Сторінки (36/3577): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Присвячено Мацієвському Олександру, воїну ЗСУ
Взяли в облогу сніжні хмари парки,
ЗСУ воїна - рашистські поторочі.
Не спішачи, він допалив цигарку,
Зневагою облив ворожі очі.
Промовив твердо: «Слава Україні!»
Бо вірив, край калини жити буде!
І що з того, що кулі в карабіні
Нападників були? Прошили груди.
До честі ж не наблизилася зброя.
Не підкорити їй її вершини.
Навіки впишем ми ім’я героя
В історію своєї Батьківщини.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976120
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2023
КАЗКА
Довго в жінки Сонцесяйної та чоловіка Блакитноокого не було дітей. Що тільки вони не робили, до кого тільки не звертались за допомогою – до лікарів, знахарів, мудреців, ніхто не міг допомогти вирішити їхню проблему.
Якось Блакитноокий ішов лісом і побачив, як до малої пташки, яка на землі лежала, крильцями махала, але злетіти не могла, підбирається лисиця. Шкода чоловікові стало маляти, крикнув він рудохвостій: «Геть утікай! Пташа не чіпай! Бо як я тебе зловлю, палицею поб’ю!» Злякалася лисиця. Втекла. Коли Блакитноокий наблизився до пташеняти, то помітив, що в нього лапка поранена. Витягнув чоловік з наплічника настоянку, яку його дружина сама робила з лікувальних трав, і яку він завжди зі собою брав, коли у мандри вирушав, та й помастив нею рану пташці тричі. Запищало вороненя (а це було саме воно), та за мить стихло, біль вийшов з його тіла. Почало з довірою дивитися на чоловіка, який його полікував. «Хочеш до гнізда?» - спитав Блакитноокий у вороненяти. «Так», - кліпнуло очима. Тільки чоловік ногу підняв, щоб на дерево лізти й пташку в гніздо покласти, як прилетів батько пташки – Ворон. «Геть звідсіля! Бо заклюю!» - мовив і почав грізно крильми махати, Блакитноокого лякати, думав, що він має лихі наміри щодо його дітей у гнізді. Та тут маля Ворона, яке в глибокій кишені куртки Блакитноокого лежало, запищало: «Не чіпай цього чоловіка, батьку! Він мій рятівник!» Сів тато пташеняти на гілку, заспокоївся . Витягнув тоді чоловік вороненя, поклав на траву, мовив: «Забирай своє дитя. Не нашкодити хотів йому, а допомогти». «Це правда, татку, цей чоловік від мене лисицю відігнав і рану мені полікував», - сказав. «Тоді вибач мене, людино, дякую тобі за твоє добре серце!» «Та що там? Як Бог мені своїх дітей не дав, то хоч чужим допоможу. «Не маєш, кажеш, дітей? А скільки ти у шлюбі з дружиною прожив?» «Дванадцять років». «Ніхто не зміг вирішити вашу проблему?» «Ні» «Гм… Маю я одного друга, який багато що може. Можу тебе з ним познайомити. Але він не тварина і не людина». «А хто ж тоді?» «Робот ДОБРЯК-123! Я з ним тиждень як товаришую». «Він щось для тебе зробив?» «Ні. Я нічого в нього не просив. Не було потреби. Ми з ним просто ходимо по лісі або літаємо над полями, розмовляємо. Я йому розповідаю про світ тварин, людей, рослин, а він мені про світ роботів. Йому цікаво слухати мене, мені – його. Так ось, позавчора він сказав, що не існує проблеми, яку не можна вирішити. Я можу тебе з ним познайомити, якщо хочеш. Сьогодні, до речі, ми з ним маємо зустрітися біля мосту, що з’єднує береги річки Лісової. ДОБРЯК-123 обіцяв стати корабликом і покатати мене на собі річкою». «А о котрій годині ви домовились зустрітись?» «О 16:00, після того, як дітей своїх нагодую, спати вкладу, посуд помию. Підходь, чоловіче, до мосту в цей час. Вірю, він зможе допомогти тобі». «Гаразд».
Блакитноокий підійшов до мосту о 16:00. Ворон і Добряк-123 уже стояли на ньому, вони розмовляли, красувались довколишніми краєвидами. «Добридень вам, шановне товариство!» - мовив чоловік. «Добридень!» - відповів робот. «О, ви вмієте говорити людською мовою?» «Так. І вже знаю про вашу проблему. Ворон встиг розповіси мені про неї». «Що скажете?» «Є в мене одна ідея». «Яка?» «Можу зателефонувати керівнику центру народження роботів і попросити його, щоб наказав своїм працівникам скласти такого робота, який би зовнішнім виглядом нагадував людину, міг збільшуватися в розмірах (по-вашому – рости) і був схожий або на вас, або на вашу дружину». «Цікава ідея. Хотів би я, щоб вона стала дійсністю». «Тоді скажу вам, що для цього потрібно: світлини – ваша та жінчина, й листок, на якому мають бути написані ті якості, якими має володіти ваша дитина. Вас я можу і сам сфотографувати. А жінку – ні, бо її з нами немає, ну, і згода її ще потрібна буде письмова і ваша, письмова, до речі теж». «Гаразд. Піду додому. Поговорю з дружиною. Якщо вона буде не проти дитини-робота, вишлю вам її світлину, дві заяви і напишу, якою ми хочемо бачити свою майбутню дитину. Дасте номер свого телефону?» «Звісно. Записуйте». Добряк-123 продиктував номер, чоловік його записав. Тоді всі троє покинули міст. Робот заліз у воду, натиснув на якусь кнопочку на животі і перетворився на кораблик. Ворон залетів у нього, і вони поплили річкою. Блакитноокий їм помахав рукою і пішов додому.
Коли розповів жінці про свою зустріч із Добряком-123, вона спочатку не повірила йому. Та коли чоловік запевнив її в тому, що не жартує, зраділа. Сіли вони вдвох за стіл і записали те, що б хотіли бачити у своїй дитині. Вирішили, що у них має бути син і склали таку програму якостей для нього: добрий, мудрий, веселий, сильний, мужній, справедливий, успішний, такий, що крізь стіну, крізь землю пройде, якщо треба буде, послужить родині та рідному краю. Тоді сфотографував жінку на телефон і задзвонив Добряку-123. Сказав йому, що дружина погоджується на те, щоб мати дитину-робота – сина. Чоловік вислав заяву свою з підписом та жінчину разом зі світлиною на ту адресу, яку продиктував йому робот. Той написав Блакитноокому: «Через три місяці матимете сина і програму, в якій буде написано, як з ним поводитись. До мене більше не телефонуй. Цей номер через три хвилини буде не дійсний. Триматимемо зв'язок тепер через Ворона». «Зрозумів. Дякую», - мовив чоловік і їхня розмова завершилась.
Три місяці Блакитноокий і Сонцесяйна були в тривозі та очікуванні. А як цей час минув, у шибку вікна дому Блакитноокого зраночку постукав Ворон. Коли чоловік підійшов до нього, чорноперий сказав йому: «Під’їжджай автівкою під ліс близько того мосту, де ми з тобою говорили, о 12:00, дитина твоя вже народилася, тобто, син-робот для тебе складений, забереш його». «Гаразд, - відповів. - Дякую». Під’їхав Блакитноокий з дружиною в назначене місце в назначений час. Робот з Вороном уже чекали їх. Дав чоловік букет квітів роботу, птаху пакет із їжею, а Добряк-123 Блакитноокому книжечку з інструкцією вручив, а його дружині поклав на руки сина – такого, що ще й ходити ще не міг. Але він почав, не харчуючись, не п’ючи, рости у них просто на очах. За три години, які Блакитноокий, Сонцесяйна, ворон, робот провели на узліссі біля річки з роботеням разом, він навчився ходити, говорити і робити все, що має робити людина, і виріс до розмірів майже вісімнадцятирічного юнака. Ярослав, так назвали його батьки, дуже швидко звик до людей – своїх мами і тати, а вони – до нього. Робот мав паспорт і документи про те, що його батьки загинули в автокатастрофі (про це постарався Добряк-123). Блакитноокий та Сонцесяйна повинні були всиновити Ярослава, що вони і зробили по приїзді додому. Невдовзі їхній син відсвяткував своє вісімнадцятиріччя і влаштувався на роботу. Почав працювати в одній із айтішних компаній – он-лайн. Праця його була успішною, за рік часу Ярослав заробив стільки, що його батьки змогли купити собі невеликий, але красивий будиночок біля моря, двокімнатну квартиру в новому районі столиці та круту автівку. Блакитноокий та Сонцесяйна не могли натішитися сином. Окрім того, що Ярослав значно покращив їхнє матеріальне становище, він був з ними ще й дуже люб’язним, плюс – їсти – не їв, пити – не пив, не смітив, тільки електроенергію тихенько тягнув уночі, під заряджався, тобто. Прийшло літо, батьки взяли відпустки – щорічні і за свій рахунок на кілька днів, і поїхали зі своїм сином на море. Поки вони купалися, засмагали, алеями міста гуляли, піцею в піцерії смакували , син он-лайн працював, гроші їм заробляв, людям допомагав – різні програми складав, їх коригував. Натішились батьки вдосталь морем соленим, сонцем гарячим, а тоді подалися зі сином до столиці. Там Блакитноокий та Сонцесяйна до музеїв, театрів ходили, на виставки мистецькі, до парків, на фестиваль пісні під відкритим небом навіть пішли і сина туди зі собою потягли, танцював під музику так, що всі, хто це бачив, йому аплодували.
А коли родина повернулася додому – з барвним, пахучим букетом вражень, зі силою в тілі, світлом в душі, в країні, де вона проживала, щастя своє гаптувала, війна вогненну пащу відкрила, кров’ю, де йшла, землю вкрила. Зажурилися батьки Ярослава, у вільний від роботи час безперестанку слухали новини, молилися і плакали, коли чули, що на фронті захисники їхнього краю гинули, а в містах – цивільне населення. Вороги ж, як примари, сунули безперервними колонами – зі сходу, з півночі та півдня, стріляли, з чого тільки мали. Воїни краю стояли, як титани, відбивали атаки, як тільки могли, але сили ворогів і захисників були нерівними. Тому нападникам вдалося прорватися на деяких напрямках. І де вони ступили, там біди наробили. Над людьми збиткувалися, грабували їх, ламали, вбивали.
Блакитноокий, Сонцесяйна та Ярослав жили не там, де велися активні військові дії, тобто, не на півдні, півночі та сході, а на заході країни, в невеликому, красивому, тихому містечку – з парком та лісом, з озерцем та річечкою. Але й до них долітали звуки війни – лунали час від часу Повітряні тривоги, пролітали ворожі літаки та ракети. «Не віддамо їм своєї землі!» - мовив батько сімейства і пішов на війну – захищати Вітчизну. Сонцесяйна не хотіла, щоб він ішов, але не могла втримати чоловіка та й, зрозуміла, не має права не пускати його.
Блакитноокий чесно боровся, виконував усі покладені на нього завдання, боронив села та міста та через пів року загинув, підірвався на ворожій міні, коли ішов у розвідку. Ярослав хоч і не мав людської душі, плакав за батьком (вперше відколи народився) та і мами йому було шкода, журилася вона дуже через смерть чоловіка. Як батька поховали, син-робот за день виріс на два роки і вирішив, що все, що тільки буде в його силах, зробить для країни, в якій йому випало жити. І дотримав свого слова. За місяць часу розробив моделі роботів-воїнів, накреслив для них деталі, написав програми - такі, щоб вони могли воювати. Запропонував міністерству оборони свої ноу-хау. Зацікавились там його роботами. Погодились їх виготовляти. Призначили Ярослава керуючим у цій справі. Через три місяці завод видав сотню роботів-воїнів. За цей час Ярослав вивчив, як стріляє різна зброя, тактику боїв і сказав міністру оборони: «Я хочу сам вести своїх роботів у бій». «Ні, ти в нас цінний працівник. А як щось непоправне з тобою станеться під час бою?» «Буду продумувати кожен свій крок, діяти строго за програмою. А якщо все ж станеться зі мною щось зле, мене зможе замінити пан Луговий, я встиг навчити вже його всім основним премудростям». «Поговорю із Головнокомандувачем щодо цього, як, коли і де краще використати бригаду роботів на чолі з тобою», - сказав міністр оборони.
І поговорив. І дав добро Головнокомандувач на те, щоб роботи воювали. І поїхали вони на фронт. Воювали обережно, майстерно, ефективно. Вміли вони ходити, літати, плавати і навіть крізь землю провалюватися. Вміли стріляти з різної зброї. Знищили силу-силенну ворогів, розбили силу-силенну їхньої військової техніки, і ніхто з них, роботів, не загинув. Почав президент ворожої країни говорити з лідерами різних держав про те, що хоче мирну угоду підписати з воюючою країною. Злякався дуже роботів. Казав: «Якщо роботів наші сусіди на частини розберуть і ці частини розплавлять, тоді ми перестанемо воювати». Але ніхто не вірив в те, що президент країни-агресорки дотримає слова. Бо його справи більшу мали вагу, ніж слова. Тож роботи продовжували своїй країні служити і доти воювали, поки всіх ворогів з краю, де на світ народились, не прогнали. А як прогнали, Ярослав до бункера, в якому ховався президент країни-нападниці, підібрався. Крізь землю ліз, під фундамент бункера мін наклав, у ті міни програму заклав, щоб вибухнули тоді, коли він буде на безпечній відстані. Про те, що бункер із президентом країни-нападниці згорів, ЗМІ всіх країн говорили. А в державі, яка втратила свого президента разом із військом охорони, почався бунт і переполох. Деякі народи, які її заселяли, про самостійність заговорили, деяким вдалося її навіть отримати. А ті, які не вийшли з її складу, до керівництва нових людей обрали. А як обрали, то більше не воювали, бо народ був проти воєн. Угоду про закінчення війни нові керівники підписали, свого носа до країни, де жив Ярослав і його роботи, більше не пхали, вказівок, як їм жити, що роботи, більше не давали.
Перемогу у війні Ярослав зі своїми друзями-роботами гучно святкували: танцювали, пісні складали, співали. Ярослава нагородили Орденом Слави. Сонцесяйна дуже пишалася своїм сином,і вся країна ним пишалася Люди раділи і плакали. Раділи тому, що закінчилися бої, перестали ракети на міста та села летіти. Сумували тому, що багато воїнів загинуло. «Вічна їм пам'ять!» - люди казали. Письменники невдовзі про них книжки написали. У всьому світі їх читали, мужність воїнів-людей і вмілість воїнів-роботів подивляли. Кошти на відбудову країни, яка у війні постраждала, багато іноземних lдержав давали. Невдовзі вона розквітла, як черешневий сад. Настав у ній спокій жаданий і лад.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975753
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2023
Здається, що там може слово?
Не дощ, що землю напуває,
Не сіть у морі для улову.
А вчуєш, серце завмирає,
Як воно має теплу шкіру
І душу – чисту, невсипущу.
Як в ньому сила, правда, віра,
Жага і Мудрість невмируща.
Таке у світ летить на крилах!
А й інше є, що душу крає.
Розносить біль, журбу по жилах.
Як кат, мордує і вбиває.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975741
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2023
Ярославу Борису присвячено.
Загинув 24.02.2023 біля населеного пункту Майорськ Донецької обл.
Був оптимістом козак Ярослав.
Де він ступав – світло зразу з’являлося.
Жарти свої, мов крупу, розсипав.
За животи ті, хто чули, хапалися.
Край свій любив , що терпів із віків,
Церкву на пагорбі, в полі пшениченьку,
Хату, садок у селі та батьків,
Шати калинові, соняха личенько.
Духом не падав, хоч ранений був ,
Підлікувався – і в бій з побратимами.
З ворогом вів до кінця боротьбу.
Чесно служив, не ховався за спинами.
Не дочекався приходу весни -
Другої, в році війни з московітами.
Сіли життєві його двигуни,
Ворог зламав їх своїми «привітами».
Очі стулив, як Ісус, - в тридцять три.
Жінки не мав, так схотілося долі.
Шитиме в Небі тепер прапори –
Жовто-блакитні, із тризубом Волі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975488
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2023
Зайчик Зузя з дитинства був милим і добрим. Він завжди слухав батьків, допомагав їм по господарству: город поливав, посуд зі столу збирав і мив. Батьки спочатку годували його лише молоком, а потім почали й до рослинної їжі привчати. Зузя їв усе з великим задоволенням і завжди казав мамі й тату: «Дякую!»
Коли зайцю минув місяць, батьки сказали йому:
- Ти, сину, вже дорослий. Отож іди у світ і дбай тепер сам про себе. Зайчик подякував батькам за все, що для нього робили, обійняв їх і віддалився. Ішов він лісом, ішов та й зголоднів. Дивиться, верба стоїть, попросив у неї трохи кори. Дала. Згриз заєць кору. Верба йому тоді дозволила ще й кілька сухих гілочок з неї зламати. Зламав найсухіші, подякував дереву і сів на пеньок, бо стомився. Аж тут жінка якась іде – красива, в довгій зеленій сукні, з червоними чобітками на ногах, з віночком на голові.
Куцохвостий одразу встав на лапи, як наблизилась до нього, й мовив їй:
- Добридень, чарівна пані!
- Добридень, зайче!
- А можна вас про щось запитати?
- Питай.
- Ви живете в лісі?
- І так, і ні.
- Як це?
- А так: якийсь час я в лісі мешкаю, якийсь – в полі, іноді біля річки поживу, іноді – в садку собі побуду.
- Зрозуміло. А як вас звати?
- Фея Добрунка.
- Як гарно! Добрункою звуть, мабуть, вас, тому що ви добра?
- Так кажуть про мене. А як тебе звуть?
- Мама з татком звали Зузя.
- Чому звали, а не звуть?
- Бо тепер ми не разом.
- Чому?
- Бо я виріс і мусив покинути дім, це сталося саме сьогодні. Тепер я дбатиму про себе сам. Та я уже почав це робити – нарвав трішки капусти – нашої, заячої, зламав кілька тонких галузок з верби – дозволила. Можу і вас пригостити. Вживаєте таке?
Зайчик спішно почав знімати із плечей наплічник, до якого поклав їжу.
- Ні, я такого не їм.
- А гриби їсте? Бачив їх під ялиною, тією, що стоїть онде (показав лапкою). Собі їх не брав, бо байдужий до грибів.
Фея підійшла до ялини, на яку вказав заєць, знайшла гриби, про які він говорив, а тоді мовила:
- Та це ж боровики! Смачний із них суп виходить. Візьму до торби.
Зрізала ножичком п’ять грибків, а тоді підійшла до косоокого й мовила:
- Добрий ти, бачу, Зузя. Тому хочу тобі залишити напам’ять про себе одну річ – браслет. Ти натягнеш його на лапу. Якщо побачиш, що хтось у біді і захочеш йому допомогти, потреш браслетик і скажеш: «Іди геть, зло, приходи, добро!» І добро прийде.
Фея наблизилась до зайця й поклала перед його мордою браслет.
- Дякую, дорога Добрунко! - мовив Зюзя. Мені завжди подобалося робити щось приємне іншим, тепер, мабуть, у мене буде більше можливостей для цього.
- Впевнена, що це так.
Поки зайчик, зігнувши голову, натягав браслет на лапку, фея зникла. Глянув куцохвостий направо, наліво, позад себе – нема. «А чи вона взагалі була?» - подумав і зирнув на свою праву лапку. Браслет на ній красувався. «Значить таки була», - сам собі відповів і поскакав до свого нового мешкання – до нірки, в якій жив колись ховрах, спати захотів.
Тим часом зі свого лігва вийшов вовк. Він був сердитим, бо від ранку нічого не їв. Ішов, розглядався довкола, але нічого поживного не бачив. Сів, завив зі злості. Аж тут, побачив, що стежкою малий сірий згорблений дід суне. «Я тебе з’їм», - каже йому вовк. «Не їж мене, я тобі браслет дам». «Що за браслет?» - питає старця вовк. «Як потреш його лапою і скажеш: «Геть, добро! Дій, зло», то зло переможе добро і ти цим скористаєшся. Вовк узяв браслет, тільки натягнув його на руку, як дід пропав. Зубатий зробив три кроки й побачив сліди зайця. Зрадів. Ішов по тих слідах, поки не опинився біля нори, яку зайняв Зюзя. Сидіти й чекати, поки вухатий сам вилізе з нори у плани вовка не входило, він хотів їсти вже, тому почав лапами розгрібати вхід до хатини під землею. Але не міг просунутися далі, як на чверть метра. Згадав тоді про браслет. Потер його і мовив: «Геть, добро! Дій, зло, щоб воно мене до хати зайця привело». Як тільки промовив це, вхід розширився, і вовк зі свистом влетів до зайцевої хати. Вухань дуже злякався, коли побачив сіроманця в середині свого житла. Він заліз під ліжко й затремтів, а тоді згадав, що має браслет на правій лапі. Потер його лівою й мовив: «Іди геть, зло, приходи, добро». Як тільки сказав це, в хаті почувся шум, однак за мить стихнув. Вухань виставив око з-під ліжка – не побачив вовка у хаті. Виліз тоді з-під ложа й пішов надвір. Глянув уперед, наліво, направо – ніде вовка не видно було, хіба сорока сиділа на дереві, що росло навпроти його нової хати. Вона сказала зайцю: «Вовк так летів із твоєї хати задом, що аж головою об дуб ударився. «Не вмер?» «Ні. Полежав хвилину, а тоді потер потилицю і пішов». «Куди?» «А туди!» - сказала і показала. «Будемо товаришувати, сороко?» «Будемо. Ми ж тепер сусіди». «То приходь увечері до мене в гості. Чимось пригощу тебе». «Гаразд».
