  сміялася  з  Марії,  говорила,  що  та,  очевидно,  збирається  провести  добу  на  вокзалі.
– Мені  так  моторошно.  Справді,  я  б  краще  провела  цю  ніч  на  станції.  Чомусь,  у  мене  недобре  передчуття,  –  відповіла  на  це  Марія.
Вона  довго  боролася  зі  сном,  боялася  заснути,  сиділа  на  ліжку,  підібгавши  ноги.  Галі  довелося  вкладати  її,  наче  малу  дитину,  вкрила  ковдрою,  погладила  по  голові  і  сказала:  «Спи».
…  Знову  натовп  людей.  І  пісня.  І  жриця.  Знову  над  проваллям  вона  зводить  над  Марією  руку,  щоб  штовхнути  її,  але  Марія  знає  наперед  все,  що  буде.  Вона  вирішила  будь-що  розглядіти  обличчя  цієї  жінки,  була  впевнена,  що  впізнає.  Жриця  зводить  руку,  Марія  ухиляється,  червоне  світло  смолоскипів  вихоплює  з  темряви  обличчя  жриці.  Марія  вражено  скрикує:  «Галю,  не  роби  цього»  –  і  враз  прокидається.  Над  нею  стоїть  Галя.
– Галю,  я  бачила…
– Я  знаю.  І  скажу  тобі.  Я  спочатку  не  знала.  Я  боялась,  що  ти  пізнаєш  мене  раніше,  ніж  можна  буде,  але  тепер  –  можна.  Тобі  ніхто  не  повірить,  ти  –  божевільна.  Ти  думаєш,  чого  мені  тут  дозволили  залишитися  з  тобою?  Я  розмовляла  з  головним  лікарем  і  попередила  його  про  стан  твого  здоров’я.  
– Галю,  це  неможливо.  Що  я  тобі  зробила?  Скажи,  це  неправда?
– Це  правда.  Все  реально.  Чи,  може,  тобі  слід  зовсім  розбити  голову,  щоб  ти  повірила?  Я  ж  попереджала  тебе  –  не  крутися  біля  Валентина!  Він  мій!  Одначе,  тобі  виявилося  недостатньо  твоїх  кавалерів,  ти  відібрала  його  в  мене.  Я  змогла  розлучити  вас.  І  хоча  він  не  повернувся  до  мене,  та  й  з  тобою  більше  не  буде.  Але  мені  цього  замало!  І  я  чекала,  щоб  помститися,  проте,  навіть  страждаючи,  ти  лишалася  недосяжною  для  мене,  я  не  мала  сили  над  тобою.  Але  врешті  ти  зробила  помилку  –  коли  наїлася  таблеток,  щоб  отруїтися.  Відтоді  твоя  душа  втратила  ореол  недосяжності,  стала  відкритою  для  мене.  Пригадай,  коли  вперше  прийшов  твій  дракон?  Тієї  ж  ночі,  як  ти  відкрилася  гріхові.  Тепер  моя  влада  над  тобою  повна.  Я  вип’ю  твої  очі,  я  заберу  твій  голос,  твоє  дихання…  Твоїми  очима  заворожу  Валентина,  твоїм  голосом  заговорю  його  серце,  твоїм  диханням  заколишу  його  волю.  Він  буде  мій!
– Ти  –  відьма?!
– Відьма,  ну  то  й  що?
Марія  кинулась  до  дверей,  але  вони  були  зачинені,  вона  кликала  на  допомогу,  вона  билася,  заламуючи  руки,  хотіла  вискочити  у  вікно,  та  на  першому  поверсі  на  вікнах  стояли  грати  –  проти  злодіїв.  І  тепер  вона  почувалася  у  пастці.  Вона  стояла  посеред  галявини  у  нетрях  дикого  лісу,  чорний  дракон  кружляв  над  нею  в  чорному  небі…
…До  кімнати  увійшла  Галя  з  лікарем,  за  ними  –  кілька  чоловіків…
…Жриця  звела  над  Марією  руку…
..Марія  впала  на  підлогу  і  голосно  закричала:  «Не  роби  цього!»  Чоловіки  швидко  скрутили  її.
– Ви  вчасно  встигли  нас  попередити,  Галино  Василівно.  Дякуємо.
– Немає  за  що.  Я  все-таки  сподівалася,  що  ми  зможемо  повернутися  до  міста,  а  там  я  поведу  її  до  психіатра,  але  так  сталося…
– І  так  навіть  краще.  Їй  нададуть  кваліфіковану  допомогу.  Ви  побудьте  з  нею,  я  повідомлю,  куди  слід.
Всі  вийшли  з  кімнати.
…  Чорний  дракон  скрутив  її  своїм  хвостом,  нахилив  до  неї  свою  голову…
…Галя  схилилася  над  Марією…
– Дивися,  дивися  на  мене.  Це  останнє,  що  бачать  твої  очі!
…  Зірки  ставали  все  меншими,  меншими…  розпечені  очі-вугілля  драконові  зникали.  Темно…
– Твій  голос!
…  Марія  трясонула  головою,  противлячись.  Хотіла  щось  крикнути,  та  повітря  вилетіло  з  неї  німе…
– Це  був  останній  твій  подих,  Маріє…
…  Ввійшов  лікар,  за  ним  –  бригада  швидкої  допомоги.
– Лікарю,  це  так  жахливо!  –  кинулась  до  нього  Галя.  –  Вона  так  пручалася,  я  нічого  не  могла  вдіяти,  я  не  могла  її  втримати,  вона  вдарилась  головою  об  підлогу.  Здається,  вона  мертва…
– Ой,  лихо!  Я  повинен  був  передбачити  це.  Треба  було    залишити  кілька  чоловіків  біля  неї…
…  Пізніше  по  дорозі  на  станцію  лікар  втішав:
– Галино  Василівно,  не  картайте  себе,  ви  не  винні!  Ви  самі  на  грані  зриву.  Від  шоку  у  вас  навіть  голос  змінився.
– Ви  вважаєте?


                                                                                                                                                                                                                             2008
м.Рівне

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912088
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2021

Зима

Зима,  зима  -

 добра  нема.

 Чому  нема?  

Тому  що  от

 тепер  зима.

 Тому  й  нема.

Та  все  дарма,

 прийде  весна.

 Якої  нині  ще  нема.  

Чому  нема.

 Бо  ще  зима...

Тож  не  сумуй,

 не  плач  і  не  ридай

,от  весну  ти

і  виглядай!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901566
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2021

Йдучи, йду …

Йдучи,  йду  ...


Йдучи,  йду.  Тонко.  тінню  зливаюся  з  прозорістю  старого  парку,  ледь  доторкнувшись  до  його  поріділого  листя.  Там  падаючим  листям  шепочуть  птахи  про  свої  мрії  в  тумані  ночі.  Там  місяць  сплітав  нам  колись  мережива  сяйв,  і  завмирало  серце  від  близькості  твоїх  улюблених  очей.  Там  липи  вікові  досі  зберігають  наші  слова  німі.  Ми  їх  сказати  один  одному  так  і  не  зважилися  про  те,  що  стати  мало,  але  так  не  сталося,  на  дно  душі  лягло,  перехворіло.  А  роки  очікування  заснули,  заспокоєні  виплакані  гіркотою  ночей  без  сну,  залишивши  відлуння  давнього  болю  та  крапок  слід  неправильних  відповідей,  поспішних  ,  невірних  висновків
                               нам  на  двох.  ...

Йдучи,  йду.  Оглянусь,  подивлюсь,  нічого  не  залишилося?  Може,  шарудіння  кроків  твоїх  в  глибині  листопада  почую,  може,  ніжність  твою,  стікаючу  з  пальців  на  пасма  волосся  принесе  мені  з  минулого  вітер?  Або  ім'я  твоє  повторить  на  прощання  -  рідне  співзвуччя.  Сколихнеться  бажання,  як  раніше,  як  раніше,  як  пам'ятаю,  впертою  лінією  щоки  торкнутися  -  зігріти  себе  диханням  твоїм.  Доторкнутися  до  лінії  плеча  -  в  неймовірній  ніжності  розтанути.  Знову  до  лінії  долі  твоєї  доторкнутися  випадково,  тієї,  що  вздовж  долоні  і  навічно,  знаючи:  ніколи  їй  не  збігтися  з  моєю  ...  Ти  вміла  любити  і  розуміти,  навіть  якщо  я  пророкував  розлуку,  і  навмисне  не  тримала  мене  за  руку,  знаючи,  що  повернуся  до  тебе  знову.  Ти  душею  могла  мене  читати  -  відчувати,  як  в  лабіринтах  думок,  я  своє  світло  шукаю,  свою  дорогу,  до  тебе  вона  веде  -  такий  результат.  Що  залишається  нам?  Тепер  трохи:            
                               від  любові  не  відреклися.

Йдучи,  йду.  Серце  своє  тобі  залишаю,  не  оглядаючись,  без  всяких  сумнівів.  З  тобою  воно  поруч,  де  б  я  не  була,  де  б  не  призначила  доля  нам  перебувати.  Значить,  надія  мені  буде  за  ним  хоч  через  тисячу  років  повернутися,  тобі  -  причина  залишиться  цю  тисячу  років  мене  чекати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882323
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2020

НОВОРІЧНИЙ ШЕДЕВР

Одного  разу  ...  тридцять  років  потому  ...  Частина  2

НОВОРІЧНИЙ  ШЕДЕВР

Вранці  вона  прокинулася  від  тиші.  Злякалася:
-  Чому  не  дзвонить  будильник?  Проспала,  все  проспала  ...
Сон  зник  раптово.  Пахло  кавою,  за  вікнами  шуміло  море.
-  Ах,  так  ...  Я  ж  тепер  в  казці  перебуваю,  -  згадала,  посміхнувшись.  Знову  заплюла  очі,  відчула,  як  його  губи  доторкнулися  до  скроні.  Відірвавшись,  тихо  прошепотів  їй:
-  Сьогодні  закінчується  наше  з  тобою  третє  десятиліття  ...  Тридцять  років  ...  Відкинувся  на  подушку  поруч.  Обняла  його  за  плечі,  голову  поклала  звично.
-  Пам'ятаєш  наш  перший  Новий  рік?  У  нас  тоді  навіть  ялинкових  прикрас  не  було  ...
Ти  ножицями  різала  дощик  і  прикрашала  маленьку  ялинку  -кілька  гілочок  на  столі,  пам'ятаю,  -  відгукнувся  їй  в  унісон,  -  але  сьогодні  спати  часу  немає  ...  І  кухні  немає,  і  плити.  Тільки  ми  і  море  ...
Здавалося:  узбережжя  належить  їм  одним.  Чайки  покірно  віддали  їм  на  час  частину  свого  простору.  Легко  злітаючи  з  хвилі,  в  небо  спрямовувалися,  поверталися  ...  Ці  двоє  теж  поверталися  в  їх  далеке  минуле,  що  нахлинуло  хвилею.  Забирала  стихія  дрібниці  проблем,  суєту,  залишивши  їх  двох  на  березі  життя  -  головне  одне  для  одного.  Тепло  рідної  руки,  блиск  улюблених  очей  ...  як  завжди,  і  як  вперше  ...  так  казково  і  так  реально  ...
День  рухався  до  завершення,  стрілки  годинника  наближалися  до  заповітного  числа.  Сьогодні  -  виключення  з  сімейної  традиціії  ...  Так  адже  казка  -  жанр  особливий  ...  Хіба  чекаємо  чудес  ми  в  новорічну  ніч?  Телефон  вивів  зі  сплячки  за  кілька  хвилин  до  заповітної  риси  відліку  нового  часу.Задзвонив  відчайдушно  ...  Почули  голос  сина:
-  Мама,  далеко  ви?  Зібралися  вже  всі  за  столом,  чекаємо  вас,  ніяк  дотелефонуватися  не  могли  ...
-  Далеко,  синку.  Ми  на  березі  морському.  Сюжет  новий  вирішили  з  батьком  написати,  придумали  ...
-  Де?  -  голос  сина  поперхнувся  від  несподіванки.  Вона  почула  тишу  за  столом.  Самій  раптом  стало  тривожно:  там  сини,  внуки,  ялинка  виблискує  вогнями  ...  Раптом  голос  іншого  сина  боязко  вимовив:
-  Гірко!  Що  додати?  Гірко!  -  тепер  усі  кричали  в  телефонну  слухавку:  "Щастя!  З  Новим  роком!  Ура,  батьки!  Ось  це  придумали!"
-  Мамі  солодко  буде,  я  шампанське  відкоркував,  столу  немає,  як  у  вас,  на  каменях  біля  самого  моря  ми,  чуєте,  як  воно  шумить,  зірки  замість  ялинкових  гірлянд  ...  Радості  вам,  діти,  всім  нам  радості!  -  впевнений  батьківський  голос  заспокоював.  Свято  продовжується…
Кажуть:  "щастя  -  мить.  Тільки  йти  до  нього  довго  і  важко".  Він  цілував  її  улюблені  губи  -  аж  голова  йде  обертом.
-  Це  казка  наша,  -  тихо  йому  шепотіла,  -  щастя  ти  моє  ...
Зірки  посміхалися  з  неба,  море  дарувало  срібло  місячної  дороги  ...  І  десь  поруч  з  ними,  за  спиною,  стояли  тридцять  прожитих  років  -  невидимі  співавтори  їх  новорічного  шедевра

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876083
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2020

Коли Господь створив людину

…Коли  Господь  створив  людину,
Шматок  малий  лишився  глини.
-  Що  хочеш  ти,  -  спитав  Творець,
Щоб  я  зліпив,  Адаме  любий?
-  Мені  на  голову  вінець  -
Корону  Щастя  –  дай,  щоб  згуби
Я  не  зазнав  в  своїм  житті!
Творець  помовчав  в  співчутті,
І  глину  в  руку  вклав  Адаму.
І  долю  з  тих  часів  свою  
Самі  вінчаємо  ми  –  в  драму,
Чи  в  мед,  чи  в  спочин  у  раю
Ту  глину  гарно  виминаєм.
І  те,  що  зліпим,  -  те  і  маєм…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867052
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.03.2020

Два птаха

..Два    сніжних    птаха,    мов    би    хмарки    з    плоті,
Пливуть    по    темнім    дзеркалу    води,
Стомились    в    дальнім    і    важкім    польоті,
Та    раді,    що    уникнули    біди.

Сплелися    ніжно    шиями    у    танці
Кохання    й    вірності,    що    людям,    за    взірець,    
Дав    перед    творенням    Адама,    наостанці,
Любові    прикладом    всевидящий    Творець.

Бо    знав,    що    ми    уклонимось    із    шляху
Прямого    й    світлого,    й    підем    на    хибну    путь,
Тож    дав    нам    для    нагадування    птахів,
Які    що    мають    –    свято    бережуть.

Благословенні        безліччю    турбот,
Повінчані    у    кільцях    дальніх    летів,
Освячені    поборенням    незгод,
Записані    в    сонетах    у    поетів

Вони    свою    не    кинуть    пару    в    мить,
Коли    прийде    біда    в    червоних    плямах,
Коханому    останню,    щоби    жить
Він    міг,    дарують    їжу.    І    за    замах

На    спокій    милого    вони    готові    стать,
Не    важачи    на    смертну    небезпеку,            
Грудьми    до    бою.    І    оберігать
Своє    гніздо    і    пташенят    у    спеку,

І    дощ,    і    вітер.    А    коли    вже    смерть
Життя    комусь    обірве    нитку    з    пари,
То    інший    –    там    лишається    чекать
В    самотності,    де    милий    спить    товариш…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841946
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.07.2019

Коли приходиш ти

Коли  приходиш  ти


Коли  приходиш  ти  -
Зриваєш  серця  спокій
І  я  палю  мости
Нехай  згорять  на  попіл.

Приспів  :
Немає  болю,  ні  жалю
За  тим  майбутнім  чи  минулим
Усе,  що  було  підпалю
Щоб  з  димом  ввись  майнуло.

Коли  приходиш  ти  -
Приходить  біль  з  тобою
І  я  біжу  в  світи  
Шукаю  там    спокою.

Коли  приходиш  ти  -
Безсило  опускаю  руки
Коли  приходиш  -  то  не  йди,
Бо  так  втомився  від  розлуки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841945
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.07.2019

Літо є, і літо буде!

Літнє  повітря  прозоре,  світле,  по-особливому  яскраве.  Синє-синє  небо  здається  чистим,  бездонним.  Звільнилося  воно  від  хмар-роздумів  про  неможливе.  Знову  кличе  в  свої  вершини.  Туди,  де  тиша,  де  живе  твоя  мрія.  Душа  прокидається  від  зимового  заціпеніння,  йде  від  печалі  довгих,  засніжених  ночей.  Мерехтливі  вогні  свічок  -  мовчазних  твоїх  співрозмовників,  гаснуть.  Навіщо  вони,  якщо  яскраві  сонячні  промені  заповнили  твій  простір  до  краю?  Вдихнеш  цього  свіжого  повітря,  напоєного  літнім  трепетом  оживає  земля,  зрозумієш  відразу:  ти  -  частина  цього  радісного  світу,  він  тобі  належить.  Думки  знову  вибрикують,  піднімаючись,  зухвалість  будять  в  тобі  впевненість  бути:  потрібним,  любимим  для  неї,  одним,  в  перехресті  стежок  і  доріг,  що  тебе  знайшли  ...  Заплющені  очі,  забуті  сумніви  хуртовин  безпросвітних  опівночіних  ...  Хтось,  десь  точно  так  же  заплющує  очі  від  захвату:  ти  є  у  нього.  Тоді  шепочеш,  до  вітру  звертаючись:
-  Вітер,  сильний  ти,  віднеси  їй  мої  визнання,  доторкнися  її  ніжністю  моєю,  бо  краща  вона,  рідна  вона,  улюбленена  вона,  обрана  вона  ...
Денне  світило  просиш:
-  Сонце,  зігрій  її  ...  На  шляху  своєму  він  знати  повинен:  її  дочекаються,  всупереч  дощів  та  снігопадів,  сумам  і  сумнівам,  єдина  вона  ...
Стрілки  годинника  не  зупинять  свій  рух,  переступивши  межу  часу  весняного  пробудження,  наближаючи  мить,  коли  відстань  наше  скоротиться  до  помаху  моїх  вій.  Зволожіє  твій  погляд.  Замрить  у  захваті  цього  здобуття.  Вистраждали  ми,  всі  гіркі  чаші  випиті  нами,  йшли  від  холоду  заметів.  Врятувала  мене  твоя  рука.  І  тільки  нам  відомо,  як  подолали  ми  це  ...  Значить,  літо  -  нам  з  тобою  нагорода:  у  тебе  вистачило  сил  іти  до  мене,  у  мене  -  терпіти,  вірити  тобі  і  чекати  ...  Бо  ...  люблю  тебе!  Ось  це  так!  Літо  є,  і  літо  буде.  Так!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841738
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.07.2019

Сад

Сад




Я    –син    землі,    люблю    всі    пори    року:
білу    зиму    і    жовтий    листопад,    
червоне    літо,    весну    синьооку
як    теплим    травнем    розцвітає    сад.
Тягар    зимовий    поскидавши    з    себе
дерева    раді,    що        весна    прийшла,
і    тягнуть    руки    –    віти    аж    до    неба,    
і    просять    в    Бога    сонця    і    тепла,
Стоять    поважно    посивілі    вишні
вглядаються    в    далеку    синю    даль
немов    дівчата    з    вечорниців    вийшли
в    руках    тримають    скинуту    вуаль.
Неначе    люди,    що    стомились    бігом
сплять    яблуні,    облиті    молоком,
 і    сіють    пелюстками    –    білим    снігом
вкривають    гашеним    вапном.
Земля    убралась    килимом    зеленим
нема    йому    ні    краю,    ні    кінця,    
про    щастя    мріють    сливи-наречені
засватані    зібрались    до    вінця
Вінком    жовтавим    світиться    калина,
у    гурт    побігли    і    її    кортить,
ось-ось    суцвіттям    вкривається    малина,
весь    сад    буяє,    квітне    і    пахнить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833054
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.04.2019

В моїм світанковім краю!

В  моїм  світанковім  краю!



Тихесенько    вітер  колише    вербовії    віти,
Світанком    соромлені    зорі    сховались    за  хмари.
Ранковим    туманом  сповитії    зрошені  квіти,
Настроює    сонечко    струни  своєї  гітари.
І    нам    не    минути    ту    мить    як    заграють    куранти,
Природа    і    люди        перервуть        всі        солодкії        сни,
І    знов    замайорать        прийдешнім    життям    секунданти,
Весняна    дуель    вже    на    часі,    і    ти    її    не    зупини.
Вставай,        розпрямляй        свої        крила,        розгинайся        і        дій,
Уперто        крокуй    до    мети    і        долай        перепони.
Для  щастя    родини,  Вітчизни    і    живи  ти    і    мрій,
І    з    Богом    у    серці    тобі    не      страшні  ті    кордони,
Що    їх        позносило        вчорашніми        злими        вітрами.
Бо    є    ще    надія    що    син        буде        жити        для        мами,
Із    старанням    бджолиним    летітиме    до    вівтарю.                                
Сонечко    знов    засіяє    в    моїм    світанковім    краю!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827855
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.03.2019

КОХАННЯ

КОХАННЯ  

Здавна  поети  наламали  дров  -
для  них  любов  -  то  почуття  й  зітхання,
любов  я  ж  поділяю  на  любов,
і  зовсім  протилежне  -  на  кохання.

Шукаю  власний  погляд  на  оте,
що  змушує  людей  родитись  знову,
про  звичне,  так  жадано-золоте
я  спробую  сказати  новим  словом.

Кохання  є  нестерпний  гіркий  мед,  
солодка  сіль,  насипана  на  рани.
То  вічний  зов,  який  веде  вперед
в  нестерпні  муки,  довгі  до  нестями.

Кохання  є  незнані  біль  і  шок,
нечутна  смерть  всебажаної  муки,
то  повінь  почуттів  бурхливих  вод  
І  дикий  страх  майбутньої  розлуки.

Кохання  то  є  буйство  всіх  бажань,
то  синтеза  небесного  й  земного,  
то  інтеграл,  що  переходить  грань,  
нестерпні  жорна  таїнства  людського.

Кохання  є  природний  крик  душі,
Жаданий  біль,  що  каторгою  зветься.
Наркотик  насолоди  і  гріхів
Ланцюг  яких  ніколи  не  порветься.

Кохання  є  цілюче  джерело
свята  вода  із  чистої  криниці,
то  згусток  небуття,  яке  прийшло
з  самих  глибин  зпресованої  миті.

Кохання  є  вулкани  почуттів
То  повінь  і  апофеоз  бажання.
Нектар  одвічних  мук  і  елексір,
цикути  нелюдського  поривання.

Нектар  кохання  п'ємо  знов  і  знов,
як  сік  берези  із  лісів,  без  краю.
спитай  мене  -  "А  що  ж  таке  любов?"
І  я  скажу:  їй-Богу,  я  не  знаю"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827420
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2019

Чому?

Реальність  та,  що  чую,  знаю,  бачу,
жить  не  дає  ні  серцю,  ні  уму
Коли  сміюся  –  означає  плачу,
одне  питання  задаю  –  чому?

В  часи  славенні  князя  Ярослава
коли  Європа  впала  у  пітьму,
найбільшу  в  світі  маєм  ми  державу
та    втпратили.  Питання  є  –  чому?

Як  не  дивись  –  чи  здалеку,  чи  зблизька
на  історичну  нашу  давнину  –
простий  народ  пішов  в  козацьке  військо
а  старшина  –  до  польського.  Чому?

Богдана  не  любили  твердолобі
бо  не  шукав  він    прислужить  кому
Посольства  слав  тоді  по  всій  Європі,
та  нас  ніхто  не  визнав.  Чому?

Як  тільки  впала  вся  царизму  товща,
всі,  хто  хотів,  покинули  тюрму
Пішли  з  Русі  Фінляндія  і  Польща
А  ми  ще  рік  вагалися.  Чому?

Коли  царя  ми  славили  куранти,
був  час  на  вибір  –  в  літо  чи  в  зиму.
Європа  вся  пристала  до  Атланти
а  ми  зв’язалися  з  німцями.  Чому?

Свавілля  дике  і  властей    жадоба.
перетворили  Україну  на  тюрму
Під  ним  ішли  мільйони,  як  худоба
Зате  вождів  ми  славимо.  Чому?

В  Сибір  щодня  летіли  ешелони,
щоб  знищить  хлібороба,  мов  чуму
З  голодомору  вмерли  сім  мільйонів  –
але  простів  не  було.  Чому?

Коли  свобода  почала  світати,
і  всі  народи  кинулись  від  сну,
а  незалежність  вже  взяли  прибалти
у  нас  застою  заповідник  був.  Чому?

Хоч  самостійність  ми  рекламували,
та  влада  не  змінилась  на  тому,
бо  всі  очима  кліпали  й  мовчали
І  знов  таке  питання  –  а  чому?

Щоб  мати  незалежності  основу,
ідея  мусить  помагать    цьому
Всі  нації    шанують  рідну  мову  –
а  ми  чужу  шануємо.  Чому?

Реформи  зверху  і  стремлінка  знизу
поклали  переустрій  усьому
Європа  Східна  настала  на  кризу
а  в  нас  вона  у  наступі.  Чому?

Трагічно  те,  що  відповіді  знаю,
бо  вмію  відрізняти  світло  й  тьму.
Тоді  для  чого  серце  своє  краю
Кого  питаю  я  –  чому?  Чому?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827326
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.03.2019

Весна

Упав  з  календаря  лютневий  день  останній,
закінчив  строки  зимового  сна.
Почався  березень  –  провісник  зміни  ранній:
почнуться  пологи,  і  зродиться  весна.

Щодня  все  вище  золота  тарілка
все  більше  світла  і  коротші  сни.
Побігли  соки  з  кореня  до  гілки  –
земля  вагітна  з’явою  весни.

Повітря  повнить  простір  ще  не  орний,
весняним  шумом  падає  до  ніг.
Ще  біле  поле  переходить  в  чорне  –
холодний  дощ  добив  збруднілий  сніг.

З  теплом  все  більш  чорнішає  береза,
по  річці  плилуть  криги  –  острівки,
тепло  і  холод  на  своїх  терезах
влаштують  ускрізь  перегонки.

Весною  пахне,  наче  хлібом  вранці,
з  країв  південих  клекіт  долина.
розтанув  сніг,  як  цукор  в  чайній  склянці,
шумить  вода,  як  з  колеса  млина.

Стоять  повсюду  тисячі  Венецій,
на  пухлих  брульках  сонце  виграва,
а  на  підгірках  вигрітих  трапецій
спішить  підвести  голову  трава.

