Крилата (Любов Пікас)

НІХТО!

Ніхто  тебе  не  може  так  любити,
Як  я  люблю.  Отак,  як  я,  -  ніхто.
Готова  біль  твій,  твою  радість  пити,  
Ділитись    хлібом,    місцем    у  авто.  

Люблю  твій  голос,  усмішку  та  очі,
І  серце,  що  підспівує  вогням.
Ти  все  для  мене  –  ранок  після  ночі,
Обід  і  вечір.  й  ніч  опісля  дня.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998029
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2023

ЖИТИ!

У  шию  гнати  знеохоту.
Виймати  силу  із  кишень.
Занурюватись  у  роботу.  
Із  вдячністю  стрічати      день.

До  блиску  шліфувати  віру
І      дарувати  правді  щит.
Серця  приносити  в  офіру.
Надію  сіяти  між  плит.

Осот  визбирувати  з  жита.
Зривати  стяги  з  висі    зла.
Любити  світло  світу.  Жити!
Во  ім’я  миру    і  добра!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997999
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2023

Про білу мишку

         Казка
Якось  король  Даниїл  захворів  на  застуду  і  два  тижні  не  виходив  надвір:  то  лежав  у  ліжку,  то  сидів  у  кріслі.  У  цей  час  він  мало  їв  (апетит  втратив)  і  схуд.    Коли  ж  одужав  і  захотів  прогулятися  лісом,  то  витягнув  свій  чарівний  перстень  з  коробочки,  яка  стояла  на  малому  столику  біля  його  ліжка.  Без  цього  персня,  який  йому  подарувала  на  день  уродин  бабця-королева,    король  не  виходив  з  палацу,  він  охороняв  його  і  все  королівство  від  нападників.  Коли  король  Даниїл  натягнув  перстень,  як  звикло,  на  середній  палець    правої    руки,  то  помітив,  що  він  вільно  на  ньому    тримається,  тоншими  стали  пальці  на  його  руках  після  хвороби.  Але  король  все  не  залишив  персня  вдома,  одягнувся,  сів  на  коня  і  помчав  до  лісу.  Їздив  годину  стежкою,  роззирався  наліво-направо,  пташок  слухав,      і  не  помітив,  як  загубив  свій  чарівний  перстень.  А  в    короля  Даниїла    син  був  –  Ігор.  Хотів  володар  королівства  його  одружити,  але  той  перебирав  принцесами.  Та  надто  товста,  та  надто    худа.  Та  зубата,  та  оката.  Та  дуже  галаслива.  Та  –    тиха.    Та  надто  розумна,  а  та  надто  дурна.  Набридли  королю  відмовки  сина.  Сказав  він    слугам,  щоб  оголосили  його  наказ.  Він  був  такого  змісту:
- Хто  має  доньку  на  відданні,  може  подати  заявку  головному  королівському  охоронцеві  на  участь  у  пошуку  чарівного  персня  короля.  Застереження:  перстень  служить  тільки  володарю,  бо  лише  він  знає  слова,  які  треба  примовляти    персневі,  щоби  він  міг  виконувати  свою  функцію.  Нагорода:  донька  того,  хто      знайде  чарівний  перстень,  стане  дружиною  принца.  
       Знайшлися  чоловіки  в  королівстві,  які  захотіли  своїх  доньок  заміж  видати    за  Ігоря  –  сина  короля.  Почали  вони  шукати  перстень  у  лісі.  П’ятдесят  таких  набралося.  Зголосився  шукати  перстень  і  один  бідний  чоловік,  в  хаті  якого    жила  маленька  біла  мишка.  Любив  він  її,  доглядав  за  нею,  бо  колись  вона      була  людиною  –  його  донькою.  На  гризунку  дівчину  перетворив  злий  чаклун,  який  піймав  її,  як  мала  16  років  і  збирала  у  лісі  гриби.  Він    хотів,  щоб  дівча  пішло  з  ним,  у  його  домі  жило  і  йому  служило.    А  Вікторія,  так  звали  дівчину,  відмовилась.
- Раз  так,  то    нікому  не  будеш  служити,  бо  станеш  мишею,  -  мовив  тоді  чаклун.  -    А  на  дівчину  зможеш  перетворитися    лише  тоді,  коли  тебе  якийсь  гарний  хлопець  поцілує.  Але  ж  чи  знайдеться  такий  дурень?!  Ха-ха-ха!  –  розсміявся  чаклун  і  зник.
     А  Вікторія-миша  прибігла  до  батька  (мама  її  померла,  як  вона  була  грудним  дитям)  і  писклявим  голосом  розповіла  йому  про  те,  що  сталося  в  лісі.  
Так  ось,  перстень,  який  загубив  король,    знайшла  саме  вона,  батько  взяв  її  зі  собою  до  лісу.    Колечко  закотилося  в  нірку,  з  якої  Вікторія-миша  його  витягнула.  
       Розказав  бідний  чоловік  королю  Даниїлу  історію  своєї  доньки,  коли  віддавав  йому  перстень.  
- Що  ж,  -  мовив  володар  королівства,  -  раз  дав  я  слово      оженити  сина  на  доньці    того,  хто  знайде  мій  чарівний  перстень,  то  стримаю  його.
     Коли  принц  дізнався  про  те,  що  його  хочуть  оженити  на  миші,  то  зажурився.  Вікторія-мишка,  яку  батько  в  палац  короля  привів  на  знайомство  із  принцом,  побачила,  його  смуток.    Вона  попросила  тата  залишити  її  на  самоті  зі  сином  короля.    Коли  батько  вийшов,    мишка  підбігла  до  принца  Ігоря  й  мовила  :
- Не  хочу  я,  принце,  щоб  ти  сумував  через  мене.  Віддай  мені  свій  смуток.  Я  захворію,  помру,  і  ти  одружишся  на  тій,  яка  тобі  колись  сподобається,  яку  ти    полюбиш.
- А  як  віддати  тобі  мій  сум?
- Він  перейде  до  мене  тоді,  коли  ти  за  хвіст  мене  потягнеш,  
- І  ти  захворієш  від  цього  і  помреш?
- Так.
     Задумався  принц.  Глянув  на  мишку.  Гарна  вона  –    маленька,  біленька,    але  як    з  нею  житиме?  Не  людина  ж!    Та  й  потягнув  мишку  за  хвіст.  Запищала  вона,  заплакала,  впала  на  спинку,  лапки  догори  підняла.  «Ну  і  навіщо  я  це  зробив?  –  подумав  принц  Ігор.  –  Хіба  я  зможу  бути    щасливим  після  того,  як    мишка  помре  –  та,  яка  перстень  батьків  знайшла?    Не  зможу…
- Мишко!  -  мовив  принц.  -  Я  не  хочу,  щоб  ти  помирала.  Раз  така  доля  мені  випала,  будь  моєю    жінкою.  Годуватиму    тебе,  водитиму  на  прогулянки.  Хочу  все  назад  повернути.  Можна?
- Можна,  бо  я  ще  жива.  Але  чи  ти  добре  подумав?  –  спитала  мишка.
- Так.  
- Тоді  поцілуй  мене,  і  я  не  помру.
Принц  поклав  мишу  на  долоню  лівої  руки,  правою  погладив  її,  а  потім  поцілував  у  голівку.  І  тут,  о,  диво!  Мишка  перетворилася  на  красиву  струнку  дівчину  з  великими  карими  очима  і  білим  волоссям.
- Свят-свят-свят!  –  почав  хреститися  принц.  -  Як  це  так?
Розповіла  Вікторія  йому  про  те,  як  вона  стала  мишею  і  чому  зараз  перетворилася  на  дівчину.  
   Через  три  дні  оженився  на  ній  принц  Ігор,  гучне  весілля    справив  молодятам  його  батько  -    король  Данило.
     І  жила  пара  довго  і  щасливо.  І  батько  Вікторії    з  ними  в  палаці  жив,  з  онуком  Назарієм,  який  згодом  народився,  подвір’ям  королівським  ходив,  байки  йому  розповідав.  І  про  матір  його  Вікторію,  коли  слушний  час  прийшов,  онукові  розказав.  Не  повірив  йому  Назар.  «Казкар  ти,  дідусю,  ще  той!»  -  мовив.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997901
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2023

Лебеді та качки

                                                                                           Казка  

     У  міському  парковому  ставку    жили  дикі  качки.  Живилися  вони  ряскою,  яку    з  води  дзьобами  витягали,  і  тим,  що  їм  добрі  люди  приносили  –  сухим  хлібом  і  печивом,  горохом  і  вівсянкою.  Добре  жилося  ставковим  птахам.  Голодними  вони  майже    ніколи  не  були.  Бо  парк  щодня  відвідували  люди  і  навіть,  якщо  свого  корму  не  мали,  то  могли  його  купити  в  кіоску,  що  стояв  за  метрів  двадцять  від  ставка,  й  дати  птахам.    Качки  плавали  вдень  у  воді,  а  як  хотіли  відпочити,  виходили  на  берег  і  сиділи    собі  в  очереті.  Ватажком  у  качиній  зграї  був  качур  Кряк.  Всі  його  слухали,  ділилися  з  ним  їжею,  коли  він  не  мав  часу  її  сам  собі  здобути  через  те,  що  вирішував  нагальні  питання  своєї  зграї.  
     Якось  до  ставка  прилетіли  лебеді.  Небагато  їх  було  –  шість,  але  своє  вони  зробили:  качок  посунули      з  обжитих  ними  територій  на  край.  Зібрав  Кряк  своїх  підданих  в  очереті  й  каже:
- Що  будемо  робити?
- А  що  ми  можемо?  В  лебедів  довгі  шиї,  гострі  дзьоби.  Не  подолати  нам  їх,  не  вигнати,  -  мовила  качка  Пія.
- А,  може,  все-таки  спробуємо  відстояти  нашу  воду?  Нас  утроє    більше!  -  сказав  качур    Кук.  
- Думаю,  не  варто  розпочинати  боротьбу.  Задзьобають  нас  лебеді,  погинемо  усі,  -  відповіла  Куку  качка  Тока.  
- То  що,  житимемо  на  краю  ставка,  як  жебраки?  Ряски  на  усіх  нас  тут  не  вистачить,  та  й  від  людей  нам  мало  що  перепадати  буде.  Вони,  ви  вже  це,  мабуть,  помітили,    з  більшою  охотою  лебедів  годують.  А  ті  з  часом  ще  й  розплодяться,  -  сказав  Кук.
- То  який  вихід?  Будемо  втікати  з  цього  ставу  і  шукати  інший?  –  спитав  Кряк.  
- Ні.  Це  наш  став,  і  ми  його  повинні  боронити,  -  пропищав  найменший  качур  зі  зграї  Малик.  
- Гаразд,  -  мовив  Кряк.  -  Спробую  спочатку  по-доброму  домовитися    з  лебедями.  Може,  вони    послухають  мене,  поживуть  день-два  на  нашому  ставку  і  відлетять.  Ну,  а  якщо  ні,  то  будемо  з  ними  битися.  Хто  за  таку  пропозицію,  підніміть  крила  вгору.
Всі,  окрім  боязливої  Пії,  підняли.    
- Більшістю  голосів  рішення  прийняте,  -  промовив  Кряк.
Він  у  супроводі  охорони  –  десяти  бойових  качурів,  підплив  до  найбільшого  з  лебедів-загарбників  –    Довгошия,  і  виклав  йому  думки  своєї  зграї.  
Довгоший  засміявся.  
- Ми  звідси  не  заберемося.  Нам  усе  тут  подобається.  А  якщо  вам  –  ні,  то  знайдіть  собі  інше  місце.  
- Зрозуміло.  Значить,  будемо  битися.
- Навіть  не  пробуйте.  Ми  поборемо  вас.  
Але  качки  не  здалися.  Почали  готуватися  до  бою.  Щодня,  протягом  місяця,    тренувати  дзьоби,  лапи  і  крила.  Виліпили  собі  з  глини,  смоли  та  шматочків  очерету  броники  та  шоломи  і  в  призначений  Кряком  час,  напали  на  лебедів.  
Ті  захищалися,  як  могли,  але  не  побороли  качок.  Знесилені,  побиті  та  покусані  лебеді  змушені  були  покинути  став.  Так,  серед  качок  також  були  травмовані.  Але  їх    одразу  взялися  лікувати  качки-медикині,  які,  як  і  їхні  брати  –  качури-захисники,  не  дрімали,  а  протягом  місяця  тактичну  медицину  вивчали.
         За  боєм  качок  та  лебедів  кілька  людей  спостерігало,  на  камеру  їхню  боротьбу  зняло.  Відео  попало  до  соцмереж.  Воно  привернуло  увагу  мешканців  міста  та  його  гостей  до  міського  паркового    ставка.    Багато  людей  почало  качкам  корм  приносити.  І  стало  пернатим    жити  ще  краще,  як  раніше.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997774
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2023

Про зайчика Пуха

                   Казка
     У  мами  зайчихи  і  тата  зайця  було  мале  зайченя.  Звали  його  Пухом.  Був  Пух    вередливим  і  неслухняним  –    перебирав  харчами,  втікав  зі  свого  з  подвір’я  до  лісу.    Коли  зайчик  не  хотів  одну  страву    їсти,  мама  йому  іншу  пропонувала.  А  коли  втікав,  то  наздоганяла  і  приводила  додому.  Інколи  це  робив    тато,  коли  був  не  на  роботі,  а  вдома.
     Якось  Пух  утік  для  батьків  у  той  час,  коли  вони  захопилися  приготуванням  вечері  –  нарізали  капусту    та  моркву  до  салату.  Зайчик    біг  так  швидко,  що  мама  і  тато  не  змогли  його  наздогнати,  коли  помітили  його  відсутність  у  домі.  Біг  Пух,  як  вітер,  скакав,  як  коник-стрибунець,  а  коли  захекався  і  стомився,  то  зупинився.  Сів  під  ялинкою,  почав  спостерігати  за  лісом.  Небо  вгорталося  в  темінь.    Трави  вкладалися  до  сну.  Дерева  й  кущі  почали  співати  своїм  діточкам  –  листочкам,  колискові.  А  пташки  навпаки  –  змовкли  й  поховалися  хто  куди.  Сумно  стало  зайчику.  «Може,  вернутися  додому?    -  подумав  він.  –  Мама  з  татком,  мабуть,  уже  помітили  мою  відсутність,  хвилюються…  Але  встигну  ще  додому!  Ніч  довга!  Походжу  ще  трохи  сам    лісовими  стежками,  натішуся  волею».
     Рушив  зайчик  у  глиб  лісу.  Місяць  на  небо  вийшов.  Зірочка  перша  з’явилась.  «О!  Стало  вже  веселіше  гуляти  серед  ночі»,  -  подумав  Пух.    Та  хвилин  через    п’ять  його  радість  змінилася  острахом.    Зайчик  побачив  очі,  які    світилися  з-під  кущів  калини.    А  згодом  почув  звідти  протяжне:  «У-у-у-у!»
«Вовк!  Не  інакше!  Навіщо  я  втікав  з  дому?  –  зажурився  Пух.  –  Сидів  би  з  батьками,  їв  би  свіжий    салат  із  овочів.  А  тепер  можу  бути  сам  з’їденим».
     Почав  Пух  утікати,  вовк  кинувся  за  ним.  Ще  трохи  і  був  би  зловив  зайця,  та  малому  сірому  вуханю  допоміг  їжак,  який  якраз  виліз  зі  своєї  нірки.
- Застрибуй  хутко  в  мій  дім,  -  каже,  -    малий.
- Добре.
     Голчастий  сам  спершу  заліз  до    нори,    тоді  зайця  до  неї  впустив  і  двері  за  ним  на  засув  закрив.    Вовк  і  морду  двері  пхав  і  лапами  по  них  шкрябав  –  не  зміг  прорватися  до  нори.  Завив  зі  злості  й  пішов.    А  їжак  ліхтар  у  хаті  засвітив,  зайця  за  стіл  посадив  та  й  каже  йому:
- Як  це  ти  в  лісі  сам  опинився  в  нічний  час?
- Втік  із  дому.
- Навіщо?  З  тобою  погано  поводились  твої  батьки?  Їсти  не  давали?
- Та  давали.  Якраз  вечерю  мені  готували.  А  я,  дурна  моя  голова,  зірвався,  мовби  мене  хто  впік,  і  побіг  до  лісу.  Пригод  захотів!  І  щоб  батьки  менешукали.  
- Негоже  ти  вчинив.  Їсти  хочеш?
- Так.
- Маю  яблуко.  
- Давай.
З’їв  заєць  яблуко.  Подякував  їжаку  за  допомогута  гостинність  та  й  каже:
- Що  мені  тепер  робити?
- Спати  лягати.    Зараз  нам  виходити  у  ліс  небезпечно.  Вовк  може  десь  поблизу  сидіти  і  нас,  якщо  вискочимо,  схопити.      А  завтра  я  відведу  тебе  до  батьків.
- Добре.
Пововтузився  Пух,  поплакав  трохи  тихенько  в  подушку  ,  щоб  їжак  не  чув  і  заснув.  А  вранці  очі  розплющив  й  почув  таке:  
- Пуху!  Пуху!  Де  ти,  наш  синочку?  
- Чи  не  тебе  це,  часом,  зайче,  кличуть?  –  питає  в    косоокого  вуханя    їжак.
- Мене!  Це  я  –  пух!  Я  впізнав  мами  й  тата  голоси.    
Відчинив  двері  Колько  та  й  побачив  батьків  зайця,  але  у  спину.
- Верніться,  -  каже.  –  Ваш  син  Пух  тут.
Прибігли  мама  й  тато  зайця  до  їжака,  а  тут  синок  їхній  з  його  хати  виплигує.  Зраділи  обоє,  обняли  малого,  поцілували.
- Не  роби  так  більше,  сину,  -  мовив  тато.
- Не  буду.  Ніколи  вже  не  втікатиму.  Слухатиму  вас,  мої  дорогі,  завжди.  
Зайчик  розповів  батькам,  як  його  їжак  врятував.  Вони  подякували  колькові  за  це  й  пообіцяли  йому  ввечері  подарунок  принести.
А  Пух    і  справді  став  зразковим  сином.  Він  не  тільки  слухав  батьків,  а  й  допомагав  їм  у  всьому.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997732
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2023

У кожного своя роль

                                                                                                 Казка
     Пан  Грицько  й  пані  Іванна  багато  працювали,  грошей  наскладали  і  купили  земельну  ділянку  за  містом  –    це  була  їхня  давня    мрія.  Невдовзі  на  ділянці,  яку  придбали,  дім  звели,  сад    засадили,  городець  скопали.  Жили  в  селі  переважно  в  теплу  пору  року.  І  працювали  там,  і  відпочивали.  Овочі,  ягоди  садили,  пололи,  збирали,    до  лісу  ходили  –  по  малину,  ожину  та  гриби,  купалися  у  ставку.    Коли  дерева,  які  посадило  подружжя,      почали  давати  плоди,  у  пана  Грицька  й  пані  Іванни  народився  перший    онук.  Назвали  його  Матвієм.  Через  рік  другий  онук  з’явився.  Цього  нарекли  Микитою.    А  ще  через  два  роки  онука  у  світ  прийшла  –  очі,  як  квіти  льону,  губи  –  як  стиглі  ягоди  малини,  волосся,  як  пшеничне  колосся.  Сама  собі  дівчинка  й  ім’я  принесла  -    на  Марії  вродилася,    тож  Марією    її  й  назвали.  Тішилися  діточками  і  батьки,  і  дід  з  бабою.  
   Приїжджали  онучата  з  мамою  Оксаною  і    татком  Павлусем  до  бабці  та  діда  на  вихідні  в  село.  Там  їм  було  добре:  мали  де  побігати    й  чим  посмакувати.    На  городі  в  бабці  росла  полуниця  –    червона  круглолиця.  В  саду  спіли  сливи,  грушки  та  яблука.    Між  альтанкою  та  гойдалкою    дозрівав  солодкий  зелений  виноград  –  дід  Грицько  посадив  його.
     Як  була  сонячна  погода,    то  в  неділю  родиною,  після  того,  як  відбули  Богослужіння  в  місцевій  дерев’яній  церковці,    до  ставка  ходили  –  плавали  там,  засмагали,  на  мангалі  щось  смачненьке  готували.  До  лісу  в  суботу  ходили  й    порожні  корзинки  з  нього  ніколи  не  приносили.  
   Якось  онучата  пана  Грицька  та  пані  Іванни,  як  уже  були  школярами,      приїхали  зі  своїми  батьками  в  суботу  зранку    до  села.  Бабця  попросила  діток  плоди  в  саду  зібрати  й  пообіцяла,  що  якщо  гарно  виконають  свою  роботу,  то  дасть  їм  пиріжків  з  яблуками  та  сливами.    Пішли  діти  з  кошиками.  В  один  сливи  кидали,  в  другий  –  груші,  а  в  третій  –  яблука.  Коли  ж  визбирали  те,  що  нападало,  що  зуміли  натрясти,  то  почали    гучно  сперечатися,  хто    з  них  більше  заслуговує  на  нагороду.    Бабця  почула  це,  сказала:  «Діти,  а  йдіть-но  сюди».  Прийшли,  поклали  кошики  на  поріг.  Тоді  вона  спитала:  «Усі  працювали?»  «Так!»  -  відповіли.  «Значить  усі  молодці.  Дам  кожному  з  вас  по  два  пиріжки».  «Але  я  найбільше  назбирав  плодів!»  -  мовив  Матвій    «Так  і  має  бути.  Ти  ж  найстарший,    маєш  найбільше  досвіду  та  сил».  
     Дерева  почули  суперечку  дітей  і  собі  почали  сваритись.  Яблунька  сказала,  що  вона  найважливіша,  бо  дає  найбільше  плодів.  "Я  важливіша  за  тебе,  бо  солодша  і  м’якша»,  -  мовила  груша.    Слива  почала  на  себе  тягнути  одіяло:  «Можете  казати,  що  хочете  ,  але  з  моїх  плодів  джем  найсмачнішим  виходить.  Чула,  як  баба  цим  перед  сусідкою  хвалилася».  Спочатку  дерева  кричали,  хто,  що  хотів.  А  потім  почали  гіллям  замахуватися  одне  на  одне,  вітер  здійняли  в  саду.  
   Діти  почули,  прибігли,  почали  слухати  сварку  дерев.
- В  цьому  ,  що  дерева  сваряться,  ми  винні,  -  сказала  Марічка.  –  Поганий  приклад  їм  подали.
- Мабуть,  так,  -  погодився    Микита.
- Не  мабуть,  а  точно,  -  мовив  Матвій  і  опустив  голову,  йому  стало  соромно  за  себе  –  перед  деревами,  перед  братом  та  сестрою.  
- Не  журися,  Матвію,  -    підбадьорила  хлопця  Марічка.  –  Головне,  що  ти,  що  ми  всі  зрозуміли,  що  сваритися  не  треба  було,  бо  ж  ми  утрьох  чесно  працювали,  кожен  –  в  міру  своїх  сил.
-  Обіймемося  ?  -  спитав  Матвій.
- Так.  Тут,    у  саду,  відповіла  йому  Марічка.  
Діти  зійшлися  докупи  і  почали  дарувати  одне  одному    теплі  обійми.    Дерева  оторопіли.  Вони  перестали  сваритися,  битися.  Яблуня  мовила:
- Я  не  найважливіша...
- І  я  так  само,  -  сказала  груша.
- Ми  всі    важливі,  всі  даємо  плоди  –  хто  які  може  і  скільки  може,  -  заспокоїла    яблунька  та  грушку  слива.  
- Так!  Так!  Так!  –  закричали  Матвій,  Микита  й  Марія.  -    І  кожен  ваш  плід  по-своєму  смачний  і  важливий.
- Ура-а-а!  –  заспівали  дерева.
Діти  підбігли  до  них:  Матвій  обійняв  і  погладив  яблуню,  Микита  –  грушу,  Марічка  –  сливу.  Бабуся  усміхнулася.  Вона  бачила  все  це  через  вікно  з  кухні,  в  якій  варила  компот  зі  свіжозібраних  плодів.  «Гарні  в  мене  онуки!  –  мовила  подумки.  –  І  дерева  в  саду  теж».    Коли  батько  Павло  і      дід    Грицько  прийшли  з  рибалки,  а  мама  Оксана  з  городу,    Матвій,  Микита  та  Марічка  розповіли  їм  про  пригоду,  яка  сталася  в  саду.  Мама  сказала:  
- Я  рада,  що  ви  порозумілися.
Тато  мовив:  
- Кожен  в  цьому  світі  виконує  свою  роль:  сонце  світить  та  гріє,  вітер  –  спеку  розганяє,  хмарка  землю  дощиком  напуває.  А  тепер  візьмемо  нашу  родину.  Бабця  вранці  пиріжків  напекла,  а  зараз  юшку  грибну  і  компотик    зварила.  Ми  з  дідусем  рибки  наловили,  мама  помідори,  огірки  зірвала,  відерце  картопельки  ранньої  накопала.    Ви  –  яблука,  груші,  сливи  зібрали.  Усі  щось  робили,  усі  –  молодці!
- Так!  Усі  молодці!  –  закричали    діти,  і  так  голосно,  що  аж  дерева  в  саду  почули,  переглянулись,  усміхнулися.  
- Ми  згідні-і-і!  –  погойдали  гіллям,  зашуміли  листям.          