Зайчик занюхав сліди вовка і пішов по них. Дійшов до річки. Бачить, рибалка сидить на березі й рибу ловить. А вовк ззаду за кущем сидить. Та за мить різко до рибалки підбігає й за ногу його кусає. Рибалка падає з вудкою в руках. А сіроманець тим часом хапає відро з рибою і біжить до лісу. «Мабуть, не наздоганятиме вовка людина, ногу ж має прокушену та й побоїться із зубатим у двобій вступати», - подумав Зюзя. Він підійшов до рибалки, глянув на нього жалісливо й мовив: «Забрав вовк рибу і вкусив тебе?»
- Так. Рана болить, кров сичить. Риби – немає. А мене в хаті донька і внуки чекають. Вдома їжі – катма, бо у нас війна. Напали фашисти, тепер не маємо, що їсти.
- Не плач, чоловіче. Допоможу я тобі.
- Та як?
- Як, не скажу, але допоможу.
Обернувся заєць спиною до рибалки, потер браслет лапкою й мовив пошепки: «Іди геть, зло. Приходи, добро. Рано, загоїсь. Рибо, повернись». І сталося так, як він наказав.
- Ти диви! – здивувався рибалка. – Рана пропала, а риба вернулась. Ти і справді допоміг мені. Дякую тобі, зайче. Може, кілька рибин за це візьмеш?
- Ні. Я рибу не їм. Бувай.
- Ну, бувай!
Пішов Зюзя додому, згриз кілька листочків капусти і ліг спати, бо вовк йому вдень не дав виспатись.
Наступного дня на світанні пішов заєць знову їжу шукати . Йде, радіє – пташки співають, сонечко сходить, молода травка зеленіє – гарно. Стрибає, співає вуханько. Незчувся, як опинився біля ставка, на якому качка-мама, качур-тато і багато качечок – їхніх діточок плавало. І знову вовка побачив – сидів собі за кущем калини, за птахами спостерігав і знову щось сам до себе промовляв. А говорив він ось що: «Геть, добро! Дій. зло! Хай висохне ставок, матиму багато качок». І ставок висок просто на очах у зайця. Вовк кинувся до птахів. Батьки-качки злетіли вгору і почали голосно крякати, кликати до неба дітей, але вони не змогли злетіти – не навчилися ще цього. Зубастий почав їх по крилах бити, ловити. Зайчик шкода стало каченят, він швидко потер лапкою браслет, мовив: «Іди геть зі ставка, зло, приходи, добро!» І під каченятами вмить з’явилася вода. Вовк пустив тих качок, яких тримав у лапах, бо мусив гребти, щоб не втопитися, став був досить глибоким. А як виліз сіроманець з води, сів на березі й завив: «Хто це мій наказ відмінив і свій запровадив?» Їжачок, який спав під кущем, біля якого сів вовк, від крику зубастого збудився й хотів, було, втекти. Та сіроманець побачив його, вхопив лапою за ніс і спитав: «Кажи, хто воду до ставка вернув? Ти тут, на березі, сидів, мусив щось бачити». Злякався їжак вовка й мовив: «Це зробив заєць Зюзя, він, як і ти, розбудив мене своїм вигуком». «А що Зюзя казав?» «Щоб добро перемогло зло». «Ну, я йому покажу добро! І тобі покажу теж, з’їм тебе, бо голодний я». Не встиг їжак і слова сказати, як опинився в зубах вовка. Трохи морду поколов, але лягав спати ситим.
Наступного дня встав він і, навіть не вмившись, пішов гуляти лісом. Аж тут раптом вітер здійнявся – сильний. Він звалив перед зубастим осику і кілька сухих, але важких гілок, які відламав від старого дуба, скинув на нього. Вовк різко відскочив убік, але одна з гілок, та, що була найбільша, впала сіроманцю на голову й приморочила його. Розізлився вовк, як до свідомості прийшов, мовив зопалу: «Геть з лісу, добро. Щоб дерев у ньому не було. Дій, зло!» І ліс оголився. Вовк відразу побачив тварин, які по ньому ходили – двох лисиць, оленя, козулю, жаб, змій. Тільки хотів зловити козулю, яка була найближче з усіх тварин до нього, як десь позаду заревів бурий: «Що це таке? Де кущі та дерева?! Змійка, яка нездалік ведмедя на камені лежала, почула його крик, витягнула голову, зашипіла: «Я знаю, хто дерева з лісу прибрав». «Хто?» - спитав зубатий. «Вовк Гострозубець. Чула, як він просив, щоби прийшло зло, і дерев у лісі не було». «Зараз я його знайду і заставлю вернути все так, як було досі». «Знайди і застав, бо і нам, зміям, у лісі без дерев – ніяк». «Гей, Гострозубець! Виходи і дерева поверни. Не послухаєш, тебе знайду і на шмаття порву». Почув вовк слова ведмедя, скочив з розбігу в першу ліпшу калабаню, яку побачив в яру, і пролежав у ній доти, поки в лісі не стихло. А як голосу бурого вже не було чути, виліз тихенько і побіг додому. В лігві почало його трусити, застудився вовк, довго у воді пролежав. «І навіщо я той браслет від сірого чоловіка взяв? – подумав. – З ним тільки одні клопоти. Може, його викинути?» Спробував зняти – не зміг, приріс до лапи. «Що ж мені робити?» - затривожився вовк. Думав, думав, нічого путнього не зміг придумати. «Е, хай буде, що буде!» - вирішив. Випив чаю, який запарив на сухих гілках малини, й заснув.
А зайчик збудився в той час. Вийшов із хатки – дерев катма в лісі. «Куди вони поділися? Як тепер лісом переміщатися? Як шукати їжу? Це ж мене може будь-хто побачити, навіть здалеку», - подумав. І тут чує, сорока плаче. Підійшов до неї. «Чого ревеш, сусідко?» «Як же мені не ревіти, була у мене хатка на дереві, а тепер ні дерева, ні хатки». «Розумію. І мені зле без дерев. А куди вони поділися, не знаєш, птахо?» «Чула, що ведмідь вовка Гострозубця звинувачував у тому, що дерева пропали». «Злий він якийсь, цей Гострозубець». «Так!» «Піду я до хати, сороко, а то ще хтось із хижаків мене побачить, зловить і з’їсть» . «Іди». Заліз косоокий до нірки, потер браслет і мовив: «Іди геть, зло. Приходи, добро. Вовкові чари, забирайтесь. Дерева, до лісу повертайтесь». Виліз заєць, це мовивши, надвір, дивиться – дерева там, де й були стоять, і сорочаче є з гніздом. Зрадів, їсти захотів. Пішов до видолинка, нарвав там капусти – своєї, заячої, трохи, сівши на пеньок, відразу з’їв, трохи додому поніс.
Коли Зюзя вже у своїй хаті сидів, вовк зі сну пробудився. Чувся слабим. Але вийшов з хати. Дивиться – дерева, кущі знову стоять у лісі. «Як? Чи не зайця Зюзі це робота? - подумав. – Як дізнаюсь, що його, то розірву цього куцохвостого і з’їм». Але не мав сили довго ходити, зайця шукати. Знайшов дохлу мишу біля пня і кілька жуків, з’їв це, з куща малини, що різ за два метри від пня, ще й гілку зломив, щоб чай з неї зварити, і пішов додому.
А в місті тим часом було таке. Рибалка, в якого вовк відро з рибою вкрав, розповів своєму другові про зайця, який йому допоміг. Друг розповів про це своєму другові, і пішла новина гуляти містом. Дізнався про доброго зайця і його колишній мер, який проживав на той час іншому місті, не окупованому. Не дуже вірив він у те, що куцохвостий має чарівну силу, але на всяк випадок послав до рибалки своїх людей, щоб ті попросили його знайти зайця-добряка. «Та я не знаю, де він живе, - сказав чоловік людям, які прийшли. - Тільки можу показати те місце, де його побачив». «То покажи». Повів рибалка друзів мера до річки, шукали вони зайчика на березі і в приліску, не знайшли. Уже думали до міста вертати, аж тут сорока, що над ними летіла, застрекотіла: «Чула я, що ви зайця Зюзю шукаєте. З доброю метою чи зі злою?» «З доброю, звісно», - відповів рибалка. «Тоді дайте мені щось смачненьке, і я вам за покажу, де він живе». «Гаразд. А що хочеш ?» «Бачила, ви печиво гризли, коли сиділи на лаві. Дайте його». Рибалка поклав на пеньок три печення, мовив: «Ось тобі, сороко, бери і швидко нас до зайця веди». Сховала птиця печиво під кущем калини, потім мовила людям: «Я летітиму, а ви біжіть за мною». Недовго бігли. Коли добралися до зайцевої хатки, рибалка погукав його. Вийшов косоокий, упізнав голос чоловіка. «Що хочеш?» - спитав. «Чи пам’ятаєш ти про те, що я тобі казав, як ти відро з рибою від вовка відібрав і біля мене поклав?» «Казав, що твоє місто вороги взяли». «Так». «А чи не міг би ти так зробити, щоб воно стало вільним від зайд?» «Думаю, зміг би». «То зроби це. Важко не тільки мені, а й усім людям, які в місті залишилися, і їхнім домашнім тваринам». «Почекайте хвилинку, - мовив заєць. Він заліз до своєї нори, потер браслет лапою і мовив: «Іди геть з міста рибалки, зло, приходи туди, добро». Після цього Зюзя виліз зі своєї хати і сказав людям, що вони можуть повертатися до міста, він вирішив їхню проблему. Подякували зайцю люди, лишили йому великий пакет з овочами, фруктами та печивом. Зрадів косоокий, вклонився їм, помахав лапою.
Через тиждень вовк дізнався про те, що до зайця приходили люди з міста, просили в нього допомоги, і він допоміг їм. Ох, і розсердився ж сіроманець через це. «За кого себе має цей куцохвостий недоросток! – подумав. - Воду вернув до ставка, дерева й кущі – до лісу. Але більше не буде по його, а буде по-моєму!» «Геть з міста рибалки, добро! Дій у місті, зло!» - мовив уголос сіроманець й зуби вишкірив. І зло повернулося. На місто, яке вже співало і танцювало від радості, посипалися ракети, до його меж наблизилось вороже військо, воїни якого безперестанку стріляли з різних видів зброї й до вечора взяли його. Зажурилися мешканці міста, мер разом зі своїми помічниками знову покинув його. «Гм… Недовго діяли чари зайця, а, може, й зовсім не діяли, може, визволення міста – це просто вмілі дії війська і нічого більше?» - думав рибалка. Але коли в будинок, який стояв поруч з його, влучила бомба, і з вікон квартири рибалки шибки повилітали, пішов удруге до зайця, знав уже, де живе Зюзя. Як підійшов упритул до дому, крикнув:
- Зайчику, Зюзику, це я, рибалка, прийшов. Вийди, будь ласка, надвір.
Куцохвостий не обізвався. На щастя, крик рибалки почула сорока – сусідка зайчикова.
- Немає його вдома, - мовила. - До праці пішов.
- А куди?
- Звідки я знаю. Та за дві години, думаю, він повернеться, так, як правило, завжди буває.
- Почекаю, - сказав рибалка.
За дві години заєць і справді повернувся. Побачив рибалку, привітався з ним.
- Знову щось сталося?- спитав його заєць.
- Так.
- Що на цей раз?
- Ворог знову напав на моє місто і взяв його. Ще важче стало тепер нам, його мешканцям.
- Знову, мабуть, вовк чаклує.
- Підкажи, що нам робити?
- Треба вовка зловити, але не вбивати, а до клітки загнати і тоді мене покликати.
- Зберу друзів-мисливців, підемо в ліс. Може, злапаємо сіроманця.
Наступного дня прийшли мисливці до лісу й клітку зі собою взяли, пів дня вовка шукали і таки знайшли, злапали, у кліть запхали, а тоді зайця позвали. Прибіг він швидко й мовив людям:
- Ви відійдіть, а я з вовком порозмовляю сам на сам.
- Гаразд, - мовили.
Відійшли люди на таку відстань, що не могли слів почути. Сіли на траву. А заєць каже вовкові:
- Бачу, є в тебе на лапі браслет.
- І в тебе є, бачу.
- Так. Мій мені добро помагає робити. А твій, я так розумію, зло.
- Ти правий.
- Мусиш зняти свій браслет і мені віддати. Я його у вогні спалю.
- Не можу цього я зробити, приріс браслет до лапи.
- То що ж з тобою робити? Убити?
- Хочу жити.
- Але ж ти любиш зло чинити.
- Відгризу лапу, і ти забереш її разом з браслетом. Сам не радий, що його взяв і ним користувався.
- Каєшся за сподіяне?
- Так.
Вовк взявся за роботу. Коли відгриз лапу, зімлів – від болю.
Заєць скривився, але хутко відкрив клітку, витягнув з неї відгризену вовчу лапу. Браслет з неї сам зсунувся . Куцохвостий заховав його до наплічника, а тоді сів і почав думати над тим, щоб таке попросити, щоб добро назавжди перемогло зло. І придумав. Потер свій браслетик і мовив: «Геть з нашої планети Земля, зло, хай переможе на ньому добро. Назавжди!» Після цього Зюзя покликав людей. Коли вони йшли, вовк оклигав. Став плакати, каятися за свої гріхи. Сказав йому тоді заєць:
- Знай, скільки б зло біди не робило, останнє слово за добром.
- Значить його немає сенсу робити?
- Саме так. Той, хто чинить зло, може якийсь час похизуватись своєю силою. Але вкінці кінців його сила пропадає й кара злочинця наздоганяє.
- Жаль, що я цього не знав раніше.
- Тепер знатимеш.
- Так. Ще раз каюся за сподіяне зло. Тепер хочу робити тільки добро.
Покликав заєць рибалку з мисливцями. Прийшли.
- Перев’яжіть вовку лапу, - мовив людям, - і відпустіть його. Він уже більше нікому зла не вчинить. І не тільки він, ніхто нікому вже зла не вчинить. Ідіть додому. Війна закінчилась.
Пішли люди. Зайшли до свого міста, а в ньому і справді немає нападників. Посиділи на лаві в центральній частині міста з годину. Ніхто за цей час не стріляв, не кидав ракет. Дорослі стоять, усміхаються, діти скачуть біля них. Витягнув рибалка телефон із кишені, зайшов у GOOGL, щоб почитати новини, а вони всі на одну тему – про те, що по всьому світі війни закінчились і світлин повно виставлено, на яких люди зі щасливими обличчями. Подякував подумки зайцю. А заєць Добрунці дякував, як ішов до своєї хатини. І з’явилась вона перед ним. Ще краща стала, як була.
- Це ти, Добруне? – спитав куцохвостий.
- Я, Зюзьо.
- Дякую тобі за браслет.
- А я тобі – за службу добру. Ти виконав свою місію Добро перемогло!
Добрунка взяла зайця на руки і, співаючи веселу пісеньку, закружляла з ним у танку. Звірі почули спів, поприходили. Почали бити в лапи, притупувати. Сорока птахів поскликала – підспівували феї. Ліс засяяв світлом, наповнився радістю і добром. А коли пробила дванадцята ночі, Добрунка зникла, і зник браслет із зайцевої лапи. Але він уже був не потрібний.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975024
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2023
ОПОВІДАННЯ ДЛЯ ДІТЕЙ
Вадим жив у місті районного значення, в місті, де народилося багато славних людей: борці за волю України, художники, композитори, співаки, спортсмени, успішні підприємці, в місті, де завжди витав дух українства, волелюбства, бажання зробити цей світ змістовнішим, добрішим, щасливішим. Хлопець мав світлу голову, відкриту душу і вловив цей дух.
Вчився у школі від 1 класу старанно, був відповідальним і толерантним з усіма. Любив проявляти ініціативу. Запропонує вчителька, наприклад, щось зробити в класі, провести,організувати, він першим свої пропозиції подасть щодо виконання її задумів.
Дотримувався хлопець завжди і правил поведінки – у школі, вдома, на вулиці. Хотів бути корисним. Мама давала йому свої доручення – прибрати в кімнаті, посуд помити. Вчителька свої – зібрати підручники, зошити чи якісь предмети на благодійні акції тощо. Влад радів, коли йому вдавалося все зробити гарно і швидко. І мама його раділа, пишалася тим, що її син слухняний, добрий, і вчительці було приємно, що має в класі гарного помічника.
Якось, коли Вадим повертався зі школи додому і співав пісеньку про кота ( весело йому було, отримав схвальні відгуки про свою роботу на уроці від учительки), з-за рогу сусіднього із його будинку вибігло два великих пса, вони почали наближатися до нього. Чи то їм не сподобалося, що Вадим співав, чи не сподобалось те, що він співав про кота, а не про них, псів, але вони почали гавкати на нього – грізно і голосно. Хлопець не знав, що йому робити – йти далі, стояти чи на допомогу когось звати. На всяк випадок зупинився і крикнув: «Допоможіть хто-небудь! Собаки на мене хочуть напасти!» Гавкотуни почули його крик, ще більшої злості набрали, почали очима світити, зуби шкірити, підходити ближче. Але тут прибігло три інших пси – ті, що жили на подвір’ї дому, в якому мешкав Вадим. Вони почали відганяти чужих собак від хлопця. І хоч були менші за розміром, справилися із поставленою задачею. Так настирливо гавкали на них, що злі пси відступили, сховалися за будинком, ззаду якого вибігли. Вадим видихнув з полегшенням. В оточенні добрих собак дійшов він до свого будинку. «Дякую, - мовив хлопець їм, коли відчиняв двері до свого під’їзду. – Сидіть тут, зараз я вам винесу щось смачне». За п’ять хвилин Вадим виконав свою обіцянку, приніс своїм рятівникам кістки із залишками м’яса та кашу з підливою. З їдою впоралися швидко. А тоді закрутили хвостами, потерлися до хлопчикової ноги.
Коли мама прийшла з роботи, Вадим розповів їй про свою пригоду із собаками. «Бачиш, мамо, - мовив, - я носив псам-безхатькам недоїдки, і вони не забули цього, захистили мене сьогодні". «Ти – молодець, а я ще інколи злилася, думала, ти навмисне не доїдаєш страву, яку я тобі даю, щоб їм винести. Тепер розумію, що ти все правильно робив. Навіть боюсь подумати, що могло б бути, якби пси з нашого двору не відігнали від тебе чужих і злих».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974551
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2023
Шість тисяч мов існує в світі.
Щорічно з них якісь зникають,
В безжальні мововбивчі сіті
Безповоротно попадають.
А українська - не дрімає.
Тенета сплетені обходить.
Вона безсмертне тіло має.
Над нею завше сонце сходить.
Так, їй ножа не раз встромляли
У теплі і відкриті груди,
Прокльони у лице жбурляли,
Вливали в жили зимний грудень.
Та вона витримала все це.
Зуміла слів нових наткати.
Дзвенить, мов навесні джерельце,
Блищить, як золоті дукати.
Не піддається чорній тліні,
Цвіте, як соняшник у літі.
І її «Слава Україні!»
Луна сьогодні по всім світі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974519
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2023
І коли ти мовчиш, наче трави в лузі,
І цілунки іншим кладеш на щоки,
Піді мною ламається лід ілюзій,
З мого тіла виходять живильні соки.
Я тоді, наче камінь – без руху й мови,
Пеклом робиться те, що здавалось раєм.
Мовиш слово - опадають із ніг окови,
Ввись злітаю я стрімко, мов птах над краєм.
Можу гори розбити і хвилі в морі,
Сонця кулю втримати на долоні.
Усміхнешся - і в душу вповзають зорі.
Доторкнешся - і кров гарцює, як коні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974218
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2023
Оповідання для дітей
Ліля проживала у сільській місцевості. Вона вчилася у місцевій школі, в четвертому класі. Дівчина мала непогані знання з усіх навчальних предметів, та найбільше любила уроки музики, малювання, трудового навчання. Малюнки, аплікації, витвори з різних матеріалів їй вдавалося робити краще, ніж іншим. А ще Ліля, як і її мама, дуже любила тварин. У них жив доберман Палкан, старий пес-приблуда Бровко, трійко котів: дві кішечки – Муся, Куся й кіт Гризь, яких їм хтось на подвір’я маленькими підкинув – не викинули. В родини був хлів, в одній частині якого мешкали три кізочки й козлик – усі породисті, в другій – свинка в кучі та курочки. Тато Вадим, окрім того, що працював водієм на заводі, щоліта косив траву, складав її, як висохла, в копички. Мама Надія працювала на пів окладу бухгалтеркою на тому ж заводі, що й тато, а ще доїла кіз, готувала тваринам корм. Ліля допомагала їй.
Коли в Україну прийшла війна, й на сході, півдні та півночі країни почалися військові дії, Лілин тато вступив до ЗСУ. Він пройшов необхідну військову підготовку й почав захищати свою Батьківщину. Ліля хвилювалася за тата, але не зневірювалась. Коли батько дзвонив їй, казала, що любить його, чекає на закінчення війни і його повернення. Дівчинка на очах подорослішала, вона стала серйознішою, почала краще вчитися і поводитися у школі.
Після поранення і подвійної контузії, при якій тато Лілі частково втратив слух, його демобілізували з армії, тобто, відпустили додому.
І хоч у пана Івана були певні проблеми зі здоров’ям, його дочка дуже раділа, бо ж татусь повернувся живим, цілим і тепер вона його могла бачити щодня.