Бджолиним  дзвоном  оживає  вулик,
кричать  весною  п’яні  горобці,
в  старе  гніздо  сорока  гілку  тулить
ворони  бродять,  як  сліпі  старці.

Свого    зове  насторливо  синиця
шуліка  канька  над  своїм  гніздом
в  дуплі  газдує  дятел,  як  годиться,
спішить  дроздинка  за  свої  дроздом.

Весні  радіють  люди  при  нагоді,
позбутись  із    Велекодня  гріха
Мене  ж  не    ваблять  зміни  у  природі,
душа  моя  безрадісно  глуха.

Душа  чекає  –  перемін  шаленних  –
як      мелионом  покриває  виднокруг.
Душі  бракує  запах  трав  зелених,
а  також  цвіту  вишень  у  саду.

Бджілка  покине  за  нектаром  вулик
під  щебет  ластівки  прокинуться  від  сна
як  я  почую  перший  кув  зозулі,
тоді  почнеться  на  душі  весна

коли  у  жилах  знову  кров  забродить,
і  серце  защемить  від  тісноти
тоді  весна  до  мене  в  душу  входить,
як  соловейко  тьохне  з  темноти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827323
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.03.2019

Свої гріхи

Свої  гріхи

Свої  гріхи  ти  сам  спокутать  мусиш,
та  сумнів,  наче  звір,  мене  гризе:
О  Господи,  за  що  ти  нас  не  любиш?
О  Боже  праведний,  чого  нам  не  везе?

Любов  Господня  –  без  кінця  і  краю,
та  не  дається  всяким  далебі
бо  Бог  завжди  тому  допомагає,
хто  є  не  ворог  і  йому,  й  собі.

Коли  я  бачу  нації  руїну,
то  відповідь  влаштовує  на  всіх,
що  Бог  не  любить  нашу  Україну
за  неспокутий  історічний  гріх.

Карає  Бог  десницею  своєю
і  тим  усяким  сущим  воздає
за  те,  що  ми  зневажили  ідею
яка  основу  нації  дає.

За  те,  що  ми  забули  Боже  слово
і  волю  всім  гріхам  дали,
за  те,  що  ми  плюндруєм  рідну  мову
й  чужу  до  вжитку,  як  свою  взяли.

За  те,  що  тільки  молимось  з  нагоди,
стежки  забули  всі  у  Божий  храм,
за  те,  що  ми  цуралися  злагоди,
яку  найбільше  бракувало  нам.

За  те  ви  всі  терпіли  супостата,
і  тим  самим  призріли  Божий  гнів,
за  те,  що  йшли  з  сокирою  на  брата
натомість  разом  йти  і  бити  ворогів.

За  те,  що  церкву  зрадили  екзарки
свою  зреклися,  а  чужу  дали,
за  те,  що  всі  провідники-єрархи
не  тими  нас  дорогами  вели.

За  те,  що  до  чужих  вождів  хилились
і  їм  на  поміч  посилали  рать,
за  те,  що  ближнім  хлібом  не  ділились,
а  прагнули  як  більше  обідрать.

За  те,  що  ми  трималися  чужинців,
а  не  шукали  власний  шлях  життя
і  через  те  мільйони  українців
пішли  від  нас  в  одвічне  небуття.

Не  невезіння  Україну  губить,
а  ми  самі.  Ми  всі,  до  одного.
То  ж  не  грішіть,  що  Бог  наш
нас    не  любить,  -
Це  ми  не  любим  Господа  свого!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827024
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 27.02.2019

Передвиборче гадання

Передвиборче  гадання

Берег  лівий,  берег  правий
Хто  не  зліва  -  той  не  правий.
А  хто  правий?  Той  хто  править?
Чи  брехнею  народ  травить...
Тут  обирай  не  обирай,  
Та  не  отримаєш  ти  рай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825635
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.02.2019

Любов

Любов




Напишу  я  тобі  про  любов,
З  надією,  що  зрозумієш  ти  моє  бажання
звертаюся  до  теми  знов  і  знов,
та  бачу  марність  я  свого  старання.

Як  людство  із’явилося  на  світ-          
Любов  постала  таємниць  безкраєм.  
Злетіли  миттю  сотні  тисяч  літ,  
Але  розгадки  досі  ще  не  має.

Одної  правди  не  бува  для  всіх,    
загальне  не  завжди  для  нас  потреба.
Так  і  любов  -  то  праведне  чи  гріх  -
конкретно  кожен  визнача  для  себе.

Одна  проблема  ятрить  суть  мою    
І  закипає  гнівом  благородним:
чого  це  Бог,  створивши  нам  сім`ю,
зробив  любов  страшним  гріхом  господнім?

Чому  Адам  із  Євою  в  раю
по  волі  Бога  мусили  би  жити,
забувши  про  сполученість  свою,
яку  спровокував  Змій-Спокуситель?

Чому  у  рай  немає  вороття,
а  людство  все  -  то  є  гріховні  діти?
Не  Бог,  а  гріх  чому  дає  життя      
І  визначає  все  на  білім  світі?

На  пошуки  до  мудрості  пішов  –
я  Біблію  читав  з  начал  і  до  краю,
бальзаму  для  душі  я  тут  знайшов,
а  відповідь  ще  й  досі  десь  блукає.

Здавна  поети  наламали  дров  -
для  них  любов  -  то  почуття  й  зітхання,
любов  я  ж  поділяю  на  любов,
і  зовсім  протилежне  -  на  кохання.

Шукаю  власний  погляд  на  оте,
що  змушує  людей  родитись  знову,
про  звичне,  так  жадано-золоте
я  спробую  сказати  новим  словом.
 
Кохання  є  нестерпний  гіркий  мед,  
солодка  сіль,  насипана  на  рани.
То  вічний  зов,  який  веде  вперед
в  нестерпні  муки,  довгі  до  нестями.

Кохання  є  незнані  біль  і  шок,
нечутна  смерть  всебажаної  муки,
то  повінь  почуттів  бурхливих  вод                                                
 І  дикий  страх  майбутньої  розлуки.

Кохання  то  є  буйство  всіх  бажань,
то  синтеза  небесного  й  земного,  
то  інтеграл,  що  переходить  грань,  
нестерпні  жорна  таїнства  людського.

Кохання  є  природний  крик  душі,
Жаданий  біль,  що  каторгою  зветься.
Наркотик  насолоди  і  гріхів
Ланцюг  яких  ніколи  не  порветься.

Кохання  є  цілюче  джерело
свята  вода  із  чистої  криниці,
то  згусток  небуття,  яке  прийшло
з  самих  глибин  зпресованої  миті.

Кохання  є  вулкани  почуттів
То  повінь  і  апофеоз  бажання.
Нектар  одвічних  мук  і  елексір,
цикути  нелюдського  поривання.

Нектар  кохання  п'ємо  знов  і  знов,
як  сік  берези  із  лісів,  без  краю.
спитай  мене  -  "А  що  ж  таке  любов?"
І  я  скажу:  їй-Богу,  я  не  знаю".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825377
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2019

Тому що я люблю тебе….

Я  не  дам  тобі  жити
без  мене.
 Громовим  листопадним  листям      
чавитиму  твоє  плече.
Голотремтячим    гіллям  сататимусь
повз  горизонт  твого  обличчя.
Засипатиму  товщенним  снігом
усі  файли  пам`яті  про  нього.
Пекельним  вогнем  випікатиму
скрізь  із  себе  твої  сліди.
Закам`янілим  лебедем  з  неба    
упаду  до  ваших  ніг    тоді
як  цілуватимеш  ти  його.
Весняним  струмком  
проллюся  у  твоїх  споминах  
про  нашу  весну…
І  зірву  всі  греблі
на  твоїх  життєвих  водозбірах.
Літньою  спекою
зачавлю  тебе  голодом  кохання
А  ще:  
я  миттю  і  без  вагань
віддам  своє  життя
 за  те
щоб  Ти  була  щасливою
 з  Ним.
Тому  що  я  люблю  тебе….

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821191
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2019

Дивні люди. казка

Жили  в  одному  дивовижному  королівстві  Двоє  Дивних.  Та  й  як  їм  бути  звичайними,  якщо  все  королівство  складалося  з  ілюзій,  міражів  і  примар.  Воно  вечорами  мерехтіло  казковим  світлом,  оповите  павутинням  проводів  з  біжать  і  світяться  по  ним  якимись  -  чи  то  електронами,  чи  мегабайтами  сигналів.  Королівство  це  було  багатолюдним.  У  сірій  повсякденності  воно  було  дивним  чортовиллям,  і  впускало  до  себе  через  портал  після  проголошення  кожним,  хто  входять  особливого  заклинання.  Було  на  що  подивитися  в  цьому  королівстві,  хоч  весь  день  там  проходи  -  не  втомишся.  Все  світиться,  мерехтить.  Гортаєш  сторінку  за  сторінкою,  забувши  про  час.
Він  любив  квіти.  Вирощував  їх,  поливав,  радів  їм  ...  різним.  Розумів  красу  і  цінував  кожену  квіточку  за  неповторність  форми,  п'янкий  аромат  і  ту  особливу  енергію,  яку  випромінювали  вони.  Але  Йому  мало  було  захоплюватися  самому.  Тоді  Він  став  дарувати  цю  насолоду  людям.  Всім:  близьким,  далеким,  своїм,  чужим,  і  світ  ставав  для  всіх  від  цієї  радості  досконалішим.
Вона  любила  розповідати  про  все  на  світі:  як  літають  птахи,  як  світить  сонце,  про  хлюпання  морської  хвилі,  про  очі  коханого  чоловіка.  Плакала  разом  з  дощем,  і  тремтіла  із  листям  дерев
У  казках  все  відбувається  несподівано  -  негадано.  Одного  разу  це  сталося:  він  побачив  Її  погляд  і  подарував  їй  квітку,  яка  заговорила.  А  Вона  раптом  зрозуміла  його  монолог.  З  цього  часу  у  цих  Дивних  з'явився  особливий  спосіб  спілкування  -  мова  квітів.
Вечорами  розкішні,  важкі  в  своїй  красі,  троянди  були  нагородою  за  важкий,  пережитий  нею  день.  Єдність  квіткового  марнославства  -  букети  змушували  розглядати  їх  заворожено,  розуміти  символіку  «висловлювання»  цієї  єдності.
Вранці  на  підвіконні  чекав  її  оберемок  ромашок  -  це  означало:  Він  дарує  їй  Світло.  Днем  дарував  їй  Сонце  жовтого  кольору.  Увечері  -  квіти  опускаються  на  світ  сутінків.  Їх  в  її  житті  стало  так  багато,  що  вони  стояли  тепер  всюди:  на  столах,  на  вікнах,  на  каміні,  але  напрочуд  Її  не  покидало  відчуття  їх  недостатності.  Він  був  нескінченно  добрим.  Вона  -  нескінченною  вигадницею.  Це  були  Дивні  люди,  які  розуміли  мову  квітів.
Тихо  сміялася  Вона  від  радості,  приймаючи  їх,  і  уста  її  шепотіли:  дякую  тобі  ...
Обсипаючи  її  кожен  день  квітами,  він  дарував  їй  натхнення.  У  відповідь  вона  придумала  присвячувати  йому  слова,  які  тільки  їй  одній  належать  ...
Іронія,  яка  спостерігала  за  ними  з-за  рогу,  фиркала:
-  Ну  і  цінні  подарунки  -  квіти,  зелені  листочки.  Або  ще  краще  -  слова.Вони  -  взагалі-  звуки  ...
Та  не  зрозуміти  було  їй,  нещасній,  що  ці  Дивні  Двоє  дарують  один  одному  Радість  буття.  Вдячно  світилися  її  очі,  благородством  наповнювалося  Його  серце.  Знову  і  знову  він  знаходив  квіти  для  неї,  щедрим  був,  щоб  сяйво  її  очей  побачити  ...
У  кожному  Королівстві  живуть  піддані  своїм  життям.  Але  диваки  завжди  залишаються  такими,  навіть  в  казковій  цій  країні,  щовечора  стаючи  реально  щасливіше  на  маленький  крок  назустріч  один  одному.
Ми  думаємо,  що  щастя  ховається  за  сімома  морями.  Стривайте,  реалісти,  шукати  його  так  далеко.  Може  бути,  в  цьому  кроці,  в  оберемках  квітів,  в  теплому  слові  одного,  в  тому,  що  ти  потрібен,  і  є  щастя?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819515
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.12.2018

ДУША

ДУША


Є  люди  -  янголи  ,  з  відкритою  Душею  ,
Які  дарують  нам  свою  любов  ,
І  навіть  після  смерті  ,  за  ,,межею  ,,
Про  них  ,  лиш  згадка  ,  зігріває  кров  .

Є  люди-  демони  ,  що  сіють  зло  між  нас  ,
У  цих  ,  чорніше  -чорного  Душа  ,
,,Віщають,,  трубно  ,  ніби  ,,божий  глас  ,,  ,
Та  слово  їх  не  варте  і  гроша  !

А  є  ,  такі  собі  -  дволикі  ,  і  не  мало  ...
Пролізе  в  серце  ,  ніби  Древній  Вуж  
І  мастить  нам  по  пиках  нашим  салом  ...
Ці  ,  мають  при  собі  ,  по  кілька  Душ  !

Та  ,  що  для  друзів  ,  щира...скільки  можна  ,
Перед  народом  (  хай  би  він  осліп  ),
ДругА  Душа  ,  смиренна  і  набОжна  -
Ну  ,  чисто  вам  ,  перед  приходом  ПіП  !

Є  ще  одна  ,  що  на  англійській  ,,шпарить,,...
А  там  ,  хто  знає  ,  може  й  не  одна  ,
Бо  інколи  говорить  ,  ніби  марить  -
То  ...  Душі  вивертає  Сатана...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819151
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.12.2018

Передноворічні розмисли про час, про себе …

Передноворічні  розмисли  про  час,  про  себе  ...

Що  є  час?  Пісок  крізь  пальці.  Мовчання  між  рядками  років  ...  Шелест  впалого  осіннього  листя,  слідом  за  ним  тихий  шепіт  снігопадів  холодних,  зимових  хуртовин  тужливих  спів,  гіркоти  розлук.
Тече  собі  він  ...  Перегортає  днів  прожитих  сторінки.  У  туманну  далечінь  минулого  миті  забирає.  Щасливими  вони  звалися  колись,  тепер  мають  гіркий  аромат.  За  поворотами  доль  ховає  час  райдужних  надій  швидкокрилі  тіні.  Веде  за  лаштунки  життя  образи  людей,  тобою  улюблених  ...  Їх  голоси  стихають,  відгукуючись  в  серці  багаторазовою  луною  -  пам'яті  невиліковній  складають  подяку.
У  світі  цьому  Ти  -  промінчик  радості  моєї  серед  печалей,  щасливий  острівець  між  схожих  один  на  одного  днів,  а  я  так  багато  років  боюся  в  це  повірити.  Живу,  дихання  затамувавши,  щоб  не  злякати  хвилини  чаклунства  коротких  зустрічей.  Трепетну  ніжність  бачу  я  в  погляді  Твоєму.  Боргом  -  паморочиться  голова.  Тепер  мені  знати  дано  причину  Твого  смутку  приховану,  думок  вир,  призначення  слів.  У  них  живуть  осколки  мрій  давньої  юності.  Так  впізнавані  вони,  так  дорогі,  так  близькі,  як  ніби  чаша  та  з  надіями  простими  одразу  випала  із  наших  рук  в  минуле.  Чи  не  тому  тяжіння  один  до  одного  нагородою  стало  нам  обом  за  біль  минулих  років?  Звучить  воно  тепер  мелодією  єдиною.
Час  ...  Осягнення  істин.  Сумнівів  низка.  Помилок  гіркий  досвід,  одвічний  пошук  правильних  рішень.  Шанс  встигнути  від  полови  зерна  відокремити,  головне  врятувати  в  своєму  сюжеті  життя  від  деталей.  Чи  не  тому  до  Тебе  повертаюся  через  тисячу  снів,  тривожних  надій,  спогадів  світлих  сталість?  Через  безліч  безлічі  не  сказаних  мною  "без  Тебе  не  можу,  не  зможу,  не  зумію  ..."
І  нехай  він  ковзає  піском  крізь  пальці.  Ні  змінити  вже  нічого,  ні  скасувати  не  судилося,  якщо  душа  моя  нескінченно  прагне,  то  завмираючи,  то  оживаючи  знову,  розчинитися  в  Тобі,  розчинитися  ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818631
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.12.2018

Новий рік

Новий  рік  як  чоловік,
якось  так  міркує
-Друже  мій,  не  плач,  радій
ще  днів  вісім  повладуй
і  в  Китай  собі  мандруй.
В  Україні  буду    вже
я  добре  рулювувати,  
 мирного  життя  людям,  
файнонезно    бажати.
-  Ой  не  варто  їх  дурить,-
 мовить  вісімнадцятий
-  прийматимеш  у  гості
гаранта  вже  нового.
Дай  Боже  не  клоуна,
та    когось  толкового.
Може  тільки  він  замість
тих  балачок  бла-блати,
сам  добре  знатиме  як
 той  мир  нам  здобувати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818630
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.12.2018

Ти починаєшся з очей

Ти    починаєшся        з        очей        –
Із    двох      джерел      першопочатку
 Із    зародку        святих        речей,
 В    яких        нетлінності        печатка.

         Ти      починаєшся        в        собі,
         Тікаєш      в      голосі        від        себе.
         Луною      поверну        тобі
         Твій        подих        із        блакиті        неба.

 Ти        починаєшся        з        тенет
 Що        їх        твої        сплітають        руки,
 Разом        звиваючи        сюжет
 Від    зустрічі        аж        до        розлуки.

         Ти      починаєшся        з        очей,
         В́́      них        віддзеркалюєшся        нині
         Бо      серед        натовпу        людей
         Потреба        є        в        одній        людині.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817266
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2018

Вже падає сніг

Вже  падає  сніг,
душу  лоскоче.
Вона  ж  його  знає
і  свята  хоче.
Прийдуть  зі  снігом,
всі  святочка  рясні.
У  дні  новорічні,
Різдвняні,  святкові.
Будемо  жити,
з  надією  в  серці.
Най  падає  сніг,
стежки  замітає,
під  самий  поріг.
У  кожній  хатинці,
будуть  багаті,
усі  українці!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815884
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.12.2018

Два птаха

..Два    сніжних    птаха,    мов    би    хмарки    з    плоті,
Пливуть    по    темнім    дзеркалу    води,
Стомились    в    дальнім    і    важкім    польоті,
Та    раді,    що    уникнули    біди.

Сплелися    ніжно    шиями    у    танці
Кохання    й    вірності,    що    людям,    за    взірець,    
Дав    перед    творенням    Адама,    наостанці,
Любові    прикладом    всевидящий    Творець.

Бо    знав,    що    ми    уклонимось    із    шляху
Прямого    й    світлого,    й    підем    на    хибну    путь,
Тож    дав    нам    для    нагадування    птахів,
Які    що    мають    –    свято    бережуть.

Благословенні        безліччю    турбот,
Повінчані    у    кільцях    дальніх    летів,
Освячені    поборенням    незгод,
Записані    в    сонетах    у    поетів

Вони    свою    не    кинуть    пару    в    мить,
Коли    прийде    біда    в    червоних    плямах,
Коханому    останню,    щоби    жить
Він    міг,    дарують    їжу.    І    за    замах

На    спокій    милого    вони    готові    стать,
Не    важачи    на    смертну    небезпеку,            
Грудьми    до    бою.    І    оберігать
Своє    гніздо    і    пташенят    у    спеку,

І    дощ,    і    вітер.    А    коли    вже    смерть
Життя    комусь    обірве    нитку    з    пари,
То    інший    –    там    лишається    чекать
В    самотності,    де    милий    спить    товариш…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814937
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2018

Для щастя

Для  щастя
треба
не  так  вже
й  багато.
Добрі  
тато
й  мама,
діти  
і  онуки  -
все
на  Ваші
руки.
Запалю
сю  свічку
в  себе
на  покуті,
за  Вас
помолюся
щоб  
не  знали  
муки.
Ангелів  
попрошу,
Вас
оберігати,
І  не  дай  
Вам  Боже  -
друзів
забувати!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812256
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.11.2018

Не втікай

Не  втікай
у  літо,
Не  ховайся  
в  жито,
Побудь
зі  мною
в  холоді,
в  зимі.
Тут  файно,
морозно,
 безвірусно
і  чисто.
Тут  мерзлий
лід,
Зберіг
нам  
цілий  
світ
у  пригощні
світлин  -
літньої
молодості
барвистої
намисто.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812185
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2018

Ніколи

Він  був  вітром,  бунтівним,  шаленим.  Йому  належали  всі  чотири  сторони  світу.  Летів  він  невтомно,  манило  нове,  невідоме.  Свобода  потрібна  була  йому,  висота  польоту,  широта  простору.  І  тільки  уві  сні  був  милим  йому  чийсь  ніжний  образ.  Та  не  знав  він  цієї  особи,  любив  її  образ,  як  люблять  мрію.  Зустрічав  різних  на  своєму  шляху,  так  розумів  -  не  та,  не  та.  Не  міг  зупинитися  вітер.  Кружляв  його  вихор  життя,  кружляв  голову.  Вщухали  пристрасті,  осад  розчарувань  залишали.
Вона  була  птахом  вільним.  Ні  на  кого  не  схожою.  Навчила  мати  її  літати,  дивлячись  в  небо  синє,  чисте.  І  помисли  її  стали,  як  небо,  високими.  Вірити  могла  в  неможливе.  В  мрію  свою  вірити.  Та  де  її  шукати  -  не  знала.  Дні  з  хуртовинами  зимовими,  цвітінням  садів  весняних  і  гарячою  спекою  літа  складалися  в  роки,  та  не  міняли  в  ній  ні  помислів,  ні  мрій.  Життєві  негаразди  навалювалися  зливами  -  намокали  її  крила.  Сходило  сонце,  і  вона  знову  піднімалася  в  небо.
На  карті  вічних  доріг,  в  часі  і  просторі,  жила  точка  їх  зустрічі.  Знала  точка:  цим  двом  належить.  Але  відсувалися  терміни,  миготіли  життєві  версти,  не  перетиналися  на  їхньому  шляху  -  дороги,  і  все  ж  незмінно  вели  їх  до  цієї  точки,  до  перехрестя  їхніх  доль.
-  Хто  це?  -  якось  запитав  він  у  себе,  вдивляючись  в  її  обрис.-  Незнайомка.  Але  це  вона  мені  снилася.  Звідки  ж  вона  прибула  в  мої  сни?
-  Це  він,  -  одного  разу  завмерло  її  серце,  впізнавши  у  ньому  рідну  душу.
Тоді  став  він  вогнем.  Миготіли  язики  полум'я,  пристрастю  їх  накриваючи.  Згорали  вони  обидва  в  пориві,  дотла  спалюючи  себе,  і  здавалося  -  їх  вже  немає,  зникли,  попіл  почуттів  залишивши  ...  Але  ...  на  попелищі  проростала  вона  боязким  квіткою,  а  він  був  для  неї  сонцем.  Тяглися  її  пелюстки  йому  назустріч,  не  могли  без  його  світла.  Знову  з'являлася  мрія.  Йшло  сонце  за  горизонт,  ховалося  на  ніч.  А  на  світанку  знову  простягало  їй  свої  промені,  говорило:
-  Тримайся  за  мою  руку,  ти  кольором  повинна  людям  розкритися,  в  красі  свого  слова  ...  Вірила  йому.  Він  поруч,  знову  поруч.  Раділа  життю,  воскресаючи  зі  спогадів  гірких.  Нероздільним  була  їх  єдність  -  так  здавалося...  Гарячі  промені  сонця  обпалювали  ...  в'янув  її  колір.  Бачачи  це,  впадав  він  в  нове  шаленство  від  болю.  Морем  тепер  ставав  бурхливим.  Холодним,  одиноким.  У  штормі  борсалися  почуття.  А  вона  перетворювалася  в  берег  непорушний.  Хвилі  то  наближалися  до  смуги  прибою,  обрушуючи  гіркоту  свою,  то  відкочувалися,  але  завжди  поверталися  -  магнітом  притягував  берег.  Втомлювалася  вона  від  його  гніву,  відлітала  від  нього  птахом  знову,  за  три  дев'ять  земель  ..  Даремно  сподівалася  далеко  від  нього  спокій  знайти.  Тоді  чекав  він  її,  розкинувши  свої  могутні  гілки,  знаючи:  повернеться  його  стомлена  птаха  до  дерева  його  життя.  Поверталася.  Переховував  її  листям  своєю,  оберігаючи,  зігрівав  теплом  свого  серця  знову.
-  Божевільні,  -  іронічно  помічали  одні,  на  них  дивлячись.
-  Блаженні,  -  співчували  інші.
-  Закохані,  -  посміхалися  добродушні.
-  Розлучаться,  -  махали  рукою  похмурі.
-  Мабуть,  не  термін  ще  заспокоїтися,  -  зітхали  мудрі.
А  двом,  бунтівним,  стало  відкриватися  головне:  неможливо  втратити  те,  що  знайшли  на  тому  перехресті  доль  -  один  одного  ...  У  кого  перетворялися  -  притягуються.  Не  можуть  вони  цю  закономірність  спростувати,  і  відректися  один  від  одного  вже  не  судилося  їм.  Ніколи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812174
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2018

Осінню моєю

Чого  мені  треба?
Осіннього  неба
За  чим  я  сумую  
Курли-  курли  чую.  

Де    рай  є  у  світі?
В  осінньому  лісі.
Де  добре  людині?
Осінньої  днини.

Хто  щедрість  почує?
Лиш  осінь  дарує.
А  хто  її  любить?
Той  неї  й  голубить.

А  хто  є  осінній?
Не  той  хто  зимовий.
А  хто  такий  ладлий?
Лиш  той  листопадний.