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997654
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2023

Про кицю Білу і пса Бровка (казка мала)

         У  господаря  Івана  жила  киця  Біла.  А  його  сусід  Степан  тримав  пса  Бровка.  Киця  ловила  мишок,  коли  ті  заводились  у  дворі.  А  пес  дім  охороняв  –  гавкав  на  тих,  кого  не  знав.  Доглядали  за  своїми  домашніми  тваринами  господарі  добре  –  їсти  їм  давали,  протиблошні  нашийники  для  них  купували,  мили  їх  та  гуляти  пускали.  Коли  Біла  із  Бровком  на  вулиці  стрічались,  то  з  недовірою  одне  на  одне  поглядали.  Киця  спинку  напружувала,  витягала,  очима  світила,  сичала.  «Ось  підійде  Бровко  до  мене,  -  думала,  -    дряпну  його  по  морді».  Пес  –  метався,    гарчав  і  також  недобру  думу  в  мозку  гойдав:  «Ось  підійде    до  мене  кішка,  вкушу  її».
     Якось  Біла  бігла  вулицею  і  порізала  лапку  до  скла,  яке  хтось  із  людей  не  прибрав,  коли  пляшку  розбив.  Сіла  киця  під  лавкою  при  воротах,  плакати  почала.  Бровко  почув,  прибіг.
- Чого  заводиш?  –  спитав.
- Лапку  порізала.  Болить.  І  кров  тече.
- Давай  полижу  рану,  перестане  боліти  і  рана  заживе  швидше,  -  мовив  пес  і  почав  наближатися  до  Білої.
- Справді    ніжку  полижеш,  не  вкусиш?
- Справді.
Не  втекла  киця  віл  Бровка  і  добре  зробила.  Собака    їй  рану  полизав  своїм  довгим  теплим  язиком,  і  вона  перестала  кровоточити.
- Дякую  тобі,  Бровку.
- Та  що  там?  Ми  ж  сусіди.
- Сиди  тут,  я  тобі  зараз  щось  смачненьке  винесу.  
Пішла  Біла.  За  три  хвилини  вернулася,  поклала  псові    шматочок  вареної  кістки  з  м’ясом.
- Їж,  -  мовила.  -  Це  мені  господаря  онук    в  обід  дав,  як  прийшов  зі  школи,  зі  своєї  миски  витягнув.    Я  не  з’їла,  бо  не  була  голодною.      Господиня  мене  молоком  перед  тим  напоїла.  
- Не  шкода  віддавати?
- Ні.  Ти  ж  мене  полікував.  А  за  добро  треба  платити  добром.
- То  що,  більше  не  будемо  одне  на  одного  злитися  і  сваритися?
- Не  будемо.    
- І  це  правильне  рішення.  Ми  ж  обоє    живемо  на  одній  планеті,  в  одному  місті.  Нам  обом  світить  вдень  одне  сонце,  а  вночі  –  один  місяць.  Ми  ходимо  по  одній  дорозі,  у    нас  одне  небо  над  головою.  
- Ми  різні  тварини.  Я  –  кішка,  ти  пес.
- Так.
- І  у  нас    різні  домівки  й  різні  господарі.
- І  це  правда.    Але  вона  –  не    привід  для  сварок.
- Не  привід.  
- То  що,  від  сьогодні  між  нами  тільки  мир  і  дружба?
- Тільки  мир  і  дружба.
       Кіт  із  собакою  обійнялися,  потерлися  один  до  одного  бочками.  З  чого  часу    вони  ніколи  не  сварилися.  Разом  гуляли,  одне  одного  оберігали.  І  добре  їм  було.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997570
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2023

Про Василька

   Оповідання
       Василько  –    учень  третього  класу.  Він  дуже  непосидючий.  На  уроках  йому  рідко  коли  цікаво,  хлопець  весь  час  вовтузиться,  з  неохотою  слухає  пояснення  вчителя.  Перерва  ж  для  нього  –  рай.  Бо  може  скакати,  бігати,  жувати  пряник  чи  пити  сік.  Не  без  того,  що  проллє  часом    чай    на  штани  в  їдальні  чи  когось  зіб’є  з  ніг  в  коридорі.  Але  дуже  любить  уроки  фізкультури.  Ігри  йому  подобаються  рухливі  і  з  м’ячем.  Тут  він  активний  і  уважний.  Бо  на  своїй  хвилі.
     Загалом,  Василько  непоганий  хлопець.  Він  нікого  не  б’є,  не  штовхає,  але    має  один  грішок  –    любить  казати  неправду.    Деколи  так  забрешеться,  що  й  сам  у  свою  брехню  повірить.  
     Якось,  коли  діти  побігли  до  їдальні,  Василько  затримався,    написав  таке  на  дошці:  «Хлопці  у  3  класі  –  бики,  а  дівчата  –  кози»,  а  тоді  кулею  вилетів  із  класу.  Коли  діти  повернулися  з  їдальні  і  прочитали  написане  на  дошці,  то  дуже  обурилися.  Нікому  не  було  смішно.  Петро  сказав:
- Це  Василь,  мабуть,  написав.  
- Це  не  я,  -  відповів  Василь.
- А  хто?  Ти  до  їдальні  останнім  прийшов.  Значить  і  з  класу  останнім  вийшов,  -  мовив  Антон.
- Так.  Але  писав  не  я.  
Вчительці  хлопець  теж  не  признався.  Але  хіба  її  проведеш?  Вона  знає  почерк  кожного  учня.  
- Признайся,  хлопче,  і  попроси  пробачення  в  однокласників.
- Ні,  ці  слова    писав  не  я!
- Я  тебе  за  руки  не  зловила.  Але  таке  нікому  ні  писати,  ні  говорити  не  можна,  бо  дівчата  і  хлопці  –  не  тварини,  а  люди.  Людей  треба  поважати.
     Іншим  разом  Василько  на  перерві  заховав  Артурів  зошит  з  математики.  Почався  урок.  Всі  діти  пишуть  дату,  номер  завдання,  а  Артур  щось  шукає  під  то  партою,  то  в  наплічнику.  
- Чого,  Артуре,  вовтузишся,  не  пишеш?  –  питає  його  вчителька  Ірина  Іванівна.
- Зошит  шукаю.
- На  перерві  потрібно  було  це  робити.
- Я  виклав  зошит  на  парту,  а  він  пропав.  
- А  його  мишка,  Ірино  Іванівно,  вкрала  і  в  нірку  затягнула,  -  мовив  Василь.
- Не  мишка,  а  ти  його,  Васильку,  вкрав.  Я  бачив,  як  ти  стояв  біля  Артуровою  парти  і  щось  під  светр  запихав.  
- Не  брав  я  зошит.  Гляньте  на  мене.
Хлопець  зняв  светр.
- Побачили  зошит?
- Нема.  Але  ти  міг  його  кудись  уже  засунути.
- Не  брав  я  Артурів  зошит  і  баста.
- Той,  хто  забрав,  негарно  поступив.  Навіть,  якщо  не  вкрав  чужу  річ,  а  десь  заховав  її  –  це    кривда.    Артур  ось  немає  на  чому  писати.
- Писатиму  у  блокноті,  вчителько,  -  сказав  Артур.
- Гаразд.    
На  перерві  зошит  знайшовся.  Він,  як  виявилося,  лежав  на  полиці  під  альбомами  з  малювання.  Василько  так  і  не  признався,  що  це  він  його  туди  поклав.  Тільки  засміявся,  коли  Світлана  роздавала  альбоми  дітям  і  знайшла  під  ними  зошит  Артура.  І  таких  випадків,  коли  Василько  говорив  неправду,  було  чимало  за  майже  три  роки  навчання.  
   Якось  він  упав,  бігаючи  по  дворі  на  перерві,  впав  і  прикинувся,  що  не  може  встати.      Діти  подавали  йому  руку,  але  він  казав,  що  не  встане,  бо  забив  ногу.  Учні  побігли  за  вчителькою.    Ірина  Іванівна  підбігла  до  Василька.
- Ти  справді  не  можеш  встати?
- Так.
- Тоді  я  викличу  карету  «Швидкої    допомоги»    і  батькам  твоїм  зателефоную.  
- Не  треба,  вчителько.  Здається,  нога  в  мене  перестає  боліти.
Василько  встав  і  пошкутильгав  до  класу.  
- Я  таки  тебе  заведу  до  фельдшерки,  хлопче.  Хай  вона  огляне  твою    ногу,  -  сказала  Ірина  Іванівна.
- Ні.  Вже  можу  нормально  іти.  Дивіться.
Василько  пройшовся  між  партами  до  задньої  стіни  і  назад.
- Так,  бачу,  що  все  гаразд.  То,  може,  ти  жартував,  що  забив  ногу?  
- Правду  казав.
Вчителька  задумалась:  «Щось  із  цим  Василем  не  так.  Скільки  разів  він  уже  говорив  неправду,  що  вірити  йому  стає  дедалі  важче.  Як  би  відвернути  його  від  бажання  привертати  до  себе  увагу  у  такий  негожий  спосіб?»  
Але  все  вирішилося  саме  собою.
     Якось  в  суботу  Василько  пішов  з  однокласниками  грати  у  футбол  на  луг.  Все  було  добре.  Хлопець  стояв  на  воротах  і  ловив  м’ячі.  Це  йому  вдавалося.    Та  десь  через  годину,  коли  Василь  побіг  за  м’ячем,  який  вилетів  за  межі  поля,  то  впав  і  забив  п’яту.  
- Ой!  –  закричав  хлопець.  –  Болить!
- Вставай,  -  проказав  Петро,  -    й  будемо  продовжувати  гру.
- Не  можу!
- Не  обманюй.  Знаємо  ми  твої  жарти.
- Але  зараз  я  не  жартую.
- Так  ми  тобі  й  повірили,  -      мовив  Ігор.
Та  Василько  не  встав.
- Ходімо,  хлопці,  додому!  -      проказав  Вадимко.  –  Гри,  бачу,  вже  не  буде.
- А  знаєте,  здається,  я  догадуюсь,  чого  Василь  не  встає,  -  прошипів  Іванко.
- Чого?  -  спитав  Артур.
- Бо  він  м’яч  не  зловив.  Ходімо,  друзі!  
- Не  лишайте  мене-е-е,  -  заплакав  Василь.
- Перестань  розігрувати  чергову  сцену.  Набридла  твоя  брехня,  -  сказав  Петро,  і  хлопці  пішли.
     А  Василь  і  справді  цього  разу  говорив  правду,  його  дуже  боліла  п’ята.  Вона  почала  розпухати  просто  в  хлопця  на  очах.  «Бог  мене  покарав,  -  мовив  сам  до  себе  Василь.  -  Ніхто  мені  більше  не  вірить.  Що  робити?»  Хлопець  спочатку  плакав  тихенько,  а  потім  почав  заводити  все  голосніше  й  голосніше.    Ревів  хвилин  із  сім,  а  потім  глянув  у  небо  і  прийняв  рішення:  «Ніколи  більше  не  брехатиму.  Тільки  би  хтось  забрав  мене  звідси.  Скоро  вже  й  темніти  буде!»
     Хлопці,  які  грали  з  Васильком  у  футбол,  пішли  додому  центральною  дорогою,  біля  магазину  вони  затримались.  Петро  забіг  купити  хліб,  мама  просила  його  про  це,  Вадим  взяв    собі  мінеральну  воду,  пити  дуже  хотів.  Постояли  трохи,  погомоніли  на  роздоріжжі.  Вже  хотіли,  було,  розходитись  –  хто  наліво,  хто  направо,  але  повернулись  обличчям  до  дороги,  яку  пройшли.  Василька  не  було  видно  на  ній.
- Може,  наш  друг  і  справді  забив  ногу?  –  промовив  Ігор.  –  Вернемось,  подивимось?
- Так,  друзі,  -  сказав  Петрусь.  -  Треба  вернутись.
Коли  хлопці  підходили  до  лугу,  то  побачили,  що  Василь  сидить  на  траві,  близько  дороги.  Вони  підійшли  до  нього.  Василько  заплакав.
- Не  можеш  стати  на  ногу?  –  спитав  Вадим.
- Не  можу.  Пробував  на  одній  скакати,  та  впав.  Ще  й  телефон,  як  на  зло,  вдома  забув.
- В  мене  є.  Зараз  я  зателефоную  своєму  татові,  він  повідомить  твоїм  батькам  про  те,  що  сталося  і  швидку  викличе.
- Дякую,  -  мовив  Василько.
     Через  10  хвилин  батьки  Василька  стояли  вже  біля  свого  сина,  а  ще  через  10  приїхала  карета  «Швидкої  допомоги».  Хлопця  поклали  на  носилки  і  повезли  до  міського  медпункту.  У  Василька  виявили    перелом  п’яткової  кістки.  Йому  наклали  на  ногу  гіпс.  Місяць  хлопець  не  ходив  до  школи.  Навчався  он-лайн.  Друзі-однокласники  приходили  до    Василька,  дещо  пояснювали  йому.  Коли  хлопцеві  зняли  з  ноги  гіпс,  і  він  прийшов  до  школи,  то  перше,  що  він  зробив  –  це  поросив  пробачення  у  вчительки  й  однокласників,  дав  по  цукерці  усім.
- Пробачаємо  тобі,  -  казали  діти.
     З  того  часу  Василь  старався  більше  не  брехати.  А  коли  йому  іноді  хотілося  це  зробити,  то  мозок  моментально  спрямовував  його  очі  на  ногу,  яка  була  травмована,  і  хлопцеве  бажання  гасилося.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997492
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2023

Синичка

                                                                           ОПОВІДАННЯ  
           Це  було  взимку,  в  місяці  лютому.      Четвертокласниця  Вікторія  зайшла    до  своєї  класної  кімнати      першою.  За  нею  до  класу  влетіла  маленька  пташка.  Вона  покружляла    над  партами,  а  тоді  всілася  на  вчительському  столі.  Дівчинка  збентежилась.  Вона  не  знала,  що  їй  робити.  Стояла  хвилину,  не  рухалась.  А  тоді  оговталась,  придивилася  до  пташини  і  зрозуміла,  що  це  синичка  –  спинка  сіра,  груди  –  зелені.    Не  підходила  до  неї,  боялася  злякати.
       До  класу  почали  прибувати  діти.    «Синичка!  Синичка!»  –  кричали  вони.  Дехто  стрибав  від  радості.  Дехто  плескав  у  долоні.  А  дехто  тихенько  йшов  до  свого  місця,  не  хотів  лякати  пташку.  
     Коли  до  класу  ввійшла  класна  керівниця    четвертокласників  –  Галина  Яківна,  діти  навперебій  почали  їй  розповідати  про  синичку,  яка  залетіла  до  них  зранку.  Вчителька  усміхнулася.
- Напевне,  це  щось  означає,  -  мовила.  -  Зараз  подивлюся  в  Інтернеті.  О,  знайшла.    Якщо  синиця  залітає  в  будинок,  буде  якась    новина  чи  гість  прийде.  Думаю,  нас  чекає    приємна  новина  або  приємний  гість.
- Так!  Приємна!  –  закричали  деякі.
- Що  ж  нам  робити  із  пташкою?  –  спитала  Галина  Яківна.
- Давайте  залишимо  її  у  класі,  -  сказала  Софія.
- Годуватимемо  її,  напуватимемо,  -  мовила  Вікторія.  
- Вона  ж  нам  буде  заважати  проводити  уроки  –  літатиме,  співатиме,  випорожнятиметься    де-будь.
Діти  засміялися,  а  тоді  задумались.
- Я  можу  принести  клітку,  -  мовив  Павлик.  -  Поселимо  її  там.  Прибиратимемо  за  нею  по  черзі.
-  Сподобалася  вам  синичка?
- Так!  Так!  –  закричали  учні.
- Що  ж,  хай  сьогодні  побуде  в  класі.    Ви    поспостерігайте  за  нею.  Гаразд?
- Добре,  -  відповіли  діти.
Почався  урок  української  літератури.  Діти  читали  вголос  по  черзі  оповідання  про      зиму.  Пташка  недовго  слухала.  Здійнялася  вгору.  Почала  літати  туди-сюди.  Сіла  на  шафу,  потім  на  карниз,  а  тоді  на  лампі  денного  світла  вмостилася.    На  перерві  підлетіла  до  вікна,  почала  бити  дзьобом  об  шибу.  
- Може,  вона  пити  хоче?  –  спитала  Тетянка.
- Зараз  я  їй  до  мисочки,  в  якій  розбавляю  фарби,  наллю  води,  -  сказав  Іван.
- Візьми  краще  блюдце  з-під  кактуса,  -  мовила  вчителька.  -  Твоя  мисочка  може  містити  залишки  фарби.
Іван  послухав.  Взяв  блюдце,  налив  до  нього  води  з-під  крану  й  поклав  на  підвіконня.    Пташка  не  стала  пити.  Знялася  вгору.  
     Почався  урок  математики.  Синичка  сіла  на  великий  вазон.  Але  недовго  на  ньому  сиділа.  Послухала  тему  уроку  й  умову  до  задачі,  яку  вчителька  пропонувала  розв’язати,  і  знову  забила  дзьобом  у  шибку.
- Діти,  думаю,  нам  слід  випустити  пташку  надвір,  -  сказала    Галина  Яківна.
- Але  чому?  Ми  її  вже  встигли  полюбити,  -  мовила  Анна.  -  Хай  залишається  у  класі.  Надворі  сьогодні  морозяно,  їжу  синичці    важко  буде    знайти.  
- Ми  можемо  їй  щось  смачненьке  з  їдальні  на  перерві  принести,  -  сказав  Роман.
- Гаразд.  Спробуємо  спершу  погодувати  пташку.  А  тоді  вирішимо,  що  з  нею  робити.
   Діти  хотіли  взяти  синичці  гречку,  яку  їм  в  їдальні  дали  на  сніданок,  чи  хліб  свіжий,  але  вчителька  сказала,  що  цього  пташці  не  можна  давати.  Вона  попросила  в  кухарки    сухарик  і  маленький  шматок  несоленого  сала.  Кухарка  дала  це  вчительці.  вона    віднесла    пташці.  Подзьобала  синичка  принесене  їй.  Попила  й  води  і  хвилин  п’ятнадцять  на  третьому  уроці  –  уроці  української  мови,    не  літала  –  ходила  по  підвіконню,  сиділа  на  ньому.  Та    потім  знову  почала  стукати  дзьобом  у  вікно,  здіймати  крила  вгору,  метушитися.
- Що  робитимемо  з  пташкою?  –  спитала  Галина  Яківна  у  дітей.
- Павлик  завтра  принесе  клітку.  Поселимо  її  туди,  -  мовила  Вікторія.
- І  тоді    вона  не  літатиме  по  класі  під  час  уроків,  -  додав  Іван.  
- Ми  її  любитимемо,  годуватимемо,  прибиратимемо  за  нею,  -  запевнила  вчительку  Іринка.
- Хай  живе  в  нашому  класі,  веселить  нас!  -  випалила  Софія.  
- Але  чи  синичці  захочеться  у  клітці  жити?  Вона  ж    звикла  до    волі.  Давайте  поміркуємо  над  цим.    У  кожного  з  вас,  діти,  є  батьки,  які  люблять  вас,  піклуються  про  вас.  На  мить  уявіть  собі,  що  вони  вас  нікуди  з  дому  не  відпускають  –  ні  до  школи,  ні  в  магазин,  ні  надвір  погуляти,  а  тримають    весь  час  у  домі.  Вам  би  таке  сподобалось?  –  спитала  Галина  Яківна  в  учнів.
Діти  замахали  головами.
- Треба    випустити    синичку  надвір,  -  сказав  Павлик.
- Мабуть,  таки  треба,  -  погодилася  з  ним  Софія.
- Я  рада,  що  ви  це  зрозуміли.  Але  ви  можете,  якщо  захочете,  повісити  на  дереві,  що  стоїть  біля  нашого  вікна,  годівничку  і  класти  туди  корм,  -  мовила  вчителька.
- Хочемо  цього!  –  закричали  діти.    
- Мій  тато  змайструє  годівницю,  він  усе  вміє  робити,  -  сказав  Павло.  
- Домовились,  -  зраділа  Галина  Яківна.  –  Синицю  випускаємо!  
На  перерві  вчителька  відчинила  вікно.  Пташка  не  відразу  вилетіла,  пройшлася    по  підвіконні  зліва    направо  і  справа  наліво,  на  дітей  глянула,  а  тоді  затріпотіла  крильми  й  кинулася  в  обійми  волі.    
- Ми  повісимо  для  тебе  під  вікном  годівничку!  Прилітай  до  нас,  синичко!  –  крикнула  пташці  вслід  Вікторія.
   Ввечері    Павликів  тато  змайстрував  удома  годівницю  для  синиці.  На  дерево  її    повісив  завгосп  школи  вже  наступного  дня  зранку.      
   А    в  той  день,  коли  пташка  по  класі  літала,  до    4  класу    і    справді  приємний  гість  навідався    на  останньому  уроці.  Це  був  батько  учня  Івана  Петришина.    Він  приїхав  напередодні  з  передової    (це  було  у  2023  році,  в  час  російсько-української  війни)  на  10  днів  у  відпустку.  Пан  Мирослав    передав  дітям  подяку  від  воїнів  своєї  бригади  за  малюнки  та  різноманітне  печиво,  яке  вони    надіслали  їм  на  Різдво.  Воїн  ЗСУ  пригостив  учнів  4  класу  цукерками.  Коли  він  прощався    з  дітьми,  то  крикнув:  «Слава  Україні!»  «Героям  слава!  –  відповіли  вони.  Тоді  пан  Мирослав  продовжив:  «Україна…»  «Понад  усе!»  -  прокричали  учні.    Син  підбіг  до  батька.
- Люблю  тебе,  татку!  –  мовив.
- І  я  тебе,  й  усіх  діток!
- Дай,  Боже,  пане  Мирославе,  щоб    війна  в  Україні  якомога  швидше  закінчилася,  щоби  правда  перемогла  брехню,  світло  –  темряву,  і  всі  наші  воїни  повернулися  до  своїх  сімей,  -  сказала  вчителька.    
- Дай,  Боже,  -  мовив  захисник.  Він  обійняв  Галину  Яківну  і  вийшов.  
А  синичка  вже  наступного  дня  прилетіла  до    годівнички.  З’їла  корм,  який  їй  наклали  діти,  і  відбула.    Підгодовували  її  четвертокласники  й  усі,  хто  хотів,  до  того  часу,  поки  надворі  не  потепліло.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997417
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2023

