| Сторінки (36/3577): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Вже більше тижня сонце шкварить не на жарт.
Земля у згубі, хоч твердий у неї гарт.
Дерева стогнуть – сохне лист від спекоти.
Трава? Мовчить, немов набрала в рот води.
Люд нарікає – спека спокій їхній їсть.
Температура 30 – 40 з плюсом – гість
Вулиць. У домі теж нестерпна жарота.
Хоч у воді тримай увесь день живота.
Люди й рослини сонцю кидають: «Агов!
Охолоди уже нарешті свою кров!
Й ти, діду Громе, в дні жаркі снів не лови.
Хмари-примари до роботи призови!»
Дід Грім устав. Став бубоніти щось під ніс.
А потім гнів свій голосний у світ поніс.
Хмари почули, позбиралися в гурти.
Надули лиця, наче кульки, животи
І почали із відер лити воду враз.
Напився дуб і клен, помив свій корпус КрАЗ.
Від щастя очі ґрунт зволожив, тротуар.
Шосе умилось, хата знизила свій жар.
Зраділи люди і тварини. Зело теж!
Градус вода стягнула трохи вниз із веж.
Свіжіше стало. Все живе кричить : «Ура!»
Калюжі міряє весела дітвора.
Колись всі нудилися, як ішли дощі.
Тепер і ми, й дерева, квіти, і кущі
На сонце скаржимось, бо жар тілам несе.
Нема нічого просто так. На щось є все.
17.07.14
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017920
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2024
Пес, зайчиха, бедрик, киця
Між собою, як годиться
Жили – в злагоді та дружбі.
Тільки скаже хтось з них: «Нуж-бо
Покажімо свої вміння
Те, до чого в нас горіння».
Киця м’яч візьме без спору,
Копне його, кине вгору.
В сіть закине (і це вміє).
Попаде в кільце, зрадіє.
Песик їй гучно мовить: «Браво!»
Бедрик сяде поруч в трави,
Крильцятами затріпоче.
Цьомкнути зайчиха схоче
Й це зроби́ть не забариться.
Скаже дякую всім киця.
Песик до катання звик.
Він сідає в черевик
І згори летить щодуху,
Як на ній є білі мухи,
Тобто, вкрив цю гірку сніг.
До таких ось звик утіх!
А як тепло, в черевику
Він пливе по річці Дикій.
Взимку песик ходить босий
І зайчисі в нірку носить
Гілочки, які без ґав
Із дерев в саду зірвав.
Вуханиця ж любить літо,
Коли трави пишні, квіти.
Їх на аркушах малює,
Друзям і батькам дарує.
Бедрик між тварин літає,
Вправно крильцями махає.
Так він робить прохолоду –
Влітку, у жарку погоду.
Як гарячих днів багато,
Важко дихати малятам,
Полетить в небесний край.
Хмарці скаже : «Набирай
В груди воду і без ляку,
Роздавай моїм друзякам».
Влітку зробить так, авжеж,
Взимку бедрик спить без меж –
Поки березень, це знай,
Не постукає у край.
Отак і живуть малята -
Добре, в будень і у свято.
Вчись і ти від них дружити,
Дні з добра й любові шити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017919
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2024
Я не знаю, що завтра
буде зі мною.
Я не знаю, що завтра
буде з тобою.
Але знаю те,
що тебе кохаю.
Ти у вирі війни –
мій шматочок раю.
Ти мій кисень у хмарі
їдкого диму.
До життя, до праці
на благо – стимул.
Ти мій ранок, в якому
з-під хмари – сонце,
Ти – мій вечір, з місяцем
крізь віконце.
Я ще так, повір мені,
не кохала,
як це зараз, коли я
тебе пізнала.
Моє серце, немов
волейбольний м’ячик.
Б’є любов по ньому –
літає, скаче.
Ще й сміється, наче
мала дитина,
яка зайця вгледіла
біля тину,
Надворі співає
«Я – королева!»
Квіти йдуть у танець,
кущі, дерева.
Я ще так не тішилася,
здається,
Як тепер, коли чую
бій твого серця
через простір – дороги,
міста і села.
Слово з уст зловила -
щаслива, весела.
Тяж земну лишаю,
як пташка тую.
Йду у космос, подих
твій поряд чую.
Долі вдячна я
і самому Богу
За чуття, що світлить
земну дорогу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017702
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2024
ЛЮТИЙ
Чом цей місяць зветься лютий?
Бо лютує, й недарма.
Як мине, зимі не бути,
Хоч би й як ішов у змаг.
Тож він, поки владу має,
Холод і сніги пускає.
Й хуртовини шле тому
Під протяжне «у-гу-гу!»
БЕРЕЗЕНЬ
Хоч і лютий люто вив,
Місце березню вступив.
Взявся березень до праці,
Не чекаючи овацій:
Розтрощив на ріках лід,
До життя закликав цвіт.
Пролісок та ряст піднялись,
З лісом, лугом привітались.
ТРАВЕНЬ
Травень – впевнено і радо
Ходить лугом, лісом, садом.
Травам ріст він піднімає,
Силу й хист до цього має.
Гладить гілля й стовбур вишні –
Розпускає квіти пишні.
Кличе в гості перші грози.
І дощі із неба возить,
Щоб бузок розкрив свій цвіт
І кульбабка і, кульдід.
Щоб конвалія й медунка.
Висипали з цвітом клунки.
ЧЕРВЕНЬ
Червень ходить пасти коней
І торує шлях медку.
Любить він усе червоне –
В грядці ягоди, в садку:
Кислі вишеньки, черешні,
Полуничку спілу, втім
Їх збирає - миски вершні,
І несе людині в дім.
ЛИПЕНЬ
В липні липа розцвітає.
Гарний запах вона має.
З її цвіту люблять пити
Бджоли сік, щоб мед робити.
В липні сонце б’є з обойми.
В липні люди – у водоймах.
В липні в лісі сироїжка
Піднімає вгору ніжку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017698
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2024
Скажи, що мене ще любиш,
Скажи, що мене ще лю…
Що стрінеш, то приголубиш.
Хай віри очам наллю.
Скажи, що війна скінчиться –
Поможе нам світ і Бог,
Наставимо щастю лиця
І вип'єм вина удвох.
Скажи, що біда минеться –
Ота, що без норм і меж,
І доля ще нам всміхнеться
І нашому краю теж.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017493
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2024
РАШИСТАМ
Ви порушили усі норми – світу, людства і Божі теж.
Ваш цинізм, обман, ваша зверхність і жорстокість не має меж.
Ви в безвинних життя крадете. День їх мнете, немов траву.
В дім чужий ідете, несете зі собою зла булаву.
Ви дітей нею гостите. Боже! Не стає вам опісля зле,
Коли, мов потоптана рожа, губить подих дитя мале?
Пережовуєте новини, що їх влада для вас пече
Із брехні, із маніпуляцій. Ви, мов зомбі, від них уже.
Нас поставити на коліна вам не вдасться, не тіште лик!
Не зробити вам з нас ганчірку для своїх брудних черевик.
Ми за правду, за волю, з Богом! Сильні! Єдність між нами є!
Ми здобудемо перемогу, бо відстоюємо своє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017164
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2024
Я йому - сонце у день із хмарин.
Я йому - серце з гарячих іскрин.
Я йому - слово солодке, як джем.
А він - по серцю ножем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016945
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2024
Ти робиш у душі моїй погоду.
Несеш із серця полум’я увись.
Так, я лила, й не раз, на нього воду.
Але ж безсмертний цей вогонь якийсь.
На мить зігне свої тверді коліна,
Замре, як в час перерви магазин.
А потім знову вибухне, як міна,
Немов на нього вилив хтось бензин.
І так яскраво палахкоче, гоже,
Що тратять на плечах вагу хрести.
Ну, що ж, нехай горить, допоки можу
Його в собі тримати і нести.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016802
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2024
[b]А[/b]ндрій дав псу шматочок сала.
[b]Б[/b]орис свій до кінця зжував.
[b]В[/b]ікуся книжку прочитала.
[b]Г[/b]еннадій ще й не починав.
[b]Ґ[/b]аву [b]Д[/b]арина насварила.
[b]Е[/b]львіра з’їла шоколад.
[b]Є[/b]вгенко вимив руки з милом.
[b]Ж[/b]ана заклала з татом сад.
[b]З[/b]лата прибрала у кімнаті.
[b]И[/b]кала [b]І[/b]ра у цей час.
[b]Й[/b]осип приніс букетик Каті.
[b]К[/b]остик не вимкнув добре газ.
[b]Л[/b]есь кран закрив, провітрив кухню.
[b]М[/b]арія стерла з меблів пил.
[b]Н[/b]азар у плечі Олю бухнув.
[b]О[/b]лег спитав: «Багато сил
У тебе? Йди город копати
Або подайся в косарі.
Дівчат не можна ображати!
Вони – майбутні матері!»
[b]П[/b]араска вимила горнята.
[b]Р[/b]оман із лісу гриб приніс.
[b]С[/b]офія корм дала щенятам.
[b]Т[/b]имко вхопив Петра за ніс.
[b]У[/b]ля його відсторонила.
[b]Ф[/b]едько сказав: «Тиснути – зле!»
[b]Х[/b]ристина кущик посадила –
Калиновий. Нехай росте.
[b]Ц[/b]ецилія полила квіти.
[b]Ч[/b]еслав зі злом веде бої.
[b]Ш[/b]арлоту дуже люблять діти.
Вона читає вірші їм.
[b]Щ[/b]ек - князь, Хорива брат він, Кия
Та Либеді. Вони усі
Колис[b]ь[/b] заклали місто Київ
Над річкою, серед лісів.
[b]Ю[/b]рко у Києві змагався.
[b]Я[/b]рема У Дніпрі купався.
Ось і скінчився алфавіт.
Хай йдуть знання ваші у цвіт.
- Назвіть імена тих осіб, яких можна похвалити за їхню працю чи поведінку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016704
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2024
ГОТОВИЙ?
Заєць, слон, ведмідь, лисиця,
Тигр, їжак і ще синиця
Вирішили не лінитись,
Йти до школи, там учитись,
Щоб знання і вміння мати,
Букви алфавіту знати,
Їх в склади, слова складати
І могти книжки читати.
Хочуть всі вони трудитись!
Ну, а ти, готовий вчитись?
АБЕТКА
А – акула гострозуба.
Б – бичок рогатий.
В – ведмідь, що біля дуба
Взимку любить спати
У барлогу. А улітку
Мед в дуплі шукає.
Як знайде,
Мов мишку кітка,
Його поїдає.
Г – горобчик жовторотий.
Він летить швиденько!
Миється в піску, в болоті
Пташка ця маленька.
Ґ –? Ґ - ґава, мудра, вміла.
Д – дельфін-стрибунчик.
Е – емпуза смужкотіла.
Є – єнот-красунчик.
Ж – журавка сірокрила
З – заєць-сметана.
И – индичка булькотлива.
І – ? І – ігуана.
Ї – їжак, весь у колючках,
Нападе хтось – вколе.
В цілому ж цей звір не злючка.
Любить ліс і поле.
Й – йорж, риба невелика
З роду окуневих.
К – коала – сіра, дика,
З роду ведмедевих.
Л – лев. Рев його, як в авта –
Громовий, як злиться.
М – макака, така мавпа,
Скаче й веселиться.
Н – ? Н – носоріг із рогом.
Кущ ним розсуває.
О – осел. Іде в дорогу,
Впертість проявляє.
П – ? П – панда, білі зуби.
Їсть вона тростину
Солоденьку. Її любить,
Наче мед, дитина.
Р – ? Р – равлик. Він на собі
Хатку-черепашку
Носить. Листя на городі
Їсть, як птах комашку.
С – ? С – слоник, хобот має,
Воду ним він набирає.
Т – ? Т – тхір, він любить красти.
Де-небудь не можна класти
Цінне щось, ключі від хати.
Можна їх не відшукати!
У – удав, плазун великий.
Викрутас він сильний, дикий.
Жертву тілом обвиває.
Та у нас не проживає.
Ф – фазан, він не літає –
Бігає, жуків з’їдає –
Колорадських, в полі, друже.
Це смакує йому дуже.
І на вигляд пречудовий.
Має пір’я кольорове.
Х – ховрах, гризун це, діти.
Любить він, як стовп, сидіти.
Ц – цесарка – птах крикливий,
Хоч і свійський, полохливий.
Ч – ? Ч – чапля, у воді
На одній стоїть нозі.
По болоті сновигає.
Тонкі й довгі ноги має.
Ш – шишкар, в’юнка пташина,
Їсть із шишок насінини.
Щ – ? Щ – щука, риба хижа.
Вхопить – вкусить, не полиже.
Ь, діти чудові,
Першим не стоїть у слові.
Ю – юрумі, він не з пташок,
Звір, який жує мурашок.
Я – ? Я – ягуар. Це звір.
З роду кішок він, повір,
У Америці найбільший!
У воді пливе не гірше,
Аніж качка. Чи не диво?
З’їсти може крокодила!
Хоч вага, майже, як в лева,
Лазить вміло по деревах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016662
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2024
[b]А[/b]нна - в гайок. Букви вивчила всі!
[b]Б[/b]ім – пес її, поруч йде по росі.
[b]В[/b]іктор – сусід, їх обох наздогнав.
[b]Г[/b]авкати пес на хлопчину почав.
[b]Ґ[/b]ава в атаку на Біма пішла:
«[b]Д[/b]осить гарчати. Не треба нам зла!»
«[b]Е[/b]! Не кричи так! Не дикий я звір!
[b]Є[/b] в мене кмета. Я добрий, повір!
[b]Ж[/b]інка корову із паші вела –
[b]З[/b]ірку, наїлась та вдосталь зела.
«[b]И[/b]ч, які круглі у неї боки!
[b]І[/b] дійки пружні, чекають руки», -
[b]Й[/b]осип сказав, як до гурту підбіг.
[b]К[/b]іт Філ прибув з ним, на горбику ліг.
Л[b][/b]юбо глядів він корові услід.
«[b]М[/b]оже, у ґаздоньки серце – не лід,
[b]Н[/b]еба у ньому і сонця сліди,
[b]О[/b]сінь, яка всім дарує плоди,
[b]П[/b]овне горня молока дасть мені?»
«[b]Р[/b]удьку! – сказав Йосип котику. – Ні!
[b]С[/b]оромно лакомитись на чуже.
[b]Т[/b]ітка свого кота має уже».
«[b]У[/b]х! Я не знав. Молоко ж радо п’ю».
«[b]Ф[/b]іле! Котлетку тобі дам свою».
«[b]Х[/b]очеш, - Анничка сказала коту, -
[b]Ц[/b]вібака вділю тобі я?» «Угу!»
[b]Ч[/b]асточку Філу поклала на пні.
[b]Ш[/b]епотом Бім мовив їй: «А мені?»
«[b]Щ[/b]о?! Ти лиш суп виїв з кістю до дір!»
«[b]Б[/b]ільше години минуло з тих пір».
[b]Ю[/b]ний орел пролітав у ту мить.
«[b]Я[/b] пір’я дам вам на щастя. Ловіть!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016661
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2024
У лісі Карпатському жили різні дикі тварини: бурі ведмеді, благородні олені, вовки, лисиці, єнотоподібні собаки, рисі, барани-муфлони, зайці, борсуки, лісові коти, козулі. Водилися в ньому такі гризуни як миші, полівки, щурі, білки, ховрахи, хом’яки, бабаки, бобри, ондатри, нутрії, тушканчики й кажани. Звеселяли простір лісу птахи: глухарі, сови, дятли, яструби, кедрівки, шишкарі, гірські плиски і щеврики, тинівки, синиці, галки, зяблики, щиглики, рябчики. Ходили зубри, дикі кабани, повзали всілякі змії, скакали жаби, бігали ящірки, болотні черепахи і навіть тритони. У річках Тисі, Білому й Чорному Черемоші, у Дністрі, Латориці, Пруті та інших, меншеньких, неглибоких, водилася риба: плотва, окунь, щука, лящ, сом, карась, короп, головень, краснопірка. Колись і форель жила. Та її люди виловили з рік, смакувала їм дуже, й почали розводити у приватних ставках.
Президентом Карпатського лісу був бурий ведмідь Буркун. Він був обраний відкритим голосуванням на зборах представників від кожного виду тварин. Вибори Президента лісу відбувалася раз на п’ять років, а звичайні збори проводилися щомісяця. На них обговорювали різні важливі питання щодо життя тварин лісу. Ведмідь Буркун мав трьох заступників – беркута, оленя та рись. Керівники чесно працювали, гідно сповняли свої обов’язки, дбали про ліс та його мешканців. Рядові тварини 6 днів на тиждень працювали, про себе та свої родини дбали і про загальне добро теж. Кращих представників лісу нагороджували грамотами та призами на зборах. Вовк Сол отримав грамоту за те, що провів кілька благодійних концертів для тварин – співав на них і грав на бубні. Лисиця Добруня – за те, що організувала для дітей тварин на лісовій галяві літній табір. У ньому її помічники – риська Спритнуля, дика свинка Хрокуля, сова Мудруля, навчали діток лісової грамоти, годували та розважали їх. Дятел Тук-Тук отримав грамоту за те, що полікував за рік, що минув, найбільше за всіх дерев. Раку Гаку вручили нагороду за сумлінну працю по очищенню лісової ріки Тиси. А мурашці Працювашці – за те, що вона тримала першість серед своїх друзів-мурашок по знищуванню шкідливих комах. Організовувала влада лісу час від часу для своїх підопічних свята. На них тварини культурно відпочивали – співали, танцювали, показували різні свої таланти та вміння – читали вірші, малювали картини, ліпили з глини миски, горнята й дитячі іграшки, проводили спортивні змагання – з бігу, стрибків у довжину та висоту, класичної боротьби, продавали й купували кулінарні вироби. Жити тваринам у Карпатському лісі загалом було непогано. Усім вистачало місця, кормів, усі мали своє житло, усі жили зі своїми сусідами, як правило, у дружбі та злагоді.
Та, як кажуть, добра без зла не буває. Коли Президенту Бурку залишався рік до кінця каденції, на ліс почали навалюватися різні біди. Люди зачастили до нього, вони інтенсивно стали вирубувати дерева. Чому? Бо з Україною розпочав повномасштабну війну східний сусід. Він не тільки вів бої у прифронтових частинах України, а й обстрілював різні її частини. Розбивав електростанції, лінії електропередач. Через це у домівках людей часто не було електрики, а значить і можливості для багатьох зварити їжу на електроплиті, зігріти дім взимку. Люди у приватних домівках почали будувати печі, використовувати дрова. Якусь частину лісу вони вирубали, якусь спалили через необережну поведінку в ньому з вогнем. Ще якусь спалила підбита ворожа ракета, яка впала на ліс. Від пожеж постраждали не тільки дерева, кущі та трави, а й тварини. Деякі з них втратили житла, деякі були обпечені, деякі й загинули.
Зажурився бурий ведмідь – Президент. Зажурилися його помічники – рись, олень та беркут. Зажурилися всі тварини Карпатського лісу. Король Ведмідь провів позапланові збори на галяві поблизу ріки. На них постановили:
1) тим тваринам, домівки яких знаходяться ближче до людей, перебратися подалі від них, у безпечніше місце, бажано, біля водойми чи високо в горах;
2) звернутися за допомогою до очільників лісів, які знаходяться за кордоном;
3) виплатити потерпілим компенсації за втрачене майно.
Над виконанням рішень зборів почали працювати. Однак за якийсь час на ліс упала ще одна збита ракета. А потім бомба з літака. Люди, які жили в області поблизу лісу, як могли, гасили пожежі, тварини втікали від вогню. Все ж багатьом із них не вдалося врятувати своє життя.
В період цих жахів закінчився термін влади Бурого Ведмедя. Він склав свої повноваження після того, як на зборах, де зібралися представники кожного виду тварин, вони обрали іншого з-поміж себе, а саме, лісового Кота Дряпка. Дряпко прославився тим, що допомагав людям-пожежникам гасити пожежу в лісі, витягав дитинчат дрібних тварин з полум’я вогню, надав пораненим першу допомогу. Дряпко мав медичну сумку і знався на лікуванні. А ще він ходив до сільської церкви й умів молитися. Щоранку кіт ставав на задні лапи біля ріки після того, як вимив у ній їх та морду, а передні підносив до неба і просив Всевишнього про поміч. Дряпко казав: «Світу Сотворителю! Світу Покровителю! Захисти Україну і ліс мій Карпатський від знищення. Благаю тебе щиросердно». Місяць Президент Дряпко отак молився з теплом у серці, зі сльозами на очах, а тоді почув голос із неба: «Я допоможу! Але ти, коте, маєш віднести до церкви записку, яку я тобі зараз скину до лап, і зробити, починаючи із завтрашнього дня, сім діл милосердя». «Це справді віджене від нас біду?» «Так». Дряпко заплющив на мить очі, а коли їх розплющив, побачив біля лап клаптик паперу. На ньому було написано таке:
Люди! Ростіть у серці добро!
Ідіть у світ із добром!
Даруйте одне одному добро!
БОГ – ВСЕДЕРЖИТЕЛЬ
«Віднесу цю записку зараз таки до церкви, - вирішив кіт, - і покладу її на престол, хай священник прочитає своїм парафіянам послання від Господа, яке він передав їм у час важких випробувань для України. Хай розійдеться світом». Потім сів пеньок, почав думи гойдати в голові: «Що ж я особисто можу доброго зробити для Карпатського лісу, для його мешканців?» Пів дня напружував свої мозок і серце, і вони дали йому відповідь. Втішився. Побіг до офісу, поділився з думками, які в нього визріли, зі своїми заступниками. Сподобались вони їм.
Наступного дня Президент Дряпко скликав представників різних видів тварин лісу на позапланові збори й запропонував їм проголосувати за його пропозиції, яких було сім: 1) молися щодня зранку та ввечері за збереження лісу та України;
2) очистити ліс від сміття;
3) допомогти тим, у кого було пошкоджене житло, відновити його, а тим, у кого воно було повністю знищене, побудувати нове;
4) висадити дерева навесні замість тих, які згоріли;
5) організувати пункти допомоги з їжею для тих, хто втратив корми, використавши для цього допомогу, яка надійшла і продовжує надходити від очільників та доброчинців лісів, які розміщені за кордоном;
6) відправити деяких дітей-тварин, які втратили батьків, чи тварин-калік, які втратили дітей, до зоопарку;
7) спільними зусиллями побудувати лікарню для хворих, поранених і калік.
За всі сім пропозицій Президента лісу кота Дряпка присутні на зборах проголосували одноголосно. Тварини оживилися, вранці та ввечері молилися, вдень працювали. Записку, яку Дряпко відніс до церкви, священник прочитав людям. Спочатку він засумнівався в тому, що вона і справді від Сотворителя, та коли ввечері над нею сяйво спалахнуло, клякнув на коліна і мовив: «Пробач, Господи, за мою слабку віру! Щодня читатиму людям те, що Ти написав. І до Києва передам написане, до Престольного храму». Так він і зробив. Коли люди і тварини стали більш дружелюбними, милосердними, відповідальними, війна закінчилася.
Кота Дряпка після закінчення терміну його служби на посту Президента лісу обрали на другий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016169
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2024
Динозавра родич – крокодил.
Давній звір! Багато в нього сил!
Може з’їсти свинку, корівчину,
Коника і на воді людину.
Гребенястий – довгий, до сім метрів.
Жде поживу – лізе в водні нетрі,
Тільки очі й ніздрі наставляє,
Кров в цей час у ньому ледь гуляє.
Хоч великий, мозок – як горіх.
Плаває, стрибає, йде у біг.
Лазить, наче мавпа, по деревах.
А укусом – перевершить лева.
Зуби звір міняє що два роки.
Б’є хвостом, як треба, в різні боки.
Може ним він човен зруйнувати,
Люд, що випав з нього, поковтати.
До рептилій крокодил належить.
Як його годують, як належить,
Може навіть до ста літ прожити.
Рік – коли немає що спожити.
Крокодилка яйця відкладає.
Їх від ворогів охороняє.
В рот кладе й несе удаль охоче,
Коли хтось яйце забрати хоче.
З лусками, товста, ороговіла
Шкіра крокодила і не біла,
А буро-зелена й зимнувата.
Тіло пружне, довге і плескате.
В Індії, Австралії гуляє
Звір, на лапах по п'ять пальців має
Спереду. А ззаду – по чотири.
Ви б взяли такого до квартири?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016113
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2024
В січні рік новий приходить.
Людям він снігами годить.
Ті сніги січе з хмарин,
Меле їх, неначе млин.
Сипле крапельки-сніжинки
На тополі і ялинки.
В біле землю одягає.
Дітлахам згори моргає.
Каже їм: «Часу не гайте.
Сани швидше витягайте.
В них з гори униз злітайте
І мене хваліть, вітайте!
Бабу зі сніжку зліпіть,
Дайте їй у руку віть,
А на голову – відро.
Щоб їй затишно було».
Діти січневі поради
Слухають, зазвичай, радо.
Хоч мороз, в дворі гуляють,
Дяку січневі складають.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015816
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.06.2024
Бог, родина і ти –
Це оті три кити,
Що тримають мене в цьому світі,
Це мій досвід, урок,
Моя сила у крок,
Моє сонце в зимі і у літі.
Бог – криниця добра,
А родина – це бра,
Що палає, як мряка ступає.
Ти – це вишня п’янка,
Ген і жар козака,
Який силу ворожу рубає.
Бог будує мости.
Україні – цвісти.
Щастя їй засівати крізь муку.
Жити роду у ній,
Йти зі словом мені,
Серцем чути твій подих і руку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015808
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.06.2024
Дарвін – це
Софіїн папуга.
Зо два роки
він їй за друга.
Пір’я в Дарвіна –
різнобарвне.
Очі з блиском
і дзьобик гарний.
Пташці дівчинка
корм охоче
дає. Й воду,
як пити хоче.
Миску ставить
з водою в ванній –
Дарвін миє в ній
хвіст старанно.
Клітку раз на день
відчиняє
дівча Дарвіну.
- Хай літає, -
мовить матері
щиро-мило.
- Бо на це
Й у папуги крила!
Птах у ванній
скаче, кружляє
й часом до кімнат
залітає –
на карнизі сидить,
на кріслі,
на столі, на дивані,
звісно,
Де Софія
відпочиває,
щось майструє
чи щось читає.
Він їй дзьобом
дмухне на вії.
Смуток має?
Крильми розвіє.
А як десь поїде
Софія,
Буде в думах носити
мрії
про таке: в дім прибуде
й знову,
з ним провадитиме
розмови.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015002
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2024
Люблю своїх батьків,
Родину, місто, хату,
Веселий спів птахів,
Шум сосон у Карпатах.
Люблю я сяйво свят ,
І друзів, за підтримку,
Казковий снігопад
І морозець узимку.
Люблю весняний дух,
Зліт буслів над водою,
У літню пору луг
Із квітами, травою.
Люблю, коли лісок
У жовте лист вдягає,
Як сонце робить крок,
Як зіронька моргає.
Люблю свій отчий край,
Його чудову вроду,
Дніпро, Дністер, Дунай
І рідну мову роду.
Старий вірш, відредагований сьогодні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014999
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2024
Пан рік привіт посилає людині –
Тій, що приходить, щоб жити у світі –
Златі, Софії, Марку та Ірині,
В осінь, навесні, узимку й у літі.
В кожній порі – свій резон, своя муза.
Осінь малярки відточує звички,
Стиглість ллє в яблуко і в кукурудзу,
Боровики в ріст веде і лисички.
Ну, а весна сонцю стежку торує,
Будить сади та ліси, цвіт леліє.
Трави рясні, співи пташок дарує,
Оре й копає, висаджує й сіє.
Ну, а зима що людині приносить?
Сніг білий-білий, сріблистий, м’якенький.
Лан ним укриє вона безголосий,
Гірку притрусить – для діток маленьких.
Літо іде в золотистій хустині,
Світла багато несе і тепла.
Ягоди сипле у кошик людині,
Мед дає, пташок веде в літ з дупла.
Три місяченьки пора кожна має.
Скільки всіх в році? Дванадцять. Не вість?
А діб у ньому є скільки? Хтось знає?
Та триста шістдесят п’ять або шість.
Лютий добу може року додати.
Що звем добою, відомо тобі?
Це день, щоб діяти, й ніч, щоби спати,
Двадцять чотири години в добі.
Ну, а година хвилини ковтає.
В кожній їх є шість десятків, авжеж.
Ще є секунда, раз, два – і минає.
Цих у хвилині мір шістдесят теж.
Ось і дійшли до найменшого часу
В році – мов дощик, з листочка біжить.
З кожної міри збирає Рік касу.
Кожною треба в житті дорожить!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014793
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2024
Фах парамедика прийняла добровільно.
Корисною хотіла бути там,
Де жар вогню бійців бере в обійми,
Де ті, хто край не віддає катам.