Душа  моя  мліє,
Листочок  жаліє.
Втішаюся  нею
Осінню  моєю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809382
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.10.2018

Холодної осені якось …

Холодної  осені  якось  ...
Похмуре  місто  ховалося  в  теплі  квартири.  Вулиці  зимно  здригалися  від  раптового  порив  вітру,  замерзали,  ставали  безлюдними.  Листя  по  асфальту  розмітають  злючі  осінні  вітри  в  пошуках  свого  останнього  притулку.  Міжсезоння.  Серце  теж  ніби  в  ущелині  застрягло  між  ...  тим,  що  було  радістю  ще  недавно  і  порожнечею,  якою  став  кожен  сущий  день.
Він  знову  йшов  до  берега  моря.  Там  її  образ  ставав  виразнішим.  Важка  поверхня  відливала  свинцем,  пахнуло  водоростями,  викинутими  на  берег.  Самотня  чайка  то  злітала,  то  знову  падала  на  сумні  хвилі.  Проводжав  її  поглядом.
-  Чайка  ти  моя,  невгамовна  ...  Полетіла  знову  за  горизонт.  Як  мені  бути  без  тебе?  Як  повернути?  Як  себе  змусити  до  цієї  порожнечі  звикнути?
Шуміло  роздратовано  море  у  відповідь.  Що  стихії  людське  серце  ...
-  «ти  десь  там  ...  переступив  межу  холодної  осені,  я  десь  тут,  за  товщею  дощу,  залишилася  в  теплому  літі.  І  як  нам  зараз  в  тих  сирих  туманах?  Лише  пам'ять.  На  згадку  про  день  неповторний,  довгоочікуваний,  напередодні  ...  Хто  ми  тепер?  Два  берега  холодного  дощу  »,  -  вона  кинула  ручку  на  стіл.  Все  закінчено.  Сюжет  щасливого  літа  закритий  ...  Нитка  розірвана.  Думати  по-іншому  не  було  сенсу.  Погляд  її  виявив  точку  в  самотньому  часовому  просторі.  Згас.
-  Змінити  думки?  Вони  -  дія.  Зміняться  вони  -  стане  іншим  життя.  Тільки  ...  навіщо?  Обманювати  себе.  Знову.  Адже  все  проходить.  Чи  варто  спростовувати?  Кухня  -  чотири  кроки  -  клітина.  Сьогодні  сну  не  буде.  Невдоволено  в  душі  ворухнулися  якісь  застарілі  образи.  Раптом  телефон  побачила  на  столі.  Чи  не  подзвонить  більше,  що  не  стривожить  ...  Не  розбудить  рідний  голос  вранці  ...
У  сутінках  кімнати  тиша  здавалася  ватяною.  Він  стомлено  заплющив  очі.  Рука  звично  потягнулася  до  мобільника.  Завмерла.  Ні,  не  почує,  не  відповість  ...  Чи  не  чекає  вже  ...
Куди  б  від  думок  своїх  загубитися?  Місто  з  балкона  здавалося  змерзлим  птахом.  Розтиснув  руку.  Легко  ковзнув  мобільник  з  долоні.  Ніс  із  собою  її  сміх,  її  гнів,  її  ніжність.  Десь  -  там,  далеко  внизу,  пролунав  запізнілий  звук  розбилася  мрія  ...  Може,  тепер  стане  легше  жити.  Кому?  Ось  це  знати  б  ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808044
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2018

У світлій осені бувають дні …

У  світлій  осені  бувають  дні  такі,  коли  спогади  твоє  серце  в  солодкий  полон  візьмуть,  відведуть  від  буття  мирського,  в  минуле,  туди  де  жив  (так  здається  тобі)  ще  вчора.  А  чи  ж  потрібна  для  них  на  те  твоя  згода?  Минуле  вабить,  притягує,  слухняним  робить  тебе  ...  Втрачаєш  тоді  владу  над  думками  своїми  і  бажанням  -  побачити  знову  погляд  рідний  єдиний,  ніким  не  перевершений.  Із  безлічі  душа  твоя  його  змогла  обрати,  забути  не  в  силах.

Він  йшов  в  закинутий  старий  парк,  як  ніби  там  шукав  дорогу  до  неї  в  собі,  слухав  тихий  шелест  листопада  .
-  Я  як  і  раніше  тебе  дуже  люблю  ...  -  шепотів  їй  тихо  через  далечінь  ...
Його  визнання  запізнілим  листям  задумливо  слухала  осінь,  листопадове  падіння  уповільнивши  на  мить,  вкривала  м'яким  пологом  своїм  його  слова.

Крапля  за  краплею  спливав  час.  Звичним  ставала  самотність  її  серед  людей  і  галасливих  вулиць.  Відкривши  в  сад  вікна,  довго  стояла  вона,  чарівність  осінніх  акварелей  споглядаючи.  Бачила  і  в  них  улюблений  образ.  Безліччю  повільно  повзли,  без  нього  втрачені  дні.  Тоді  сум'яття  до  неї  в  душу  поселялося.  Але  погляд  сумних  його  очей  не  покидав  душу.  Здавалося:  їхнє  мовчання  -  світанковий  туман  ...  розсіється  від  першого  промінчика  сонця.  Так  само  як  тоді,  коли  дотик  теплої  долоні  відчувала  на  своїй  щоці,  як  раніше...

-  Я  як  і  раніше  тебе  дуже  люблю  ...  -  шепотіла  йому  тихо  через  провалля  відстані,  -  чуєш?
Лист  останній,  яскравий,  трепетний  ковзнув  у  вікно.
-  Сонце  ти  моє  ...  Завжди  їм  був,  їм  залишаєшся  ...  Не  перестану  я  тебе  так  звати,  тобі  писати.  Ти  -  думати  про  мене  не  перестанеш.
Подарунок  саду  з  підвіконня  взяла,  диханням  своїм  його  зігріла,  радістю  очі  її  сяяли..  -Ні  у  нас  з  тобою  минулого,  не  буде,  хіба  сонце  зникає  назавжди?  Тільки  до  ранку.  Світанок  завжди  є  наслідком  темної  ночі.  Він  -  неминучий.  Знаю:  чуєш  ти  мене  зараз.

Серед  паркового  листопада  десь,  серед  осені  ...  серед  землі  ...  віна  стояв,  дививлячись  в  чисте  осіннє  небо  ...
-  Я  як  і  раніше  тебе  люблю,  -  шепотів  ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806378
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2018

Пам'ять безцінна. Казка

Пам'ять  безцінна.  Казка

Жили-були  дід  та  баба  біля  Чорного  моря.  У  суєті  днів  тануло  їхнє  життя.  Інколи  вони  собі  свята  влаштовували,    юність  згадували.  Найбільшою  цінністю  в  хатині  були  пожовклі  від  часу  фотографії  з  їх  молодими  обличчями  та  проста  сорочка  старого  в  невигадливу  клітинку.  Берегла  її  стара  на  окремій  полиці  старої  шафи.  Іноді  довго  дивилася  на  неї,  торкаючись  її  ніжно  руками,  так  ніби  зберігала  ця  сорочка  сліди  того,  хто  пішов  в  забуття  багато  років  того  травневого  дня  -  їх  першого  побачення,  а  запах  бузку  кружляв  їй  голову  до  сих  пір.  Заплющувала  очі.  Місто  в  пам'яті  воскресало,  вулиці,  зупинки  автобусів  і  цифра  сім  -  номер  маршруту  -  щасливе  число.
Одного  разу  зібрався  старий  на  берег  морський  ловити  рибу  неводом.  Одягнув  на  себе  похапцем,  що  під  руку  довелося.  Сорочка  ця  і  потрапила.  У  ній  він  і  сам  відчував  себе  юнаком.  Або  любов  та  перша  сили  йому  надавала?  Захотілося  йому  сьогодні  рибку  золоту  зловити.
-  Добре  було  б  мати  таку  при  собі.  Всі  бажання  здійснюватимуться.  Хіба  перестали  бути  на  світі  чудесії?  Може  на  цей  раз,  пощастить  і  мені?
   Та  ось  біда:  невід  зовсім  продірявився  від  часу,  протерся,  потрібен  новий.  Нічого  не  вдієш:  пішов  до  купця.
-  Дам  я  тобі  новий  невід  в  обмін  на  сорочку  твою.  Малюнок  на  ній  -  дрібна  клітинка,  подобається.  Віддай,  як  сувенір.  Сам  розумієш:  сітка  тобі  майже  даром  поступаюся.  Вигідний  обмін.
-  Справді,  мотлоху  якогось  не  шкода,  пам'яті  якоїсь,  -  подумав  рибалка,  -  це  стара  моя  вічно  в  ілюзіях  перебуває.  Здається  їй  щось,  ввижається  ...  а  тут  вигода  така  світить  ...  А  раптом,  і  рибка  золота  посміхнеться.  Вдала  операція.  Кивнув  на  прощання  продавцеві,  поспішав  до  хвиль  морських.
Подивився  йому  вслід  купець  сумно  ...  Він-то  знав,  що  найцінніше  в  житті  в  очі  не  впадає,  бо  воно  не  те  що    блищить  і  нічим  не  приваблює.  Пам'ять  безцінна.  А  тепер  сила  молодості  в  руках  у  нього  була  -  непоказна  ця  сорочка,  що  продав  йому  старий  за  новий  невід.
Радісний,  закинув  його  старий  рибалка  далеко  в  море.  Справді,  зловив  він  рибку  жовтого  кольору,  як  у  відомій  казці.
-  Ось  вона,  мрія  моя,  збулася,  -  так  подумав.
-  Дурний  ти,  старче,  -  мовила  рибка  голосом  людським,  випередивши  його  замовлення.  -  Невже  не  бачиш:  луска  моя  на  сонці  блищить,  всього-то  і  є  чудо.  Ніяких  я  тобі  бажань  не  виконаю,  хоч  засмажити  мене,  хоч  на  волю  випусти.  Щастя  твоє  в  іншому  було.  Володів  ти  ним  і  без  моїх  риб'ячих  можливостей.  Повертайся  додому.  Іди  собі  з  миром.
Звалив  старий  солоний  від  вод  морських  невід  на  плечі,  довгим  здавався  йому  на  шлях  додому  ...  На  ганку,  як  завжди,  чекала  його  стара.  Ахнула,  побачивши,  розвела  руками:
-  А  сорочка  твоя  де  ж,  та  ...  улюблена  моя.  Я  зберігала  її  ...  Де  ж?
-  Так  продав  я  твоє  ганчір'я,  вигідний  при  цьому  обмін  зробив.  Наївна  ти,  нічого  не  тямиш  в  купівлі-продажу  ...  -  буркнув  невдоволено  старий,  мигцем  в  очі  своїй  старій  глянувши.  Остовпів  раптово.  Помертвілими  йому  погляд  її  очей  здався.
-  Ти  пам'ять  нашу  продав,  а  не  сорочку.  Довгі  роки  ми  живемо  з  тобою  на  білому  світі  ...  а  ти  досі  головного  зрозуміти  не  зміг.  Адже  це  пам'ять  про  нашу  любов  була.  Вона  сили  нам  давала.  Віру,  що  все  здолати  можна  ...  Та  не  дорого  тобі  це  було,  за  безцінь  все  віддав.  Залишайся,  живи  собі  з  миром.
 Йшла  баба  від  нього  по  дорозі  цій  вічній  до  моря.  Від  нього  віддалялася.  На  мить  згасло  для  нього  Світло  Різдва.  І  темно  стало  на  душі.  На  мить  лише.  Навіщо  казки  ці  близько  до  серця  брати  ...  Дурниці  все  це:  пам'ять  придумала,  сорочки  в  клітинку  ...
-  Ідеалістка,  -  кинув  їй  услід  слово,  -  у  мене  невід  новий  є,  я  його  знову  завтра  в  безодню  вод  закину  і  дочекаюся  тієї  ...  в  лусці  золотий!
Шуміло  привітно  море  старій  назустріч.  Боса  до  нього  вона  йшла,  проста  ...  Нічого  не  взяла  вона  з  дому,  в  якому  пам'яті  не  залишилося.  Тепер  там  відлуння  оселилося  ...  її  кроків.
Щасливий  кінець  у  казки?  Він  відкритий.  Кожен  свої  сюжети  пише  сам  і  вирішує,  що  в  цьому  житті  для  нього  золото,  а  що  -  тільки  блиск  його.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804348
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2018

Море (казка)

Воно  було  завжди,  море,  вічно.  Сивим,  замерзним  взимку.  Волохатим,  гнівним,  борсаючим  берег.  Грізно  шуміло,  лаючись  на  довгі  холоди.  Одиноким  йому  бути  чомусь  не  хотілося.  Знало:  треба  чекати,  дочекатися  літнього  сонця.  Іноді  здавалося,  що  сили  зовсім  покинули  його.  Тоді  завмирало,  прибережжям  перетворювалося  в  лід,  соромлячись  своєї  слабкості.
Літо  було  несподіване,  як  все,  чого  чекаєш  довго  -  довго.  Тоді  сонце  обіймало  своїми  променями  морську  просторовість,  без  міри  віддаючи  йому  свою  пристрасть  в  світлі  дня,  ненадовго  покидало,  ніжно  ковзнувши  по  його  хвилях  останнім  променем  рожевого  заходу.  У  такі  хвилини  море  кошеням  шаруділо  у  піщані  коси.  Завмирало  від  ніжності,  приборканим  було  і  ласкавим.  Поговорити  б  з  ким,  розповісти  про  любов  свою  до  сонця.  ...  Але  берег  порожнів  до  вечора,  втомившись  від  денної  суєти.
І  от  одного  разу  помітило  море  цих  двох.  Вони  проходили  узбережжям  вранці,  коли  морська  стихія,  дочекавшись  ранкового  світила,  була  смиренною,  втомившись  від  тривоги  очікування.
Він  завжди  тримав  свою  тендітну  супутницю  за  руку,  оберігаючи,  боячись  її  відпустити  навіть  на  мить.  Вони  належали  одине  одному  у  цій  нескінченній  стихії  води  і  неба,  нікого  більше  не  помічаючи  навколо  себе.  Колихала  їх  водяна  колиска.  Коли  він  запливав  далеко,  вона  завмирала,  шукала  його  серед  хвиль  очима  ...  Тоді  хвилі  слухняно  несли  його  до  берега,  повертали  їй  коханого,  щоб  не  турбувалася.  Він  підхоплював  її,  невагому,  на  руки,  заспокоював,  допоки  у  самого  не  запаморочувася  голова  від  близькості  її  рідних  очей.  Пахне  сонцем,  вона  вабила,  притягувала  магнітом,  так  що  не  мислимо  було  від  неї  відірватися.  Зітхало  тоді  море,  тихо  шуміло:
-  Чи  любите  ...  любите  ...  любите  ...
Піднімалося  сонце  все  вище,  пестилося  до  води  морської,  іскрами  спалахувало,  відбиваючись  у  ньому.  Полудень  починався,  заповнюючи  своєю  спекою  пристрасті  все  навколо.  Тікали  в  час  відпливу  хвилі,  слідом  двом  щасливим  поглядом  дивилися.  ...  Вони  -  люди.  Дана  їм  любов  людська  і  щастя  розчинятися  поглядом  в  очах  один  одного  ...
Раділа  морська  стихія  вечірній  прохолоді.  Зустрічала  знову  обох.  Стелила  під  ноги  їм  місячну  дорогу.  Крапельки  води  блищали  на  жіночих  плечах.  Самозабутньо  цілував  в  місячному  сяйві  чоловік  кохану  свою.  Тихо  зітхав  прибій,  ноги  їм  омиваючи,  благословляв  їх  своїм  ніжним  дотиком.  Для  них  все  зливалося  воєдино:  зірки  над  головою,  дихання  один  одного,  солоні  від  води  губи,  шепіт  припливу:
-  Знайшов  ти  її,  знайшов  ...  Твоя  вона  ...  твоя  ...
І  не  могли  вони  надивитися  одне  на  одного,  відірватися,  відваги  не  вистачало  повірити  -  тепер  аж  до  смерті  разом.  Ніби  й  не  бачилися  цілу  вічність,  як  ніби  завтра  знову  розлука,  як  ніби,  завмерши  в  цьому  трепеті,  зупинилася  мить  ...  посміхається  мудре  море,  впевненим  було:  дві  половини  тепер  -  єдність  цілого,  ніщо  їх  уже  не  розлучить.  А  древній  стихії  хіба  можливо  не  вірити?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804164
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.08.2018

Любов

Напишу  я  тобі  про  любов,
З  надією,  що  зрозумієш  ти  моє  бажання
звертаюся  до  теми  знов  і  знов,
та  бачу  марність  я  свого  старання.

Як  людство  із’явилося  на  світ-          
Любов  постала  таємниць  безкраєм.  
Злетіли  миттю  сотні  тисяч  літ,  
Але  розгадки  досі  ще  не  має.

Одної  правди  не  бува  для  всіх,    
загальне  не  завжди  для  нас  потреба.
Так  і  любов  -  то  праведне  чи  гріх  -
конкретно  кожен  визнача  для  себе.

Одна  проблема  ятрить  суть  мою    
І  закипає  гнівом  благородним:
чого  це  Бог,  створивши  нам  сім`ю,
зробив  любов  страшним  гріхом  господнім?

Чому  Адам  із  Євою  в  раю
по  волі  Бога  мусили  би  жити,
забувши  про  сполученість  свою,
яку  спровокував  Змій-Спокуситель?

Чому  у  рай  немає  вороття,
а  людство  все  -  то  є  гріховні  діти?
Не  Бог,  а  гріх  чому  дає  життя      
І  визначає  все  на  білім  світі?

На  пошуки  до  мудрості  пішов  –
я  Біблію  читав  з  начал  і  до  краю,
бальзаму  для  душі  я  тут  знайшов,
а  відповідь  ще  й  досі  десь  блукає.

Здавна  поети  наламали  дров  -
для  них  любов  -  то  почуття  й  зітхання,
любов  я  ж  поділяю  на  любов,
і  зовсім  протилежне  -  на  кохання.

Шукаю  власний  погляд  на  оте,
що  змушує  людей  родитись  знову,
про  звичне,  так  жадано-золоте
я  спробую  сказати  новим  словом.
 
Кохання  є  нестерпний  гіркий  мед,  
солодка  сіль,  насипана  на  рани.
То  вічний  зов,  який  веде  вперед
в  нестерпні  муки,  довгі  до  нестями.

Кохання  є  незнані  біль  і  шок,
нечутна  смерть  всебажаної  муки,
то  повінь  почуттів  бурхливих  вод                                                
 І  дикий  страх  майбутньої  розлуки.

Кохання  то  є  буйство  всіх  бажань,
то  синтеза  небесного  й  земного,  
то  інтеграл,  що  переходить  грань,  
нестерпні  жорна  таїнства  людського.

Кохання  є  природний  крик  душі,
Жаданий  біль,  що  каторгою  зветься.
Наркотик  насолоди  і  гріхів
Ланцюг  яких  ніколи  не  порветься.

Кохання  є  цілюче  джерело
свята  вода  із  чистої  криниці,
то  згусток  небуття,  яке  прийшло
з  самих  глибин  зпресованої  миті.

Кохання  є  вулкани  почуттів
То  повінь  і  апофеоз  бажання.
Нектар  одвічних  мук  і  елексір,
цикути  нелюдського  поривання.

Нектар  кохання  п'ємо  знов  і  знов,
як  сік  берези  із  лісів,  без  краю.
спитай  мене  -  "А  що  ж  таке  любов?"
І  я  скажу:  їй-Богу,  я  не  знаю".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804023
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2018

Два птаха

Два  птаха

..Два    сніжних    птаха,    мов    би    хмарки    з    плоті,
Пливуть    по    темнім    дзеркалу    води,
Стомились    в    дальнім    і    важкім    польоті,
Та    раді,    що    уникнули    біди.

Сплелися    ніжно    шиями    у    танці
Кохання    й    вірності,    що    людям,    за    взірець,    
Дав    перед    творенням    Адама,    наостанці,
Любові    прикладом    всевидящий    Творець.

Бо    знав,    що    ми    уклонимось    із    шляху
Прямого    й    світлого,    й    підем    на    хибну    путь,
Тож    дав    нам    для    нагадування    птахів,
Які    що    мають    –    свято    бережуть.

Благословенні        безліччю    турбот,
Повінчані    у    кільцях    дальніх    летів,
Освячені    поборенням    незгод,
Записані    в    сонетах    у    поетів

Вони    свою    не    кинуть    пару    в    мить,
Коли    прийде    біда    в    червоних    плямах,
Коханому    останню,    щоби    жить
Він    міг,    дарують    їжу.    І    за    замах

На    спокій    милого    вони    готові    стать,
Не    важачи    на    смертну    небезпеку,            
Грудьми    до    бою.    І    оберігать
Своє    гніздо    і    пташенят    у    спеку,

І    дощ,    і    вітер.    А    коли    вже    смерть
Життя    комусь    обірве    нитку    з    пари,
То    інший    –    там    лишається    чекать
В    самотності,    де    милий    спить    товариш…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804020
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2018

Живи, мій Ангел!

Де  живе  твій  ангел?  Куди  він  іде?  Він  просто  є.  Чи  його  нема.  Пішов.  Покинув  тебе.  Тоді  чиєсь  -  то  серце  стає  Ангелом.  Люблячим  воно  повинно  бути,  щоб  звання  це  -  Ангел  -  отримати.  Йому  слова  не  потрібні  -  відчуває  тебе  твій  Ангел,  найменший  шурхіт  душі  твоєї  чує,  де  б  ти  не  був.  Завмирає  від  твоєї  гіркоти,  розмовляє,  виникаючи  незримо  з  темряви  ночі  смиренний  супутник  твій.  І  коли  піти  просто  нікуди,  до  нього  лише  звертаєшся,  як  до  душі  своїй  її  другій  половинці.  Витре  він  сльози  твої,  крилами  вкриє  від  негараздів,  тепло  свого  серця  віддаючи.  Не  треба  йому  тебе  прощати  -  любить  він  тебе  різним.  Розуміє:  ти  загубився  в  помилках  своїх  чи  в  круговерті  мирських  пристрастей  змелесився.  В  радості  він  десь  поруч  непомітною  тінню,  у  гіркоті  тримає  твою  руку.  Серце  твоє  з  ним  сполучну  нитку  має.  Вилити  гіркоту  свою,  клубок  проблем  ...  кому  довірити?  Йому.  Він  не  зрадить,  не  буде  злосмішитися.  Вбереже  від  невірного  кроку,  врятує  від  жахливого  вибору.  Відчуває:  втратив  ти  свою  дорогу,  орієнтири  втративши.  Одному  йому  відомими  стежками  виведе  тебе  до  початку,  до  витоку,  і  далі  поведе  за  собою.  Та  й  не  потрібна  йому  твоя  вдячність.  Покликання  у  нього  таке  -  охороняти  тебе.  А  коли  покидає  -  знати,  сили  його  закінчуються  вже,  все  віддав  тобі.  Тоді  ти  не  покинь  втомленого  твого  Ангела.  І  не  зречися  Душі  своєї  половинки.  Живи,  мій  Ангел!  Нехай  сильними  будуть  завжди  твої  крила!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803743
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2018

Кінець одного - є початок іншого

Двері  раптом  рипнули  і  прочинилися.  Так  іноді  буває,  коли  ляснеш  щосили,  бажаючи  ніколи  їх  більше  не  бачити  відкритими.  Двері  в  пам'ять  недавнього  життя,  яке  відсунулася  за  межі  живої  реальності  і  пішло  в  тінь  ...  за  межу.  Здається:  подолав  це  тяжіння  ...  Але  вони  ось  так  відкриваються  знову,  і  не  піднімається  рука  їх  причинити.  Тоді  прислухаєшся  до  себе.  Там  живуть  рідні  відгомони,  впізнавані  тобою,  -ехо  літа,  що  вже  минає.
-  Почекай,  не  зачиняй.  Хвилину  ...  хіба  багато?  Ти  ще  є  для  мене:  запахом  літа,  теплою  долонею  в  руці,  музикою  слів,  яку  складала  сама.  Почекай.  Забути  не  виходить,  як  би  не  хотів.  Сподівався,  зумію,  разом  -  болючіше.  Простіше  не  думати,  чи  не  бачити,  не  чекати  ...  тебе.
-  Так  болю  менше:  без  слів  і  питань.  Тихо  зачинити,  зникнути,  залишити  нашу  книгу  недочитаною,  обірвати  на  півфразі  ...  Виявилося,  без  болю  можливо,  тільки  якщо  заморозити  душу.  Як  це  зробити,  знаєш?  Підкажи.
-  Будуєш  свій  крижаний  замок  відчуження,  і  вже  спорудила  трон.  Не  сідай  у  нього  ...  Ти  снишся  мені,  є  в  моєму  сьогоденні,  дні  і  ночі,  в  моєму  безсонні.  Без  тебе  все  втрачає  сенс.  Ти  ж  теж  боїшся,  ти  сперечаєшся  з  собою.  Ні  в  чому  ти  не  маєш  рації,  а  любов  все  одно  тільки  там,  де  ти,  і  я  там  ...
У  напівтемряві  кімнати  стиралися  образи,  ковзали  стрічкою  спогадів.  Обірвалася  вона  на  хитких  стіхах.Расповзлися  рядки,  стали  нагромадження  букв.  У  них  загубилося  рідне  обличчя  ...
-Це  фінальні  кадри  нашого  минулого  літа,  здогадалася  вона.  Це  ...  титри.
Двері,  знову  рипнувши,  поверталася  на  колишнє  місце
-  Єдиний  ...  мій,  таким  був  для  мене,  таким  пам'ятатиму  тебе  ...  -  сказати,  встигнути  сказати  головне,  поспішила.  Думка  зметушилася.
-  Ти  у  мене  одна  така  ...  Знаю.  Завжди  знав.
Вона  прокинулася.  Північ.  Стихло  все.  Скільки  сиділа  нерухомо  -  не  могла  зрозуміти.  Стулки  вікна  ворухнув  вітер.
Кінець  одного  -  є  початок  іншого.  Мудреці  не  помиляються.  Значить,  прийшли  ми  до  завершення.  Або  знову  до  початку?  ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803540
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2018

Казка про Жіночу Душу

Жила  Душа  в  жінці,  зовсім  не  думаючи  ні  про  яку  велич.  Просто  була  поруч  з  серцем,  втомлювалася,  часом,  від  проблем  насущних,  тремтіла  від  тривоги  за  дітей,  тугою  виходила  від  очікування,  спостерігала  за  своєю  господинею,  як  та  блукає  кімнатами,  як  ніби  втратила  щось,  шукає.  Іде  до  вікна,  стояти  там  може  годинами,  чи  падає  осіннє  листя,  літня  злива  дощовою  стіною  ллє,  або  виє  зимова  хуртовина.  Зовсім  не  подобалося  їй,  коли  застигав  погляд  жінки  в  одній  точці,  ніби  бачила  вона  там  свою  копію.  Тоді  прислухалася  до  її  думок.  Перо  мовчки  брала,  в  чорнило  вмочивши,  водила  рукою  жіночою  на  білім  аркуші  паперу  ...  
Бігли  квапливі  рядки,  оживав  тоді  погляд  тієї,  в  якій  жила  вона  ...  Знала  Душа,  чому  наповнюються  жіночі  очі  особливим  теплом:  зараз  образ  улюблений  бачить  перед  собою.  Щасливою  ставала  її  посмішка,  а  слова-дотику  луною  ніжності  відгукувалися  в  рідному  їй  серці  .
Інші  дні  бували  теж.  Випробувань  дні,  коли  розуміла  Душа:  зрадили  її  власницю.  Дзвоном  дрібних  розсипаних  монет  слова  фальшиві  звучали,  запевнення,  виправдання,  незначну  брехню  прикриваючи.  Печаль  селилася  в  очах  жіночих,  і  губилися  сили.  Тоді  за  руку  її  Душа  брала,  казала:
-Ні,  ще  не  заслабнеш  ти,  я  тобі  свою  енергію  віддам.  Жити  треба  далі,  пробачити  себе  за  довіру.  Дорога  вона,  не  кожен  твою  довіру  зрозуміти  може,  бо  нікчемними  мірками  міряють  її,  а  до  твоїх  дорости  їм  не  дано.
Так  йшли  вони  дорогою  життя,  рук  не  розмикаючи.  Проходили  гіркоту,  знову  радість  вони  обидві  знаходили.У  дні  сумнівів  шепотіло  жінці  Душа  наполегливо:
-  Відімкни  раціональність,  логіку.  Відключи  свідомість,  на  мене  покладайся,  відчувай  мене.  Так  ти  зробиш,  як  серце  твоє  велить,  як  я  переконую,  це  інтуїцією  зветься.  Відчувай  мене…
Слухала  її  поради,  в  правоті  їх  переконувалася,  уникала  помилок.
Але  одного  разу  прийшли  страшні  часи.  Насунулася  на  землю  чорна  завіса  народного  горя,  стелився  по  землі  дим  згарищ  ...  Тоді  Душа  кермо  влади  впевнено  в  руки  взяла  над  жінкою,  наказала:
-  Вір!  Жди!  Люби!  Молися!  Воздасться  тобі.
-  Велична  ти,  Душа  жіноча  ...  Якби  не  ти,  відчай  давно  б  мене  здолав,  а  потім  морок,  -  зітхала  жінка.
-  Тілом  ви  слабкі,  жінки,  так  сильні  Духом  своїм  ...  Ця  мудрість  зовсім  проста,  осягати  її  починаєш,  не  дарма  я  вчу  тебе  все  життя.  Ну,  ось,  знову  проговорили  всю  ніч.  
Ранок  скоро.  День  новий  настане,  розсіється  морок.  Головне  з  тобою  залишається:  улюблена  ти,  і  мною  збережена.
Світлішало  за  вікнами.Її  Величність  Душа,  її  Відданість  Серце,  її  Стійкість  Надія,  її  нескінченність  Любов  живуть  в  Жінці.  Над  тим  не  владний  час,  передається  це  з  покоління  в  покоління,  і  тому  несе  вона  світу  Життя  і  Світло.Так  було,  так  є,  так  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803539
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2018

Мені не забути трепет слів твоїх казкових …

Мені  не  забути  трепет  слів  твоїх  казкових  ...