Якось Ліля із двома своїми однокласниками поверталася зі школи. На півдорозі до дому почула тихенький пискіт, який доносився з протилежного боку. Дівчинка кинулась до місця, звідки ішов звук. У траві, між дорогою та тротуаром, вона побачила маленьке, мохнате і кругле, як м’яч, цуценя. Воно кинуло на Лілю благальний погляд і знову запискотіло. Дівчинці стало шкода песика. Вона взяла його на руки – не пручався, не дряпався, смирно лежав на руках, наче все, хоч і мале, своє життя знав дівчинку. Ліля притулила щеня до грудей і враз відчула, як щось ніжне і тепле залізло в її душу. Стрепенулася. Ще дужче притиснула собаченя до грудей. Переходила дорогу, як на ній не було транспорту, питала у пса:
- Як ти опинився на вулиці? Викинули з автівки? Хочеш, щоб я тебе забрала до себе?
Песик кліпав очима і піднімав мордочку вгору.
- Куди ти його віднесеш? Додому? – запитав однокласник Андрійко.
- Так.
- А мама з батьком не сваритимуть тебе, у вас же є пес? – мовив Артем.
- Не знаю, що скажуть. Але я не можу його залишити одного біля дороги. Він маленький і боїться самоти. Тремтить весь
Погладити діти щеня, і Ліля понесла його додому.
- Мамо! – мовила, як зайшла на своє подвір’я й побачила біля дверей неньку. - Давай залишимо цього цуцика в нас, - мовила. - Він – безхатько. Розумієш? – і в сльози.
Що мала мама робити? Лишила. Викупала, висушила, на покривальце поклала, кашкою нагодувала. Пів ночі песик спав, а тоді збудився і скавуліти став.
- Мабуть, хворе твоє цуценя, доню, - мовила вранці Лілі мама. – Спало неспокійно вночі, стогнало.
Зажурилась Ліля.
- Ви ж його не викинете? – спитала. І знову у сльози.
- Не плач. Не викинемо. Батько поїде до лікарні на процедури і цуцика візьме зі собою, покаже його ветеринару.
Заспокоїлась дівчинка. Поки прийшла зі школи, тато уже був удома, і песик теж. Лікар, повідомила Лілі мама, назначив йому лікування. Казав, що в цуценяти застуда, мабуть, цілу ніч провело на морозі. Почали лікувати. Тато пив свої пігулки, Бім – так назвали пса, свої.
- Прорвемось. Ми сильні! – запевняв пан Іван свою дружину та доньку. А й справді, за якийсь час їм обом полегшало. Всі в родині раділи.
Минув час. Бім виріс. Виросла й Ліля. Якось вона йшла з магазину, несла в одній руці сітку з продуктами, в іншій – сумочку, в якій лежали не тільки ті гроші, які мама їй дала, щоби вона купила хліб, сир та ковбасу, а й ті, які дав тато для того, щоб вона оплатила навчання за пів року у вузі. Це було взимку, коли сутінки швидко спадають на землю. До хати, в якій Ліля жила з батьками, їй залишалося пройти ще метрів із тридцять. Але раптом сталося непередбачуване. З-за дерева на тротуар вибіг чоловік, лиця якого не було видно, бо він натягнув на всю голову шапку з вирізами для очей. Він вдарив Лілю по голові, а тоді по руці, вихопив з рук її сумку й побіг, розсікаючи темряву. Ліля не впала від удару, але від страху й болю голосно закричала. Крик дівчини почув Бім, він миттю прибіг до неї. Ліля пальцем показала йому, куди побіг злочинець. Пес наздогнав його, вкусив за руку. Злодій кинув сумку на землю й намірився тікати, та пес не відпускав його, стояв і гарчав на нього доти, поки не збіглися сусіди з вулиці. А коли збіглися, то викликали поліцію. Злочинця забрали. Ним виявився один молодий чоловік із сусіднього села, який взяв у банку велику суму грошей нібито на будівництво будинку, а сам програв її у карти. Його засудили.
Ліля продовжила своє навчання у вузі. Вона, як і раніше, любила всіх своїх тварин, але Біма – найдужче. Коли приїжджала зі Львова на вихідні, завжди чимось смачненьким його пригощала. І Бім любив її. Коли бачив дівчину, стрибав довкола неї, лизав їй руки. Мама з татом усміхалися. «Гарна в нас доня, добра, - казали. - І пес, якого вона принесла додому, добрий. Відпрацював за те, що взяли його!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974114
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2023
У мами курки Квокотушхи і тата Кукурічка було п’ятеро курчаток: дві дівчинки – Піпі та Іпі та три хлопчика - Куку, Куко та Кукі. Коли діти підросли, то пішли до 1 класу пташиної школи, де вчилися різні свійські птахи – гуси, качки, кури й індики . Вчителькою діток-першокласників була індичка пані Гельгуха. Вона любила своїх вихованців. Вчила їх виразно говорити, читати, писати, рахувати зернята, овочі та фрукти, малювати хатини, небо, сонечко, співати пташині пісні, ліпити з глини різні вироби. На уроці фізкультури виводила своїх підопічних надвір, де вони гуляли, робили фізичні вправи, бігали, стрибали, грали в ігри. Розучувала з ними вірші, п’єски, до свят. Діти залюбки виступали в актовій залі школі перед учнями інших класів та перед своїми батьками.
Якось, коли діти навчалися вже у 3 класі, пані Гельгуха сказала їм:
- Наступного тижня я запланувала провести свято – День умінь. Бажано, щоб у цей день кожен з вас показав, що він вміє гарно робити. Можна пісню заспівати, показати свої досягнення у спорті, заграти на музичному інструменті, станцювати танок, дослід провести, щось незвичне виліпити з глини тощо.
Діти почали готуватись. І ось настав той день, коли кожен мав вийти перед іншими й похвалитись своїм вміннями. Вирішили проводити свято у спортзалі, там – мати є, сітки, ворота і акустика хороша. Першими зважилися показати свої вміння індики. Поки Чок віджимався 20 разів від лави, його сестричка Ичка у коробці з піском, яку принесла із собою, намалювала квітку. Діти поплескали їм. Тоді на арену вийшли брати гусаки Гак та Гек. Вони показали, як уміють передавати лапою м'яч один одному при грі у футбол і забивати його у ворота. Гуска Уска сама станцювала польку. Сподобався її танець дітям. Качка Крячка і качур Кряч, які ходили до спортивної школи на секцію з баскетболу, показали, як вони вміють закидати в сітку м’ячі. А Куку та Куко сіли за столик і в оточенні своїх однокласників зіграли партію в шахи. Куку переміг, але плескали діти обом, бо обоє вміло робили ходи. Потім всі посідали на матраци, щоб слухати пісню «Сонце встало», яку зголосилася заспівати Іпі. Піпі вийшла зі сестрою. Вона підіграла їй на скрипочці, вміла це робити, хоч, може, й не дуже майстерно, бо лише рік відвідувала Школу мистецтв. Все ж школярі були в захваті від виступу сестричок. Гусаки почали кричати: «Браво!» Всі решта підхопили. І тільки Кукі нічого не показав. Сидів на лаві з опущеною головою, коли вчителька запрошувала учнів до виступу. Пані Гельгуха помітила це, вона спитала в півника: «Що з тобою?»
«Я нічого не підготував». «Чому?» «Бо нічого такого особливого не вмію робити». «Але ти гарно вчишся. У тебе відмінні результати з усіх навчальних дисциплін. Знаю, що ти й художні книжки читаєш, шкільна бібліотекарка казала мені, що часто до неї забігаєш». «Так. Я люблю читати книжки, тому на інше не маю часу». «То, може, ти розкажеш нам щось із того, що прочитав?» «Це я можу», - відповів Кукі і почав розказувати казку про Котика та Півника. Та так цікаво! З інтонацією! З рухами! Як справжній артист! Діти дивилися на півня із захопленням, аж дзьоби порозкривали. Коли Кукі закінчив переповідати казку, однокласники подарували йому гучні оплески. «Пані Гельгухо, - мовала Піпі, - а мій братик Кукі ще й віршики якісь пише». «Це правда, хлопче?» - спитала вчителька. «Пробую займатись віршуванням, - відповів півник. Мені це цікаво робити». «Ну, хоч один вірш тобі вже вдалося скласти?» «Два вдалося». «Ну, зачитай котрийсь із них, якщо можеш», - сказала пані Гельгуха. «Гаразд». І Кукі почав декламувати:
Люблю маму я і тата,
Школу, друзів і родину.
Люблю книжечки читати,
Пізнавати Батьківщину.
Діти знову почали міцно лапками бити, виражаючи таким чином своє захоплення його вміннями. Коли півник сів за парту, вчителька сказала: «Дорогі діти! Кожен з вас показав свій талант, свої вміння. Продовжуйте їх розвивати. На завершення уроку пропоную вам скласти прислів’я, які б підходили до теми нашого свята.
Куку підняв руку першим, він сказав: «Не хочеш стати на шлях невдахи, грай у шахи». «Молодець!» - похвалила пані Гельгуха. «Хто співає, у того душа розцвітає», - мовила Іпі. «Згідна», - сказала вчителька. «Хочеш спритність розвивати, у футбол навчися грати», - промовили Гак і Гек, вони це удвох склали. «Молодці! - відреагувала вчителька. - Ще хтось придумав прислів’я?» Учні мовчали. «А ти що скажеш, Кукі?» «Хто багато читає, той вірші складає», - мовив півник. «Не завжди так. Хоча для того, щоб скласти самому вірш чи якийсь інший літературний твір, треба і справді багато читати». «Ну, тоді..., - трішки подумавши, випалив Кукі: «Щоб навчитись щось робити, треба ліньки не ловити». «О, а це в десяточку!» - сказала пані Гельгуха, всміхнувшись. Усім діткам у їхніх щоденника під кінець уроку вона написала: «Молодець!» або «Молодчина!» А Кукі лишила такий запис: «Великий молодець!» Півник був задоволений, як, зрештою, і всі учні класу. «А знаєте мої учні-пташенята – чудові! Вони багато що вміють робити», - сказала пані Гельгуха директору-індику пану Гельгеновичу, коли побачила його в той день у коридорі школи. «Радий це чути», - відповів їй директор.
А ви що, діти скажете?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973920
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2023
В одному з міст України, що знаходилось на північному сході, був зоопарк. У ньому жили різні тварини. Кожна з них мала свій кут, свій вольєр. Лев жив поряд з тигром та єнотом. Козуля – біля осла та лами. Вовк - між совами та їжаками. Зайчик – по сусідстві з ховрахом та диким кабаном . А лисичка-сестричка поряд з білками-стрибунами та папугами-говорунами. Через їжу тварини не сварилися, кожній до вольєру приносили свою. Зайчику Бону, наприклад, у теплу пору клали у миску траву, гілки, листя дерев, ягоди, в холодну - фрукти й овочі. Козулі – зелене листя, бруньки, молоду хвою, лишайники, інколи гриби, в невеликій кількості, ягоди, а також каштани, жолуді, фрукти. Все це їм, як і іншим тваринам, приносив доглядач за тваринами – кіпер, який мав багато різних обов’язків. Зранку він оглядав вольєри, дивився, чи всі тварини на місці й у гарному стані. Потім годував своїх підопічних, напував, прибирав у їхніх мешканнях, а ще спостерігав за їхньою поведінкою і записував, що бачив, до журналу спостережень. Кіпер звертав увагу на те, як тварини виглядають, чи не з’явилося у їхній поведінці щось незвичне, чи з’їли вони всю порцію корму чи ні, чи звичайний у тварин послід, коли саме вони активні, а коли відпочивають, чи не змінюють свої улюблені місця відпочинку. У диких тварин дуже важко помітити перші ознаки поганого самопочуття. Тому зміна повсякденних звичок може бути тривожним сигналом і приводом звернутися до ветеринарів. Тварини, які мешкають у зоопарку, швидко звикають до умов життя в ньому. Та коли довго нічого не змінюється, тваринам, як це буває і в людей, стає нудно. Життя ж у природі не є одноманітним і спокійним, тому від нудьги тварини можуть навіть захворіти. Так трапилось із зайчиком. Він перестав їсти корм, який йому приносили, перестав бігати, стрибати, лежав на бочку і дивився байдужими очима на світ, який бачив. Спочатку ветеринар приписав косоокому вітаміни. Давали йому їх – не допомогли вирішити проблему. Тоді кіпер перемістив зайця до іншого вольєра, поблизу якого росла розлога калина, а в сусідніх із його вольєрах жили тварини-веселуни: барвисті папуги та пишно-хвості білки. Боник відразу ожив. Почав світити очима, ставати на лапи, крутити хвостом, махати вушками.
З козулею було те саме. Прийшов час, коли їй набридло дивитись щодня на білих сов, які жили по лівий бік від неї, на голчастих їжаків, що мали вольєр справа. До того ж сови вночі крилами лопотіли, їжаки пищали, шурхотіли, спати козулі не давали. Лягла вона в кутику, очі заплющила, до їди, до пиття не вставала. Ветеринар взяв кров на аналіз в козулі – не показав відхилень від норми. Почав тоді пильніше приглядатися кіпер до тварини, вночі навідався до неї, посидів трохи біля вольєра і зрозумів, що козулі не до вподоби. Перемістив її в інше місце, де стояла красуня верба з довгими косами, де вранці чути було спів птахів, а вночі стояла тиша. Ожила козуля. Почала їсти, пити, бігати по вольєрі. Зрадів кіпер!
Та якось сталося таке, до чого жодна тварина, жоден ветеринар і кіпер зоопарку не був готовий. До України прийшла війна. У місті, де стояв зоопарк, час почали від часу лунати вибухи, завивала сирена. Тварини переполохалися не на жарт. Деякі ревли, деякі вили, деякі шипіли, деякі забивалися у глухі кутки, тремтіли і мовчали. Керівники зоопарку вирішили відвезти тварин до більш безпечного міста – до столичного зоопарку, наприклад. Поки узгоджували питання, шукали транспорт, ворог підійшов до передмістя. Левові, тигрові, лисиці, вовку, зебрі, мавпі, ламі, совам, їжакам пощастило. Їх вивезли із зоопарку. А ослу, оленю, дикому кабану, ховраху, єноту, козулі, білкам, папугам та зайцю – ні. Бо коли дійшла черга вантажити їх на машину, місто почали сильно обстрілювати, водій не зміг виїхати, не хотів наражати себе та тварин на небезпеку. А потім до міста ввірвалися вороги. До зоопарку теж ступили. Тварин не вбивали, але й не дозволяли вивозити. А їм було лячно, вони чули, як гуділи, коли летіли, ракети, як вибухали бомби та міни. А ще їм не вистачало корму. Кіпер, як міг заспокоював своїх підопічних, підбадьорював їх, казав «Слава Україні!», як підходив до них, «Україна – понад усе!», «Є верба, є калина, і є Україна». Тварини раділи, коли чули ці слова. Зайчик з гордістю дивився на калину, козуля з ніжністю – на вербу. Три місяці місто було у ворожій облозі. А тоді наші війська пішли в наступ і визволили його. Та коли нападники відступали, то тварин із зоопарку зі собою забрали. Зайчик та козуля день перед цим ввечері чули розмову, яка відбувалася між чужинцями. Вони говорили про те, що хочуть тварин із зоопарку вивезти вранці до чужинської країни. Зажурилися тварини. А що втекти із закритих вольєрів не могли, то вирішили щось собі з рідного краю напам’ять узяти. Зайчик відгриз від калини одне невеличке гроно і запхав до свого вуха вдосвіта, а козуля гілочку верби зламала й під ошийник її засунула. Всю дорогу тварини плакали, бо не знали, що з ними буде. Усміхалися тільки тоді, коли зайчик час від часу витягав зі свого вушка гронце калини, а козуля з-під свого ошийника гілочку верби, притуляли рослинки до купки й казали: «Є верба, є калина, і є Україна». Це прислів’я вони запам’ятали. Перевезли тварин з рідного краю до Криму. Поселили їх там в одному із зоопарків. Голодом не морили, правда, трохи годували і пити давали, але тваринам хотілося до свого міста. Зайчик Бон калинку заховав у піску, козуля гілочку вербички в глину зарила. Тварини боялися, що від них заберуть те, що нагадувало їм про рідний край. Але якось один із тамтешніх кіперів зоопарку знайшов і вербу в зайчиковому мешканні, і калину – в козулинім, побачив якось, як вони їх витягали вночі і нюхали. Викопав їх, поклав біля тварин, яким вони належали, наказав їм не рухатись. Заєць та козуля трішки наполохалися, почали мордами сіпати, очима завертати. Але кіпер заспокоїв їх. «Все буде добре, - мовив. – Я постараюся вам допомогти». Для цього треба сфотографувати вас. Кіпер зробив кілька світлин і віддалився. «Він знає українську?» - здивувався куцохвостий, коли доглядач був від них далеко. «А хіба ти не чув, як він говорив?» - відповіла козуля зайцю, вольєр якої був поряд з його.
А кримський доглядач і справді був українцем. І в цьому дивини не було. Адже Крим колись належав Україні. Його сусідня держава – та, яка напала на Україну, незаконно собі привласнила. Пан Степан – так звали кіпера-українця, - виставив світлини із зайцем, козулею та їхніми рослинами в різних соціальних мережах, написав про те, що і гронце калини, й гілочку верби вони привезли до окупованого Криму з України. Про історію зайця й козулі з зоопарку дізналося багато людей, в тому числі, й різні міжнародні товариства із захисту тварин. Їхні представники звернулися з вимогою до представників влади Криму повернути вивезених тварин до України. І їх відвезли додому – але не вороги, а працівники міжнародної організації. Кіпер Степан у той час вже не працював у зоопарку, розрахувався з роботи і виїхав із Криму. Давно хотів це зробити, а тут уже й мусив, боявся помсти з боку російської влади через те, що про вивезених з України тварин написав.
Як же зраділи зайчик, козуля, єнот, осел, олень, ховрах, єнот, білочки-стрибуни й папуги-говоруни, коли опинилися знову у своєму місті. На той час воно було вже визволене від нападників. Тварини зайняли свої вольєри, як прибули до зоопарку. Бон обійняв калину. Вона була вже не в червоній сукні, а в білій, наче наречена. Козуля морду притулила до вербички. На ній з'явились молоді листки й бруньки-сережки де-не-де висіли. Повечеряли тварини й полягали спати.
А наступного дня працівники зоопарку влаштували їм свято. Тварини їли, пили, співали, танцювали. Багато гостинців для них передали фонди з різних країн. Коли ж почало смеркати, зайчик заспівав: «Я люблю Україну, і вербу, і калину. Ослик підтягнув: «І-у-а! І-у-а! І-у-а! І-у-а!
Козуля продовжила: «Це – матусі земля. Тут родилася я». І всі разом сказали: «Слава Україні!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973730
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2023
Не знаю, як довго триватиме біг мій любовною стежкою.
То радість,то смуток лягають у душу в час руху мережкою.
То сонце ласкаве , то хмари , як мари, мене супроводжують.
То літо та квіти, то сніг і мороз дні за днями народжують.
В калюжу байдужості іноді падаю, та вибираюся.
Об камінь великий, твердий, без говірний думками вдаряюся.
Болить, я постогну - і знову у біг йду, бо серце – зірницею.
Тебе не зловити, летиш журавлем. Можеш стати синицею?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973691
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2023
Оповідання для дітей
Денис жив в одному зі сіл Харківщини. Він був звичайним хлопчиком: вчився у загальноосвітній школі, в четвертому класі, грав у вільний час у футбол з друзями на шкільному майданчику чи в хокей на замерзлому ставку, а ще… любив співати. Коли Денис навчався у другому класі, класна керівниця, помітивши інтерес хлопця до співу, запропонувала йому стати учасником шкільного хору «Боривітер». Денис погодився. Через пів року занять він уже виконував деякі сольні партії на виступах. Батьки пишалися сином.
Але тут у двері України постукала війна. Навіть не так, вона зайшла у Дім, що звався Батьківщиною Дениса, без стуку. І почала небажані дарунки роздавати – направо і наліво, у вигляді мін, бомб та інших засобів, які мають властивість своїми гучними звуками будити й піднімати із постелі пані смерть. І розбудили кістляву, набрала вона злості в очі та й пішла з косою поміж людей. Косила всіх, хто попадався їй під руку, не вибирала,чи це старець, чи дитя.
Люди зі села, де жив Денис, почали виїжджати.
- Може, і ми поїдемо? – спитав батько Андрій, зібравши свою родину на раду.
- Не хочеться покидати дім, в який скільки праці було вкладено, - мовила бабуся Тетяна й заплакала.
- Лишити зібрані власними руками овочі, зроблені власними руками закрутки, все, що є в домі, на поталу і їхати невідь-куди? А кізку куди подінемо? - спитала мама Ліда.
- І я проти того, щоб виїжджати, - мовив Денис. – Євген, мій друг, лишається. Ми з ним на ковзанах катаємось, коли немає повітряної тривоги, граємо в шахи, співаємо різні патріотичні пісні, правда, тихенько, в підвалі Євгена, щоб ворог, який міг би підібратися зненацька, не почув.
- Гаразд, - мовив батько. – Ще трохи поживемо в рідному селі. Але готуймо дух до того, що рано чи пізно нам прийдеться евакуюватись із Херсонщини.
Цей день незабаром настав. Коли російська ракета вдарила по школі, в якій вчився хлопчик (добре, що у ній тоді нікого не було, окрім сторожа, який постраждав), родина Дениса почала збиратися в дорогу.