Про ведмедя, лиску, кабанчика та Назарка

                                                                                                                   КАЗКА
Якось  влітку  на  лісовій  галявині  зустрілися  ведмідь,  лиска  й  кабанчик  і  завели  між  собою  розмову.  Ведмідь  сказав:
- Важко  зараз  стало  жити  в  лісі.  Скрізь  люди  бродять,  ліси  вирубують,  на  нас,  звірів,  полюють.
Лиска  погодилась:
- Так,  ведмедю.  Колись,  мені  моя  мама  розповідала,    люди  були  не  такі  загребущі,  дотримувались  законів.
- Що  з  лісом  та  з  нами,  зокрема,  далі  буде?  –  задумався  кабанчик.
- Важко  сказати,  -  мовила  лисичка.  –  А  давайте,  утрьох  жити.  Збудуємо  спільний  дім.  Посадимо  городину,  малину,  пасіку  заведемо.
- Гарна  ідея!  –  оживився  ведмідь.  –  А  ти  що,  кабанчику  скажеш?
- Я  –  за!  Тільки  щоб  усе  в  нас  по-чесному  було.
- А  чого  ж  не  по-чесному  має  буде?    Разом  працюватимемо,  разом  споживатимемо.  Ніхто  голодним  не  залишиться.  
- Тоді  давайте  спробуємо  втілити  нашу  ідею  в  життя.
     Стали  вони  дім  будувати.    Кабанчик  корінь  дерева  підгризає,  ведмідь  його  валить,  лиска  помагає  косолапку    тягнути  деревце  до  місця  будови.  
- Пробач,  нас,  лісе,  -  мовив  ведмідь,  як  за  тиждень  дім  постав.  –  Навесні  ми  посадимо  нові  деревця  на  місці  зрубаних.  
- А  зараз  я  жолуді  зарию  в  землю,  щоби  з  них  дубки  виросли,  -  пообіцяв  кабанчик  і  пішов  виконувати  свою  обіцянку.
     Зашумів  ліс  гілками  схвально.  А  друзі  продовжили  свою  роботу:  зробили  три  ліжка,  три  крісла,  три  тумбочки  та  стіл.  Потім  ведмідь  та  кабан  город  копати  забажали,  а  лисці  велику  сітку  з  боровиками  дали  (на  зорі  їх  збирали!)  й  до  міста  на  ринок  послали,  щоби  вона  їх  там  продала  і  за  гроші,  які  виторгує,    купила  три  миски,  три  горнята,  три  ложки,  три  банки  фарби:  коричневу  –  для  ведмедя,  рожеву  –  для  кабанчика  і  помаранчеву  –  для  себе,  і  ще  щось  для  розваги.  Гриби  лиска  швидко  продала  –  купив  їх  у  неї  якийсь  багатій,  і  все,  що  їй  треба  було,  придбала,  окрім  іграшки  –  не  знала  яку  купити.  Вже  хотіла,  було,    без  неї  до  лісу  вертатись,  аж  бачить,  неподалік  від  базару,  на  подвір’ї    біля  висотного  дому  хлопчики  у  футбол  грають.  «О!  О!  М’яч!  Це  саме  те,  що  треба»,  -  осінило  лисицю.      Спитала  у  хлопців,  де  такі    м’ячі,  як  у  них,  продають.  Ті  сказали.  Лисиця  купила  коричневий  для  ведмедя,  рожевий  для  кабанчика,  а  помаранчевий  для  себе.  Ще  й  на  три  булки    вистачило  грошей,  багато  грибів  продала.  
Ледве  доперла  товар  лиска  додому,  кілька  разів  спиняла  свій  хід  у  дорозі,  перепочивала,  але  була  щаслива  –  справилася  із  завданням.  Того  ж  дня  кожен  зі  звірів  помалював  собі  фарбою,  яку  замовляв,  ліжко,  тумбу  та  стілець.  І  стали  вони  собі  в  домі  жити  –  поживати  й  добра  наживати.  
     Минув  рік  від  часу  заселення  звірів  у  дім.  За  цей  час  і  постельки  собі  придбали  і  кухоньку  зробили,  на  якій  дещо  варили.  Якось,  це  було  у  суботу,  встали  звірі  зранку,  вмили  морди,  наклала  їжу  собі  у  миски  та  й  вийшли  надвір.  Вирішили  побігати  трішки,  апетит  нагуляти,  з  лісом  порозмовляти.  У  цей  час  до    лісу  прийшли  люди:  хлопчик  Назар  та  його  батько  Максим.    Вони  хотіли  грибів  назбирати.  Знайшли  їх  у  лісі  -    і  підберезники,  і  підосичники,  й  лисички,  й  сироїжки  і  навіть  два  боровики.  Пан  Максим  так  захопився  пошуком  грибів,  що  не  помітив,  як  сина  загубив.  Назар  відстав  від  нього  через  те,  що  спинився  біля  мурашника,  задивися  на  те,  як  маленькі  комахи  –  мурашки,  працюють,  носять  якісь  смітинки  на  купку.  «Це  вони  дім  з  того,  що  приносять  будують!»  -  здогадався  хлопець.  Коли  Назар  захотів    іти  далі,  то  побачив,  що  його  батька  поблизу  немає.
- А-у!  А-у!  Татку!  Де  ти?  –  закричав  малий.
Батько  не  озвався.  
     Назар  почав  ходити  довкола  мурашника  й  побачив  удалині  між  соснами    хатину.  Хлопець  підійшов  до  неї,  постукав  у  двері.  Ніхто  не  відізвався.  Він  натиснув  рукою  на  двері  –  вони  відчинилися.  Назар  зайшов  у  дім.  Посеред  нього  стояв  великий  стіл,  а  довкруж  –  три  крісла.  На  столі    красувалися  три  миски:  коричнева  –  з  малиною  й  ложкою  меду,  рожева    –  з  морквиною  й  огірком,    помаранчева  –      з  двома  звареними  й  почищеними  пташиними  яєчками.        Назар  відчув,  що  зголоднів.  Сів  за  стіл,  з’їв  одне  яйце,  огірок,  пів  миски  малини  й  мед.      Тоді  пішов  до  спальні.  Побачив  там  три  ліжка  і  три  тумбочки  біля  них.  Відкрив  усі  три    тумби  –  знайшов  у  них  м’ячі  різного  кольору.  Виніс  усі  надвір.  Покопав  їх  у  дворі.  Так  як  земля  біля  хати  була  вологою  після  вчорашнього  дощу,  і  м’ячі  забруднилися,  не  став  їх  запихати  назад  до  тумбочок,  лишив  на  порозі,  щоб  підсохли,    і  знову  зайшов  до  спальні,  бо  відчув,  що  стомився,  й  захотів  кілька  хвилин  полежати  на  одному  з  ліжок.  Ліг  на  ліжко  коричневого  кольору  –  дуже  тверде.  На  помаранчеве  –  дуже  м’яке.  На  рожевому  спинився.  Воно  йому  видалося  найкращим.  
Тільки  ліг  зручно,  задрімав,  коли  чує,  під  хатою    ведмідь  реве:  
- Хто  виніс  мій  м’яч  надвір  і  забруднив  його?
- І  мій  хтось  виніс,  -  мовила  лисиця.
- І  мій  теж!  –  насупився  кабан.
Тільки  встав  з  рожевого  ліжка    Назар,  як  почув  рух  у  залі.    
- Хто  посмів    чіпати  моє  крісло  і  їсти  мою  малину?!  –  рявкнув  ведмідь.
Лиска  заскавуліла:
- І  моє  крісло  хтось  відсунув,  а  з  миски  одне  яйце  пропало.
Кабан  заквичав:
- Моє  крісло  теж  не  на  місці    і  огірка  нема.  
- Хтось  у  нашому  домі  був.  Шукаймо  злодія!  –  закричав  косолапко.    
Назар  злякався  не  на  жарт.  Він  швидко  відчинив  вікно  і  вистрибнув    надвір.  Не  встиг  і  на  ноги  звестися,  як  почув  голос  ведмедя:
- Хто  лягав  на  моє  ліжко  і  зім’яв  постіль  на  ньому?
Назар  побіг  до  сосни.  У  спину  йому  полетіло  лисиччине:
- Хто  лягав  на  моє  ліжко  і  зім’яв  постіль  на  ньому?
Хлопець  сховався  за  дерево,  але  й  там  до  його  вух  долетіли  слова  кабана:
- І  на  моєму  ліжку  хтось  лежав.  Постіль  ще  тепла.  Ходімо,  друзі,  надвір,  будемо  шукати  злочинця.
Як  Назар  це  почув,  то  взяв  ноги  в  руки  і  так  швидко  побіг  ,  як  ніколи  в  житті.  Спинився  аж  на  широкій  дорозі,  якою  вони  з  татом  ішли  до  лісу.  Сів  під  деревом,  щоб  віддихатися,  чує,  батько  кричить:
- Назарку!  Де  ти?  
- Я  тут,  таточку!  Тут,  біля  дуба  при  дорозі.  
Знайшов  батько  сина,  обійняв  його,  пустив  сльозу  –  від  хвилювання.  Назар  теж  розплакався.  
- Де  ж  ти,  сину,  був?  Я  весь  ліс  обходив.
Розповів  хлопець  йому  про  свою  лісову  пригоду.  
- Ніколи  більше  так,  дитино,  не  чини.  До  чужої  хати  без  запрошення  не  заходи.  Чуже  без  дозволу  не  їж,  на  чужому  не  спи.
- Не  буду.
     Батько  зі  сином  вишли  з  лісу,  грибів  більше  не  шукали,  додому  попрямували.  Довго  Назарко  не  міг  заспокоїтись,  все  загадував  хатинку  і  те,  що  в  ній  та  поза  нею  відбувалося.  За  тиждень,  з  в  суботу,  батько  вирішив  знову  йти  до  лісу.  
- Хочу  з  тобою  піти,  -  мовив  йому  син.
- А  не  боїшся  після  пережитого  йти?
- Ні.  Я  хочу  звірятам,  яких  скривдив,  подарунки  віднести.
- Які?
- Баночку  малинового  варення  –  ведмедю.  Кілька  яєць  –  лисиці.  Кашу  пшеничну  (мама  сьогодні  її  варила)  –  кабанчику.    Ви  дозволите  мені  це  взяти?
- Спитаю  у  мами.  Думаю,  вона  буде  не  проти.
Мама  дозволи  взяти  те,    що  син  просив.  Тільки  попросила  батька  ні  на  крок  не  відпускати  від  себе  сина  і  заходити  до  хатки  звірят  обережно,  добре  роздивившись  насамперед,  чи  немає  тварин  всередині  або    десь  близько  їхнього  дому.  
   Батько  зі  сином  так    і  зробили.  Зайшли  в  дім  тоді,  коли  побачили  через  вікна,  що  в  ньому  його  мешканців  нема.  Дарунки,  які  з  дому  взяли,  на  стіл  поклали,  ще  й  записку  на  ньому  лишили:  «Звірятам  від  непроханого  гостя  Назарка,  який  на  ваших  кріслах  сидів,  дещо  із  ваших  мисок  з’їв,    а  ще  на  ваших  ліжках  лежав  і  постіль  на  них  зім’яв.    Живіть  довго  і  дружно».
     Коли  хлопець  вийшов  з  дому  звірів  і  видихнув  кисень  з  грудей,  то    відчув  облегшення  в  душі.  Пішли  з  татом  до  своїх  місць,  набрали  грибів.  Як  додому  поверталися,  Назарко  співав,  тато  йому  підспівував.      Прийшли  до  хати  стомлені,  та  веселі  –  грибів  багато  принесли  і  борг  віддали.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997393
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2023

Чарівна яблуня (казка)

     В  одній  країні  жив  король.    Мав  він  розкішний  сад.    Серед  дерев,  які  росли  в  ньому,  король  найбільше  любив  яблуню.  Хоч  вона  була  невелика,  але  щороку  давала  12  чарівних  яблунь.  Досить  було  з’їсти  королю  одне  яблуко  раз  у  місяць  і  можна  було  не  хвилюватися  про  те,  що  якась  біда  до  нього  вчепиться  чи  якась  хвороба  його  подолає    в  цей  час.    Володар  дуже  тішився  своїм  чарівним  деревцем,  яке  і  вдень,  і  вночі  охороняли  його  слуги.
     Та  якось  навесні    на  той  край,  де  див  король,  налетіла  буря.  Ввірвалася  вона  й  до  королівського  саду  і  наробила  там  біди.    Кільком  деревам  гілки  обрубала,  чарівній  яблуньці  надломила  стовбур.  Що  тільки  слуги  не  робили:  і  перев’язували  місце  надлому,  і  змащували  різними  живильними  сумішами  –  нічого  не  допомагало.  Яблунька  всихала.
     Зажурився  король.  Але  не  здався,  велів  слугам  оголосити  по  всій  країні  свій  наказ:
- Тому,  хто  вилікує  яблуньку  з  мого  саду,  буде  подаровано  пів  королівства.  
     Багато  мудреців,  людей,  що  розумілися  на  садівництві,  приходило  до  короля.  Приїжджали  навіть  садівники  з  інших  країн,  але  нікому  не  вдавалося  вилікувати  яблуньку.  
     Через  певний  час  король  захворів  на  дивну  недугу:  з  його  очей  кожні  десять    хвилин  стікали  сльози.  
   Якось  один  молодий  бідний,  але  веселий  пастух  гнав  вівці  з  гір.  Замріявся  він    і  заблукав  –  зійшов  не  у  свою  долину,  а  в  ту,  яка  знаходилася  з  протилежного  боку  й  межувала  з  королівським  пасовиськом.    Зустрів  юнак    у  долині  сорокарічного  чоловіка  який  збирав  гриби.    Від  нього  пастух  дізнався  про  те,  куди  він  забрів,  а  ще  про  те,  що  у  короля  сталася  біда:  яблунька,  яка  йому  давала  чарівні  плоди,  засихає,  і  ніхто  її  вилікувати  не  може.
- Пане  грибнику!  –  мовив  пастух.  –  А  чи  не  приглянули  б  ви    за  моїми  вівцями  в  час,  поки  я  сходжу  до  короля  і    дам  йому  пораду  щодо  яблуньки.
- Ти  такий  молодий  хлопець  і  можеш  дати  пораду?  
- Скажіть  просто,  приглянете  чи  ні?
- Гаразд,  подивлюся  за  ними.  Якщо  маєш,  що  сказати  володарю,  то  йди.  
Побіг  пастух  до  королівського  замку.
- Хто  такий?  –  спитали  його  слуги,  які  стояли  на  воротах.
- Пастух  Матвій.
- Пастух?  А  вівці  твої  де?
- В  долині.  Чоловік  тутешній  їх  там  стереже.  
- Чого  сюди  прийшов?  
- Щойно  почув  про  те,  що  у  королівському  саду  яблунька  захворіла.  Думаю,  я  зможу  допомогти  королеві  вилікувати  її.  
- Ха-ха-ха!  Думає  він!    Мудреці  не  могли  вилікувати  дерево,  садоводи  різні  славні.  А  ти  –    недосвідчений  юнак,  зможеш?!  
- Але  мені  вдалося  кілька  дерев  у  горах  вилікувати.
- Правду  кажеш,  чи  ні,  не  знаємо.    Але  тебе  ми  пропускаємо.  Король  велів  усіх  до  нього  пускати,  хто  хоче  пораду  щодо  лікування  його  яблуньки  дати.  Тільки  знай,  поцупити  тут  ти  нічого  не  зможеш,  тебе  супроводжуватиме  охоронець  до  самого    палацу  і    звідти  теж.
- Та  не  збирався  я  нічого  красти.  Сам  на  себе  заробляю  й  мені  вистачає  того,  що  я  маю.
- Ходи  за  мною,  -  мовив    один  із  охоронців  і  повів  його  до  палацу.
Король  велів  привести  Матвія  до  зали,  в  якій  він  сидів  і  фрукти  їв.  Коли  пастух  зайшов  до  неї,то  король  мовив:
- Що  скажеш,  хлопче?
- Тільки  не  візьміть  мене  на  глузд,  королю.  Моя  порада  проста,  але  дієва.
- Кажи.
- Щоби  скалічене  дерево  відродилось,  йому  потрібна  любов.    
- А  хіба  я  не  любив  свою  яблуньку  чи  тепер  не  люблю  її?
- Любите,  звісно.  Але  не  кажете  дереву  про  свою  любов.    Підходьте  тричі  на  день  до  яблуньки,  гладьте  її  стовбурець  і  кажіть:  «Я  тебе  люблю!»
- І  все?
- І  все.
- Дивна  твоя  порада,  та  я  спробую  нею  скористатися.  Звідки  ти,  юначе?
- Зі  села  Колоброди,  що  знаходиться  по  другий  бік  від  гори  Дринди.  
- Що  ж,  якщо  буде  потрібно,  мої  слуги  тебе  розшукають.  Дякую  тобі,  хлопче,  за  бажання  бути  корисним  своєму  королю.
Матвій  низько  вклонився  володарю  і  вийшов  зі  зали.    Коли  наблизився  до  воріт,  охоронці  знову  почали  кпити  з  нього.
- Ну,  що,  вилікував  яблуньку?  
- Ні.  Її  лікуватиме  король.
- А  ти  ж  чого  ходив  до  нього?
- Пораду  давав,  як  має  це  робити.
- Ну,  ну,  біжи,  пораднику  до  своїх  овець,  бо  як  порозбігаються,  то  дістанеться  тобі  на  горіхи  від  ґаздів.
Нічого  не  відповів  слугам  володаря  Матвій,  побіг  до  своїх  підопічних.  Подякував  чоловіку,  який  охороняв  тварин,  та  й  погнав  їх  низиною  до  свого  села.  
     Король  таки  прислухався  до  поради  хлопця.    Щодня:    рано,  в  обід  і  ввечері,    стояв  біля  яблуньки,  гладив  її,  казав  деревцю,  що  любить  його,  стояв  до  того  часу  біля  яблуні,  поки  з  його  очей  не  починали  стікати  сльози    на  зранений  стовбур  дерева.    Порада  пастуха  дала  ефект.  Яблунька  почала  оживати.  Спершу  на  ній  з’явилися  пуп’янки,  потім  –    зелені  листочки,  а  ще  згодом  –  яблучка.  Їх  виросло  рівно  12  –  золотих,  соковитих,  кругленьких.    
     Король  дуже  зрадів.  Він  велів  своїм  слугам  розшукати  пастуха  Матвія  .  Коли  вони  його  знайшли  і  привели  до  палацу,  король  мовив  хлопцю:
- Я  робив  так,  як  ти  мені  порадив,  і    яблунька  одужала.
- Знаю  про  це,  вельмишановний  королю.
- А  чи  знав  ти  про  те,  що  я  обіцяв  тому,  хто  вилікує  мою  яблуньку?
- Так.  Пів  царства.
- Чого  ж  не  прийшов  по  палацу?
- Я  щасливий  уже  тим,  що  зміг  допомогти  вам,  що  деревце  живе  і  знову  плодоносить.  До  того  ж,  не  я  його  лікував,  а  ви.
- Але  ти  сказав,  як  це  робити.    Без  тебе  у  мене  б  нічого  не  вийшло.  І  знай  це,  я  своїх  слів  на  вітер  не  кидаю,  слово  королівське  тримаю.  Тож  іди  і  приймай  пів  царства.
- Не  смію  перечити,  ваша  милість!
Слуги  показали    Матвію  його  нову  власність.  Потім  відвели  хлопця    до  бані,  де  його  слуги    гарно  вимили,  до  цирульника,  який  постриг  його  і  поголив.  Принесли    Матвію  нове  вбрання.    Вдягнувся  він,  пішов  до  короля,  щоб  подякувати  йому    за  турботу.  А  в  короля  –  дочка  сидить  за  столом,  чай  п’є.  
- Сідай,  Матвію,  з  нами  чаюватимеш.  
     Сів  хлопець,  очей  не  може  відвести  від  принцеси,  закохався  в  неї  з  першого  погляду.  І  вона  в  нього.    Бо  під  час  розмови    за  чаюванням  зрозуміла,  що  Матвій  не  тільки  красивий  хлопець,  а  ще  й  розумний  та  добрий.  
     Через  три  місяці  справив  їм  король  весілля.    І  жили  вони  довго  і  щасливо.  Самі  усе  мали,  й  бідним  людям  допомагали.  І  король  звідтоді,  як  його  яблунька  віджила,  не  переставав  добро  чинити,  людей  любити  і  все  живе  на  землі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997330
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2023