-Ти  колись  подарував  мені  казку,  стала  жити  вона  в  мені,  не  вмирає,  не  йде  від  мене  погляд  твоїх  втомлених  розумних  очей.  Начебто  знаю  я:  з  тисяч  різних  зустрічей  головну  ми  з  тобою  не  пропустили.  З  тисяч  різних  слів  твої  я  пам'ятаю,  як  терпке  вино,  мене  вони  в  негоду  зігрівають.  З  безлічі  різних  дверей  знайшлася  одна  -  твоя,  де  до  сих  пір  мені  так  легко  дихати,  коли  в  своїх  я  думках  приходжу  до  тебе  туманом  досвітніх  снів.  Відкриваю  вікно  в  старий  сад.  Там,  в  заростях  бузку,  до  ранку  знову  співає  нам  серенади  соловей.  З  тисячі  імен  твоє  обожнюю,  в  мені  воно  живе,  як  амулет.  І  раніше  не  мала  змоги  в  собі  знайти,  сил  або  відважитися  й  зійти  зі  стежки,  тієї  де  твоя  рука  моєї  торкнулася.Сумніви  пішли  геть,  від  них  я  відреклася.  Тепер  сама  пишу  я  казки,  ти  в  них  -  сонця  промінь,  моя  відрада.  Сірі  тіні  не  можуть  мені  твій  світ  животворний  затулити.  Стрічкою  звивистіою  біжить  наша  стежина  до  моря.  Там,  на  косі  піщаній,  приходить  до  нас,  двох,  заспокоєння.  Тепер  рука  моя  може  зігрітися,  нарешті,  в  твоїх  долонях.  Але  мало  чути  шелест  сивих  хвиль.  До  себе  вони  притягують,  берег  покидаючи.  Ступаю  слідом  за  ними:  крок,  ще  ...  по  мокрому  піску.  Відплив  ...  Так  само  швидкоплинна  зустріч,  всього  лише  пауза  вона  серед  тривог  і  нескінченних,  рваних  порожнечею,  ночей  без  сну.  Як  зупинити  щасливі  миті  ...

-  Колись  казку  тобі  я  подарував.  Там  жила  мрія,  у  яку  повірити  я  не  міг  півжиття.  А  ти  повірила  в  мене.  Неживим  все  суще  стає  навколо,  коли  тебе  не  бачу  довго,  не  чую  я  твоїх  питань,  а  мовчання  твоє  відчуваю  гірким  смаком  на  своїх  губах.  Тут,  біля  моря,  буває  страшно  мені,  що  ти  коли-небудь  підеш  за  горизонт.  Адже  там,  у  далекій  далині,  є  таємничий,  придуманий  тобою,  острів,  яким  ніжність  блукає  дивачкою  сумною.  Літають  птахи,  сині  мають  крила.  Може,  це  щастя?  Там  море  і  небо  -  дві  нескінченності.  Зухвало  б'ються  об  скелі  почуттів  твоїх  хвилі,  і  знову  сум'яття  настає  в  моїй  душі.  Тоді  боюся  твій  погляд  побачити  від  мене  відсторонений.  Хоч  поруч  ти  зі  мною,  незбагненною  залишаєшся...

-  Втратити  один  одного  нам  не  судилося,  але  якщо  так  трапиться,  я  випрошу  тебе  у  Бога  на  мить,  в  цю  мить  в  очі  твої  улюблені  гляну,  відчую:  тепло  приходить  в  серце,  і  ти  зі  мною  знову  ...  Ще  не  раз  спалахне  великодня  свічка,  сад  весняного  колльору  летіти  за  вітром  не  втомиться,  а  хуртовини  зимові  срібло  своє  залишать  на  скронях  ...  з  тобою  мені  нічого  не  страшно.І  тому  творимо  ми  наше  життя,  мрії  свої  не  відкидаючи,  натхнення  черпаємо  один  в  одному.  Нічого  вже  не  буде  з  нами  по-іншому,  бо  знаємо  ми  давно:  після  розлуки  буде  зустріч,  з  тисяч,  тисяч  різних  слів  твої  мені  не  забути,  як  не  забути  ту  казку,  яку  ти  мені  подарував  одного  разу  ....

15  липня  2018  року,  вечір,  берег  моря,  Затока.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803407
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.08.2018

Кінець одного - є початок іншого

Двері  раптом  рипнули  і  прочинилися.  Так  іноді  буває,  коли  ляснеш  щосили,  бажаючи  ніколи  їх  більше  не  бачити  відкритими.  Двері  в  пам'ять  недавнього  життя,  яке  відсунулася  за  межі  живої  реальності  і  пішло  в  тінь  ...  за  межу.  Здається:  подолав  це  тяжіння  ...  Але  вони  ось  так  відкриваються  знову,  і  не  піднімається  рука  їх  причинити.  Тоді  прислухаєшся  до  себе.  Там  живуть  рідні  відгомони,  впізнавані  тобою,  -ехо  літа,  що  вже  минає.
-  Почекай,  не  зачиняй.  Хвилину  ...  хіба  багато?  Ти  ще  є  для  мене:  запахом  літа,  теплою  долонею  в  руці,  музикою  слів,  яку  складала  сама.  Почекай.  Забути  не  виходить,  як  би  не  хотів.  Сподівався,  зумію,  разом  -  болючіше.  Простіше  не  думати,  чи  не  бачити,  не  чекати  ...  тебе.
-  Так  болю  менше:  без  слів  і  питань.  Тихо  зачинити,  зникнути,  залишити  нашу  книгу  недочитаною,  обірвати  на  півфразі  ...  Виявилося,  без  болю  можливо,  тільки  якщо  заморозити  душу.  Як  це  зробити,  знаєш?  Підкажи.
-  Будуєш  свій  крижаний  замок  відчуження,  і  вже  спорудила  трон.  Не  сідай  у  нього  ...  Ти  снишся  мені,  є  в  моєму  сьогоденні,  дні  і  ночі,  в  моєму  безсонні.  Без  тебе  все  втрачає  сенс.  Ти  ж  теж  боїшся,  ти  сперечаєшся  з  собою.  Ні  в  чому  ти  не  маєш  рації,  а  любов  все  одно  тільки  там,  де  ти,  і  я  там  ...
У  напівтемряві  кімнати  стиралися  образи,  ковзали  стрічкою  спогадів.  Обірвалася  вона  на  хитких  стіхах.Расповзлися  рядки,  стали  нагромадження  букв.  У  них  загубилося  рідне  обличчя  ...
-Це  фінальні  кадри  нашого  минулого  літа,  здогадалася  вона.  Це  ...  титри.
Двері,  знову  рипнувши,  поверталася  на  колишнє  місце
-  Єдиний  ...  мій,  таким  був  для  мене,  таким  пам'ятатиму  тебе  ...  -  сказати,  встигнути  сказати  головне,  поспішила.  Думка  зметушилася.
-  Ти  у  мене  одна  така  ...  Знаю.  Завжди  знав.
Вона  прокинулася.  Північ.  Стихло  все.  Скільки  сиділа  нерухомо  -  не  могла  зрозуміти.  Стулки  вікна  ворухнув  вітер.
Кінець  одного  -  є  початок  іншого.  Мудреці  не  помиляються.  Значить,  прийшли  ми  до  завершення.  Або  знову  у  початку?  ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803406
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2018

Люди - птахи

Є  такі  люди  –  птахи...  Вони  можуть  ходити,  опускаються  на  цю  грішну  землю  на  час,  але  потім  знову  злітають  в  новому  пориві  для  того,  щоб  побачити  її  з  висоти  польоту,  здивуватися,  захопитися  нею  в  черговий  раз,  потім  красу  цю  передати  іншим  ...  в  слові  своєму,  в  віршах  або  прозі.  Романтики,  поети,  ті,  хто  стикаючись  з  цинізмом  життєвим,  продовжує  вірити:  чиста  любов,  добро  без  вигоди,  дружба  без  користі  існують  на  світі.  
Тоді  душу  свою  люди  їм  відкривають  назустріч.  Наївні  птахи  ...  Не  лізуть  вони  самі  і  душу  ні  до  кого,  не  повчають,  не  виховують.  Хіба  ж  то  можна  у  взутті  топтатися  по  чужих  долях?  Хоча  в  небі  яка  же  ж  там  бруд?  
Легко  довіряються  вони  "доброзичливцям"  своїм,  бо  вірять:  доброзичливець  той,  хто  бажає  тобі  Добра.  В  істинний  сенс  цих  слів  вірять.
Вільні  птахи.  І  нехай  би  літали,  так  ні  ж  ...  
Так  не  буває  в  житті,  тільки  в  казці.  А  життя  далеке  від  казкових  образів  і  щасливих  фіналів.  Заплутуються  птахи  в  тенетах  реалій,  крила  собі  ламають  в  безглуздій  боротьбі  з  цією  сіткою,  з  цим  павутинням,  зітканою  з  обману  і  користі.  Здається  їм  тоді:  Світло  потьмяніло,  і  згасло  сонце.  Хто  ж  їм  "доктор",  цим  птахам,  винні  самі  ...  Винні?  Слабнуть  вони  від  боротьби  з  цим  брудом  життєвості,  відстоюючи  свої  устремління,  переконуючи:  є  світло  в  кінці  тунелю  ...  Тріпочуть  їх  поранені  крила.
А  люди  -  вовки  зїдають  птахів  -  закон  природи.  Але  дістати  їх  не  вдається  хижакові,  коли  вони  в  польоті,  високо  в  небі.  На  крилах  натхнення  вони,  недоступні  чиїмось  зубам.  Та  не  вистачає  їм  сил  завжди  літати.  І  дуже  вони  ранимі.  
А  якщо  крило  зламане  від  чиєїсь  заздрості  або  зради?  Тоді  довго  не  піднімається  птаха  в  небо.  Але  є  у  неї  є  зграя  таких  же,  як  вона,  побратимів,  товаришів  по  польоту,  по  творчості,  по  перу.  Вони  допомагають,  не  залишають,  кличуть  її  в  небо  знову.  Це  надає  їй  натхнення  і  надію  на  новий  зліт.
Подивіться  на  небо  ...  Он  вони  летять  ...  Високо  ширяють  в  чистому  просторі,  де  так  вільно,  так  легко  дихати.  Там  ніщо  не  тисне,  немає  ні  капканів,  ні  пастки.  Шляхетні  їхні  помисли.  Летіть,  не  бійтеся.  Тут,  на  землі,  людям  потрібно  дивитися  на  небо,  бачити  зірки,  сонце  і  вас  у  польоті  ...  
Потрібні  люди-птахи,  хоч  і  дивні  вони  ...  Ідеалісти.  Просто  блаженні  іноді.  А  інакше  як  не  задихнутися  від  цього  "реалізму  життя",  і  як  вірити,  що  є  в  житті  Світло?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798640
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2018

Серце манекена (казка)

Художник  тихо  доживав  свій  вік.  Мирські  пристрасті  покинули  його,  мрії  зникли,  а  життя  тривало.  Одного  разу  прийшов  замовник,  попросив  зробити  манекен.  Прохання  була  незвичайним.  Художник  довго  думав,  який  образ  втілити  в  цю  ляльку  з  людським  обличчям.  Зліпив  його  за  своєю  подобою.  Довго  працював,  натхненно,  згадуючи,  яким  був  раніше,  коли  Душа  його  любити  могла,  страждати,  радіти.  Задоволеним  залишився  замовник.Вмілі  руки  одягли  манекен  і  виставили  на  вітрину,  що  стала  тепер  його  помешканням.  Там  було  тепло,  затишно,  поруч  по  тротуару  йшли  люди  щасливі,  стурбовані  -  різні.  Ковзали  об  нього  байдужим  поглядом:  чи  варто  ...  ну,  нехай  стоїть  ...  шарудіти  час  шинами  об  асфальт.  З'явилася  осінь.Вітер  рвав  листя,  кидаючи  їх  жменями  на  землю.Парасолі-панцири  ховали  людські  обличчя.В  один  із  сірих  днів  помітив  манекен  самотню  фігурку  дівчинки.  Нікуди  вона  не  поспішала,  поривчастий  вітер  плутав  їй  волосся,  чіплявся  за  поли  плаща.  Порівнявшись  з  манекеном  по  ту  сторону  його  життя,  вона  раптом  затрималася,  вдивляючись,  ніби  когось  упізнаючи  в  ньому  ...  Стривожився:
-Що  ж  вона  стоїть  на  вітрі,  замерзне  зовсім.А  очі  які  сумні,  чому?  -всередині  щось  ворухнулося,  занило.Раніше  він  не  знав  такого  болю.
Йдучи,  дівчисько  озирнулася,  його  запам'ятовуючи.  Через  кілька  днів  прийшла  знову,  вже  не  здавалася  чужою.  Згодом  вони  навчилися  розмовляти  без  слів.Вранці,  поспішаючи  на  зупинку,  рукою  махала  йому  привітно,  він  радісно  проводжав  її  поглядом.  Життя,  на  яке  дивився  з  висоти  вітрини,  раптом  стало  іншим.  Світ  знайшов  фарби.
-  Як  же  ім'я  її?  Забавна  дівчинка,  -  з  теплом  думав  про  неї  безсонними  ночами,  -  А  мене  як  звати?  Має  ж  бути  і  у  мене  ім'я  своє,  спитати  б  у  кого  ...
Але  нікому  до  нього  не  було  діла.  Холодні  руки  роздягали  його,  одягали,  змінюючи  образ.  Тепер  очікування  дива  від  цієї  дівчини  набуло  особливого  сенсу.  Втомленою  він  її  бачив  наприкінці  дня.  Розгубленою  іноді,  безпорадною  і  слабкою.  Або  радісною.  Тоді  вона  близько  підходила,  доторкувалася  рукою  скла,  він  відчував  теплоту  долонь.  У  цьому  місті,  за  скляною  стіною,  з'явилася  у  манекена  та,  якій  він  став  потрібен.  Одного  разу  дівчина  прийшла  з  тугою  в  очах.  Як  в  перший  раз  довго-довго  дивилася  на  нього.  Сльоза,  ковзнувши,  застигла  на  щоці.  Манекену  раптом  захотілося  витерти  їй  сльози,  захистити  від  холоду,  та  чи  можливо  вибратися  зі  скляної  клітки?
-Прощай  ...  -  прошепотіла  тихо.
Він  розібрав  по  губах  її  шепіт.
-Доглядальниця,  прощається,  а  я-лялька  з  людським  обличчям,  не  можу  їй  допомогти,  повернути,  утримати.  Приречений  господарем  бути  річчю  ...  Як  жити  без  її  очей,  таких  близьких,  зрозумілих,  вже  рідних?
Те,  що  перш  нило  у  нього  в  грудях,  раптом  зболілося  сильніше,  затріпотіло,  забилося  в  тривозі,  затріпотіло,  стало  колоти  тисячами  голок  ...  Раптом  тріснуло  скло  вітрини  від  цієї  напруги,  не  витримавши  вібрацій  відчаю.  Посипалися  дощем  скалки  на  асфальт,  і  манекен  зрозумів:  вільний,  живий,  у  нього  є  серце.  Старий  художник  віддав  йому  своє.  Тільки  зараз  він  це  усвідомив  і  безстрашно  ступив  в  життя  за  скло.  Поспішав.  Дівча  губилося  в  потоці  людей,  але  ще  можна  було  її  наздогнати,  щоб  вже  ніколи  не  втратити.  Хіба  можна  втратити  того,  хто  розбудив  в  тобі  твою  душу?  Ні,  це  не  можливо  ...  якщо  ти  вже  не  манекен.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792579
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2018

Мамо, розкажи мені про війну

-  Мамо,  розкажи  мені  про  війну,  це  що?  -  піднімала  свій  погляд  до  материнських  очей,  наївна,  маленька,  в  латаних  валянках  мамина  співрозмовниця.  Гули  дроти  від  морозу  за  вікном.  Тріщали  дрова  в  грубці,  розжарювали  до  червоного  плиту.  Мати  підкладала  поліна,  спалахувало  полум'я,  металися  його  язики.
-Це  вогонь,  дим,  і  не  видно,  хто  де.  Сирена-звук  такий  надсадний,  душу  вимотує,  потім  вибух,  і  вже  не  знаєш,  на  якому  світі  ти  сам  є,  -  мати  закривала  руками  обличчя,  як  ніби  кадри  ці  з  пам'яті  своєї,  утримувала,  щоб  не  вирвалися  вони.  Прокинувшись  від  спогадів,  обіймала  доню,  до  себе  пригортала.
-  Ти  не  побачиш  цього,  тобі  не  треба  бачити,  не  повернеться  це  ніколи.
Все  одно  не  розуміла  дівчинка  з  косами,  що  це  за  слово  -  війна.  Теплота  материнських  рук  заспокоювала,  вела  її  від  цього  розуміння...  Немов  косою  скошена  трава  -  промайнули  довгі  роки.  Маленька  дівчинка  колишня,  тепер  вже  стала  бабусею.  Поряд  з  її  подушкою  лежить  старенький  мобільний  телефон.  Щомиті  чекає  вона  дзвінка  з  фронту...  А  як  зазвичай  і  все  гаразд,  то  онук  телефонуватиме  зранку.  Та  й  то  всього  менше  як  хвилину  розмови  -  такий  закон  гібрибної  війни.
-Бабусю  то  я  -  твій  Толік.  У  мене  все  добре.
-  А  чи  спав  ти  цієї  ночі?
-Ту-ту-ту  -ту  у  відповіть  виспівують  морзянку  короткі  телефонні  гудки.  Прикро,  та  й  на  старості  літ  бабусі  довелось  дізнатися  що  то  є  гібридна  війна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=790807
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2018

Вода тече

Луг  понад  річкою  так  щиро  стелиться,
Моя  дівчинонька  на  мене  сердеться.
Ой  не  стелися  ти  зеленим  килимом,
Ой  не  злися  нині,    моя  ти  милая.  

Як  вип`є  сонечко  усю  росиноньку,
То  й  прийде  до  мене  тая  дівчинонька.
Хочу  лататтячком  коси  прикрасити,
Хочу  дівчиноньку  до  церкви  повести.

Вода  тече,  тече  та  й  не  вертається,
Життя  іде  собі  і  все  минається.
Де  ж  тепер  ті  луги  широкополисті,
І  де  та  дівчина  з  моєї  юності...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781549
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2018

Сіяють щастям оченята

Сіяють  щастям  оченята,
Бо  доня  зустрічає  тата.
Як  отой  чаклун  дитячих  мрій,
Принесе  цукерочку  він  їй.

Синочок  теж  тату  радіє,
Мене  він  добре  розуміє.
Найвправнішим  козаком  стає,
Приводу  для  гніву  не  дає.

Мама  всіх  радо  зустрічає,
На  стіл  вечерю  накриває.
І  кожен  з  нас  те  добре  знає,
Що  те  бере  лиш  що  вкладає.

Отака  то  є  та  життєвісь,
Якої  триматимусь  я  скрізь.
Чи  ж  може  ще  щось  краще  бути?
Мені  цього  вже  не  збагнути...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780381
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.03.2018

Лютий

Лютий  дав  якийсь  хабар  
та  й  собі  святкує,
 березень  те  взяв
 й  ось  так  він  собі  мудрує
 "  Ти  лютисько  полютуй
 ще  недільку,  другу,
 потім  я  ураз  зніму
 всю  твою  наругу.  
А  щоб  людям  до  вподоби  
були  першії  весняні  квіти,
 маю  тепер  грошенята  
за  що  ї  їх  прикупити".
Лютий  з  того  розлютився,
 так  що  мало  аж  не  сказився:  
сипнув  снігом  і  вдарив  морозом.
 А  що  ж  йому  ще  робити
 коли  втратив  розум?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779811
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.03.2018

Подорожній. Казка

одорожній.  Казка
Йшов  дорою  життя  самотній  Подорожній.  Довга  була  ця  дорога.  Багато  навантажив  він  в  свій  заплічний  мішок.  Були  там  нездійснені  надії.  Знаєте,  які  гарні  надії  бувають?  Звичайно  знаєте,  у  кожного  вони  свої.  Ви  навіть  уявляєте,  як  вони  могли  б  збутися,  та  не  довелося.  "Чи  не  збіглися  пазли"  в  тій  красивій  картині,  яку  малювала  уява.  Як  же,  розмріявся  він  ...
Були  в  мішку  заплічному  образи.  Слово  мовлене  зопалу  ...  І  ревнощі  теж  тиснули  на  плечі  чималим  вантажем.  А  ця  звідки  взялася?  Необхідною  ти  комусь  хотів  бути-виявився  просто  третім  зайвим.
У  маленькому  внутрішньому  кишеньці  мішка  зачаїлася  мерзосвітна  зрада.  Зрозумів  свого  часу:  тебе  зрадили.  Зловив  ти  цю  зраду  "за  хвіст",  зашив  в  кишеньку  пам'яті.  Думав,  ізолюєш  її  і  стане  тобі  легше.  Але  ж  ні,  тисне  і  вона,  давність  часу  не  применшує  її  ваги.
У  великій  кишені  зовнішній  сидить  обман.  Його  багато  накопичилося  за  все  життя.  Дрібний  до  дрібного  обмани  зрослися  і  перетворилися  в  наріжний  камінь  за  твоїми  плечима.  Розчарування  займало  середню  частину  речового  мішка.  Від  нездійснених  мрій.  Птах  воно  синій,  недосяжне,  і  лягла  ця  гіркота  в  заплічний  мішок  найважчим  каменем.  Та  не  так  вже  й  боляче  вже,  а  от  обтяжливо.  Думки  твої  там  теж  сидять  під  самою  зав'язкою.  Приходять  вони,  коли  мішок  розв'язують,  і  йдуть.  Змінюються,  але  теж  не  закінчуються  ніколи.  Накопичуються.  Тиснуть.  Безсоння  допомагає  їм.  Міркуєш.  Сну  немає  від  того  що  тіснеться  те  все  вервечкою  в  твоїй  голові  думок  ...  Та  хіба  то  стосується  лише  мішка...
По  всіх  кишенях  подорожнього  порозпихані  помилки,  допущені  ним  у  житті.  І  де  їх  тільки  немає,  і  в  якому  тільки  віці  не  відбуваються  вони,  накопичуються,  як  непотрібне  сміття,  і  теж  тиснуть,  тягнуть  до  землі.  Які  міг  -  виправив,  та  сил  не  вистачало  все  переправити,  іноді  і  розуму,  щоб  помітити:  робиш  помилку.  Відгукнеться  вона  ...  Мало  того,  тепер  до  тебе  в  кишеню  залізла.
А  помилки  куди  поділися?  У  чоботи  подорожньому  залізли,  в  глухий  кут  завели.
Зачекайте,  ми  ще  комплекси  забули.  Ті  глибоко  сидять.  Чито  в  мішку  -  чи  в  голові.  Тому  вона  опущена.  Давно  він  не  піднімав  її  ні  до  сонця,  ні  до  зірок.  Байдужі  вони  стали  для  нього.  Яка  вже  там  романтика  ...  не  влізти  б  в  чергову  вибоїну  або  яму.  Але  є  завжди  вихід.  Може,  зупинитися,  подумати  і  кинути  це  все  в  прірву,  мотлох  цей  ...  зважся,  Подорожній!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778946
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2018

Свято молодих сердець

Хто  у  лавах  тих  служив,
Хто  в  тому  часі  жив.
Для  кого  те  святе,
Що  є  не  лише  свято.
Там  наша  молодість
Там  наші  рідні  друзі.
Тож  той  нехай  нині  святкує,
Не  армії  а  саме  те,
Що  його  серце  чує.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778945
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.02.2018