Їм пощастило, на власній усі члени родини вибралися з пекла війни неушкодженими. Взяли в дорогу зі собою тільки найнеобхідніше – трохи продуктів, одягу і кота Васька. Козу віддали сімдесяти шестирічній тітці Наталі, яка навідріз відмовилася залишати свою хату. У її хліві жили гуси та кури, у буді - собака, в домі - два коти. Довго їхали тато, мама і їх син Денис автівкою, поки врешті решт не опинилися у відносно безпечному місці – в одному із районних містечок на Львівщині. Родині запропонували мешкання в гуртожитку від училища. Погодились. Денис почав навчатися в школі, яка була розміщена найближче до їхнього нового місця проживання. А тато Андрій на третій день по приїзді пішов до військкомату і став на військовий облік. Колись він служив в армії, тож мав певні навички поводження зі зброєю. Через тиждень батько хлопчика отримав повістку і пішов на війну. Всі члени родини були дуже схвильовані й зажурені, коли тато прощався з ними, але старались не показувати йому своїх почуттів.
Денис щодня згадував батька, він боявся, щоб його на війні не поранили, не вбили. «Боже, бережи мого татуся!»- говорив рано, в обід і ввечері. Але й пишався тим, що його батько - захисник. Хлопець теж хотів щось корисне робити для рідного краю. Але що учень 4 класу може? Ну так, він брав участь в акціях, що відбувалися у їхній школі. Малював малюнки для воїнів, продавав печиво, яке пік з мамою і бабусею, в їхньому навчальному закладі. За реалізовані кошти школа придбала воїнам медичні препарати й передала на передову через волонтерів. Але це мізер. Денис думав про своє місце у війні і придумав. Вирішив, що буде заробляти гроші для ЗСУ своїм співом. Став якось у центрі міста, до якого перебрався зі свого села, і завів «Ой, у лузі червона калина…», а потім «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…», «Подай зброю, мені, брате» й інші відомі українські пісні. Спочатку люди з недовірою дивилися на малого, слухали спів, але не поспішали нести гроші до скриньки, на якій було написано «Для ЗСУ». Та як дізналися про те, що дитина, яка співає, із числа внутрішньо переміщених осіб, і що батько малого воює в лавах ЗСУ, почали кидати гривеники навперебій. Однак містечко, в якому представники влади запропонували на період війни оселитися Денисовій родині, було невеликим. Майже всі, хто прогулювався в ньому центром, почули спів хлопчика. Тому він якось сказав мамі: «А давай поїдемо до Львова. І я спробую там заспівати. Може, більше зароблю і віддам для ЗСУ». «Гаразд, - відповіла мама. – Тільки треба купити колонку, хоча б найменшу, і мікрофон, щоб тебе далеко було чути».
Коли мама придбала потрібні речі, то повезла вже в перший вихідний, суботу, сина до Львова. Денис співав сім годин підряд, зробивши собі хіба що півгодинну перерву на обід. З того часу хлопець систематично, в суботу чи в неділю їздив з мамою до Львова і співав там на вулиці українські пісні.
Денис був вдячний людям за те, що вони кидали гроші до скриньки з написом "Для ЗСУ", яку він ставив перед собою, за те, що слухали його спів та підбадьорювали його. Вдячний хлопець і всім воїнам, які захищали й захищають рідний край від ворогів, й, зокрема своєму батькові – телефонує йому з передової час, коли має можливість. Дякує й мамі, без підтримки і допомоги якої він волонтером би не став. З вересня 2022 року хлопець з ненею ходить ще й до міської бібліотеки, де разом з іншими небайдужими до долі країни людьми робить окопні свічки для ЗСУ, плете маскувальні сітки. Все ж головним напрямком діяльності Дениса залишається навчання в школі та спів. Керівниця 4 класу хвалить хлопця, каже, що він старанний і відповідальний. І однокласники люблять Дениса за його щирість, працелюбність і жертовність. Хлопець передав до міського волонтерського центру «Промінь надії», який купує й відправляє на передову те, що потребують воїни ЗСУ, вже 207 тисяч гривень. Мріє зібрати 300 тисяч, але, каже, як вийде.
На День волонтера Денису вручили почесну грамоту від МО та подарунковий пакет із цукерками.
- Ти радий, що отримав за свою волонтерську роботу нагороду? - спитали хлопця в школі вчителі та учні.
- Так. Та найбільшою радістю для мене буде перемога України над Росією, і коли мій батько та інші воїни ЗСУ повернуться додому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973490
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2023
Присвята
Красивий, сильний був юнак,
Здається, втримав би й лавину.
Мав різні задуми, однак
Не втілив з них і половину.
Закінчив заклад (ним він снив!) -
Героїв Крут ліцей військовий.
І став із перших днів війни
На захист ріднокраю, мови.
Батьки підтримали його,
Не тільки словом, але й ділом –
Пішли туди, де був вогонь,
Де бахкало все і гуділо.
Вони лишилися живі.
А син.. подався в високості.
У сонця навіть сльози з вій
Побігли, як загинув Костя.
Неповних двадцять він прожив!
Лягає біль на серце роєм…
Але ж він край наш боронив!
За це ми дякуєм Герою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972387
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2023
Ти присутній незримо
в кожній моїй добі.
Коли чую твій голос,
йти готова у бій,
витинати думками зло,
що кусає світ,
і саджати дерева правди,
любові цвіт.
Повербанк ти моєму серцю,
моїм очам.
Коли бачу бадьорий крок твій,
стаю дівчам.
Сиплю сміх, неначе сніг небо,
баланс гублю.
Бо, як соняшник в полі сонце,
тебе люблю.
Я не знаю, що доля впише
у мій роман.
Поки що сонце рідко сходить,
стоїть туман.
То надія, то безнадія
іде в екстаз.
Заведеш мене у дім щастя
ну, хоч би раз?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972316
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2023
Якось на язику в худого рудого пса-безхатька поселився вірус Гоцак. Мучив він собаку. По піднебінню лазив, горло лоскотав, дихати не давав. Пес на нього гарчав, але вигнати з морди не міг. Вибився за якийсь час зі сил собака, схуд, захрип, бо хворів, а ще ж їжу не завжди мав. Часто її на смітнику шукав, але не знаходив, спритніші собаки, забирали. Та іноді його особисто добрі люди годували – під морду корм йому клали.
Побачив цього собаку і четвертокласник Олег, коли зі школи додому повертався. Пес сидів у цей час біля контейнерів зі сміттям і трусився. Шкода стало хлопцеві його. Згадав він про те, що в наплічнику має булку зі сиром, вирішив віддати її собаці. Скинув наплічника із плечей, почав булку витягати. Пес одразу звівся на ноги, наче відчув, що йому від хлопця щось перепаде. Наблизився до хлопця, очима засвітив, заскавулів. Кинув Олег їду собаці, змолов її рудошерстий до крихти і знову почав благальними очима дивитися на хлопця.
- Ще хочеш? Не маю більше.
Пес підійшов ближче, потерся до руки Олега мордою.
- Дякуєш? Ввічливий?
Пес не відповів хлопцю, тільки ще раз потерся до його руки, лизнув Олегову долоню. Гоцак, відчувши тепло шкіри хлопця аж підстрибнув з радості. Довго не роздумуючи, виповз він із морди пса-безхатька і прилип до Олегового мізинця. «В цього хлопчака, здається, мені краще буде жити! - подумав. - У нього є харчі, одяг. Тіло його велике, м’язисте і тепле. Треба тільки, щоби людське дитя мене якнайшвидше до рота чи до носа свого впустило, чи хоч би до очей». Зайшов Олег до свого дому, зсунув чоботи з ніг. «Як мило й тепло тут! – усміхнувся Гоцак - А таки добре, що я не розгубився і до хлопчикового пальця вчепився! Сподіваюся, що ще трішки, і я опинюся в середині людського сина, оселюся в якійсь великій гарній його клітині, витягуватиму з неї поживні речовини, які поступатимуть через кров, коли хлопчак їстиме-питиме, киснем дихатиме, та й заживу собі веселенько. Діток народжу. Багато діток! Нароблять вони будинків у хлопчиковім нутрі! Добре буде усім нам жити, а хлопцеві – ні. Але він сам винен. Навіщо до хворого пса підходив?»
Та зарано ділив шкіру невбитого ведмедя Гоцак. Олег був добрим хлопцем, але не дурним. Він старанно вчився у школі, уважно слухав пояснення і розповіді вчительки на різник уроках. З уроку курсу «Я досліджую світ» запам’ятав, що коли приходиш зі двору додому, найперше, що треба зробити – це вимити руки з милом. Адже на дверних ручках, перилах можуть сидіти мікроби, віруси. А на тваринах-безхатьках вони точно є. Кинувся хлопець до ванни, намилив руки милом. «Ой-ой-ой! – закричав Гоцак. – Навіщо ти, хлопче, це зробив? Мило – мій ворог!» Олег не чув слів віруса, бо він був людиною, а в людей своя мова і свої звуки. Потримав хлопець мило на шкірі хвилину і змив його. Полетів разом із водою в раковину і скручений вчетверо Гоцак. Нікому в домі він вже не міг нашкодити, мило обірвало йому життя. Вимив Олег взуття, в якому прийшов, протер дверну ручку, до якої торкався, як заходив до ванни, антисептиком, ще раз сполоснув руки і аж тоді зняв із плечей наплічник. З кухні долетів мамин голос: «Взуття і руки чисті, сину?» «Так!» - відповів. «Тоді сідай за стіл у кухні. Я щойно борщ смачний зварила». З’їв миску борщику Олег, подякував неньці». Спитала вона в нього: «Як успіхи твої у школі?» Син мовчки витягнув щоденник, розкрив його на записах розкладу й домашніх завдань за останній тиждень. Навпроти предмета ЯДС вчителькою було написано: «Молодець!» «Так! Ти в мене такий!» - зраділа мама. «Мабуть, це правда, - подумав хлопець. – Навіть пес полизав мені сьогодні руку. Треба буде завтра його знову чимось підгодувати. Ну, а зараз, хлопче, до роботи – домашні завдання виконувати», - сам дав собі наказ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971976
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2023
Загинув під Бахмутом, поховали у рідному селі.
Ридають рідні, однокласники,
Сусіди, воїни і друзі.
В зажурі хмари - снігу власники.
Дім, де жив Орест Соляк, в тузі.
Лице його вогнем посічене.
Був там, де смерть дарують міни…
Загинув за хвилини лічені.
За що? За волю України.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971853
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2023
Там, під Бахму́том, тьма-тьмуща нападників,
Долями грають - на рани і смерть.
Злісні кремлівці – батьки їхні й радники,
Ті, що ламають законності твердь.
Воїнів наших вогнями напоюють.
Нищать усе, що лежить на шляху.
Струни на злочини в добах настроюють -
Чорні мотиви їм гріють пиху.
Землю, осколками й мінами стрижену,
Топчуть. Але справедливість гряде.
Наші війська із Бахмута їх виженуть.
Кара Господня злочинців знайде!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971852
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2023
До тебе липнуть жінки, як до меду мухи.
З якою сьогодні ділиш свою добу?
«Кохаю тебе» шепочеш якій у вухо?
Проміння душі якій кладеш на губу?
Хто борщ тобі варить чи, може, із риби юшку,
У темряві світить блиском своїх очей,
Вивчає на шкірі кожну твою татушку,
Смачні вихвалянки зранку тобі пече?
Здається, я знаю, хто робить всі ці дії,
Щоб в серці своїм лишити твоє лице.
А як же моє кохання, мої надії?
Мені поховати їх у землі живцем?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971618
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2023
Дивлюся з вікна на дитячий майданчик – там діти
На гойдалках виснуть, дню шиють зі сміху корсет.
Канікули в них. Хоч війна шле їм також привіти –
Сигнали тривоги і злети ворожих ракет.
Та все ж є в них дім, а у ньому – матуся і тато.
Хоч в деяких татки – військовими у ЗСУ.
Та нені – досяжні, їх можуть вони обіймати
І навпіл ділити із ними і радощі, й сум.
А як бути тим діточкам, в яких горе – горою,
Бо дім їх в руїнах, батьків знищив рашофашист?
Хто їм тепер нерви відкриті покриє корою,
Поможе освіту здобути, розвинути хист?
О, світе, рішучість до дій влий, рятуй Україну,
Будь братом їй вірним, додай сили їй до ходи.
Верба засльозилась. Схилилась додолу калина.
В дітей сіль на віях від страху, безсоння, біди…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971304
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2023
ХЕРСОНСЬКІ ПРОТЕСТИ
Це не марення, казка чи сон –
На протести виходить Херсон.
Прапори жовто-сині несе,
«Україна, - кричить, - над усе!
Росіяни! Ми – вільний народ!
Волелюбність і гідність – наш код.
Не крутіть тут свою карусель!
Забирайтесь із наших земель!
З нами - світло, поможе нам Спас.
ЗСУ проженуть вас від нас.
Ну, а поки ж – рука до руки.
Бо Херсон – Україна таки!
20.03.22
ПРИЙДЕ ПЕРЕМОГА!
Святі веселіше глядять із ікон –
Від рашофашистів звільнили Херсон.
Додому вертаються доні й сини,
Які тут жили до початку війни.
Приводять до ладу будинки свої,
Хоч десь там за містом гримлять ще бої.
Але у надії на волю і мир
Вже крила ростуть, зорі – орієнтир.
Хай з Раші снаряди й ракети летять.
Їм духу херсонців повік не зламать.
Прийде перемога, біль змиє і бруд.
Нападницю ж сором чекає і суд.
15.01. 23
Хай будуть ці 2 вірші тут разом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971152
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2023
Мій Боже, вдягни у сталевий кептар
Міста України – Бахм́ут, Соледар.
Та й іншим, які під вогнем, поможи!
А ворогу руки і ноги зв’яжи.
Із воїном нашим будь в кожній добі,
Тримай із ним зброю, іди з ним у бій,
У розвідку і у спочинок також.
Все добре, що має, що може, примнож.
Бо воїн наш край захищає від бід,
Він любить свій дім, свою землю і рід,
Плете Україні вінок зі звитяг,
До волі, до слави трамбує їй шлях.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970571
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2023
22 січня 2023 року в хатині, що стояла на березі річки Хай у Китаї в мами крільчихи і тата кроля народилося маленьке чорне кроленя. Батьки дуже раділи цій події, вони давно чекали на з’яву малюка в родині. Як тільки викупали кроленя в теплій річковій воді й витерли його, воно стало на лапки і забарабанило ними по столі! «Ти диви! З перших хвилин виявляє характер!» - мовила мама, дивлячись в очі щасливому татку кроленяти, а тоді перевела погляд на малюка й лагідно всміхнулася йому. Кроленя теж усміхнулося мамі. «Сильний і добрий синок наш!» - мовив татко. «Таким і має бути». «Ну, так!» Мама нагодувала малого, міцно притулила до себе, а тоді сказала йому: «Рости здоровим, синку, і мудрим. На твоє народження не лише ми з батьком чекали, а й увесь світ». Малюк закліпав очима, затріпотів вушками, задриґав ногами. Він ще не знав своєї місії, але погоджувався з маминими словами .
Назвали чорного кролика Миролюбцем. Ріс він дуже швидко. За місяць його ріст і вага збільшилися в сім разів, і кроленя вже було готове до самостійного життя. Йому пасувало його ім’я – Миролюбець. Кролик був справді тихим і мирним. У місяць він не тільки мав вигляд дорослого представника свого роду, але й неабияку мудрість і вправність. Миролюбко (так його кликала мама) сам здобував собі їжу, навчився читати, писати, рахувати, користуватися телефоном. Вивчив не тільки рідну китайську мову, а й англійську. Дізнався про те, що окрім кроликів на землі живуть різні істоти – люди, дикі та свійські тварини, і що люди – не такі, як кролики, вони можуть бути дуже жорстокими і непередбачуваними. Миролюбець вивчив назви континентів, морів, океанів, річок, озер і країн, які є на планеті Земля. Вразило кролика те, що росія – велика за територією та за кількістю населення країна, напала минулого року на значно меншу від неї країну Україну, з якою межувала, і натворила там великої біди – поруйнувала будинки, мости, дороги, повбивала людей – військових, цивільних і навіть діток малих, що вона знищує інфраструктуру України і їй приносить задоволення те, що українці часто залишаються у своїх домівках без світла, тепла, води, а деякі й без можливості приготувати собі гарячі страви чи напої. Засмутився Миролюбець. Боляче йому було від того, що хтось терпить таку біду. Він хотів, щоби на планеті Земля панував мир.
Кролик захотів допомогти Україні. Але як?
- Мамо, - мовив якось неньці, - ти казала колись мені, що я незвичайне кроленя, а особливе. В чому моя особливість?
- Ну, ти розумний, доброзичливий, сильний.
- А чи міг би я якось допомогти країні Україні? Ти ж знаєш, як вона настраждалася. Ми разом з тобою дивилися про це у програмі новин. І в Інтернеті про російсько-українську війну я багато новин прочитав. А ще чув розповідь однієї дівчинки, яка приїхала до Китаю з України з мамою. В її будинок влетіла російська ракета і зруйнувала його, вона вбила також її тата і молодшого братика.
- Якщо ти захочеш допомогти Україні, то зробиш це.
- Звідки в тебе така впевненість?
- Королева річки сказала мені про це.
- Якої річки?
- Тієї, в якій я плавала, коли тебе у своєму животі носила.
- Річки Хай?
- Саме так.
- При яких умовах це сталося?
- Я королеві на її день народження мішок капусти подарувала і відро моркви. Вона дуже зраділа цьому, адже була вегетаріанкою. Королева подякувала мені за дарунки, а тоді доторкнулася до мого живота й мовила: «Дитя, яке ти носиш у собі, буде особливим. Воно зможе, якщо захоче, зробити одне, але дуже велике і важливе діло».
- Зрозуміло. Радий це чути. Тепер треба тільки подумати над тим, яким чином я зміг би допомогти Україні.
- Подумай. Успіху тобі, сину!
- Дякую.
Три дні і три ночі думав Миротворець над тим, як допомогти Україні, і придумав. Вирішив стати блогером, заробити грошей, які мав витратити на виконання тих планів, які склав. Блогерство йому вдалося. За тиждень підписників у кроля Миротворця набралось не менше, як у всесвітньо знаного політика чи артиста. За два – й грошенят чимало зібрав, виставив номер своєї платіжної картки, на який скидали кошти всі, хто довіряв чорному кролику і хотів допомогти Україні. Вчив щодня Миролюбець також російську й українську мови, які, як вважав, мав знати. Як вивчив, купив мішок овочів, мішок фруктів, кілька пакетів з горіхами і подався з цим до королеви річки Хай. Мама задзвонила їй, коли синок прийшов до ріки, і королева вийшла на берег. Подарунки вона радо прийняла й уважно вислухала Миротворця (говорив про війну в Україні). А коли він договорив, королева торкнулася своєю золотою ручкою до голови кроля і сказала: «Правитель росії – амбітна і жорстока людина, все його оточення таке. А народ – одурений пропагандою, брехливою історією, яку складали московіти (так цей народ раніше називали) протягом не однієї сотні літ». «А звідки ти все це знаєш, королево?» «Мені моя мама розповідала, а їй – її мама, тобто, моя бабуся. Ми – королеви річок, живемо по 100 років і спілкуємось з королями й королевами річок усієї землі. Після смерті моєї мами, влада перейшла до мене, а після того, як я помру, влада перейде до моєї доньки. Вона в мене одна, як я була одною у своєї мами, як ти один, Миротворце, у своїх батьків». «То що ж мені робити? Як допомогти Україні?» «Думала я вже над цим питанням і навіть радилася з королями і королевами російських річок. Вони сказали, що могли б затопити бункер, в якому ховається володар їхньої країни. Але чи це вирішить конфлікт, чи не прийде на місце одного диктатора інший? Варто було б спробувати мирним шляхом домовитися з володарем росії, знайти щось таке, щоб його спонукало припинити війну. Візьмеш цю місію на себе?» «Відчуваю, що мушу взяти». «Тоді спробую допомогти тобі добратися до росії». «Як?» «Хмарка, яку я випущу завтра вранці зі своєї річки і на яку ти сядеш, закутавшись в біле рядно, понесе тебе в той чужинський край й опустить на землю близько до бункера – того, в якому переховується той, хто дав наказ російському військовому керівництву розпочати війну з Україною. Ну, а як доберешся, то далі вже дій так, як тобі твоя інтуїція підкаже. Прогризи хід вночі до бункера чи домовся з охороною, щоб тебе до середини впустили». «Дякую за пораду, королево. Гроші в мене на картці є, зможу перекинути певну суму тому, хто погодиться мене до бункеру впустити, або прогризатиму ходи». «Чудово! Тоді приходь завтра о сьомій годині ранку до місця, де зараз стоїш. Я тебе посаджу на хмарину і ти полетиш». «Гаразд».
Наступного дня королева посадила Миротворця, закутаного в біле полотно, на хмарку, і вона понесла його до росії. Цілий день хмарка летіла. Добре, що кролик трохи їжі поклав до свого наплічника, то ж не голодував під час подорожі, гриз собі то морквину, то печенину.
Коли хмарина, яка вийшла з річки Хай, була вже над тим місцем, про яке їй сказала королева річки, то розкрила над Миротворцем дощовий парашут, який сама ж і зі своїх крапель змайструвала. Кролик вхопився за нього і спустився на ньому на землю.