РОДИНА

                                                                                           Оповідання
Роман  дуже  любив  свого,    молодшого  на  сім    років,  братика  Миколку.  Як  він  маленьким  був,  возив  його  візочком  по  дворі,  забавляв  його,  як  плакав  у  хаті,  носив  на  руках.    А  коли  батьки  віддали  Миколку  до  дитсадка,  забирав  його  звідти  іноді.  Сусіди  казали  Романовій  мамі:
- Маєте,  на  кого  покластися.  Хорошого  собі  сина  виховали  ви,  пані  Олено.
І  це  було  правдою.  Не  було,  мабуть,  жодного  разу,  щоби    Роман  не  послухав  батьків.  Казали  іти  за  продуктами  в  магазин  –  ішов,  просили  підмести  двір  –  підмітав,  брали  зі  собою  на  город    садити  картоплю  чи  збирати  її  –  садив  і  збирав.    І  в  навчанні  хлопець  був  сумлінним  –  не  кращий  з  кращих,  та  нижче  восьми  балів  ніколи  не  приносив  зі  школи.  Мама  завжди  обіймала  Романа,  цілувала  в  щічку,  коли  стрічала  його  зі  школи,  і  він  її  теж.
     Не  всім  однокласникам  хлопця  це  подобалось,  деякі  насміхатися  з  нього.  
- Мамин  синочок,  -  кидав  у  спину  Романові  Петро.
- Безкоштовна  нянька,  -    казав  Степан.
Хлопцю  було  боляче  це  слухати,  але  він  не  змінював  свою  поведінку  на  догоду  іншим,  продовжував  любити  свого  братика,  шанувати  батьків.        Якось,  коли  Роман  забрав  з  дитсадка  Миколку,  той  попросив  його:
- А  давай  пограємо  з  тобою  у  футбол  на  полі,  за  селом.  
- Мама  буде  хвилюватися,  якщо  ми  не  повернемось  вчасно.  
- А  ти  їй  зателефонуй.
- Не  взяв  телефон,  поставив  його  на  зарядку.  
- Та  ми  ж  надовго  не  затримаємось.  Я  стану  на  ворота,  а  ти  голи  забиватимеш  мені.    Хочу  навчився  м’яч    ловити.  Бо  сьогодні  в  садку,  коли  ми  гуляли  надворі,  я  жодного  м’яча  не  міг  зловити  від  Віталіка,  коли  став  на  ворота.
- Ну,  гаразд.  
   Поле,  про  яке  говорив    Микола,  знаходилось  метрів  за  200  від  садка.  Коли  хлопці  прийшли  туди,  Роман  із  двох  палиць,  які  знайшов,  йдучи  дорогою,  зробив  ворота  для  брата.  Хвилин  п'ятнадцять  Микола    не  міг  зловити  м’яч,  по  якому  бив  ногою  Роман.  Аж    як  пішла  шістнадцята,  це  йому  почало  вдаватися.
- Пробуй  дурити  мене,  у  кут  спрямовуй  м’яч!  –  почав  кричати  менший  брат  старшому,  входячи  в  азарт.  
Роман  послухав  Миколу,  кинув  м’яч  у  правий  верхній  кут.  Брат  не  зловив  його.  Він    полетів  далеко,  за  кущі.  Малий  подався  за  м’ячем  і  пропав.
- Миколо!  Де  ти?  Виходь.  Нам  пора  йти  додому»  -  закричав  Роман.
Не  обізвався  брат.  «Хоче,  щоб  я  його  шукав  чи  щось  сталося  з  малим?  -  подумав  Роман  і  направився  до  кущів.  Невдовзі  почув    приглушене:  «Бра-ти-ку!  Ря-туй!»  Хлопець  забіг    за  кущі  і  побачив  колодязь.    Колись  він,  Роман  добре  це  пам’ятає,    був  прикритий  металевою  кришкою,  зараз  її  на  ньому  чомусь  не  було.  «Хтось  зняв  і  здав  її  на  метал?  Малий  в  колодязі?»  -  подумав.    Заглянув  до  середини,  так  і  є  –  Миколка  там,  борсається  у  воді.  
- Тримайся,  хлопче!  –  крикнув  старший  брат  молодшому.  -  Зараз  я  спробую  тебе  витягнути.  А  як  не  зможу,  то    прикличу  когось  на  допомогу.  
- А-а-а!  –  закричав  Миколка  й  пішов  під  воду.
Роман,  довго  не  думаючи,  плигнув  у  криницю.  Добре,  що  води  в  ній  було  небагато  –    по  шию  хлопцю,  і  що  він,  стрибаючи,  не  травмувався.    Роман  витягнув  Миколку  з  води,  підніс  його    над  собою  й    почав  трясти  брата.
- Хили    голову  донизу,  -  закричав.
Той  так  і  зробив.  З  рота  Миколки  бризнула  вода.  Заплакав  малий.
- Не  плач.  Можеш  дихати?
- Так.
- Як  ти  потрапив  до  криниці?
- Біг  за  м’ячем,  зашпортався  й    упав.  
Миколка  знову  заплакав.
- Ну,  ну,  я  з  тобою.  Сідай    мені  на  плечі.  Хтось  нас  до  вечора  обов’язково  знайде  й  витягне  звідси.  Тримай  віру!
Микола  сів  на  плечі  Роману  й    не  відпускав  його  рук.  Мовив,  як  оговтався  трохи:
- Можеш  розказати  мені  казку,  брате?  
- Можу.  Слухай.  
   Роман  розповів  братові  одну  казку,  другу,  третю  –  ніхто  за  цей  час  до  них  не  підійшов.  Тоді  він  почав  кричати:
- Люди!  Витягніть  нас.  Ми  в  колодязі!  
Ніхто    не  чув,    ніхто  не  приходив.  Роман  продовжував  розказувати  малому  казки  та  оповідання,  які  знав,  і  час  від  часу  кричав.    Обидва  брати  змерзли,  та  так,  що  вже  зубами  цокотіли.
       Мама  хлопців  забила  тривогу.  Ще  ніколи  не  було  такого,  щоби  Роман  так  надовго  затримувався,  коли  йшов  забирати  Миколку  зі  садка.  Вона  пішла  шукати  дітей.  Питала  всіх,  кого  щустрічала,  йдучи  дорогою  про  те,  чи  не  бачили  її  синів.  Ніхто  нічого  про  них  не  знав.  Прийшла  в  дитсадок.  Вихователька  якраз  виходила  з  нього.
- Що  сталося?  –  спитала  вона,  побачивши  маму  Миколки  схвильованою.
- Не  прийшли  мої  сини  додому.
- Дивно.  Роман  забрав  Миколу  хвилин  сорок  тому.  
Пішла  мама.  Дорогою  задзвонила  татові.  Він  відпросився  з  роботи  (працював  у  другу  зміну  на  заводі),    приїхав  з  міста  на  таксі.  Всіх  родичів,  друзів,  однокласників  Романа  обоє  обдзвонили  –  ніхто  не  знав,  куди  Роман  з  Миколкою  поділись.  Викликали  поліцію.  Поліціанти  об’їхали  село  вздовж  і  впоперек,  не  знайшли  дітей.
- Може,  хтось  їх    викрав?  –  висловили  міркування.
- А  пса  у  вас  немає,  такого,  щоби  слід  узяв?  –  спитала  мама.    _  Вже  починає  темніти  надворі,  а  діти  хтозна-де.
- Є  в  нас  пес.  Зараз  попросимо  кінолога  приїхати  сюди  разом  з  ним.
Кінолог  приїхав  через  п'ятнадцять  хвилин.  Пес  узяв  слід,  повів  пошукову  групу  в  поле.  За  кущем,    біля  колодязя,  спинився,  загавкав.  Поліціанти  присвітили  ліхтарем  і  побачили  у  воді  дітей.  Витягнули  з  колодязя  спершу  Миколку,  а  тоді  Романа.  Загорнули  дітей  у  свої  куртки,  віднесли  до  поліцейської    машини,  потім  викликали  «Швидку  допомогу»  і  задзвонили  батькам.
     Протягом  двох  тижнів  брати  перебували  на  лікуванні.  Застудилися  обидва.  А  тоді  старший  пішов  до  школи,  молодший  –  до  дитсадка.  Й  одного,  і  другого  діти  та  працівники    освітніх  закладів  зустріли  тепло.    Романа  в  класі  вітали  як  героя.  Навіть  ті  хлопці,  які  насміхалися  з  нього  раніше,  підійшли,  потиснули  йому  руку.
- Вибач,  друже,  я  помилявся  щодо  тебе,  -  сказав  Петро.
- І  я  –    теж.  Ти  –  хороша  людина  і  справжній  герой,  -  мовив  Степан.    
- Та  що  ви,  хлопці?  Кожен  на  моєму  місці  так  би  поступив.  
- Герой  ти!  Герой!  -    закричали  учні,  які  були  у  класі.
Роман  пустив  сльозу  –  від  щастя  і  проказав:  
- Родина  –  важлива,  друзі!  Батьків  треба  поважати,  слухати.    Добре,  що  моя  з  братом  історія  щасливо  закінчилася/


2010  р.,  у  2023  -  редаговано

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997160
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2023

ЛЮБИЛА

Я  так  тебе  любила,  так  любила,  
Як  може  лиш  дитя  мале  чи  Бог.
Та  ти…,  ти    рвав  постійно  мої  крила
Й  листи  надій  на  спільний  діалог.

Не  зазіхала  я  й    не  зазіхаю
На  твою    волю.  Я  ж  не  КДБ.
Хотіла  тільки,  щоб  сказав:  «Кохаю!»
І  щоб  хоч  раз  мені  віддав  себе.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997130
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2023

Риболовля (оповід. )

     Десятирічний  Андрійко  та  восьмирічний  Матвійко  –  двоюрідні  братики,    мешкали  зі  своїми  родинами  під  містом  у    мальовничому  селі,  в  якому  було  два  ставки.  У  п’ятницю,  коли  хлопці  поверталися  разом  зі  школи  дому,  то  домовилися  про  те,  що  в  суботу  зранку  підуть  на  риболовлю.
Звечора  приготували  вудки,  відерця,  про  наживку  подбали  –  черв’яків  накопали,  у  дідовому  садку.
     А  вранці,  легко  поснідавши,  зустрілись,  о  8:00,  біля  дідової  хати.    Той  уже,  звісно,  не  спав,  яблука  в  саду  збирав.
-  Зібралися  на  риболовлю?  –  спитав  у  онуків,  коли  їх  побачив.
- Так.
-  Візьміть  яблучок  собі  в  торбину.  З’їсте,  як  зголоднієте.
Взяли,  подякували  дідусеві.  Пішли.  Коли  були  вже  біля  ставка,  витягнули  з  банки  наживку,  нанизали  її  на  гачки.
- Ну,  що,  розпочнемо  улов?  –  спитав  Андрій.
- Розпочнемо,  -  відповів  Матвій.
-  Якщо  би  нам  вдалося  наловити  повні  відра,  то  нам  би  всі  друзі  заздрили.  
- Та  хоч  би  по  пів  набрати,  і  то  добре  було  б.
- Ну,  як  буде,  так  буде.  Аби  лиш  не  з  порожніми  відрами  додому  прийти.
     Хлопці  закинули  вудки.    Просиділи    з  ними  зо  пів  години  біля    ставка  –  не  клюнула  риба.    Перекинулись    невдоволеними  поглядами.
- Не  йде  риболовля,  -  мовив  Андрій.
- Не  йде,  -  відповів  Матвій.
- Може  треба  було  помолитись?    Мама  завжди  молиться  перед  тим,  як  розпочати  якусь  справу.  Іде  щось  робити  на  городі  –  молиться,  починає  варити  обід  –  молиться,  робить  закрутки  на  зиму  –  те  саме.  Може,  й  нам  помолитись,  попросити  у  Бога  благословення  на  успішну  риболовлю?
- Так.  Помолимось.
       Хлопці    проговорили    «Отче  наш»  та  «Богородице  діво»,  перехрестилися,  попросили  у  Всевишнього  допомоги  у  справі  ловлі  риби    і  знову  закинули  вудки.  Через  хвилин  п’ять  Андрійко  витягнув  карася,  ще  через  п’ять  пощастило  й  Матвію  –    він  зловив  лина.  О,  як  зрадів!  Так  зареготів,  що  мало    з  каменя  не  впав,  на  якому  сидів.    Годину  ловили  рибу  хлопці,  а  тоді    почали  дідові  яблука  гризти  й  печення,  яке  взяли  зі  собою  з  дому,  бо  зголодніли.  
     Сонце  за  цей  час  встигло  піднятись  по  небесній  драбині  вгору  й  кинути  свої  золоті  промінці  на  блакитні  хвилі  ставка  та  хлопцям  на  плечі.  Зігріло  голови  та  руки    Андрієві    й  Матвію  і  серця  теж.  Хлопці  продовжували  ловити  рибу.  А  коли  їм  набридло  це  робити,  почали  рахувати  те,  що  наловили.  В  Андрієвім  вірі  лежало  15  рибин.  У  Матвієвім  –  9.  Але  це  й  не  дивно,  Матвій    молодший  від  свого  двоюрідного  брата  на  два  роки.  Все  ж  він  був  смутним.  Старший  брат  помітив  це,  мовив:
- Журишся  тим,  що  риби  менше  наловив?
- Не  вмію  так,  як  ти.
- Навчишся.    Нині  ж  я  тобі  дам    кілька  рибин.
- Яка  різниця  у  нас?  
- 15-9=6
- Може,  ще  скажеш,  скільки  я  маю  тобі  дати,  щоби  в  нас  стало  порівну?
- Скажу.  6:2=3.  Три  маєш  дати.  Даси?
- Дам.  Ти  мій  брат.  Я  не  хочу,  щоб  ти  сумував.  Тим  паче,  що  це  ти  згадав  про  те,  що  треба  помолитися  перед  працею.  Ми  помолились  і  Бог  нас  благословив.  
- Мабуть,  так.  А  тепер  давай  подякуємо  йому  за  улов.
Подякували  хлопці,  взяли  вудки,  відра  і  пішли  додому.  Сидіти  біля  ставка  більше  не  хотіли.  Сонце  дуже  припікало  в  той  день.  Андрій  та  Матвій  ішли  дорогою,  жмурили  очі.  Лоскотало  кругле  небесне  розжарене  світило  їх  своїми  променям.      
     Хоч  були  й  стомлені,  та  задоволені  –  по  пів  відерця  ніс  кожен  з  них  додому.  Мама  Андрія  з  рибин,  які  він  приніс,  зварила  юшку.  Тато  Матвія    рибу,  яку  приніс  його  син,    почистив  і  посмажив  .  Ласо  наминали  діти  та  їхні  батьки  страви,  приготовлені  з  риби.    Не  забули  пригостити  ними  і  свого  спільного  діда  Дмитра:  Андрій  відніс  йому  пів  літра  юшки,  Матвій  –  кілька  шматків  смаженої  риби.  Зрадів!  Дякував  онукам,  доням  та  зятям.    Дав  хлопцям  по  торбинці  червонобоких  яблук  і  по  жменьці  цукерок.
   А  в  неділю  онуки  знову  прийшли  до  діда.  Принесли  йому  по  баночці  яблучного  варення.    Дід  покликав  онуків  до  саду,  де  під  грушею  стояв  великий  дерев’яний  стіл  і  дві  широкі    лави.  Сіли  внуки  там.  Дід  пригостив  їх    чаєм  з  ромашки  та  м’яти  і  млинцями  (сам  напік)  із  варенням.    
- Тут  я  і  ваша  бабця  щонеділі  після  відвідин  церкви    сиділи.    Їли  і  млинці,  як  оце  зараз  ми  їмо,  і  борщ  із  варениками.  Сиділи  собі,  запах  саду  вдихали,  слухали,  як  пташки  співають,  цвіркуни  на  скрипках  гають.    
Хлопці  усміхалися,  але  не  перебивали    діда.  Слухали  його  уважно.  Дід  багато  чого  знав  і  їм  розповідав  –  про  козаків  і  воїнів  УПА,  про  голодомор.  А  ще  любив  співати.    
- А  чи  пам’ятаєте,  діти,  як  ми  з  бабцею  співали  на  свята,  коли  ви  приходили  до  нас  хі  своїми  батьками?
- Я  пам’ятаю,  -  мовив  Андрій.
- А  я  смутно,  -  признався  Матвій,  -  малим  був  ще  тоді.  
- Шкода,  що  бабця  так  рано  пішла  до  іншого  світу,  -  продовжив  старший  дідів  онук.  
- Так.  Але  лікар  казав,  що  вона  і  так  довго  прожила  з  хворобою,  яку  мала.  Думаю,  це  тому,  що  вона  була  дуже  доброю  зі  всіма.  Впевнений,    що  і  тепер  бабця  чинить  добро  –      молиться  за  усіх  нас  у  небі.    
- Мабуть,  це  так.  А  розкажи  нам,  діду,  -  попросив  Андрій,  -    про  свої  молоді  роки.
Погодився  й  почав  оповідати    про  те,  що  він  робив  улітку,  а  що  взимку,  як  вчився,  як  працював,  як  відпочивав.  Говорив  доти,    поки  Маркова  мама  не  задзвонила  й  не  нагадала  синові,  що  пора  йти  додому,  читати  оповідання,  яке  дали  переказувати  на  понеділок.  
Зібрали  тарілки  й  горнята  онуки  зі  столу,  віднесли  в  дім,  попрощалися  з  дідом.  Андрій  мовив  братові,  як  ішли  дорогою  додому:
- Як  добре,  що  у  нас  є  дід  Дмитро  і  є  батьки!
- Так!  –  відповів  Марко.  -    І  як  добре,  що  всі  ми  живемо  дружно.      
2010р.,  у  2023р.  редаговано.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997081
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2023

Снігова кулька (казка)