Казка про Корону

Казка  про  Корону

Жив  в  Задзеркаллі  Прекрасний  Лицар.  Важкий  був  його  ратний  шлях.  Відвідування  балів,  розваги,  лицарські  турніри.  Завмирала  Дама  його  Серця.  Бажала  вона  бачити  свого  Лицаря  в  блиску  слави,  переможцем,  їй  здавалося:  шляхетності  його  немає  меж.  Любов  її  надавала  йому  сил,  надихала  на  нові  подвиги.  Втомленим  приходив  він  до  неї,  сідав  біля  ніг,  клав  голову  на  коліна.  А  вона  ніжно  гладила  його    волосся,  цілувала  сивіючі  виски,  шепотіла  ніжно:  «Ніколи  любити  тебе  не  перестану,  ти  -  найкращий».  Їй  здавалося  -  це  мить  щастя.  І  нічого  не  вимагала  вона  більше  у  Долі  своєї.  Думала,  так  буде  завжди.  Її  Віра  у  відданість  лицаря  стала  нерукотворною  Короною.  Світилася  вона  на  чолі  його  коштовним  камінням  Довіри.  Бачила  Дама  його  Серця  це  Світло  звідусіль,  де  б  їй  бути  ні  доводилося.  Час  не  позбавив  Корону  блиску,  променями  сяяла  яскравими,  як  сонце.  Все  меркло  навколо,  і  тільки  Віра  в  нього  залишалася  непорушною.  Звик  Лицар  Корону  носити.  Звичне  скоро  знецінюється.  Заважати  вона  стала,  вагою  своєю  на  голову  тиснути.  Витягав  він  своєю  рукою  каміння  дорогоцінної  Довіри,  кидав  на  стіл  недбало.  Не  помітив,  як  мішура  життя  стала  раптом  йому  очі  сліпити:  все  навколо  так  яскраво,  ново  ...  Руку  простягни  -  взяти  можна  ...  Спокуса  свята  -  сталість  відради.  Здалеку  блиск  над  його  головою  погляди  привертав  оточуючих    метеликів  -  одноденок  різнокольорових.  Кружляли  вони  йому  голову.  Слова  солодкі  з  губ  його  злітали  -  медові  промови  розтікалися.  П'янили  його  тепер  чужі  визнання.  Тільки  каменів  в  Короні  ставало  все  менше,  і  Світло  її  ставало  тьмяним  блиском.  Пропала  святість.  Залишилася  одна  харизма  вінценосна.  Чи  не  витримав  Лицар  величі  -  нелегка  ж  бо  ноша.  Мішура  карнавальна  простіша,  не  гнітить.  Одягнути  завжди  можна  що  простіше,  блискучу  фольгу,  наприклад.  Завжди  є  вибір.
Сумно  дивилася  Дама  на  Обраного  свого.  Останній  камінь  залишився.  Але  випав  і  він  у  вихорі  танцю  на  придворному  балу.  Покотився  до  її  ніг,  зачепився.  Підняла  вона  його,  подивилася  на  те,  що  залишилося  від  Світу.  Стиснула  в  долонях,  колишнє  тепло  ще  відчуваючи.  Знову  шепотіли  її  уста:
-  Сам  розвінчав  ти  себе,  милий,  втратив  Корону,  від  мене  відрікся.  Чи  не  під  силу  для  тебе  була  моя  Віра?  Чи  не  втримав?  Тільки  Любові  без  неї  не  може  бути.  Нічого  не  залишилося  від  відданості.  А  благородство  вийшло  з  моди.  Цей  камінь  коштовний  -  пам'ять  про  тебе  -  Лицаря  я  збережу.  Відтепер  метеликом  тобі  бути.  Пурхати  по  життю  ...  Бал  для  тебе  триває.
Сумна  казка.  Складний  шлях  до  Величі  Довіри,  довгий  і  важкий.  Падіння  -  стрімке.  Розчарування  -    незворотнє.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778541
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2018

НАША МОВА

НАША  МОВА

До  вас  всіх  мудрих  в  Україні,  
Запитання  свої  несу.  
Вони  турбують  не  віднині,
Синів,  що  в  чужині  живуть.
Коли  -  то  наша  мова  рідна,  
На  вулицях  звучати  буде?
Як  НАША  МОВА  дідів  гідна,  
Чи  скаже  хтось  коли  це  буде?
Мудрі  мужі  нашої  хати,  
Ви  вже  засіли  за  „престоли"?
Тому  дозвольте  запитати,  
Коли  в  нас  будуть  наші  школи?  
І  хто  в  них  буде  научати?
Боже  пошли  нам  апостолів,  
Які  в  Луганськ  у  Крим,  Одесу,  
Вкраїнську  мову  всім  занесуть.  
Хай  ті  що  живуть  в  нашім  краю,  
Історію  й  мову  нашу  знають.
Тому  всі  мудрі  в  Україні!  
Якщо  ви  справжні  їй  сини!?  
Якщо  вам  рідний  жовто-синій,  
Вже  другої  не  ждіть  весни!
Лиш  починайте  працю  нині,  
Щоб  мова  наша  –  дідів  перла,
У  нашій  славній  Україні,  
Недай  Бог  через  вас  завмерла.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778361
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.02.2018

Серце, живи

Серце,  живи

Я  хочу  НЕ  любити.  Позбутися  від  цієї  напасті,  від  цієї  хвороби,  від  цієї  залежності.  Від  цього  ...  болю.  Бо  зачинений  в  ній,  як  в  кімнаті  темній,  де  навіть  вікна  закриті  наглухо  і  задихаєшся  від  самотності  удвох.  Годинники  ...  Маятник  від  однієї  точки  до  іншої  -  сталість  слів,  обіцянок  і  лукавства,  як  хвиля  прибою  і  руху  хвилі  назад.  Надія,  замінна  відчаєм.  Нагорнуться  почуття  -  відгорнуть  від  твоїх  слів,  оголюючи  душу,  як  той  пісок  прибережний  ...
Дурість  якась  -  чекати  зустрічей.  Яких?  Знаєш  заздалегідь:  все  -  лише  слова  ...  обманювати  себе  -  так  хочеться  вірити...  Прощаєш  собі  слабкість  цю,  і  знову  ...  віриш.  Забути  б,  все  забути,  як  сон  солодко  -  гіркий.  І  тоді  -  пам'ять,  як  чистий  аркуш  -  звільнення.  А  як  без  пам'яті  жити?  Як  без  тіні.  Хіба  я  робот,  хіба  можу  зняти  програму  і  одним  рухом  клавіші  видалити  своє  минуле  життя,  зрадити  пам'ять?
Біль  ...  Хоч  куди  доторкнися  -  все  виткане  з  болю  минулого  і  сьогодення.  Я  хочу  НЕ  любити.  Відмовитися,  відректися,  віддати.  Кому  віддати  біль?  Вона  мені  належить,  вона  моя,  і  та,  розіп'ята  любов  теж  моя.  Безвихідь  в  душі.  Сам  від  себе  втечеш?  Нехай  болить,  ще  довго  болітиме.  Нехай  лягають  рядки  на  папір,  застигне  сльоза  на  щоці,  ось  так,  як  зараз  застигла.
Я  живий.  І  серце  моє  живе.  Воно  хотіло  б  НЕ  любити.  Так  не  може  зректися.  Чи  не  любити  не  навчилося  воно  ще.  Дурне  моє  серце,  живи  ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778112
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2018

Твоя надія

Твоя  надія
Згасання.  Все  має  свій  початок,  розвиток  і  згасання  -  цикл  життя.  А  раз  так,  прощання  буде  без  болю.  Послідовність  етапів  не  спростуєш.  Байдужість  прийде  на  зміну  неспокою  духу.  Заспокоєння.  Споглядальність.  Спокій  в  Душі.  Невідомість  обійде  стороною,  а  Безнадію  у  друзі  ми  не  візьмемо.  Досить  Безсоння.  Але  й  воно  потрібне,  щоб  творчістю  займатися  ночами.  Коли  ніхто  не  відволікає  і  відсутні  зайві  звуки  дня:  шум  вулиці,  нав'язливі  голоси  сусідів  або  нявкання  кота.  Сплять  всі  вночі.  І  тоді  ти  один  на  один  зі  своїми  думками.  Успіх  прийде,  якщо  працювати  над  собою  людина  не  розучиться,  мислити  не  перестане  і  Душу  свою  не  умертвить.
Меркне  світло,  нормальне  явище  -  ніч  в  світі.  Інші  світила  на  небі  -  закон  черговості.  До  ранку  кілька  годин,  дочекатися  не  важко.  Сонце  з'явиться.  Воно  не  залежно  ні  від  яких  життєвих  обставин.  І  світ  знову  стане  різнобарвним  і  радісним.  Відкриємо  вікно  в  ранковий  сад.  Чуєш,  яка  тиша  в  досвітній  час?  Ненадовго,  зараз  заспівають  птахи,  оспівуючи  прихід  Нового  Дня,  будь  впевнений.  Вони  заспівають.
Лишень,  ви  не  вимикайте  світло  своєї  надії.  Не  треба.  Адже  це  ТВОЯ  надія.  Вона  буде  для  тебе.  Не  давай  її  смутку.  Все  проходяще  -  віримо  в  мудрість  Великих.  До  них  звертаємося,  коли  дихати  важко.  Там,  в  афоризмах  черпаємо  їх  мудрість,  просіяну  через  сито  століть.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777749
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2018

Казка про прочитану Книгу

Казка  про  прочитану  Книгу
Книга  жила  своїм  звичайним  життям.  Її  читали  різні  люди.  І  вона  відкрила  її  теж.  Наївною  дівчинкою  була,  коли  доторкнулась  до  перших  сторінок,  події  захоплювали  все  далі  і  далі.  Сила  уяви  зробила  неймовірне:  вона  побачила  себе  серед  персонажів,  і  стала  жити  там,  поруч  з  вигаданими  автором  героями.  Кожен  раз,  перегортаючи  сторінку,  хвилювалася,  як  ніби  від  її  думок  теж  залежала  доля  оточуючих.  Знаходила  невідомі  їй  раніше  закутки  в  своїй  Душі.  Дивувалася:  невже  так  можна  відчувати  ...  слово?
Інтрига  сюжету  йшла  в  круті  віражі,  являла  загадки,  таємниці,  народжувала  питання,  і  не  терпілося  знайти  відповіді.  Постав  перед  нею  Головний  герой  цієї  Книги,  витканий  з  образів  далекої  юності,  якого  вона  давно  чекала,  але  бачила  лише  уві  сні.  З  цього  часу  зазвучала  для  неї  зі  сторінок  роману  музика  любові  ...  вічної,  піднесеної  і  прекрасної  до  сліз.  Прийшла  радість  -  бачити  улюблені  очі,  відчувати  свою  долоню  в  його  сильній  руці  ...  І  нічого  вже  не  потрібно  було,  окрім  цієї  мелодії  ніжності  ...  Але  одного  разу  обірвалася  музика  на  фальшивій  ноті.  Слова  стали  лукавими,  епізоди  надуманими,  діалоги  лицемірними.  Неможливо  було  читати  цю  солодкаво,  облудну  словесність.  У  розпачі,  осінньої  ночі,  вона  кинула  Книгу  в  вогонь.  Спалахнули  листи,  горіла  брехня  придуманих  фраз  ...  Завмерла  її  душа  від  болю  втрати.  Довго  вона  дивилася,  як  перетворюються  в  попіл  кольорові  ілюстрації  її  мрії,  написані  поспіхом  Автором.  Тепер  безсоння  мучило  її  холодними  ночами.  Ніяк  повірити  не  могла  вона:  немає  більше  улюбленої  Книги,  немає  нічого,  крім  обману  вигаданого  сюжету.
Зима  добігала  кінця.  Одного  разу  ...  повернувся  до  неї  її  Головний  герой,  Примарою  з  міфу  ступив  до  неї  негадано  -  несподівано  назустріч.  Сумними  очима  подивився  і  ...  повернув  їй  ці  спалені  сторінки  з  небуття.  Знову  вир  подій  обрушився  лавиною.  Читала,  поспішала,  не  вдумуючись  в  суть,  скучивши...  Клубок  інтриги  не  розплутувати.  Розривалася  свідомість  на  частини,  серце  кришилося  на  осколки.  Йшла,  кидаючи  книгу  на  верхню  полицю,  намагаючись  позбутися  від  цього  читання,  їхала  далеко,  бажаючи  забути,  де  вона  лежить  ...  А  потім  знову  гортала  знайомі  сторінки.  Правда  стала  відкриватися  їй  у  безсоромній  своєй  наготі,  стаючи  тією  реальністю,  з  якою  змиритися  вона  не  хотіла,  і  тому  губилася  в  помилках  своїх,  як  в  непролазному  лісі.
Минали  дні  звичною  намистовою  низкою,  пори  року  змінювали  одна  одну.  Дорослішала  вона,  мудрість  знаходячи,  звикала  до  подвійного  глузду  оповідання.  Дізнаватися  навчилася  про  свого  Героя  в  будь-якій  його  ролі,  під  будь-який  сільській  чи  міській..І  чим  більше  знаходив  він  придуманих  нею  осіб,  тим  менше  залишалося  довіри.  Хіба  можна  вірити  безлічі?
З  просто  улюбленої  Книга  перетворювалася  в  підручник  життя.  Гіркі  були  уроки,  сумне  прозріння.
Сьогодні  вона  дочитала  останню  сторінку  епілогу.  Погладила  обкладинку.  Прошепотіла  назву,  прощаючись.  З'явився  їй  образ  птахи,  яка  вільно  летить  у  небі.  Знала:  буде  перечитувати  улюблені  глави  цієї  Книги  Пам'яті  про  минулу  свою  Любов.  Світлою  вона  залишилася,  всупереч  всім  потрясінням  сюжету  ...  Погляд  знайомих  очей  зі  старих  ілюстрацій  перестав  «бити  струмом»,  як  раніше,  став  рівним  світлом  не  згасаючої  свічки.
Чисті  аркуші  паперу  лежали  перед  нею  на  столі,  думки  шукали  вихід,  серце  тріпотіло  від  радості  майбутньої  творчості.  Вмочивши  перо  в  чорнило,  подумавши  мить,  написала  перші  слова  тепер  уже  свого  сюжету:  «Вона  прокинулася  з  відчуттям  щастя  ...»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776532
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2018

Вічна Совість (казка)

Вічна  Совість  (казка)
Жила  -  була  Совість.  Одного  разу  її  розрізали  на  частини  і  зшили  з  цих  частин  одяг.  Вона  була  різною  за  розміром,  віком,  статусом  в  суспільстві:  маленька,  велика,  дитяча,  недорозвинена,  лінива,  бунтівна,  елітарна  і  убога  -  різна.  Одяг  цей  повісили  на  плечики  в  шафу  на  ім'я  Життя.  Діставав  її  звідти  чоловік  -  господар  Совісті,  тоді  коли  ситуації  життєві  змінювалися.  Оскільки  калейдоскоп  життя  різноманітний,  то  і  Совість  вічно  знімали  з  плічок,  використовували,  потім  повертали  на  місце,  іноді  акуратно  туди  вішали,  розправляючи  складочки,  іноді  як  доведеться  чіпляли  її  на  гачок,  аби  заштовхнути  на  колишнє  місце  до  наступного  разу.  Вона  м'ялася,  бруднилася,  іноді  страждала,  але  все  ж  таки  служила  своєму  Господарю,  шкодуючи  його,  і  від  того  не  покидала.  Але  одного  разу  Совість  зрозуміла:  якщо  вона  продовжить  жити  в  цій  шафі  -  помре,  покинула  господаря.  Він  назавжди  Її  втратив.  Совість  блукала  по  світу  і  оселилася  в  іншого  Господаря.  Тут  чекав  її  болісний  період  роздумів.  Яка  вона:  низькопробна  або  високої  проби.  Це  був  її  головний  біль.  Вона  нила,  страждала,  і  тоді  Господар  не  спав  ночами.  Совість  заважала  йому  жити.  Вирішив  він  її  продати  як  непотріб...  Та  й  не  звикати  йому  було:  раніше  торгував  він  своїм  тілом,  своїми  думками.  Знав  всі  розцінки  і  продавався  навіть  не  без  задоволення.  Правда,  іноді  торгувався,  виграючи  якусь  дрібницю  для  себе.  Ось  і  Совість  свою  продав  за  тридцять  срібняків  -  так  її  оцінив.  Купив  совість  недбайливий  Господар.  Не  міг  правильно  її  використовувати.  Вона  зламалася  в  нього  через  порушення  правил  її  експлуатації.  Тоді  вирвав  із  себе,  з  серця  і  свідомості  цю  зламану  Совість  і  зовсім  викинув.  На  дорозі  лежала  вона  недовго.  Підібрав  її  Пірат,  який  паплюжився  деякий  час  на  березі.  Подивився  -  річ  для  нього  зовсім  не  придатна,  а  коли  в  море  йшов  за  новими  пригодами  і  скарбами,  залишив  її  на  березі.  Совість  знову  побрела  мандрувати  по  Світом.  Одного  разу  натрапила  на  маленький  будиночок  з  садом.  Вікна  горіли  всю  ніч  до  ранку.  Господиня  читала  все  підряд,  мріяла  і  була  не  від  світу  сього.  Совість  відкрила  двері,  сіла  мовчки  навпроти.  Вони  зрозуміли  одна  одну  без  слів.  Помовчавши,  Нова  Господиня  сказала:
Вважаю,  що  ти  знайшла  свій  дім.  Я  не  повішу  тебе  в  шафу,  не  розчленую  на  частини,  не  продам  на  базарі.  Мені  вистачає  того,  що  я  маю.  Але  ти  мені  потрібна,  Совість.  Мені  завтра  на  уроки  йти,  я  тебе  з  собою  візьму.  Вранці  на  мене  дивитимуться  десятки  очей  хлопчиків  і  дівчаток.  І  я  хочу,  щоб  вони  тебе  поруч  зі  мною  бачили,  Совість.  До  сих  пір  вони  тебе  в  мені  тільки  вгадували.  А  тепер  побачать  на  власні  очі  і  зрозуміють,  що  не  помилялися.
Вони  стали  тепер  разом  жити  в  цьому  світлому  світі  Дитинства  і  Юності.  Життя  для  них  стало  довгою  й  важкою  дорогою,  а  незапиленою  шафою.  І  тому  їм  потрібна  була  основа,  стрижень  всередині,  щоб  не  зламатися  на  цьому  Шляху.  Нарешті,  Совість  знайшла  своє  покликання  -  поселятися  в  Душі  дітей  і  там  жити,  в  кожному  з  них.  Тому  вона  стала  Вічною.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776320
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2018

Поетами не народжуються (казка)

Поетами  не  народжуються  (казка)


Жив  собі  чоловік  -Просто  людина.  Ходив  вранці  на  роботу.  Чортихався,  коли  не  завадився  мотор  у  його  авто,  чорно  лаявся  як  найсмачнішу  наживку  не  "брала"  й  не  ловилася  риба.  Він  був  Майстром  на  всі  руки  і  люди  його  поважали.  Адже  він  усе  вмів  робити,  а  такі  всім  потрібні  бувають.  Споглядаючи  захід  сонця,  він  заглядався    на  зорі,  усміхався,    щиро  радів  новому  дню.Бо  Він  любив  Її.Вона  була  ніжно-жіночна  й  прекрасна.  Світле  волосся  хвилями  спадало  на  плечі  й  бережливо  огортало  їх  ніби  весільною  фатою.  Він  був  щасливий,  коли  бачив  сяйво  її  очей  кольору  неба.  Дуже  хотів  зробити  її  щасливою,  і  самому  жити  на  краєчку  цього  щастя.  Але  ніщо  не  вічне  в  цьому  світі.  І  щастя.  Вона  покохала  іншого.Світ  похитнувся,  і  Людина  втратила  рівновагу  від  того,  що  траєкторія  життя  здригнулася  і  скривилася.  Він  став  падати,  втративши  опору.  Але  раптом  вітер  підняв  його,  не  давши  боляче  вдаритися  при  падінні,  і  відніс  в  інший  вимір.  Людина  в  тому  вимірі  раптом  стала  ПОЕТОМ.
Це  був  прекрасний,  дивовижний  світ.  Загадковий,  таємничий,  такий.  що  ніколи  не  повторюється.  У  ньому  Поет  став  жити.  Королівство,  де  він  перебував,  називалося  ТВОРЧІСТЬ.  Країна  ця  була  в  кроні  високого  дерева  ЖИТТЯ.  І  верхівка  його  торкалася  неба,  а  зірки,  які  запалювалися  вночі,  служили  ліхтариками  і  висвітлювали  дорогу,  щоб  Він  повертатися  міг  після  польотів  додому,  на  це  древо  ...  Днем  світило  яскраво  сонце,  співали  пташки  різноголосами.  Деякі  з  них  були  сині.  Вони  зрідка  сідали  на  гілки.  А  коли  злітали  -  зливалися  з  небом.  Поетами  не  народжуються.  Ними  стають.  Так,  одного  разу  звичайна  людина  відчула  крила  за  спиною.  Прекрасні  вірші  його  були,  як  сонети,  спліталися  в  вінки  химерної  краси.  Жителі  королівства  були  вдячні  йому  за  цю  музику  в  слові.  А  він  сумував.  Тільки  Душа  поета  знає  ці  муки...  Вона  то  тужить,  рветься  в  небо,  то  стискається  від  болю,  то  радіє  зовсім  простому  -  зеленому  листю  на  дереві,  чи  вправноспритності  сонячного  зайчика.  Літо  проходило  вдячними  теплими  дощами.  Одного  ранку  у  лісі.  на  пеньку,  під  деревом  він  побачив  заплакану  Дівчинку.
-Ти  хто?  -  запитав  він  співчутливо,  -  і  чому  ти  плачеш?
-  Я  загубилася,  заблукала  і  не  знаю  дороги  назад,  -  вона  витерла  сльози  долонею.
-  Хочеш  жити  в  особливому  королівстві?  Я  відведу  тебе  туди.  Там  завжди  тепло,  співають  птахи,  і  душа  твоя  буде  іншою?
Дівчинка  зовсім  розгубилася.  Вона  не  знала  ніякого  такого  королівства  ...  Тоді  він  мовчки  взяв  її  за  руку  і  повів  за  собою.  У  тому  королівстві  тісно  не  буває,  і  всім  вистачить  місця,  аби  бажання  було  перебувати  в  Творчості.  Тепер  вони  стали  сусідами,  і  вранці  казали  «Привіт!»  Один  одному.  Вони  жили  на  різних  гілках  -  вулицях.  Одна  називалася  «Віршари»,  інша  -  «Прозари».  Але  їх  об'єднувало  одне    -  СЛОВО.  Воно  під  пером  одного  лягало  в  рядки  прози,  в  іншого  -  римувалося  і  ставало  поетичним  рядком.  Коли  один  з  них  занедував,  другий  приносив  хворому  малинове  варення,  чи  лікував  словами.  У  кожного  було  своє  минуле,  воно  нило  десь  там  в  самоті  й  забувалося,  коли  вони  працювали,  й  тим  самим  платили  свої  податки  цьому  королівству.  Біль  забувалася  на  певний  на  час,  і  душі  їх  наповнювалися  радістю  польоту  в  чистому  небі  серед  яскравих  зірок.  Немає  кінця  у  цій  казці.  Відкритий  фінал.  Люди,  у  яких  є  крила  і  можливість  бачити  світ  по  -  особливому,  повинні  мати  гаряче  серце,  і  тоді  їх  слово  затребуване:  може  воно  когось  й  навчить  літати,  вірити  в  мрію  і  любити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776319
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2018

Диво дивне – очі твої

Диво  дивне  –  очі  твої
Як  очі  твої  я  люблю!  Що  в  них?  Не  знаю.  Загадкові  вони.  Затулені..  Відстанню.  Таємницею.  Недовірою.  Часом.  Обставинами.  Простором.  Зоною  доступу.  Минулого.  Майбутнім.
-  Як  це?
-Буває  і  так.
-  Чому?
-  Нема  відповіді.
-  Як  тоді  любити  їх?
-  Можна,  можливо.  Інтуїтивно.  Я  їх  по  -  іншому  бачу.  Через  слова.
-  Чудеса  ....
-  Не  заперечую.  Інше  знаю.  Є  очі.  Десь.Там.
-Не  твої  вони  ...
-Ні,  не  мої.  Належать.  Не  мені...
-А  тебе  вони  бачать?
-  Ні.  Помиляються.  Ідуть.  Повертаються  знову.
-Чого  ти  хочеш  ?
-  Щоб  вони  були.
-Що  тобі  з  цього?
-  Нічого.  Вони  є.  Нехай  будуть.  Довго.  Завжди.  Тоді  я  є  теж.  Магія  тяжіння,  зі  слів  зіткана,  не  відпускає.  Чи  не  залишають  образи.  Ятрять  душу  в  цю  зимову  хурделицю  опівночні  міражі.  І  знову  прийшли  вони,  поруч  сіли.Не  йдуть.  Що  робити  з  ними  мені?  Мовчать.  Погано  їм  без  мене.  Що  дадуть?  Ніч.  Особливий  час.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776035
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2018

Іще живу

Іще  живу,
Богом  втриманий.
Іще  пишу,
Як  одержимий.
Іще  ходжу,
Бо  ноги  носять.
Іще  люблю,
Бо  серце  просить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775880
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2018

Луна

Луна
Що  є  наше  життя?  Річка.  Тече.  Бурхливо  долає  пороги  проблем.  Розливається  спокійною  гладдю,  як  ніби  стомлено  на  мить  зупиняючись.  Повниться  талими  водами  наших  почуттів.  Ми  з  тобою  -  два  береги,  дві  долі.  Ось  тільки  мости  всі  спалили  самі,  не  дивлячись,  не  думаючи.  Але  і  тепер  є  вихід:  в  брід  цю  річку  перейти.  На  дотик,  крок  за  кроком,  повільно  долаючи  ці  підводні  провали  і  перешкоди  обставин.  Ти  з  одного  берега,  я  -  з  іншого.  Назустріч.  Ризикуючи.  Легко  мостом  було  переходити.  Звикли,  цінувати  перестали,  самовпевнені  в  своїй  гордині.  Покарані.  Тепер  брід  -  порятунок,  нове  розуміння  один  одного.  Не  страшний  тобі  холод  цієї  води?  Ні?  Обпікає  вона  невідомістю  Так  що  питати,  увійшли  ми  знову  в  цю  річку.  Знову  йдемо  назустріч  один  одному.
-  Де  ти  -и  -и  -?  -Ехо  по  річці.
-Поруч  я,  тут  ...  Слухай-і-і-ш  ?!  -  кидається  голос  у  відповідь.
Іду  на  твій  голос.  Не  боюсь  я  нічого.  Якщо  і  не  бачу  тебе,  все  одно  знаю:  ти  теж  крок  за  кроком  осягаєш  дно  моєї  душі.  Підготувало  Провидіння  нам  ще  одне  випробування.  Нічого,  ми  його  пройдемо.  Маємо  ми  цю  магію  тяжіння.  Чи  не  слабшає.  Не  покидає  нас.  І  орієнтир  у  мене  є  -  твоє  серце,  а  у  тебе  -  моє.  Ради  того  ми,  що  брід  цей  знайшли,  в  безодню  порожнечі  не  провалилися  обидва,  і  байдужість  віри  нас  помилувала.  Ти  сильна,  а  я  раптом  завмираю  від  страху  тебе  втратити.  Тоді  прошепчу  в  черговий  раз
-  Де  ти?  А  вітер  принесе  мені  з  твого  берега:
-  Дотерпи.Там  острів  є  посеред  річки  -  наша  Надія.  Іди,  не  зупиняйся
-  День  за  днем,  хвилина  за  хвилиною  осягаю  тебе,  моя  рідна,  долаючи  цей  брід,  тому  що  люблю  ...
-Тебе  ...  тебе  ...  тебе  ...  -  відгукується  луна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775594
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2018