Надворі різко стемніло. Настав вечір. Миротворець бігав довкруж бункера, але залізти до нього не міг. Пробував гризти землю, не вдавалося хід зробити, під землею був товстий шар цементу й металу. «Значить, треба з кимось домовлятися», - подумав. Так і зробив. Підійшов до охоронця, який відійшов від бункера метрів на тринадцять, і мовив: «Привіт!» Охоронець оторопів: «Ти, кролик, вмієш говорити людською мовою?» «Так. Я не простий кролик, я вчений і приношу удачу тому, хто зі мною добре поводиться». «Може, й так. Ти гарний, пухнастий і з милими очима. А ще чорний, а зараз саме рік чорного кролика». «Пустиш мене до бункеру? Хочу побачити, як живе володар великої країни – скільки в нього кімнат, які в них меблі. А я тобі за це гроші дам». «Нам не велено нікого до бункера пускати, навіть кроликів». «Але я зла не роблю, я приношу всім тільки добро». «Скільки грошей готовий дати?» «А скільки ти хочеш?» «Ну, хоч би 500 тисяч рублів за екскурсію в бункері протягом години!» «Скажи номер своєї картки. Я перечислю тобі цю суму». Охоронець відкрив рота, округлив очі, але продиктував кролику номер своєї картки. Миролюбець перечислив йому те, що він просив, але в доларах. «Все гаразд, - мовив охоронець. – Гроші прийшли. Я тебе впущу о 22:00 до середини, але о 23:00 ти маєш вийти надвір». «Добре».
Кролик заліз під найближчу ялинку, витягнув із наплічника останнє печенько, похрумав його, запив водою і приліг. Рівно о 22:00 він підбіг до охоронця. Той взяв кролика на руки і пішов з ним до бункера. Інші охоронці, які стрічали його, питали: «Що це за кролик? Твій домашній чи на кухню його несеш?» «Мій. Домашній». «А навіщо ти взяв його до бункера?» «Попросився. Зможе всім вам удачу принести. Адже 2023 рік за східним календарем – рік Чорного кроля». «Ну, так, - мовив один із охоронців. – А можна його погладити?» «Можна, тільки швидко». Погладили всі десятеро охоронців, які ходили коридором верхнього поверху. Сили набрали, бадьорості. Так само зробили й ті охоронці, які ходили нижніми поверхами.
«Ти посидь, кролику, трохи сам під столиком у коридорі, а я схожу до туалету». «Гаразд». Як тільки охоронець пішов,. в одній із кімнат відчинилися двері і на коридор вийшов правитель росії, однак не сам, а в оточенні чотирьох військових чоловіків. «Що робити? – подумав кролик. – Хотів би з правителем порозмовляти, але як, коли він не сам?» Поки Миролюбко думав, що робити, один із військових його помітив. Він кинувся до кролика. Миролюбець не втікав, легко дався в руки військовому. «Що тут робить цей кріль? – крикнув військовий, поглядаючи в бік охоронців, що ходили туди-сюди. «Це домашній кролик охоронця Івана», - мовив один із них. - Він узяв його зі собою на чергування, щоб удачу до кожного з нас привернути. Адже він чорний». «А, ну, так, цей рік – рік чорного кролика. Але без погодження з вищим командуванням навіть кролика в бункер пускати не можна». «А ви погладьте мене, - мовив Миролюбко, - і удача не забариться заглянути в ваше життя» «Цей кролик говорить?» «Так, - мовив Іван, який вибіг із туалету, почувши розмову в коридорі. – Вибачте, я хотів, як краще, щоб усім, хто побачить мого кроля, пощастило у цьому році, а, головне, щоб пощастило нашому правителю». «Піднеси-но його до мене, - наказав володар Росії військовому. – Я погладжу його. Хворий я трохи й розгублений. Не все йде так, як задумав». Військовий виконав наказ правителя. Той погладив кролика по спинці й усміхнувся, вперше за час війни. Відчув приплив сили в тілі, піднесення на дусі. «Хай залишається чорний кролик в бункері, - проказав. - Буду його щодня гладити. Охороно! Подбайте про куток для тварини та їжу!» «Буде зроблено!» - мовив старший охоронець.
Протягом трьох наступних днів зранку та ввечері Миролюбця приносили в кошику на п'ятнадцять хвилин до правителя росії, щоб він гладив його. Кролик лежав смирно і мовчав. Та на четвертий день не витримав, заговорив, сказав володарю: «Я не простий кролик. Я покращую здоров’я тому, хто мне гладить, ти вже це, мабуть, відчув. А ще я можу успіх притягнути і пораду добру дати». «Ти говориш людською мовою?» - здивовано спитав правитель росії. «Так. Ти ж почув. А ще я вмію читати, писати і рахувати». «Нічого собі! А яку б пораду ти мені дав, щоб я міг сусідню державу Україну впокорити і завоювати?» «Я не раджу такого, що може принести біду. Я можу порадити тільки, як досягнути добра». «Але з Україною вирішити конфлікт по-доброму не можна досягнути. Там живуть горді, непокірні люди, які нас, росіян, не хочуть чути, які не готові йти нам на жодні поступки. Вони люблять тільки себе, свою хохлятську мову, свої вишиванки, шаровари, своїх Шевченка, Франка і Лесю Українку, а людей інших націй – росіян, наприклад, зневажають та обмежують у правах. Тому я їх називаю нацистами. А ще до Євросоюзу хочуть вступити й до НАТО. А раніше ж з нами жили в союзі. Ц це було правильно. Бо вони ж, як і ми, слов’яни». «Ну, це не зовсім так. Вірніше, далеко не так. Вивчав я це питання походження українців та росіян недавно. Зрештою, Україна – суверенна держава. Тож вона має право жити, як хоче, і дружити, з ким хоче. Якщо з вами, росіянами, не хоче єднатись, значить є на це причина. Тобі вона відома». «Та її Америка під’юджує, бо хоче першість у світі тримати, хоче разом зі своїм НАТО до наших кордонів наблизитись, нас завоювати і наші природні ресурси забрати». «Америка багата країна, з розвиненою демократією. Якщо ви підете з України, припините війну, вона не буде з вами воювати, третьої світової, ядерної війни не хоче ніхто. Треба просто визнати війну помилкою і закінчити її». «Україна захоче забрати Донбас і Крим, а ще компенсацій вимагатиме, надто багато всього поруйновано в часі війни». «Звісно, а ви б не хотіли забрати вкрадене? І на компенсації вона має право за існуючим міжнародним законом. Зі всім цим можна якось впоратись, тільки б захотіти. А ось людей, які загинули під час війни, вже не повернути». «Не знаю, як правильно поступити. Визнати війну помилкою – це те саме, що визнати себе дурнем. Як же тоді далі жити – мені, країні?» «Треба було раніше думати про це». «Я був упевнений, що за три дні моє військо візьме Київ, і Україна капітулює. Не думав, що вона та триматиметься, опиратиметься, що їй більша частина світу плечі підставлятиме». «Що сталося – того не змінити. Треба думати, що далі робити. А треба, вважаю, миритися. Бо це краще, ніж на смерть битися. Українці ж можуть не тільки вигнати твоє військо зі своєї землі, а й по вашій бабахнути з далекобійної зброї. І мають право. Не вони ж почали війну». «Знаєш, кролику, я більше не хочу тебе слухати. Живеш у мене, а підспівуєш моєму ворогу. А, може, тебе з України до мене прислали?» «Ні. Я прибув до вас із Китаю, народився там в день, коли і мав народитися чорний кролик, тобто, 22 січня». «Звідки мені знати, що ти говориш правду?» «В мене документ є. Показати?» «Покажи». Він у наплічнику, а наплічник - в підсобці, де я сплю». Правитель задзвонив старшому охоронцю і сказав, щоби він приніс йому наплічник кролика. Коли той приніс його, мовив: «Заглянь, що там є». «Папка». «Що в ній». « Паспорт якийсь, неросійський». «Дай мені його». Охоронець подав. Правитель відкрив паспорт, на одному з його листків побачив світлину кролика, на інших – написи, зроблені китайською мовою. «Виклич до мене перекладача», - сказав правитель росії охоронцю. «Гаразд». Через 5 хвилин перекладач був уже в кабінеті свого боса. Він переклав на російську все, що було написано китайською. Потім паспорт перевірив спеціаліст по документах. Він сказав правителю росії, що документ дійсний. Коли сторонні вийшли і правитель залишився наодинці з Миролюбцем, то сказав йому: «Я твоєї поради прийняти не можу і тримати тебе в себе чи випустити теж не можу, ризиковано це. Залишається одне – вбити тебе». «Ти, звісно, можеш це зробити, але коли вб’єш мене, то вб’єш і себе, і свою родину, і всю планету в кінці кінців. Я не блефую». «Гм… Гаразд. Не вбиватиму тебе, триматиму у в’язниці, але не в бункері». «Дякую й за це».
Минув місяць. Зима закінчилася. Сили у правителя росії почали слабнути, успіхів на фронті не було. Українці отримали від країн Заходу та Америки багато нової зброї, навчилися гарно відбивати атаки і погнали росіян зі своїх земель. Деякі миротворці закликали правителя росії сісти за стіл переговорів, віддати Крим, який до 2014 року був українським, і Донецьк, вимагає Україна, і закінчити війну. Але він не погоджувався.
В кінці березня в москві на красній площі сталася велика пожежа, у кремль влучила ракета з України. Відбулися прильоти і в інших місцях, ЗСУ вдарили і по військових об’єктах, і по об’єктах інфраструктури. В росії почалася паніка. Згадав її правитель тоді про чорного кролика. Велів доставити його у свій бункер. Коли наказ був виконаний, кролика в клітці занесли до кабінету володаря, він сказав усім, хто зайшов до кабінету, вийти. Вони й вийшли. «Кролику! Ти був правий, коли радив мені закінчити війну перемир’ям. Шкода, що я тебе не послухав. Тепер українці гатять по моїй країні». «Чорний кролик поганого не порадить. Його призначення – нести щастя, добро і мир». «Що ж мені робити?» «Відмовитися від влади. Щоб це не виглядало печально, сказати, що робите цей крок через погіршення здоров’я. Призначити когось такого, щоб його сприймав світ. І хай цей новий володар підпише мирну угоду, в якій буде вказано, що всі території, які належали Україні на час здобуття нею незалежності у 1991 році, й далі належатимуть їй. А Україна має перестати стріляти». «Важко мені на це погоджуватись». «Як не погодишся, вб’ють тебе – свої, швидше за все, чи помреш від хвороби, а країна твоя – росія, розірветься на шматочки, як колись СРСР». «Ти впевнений?» «Більше, ніж…».У правителя росії затремтіли руки, ослабли ноги, він зсунувся з крісла на долівку, зімлів. Кролик підбіг до нього, зробив йому непрямий масаж серця. Правитель розплющив очі, видихнув, а тоді натиснув на кнопочку, що була на ручці крісла й у кімнату влетів охоронець. Правитель сказав, щоби він негайно викликав бригаду лікарів швидкої допомоги. Через 5 хвилин бригада вже була в його кабінеті. Лікарі обстежили правителя. Зробили йому якийсь укол. Потім поклали на медичні ноші. «Повеземо вас до вашої лікарні, пане володарю! Там проведемо ще деякі обстеження і призначимо лікування», - мовила старша лікарка. «Гаразд, але кролик поїде зі мною». Лікарі переглянулись, але нічого не мовили, повезли правителя і кролика з ним.
Через п’ять днів хворий став на ноги – ліки приймав, кролика гладив. Лікарі дивувались такому швидкому покращенню стану правителя росії. Але було те, що було. На шостий день правитель скликав все вище керівництво держави і заявив, що йде з поста володаря країни, бо за станом здоров’я не може більше керувати нею. Порадив обрати на своє місце людину, яка була не заплямована війною з Україною, і яку поважали в Європі та Америці.
Це було зроблено. Невдовзі росія з Україною підписали мирний договір на тих умовах, про які говорив чорний кролик. Мироносець радів. Недарма прийшов у світ. Свою функцію він виконав. Принаймні до 2024 року ні росія, ні Україна військових дій не проводили – відбудовували те, що було зруйноване. Колишній правитель Росії щез, ніхто не знав, де він. Чорного кролика він, перед тим, як покидав бункер, випустив на волю. Миролюбно одразу перебрався жити в Україну. Хмарка його туди занесла, річкова королева прислала її після того, як кролик їй задзвонив і про це попросив. Коли правитель України дізнався про роль Миротворця, нагородив його орденом за відвагу. У кролика було багато роботи в Україні – душі й тіла травмованих лікувати, їхній дух підіймати. До 23 лютого пробув він у країні верби та калини. Гімн український навчився співати, гопак танцювати, блогерством займався вечорами. А 24 лютого прибув Миротворець до своїх батьків. Добирався до Китаю уже не на хмарці, а літаком. Рік його активності закінчився. Тепер він міг жити, як звичайний кролик. Але не міг. Надто багато пережив. Тому взявся за написання книги, в якій описав всі пригоди, які відбувалися з ним в росії та Україні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970251
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2023
Так. Йде війна. Жорстока. Щодня хтось гине.
Села й міста – в руїнах, димах, вогнях.
Та я прошу тебе (чуєш?), знайди хвилину,
Висвітли хоч би кубик у темних днях
І запроси мене в цю осяйну ємність
Так, щоб там серце в серці, щока в щоці,
Щоби в очах палала, як свіч, взаємність,
Щоб розійшлися сумнівів злі рубці.
Знаю, війна закриє колись повіки.
Зможеш тоді ти бути, хто знає з ким.
Те ж, що даси мені, збережу навіки,
Як найцінніший дар за усі роки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970227
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2023
Хотіла б щокою торкнутись твоєї щоки,
В твою шевелюру свою п'ятірню запустити.
Відчути і ніжність,і силу твоєї руки,
Кохання із уст твоїх пристрасних жадібно пити.
Хотіла б з'єднатись з тобою у тіло одне,
Як каша із маслом, як хліб із цибулею й салом,
Забути про вік свій, про час, і, звичайно, про те,
Що було до того, коли я тебе ще не знала.
Хотіла б з тобою у казку, де райдужний цвіт,
Де голосно пташки співають під бій водограю,
Де в сонця від подиву очі виходять з орбіт,
Коли воно чує, як ти мені кажеш: "Кохаю".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969606
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2022
Жила була дівчина з чорними й тонкими, як шнурівки, бровами, глибокими й темними, як ніч, очима, з довгими, світлими й пишними, як стигла пшениця, косами. Щоки її палали, як восени калина, а душа була світла і тепла, як літня погожа днина. Звали дівчину Україна. Любила вона працювати - хліб ростити, садок садити, сік-вино з ягід-фруктів робити, кізку, корову, курей доглядати, шити, прясти, вишивати, голубці крутити, вареники ліпити, борщ варити та ще й співати і танцювати. А недалеко від неї жила інша дівиця, яка часто поводила себе, наче хижа птиця. Звали її Московія. Була вона зимна й непривітна, як завія, та ще й непутяща і не роботяща. Дивилась Московія на Україну і тихо заздрила їй, бо ж вона не була така, як її сусідка, круглолиця, у неї так пишно не родила пшениця, не таким вдвтним був її крок і не таким розлогим садок. Не така, як в України, в неї була хата – тепла й багата, не такого бистрого мала вона коня, не таким гарним було її вбрання, не таким славним був її рід і не таким ситним і смачним обід. Довго точила заздрість душу Московії, так довго, аж поки від неї, тієї душі, майже сліду не залишилося. І тоді така думка прошила її мозок: "Треба щось із сусідкою Україною робити. Несила вже дивитись на неї й мовчки терпіти її переваги. Працює - гори перевертає. Та ще й за собою доглядає! У неділю та свята на голову квітчастий вінок одягає або красиву хустку, має й чоботи і кожуха з шерсті вівці, а ще шовкові спідниці та сорочки-вишиванки, дякує завжди Богові за вечори та ранки і усміхається. Усміхається! Це якесь неподобство! Я злюсь, не намотавши у праці кіл, а вона усміхається, напрацювавшись за день, як віл». Почала Московія думати над тим, як би Україні нашкодити. І надумала. Вирішила піти до злої відьми, щоб та допомогла підірвати дух її сусідці. Тай пішла. Принесла відьмі козу, яку вкрала в України, поки та пиріжки пекла, а ще кокошник, який мама їй колись подарувала, як з хати випроводжала, та зайця, якого спеціально для цієї оказії спіймала і за яким три дні по лісі ганяла. "Зроби щось, - каже відьмі, - з тією Україною, бо несила вже мені дивитись на її вроду, достаток і славу". "А ти не пробувала сама стати такою ж?" "Пробувала. Але в мене не виходить. Як здобуду якийсь гріш, то скоро пропущу його. Погуляю у шинку три-чотири днини, а потім хоч плач - знову не маю що кинути до черевини. Спідниця та сорочка протерті, кожух у дірах, про чоботи уже й не кажу́, у лаптях круглий рік ходжу́ а то й боса.
- Спробую щось зробити.
- Спробуй.
- За три дні прийдеш, розкажеш про результат.
- Гаразд.
Три дні відьма не спала, чаклувала. І таки подіяла її ворожба. Занедужала Україна, гарячку дістала. Її пшеницю в полі град побив. В її розлогу грушу блискавка влучила - стовбур спалила, дерево повалила. Дізналася про це Московія, зраділа. Співала весь день, танцювала, аж лапті порвала. Але до відьми не пішла. Подумала: "Чого буду йти до неї? Схоче, щоб я їй ще щось принесла, а в мене ж нічого нема, окрім груш, які я зірвала з того дерева України, в яке блискавка вдарила. Груші ці великі й соковиті! Сама з радістю їх з'їм".
Тиждень груші Московія їла, майже цілий міх їх принесла додому в той день, коли Україна злягла. За цей тиждень хвора одужала. Бо гарячий чай із цілющих трав кілька разів на день пила, мед їла і пріла. Але й роботу свою потрохи робила - корівку, кізку й курей годувала і пшениченьку вже на третій день хвороби підіймала - добрим словом і теплими руками. До лісу навіть сходила, як під кінець тижня силу відчула, грибів назбирала, джерельце, яке забилося, прочистила.
Як дізналася Московія, що Україна одужала, знову до злої відьми подалася, курку, яку їй вдалося впіймати у дворі України, поки вона у лісі була, в дарунок відьмі понесла й мішечок огірків, які також зірвала в городі сусідки. Може була б ще щось в України вкрала, але її живність на чужий дух у дворі відреагувала: в стайні голосно замичала корова, замекала коза, півень загорланив. Злякалася Московія і з тим, що в руках мала, швидко побігла до відьми злої. Та, радо прийнявши дари, знову зло Україні послала: хату підпалила. Але Україна справилася з пожежею. Кінь, корова, пес, кіт, кури й голуби їй помагали - воду носили, пожежу гасили. Потім разом хату відновляли. Ще краща стала! Кіт хвостиком на підгорілій стіні соняхи розмалював, а голуби - небо та сонце.
Але якось захотілось Україні змінити своє життя – надто одноманітним воно було. Поїхала вона до феї доброї, розказала про те, що бажала. Фея її перепитала: "Хочеш кардинальних змін?" "Так" "Лишила б хату і поїхала б, куди очі глядять?" " Поїхала б. Інший світ би пізнала, чогось нового б навчилася". "А живність куди дінеш?" " Тобі віддам - хочеш продавай, хочеш доглядай". Усміхнулася добра фея, плеснула тричі в долоні й Україна опинилася в іншому краю. З тієї хвилини почала вона їздити по планеті Земля, з різними жінками і чоловіками познайомилась, вивчила їхні мови та звичаї. А потім записалася до міжнародної школи мудреця Арона. Вивчала там різні науки, а як вмінь і досвіду достатньо набрала, їх у повсякденному житті застосувала. Добре свою роботу робила, грошенят достатньо заробила, а тоді в рідний дім потягнула її якась вища сила. Коли вернулась до свого обійстя, дім новий побудувала, автівку купила, різну техніку до хати придбала, а ноутбук і айфон уже мала, в іншому краю ж айтішницею працювала.
Як дізналася про все це Московія, скипіла. Лице їй від злості перекосило. «То в мене навіть туалету в хаті немає, а в неї і опалення, і водонагрівач, і пральна машина, і холодильник, і кондиціонер, і смарт телевізор, а ще відеокамери – в хаті та надворі. Не поткнешся тепер у двір, не вкрадеш нічого. Що ж робити? Вихід хіба один - вбити Україну. Сама цього вона, Московія, не зможе зробити, а ось відьма зла – зможе. Пошкандибала до неї. Сказала їй, що як уб’є Україну, то зможе забрати собі її їжу з холодильника й комори, телевізор, ноутбук і одяг, який підійде. Все решта Московія собі забере. "Непогана ідея! - мовила відьма. - Тільки б добра фея про неї не дізналася. Бо як дізнається, то лихо буде нам обом". "Чому?" "Добра фея любить Україну, вона всі її добрі діла записує у свій зошит. Поки Україна жива, та ті добрі діла можуть стати на її захист, це означає, що Україна житиме, а з нами може бути різне". "А ми Україні нічого не скажемо і нікому не скажемо про свій задум». «Так. Вночі я наворожу їй смерть». «Гаразд». На тому й розійшлися.