     Це  було  в  грудні  місяці.    Хлопчик  Володя,  який  навчався  у  4  класу,  вийшов  суботнього  дня  у  двір  і  почав  із  першого  снігу,  що  випав,  ліпити  кульки.  Коли  виліпив  штук  із  двадцять,  почав  їх  метати  в  невеличку    шпаківню,  що  висіла  на  яблуні  у  дворі.  Десять  кульок  метнув  –    жодна  не    попала  в  ціль.
- Незграба  ти!  -    мовила  ворона,  яка  сиділа  на  горісі  й  бачила  хлопцеві  невдачі.    –  Ха-ха-ха!
Розсердився  хлопець  на  неї    і  почав  кульки  ногами  топтати.
- Це  вони  –  незграби,  -  мовив,    -    ці  дурепи  снігові.  Я  їх  кидаю,  куди  слід,  а  вони      відхиляються  від  курсу.  
- Ми  не  винні!  –    закричали  кулі  з-під  ніг.
- Винні.
Коли  лишилася  не  затоптаною  лише  одна  кулька,  яка  лежала  трохи  осторонь  від  інших,  хлопець  підняв  її  і  жбурнув  у  ворону.    На  цей  раз  куля  попала  точно  в  ціль  –  птасі  між  очей.
- Ой-ой-ой!  –  заверещала  ворона.  
- Отримала  те,  що  заслужила,  -  мовив  Володя.  -  Не  треба    було  наді  мною  насміхатися.  
     Скривила  дзьоб  чорна  птаха,  полетіла  до    саду  й  почала  ґулю,  яка  вискочила,    снігом  розтирати.  А  кулька,  яка  їй  зробила  ту  ґулю,  не  впала  на  землю,  вона  відбилася  від  воронячого  тіла  й  полетіла  далі.  Кого  стрічала  на  шляху,  того  й  била.  Багато  людей    від  неї  постраждало  і  тварин  теж.  Й  ніхто  з  тих,  хто  пробував,  не  міг  здичілу  снігову  кулю  зупинити.  Уже  її  й  руками  ловили  –  вислизала,  сіті  на  неї  наставляла      –  проривала  їх.    
     Мешканці  містечка,  в  якому  жив    Володя,  звернулися  до  поліції  зі  скаргою  на  снігову  кулю.    Поліціанти  завели  на  бешкетницю  справу.  Суд  виніс  сніговій  кулі  вирок:    ув’язнити  її  й  тримати  в  ув’язненні  доти,  доки  не  розтопиться.    Але  зловити  кулю  навіть  поліцейські    не  могли.
     Ворона,  в  якої  ґуля  так  і  не  пропала  на  лобі  й  час  від  часу  нагадувала  про  себе  болями,    задумалась.  Вона  вирішила  підлетіти  до  Володі,  з  якого  насміхалася,  і  перепросити  його.  «Може,  це  якось  допоможе  якось  справі?»  -  подумала.    Так  і  зробила.  
- Чуєш,  хлопче,  -  мовила  Володі,  коли  побачила  його,  ішов  до  школи,  -  пробач  мені  за  те,  що  назвала  тебе  незграбою.  У  кожного  бувають  промахи.    І  в  мене  вони  були.  Неодноразово  я  горіхи  випускала    із  дзьоба,  коли  несла  їх  додому.  
- Це  правда?
- Так.  Ти  потренуйся  ще.      Думаю,  в  тебе  все  вийде.
- Гаразд.  Прощаю  тобі  образу.  Зі  школи  йтиму,  потренуюсь.
     Володя  і  справді,  коли  вертався  зі  школи,  спинився    біля  яблуні    дворі.  Він    наліпив  кульок  зі  снігу  (ворона  помогла)  і    почав  їх  метати  у  шпаківні.  Десять  разів  не  попав.  А  на  одинадцятий  –  вийшло.  Зрадів.  Продовжував  кидати  кульки  в  ціль  –  майже  всі  попадали,  куди  треба.
- Ну,  ось,  бачиш.  Ти  впорався  із  поставленою  ціллю,  -  мовила  ворона.  –  Бувай!  Я  полетіла.  
- Бувай,  птахо!  Пробач  мені  за  те,  що  поцілив  кулькою  тобі  в  чоло.
- Пробачила  вже.  
І  тут,  о,  диво!  Ґулька  на  голівці  ворони  почала  ховатися.  Зраділа  птаха.  А  Володя  зігнувся  над  кульками,  які  ще  залишились  лежати  біля  ніг  і  мовив  їм:
- Не  незграби  ви,  це  я  таким  був  колись,  бо  мало  тренувався.  Пробачте  мені    за  те,  що  обізвав  вас  незаслужено  і  потоптав  ногами.
- Пробачаємо,  -  зашепотіли  снігові  кульки.  
Тут  та,  здичіла,  що  нападала  на  людей  і  тварин,  підлетіла.  
- Чула,  ти  попросив  пробачення  у  моїх  братиків  і  сестричок.
- Так.  Я  це  зробив.  І  в  тебе  прошу  вибачення.
- Пробачаю  і  обіцяю  більше  нікому  біди  не  робити.  Сама  стомилася  від  постійного  літання  і  злоби  своєї.
- Чудово.  З  добром  і  вірою  в  душі  приємніше  жити.  Сам  відчув  це.  
- Я  теж  це  відчула.  Полечу  зараз  до  купки  снігу,  ляжу  на  неї  і  посплю  собі.  
- Відпочинь  собі.  А  я  піду  додому  уроки  робити.
- Вчись  і  вір  у  себе.
- Буду!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996977
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2023

ПАВЛУСЬ ТА ЯБЛУНЬКА (казка)

П’ятирічний  Павлусь  ходив  по  саду,  вибирав  серед  яблук  і  груш,  які  впали  на  землю,    найспіліші,  найгарніші  та  клав  їх  до  свого  малого  відерця.    Кішка  Пума  сиділа  на  столі,  що  стояв  посеред  саду,  і  спостерігала  за  хлопцем.  «Чого  дивишся?»  -  спитав  її  Павлусь.  «Няв!»  -  мовила  кішка.  «Грушку  хочеш».  «Няв-няв!»  -  помахала  головою.  «Молока?»  «Няв-няв-няв».  «То  зароби  на  нього.  Поможи  збирати  плоди».  «Няв-няв-няв-няв!»    «Не  хочеш?  Ну,  тоді  побігай».  «Няв-няв-няв-няв-няв!»    «Лежати  краще?  Рухатись  треба.  Ось  зараз  зламаю  гілку  й  поганяю  тебе  по  саду».  
   Тільки  Павлусь  підійшов  до  яблуньки    й  торкнувся  рукою  до  гілки,  яка  росла  на  ній  найнижче,  щоб  зламати  її,  як  дерево  заговорило  до  нього  людською  мовою:
- Не  травмуй  моє  тіло,  хлопче.  Як  послухаєш  мене,  не  зламаєш  гілку,    то  виконаю  три  твоїх  бажання  –  по  одному  в  кожному  новому  дні.
- Ти  справді  можеш  це  зробити?
- Так.  Проси,  що  хочеш.
В  той  день  сонце  припікало  нівроку.  У  Павла  спітніло  чоло,  пересохло  горло.  Тож  він  довго  не  думав  над  своїм  бажанням,  попросив  у  яблуні  морозиво  у  пластиковій  коробці.  І  воно  з’явилося  в  його  руці.  
- Ти  дивись!  Є  морозиво!  Піду  до  альтанки  та  з’їм  його  там.  
Павлик  пішов,  кіт  подався  за  ним.  Хлопець  з’їв  більшу  частину  морозива,  а  меншу  віддав  коту  –  вилизав    до  граминки  Бо  смачне!
     Ввечері  Павлусь  відчув  легке  недомагання  –  його  почало  пекти  в  горлі  і  морозити.  Мамі  хлопець  нічого  не  сказав.  Боявся,  що  вона    його  буде  сварити  за  те,  що  морозиво  без  дозволу  їв,  ще  й  велику  його  порцію.  Вдягнув  светрика  поверх  піжами  та  й  заснув.    Вранці  прокинувся,  побіг  на  кухню.  Мама  поралась  на  ній.
- Ти  чого  такий  червоний?  –  спитала  ненька  в  сина.
Вона  підійшла  до  малого,  приклала  свою  долоню  до  його    лоба.
- Та  ти  гориш!  –  крикнула.  -    В  тебе,  мабуть,  висока  температура.  Тебе  щось  болить?
- Горло.  Трішки…
- Покажи.
Павло  відкрив  рота.
- У  тебе  ангіна.  Зараз  зміряю  тобі  температуру.  
Ненька  зміряла.
- Майже  39  градусів  по  Цельсію.  Треба  викликати    лікаря.    
- Почекай  5  хвилин,  -  мовив  син    мамі.
Він  накинув  на  себе  джинсову  куртку  і  побіг  до  саду.
- Яблунько,  яблунько!  А  чи  не  виконала  б  ти  моє  друге  бажання?
- Говори.
- Хочу  бути  здоровим.
- Будеш.  Іди  в  дім.  
Тільки  Павлусь  переступив  поріг  дому,  як  горло  перестало  його  боліти  і    температура  спала.  Хлопець  відчув  у  тілі    великий  приплив  сил.  
- Куди  ти  ходив,  сину?
- До  саду.  Я  вже  здоровий.  А  як  не  віриш,  то  перевір.  
Мама  ще  раз  оглянула  синове  горло  –  нормальне.  Зміряла  температуру  –  36,  6.
- Якесь  диво!  Сад  тебе  вилікував?
- Так.
Усміхнулася.  Протягом  дня  слідкувала  за  станом  здоров’я  малого,  воно  не  погіршилось.  Хлопчик  під  вечір  ще  раз  сходив  до  саду.  Подякував  деревцю  за  допомогу.
     Наступного  дня  встав  зранку  й  почав  думати,  що  йому  ще  попросити  в  яблуньки.  «Може,  новий  велосипед  чи  електричний  самокат?  Конструктор  «ЛЕГО»  -  такий,  який  має  сусідський  хлопець    Миколки?  Говірливого  папугу  разом  із  кліткою,  як  у  Мартусі  –  його  двоюрідної  сестрички?»  Павлусь  перебирав  свої    бажання  у  думках    і  не  міг  спинитися  на  жодному  з  них.  «Не  спішитиму,  -  вирішив  хлопчик.  –  До  вечора  маю  час».
     А  ввечері  прийшов  з  роботи  Павликів  тато  –  стомлений,  знервований.  Коли  мама  розповіла  йому,  що  їхній  син  захворів  і  без  лікування  одужав,  не  повірив,  почав  дорікати    дружині,  що  погано  дивиться  за  малим.  Докори  перейшли  у  сварку.  Татові  раптом  не  сподобалася  й  вечеря,  яку  приготувала  мама  –  підлива  до  картоплі  йому  видалася  надто  пісною,  котлета    -  пересоленою.  Не  доїв  накладене  в  тарілку,  гримнув  по  столі,  помився  у  ванній  і    пішов  до  спальні  спати.  Мама  сіла  у  Павликовій  кімнаті    і  почала  плакати.  Боляче  стало  синові.  Чувся  винним,  бо  сварка  почалася  через  те,  що  він  захворів,  а  це  сталося    не  тому,  що  мама  за  ним  погано  дивилися,  а  тому,  що  він  холодного  морозива  забагато  з’їв.  «Що  ж  робити?»  -  думав  хлопчик.  І  тут  його  осінило:  «Треба  йти  до  яблуньки».  Пішов.  Став  біля  деревця,  притулився  личком  до  його  стовбура,  погладив  долонею  гілочки,  а  тоді  мовив:
- Виконай,  яблунько,  моє  третє  бажання.  
- Ти  добре  подумав?  Бо  це  буде  останнє  бажання,  яке  я  виконаю.
- Так.  Я  хочу,  щоб  мої  батьки  ніколи  не  сварилися,  щоб  вони  жили  дружно  і  мирно.
- Зроблю  це.  Іди  спати.  Тільки  ніколи  не  ламай  гілки  на  деревах  і  інших  вчи  робити  так  само.  
- Гаразд.      
   Павлусь  побіг  у  дім.  Заглянув  до  кухні,  а  там  мама  з  татком  сидять  за  столом.  Тато  доїдає  котлету,  хвалить  маму.  Ненька  усміхається  йому.  
- Павлику,  -  мовив  татусь  сину,  -  ти,  мабуть,  хвилювався  через  сварку,  яку  я  вчинив.  –  Так  ось,  хочу  сказати  тобі,  що  я  був  неправий,  натомився  на  роботі  і  зайве  сказав.  Маму  я  люблю.    І  завжди  любитиму  й  поважатиму.    Сварок  у  нашому  домі  більше  не  буде.
Павлик  усміхнувся.
- Я  знаю  це...  –  хитро  мовив.
Звідтоді  і  справді  в  домі  хлопчика  панували  мир  та  злагода.  Павлик  виконував  обіцянку,  яку  дав  яблуні  –  сам  не  ламав  дерев  і  іншим  не  давав  цього  робити.    Час  від  часу  хлопець  підходив  до  чарівного  дерева  у  своєму  саду,  дякував  йому,  гладив  по  стовбурі.  Яблунька    більше  не  говорила  людською  мовою,  тільки  привітно  дивилася  на  Павлика  і    ніжно  торкалася  до  його  рук  своїм  розлогим  віттям.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996888
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2023

Львів

Давно  люблю  я  місто  Лева.
У  нього  –    особлива  роль.    
Там  рідна  мова  –  королева,
А  волелюбства  дух  –    король.

Люблю  ходити  поміж  люди
По  площі  Ринок.  Та      будь-де!
Вбирати  ауру  у    груди
З  нею  іти  у  па-де-де.  

Люблю  заходити  у  храми,
Вслухатися  у  Божий  глас  
І  обійматися    з  вітрами,
І  цілувати  дощ  в  анфас.

Люблю  послухати  у  місті
Концерти  вуличних  музик,
Втягнути    кави  –      грамів    двісті,
Кус  струдля  вкласти  на  язик.

А  ще  ступити  до  театру  –  
Там  дух  виходить  з  берегів!
Люблю  везти  додому      ватру,
Яку  розвів    у  серці    Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996847
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2023

ТИ в серці

Ти  в  серці  моєму  запалюєш  часом
Вогонь,  що  торкає  небесних  хмарин.
А  потім  збираєш  за  надане  касу:
Надію  січеш,  як  зерно  січе  млин,
Байдужістю  очі  мої  поливаєш,
Пускаєш  у  душу  завії  і  сніг.
Бо  іншу  на  крилах  любові  гойдаєш.  
А  я…,  я  для  тебе,  як  стільчик  без  ніг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996801
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2023

Заєць і вовк (казка)

   Якось  вовк  біг  лісом,  бачить  –  біля  сосни,  на  пеньку,  заєць  сидить.  «Ну,  -    думає  собі,  -  зараз  поснідаю  малим  вуханем,  бо  в  животі  кишки  вже  близько  години  грають  марш».    Підскочив  сіроманець  до  зайця,  схопив  його  за  вуха.
- Ой-ой-ой!  –  заверещав  косоокий.  –  Що  це  ви,  пане  вовче,  надумали?
- Як  що?  З’їсти  тебе  хочу.  Голодний  я.
- Не  спішіть,  шановний,  щось  вам  скажу.    Що  таке  голод,  розумію.  Голодував  і  не  раз  раніше.  А  тепер  ні.  Гляньте  у  мій  кошик.  Скільки  там  морквин?
- Три.  Вкрав  із  людського  городу?
- Чому  відразу  вкрав?  Попросив  одну  морквину,  люди  дали.  
- А  звідки  ще  дві  взялися?
- Так  про  це,  власне,  я  вам  і  хочу  розповісти.  Сядьте  на  пеньок,  будь  ласка,  й  розслабтеся.
-  Сяду.  Але  тебе  триматиму  за  вуха.
-  Гаразд.
 Сів  вовк.  Заєць  витягнув  камінь,  що  лежав  у  кошику  під  морквинами,  й  показав  його  сіроманцю.  
- Ось  це,  пане  вовче,  чарівний  камінь.
- Дай  його  мені.
- Дам,  того  й  витягнув.  Але  спершу  потрібно  навчитися  правильно  говорити  слова,  які  промовляють,  беручи  камінь  в  руки.
- А  як  навчусь,  то  що  буде?
- Тоді  з  однієї  живності,  яку  б  у  руках  не  тримав,  зробиться  три.
- Швидше  говори  вже  ті  слова,  бо  їсти  дуже  хочеться.
- Слухайте  й  запам’ятовуйте,  шановний  вовче:  «З  одного́  зробися  три  –  трантантило  трантанти!»  А  тепер  заплющіть  очі,  так  краще  запам’ятовується,    і  повторіть  ці  слова    за  мною.  
Як  тільки  вовк  зажмурив  очі  та  промовив  першу  частину  речення,  заєць  вдарив  йому  «чарівним»  каменем  по  голові.  Сіроманець  відчув  сильний  біль,  розплющив  очі  й  побачив,  що  перед  ним  дійсно  стоїть  не  один,  а  три  зайці.  Та  вже  за  мить  всі  три  чогось  розвернулись  і  почали  втікати.    Хотів  вовк  кинутись  за  ними  навздогін,  та  не  міг  і  кроку  ступити,  ноги  стали,  мов  ватяні.    А  як    сіроманець  прийшов  до  нормального  стану,  від  зайців  і  слід  простив.  Так  і  не  зрозумів  вовчисько,  що  заєць  його  обдурив,  тож  сам  до  себе  промовив:
- От  дурна  моя  голова!  Зайці  втекли,  бо  я  речення  до  кінця  не  домовив.  Як  там  далі  слід  було  казати?
Думав  він,  думав,  та  так  і  не  згадав.
- Охо  -хо  -хо!  -  застогнав,  -  мав  би  смачненької  їжі  на  три  доби,    а  через  пам'ять,  яку  не  розвинув,  бо  не  хотів  у  школі  вчитися,    втратив  і  те,  що  вже  тримав  у  лапах.  
А  ви  як  думаєте,  чому  вовк  залишився  без  їжі?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996697
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2023

Діана (оповід. )

   Худеньку  й  невеличку  на  зріст  другокласницю  Діану  в    класі  люблять  всі.  Щічки  в  неї,  як  бочки  у  яблука,  очі  –  як  живі  вуглинки.  Личко  біле,  легко  вкрите  веснянками,  волосся  –  довге,  темно-русе  і  блищить,  як  роса  на  сонці.  Руки  тонкі,  та  вправні,  А  серце  тепле,  як  полудневе  сонце,  яке  радо  зігріє  кожного,  хто  цього  потребує.
   Діана  працьовита  дівчинка.  Вона  гарно  вчиться  й  ретельно  виконує  всі  доручення    вчительки  і  батьків.  А  як  дівча  любить  квіти!  І  городні,  й  польові.  Вибіжить,  буває,  на  луг,  а  там      ромашки,  дзвіночки,  маки,  чебрець  та  конюшинка.  Ходить  між  цвіту,  не  може    ним  налюбуватися,  надивуватися.  У    кожної  квітки  свій  запах  і  колір,  своя  форма  пелюстки,    листочка  і  своя  роль.  Так,  так,  кожна  квітка,  як  і  людина  має  своє  призначення.  Красива  –  милує  око  й  душу.  Лікувальна  –  лікує,  отруйна  –  може  й  убити.    
     Має  квіти  Діана  і  на  своїм  городі  біля  хати.  Дівчинка  допомагала  мамі  садити  і  розсаджувати  їх.  Бігала  під  вечір  і  підливати  квіти,  щоби  прийнялися,  поїла  їх  зібраною  в  бочечку  дощовою  водою,  як  виросли,    в  суху  погоду.    Коли  квіти    розцвітали,  радощам  дитини  не  було  меж.    Проходила  повз,  любувалася  ними.
     У  школі  Діана  –  заступник    старости  класу.  Та  з  власної  волі  виконує  ще  один  обов’язок  –  доглядає  за  кімнатними  рослинами.  Вазонів  на  підвіконниках    стоїть  багато.  Серед  них    бегонія,  пеларгонія,  герань,  різдвяник,  чорний  вус  і  різні  види  кактусових,  які  нечасто,  але  цвітуть  у  класі.  Дівча  кожну  рослинку  піділлє,  звільнить  від  сухого  листя.  У  кожному  вазоні  розпушить  ґрунт.  Як  треба,  то  поповнить  його  запаси  у  вазоні,  принесе  землю  з  дому.  Інколи  доглядати  за  вазонами  їй  допомагають  Василина  і  Тетяна,  які  є  членами  групи  «Природолюби».    Та  у  Діани  з  квітами  –  особливі  стосунки.  Вона  з  ними  розмовляє.  Після  вихідних,  наприклад,    каже  їм:  «Що,  рідненькі,  скучили  за  мною?  Хочете  пити?  Зараз  я  вас  напою».    Вона  поливає  квіти,  а  вони  труться  до  її  рук  листячком,  всміхаються  дівчині  своїм  барвистим  цвітом.  
     Якось  на  уроці  читання  діти  читали  віршик  про  сад.  Вчителька,  Любов  Петрівна,  запитала:
- Діти,  підніміть  руки,  в  кого  біля  дому  є  сад?  
Усі  підняли.
- А  хто  з  вас  садив    дерева  у  ньому?
Підняло  лише  троє  учнів.  Серед  них  Діана.
- Які  дерева  ви  садили  в  саду?  –  знову  запитала  вчителька.
Коли  прийшла  черга    відповідати  Діані,  вона  розповіла,  що  посадила  з  татом  чотири  яблуні.
- Молодці  ті,  хто  садив  дерева!  –  мовила  Ольга  Петрівна.  –  Колись  вони  виростуть  і  дадуть  плоди.  Ви  їстимете  їх  і  згадуватимете  про  свою  працю.  А  чи  не  хотіли  б  ви,  дорогі  мої  учні,  посадити  зі  мною    сад?
- Так!  –  закричали.  -  Хотіли  б!
- Але  де?  –  спитала  Віта.
- А  давайте  посадимо  сад  на  шкільному  подвір’ї,  під  вікнами  нашого  класу,  -  запропонувала  Діанка.  
Діти  заплескали  в  долоні.  
-  Хороша  ідея!  –  сказала  вчителька.    –  Надворі,  за  нашими  вікнами,    достатньо  вільного  місця.  Спитаю  у    директорки  школи  дозволу  й  повідомлю  вам  її  рішення.
Директорка  дозволила  посадити  сад  там,  де  хотіли  другокласники.  
У  призначений  день    діти  прийшли  до  школи  разом  зі  своїми  батькам  і  зі  саджанцями.  Хто  вишню  приніс,  хто  –  черешню,  хто  яблуньку,  грушу  чи  сливу.    Діанка  принесла  двійко  горіхових  саджанців.    Усі  хутко  взялися  до  роботи.  Батьки  викопували  ямки,  діти  клали  в  них  паростки  дерев,  засипали  ямки  ґрунтом.  Потім  деревця  полили.    Діана  приомовила  над  своїми:  «Ростіть  і  плодуйте  дерева  завзято  на  радість  дорослим,  на  радість  малятам».  
- Сама  придумала  це?  –  спитала  її  Любов  Петрівна.
- Так.
- То  ти  ще  й  поетка?
- Роблю  перші  спроби  нею  стати,  від  вас  вчуся,  вчителько.
- Хай  тобі  все  вдається!  Так,  діти?  –  спитала  Любов  Петрівна.
- Так!!!  –  закричали  вони  й  побігли  обіймати  Діану.
-  Усміхалася.  І  тато  її  щасливий  був.  Пишався  донею.
- А  давайте  назвемо  наш  сад  "Мрією",  -  мовила  вчителька.
Учні  погодились.
     Минуло  дев’ять  років.  Учні  Любові  Петрівни  закінчили  навчання  у  школі,  відбули  свято  «Прощавай,  школо».  
- А  давайте,  -  мовила  Діана,  -  підемо  в  наш  сад  «Мрія»,  сфотографуємось  біля  наших  дерев,  попрощаємося  з  ними.
- А  й  справді,  давайте,  -  погодились  випускники.
Вони  це  зробили.  
   Минуло  ще  десять  літ.  Діана  привела  у  перший  клас  до  тієї  школи,  де  сама  колись  вчилась,  свою  доню.  Після  закінчення  святкової  лінійки,  влаштованої  на  честь  приходу  до  освітньої  установи  нових  учнів,  жінка  повела  свою  першокласницю  до  саду,  який  заклав  колись  її  клас.  Вона  показала  дочці  горіхи,  які  садила  зі  своїм  татом,  а  її  дідусем.  
- Великі  твої    дерева!  І  сад  великий!  Яблучка,  груші  є  на  гілках,  горішки,  -  мовила  мала.
- Так.  І  я  дуже  рада  цьому.  А    називається  цей  сад    «Мрія»,  так  його  назвала  наша  вчителька  -    Любов  Петрівна.
- То,  може,  ти  мене  назвала  Любов’ю  на  її  честь?
- Так.  Я  хотіла,  щоб  ти  була  схожою  на  мою  вчительку  і  щоби  несла  у  своєму  серці  те,  що  означає  твоє    ім'я  .
2010  р.  ,  у  2023  ред.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996682
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2023