Поранених тягнула з поля бою,
Вертала їх зі смерті до життя.
У світ війни пірнула з головою,
До волі мала сильні почуття.
Про те, що чула, бачила, правдиво
Писала як Суспільного спецкор.
Хотіла по війні пізнати диво:
Дім звести і ростити помідор,
Чути у домі голоси дитячі,
Щасливо жити на землі батьків,
Щоб дні минали не під «Плине кача» -
Під ритми маршу славних козаків.
Не вдалося кінця війни діждати
Ірині. Відійшла у інший світ.
Не встигла 26 відсвяткувати,
Ворог на ній лишив смертельний міт.
Та добрих справ Ірини – не злічити.
Вертала до життя бійців вона.
Могла собі в країні іншій жити,
Та наймиліша рідна їй була.
Її як журналістку, волонтерку,
Людину честі, правди і добра,
Як вмілу бойову госпітальєрку
Ніколи не забуде рідний край.
І плакати за Ірою не треба,
В ген пам’яті лише ім'я внести,
Просити ревно помочі у Неба,
Робити все, щоб волю зберегти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014548
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2024
28 лютого о 24:00 Зима зустрілася з Весною.
- Ідеш у відпустку, сестро? – спитала Весна у Зими.
- Так. Термін моєї служби у цьому році минув. Напрацювалася! Сніги родила, метала, розстеляла. Льодами водойми вкривала. Мороз пускала. А ти, до праці, Весно?
- Так. А вирядилася, як на бал – сорочку-вишиванку, сарафан довгий, шовковий, оксамитовий вдягла, коралі на шию повісила, в черевички лаковані на підборах взулася, волосся причепурила, вінок із квітів на голову почепила.
- Ну, так. Я ж Весна-красна! Мушу тримати марку!
- А мій наряд пошарпався за час служби, чоботи розклеїлись від того, що сніги твоє тепло почули і розтанули під ногами, й корона трішки облізла.
- Не журися. Наступного року знову будеш, як нова монета. А зараз помиєшся, переодягнешся та й будеш відпочивати – лежати собі, сни лапати, а я працюватиму.
- Ну, успіху тобі!
- Дякую! Бувай!
Розійшлися вони. Зима, здавши пост, почвалала до своєї хатини, весна взялася до роботи. Всю нічку вона ходила, землю оглядала, в тепло все живе загортала. За добу Весні вдалося на три градуси температуру повітря в більшості країн Північної півкулі підняти, в т. ч., і в Україні. Країну жовто-блакитного прапора, верби та калини вона любила по-особливому. Весні подобалося, що діти України любили малювати її, співати пісні про неї, вітати її з приходом. Ось і цьогоріч вони співали у школах та садках веснянки, серед яких і таку:
Ой, весно, весно, любим тебе.
Даруй нам весно, тепло своє.
З ирію пташок в край приведи.
Кущі, дерева зі сну збуди.
Раділа, слухаючи. Ходила в березні парками, лісами, обіймала клени, берези та осики, наказувала їм воду зі землі корінням втягати, сік у стовбури та гілки вливати. Бджіл, джмеликів, мурашок, метеликів, до руху звала. Пташок з ирію повертала. Першоцвіти у ріст пускала: крокуси, проліски, підсніжники – білоцвіти, рябець – дикі тюльпани.
Чемно трудилась, тепло дарувала містам і селам, лугам і полям, лісам і степам. Та якось дізналася (на афіші прочитала), що у місті Львові, до якого завітала, бо це місто любила, якому температуру повітря хотіла підняти, гурт «Козацька слава» виступатиме – сучасний, цікавий, популярний. Вирішила Весна послухати їхній виступ. Зайшла ввечері до зали, зробившись невидимою, сіла під сценою і почала слухати пісні, які співав соліст гурту – Іван Сірко. Сподобалося Весні на концерті все: і голос співака, і пісні, які він співав, і гра музикантів гурту. Взяла вона айфон до рук (батько Рік їй подарував), загуглила інформацію про гурт, на виступі якого була. Дізналася про те,
що Козацька Слава побувала за неповні три роки не тільки в багатьох містах України та країн Європи, а й у США та Канаді. А тепер вирушає в тур до країн Південної півкулі. Вирішила Весна з ними поїхати, надихнутися їхніми виступами. І зробила це. В Аргентині, Болівії, Парагваї побувала. Артисти гурту свій спів і гарний настрій мешканцям цих країн дарували, а вона – тепло.
Після крайнього виступу Козацької слави, який відбувся в Асунсьйоні – столиці Парагваю, соліст гурту Іван Сірко дав інтерв’ю журналістці американського каналу. Весна, зазвичай, не цікавилася тим, що говорять музиканти. Її приваблювали тільки їхні пісні. Та в той день вона зробила виняток з правил. І почула дещо цікаве. Дізналася про те, що гурт «Козацька слава» не тільки розважає своїх слухачів, дарує їм естетичну насолоду та заробляє собі на проживання виступами, він ще й багато грошей, які отримує з концертів, жертвує на благодійність – підтримує дітей-сиріт, людей з інвалідністю, важкохворих дітей та дорослих, людей, які втратили житло. «Чому ми тут? - відповів питанням на питання журналістки Іван Сірко. - Бо це наш обов’язок – робити те, що ми можемо, що вміємо, що любимо – приносити людям радість і користь своєю працею». Задумалась весна: «Мій обов’язок – Україну й інші країни Північної півкулі зігрівати, до життя повертати те, що спало, дрімало чи в нерідних краях перебувало. А я що зробила? Покинула місце праці, бо захотіла розваг. Мабуть, сестра зима вже мене підмінила і чуд натворила на землі, яку я від своєї опіки звільнила. Треба швидко вертатися в ті краї, куди батько мій – Рік, мене послав».
І весна повернулась. Яку картину застала? Сніги на землях лежали – впали на другий день після прильоту лелек із ирію. Серце весни забилось тривожно. Та у розпач вона не впадала, швидко до роботи стала. Укупці зі сонцем сніги розтопила, дерева, квіти зігріла. Лелеки крила розправили, почали в небі літати, весну вітати.
«Вибачте мені міста та села, луги, ліси та діброви, гаї, сади, степи та водойми! Вибачте, люди й тварини! Працюватиму тепер справно, аж поки літо мене не замінить». «Вибачаємо-о-о!» - прокричали.
В квітні весна багато квітів до життя покликала – іриси, нарциси, гіацинти. Бузок і глід розкрили свій цвіт. Магнолія квіти-зірки розпустила. Верба сережки на вуха повісила.
А у травні трави піднялися. Зацвів рододендрон. Жасмин розкрив свій білосніжний, пахучий цвіт. Півонії наставили великі, пишні, різнобарвні голівки із клумб. Конвалії дрібними, білими дзвониками приліски накрили.
Весна раділа! До 1 червня свій пост не покинула, чесно працювала, пісні слухала з айфона, і коли хтось їх надворі співав. А як свій термін добула, то скіпетр Літу, яке підійшло, передала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014477
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2024
Снігом січень січе дні.
Лютий прагне лютувати,
Бо не хоче він весні
Свою владу передати.
Березень вриває вік
Снігу, лід бере в облогу.
Ллє березі в тіло сік.
Крокусу дає дорогу.
Квітень встав – іде у цвіт
І нарцис, і первоцвіт.
І магнолія у цвіті.
І мигдаль, як Нефертіті.
Травень трави в ріст веде.
Розкриває цвіт суниці.
Червень ягоди кладе –
Вишеньки та полуниці.
Липень липам в’яже цвіт.
Бджіл веде до цвіту в літ.
Серпень йде з серпом велично –
Не ручним, автоматичним,
Жне пшеницю він і жито.
Хліб спечемо, будем жити.
Груші вересень скидає.
Верес у життя пускає.
Жовтень жовтим вишиває.
В вишиття зело вдягає.
Листопад – краси рушій,
Листя рве з дерев, кущів.
Місяць грудень рік кінчає
Землю в груди загортає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014390
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2024
Хоч бачу тебе дуже рідко й на віддалі,
Й твоєї щоки лиш в уяві торкаюсь,
Чуття мого серця тобі лише віддані.
П’ять літ – у політ, а вони не минають.
Хто ти мені? Місяць, що пітьму освічує.
Ти сонце, що спалює всі негаразди.
Так, ти не зі мною. Та це не пригнічує.
У добах моїх ти за доброго ґазду.
Я бачу тебе і у дубі могутньому,
У цвіті ірису, в калиновім ґронці.
У слові гарячому, щирому, путньому,
У стязі із барвою неба і сонця.
Твій усміх для мене є цільними ліками.
Хоч деякий крок збій несе у ритмічність.
Хай Бог твоє тіло і душу опікує.
А я тебе тихо любитиму – вічність.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014389
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2024
Зима, як тільки прийшла на землю, працювала, втоми не знала. Мороз будила, в груди землю одягала, водойми льодом покривала, луги, ліси, поля, степи, двори та вулиці – снігом. Дітвора тішилась! На санках, сноубордах, лижах із гірок спускалась, на ковзанах по замерзлих річках, озерах та ставках ковзалась. У сніжки грала, баб снігових ліпила. Зиму хвалила. І дорослим радість діва ця принесла. Снігом білим блискучим зачаровувала їхні серця. Тільки прибиральникам роботи додавала, мусили вони сніг, який вона скидала, весь час змітати із тротуарів і доріг. Якось один із них – пан Степан, не на жарт розізлився на Зиму. Чи встав не з тієї ноги у той день, чи справді стомився від роботи, чи якась причина, невідомо. Змітав він сніг із тротуару від п’ятої години ранку до дев’ятої – команду таку дав йому його керівник, снігу багато нападало за ніч, а коли закінчив прибирати той кавалок, за яким доглядав, то сів на лаву і сказав: «Яка ж паскудна ця зима! Сніг сипле і сипле. Мороз посилає. Руки мої ослабли, пальці замерзли, щоки заніміли. Скоріше б уже вона вступилася з нашого міста, з України!» Ворона, яка сиділа на дереві і чула слова пана Степана, підлетіла до нього, сіла на доріжку перед прибиральником і мовила: «А ти скажи зимі таке: «чарики-барики, чарики-чон, ти нам, зимо, не мила, іди у сон», і вона засне». Усміхнувся прибиральник, не повірив він, звісно, , що слова, які промовила ворона, мають силу, але вимовив їх. І тут, о, диво! Сніг на очах почав топитися, надворі потепліло.
- Дай хлібця шматок за мою пораду! – мовила чорна пташка.
Чоловік витягнув з наплічника, який мав при собі, дві канапки, одну сам з’їв, одну вороні віддав. З’їла вона все до грама, подякувала панові Степану і полетіла собі.
Добігав до фінішу місяць грудень. А надворі – ні морозу, ні снігу, лише вітер гуляє, дощ б’є у бубон, калюжі ритмічно на тротуарах гойдаються, а болото співає своїм гнилим голосом пісню «Зимо, па-па». Та роботи таки менше у прибиральника пана Степана. Тож він не журиться.
За три дні до Нового року – в неділю, до пана Степана та його жінки Олесі прийшла дочка Галина. І онуків – Тимка й Ростика, привела дідові з бабою. Пообідали разом на кухні, а тоді діти почали жалі виливати діду, говорити про те, що зима цьогоріч ніяка – морозу, снігу немає, а вони ж хотіли на сноубордах покататись, у сніжки погратись, сніговика зліпити. «Та й яке свято Нового року без снігу?» - журно додала дочка.
Задумався пан Степан. Соромно йому враз стало за те, що він словами ворони чари зимі послав, до сну її вклав. «Цікаво, чи можна, ці чари забрати, відкликати слова, які промовив?» - став мислити.
У понеділок пішов на роботу. Підмів тротуар. А тоді сів на ту ж лаву, що й тоді, коли ворону стрів. Витягнув бутерброд із наплічника, поклав на долоню, почав промовляти: «Вороно, пташко, підлети, хлібчик з моєї руки візьми». Пташка не забарилася, з’явилася, підлетіла, хлібець взяла. Хотіла вже відлітати, а пан Степан каже їй: «Зачекай! Не поспішай!. Хочу з тобою поговорити». «Знову щось не так?» «Здогадалась! Так! Мені знову не так! Хочу, щоб зима прокинулась і взялася до роботи». «Не будеш жалкувати за цим?» «Ні. Зима потрібна людям, землі». «Ну, тоді кажи: «Старі чари-бари, у ріг я вас гну. Пробуджуйся, зимо, зі сну». Пан Степан промовив це, й надворі враз похолодало. Хмарки збилися в купи, й під вечір із них посипався сніг.
Дід Степан задзвонив онукам. «Ну, що, завтра підете кататися на своїх сноубордах? – спитав. «Так! - відповіли радісно. – А на Новий рік в гори з татком і мамою поїдемо, до другого дідуся – Максима. З гірок спускатимемось там, якщо сніг ще лежатиме!» «Лежатиме. Зима взялася до роботи. Витягнули ми її вранці з вороном у парі зі сну». «Ну, й жартівник ти, діду Степане!» «Може, й так. Але зрозумів і до тебе хочу донести таке: кожен має робити те, що йому призначено, добре, без нарікань і з радістю. Я – прибирати вулиці, бабуся – варити вдома борщ і обслуговувати клієнтів у магазині, ви – вчитися у школі, мама – вчити таких, як ви, а зима – мороз тримати, сніг пускати». «Згідні, дідусю! Гарного тобі і бабусі дня!» «І вам гарного! Тримаймося!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014247
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2024
В мами України і тата Року народилося дитя – Літо. Це сталося 1 червня, в час, коли земля вже була причепурена квітами і травами, коли на ній без догляду і з ним виросли такі рослини як лаванда, шавлія, чебрець та м’ята, які наповнили навколишній простір чудовим ароматом, коли клумби вкрили різнобарвні лілії та гвоздики, як на них почали розпускатися троянди, коли у селах та селищах під будинковими загорожами розпустили свій цвіт червоні, рожеві та білі матіоли, й рясно зацвіла акація й вайгела у парках на кущах. Літо, яке народилося, швидко росло .З першого ж дня воно стало на ноги й почало ходити лугами, степами, полями, лісами, дорогами, дворами, парками, садами і випускати зі своїх легень у простір теплий подих. Від його доторків росли й достигали вишні та черешні в саду, полуниці й суниці на грядках. За це люди дякували літу. Інколи це дитя Року стрибало по траві й по тротуарі, як промені сонця по віконній шибі, інколи воно котилось, як футбольний м’яч, бігало, як песик, плавало, як гусак, і навіть літало – саменьке або у парі з вітром, хмаркою чи із птахами. Літо у червні нагадувало дитину – було таким мінливим та вередливим, як вона, і то сміялося й випкидало жар із очей, то журилося й пускало з очей сльози.
У липні літо виглядало як молода людина. Воно ходило поміж липи і гладило їх. Від його уваги та любові вони випускали із суцвіть дрібний білий цвіт – пахучий, цілющий. Розкривали свій цвіт і гортензії на клумбі, коли літо торкало їх своїми теплими м’якими пальцями, й ромашки та дзвоники в лузі, коли воно усміхалося їм. Достигали від теплого погляду Літа абрикоси та персики у садах на південних землях, набирали форми та соку на городах кабачки, огірки та цвітна капуста. Вітали Літо зранку та ввечері своїми голосними співами пташки, своїм гудінням бджоли. Раділо цьому! «Недарма я народилося! – думало собі. - Користь приношу світові, людям».
А як любили Літо школярі й студенти! Чому? Бо у той час, коли воно ходило Україною, вони не мусили уже вставати вдосвіта, збиратися та йти до своїх освітніх закладів, вчитися там, а потім вдома. Мали канікули! Отож гуляли собі, плавали у водоймах, подорожували, грали у різні ігри, спортом займалися, читали художні книги. Дорослі теж у цей період старалися взяти відпустки, щоби поїхати до моря, в гори, самі чи з дітьми.
У серпні Літо нагадувало зрілу, досвідчену людину, а під кінець терміну служби – літню вже. Це дитя батька Року багато працювало – допомагало урожаєві зернових вдягнутись в силу, овочі вітамінами наповняло – помідори, капусту, перець, горох, біб та інші. В яблука, груші соку наливало. Багато чого робило для людей, та мало дяки чуло за це від них.
Якось у середині Літо перепрацювалося і захворіло. Лягло вночі у жито і не могло вранці піднятися. Без його діяльності звичний баланс порушився. З півночі прилетів вітер, який почав дути у трубу й лякати всіх гучним, протяжним звуком. Небо вкрилося хмарами. З них за якийсь час почав падати дощ. Він лив увесь тиждень. Поховалися діти, птахи, звірята, свійські тварини. Засумував хлопчик Ясик – школяр 3 класу. Він дуже любив Літечко. Радів кожному його дневі. Їв ягоди, які воно йому дарувало – черешні, вишні, полуниці, любувався квітами, в які Літо вдихнуло життя, купався в озері, яке воно вигріло свої руками. Але ніколи не дякував йому за те, що воно дає, і не чув, щоби хтось із його близьких чи друзів це робив. «Може, воно образилось на нас через це? - подумав. - Тиждень двориком сірість гуляє, холод і дощ сіє, а Літа не видно».
По своїй натурі Ясик був дуже добрим хлопчиком. Він підгодовував безхатьків котів і псів, допомагав матері – сміття надвір виносив, до магазину ходив, посуд мив. Найбільше зі всіх дворових тварин любив Ясик пса Бровка, який причвалав до їхнього двору ще минулого року. Цьому псові він протиблішний нашийник купив за зібрані гроші, його водив до лісового озера купатися в літню пору, їжу псові виносив щодня. За це Бровко його охороняв. Як Ясик сидів надворі на лавці, пес терся до його ніг, цілував йому руки, а, іноді, навіть у щоку хлопця цьомкав, коли він показував пальцем на неї.
- Бровку! Ти не знаєш, що сталося з Літом? – спитав у пса, як виносив йому суп. - Вже тиждень, як воно наче вмерло чи заснуло. Надворі холодно, вітряно, дощ падає, ні у футбол пограти з хлопцями, ні поплавати в озері, ні посидіти у дворі.
- Знаю, - відповів Бровко.
- Ти заговорив? Це сталося вперше.
- Все колись буває вперше.
- То що там із Літом, знаєш?
- Воно захворіло.
- А чому?
- Працювало багато. А люди мало йому дякували.
- Що ж робити?
- Треба оздоровити Літо. Ліками для нього є людська доброта та вдячність.
- Що ж можна для Літа зробити доброго?
Почав Ясик думати над цим. А коли придумав, то вирішив поділитися своїми думками з однокласниками та друзями-сусідами. Він зателефонував їм і попросив підійти до школи. Як запрошені зібралися, розповів їм про те, що порадив йому пес.
- Треба нам, - мовив він дітям, - Літо якось задобрити.
- Але як? Що ми можемо зробити?- запитала Оксана.
- Можемо намалювати малюнки з літніми пейзажами, зробити виставку з ними в центрі міста біля пам’ятника Тарасу Шевченку на лавках під туями. Можемо заспівати там кілька пісень про літо. І неодноразово! Люди дивитимуться на малюнки, слухатимуть наші виступи й даруватимуть нам та Літу гарні емоції.
- Чудові пропозиції, - сказав Назар.
- Можемо напекти печення, викласти його в тарілках на розкладний столик і давати по одному печенню кожному, хто скаже: «Слава літу! Дяка літу!» - мовила Руслана.
- І ця ідея заслуговує на увагу! - крикнув Іван.
- Я б міг намалювати на ватмані сонце, траву, пташку, квіти й написати на ньому внизу: «Літо - прекрасна пора!» - проказав Денис.
- Супер! Всі ваші ідеї, друзі, чудові! Втілимо їх у житті. Берімось до справи, - мовив Ясик.
О п’ятій вечора провели репетицію у Ясиковому дворі. П’ять дітей проспівало пісні про літо (хтось знав пісню, хтось спеціально для виступу вивчив). Дванадцять принесло і показало картки, на яких намалювало Літо. Ще дванадцять спекли ввечері печення зі своїми рідними і принесли його до зазначеного місця наступного дня. Коли все задумане дітям вдалося втілити до вечора в життя, хмари почали втікати з неба, вітер стих. А вранці, наступного дня, на небесну гладь вийшло сонце. Воно було веселим. Літо одужало!
Ясик був дуже радий цьому. Й усі його друзі теж.
- Ти був правий, Бровку, - сказав хлопець псу, коли вийшов його годувати. – Літо було хворим та одужало. Ми, діти, допомогли йому це зробити.
- Як це чудово!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014186
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2024
23 травня росіяни вдарили по друкарні «Фактор-Друк», у якій друкуються книжки Vivat а також таких видавництв як «КСД», «Ранок», «Фоліо», «Свічадо», «Зелений пес» та інші
Розум орка – злом затуманений.
Бачить це сьогодні усяк.
Сім загиблих, шістнадцять поранених,
Книжок – тисяч із п’ятдесят
У вогні нині й димі скупалося
Від удару ракет із ФР.
Українське слово вбивалося,
Убивається і тепер.
Але марно сусід старається.
Довкруж краю в’ється вужем.
Наш народ, як велет, тримається
Волю й мову ми збережем!
25/05/24
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014067
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2024
Ти зовсім мене не любиш.
Ти знову її голубиш.
Для тебе вона – це трави,
Якими ідеш до слави.
А я хто? Якась билинка,
Яку ти, немов смітинку
Скидаєш із дня за межі,
Бо зайва в твоїй одежі.
Умом я збагнути можу,
Чому в твій палац не входжу.
Та серце мій розум топче,
Живе, як собі захоче –
Кричить, як уранці півні,
Як сонце, горить, опівдні,
Росте, як у печі паски.
Діждеться від тебе ласки?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013325
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2024
Як сонечко, ясненька!
Як квіточка, гарненька.
Погляне – вкриє пледом.
Торкне – наповнить медом.
Обніме – серце мліє,
Усякий біль маліє.
Похвалить – вгору крила,
Така у неї сила!
Хто це така? Це фея?
Матуся, мамця, неня!
Для неї – світу скерцо.
Люблю її всім серцем!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013108
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2024
(дитини устами)
Маму (не приховуєм!)
Любимо, як літо.
Родить і виховує
Нас, дітей, для світу.
Тепле вона сонечко!
Квіточка строката!
Калинове ґронечко!
Пташечка крилата!
Пригорне матусенька
До свого серденька
І Юрка, й Марусеньку -
Добра вона, ненька!
Борщ зварить, вареники
Ще й узвар із сушки,
Казочку письменника
Піднесе до вушка.
Одяг, брудом ранений,
Випере руками.
Погляд затуманений,
Висвітлить устами.
Подарує Лесику
Олівці, альбомик.
Погодує песика,
Вичистить хороми.
Справить день народження
Доні, сину з татком.
Правила поводження
Вивчить із малятком.
І допоки житиме
На землі, без спину
Віддано любитиме
Донечку чи сина.
Роду предків мовою
Дяку їй віддаймо.
До ста літ здоровою
Бути побажаймо!
10.04.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013104
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2024
Усі колись ми вийшли з лона нені.
В усіх нас її подих на легенях.
Всі чули ми науку мами, казку,
Її турботу відчували, ласку.
Усіх нас мами вивели у люди.
Силу вливали в жили, віру в груди,
Крила латати нам допомагали,
Коли ми їх у вільнім леті рвали.
Тож привітаймо мам із їхнім святом
І побажаймо їм добра багато.
Сум з їхніх дум любов’ю проженімо,
Увагою своєю огорнімо.
Нехай відчують неньки нашу шану.
Хай радість з їхніх душ заб’є фонтаном
В цей час війни зловісний, яка ранить,
Перекриває звичним добам крани,
Червоним, чорним пише свої драми
І біль з тривог плете для тої мами,
В якої син у ЗСУ воює
Й списи війни в своєму тілі чує.
Біль у тієї нені – і горою,
В якої син упав на полі бою,
Немов косою скошена травиця,
Й увись злетів, до неба, наче птиця.
Мамам таким вклонімося доземно.
Хай силу Бог дарує їм щоденно.
Їх діти захищали душу волі,
Усіх нас, наші верби і тополі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012988
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2024
Буз губить першості ключі.
Та дуб в зеленій опанчі.
Каштан пустив угору цвіт.
Розкрив свої пелюстки глід.
Бринить бджола. Гуде оса.
Від здивування в небесах
Завмерли хмари. Та не птах,
Він чеше польку на гілках.
Не прикусив у дзьобі спів.
Веде мелодію , як вів.
Я в п’єсі цій за глядача –
Горю і тану, мов свіча.
Весна мій смуток розчинила.
Якби ж іще війну спинила!
Якби ж достукатись могла
До того, в кого думка зла,
В кого душа – суцільний лід,
Для кого радість – це не цвіт,
А смерть невинного й руїни
Свободолюбної країни.
Та як весна здолала зиму,
Так Україна вийде з диму
Й вогню. Своє візьме належно.
І буде сильна, незалежна!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012494
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2024
Від імені захисників України - воїнів-титанів
Жах прийшов у наш дім – війна.
Покалічила нас вона –
Захищали ми волю краю,
Гнали вражу сусідську зграю.
Важче нам, аніж тим – без вад,
Та ми стенемо дружно в ряд,
Подолаєм страхи та болі,
Бо ми люди твердої волі.
Хоч нам спогади ломлять сон,
Не впадемо на дно, мов сом.
Кожен з нас віддасть себе справі,
Буде користь нести державі.
Міць стече – підставте плече.
Не ховайте від нас очей.
А як стрінете десь в дорозі –
В дощ, у спеку чи на морозі,
Блиск душі нам в лице пустіть.
Не ловіть байдужість у сіть.
Єдність, віру тримаймо, люди!
Україна була і буде!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011876
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2024
В Синельникове в квітні був приліт.
Москва йому передала привіт –
Ракетний, з гулом, із вогнем і кров’ю.
На цілях запис виклала: « З любов’ю!»
Поруйнувала понад тридцять хат –
Лягли, мов трави скошені у ряд.
Якби ж лиш це? Життя людські скосила.
Яка вела її до цього сила?
Нечиста! Чиста люд не убиває,
Невинних до хреста не прибиває!
Вона ж з родини чотирьох взяла…
Нутро її – мішок пихи і зла.
Ні краплі в ньому мудрості й добра.
Померла мама, бабця, брат, сестра
У хлопчика, якому тільки шість.
Як донести йому про смерті вість,
Коли і сам за крок був до небес?
Та (слава медикам) ожив, воскрес.
А тато рік тому – у вічні сни…
Застигли сльози на очах весни.
І зажурилися верба й калина.
Вдяглася у жалібну сукню днина.
Ще доки Україні московит
Шатром війни темнитиме овид?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011463
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2024
Весна і війна – ці слова не дотичні.
Весна – це трава, це листочки, це цвіт.
Це промені сонця – палкі, феєричні,
Це спів солов’я і лелеки політ.
Це – поле розоране, в полі – картопля.
Це погляд, диво́вижі повен, з-під брів.
Це крики дітей, їхнє гайда і оп-ля
У дні вихідні під будинком в дворі.
Війна... – це розруха, це смерті та рани,
Це гул літаків і ворожих ракет,
В реалі вогонь, не на телеекрані,
Це зустріч з агресією тет-а-тет.
Це спалені ниви і луг із дірками.
Це села безлюдні, міста без домів.
Це сльози дитини і стогони мами.
Сигнали тривоги і сховки в землі.
Навіщо ці жахи?! Навіщо ці болі,
Цей шлях, який тягне планету до дна?!
Чому в миру сили непевні і кволі?
Весна. Квіти. Трави. Лелеки. Війна….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010736
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2024
Присвята
Родився Обаль у маленькому селі,
Якого зараз не знайти уже на карті.
Трудився ревно, жив достойно на землі,
Стояв у вправності мистецькій він на варті.
Понад сімсот робіт художник залишив,
Коли з життя пішов на вічний відпочинок.
Він живописив, ксилографії робив,
Ліногравюри – все з любов’ю й чин по чину.
Важких сходин в житті багато подолав.
Шість літ у таборі провів – у Казахстані,
Радянський уряд йому зраду приписав.
Донька й племінниці теж їли хліб в засланні.
Не плакав Обаль, жив, як міг, і віру пив.
Не втратив людяність і дар, що мав від Бога.
Любив красу природи і красу творив,
Хоч в серці біль носив він через смерть небоги.
Жив у Стрию, мистецтво дітям викладав,
Звідти його на заслання й етапували.
В Стрий повернувся, хоч там дому вже не мав –
Його партійному прислужнику віддали.
Згодом вселився у будинок з двох кімнат.
У ньому з жінкою жив й рідною донькою.
Не був ніколи Обаль грошолюбству брат.
Коли творив, Господь водив його рукою.
Учився в Кракові, у світі знаним був.
Любив дітей і квіти, зосібна, іриси.
Був оптимістом, жарти сипав у добу,
Світло в очах носив, мав позитивні риси.
В його пейзажах хмара шлях ногами б’є.