Пішла Московія додому. Іде лісом, радіє, співає: «Згине Україна в сні. Хата лишиться мені, нові меблі, холодильник, модний одяг і світильник, пралка, шоколадки «Мілка», чудо-пічка і автівка, купа всяких ще дрібниць, що прийшли із заграниць». «А звідки ти знаєш, що Україна згине в сні?»- спитав у Московії дятел. «Та я просто співаю собі». А це був той дятел, якому Україна маля, яке випало з гнізда, врятувала від змії. Розхвилювався він, полетів до феї доброї, розказав їй про почуте від Московії. А вона, Московія, в той час уже біля річки була, хотіла піймати собі на обід карася. Хапала сіткою його, хапала і знову те ж саме співала: «Згине Україна в сні. Хата лишиться мені, нові меблі, холодильник, модний одяг і світильник, пралка, шоколадки «Мілка», чудо-пічка і автівка, купа всяких ще дрібниць, що прийшли із заграниць». Почув цю співанку лебідь, який в очереті сидів. Зажурився він дуже, бо любив Україну. Вона йому ніжку вилікувала, коли він її місяць тому поранив. Полетів лебідь до феї доброї, розповів їй про те, що почув від Московії. Знав, що вона любить Україну і може їй допомогти. Московія ж у той час вже у своїй хаті карася на дрова, які в печі горіли, поклала і втретє заспівала: «Згине Україна в сні. Хата лишиться мені, нові меблі, холодильник, модний одяг і світильник, пралка, шоколадки «Мілка», чудо-пічка і автівка, купа всяких ще дрібниць, що прийшли із заграниць». Карась мало на вугіль не згорів, поки Московія стояла перед дзеркалом, сміялася, втішалася тим, що ще не сталося. Дим густо розійшовся по її курнику (хатою це житло важко було назвати). Московія відчинила двері, карася з вогню зняла, їла підпаленого і продовжувала співати: «Згине Україна в сні. Хата лишиться мені, нові меблі, холодильник, модний одяг і світильник, пралка, шоколадки «Мілка», чудо-пічка і автівка, купа всяких ще дрібниць, що прийшли із заграниць. Ще зовсім трішки. Ще зовсім трішки". Почув цю пісню їжачок, який сидів у кущі під хатою Московії, побіг він щодуху до феї доброї і розповів їй про пісню, яку Московія співала. Той їжачок теж любив Україну. Бо вона йому фрукти зі свого саду давала, а інколи і свіжим молочком пригощала. "Ти третій, хто сказав мені про цю дивну пісню Московії. Не хвилюйся. Не згине Україна. Всі її добрі справи вже до Неба руки звели. І воно, Небо, щойно відкрило мені інформацію про те, що знищити Україну хоче Московія через заздрість, яка їй вже давно душу з'їла. Але тьма ніколи не поборе світло Візьми ось це яблуко (поклала його на колючки їжаку), віднеси Московії до хати і скажи їй, щоб з'їла його. Їжачок так і зробив. «Гаразд», - мовив їжак і побіг до Московії. Постукав у двері її хати, ще видно було надворі, вона відчинила. "Московійко, може ти голодна? –каже. - Візьми, собі ось яблуко, я знайшов щойно два в саду України. Одне сам з'їв, друге тобі приніс. Бо живу тепер у твоєму дворі". "Давай та втікай. Бо ще трохи часу мине і стемніє, тоді я вже буду шинку і сир їсти". Взяла яблуко Московія, їжак чкурнув у кущі. Вона ж фруктик швидко з'їла - соковитий і солоденький був. «Ох і щастить мені сьогодні!»- сказала. І тут Московію почало розпирати, стала вона, як бочка від пива, потім, як дві, а тоді луснула, як м’яч надувний. А відьма зла в той час по лісі брела, та й в лігво ведмеже провалилася, ногами вдарилася об колоду, кості поламала. Зрозуміла вона, що щось пішло не так, що, мабуть, Московія про їхній спільний задум комусь до настання ночі розповіла. "І навіщо я з нею, непутящою дівкою, зв'язалася? Краще б без призів зосталася, зате з цілими ногами. А тепер ходити довго не зможу". "Зло, як і добро рано чи пізно отримує свою нагороду ", - прошепотів відьмі на вухо дятел, який пролітав над її головою. "Як не прикро це чути, але не погодитися з цим важко", - відповіла відьма.
А що Україна? Живе. Працює. Відпочиває. Богу дяку складає. Пісні співає. Має гарну родину, друзів багато. Ніхто їй більше в рота не заглядає, зла не бажає. Все їй вдається, все вона вміє. Радіє!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969367
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2022
Тобі боліла незалежність Нені.
Злий намір раші спати не давав.
Тому лишив свій мікрофон на сцені,
Взяв автомат, на захист краю став.
Вважав, що голос - надто мирна зброя.
Бо ворогу не дихає в лице.
Загинув смертю воїна-героя.
Ніколи не забудемо про це.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968822
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2022
Чули вже це, європейці та американці?
Нам посилає росія ракети "добра"!
Ні, не вночі, коли ми ловим сни, а уранці.
В неї ж гуманність, неначе уральська гора.
Ні, не не для того ракети до нас посилає,
Щоб в Україні з'являлися жертви нові,
А лиш тому, що нам щастя без ліку бажає,
Хоче, щоб ми впокоролись, лягли їй до ніг.
Щоби забули, що ми є свобідним народом,
Що в нас історія давня і мова своя.
Їй лиш, росії, робили усе на догоду,
Бо лиш у ній світить правди і честі маяк.
Світе, ти чув це? На тебе рівнятись не треба!
Може, і так, та росія нам точно - не шлях.
Бо, де вона, там безодня, там падає Небо,
Там волю в'яжуть, неначе снопи на полях.
Скільки цьогоріч лиш лиха у нас наробила!
Скільки домів рознесла, роз'єднала сердець!
Скільки людей зґвалтувала, поранила, вбила!
Та ще й по вольтах ракетами б'є. Хай їй грець!
Діти без світла сидять, наче загнані коні.
Мерзнуть старі, без опалення часто в добі.
Ні мережі у зв'язку, ні води в водогоні.
Ну, а Росія уперто нав'язує бій.
Так. Ми тримаємось. Здатись злочинцю - не наше.
Так, ЗСУ наші - кращі із кращих - боги.
Так. Ми наповнені холодом, мороком чаші
Вип'єм до дна, щоби волі сплатити борги.
Так. Ми за наше бажання природне, глибоке -
Бути вкраїнцями з правом на власне життя
Здатні ціну заплатити - і досить високу.
Ми не здамося. В минуле - нема вороття.
Ми переможем! Відплачемо болі та муки.
Богу подякуєм. Честь ЗСУ віддамо.
Потім сплетемо до купи серця наші й руки,
Край відбудуєм і житимем краще, ніж до!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968536
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2022
Як же ж це можна, сестро чи брате,
Мову державну ігнорувати?
В ній - корінь роду, в ній - корінь краю,
Гір дивовижа, дзвін водограю,
Шелест пшениці, соняха очі,
Радість світанку, магія ночі.
Саду цвітіння, голос пташини,
Бджілки гудіння, ніжність калини.
В мові - душа віковічна народу,
Труд його щирий, бої за свободу.
Саме тому її злісні к@цапи
Стерти хотіли із мовної мапи.
Як в укрокрай із мечем заходили,
Мову його, наче човен, топили.
А вона, бачте, не втратила весла -
Там, де й не дихала наче, воскресла.
В школі живе і у церкві Христовій,
В домі, в театрі, в художньому слові.
Бо, як і нива пшенична, важлива!
Є солов'їна - є Україна!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968415
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2022
Радіє мама, сестра, брати́.
Додому Юрій прийшов з війни.
Чоло схиляє друг і сусід,
Готує жінка смачний обід,
Від щастя плаче. Крізь круговерть
Пройшов Юрко, бачив кров і смерть.
Але живим повернувся в дім,
Хоч на війну пішов з перших днів.
З ворогом бився, як тільки міг,
Щоб край під ноги катам не ліг.
Важко було́. Та тримав лице.
Бо ж Україна – понад усе!
Вдома побуде лічені дні
І знов туди, де дими й вогні,
Де що не день, то новий приліт.
Хай береже Бог Юрка від бід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968405
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2022
Квартируєш, як в себе вдома, в душі моїй.
З голови моєї, з днів моїх не вилазиш.
Ти для мене, як для землі трав'яний сувій,
Як для путника у пустелі шматок оази.
Так, буває, на тебе злюся, жену з очей,
Зачиняю у душу двері, коли виходиш.
День, два - норма, а потім раптом як запече!
Плачу з болю і знов до тебе шукаю ходи.
Як знаходжу тебе без пари, цілую день,
Богу дяку пишу на серці своїм чуттями.
Щастя зводжу з цеглин надії, гучних пісень.
Розумію, тебе кохаю я до нестями.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967909
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2022
Їхала мама у бусі з маленьким синочком.
Збоку служивий сидів - рядовий ЗСУ.
Хлопчик ногами мотав, різав шир голосочком,
Острах в очах колихав, як листочок росу .
- Ну, й неспокійне маля, - зауважив військовий.
- Крутиться джмелем, гуде, не затихне й на мить.
- В нього ж життя в час війни, як у всіх - не казкове,
Бачив малий, як у небі ракета летить,
Як вона падає, дім у вогні загортає,
Як з того дому вискакує з криками люд.
Вчує тепер якийсь гул - куди бачить, тікає.
Спати не може вночі, вдень бере його нуд.
Їду до рідних із ним – в край, де менше гуркоче.
- Хлопчику, - каже служивий, а йди-но сюди.
Я розкажу тобі казку про воїнів. Хочеш?
Тих, які край наш врятують від злої орди.
- Добре, - промовив малий, вигнав з нутрощів охи,
Плигнув в обійми солдату, мов риба в Десну.
- Знаєш, з тобою не страшно мені ані трохи,
Ти говори.
І за мить на колінах заснув.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967532
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2022
ПРИСВЯТА
Сковорода - з когорти тих людей,
Яких хоч як мани, не зловиш в сіті,
В яких чуття не йдуть у па-де-де
Від того, що посіли щось у світі,
Яких за кусень сала й ковбаси
Не купиш, не складеш, неначе дрова,
Які не віддадуть, хоч як проси,
Свободу кроку і свободу слова.
Вони щасливі тим вже, що живуть,
Що бачать світ, що чують його звуки.
Що правду, мудрість сіють, а не жнуть,
Що теплі в них серця і чисті руки.
Щастя Сковороди у тому, що знайшов
Бога-Творця у собі і у псові,
Що на криваві рани стрічних шов
Накласти міг із ниточок любові.
Що бачив пташку, квітку на кущі,
Їв яблука і ягоди із саду,
Займався тим, що було до душі,
Міг хліба дати ближньому, пораду.
Сковорода у мисленні – естет.
До сонця груди, а до тіней – спина.
Вчитель, мандрівець, богослов, поет,
Перекладач, на всі віки – ЛЮДИНА!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967223
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2022
Був струнким Анатолій і гарним на вроду.
Будував магазинчики – стали у ряд.
Тихим був, наче поле вночі у погоду,
Лився в дні непомітно, як ріки в моря.
Шанував усіх - друзів, сусідів, родину.
Не скупився на усмішку, потиск руки.
Доню дуже (єдину!) любив і дружину.
Ну, і Моршин, звичайно, у різні роки.
Бути в тренді хотів – щось нове будувати,
Щось таке, щоби радість вносило у день.
Та повістку вручили – пішов воювати,
Захищати свій край, бо це діло – святе.
Бог забрав його в небо в кінці листопада
З того місця, де ворог вогні роздавав.
Тіло Толика з шаною стріла громада –
Найдорожче ж – життя, він за край свій віддав.
Сіє смерть ворог, горе, як фермер квасолю.
Час прийде, відповість за усе і усіх!
Україна здобуде і славу, і волю.
Й пам’ятатиме завжди героїв своїх.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967027
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2022
НапилАся ти, Московіє, української крові. Годі.
В холод, тьму загорнула нас в час, коли сніг упав на поля.
Ти не Бог (чуєш?), щоб вирішувати долі народів,
І життя в цілому на нашій голубій планеті Земля.
Закидала нашу землю ракетами і надриваєш зі сміху пупця?
Думаєш, впокоримось, будемо, зігнувшись, зашнуровувати тобі взуття?
Так не буде, як собі планує твій бункерний цар, українського народу душогубця.
Ми під божою охороною, у нас в руках правди, гідності й перемоги стяг.
Так, ми зараз терпимо багато, але в такий спосіб очищуємо свою націю.
Ми стаємо кращі, дружніші, у нас сміливість, як навесні трава, росте.
Ти думала, ми зненавидимо свою Батьківщину, радо приймемо твою окупацію?
Але все вийшло навпаки, ми стали любити свій край ще більше - понад усе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966801
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2022
Дякую Богу за те, що у мене ти є,
В серці, у думах живеш – в вихідні та робочі.
Ворог по інфраструктурі ракетами б’є,
Тіло – у холод вдягає, у темряву – очі.
Але любові вогонь зігріває мене.
Віра й надія проміння негаснуче має.
Знаю, війна ця, що спокій нам з'їла, мине.
І Україна на Всесвіт увесь засіяє.
Житимуть краще, як до, її доні й сини,
Буде між ними повага і буде єднання.
Ти ж не пошлюбишся з іншою в часі війни?
Ти ж подаруєш іще мені квітку кохання?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966594
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2022
Я, Україна, донька голубої планети,
Рід свій шаную і мову, не сію вражди.
Діти мої – знані вчені, митці та поети,
Ті, які лан засівають і садять сади.
Гарна я, пишна, хоч різне в житті пережила,
Знала і голод, і холод, і кулю, й батіг.
Але ген волі та сили, що є в моїх жилах,
Вчив мене битись, не падати злові до ніг.
Я, Україна, і зараз, у час демократій,
В час технологій новітніх тортур зазнаю.
Хтось п’є шампанське в кафе чи вино в теплій хаті,
Я – в бомбосховищі, з Раші ж ракетами б’ють.
Осінь іде до межі. Зиму рік зустрічає.
Холод і сирість вповзає із вулиць у дім.
Світла, зв’язку і тепла в мене часто не має,
Напрям у мій океан загубила Гольфстрім.
Я, Україна, міцна й витривала доволі!
Але й моєму терпцю уже зносить дахи.
Серце – не з м’язів і крові вже, з люті і болю:
Скільки дітей моїх вбито сусідом лихим!
Скільки будинків, мостів поруйновано, станцій!
Скільки роз’єднано доль і скалічено тіл!
Мало рашисту! Провадить на згарищах танці,
Люд вибиває із міст, любих серцю, і сіл.
Світе, чого опускаєш додолу повіки?
Думаєш горе – моє лиш? Тебе не торкне?
Ждеш, щоби з мапи народів я зникла навіки?
Ні? То тоді захисти і дітей, і мене.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966530
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2022
Птахи танцюють на калині –
В Херсоні фани жовто-сині,
Навалу вигнали ординську,
У місті чути українську.
ПРСПІВ:
А ЗСУ уже в Херсоні,
Де грає Гімн на саксофоні
Артист – на площі, не на сцені.
Йому підспівують місцеві.
Із хат херсонці вибігають,
Гостинно ЗСУ стрічають.
Цілують воїнів без ліні.
Скрізь лине: «Слава Україні!»
Слава ЗСУ, Слава ЗСУ! (4 р.)
І приспів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966369
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2022
Є такі поміж людей -
Честь не пхають до грудей.
Їм – аби напхати ранці.
Звуть таких – пристосуванці .
Гроші, слава – їхнє все.
Честь яєчко ж не знесе?!
Тож беруться тих хвалити,
Хто при владі, грошовитий.
Бачать, що вони зі злом,
Вимикають дальні фари,
Одягають окуляри
З непрозорим, звісно, склом.
Але ж ми на цій землі
Гості лиш, то ж будьмо чемні,
У часи глухі й буремні
Не даруймо прапор млі.
Як весна ламає лід,
Так і нас зламають смерті,
І гріхи наші не стерті
Ляжуть болем в світ і рід.
Бережімо честі цвіт!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965635
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2022
24 лютого 2022 року - це день, який поклав рівновагу світу на лопатки. Який багатьом зв’язав крила радості, вирвав квіти віри з їхньої грядки, Який не пустив у дім весну, затулив голубі очі небу своєю брудною загребущою рукою, Який розділив світ на до і після, наповнив після пекучим болем і тривогою гіркою. Діяв не сам по собі, керували ним кремлеводи, як у ляльковому театрі керують артисти ляльками на шнурочках, Вони пустили ракети не тільки по тих, хто співає гімн "Ще не вмерла України..." й ходить у свята в вишитих соро́чках, Хто тримає жовто-блакитний прапор в руці та серці, любить вареники й мову рідну, солов’їну, А й по тих, хто вважав кремлівських підданих своїми братами й був проти того, щоб зводити перед ними сті́ну. - Чому таке сталося? – питала я в Бога, коли збирала новини про розбиті долі й будинки, про вбиті та зранені тіла, Про залишені поспіхом співмешканцями моєї країни домівки й пошуки ними нового житла. - А діти, Боже? За що вони терплять? Чому сиренами густими, вибухами гучними їхня доба оповита? Хіба ти не бачиш того, що місце, яке було осердям дитячих мрій і надій, безжально зруйнувала рука московита? - Не метушись, не ридай, заспокойся, будь ласка, – сказав мені, витримавши павзу, Бог. Темрява для того, щоби шукати світло. Біда для того, щоби сплатити борг. Знаєш, коли свободу на таці дарують, її не дуже цінують. Вона повинна здобуватися в боях. Так, це боляче, коли при цьому горять будинки й обривається чийсь земний шлях. Але скажи, поклавши руку на серце, чи ця крайня війна не перевернула з ніг на голову свідомість багатьох людей? Чи не об’єднала східну й західну частину твоєї країни задля втілення і зміцнення національних ідей? Чи не прибрала матеріальне з багатьох яскравих вітрин і не повісила духовне на флагшток? Не розв’язала з добротою, милосердям, світлими й щирими пориваннями мішок? - Мабуть, на всі твої запитання, о, мій Господи, маю тобі сказати: «Це так». То ти все бачиш, виявляється, все чуєш? І ця жахлива війна для нас, українців, знак? Я правильно зрозуміла? Ми маємо самі змінитися і змінити на краще весь світ? Ти - на боці мого народу!
- Саме так, не інакше. Серце ж моє - не лід. Я завжди поруч з тими, хто бореться за правду, честь, любов, добро та свободу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965569
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2022
Моє кохання, що стрімке, мов водоспад,
Колись засохне, наче листя в листопад,
Загубить силу, мов розчинені дими,
Порине в сон, відчувши подихи зими.
Та поки грає воно променем в душі,
Гойдає серце, наче вітер комиші,
Пташиний щебет сіє в просторі землі,
Тримає курс, мов капітан на кораблі,
Ти не ламай його, як спину шторм кущу.
Нехай росте, немов гриби після дощу.
Хай чує голос твого серця, його бій,
Дарує подих свій планеті голубій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964891
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2022
Ще ніколи, мабУть, не трималась так міцно за осінь
Я, як зараз роблю це, в годину війни лихоліть,
Коли в обшир із рупорів сурми летять стоголосі
І слова: «Двері власній безпеці хутчіш відчиніть!»
Ще ніколи так трави й дерева очима не гріла,
Я, як зараз роблю це, у стані відбою тривог,
Рідним краєм ніколи, як зараз, ще так хворіла,
Не бажала так ревно, щоб дав йому міцності Бог.
Щиросердно гіркою сльозою так небо не мила,
Не гойдала так «ців» горобців, що ідуть в па-де-де,
Вправно так і завзято надію не брала крила,
Що рече: «Сонце слави над краєм калини зійде!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963544
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2022
Чи знаєш ти хоч, як тебе кохаю?
Немов лелека небо ріднокраю,
Мов поле дощ у кількаденну спеку,
Як книга око і бібліотеку.
Як ранок сонце, ніч – сріблясті зорі,
Мандрівець – гори і річки прозорі,
Як літо бриз морський і голос гаю.
Отак тебе, отак тебе кохаю!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963245
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2022
Коли якогось дня закінчиться війна,
Замовне гул ракет, замре сигнал тривоги,
Мир вийде й заведе міцного двигуна,
Подякую тоді я ЗСУ та Богу,
Сльозу зітру з лиця, засію сміх у день,
Накрию стіл, з усюд родину позбираю.
Відкриємо серця, співатимем пісень
Про міць захисників, про волю й славу краю.
Коли якогось дня бійці підуть у тил,
Побачать рідний дім, почують солов’їну,
Розбуджу дзвоном я сім тисяч світлих сил -
Поможуть нам з руїн підняти Україну.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962130
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2022
За те, що я живу в оселі,
За те, що сплю в своїй постелі,
За те, що ранок зустрічаю
Що маю хліб і сир до чаю,
Що бачу небо, кущ калини,
Що чую щебети пташини,
Пірнаю часто в сни казкові,
Я дякую захисникові.
Це він стоїть на варті краю,
Вогні ворожі відвертає.
Це він у будень і у свято
Б’є ворога, що йде, завзято.
Вклонюся я захисникові,
Складу букет йому з любові.
Хай з перемогою вертає!
Хай Бог його охороняє!
(для діток)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961985
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2022
Є музика лісів. Є музика вітрів.
Є музика прощань. Є музика стрічання.
Є музика хрущів. Є музика струмків.
Є музика птахів. Є музика кохання.
Є музика вогнів. Є музика дощів,
Оркестрів і гуртів. Є музика поваги.
Є музика пера. Є музика добра.
Є музика вагань і музика відваги.
Є музика зими. Є музика весни.
Є музика снаги і музика знемоги.
Є музика, як сни. Є музика війни -
Боїв, утрат, сльози й салютів перемоги.
ЩАСТЯ
Щастя – це чути гармонії звуки,
Неба спивати ясну голубінь,
Міряти зустрічі після розлуки,
Злети мережити після падінь.
Щастя – це дихати (вміти!) любов’ю,
День загортати у фантик чуттів,
Двері щодня відчиняти здоров’ю,
З вітром у парі іти по путі.