Івасик та їжак (оповід. )

Це  було  у  вересні.    Івасик  ішов  до  школи  й  побачив  на  подвір’ї  дому,  в  якому  проживав  із  батьками,    їжачка.  Хлопець  був  радий  тому,  що  зустрів  у  своєму  дворі    несподіваного  гостя.  Він  захотів  зблизька  його  розгледіти  й  почав  наближатися  до  голчастого  клубка.  Їжак  побачив  Івасика,  злякався,    задріботів    ногами,  хотів  втекти  від  хлопця.  Та  той  наздогнав  його  й  мовив:
- Не  бійся  мене,  їжаче.  Я    тобі  кривди  не  вчиню.
Звірок  зупинився.  Однак  морду  свою  сховав  під  колючий  клубок.
- Прийшов  за  грушкою  чи  яблуком  до  нашого  саду?  –  спитав  Іванко  в  їжака.
Звірок  –  клубок  колючок,  мовчав.
- Та  я  не  проти.  Бери,  скільки  хочеш,  фруктів,  їжаче!  
Хлопчик  погладив  їжачка  і  побіг  до  школи.
Три  дні  зустрічав  він  їжачка  вранці,  коли  йшов  до  школи.  І  завжди  гладив  його.  На  четвертий  сказав    матері:
- Ти  знаєш,  що  до  нас  їжак  приходить?
- Так,    бачила  сьогодні.  Яблук  накрав  і  втік.
- Голодним,  мабуть,  був.  Бо,  зазвичай,  їжаки  жабами  снідають,  змійками,  жуками,  хробаками.  
- Де  ж  тут,  у  нас,  змійку  йому  знайти  чи  жабу?  А  яблука  падають.  Пора  ж  така!  От  і  набрав  їх.
- Не  шкодуй  яблук,  мамо!  Сад  щедро  зародив  наш  цьогоріч.  Усім  плодів  вистачить.
- Та  хай  бере.
     Через  тиждень  мама  пішла  на  город  і  о,  диво,  побачила  на  ньому  гадюку  –  сіру  з  чорним  «Зіпером».  Злякалася,  втекла,  наробила  лемету.  Тато  мовив  їй:  «Не  репетуй.  Я  спробую  цю  гадюку    зловити,  кинути  її  до  клітки    і  відвезти  до  лісу».  «Спробуй»,  -  відповіла  йому  дружина.  Ходив  тато  зо  пів  години  по  городі,  не  знайшов  змію,  заховалася  десь,  мабуть,  плазунка.  «Тільки  б  не  вкусила  когось  із  домочадців!»  -  подумав.  
   Через  три  дні  Іванко  побачив  у  саду,  куди  мама  послала  його    збирати  груші  та  яблука,  ту  гадюку.  Плазунка  лежала  на  пеньку    під  грушкою  і  вигрівала  спинку.  Хлопець  зупинився  за  метр  від  пенька.  Гадюка  підняла  голову,  зашипіла  на  Іванка.  Злякався  малий,  закляк,    боявся  з  місця  зрушити.  Аж  тут  їжачок  –  його  дружок,  з’явився  на  горизонті.  Колько    потихеньку  підкрався  до  гадюки  і,  прикриваючись  голками,  вхопив    її  гострими  зубами.    Плазунка    почала  в’юнитися,  прагла  вкусити    їжака,  пустити  в  його  тіло  отруту.  Та  не  змогла,  голки  їжакові  не  дали  їй  цього  зробити.  Колько    вправно  перегриз  хребет  гадюці  і    з’їв  її.  Іванкові  було  шкода  гадюки,  але  і  себе  теж.    А  якби  вона  його  вкусила?    Подякував  хлопець  їжаку  за  порятунок,  погладив  його  і  побіг  до  хати.  Батькам    розповів  про  пригоду,  яка  сталася  у  саду.
- А  я  ще  злилася  на  їжака  за  те,  що  внадився  до  нас,  що  яблука  краде,  -  мовила  мама.
- Відслужив  за  те,  що  взяв,  віддячив.
- Так!  Як  побачу  колька  ще  колись  на  нашому  подвір’ї,  молочка  йому    козячого  дам.  Знаю,  люблять  їжаки  його.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996580
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2023

Два автомобілі (казка. )

У  великому  місті  перед  світлофором  м  на  перехресті  двох  доріг  стояли  поруч  два  автомобілі  –  великий  та  малогабаритний.  
Великий  глянув  на  малого  й  мовив  йому:
- Привіт!  Як  тебе  звати,  малюче  пошарпаний?
- Фіат-500.  А  тебе  ж  як,  блискуча  автівко?
- Бентлі.  Так,  я,  як  ти  помітив,    гарно  помальований  автомобіль,  ще  й  за  розмірами  і  вагою  значно    більший,  ніж  ти,  і  більш  престижний!  
- Може,  й  так,  але  людям  різні  автівки  потрібні.  Кожна  має  свої  переваги.
- Які  в  тебе  можуть  бути  переваги?  Твій  власник  або  скупіший,  або  бідніший  від  мого,  тому  й  придбав  тебе.
- Не  буду  сперечатись.  Поспішаю.  Жовте  світло  ввімкнули.  
- Куди  ти  поспішаєш?
- До  аеропорту  везу  дружину  господаря  і  сина  його.  Бувай!  
- Ну,  бувай!  Там,  може,    ми  ще  й  зустрінемось,  якщо  мій  господар  затримається  –    кави  схоче  попити  чи  щось  із  їжі  скуштувати  у  кафе.  
Бентлі  рванув  із  місця,  Фіат  поплентався  за  ним.
     Через  хвилин  п'ятнадцять  великий  автомобіль  попав  у  затор.  Малий  невдовзі  теж.  Але    так,  як  фіат-500  менш  габаритний,  ніж  Бентлі,  то  йому    вдалося  прорвався  вперед  і  вийти  із  затору.  Дружину  свого  власника  і  його  сина  Фіат  доставив  до  летовища  за  20  хвилин  до  відльоту  їхнього  літака.  Коли  господар  автівки    попрощався  з  рідними  в  приміщенні  аеропорту,    то  сів  в  автомобіль  і  поїхав  додому.  Дорогою  він  зустрів  Бентліка,  той    їхав  йому  назустріч.
- Що,  друже?  Ти  ще  й  досі  не  доїхав  до  місця  призначення?
- Як  бачиш….  В  заторі  довго  стояв.
- А  я  вже  повертаюся  додому.
- Пощастило  тобі.  
- Мене  виручили  мої  габарити.
- Зрозумів.  Пробач  за  те,  що  був  пихатим.  Визнаю,  ти  був  правий,  коли  казав,  що  в  кожного  автомобіля  свої  переваги.  
- Та  що  там?  Радий,  що  ти  це  зрозумів.  
     З  того  часу  Бентлі  ніколи  не  хизувався  свою  красою,  величиною  та  потужністю.  Він  почав  ставитися  з  повагою  до  всіх  автомобілів,  які  траплялися  йому  на  шляху.  


 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996501
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2023

Помічниця (оповід. )

Ганні  12  років,  вона  учениця  6  класу  Дівчинка  живе  з  мамою    Галиною  у  невеликому  містечку,  оточеному  лісами.    Нелегко  пані  Галині  одній  виховувати    доню.  Але  жінка  старається,  щоб  її  дитина  була  вихована    і  мала  все,  що  потрібно  для  нормального  життя.  Пані  Галина  працює  продавчинею  в  молочному  магазині,  має  на  тиждень  один  вихідний  день.  Але    не  забуває  про  своїх    батьків,  які  живуть  в  селі,  за  20  км  від  її  містечка.  Вона  провідує  їх  раз  на  тиждень,  два.    Привозить  їм  різні  смаколики,  допомагає  по  господарству.  Батьки  не  дуже  старі,  але  хворіють,  тому  потребують  уваги  та  підтримки.  
   Якось,  коли    пані  Галина  поверталася  від  них,  їй  довелося  довго  чекати  на  автобус    (добиралася  двома  туди  й  назад).  А  тут  вітер  піднявся,  дощ  пустився.  Пані  Галина  змерзла,  змокла  (не  взяла  парасолі  і  легко  була  одягнена).  Під  ранок  у  жінки  піднялася  температура.  Пані  Галина  випила  аспірин,  температура  спала,  і  вона  пішла  на  роботу.  Замінити  її  в  магазині  в  той  день  було  нікому.    Ледве  допрацювала  зміну  –    то  знобило,  то  в  жар  кидало.  
       Вночі    не  могла  спати,  пекли  груди.  Пані  Галина  поставила  собі  гірчичники,  випила  аспірин,  задрімала.  Вранці  пішла  на  роботу.  Звідти  її  по  обіді  забрали  до  районної  лікарні.    Почала  кашляти  та  мало  не  зімліла  за  прилавком.  Зміряла  температуру  (взяла  зі  собою  градусник)  –  майже  40  по  Цельсію.  Перед  тим,  як  сідати  до  швидкої,    яка  за  нею  приїхала,  жінка  попросила  тітку  Соню  –  прибиральницю  з  магазину,  піти  до  неї  додому,  повідомити  доньці  про  те,  що  вона  перебуватиме  в  лікарні,  й  сусідці,  що  живе  з  нею  на  поверсі  у  квартирі    справа,  передати  записку,  яку  вона  написала.  Та  погодилась.  Відбувалися  ці  події  в  той  час,  коли  мобільних  телефонів  у  людей  ще  не  було,  та  й  стаціонарні  далеко  не  всі  мали.    
   Коли  тітка  Соня  прийшла  до  Галининої  доньки,  то  сказала  їй:
- Твою  маму    забрали  до  районної  лікарні.  Наша  директорка  дзвонила  туди  нещодавно,  їй  сказали,  що  в  Галини  –    твоєї  нені,    двостороннє  запалення  легенів.  Я  тобі  принесла  хліб,  молоко,  сметану.    За  тобою  пригляне  сусідка  Людмила,    мама  написала  їй  записку,  зараз  я  їй  її  передам.
Пані  Соня  передала  записку  сусідці.  Та    сказала  їй,  що  буде  дивитися  за  дитиною,  скільки  треба  буде.  Бо  хоч  має  25  років,  та  ще  незаміжня  і  час  має.  Пані  Соня  видихнула  з  полегшенням  і  подалася  додому,  а  Людмила    пішла  до  Ганни.
- Вечеряти  будеш,  Ганно?  Маю  суп  гороховий.
- Ні.  Я  вже  поїла.  В  холодильнику  гречана  каша  була  з  молоком.
- Спатимеш  у  мене?
- Та  ні,  вдома.  Подивлюсь  телевізор  і  засну.
- Вранці  встанеш  сама  чи  збудити  тебе?
- Заведу  будильник  та  й  встану.
- Ну,  то  бувай.  Якщо  щось  буде  потрібно,  заходь,  не  соромся.  
- Добре.
Тітка  Люда  поплескала  дівчину  по  плечах  і  пішла,  а  на  Ганну  сум  напав.  Лягла  до  свого  ліжка,  а  мамине  –  пусте.  Заплакала.  Як  там,  думала,  її  ненечка?  Мабуть,  уколи    їй  роблять,  порошки  гіркі  дають.  Хоч  би  швидше  одужала  рідна  й  вернулась  додому!  
     Три  дні  Ганна  давала  собі  раду,  як  уміла.  Снідала  вона  в  школі  й  обідала  теж,  бо  ходила  на  групу  продовжного  дня,  там,  під  керівництвом  вчительки  Світлани  Йосипівни,  виконувала  разом  із  іншими  дітьми  домашні  завдання.  Тільки  вечерю  мусила  сама  собі  приготувати  вдома.  Та  тітка  Люда  не  давала  їй  цього  зробити,  приносила  те,  що  сама  їла.  Лише  раз  за  перші  три  дні,  що  жила  без  мами,    Ганна  картоплю  собі    смажила  з  яйцями  і  салат  з  помідорів  у  сметані  робила  сама.  
   У  п’ятницю  дівчина  з  групи  продовженого  дня  пішла  додому  швидше,  мало  завдань  дали,  швидко  з  ними  впоралася.  У    дворі  вона  зустріла  тітку  Клаву,  що  жила  поверхом  вище.  Вона  вибирала  пошту  зі  своєї  скриньки.  На  ногах  тітки  були  гумові  чоботи,  біля  неї  стояло  відро,  наповнене  до  верху  малиною.
- Ходили  до  лісу?  Багато  малини  там  є?  –  спитала  її  дівчина.
- Хто  хоче,  той  назбирає,  -  відповіла  не  дуже  привітно.
- Коли  ще  підете  до  лісу?
- Завтра  піду.
- А  чи  не  взяли  б  ви  мене  зі  собою?
- А  ти  хоч  раз  рвала  малину?
- Ні.  Але  все  колись  буває  вперше.
- Це  важко.  Можеш  втомитися,  подряпатися.
- Нехай.  Мама  ж  не  назбирає,  бо  в  лікарні.  То  я  спробую.
- Гаразд.  Заведи  на  сьому  ранку  будильник.    О  7:15  чекатиму  тебе  під  будинком.  Відро  візьми,  банку,  шнурок,  хустку,  стару  куртку  на  довгий  рукав,  гумові  чоботи
- Приготую  собі  все  це  ввечері.
І  приготувала.  Тітка    Люда  дізналася  про  те,  що  Ганнуся  хоче  йти  до  лісу,  принесла  їй  увечері    сирників,  щоби  ма́ла  мала́  на  сніданок,  а  ще  платівку  нову,  щоби  слухала  пісні  і  не  сумувала.  Сказала  дівчині,  що    телефонувала  її  мамі  зі  своєї  роботи,  й  вона  сказала,  що  їй  уже  легше.  
- Рада!
- Поїдемо  удвох  завтра  до  твоєї  нені.  Хочеш?
- Звісно.  Дуже  скучила  за  мамцею.    
Вранці,  в  суботу,  Ганнуся  встала  о  сьомій.  Коли  вийшла  надвір,  тітка  Клава  вже  стояла  під  сходами
- Ідемо?,  -  мовила  вона.
- Так.
Довго  йшли  вони  лісом  до  малинника.  Потім  в  ньому  рвали  малину.  Спочатку  до  півлітрової  банки  її  кидали,  яка  була  обв’язана  довкола  горла  шнурком  і  висіла    на  шиї.  Коли  банка  була  повною,  малину  з  неї  висипали  у  відро.  Ганна  стомилась,  подряпала  лице  та  руки  колючками,  зголодніла,  але  не  жалілась  тітці  Клаві.  Побоювалась  її.  Строга  вона  була  жінка.  Безкомпромісна.    Ходила  лісом  хмура  й  усміхнулася  лише  тоді,  коли    наповнила  своє  велике  відро.
- Що  там  у  тебе?  –  спитала,  покажи.
Ганна  показала.  У  неї  було  менше  відро,  воно  було  наповнене  на  дві  третіх.  
- Для  першого  разу  нормально,  -  мовила.  -  Допоможу  тобі  добрати  до  повного.
   Тепер  усміхнулась  Ганнуся.  Коли  заповнили  і  її  відро,  то  почали  з  тіткою.  Клавою  виходити  з  лісу.  Додому  Ганні  йшлося  навіть  легше,  як  з  дому.    І  хоч  відро  було  важким,  гордо  несла  його,  бо  в  ньому  –  праця  її  рук.  Дорогою  тітка  Клава  розповіла  Ганусі,  що  можна  з  малини  приготувати.      Ганнуся  вирішила,  що  законсервує  на  зиму  компоти  з  малини.  Бо  на  джем  чи  варення  треба  багато  цукру,  в  домі  ж  стільки  його  немає.  Дівчина  справилася  із  покладеним  на  себе  завданням  успішно.  Зробила  все  так,  як  порадила  їй  тітка  Клава.    Банки  в  домі  були,  кришки  були.    Людмила  похвалила  Ганнусю,  коли  зайшла  до  неї  ввечері  (вдень  працювала)  і  побачила    8  трилітрових  банок  компоту,  які  дівчинка  закрутила.    
- Мамі  лишила  трохи  малини?  –  спитала  вона.
- Так.  Пів  літри  засипала  цукром,  дам  їй.  
   Наступного  дня  Людмила  й  Ганнуся,  разом  поснідавши  (старша  приготувала  яєчню,  молодша  зробила  салат),    поїхали  до  лікарні.  Добралися  швидко.  Передачу  для  хворої  від  них  взяли,  та  до  приміщення  ні  сусідку,  ні  доньку  не  впустили  через  оголошений  в  лікарні  карантин.  Ганнуся  змогла  поспілкуватися  з  мамою  тільки  через  вікно.  
- Одужуй  швидше  і  приїжджай  додому,  -  мовила  доня  неньці.  –  Без  тебе  мені  сумно.
- Три-чотири  дні  ще  мушу  бути  в  лікарні,  щоб  закінчити  курс  лікування  антибіотиками  і  деякі  процедури  тут  пройти.  
- Чекатиму  на  тебе.  До  побачення!
- Бувай,  донечко!  Бувай,  Людо.  Дякую  за  те,  що  приїхали  і  за  передачу.
- Одужуй,  сусідко!  А  малину  Ганнуся  тобі  назбирала  в  лісі.  
- Овва!  Дякую,  доню!
Їхала  від  мами  Ганнуся,  думала:  «Ще  трохи  і  ненька  повернеться  додому.  Буду  її  щодня  обіймати,  цілувати,  дякувати  за  все,  що  робить  для  мене».
       В  понеділок  дівчина  вийшла  о  8:00  з  дому.  Вона  хотіла  першою  прийти  до  свого  класу.  Біля  під’їзду  Ганна  зустріла    тітку  Катерину,  що  жила  двома  поверхами  вище  від  неї.  Жінка  тримала  кошик    у  руці,  мала  хустку  на  голові  й  гумовці  на  ногах.  
- Доброго  ранку,  пані  Катю!  До  лісу  зібралися?  –  спитала  Ганнуся.
- Так.  По  гриби.
- А  завтра  підете?
- Піду.  Щодня  ходжу.
- І  б  з  вами  пішла.  Але  хіба  по  обіді,  бо  зранку  мушу  бути  у  школі.
- Хоч  зранку  більше  грибів  можна  знайти,  та  коли  ти  просиш,  піду  з  тобою  по  обіді.
   Взяла  Ганнусю  зі  собою  пані  Катерина  у  вівторок  після  обіду  до  лісу.    Не  можна  сказати,  що  дівчина  до  того  не  ходила  до  нього.  Ходила  –  і  сама,  і  з  друзями,  але  далеко  діти  не  заходили,  батьки  не  дозволяли,  казали,  що  там  є  змії  і  навіть  вовки,  та  й  заблукати  можна.  Тож  вони  краєм  ходили,  трави  цілющі  рвали  й  гриби  знаходили  –  небагато.  Зібраного  вистачало  на  те,  щоб  до  супу  вкинути  чи  підливу  зварити.  Сьогодні  ж  тітка  Катя  повела  Ганнусю  дуже  далеко.  Йшла  дівчина    по  її  слідах,  розглядала  принади  лісу.  Бачила  різні  дерева  –  хвойні  й  листяні,  великі  й  малі,  тонкі  та  товсті,  ну,  й  кущики.  Біля    трьох  із  них  –    з  малиною,  зупинилися  з  тіткою  Катею.  Подзьобали  ягідки,  зібрані  з  гілок,  пішли.    Ганнуся  прислухалася  до  звуків  лісу.  Співом  славили  його  пташки.  Шумом  –  крони  дерев  у  час,  коли  їх  торкав  своїми  крилами    вітер.  Дятел  вів  своє,  весело  й  завзято  бив  об  бубон,  зроблений  із  кори  дерева,  своїм  дзьобом  у  ритм  співу  птахів.    Зайчик  плескав  їм  у  долоні.  Ні,  не  на  пеньку  сидів  тоді,  коли  його  стріли  Ганна  з  тіткою  Катрею,  -    на  стежці.  Чкурнув,  як  побачив  людей.  Ганнуся    йшла  й  говорила  з  лісом,  як  із  живою  істотою.  Просила,  щоби  грибків  їй  добрих  підкинув,    змійкою  чи  ящіркою  не  налякав.  Дівчинка  гладила  дерева,  нюхала  квітки.    Тітка  Катя  свій  погляд  лише  по  землі  пускала.  Вона  –  грибник  зі  стажем.  Знає,    куди  ступити,  щоби  гриби  знайти,  нюхом    чує,  де  вони  ростуть.  Йде  й  кидає  до  кошика  гриб  за  грибом.  Ганнусі  так  не  вдається.    Тож  за  якийсь  час    вона  починає  скиглити.    Тітка  Катя  милосердиться  над  нею,  каже:  «Глянь-но,  Ганнусю,  направо.  Чи  немає  там  підберезників  біля  ялинки?»  Дивиться  дівчина,  знаходить  їх  –  аж  п’ять    на  трьох  квадратних  метрах.  Радіє!  Стинає  ножичком  гриби,  кладе  до  кошика,  співає.  За  три  години  ходьби  назбирали  грибів  наші  грибники  повні  корзини  –    Ганна  малу,  тітка  Катя  –  велику.  
- Тепер  додому  йдемо?  –  питає  Ганна.
- Так.  
- Що  будеш  зі  своїми  грибами,  Анно,  робити?
- Трішки  підсмажу,  щоб  з’їсти,  трішки  посушу.
- Можеш  і  законсервувати  на  зиму  зо    дві  баночки.
- Не  вмію  цього  робити.
- Я  тобі  розкажу  і  допоможу.
- Гаразд.
   Прийшли  вони  додому.  Стомилась  Ганна,  але  не  лягла,  не  стала  дивитися  телевізор.  Тепер  вона  в  домі  за  господиню.  Тож  мусить  братися  до  праці.  Перебрала  гриби.  Для  консервування  лишила  молоденькі  козарі,  підберезники  ж  середнього  розміру  порізала,  заселила  на  нитку  і  повісила  сушити.    Сироїжки-голубінки  і  великі  козарі  посмажила  та  з’їла.    Тітка  Катя,  як  і  обіцяла,  помогла  Ганні  законсервувати  гриби.    Наступного  дня  вони  знову  по  обіді  пішли  разом  до  лісу,  тепер  уже  в  інше  місце.  Ганна  зробила  з  грибами,  яких  назбирала,  те  саме,  що  і  минулого  разу.  Дівчина  не  могла  натішитися  собою.  «Я  змогла!  Я  не  здармувала  час.  Мама,  мабуть,  зрадіє,  коли  приїде  й  побачить  мою  роботу».
     В  четвер  по  обіді  пані  Галина  залишила  стіни  лікарні.    Поки  дівчина  повернулася  додому  з  групи  продовженого  дня    (о  17:00),  ненька  вже  встигла  зварити  борщу.  Запах  його  Ганна  вчула,  тільки-но  відчинила  двері.  «Матуся  вдома!»  -  зрозуміла  дівчина  й  побігла  на  кухню.  Неня    була  там.  Обійняла  її,  поцілувала.
- Мий,  Ганнусенько,  руки  і  сідай  до  столу,  -  мовила  мама.
Зробила  це  хутко.  Їли  разом,  спілкувалися.  
- Ма,  а  ти  бачила  мою    консервацію?
- Звісно.  А    сусіди  як      тебе  хвалили!    «Не  донька  у  вас,  -  сказала  мені  тітка  Клава,  -    а  золото!»
Зашарілася  Ганнуся:
- Це  ти  в  мене,  мамусю,  золото.  Скільки  всього  робила  для  мене  сама.  
- Поїдемо  до  бабусі  в  неділю,  доню?
- Так.  Тільки  вдягнися  цього  разу  тепло,  мамцю,  і  парасолю  не  забудь  взяти.
- Звичайно.  
- Люблю  тебе,  рідненька!
- І  я  тебе.  Дуже-дуже!
2010,  у  2023  -  ред.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996417
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2023