В його портретах душі голі, без забрала.
Роботи Обаля в музеях різних є.
І у Стрию, де жив найдовше, їх чимало.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010692
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2024
Устами дитини
Мама – не приховуєм,
Найдорожча в світі.
Родить нас, виховує
І в зимі, і в літі.
Тепле вона сонечко!
Квіточка строката!
Калинове гронечко!
Пташечка крилата!
Пригорне завзятенько
До свого серденька –
Олю, Гната, Златоньку.
Добра вона – ненька!
Борщ зварить, вареники
Та узвар із сушки,
Казочку письменника
Піднесе до вушка.
Одяг, що забруднений,
Випере руками.
Погляд, що загублений,
Вичистить устами.
Подарує іграшку,
Олівці, альбомик.
Дасть собаці кісточку,
Вичистить хороми.
Справить день народження
Доні, сину з татком.
Правила поводження
Вивчить із малятком.
І допоки житиме
На землі, без спину
Віддано любитиме
Рідну їй дитину.
Роду предків мовою
Дяку їй віддаймо.
Бути їй здоровою
Щиро побажаймо!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010673
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2024
В.
А знаєш, я рада, що ми не зустрілись
Отак - тет-а-тет, без очей чужих, кроків,
Що погляди наші на віддалі грілись -
Й нечасто на протязі декількох років.
А знаєш, я рада, що мудрість носив ти,
Що серце мені не відкрив ти нарозтвір,
Не влив в жили тіла любові і крихти –
Моїй цим наказ підписав ти на розстріл.
А знаєш, я рада, що ти її любиш,
Що вірний ти їй, наче воїн Вітчизні.
Не знали торкань твоїх губ мої губи,
Ніхто не знайде плям на нашій білизні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010623
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2024
ПРИСВЯТА
Не бажав він визнання та слави,
Просто ніс людину у собі́,
Жив задля піднесення держави
України. Йшов за неї в бій
З ворогом, якому мало місця
На землі було – тій, що посів,
Який прагнув настромить на вістря
Укрів – волі й правди носіїв.
Молотом був – «Хаммером», Бобанич.
Змалку честь гострив і дух кріпив,
Силу лив в свої тілесні дзбани,
Волею пиху́, байдужість бив.
На Майдані був, ідеї правих
Серцю його любими були.
Влився він свідомо в їхні лави –
В «Правий сектор» - з ним до скону плив.
Мову рідну захищав і віру,
Молодь вчив пускати честь з-під брів.
Як прорвав сусід кордонам шкіру,
На війну пішов він з перших днів.
Батальйон від ДУК ПС очолив.
Не сидів у штабі – вів бійців.
Коли ворог брав в пекельне коло
Його хлопців, не втікав в кущі.
Йшов останнім завжди з поля бою.
Так було і в той фатальний день –
Дав команду відходити воям.
І прийняв на себе весь вогень.
Що сказати ще про цю людину?
Тяж до філософії він мав.
Пізнавав минуле України.
Вірші вчив і їх декламував.
Відданий був праці та родині,
Дім і сад хотів свій, наче Ше…
Тепле серце дарував дружині,
Підставляв тим, хто в біді плече.
Може, рани ближнім час загоїть,
Та не перетворить пам’ять в лід.
Жив він, як герой і вмер героєм.
Краєві лишив достойний слід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010543
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2024
В лісі зайчик жив вухатий,
Домик мав – ого!
Та якось коза рогата
Вигнала його.
Каже:
- Я тут буду жити.
Ти, сіряк, втікай.
Все тут є: ручай, щоб пити,
І з травою гай.
- Але ж мій цей дім розлогий,
Що в гайок веде.
- Йди, не зли, бо маю роги,
Заколю тебе!
Сів на пень. Ну, що він зробить?
Плаче неборак.
Тут Мішелик – лис, підходить.
- Чом ридаєш так?
- Як не плакати я маю?
Вигнала коза
Мене з мого зелен-гаю
І житло взяла.
- Захищу.
Ступили в хату,
Мовив лис без сили:
- Може, панночко рогата,
Ви б цей дім лишили?
Почала слова колоти
Кізка Пху з печі́:
- Йдіть, бо можу заколоти.
Роги – як мечі!
Втік Мішелик-лис. Заводить
Заєць, наче горн.
Вовчик Єнсик тут підходить,
З чаші їсть поп-корн.
- Чом ревеш? – у оці подив.
- Вигнала козиця
З дому, який сам я зводив!
Так хіба годиться?
- Поможу твоєму горю.
Ти мені повір.
Голодом її замо́рю,
Вискочить надвір.
Вбіг у дім та як завиє:
- Геть звідсіль іди!
Ні? Всі виходи закрию,
Будеш без їди.
Погляд Пху звела не Божий,
Кинула з печі́.
- Утікай! Сколоти можу!
Роги – як мечі!
Єнсик втік. А заєць знову
Сів на пень, їсть квас.
Рак-козак почав розмову,
Ліз повз пень якраз.
- Чом на морді смутку лати
В тебе?
- Втратив дах,
З хати вигнала рогата.
- І уся біда?
- Так. Та дім мій був гарненький, -
Каже й сльози п’є.
- Поможу тобі, сіренький,
Сила в мене є!
- Вовк і лис не дали ради.
Як поможеш ти?
- Хоч повзу я часто задом,
Повні гостроти
Мої клешні.
Підібрався
До кози козак.
- Я рогата!
Не злякався:
- Рак я! Неборак!
Ущипнув козу лукаву!
Крикнула вона
Й так давала з хати драла,
Аж ішла луна.
Заєць з раком до обіду
Сіли, сміх – горою!
А коза пішла до діда -
Пригостив лозою.
Стара казка, трішки відредагувала, була на фейсбуці, а тут - ні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010374
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2024
Прожила мало, але цільно.
Цвіла яскраво, тонко, вільно.
Була метка, неначе білка,
І ніжна, мов вербова гілка.
Прийняла скрипку в своє коло,
Гострила піснею свій голос.
Була джинґлеркою реклами.
Учила мову тата й мами.
Хоч в США домівку мала,
Ген український не сховала.
В батьківськім краї побувала,
Їй влада «браво!» не кричала.
У дні не знала Квітки втоми.
У світ пустила два альбоми
Із українськими піснями –
Пішли небитими шляхами.
У пісні Квітки – звуки річки.
В сорок чотири… згасла свічка
Життя її. Жаль тисне груди…
В пам’яті світу завжди буде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010329
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2024
Це ж треба мати ген дракона,
Характер, навички змії,
Прийти у Всесвіт з того лона,
В якому злодій людськість з’їв,
Щоби так світом колотити,
Ламати мирові хребет,
Як воду, кров із люду пити,
Справляти (й гучно!) злу бенкет.
Це ж треба мати серце з льоду,
Щоб розбивати – ще й у дріб,
Те, що є надбане народом,
Що дім для нього, сіль і хліб.
Це ж треба мати мізки з глини,
Щоб Божих правд не осягти:
Ми тут, щоб підкорять вершини
Добра! Любов у світ нести!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010315
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2024
МИКОЛА РАЧОК
(журналіст видання «InfoCar», поет, учасник російсько-української війни)
Він двадцять сім, всього лиш двадцять прожив!
Інтелігентний був, меткий, худенький, милий.
Свій шлях короткий із добра і правди шив,
Збирав ресурс для втілень задумів і сили.
Він мандрував, любив вслухатись в «ців» і «кру»,
Читав багато, ві́рші пробував писати.
Любив родину – батька, матір і сестру,
Свій хист в виданку «InfoCar» встиг показати.
Війна прийшла – страшна, брутальна і брудна,
Вдягла на себе із вогню і крові шати.
Микола мужність влив і впертість до нутра –
Пішов країну – рідну Матір, захищати.
Поміж боями і писав, і жартував.
Мав безліч планів. Вірив – вільна їм дорога.
Та у бою, в якому козир ворог мав –
В числі та зброї, відійшов боєць до Бога.
Батькам Микола килим виткати хотів
Із ниток щастя, щоб по ньому йшли у старість.
Не встиг. Війна убила мрії.... Відлетів.
Та до свого життя він будив цікавість.
Що планував колись, збувається уже.
Відкрили рідні, подолавши трудність, втому,
В рідному місті те, що син праг над усе –
Кав’ярню і книгарню в закладі одному.
«Герої» - так назвали місце це батьки.
Тут буде жити слово серця, України.
Рачка Миколу пам’ятатимуть віки
Нащадки Вінниці і цілої країни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010185
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2024
Соліст і акордеоніст він в KOZAK SYSTEM.
Їздить у час війни по селах і містах.
Ділиться з публікою різним своїм хистом.
Любов і лють танцюють в нього на устах.
Любов дарує він калині і тополі,
Цивільним – мамі, тату, братові, сестрі,
Всім, хто воює чи в шпиталі терпить болі,
Хто гріш дає, щоб воїн міг тримати стрій.
А лють – палку, природню, ворогу підносить.
На ліки, зброю перетворює її.
Вплітає силу Україні-Неньці в коси,
Бажає щиро їй лиш виграшних боїв.
Проводить з гуртом своїм зустрічі, концерти.
Хто був на них, запам’ятає це навік.
Слово Івана, його пісню з дум не стерти.
Живлять цивільних, воїв, наче квітку – сік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010114
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2024
27-семирічному Антону – військовому медику
зі 128-ої бригади ТрО Дніпра
Присвята
До все-масштабної війни він був студентом,
Медичним братом у лікарні працював.
Коли посунув ворог в лютому, моментом
З волі добра свого до ТрО пристав.
Пройшов спецкурси , самостійно набирався
Потрібних знань. Гострив уміння в час боїв.
Так, було важко, страшно, шумно – не здавався.
Вперед обов’язок його до праці вів.
Над сотню воїнів він вивіз з поля бою.
Не раз під обстрілом приводив їх до тям.
Резону, діям волю лиш давав – не болю.
Про одне думав – зберегти чуже життя.
Два роки медиком військовим… Це багато.
Та що подіє? Не впаде на дно, як сом.
Силить його те, що кохана жде і мати.
Інакше б висох вже б від жаху, перевтом.
Медичний університет надав відпустку
Антону. Шостий курс йому ще слід пройти.
Та спершу мусить Україна щастя хустку
У долі взяти і на голову вдягти!
Зустріне хлопця наречена тоді, мати.
Яка ж для всіх це буде незабутня мить!
Антон закінчить вуз. І буде працювати
В лікарні чи в шпиталі. Хай йому щастить!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010106
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2024
Я – сяйво сонця
На небесній гладі
І блиск води
Грайливої під ним.
Рій бджіл і сад
Вишневий на леваді,
Карпатські гори
І півострів Крим.
Калини гроно
І вербове віття,
Спів солов’я
І клекіт журавлів.
Голос свободи
Та душа століття.
Городу овоч
І зерно полів.
Я – думки вихор
І двигун для руху.
Снага козацька,
На стеблі – роса.
Криниця сили
І вершина духу .
Мене чекає
Слава і краса!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009820
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2024
Небилиця
Кіт подався до ріки.
З неї витяг рибу.
Мала вона плавники,
Очі, хвостик. Хибу
В ній коток знайшов, коли
До очей наблизив –
Лапи в рибоньки були!
Викрутив мармизу.
- Може, і не риба ти? -
Вирік, мигнув оком.
- Риба. Вмію я плисти
І ходжу нівроку.
- Я візьму тебе додому,
Буду годувати
І з тобою без утоми
У дворі гуляти.
- Добре. Лиш мене не їж.
Дуже хочу жити!
- Не візьму тебе під ніж.
Будемо дружити!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009712
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2024
Життя людини крихке, наче лід на річці,
Мов сніг, що лежить, допоки живе зима.
Горить нині день її, наче гніт на свічці,
Чи так, як у горах ватра, а завтра... – тьма.
Охочих життя ковтнути не так і мало.
Найбільшою пожирачкою є війна.
Щоденно комусь впихає під шкіру жало.
Від крові людської п’яна, мов від вина.
А ще ж є їдці такі як хвороба, старість,
Свідоме вбивство, аварія, струс у днях,
Обірвані струни музи в душі-гітарі,
Забитий у тіло кривди, зневаги цвях.
Любов все ж крокує, хоч часто їй в світі тісно,
Тримає ліхтар – вручили небес посли.
Ми всі світ цей лишимо рано чи пізно, звісно,
Важливо лиш, як жили в ньому, що несли.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009705
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2024
Небилиця
Жив ведмідь собі в тайзі.
Мав він ґулю на нозі.
З неї ріс зелений мох.
- Так мене помітив Бог, -
Всім сказав. - Я цар землі.
Поклоняйтеся мені.
Звір ричав і сипав жар.
Всі повірили, що цар.
Вовк йому носив гриби.
Лиска кашу із верби.
Лось торти із риби пік,
Клав ведмедеві під бік.
Рись несла зміїний хвіст.
Йшов ведмідь від нього в ріст.
Віз єнот вайлу до ліжка
Фрукти й кедрові горішки.
Лев, ховаючи свій рев, -
Листя та кору з дерев
Приносив ведмедю в дім,
Вимивши їх у воді.
Бурому всі підкорялись,
Бурого усі боялись.
А шишкар, що народився,
Лапки вмив, води напився,
До ведмедя підлетів,
Покусав його і з'їв.
Став великим, наче гну.
Всі вклонилися йому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009393
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2024
ПЕТРО І ГОРОБЦІ
КАЗКА
Батьки 25-річного Петра – військового ЗСУ, мешкали в одному з районних містечок Львівщини. Туди вони перебралися після того, як на Україну напав ворог і поруйнував у їхньому рідному місті, що містилося на сході країни, багато будинків. Петро приїхав на Львівщину до батьків на відпочинок. До того хлопець перебував у лікарні, де йому ампутували ліву ногу, яку він важко поранив, коли виходив з бою. Батьки дуже зраділи, як побачили Петра. Так, без ноги, але живий! Зранку до вечора вони тільки те й, робили, що всіляко догоджали сину – обіймали, цілували, готували йому такі страви, які бажав, возили возиком у дворі біля будинку. Плакали лише тоді, коли Петро не міг бачити їхніх сліз. Як могли не плакати – син ногу втратив разом з коліном, а на обличчі та руці осколки наставили своїх міток. «Як складеться подальше життя мого сина? – думала мати. - Чи не впадатиме її Петро в депресію? Чи зможе працювати? Чи ожениться? Чи дівчина його – Оксана, не відмовиться від нього через те, що став інвалідом? Ми, батьки, звісно, будемо підтримувати сина, доки житимемо, допомагатимемо йому, чим зможемо, а щодо Оксани… , тут ще не відомо, як все повернеться».
В час, як Петро приїхав у відпустку його наречена перебувала за кордоном – у Німеччині. Туди вона поїхала ще з перших днів війни. Волонтери допомогли Оксані та її батькам вибратися з рідного міста під час того, як воно зазнало нещадних атак з боку ворога. З Петром дівчина обмінювалась повідомленнями через програму «Вайбер». Іноді їй вдавалося поспілкуватись зі своїм хлопцем телефоном. Про одруження ні Петро, ні Оксана нічого одне одному не говорили. Дівчина була за кордоном, хлопець – на війні. Петро не просив руки в Оксани, бо не знав, що далі буде з ним. Оксана не знала, коли повернеться в Україну і чи буде їй, куди повертатися. Воював Петро спочатку на Запорізькому напрямі, а потім на Херсонському. В той день, коли позбувся ноги, встигнув вивести 25 хлопців з поля бою, був старшим в їхній групі. А коли отримав поранення, вони йому допомогли врятувати своє життя – наклали правильно джгут – вище рани, і відвезли до лікарні. Дорога була не близькою, Петра ледве живим довезли. Але довезли, й операція, яку провели хірурги, була успішною.
Була субота. Йшов п’ятий день Петрового відпочинку. Військовий набрав сили, оптимізму – знаходився ж у колі сімейному, тож вирішив прогулятися містом, насолодитися принадами міського парку. Пересуватись на одній нозі з допомогою палиці на далеку відстань чоловікові було важко, тож він вирішив їхати до міста візком, яким уже добре навчився керувати. Мамі сказав, щоб вона залишалася вдома, ліпила для всіх вареники, до парку він поїде сам, подивиться на людей, які бродять вулицями, побуде наодинці із живою природою в парку. Тато виявив бажання супроводити Петра, та син не дозволив йому цього, мовив: «Ти, любий, відпочинь. Увесь тиждень на заводі працював, ще й про мене вечорами клопотався». Погодився тато (спробував би тільки не погодитися!), виніс синові візок надвір (пандусу в під’їзді їхнього дев’ятиповерхового дому не було). Сів Петро у візок та й покотився тротуаром. 700 метрів проїхав, поки добрався. А в парку – гарно! Дерева, кущі стоять, небо підпирають верхівками й гілками. Так, більшість з них зараз ще голі, бо лише кінець березня. Та ялинки незмінні протягом усього року, вони радо демонструють відвідувачам свої пишні зелені сукні. Квіти деякі зацвіли. Пташки співають. Зупинив візок Петро біля однієї з лавок. Вирішив посидіти трохи у візку, поспостерігати за навколишнім світом природи. Не встиг кілька хвилин посидіти, як небо густо вкрили хмари – вітер приніс їх зі сходу, а ще через п’ять хвилин почав падати дощ. «Нагулявся!» - подумав Петро. – Добре, що кашкет на голову взяв і куртку на плечі (мама наполягла). Тільки Петро хотів розвернути візок і додому їхати, як побачив двох горобців, які підлетіли й сіли на деревце, що росло навпроти того місця, де він сидів. Петро завмер від здивування. Дерево ще голе, а вони не сховалися десь у ялині, а сіли на нього – ні дощу не бояться, ні вітру – нескорені, як наші військові. Ну, якщо так, то і він не буде втікати. Сидів, дивився на птахів, а вони на нього. «Може, птахи їсти хочуть?» - подумав військовий. Витягнув він з наплічника сухе печиво, подрібнив його, кинув на тротуар. Підлетіли пташки-літашки, видзьобали дрібки, крильми залопотали – подякували. Заплющив Петро очі. Приємно йому стало. Раптом почув, як щось легке і м’яке впало на його ліве плече та ще й голос подало: «Я горобець, якого ти нагодував. Задумуй одне бажання. Виконаю його». «Це не сон?» – подумав Петро. Розплющив він очі, а нема горобця на плечі – на дереві сидить. Усміхнувся чоловік. Знову заплющив очі. Розслабився. І тут знову те саме – знову щось сіло йому на плече, тільки тепер на праве. Не рухався. Чекав, що далі буде. Почув голос: «Я другий горобець з тих, які ти нагодував. Задумуй одне бажання, але з роду реальних. Я виконаю його». «Розплющувати очі чи ні?» – подумав військовий. Вирішив не лякати долю і горобця, не розплющувати очей, а загадати бажання. А раптом збудеться? «Що ж задумати? – заворушив поспішно мізками Петро. – Протез якісний для ноги? Щоб Оксана повернулася до України і вийшла за нього заміж? Щоб закінчилася війна, ворогів вигнали з їхньої землі, а його місто було відбудоване? Гм… Одне ж треба щось задумати, одне… Найголовніше зі всього, - вирішив, – це, щоб Україна здобула перемогу у війні. Про це й попрошу». «Горобчику, друже милий! - мовив Петро пошепки, щоб не злякати пташа. - Хочу, щоб Україна вийшла переможницею з війни». «Буде так!» - сказав горобець. Коли Петро розплющив очі, птахів довкола себе не побачив. Полетіли. «То, може, це був сон чи якесь видіння?» – подумав. Все ж радості набрав у груди. Дощ, як не дивно, припинив співати свій невеселий гіт. І хмари порозбігалися, мов мишенята, злякав їх вітер, хоч і сам побіг кудись – напевно спати, бо втомився. Петро зробив візком у парку одне коло й додому заспішив.
Що було далі? В реабілітаційному центрі Петру поставили протез. У цьому центрі чоловік був доти, доки не навчився користуватися протезом. Також тут прослухав він ряд лекцій психолога – укріпив свій дух, над тілом теж попрацював – щодня займався посильними фізичними вправами і навіть плавав. Коли набрався сили і навчився ходити із протезом, додому не поїхав, на фронт подався. Взяли. Виконував у війську те, що йому було під силу. З Оксаною військовий переписувався, хоч і нечасто. Вирішив, що не буде її атакувати своїми повідомленнями, може, вона його забуде і знайде собі іншого – з двома ногами і гладким обличчям.
Але так не сталось. За якийсь час війна закінчилася. Країни світу помогли Україні виграти її. Петро приїхав до своїх батьків на Львівщину. Оксана повернулася з Німеччини до України й оселилася у тому ж місті, де жив Петро з батьками. Молоді люди побралися. А ще через якийсь час повернулися разом зі своїми батьками до рідного міста, до свої домівок. Світ допоміг підняти багато українських міст з руїн, в тому числі, і їхнє.
Згадав тоді Петро горобчиків. Виконали вони його бажання, і не одне, а всі! Вдячний був чоловік птахам за це. У дворі дому, де він жив з Оксаною, повісив годівниці, кидав до них корм. До парку із дружиною ходив і в ньому годував птахів! Хіба не заслужили?! Та навіть, як не вони бажання його виконали, а доля так розпорядилась, ці прекрасні малі співуни світу вартують того, щоби про них піклувалися, щоб їх любили.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008987
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2024
ДІМ ДЛЯ ДИТИНИ
Знаєте, що таке дім для дитяти?
Місце, де дах є, де мама і тато,
Де спільна трапеза, спільна турбота,
Ніжні обійми, посильна робота,
Де тепле ліжко і сон із казками,
Де зріє розум, наївшись книжками,
Де є і захист і воля для мрії,
Де сонце може сидіти на вії.
В світі по-різному нині буває.
Часом дитина свій дім покидає –
Світ із батьками своїми вивчає
Чи від війни, що гуде, утікає.
Але як доля їй шлях у дім стелить,
Йде. А прибуде, стрибає до стелі
ДІМ - ЦЕ БАТЬКІВЩИНА
Дім – це не лише хатина,
Це край рідний - батьківщина.
Для вкраїнців – доні, сина,
Україна житво-синя!
Її луки, ріки, гори,
Степ і поле, ліс і море,
Її люд патріотичний,
Працьовитий і величний,
Селища, міста та села,
Пісня щира і весела,
Сонце, що виходить зрання,
Соловейка щебетання.
Дім потрібно шанувати,
Вичищати, захищати.
Дім - це прихисток для роду.
В ньому - сила, дух народу!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008699
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2024
Чи хочу від тебе щось? Звісно, що хочу –
Торбину обіймів, цілунків букет,
Глек вітру - для крил, щоб неслась я у лет,
Міх зір, від яких би світилися очі.
Чи хочу від тебе щось, ти не питайся,
Приходь в мої дні і у ночі вливайся.
Тримай моє серце в долонях любові -
І в Києві стольнім, і в левовім Львові.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2024
З доброї волі він дім залишає, родину.
З доброї волі на захист країни стає.
Ворогу з куль і снарядів готує гостину.
Хоч і від нього нерідко таку ж дістає.
Міг би сховатись, згубитися, перечекати,
Але болить йому батьківська рідна земля,
Правіковічних водойм її глиби й блавати,
Золото лану, цвіт лугу, гудіння джмеля,
Дихання лісу і велич гірського масиву,
Саду солодкі повіви і спів солов’я.
В пам’яті - меч козака, його погляд сміливий,
Прапор Бандери, Шухевича чесне ім’я.
Перед очима – біль мами і дерево роду.
В генах -дух правди та гідності, дух боротьби.
Як же він може не стати на захист народу,
Не боронити його віковічні скарби?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008425
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2024
У день 210-ої річниці від дня народження
ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Борімось, як казав Тарас,
Надій вогні тримаймо в грудях.
Хай відчай, страх їх не остудять
У цей крихкий на вічність час.
Несімо прапор боротьби –
Із вірою у перемогу,
Крізь гул війни. Довірмось Богу
І світлу світу без злоби.
Тримаймо день, свій край, планету,
Руками, серцем, у думках.
Як цвіт формується в бруньках.
Так крила нам ростуть для злету.
Ми пустимось у них до мрій.
Край зодягнемо в міць і славу,
Збудуємо нову державу.
А поки що тримаймо стрій.
Видзьобуймо, як черви шпак,
Біль, що несе війна-шатенка,
І вірмо у слова Шевченка,
У те, що буде саме так:
«…І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007938
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2024
ЖИРАФА
Тварина ця найвища в світі
Зі всіх живучих на землі.
На шкірці в неї плямки світлі,
І ріжки є на голові,
Шия, нога – як деревина,
Тонкий, мов шнур, позаду хвіст.
Важить, мов «BMW» машина.
Понад п’ять метрів її зріст.
Ходить, та може і стрибати.
Вживає їжу лиш рослинну.
Любить акацію жувати,
Спить на добу лише годину.
Захист її – передні ноги.
Ними нападника збива.
Гілки схиляють її роги.
Праба́тьківщина – Африка.
ДЕЛЬФІН
У воді живе дельфін.
Мирний і веселий він.
Робить з-під води стрибки.
Має хвіст і плавники.
Людям другом є дельфін.
Часто їх рятує він.
Ця тварина дуже вміла.
Знає мову звуків, тіла.
Скрегіт, клацання, дзижчання,
Плямкання і щебетання,
Скрипи, квакання, ревіння,
Вереск, писк, хлопки, свистіння –
Звуковий запас такий.
А тілесний знак який
Подає дельфін дельфіну,
Щоб пробити тиші стіну?
Голову мотає, хвіст,
Плавники пускає в твіст.
Виверт робить, пози різні,
Йде в стрибки – веселі й грізні.
КИТ
Кит – ссавець, морський хижак.
Рибу поїдає, так!
Час від часу випливає
Із води й фонтан пускає.
Водорості з’їсть він, знай,
Яг голодний, без вагань.
Метрів десять – довжина
У кита. Ну, а вага?
Тонн п'ятнадцять. Тридцять з гаком
Важить кит, коли зі смаком
Щодня рибу уплітає.
Хтось такого упіймає?
ТЮЛЕНЬ
Де мороз як ніч,так день,
Осінь як, весна,
Там живе морський тюлень,
Схожий на кота –
Хитра морда, вус – торцем.
Молоко ж не п’є.
Замість лап під черевцем
В ссавця ласти є.
Плаває у морі він,
Рибку їсть дрібненьку.
І лежить, мов на траві,
На сніжку біленькім.
До двох метрів – його ріст.
Бурий, сірий. Має хвіст.
Рибу, раків пожирає,
Жир під шкірою збирає.
ПІНГВІНИ
Хоч це птахи, та не звичайні.
Стоять у позі вертикальній.
В них крила є, та не літають –
Плавають, ходять і пірнають.
Ластами крила їхні звуть.
З їх допомогою пливуть
Тварини ці у водах.
Ловлять в них, є нагода,
Риб, крабів і кальмарів.
Моря багато дарів
Дають птахам-гулякам,
Що ходять в чорних фраках
Й білесеньких сорочках –
Батькам, синам і дочкам.
СОМ
Диво це, але не сон –
На дні річки живе сом –
Довгий, сивий і старий.
Санітар він річковий!
Рештки їжі підбирає,
Дно водойми очищає.
Хворих і ослаблих риб
Проковтне без ваг цей тип
Як наїсться до не схочу,
Спить, як кіт, хоч не муркоче.
Є найбільшим у Європі,
Серед кращих в ній у топі.
В нас він у Дніпрі,в Дунаю,
У Дністрі перебуває.
Центнер може ваги мати.
Як такого витягати?
СЛИМАК
Є в тварини – слимака,
Тулуб, голова й нога.
Щупальці є, вуха й очі.
Рухається – неохоче.
Слиз із ніжки виділяє
І по ній лиш підповзає
До зеленої рослинки,
Черв’ячка або личинки.
Найповільніший зі всіх.
Їжу втяг в нутро і ліг.
Інколи він робить шкоду,
Як потрапить у господу.
В виноградник може влізти,
Виноградне листя з’їсти.
РАВЛИК
Равлик є на нього схожий.
Слиз він виділити може –
В меншій мірі, ніж слимак,
Зате плавати мастак.
Цей молюск не риє нірку,
Носить раковину-гірку
На собі – такий будинок.
В нього голову і спину
Він ховає. Ні, не в спеку,
А як чує небезпеку!
БУСЛИ
Дзьоби довгі в них і ноги.
Крила дужі та розлогі.
Легко йдуть птахи ці в літ.
Ноги в них, як маків цвіт.
Мишку схрумають, жабину,
Черв’яка і комашину.
Сеї не знайдуть їди,
Рибку витягнуть з води.
Мають назв вони багато:
Бузьки, бусли, лелечата,
Гайстери і боцюни.
Настрій кращать всім вони.
Люблять небо борознити,
На стовпах доми зводити.
В теплий край летять тоді,
Як зима крадеться в дні.