Parole, parole, parole…

Parole,  parole,  parole...
Багато  на  світі  слів.  Різних.  Іноді  ми  болісно  шукаємо  потрібні,  страждаючи  без  сну  ночами,  а  вони  не  приходять,  губляться.  І  все  не  ті,  не  такі,  які  потрібні.  Але  буває,  слова  вириваються  ненавмисно,  самі  злітають  з  губ  від  гніву,  роздратування.  Шкодуємо  потім.  Та  не  повернути  їх.  І  доводиться  чекати  тієї  хвилі  з  душі,  яка  принесе  тобі  потрібне,  найнеобхідніше  слово.
«Мама,  сонце,  небо  ...»  -  як  подих  легкі,  летючі,  прекрасні.
«Світанок,  промені,  пробудження  ...»  як  сонячне  тепло,  це  віра  у  світло  ранку.
«Кохана,  мила  рідна  ...»  -  солодкі  як  мед,  як  березовий  сік  цілющі.
«Дитинко  моя,  донечко  ...»  -  мамині  слова,  як  ніжний  її  дотик.  Більше  ніхто  так  не  скаже.
«Потрібно,  борг,  обов'язок  ..."  -  це  зусилля  волі,  напруга  сил.
«Сірість,  тьма,  тьма  ...»  -  туга  безвиході.
«Заспокоєння,  споглядання,  заспокоєння  ...»  -  це  як  шелест  хвиль  об  прибережний  пісок,  в  своїй  розміреності.
«Так,  немає  ....»  -  прийняття  беззастережного  рішення.  По  -  іншому  вже  не  буде.  Категоричність.
«Чому?  Навіщо?  Почекай  ...  »-  розгубленість,  несподіваність.
«Іди,  забудь,  прощай  ...»  -  різання,  як  ляскання  вхідних  дверей.
Які  ж  головні  для  тебе  слова  з  усією  їхньої  сукупності?  Ті,  що  диктуються  серцем  або  розумом?  Або  їх  породжує  відчуття?  Чи  є  залежність?  Головні  слова  для  кожного  свої,  для  кожного  -результат  роздумів  або  неочікуваність  чуттєвого  сплеску.  В  цю  хвилину,  що  найважливіше  для  тебе?  Що  вимовиш  ти  через  мить?  Може  бути  й  так,  що  твої  слова  стануть  помилковими,  тоді  не  будеш  проповідувати,  почекай,  затримай  подих,  поміняй  їх,  встигни,  допоки  не  перетнув  ти  межу,  і  назад  не  буде  їм  вороття.  Або  зважся  сказати,  зроби  це,  подолай  збентеження  і  страх,  адже  їх  чекає  хтось,  саме  їх,  слів  твого  визнання,  і  тим  стане  щасливим.  Лише  від  слова  твого  ...  Значить,  у  тебе  ще  є  ця  мить,  цей  шанс  -  словом  змінити  плин  останніх  подій  у  твоєму  житті  або  саме  життя?  Затримай  дихання,  замри,  подумай.  Пауза  варто  того.  Слова,  слова,  ви  цінні,  ви  всесильні.  Від  вас  залежить  щастя  людське,  і  життя  наше  залежить  від  вас  також.  Parole,  parole,  parole  -  із  з  уст  в  уста,
de  cœur  à  coeur  -  від  серця  до  серця  ,  
de  moi  à  toi  -  від  мене  до  тебе.  Від  Рівного  до  Парижу,  до  тебе  -  моя  люба  доню.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775582
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2018

Казка про Безсоння

Казка  про  Безсоння
Капризлива  дівчинка  Безсоння  була  молодшою  сестрою,  яка  жила  своїм  особливим  життям  і  в  родині  була  нелюбимою.  Старшим  братом  її  був  могутній  Сон.  Сил  у  нього  було  неміряно  і  влади  було  багато.  Міг  він  в  сон  занурити  весь  світ.  Його  любили,  і  ніхто  ніколи  від  нього  не  відмовлявся.  Мало  того,  багато  хто  звертався  до  нього  серед  білого  дня.Тоді  він  давав  людям  відпочинок,  на  час  вони  забували  про  свої  проблеми  і  прикрощі.  Середню  сестру  звали  Дрімота.  Особливо  їй  довіряли  молоді  матері,  які  впадали  в  неї  біля  колисок  своїх  немовлят  і  перебували  між  сном  і  дійсністю,  обманюючи  себе  хвилинною  забудькуватістю,  разом  із  тим  все  чуючи,  відчуваючи  найменший  порух  дитини.  Шанувальниками  Дрімоти  були  люди  похилого  віку.  Вони  часто  дрімали,  сидячи  в  кріслі  або  на  лавочці,  тоді  в'язання  випадало  з  рук  чи  окуляри  сповзали  на  кінчик  носа.  Потім  Дрімота  йшла,  і  вони,  раптом  стряхнувши  з  себе  її  ману,  продовжували  свою  роботу  як  ні  в  чому  не  бувало.  Безсоння  мала  своїх  фанатів:  закоханих  і  студентів.  Останні,  щоправда,  тільки  під  час  сесій  були  їй  тимчасовими  союзниками.  Палкі  юнаки  ночами  згорали  від  пристрасті,  їм  було  не  до  сну.  Юні  діви  мріяли,  дивлячись  на  зоряне  небо,  не  помічали,  як  наближався  світанок.  Часто  закликали  її  вартові  на  чатах.  Але  вона  обходила  їх  стороною,  не  даючи  їм  жодних  шансів,  змушувала  їх  мучитися  далі.  Безсоння  любила  гуляти  сама  по  собі,  заглядала  у  вікна,  де  довго  не  гасили  світло.  У  неї  були  свої  улюбленці,  до  яких  вона  приходила  постійно.  Знала  їх  вікна.  За  цими  жив  Поет.  Поруч  з  узголів'ям  у  нього  завжди  лежала  потертий  зошит  і  ручка,  він  не  спав,  пишучи  свої  поетичні  рядки,  а  коли  не  міг  знайти  потрібну  риму,  було  йому  не  до  сну.  Серце  поета  знайшло  свою  обраницю,  і  з  тих  пір  втратив  він  і  спокій,  і  сон.  Безсоння  часто  сідала  навпроти  нього,  залишаючись  невидимою.  Він  їй  навіть  вірші  присвячував,  як  вічної  супутниці,  поезія  була  від  неї  невіддільна.
В  глибині  саду  стояв  будинок,  де  жила  казкарка.  Вона  давно  вже  була  у  Безсоння  на  прикметі.  Довго  сиділа  і  раніше  над  своїми  книгами,  але  коли  почала  писати  свої  казки,  стала  близькою  її  подругою.  Навіть  розмовляла  з  нею  довгими  ночамі.Казкарка  могла  оживляти  предмети  і  розмовляти  з  образами.
Наставав  ранок,  Безсоння  зникала,  розчинившись  в  сонячному  світлі.  Днем  долали  її  сумні  думки.  Чому  ж  не  любима  вона  в  своїй  сім'ї?  Невже  в  житті  потрібен  тільки  Сон  та  Дрімота?  Хіба  не  допомагає  вона  людям  вирішувати  проблеми,  забираючи  у  них  спокій,  прирікаючи  тим  самим  на  болісні  роздуми?  І  як  в  нагороду  приводячи  їх  до  правильного  рішення  або  доводячи  до  фіналу  їхні  твори,  або  підштовхуючи  до  певних  висновків,  або,  навпаки,  змушуючи  відмовитися  від  поспішного  підсумку.  Однак,  при  світлі  місяця  знову  відправлялася  в  мандри  по  світу,  когось  дратуючи,  комусь  допомагаючи.
А  ми,  люди,  чи  завжди  їй  вдячні  буваємо?  Напевно,  питання  звучить  дивно.  Але  ж  життя  наше  не  однозначне.  Виходить,  і  Безсоння  не  завжди  лиходійка.  Сутність  буття  людського  складається  з  єдності  протилежностей.  І  тільки  Гармонія  -  золота  середина  між  протилежними  точками,  є  благостю  і  щастям  Душі.  А  опорну  точку  цієї  середини  кожен  повинен  знайти  сам.  Тому  і  бродить  Безсоння  світом,  змушуючи  нас  шукати  ці  точки,  самотня  в  своїй  приреченості.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775276
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2018

Напередодні Святого Валентина Дня

Напередодні  Святого  Валентина  Дня
Гарне  свято.  Високі  людські  почуття.  Покірні  ми  її  Величності  Любові  ..  Хто  проживе  без  неї?  Колись  Святий  Валентин  допомагав  збентеженим  душам  закоханих.  Мудрим  був.  Що  змінилося  за  ці  століття?  Ніічого.  Щось  залишається  абсолютно  непорушним,  не  змінюється  протягом  річки  цієї,  ім'я  якої  Час.  Так  само  люди  чекають  і  вірять  в  це  Світло  Любові,  навіть  якщо  воно  залишається  недосяжним.  Не  можна  без  цієї  віри.  І  так  само  звертаються  до  Валентина  в  надії,  що  Він  почує  це  прохання,  розгледить  очі  кожного,  хто  звертається  до  його  Святості.  Що  просити  у  нього?  Сил?  Надії?  Віри  в  неможливе?  Дивовижне  у  тебе  ім'я,  Свята  людина.  Магічне  ім'я.  Притягує  воно,  як  магніт,  і  мою  душу.  Значить,  багато  в  імені  твоєму,  Валентин,  любові  ...  Не  даремно  стало  воно  символом  такого  Дня.  Хіба  не  почуєш  ти  мене?  Не  зрозумієш  ?  Роки  не  владні  над  почуттям.  Ти  ж  століття  пережив  уже.  Відомо  тобі  -  є  вічне  ...  Змінюються  звичаї,  мода,  кордони  ...  історія.Тільки  для  любові  немає  меж  ні  в  часі,  ні  в  просторі.  У  тих,  кого  вінчав  ти,  серця  так  само  тріпотіли,  як  і  зараз  вони  завмирають.  Люди  ми  -  і  почуття  у  нас  живі,  не  змінює  їх  ніщо.  Не  покидай  нас,  Святий,  в  хвилину  слабкості.  Не  покидай  мене,  Валентин,  в  хвилину  розпачу.  Стримуй.  Двадцять  перше  століття  ...,  а  ми  ім'я  твоє  пам'ятаємо.  Тому  і  звертаємося  до  тебе,  і  віримо  в  тебе.  Завжди  вірити  будемо,  поки  існує  Любов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775272
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2018

Лінії Долі

Лінії  Долі
Де  пишуться  сюжети  наших  долей?  На  небі?  Придумали  люди  версію  ...  Як  в  літературі:  пролог,  зав'язка,  епілог  ...  А  якщо  цей  сюжет  падає  тобі  на  голову  сніговою  лавиною?  І  тоді  немає  правил,  і  немає  розміреності  розкладу,  немає  очікуваного  результату,  і  вже  тим  більше  все  це  не  піддається  навіть  простому  аналізу.  Ось  так,  поверне  дорога  у  твоєму  житті  за  поворот,  лавина  любові  раптом  впаде  з  гори,  ненавмисно,  незванно,  негадано.  І  здається:  цей  улюблений  образ  завжди  був,  у  пам'яті  твоїй  зберігався  ...  та  слова  не  було,  потрясіння  не  траплялося,  щоб  ця  лавина  раптом  почала  рухатися,  стрімко  захоплюючи  свідомість  твою  в  круговерть  цих  нових,  що  взялися  нізвідки,  переживань...  І  сюжет  пишеться  спонтанно,  і  ти  не  знаєш,  яким  буде  епілог  ...  Чи  зовсім  не  буде  його,  відкритим  залишиться  фінал.  Та  тільки  вже  опиратися  не  можеш  цьому  натиску,  що  обрушився  тобі  в  душу  почуттями.  А  лінії  нового  оповідання  в  твоєму  житті  раптом  шикуються,  не  питаючи  дозволу,  заставши  зненацька  головних  героїв.
-  Що  трапилося,  що  відбувається  зі  мною?  -  риторичне  питання.  Напевне  знаєш  відповідь.Ти  вже  не  один.  Тепер  тільки  від  вас  двох  залежить,  чи  ляже  цей  сюжет  лініями  на  вашій  долоні,  і  чи  стане  він  вашої  Долею.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775022
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2018

А Лютий весну покохав

А  Лютий  весну  покохав
І  обіймав,  і  цілував
Та  ж  згубила  бідолаху
Лютий  чуть  не  втратив  страху
А  весна  собі  гарцює,
Кого  хоче  то  й  цілує
Лютий  вже  про  те  не  чує
Оженився  і  на  весні
Каже  -    Добре  ото  мені.
Ні  лютити  і  робити,
Людям  капості  не  буду,
Може  й  мало  жити  буду
Свою  весну  не  забуду.
Заховаюсь  з  нею  в  буду,
А  таки  ще  буду,  буду...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774861
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2018

Розмисли

Розмисли
Довгий  шлях  народження  думки  на  папері.  Раптом,  зачепить  щось  увагу  твою:  слово,  погляд  чийсь,  шум  дощу,  шелест  листя,  залишиться  в  свідомості.  Там  живуть  образи  до  тієї  пори,  коли  дозріє  власне  до  цього  ставлення  чи  почуття,  навіяні  ними.  Тоді  ця  тема  не  дає  спокою,  а  свідомість  знову  і  знову  повертається  до  цих  образів.  Плекає  їх  в  душі  твоїй,  виношує  в  серці,  чекає  часу,  коли  готовий  ти  сказати  світу  ...  слова  свої  про  те,  що  турбує,  не  дає  ні  сну,  ні  спокою.  Тремтить  Душа  від  невирішеності  накопичених  відчуттів,  поки  не  візьмеш  перо  в  руки.  І  тоді,  в  хвилині  забуття,  народжуються  поетичні  рядки  -  візерунок  з  марева  штрихів,  півтонів,  звуків  твоїх  почуттів.  Довгоочікуване  дитя  народжується  у  творчих  муках  і  радує:  ти  зміг  сказати  ці  слова  людям  ...  Чим  вони  стануть  для  них?  Колисковою  до  сну,  зізнанням  довгоочікуваним  коханій  своїй,  гіркотою  одкровення  або  «дієсловом,  яке  спалить  серце»,  яке  вселяє  впевненість  і  навіть  підніме  тебе  на  рішення,  допоможе  зробити  вибір.  Слово  ...  Величезну  силу  має.  І  так  хочеться,  щоб  творчим  було  воно.  В  ім'я  ...  Якщо  енергію  своєї  Душі  вкладає  автор  в  своє  дітище,  повертається  вона  новим  Натхненням.  Нескінченність  замкнутого  кола  ...  від  завершення  одного  сюжету  до  народження  нового.  Може  бути  й  так,  що  комусь  ці  слова  будуть  допомагати  жити  і  бачити  цей  світ  не  чорно  -  білим?  Тоді  все  не  дарма.
Що  є  мовчання?  Золото  воно?  Ні,  -  вирок,  безвихідь,  глухий  кут.  Куди  ж  іти,  якщо  нікуди,  якщо  втратив  ти  на  час  орієнтир  життєвий?  До  слова  йти,  до  пера,  до  своїх  монологів,  виплеснути  їх  на  папір.  Хіба  можна  змусити  замовкнути  Душу?  Тоді  пиши  ...  Прочитають,  зрозуміють  тебе.  Тиша  в  навколо,  зосередженість  на  своїх  відчуттях.  І  хвиля  з  серця.  Слова  -  це  одягнені  в  літерні  знаки  твої  думки.  Потрясіння  красою,  болісний  пошук  рішень,  або  радість  зустрічі  з  новим,  невідомим  тобі  раніше  ...  Пишеш  -  осягаєш  сам  себе  і  світ  навколо.
Зимовий  візерунок  на  склі.  Фантазії  ...  Раптом  бачиш  старовинний  зал  і  маленького  хлопчика  на  стільчику  біля  вікна.  Що  вінбачить  там?  Тільки  тобі  відомо.  Зараз  ти  автор,  що  тобі  побачиться,  то  і  йому  там,  у  вікні  ...  Твої  думки  линуть  у  нескінченні  далі.  Лежиш  у  високій  траві,  а  над  тобою  синій  небосхил.  Може,  це  море?  А  білі  хмари  -  чайки?  Схилилися  над  тобою  травинки  -  чийсь  старезний  ліс  ...  Образи,  як  міражі,  але  ти  їх  бачиш,  розумієш.  І  пишуться  рядки.  Легко,  на  одному  диханні.  Думка  квапить  тебе  все  далі,  далі  ...  Нічого  не  помічаєш  і  прагнеш  слідом  за  нею,  перебуваєш  тоді  поза  часом,  забувши  мирське.  Точка  в  кінці  останнього  рядка  -  висновок,  закінчення  сюжету,  розв'язка  дії  або  ...  вирок.  Три  крапки  -  надія,  відкритий  фінал  в  завершенні  доль,  і  тоді  кожен  твій  читач  -  співавтор.  Розбудив  ти  в  ньому  думки,  розтормошив  почуття,  і  не  дозволив  бути  байдужим.  Радість  творчості  ...  Тепер  це  частина  Душі  ...  Ділюся.  Слова  пропущені  через  сито  сумнівів,  через  біль  серця  і  щасливий  його  трепет  ...  Віддаю  їх  на  суд  ваш  ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774855
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2018

Несподівані думки четверга

Несподівані  думки  четверга
Ми  знаємо:  літають  Ангели.  А  Душі  літають  теж?  Вони  також  до  чогось  прагнуть...  Найчастіше  назустріч  один  одному.  Іноді,  або  тільки  ж  так,  в  зворотні  один  від  одного  боки.  Але  не  будемо  про  сумне.  Назустріч  краще.  Через  час  ...  через  відстань  ...  через  перешкоди,  часто  створені  своїми  ж  руками.  Подоланням  ця  дія  називається.  Власних  помилок,  помилок  невірних  образів,  неправильних  сюжетів  ...  І  все  ж  ...  літають  Душі.  Дарують  один  одному  подарунки:  дотик  думки,  ніжність  слів,  навіть  зупинку  дихання  ...  від  раптового  визнання.  Листи  теж  дарують.  Ось  так  пишеш  -  не  розумієш,  що  це  подарунок  тому,  хто  дорогий  для  тобі...  Ось  так  відкриєш  пошту  -  раптом  зрозумієш:  це  тобі  Дар  у  відповідь,  або  без  відповіді.  Від  душевного  пориву.  Тоді  музика  народжується  в  твоєму  серці,  і  звучить  там  акордами  фортепіано,  або  всесильним  монолітом  органу  ...  Звучить  для  тебе.  Чому  все  це  відбувається?  Тому,  що  Душі  наші  літати  не  розучилася  ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774680
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2018

Якби я жив лиш по Фейсбуку

Якби  я  жив  лиш  по  Фейсбуку.
То  певно  став  такий  як  він.
Забув  би  я  про  всю  науку
Зате  б  життя  зазнало  змін.
Про  щось  казав,  чи  не  казав,
Когось  чомусь  би  научав,
Чи  про  те  саме  сповіщав,
Що  вчора  я  відсвяткував.
І  все  те  гав,  і  гав,  і  гав...
Такого  навіть  не  чекав...
На  щастя  є  окрім  Мережі,  
Ще  й  інші  цікавіші  межі.
Це  рідних-друзів  передзвін,
Їх  щирі  побажання.
За  що  усім  земний  уклін,
Нехай  збуваються  бажання!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774647
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.02.2018

Народився я в ночі

Народився  я  в  ночі,
В  сільській  хаті  на  печі.
Кажуть  люди  щось  кричав
Всім  про  себе  сповіщав.
Нині  щось  усі  мовчать.
І  нічого  не  кричать.
І  зозуля  притомилась,
Спати  певно  завалилась.
Де  ж  то  про  таке  казати,
Десятку  сьому  кукувати?
Мо  то    й  справді  у  цю  ніч  
Диво  скочить  із-за  пліч...
На  увесь  світ  розкаже
Вам  усім  воно  покаже
Що  малятка  ті    живуЧі
Бо  родилися    поноЧі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774491
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.02.2018

Грань реальності

30  січня  2018  р.  15:06
Грань  реальності

Жовте  коло  світіння  в  напівтемряві,  відблиски  спогадів  -  бліді  тіні  за  спиною  у  тебе,  у  мене  ...  Світ  фантазій.  Це  сон  зараз  або  це  нереальність?
Закінчаться  дні  січня,  холодна  порожнеча  покине  нас,  по  -  весняному  засвітить  сонце,  повисне  кришталева  бурульність,  пробуджуючи  новий  день.Мрії  січня.  Що  це  зараз,  скажи  -  міраж?  Зникне  він,  обірветься  бачення  моє,  і  сльоза  знову  застигне  на  щоці  від  неможливості  втілення  своїх  надій  в  реальність  буття.  Так  було  завжди.  Сталість  самообману.  Упізнавче...Старе  ...  Зітхнеш  лише,  коли  міражі  тебе  покинуть.  Захочеш  притулитися  гарячим  чолом  до  вікна,  остудити  голову,  і  зовсім  поруч,  за  склом,  побачити  реальний  світ:  мете  завірюха,  знову  ховає  до  тебе  дорогу  ..  Лишається  одне  -  у  черговий  раз  довести  собі  очевидне:  казки  живуть  лише  в  книжках  дитинства,  а  воно  давно  вже  покинуло  тебе  ...  Казки  твої  -  сни.
Але  свічки  продовжують  горіти  між  нами.І  погляд  твій  став  якимось  вологим  ...  Чому?  Я  заплющую  очі,  прощаючись  з  тобою.  Чому  ж  не  гаснуть  свічки?  Скажи,  невже  це  реальність?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774239
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2018

Грань реальності

30  січня  2018  р.  15:06
Грань  реальності

Жовте  коло  світіння  в  напівтемряві,  відблиски  спогадів  -  бліді  тіні  за  спиною  у  тебе,  у  мене  ...  Світ  фантазій.  Це  сон  зараз  або  це  нереальність?
Закінчаться  дні  січня,  холодна  порожнеча  покине  нас,  по  -  весняному  засвітить  сонце,  повисне  кришталева  бурульність,  пробуджуючи  новий  день.Мрії  січня.  Що  це  зараз,  скажи  -  міраж?  Зникне  він,  обірветься  бачення  моє,  і  сльоза  знову  застигне  на  щоці  від  неможливості  втілення  своїх  надій  в  реальність  буття.  Так  було  завжди.  Сталість  самообману.  Упізнавче...Старе  ...  Зітхнеш  лише,  коли  міражі  тебе  покинуть.  Захочеш  притулитися  гарячим  чолом  до  вікна,  остудити  голову,  і  зовсім  поруч,  за  склом,  побачити  реальний  світ:  мете  завірюха,  знову  ховає  до  тебе  дорогу  ..  Лишається  одне  -  у  черговий  раз  довести  собі  очевидне:  казки  живуть  лише  в  книжках  дитинства,  а  воно  давно  вже  покинуло  тебе  ...  Казки  твої  -  сни.
Але  свічки  продовжують  горіти  між  нами.І  погляд  твій  став  якимось  вологим  ...  Чому?  Я  заплющую  очі,  прощаючись  з  тобою.  Чому  ж  не  гаснуть  свічки?  Скажи,  невже  це  реальність?
Редагувати

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774238
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2018

Розбита Довіра.