Справжній друг (оповід. )

Оленка  –  учениця  4  класу.  Вона  живе  у  Львові    в  багатоквартирному  будинку.  Її  однокласник  Володя  живе  в  будинку  напроти.  Діти  давно  дружать,  разом  ходять  до  школи,  разом  повертаються  додому.  Був  час,  навіть    сиділи  за  однією  партою,  але  вчителька  розсадила  їх,  бо  розмовляли  під  час  уроку.
       Якось  до  їхнього  4  класу  директор  школи  привів  хлопця  –    середнього  зросту,    з  русявим,  коротко  стриженим  волоссям  і  великими  сірими  очима.
- Знайомтесь,  -  сказав    Петро  Федорович,  -  це  Олексій,  ваш  новий  учень.  Він  жив  і  вчився  у  Запоріжжі,  тепер  житиме  у  Львові  і  вчитиметься  у  нашій  школі.  Будьте  з  ним  привітні.
Оленка  глянула  на  хлопця,  подумала:
- Цікаво,  який  він,  добрий  чи  злий?  А  українську  мову  знає?  
Як  виявилось  згодом,  Олексій  знав  українську  мову  –  вчився  у  Запоріжжі  в  українській  школі,  й  мама  його  була  україномовною,  родом  зі  Львова.  А  ще  хлопець  був    добрим,  ввічливим  зі  всіма.  Олексій  звернув  увагу  на  Оленку  з  першого  дня.  В  дівчини  було  таке  ж  русяве  волосся,  як  і  у  нього,  тільки  довге,  зібране  у  хвостик.  Очі  теж  великі,  але  карі,  личко  біле,  щічки    ледь  запалі,  зубки  білі,  рівні,  усмішка  –  сонячна.    Оленка,  дізнався  про  це  згодом,  була  не  тільки  гарною  на  вроду,  вона  ще  й  навчалася  успішно.  Олексій  хотів  зав’язати  дружбу  з  нею,  але,  як  тільки  він  підходив  до  Оленки,  Володя    одразу  прибігав,  ставав  між  ними  й  очима  промовляв:  «Я  її  друг.  Ти  тут  –  зайвий».  
     Якось  Оленка  забула  вдома  ручку.  А  вони  мали  писати  контрольну  роботу  з  математики.
- Ти  не  маєш  запасної?  –  спитала  вона  у  Володі.
Володя  мав,  але  сказав,  що  не  має,  подумав,  може,  Оленка  не  писатиме,  і  тоді  не  її,  як  звикло,  а  його  хвалитимуть  за  найкраще  виконану  роботу,  бо  він  завжди  писав  трішки  гірше,  ніж  вона  (каліграфія  шкутильгала,  неохайність  була  при  письмі,  допускав  якісь  мовні  помилки).  Похвала  вчительки  додала  б    йому  авторитету  перед  класом  і  перед  Оленкою.  Олексій  почув  розмову  Оленки  з  Володею.  Коли  дівчина  вийшла  в  коридор,  хлопець  непомітно  для  інших  поклав  свою  запасну  ручку  їй  на  парту.  Коли  вернулася  до  класу,  дзвінок  продзвенів,  побачила  її.  
- Знайшов  ручку?  –  тихо  спитала  у  Володі.
Махнув  головою  схвально.  Олексій  помітив  це,  але  нічого  не  сказав.  Під  кінець  уроків  Оленка  віднесла  ручку  Володі.  
- Дякую!  -  мовила.
- Пусте!
Хлопець  взяв  ручку  до  рук  і,  коли  виходив,  вже  після  Оленки,  із  класу,  поклав  її  Олексієві  на  парту  й  мовив  йому:  «Мовчи!»  Не  злякався  Володі,  не  хотів  нічого  говорити  Оленці  про  його  брехню  тільки  тому,  що  не  хотів,  щоб  дівчина  не  розчарувалася    у  хлопцеві,  якого  вважає  другом.  
     19  грудня  –  день  святого  Миколая.  На  Львівщині  діти  завжди  чекають  його  з  нетерпінням.  Олексій  теж  чекав  на  цей  день.  І  не  тільки  тому,  що  хотів  отримати  подарунки,  а  ще  й  тому,  що  хотів  сам  зробити  їх  рідним.  Гроші  він  мав.  Батьки  завжди  давали  йому  їх  на  кишенькові  розтрати.  Не  все  тратив,  складав.  Мамі  купив  каву,  яку  вона  любить  зранку  пити,  татові  –  тримач  до  телефону,  бо  той,  який  він  мав  у  своїй  автівці,  зламався.  Й  Оленці  купив  подарунок  –  гуашеві  фарби.  Знав,  що  вона  любить  малювати,  бо  ходить  до  художньої  школи.
І  ось  настав  цей  день  –  день  святого  Миколая.    Олексій  вранці  під  своєю  подушкою  знайшов  велику  енциклопедію  про  автомобілі  і  багато  солодощів.  Він  подякував  святому,  привітав  своїх  батьків,  запхав  дарунок  для  Оленки  до  наплічника  і  пішов  до  школи.    На  великій  перерві,    коли  діти  пішли  до  їдальні  на  сніданок,  Олексій  витягнув  фарби  й  запхав  їх  до  Оленчиного  наплічника.  Коли  дівчинка  вернулася  до  класу  й  побачила  дарунок,  то  одразу  подумала,  що  його  поклав  Володя.    Підійшла  до  нього,  мовила:
- Фарби  ти  мені  подарував?
Мабуть  це  Олексієва  робота,  подумав  Володя.  Він  оглянувся,  в  класі  хлопця  не  побачив,  то  ж  сказав:
- А  що,  гарні?
- Так.  
- Візьми  ще  й  печенько,  -  мовив  і  подав  їй  його.
- Спасибі.  І  ти  візьми  від  мене  цукерку,  -  відповіла  й  уклала  її  Володі  до  руки.
Олексій  не  питав  Оленку,  чи  сподобалися  їй  фарби,  які  він  їй  подарував,  він  просто  хотів  зробити  дівчині  приємність  –  таємно,  як  це  робив  святий  Миколай.  
     У  травні  в  Оленки  день  народження.  Він  випав  на  вихідний  –  неділю.  Олексій  хотів,  щоб  дівчина  запросила  його  до  себе  на  гостину,  та  вона  із  хлопців  покликала  тільки  Володю.  «Як  же  я  її  привітаю?  –  подумав  Олексій.    І  придумав.    Під  вечір,  коли  Оленка  сиділа  в  залі  з  гостями  за  святковим  столом,  він  зайшов  у  її  двір,  виклав  у  пісочниці  з  голівок  квітів  велике  за  розміром  слово:  «Вітаю!»  Навколо  слова    повпихав  свічки  –  так,  що  вони  утворили    серце.  Свічки  запалив,  а  тоді  задзвонив  Олі  –  дівчині,  яка  сиділа  позаду  нього  й  була  запрошена  на  день  народження.  Хлопець  мовив  їй:
- Скажи  Оленці,  хай  вийде  на  балкон  і  гляне  на  пісочницю.  Там    на  не  чекає  сюрприз.  Його  підготував  я.  Тільки  не  кажи  про  це  Оленці.
- Гаразд.
Оля  глянула  у  вікно,  побачила  сюрприз.  Вона  сказала  про  нього  іменинниці.  
Оленка  відчинила  балкон,  ступила  на  нього.  Всі  гості  подалися  за  нею.  Володя  теж.  Він  засумував,  коли  побачив  сюрприз,  який  хтось  приготував  для  Оленки.      «Чому  я,  -  подумав  собі,  -  не  здогадався  щось  подібне  придумати?»
- Це  знову  ти?  –  спитала  Володю  Оленка,  усміхнувшись.
- Подобається?
- Дуже!
Опустив  голову.
- Не  соромся!  Цей  дарунок  –    найкращих  зі  всіх,  які  мені  в  житті  дарували.
- Радий!  –  відповів  Оленці  Володя.
     Наступного  дня  дівчата,  які  були  на  дні  народження,  на  перерві  тільки  те  й  робили,  що  розповідали  всім  про  сюрприз  від  Володі.  Оля  не  знала,  що  робити,  її  мучила  інформація,  яку  вона  знала  про  сюрприз.  Але  ж  Олесь  попросив  не  казати,  що  це  він  його  влаштував.  Та  правда    таки  виявилася.  Олеся,  коли  він  викладав  свічки,  бачила  бабуся  хлопця  з  5  класу  Руслана,  вона  одяг  зі  шнурів  на  балконі  якраз  знімала.  Сподобалась  бабці  затія  хлопчика,  сфотографувала  вона  його  в  час,  як  свічки  запалював.    Переслала  світлину  своєму  онуку.  «Знаєш  такого  хлопця?»    -  спитала.  «Так.  Він  у  нашій  школі  вчиться».    Розказав  своїм  однокласникам  Руслан  про  вчинок  Олеся.      Дійшли  його  слова    і  до  вух  Оленки.    Не  повірила  одразу,  та  коли  Руслан  показав  їй  світлину  як  доказ,  сумнівів  у  дівчини  не  залишилося.
     Зайшла  до  класу.  Володя  витирав  дошку,  чергував  у  класі  в  той  день,  Олесь  сидів  за  партою,  щось  читав.    Спершу  підійшла  до  Володі:
- Це  ж  не  ти  приготував  мені  на  мій  день  народження  у  дворі  сюрприз?
- Не  я.
- Чого  ж  не  сказав  правду?
- Думав,  ти  розчаруєшся  у  мені.
- Розчарувалася.  Це  сталося  сьогодні.  
Дівчинка  підійшла  до  Олексія  і  сказала  йому:
- Дякую  тобі.  Ти  приємно    здивував  мене.  
- Тобі  сподобався  мій  сюрприз?
- Так.  А  ще  мені  сподобалось,  що  ти  його  зробив  тихо.  Скажи,  Олексію,  а,  може,    ти  і  фарби  до  мого  наплічника  на  день  святого  Миколая  поклав?
- Так.  Це  я  зробив.  
- І  ручку  ти  на  парту  поклав  мені,  коли  я  свою  забула?
- Я.
Оленка  з  докором  глянула  на  Володя,  потім  лагідно  на  Олеся  і  сказала:
- Я  сьогодні  втратила  друга.  Це  дуже  погано.  Але  я  сьогодні  й  знайшла  друга.  І  це  дуже  добре.  
2010  (ред.  2023)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996342
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2023

Три сестрички (оповід. )

В  родині  Гайчиків,  було  троє  дітей  –  усі  дівчата.  Найстаршу  звали  Вікторією.  Була  вона    високою  і  круглощокою,  навчалась  у  4  класі.  Дівчина  мало  бігала,  більше  сиділа,  читала  книжки,  малювала  й  солодощі  наминала.  Середущу  звали  Надією.  Та  була  теж  немаленькою  та    кругленькою,  але      трішки  худішою  від  Вікторії.    Надія  любила  мамин  одяг  приміряти,  з  деталей  ЛЕГО  візерунки  складати,  у  погожий  день  по  подвір’ї  скакати.  Могла  з  кимось  посваритись,  побитись,  але  вміла  й  миритись.    А  наймолодшу  з  доньок  Гайчиків  звали  Софією.  Та  була  хоч  теж  немаленька,  але,  мов  стеблина,  тоненька,  а  ще  чемна  і  проворненька.  Вчилась  вона  у  2  класі,  усіх  любила  й  усе,  про  що  її  близькі  люди  просили,  робила.    Батьки  ріділи,  що  мають  трьох  доньок,  та  найбільше  Софійку  до  грудей  пригортали.  Ласкавою  завжди  з    ними  була,  слухняною.    
     Якось,  коли  діти  займались,  хто  чим  хотів,  бо  це  був  суботній  день,    мама,  йдучи  до  комори  за  картоплею,  сказала  Вікторії:
- Піди,  доню,  до  магазину  й  купи  хліб  та  масло.
- Гаразд,  -  відповіла  найстарша  дочка.
Але  їй  не  хотілося  йти,  бо  якраз  дочитувала  книжку  про  Гаррі  Поттера.      Вона  підбігла  до  Надії,  яка  стояла  біля  дзеркала  в  маминій  вишиванці  й  мовила  їй:
- Надіє!  Візьми  гроші,  піди  до  магазину  й  купи  хліб  та  масло.  
- Мама  тобі  веліла  це  зробити,  я  чула.
- Але  я  зайнята  ділом,  і  я  –  твоя  старша  сестра,  ти  маєш  мене  слухати
- Читання  можна  відкласти.  Не  піду.  
- Тихо!  Не  сваріться,  -  мовила  Софійка,  -    бо  ще  мама  почує,  а  в  неї  і  так  багато  клопотів..  Я  піду  до  магазину.
- Добре,  -  сказала  Вікторія.
Наймолодша  сестричка  взяла  гроші,  торбину  й  пішла.  Купила  в  магазині  те,  що  треба  було,  й  принесла  додому.  Тільки  ступила  на  подвір’я  дому,  як  до  неї  підбігла  Надія,  вихопила  торбу  з  її  рук  і  понесла  до  хати.  На  порозі  її  перепинила  Віка.  
- Віддай,  я  занесу  хліб  і  масло  мамі.  
- Не  віддам!
- Слухай  мене,  я  старша.
- Не  хочу!
- Що  там  за  лемент?  –  спитала  ненька,  підходячи  до  дверей.
- Я  хочу  тобі  сумку  з  продуктами  занести,  -  каже  Софія,  -  і  Вікторія  хоче.
- Ви  обидві  ходили  до  магазину?
Опустили  очі  додолу  на  мить,    але  правди  не  сказали,  мовили  тихо:
- Так.
- А  ти  ж,  Софіє,  чого  осторонь  стоїш?  
Усміхнулась  наймолодша  доня,  опустила,  як  і  її  сестри,  очі  вниз,  але  нічого  не  відповіла  неньці.
Наступної  суботи  розбудила  мати  трьох  своїх  доньок  зранку,  мовила  їм:
- Ми  йдемо  з  батьком  в  поле  картоплю  садити.  Ви  ж  поснідайте,  помийте  посуд  за  собою  і  займіться  прибиранням  дому.    Як  до  обіду  ми  повернемось,  щоб  скрізь  був  порядок.  
- Гаразд,  -  відповіли.
 Але  не  одразу  з  ліжок  встали.  Якийсь  час  собі  лежали,  телефони  до  рук    взяли,  щось  собі  у  них  шукали.  Вікторія  спочатку  навчальне  відео  про    річки,  моря  та  океани  України  подивилася  (вчителька  завдання  таке  дала),  потім    пісні  своїх  улюблених  співаків  слухала.      Надія  –    смішні  історії  у  ТІК-Тоці  переглядала.  Софія  –  нові  англійські  слова    вчилася  читати,  знайшла  відео  з  ними    за  к’юар  кодом,  вміщеним  у  друкованому  зошиті  з  англійської  мови  на  сторінці,  яку  на  уроці  розглядали.  До  он-лайн  ігор  дівчата  доступу  не  мали.  На  них  був  у  всіх  їхніх  телефонах  встановлений  батьківський  контроль.    Коли  сестри  їсти  захотіли,  встали,  ліжка  позастеляли,  пішли  на  кухню  млинці  зі  сиром  жувати  й  чаєм  їх  запивати.    Як  поснідали  й  вимили  за  собою  тарілки  й  горнята,  Вікторія  сказала:
- До  обіду  ще  далеко,  встигну  прибрати  в  залі  (їй  її  доручили),    а  зараз  піду  на  ганок,  сяду  собі  там,  щоб  ніхто  мені  не  заважав,    і  почитаю    нову  книжку  про  Гаррі  Поттера,  взяла  вчора  її  в  бібліотеці.  
- А  я  піду  надвір,  погода  гарна  сьогодні,  -  мовила  Надія,  -    квіток  назбираю  в  лузі,  а  як  прийду,  то    наведу  порядок  у  спальні  батьків  (її  обов’язок).
- Як  знаєте,  дівчата,  -  сказала  Софія.  –  Я  плитку  в  кухні  вимию  й  підлогу.  А  потім  у  нашій  кімнаті  прибиратиму.  
Нічого  на  це  не  відповіли  їй  сестри.  Вікторія  пішла  на  веранду,  Надія  –  надвір,  а  Софія    почала  драяти  плиту.  Коли  навела  порядок  у  кухні,  зібрала  порох  порохотягом  з  підлоги,  з  меблів  –  ганчіркою  у  дитячій  кімнаті.  Сестри  не  повернулися  за  цей  час.  Тоді  вона  почала    прибирати  у  спальні  батьків,  а  потім  –  у  залі.  Навела  порядок  скрізь,  навіть  у  ванній  та  туалеті  протерла  плитку.  Відчула  втому,  зайшла  до  дитячої  кімнати,  ввімкнула  телевізор,  знайшла  канал,  де  транслювали  мультик  про  вовка  й  лисицю,  лягла  на  своє  ліжко,  почала  дивитися.  Недовго  дивилась  мультик,  задрімала.    Раптом  крізь  сон  чує,  мама  кричить:
- Молодці,  Вікторіє  і  Надіє!    Гарно  прибирали  в  домі!
Розплющила  очі  Софія,  а  у  кімнаті  мама  стоїть,  а  позаду  неї,  на  порозі,  сестри  –  одна  з  порохотягом  у  руці,  друга  з  ганчіркою.  
- Що  з  тобою,  Софіє?  Щось  ти  залінилася  останнім  часом!
Нічого  не  відповіла  наймолодша  донька  матері  на  ці  слова,  глянула  на  сестер.  Ті    промовчали,  тільки  голови  поопускали.
Після  цих  подій  мама  почала  радитися  з  батьком  щодо  того,  як  Софійку  до  роботи    привабити,  як  зробити  так,  щоб  вона  знову  була  слухняною  і  відповідальною.  Задумався  тато.  А  тоді  каже  своїй  дружині:
- Скопаю  я  три  грядки:  одну  для  Вікторії,  другу  –  для  Надії,  третю  –  для  Софії.  Дам  їм  насіння  огірків,  хай  посіють  його,    а  потім  доглядають  свої  грядки,  поки  не  виростуть  огірки.
Як  задумав  батько,  так  і  зробив.  Скопав  три  грядки,  підвів  дівчат  до  них,  дав  кожній  торбинку  з  насінням  і  мовив:
- Посієте  огірочки  на  грядках  і  будете  доглядати  за  ними.  Впораєтесь  гарно,  в  неділю  отримаєте  від  мене  сюрприз.    
- А  як  сіяти?
Показав  батько  й  пішов    у  сад  дерева  вапняним  розчином  підбілювати.
- Не  така  вже  й  велика  моя  грядка.  Я  швидко  впораюсь  з  роботою  на  ній,  -  мовила  Вікторія.  –  Але  спершу  на  гойдалці  покатаюсь.
- Я  теж  хочу  гойдатись,  -  сказала  Надія.
- Після  мене.  Бо  я  перша  сказала,  що  гойдатимусь.
- А,  може,  це  ти  будеш  після  мене,  як  я  швидше  за  тебе  добіжу  до  гойдалки.
Надія  побігла.  Вікторія  кинулась  за  нею.    Поки  вони  сперечались,  штовхались,  а  потім  домовились  і  гойдались,  Софія    часу  не  гаяла,  три  рядочки  засіяла.    Повернулись  дівчата,  побачили  це,  зажурились.    Вікторія  мовила:
- Софієчко,  сестричко,  в  тебе  вже  три  рядки    засіяні,  а  в  мене  –  жодного.    Допоможи  мені,  бо    скоро  татусь  прийде,  насварить  на  мене.
- І  мені  допоможи,  сестрице,  не  встигну  впоратись    сама  з  роботою  до  приходу  тата,  -  проскиглила  Надія.
- Гаразд,    дівчата,  допоможу  вам,  не  хвилюйтесь,  -  сказала  Софія.