А як сніг і лід зійде
І весна у край прийде,
Пташки ці вертаються,
В гніздах оселяються.
БУСОЛ
Ходить бусол без сандалій
В лузі, щось в траві скубе.
Жабко, утікай подалі,
Бо запхає в дзьоб тебе.
ПАПУГА
Папуга – птах чудовий.
Він різнокольоровий!
На крилах і хвостові
У нього веселкові
Є смуги. Говірливий,
Слів, звуків видасть зливу.
Пам'ять нівроку має,
Слова він пам’ятає.
Вивчити може до сто слів.
Але не втішний його спів:
Не ніжний, милозвучний,
А рваний і докучний.
Дзьобом птах харч хапає.
Ним ворога лякає.
Він сміливість, силу,
Хоч і на вигляд милий.
КОМАШКА
Маленька, та не пташка.
А хто вона? Комашка.
Усенький день працює:
Будинок ремонтує,
У ньому лад тримає,
Обід смачний готує,
Маляток доглядає,
Працює в охороні –
Подвір’я б’є ногами,
Чи діє, наче воїн, –
Воює з ворогами.
Впізнали цю комашку?
Ну, звісно! Це – мурашка!
Скільки ніжок у мурах?
Шість, як і у всіх комах.
Де мурашки проживають?
Скрізь, де люди лиш ступають.
Тільки там, де вічний лід,
Не лишають вони слід.
В Арктиці та Антарктиді
Не зустрінеш їхніх видів.
БДЖОЛА
Свійською є ця комашка,
Як за нею доглядають –
Підгодовують, як пташку,
Вулики їй розкладають.
А коли ліском мандрує,
В полі, в лузі крильця в’є
І сама житло будує,
Тоді дика вона є.
Ходить бджілка і літає.
Крилечка прозорі має,
П’ять очей. Не дивина?
Ще і хобот, як в слона.
Тіло чорне, наче в мушки,
Тільки в жовтих плямах,смужках.
Як спілкується? Танцює.
Увесь день гуде, працює.
Щоб сто грамів меду мати,
Мільйон квітів облітати
Мусить бджілка. Тисяч сім
Вдень відвідує, щоб всім
Догодити: своїм діткам
І ведмедикам, і квіткам –
Їх запилює без зла.
Ось такою є бджола.
СОВА
Хижа це і чимала пташина
З круглими великими очима,
Із коротким гачкуватим носом.
Миші їсть і, мов дитя, голосить.
Хоч велика птаха ця й оката,
Але важить зовсім небагато:
Сич – не більше вісімдесят грамів.
А пугач – чотири кілограми.
Сич, пугач – птахи із роду сов.
День на сон в них, нічка – на улов.
Лапи сильні в птахів, хваткі.
Шийні м’язи пружні та хиткі.
Головами сови добре крутять .
Пазурі в них гострі та загнуті.
Вхоплять ними жертву – путь їй рвуть.
У політ швидкий всі сови йдуть.
Будять у душі людини щем,
Коли пір’я миють під дощем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007690
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2024
ДИКІ ТВАРИНИ
Живуть в природі дикій ці тварини.
В водоймах різних ти знайдеш їх слід.
В лісах – де запах ягоди, ялини,
На луках – де між трав барвистий цвіт.
Ніхто щодня про цих тварин не дбає.
Житло самі будують поміж втіх.
Корми, як лиш уміють, здобувають,
Піклуються про дитинчат своїх.
Хребетні й безхребетні є між диких.
З хребтом ведмідь, лисиця, тхір, кабан,
Корова, панда, лось, їжак-мандрика,
Лев, тигр, косуля, зебра, слон, баран.
До безхребетних змій належить, мушка,
Слимак, комар, метелик і черв’як.
Кліщ, коник-стрибунець, бджола і блішка,
Рак, сонечко, циклоп, свинський ціп’як.
Хребетні люблять рух, шукають їжу,
Покращені умови для життя,
Мозок свій носять, як турист валізу.
У безхребетних – спрощене буття.
ВЕДМІДЬ
Ведмідь у лісі проживає.
Барліг він замість хати має.
Їсть ласо рибу ця тварина.
Любить горіхи, мед малину.
ЗАЙЧИК
Білу шубку одягає
Зайчик, як зима ступає
В край – на лісовий поріг,
Щоб його не бачить міг
Вовк, не вгледіла лисиця.
Сіра зайцеві згодиться,
Як весна прийде у дні,
Одягне тоді її,
Непомітним буде в літі
Між дерев, кущів та квітів.
З’їсть капусту, моркву заєць.
Травку, листя перетре.
А як землю сніг злапає,
Гризтиме кору дерев.
ВОВК
Схожий вовчик на собаку.
Сірий він або рудий.
Як наїсться неборака,
Зовсім він уже не злий.
Коли ж пусто в животі,
Чи до сміху є тоді?!
ЛИСИЦЯ
Лиска – це вам не вовчиця.
Довгий в неї, пишний хвіст.
Шерсть руда, ну, а очиці –
Хитрі. Гострі вуха й ніс.
Слід не лишить свій ніде,
Хвостиком його змете.
Птаха з’їсть, як уполює,
Й мишкою не погордує.
ОЛЕНЬ
Олень має бистрі ноги,
Довгі та гіллясті роги.
Влітку їсть собі траву.
Взимку – сіно та кору.
Він красивий і привітний –
Символ сонця, символ світла!
ЛЕВ
Між тваринами він цар.
Лад тримати – його дар.
Має пишну руду гриву,
Сильну і масивну спину.
Слабший перед ним тремтить,
Бо напасти може вмить.
Зебру, гну цей звір, жирафу,
Й буйвола він сточить махом.
ЇЖАК
Ця тварина невелика,
Довжиною з черевика.
Шкіра голками покрита.
Спить, як у безпеці й сита.
Морда – гостра, вушка – круглі,
Ніс та очі, наче вуглі.
Любить у садок залізти,
Бо до яблучок охоча.
Може навіть змійку з’їсти,
Як її вкусить захоче.
Вдень в печері спить, в кущі.
Йде за їжею вночі.
Добре бігає, стрибає.
Взимку в сон тривкий впадає.
СЛОН
Слон у Африці живе.
Довгий хобот в нього є.
Ним він воду набирає,
Все, що треба, піднімає.
Вуха – наче віяла,
Спеку ними звіює.
Бивні – довгі і тугі,
Ними слон б’є ворогів.
Важить він чотири тонни,
Шлунок, як баняк бездонний,
Кілограмів двісті трав
З’їсть за день, і без приправ.
Погризе листки та гілля,
Плід із дерева й коріння.
Вмінь немає слон стрибати,
Але плаває завзято.
ЧЕРЕПАХИ
Серед них є ось такі:
Сухопутні і морські.
Сухопутні – на землі,
А морські, звісно, в воді
Черепахи проживають.
Панцир – верх, міцний всі мають.
Коли напад відчувають,
Лапки, голову втягають,
Їх під панциром ховають.
Не з’їдять тоді їх, знають!
Черепахи сухопутні
Люблять овочі і фрукти.
А морські їдять рибину
І малесеньку пташину.
ЗЕБРА
Наче коник, зебра та.
Такі ж морда й копита,
Очі, хвіст та вушка.
Тільки вся у смужках –
Чорних і біленьких,
Широких, вузеньких.
Травкою вона, сінцем
Напихає черевце.
В Африці її коріння.
Їй належать різні вміння.
Швидкість в хід її налита.
Любить в стаді вона жити.
З антилопами та гну,
І з жирафами ходу
Зебра інколи тримає,
Коли в далеч вирушає.
Стадом йдуть, тоді таки
Не страшні їм хижаки.
ТИГР
Тигр – це найбільша кішка.
Кігті, як ніж, на ніжках.
Спритний він та швидкий,
Чує неситість – злий.
Наче бджола, брунастий,
Пурпурно-ржавий, смугастий.
Метрів зо п’ять – в довжину.
Любить цей звір самоту.
Оленя з’їсть, кабана,
Зайця, бика, фазана.
Афганістан і Китай,
Азії схід – його край.
ПАНДА
Панда мила і красива.
Це природи справжнє диво!
Чорно-білу шерстку має.
Спритно лазить і стрибає.
Де живе вона? В Китаю,
В горах, де дерев без краю.
Вдень – у сні, вночі без спину
Їсть не що-небудь – тростину.
Перетравлює не дуже
Організм цю їжу, друже.
Щоб не чути голод рвійний,
Їсть рослину цю постійно.
НОСОРІГ
Що це за тварина – носоріг?
Та, в якої є на носі ріг.
В кого без вагань його встромляє?
В того, хто на неї нападає.
Від пів до чотири тонни важить.
Спить удень й усеньку нічку лазить.
В Африці та в Азії живе
Літ із п’ятдесят. Як злий, реве.
Задерикуватий, стадний, сірий.
Їсть рослинну їжу, і без міри.
МАВПА
Мавпа в Африці живе.
Довгий хвіст у неї .
Очі круглі, трохи косі.
Їсть банани і кокоси.
Ходить, бігає, стрибає,
На хвості з гілок звисає.
Не посидить і хвилини.
Схожа мавпа на людину.
БЕГЕМОТ
Шкіра без шерсті в бегемота.
Він у ріці чи у болоті
Майже весь день собі сидить.
В воді, в болоті навіть спить,
Лиш ніздрі висуне з води.
Морда у нього – хоч-куди!
Міцна, велика ще й блиститься.
Він навіть лева не боїться!
Харчується вночі травою,
Як сонце зникне за горою.
Сонця не любить бегемот,
Бо спину палить йому, рот.
ЄНОТ
Єнот – звірок маленький.
Мов кіт чи пес, спритненький.
Хвіст в нього, наче в білки,
Лиш смужки, мов у бджілки.
Вуха, як в ведмедиці –
Круглі, але маленькі.
Такими ж є й очиці.
Плями від них чорненькі
Лізуть в боки без меж.
І носик чорний теж.
В Америці живе.
Зерно щодня гризе,
Овочі їсть та фрукти,
М’ясце й морепродукти.
БІЛКА
В парку міста чи в ліску
Стрінеш ти тварину цю –
Шоколадну чи жовтеньку,
Червонясту чи руденьку.
Хвіст у неї чималенький,
А ще грубий і пухкенький.
Топче землю й гілочки.
Хто це? Звісно, білочка.
Дуб, горіх, сосну стрясає,
Щось на них з їди шукає:
Шишки, жолуді, горішки.
Трішки з’їсть, сховає трішки
Чи плодів, чи насінин.
Втомиться, порине в сни.
В парку білка завжди сита
І теплом сердець умита.
І старі та молоді
Підгодовують її.
ЗУБР
Ця тварина живе в лісі,
В краю славному – Поліссі.
Дужа та важка вона.
Травку й сіно намина.
Є найбільша ця тварина
Серед всіх на Україні.
ЛЕВ
Леви – це великі кішки.
Тільки дивні вони трішки,
Бо левиця у житло
Їжу носить. Отак, о!
На звірять вона полює,
Діток та самця годує.
Вагу вдвічі більшу має
Самець, та не поспішає
Харч ловити – дім пильнує,
Охоронцем він працює.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007687
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2024
Війна гуде, неначе рій бджолиний.
Але несе не мед – полин гіркий.
Супокій гне у дуги без упину
І кидає у звичний устрій кий.
Вона життя людське за безцінь має.
Рве тіло на шматки і рве серця.
Тепло без жалю з душ людських виймає
І доби тче із болю без кінця.
Вона приходить, як не ждеш, без стуку.
Бере усе, що не належить їй.
Сирена, вибух, гуркіт – її звуки.
Смерть та руїни – наслід її дій.
Удерлася на землю й мого роду.
Хто дав їй право на життя і рух?
Хто? Вороги вкраїнського народу,
Кісткою в горлі їм наш вільний дух.
Готують з нами без любові шлюби,
На повідку у них церковний храм.
Народ мій мову рідну, волю любить!
Хребет не схилить у покорі вам!
Не смійте решетити йому груди,
Ламати кості, пхати кляп у рот!
Народ мій був. Він є і завжди буде!
Ніхто не знищить славний мій народ!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007584
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2024
ГАВ-ГАВ-ГАВ
Песик каже: «Гав-гав-гав,
Цілу нічку я не спав.
Вашу хату сторжив.
Кістку з м’ясом заслужив!»
М’ЯВ-М’ЯВ-М’ЯВ
Киця каже: «М’яв-м’яв-м’яв!
Петре, встань та йди на став,
Мені рибки налови,
На сніданок принеси».
МУ-МУ-МУ!
«Му-му-му-у! – кричить корова.
- Дайте сіна чи полови!
Ще й чистенької водиці
Принесіть мені з криниці».
ҐА-ҐА-ҐА
Гуска мовить: «Ґа-ґа-ґа,
Мені снідати пора.
Сни набридло вже лапати.
Хочу травку пощипати,
Черв’яків знайти хоч сім,
Покупатись у ріці.
Я за рух і чистоту!
Їм, купаюся – росту!
Пір’я вмию – заясниться,
Вам на подушки згодиться».
КВО-КВО-КВО
Каже курка: «Кво-кво- кво.
Де вода? І де зерно?
Лийте, сипте у тарелі.
Ранок вже виводить трелі.
Вдосталь матиму їди –
Яйця буду вам нести".
КУКУРІКУ!
«Кукуріку! Кукуріку!» –
Несеться зранку у двірку.
Це півень так горлає.
Таку він мову має.
З надривом тягне ноти:
«Вставайте до роботи!»
Чудової породи
Будильник від природи!
МЕ-МЕ-МЕ!
Кізка в стайні: «Ме-ме-ме-е!
Гей! Годуйте вже мене!
Влітку травку ’їм зелену,
Взимку – сіно запашне.
Нагодуєте досита,
Молока вам дам попити.
Лікувальне! Ще й до того
Бринзу ви зробити з нього
Зможете. Дасте приправу –
І на хліб - до чаю й кави".
ХРО-ХРО-ХРО!
Свинка в кучі: «Хро-хро-хро!
Принесіть мені відро
Їжі, влийте до корита,
Щоб не зла була, а сита.
До картопельки я ласа.
Дайте ви її. Я м’ясом
Вам колись воздам за це
І білесеньким сальцем!»
БЕ-БЕ-БЕ!
Баран тягне: «Бе-бе-бе-е!
Пастись виведіть мене
На високу полонину.
Там трава на мене жде.
Тну зубами – шерсть росте.
Її з тіла зістрижете,
Килимів собі натчете".
ІГО-ГО-ГО!
Іго-го! – кажу вам я.
Вівса дайте, буряка!
Коли їсти все це буду,
Настрій, силу я здобуду.
Запряжете у візок –
Повезу вас у лісок.
Поле скажете орати –
Вправно буду плуг тягати.
Відвезу і вантажі.
Це – раз плюнути мені.
Іго-го-го! Іго-го!
Слова «віста, «пр-р-р» і «вйо»
Добре знаю, розумію.
Вуха маю, слухать вмію.
Лиш мене ви доглядайте,
Влітку пастися пускайте,
Про підківки пам’ятайте,
На копитця їх кладіть.
Взимку в стійло корм носіть.
Буду вас тоді любити
Й чесно вам весь вік служити!"
КРЯ-КРЯ-КРЯ
«Кря-кря! - каже качка – так годиться.
- Де моє болітце? Де водиця?»
Скажете: «Навіщо їй болітце?»
Скажете: «Навіщо їй водиця?»
У болоті качечка пориється.
У водичці качечка помиється.
А що їсти качка-крячка буде?
Що їй світ дасть й добрі ґазди-люди?
Черва з’їсть вона і конюшину,
Зернятко, листок і картоплину.
ПУЛЬ-ПУЛЬ-ПУЛЬ!
Індик каже: «Пуль-пуль-пуль!
Не хапаюся за руль
Я в машині легковій –
Бігаю, як вітровій.
Їм зерно і кропиву,
Поправляюся, росту.
Не люблю червоне я.
Кидаюсь, немов звіря,
Як цю барву десь уздрю.
Утікай, бо поколю,
Як дразнить червоним будеш,
Руки, ноги, плечі, груди!"
ОСЛИК
Є в осла, як і в коня,
Морда, хвіст і копита.
Як бегонія на рожу,
На коня осел є схожий.
Тільки шерсть в нього сіренька,
Вуха довші й більш кругленькі.
Та вантаж і він везе,
Копитами землю б’є.
Але часом йде у скач
Впертість ослика. Й хоч плач –
З місця він не зрушить,
Ляже, наче груша,
Та «іа» прокаже вам.
Встане лиш, як схоче сам.
На дітей, чий верх не стерти,
Кажуть: «Ослик ти упертий!»
КРОЛИК
Зубами кроленя скрегоче,
Як шерсть шкребеш йому без спішки.
Кажуть, це він отак муркоче,
Бо задоволений, як кішка.
Може ревти ще чи шипіти,
Коли його хтось потурбує,
І навіть, як дитя, ревіти,
Як біль різкий чи страх відчує.
Лапками кролик вибиває
Ритми, як небезпека ходить.
Як джміль, дзвенить. Чхає, буває,
Й хропе, коли хвороба вхопить.
Та рідко звуки видають ці
Кролі. Зазвичай, є мовчазні.
Сидять, їдять собі у клітці
І до господарів приязні.
ВІРШИКИ ПРО СВІЙСЬКИХ ТВАРИН
ЖИВУТЬ У НАЗАРКА
Живуть в хліві у бабці Віри
Орланчик – кінь, баранчик Біра.
Курка Квокуля, качка Латка
І ще малесеньке курчатко.
Бабуся корм всім приготує,
Софійка – внучка, погодує
І бистрого коня Орлана,
І Біру – впертого барана,
Курку Квокулю, качку Латку
І мацюпусіньке курчатко.
Коник їй скаже: «Іго-го!
Я повезу тебе в село».
«Бе-бе-бе! – мовить баранець,
На шубу дам тобі я шерсть".
Курка кво-квокати почне:
«Знесу яйце, і не одне!»
Качечка покрякоче,
До річки йти захоче.
Її Софійка поведе.
Наплавається, забере.
Вдома знесе качатко
Яєчко для дівчатка.
Курчатко засумує.
До курки помандрує.
Скаже: «Що я зробити маю?
Хіба що пісню заспіваю!»
«Співай!» - курка прокаже.
Радість на серце ляже
Софії й бабі Вірі
І тітоньці Марії,
Яка живе за тином
Й подвір'ям водить сина.
ГУСИ
Гуси кажуть: «Ґа-ґа-ґа.
Де поділася трава?"
Оля їм відповідає:
«Де була, уже немає.
Її татко в кіс узяв,
Посушив в копичку склав,
Щоби кізка взимку мала,
Молочко смачне давала".
КУРЧА І КУРКА
Курчатко: «Ко-ко-ко!
Зерно везу візком!»
А курка: «Куд-куди?
Давай його сюди!»
КІЗКА-КІЗОЧКА
Кізка-кізочка мала
До Златусі підійшла
І ніжками - туць-туць-туць,
І ріжками - буць-буць-буць.
Та дівчатко не злякалось,
До куща верби подалось,
В руку вхопило лозу
Й насварило на козу:
«Іди, козо, бе-бе-бе,
Не боюся я тебе!»
КОТИК
Котик дивиться в віконце.
- Де поділось тепле сонце?
Мерзне хвіст і мерзнуть лапи.
В м’яч згорнусь і буду спати!»
МРЯКА І КОТИК
Ходить мряка по долині
У сіренькій кожушині.
А на плоті сірий котик
Миє лапки та животик.
СОБАКА
Великий в мене є собака.
Великі в нього хвіст і лапи.
Його я тягну за шнурок.
Іде за мною крок у крок
І крутить лапами колеса.
Але не мовить ні бельмеса.
Бо із пластмаси він, малята.
А я б хотів живого мати!
НАЗАР І ДАРИНА
Гарна лялька є в Дарини –
В модному вбранні!
А в Назарка є машина –
Гравій возить в ній.
Каже якось він Дарині:
- Хочеш повезу
На своїй новій машині
Лялечку твою?
Мовило дівчатко важно:
- Хоч нове іще
Це авто, але вантажне
І не чисте вже.
Будеш мати хоч би Prado,
Любий друже мій,
Я проїдусь тоді радо
Й лялечка уній.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007482
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2024
Його любов до України,
До гір її, до квітів, рік,
До музики не мають ціни.
Він – геній, він – таланту пік.
Його п’янка жага до праці ,
Ідей нестримний водограй
Вартують безлічі овацій,
Славлять і націю, і край.
Сто сім пісень за вік короткий!
Хто зміг ще так, скажіть мені?
Лишились відео і фотки,
Спогади друзів та рідні.
В тридцять замкнулось долі коло…
РС поміг, щоб він загас.
Та його пісня, його голос
Повіки буде поміж нас!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007468
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2024
Ти біль наш, о Лесю! І ти наша радість!
Не став тобі чобіт Москви на заваді.
Любила свій край, мову свого народу.
Співала життю й Україні ти оду.
Хоч болі гіркі твоє тіло з'їдали
Й тебе молодою в могилу забрали,
Лишила по собі нам цінність чудову -
Своє поетичне і прозове слово.
Нескорений дух твій я чую крізь роки.
Він зве у політ, твердь вливає у кроки.
Він каже іти попри рани і болі
До світла й любові, до правди в волі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007088
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.02.2024
ЗАГАДКИ ПРО ТВАРИН. ПІДБЕРИ РИМУ
Вона – прудка велика дика кішка.
По лісі ходить тихо і без спішки.
Лаписька довгі, з китицями вуха,
Крапчаста шерсть, що служить за кожуха.
Зустрів її, не скажеш: «Відчепись!»
Вона хижачка, вкусить. Хто це? …
Я люблю нектар акацій,
Увесь день у русі, в праці.
Маю ріст не довший вій,
Та укус болючий мій.
Не літаю я, як пташка,
Повзаю, бо я …
Гостра морда в нього й зуби, як мечі.
Зайця ними їсть він, а не калачі.
Вкрав би і овечку, радо б її стовк
Сіро-шерстний звір цей. Як він зветься? ...
Важу я 5-8 тонн.
Їм траву і листя з крон.
Вхожу, стоячи у сон.
Хто я, діти? Звісно, …
Хоч відмінний я плавець,
Та не риба я – ссавець.
Звуки вмію подавати,
Хвилі хвостиком гойдати.
У неволі з годуванням
Піддаюся тренуванням.
Морську тишу люблю й дзвін.
Називаюся …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006928
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2024
В.
Тебе зустріла – мило подивився
Мені до віч. Залив обох нас сміх.
Ми навіть обійнялись. Це – не гріх.
Це мир, який із попелу зродився.
Умерли почуття. Але ж були!
В путі нам сонцем, місяцем світили.
Так, часом також біль вони несли,
Але ж і до небес нас підносили!
Я дякую тобі за те, що був
Ти в моїй долі, хай і так – незримо,
Але ж давав мені до праці стимул,
Хоч і підкову щастя часто гнув.
Живи, лети, люби усе своє.
Пускати зиму не спіши до крові.
Бажаю тобі радості й любові,
І сло́ва, що на славі гнізда в’є.
Дерзай! Іди!
Кохай! Живи!
Мене не забувай!
За друга свого май!
БУВАЙ!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006857
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2024
Л.
Я не можу зараз сказати тобі прощай.
Це зробити, на жаль (на щастя?) іще не можу.
Я до тебе звикла, немов до горняти чай.
Я без тебе, мов без пелюсток у літо рожа.
Відпускаю тебе в політ, а тоді реву,
Як тигриця, яка не може знайти сніданок.
На дрібненькі клаптики хмари у серці рву,
Але сонце спить, не спішить освітити ганок.
Тож складаю список твоїх все-любовних стріч.
І малюю на картці хиб твоїх гострі жала.
За три дні записане ки́даю легко в піч.
Розумію, з усіх найкращий ти, кого знала.
Забуваю про вік свій, вади його та страх,
Коли чую сердечний бій твій крізь сіть Інету,
І лечу до тебе, як птах, на семи вітрах,
І тулю тебе так до серця, як Бог планету.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006847
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2024
Ввірвалися до нас, лиш ранок кроки кволі
Робив, гадали, ми спимо без задніх ніг,
Прокинемось – здамо і верби й тополі,
Міста і села, лан, де сніг у січні ліг.
́
Але не сталось так це, як катам здавалось.
Дав Київ їм у ніс і квітів не підніс.
Два роки як війна іде. Та не зламалось
Ще вістря боротьби, не виріс компроміс.
Над нами Бог і Він тримає щит надійно.
Із нами правда, світ. Ми висвітлимо тьму
Промінням своїх душ. Любов, добро граційно
Зійдуть на п’єдестал і гідно трон займуть!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006667
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2024
Я сьогодні від ранку ридаю, питаю у долі:
- Чому сльози з очей моїх ллються нестримним потоком?
Звідки стільки у мені вологи є, стільки є солі?
- Бо війна, - мені каже , - крізь серце твоє йде, не боком.
Бо у мозку твоєму відірвані ноги і руки,
Бо у ньому осколки від мін, куль, ракет і снарядів,
Гул ворожих ракет і тривоги повітряні звуки,
Смерть, що йде з надважких літаків, танків, гаубиць і градів.
Бо у ньому розбиті міста й розбиті родини.
Бо у ньому украдені діти – відкритими ранами,
Цвинтарі, де хрести над будинками з мокрої глини
І ряди зі свічками та жовто-блакитними фанами.
Але ж страху немає?
- Немає. Лиш біль і туга.
- Але віра присутня у те, що Вкраїна здолає
Усі труднощі й вийде з-під хмари московського зла?
- Вірю, небо над краєм відкриється, сонце засяє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006666
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2024
Хмаркун і хмара в небі пролітали.
Ішло на вечір. Місяць варту брав.
Очима стрілись сірі – в транс упали,
В полон взяло їх те, що звемо love.
Помчали одне одному навстрічу,
Немов вітри підсмажені у шквал.
Хмаркун ніс в жилах силу чоловічу,
Хмарина – ніжність і водночас шал.
А я надворі у цей час стояла,
Увись гляділа і відчула щем -
У мить, як хмари тілом одним стали
І випали від любощів дощем.
Старий вірш, знайшла в компі, трохи відредагувала. До пейзажної лірики його віднести чи до любовної? :)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006507
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2024
Війна така – на всьому виставить печать –
На тілі воїна і на тілах цивільних.
Вона заходить в дім чужий, неначе тать.
Вона не любить мудрих, відданих і вільних.
Вона руйнує все, що виросло з руки.
Палить поля, дороги, техніку, будинки.
У звичний розклад люду кидає свій кий,
Журбу й тривогу сіє в ньому без зупинки.
Хижачка! Та любов, що виросла в душі
У час війни і до, витоптувать не треба.
Вона – не зайва, вона – діл усіх рушій,
Пахучий цвіт планети і дарунок Неба.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2024
Ти давно вже частина моєї душі.
Хоч на людях з тобою ми, наче чужі.
Та любові зерно, що засіяв умить.
Сходить густо у мені, хвилює, шумить.
Час тобі б колос жати, та ти не спішиш.
Ти співаєш пісні і слова до них вчиш.
А душа зерно втримує ледве уже.
Воно борошном стати бажає. Невже
Ти не можеш знайти жменьку часу на те,
Щоб зібрати врожай – той, що з серця росте?
Чи не хочеш в свій звичний біг кинути кий,
З’їсти хліб мій - простий, та смачний і пахкий?
29.11.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006340
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2024
ПРАВИЛЬНО ВИМОВЛЯЙ!
1. - Що стоїш, як ста́́́́́́́туя?
- Думаю про ла́те я.
2. Обвисла в мене ще́лепа.
Стою, неначе те́лепень.
Учитель оком міряє.
І сам собі не вірю я.
Сидів я довго, парився,
З завда́ннями не справився.
3.О́лень аркушик знайшов.
О́лень вчитися прийшов.
́
4. Ка́мбалу їсть мама Лана,
Ку́рятину – тітка Яна.
5. У хліву є коза і корова.
У дровітні – сокира і дро́ва,
6. За́гадки Івасик прочитає.
Оля їх миттєво відгадає.
7. Ві́рші варто всім вивчати,
Щоби пам'ять тренувати.
8. Сядь собі у зру́чне крісло.
Прочитай про річку Віслу
Або вірш про шлях до зір.
Ко́сим поглядом не мір.
9. Йшла з дочко́ю мама Люба.
Розмовляли собі любо.
До́нька подружок зустріла –
Двох, на лавочці сиділи.
Оля книгу в руках мала,
В ній малюнки розглядала.
За́кладку тримала Клава –
Фіолетову, як лава.
10.Стань до лю́стра, зачешись,
В ти́гровий костюм вдягнись.
Де́щицю візьми горішків
І пройдись до парку пішки.
В ньому білок погодуй,
А тоді додому дуй.
11.Спи́ну рівно ти тримай.
Тулуб свій не викривляй.
12. Це́нтнер важить тітка Мілка.