Щастя – це пійманий тишею вечір,
Праця, що хлібом лежить на столі.
Ніч, що рікою лягає на плечі,
Мозок запрошує в сни-кораблі.
Щастя – це брати частинку від світу
І водночас нею повнити світ.
Миром мостити планеті орбіту,
Правду і честь одягати в граніт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961506
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2022
Бачу тебе я тоді, коли навіть не бачу.
Чую, як слово ще навіть із уст не злетіло.
Смуток п'є серце твоє, і моє умить плаче.
Ношу всякчас твою душу у собі і тіло.
Навіть коли не люблю, то люблю, і шалено.
Ти - мої ноги, моє жовто-синє знамено.
Хоч ти не поряд, з тобою бар'єри долаю.
Скажете,так ужитті не буває? Буває.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2022
Хочу до тебе. Чи чуєш це? Хочу до тебе!
Хочу з тобою у небі ловити зірки,
Слухати серця твого невтихаючий щебет,
Ніжно торкатись губами твоєї щоки,
Хочу вивчати тебе, наче мапу планети,
Північ і південь розгледіти, захід, і схід,
Час твій жувати, неначе доспілі ранети,
Вгризтись у тебе весною, стопити весь лід,
Хочу, спинивши дощі, упіймати веселку,
Сісти на неї з тобою рука до руки,
Щастям наповнити всі у душі закапелки,
Щоби могла ним живитися довгі роки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960280
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2022
Олександр Шаповал - заслужений артист України, соліст балету Національної опери, загинув у бою на сході України 12.09.22
Був у театрі він солістом,
Де роль не грав, а проживав,
Де свої очі змістом,
Як ритм у танці відбивав.
Був Федеріко і Корсаром,
Тібальто, Майстром, Лукашем.
То дихав, наче пічка, жаром,
То розростався споришем.
У всьому був він особливий:
Обличчям гарний і стрункий,
Щирий, беззлобний, незрадливий,
У перемовинах легкий.
Любив дітей, дбав про дружину,
Минуле роду вчив на слух.
Учням у коледж ніс жоржину,
Яка містила танцю дух.
А як війна пустила киї,
В тероборону записавсь.
Два місяці тримав він Київ,
А потім в ЗСУ подавсь.
В окопі спав, метав гранати
В тих, хто наш день рвав на шмаття,
Випробував хиткі канати,
Де піджидала смерть життя.
Лив віру й честь на корінь роду,
Любив свій край, як Одіссей.
Стояв за правду, за свободу,
За щастя рідних і дітей.
Та станцювавши крайній танець
В балеті "Геть від нас, кроти!»,
Чесноти склав свої у ранець
Й примкнув до Божої чоти.
Болить нам.. Був з таланту зшитий!
І сонце дарував усім!
Йому б ще жити, жити й жити,
А він пішов…. У сорок сім…
Вічна пам'ять Герою! Вічна слава!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960029
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2022
Як пощастило – не сам в родині,
Є ті, з ким гени плетуть канати,
Даруй обійми таким ще нині,
Бо завтра може і не настати.
Як друзі в тебе є, й не байдужі –
Уміють з куснів твій дух зібрати,
Сьогодні ж в душі вклади їм груші,
Бо завтра може і не настати.
Як є такий хтось, що серцю любий,
З ким ти до зір би хотів злітати,
Влий мед до сну ще такому в губи,
Бо завтра може і не настати.
На серці зараз став теплі міти.
Є сенс у цьому! І є потреба.
Бо що ті сльози, і що ті квіти,
Як тіло – в землю, душа – до неба?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958766
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2022
Я так хочу до тебе, так хочу до тебе, так хо…,
Наче птах перелітний під весну до отчого краю,
Що побачив над ирієм напис у небі «Fly home!»
І відчув у ту ж мить запах рідної річки і гаю.
Я так хочу до тебе, як хоче вернутися в дім
Той, хто змушений був в час війни його спішно лишити,
Бо прийшли вороги, які наміри мали тверді:
Нашу землю спалити, наш дух, наче хліб покришити.
Я так хочу до тебе, як бачити хоче свій рід
Захисник ЗСУ, що із ворогом б’ється завзято,
Як старик-садівник на деревах у вересні плід.
Хочу в твій календар бути вписана радісним святом!
До тебе не прийду, якщо ти не покличеш,
І не вкладу тобі черешні смак в уста.
Вже осінь зве мене і журавель курличе?
О, ні. Ще літо крок кладе мені в літа.
Ще очі, мов зірки. Ще губи, наче квіти.
Ще серце, як вогонь, що ввись, до неба йде.
Ще кроки, наче сталь. Ще думи, наче діти -
Беруть в полон дива, гуляють хтозна-де.
Покличеш, проросту трояндою крізь тебе,
Наллю в твій день тепла я із чуттів ріки.
Розпустить пелюстки кохання цвіт зі стебел
І пахнутиме так, що чутимуть віки!
16.08.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958531
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2022
У житті головне – це жити,
Мати добно таку потребу,
Мудрість з глека земного пити
І душею вростати в небо.
У житті головне – любити:
Річку часу, весло і човен,
Вечір, в тишу тугу повитий,
Ранок, піснею птаха повен.
У житті головне стрічати
Тих, хто може латати діри,
Вміти щось із кінця почати,
Не втрачати снаги і віри.
ХІБА НЕ КРАЩЕ?
Війна – підступна тітка, зла.
Вона на щит кладе тіла,
Готує вариво із крові.
А мир..., він просить лиш любові.
Він хоче дім і тепле ложе.
Він так багато всього може:
Вдягнути в літній день морози,
З обличчя визбирати сльози.
У душу музики налити,
В зіницях зорі запалити,
Хмарки розсунути руками,
Книжки засіяти рядками,
Життя продовжити солдату,
Планету на руках гойдати.
Але хтось хоче мати більше,
Топтати волю й гідність інших,
Пиху́ з біди і болю шити…
Хіба не краще в мирі жити?
31.08.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2022
Війна - підступна тітка, зла.
Вона на щит кладе тіла,
Готує вариво із крові.
А мир..., він просить лиш любові.
Він хоче дім і тепле ложе.
Він так багато всього може:
Вдягнути в літній день морози,
З обличчя визбирати сльози.
У душу музики налити,
В зіницях зорі запалити,
Хмарки розсунути руками,
Поля засіяти зірками,
Життя продовжити солдату,
Планету на руках гойдати.
Але хтось хоче мати більше,
Топтати волю й гідність інших,
Пиху́ з біди і болю шити…
Хіба не краще в мирі жити?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958187
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2022
В серці моєму живеш із дитяти.
Люба мені, наче кровная мати.
В тобі мій корінь, мій цвіт і насіння,
Радощі літа і туга осіння.
В сонці твоєму я коси купала.
В лузі зірки, що упали, збирала.
З місяцем, що ти його виводила,
В небі я танці нерідко водила.
Їла поди твої з поля та саду.
В вуха ловила птахів серенаду.
В ліс твій вдягалась – в кущі та дерева.
В ріки пірнала, вбирала джерела.
Мову твою перейняла від неньки.
Знаю, не раз їй лихі воріженьки
М’яли боки і рубали коріння.
Я ж берегла! Мов безцінне каміння!
Бо вона ніжна, легка, як голубка,
Щира, як хліб, і м’яка, наче губка.
Бо вона рідна! В ній гени прароду,
Гасла про працю, любов і свободу.
Гарна ти, Нене, велика й багата.
Гори – окрасою: Кримські й Карпати.
Ріки й моря твої риба стрясає.
Ліс – дикий звір, птах-розмах заселяє.
Все в тебе є. Та найбільше багатство –
Люд твій, його заповзяття та братство.
Зараз ти терпиш – війна на арені.
П’є вона кров живу, душить легені.
Але ти вирвешся з пастки. Ти зможеш!
Лихо зімнеш, у війні переможеш!
Дух твій – граніт. Крок – вогонь випускає.
Світ тебе любить. Слава чекає!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957903
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2022
Так багато довкола людей із зірками на лобі,
Із високими рангами, з владним горінням в очах.
Вони носять на грудях свій сенс у коштовній оздобі
Так, немов офіцери пагони в свята на плечах.
Вони усмішки ліплять щодня на сталеві мармизи.
Запихають у сейфи серця свої з кодом на вхід.
Від сторонніх уміло ховають усі свої кризи.
Для впливових у них – слово-мед, для простих – меч чи лід.
Варто все ж пам’ятати, що час має здатність минати
І здіймати з людини, що ходить землею, покров.
Вони думають, смерть не загляне до їхньої хати…
Вони думають, Бог не спитає у них про любов…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957566
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2022
Мій прапоре, нині твоя свята днина,
Для мене ти (знай це!) не просто зішиток
Двох різних полотен у рівних частинах.
Ти те, що роками у лик твій налито.
Ти той, хто постійно комусь очі муляв,
З ким люд український ішов до свободи .
Хоч бачив сльозу, кров, вогонь ти і кулю,
Не впав, не зламався ти, дихаєш, ходиш.
,
Звеличуєш свято, цілуєш у губи,
Ведеш у бої – словом, служиш державі.
Як сонце, сіяєш, як небо, голубиш.
Повік тобі жити і бути у славі!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957306
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2022
Він чекав
На чорнокосу під вікном.
Відсилав
Білявці смайлик перед сном
Дарував
Шатенці квіти і пісні.
Малював
Портрет рудої уві сні.
ПРИСПІВ:
А вона
Вивчала їхні імена.
Сум пила
І ним одним лише жила.
Він ходив
З білоголовою в кіно.
Він водив
Шатенку в паби на вино.
Він вплітав
Чорнявій зорі у косу.
Він топтав
З рудою ранішню росу.
Приспів:
А вона
За ним ходила по стежках.
Сум пила,
Шукала щастя у книжках.
Час настав,
Білявці мовив: «Прощавай!»
Показав
Шатенці, де її трамвай.
І рудій
Віддав усі її сади.
А тоді
Затер чорнявої сліди.
Приспів:
Бо вона
Так довго ним одним жила.
Їй без слів
Поклав у душу серця спів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956831
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2022
Ще слів не вміла вимовляти,
А вже співала.
Ще кроку не могла тримати,
А вже літала.
Раділа, як плела матуся
Їй крила з плюшу.
Бо мала дівчинка Катруся
Пташину душу.
В бандури голосу просила –
В ній пам'ять Роду,
Краса землі, козацька сила
І дух свободи.
Шукала квіти між отави.
Себе – пташину,
В вінку калину, Герб держави,
Внесла в картину,
Яку на конкурс подавала.
Любила Неньку!
Сиріткам-дітям помагала –
Пекла печенько,
Несла його у дитбудинок,
Лишала й душу.
Не знала, що таке спочинок,
Жило в ній «Мушу!»
Писала вірші, назбирала
Їх аж на збірку,
Раз у виставі участь брала.
Хвалили Зірку!
Ходила також до військових,
Що у шпиталі,
Ламала звичності окови,
Несла́сь у далі
На байку. Го́йдав рі́ки вітер,
Поля красиві.
Війна стоптала миру квіти -
Вдягла сміливість,
В Госпітальєри записалась
І в Маріуполь
Пташина-дівчина подалась -
Звав долі рупор.
Бійців, яких за горло брала
Рука ворожа,
З обіймів смерті витягала,
Казала: «Боже!
Із «Азовсталі» скинь кайдани!
Жени рашистів!
Від крові й стугону вже п’яне
Марії місто".
А потім зверху було слово:
«Азовсталь – здати!»
В Оленівці бійців Азову
Взяли під ґрати.
Маліють сил їхні, звісно.
Ні дня без болю.
В неволі їх катують злісно
За мову й волю.
Як Пташці чується в полоні,
Ніхто не знає,
Та справедливість уже коні
Свої сідлає.
Дай скакунам на біг поживи,
О, любий світе!
Щоб України-Мами жили
Відчули літо!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956482
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2022
Добряк він, ліс, і непосида.
Прийдеш - покине царський трон,
Наситить зір твій чудним видом,
Візьме легені у полон
І вуха також - без мороки,
Грибів у торбу накладе,
Калину викладе на щоки
І з їжаком тебе зведе.
Просіє настрій твій крізь сито,
Ручай покаже, цвітостій.
Ожиною живіт наситить.
Такий ось, ліс цей, чародій!
12.08.22 Любов Пікас
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956206
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2022
Нуртує кров, стрибає серце пстругом,
Бо я люблю…, бо я люблю тебе,
Як любить весни луг і ліс за лугом,
Лелека влітку небо голубе.
Як любить сила день, а втома - нічку,
Пахучий цвіт після зими бджола,
Солоне море - прісноводну річку,
В мороз тріскучий шапку - голова.
Я так люблю тебе, як листя гілка,
Як миску з тістом мамина рука.
Немов горіх у безгорішшя білка,
Як чорний ворон сир і слово «кра».
Злітає настрій, той, що щойно човгав,
Як усміх твій прорізує добу.
Не стану в тебе я просить нічого,
Мені важливо, щоб ти просто був.
2020 р.
Пструг - форель.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956170
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2022
ІВАНУ ЛЕНЬОВІ - лідеру гурту «KOZAK SYSTEM»,
лейтенанту спецпідрозділу патрульної поліції
присвячено
Немов вогонь, як ураган,
Цей чоловік, Леньо Іван.
Співає – будиться вулкан,
Стають лелеки у аркан,
Чуття беруть вагу і ріст.
А ще ж він – акордеоніст!
Цей інструмент в його руках
Гуляє так, як в небі птах,
Зве люд у скач, у плач, у сміх,
Промінить сонце, сипле сніг.
Іван – у всьому ідеал.
У зло встромляє він кинджал.
Добру жме руку міцно він.
У нього серце, наче дзвін .
Живе в цім серці рідний край,
Печеться друзям коровай.
І музикант Леньо, й борець.
Ворог прийшов (хай йому грець!),
Іван на захист краю став,
До патрполіції пристав.
Дух підіймає він бійцям
І волонтерить без кінця.
По селах їздить і містах,
Підносить ввись надії стяг,
Просить до дій точить косу,
Збирає гріш для ЗСУ.
Ще байкер, книголюб, плавець
Він! І в політиці знавець!
Багатогранний чоловік!
Хай буде довгим його вік!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956090
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2022
Стоїш собі, неначе скло у рамі.
Мої ж чуття накрили береги –
Такі стрімкі й бурхливі, мов цунамі,
Такі міцні, що зносили б дахи.
Та ти чомусь не чуєш їхню силу.
Чи чуєш, та обрубуєш мости,
Бо я не з тих, хто дасть відвагу крилам
І заведе в міжзоряні світи?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955784
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2022
Ми землі співаєм гімни.
Хліб нам родить поле вічність.
В дім не кличем ворогів ми.
А прийдуть, дамо їм відсіч.
Добрі ми і мирні люди,
Але зло берем на вила,
Честь тримає наші груди.
Кров борця тече у жилах.
ПРИСПІВ:
Не вродився ще той ворог,
Що нам світ закрити зможе.
Сонце виїсть чорний морок.
Україна переможе!
Буде радість, буде свято.
Пісня в світ піде крилата.
Україна – рідна мати,
Буде сильна і багата.
Хай же всі запам’ятають,
Українці – це атлети.
Їх ніколи не здолають
Ні снаряди, ні ракети.
Будуть край обороняти
В дощ, у грози і в посуху.
Іншим приклад подавати.
Україна – мати духу!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955584
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2022
Коли життя йде, як по нотах,
До неба тягнуться чуби?
Як є тепло в очах навпроти,
Міцні обійми в час журби .
Як день, вдягнувши вишиванку,
Чай подає нам, хліб і сир,
В щоку цілує сонце зранку,
Як мир усім - орієнтир.
Коли любов іде в безмежність,
А не у авітаміноз.
Коли державна незалежність
У цноті ходить без загроз.
Коли у дібр - тіла не голі,
Як дружби жест немає стін.
Як честь сіяє в ореолі
Людей окремих і країн.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955550
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2022
Війна іде. Земля палає.
Гуляє смерть під арти джаз.
Коня сльоза гірка сідлає.
Неспокій пхає в день фугас.
«І чим живити душі нині?
Кому лишати чайові?
Як піднести гілки калині
І виграти з нечистим бій?» -
Танцюють думи твіст, як жито,
Що в полі визріло для жнив.
Чим, як, знайдемо. Будем жити,
Хто б там і що не говорив!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955445
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2022
Нічого не змінилося, люблю.
Люблю ще більше, мабуть, як раніше.
У сіті серця погляд твій ловлю -
Горить все яскравіше та дивніше.
Танцюють в ньому зорі свій балет.
У ньому місяць грає на сопілці,
Птахи ідуть із піснею у лет,
Вітри устами ковзають по гілці.
Із подивом дивлюсь на цей улов,
Наводить жар чуттів на мене дуло.
Так хочу, щоб відчув мою любов.
Знайшов мені в очах своїх притулок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955259
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2022
Ви, московіти, вбивці і кати,
Ви ті, хто правду ловить у тенета,
По трупах люду суне до мети.
Як вас на собі носить ще планета?!!!
Ви варвари! Ви те, що люд надбав,
Руйнуєте у мент один, крадете.
Ви ріжете людей задля забав.
Ви Божій вірі тіло й душу рвете.
Під сонцем ніби, серце ж – крижане.
Ви нелюди у обрисах людини!
Та знайте, кара вас наздожене,
Вкраїна справить щастю уродини!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954854
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2022
Мій Моршин не схожий на Київ, на Прагу,
На Дрезден, на Краків і навіть на Львів.
Він дуже маленький, та має відвагу
Манити людей до своїх берегів.
Немає тут моря, і річки немає –
Такої, в якій би поплавати зміг.
Та ліс є, гостинно усіх він приймає,
І парк, у якому незчислити ніг.
Два озера є – невеличкі, та гарні,
На них каченята танцюють квістеп.
Є також готелі, ПК і каварні,
Пивні, де читають молодики реп.
Ще амфітеатр є у парку під небом,
Де вечір збирає людей для розваг.
Тут аура душі укутує пледом.
Тут зорі – чаклунки, і місяць тут - маг.
Не це втім червоним на білій сторінці,
Джерельна водиця – основа з основ.
Її п’ють охоче свої – українці.
Здобула вона і всесвітню любов.
Скільком в згаслі очі вода зазирнула,
Нектар свій віддала, як квітка бджолі!
Скільком силу в душу і тіло вернула!
В ній Боже звучання! В ній ноти землі!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954404
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2022
Вже липа відцвіла і вишня відпалала.
Лаванда запашна змарніла на лиці.
Троянда, що в кущі пелюстки розкладала,
Зім’яла їх, немов дитина папірці.
Та слива вже вагу і колір набирає.
Йде лілія навскач, перед в красі веде.
Ще трохи часу і в калини кров заграє,
Дітей своїх дрібних у пурпур зодягне.
Так мусить бути, щось відходить собі тихо.
І час чимось новим наповнює буття.
Хай, наче липи цвіт, іде із краю лихо.
На старт, увага, марш, щасливе майбуття!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954263
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2022
Якось сонце встало вранці,
Одягло короткі штанці,
Влізло в хмарку, вмило личко –
І ... до лісу, по сунички.
Ягоди знайшло швиденько,
Їх набрало повну жменьку,
З’їло, ходячи по лузі.
Ну, а потім у джакузі
Посиділо собі чудно.
Як сидіти стало нудно,
Полем, лісом пострибало,
З вітром в парі станцювало –
Співаком і піаністом.
А тоді гуляти містом
Сонечко пустилось радо.
Там зустріло хлопця Влада,
Що купався у фонтані
І мочив волосся Тані –
Меншенькій своїй сестричці,
Що стояла на травичці
Зовсім поряд, біля глоду,
І боялась лізти в воду.
Аж округлило очиська,
Як побачило хлопчиська
Сонце – гривка у малого
Жовта, пишна, як у нього.
- Не з моєї ти родини? –
Запитало у хлопчини.
- Не розжарена я куля,
Не зозуля, не цибуля,
Не зоря і не планета,
Не комета, не монета,
Не кульбаба, не жоржина.
Хлопчик я, тобто, людина.
Хочеш, можемо дружити.
Будемо разом ходити
В парк, розсіювати тугу.
- А давай, чкурнем до лугу!
- ОК, лише візьму сестричку.
- Полоскочу їй я личко.
- Лоскочи, але не дуже,
Не спечи їй шкіру, друже.
Хлопчик взяв сестру за руку,
Подались утрьох на луки.
- Гарно, - мовив Влад, тут влітку:
Вітерець гойдає квітку,
Можна у «Квача» пограти,
М'яти мамі назбирати.
- Хто це мама?
- Рідна ненька,
Що встає завжди раненько,
Приготує без ваганок
І мені, й сестрі сніданок,
Поведе в садок, до річки,
Поцілує ніжно в щічки.
- В мене матінки немає…
- Хто ж тебе до сну вкладає?
- Як приходить ніч до хати,
Я саме лягаю спати.
І встаю саме з постелі.
- Що їси?
Росу з тарелі.
- П’єш?
- Дощі, нектар із квітки
Восени, навесні, влітку.
- Ну, а взимку?
- Топлю сніг -
Той, який на землю ліг,
І втягаю у горлянку
У полудень, обід – не зранку.
- Я п'ю молоко і сік
З фруктів, овочів весь рік.
Борщ, картопельку, котлету,
Рибку, пудинг чи омлетик,
Кашу, хліб – таке вживаю.
Бо у домі завжди маю.