Розбита  Довіра.  Казка
Довіра  була  витонченим  бокалом  на  довгій  ніжці.  Дуже  крихким,  з  тонкого  кришталю.  Поруч  з  ним  жили  його  друзі  -  келихи,  такі  ж  гарні  і  вразливі.  Віра,  Надія,  Щирість,  Любов,  Розуміння.  Вони  стояли  мирно  на  поличці  у  господаря.  Чисті,  доглянуті.  Промені  сонця  відбивалися  в  кришталі,  переливаючись  відтінками  радості.  Іноді  їх  діставали  і  ставили  на  святковий  стіл  життя.  Терпке  ароматне  вино  розливалося,  наповнюючи  келихи  до  краю,  надавало  життю  ілюзорну  красу,  оманливу  чуттєвість.  Брали  їх  різні  руки.  Одні  -  жирні  від  неземних  страв,  ситі.  Для  таких  звичним  було  це  свято  -  повсякденність.  Другі  -  байдужі.  Все  одно  їм,  що  пити,  з  чого.  Були  руки  боязкі,  трепетні,  вперше  стискали  вони  тоненьку  ніжку  і  щиро  вірили  у  вимовлені  гостьові  слова  тостів.  Тоненька  ніжка  Довіри  найчастіше  виявлялася  в  таких  наївних  руках.Ніжні  губи  торкалися  краєчка,  випивши  ковток  вмісту,  завмирали.
Слова  ...  Ах,  яких  тільки  слів  не  чули  келихи  на  своєму  довгому  віку  цих  застіль.  Про  кохання,  вірність,  борг,  честь  ...  До  здравниць  руки  спочатку  прислухалися,  потім  страви  на  столі  життя  ставали  для  них  важливіше  слів,  далі  ніхто  вже  не  вникав  в  їх  суть.  Тонули  вони  в  шумі  застілля.  Що  були  слова  в  порівнянні  з  п'янкою  вологою  графина  ...  Істина  потопала  на  дні  його  ...  Чарівним  ставав  світ  для  всіх  хто  навколо  нього  сидять.  Все  здавалося  благостним,  прекрасним,  нескінченним
Одного  разу  придумав  господар  романтичний  вечір.  Особлива  подія.  Чекав  кохану  свою.  Зняв  з  полиці  два  келиха  -  Любов  і  Довіра.  Чекали  вони  на  столі  свого  часу.  Горіли  свічки,  відбиваючись  в  кришталі,  мерехтіли.  Тихо  музика  забирала  закоханих  на  крилах  придуманої  мрії  ...  Все  залишилося  б  таємничо  і  загадково,  якби  не  традиція  -  пити  цю  чаклунську  ілюзію  благородної  вологи  на  брудершафт.  Та  не  келихи  придумали  -  підкорятися  волі  людей  -  така  іноді  доля  Надії,  Віри  або  Любові.  Солодкий  був  поцілунок  закоханих,  терпке  вино  кружляло  голови.Потрапили  вони  в  полон  до  пристрасті.  Так  щоб  бажанням  дано  було  збутися,  потрібна  жертва  -  розбите,  ні  в  чому  не  винне  скло.  Полетіли  Довіра  і  Любов  на  затоптану  підлогу,  розбилися  вщенть,  блиснувши  в  останній  раз  осколками  мрії.  Горіли  скорботно  свічки  на  столі  на  тризні  цій  сумній.  Полеглі  осколки  лежали  в  тіні  під  ногами  закоханих.  Мрія  збулася  у  цих  двох,  впевнені  були  -  бо  ж  принесена  жертва.
Ранковий  промінь,  заглянувши  у  вікно,  здригнувся  від  цієї  картини  скорботної.  Свічки  вмерли,  оплившии  гіркими  сльозами.  Порожнім  оком  дивився  графин  на  цю  реальність.  Зникла  таємничість  ночі.  Розтанув  казковий  дурман  ...  Головний  біль  прийшов  на  зміну  пристрасті  ...  Промінь  сонця  схилився  над  осколками.  В  останній  раз  блиснув  на  розбитих  гранях  ...
Байдужа  рука  господаря  колишніх  цінностей  вимела  осколки  -  стали  вони  непоказним  склом.  Дістала  рука  його  з  полиці  колишніх  побратимів  кришталевих  за  непотрібністю  кинувши  теж  у  сміття:  загубилася  їх  Єдність,  що  з  них  вже  взяти  ...  Тепер  всі  разом  лежали  вони  на  землі,  викинуті  з  дому.  Ще  цілі  були  лише  Надія  і  Віра.  Тріснуте  Порозуміння  їх  зігрівало,  а  Щирість  ще  також  сяяла,  відбиваючи  сонячне  світло  золотою  обгорткою.  Оберігали  побратими  по  нещастю  розбиту  Довіру.  Любові  осколків  між  ними  не  виявилося.  Зникли  вони,  канули  в  небуття,  як  тут  і  не  були.  Спорожнів  будинок.  Пішло  Свято,  покинувши  закоханих,  які  розбили  своїми  руками  головне,  навіть  не  помітивши  цього.  Залишив  їм  ілюзію  п'янкого  щастя,  головний  біль  і  Абсурд,  в  якому  відтепер  вони  будуть  жити.  Чи  довго  витримають?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773667
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2018

Птаха знову злетить

Птаха  знову  злетить
Маски  на  карнавалі  життя.  Шик  і  нікчемність.  Убивчий  обман.  Занурилися  ми  в  раковини  свого  захисту.  У  пустельну  свою  самотність.  Рятували  Душі  свої  від  круговерті  цинізму,  коли  серце  рвалося  на  частини,  зашивалися  грубими  суворими  нитками  правди  життя,  і  потім  ще  довго  кривавили  ті  шви.  Що  рятувало?  Слово  ...  Світлі  образи  народжувалися,  та  виходу  не  мали.  Не  можна  було  випустити  їх  на  свободу,  заморожену  байдужістю  ближніх.  Від  абсурду  аж  голова  йшла  обертом,  і  темніло  в  очах  від  безвиході.  А  біль  ...  стискала  думка,  як  пружину  до  критичної  точки.  А  потім  скинути  треба  було  мішуру  цього  балу  абсурду  в  багаття  очищення,  і  дивитися,  як  горять  у  вогні  ці  маски,  ці  версії,  ці  сюжетні  лінії  лукавства.  Скургужувалися  мої  плечі,  і  погляд  ставав  сумним.  Пили  ми  з  тобою  цю  чашу  гіркотну,  кожен  свою.  Бо  ніхто  не  може  пройти  цей  шлях  пізнього  прозріння,  окрім  самого  себе.  І  все  ж  довелося  витримати  цей  спектакль  життя  з  помилковими  акторами.  Жахнутися  цього,  і  змогти  здолати  це  випробування,  долею  твоєю  тобі  ж  уготоване.  Бо  знали  ми:  все  проходить.  Вгамується  це  сум'яття.  Осяде  пил,  прозріє  око,  і  це  замкнене  коло  розірветься.  А  душа  твоя  -  птаха  знову  злетить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773509
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2018

Дотиком

Дотиком
Вечірній  пляж  вражав  своєю  цвинтарністю.  То  там  то  тут  бовваніли  пустопорожні  перевдягальні,  приховуючи  вже  набачені,  впродовж  цього  спекотного  дня  усі  секрети  людської  інтимності.  Він  почувався  володарем  цієї  пляжної  імперії,  що  разом  із  клаптем  спіненого  моря  дісталася  йому  у  спадок  від  якихось  прадавніх  олігархічних  предків.  Аж  раптом  його  боса  нога  наштовхнулася  на  щось  цупке  у  змусоленому  пляжниками  піску.  "От  то  ж  таке  треба!  -  подумалося  йому  -  це  ж  саме  те  місце,  де  цього  півдня  вона  провалялася  невідривно  щось  занотовуючи  у  своєму  блокноті".  І  на  всі  заклики  веселові  ватаги  однокурсників  відповідала  -  Ні,  ви  біжіть  купаєтеся  а  я  зараз  допишу  листа  й  приєднаюся!  Обтрусивши  пісок  із  підніжного  клаптя  паперу  він  впізнав  знайомий  альбомний  аркуш  і  такий  дорогий  й  близький  йому  її  почекрк.  То  був  той  самий  недописаний  лист...  "Знаєш,  чого  хочу?  Щоб  слова  раптом  стали  чужими.  Усі.  Відразу.  Скільки  їх,  різних:  ніжних,  лукавих,  ласкавих,  брехливих,  гнівних  ...  Хочу,  щоб  рідними  стали  дотики.  Вперше.  Чи  не  проходили  ми  ще  цієї  науки.  А  силует  мій  тільки  з  штрихів  -  думок.  І  торкаєшся  ти  мене  поглядом.  Ковзає  він,  розчиняючись  в  образі  картинки  на  склі.  Ні,  не  знаєш,  як  можуть  тремтіти  руки  мої  від  обурення,  від  трагічності,  що  зірвалася  з  вістря  твоєї  іронії,  образи  чи  трепету  пристрасті  ...  Все  Слова,  Слова.  Ви  ж  -  порятунок,  і  ви  ж  -  безвихідь.  Ви  -  сльози,  ви  -  почуття,  ви  живете  замість  мого  серця.  Ви  страждаєте  замість  мене  і  радієте,  ви  сумуєте  і  страждаєте,  дратуєтесь  в  розпачі.  Відлітаєте  іноді  в  небо  від  щастя.  Ніби  все  моє  життя  в  вас,  Слова,  перелилося,  перевтілилося,  перейшло...  Ніби  тепер  не  я  живу  -  живе  замість  мене  Слово  моє.  Так  простягни  ж  мені  свою  руку.  Нехай  потоне  моя  долоня  в  твоїй.Не  треба  більше  слів.  Давай,  завмри,  помовчимо.  Впізнай  мене  без  слів,  мовчанням.  Дізнайся  теплоту  мого  серця  ...  Дотиком".  Ніч  вже  надиктовувала  свої  правили.  Море  вгомонилося  і  лише  зрідка  поодинока  й  як  їй  марно  здавалося  -  сильна  хвиля  ніжно  торкалася  прощальним  цілунком  його  добре  засмаглих  ніг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772519
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2018

Допоки дихаєш - сподіваєшся

Допоки  дихаєш  -  сподіваєшся
Повертатися  -  погана  прикмета.  Але  пам'ять  -  це  твоя  власність,  а  в  ній  залишився  улюблений  образ,  який  став  тепер  примарою.  А  чи  завжди  ти  пам'ятаєш  про  прикмети,  якщо  свідомість  давно  чекає  ...  його  повернення,  послужливо  підсовує  спогади,  які  живуть  в  тобі  і  нікуди  не  зникають.  Та  й  куди  дінешся,  якщо  вечорами,  залишившись  наодинці  з  собою,  тільки  і  розглядаєш  "кадри  недавнього  минулого".  Завмирає  твоя  душа,  коли  рідні  очі  раптом  звертаються  до  неї  ..  Далеко  до  забуття.  І  нічого  не  хочеться  чути,  крім  його  кроків.  Страшний  привид?  Ні,  не  страшний.  Він  тепер  лише  міраж,  тільки  ілюзія,  тільки  фантом,  але  все  одно  рідний.  Тому  і  приходить,  не  запитавши  дозволу,  в  думки  твої,  і  йде,  залишаючи  тебе  на  час,  лише  на  якийсь  час,  знову  повертаючись.  Скільки  разів  повторювався  цей  сценарій?  Може,  роль  у  цього  способу  така:  життя  твоє  отруювати  ейфорією  солодких  спогадів?  Напевно,  примари  живуть  своїм  життям,  при  цьому  владуючи  над  твоєю  Душею,  яка  метушиться,  а  незалежність  отримати  від  себе  не  може.  Нікуди  сховатися  від  думок,  які  і  не  обдурити  свідомість  свою,  як  би  не  хотів  ти  цього,  і  до  цього  не  прагнув.  Знову  будуєш  повітряні  замки,  віддаючи  себе  у  владу  цього  магічного  тяжіння,  як  зачарований.  Замкнений  у  це  коло  -  черговий  самообман.
А  десь  вже  цвітуть  ромашки,  призначені  для  ворожіння.  Остання  пелюстка  "не  любить"  можна  не  відривати.  Та  й  яка  різниця,  скільки  там  пелюсток.  Сплетеш  ти  собі  вінок  із  мрій,  на  перевірку  виявиться  він  терновим  вінцем  на  твою  голову.  Але  знову  віриш:  розтануть,  як  дим,  образи,  покине  гіркий  запах  згарища  твоєї  любові,  і  залишиться  аромат  свіжості,  первозданності  квітів,  що  виросли  знову  на  цьому  попелищі.  Тоді  слова,  що  лежать  на  дні  душі  колишнім  почуттям,  нарешті,  хлинуть  потоком  ...  змиють  минулі  образи,  пожвавлять  ніжність,  і  на  мить  зроблять  тебе  щасливим.  На  мить  ...  Бо  знаєш  ти:  міраж  розчиниться  в  повітрі,  як  туман,  а  Душа  в  черговий  раз  заболить  новим  відчаєм  ...  Так  було  завжди,  так  буде  надалі.  Але,  допоки  дихаєш  -  сподіваєшся  ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772415
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2018

З тобою

З  тобою

Треба  було  відірвати  себе  від  її  очей  -  цієї  магії,  яка  від  них  виходить.  Вечірнє  місто  пахло  цвітінням  бузку.  Він  навмання  вийшов  до  моря.  Неспокійним  було  воно  в  цю  весняну  ніч,  але  тільки  ця  стихія  могла  вторити  зараз  бунтівній  хвилі  його  серця.  Місячна  дорога  стрімко  лягла  до  ніг,  кликала.  Солоний  вітер  ворушив  волосся.  Срібло  море,  зітхало  ...  а  пам'ять  знову  спрямовувалися  до  тієї,  далекої,  втраченої  ним  так  безглуздо  колись.
Вона  намагалася  щось  писати,  працювати,  зосередити  думки  на  статті  ...  Все  марно.  Вони  йшли  ...  до  нього  через  відстань  років.  Телефон  мовчав,  сховавшись  білими  аркушами.  Штовхнула  від  себе  стулки  вікна.
-  Ти  де  зараз?  Кому  питання  я  задаю?  Собі?  Я  там,  де  він.
Квітучий  сад  диханням  своїм  скроні  її  торкнувся  ...  Здалося  ...
Заспівав  раптом  телефон
-  Прости  мене,  -  сказав  їй  голос,  -  не  можу  я  про  тебе  не  думати,  і  в  снах  своїх  не  бачити  -  так  сталося.  Біля  моря  я.  Чуєш,  шелестить  ...?  Твоє  мені  ім'я  шепоче,  наче  ти  зі  мною  і  немає  розлуки,  і  я  тебе  не  втрачу  знову.
-  З  тобою,  -  шепнула  тихо,  -  як  довго  мені  довелося  бути  без  тебе  ...  Тепер  зрозуміти  хочу:  це  іронія  долі  чи  її  подарунок?
-  Місяць  вирішить,  коли  ти  будеш  поруч,  нарешті,  ступивши  до  мене  назустріч  із  забуття.  Адже  ти  вмієш  чекати.  Я  -  вірити.
Зітхнула  тихо  ніч,  за  них  переживаючи,  зірка,  зірвавшись  з  небосхилу,  покотилася,  віщуючи  радість  їм  обом,  за  те,  що  зберегти  вони  зуміли  юності  далекої  чистоту.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772338
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2018

Професорська троянда

Професорська  троянда

Старовинний  корпус  госпіталю  ховали  розлогі  липи.  Знайомі  доріжки  здавалися  нескінченними.  Поспішала.  Знайома  медсестра  квапливо  накидала  їй  на  плечі  білий  халат.  Проводжала  поглядом,  співчутливо  киваючи  головою,  нагадувала:
-  Недовго.  Пам'ятайте  про  час.  Його  не  можна  втомлювати.
Вона  пам'ятала.  Вибігла  на  другий  поверх.  Тихо  відчиняла  двері  палати.  Сідала  на  краєчок  стільця,  боячись  потривожити  ранковий  сон.  Торкалася  його  руки  губами,  щокою.  Закривала  очі.  Завмирала.
-  Я  тебе  з  тисячі  впізнаю  по  запаху.  І  де  ти  полин  в  місті  знаходиш?  На  зиму  певно  заготовляєш?
Почувши  рідний  голос,  радісно  посміхалася:
-  бурчить,  бурчи  ...  прокинувся,  значить.  Ну  і  хитрющий  ти  у  мене!  Давно  не  спиш?
-  Тебе  чекав.  Та  й  зараз  чекаю,  коли  вже  цілувати  мене  почнеш  ...  тобі  бігти  треба  ...  А  то,  «голуби»  твої  з  першого  уроку  злетять,  шукай  їх  потім  ...  Та  лікаря  побережися.  Чи  не  зіткнетеся  із  ним  у  коридорі.  Серйозний  дядько,  "генерал"  мій,  дізнається  про  твої  ранкові  візити  ...  краще,  щоб  не  знав.
Поправляла  подушку.  Обіймала  за  плечі.  Чула  биття  його  серця.  Прикривши  двері  за  собою,  в  безсиллі  тулилася  до  холодної  стіни  коридору,  шепотіла:
-Головное-  живи.  Жити  -  головне.  Останнє  ...  ми  здолаємо,  -  скидала  долонею  сльозу.
Весна  все  далі  й  далі  йшла  в  буйство  фарб,  цвітіння,  пахощів.  Віддавалася  під  владу  сонця.  Вони  перемагали  цю  хворобу.  Тепер  він  міг  ходити.  Заповітне  місце  знайшли:  у  ставу,  в  кутку  лікарняного  парку.  Знала:  він  там  її  чекає.  В  руках  незмінно  були  квіти.  Кожен  день  різні.
-  Де  ж  ти  їх  береш,  не  виходячи  за  територію  лікарні?  -  здивовано  питала,  ніяковіла,  як  в  юності.
Посміхався  у  відповідь,  світилися  щасливі  промінчики  з  очей.
-  Радість  тобі  дарувати  -  щастя.  Знаєш,  що  зрозумів  я,  дивлячись  в  стелю  ночами  і  днями:  головне  -  любити  ...  Тебе  любити.  Не  бійся  за  мене.  Я  не  піду,  не  час  мені,  не  можу  тебе  одну  залишити.  Поруч  я  з  тобою,  завжди  пам'ятай,  де  б  не  була.  А  квіти  ...  Мало  тобі  їх  дарував.  Справи,  робота  ...  А  виявилося,  головне  в  іншому  ...  Ти  у  мене  -  головне.
За  ці  місяці  вона  стала  своєю  людиною  серед  персоналу.  Привітно  віталися  з  нею  медсестри,  нянечки  і  грізні  «генерали»  медицини.  Розуміли:  ця  жінка  -  дивом  тримає  його  на  краю,  не  відпускає,  і  він  виживає  зараз.  Приносили  йому  квіти  в  палату  з  вечора  ...  хто  які,  щоб  він  міг  лікуватися  її  радістю,  повертаючи  так  собі  життя.
Удома  вона  самотніми  вечорами  накидала  шаль,  сідала  за  стіл,  перевіряла  зошити.  Забувала,  що  робить,  безглуздо  перекладала  їх  з  однієї  стопки  на  іншу.  А  думки  все  були  там,  у  нього  в  палаті.  Одного  разу  дзвінок  у  двері  перервав  це  її  заціпеніння.  Відчинила  нетерпляче.  Він  стояв  на  порозі  ...  колишній,  усміхнений  і  рідний,  як  ніби  з  роботи,  як  завжди,  як  раніше  ...  до  війни.  Не  вірила  очам  своїм.  Торкнулася  її  його  руки,    обняла,  сховала  в  кільці  своїх  обійм  від  гіркоти,  тривоги  і  нескінченного  очікування.Гібрид  неоголошеної  війни  для  них  скінчився.
-  Виписали  мене.  Все.Я  той  тепер,  колишній  до  того  ж  ...  голодний.Что  мені  було  чекати  до  ранку  ...  Цілу  вічність  ...
Витягнув  звідкись  троянду
-  Це  тобі  професор  мій  передав,  кланятися  велів.
На  мить  відсторонив  її  від  себе,  в  очі  подивився:
-  Все  буде  у  нас  добре.  Головне  вірити.  Ми  з  тобою  цю  науку  вже  пройшли.
День  догорав  за  вікнами  західними  променями.  Що  змінилося  в  світі?  Начебто  нічого  ...  для  світу.  Додалося  в  ньому  ще  двоє  щасливих  ...  Тому  що  любили,  бо  вірили,  тому,  що  терпіли,  бо  змогли  подолати  ...  Двоє  їх,  і  з  ними  Життя  ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772246
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2018

Фортепіанний дощ

Фортепіанний  дощ
Мені  легко  писати  про  дощ.Я  люблю  дощ.І  люблю  його  шум.От  і  зараз  пишу,  а  шум  його  чую  під  звуки  фортепіано.  Я  часто  стою  біля  відчиненого  вікна  в  свій  сад,  коли  він  падає  .Каплі  дощу  вдаряються  об  листя  і  під  вагою  цих  важких  крапель  листя  никнуть  і  навіть  гілки  нагинаються  нижче  до  землі.  А  дерева  "опускають  плечі"  не  пручаючись  цієї  вологи,  яка  рівномірно  і  монотонно  все  ллється  і  ллється  на  ці  листочки,  стікаючи  ними  донизу  на  землю  як  акорди  фортепіано  теж  повторюються  і  підсилюють  цю  монотонність.Тоді  сідаєш  на  підвіконня  і  вдихаєш  цю  вологу  і  свіжість  і  дивишся  на  цю  сіру  дощову  сітку.О  ні,  це  лишень  здається  в  такий  момент?  Скільки  б  він  не  шумів,  цей  дощ,  він  закінчиться.Як  закінчується  в  житті  все  погане  все  і  добре.  Це  очікування.  Нехай  він  падає,  цей  дощ.  Я  почекаю,  ще  постою  край  вікна.Я  заспокоюся  від  монотонності  цих  потоків,  від  повторення  ударів  крапель  об  листя  -  фортепіанні  клавіші  ...  І  дихається  легко,  повітря  напоєне  вологою,  ароматом  квітів,  запахом  сирої  землі.Ви  певно  теж  так  стояли  колись,  коли  він  крапельно  падав,  лунав,  цей  літній  дощ  ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771841
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2018

Бермудський трикутник

Бермудський  трикутник
-У  тебе  очі  стали  кольору  осені.  Що  відбувається  з  тобою?  -  він  раптом  перервав  це  мовчання  між  ними.  Доріжка  в  парку,  всипана  жовтим  листям,  зупинила  безмовний  свій  рух  їм  назустріч.
Розумів:  вона  знову  влізла  в  якусь  «смугу  свого  подолання«.  В  яку  -  знати  б.  Її  мовчання  зводило  його  з  розуму,  коли  ось  так,  раптом,  закривала  від  нього  свою  «зону  доступу».  Мовчала.  А  він  не  міг  здогадатися  про  причини  ...  Тоді  навіть  поруч  з  ним  була  далекою,  наодинці  зі  своїми  сумними  думками.  Неначе  занедужувала,  але  ніякої  турботи  прийняти  не  хотіла.  Не  раз  говорив  їй  і  раніше:  «Скажи  мені,  що  ти  хочеш,  що  тобі  подобається,  чого  бажаєш  -  я  все  зроблю,  дістану,  розіб'юся  в  дошку  ...  Накажи,  попроси,  побажай,  тільки  не  мовчи  ...»
Дихання  її  ставало  відчуженим.  У  такі  хвилини  він  переставав  чути  пульс  її  думок.  Рука  мимоволі  торкнулася  її  плеча.  Привернув  звично  до  себе,  заглянув  в  очі.  Злякався.  Вони  уважно  вдивлялися,  як  ніби  вивчали  його  обличчя,  намагаючись  розгледіти  в  його  погляді  відповідь  на  безмовні  свої  питання.  Пауза  затягувалася,  стаючи  майже  театральною.  Осінній  лист,  відірвавшись  від  гілки,  кружляв  у  повітрі.  Вона  проводжала  його  поглядом,  переключивши  увагу.  Начебто  для  неї  значення  мала  траєкторія  його  падіння.
-  Пам'ятаєш,  одного  разу  ти  сказав,  як  боїшся  мені  брехати,  як  ...  -  вона  зітхнула  нечутно,  знову  замовкла  -  не  лукав,  що  не  перестав  цього  боятися  ...  Інакше  все  не  варто  навіть  цього  впалого  листочка.  Пам'ятаєш,  у  школі  зачаровувала  нас  загадка  бермудського  трикутника?  Проклята  його  таємниця  -  в  ньому  люди  зникають.  Ось  і  у  тебе  ...  трикутник.  Ти  боїшся  собі  в  цьому  зізнатися.  А  третій  там  завжди  зайвий,  піти  має.І  я  засудила  себе  ...  до  зникнення.  Брехні  не  переношу,  алергія  на  неї,  розумієш?
Йому  здалося  -  змістилися  земля  під  ногами.  Хтозна  як  було  їй,  як  здогадалася  вона,  як  могла  відчувати  його  самодертя  між  ними  ...  двома.  Як?  Порив  вітру  підняв  впавший  лист,  змішав  його  з  іншими,  і  він  став  невиразним,  як  багато,  як  все.
Вона  йшла,  рятуючи  його  від  падіння,  від  обману,  звільняючи  від  загадок  цього  трикутника,  щоб  ніколи  не  стати  йому  всього  лише  листком  полеглим,  втраченим  нею  цієї  осені  ..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771836
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2018

Казко ти моя …

Казко  ти  моя  ...
Для  них  зупинилася  мить,  наче  часом  їх  викинуло  на  грань  між  «вчора»  і  «завтра».  Вона  зробила  крок  до  нього  із  забуття  юності,  спростовуючи  його  минулі  сни,  заповнила  серце  до  краю  радістю.  Торкнулася  щокою  його  плеча.  Найдорожчим  у  світі  здався  йому  цей  крок.  Різноголосе  місто  перестало  для  них  звучати.  Було  їх  двоє  сьогодні:  він  і  вона.
Срібний  промінь  простягнувся  від  відкритого  вікна  до  її  обличчя.  Вона  спала,  по  -  дитячому  посміхаючись,  після  всіх  тривог  й  страждань.Він  довго  дивився  на  неї  у  тиші  літньої  ночі.  Терпкий  аромат  квітів  змішувався  з  запахом  моря,  кружляв  йому  голову  ...  Не  було  сну,  навіть  тихий  шелест  хвиль  на  віддалі  не  міг  приспати  своєю  монотонністю.  Боявся  її  потривожити.  Те,  що  відбувається  здавалося  йому  якоюсь  дивовижною  фантазією,  але  рівне  її  подання  стверджувало:  цей  день  -  початок  іншої  сторінки  життя.  Догорала  свічка  на  столі.  Кидала  тіні,  спалахуючи,  згасала.  На  столику  лежала  книга.  Відкрив  навмання.  «Казка  про  Щастя!»  -  свідчила  назва.  Усміхнувся  своїм  думкам,  знову  погляд  перевів  на  свою  сплячу  красуню  ...
-  Казко  ти  моя  ...  Як  довго  ти  нею  була!  Як  все  просто  в  цьому  житті,  як  складно.  Як  можливо  торкнутися  тебе  зараз,  як  важко  було  тебе  знайти  ...  знову.  Шукаємо  ми  синього  птаха  в  невідомих  далях  -  щастя.  Виявляється  -  було  воно  так  близько  ...
Блідло  небо  на  сході  в  передчутті  швидкого  світанку.  Вона  раптом  відкрила  очі:
-  Ти  мені  снишся?  -  почув  тихий  її  голос.
-  Ні,  моя  радість,  твої  тривоги  пішли  під  вчора  ...  Але  вже  настало  завтра.  Світанок.  Прокидайся,  зараз  сонце  вийде  з  вод  морських.  Чи  не  пропустимо  це  чудо?
Пустельним  був  берег,  тихо  шепотіли  для  них  ранкові  хвилі:
-Щастя  вам,  щастя  ...  Ви  дописали  сюжет  своєї  казки.  Тепер  залишилося  вам  проста  дія:  жити  в  ньому  довго  -  довго.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771283
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2018