Пів – мішок із цукром.
Тонну – татова автівка
З титулкою – зубром.
13. Алфа́віт треба знати,
Щоб швидко відшукати
Слівце у словнику
На «ер», на «пе», на «у».
14. Зо́зла ти слова не кидай.
Заспокойся, мудрість видай.
15. Кропива́ росте у лузі.
Ми нарвемо її, друзі.
В ній волосся будем мити.
Заблищить, як оксамити.
16. Ку́рятину я придбаю,
Запечу у печі.
Фо́льгу я і форму маю,
І приправні речі.
17. За́кладки Івась не мав,
Довго в книзі текст шукав.
18. Боро́давка з’явилась у Миколи.
Соромиться тепер іти до школи.
19. Босо́ніж Петрик по траві гасає
У час, як сонце коси розпускає,
Як літо небу цвітом пише ві́рші,
Що від поетових нічим не гірші.
20. Взяв граблі́ Тарас до рук.
Вигріб сіно вправно з лук.
21. Одна до тебе є вимо́га:
Люби і ближнього, і Бога!
22.Чого мармиза кисла,
Душа гойдає смуток?
Як множимо ми числа,
Шукаємо добу́ток!
23. Щось зо́зла зробиш,
Собі нашкодиш.
24. Коли береш у луг косу,
То думай завжди завчасу́,
Миколо чи Терезо,
Чи гостре у ній лезо.
25. Родилась я у листопа́ді,
Коли в ліску й на автостраді
Йшло у танок під вітру свисти
Руде, червоне й жовте листя.
26. Вареники їм часто я
Із на́чинкою всякою.
Їх любить і сестра моя,
З'їсть, каже мамі: "Дякую!"
27. В піце́рії були́ ми,
Там голод заморили.
28. Здолаємо всі ми пороги.
І ра́зом – до перемоги.
29. Ки́дай у ре́шето думи.
Хай усе зле відсівається .
Вичисти душу від суму.
Хай у ній радість купається.
30. Тризу́б – це символ України.
Веде до волі він крізь міни.
31. Не буду в річку цю пірнати,
Бо у ній бистра течія́.
Може вона мене забрати,
Можу біди зазнати я.
32. З чорно́сливом люблю цукерки я.
Їх їсть у свята вся моя сім’я.
33. Мій тато – шофе́р, а матуся – касир,
Квитки продає на вокзалі.
Татусь ковбасу любить, матінка – сир,
Я – ка́мбалу й бульбу у салі.
Бульба (галицькою) - картопля.
ПРАВИЛЬНЕ НАПИСАННЯ СЛІВ
1. [i]Пів аркуша[/i] в Олі Микола узяв.
[i]Півколо[/i] на ньому він намалював.
2. Над [i]проєктом[/i] тато працював.
Успіх цей [i]проєкт[/i] у світі мав.
3. Дідусь сьогодні був в [i]етері[/i].
Розповідав про вікна й двері.
4. Ти зайди у [i]ґуґл[/i], там знайди,
Де ростуть бананові плоди.
5. У [i]фейсбуці[/i] в мене друзів є багато.
А на вулиці нема з ким погуляти.
6. Є така[i] енциклопедія - «Вікіпедія»[/i].
7. Все добре. Я дихаю рівно,
Шановна [i]Оксано Петрівно[/i]!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006171
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2024
Мухи лев боявся, бджілки,
Змійки, вужика і білки,
Миші, зайчика, сороки,
Риби, жаби – довгі роки!
Поки страх його тримав,
Із дупла не вилізав.
Приносив йому туди
Друг-котяра хліб з води
І сметану із горішків.
Лев з’їдав це, кидав смішки.
Ще любив з вівса омлет.
Їв його, з котом балет
Танцював тоді до ранку
У дуплі своїм на ґанку.
Якось кіт приніс йому
Кукурудзу та хурму.
З’їв це лев і став таким,
Наче вовк чи лис – малим.
Та відваги у нутро
Й сили він набрав, дупло
Залишив, почав гуляти
Лісом і тварин лякати.
Бачив лева хтось, ховався.
Навіть кіт його боявся.
Вже не клав до лап йому
Кукурудзу та хурму,
А приніс напій він - чайний.
Випив лев – і став звичайним.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006020
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2024
Люблю тебе, як місяць зорі.
Як люльку і коня козак,
Як птах висоти неозорі,
Як житній лан червоний мак.
Люблю тебе, як мати сина,
Який боронить рідний край,
Як неба скатерть світло-синя
Жовтогарячий коровай.
Люблю тебе, як вітер поле,
Немов пустеля дощ рясний.
Як рух у тілі гілля голе
Із першим подихом весни.
Як цеглу і цемент руїна,
Як перемоги командир –
У час боїв за Україну,
Як світло любить честь і мир.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005871
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2024
У Катерини й Петра, які проживали в селі, не далеко від районного центру, були на господарстві корова й коза, собака та кіт, сім курочок, півень, шість гусок і один козак-гусак, який двір охороняв разом із псом. І чоловік, і жінка всіх своїх підопічних тварин любили й доглядали. Корову, козу та гусей за садок пастися пускали. Добре їм жилося в Катерини і Петра. Та й між собою тварини завжди в злагоді жили, одна одній помагали, як потреба виникала. Захворіла, наприклад, якась з-між них – до неї підходили, добра їй бажали і щось дарували. Дні народження кожної тварини спільно відзначали. Господиню свою до цього дійства залучали. Слухала їх, бо рідними давно їй стали. Просили пані Катрю стіл їм у дворі накрити, накривала. Але й підопічні її осторонь не стояли, жінці допомагали – пригощення носили, розкладали його на столі, кожній тварині різне клали. А пан Петро колонку надвір виносив, музику веселу вмикав. Тварини слухали її, співали – кожен на своїй мові, танцювали до часу, поки сутінки світло не ховали. А як це ставалось, то тварини дневі, Небу, господарям своїм дякували за ласку і розходились, спати лягали. Пані Катерина не лише тварин доглядала, грядки обробляла, а ще й картини, скатерки, рушники вишивала і їх через мережу продавала. Та й пан Петро, окрім того, що порядок у господарстві тримав, на заводі працював – водієм вантажівки, гроші заробляв на утримання тварин, на прожиток для себе та жінки. Тварини теж їм обом, що могли, давали: хто – молоко, хто яйці, пір’я й пух, хто дім охороняв, хто лікував – лапами біль з хворого місця витягав. Якось пан Петро привіз із міста індика й індичку. Пані Катерина попросила його цих тварин на розплід купити. А вони з колективом не зріднилися. Окремо він нього трималися. Індик казав, щоб йому всі вклонялися, бо він – красень неписаний. Індичка теж вгору голову задирала, щось белькотіла, хоч вважала, що співала, себе за співачку неперевершену мала.
Якось у суботу, коли господарі хатніми справами займались, індики перескочили через паркан і побігли на лан. Недовго там вони волю лапали, себе на сцені театру уявляли, співали, танцювали. Два вовки краєм лугу йшли, почули галас індиків, підбиратись до них почали. Пес їх угледів, загарчав, корова злісне «му!» пустила, дзвоном забила. Гуси крильми залопотіли, кури заквокали, півень закукурікав, кішка занявкала. Господарі почули лемент, вибігли надвір. Пан Петро вхопив рушницю, почав з неї стріляти, вовків відганяти. Втекли. Індики вдячні були за рятунок – усім. З тих пір більше не зазнавались, купи тримались.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005790
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2024
1. Бурий я і вайлуватий.
Люблю медом ласувати.
Не виходжу із барлогу,
Коли холод за порогом.
2. «Му!» - кажу́ я, не «кво-кво».
В мене в дійках молоко.
3.Горіхи, жолуді збираю.
Їх в землю, часом, зариваю
Або несу в своє дупло,
Щоб в холод їсти що було.
4. Закручені і шерсть моя, і роги.
З овечками усі мої дороги.
5. Я маленький сірячок.
В мене повно колючок.
Вдень ховаюся в кущі.
А вночі йду по харчі.
6. Сіро-бурий, світло-сірий,
В тундрі зі снігами – білий.
Морда – з гострими зубами.
Вию іноді ночами.
7. Житель лісу я, не міст.
Довгі вуха, куций хвіст.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005753
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2024
ЗАГАДКИ ПРО СВІЙСЬКИХ ТВАРИН
1.Тягне воза, тягне сани,
Тата, маму та Оксану.
Тягне ще й плужок по полю.
Підвезе до школи Олю.
Ніг – чотири, хвіст і грива.
Вдача – мирна, не спесива.
Їсть траву, буряк і просо,
Ще й овес подати просить.
Він не знає слова лінь.
Хто це, діти? Звісно, … .
2.Лагідна вона, як сита.
Шкіра в неї шерстю вкрита.
Чорна є і є руденька,
Бура, сіра і біленька,
Двоколірна, триколірна,
Незалежна й дуже вірна.
І відомо достеменно –
Любить митися щоденно.
Молока та сиру хоче.
Хилить в сон, то замуркоче.
Кігті випустить, як злиться.
Хто є ця тварина? … .
3. Вісім тисяч років тому
Одомашнили тварину.
З того часу без утоми
Підгодовує людину.
Шерсть дає їй, молочко –
Бринзу з нього роблять. О!
Має живність гострий нюх,
Полонину любить, луг.
Кучерява і вухата,
В стаді їй кортить бувати.
Пам'ять в неї пречудова.
Бе-е-е! – така її ось мова.
Має досить добрий слух.
Гучність їй не лий до вух.
4.Вона більша, аніж рись,
Але менша від верблюда.
Була дикою колись,
Та сподобалася людям –
Одомашнили її.
Бульбу їсть із буряками.
У стаєнці на сінці,
Набирає кілограми.
- Хро-хро! – каже господині.
Наставляє з кучі пику.
М'ясо дасть своє людині,
Коли виросте велика.
5.До птахів вона належить.
За травою пильно стежить.
Влітку ласо їсть її,
Любить купіль у воді.
Щоби спалося їй гоже,
Пух вищипує з пір’їн.
Ним вкриває своє ложе –
М’якше від усяких сін.
А людині дасть яйце,
Пір’я і смачне м’ясце.
Шийка куца в неї? Дзуськи!
Догадались, хто це? … .
6.Він граційний і надійний.
Любить травку і сінце.
Витривалий, енергійний,
Із гладесеньким тільцем.
Чорношерстий – швидкість любить,
А рудий – упертість в’є
І, бува, підківку губить,
Як копитом землю б’є.
Служить з давніх пір людині.
Не суперник він машині,
Але возить вантажі.
В стайні спить, не в гаражі.
Тягне плуга, сани, віз
З поля в поле, з лісу – в ліс.
7.Служить він людській особі.
Носить вантажі на собі.
Має горб один чи два.
Шия – довга і вертка.
Він колючку розжує.
Розізлиш його – плює.
Може місяць без їди.
Двісті літриків води,
Буде спраглим, втягне зразу,
Як знайде в путі оазу.
Любить його східний люд.
Як же звуть його? … .
8.Це не птах – живий будильник.
Свою справу робить пильно.
Йде луна аж за ріку
Від його «кукуріку».
Всіх до праці підіймає.
Так на харч він заробляє.
Ну, а ще він без упину
Береже свою родину.
Йде чужий, де кури близько,
Може стрибнути, як риська,
В руку дзьобнути, в лице,
Як у курки взяв яйце.
9.Птах цей дуже гоноровий,
Має пір’я кольорове.
Розпускає хвіст у коло,
Коли сердиться на когось.
І борідка, і чуприна
В нього кольору малини.
Мова грізна, булькотлива,
Місить землю, хоч є крила.
Самка яєчка несе.
А самець ростить м’ясце,
До людей він здавна звик.
Хто цей птах є? Це … .
10. Між птахами – найбільший цей птах.
Понад сто кілограмів вагою.
В небо йти – не його оцей фах,
Він ходити землею, водою
Прагне. Їсти бажає плоди,
Листя, корінь, насіння рослинки.
Може довго не пити води,
А дадуть, втягне всю, без зупинки.
Самка яйця несе. І одне
Може важить до двох кілограмів.
М'ясо птаха – поживне, смачне.
Пір’я – в темно-коричневій гамі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2024
СВІЙСЬКІ ТВАРИНИ
Слово «свійські» – від свої.
Це – твої або мої,
Чи сусідчині тварини –
Тітки Олі чи Ірини,
Ті, які живуть в дворі,
В голуб’ятнику, в хліві,
В буді, в домі, в курнику,
В клітці, сплять – на килимку,
Лежачи, в стоячій позі,
На соломі, на підлозі.
Під опіку люд їх взяв
Ще коли й чобіт не мав.
Цих тварин він доглядає,
В чистоті, в теплі тримає.
Корм для них щодня готує.
Як хворіють, то лікує.
Миє їх, хоч і не просять.
Користь всім вони приносять!
НІМЕЦЬКА ВІВЧАРКА
Пес цей досить високого зросту,
Сильний, ставний і завжди в азарті.
На кордоні він, біля блокпосту,
З поліцейським, з військовим на варті.
Витривалий, сміливий, покірний,
Не простак – з інтелектом собака,
Працездатний, господарю вірний.
З бою винесе в ранах вояку.
Морду вівчар загострену має.
Вуха в нього великі, стоячі.
Двір, як треба, він охороняє
І сліпого веде. Не ледачий!
Пружна спина, у чорних узорах,
Очі круглі, немов медальйони.
Може вівці він пасти у горах,
Бути милим комусь компаньйоном.
ПАПУГА
Як хапає тебе туга, заведи собі папугу.
Хвіст у нього, мов у пави,
І забарвлення яскраве.
Любить пташка звуки лити.
Може навіть говорити.
Дзьоб міцний у неї досить.
Все, що вхопить, в ньому носить.
Лапами тримає їжу.
Ябко їсть, капусту свіжу.
КОРОВА
Не одне тисячоліття
Путь копитом вона б’є.
Їсть траву і різне квіття.
Символом богині є.
Люд її шанує дуже.
І вона віддасть, що має,
Як годуєш її, друже,
В сухості, теплі тримаєш.
Молоко, сметана з нього,
Сир м’який, твердий (попробуй!),
Ряжанка кефір і йогурт –
Вибирай, що до вподоби!
Любить світ і спів тварина,
Тягне «Му-у!» так серйозно.
Дійки м'якнуть, мов перина,
Коли тягнеш молоко з них.
КАЧКА
Тридцять два види тварин
Нараховує цей рід.
З них уже пропав один,
Решту бачить, чує світ.
Дикі – восени у путь!
Свійські – круглий рік в людей.
Селезнем самця їх звуть,
Каченятами – дітей.
Водоплавним є цей птах.
А літає він – не ах!
Їсть вівсяний пластівець,
Шкаралупи від яєць,
Овоч і зерно із ниви.
Хліб для нього є шкідливий.
Менший дзьоб, як в гусака,
В качки, й шия – не така –
І коротша, і товстіша.
Та і лапа трохи інша.
Тому ходить, як ведмідь,
По траві, посеред віть.
Людям дасть перо і пух,
М'ясо теж. Стушкуєш, ух! -
Жирне і на смак незвичне,
Але і не дієтичне.
КОЗА
Дев’ять тисяч років тому
Кізку з лісу привели.
Той, хто чув у жилах втому,
Молоко від неї пив.
Стали люди розводити
Цю тварину, що дає
Напій білий, і варити
З нього сир. В продажі є!
Травку їсть коза без ліку.
Їй важлива чистота.
Молоко її – це ліки.
Сир із нього – смакота.
ГОЛУБ
Є голуб дикий, що землю топче,
В небі літає, де собі схоче.
Є голуб свійський. В голубнику
Він проживає і їжу має.
Яйці кладе там для господині,
І щоб прибуток був у родині.
По черзі яйця мама і тато
Гріють тілами – вміло, завзято,
Поки з яєчок не вийдуть діти.
Вилізуть? Будуть вельми радіти!
Пташок таврують, час позначають,
Коли вродились, номер вручають.
Корм не лише їм дають, а й тренують,
До перельотів на дальність готують.
Вчать, як до певного місця прибути,
Пошту лишить там і в дім вернути.
БДЖОЛА
Є у бджоли (чи знаєш це?)
Голівка, груди й черевце,
Простих три ока й два складні –
Фасеткові, на голові.
Є довгі вуса, ротик є,
Дві пари крил, у літ іде.
А ще в бджоли три пари ніг,
По травці, квітці йде у біг.
Літає часто, та не птах,
Належить бджілка до комах.
Одна така між ними є,
Що людям їжу видає.
Нюх має добрий. Аромат
За кілометр почує! В сад
Летить, у двір, на ниву, в луг,
Запилює квітки навкруг.
Не виросли би без бджоли
У полі і в саду плоди.
Пилок, нектар збере, у дім
Несе. З них – мед.
Смачного всім!
АКВАРІУМНІ РИБКИ
Наїдку люди з них не мають.
Вони для того лиш тримають
В акваріумі рибок цих,
Щоби дивитися на них.
Які знайшли до серця міст?
Даніо і вуалехвіст.
Це золота, що сум порве,
Гурамі, що стрибає вверх.
Це глофіш, боція, хроміс,
Комета і синодонтіс.
Це ляліус, отоцинклюс,
Сом, гуппі та макрогнатус.
Коли їх принесеш до хати,
За ними мусиш доглядати:
Придбати фільтр, його вмикати
В акваріумі, очищати
Водичку та її міняти,
Повітрям в міру наповняти,
Корм рибам сипати потрібний.
Такий ось догляд буде гідний.
Любов віллєш їм, воздадуть
Тобі серце і за труд:
У час тривоги порятують –
Спокій і радість подарують.
КУРИ
До птахів вони належать.
Важко їм поставить межі.
Топчуться по всім подвір’ї.
Квокають і гублять пір’я.
Привезли їх у свій час
Із Америки до нас.
З білим пір’ям – це легорн,
Зернята вівса – їх корм.
Двісті – двісті п’ятдесят
Не щенят, не поросят,
А яєць – такий ось лік
З них одна несе за рік.
Зараз різні є породи.
Корніш – м’ясом більше годить.
Масу легко набирає,
Та яєчок менше має.
КРОЛИК
В нього довгі вуха,
Та маленький зріст.
Має він кожуха
І куценький хвіст.
Травку їсть улітку,
Моркву, огірок.
Люблять його дітки,
Він – герой казок.
Збільшує овали,
Мов сивинки дідо,
Щоб ним ласували
Люди-м’ясоїди.
Сивинки – сиві волосинки.
ЙОКШИРСЬКИЙ ТЕР’ЄР
Ломить будь-який бар’єр
Між людиною і псом
В світі йоркширський тер’єр,
Не такий, як лев чи сом.
Шерсть у песика лахмата,
Хоч за розміром малий.
Любить хвостиком махати,
Не бува ніколи злий.
В Англії, у графстві Йокшир
Вивели це собачатко.
Бліднув би без нього обшир,
Як не мав би в світі хатки.
МОРСЬКА СВИНКА
Як мала у тебе хата,
Але хочеш завести
В ній тварину й доглядати,
Можеш рішення знайти.
Не оту свиню, що в кучі,
А морську візьми у дім –
Шерсть гладка на ній, блискуча,
А харчується усім.
Цей малий і милий гість
Овоч, фрукт, зернятко їсть.
Любить ще й сінце пахуче.
Дуже чистий! І не злючий!
РЕГДОЛ (кішка)
Є така порода кішок –
Називається регдол.
В ній багато гарних фішок:
Ніжність, як у матіол,
Ненав’язливість і спокій.
Не жбурляй її, як сніг –
Не злетить, неначе сокіл,
Упаде на твердь, як міх,
Тобто, звалиться, заб’ється.
Обкрутитись – не її.
Притули її до серця,
І вона воздасть тобі.
Дряпати тебе не буде.
Ранами не вкриє рук.
Святом з нею стане будень.
Любить ласку в дні та гру.
ВІСЛЮК
Це родич (і близький!) коня.
Він розганяє вороння,
Як йде у скач – на спині тюк.
Хто він такий? О, так! Віслюк.
Сірий, коричневий на вид.
А й чорного знайдеш де-де.
Таких, як в нього, кінь копит
Не має – по камінню йде.
Впертість осла не знає меж,
Ляже – нічим не підіймеш.
З Африки тягне він свій слід,
Хоч і живе в нас з давніх літ.
Віслюк їсть часто, все підряд.
За ласощами – суне в сад.
Але й до праці він мастак.
І витривалий дуже! Так!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005538
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2024
Зима згадала врешті,
Що вона - зима,
І що її завдання -
Сніг продукувати,
Морозом дихати,
З теплом іти у змаг,
Дворам, домам
Корони білі роздавати.
Взяла смичок і скрипку,
Музику снігів
Заграла зранку -
Оживилися сніжинки.
Принц Лютий кожну з них
На танець запросив.
Грунти вдягли у білий одяг
І будинки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005275
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2024
Удаєш, що нічого не знаєш
Про кохання моє до тебе.
Стану поряд – не помічаєш,
Іншу носиш між своїх ребер.
Інша може тебе підняти
Понад гори, ліси дубові.
Мені ж нічого тобі дати,
Окрім щирих слів та любові,
Окрім світла в очах і бурі,
Що гарцює в душевнім полі.
Та не стану плести зажурі
Я вінки й рахувати болі.
Усміхатись буду, радіти,
Вигравати у долі герці.
Місце буду для тебе гріти
У думках щоденних і в серці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005154
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2024
В одному містечку за крамницею, в якій продавали продукти харчування, росла сосна. Вона там росла ще до того, як ця крамниця постала. Керівництво міста не дозволило її зрізати, коли дало землю власникові під магазин в оренду. Деревце росло собі, плодило шишки і в певний час скидало їх на землю й на бруківку, яка стояла довкруж магазину. Прибиральниця мусила їх змітати. Це жінку злило.
- Давно пора зрізати це дерево, - казала вона власнику крамниці.
- Не можна. – відповідав він їй. - Влада не дозволяє.
- То хай влада іде і підмітає двір.
- Влада має свою роботу, а ти роби свою, жінко, і не нарікай.
Але прибиральниця не заспокоювалася. Кожної осені вона з ненавистю гляділа на сосну.
- Засохни! – казала їй.
Сосна опускала додолу віти й мовчала.
Якось, коли жінка вчергове прибирала двір і змітала шишки, які нападали, до неї підійшов її син Павло – учень 8 класу. Він сказав, що до крамниці, в якій продають спортивні товари, завезли футбольні м’ячі, й він хоче купити собі один з них, бо той, який він вдома має, ремонту вже не підлягає.
- Дасте гроші, мамо?
- Дам, якщо допоможеш мені вирішити одне
- питання.
- Яке?
- Треба пошкодити це дерево.
- Навіщо?
- Воно сипле шишки, а я мушу прибирати.
- Як я його зможу пошкодити?
- Спиляти не зможеш і зрубати не зможеш – почують, побачать. Але поранити зможеш – один раз рубанеш сокирою по стовбурі вночі і втечеш. Може, всохне з часом від нанесеного удару.
- Але, мамо, шкода дерева!
- А мене не шкода? Якщо хочеш м’яч, то послухай мене.
І хлопець послухав. Прийшов зі сокирою о 3:00 і вдарив нею по стовбурі сосни знизу.
Закричало дерево:
- Ой-ой-ой! Болить мене!
Хлопець аж присів від несподіванки.
- Ти вмієш говорити?
- Так. Навіщо ти мене ранив, хлопче?
- Я.., не хотів. Це мама мені наказала зробити.
- Мені зле.
- Їй теж зле, бо ти шишки скидаєш, а вона мусить їх підмітати.
- Але мої шишки можна зрізати в час, коли вони молоденькими є, і мати з цього користь.
- Яку?
- Шишки містять у собі всілякі корисні елементи, які допомагають оздоровляти людський організм.
- Які елементи?
- Мікроелементи, вітаміни.
- Багато?
- У пригорщі зелених шишок вітамінів та мікроелементів більше, ніж у кілограмі імбиру з лимонами.
- Овва! А які вітаміни містяться у твоїх зелених шишках?
- У них містяться практично всі групи вітамінів, а ще кальцій, магній, калій, фосфор, ефірні олії, ліпіди й олеїнова кислота. За умови розумного застосування шишки можуть принести людині величезну користь. З них можна також приготувати відвари, різноманітні настоянки і навіть зварити варення.
- Варення? Не знав такого.
- Тепер знатимеш. А ще мої шишки підвищують імунітет, покращують кровообіг, зміцнюють судини та можуть допомогти врятувати людину від інсульту та інфаркту, бо нормалізують артеріальний тиск. Вони також прискорюють обмін речовин, який у багатьох людей є порушений, і тому вони товстіють і хворіють. До того ж я можу похвалитися і фітонцидними властивостями.
- Що це за такі властивості?
- Ти відчув, що мої хвоїнки пахнуть?
- Так.
- Так ось, вони не тільки пахнуть, а ще й виділяють в повітря такі речовини, які можуть вбити чи пригнітити зростання і розвиток шкідливих бактерій, мікроскопічних грибів, тобто, тих живих мікроелементів, які можуть спровокувати астму, призвести до захворювань бронхів та легень.
- Нічого собі! То ти важливе дерево! Ти і твої плоди багато можуть!
- Це так. А ти мене поранив… І глибоко... Болить мене місце удару.
Сосна заплакала.
- Вибач, будь ласка. Я полікую тебе. Зараз знайду інформацію в Інтернеті про те, як це можна зробити.
Хлопець ввімкнув мобільний. Знайшов статтю про лікування ран на деревах.
- Здається, я знаю, як тобі, сосно, допомогти.
- Як?
- Замажу зараз твою рану глиною. А завтра куплю в господарському магазині монтажну піну і запіню нею поріз.
- Не забудь лише.
- Не забуду. Ще раз пробач мені.
Роман наколупав глини з землі і замазав нею утворену внаслідок удару рану.
- Бувай, сосно. Завтра прийду і доведу все до пуття.
- Чекатиму на тебе.
Вранці хлопець розповів неньці про те, що йому сказала сосна після того, як він рубанув її по стовбуру. Мати не повірила.
- Тоді сама прочитай про властивості цього дерева і його шишок, - мовив неньці син.
Він взяв до рук мобільний, знайшов в Інтернеті потрібну статтю і подав телефон мамі. Вона прочитала написане. Неньці стало соромно за свою поведінку.
- Треба рятувати дерево, - мовила вона сину.
- Так отож! М’яч можеш мені не купувати, а на монтажну піну гроші дай, будь ласка.
- Підемо разом до магазину і купимо її.
- Гаразд.
Добре, що була субота. Мати не працювала в цей день, а її син Павло не вчився у школі. Купили у крамниці будівельних матеріалів вони монтажну піну, замазали нею отвір, що утворилася у стовбурі сосни через удар по ній сокирою.
- Вибач мені, деревце, - мовила прибиральниця, - за те, що я бажала тобі смерті лише через те, що мені набридло вимітати твої шишки з подвір’я.
- Вибачаю, - відповіла їй сосна.
- І я прошу вибачення, - мовив син жінки втретє уже.
- І тебе вибачаю, хлопче.
- Рости і живи, сосно, довго – на радість усім, на добро. Відтепер шишечки твої, коли вони дозріють, зазеленіють, я зриватиму й використовуватиму при різних потребах, – пообіцяла прибиральниця продуктової крамниці дереву. А ті, які падатимуть, змітатиму без нарікань.
- Гаразд!
Тут прилетів шишкар. Він сів на гілку сосни й подав свої звуки, тобто, спитав у дерева:
- Можна взяти собі одну шишечку з насінням?
- Звісно, що так. Бери, - мовила сосна.
Шишкар подякував їй, вхопив плід у дзьоб і полетів. Син з матір’ю були в захопленні від побаченого й почутого. Вони обійняли сосну, погладили і теж пішли додому – мати їсти варити, син уроки виконувати.
А новий м’яч хлопчина таки отримав. Його йому подарував сусід Іван (батька хлопець не мав, мати одна його виховувала). Він у той рік боронив рідний край від нападників на запорізькому напрямі. Про історію Павла із сосною дізнався від матері хлопця, коли приїхав додому у відпустку після лікування у шпиталю на 10 днів. Хлопець дуже радів – м’ячу, тому, що сусід після поранення залишився живий, і що Україна стоїть. «І буде стояти! – подумав, - Віки!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005072
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2024
Оповідання
В одному курортному містечку жила собі жінка літнього віку – пані Оля. Вона дуже любила тварин. В її квартирі завжди мешкав якийсь кіт, якого вона балувала, як у дитинстві свого синочка, який уже виріс і жив від матері вже кілька літ окремо. Як за котом жінка доглядала? Просився надвір чи вдень, чи вночі – виводила, не хотів їсти молочний чи рибний продукт, давала м’ясний. Не забувала ніколи пані Оля і про дворових котів. Носила їм корм – сухий та варений, поїла молоком.