- Не жувало я такого, -
Мовить сонце до малого.
- Ти заглянь до мене вранці,
Винесу тобі у ранці
Щось смачне, наприклад, м'ясо.
- З'їм його, мабуть, я ласо!
Я ж для тебе, любий друг,
Фрукти вигрію в саду.
Любиш їх вживати, друже?
- Груші, сливи навіть дуже!
- І я фруктів з’їла б силу, -
Таня мовила світилу. –
Й мама, й тато люблять їх.
- Фрукти вигрію для всіх!
А ще овочі та злаки,
І горіхи, звісно, й маки.
- Славно! – крикнула Тетяна,
Аж здригнулася поляна.
- Будем всі у мирі жити,
Одне одного любити.
Одне одного вітати
І будні, і у свята! -
Мовив Влад, і поміж квіти
Почали стрибати діти.
Сонечко не відставало,
Доганяло, обіймало.
20.07.17
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953860
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2022
Живу. Дивлюсь на день, красою вмитий.
Танцює серце радісний танок.
Вдягнуло літо землю в оксамити.
З волошок небу виплело вінок.
З пшениці й маків виткало килими.
Троянди розпустило в квітнику.
Пустило вітер – буйний, невловимий.
Деревам чеше гриви і ставку.
Пташатам крила й голос наточило.
Грибочками наповнило ліси.
Сік ягодам налило. Не спочило
І дня. Все ж для добра, все ж для краси!
То дасть зелу дощу із хмар попити,
То сонцеві зарядить дробовик.
І як тебе, о, літо, не любити?!
Таке ти миле , як маляти лик.
Та є місця в нас, де твій погляд никне.
Бо там війна читає монолог.
Як заводій її за нитку смикне –
Сльоза росте із болю і тривог,
Земля тілами повниться і кров’ю.
Та вірю, сонце вижене туман!
Наповниться і славою, й любов’ю
Мій край, де небо синє, жовтий лан.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953568
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2022
Інколи дерево падає не від удару сокири чи монотонного ковзання по його стовбуру зубців пилки. Його ломить підступний буревій.
Інколи рушиться навіть мур двадцятиметрової ширини. Від гарматного (ракетного) вогню чи під натиском часу.
Інколи втрачає міць і блиск метал. Його потихеньку з’їдає легке й невидиме оку повітря.
А інколи ламається людина. Вона ламається не так, як дерево, мур чи метал. Її тіло зовні майже не змінюється. Зминається, як папір, який хочуть викинути до смітника, її середина.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953451
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2022
Що тобі, наволоч руzzька, дитина зробила –
Та, що сиділа в візку під небесним плащем?
Пощо ракету по місті пустив? Щоб убила
Крихітку цю і цивільних дорослих іще?
Входиш у край, що не твій, як у власну квартиру.
Трощиш у ньому будинки, мости і шляхи.
Люд убиваєш невинний під гаслами миру.
Сієш, де ступиш, не жито – золу й реп’яхи.
Доки зі злом ти ітимеш у спільній упряжці?
Гнатимеш люд із осель, зі своєї землі?
Доки в гробах привозитимуть наших звитяжців,
Мами ридатимуть з болю і діти малі?
Світе! Ти бачиш на тілі Вкраїни стигмати.
Чорне – це ж чорне! Не жовте і не бірюза!
Зло треба гнути і гнати, під корінь ламати!
Вироком стати для зла має кожна сльоза.
14.07.22.
Поштовхом для написання вірша стали сьогоднішні події у Вінниці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953269
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2022
Що можу дати я йому, окрім любові?
Нічого з того, що над ним засвітить німб.
Тому й жене мене щодня із дум і крові,
Мов у спекотне літо люд із вулиць грім.
Його позицію я розумом приймаю.
Але не серцем. В нього правила свої.
Мости надії головою я ламаю,
А серце зводить їх, мов гнізда солов’ї.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953234
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2022
Горить українська пшениця, мов дрова у печі.
Вогонь серед поля, як кінь молодий у галопі.
Лелек дим їдкий, що повзе, спонукає до втечі.
А хліб… Він безсилий. Стоїть. Переходить у попіл.
А скільки б то люду могло б ним утишити голод,
Як мала б країна-палійка хоч крихту любові,
Як не розв’язала б війну всемаштабну у холод,
Смертельні ракети пускаючи й брехні чергові.
Всі Божі завіти зламала й не кається зовсім.
Продовжує сіяти злобу, неправду, тривогу.
Бог кару готує вже! Серце проткне їй невдовзі.
Країні ж верби і калини освітлить дорогу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953164
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2022
Тілами небо обіклали хмари –
Густі та сірі, як кисіль молочний.
Помітив вітер вулиці, бульвари,
Складає план захоплення покрочний.
А склавши, йде в атаку, мов наїзник,
Мечем махає, надимає груди,
Свист подає гучний, протяжний, грізний –
Ховаються коти, собаки, люди.
Поспішно пташка до гнізда ступає,
Скасовує концерт свій благодійний.
А вітер дзьобом хмари колупає,
Пускає дощ із них – рясний і рвійний.
Недовго землю піддає купелі.
Хтось додає до чаю липню чарів.
Він п’є, стягає сонце із постелі -
Воно міня вид вулиць і бульварів.
Знов люди повнять їх, коти, собаки.
Птахи дарують звуки їм високі.
Кущі, дерева одягають фраки.
Земля у груди набирає спокій.
Помітив - міток наставив.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952879
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2022
Що це? Центр Європи наче.
Жінка йде босоніж полем.
Сум довкола неї скаче,
Засипає очі болем.
Сльози жінки росять квіти.
Сонце їх втирає чубом.
Бачить це молодик вітер
Тре чоло і кривить губи.
Потім в небо йде і мовить
Йому: «Жінка, глянь, ридає!
Сум її у сіті ловить ,
Очі біль гіркий з’їдає».
Зором світить землю небо:
Жінка гарна, так, і гідна.
Руку їй подати треба,
Забагато терпить бідна!
Вітер, втішений цим словом,
Спати йде у верболози.
Небо пасмом волошковим
Витирає жінці сльози,
В очі пхає їй жарівку ,
Каже: «Може, їжі дати,
Одяг модний чи автівку?
Дім новий побудувати?»
Жінка топче край стежинки.
«В нас вогонь війни палає.
Йдуть у бій мої кровинки.
Деяких уже й немає…
Лиш одне прогнати може
Смуток із життя орбіти -
Це коли орду ворожу
Переможуть мої діти,
Лишать зброю, вмиту кров’ю,
Те, що впало, відбудують,
Думи висвітлять любов’ю,
Силу й славу відгодують.
Поки ж гинуть,терплять муки ,
Сохнуть радості стебельця».
«Я візьму тебе на руки,
Притулю до свого серця.
Те, що прагнеш, ти здобудеш.
Око піднесеш, коліно.
Найщасливішою будеш
В світі. Чуєш, Україно?!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952776
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2022
Не знаю я, чи доля нас
Зведе (зведе?) під зорепади,
Чи ми зійдемо на Парнас,
Долаючи усі завади,
Чи затанцюємо удвох
На піку щастя, насолоди,
Чи нам дозволить все це Бог
Не вимагаючи угоди.
Та що б не накрутив дзиґар,
В душі вже має підмур ода:
Любов до тебе – не тягар,
Любов до тебе – нагорода.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952102
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2022
Я чекатиму (чуєш?) на зустріч з тобою.
Скільки треба, чекатиму, тільки прийди,
Викинь з пам'яті дні, що живилась журбою,
І дорогу до щастя мені проклади.
Як я бачу це? Ніч. Місяць зіроньки клепле.
Сум з нажитого місця зірвався, пішов.
Ми – це тіло одне, то гаряче, то тепле.
Ну, а душі давно поєднав Божий шов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952010
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2022
Думали московіти, що вони – друга армія світу,
Що їхні воїни – не люди, а якісь супер-герої,
Що вони мають право ламати встановлені кордони, стинати голови цвіту,
Бо у них ракет достобіса і всілякої іншої зброї,
Думали, схід і південь їм хліб піднесуть, букетами вкриють дорогу,
Подякують за те, що ракетами й танками прийшли їх визволяти від нацистів,
Що за три дні вони візьмуть Київ, легко й швидко здобудуть перемогу,
Зітруть у порох націю праце- й волелюбців, вишивальників і бандуристіів.
Думали, українці злякаються, коли знесуть їхні доми, лікарні, садки і школи,
Піднімуть білий прапор, покоряться злій, не мудрій, але грізній силі?
Сховають свою гідність до шухляди, як тіла перед дощем у вулику бджоли,
Повісять замки на уста, натягнуть на очі сплетені без жодних зазорів брилі.
Думали … Але не сталося так, як їм гадалось. Українці згуртувалися між собою.
Не хліб і сіль подали на таці тим, які неспокій принесли матері та дитяті.
Найбільш бойові й завзяті вступили до війська, стали до бою.
- Пригощайтеся, - мовили, вогню «гостям» наливаючи до мисок, - рашисти прокляті!
В тилу й по закордонах українці теж не сиділи, склавши руки, -
Плели захисні сітки, їжу готували, співали про Україну під звуки гітари,
Гроші збирали на амуніцію та інші необхідні військові штуки,
Автівки купували, фарбували. Зібрали навіть на чотири байрактари.
Європа й Америка дивується духові українців, прапор їхній щедро кропить духами,
Приймає біженців із розбитих міст, вручає її представникам при зустрічі квіти,
Та довго думає, що й коли зі зброї ЗСУ дати, а українці ж... щодня до неба птахами,
І не тільки військові, а й цивільні, в тому числі, як це не гірко сприймати, й діти.
Треба знімати з московського тіла капелюх вседозволеності, імперський плащик.
Стратегію і тактику щодо кроків Московії всім притомним світом виробляти.
Не відкладати безкомпромісність та рішучість в діях у довгий ящик,
Бо завтра може не тільки для багатьох мешканців України, а й для пів світу не настати.
Усе ж я вірю що Україна справиться з бідою, яка в лютому ракетою влетіла на її ґанок,
Зіпреться на плече дружніх країн, відчує теплу, міцну руку Бога.
І так, як опісля безпросвітньої ночі на землю приходить ясний світанок,
Прийде до неї після всіх тягот війни освітлена сонцем віри, здобута силою волі перемога.
28.06. 22 р. Любов Пікас
ВІРМО І ДІЙМО!
ВІРМО І ДІЙМО!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951714
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2022
Мала можливість тебе побачити. Але, зваживши всі за і проти від зустрічі, вирішила можливість, яка мені надається, не переводити у статус дії та події. Чому? Бо знаю, чим кожна зустріч з тобою закінчується.
Я відразу уявила собі гостину, на якій я присутня, на якій я сиджу за великим столом серед чисельного люду, який жваво наминає викладені страви. Я теж їх пробую, але залишаю у шлунку місце для торта. Я чекаю на торт. Чула про те, що цей десерт має бути якимсь особливим - смачним і красивим. Від хвилювання мені стає гаряче. Виходжу надвір, дивлюсь на дерева, кущі та квіти, слухаю спів солов'я. З приємністю вдихаю аромат літнього вечора. Але... торт! Треба повертатися до зали. Та коли я підходжу до столу , бачу тільки крихти на тарелі, де лежав торт, десерт з'їли. Інші. Про смак можу тільки здогадуватися. І отак завжди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951001
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2022
Мені, як ліс ти для сухих міських легень.
Мов луг весняний оку, що орало зиму.
Мов двері, крізь які іде із ночі день.
Як сітка, що ловлю між слів я нею риму.
Немов камін з вогнем для змерзлої душі.
Як птах, що звуком обшир вуха обіймає.
Немов для крові з болем – листя черемші.
Ти - серця знахідка, якій ціни немає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950620
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2022
Цей рік навчальний силу й стійкість всім кував.
Спочатку Ковід вдерся, звів між нами мури.
А потім ворог рідний край атакував.
Хотів позбавити нас волі та культури.
Ми не здалися. Українці ж ми, борці!
Онлайн навчались і молились щиро, гоже.
Тримали дух у тілі, книгу у руці,
Вірили в те, що Україна переможе.
І буде так. Свобода – наш орієнтир.
За честь і правду ми. Господь нам допоможе.
Війна закінчиться. Прийде жаданий мир.
Край розцвіте. Для цього зробим все, що зможем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950470
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2022
Я щодня тобі з часом і словом торбину офірую.
Хоч фізично не можу торкнутись твоєї щоки,
Та в уяві – ти поруч, я чую тепло твоє шкірою,
Твої хвилі сердечні, твій запал і тремор руки.
Почуттів, що з душі йдуть моєї у простір, не стримую
І прошу Бога, щоб лив олію він до каганця
Твого тіла і духу, горіння в них ревно підтримував.
Щоб ти довго світив, гімн життю доспівав до кінця!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950143
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2022
Мине війна. Пожежі відпалають.
Сирени змовкнуть. Страх загубить шлях.
Воля і правда коней осідлають
І краєм пролетять на всіх парах.
Зійдемось в коло, близьких обіймемо,
Вшануємо полеглих у борні.
Тих, хто утік від вибухів, вернемо.
Відновимо згоріле у вогні.
Любов’ю проженемо з душ тривогу.
Позвемо долю радості – примчить.
Подякуємо воїнам і Богу.
Світ Україні "Слава!» прокричить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949389
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2022
Представляєш героїв нових покоління,
Вітер волі, любові високий політ.
Ти все глибше вростаєш у мене корінням.
Над душею моєю висиш, як магніт.
Я не в силі забрати, зігнати, порвати
Все, що з духом твоїм мене в’яже, ріднить.
Буду диво і далі з руки годувати.
Хай під ликом небес водоспадом дзвенить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948542
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2022
Ви у наших думках,
Ви у наших серцях,
Ви у наших словах при молитві.
На життя полотні
Вам малюємо дні,
Де вас успіх чекає у битві.
Де вас янгольський цвіт
Укриває від бід,
Бог тримає свою парасолю -
Від вогню, що в лице.
Тільки вірте у це!
Захистіть нашу землю і волю!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948162
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2022
Я захворіла.
Від нелюбові.
Урвався лютий
В судини крові.
Сніги та бурі
В тілобудові.
Я захворіла...
Від нелюбові…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947998
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2022
Ти давно мені, друже,
Як кермо для авто.
Я тебе дуже-дуже.
Я тебе, як ніхто.
День твій клопоти місять,
Їм - господар, не гість!
В тобі сонце і місяць,
В тобі ніжність і злість.
Ти для думки – Мартіні.
Ти для руху – Мустанг.
Обіймеш, як зустрінеш?
Поцілуєш в уста?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947675
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2022
Ти витягла з-під пазухи війну
Й жбурнула нею просто нам в обличчя.
Твоє сумління повзає по дну,
Хоч і на вид напнула ти величчя.
Ти думаєш, зігнуть нас у дугу
Твої ракети, бомби і снаряди?
Натягнемо завзяття тятиву,
Стріл спротиву пошлемо міріади.
Ми вистоїмо, ми міцні дуби.
Наш кожен крок Господь благословляє.
Твій шлях навіки вкриє шар ганьби.
А наша слава зіркою засяє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947582
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2022
Люблю тебе, як любить вітер поле,
Мов теплу нірку взимку їжаки,
Як весну-чарівницю - гілля голе,
Немов коня і шаблю козаки.
Люблю тебе, як любить день роботу,
Як слід від дум сере́дина чола,
Як учень - фізкультуру і суботу,
П'янкий нектар із квіточки - бджола,
Як нічка - тишу, руки сонця - літо,
Немов господар лану - пору жнив.
Пішла би за тобою на край світу,
Аби лише рукою поманив.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947268
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2022
Ти бистрою була, неначе птах,
Час берегла, вставала на світанку.
Я пам’ятаю з книгою в руках
Тебе й на кухні – ввечері та зранку,
На березі міського озерця,
На виступах в Зеленому театрі,
В дорозі до бабусі й дідуся,
У магазині і в кінотеатрі.
Я пам'ятаю смуток твій і сміх,
Уста солодкі та м’які коліна,
Твої молитви за усе й усіх,
Й за те, щоби розквітла Україна.
ДЯКУЮ, МАМО, ЗА ЖИТТЯ, ЗА ТЕ, ЩО ТИ В МЕНЕ БУЛА!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947186
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2022
Понад двісті дітей лягли до землі сирої.
Вдвічі більше живі лишились, та рускій мір
На тілах їх поставив мітки – сліди від зброї,
Ну, а тих, хто свій дім залишив і втік, безмір.
Є й такі, в кого рідних убила рука рашиста,
Хто не бачив дерев і сонця по кілька діб,
Хто день святом вважав, як був хліб і водиця чиста,
Хто крізь бурю уперто до берега волі гріб.
Світе милий, скажи, в чому наших дітей провина ?
Як посмів їх дороги бідою сусід встелить?
Йде весна. Спів дарують птахи, і цвіте калина.
В України ж… лице у крові, душа болить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947127
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2022
Хай ракета, літак із рф рве наш простір,
БМП, ЗРК тисне наше шосе.
Відсіч дасть Україна, їй вистачить злості.
Просто впевнена твердо у цьому і все.
Не зігне нас в дугу хижий план московії.
Перемога – за нами! Ми світло несем.
Вітер попіл війни над Москвою розвіє.
Просто впевнена твердо у цьому і все.
Сонце правди зійде! Відбудуєм руїни!
Бог на крила дмухне, поцілує в лице.
Розцвіте, наче сад навесні, Україна.
Просто впевнена твердо у цьому і все.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946484
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2022
Розсунув день на небі штори.
Сирена гучно застогнала.
Річки заохкали і гори.
Садок завив. Тебе згадала.
Дрімаєш? На посту? В дорозі?
До праці засукав рукави?
Тренуєш м’яз, слова у прозі?
Їси? Вдихаєш запах кави?
В безпеці? До звитяг охочий!
Бронежилет вдягни і каску!
Ношу в думках тебе до ночі.
Ти тільки виживи, будь ласка!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945768
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2022
Клала крапку в story сто разів.
Стільки ж - із охотою стирала,
Як росли три слова у вазі,
Як рука чуттів – за горло брала.
Без борні до тебе йшла в полон,
Хоч в мені доволі сили й волі.
Шарль де Голль ти мій, Ален Делон,
Місяць на нічному видноколі,
Прапор і в путі орієнтир.
В твій город не кину жовту грудку.
В час війни – ти мій маленький мир,
Острів щастя - в морі болю й смутку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944325
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2022
Я злітаю в небесну вись.
Тіло спатиме у могилі.
Ти за мене, мамцю, молись
І за край, щоби був у силі.
Знай, шкодую про те, що я
Не вантажив твій день плечі,
Не питав: «В тебе справи як?
Чи не їсть тебе сум під вечір?»
Рідко я телефонував -
Справжні й штучні були затори,
У своєму – своє шукав,
Думав, часу у мене – море.
Відкладав на потім приїзд…
Не знайдуся вже, не пригорнуся.
Не вертають вбиті до гнізд.
Жаль, що склалось все так, матусю.
Якщо можеш, пробач мені.
Не випалюй сльозами дні.
Ти молись й твердо вір у те:
«Україна ще розцвіте!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943717
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2022
Думав без спротиву край наш узяти?
Думав, чекали на хліб твій і щі?
Будемо, ступиш но, квіти вручати?
А як бабахнеш, залізем в кущі?
Прорахувався ти. Вільні ми люди.
Вільні ми люди на вільній землі.
Так, як ти хочеш, ніколи не буде.
Міць в нашім дусі і честь на чолі.
Правда – за нами. Нам доля всміхнеться.
З Богом ідемо, стійкі до атак.
Ляже москва, а наш край піднесеться.
Хочеш - не хочеш, а буде отак!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942945
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2022
Моя країна у вогні, руїнах, крові.
Летять ракети, арта лупить безупинно.
Не час на це, та маки квітнуть пурпурові,
І не у полі – на тілах людей невинних.
Доми лягають, мов поранені ослиці.
Пащеку голод де-де хижо роззявляє.
Не сміх, а страх танцює на дитячих лицях.
Сирена вулицями міст і сіл гуляє.
Але весна потрохи робить вже погоду.
Від «слава нації і ЗСУ!» збудилась.
Б’є серце в бубон – українського ми роду!
Рве гордість обшир - в Україні народились!
Все буде добре. Буде все у нас чудово!
Знесеться прапор - сонце в чистій голубіні.
Вдягне вінок із цвіту українська мова.
Полине світом: «Слава! Слава Україні!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942701
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2022
Не звав ніхто їх, ввірвались зранку,
Як витягала весна фанфари.
Тривога звилась, як гад, на ґанку.
Від страху сонце залізло в хмари.
Аеродроми, будинки рвали,
Розбили школи, садки, лікарні.
Людей загнали в метро, в підвали,
Повнили ними місця цвинтарні.
Радіаційну несли тривогу.
Спиняли дітям бій серця в грудях.
Міста та села взяли в облогу
І мором гідність ламали в людях.
Несли так «рускій мір» в Україну.
Добро московська церква дала їм
На те, щоб сіять смерть і руїну.
Та силу влили в тіла Мамаї.
Згадали справи свої минулі.
В любов до краю серця вдягнули.
Врагам не квіти вручили – кулі,
Пиху їх, лютість у ріг зігнули.
Ні, не одного ми з ними роду!
Вони складають без правил прозу.
Не діють Богу, святим в угоду,
Неспокій людям несуть, загрозу.
Та ми зірвемо лихий їх намір,
Знеславим волю їх, злі походи.
І сонце правди зійде над нами.
Ми будем жити! Усім на подив!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942427
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2022