Полон долі

Ти  віриш  в  ангелів?  Я  вірю.  Плачуть  вони  осінніми  сльозами.  Ти  десь  там,  я  -  тут.  Чи  не  зустрілися  вони  в  свій  час,  і  ми  з  тобою  теж  розминулися,  віддавшись  в  полон  інший  долі,  тепер  між  нами  -  прірва.  Її  не  здолати.  І  тільки  біль,  як  відлуння,  в  тобі  і  мені.  Диханням  вітру  раптом  торкнешся  ти  волосся  мого  -  стривожиш  думки.  Сонячним  промінням  зігрієш  в  холоднечу.  Посміхнуся  тобі  у  відповідь.  У  вікно  заглянеш  світлом  місячним  -  присниться  мені  твій  силует  з  минулого  далекої  тієї  весни,  коли  стояли  ми  на  перехресті,  та  ступити,  крок  зробити  не  посміли.  Сніжинкою  білою  танеш  на  долоні.  Розтанула  сама  б  я  в  руках  твоїх,  в  твоїх  обіймах,  але  немає  у  нас  з  тобою  Права  на  любов.  Долі  іншої  кайдани  не  відпустять.  І  тільки  думки  наші  на  волі.  І  тому  лягають  в  унісон  слова  на  білий  аркуш.  Твої  завжди  я  бачу,  звернені  вони  до  душі  моєї,  як  не  помітити?  Життя  минулого  хрест  несемо  -  так  борг  велить,  а  серце  рветься  птахом  в  небо  до  тебе  назустріч,  немає  для  нього  кайданів.  І  немає  спокою.  Доторкнулися  один  до  одного  поглядом  лише  -  залишилася  пам'ять,  не  проходть.  І  ніжності  твоєї  дотик  як  забути?  Нічого  вже  зараз  зіставити  не  може.  Пізно.  Чому  ж  радує  випадковість  нової  зустрічі  на  неможливому  полі  буття?  Може,  це  нове  перехрестя?  Те,  що  Ангели  проспали,  пропустили?  І  чому  мало  статися  -  те  й  стало  ?  »Люблю»,  -  ти  шепочеш.  Трепет  серця  твого  я  відчуваю  пульсом,  і  погляд  уважний  живе  в  мені,  не  покидає.  Чи  не  померла  ще  надія,  що  Ангели  прокинуться  наші,  і  там,  на  небесах,  домовляться.  Адже  нічого  не  пізно  ...  ніколи,  поки  ми  живі.  А  якщо  запізнилися,  є  інше  життя.  Адже  душі  наші  -  вічні.  Значить,  в
все  колись  повториться.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771011
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2018

Вічність

Вічність

На  що  схожа  брехня?  На  білий  саван  смерті?  На  слизьку  стежку  з  льоду  обману?  Хитко.  Холодно.  Правда  -  безвихідна.  І  не  хотів  би  гіркий  смак  її  пізнати,  але  судилося  випити  її  до  дна.  Тоді  падіння  неминуче  з  п'єдесталу  того,  хто  дорогим  був  ще  зовсім  недавно,  кого  поставив  ти  його  довірою  своїм.  Затремтить  серце  пораненого  птаха,  думка  буде  шукати  порятунок:
-  Ні,  бути  цього  не  може,  це  сон,  і  я  зараз  прокинуся  тим,  колишнім,  коханим,  який  вірить,  а  лід  розтане  ...
 Але  обману  білий  саван  вже  душі  торкнувся,  тримає.  Зрозумілим  стане:  замерзає  серце-це  залишає  їх  любов.  Не  може  бути  вона  подругою  брехні.  Тоді  зашепоче  тобі  розум:
-  Відпусти,  прийде  любов  інша,  третя.  Кажуть  же  люди:  буває  вона  першою,  останньою,  тобто  не  однією  ...,  -  задля  порятунку  так  заговорить  розум,  адже  він  є  раціональним.
-  Може  правий  ти,  розум,  тільки  для  мене  ця  любов-єдина,  на  множинність  міняти  її  не  стану  і  на  решту  дрібними  не  візьму.
Люди  стверджують  й  інше:  ми  повертаємося  на  землю  через  деякий  час.  Вона  запам'ятає  його  погляд.  Він  -  звук  її  кроків.  Чи  зрозуміють,  ким  стати  могли  вони  один  одному,  але  не  стали  в  цьому  житті.  Розлучатися  можна,  не  прощаючись,  нової  зустрічі  чекати,  нехай,  через  століття.  І  якщо  ж  биття  серця  в  унісоні  один  одному  пам'ятати  будуть,  знайдуться  на  інший  стежці.
Як  часом  лукавити  просто,  брехня  забавою  дитячою  здається,  грою.  Чи  може  людина  влаштована  так:  втратити  спершу  треба  любов,  потім  цінувати  і  чекати  її  знову  лише  ...  вічність.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770272
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2018

Вічність.

Вічність

На  що  схожа  брехня?  На  білий  саван  смерті?  На  слизьку  стежку  з  льоду  обману?  Хитко.  Холодно.  Правда  -  безвихідна.  І  не  хотів  би  гіркий  смак  її  пізнати,  але  судилося  випити  її  до  дна.  Тоді  падіння  неминуче  з  п'єдесталу  того,  хто  дорогим  був  ще  зовсім  недавно,  кого  поставив  ти  його  довірою  своїм.  Затремтить  серце  пораненого  птаха,  думка  буде  шукати  порятунок:
-  Ні,  бути  цього  не  може,  це  сон,  і  я  зараз  прокинуся  тим,  колишнім,  коханим,  який  вірить,  а  лід  розтане  ...
 Але  обману  білий  саван  вже  душі  торкнувся,  тримає.  Зрозумілим  стане:  замерзає  серце-це  залишає  їх  любов.  Не  може  бути  вона  подругою  брехні.  Тоді  зашепоче  тобі  розум:
-  Відпусти,  прийде  любов  інша,  третя.  Кажуть  же  люди:  буває  вона  першою,  останньою,  тобто  не  однією  ...,  -  задля  порятунку  так  заговорить  розум,  адже  він  є  раціональним.
-  Може  правий  ти,  розум,  тільки  для  мене  ця  любов-єдина,  на  множинність  міняти  її  не  стану  і  на  решту  дрібними  не  візьму.
Люди  стверджують  й  інше:  ми  повертаємося  на  землю  через  деякий  час.  Вона  запам'ятає  його  погляд.  Він  -  звук  її  кроків.  Чи  зрозуміють,  ким  стати  могли  вони  один  одному,  але  не  стали  в  цьому  житті.  Розлучатися  можна,  не  прощаючись,  нової  зустрічі  чекати,  нехай,  через  століття.  І  якщо  ж  биття  серця  в  унісоні  один  одному  пам'ятати  будуть,  знайдуться  на  інший  стежці.
Як  часом  лукавити  просто,  брехня  забавою  дитячою  здається,  грою.  Чи  може  людина  влаштована  так:  втратити  спершу  треба  любов,  потім  цінувати  і  чекати  її  знову  лише  ...  вічність.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770271
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2018

Ода крапці

Крапка,  ти  -  непоказний  знак  пунктуації.  Маленька  така,  сіренька  й  непомітна,  як  мишка.  Але  це  тільки  на  перший  погляд  так  здається.  Насправді  -  Велична.  Значення  надаєш  сказанного,  володієш  немалою  силою.  Ти  завершуєш  думку,  закривши  собою  пропозицію,  висловлювання  і  навіть  цілий  сюжет.  Ти  повідомляєш  "кінець"  відносинам.  Якщо  ще  і  вголос  вимовити:  "Крапка",  -  це  вирок.  А  потім  просто  обрив  або  безодня.  Крапка  -  це  безвихідь  і  неможливість  повтору,  неможливість  повернення  на  вихідні  позиції,  неможливість  що-небудь  виправити.  Але  ти  не  однозначна,  Крапка!  Адже  з  тебе  починається  і  щось  нове  в  сюжеті  або  в  долі.  Не  дарма  ж  іноді  називають  тебе  "Точкою  відліку".  А  якщо  тебе  три  рази  поставити  -  це  три  крапки  ...  Це  продовження  дії,  розвиток  її  і  відкритий  фінал,  який  дописати  може  кожен,  як  захоче,  як  мріє.  Три  крапки  -  це  свого  роду  надія  ...  Сильна  ти,  Крапка!  Чому  ж  сьогодні  складаю  тобі  оду?  Проблему  ось  вирішую,  скільки  разів  поставити  тебе  в  кінці  свого  сюжету  -  один  раз  або  тричі?  Може,  оду  допишу  і  тоді  правильне  рішення  прийму.  Міркую.  А  вам  що  більше  подобається  -  лаконічна  і  рішуча  крапка  або  милосердні  й  романтичні  крапки?  Підкажіть,  що  ж  мені  вибрати?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769910
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2018

Прости мене

Прости  мене

Іноді  стане  так  боляче,  так  страшно.  Щит  знайти  б,  сховатися  від  гіркоти  образ.  Шукаєш  гарячково  слова,  і  не  знаходиш  потрібних.  Тоді  не  залишається  нічого  іншого,  окрім  корони  уявної  гордості.  Напнути  німб  собі  на  голову.  Втішитися  марнославством  хибним.  Ну,  посидиш  годину  -  два  ...  Схолонеш.  Тисне  цей  обруч,  заважає  мислити,  дихати  заважає  теж.  Так  тихо  стане.  Пусто  і  марно  все.  Заліз  знову  в  капкан  мерзенної  жалості  до  себе.  Стягнути  б  це  коло  важке.  Під  кран  з  водою  засунути  голову  свою  і  змити  образи.  На  повітря  вийти  в  світлий  світ,  де  сонце  світить,  і  зіткана  з  сонячних  променів  реальність.  Самим  перейнятися  теплом  і  світлом.  Всіх  пробачити.  Зрозуміти.  Стати  вище  всіх  образ,  амбіцій.  Гіркота  адже  не  тільки  у  тебе.  І  луною  відгукнеться  біль  в  душі  іншого.  Хто  допоможе?  Надоумить?  Хто  голову  твою  гарячу  погладить,  заспокоїть?  Тоді  самому  б  доторкнутися  плеча  рідного.  Душі  торкнутися.  Страждає,  як  і  ти,  вона  ...  Навіщо  рахувати  кроки,  хто  перший,  хто  другий.  Всього  важливіше  -  назустріч  крок.
-  Прости  мене  ...  -  шепнути  смиренно.
-  Прости  і  ти  мене,  -  шепнути  тобі  у  відповідь.
Зітхнеш,  прощений.  Від  розлуки  відмовилися.  Німб  гордині  стане  мішурою  блискучою,  гнів  розчиниться  у  вдячному  погляді.  Хіба  мало?  Ми  любов  врятували  ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769767
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2018

Недоторканна територія душі

Недоторканна  територія  душі


Є  в  кожнній  людській  Душі  таке  місце,  куди  увійти  можна  тільки  з  чистими  руками  і  помислами  висотою  аж  до  неба.Там  природні  джерела,  що  напувають  тією  вологою,  яка  дає  сили  далі  жити  і  перемогти  все,  що  дано  буде  тобі  для  випробувань.  Там    образи  людей,  збережені  твоєю  душею,  вічно  живуть.  Ці  люди,  не  в  одну  мить  стали  рідними,  улюбленими,  та  й  імена  їх  ти  не  згадуєш  поспіхом.  Нічого  вже  від  них  не  вимагаєш,  але  пам'ятаєш,  дякуєш  провидінню  за  те,  що  подарувало  тобі  їх  колись.  Одного  разу  зустрівши,  від  себе  їх  відпустити  не  можеш,  і  де  б  не  був  -  вони  завжди  з  тобою.  Світ  здається  тоді  прекрасним,  різнобарвним,  добрим  ...  І  думки  світлі  живуть  там  поруч  з  ними,  як  ранок  ясний,  як  подих  квітки  назустріч  сонцю,  як  тиха  мелодія  плинучих    хмар  по  літньому  небу  чи    ласкавий  шелест  прибою  ...  Чи  народиться  раптом  в  душі  твоїй  хвиля,  що  натхненням  зветься  ...  Мить  ...  Побачиш  погляд  улюблених  очей,  від  благоговіння  завмреш  ...  Значить,  сам  ступив  зараз  на  цю  територію  Любові.  Слова  тоді  приходять  самі,  кваплять  рядки,  і  на  одному  диханні  народжується  сюжет  ...
 А  життя  в  реальному  оточенні  твоєму  тече  в  звичному  ритмі:  буває  холодно,  буває  і  колюче,  буває  вітряно,  і  негода  стукає  в  твоє  вікно  дощем  осіннім  або  кидає  сніг.  Але  тобі  тепло,  і  трепетно,  і  тихо:  обійме  лагідна,  сильна  рука  за  плечі,  шепнуть  вуста:  «Один  ти  для  мене  такий,  про  це  пам'ятай  ...»  Пам'ятає,  знає  цю  істину  давно:  живе  сам  в  такій  же  царині  Любові  рідного  серця.  Дві  душі,  а  територія  одна,  туди  немає  входу  нікому  чужому,  ніхто  її  не  бачить,  не  торкнеться,  що  не  затуманить  цю  чистоту  ні  заздрістю,  ні  брехнею,  ні  судження  своїми.  Чи  може  таке  бути  або  фантазії  все  це,  придумані  для  заспокоєння  ...  Поза  зоною  доступу  вона  для  всіх  інших  ...  А  їх,  двох,  вберігає  від  негараздів,  від  дрібниць  прикрих  розчарувань  і  гіркоти  образ  в  звичайному  світі,  де  хуртовина  снігом  засипає  вікна  ...  Недоторканна  територія  душі  -  Порятунок  і  Віра,  і  Надія.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769766
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2018

Казка про Гру

Жила-була  Гра.  Набридло  їй  на  дріб'язок  розмінюватися.  Ніякого  толку  не  бачила  вона  в  своєму  житті.  Вирішила  вона  роль  свою  змінити.  Підвищити  статус.  І  придумала  вона  собі  маску  Любові.  Правила  придумала,  як  в  неї  грати  потрібно.  Костюм  сама  підібрала  -  плаття  біле.  Розу  червону  в  руки  взяла.  І  пішла  по  світу  блукати.  Попалася  їй  на  очі  Дурочка.  Наївна  була  Дівчинка.  У  казки  вірила.  І  що  Добро  завжди  перемагає  Зло.  Є,  виявляється,  ще  такі  недотепи.  Не  перевелися.  Стала  Гра  з  нею  хороводи  водити.  Прекрасна  Любов,  світла.  А  Дурочка  повірила.  Чи  не  Грі  повірила,  масці  її,  яка  Любов'ю  звалася.  Так  щиро  повірила,  що  Гра  сама  в  собі  сумніватися  стала:
-А  чи  дійсно  я-Гра?  Може,  переродилася,  перевтілилася,  сама  того  не  помітивши?  Проходить  мода  на  одні  гри,  придумують  інші.  А  Любов-вічна.  Дивилася  вона  на  дурочку  -  очам  своїм  не  вірила:
-Хіба  можна  такою  наївною  бути?  Або  я,  Гра,  така  талановита?  Адже  дурна  Дівчинка  ця  справді  в  мене  вірить,  в  кого?  У  Гру  ...  Часом  лукаву,  часом  -  шахрайку  ...
Довго  думала  вона  над  своєю  Долею.  Подобалося  їй  плаття  біле,  світле.  Знайшла  вона  своє  старе,  ігрове,  заяложене  до  дірок  в  минулому  житті,  та  й  кинула  його  в  вогонь.  І  правила  свої  спалила,  циркуляри,  як  в  любов  грати.  Зраділа:  тепер  назавжди  Любов'ю  останется.Обмануть  себе  захотіла.  Та  ба  було.Но  розуміла,  хто  вона  тепер,  губилася  в  словах.  Ролі  плутала.  Втомилася.  Сіла  на  камінь  сірий  перепочити.  А  Дурочка  і  тут  її  пошкодувала.  Погладила  по  голові,  сказала:
-  Чи  не  гризи  себе,  залишайся  тієї,  якою  призначено  тобі  бути-Грою.  Ти  -  талановита  актриса.  Розу  цю  червону  тільки  мені  віддай.  Потрібна  вона  мені.  Коли  справжню  Любов  знайду-подарую  в  подяку,  що  є  вона  на  Світі.
-  Довго  ж  тобі  шукати  її  доведеться,  серце  все  пошматуєш,  ноги  в  кров  зіб,ш,  поки  шукати  будеш.
Нічого  не  відповіла  Дурочка.  Подивилася  сумно  на  акторку  нещасну.  Мовчки  з  рук  її  взяла  троянду  ...  Дорога  перед  нею  відчинилися.  Знала  вона:  Любов  знайде  і  троянду  цю  їй  подарує.  А  Гра  так  і  залишилася  сидіти  на  сірому  камені,  самій  собі  раптом  спротивівши.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766297
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2017

Ти королева

Ти  королева

Ти  королева  моєї  мрії,
В  тобі  жадані  мої  надії.
Без  тебе  сонце  не  світить  ясно,
І  ти  така  лиш  одна  прекрасна.

Приспів:
О  королево!  Тобі  вклонюся
На  твої  очі  не  надивлюся.
Я  буду  тебе  охороняти
І  все  життя  лиш  тебе  кохати

Велій  не  спати  жодної  ночі,
Нехай  уранці  світяться  очі.
Я  всі  бажання  твої  вгадаю,
І    тебе  в  себе  я  закохаю.

Нехай  корона  твоя  сіяє,
А  наше  щастя  нехай  буяє.
Я  буду  жити,  тобі  служити,
І  всім  бажати  одну  кохати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766131
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.12.2017

Гой Андрію-козаченьку

Гой  Андрію-козаченьку
(моєму  другові,  поету  і  композитору,  
Андрію  Пастушенко  присвячую)

Гой  Андрію-козаченьку,
хлопче  синьоокий,
чого  ж  такий  не  веселий,
та  й  утратив  спокій.

Може  в  тебе  щось  та  й  вкрали?
Чи  може  тебе  хто  зврочив?
Чи  вареників  не  дали?
Чи  ти  мо  із  горба  скочив?

-Я  сумую,  бо  вже  знаю,
тут  нема  Галюні  поруч.
Тепер  сам  ходити  маю,
то  й  на  серці  якась  горіч.

А  вона  з  надвору  каже,  
своїм  звабним  голосочком  -
Буду  тебе  я  чекати,  
за  отим  малим  ставочком.

То  ж  приходь  туди  поночі
як  добре  стемніє,
бо  те  взнає  моя  мамця,
гнівно  так  зашеленіє.

-Прилечу  до  тебе  птахом,
якщо  так  тобі  бажаним!
Бо  інакше  я  й  не  буду
зватись  отим  Первозванним!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765725
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2017

ДУША

ДУША


Є  люди  -  янголи  ,  з  відкритою  Душею  ,
Які  дарують  нам  свою  любов  ,
І  навіть  після  смерті  ,  за  ,,межею  ,,
Про  них  ,  лиш  згадка  ,  зігріває  кров  .

Є  люди-  демони  ,  що  сіють  зло  між  нас  ,
У  цих  ,  чорніше  -чорного  Душа  ,
,,Віщають,,  трубно  ,  ніби  ,,божий  глас  ,,  ,
Та  слово  їх  не  варте  і  гроша  !

А  є  ,  такі  собі  -  дволикі  ,  і  не  мало  ...
Пролізе  в  серце  ,  ніби  Древній  Вуж  
І  мастить  нам  по  пиках  нашим  салом  ...
Ці  ,  мають  при  собі  ,  по  кілька  Душ  !

Та  ,  що  для  друзів  ,  щира...скільки  можна  ,
Перед  народом  (  хай  би  він  осліп  ),
ДругА  Душа  ,  смиренна  і  набОжна  -
Ну  ,  чисто  вам  ,  перед  приходом  ПіП  !

Є  ще  одна  ,  що  на  англійській  ,,шпарить,,...
А  там  ,  хто  знає  ,  може  й  не  одна  ,
Бо  інколи  говорить  ,  ніби  марить  -
То  ...  Душі  вивертає  Сатана...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764333
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.12.2017

Осінню моєю

Чого  мені  треба?
Осіннього  неба
За  чим  я  сумую  
Курли-  курли  чую.  

Де    рай  є  у  світі?
В  осінньому  лісі.
Де  добре  людині?
Осінньої  днини.

Хто  щедрість  почує?
Лиш  осінь  дарує.
А  хто  її  любить?
Той  неї  й  голубить.

А  хто  є  осінній?
Не  той  хто  зимовий.
А  хто  такий  ладлий?
Лиш  той  листопадний.

Душа  моя  мліє,
Листочок  жаліє.
Втішаюся  нею
Осінню  моєю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764081
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.12.2017

Зустрічалися - цілувалися

Зустрічалися  -  цілувалися,
Побралися  -  не  повінчалися.
Прощалися  -  сперечалися,
За  те  добре  накохалися.

Живуть  собі  далі    втішаються,
Їдять,  п`ють,  гуляють  і  граються.
І  нічим  не  переймаються,
Бо  регулярно  кохаються.

Може  справді  таке  диво  десь  є,
Коли  раненько  сонечко  встає.
І  усім  сущим  тут  істотам,
Чого  вони  варті  те  й  дає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763694
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2017

В тобі усі мої бажання

В  тобі  усі  мої  бажання,
В  тобі  Надія  і  Любов.
Ти  моє  перше  і  останнє,
Мій  сину  –  рідна  моя  кров!

Сім  раз  зозуля  накувала,
У  цю  чудову  світлу  мить.
На  добру  долю  нарекала,
Щасливо  у  достатку  жить.

Будь  сину,  чесним,  роботящим,
Шануйся  й  Бога  не  гніви.
Старанним  буть  а  не  ледащим,
У  щасті  довго  проживи.

Знайди  собі  достойну  пару,
Ставай  із  нею  під  вінець.
Задай  усім  нечистим  жару,
Хай  люди  скажуть  –  молодець!

Нехай  років  тобі  лиш  сім,
Свій  путь  треба  ще  втоптати.
Горжусь  я  тим  що  в  пятдесят  сім,
Ти  звеш  мене  своїм  татом

Тепер  в  життєвих  перегонах,
Вбачаю  наостанок  я.
Суть  не  в  професорських  погонах,
А  батька  доброго  ім`я!

В  тобі  усі  мої  бажання
В  тобі  Надія  і  Любов,
Ти  моє  перше  і  останнє,
Мій  сину  –  рідна  моя  кров!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763555
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.12.2017

Сіяють щастям оченята

Сіяють  щастям  оченята,
Бо  доня  зустрічає  тата.
Як  отой  чаклун  дитячих  мрій,
Принесе  цукерочку  він  їй.

Синочок  теж  тату  радіє,
Мене  він  добре  розуміє.
Найвправнішим    козаком  стає,
Приводу  для  гніву  не  дає.

Мама  всіх  радо  зустрічає,
На  стіл  вечерю  накриває.
І  кожен  з  нас  те  добре  знає,
Що  те  бере  лиш  що  вкладає.

Отака  то  є  та    життєвісь,
Якої  триматимусь  я  скрізь.
Чи  ж  може  ще  щось  краще  бути?
Мені  цього  вже  не  збагнути...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763092
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.11.2017

Щоб ти завжди була щаслива

Щоб  ти  завжди  була  щаслива,
Добро  пізнала  у  житті,
І  щоб  падали  для  тебе
Із  неба  зорі  золоті,
Щоб  гріло  сонечко  ласкаве,
Щоб  Бог  тебе  в  опіці  мав.
І  ангел  твій  –  охоронитель
З  плеча  твого  щоб  не  злітав.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763091
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2017

Я ні про що тебе не питаю

Я  ні  про  що    тебе  не  питаю,
Я  нічого  від  тебе  не  хочу.
Хмари    сумніву  хай  відлітають
хай  просвітліють  зажурені  очі.
Пий  з  джерела  мого  спрагу  цілющу
Вітром  натхнення  наповни  легені.
Очі  пророцтва  душа  хай  розплющить,
В  серці  кохання  прокиниться  геній
Хай  же  нам  буде  найкраще  у  світі
Все,  що  я  зможу  –  тобі  подарую
Вір  мені,  мила,  будем,  як  діти  .  .  .
Тмяною  ніжністю  біль  зацілую

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762714
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2017

СПОДІВАННЯ

Сподівання  -  то  найгірша  мука!
Скільки  тих  обманутих  уже!        
Сподіваюсь  -  подаси  ти  руку.    
Сподівання  змійкою  повзе.

Барвами  надії  шкірка  грає,                                            
 Язичком  лише  торкнеться  мрій,            
 Сподівання  швидко  убиває.                                    
 Душить  щастя,мов  клубочок  змій.

Сподівання  загарчить  на  тебе,                                  
 Якщо  ти  йому  не  подаси,                  
Сподіватися  прошу,  не  треба                                          
 Ні  садів  Едемських,ні  роси...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762711
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.11.2017

Нам залишено знаки

Нам  залишено  знаки

Я  на  доню  маленьку,
часто  з  сумом  дивлюся.
Про  матусю  рідненьку,
із  смутком  згадую  скрізь.
Про  матусині  очі,
Про  її  добре  слово,
І  про  жест  той  останній,
"Ваню  любий,  прощай"...
Нам  залишено  знаки,
Як  червонії  маки.
Чи  то  мамина  хустка,
Чи  тюльпану  пелюстка.
Чи  на  зраненім  серці,
Незгладима  печаль...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762574
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.11.2017

Коли приходиш ти

Коли  приходиш  ти


Коли  приходиш  ти  -
Зриваєш  серця  спокій
І  я  палю  мости
Нехай  згорять  на  попіл.

Приспів  :
Немає  болю,  ні  жалю
За  тим  майбутнім  чи  минулим
Усе,  що  було  підпалю
Щоб  з  димом  ввись  майнуло.

Коли  приходиш  ти  -
Приходить  біль  з  тобою
І  я  біжу  в  світи  
Шукаю  там    спокою.

Коли  приходиш  ти  -
Безсило  опускаю  руки
Коли  приходиш  -  то  не  йди,
Бо  так  втомився  від  розлуки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762370
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2017

Чомусь думка все лине і лине

Чомусь  думка  все  лине  і  лине,  
В  моє  рідне  село  тополине.
 Там  тополі  над  Стиром  стрункі,  
Пам`ятають  про  юності  дні.  

 Село  Топільне  ти  таке  одне  
В  усьому  світі  рідне  і  святе.  
Без  тебе  я  не  зможу  вже  жити,  
І  повік  тебе  буду  любити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761275
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.11.2017

Осінь

Осінь  ...  Час,  щоб  назавжди    піти  ...
Небо  нічне  вабить  своїм  струмом  ...
На  незвіданім  смертнім  шляху,
Серце  моє  наповнює  сумом.

Листочно  від  матері-гілки,
Суїцидно  до  ніг  ваших  впав.
На  міському  тім    цвинтарі  вулиць,
Неживою  вже  тлінню  я  став.

Там  притоптаний  парами  ніг
Трупним  запахом  вас  я  благаю
.  Поспішіть,  поспішіть,  поспішіть...
 Бо  ця    осінь-життя,    вже  минає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760945
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.11.2017