Якось кіт Пушик, який жив у жінки вже років сім, пропав. Хтось бачив, ніби він стрибнув до салону легкової машини разом із дітьми, з якими інколи бавився у дворі, коли виходив гуляти надвір. Звідтоді Пушик додому не повертався. Родина, до якої він, вочевидь пристав, змінила своє місце проживання. Посумувала пані Оля трохи, а тоді ще з більшою охотою взялася підгодовувати дворових котів. Інших мешканців вони сторонилися, дикими ж були, а до неї сміливо підходили, дозволяли їй гладити себе. Кота з білою шерстю пані Оля називала Біликом, а кота з рудою – Рудиком. Так і закріпилися ці клички за ними. Розгодувала жінка котів – великими стали вони, пухнастими. Шерсть їхня блистіла, як ялинка в новорічну ніч. Зла коти нікому не робили, то ж мешканці дому, при якому вони крутились, їх не виганяли. Тільки псам-безхатькам Білик та Рудик заважали, на них вони час від часу гарчали, мабуть, тому,що вони їм конкуренцію складали. Але пані Оля сварила псів за це, пояснювала їм довго та терпеливо, що котів лякати, кусати не можна. І їм час від часу підкидала вона корм – то кістки зі шматочками м’яса, то кашу з ковбасою. Тож хоч і злилися собаки на котів, та слухали їхню опікунку.
Як було надворі дуже холодно, пані Оля забирала Білика й Рудика до квартири. Вони були вдячні їй за це. Але так як звикли до волі, то надовго у приміщенні не затримувалися. Зігрілися, поїли й надвір просилися.
Якось пані Оля вирішила вранці піти до магазину, щоб купити хліба, масла. Коли спускалася сходами, що вели з під’їзду будинку надвір, до неї підбігли коти.
- Привіт, мою любі! – мовила жінка.
Потерлися коти об ноги пані Олі й пішли за нею. Коли жінка підходила до сусіднього будинку, повз який ішла доріжка, що вела до магазину, Білик та Рудик вискочили наперед неї, стали на задні лапи і почали передніми по ногах її бити, узад штовхати, вперед іти не давати.
- Що таке? Навіщо ви це робите? – дивувалася пані Оля.
Коти мовчали, але від її ніг не відривались. Жінка не могла зрозуміти чудної поведінки Білика та Рудика. Та поки вона стояла й роздумувала над цим, від балкону, що знаходився на одному із верхніх поверхів дому, повз який вона мала проходити, відірвався шматок бетону. Він злетів швидко вниз і впав на землю за метр від жінки. Пані Оля аж присіла, налякалася дуже, шматок був більший, ніж чоловічий кулак. Він гучно вдарився об плитку доріжки.
«Так ось чого коти мене не пускали, за ноги тримали! – здогадалася жінка. - Вони відчули небезпеку. Тварини прагли мене врятувати від удару по голові чи по якійсь іншій частині тіла!»
І це, мабуть, було правдою. «Недаремно ви, пані Олю, Білика й Рудика доглядали: годували, розмовляли з ними, як із людьми, від псів боронили, до квартири забирали», - говорили сусіди жінці. – Віддячили вам котики. Від смерті чи травми врятували!» «Та я не задля віддяки це робила, - відказувала пані Оля. - Та рада тому, що коти мене уберегли від біди».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004679
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2024
(загинув 27 січня під Красним Лиманом)
В домі Артем… Не в відпустку
З фронту прибув – на щиті!
Небо вдягло чорну хустку,
Хмари нап'яло густі.
Лиш вісімнадцять хлопчині!
Пів року з них - на війні.
Волі бажав Батьківщині,
Йшов, щоб спинити вогні.
Щирість розводив у грудях,
Смуток, зневіру косив.
Честь цінував він у людях
Й cам її гідно носив.
Вчитись ще міг, працювати,
Дні вишивати зі слів.
Але пішов рятувати
Край від заброд-москалів.
Матір, сестер захистити,
Прагнув і любі місця.
Вбив його ворог. Та жити
Буде e наших серцях.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004640
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2024
Люблю тебе. Хоч іноді і злюсь –
Коли на тебе, а коли й на себе
За те, що я на магію ведусь
Твою, яка мій дух, мов біб, тере́бить.
За те, що я безсильною стаю,
Коли твій голос чую, бачу очі,
За те, що із тобою я встаю
Й ношу тебе у думах аж до ночі.
Хоч більше тішить це мене, авжеж.
Блаженство неабияке - амури.
Це те чуття, яке не знає меж,
Яке пройде крізь найтовстіші мури.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004585
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2024
Любов завжди має час для того, щоб виявити себе,
Навіть тоді, коли, здається, що не має часу,
Коли вона зайнята щоденною працею:
Вчить дітей у школі, пише звіт чи вірш,
Варить борщ, ліпить вареники, прибирає.
Співає на концерті чи слухає його,
Веде автівку, обслуговує клієнта в магазині ,
Ремонтує пошкоджені лінії електропередач чи малює,
Відбиває ворожу атаку чи везе на передову дрони.
Вона обов’язково освітить своєму ближньому шлях у темряві,
Навіть тоді, коли не матиме при собі ні телефону, ні ліхтаря .
Вона це зробить власними очима-зорями.
Вона зігріє його го, коли він тремтітиме від холоду,
Без печі, батареї, ковдри та одягу –
Вогнями свого серця й теплотою рук.
Вона заспіває йому пісню щастя
Навіть без слів та музики –
Солодкими цілунками, хай навіть і он-лайн.
Вона пробачить йому його провини
Навіть тоді, коли він не проситиме у неї про це.
Вилиже тугу, яка роз’їдатиме його душу, вогким язиком,
Утре з його лиця сльозу своїм кулаком,
Засіє в грядку його душі насіння радості, віри та надії.
Любов багато може, поки вона жива, поки вона бачить, чує, ходить і дихає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003941
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2024
Для дітей
Йшов ведмедик до крота.
На дорозі стрів кота,
Тихо той собі сидів,
Білу шерсть до сонця грів.
Як ведмедя він побачив,
Не трусився і не рачив,
Кігті витягнув вперед
І сказав:
- Зроблю омлет
З тебе зараз я, бурмило.
- Зачекай, будь ласка! - мило
Попросив його вайло.
- Дам тобі одне крило.
- Що я буду з ним робити?
- Будеш з нього борщ варити.
- Де на ньому є м’ясце?
Кістка тільки і пірце.
- Смалець має це крило.
Ним наситиш ти нутро.
- Ну, гаразд. Давай і йди.
Відірвав ведмідь.
- Бери!
- Як тепер літати будеш?
Чим новий наповниш будень?
- Буду грати за кутом
У футбол я із кротом.
Це цікавіше є, ніж
В небі з крокодилом між
Зір вночі й удень летіти.
Ви з усім тут згідні, діти?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003779
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2024
Віра жила в невеличкому місті, яке одним боком впиралося в луг, на якому пасли худобу ґазди із сусіднього села, й за яким височіли гори Карпат, а другим – об кам’яний схил, по якому збігала, співаючи і пританцьовуючи у такт власній пісні, річка. Жінка змалку любила своє місто, що влітку вкривалося різнобарвними килимами з кущів та квітів, топилося в людському гаморі та співі пернатих, а взимку чарувало блиском та свіжістю білих гобеленів, витканих зі снігів, чарувало (в релігійні свята) голосом дзвонів, співом колядників та щедрувальників. Віра теж співала колядки й щедрівки радо від маленької – для бабці, дідуся, мами й тата та близьких. Дуже любила дівчинка гори, які манили її своєю величчю, красою, щедротами дарів. Віра виходила їх і вздовж, і впоперек. У горах з бабцею чи мамою гриби в теплу пору року збирала, лікувальні трави на чай. З них узимку на санчатах злітала чи на лижах. Ходила й до річки, яка між горами протікали й ніколи не замерзала. В ній біль, що душу виминав, лишала, думки купала, а у спеку тіло освіжала. Не тільки цим займалося дівча. Батькам з дитинства Віра помагала по господарству, при цьому і у школі добре вчилася, книжки художні у бібліотеці брала, читати їх щодня встигала, в ігри з однолітками грала у дворику шкільному і у своєму.
Як Віра виросла і закінчила вуз, то стала вчителькою англійської мови та образотворчого мистецтва. Мрію свою дитячу здійснила. Пішла до школи працювати – в село, що знаходилась на відстані 10 кілометрів від її міста. Невдовзі й заміж вийшла – за електрика Івана, який жив в тому ж селі, де Віра працювала. В автобусі з ним познайомилась, як їхала з роботи додому. Привітним з Вірою цей хлопець був, запропонував піти їй з ним до каварні на каву. Пішла. Та й зав’язалась якось дружба поміж ними, поки не перейшла у шлюб. Як вийшла Віра заміж за Івана, то до нього пішла жити. У шлюбі жінка народила двох дітей – хлопчика Мирона і дівчинку Оксану. Ростила помаленьку їх, у школі працювала, свекрусі помагала: городину садити і збирати, з фруктами власного саду раду давати, варити, прати, прибирати. Лиш кіз Віра не пасла, яких свекруха її – пані Оля, тримала, й не доїла їх. Отак і жила. Ніби й непогано. Іван її достатньо коштів заробляв. На море навіть жінку з діточками відправляв що через рік відпочивати й усе, що треба було, приносив до хати, вмів заробляти.
Та якось впав зі стовпа електричного, коли на ньому дроти поправляв опісля буревію, руку зламав і вдарився об камінь головою. Отримав струс мозку середньої важкості. Лікувався. Та за якийсь час на місці удару пухлина виросла – злоякісна. Вчасно не виявили її лікарі. А коли виявили, то запізно було її вже вирізати. Помер. Донька навчалася тоді у технікумі, на 1 курсі, а син – у сьомий клас ходив.
Важко було Вірі змиритися із втратою чоловіка, вести одній обох дітей. . У всьому себе обмежувала, аби лиш їх добре нагодувати та зодягнути, зібрати гроші на навчання. Та дала собі раду, вивчила обох. Весілля справила їм, у життя пустила з дипломами, з уміннями, знаннями. І Мирон, і Оксана залишили маму, пішли жити до своїх половинок. Пані Віра залишилася одна. І нарешті почала займатися тим, чим давно хотіла: картини стала малювати. Вона й раніше пробувала це робити, на картках альбому фарбами чи олівцями зображала різні предмети, пейзажі, але нікому не показувала своїх робіт. А коли у Віри з’явилося більше часу і більше грошей (менше тратила їх на своїх дітей), то почала частіше цим займатися й інколи (у свята) виставки організовувати. Не спішили признавати талант Віри її краяни, навіть вчителі, з якими працювала, рідко приходили на творчі заходи, які вона організовувала у своєму місті, мало хто купував її картини. Дещо вдавалося продавати жінці хіба он-лайн. Але тих коштів, які отримувала Віра за свої продані роботи, ледве вистачало на папір, полотно, фарби та чай із пиріжками. Та жінка була, звісно, рада й тому. Хоч хотіла б і більшого.
Минуло 10 років. За цей час у Віри в з’явилися онуки: хлопчик Олесь у Оксани та дівчинка Руслана в Мирона. Помагала ростити їх дітям, поки до школи не пішли. А як пішли, менше стала до внуків приходити. Тепер більше навідувалися вони до неї – зі своїми батьками чи самі. Раділа, коди переступали поріг її дому. Коли потрібно було, допомагала онукам у навчанні, читала також їм книжки і продовжувала малювати, коли мала час і надих.
Визнання Віра за цей час так і не здобула у своєму місті, хоч майстерність її з кожним роком помітно росла. Картини її нечасто купували. Наскладала мальованих полотен на горищі стільки, що хоч з них хату викладай. «І навіщо трудилася, коли моя праця нікому не пригодилася? Нездара я, мабуть, або безталанна», - думала собі.. «Але чому так, Господи, скажи? Чим таким я прогнівила тебе? Весь вік свій працювала. Дітей піднімала. Онукам свій час і любов дарувала. Тобі подяку слати не забувала за все, що здобувала», - питала Віра в Бога, пускаючи сльозу. Не чула відповіді. Хоч після кожного відчаю та плачу щось таки з намальованого вдавалося жінці продати.
Минуло ще сім років. Віра пішла на заслужений відпочинок, тобто, на пенсію, хоч ще хотіла в школі працювати: мала, що дітям сказати, й була у непоганій спортивній формі – гори не полишила, їх штурмувала, в них гриби шукала, і в річці плавала. Та треба було молоду особу до школи їхньої прийняти, а її – геть, бо має чим зайнятись і на картинах, що їх малює, заробляє. Ледве оговталась Віра від різкого переходу в житті своєму. Та трішки випустивши сліз з очей своїх, погойдавши в душі печаль гарячу, прийняла зміни і навіть зрозуміла, що вони їй – на користь: лягала спати і вставала з ліжка, коли бажала, над її головою сокирою більше не виснули ці вічні: «Здати, написати, подати, перевірити, впорядкувати, бути, відбути і прибути й т. д.». Забула все оце, немов жахливий сон, наповнилась новим буттям, сіла на інший потяг, який віз її по рейках життя в новому напрямку. Фарби й полотна, правда, склала до валізи, яку з собою взяла, коли до потяга сідала, ну, а любов до внуків, до дітей Віра завжди в своєму серденьку тримала, з нього її ніколи не виймала.
В якийсь із днів спала жінці на думку така ідея: податись до районного містечка і спробувати там продати свої роботи. Так і зробила. Взяла зі собою п’ять картин: на одній були зображені гори влітку, на другій – річка навесні із бережком, на третій – центральна вулиця її міста ввечері з увімкненими ліхтарями. На четвертій – поле зі сонцем, маками та соняхами. А на п’ятій – літо, діти, водограй. Просиділа на ринку 5 годин. За цей час одну картину таки продала, ще й трохи знизила ціну на неї, просила про це її жінка та, що купувала витвір мистецтва для сина свого. «Ну, хоч би щось! – Віра подумала. - Буде чим за місце заплатити і за що фарби для малювання купити. Їхала додому – раділа й плакала. Більше, мабуть, плакала. «Не буду більше малювати, - вирішила жінка. – Не вмію цього досконало робити я. Завжди хтось знаходить у моїй роботі ґандж – то зайвий мазок на мальованому предметі, то не зовсім чітка виразність в образі. І я не можу з цим не погодитись. Не вистачає мені терпеливості доводити задум до ідеального втілення його в практику».
В неділю пішла Віра до церкви. Молилася, співала, в Бога відповіді на свої питання шукала. Почула: «Тримайся! Не здавайся!» По обіді в гори махнула, щоб душу скріпити серед природи, яка її завжди радо приймала і розуміла, як ніхто інший. Походила гарами, з деревами пообіймалася, квіти похвалила – за ріст, запах та красу, ворона погодувала печенням – впав біля її ніг, як сіла в долинці між горами на камені, щоб відпочити й води попити. Всміхалася, навіть реготіла, як дзьобом крихти печива збирав, в очі їй заглядав та ще й моргав. А коли полетів, заплакала. Навіть не так – завила, заридала! Душу її жива гірська картина розірвала – на шмаття. В цей час вітер долиною скакав, почув він гучні схлипи Віри, зупинився й запитав у жінки:
- Чого плачеш?
- Не знаю, що мені робити. Ніби своїх я років і не дармувала: учнів у школі з усією відповідальністю навчала, у вільний від нагальних справ час малювала, у підсумку ж – ні вдячності, ні визнання.
- Отримаєш.
- Коли?
- Колись це станеться, - мовив, - повір.
Вітер поцілував Віру у щічку й полетів.
«Колись – це після смерті? - спитала Віра сама себе. - Бо у нас так є, поки живий, тебе не помічають (якщо не топчуть та брудом не поливають), а як помреш – пам’ятник тобі ставлять, квіти в день народин чи у день смерті несуть до нього». Жінка знову заплакала.
«Не плач, мила людино, - проказала стара сосна, яка стояла позаду художниці. - Притулись до мого стовбура, я тобі трохи своєї сили передам».
Підійшла Віра до сосни, притулилась до її стовбура обличчям. Відчула, як чиста прадавня енергія дерева наповнює її клітини. Погладила сосну, мовила їй: «Дякую тобі, дорога сосно-сестрице!»
«Це я тобі дякую за щирість твою і за любов до природи», - відповіла сосна.
Горобці й синиці, які сиділи на довколишніх деревах і чули розмову жінки і сосни, теж підлетіли до Віри, вони почали танцювати біля її ніг, кружляти довкола неї. Пісню їй заспівали. Подякувала їм Віра. І сонечко байдужим не лишилось до болю жінки. Погладило її по голові своїм золоченим теплим промінням, сказало:
- Не плач, о, Віро, ти була хорошою вчителькою. Бачило я це. Заглядало, й не раз, до віконця того класу, в якому ти проводила урок. Чуло, як ти діток вчила час шанувати, як ділилася з ними знаннями й багатством душі своєї. І малюєш ти гарно – серцем. Й мене зображаєш на своїх картинах. Приємно дуже це!
- Дякую тобі, сонце, за тепло твоє фізичне і духовне!
- І тобі – за приязнь. Не прощаюсь. Триматиму над тобою свої долоні, допоки тут сидітимеш і як додому йтимеш.
- Та піду вже. Все, що хотіла я почути, почула тут, у горах. Думала, що не буду більше малювати, та буду.
- І це прекрасне рішення!
Всміхнулася. Встала, пішла. Дорогою думала: «Як добре, що я походила горами, порозмовляла з вітром, сонцем, з деревом, пташками. Чи це була моя уява? Може, й так. Але ж яка яскрава! Скільки в ній звуків, світла і тепла!» Хай як було там, та додому я іншою йду, ніж з дому йшла. Я… набралась віри й твердості у горах».
Віра продовжила свою працю в чині художниці. І недарма. Жінку врешті-решт помітили. Рівно через три місяці після того, як вона горами ходила, сум у душі гойдала, сльози проливала, її попросили привезти свої картини до обласного Будинку творчості і взяти участь в конкурсі на тему «Природа рідного краю». Віра виставила у залі кілька своїх робіт і здобула друге місце. Картини, на яких були зображені гори, річка, вівці на полонині, квіти в парку та поля були прийняті на ура, їх розхапали відвідувачі, як гарячі пиріжки надворі голодні перехожі в холодний день, тим паче, що ціни на них Віра поставила помірні. Про художницю з-під Карпат написали в обласній та районній газеті, її запросила до себе на розмову журналістка обласного телебачення. Запис цієї розмови транслювався на обласному каналі ТБ і в соціальній мережі «Фейсбук» відео з інтерв’ю розмістили. Про Віру, як про художницю, дізналося багато людей. Її картини почали купувати, в тому числі, й мешканці міста, в якому жінка увесь вік прожила, красу якого лишала на своїх полотнах, яке своєю творчістю популяризувала. При зустрічі з Вірою віталися, зичливо всміхалися і ті, які її особисто знали, й ті, які опосередковано. До міської школи Віру почали запрошувати, залучали у її місті та інших містах країни до різних мистецьких проектів.
Прийшло визнання таки! Прийшло. Вітер, мабуть, щось знав! Дяка йому! І сонцю, й горам, і деревам, і птахам. Ну, й Богу, звісно, слава!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003778
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2024
Нема Максима.
Смерть його вкусила
Випущена нашим
Східним сусідом,
Якому замало –
Зносити міста,
Нищити поля,
З рідної хати
Людей виганяти.
Йому потрібні
Журні звуки ліри,
Наше безсоння
І наша зневіра.
Вирвати з клумби
Всесвітньої слави
Цвіт щонайкращий
Вкраїни-держави.
Нема Максима…
А міг би гуляти
Під час відпустки
З рудим котом
Вулицями Києва,
Пиво втягати,
У своїй кімнаті
Дивитись кіно
А чи просто спати,
Сон ясний лапати.
З березнем та сонцем
Міг піти б до лісу,
Там знайти фіалки,
Ті, що у свій цвіт
Увібрали барву
Неба у безхмар’я
Міг би дочекатись
Дня, коли піде
Ворог з краю сонця,
Соняха й калини,
І втягати запах
Миру і дитини.
Міг кота б любити
І кохати жінку,
Сирник свій коронний
У печі спекти.
До сніданку мамі
Рідній піднести.
Фотографувати
Міг би школярів,
Які забули тривог
Повітряних кроки,
Бомбосховища, підвали
ТА он-лайн-уроки.
І місто Кия
Світлити б ти міг,
Не скручуючи
Свій спокій у ріг.
Не боячись
Прильоту ракет,
Зустрічі з ними тет-а-тет
Й усім, що гуде
І б’є під дих.
Міг би написати
Багато книг
Про те, що війна –
Це цариця безсонь,
На фронті щодня
Випускає вогонь.
Кладе він бійців,
Наче трави коса.
Ну ось і Максим – в небеса!
Багато про що
Написати б він міг,
Якби від ворожого тиску не ліг
В своїх тридцять три –
В вік Ісуса Христа…
Кров в землю – густа…
У пам’яті ж нашій Максим завжди буде.
Народ український його не забуде.
Хоч мало прожив, та багато зробив:
Як праведник жив, Україні служив.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002649
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2024
Чом не можуть люди, як птахи́:
Корм спожили – співом день вітають,
Стрічним не обломлюють шляхи,
На чуже свій дзьоб не розкривають.
Чом людині хліба мало - з кро́ві,
Й сліз чужих готує собі каші?
Адже знає, гості тимчасові
Всі отут ми, на планеті нашій.
Що прийшли для того у цей світ,
Щоб любов лишити на мольберті –
Для нащадків, для світлин у звіт,
Що його здамо опісля смерті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002576
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2024
Що б Україні побажала
Я в новорічну ніч святу?
Щоб почепив їй Бог забрало
На ахіллесову п'яту.
Щоби війни отруйне жало
Тіло їй, душу не пекло.
Щоб ткалось миру покривало,
Щоб щастя річкою текло.
Щоби верхи усе робили.
Щоби низи усе могли.
Щоб рідній вистачило сили
До сонця вирватись з пітьми.
26.12.17
П'ята Ахілла - вразливе місце.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001693
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2023
Наближалося Різдво. Двоє котів – один з чорним забарвленням шерсті, другий з білим, цьогоріч не чекали подарунків, які зазвичай отримували у свято. Вони лишилися у селі Кам’янка Харківської області без господарів. Жили в напівзруйнованому домі. Село бомбили російські нападники. Білий ледве дихав, бо застудився. Чорний підтримував його, як міг, масував лапками худеньку спинку білого, зігрівав друга своїм тілом.
Марні твої старання. Помру я, мабуть, - мовив білий кіт чорному напередодні Різдва.
Глянув на нього чорний, заплакав. «Те, що він каже, може бути правдою, - подумав. – Схуд білий, кашляє. Як же я без свого друга жити буду, коли він і справді відійде?» Хвилину сум гойдав кіт в голові та серці, а тоді сам собі сказав: «Надію в краще все ж тримати треба!» Так говорив , згадав, його господар господині, коли вона журилась, бідкалась через проблему, що виникала! Став чорний кіт на задні лапки, підняв передні вгору, очі звів до Неба, вкритого темно-сірим шаликом із хмар, і мовив:
- Господи, врятуй обох нас. А якщо це неможливо, то забери обох!
І тут, о, диво! Хмари посвітліли вмить, з-під них наставило свій жовтий чуб ласкаве сонце, а згодом і усе своє обличчя відкрило світові.
Бог дав нам знак! Дав знак! Ми будемо жити! – вигукнув чорний кіт.
Підліз до білого він, обійняв його. Той усміхнувся щиро, повірив знаку й другові своєму. Напилися коти талого снігу та й поснули. А рано вранці почули шум, схожий на гул машини. Вийшли на дорогу. А й справді: по шосе із ямами їхав автомобіль – військовий. Завили коти з радості та болю , сіли на крайчик шляху, бо стояти не мали сил. Військові їх побачили – худих, та з іскрами надії у очах. Сказав лейтенант Роман сержанту Петру, який вів автівку:
- Спини машину, друже. Сьогодні, у велике свято, коли Господь прийшов у світ в тілі Ісуса нам на радість і на спасіння душ, не можемо котів голодних ми минути.
- Звісно, що так, - мовив Петро і натиснув на гальма.
Роман взяв банку із тушкованим м’ясцем і хліб. Пішов з цим до котів. Ті жалісно занявкали, як чоловік наблизився до них, до ніг військового потерлись, відчули теплоту тіла його та доброту душі. М'ясо зі смальцем намастив Роман на скибки хліба й поклав їх перед голодними котами, з’їли в момент, вклонилися своєму годувальнику, білий кіт промовив:
- Думали вже, що помремо із голоду. В селі, де живемо, не залишилося людей. І навіть миші зникли.
- Чого ж ви не втікали зі всіма з села?
- Чекали на своїх господарів. Вони сказали, що як будуть виїжджати, то заберуть нас зі собою.
- Чого ж не взяли?
- Не знаємо. Пішли раненько до сільської ради записуватися на виїзд і не повернулись. Валізи в домі залишились, які вони приготували зі собою взяти.
- Може, щось трапилося з ними?
- Можливо. Візьміть, будь ласка, нас зі собою. Всю їжу, яку знайшли ми в домі, у селі, ми виїли. А я ще й кашляю, - промовив Білий.
- Хворий ти?
- Так. Три дні тому захворів.
- Гаразд. Заберу вас, коти. Ми їдемо до наших хлопців – на передову. Веземо їм смаколики всілякі, чай лікувальний, каву, повербанки, свічки, медикаменти і книжки. Різдво ж! І вас, коти, ми не обділимо увагою своєю, їжі дамо. А тобі, біленький, ліків. Є вони в мене, лежать в аптечці для тварин, її вожуя завжди зі собою.
- Хоч не люблю я ліків, але вип’ю, пане, здоровим хочу бути, жити хочу.
Витягнув військовий з аптечки пігулку, яка була потрібна, розчинив її в ложці води, підніс біленькому до морди. Кіт випив, подякував своєму благодійнику.
- А тепер, коти, заскакуйте швиденько до автівки! – сказав водій Петро. – Їхати мусимо. Військові нас чекають.
Заскочили коти в салон машини.
- Може маєте, шановні військові, якусь шматку чи старий рушник? –спитав чорний кіт.
- Навіщо тобі?
- - Шерсть наша не дуже чиста.
Є в мене старий рушник, - сказав водій Петро.
Він витягнув його з-під крісла, подав Роману. Той ним накрив задні сидіння. Коти уклалися на них.
- Виховані ви, я бачу, - мовив лейтенант Роман.
- Це заслуга наших господарів. Хотіли б знати ми, чи ще живі вони, і якщо так, то де перебувають. Любили наші опікуни, і ми їх – дуже-дуже!
- Розумію. Знайдуться може ще. Ви не сумуйте!
Коти замуркотіли дружно і невдовзі у сни пірнули.
- Білий і чорний, прокидайтесь! Ми прибули до котиків-військових! - крикнув водій Петро, спиняючи машину.
Коти із Кам’янки на лапки стали, вийшли із авто й побігли (сила почули) за Петром й Романом.
А далі був обід у бліндажі, роздача подаруночків військовим. Добре, що ворог в час той не стріляв. Бо ще вночі вогонь свій посилав у бік локації військових і не тільки в їхній бік. Котів захисники краю калини та верби у себе радісно приймали. І гладили обох, і обіймали. Коли останні два дарунки Петро з Романом віддавали хлопцям, один з них упізнав тварин, спитав:
- Чи ви не Білик і Чорнусь?
- Так, - відповіли котики привітно. – А звідки ви це знаєте?
Бачив вас на фото у Фейсбуці. Я родич вашої ґаздині – пані Галини.
- А де жили ви до війни?
- У Львові славному.
- Про Львів пані Галина розповідала гостям, які до нас приходили, й не раз.
- Ваших господарів в полон взяли рашисти. Ви це знали?
- Ні. Пішли вони й пропали. Ми їх чекали. Дім трусився наш, коли вогні нападники нам слали. Вікна повипадали, двері. Ми ховались в підвалі хати та їли те, що нам вдалося дістати.
- Лишайтеся зі мною тут, на фронті. Грітимете мене і моїх друзів, добро вселятимете в нас. А ми вас годувати будемо.
- Гаразд. Вогнів уже не дуже боїмось. Лиш голоду й хвороби.
- Ну, ось. Домовились, здається.
- Як вас звати? – спитав Роман військового, який впізнав котів.
- Степан.
- Бандера?
- Ні. Та хай так буде. Для вас.
- Кіт білий хворий, - випалив Роман.
- А ви лишіть пігулки, буде пити їх він і одужає, я вірю в це. Від однієї стало ж йому легше, - мовив Чорнусь.
- Гаразд. Ходімо до машини, друже Бандеро. Ліки вам дам для Білика і ще щось.
Пішли чоловіки. Коти подалися за ними. Роман Степанові в торбинку накидав ліків усіляких для кота: і від застуди, і від паразитів, ще й вітамінних трохи дав. Котів погодував: дав хліба їм із рибою з консерви. З’їли, подякували щиро за турботу рятівнику своєму. Декілька консервів пан Роман Степанові поклав до торби, щоб мав він чим котів погодувати в час, коли їжу буде важко готувати, а ще рушник дав на додачу, той, на якому спали Чорнусь і Білий у автівці. Попрощались. Петро з Романом рушили в дорогу, мали дарунки відвезти до іншої чоти військових сьогодні ще.
Чорнусь і Білий залишились зі Степаном. Їх доглядав він, з ними в бій ішов. Навчив котів стріляти з автомата. Стріляли влучно в тих, хто нападав. В бою одному ранений Чорнусь був та опікун його Степан. Білик зализував їм рани, поки їх не перев’язали. Прооперували в лікарні й кота, й молодшого сержанта Степана на псевдо «Бандера» (взяв таке його собі таки). Вижили, слава Богу! Ще й обоє отримали медальки – за відвагу.
Коли війна скінчилась, ворог вийшов з України, Степан до міста рідного вернувся й котів до себе взяв. Невдовзі був дзвінок йому від кузини Галини. Її з ворожого полону разом з чоловіком відпустили.
- В селі своєму ми вже! – сказала пані Галя.
- Радий цьому дуже, - мовив Степан. - А вікна в домі й двері уже є?
- Вставляємо. Нам привезли їх – безкоштовно. Шкода, що котики пропали наші…
- Не пропали.
- Звідки знаєш?
- Вони у мене.
- Жартуєш так?
- Ні. Правду я кажу.
Степан покликав Білого й Чорнуся. Сказав їм, що знайшлися їхні господарі. Зраділи. Почали співати Гімн України, крокуючи долівкою кімнати.
- Можете, - він спитав котів, - по телефону господині вашій про те сказати, що у мене ви живете зараз?
- Звичайно! Так! – запискотіли навперебій .
Поговорили по телефону з господарями трохи, а за тиждень – зустрілися наживо з ними. Відвіз їх пан Степан в село у рідний дім. І було свято – їли, веселились, обіймались і плакали також, коли розповідали одне одному про те, що їм вдалося пережили. Але ж лишилися живими! В дім повернулися свій, в рідний край, що вільним став від зайд. Тож дякували Господу за це!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001489
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2023
В селі у баби Олі на городі
Жили веселі овочі. На вході –
Морквина помаранчева, оката,
Яка любила в мікрофон співати
Пісні і стародавні, і сучасні.
З охотою виконувала власні.
За нею буряки росли бордові,
Які любили шпортатись у слові,
Книжки читали (брали їх з-під глоду)
Про різні пори року і погоду.
За ними вигинались помідори.
Червоні й жовті в них були убори.
Любили помідори малювати
Їм небо фарби мусило давати.
Що малювали? Сонечко і хмарку,
Ґаздиню, її внученьку Одарку,
Цвіт, що гуляв за сіткою у лузі,
Ну і, звичайно, любих своїх друзів.
На чому малювали? На землиці.
Їм радо підставляла свої лиця.
Тяглась за буряками кукурудза –
Струнка, з волоссям довгим без картуза.
Любила кукурудза танцювати.
Ногами ритм музичний відбивати.
Добре жилося друзям на городі.
Подяку слали бабі і природі.
Бабі за те, що грядки пильнувала:
Полола, у посуху поливала.
Природі – за повітря, сонце, воду,
За ґрунт, який живив їх силу, вроду.
До справ душевних овочі ставали,
Як баба в хаті їжу готувала,
Як прала, прибирала, прасувала,
Новини у ТБ переглядала.
Але коли виходила із дому,
Сміялась чи жалілася на втому,
Заняття любі овочі лишали,
До місць своїх обжитих поспішали.
Коріння пхали до землі сирої.
І так жили до осені глухої.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001422
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2023
Ішов Петрусь зі школи додому, в сум загортав серце. «Як там мій татко? – думав. - Чи виживе після операції, яку йому сьогодні по обіді мають зробити? Хто зна? Осколки від міни, яка розірвалася в місці, де бійці татового загону билися з російськими нападниками, казала мама, посікли батьку й голову, й легені». Слізки побігли з очей хлопця, як тільки він уявив собі цю страшну картину. Хлопець застогнав. Почула схлипи Петруся голубка, що сиділа на сосні, що росла недалеко від школи, та пташка, яку він часто підгодовував зерном чи сухарями. Підлетіла вона до Петрика, сіла йому на плече, мовила:
- Чого плачеш, хлопче?
- Татка важко поранили на війні, хвилююся за його здоров’я, життя.
- Не плач. Я тобі допоможу.
- Чим ти можеш мені допомогти, мила пташино?
- Дам тобі одну свою пір’їну, ти віднесеш її старому їжаку, який живе в підземному будинку біля столітнього дуба в міському парку.
- А чи він вийде до мене?
- Ти скажеш, як підійдеш до дерева, таке: «Виходи їжаче з хати, щоб пораду мені дати». Старий добрий і мудрий Колько вийде, ти йому покажеш моє перо, розкажеш про свою біду, він, вірю, обов’язково щось порадить тобі.
- Гаразд. Давай перо, піду до Колька. Проба грошей не коштує.
Дала голубка Петрикові своє найбільше сіре перо, пішов хлопець з ним до парку, містився він недалеко від школи.
- Виходи їжаче з хати, щоб пораду мені дати, - мовив Петрик, як тільки підійшов до столітнього дуба.
Вискочив їжак у мент. Петрик показав йому сіре перо.
- А-а-а! Тебе голубка прислала до мене! Хороша пташина! Що там у тебе? Кажи. Слухаю.
Розповів Петрик їжаку про свою біду.
- Можу тобі, хлопче, допомогти. І не тільки тобі, а й усій Україні. Але не все залежить від мене.
- А від кого ще?
- Від тебе. Як все зробиш правильно, з біди визволиться і твій татко, і твоя Батьківщина Україна.
- Що я маю робити?
- Маєш знайти в лісі за парком калину, попросити в неї одне калинове гронце, віднести його до храму Господнього, покласти перед образом Святої Марії з Ісусом і попросити їх про заступництво. Як нестимеш гронце, траплятимуться тобі на шляху різні перепони. Ти зустрінеш дрозда, вовка, ведмедя. Вони захочуть тобі нашкодити. Якщо зумієш з ними домовитися й донесеш гронце до храму, то виживе твій татко, й Україна визволиться з рук нападника.
- Дякую тобі за пораду, їжаче. Спробую зробити все правильно. Бо дуже-дуже хочу, щоб і татко мій жив, і край рідний вільним був.
- Іди, хлопче! Хай тобі щастить!
- Дякую за пораду!
Ішов Петрусь парком, обдумував дії. «Так, зараз я зайду до лісу, щоб знайти у ньому кущ калини. Але як мені задобрити тварин, які можуть трапитися мені на шляху й нашкодити?» Думав хлопець, думав і надумав. Вирішив купити дроздові кілька горішків, вовку – лапку курячу, а ведмедю – баночку меду. Як надумав, так і зробив. Гроші хлопець мав, мама дала йому 250 гривень, щоб він міг за них купувати обіди в шкільній їдальні протягом тижня. 50 гривень Петрик уже стратив, а за 200, які залишилися, купив усе те, що запланував.
Коли вийшов із супермаркету, задзвонив мамі, спитав, чи є вже якась звістка від тата. Неня сказала, що нема. Петрик попросив її, щоб вона не хвилювалася через те, що він прийде сьогодні додому трішки пізніше, ніж зазвичай. Сказав мамі, що мусить вирішити одну важливу справу.
- Яку? – спитала вона.
- Не можу сказати. Але помолись, щоб вона мені вдалася.
- Гаразд. Але надовго не затримуйся, сину.
- Задзвоню тобі, коли повертатимусь додому. А ти мені зателефонуй, як знатимеш щось про батька.
- Добре.
Хлопчик перехрестився тричі й зайшов, минаючи парк, до лісу. Калину знайшов швидко. Підійшов до кущика, мовив:
- Калино червона! Калино чудова! Чи можеш мені одне своє гронце дати?
- Навіщо воно тобі?
- Твоє гронце може мого батька врятувати і цілу державу нашу.
- Овва! Для такої поважної цілі не шкода гронця, матиму навіть за честь, коли його візьмеш. Вибирай, яке хочеш, і ламай.
- А тобі не боляче буде?
- Потерплю. Не таке терпіла.
Зірвав швиденько Петрик одне ґронце – те, на якому ягід було багато. Вклонився кущику, пішов.
- Хай щастить тобі! – кинув кущ калини хлопцю в спину.
- Дя- ку-ю! - відповів Петрусь, обернувшись.
Тільки метрів із тридцять пройшов, як побачив на сосновій гілці дрозда.
- Файну калину несеш, - сказав птах хлопцеві.
- Так.
- Дай її мені.
- Не можу.
- Тоді сам заберу, - мовив і почав атакувати Петрика: до очей підлітати, дзьоб наставляти.
- Дрозде! Сядь на гілку. Маю тобі щось сказати. В моєму наплічнику лежать три горіхи. Можу тобі їх дати.
- Горіхи? О, це файна їжа. Давно не смакував ними. Давай!
- Поклав хлопець гронце між ніг. Витягнув з наплічника горіхи, кинув їх дроздові під сосну.
- Дякую, хлопче! – мовив птах і взявся за роботу: почав дзьобом розбивати шкаралупу.
Петрик видихнув повітря з легень, пішов. Через тридцять метрів зустрів вовчика. Випхав сіроманець свою голову з-за кущів, вишкірив зуби.
- О, пожива сама до мене йде! – прогугнявив.
- Вовче, не чіпай мене, будь ласка. У мене важлива місія – врятувати батька й Україну.
- А мені що до того? Я їсти хочу.
- Дам тобі курячу лапку.
- А де вона?
- В моєму наплічнику.
Витягнув Петрусь лапку, дав її вовчку.
- Файно пахне! – каже сіроманець. - Ліпше, ніж ти. Від тебе слізьми соленими чути і милом. З’їм я лапку. А ти йди! Виконуй свою місію!
- Гаразд! Дякую, вовче.
Пішов Петрик. Ще тридцять метрів минув і зустрів ведмедя.
- Привіт, малий! – мовив він. - Що це ти сам лісом вештаєшся?
- Калинове гронце мусив знайти тут. А ти чого не спиш?
- Синок мій захворів. Вийшов я з барлогу, щоб ягід пошукати, чай йому з них зварити, бо мед у мене закінчився. А ти, бачу, знайшов калинку!
- Так.
- Віддай її мені.
- Не можу. Гронце калини мені потрібне, щоб сповнити важливу місію.
- Яку таку місію?
- Маю таткові життя врятувати й помогти Україні визволитися з неволі.
- Ти хочеш таткові допомогти, а я своєму синочкові. А тепер подумай і скажи, хто з нас сильніший?
- Ти, ведмедю.
- Значить, калина моя.
- Я дам тобі баночку акацієвого меду.
- Де він? Не бачу.
- В наплічнику моєму.
Витягнув Петрик мед. Відкрив кришку, дав ведмедеві. Той понюхав його, мовив:
- Файно цей мед пахне! Беру його. Хай тобі все вдасться, малий! Іди! Виконуй свою місію!
- Дякую. І твій синок хай одужує. Бувай!
Вийшов Петрик з лісу, побіг щодуху до храму. Він був відчинений. Поклав хлопець гронце калини на столику перед образом Пречистої Діви Марії з дитям Ісусом на руках, упав перед ним на коліна, очі звів угору, почав молитися, в Бога ласки просити для татка, для України, у святої Марії – заступництва. Тільки вийшов з храму, почув дзвінок – від мами.
- Іду додому вже, матусю. Маєш якісь новини?
- Так! Операцію таткові зробили успішно. Всі осколки з тіла витягнули. Хірург сказав, що його руками наче сам Бог водив, щойно телефонував він мені з госпіталю.
- Чудово! Я дуже радий!
Прийшов Петрик додому, обійняв маму, поїв, почав уроки робити. Коли справився зі всіма завданнями, ввімкнув телефон, новини почав шукати й читати в гуглі. Дізнався про те, що наші воїни від обіду до глибокої ночі вели бої і прорвалися вперед на всіх напрямках. Усміхнувся хлопчина. Подумки подякував тваринам, з якими нині контактував, і Богу, звісно. Вранці наступного дня, як тільки Петрик збудився, мама йому сказала:
- Синочку! Радість сьогодні накрила нашу країну! Вигнали воїни ЗСУ ворогів з України. Наш уряд працює над змістом мирної угоди, сподіваюся, що її підпише керівник Росії. І татко телефонував уже. Сказав, що за два-три тижні вдома вже буде.
- Ур-ра! – закричав Петрусь. – Треба за це їжачкові й голубці подякувати.
- Якому їжачкові? Якій голубці? – спитала мама.
Розповів Петрик нені історію, яка з ним відбувалася вчора. Пішла мама зі сином до голубки і до їжачка. Обом подарунки понесла: голубу – мішечок зерна дала, їжачку – фруктів торбу і відерце малинки мороженої. Зраділи тварини! Але сказали жінці, що якби не мудрість, відвага і любов її сина до батька, до України, то поради б, які вони йому дали, сили не мали б.
- Всім хвала: і ЗСУ, і Небесам, і вам, дорогі голубе та іжаче! – сказав Петрусь.
- І тобі, хлопче! – мовили голубка та їжак, віддаляючись.
Більше їх хлопчик ніколи не бачив. Пішли, мабуть, до іншого міста чи караю. Тут свою місію виконали.
Татко Петруся через два тижні повернувся додому. А Україна… Вона потрохи гоїла рани, ставала щораз сильнішою, красивішою та славнішою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001121
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2023
- Де ти, Олю пропадала? –
Запитав Юрко дружину.
- У ставку міському рвала
Я малину та ожину.
- Де ж вона тоді? У хаті
Ані ягідки немає.
- З’їв її дідусь Кіндратій,
Що в Канаді проживає.
- Прилетів на хмарці звідти?
- Ні, на оленях примчався.
А ти де був?
- Робив звіти.
- І про що?
- Ой, не питайся!
- Розкажи.
- Про урожайність
Висаджених груш на хмарах.
- І висока?
- Надзвичайно!
- Де ж ті груші?
- На базарах.
( за сім хвилин складено :) )
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001090
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2023
Казка
Зайчик Біляк з нетерпінням чекав дня свого народження. Мама пообіцяла справити йому гостину в дитячому кафе, що містилося на великій лісовій галявині, тато – подарувати самокат. Вранці Біляк, лиш почало світати, прокинувся, зірвався з ліжка й побіг до коридору. Там він побачив те, на що чекав давно – самокат блакитного кольору з жовтою стрічкою на кермі. Застрибав куцохвостий від радості, у передні лапки забив. Тато, почув, вийшов зі спальні, мама прибігла з кухні. Батьки обійняли свого сина, привітали його із днем народження. Подякував їм Біляк, вклонився низько!
- Коли кататимусь на самокаті? - спитав у тата.
- Сьогодні спробуєш, але біля дому лише їздитимеш, по доріжці, з якої я вимету сніг.
- Ура!
- Вмивайся, сину, чисть зуби, вдягайся, будемо снідати на кухні, - сказала мама.
- Гаразд, - відповів їй Біляк.
Зайшов він до своєї кімнати, застелив ліжко, натягнув на себе спортивний костюм. Та як тільки зробив крок до дверей, щоб іти до ванни, почув рух за вікном. Обернувся куцохвостий і побачив двох голубів, які стрибали по підвіконню.
- Добрий день, зайче! – мовив один із них.
- Добрий день! Що вас до мене привело?
- Голод. Чи не дав би ти нам їжі якоїсь хоч трішки?
- Почекайте хвилинку, зараз щось принесу.
Зайчик побіг на кухню, спитав у неньки, чи можна взяти кілька пшеничних зернин і дати їх голубам. Мати дозволила. Біляк взяв зерно й висипав його на підвіконня. Подзьобали голуби зернини, подякували за їжу. А тоді один з них – той, який був більшим, витягнув з-під свого крила червону торбину, поклав її на підвіконня і мовив: «Це для тебе!» Зайчик здивувався. А птахи здійняли вгору крила й полетіли.
Біляк відчинив вікно, забрав торбу. Розв’язав її, висипав те, що містилося всередині, на стіл. Побачив таке: синю шапку, жовті рукавички, печиво й записку якусь. Так як Біляк не вмів сам читати, бо ще не ходив до школи, то побіг до мами на кухню й попросив її прочитати написане на картці. Ненька зробила це. На аркуші паперу були такі слова: «Зайче! Небо тобі подарунок прислало. Можеш його залишити собі, а можеш комусь віддати. Як вибереш другий варіант, то отримаєш згодом ще щось».
- Де ти взяв цю записку? Про який дарунок ідеться? – спитала мати-зайчиха.
Розповів їй усе син і попрохав дати йому пораду, що робити з дарунками.
- Ну, це тобі вирішувати, - мовила неня.
- Гаразд. Я подумаю.
Вдягнув зайчик шапку й рукавички, глянув у дзеркало – пасують йому ці дари Неба. І шапка, й рукавички - м’якенькі та тепленькі! Печиво покрутив у лапках – гарний вигляд має, видно це крізь прозору обгортку, але розпечатувати пачку зайчик не став. «Хай полежать поки що подарунки у торбі», - вирішив.
В полудень пішов Біляк із татом самокат випробовувати. Зо пів години вчився їздити на ньому й опанував цей вид транспорту, хоч і падав двічі під час їзди. Добре, що вбік, на сніг звалився, то не побився. Коли вже ішов із татом додому, то побачив вовчка малого, який вискочив з-за кущів. Сіряк мав на собі куцу свитину, полатані штанята й трусився, як мокрий одяг на шнурку від подуву вітру. Підійшов Біляк до вовчика з татом, глянув на його мордочку, жахнувся – у сірячка щоки запали, очі горять.
- Що з тобою? – запитало зайченя .
- Голодний я і змерз.
- Можна я віддам цьому бідному вовчику торбину, яку мені Небо прислало?- прошепотів Біляк татові на вушко.
- Тобі вирішувати, - відповів тихо батько.
- Тоді віддам. – уже голосно мовив малий вухань.
- Ти постій три хвилинки тут, - звернувся Біляк до вовчика, я тобі зараз щось винесу.
- Добре, - відповів той.
Зайшов зайчик з татом у дім, узяв торбу, а тоді каже батькові:
- Здалося б іще чаєм теплим сіроманця напоїти.
- Є на кухні! – мовив батько. – З м’яти. Наллю вовчику в горнятко.
Виніс Біляк торбинку з рукавичками, шапкою, печивом, віддав вовчику. Зрадів він дуже. Натягнув шапку на голову, шаликом шию обмотав. А тоді розпечатав пачку з печивом, з’їв махом три печенини, запив їх чаєм, який тато зайчика йому подав, зі сином надвір вийшов. Ще більше повеселів вовчок. Вклонився він зайчику та його батьку, подякував їм і побіг, співаючи пісеньку «Падав сніг на поріг…». Усміхнувся Біляк і теж заспівав «У лісі, лісі темному..». Добре йому стало від того, що допоміг вовчику. Прийшов із татком додому, мама спитала:
- Чого ви з татом удруге виходили?
- Торбу з дарами виносили.
- Кому дали?
- А можна, щоб це був секрет?
- Можна Твоя ж торба. На самокаті наїздився?
- Так.
- Тоді мий лапки, вдягай сорочку, костюм і підемо до кафе на святковий обід.
- Добре.
Коли Біляк зайшов до своєї кімнати, щоб одягнути те, що мама наказала й виклала вже на ліжко, то побачив за вікном нову торбу – помаранчеву. Забрав він її, розкрив і дуже зрадів, бо в торбі були яблука, груші, цукерки фруктові й іграшка – м’який гусак. Взяв зайчик грушу (дуже гарно пахла) в лапи й тільки хотів її вкусити, як хтось невидимий ніби заставив його очі опустити на дно торбини. «Ой, - крикнув Біляк, - тут ще й картка є». Витягнув він її, поніс мамі. Ненька прочитала записку. В ній містилися такі слова: «Вдруге Небо тобі, зайче, подарунок прислало. Можеш його залишити собі, а можеш комусь віддати. Як вибереш другий варіант, отримаєш щось інше». Повернувся Біляк до кімнати, взяв гусака в прозорій обгортці, покружляв з ним трохи й засунув іграшку назад у торбу. «Не розриватиму пакування. Може, ще комусь подарую цього гарного гусака. І подарував. Таки того вечора, коли йшов із кафе з батьками додому і світився від щастя, бо гарно відсвяткував свої уродини. Біляка прийшли привітати два зайці та дві зайчихи, три білочки й оленятко, чотири їжаки та ведмедик, лисеня, вовченя і єнотик. Кожна тваринка щось йому принесла. Серед подарунків були і квіти, й горішки, і морква, й соснова гілка, і мед, і гриби сушені. Олень банку чорничного джему приніс. Єнот – два качани кукурудзи. Біляк був задоволений. В кафе малята їли каші, салати, фрукти, пили соки, мінеральну водичку. А ще танцювали, брали участь у різних конкурсах. Керувала розважальною програмою сова - пані Оката.
Коли Біляк із батьками повертався з кафе додому, то побачив на дорозі дику свиню. Вона йшла їм назустріч, несла міх на спині й голосно плакала.
- Чого ви, пані, плачете? – запитав зайчик.
Дика свиня зупинилась. Вона поклала мішок на землю й мовила:
- Ходила сьогодні на ринок. Хотіла продати картоплю й за отримані гроші купити синочку ласощі і м’яку іграшку. Та мені не вдалося задумане, ніхто не купив моєї картоплі. А синок мій у лікарні зараз, бо захворів на запалення легенів. Сказав, якщо я принесу йому гарну м’яку іграшку, то швидше одужає.
- Не плачте, пані свинко. Є у мене вдома така іграшка. Я вам її зараз винесу. Ти ж не проти, татку? – сказав, глянувши батьку в очі.
- Ні. Ти маєш право розпоряджатися дарунком Небес, як хочеш.
Виніс Біляк дикій свинці помаранчеву торбину. Заглянула вона в неї, а там і ласощі, й іграшка, та ще й така, якій її син обов’язково зрадіє.
- Дякую, тобі, зайчику! Будь здоровий завжди і щасливий.
- І ви будьте здорові, пані свинко, й синок хай ваш одужує. Бувайте!
- Бувай, дитино!
Пішов Біляк додому, в душі його радість стрибала сонячним зайчиком. Мама виклала зі сумки всі дарунки, які отримав її син у кафе, на стіл у кухні. Продукти харчування до холодильника запхала, квіти – до вази з водою. Помив лапки зайчик, попив чайку із чорничним джемом, сказав мамі й татові на добраніч та й пішов спати, втомився за день.
Вранці збудився, розсунув штори на вікні і знову торбу побачив, на цей раз жовту. «Цікаво, подумав, - що у ній?» Забрав торбу, розкрив її. У ній були кекси, альбом та фарби. Зрадів Біляк. Захотілося йому одразу щось намалювати. «Ні, ні! – наказав сам собі, - треба спершу прочитати записку». Взяв її до лапи, поніс мамі. Ненька прочитала написане. Там було ті самі слова, що й попереднього разу.
Віддав жовту торбу Біляк малій сороці, з якою познайомився біля джерела. З нього він воду в нутро втягав після того, як три кола лапами в лузі намотав. Сорока стояла в цей час недалечко й малювала дзьобом кущик малини на землі. Сподобався малюнок пташки зайчику. Спитав він у сороки:
- А чи не хотіла б ти фарбами малювати на папері?
- Так. Але батьки не куплять мені ні фарби, ні папір, їм ледве вистачає грошей на їжу й одяг.
- Я подарую тобі їх.
І подарував. Зраділа сорока. Зайчик – ще дужче, добре ж діло зробив!
Ще чотири рази отримував Біляк дарунки від Неба – зелену, синю, блакитну, фіолетову торбини знаходив за вікном, і всі чотири рази віддавав дарунки іншим – тим, які потребували саме того, що містилося в торбинах. Таким чином ощасливив ведмедика, мишку, білочку та лисеня. І дуже радів цьому.
Та якось сталося таке, на що родина Біляка ніяк не сподівалася. До лісу, де вона мала мешкання, забрело кілька людей. Спочатку вони просто ходили поміж дерев, шукали гриби й перегукувались час від часу один з одним, та потім зробили те, чого робити у лісі не можна – розвели неподалік від хати зайців вогнище. А коли на ньому підсмажили їжу, яку витягнули зі своїх торбин, і з’їли її, то добре не загасили довбешки, які горіли, й пішли собі. Невдовзі в лісі знявся вітер. Він видув із жаринок вогонь і поніс його на кущі та дерева. За якийсь час це побачив інший чоловік, який теж прийшов до лісу за грибами. Сам він не міг загасити пожежу, але мав біля себе телефон, тож задзвонив до пожежної служби. Пожежники швидко прибули до місця події. Вони приборкали вогонь, проте п’ять дерев, три кущі, а з ними й хата родини зайців встигли згоріти. Добре, що тварини не постраждали, зуміли втекти вчасно. І все ж зайці зажурилися.
- Чому саме на нас лихо звалилося? – сказала мама зайчиха.
- Нікому ж ми зла не робили, тихо-мирно жили, добро у світ несли!
- Що тепер будемо робити? - спитав Біляк у неньки. – Де житимемо?
- Де прийдеться, поки не зведемо новий дім. Добре, що зима вже скінчилася й не так холодно у лісі.
- Мамо, - викрикнув Біляк, - а в мене ідея з’явилася. Я вже не такий маленький, тож міг би ходити на велику лісову поляну і співати там біля кафе пісні. Мені б за це монетки кидали, а я б їх тобі віддавав. На будівництво нового дому потрібні ж гроші?
- Так. Потрібні!Гарна твоя ідея! – мовила ненька. - А я гриби можу збирати (скоро почнуть вони рости) і продавати їх на ринку.
- А я, - доєднався до бесіди тато, - сік із беріз можу брати – по літрі з одної, щоб не нашкодити деревам, і продавати його бажаючим. Мусимо тримати дух, рідні мої, й вірити, що біду подолаємо!
- Так! - мовили всі й обійнялися.
Як задумали зайці, так і зробили. Поки житла свого не мали, їх до себе в барліг ведмідь узяв – той, дитині якого, коли вона захворіла, Біляк дав фіолетову торбину з банкою малинового варення. Інші тварини лісу, коли дізналися про те, що у зайців дім згорів, теж запропонували їм свою допомогу. Хтось приніс щось із будматеріалів. Хтось допомагав зайцям працею – зводив житло. Мама з татом будівельників годували, купували їм їжу за гроші, які заробляв своїм співом на поляні Біляк. Частину коштів родина зібрала, торгуючи грибами та березовим соком. Купили за них стіл і лави до хати, яку (разом із піччю в ній) вдалося їм поставити за два тижні. На новосілля зайці закликали всіх сусідів і друзів, які допомагали їм. Тварини їли, пили за столом, співали, деякі навіть танцювали. А коли потомились, то порозходились. Лягли спати і зайці на лавах, бо ліжок ще не мали.
Вранці Біляк збудився швидше за всіх і до вікна побіг, якась сила заставила його це зробити. І що, як думаєте, він там побачив? Саме так! Торбу. На цей раз золотисту. Взяв її зайчик, розв’язав, а в ній гроші і, звісно, записка.
- Мамо, тату! – загорлав. - Швиденько вставайте й записку читайте!
- Яку записку, сину? – скочив із лави тато.
- Цю (показав), що в торбі була.
- Знову торбу тобі послало Небо?
- Так.
Мама зірвалась, взяла із лап сина записку, почала читати її. Там таке було написано: «Це остання торба, яку тобі, зайче, посилає Небо. Її вже нікому не віддавай. Ваша родина заслужила на Щастя. Грошей, які є в торбі, вистачить і на меблі до хати, і на одяг для всіх, і на предмети побуту й на інші потреби. А інші потреби матимете, у вашій родині народяться ще шестеро малят».
- Як це чудово! Я матиму братиків і сестричок! О, Небо, дякую тобі! – вигукнув Біляк.
- Уклінно всі дякуємо, - мовила неня, пустивши сльозу (зворушилась) та звівши лапки вгору.
- Так! – сказав тато.
- Хай добро і далі живе у ваших серцях! – пролепетали голуби, які невідь-звідки взялися й заглянули зі двору до вікна.
- Хай живе! - мовили всі. - В наших серцях і в серцях усіх мешканців та гостей лісу! Та що там лісу? Хай добро живе в серцях живих істот усього світу!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000802
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2023
Всі ми колись помремо́, де б і як не жили́,
Що б не надбали, не їли б і що б не пили́.
Голими в світ ми прийшли і такі ж підемо́.
Лишим крісла ті, з якими зрослися немов.
Душі зі світу цього заберемо лише.
В них – тільки справи, чуття і ніяких грошей.
Світлі – освітять народові й родові путь.
Темні – їм клин на шляху до вершини заб’ють.
Поки живі, добре зважуймо кожен свій крок.
Зводити не поспішаймо на правду курок,
І не малюймо з їх крові зорю на чолі.
Праця відрадна, любов – суть життя на землі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000718
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2023
Білка Рудька з їжаком Гострюком жили по сусідству. З малих літ вони товаришували, разом гриби, дички-яблука збирали, бігали, стрибали. Білка була ученицею 1 класу Лісової школи для гризунів, ходила також до Школи мистецтв, у якій лиска Мудрійка вчила звірят малювати. Гострюк відвідував дитсадок, він був на рік молодшим від білки.
Минав місяць грудень, який насипав, де тільки міг, сніг. Наближався Новий Рік. Рудька захотіла мамі й татові зробити до цього свята сюрприз. Довго думала над тим, чим їх здивувати, і придумала. Вирішила зліпити сніговика й розмалювати його фарбами. Цією ідеєю білка поділилася зі своїм другом їжаком.
- Я теж хотів би своїм батькам такий, як ти задумала, сюрприз зробити. Сніговика я ще, може, подолаю зліпити. Та не розмалюю його, не вмію, не вчився у Школі мистецтв.
- Не сумуй. Я тебе навчу малювати. Спершу ми обоє виліпимо снігових баб, а тоді будемо їх у кольорові візерунки вдягати. Почнемо з моєї. Я буду кольори називати, які братиму, ти їх будеш у своїй коробці фарб шукати і мені показувати. Я малюватиму, ти за мною підглядатимеш. Отак і навчишся. Згідний?
- Так!
Коли звірята виліпили сніговиків, Рудька почала свого розмальовувати. Гострюк біля білки стояв, за нею спостерігав, кольори фарб називав, які вона брала, спостерігав за тим, як білка тримає пензлик у лапці, як малює на тілі сніговика травичку, квіточки, метеликів над ними, як кладе мазки рівними штрихами згори донизу на відрі, яке сніговикові служить за шапку. Коли Рудька завершила свою роботу, їжачкові так добре стало, немовби сонечко його поцілувало в носик. Гострюк відчув ураз запах весни, хоч закінчувався перший місяць зими.
- Бачу, сподобався тобі мій художній задум і його втілення? – сказала Рудька, змірявши своїми очима друга.
- Дуже! – відповів Гострюк.
- Тоді ходімо розмальовувати твого сніговика.
- Ходімо!
В їжачка, коли він вперше підніс пензлик, вмочений у зелену фарбу, до нижньої кульки сніговика, від хвилювання затремтіла лапа. Подруга-білка помітила це. Вона сказала Гострюку:
- Не бійся! Я твердо вірю в те, що у тебе все вийде! Нумо до роботи, їжаче!
Гострюк заспокоївся і почав малювати травичку, потім квіти. Білка весь час підбадьорювала їжака, давала Гострюку поради, коли він її про це просив.
І Гострюк справився – намалював все те, що і білка. Тільки замість метеликів – боровичка зобразив. Рудька йому помогла його зафарбувати. Ввечері, напередодні Нового Року, звірята повели до сніговиків своїх батьків. Їм дуже сподобалися сюрпризи, які підготували для них їхні діти! Вночі довкола сніговиків члени обох родин кружляли, співали, Новий Рік вітали, щастя бажали – одне одному і всьому світу!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000163
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2023
Не знаю, чи колись
я припаду устами
до уст твоїх, потрусь
щокою до щоки.
Та далі я тебе
кохаю до безтями –
так вірно, щиро, мов
вовчиць своїх вовки.
Ти вітер, який дме
в лице мені і в спину,
у серці студить жар,
роздмухує вогонь.
Тебе не можу я
забути й на хвилину.
Йдеш з дум лише, як ніч
вливає сон до скронь.
А часом навпаки,
коли вже сплю в постелі,
ловлю твій голос я
і шурхіт підошов.
Радію, як встаю,
і скачу аж до стелі.
Усе ж бажала б я,
щоб ти у яв прийшов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999645
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2023
Оповідання
Жили були три дівчинки – три вірних подруженьки: одна біловолоса, друга – чорнокоса, а третя – руда, як абрикоса. Дружили дівчатка з малих літ. Одна кричала при зустрічі: «Привіт!» Друга казала: «Вітаю!» Третя промовляла: «Здоров’я бажаю!» Одну звали Оксана. Другу – Діана. А третю – Мар’яна. Оксана любила малювати. Діана – співати. А Мар’яна – книжки читати. Оксані її подруги на день народження кольорові олівці, фарби, альбоми й розмальовки дарували. Діані – мікрофон, книги з нотами і текстами пісень, шпильки до волосся, набори дитячі косметичні. А Мар’яні.. ну, звісно, що – книги. Оксана й Діана ходили на заняття до Школи мистецтв: одна там училася малювати, друга – співати й на гітарі грати. Обидві брали участь у різних конкурсах. Діану мама записала до літературної студії. В ній дівчинка під керівництвом учителя вивчала основи літературознавства. Слухала, читала також твори відомих письменників і сама пробувала щось складати: загадки, прислів’я, вірші, есе.
Усіх трьох подруг часто залучали до проведення класних і загальношкільних свят. Одна картини виставляла, друга співала, третя артистично чужі вірші читала чи щось зі свого написаного або у виставі якусь роль грала. Це їй вдавалося!
Багатьом дітям подобалось те, що Оксана, Діана та Мар’яна – дружні, що займаються тим, до чого мають покликання. Та були і такі, які заздрили дівчатам, називали їх вискочками. Деякі навіть насміхалися, як от Ліда, яка сказала якось Оксані, Діані та Мар’яні після того, як вони заявили, що після школи розвиватимуть свої творчі уміння й оберуть професії згідно поклику.
- Вважаєте себе крутими, супер талановитими? Приземліться! Таких, як ви тисячі. Ти, Оксано, далеко не Марія Примаченко чи Іван Марчук. Тобі, Діано, до рівня Квітки Цісик чи Соломії Крушельницької, як землі до неба. Та й ти, Мар’яно – не Леся Українка чи Ліна Костенко. На таку вершину, як вибрались названі мною особи, вам не зійти. Тому виберіть собі щось більш приземлене – професію, яка точно даватиме прибуток. Моя мама, наприклад, вважаю, правильний вибір у свій час зробила – стала власницею продуктової крамнички. Так, на початках мусила добре собою потовкти, зате тепер у неї грошей – кури не клюють. Як вийду зі школи й повчуся 2 роки в училищі, то теж свій магазин відкрию. Продаватиму те, що буде користуватися попитом у людей.
- І моя мама, зробила висновок, обрала потрібну професію, - мовила Галя, Лідина подруга. - Вона – манікюрниця. Має стабільний дохід. До неї люди в чергу записуються. І я буду, як мама.
- А моя, ви знаєте, - вчителька математики, - додала Юля. – Я теж хочу йти стежкою вчительства – тільки вчити дітей не математики, а англійської мови. Так, з дітьми працювати непросто, ще й наш час, але хто хоче, може знайти з ними спільну мову. Є ще у професії вчителя і такі плюси як робота до обіду, репетиторство.
- Та, будь ласка, вибирайте собі, дівчата, професії, які хочете. Це ваше право. А наше – вибирати те, що ми хочемо, - відповіла Ліді, Галі та Юлі Оксана.
- Саме так, - потвердила Діана.
- Згідна зі своїми подругами, - сказала Мар’яна.
Минуло 20 років. Ліда, Галя, Юля, Оксана, Діана та Мар’яна прибули до рідної школи на зустріч однокласників, яку організувала їхня класна керівниця Уляна Романівна. Вона запропонувала кожному своєму колишньому учню розповісти коротко про себе. Юля разом зі своїм чоловіком відкрила невеличке, та затишне кафе в районному місті, Галя – орендувала кімнату для салону краси, Юля стала вчителькою англійської. Оксана поїхала до столиці, вийшла заміж за киянина, з яким разом навчалася в Арт академії сучасного мистецтва ім. Сальвадора Далі, залишилася жити в Києві. Працювала у видавництві, малювала картини на виставки та продаж. Здобула нагороди, премії. Діана стала солісткою Львівського оперного театру ім. Соломії Крушельницької. Разом із трупою акторів театру їздила на виступи в різні країни. Вона, як і Оксана була відзначена різними нагородами. Мар’яна закінчила Львівський фаховий коледж культури мистецтв, у якому вивчала бібліотечну справу. Вона стала директоркою однієї із львівських бібліотек. За остання десять років видала два романи і три збірки віршів на різні теми. За свою творчість так, як і її подруги, отримала нагороди: за роман – міжнародну премію, за збірку патріотичних віршів – літературну премію від Львівської облради. Ліда, Галя та Юля опустили голови, коли почули від своїх однокласниць таку інформацію. По звершенні виступів вони підійшли до трьох дівчат-подруженьок і вибачились перед ними.
- Віра може багато, - сказала Оксана. – Ми вірили в себе.
- Праця може багато, - мовила Діана. – Ми багато працювали, здобували знання, вдосконалювали свої вміння.
- Душа може багато, - додала Мар’яна. – Ми йшли за її покликом, з радістю й любов’ю займались тим, чим займались.
- Шана вам, - з повагою вклонилася дівчатам Ліда. Галя та Юля зробили те саме.
- Вчителько! Друзі! У мене виникла ідея! Я б хотіла десь через місяць на вихідних організувати виставку своїх картин у рідному місті! – мовила Оксана, коли після спільного обіду у міському кафе прощалася з однокласниками і класною керівницею.
- Похвально! – сказала Уляна Романівна. – Організовуй! Я чим зможу, допоможу.
- Думаю, я б у цей час могла привезти двох-трьох артистів зі свого оперного, і ми б заспівали на сцені місцевого ПК, - підхопила хвилю, яку випустила Оксана, Діана.
- Чудово! – вигукнула класна керівниця.
- Тоді мені потрібно буде провести літературну зустріч, і бажано у бібліотеці ПК. Прийдете, на наші заходи, дорогі однокласники? - спитала Мар’яна.
- Так, звісно! – закричали й заплескали всі у долоні.
- Тоді за мною обід! – сказала Ліда.
- Ми допоможемо тобі його організувати, - підхопили інші.
Однокласники обійняли свою вчительку, пообнімали одне одного і розійшлися.
За місяць все, що запланували, зробили.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999027
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2023
Вкриває своїм чорним шалем плечі
Мені, йдучи назустріч, хлопець вечір,
Вливає тишу в простір, п'ю наживо,
Так затишно стає мені, так мило.
Я дякую за все життю і Богу,
Освітлюю майбутньому дорогу
Свічею дум, прожектором любові.
Стають до танцю враз листки кленові.
Пташа на сцену вуличну виходить,
Завзято славень краєві виводить.
В ньому про те, що волю він здобуде.
Я слухаю і вірю, так і буде!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998699
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2023
Казка
Якось мати-рись забрала своє дитя з дитсадка й повела його додому. Рисеня, як це часто з ним бувало, дорогою вередувало не хотіло триматися неньки, то зупинялося, то відскакувало вліво чи вправо, то за кущиком ховалось, то на гілку вистрибувало і реготало.
- Не роби так, - просила мама-рись, - бо можеш загубитись чи попасти в якусь халепу.
- Нічого зі мною не станеться, - казало рисеня.
Але цього дня сталося. Рисеня відстало від мами. Побігло вперед – не знайшло неньки. Вліво звернуло – нема. Вправо скочило – те саме. Почало маля кричати: «Мамо! Де ти?» Але мама не відізвалась. Побачило рисеня, що забрело в незнайоме йому місце, сіло на пеньок і заплакало. Аж тут кабан підійшов.
- Чого плачеш ? – спитав.
- Маму загубив.
- Навіщо тобі мама? Ти великий вже. Іди он тієї стежкою (показав) до ріки. Там корабель стоїть, звірят збирає, до краю щастя відправляє.
- Точно?
- Так. Можу тебе навіть до берега, де стоїть корабель, провести.
- А ти чому не сідаєш на нього?
- Бо я і так щасливий. Сам живу, сам їжу собі здобуваю і не плачу ніколи.
Пішло рисеня за кабаном. «А, була, не була, спробую іншого життя. Набрид мені вже той дитсадок, поперек горла стоять і дисципліна й заняття в ньому. То малюй, то ліпи, то слухай віршики, а я хочу стрибати, бігати. Не дозволяють у групі! Спробую щось нове», - подумав собі. Коли рисеня з кабаном підійшли до ріки, то попрощалися. Кабан вернувся до свого дому. А рисеня попрямувало до корабля, який був пришвартований до берега. Лось, який стояв на палубі, в рупор кричав: «Закінчується посадка на рейс «Край щастя». Лишилось вільним ще одне місце. Поспішайте! Через 10 хвилин вирушаємо». Рисеня, не довго думаючи, підбігло до корабля й каже:
- А мене візьмете до краю Щастя, пане лосю?
- Так. Одне місце ще не зайняте. Заходь швидко.
Рисеня піднялося на палубу.
- Твоя каюта на другому поверсі під номером 90, - мовив лось.
- Не знайду її сам, не знаю цифр, у школі ще не вчився.
- Тоді заведу тебе..
- Дякую.
Лось повів рисеня на другий поверх, показав йому його кімнату і сказав:
- Ось тут будеш спати. Телевізор вмієш вмикати?
- Так.
- То дивитимешся, коли захочеш, а їстимеш у їдальні, на 1 поверсі. Як тричі продзвенить дзвінок в коридорі, спустишся вниз, зайдеш до великої зали. Туди багато прямуватиме звірів. Побачиш. А як чогось не знатимеш, спитаєш у чергового вовка. Він сидітиме цілодобово за столом біля сходів.
- Гаразд. Дякую вам, пане.
Лось пішов. Рисько помив лапи в умивальнику, ввімкнув телевізор і ліг на ліжко, стомився від довгої ходьби. Лежав собі, як король, дивився мультик про зайця та вовка й незчувся, як задрімав. Збудив його дзвінок, що нісся з коридору. Скочив на ноги рисик, побіг донизу. А там уже, біля дверей їдальні, черга вишикувалась, звірі на обід прийшли. Та їжі вистачило всім. Наїлося досита і рисеня. Вернулося воно до кімнати, знову лягло на ліжко, телевізор почало дивитися. Знайшло передачу про життя рисей. Згадало відразу маму, татка сумно йому зробилося. Як він тепер без них буде? До кого притулиться? Хто йому казку на ніч прочитає про рисенят? Та з іншого боку йому не так уже й зле. Є де спати, є що їсти. Правда, невідомо, як там на місці приземлення, в країні щастя житиметься. Мало б житися щасливо. Їхав корабель річкою дві доби. Рисик їв, спав, телевізор дивився, час від часу палубою ходив (коли дозволяли), в ілюмінатор поглядав. Познайомився він на палубі з ведмедиком, який від мами втік, бо вона сварила його за те, що зі школи втікав, учитися не хотів. Разом гуляли, разом до їдальні ходили, за один стіл сідали, говорили, їжу споживали.
Коли корабель дістався до берега краю Щастя й пасажирам сказали, щоб вони виходили й сідали в автобуси, які на них чекають, рисеня з ведмедиком попрямували до одного автобуса й сіли поруч.
Привезли звірят, які їхали кораблем, до зоопарку, який так і називався «Край щастя». На прохання рисика й ведмедика їх помістили у сусідні вольєри. Годували в зоопарку звірят добре. Але волі вони не мали. В одній кімнаті весь час перебували. Лосі їх годували. По-своєму говорити заставляли. Слова вітання, прощання, подяки вони мусіли знати на мові лосів. Часто вдень і люди до їхніх жител наближались, стояли, витріщалися то на рисеня, то та ведмежа. Не дуже це приємно було звірятам, але терпіли. Кривди ж їм не завдавали. Місяць отак жили ведмідь із рисеням, а потім сум в їхні серця пробрався, почали тужити обоє за рідним краєм, за своїми батьками, за друзями.
- Хочу додому, - мовило рисеня ведмедику. – До мами, тата, до сестрички, до дитсадка.
- І я хочу до рідних. Я навіть у школі згідний сидіти всі уроки, тільки б назад повернутися.
Пройшов ще місяць. Рисеня ще дужче почало сумувати. Плакало щодня, стогнало. Побачив це наглядач лось, мовив:
- Що з тобою, рисику?
- Додому хочу.
- Тут ведмідь заревів, сльози пустив.
- - А з тобою що?
- Теж хочу додому.
- А чого ж ви сідали на корабель? Вас ніхто не змушував плисти до краю Щастя.
- Ніхто, – промовили обидва одночасно.
- Чого ж лишили рідний край?
- Дурним був, - мовив ведмідь. - Не хотів учитися, батьків слухати.
- І я не подумав про те, що родина і рідний край важливіші за безкоштовну їжу.
- Є вихід! Якщо знайдете тих тварин, які згодяться жити у ваших вольєрах, то вас відпустять. Ба навіть більше – відвезуть додому кораблем. У вас є тиждень часу.
Розповіли друзі пташці, яка до них прилітала і їх своїм співом розвеселяла за те, що вони підгодовували її, про свою проблему.
- Не хвилюйтесь! – мовила вона. – Я знайду тих, хто з охотою займе ваші вольєри.
І знайшла – єнотика з переламаною ніжкою і оленя, яке втратило батьків – їх убили злі мисливці. Погодились вони йти до зоопарку. Показала пташка їм, куди треба йти. Вона летіла, зупиняючись що двадцять метрів, щоб оленя, яке йшло за нею, не відстало. Ну, а єнот то на трьох лапах скакав за ними, то сідав оленяті на спину. Так і добралися.
Нових тварин у краю Щастя прийняли радо: полікували, нагодували, до вольєрів завели. А рисеня й ведмежа відвезли кораблем до їхнього краю. Коли обох звірят висадили на березі рідної землі, то одного з них – ведмедика, відвезли автобусом до школи, а другого – рисика, до дитсадка. Прибулих радо зустріли і дорослі, і малята. Вихователька задзвонила мамі рисеняти, а вчителька – мамі ведмежати. Вони повідомили їм про те, що їхні діти знайшлися. Неньки обох діток миттю прибули до освітніх установ і забрали звідти своїх синів додому. Як же раділи всі в той день – і діти, які побували у краю Щастя, але відчули в ньому присмак гіркоти, і їхні батьки, які не одну ніч проплакали через те, що їхні малята пропали ,і вихователі садка, до якого рисеня ходило, і вчителі школи, в якій ведмедик учився.
З того часу Дзен (так його звали рисика) більше не вередував, батьків слухав, і Бін (так звали ведмедика) чемним став, зі школи не втікав, знання здобував. Та й іншим дітям Дзен та Бін наказували любити рідний край, слухати батьків і сумлінно виконувати свої обов’язки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998642
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2023
Ще осінь не сховала фарби.
Малює інколи де-де.
Їй до вподоби жовті барви,
З ними іде у па-де-де –
У лісі, у дворі, у парку.
Осені айстра каже: «Стій!
А вітер сів на сиву хмарку
І чеше коси їй густі.
Від млості хмарка в небі плаче.
П’є сльози щастя айстра й ніч.
По жовтім листі вітер скаче –
Воно втікає навсібіч.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998438
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2023
Казка
У мами Оксани й тата Ростислава була донечка Галинка. Мала вона шість років і ходила до дитячого садка. У вільний від занять час Галинка любила бавитися ляльками і малювати їх – з різними зачісками, в різному одязі. А ще їй дуже подобалося, коли вона була вдома, вдягати різні матусині наряди, взувати туфлі неньки чи босоніжки на підборах і, стоячи перед дзеркалом, співати пісеньки, які зазвичай слухала її мама з мобільного телефону, коли поралася на кухні чи прибирала в кімнатах. .
- Ти, мабуть, будеш манекенницею або дизайнеркою одягу, - сказала якось Галинці якось, коли зайшла до кімнати доні й застала її у своїй новій курточці.
- А що таке манекенниця? – спитала доня.
- Жінка, яка демонструє модельний одяг.
- А дизайнерка?
- Особа, яка створює нові моделі одягу.
- Хотіла б я бути дизайнеркою.
- То будь. Малюй спочатку одяг для ляльки на папері, потім на тканині, вирізай деталі і зшивай їх
- Гаразд. А ти покажеш мені, як це робити?
- Покажу.
І мама показала доні, як слід мірку з ляльки зняти, як викрійку на тканині намалювати, як ножиці в руці тримати, як ними різати тканину і зшивати. Коли дівчинка під керівництвом мами цього всього навчилась, то почала шити своїй ляльці Магді різне вбраннячко. Але не весь свій вільний час тратила на це, дивилась також мультики. Особливо їй подобалися ті, в яких була задіяна Баба Яга. Дівчинку тішило, коли хтось перешкоджав Бабі Язі зробити поганий вчинок.
Якось в суботу Галинка взяла свою ляльку і вийшла з нею у двір. На дитмайданчику нікого з дітей у цей час не було. Дівчинка поклала ляльку на лавку, зайшла в пісочницю і почала, присівши, ліпити для своєї Магди ліжко, стіл, крісло. Коли виліпила задумане і стала на весь зріст, то побачила, що біля лавки, на якій вона ляльку лишила, якась зморшкувата бабця у старій куртці й облізлій хустині стоїть, на паличку опирається і на її Магду дивиться. Підбігла дівчинка до бабці, спитала її:
- Ти хто? Баба Яга?
Старенька кілька секунд думала над тим, що має відповісти, а потім сказала:
- Так. А ти хто?
- Галинка.
- Це твоя лялька? – спитала бабця.
- Моя.
- Гарна! Ось я зараз тебе з’їм, а твою ляльку заберу собі.
Дівчинка налякалася, та потім опанувала себе й мовила:
- Не їж мене, Бабо Яго, бо моя мама буде плакати. І тато теж. Він зараз на війні, захищає Україну від ворогів.
- Правду кажеш?
- Так.
- А я – ні! Бо я не Баба Яга, а просто баба, бабуся, тобто. Приїхала у ваше місто, бо моє вороги розбомбили (скривилася, сльозу пустила). Он у тому домі (показала) я кімнату зі своїм дідом-інвалідом винаймаю.
Хочеш цукерку? – усміхнулася мило, аж зморшки розгладились.
- Ні. Хочу додому.
- То бери ляльку та йди. І сама більше не грайся на майданчику, бо різні по дворі різні ходять – і добрі, і злі.
- Галинко! – закричала мама з вікна. – Ходи додому!
- Іду, мамцю! – відповіла, а бабці кинула:
- Бувайте! Хай вам щастить!
- І тобі, дитино, хай щастить. Бувай!
Мамі Оксані дівчинка, коли прийшла додому, не розповіла про свою розмову з бабцею. Боялася, що неня буде сварити її за те, що вона підійшла до незнайомки й говорила з нею. Мама забороняла їй це робити.
Минув місць. Галина забула вже про бабусю, якої налякалась. Бавилась на майданчику з подругою Аліною. Обидві винесли надвір свої ляльки. Галинка ще й коробку з одягом для своєї Магди прихопила. Демонструвала його – одягала ляльку і водила лавкою. Аліна хвалила подругу. Плескала в долоні.
- Сама шила одяг для Магди?
- Так. Мама навчила мене різати тканину і зшивати її.
- Це чудово. Постережи мою ляльку, - сказала Аліна. - Я збігаю додому, схожу в туалет і повернуся.
- Гаразд.
Аліна побігла, а Галинка сіла на лаву й ляльок біля себе примостила. Не встигло й хвилини пройти, як до неї жінка підійшла – молода, красива, в стильному одязі, в модельному взутті. Усміхнулася вона та й каже:
- Привіт, дівчинко!
- Привіт, - відповіла Галинка.
- О, бачу, в тебе в коробці лежить різний одяг для ляльки. Хто тобі його шив?
- Сама шила. Мама навчила.
- Молодець! А я – професійна дизайнерка.
- Це цікаво! І для кого ви одяг шиєте?
- Для красивих модельок, для багатих людей.
- Я теж, коли виросту, хочу стати дизайнеркою.
- Чудово! Поки мала, час не дармуй, тренуйся. Можу тобі, як хочеш, дати клаптики різних тканин, вони лежать в ящику, в моєму автомобілі?
- Хочу.
- Тоді ходімо зі мною. Автівка поблизу будинку стоїть.
Галинка на мить завагалась: йти їй чи не йти з незнайомкою до автомобіля? А потім подумала: «Чого боятися? Жінка молода, гарно і модно вдягнена. На дизайнерку одягу схожа, не на бабу Ягу». Та й пішла за нею. Тільки незнайомка відчинила дверцята машини, як вибігла з під’їзду Аліна.
- Ти куди з ляльками, Галю?
- Тканину візьму від тітки і зараз повернуся на майданчик.
- Ти знаєш ту тітку?
- Ми щойно познайомились.
- Сідай швидше, дівчинко, до автівки, я поспішаю. Вибереш собі клаптики з коробки і підеш до подруги.
- Не лізь до чужої машини! – крикнула Аліна.
Галина відскочила від дверей. Вона враз згадала слова мами про те, що з незнайомцями не можна заводити розмови, а, тим паче, йти з ними кудись.
- Я передумала, - мовила Галинка дизайнерці. – Не сідатиму до вашої автівки, не братиму тканину.
Нахмурила жінка брови й умить перетворилася на справжню бабу Ягу. Обличчя її почорніло (мабуть, від злості), на чолі й під очима з’явилися зморшки. Волосся зробилося сивим, рідким. На місці верхнього рідка білих рівних зубів з’явилися два великих клики, а нижній просто пропав. Сіла в автівку Баба Яга, гримнула дверима, прошипіла сердито: «От поганючі діти!» А тоді завела мотор, хижо усміхнулась і поїхала. Більше її ні Галинка, ні Аліна не бачили.
Й не заводили більше дівчатка розмов із незнайомцями, й, тим паче, не йшли з ними нікуди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998333
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2023
Ну, як тебе я можу не кохати?
У тобі ж джерело живильне б’є!
Ти сієш слово і умієш жати,
Подати те, що надважливим є.
Країну ту, в якій ти народився,
Не тільки словом любиш, а й трудом –
Стіною з цегли не відгородився,
Від її ран, болячок і судом.
Усе, що можеш, робиш ти, козаче,
Щоб край наш не загнувся від ракет.
І моє серце, мов шалене, скаче,
Коли я бачу поступ твій і злет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998192
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2023
Жив собі пес – на вулиці, не в домі. Не мав господаря він власного ніколи. Ріс надворі з народження, блудив, стежками, тротуарами ходив. Їжу просив, а, часом, і здобував. Було, і крихти у зубах не мав за увесь день. Тоді він скавулів, на місяць вив, задерши вгору ніс. Отак і ріс. А як дорослим став, впустив у душу злість. Людям не вірив, гавкав на них, бо гнали і били, і не раз, його. Він нападав на тих, що щось смачне наминали, а йому, псу, не давали. Гарчав він та таких і зуби виставляв. А деяких пес навіть покусав – отих, що містом собі ввечері гуляли, сміх на бруківки щедро клали, його ж, голодного, не помічали, проминали.
До влади стали тоді людоньки дзвонити і попросили пса убити. Кішка бездомна вчула цю новину, псу розповіла, бо його вона жаліла.
І розпочалися у місті лови. Пес дременув до річки, у воді, поблизу берега під кущиком сховався. Живим зостався. Але захворів. Бо вітер дужий налетів на місто, коли пес вийшов із водойми. Пускав, мов воїн кулі із обойми, по ньому холод. Пес почав трястися і проклинати час, коли вродився. «Всіх, кого стріну зараз, покусаю! І хай тоді вбивають!» - закричав.
Та тут до пса голубка підлетіла, псові на спину сіла, крильми своїми її вкрила, заговорила:
- Не бійся, я тебе зігрію. Це я умію.
І хлібця, який в дзьобику тримала, псові під ніс поклала. Щось тепле у душі собаки народилось. З’їв хлібчик він, і слізки дружно покотились з його очей – темніших від ночей.
- Що це я, злий собака, кою? Давно такого не було зі мною!
- До твого серця проситься добро. Чуєш? Впусти його! Геть викинь злість! – сказала птаха і злетіла ввись.
Закліпав пес очима та не ліг, хоч хворим був, знесиленим, побіг до міста іншого. Там поселився. Не гавкав ні на кого вже, не злився. Дали поїси – дякував за це. Двір собі вибрав – гарний, як яйце, яке кладуть у кошик на ковбаску, щоби святити в церквиці на Пасху.
Із дітворою бігав у дворі. Співав собачі радісні пісні. Свої його любили, годували. Чужі, злі люди двір, де жив він, оминали. Мабуть, щось знали про його минуле або боялись пса – дужим був, великим, хоч вже й не диким. Буду псові люди збили – під сходами вхідними примостили. Жив у дворі він, як король! Добро в душі плекав і голубам привіти посилав.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998079
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2023