Ось  вона  рядочок  Вікторії  допомагає  робити,  рядочок  Надії,  рядочок  Вікторії,  рядочок  Надії.  Не  залишила    сестер,  поки  обидві  їхні  грядки  не    були  засіяні.  Тут  тато  підійшов.  Глянув  на  грядки  доньок,  мовив:
- Бачу,  Вікторія  з  Надією  гав  не  ловили,  із  завданням  впоралися  швидко.    Що  ж  ти,  Софіє,  відстала  від  них?  Може,  на  гойдалці  гойдалась?
Подивилась  дівчинка  на  своїх  старших  сестер,  ті  голови  опустили  й  ні  пари  з  уст  не  випустили.    То  й  вона  змовчала.  
- Зараз  засію,  -    тільки  татові  сказала.
- Сій,  не  лінуйся.  А  ви,  Вікторіє  та  Софіє,  побіжіть  на  лужок,  нарвіть  мамі  квіточок.
- Гаразд,  -  мовили.
       Прийшла  неділя.    Зранку  всі  члени    родини  Гайчиків    до  церкви  ходили.  А  як  прийшли,  сіли  за  стіл,  тато  мовив:
- Дякуємо  Богові  за  тиждень,  який  минув,  за  те,  що  ми  усі  живі  та  здорові.
Мама    сказала:
- Їжте  борщ  та  вареники,  діти,  й  дякуйте  Богові  за  милість  його  до  нас!  Смачного  усім!
Всі  почали  наминати  накладене  мамою.  Коли  з’їли,  тато  пішов  на  кухню  і  приніс  звідти  на  таці  торт  і  мовив:  
- Хто  як  працював,  так  матиме.  Мама,  Вікторія  та  Надія  одержать  по  великому  шматку.  Вони  чесно  працювали.  
- І  ти,  любий,  великий  кусень  отримаєш,  гарував  увесь  тиждень,  як  віл.  –  застрочила  мама.
- А  Софія  дамо  маленький  шматочок.  Може,  вона  нарешті  зрозуміє,  що  лінуватись  –  це  погано.    
-  Глянули  старші  сестри  на  молодшу,  а  в  її  очах  сльози.  Соромно  стало  дівчатам.  Взяла  Вікторія  свій  шматок  торта,  поклала  на  Софіїну  тарілку.  Надія  зробила  так  само.
- Чого  це  ви,  дівчата?  –  здивувалась  мама.  -    Ви  заслужили  своє!  
-  Ні.  –  заперечила  їй  Вікторія.  –  Це  Софійка  заслужила.  Вона  і  в  магазин  ходила,  і  в  домі  прибирала,  і  грядки  допомогла  нам  засіяти.  
- Вибачте  нам,  мамо,  тату,  і  ти,  вибач,  сестричко,  що  ми  вчасно  не  сказали  правду,  -  мовила  Надія.  
Побігла  Вікторія  до  дитячої  кімнати,  взяла  книжку,  яку  їй  подарувала  хресна  на  день  народження,  мовила:
- Бери,  Софіє,  тепер  вона  буде  твоя.  
- А  я  тебе  на  гойдалці  буду  гойдати,  коли  захочеш,  -  мовила  Надія.  
Усміхнулася  Софія.  Взяли  її  сестри    за  руки,  закрутили  у  танку,  а  Вікторія  ще  й  заспівала  пісню,  яку  склала  на  ходу:
- Ми  найкращії  сестрички,  будем  завжди  ми  дружити,  одна  одній  помагати,  одна  одную  любити.
Батьки  зааплодували  їй.  Мама  поклала  на  тарілки  усім  доням  рівні  частини  торту.      Вони  з’їли  їх,  подякували  їй  і  татові  за  турботу.  
З  того  часу  дівчатка    старалися  чесно  трудитись  і  не  сваритись.  Завжди  одна  одну  виручали,  одна  одній  помагали.  Їхні  батьки  не  могли    натішитись  своїми  донями.    
2010  р.,  ред.  у  2023  р.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996283
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2023

Про Ромчика з Бучі

Оповідання

Ромчику  6  років.  Він  живе  з  мамою  в  Бучі.  Його  тато    –  боєць  ДУК  «Правий  Сектор»,      підірвався  на  міні  ще  у  2017  році,  біля    Попасної.  Портрет    полеглого  у  сріблястій  рамці    стоїть  на  тумбочці  в  залі.  Хлопчик  часто  підходить  до  тумбочки,  дивиться  на  татове  обличчя,  розмовляє  з  батьком,  як  із  живим,  розповідає   йому  про  свої  радощі  та  болі.  Мама  багато  доброго  розповідала  синові  про  батька.  Тому  хлопчик    хоче  бути  таким,  як  і  він  –  наполегливим,  розумним,  відповідальним  і  чесним.  Хоч  Роман  ще    не  ходить  до  школи,  та  вже  знає  всі  букви  української  абетки  і  цифри  від  1  до  100.  А  ще  хлопець  любить  співати  й    слухати,  як  інші  співають  –  відомі  артисти  й  вуличні  музиканти.,  і  мріє  сам    навчитися  грати  на  акордеоні.  Його  покійний  дід  колись  грав    на  цьому  інструменті  –    на  весіллях  (мама  розповідала)  і  вдома,  коли  мав  час  і  настрій.    А  ще  на  ньому  грає  його  улюблений  співак  та  музикант,  фронтмен  гурту    «KOZAK  SYSTEM»    Іван  Леньо.  Хлопчик  двічі  ходив  з  мамою  на  концерт  його  гурту  й  не  міг  відвести  погляду  від  акордеону,  який    у    руках  музиканта  то  літав,  неначе  птах,    то    скакав,  мов  рисак,  і  при  цьому  видавав  дивовижні  звуки.    Мама  пообіцяла  Ромчику,  що  віддасть  його  до  школи  мистецтв,  як  він  піде  до  2  класу,  бо  коли  йшов  до  першого,    був  маленьким  і  худеньким,  а  акордеон  –  інструмент  великий  і  важкий.  
       І  ось  Ромчик  закінчив  1  клас.  Успішно!  Червень,  липень  і  пів  серпня  бігав,  відтискався  від  підлоги,  підтягався  на  турніку,    зміцнів,  підріс  й  мама,  як  і  пообіцяла,  купила  синові  акордеон,  записала  його  до  Школи  мистецтв.  Хлопець  дуже  радів  цьому!  І  в  загальноосвітній  школі  з  перших  днів  сумлінно  навчався,  і  у  Школі  мистецтв  також.  З  нетерпінням  чекав  Роман  на  свій  перший  концерт,  який  повинен  був    відбутися  в  березні,  в    Шевченкові  дні.  Ромчик  мав  співати  і  грати  на  акордеоні  пісню  «Думи  мої,  думи  мої»,  музику  до  якої  на  слова  Кобзаря  написав  Микола  Лисенко.  
     Та  те,  що  сталося  24  лютого  2022  року  мрії  хлопця  обірвало.    В  цей  день  в  Україні  почалася  повномасштабна  російсько-українська  війна.  Буча  стала  епіцентром  бойових  дій    уже    з  перших  днів.  Тому  Ромчик  і  його  родина  змушені  були  звідти  втікати.  Як  виходили  з  дому,    взяли    зі  собою  лише    найнеобхідніше  –  документи,  гроші,  продукти,  одяг,  не  забули  і  свого  улюбленого  кота  Бусю  забрати.  Ну,  а  акордеон  залишили  –  важкий  і  об’ємний  цей  інструмент.  Шкода  Ромчикові  було  розлучатися  зі  своїм  музичним  другом.  Але  що  міг  вдіяти?    Сідали  вони  з  мамою  до  чужої  машини,  де,  окрім  них,  були  ще  й  інші,  тож  не  могли  до  неї  багато  свого    багажу  накласти.  Мама  втішала  сина,  казала,  що  війна,  можливо,  недовгою  буде,  що  виженуть  росіян  українські  воїни,  вони  повернуться  до  Бучі,  і  все  буде  так,  як  і  раніше.  
   Але  так  не  сталося,  війна  затягнулася.  У  Львові,  куди  Ромчика  з  мамою    привезли  волонтери,  родина  проживає  вже  півтора  року.  Хлопчик  ходить  тут  і    до  загальноосвітньої  школи,    і    до  музичної,  однак  у  квартирі,  яку  вони  з  мамою  винаймають,    інструменту  немає.    Грає  на  акордеоні  лише  у  музичній  школі.    Дім  їхній  -  в  Бучі,  російські  нападники  зруйнували.  Майже  все,  що  містилося  в  ньому,  було  знищене  ними  чи  украдене.  Вертатися  родині  хлопця  нема  куди,  хіба    що    до  бабусі  в  село  їхати  -    під  Харків.    Бабця  з  нього  не  виїжджала,  жила  жила  і  під  час  російської  окупації.  Не  могла  залишити  свій  сад,  свої    грядки,  своїх  тварин:  корівку,  курей,  гусей,  кота  та  пса.  Її  не  вбили,  але  били,  питали,  де  дід,  сини  її.  Казала,  що  нема  їх,  не  вірили.  Але,  як  вона  зімліла  й  потім  опритомніла,  то  відпустили.      Неспокійно  в  селі  бабці  і  зараз.  Недавно  на  магазин  і  кафе,  яке,  стояло  поруч,  впала  ракета.  Обидві  будівлі  згоріла  майже  дотла.    Ще  й  кілька  людей  постраждало  –  тих,  які  були  на  той  час  у  приміщеннях  і  поблизу  них.    
Ромчик  збирає,  живучи  у  Львові,  гроші  на  акордеон.  Економить  інколи  на  їді  у  школі.  Пробував    навіть  співати      на      вулиці,  де  міститься  дім,  в  якому  вони    з  мамою    мешкають.    Зібрав  за  перший  виступ  115  гривень.  Зрадів.  Вийшов  удруге  співати.  Зібрав  128  гривень.  Ще  дужче  радів.  Та  коли  хлопець  вийшов  утретє  для  того,  щоби  співом  собі  гроші  заробити,    п’яничка,  який  ішов  вулицею,    вдарив  хлопця  по  руці,  вирвав  з  неї  торбину  й  побіг.  Крадія  наздогнав  перехожий,  який  це  побачив.  Він  від  нього  торбу  забрав  і  віддав  її  Ромчикові.  Коли  мама  дізналась  про  випадок,  який  стався  з  її  сином,    заборонила  йому      співати  на  вулиці,  сказала,  що  сама  наскладає  грошей  на  інструмент  і  купить  його  йому.  Мама  не  одразу,  але  знайшла  собі    роботу  у  Львові,  вона  працювала  помічником  кухаря    в  одному  невеличкому  кафе.    
- Коли  наскладаєш  на  інструмент?  Ти  платиш  за  оренду  квартири  багато  грошей.
- Так.  Але  щось  буду  відкладати  і  на  твою    потребу.  
- Гаразд,  -  погодився  Ромчик.
Минув  місяць.  Хлопець  дізнався,  що  до  Львова  має  приїхати  його  улюблений  гурт  «KOZAK  SYSTEM»,  й  артисти  гурту  даватимуть  благодійний  концерт  біля  пам’ятника  Шевченку.  Хлопчик  вирішив,  що  віддасть  їм  ті  гроші,  які  він  складав    на  акордеон,  адже    музиканти  купують  за  кошти,  зібрані  на  концертах,  дрони  й  автівки  для  різних  бригад    ЗСУ.  І  він  зробив  це.  Наслухався  пісень  у  виконанні  козаків,  набрав  запалу  у  груди  від  їхньої  музики,  від  слів  Івана  Леня  і    кинув  до  скриньки    конвертик,  який  приготував,  до  того  ж  із  радістю.  Коли  Іван  Леньо  дізнався  про  те,  на  що  мали  бути  витрачені  гроші,  які  приніс  син  убитого  захисника  України  (йому  про  це  сказала  мама  хлопця,  коли  фотографувалася  зі  співаком-музикантом  після  закінчення  концерту),  і  що  він,  співак  та  акордеоніст,    є  кумиром  малого,  то    розчулився.  Він  попросив,  щоб  Ромчикова  мама  дала  йому  свій  номер  телефону,  сказав  їй,  що  це  для  того,  щоб  міг  їй  задзвонити  і  запросити  її  зі  сином  на  наступний  концерт,  який  вони  даватимуть  на  одній  зі  сцен  у    Львові  за  якийсь  час.  Пані  Марта  дала  фронтмену  гурту  "KOZAK  SYSTEM"  свій  номер.  Але  артист  не  став  чекати  чергового  приїзду.  Наступного  дня,  а  це  було  в  суботу,    Іван  Леньо  купив  у  музичному  магазині  Львова  акордеон,  подзвонив  Ромчиковій  мамі  й  попросив  підійти  її  разом  зі  сином  до  пам’ятника  Шевченку.  Пані  Марта  виконала  це.  Іван  сказав  малому,  коли  той  підійшов  до  нього:  
- У  мене  для  тебе,  Ромчику,    є  сюрприз.
- Який  ?  Будете  давати  сьогодні  ще  один  концерт?
- Ні.    Сьогодні    ми,  команда  KOZAK  SYSTEM,  дамо  тобі  щось  інше.
Трубач  Сергій  і  барабанщик  Сергій  взяли  акордеон,  який  стояв  за  їхніми  спинами,  й  піднесли  його  до  Івана  Леня.  Той    вручив    інструмент  хлопцеві.  Радощам  малого  не  було  меж.  Він  витягнув  акордеон  із  футляра,  взяв  його  до  рук,  пройшовся  пальцями  по  клавішах.    В  очах  Романа  засвітилися  вогники.  Це  були  вогники  щастя.  Хлопчик  заграв  і  заспівав  разом  з  Іваном  Леньом,  стоячи      біля  пам'ятника  Шевченкові,  і  «Думи  мої,  думи  мої»,  і  "Ой,  у  лузі...".  Наробили  спільних  світлин.  Невідь  звідки  з  мікрофоном    до  них  прибігла  журналістка.  Вона  взяла  інтерв’ю  і    в  мами  хлопчика,  і  в  Івана  Леня.  Його  висвітлили  у  ЗМІ.  Після  цих  дивовижних  подій  Роман  почав    вчитися  грати  на  акордеоні  ще  з  більшим  завзяттям.  Хлопчик    прагне    творити  зі  своїм  інструментом    такі  ж  чуда,  як  і    Леньо  Іван,  і  стати  знаменитим.  Хоча  про  нього  вже  і  так  знає  щонайменше    пів  міста.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996106
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2023

Ти

Ти      небо  для  мене  -    високе  і  чисте.
Ти  сонце,  що  променем  гріє  мій  день,
Галява  квітнева,    веселка  барвиста
І  вітер,  що  шлях  свій  складає  з  пісень.  

Ти  скеля,  яку  буревій  не  зламає,
Трава,  на  яку  я  б  лягла  залюбки,
Магніт,  що  метал  мій  сердечний  тримає,
Як  бджіл  медоносних  на  собі  квітки.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995924
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2023

ГРОЗА

Ще  вчора  я    навіть    не  знала,  що    є  в  нас  село  Гроза  –
Під  Куп’янськом  (Харківська  область).  Дізналась  –  гірка  сльоза
Лице  моє  густо  вкрила.  Бо  сталась  в  Грозі  біда  –  
Кафе-магазин  спалила    ущент  московська    орда.

Душ  за  п’ятдесят      до  неба  знеслося,  їх  з’їв    вогонь.
Це  ж  скільки  тепер  у  рідних      загиблих  осіб      безсонь!
Старі,  молоді      й  дитина  підуть  до  сирих    могил.
Від  деяких…    –  тільки  вугіль,  від  деяких…    –  тільки  пил.    

І  доки  ще  буде  ворог  із  виплодом    зла  в  Кремлі
Робити  свої  безчинства  на  нашій  святій  землі?  
О,  світе!  Нам  помагаєш!    Але  треба  більше  ще!  
Не  дай  нас  ковтнути  мряці.    Підстав  нам  своє  плече.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995508
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2023

Ще трохи…

Гойдаю  день  на  хвилечках  озерця.
Купаю  зір  в  небеснім  полотні.
Стираю  смуток  порухами  серця
З  дерев,  що  ще  в  первинній  наготі.

Каштан  сміється  –  вистрілив  бруньками,
Гуртує  сили,  щоби  зацвісти,
Тепло  жадливо  втягує  ковтками.
Вологу  хлепчуть  злодії-вітри.

Надію  дуб  гойда  в  гіллястих  грудях  –  
Гніздо  чорніє  пусткою  вгорі.
Ще  трохи...  й  бусли  кораблем  прибудуть,  
Надійно  кинуть  в  землю  якорі.

24.03.15    (не  було  тут  цього  вірша)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995313
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2023

БІБЛІОТЕКА

Бібліотека  –  це  місце,  де  слово  живе  –  
В  книзі,  брошурі,  журналі  і  мовлене  вголос  –    
Те,  що  туман  розсікає,  апатію      рве,  
Те,  що  виводить  на  сцені  буденності      соло.

Вічності,  мудрості  дух  тут  витає  всякчас,
Світу  тут  слід  і    сердечне  биття    Батьківщини.
Має  тут  місце  своє  і  Шевченко  Тарас,  
І  той,  хто  нині  виводить  слова  на  вершини.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995070
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2023

СЛАВА УКРАЇНІ!

Не  хились,  прошу,  додолу,    калинове  гронце.
Виженемо  ворогів  ми.  Українське  сонце
Високо  зійде,    проміння  кине  на  пів  світу,
Зиму  вижене,  відчинить  навстіж    двері  літу.  

Буде  радість!  Буде  свято!  Буде  мир  у  шані!
У  яскравій  вишиванці,  із  вінком,  в    жупані
Вийде  гордо    Україна  –  з  наддержав  -  держава  
Світ    їй  вклониться  у  пояс,  крикне:  «Слава!  Слава!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994868
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2023

СОНЯХИ (оповідання)

     Семирічна  Іринка  жила  з  татом  Василем,  мамою  Катрею  та  бабусею  Олесею  в  селі  Зірне.  Біля  їхнього  дому  був  сад  і  город.  У  саду  росли  яблука,  груші,  сливи,  черешні  та  вишні.  На  городі  –  картопля,  квасоля,  буряк,  цибуля,  часник,  огірки.    Частину  зораної  землі  бабуся    обов’язково  щороку  засівала  соняшником.  Іринка  змалку  любила  дивитися,  як  він  росте,  розкриває  свій  цвіт,  повертає  голівку  до  сонця.    Іноді,  в  теплий  і  ясний  день,  дівчинка  брала  аркуш  паперу,  олівці  чи  фарби  і  на  дерев’яному  столику,  який  спеціально  для  неї  змайстрував  тато,  малювала  соняшники.  Якщо  Іринці  вдавався  малюнок,    то  вона  дарувала  його  комусь  із  рідних.
     Коли  приходив  такий  час,  що  квіти,      сонечком  ціловані,  засихали,  то  батько  їх  зрізав  і  під  хатою  складав,  а  мама  й  бабуся  зі  серединок  квітів    насіння  витягали  й  до  миски  клали.    Всі  в  родині    соняшникове  насіння  з  радістю  жували.  Їли    його  й  сирим,  і  пророщеним.  Смачне  ж  бо  воно  й  корисне  –  містить  антиоксиданти,  вітаміни  В3,  В6  та  Є,  і  ще  має  протизапальні  властивості.  Мама  іноді  додавала  насіння  соняшника  до  тіста,  з  якого  випікала  печиво.  Всі  ним  радо  ласували,  Богові  та  мамі  подяку  посилали.  
   Якось,  коли  Іринці  минуло  8,    вона,  саме  в  час  цвітіння  соняхів,  потрапила    до  районної  лікарні.  Чому?  Бо  купалася  у  хмурний  день  в  холодній  ставковій  воді.  Галина,  яка  жила  через  одну  хату  від  Ірини  і  була  старшою    від  неї    на  три  роки,  підмовила  дівчинку  піти  з  нею  на  став,  похлюпатись  хотіла  у  воді.    У  Галини  купання  закінчилось    нежитем,  Іринка  ж  захворіла  на  запалення  легенів.      На  третій  день  свого  перебування  в  лікарні    вона  спитала  у  мами,  яка  приїхала  до  неї:  «Як  там  наші  соняшники?»  «Все  гаразд,  доню,  з  ними.  Цвітуть».  «Мені  здається,  -  сказала  Іринка,  -    що  якщо  б  я  їх  бачила  наживо,  то  швидше  б  одужувала».      Переказала  ненька  бажання  Іринки  її  татові.  Привіз  він  доні  букет  соняшників  наступного  дня  зраночку,  а  ще  яблук  та  груш  з  їхнього  саду  торбину  й  альбом  із  фарбами.      Зраділа  дівчинка.  Дивилась  на  сонячні  квіти  з  їхньої  грядки,  на  дари  саду  й  усміхалася.      А  коли  тато  поїхав  додому,  почала  квіти  та  фрукти  малювати.  Здоров'я  Іринки  різко  пішло  на  поправку.  
     Минув  час.  Дівчинці  виповнилось  чотирнадцять.  День  її  народження  святкували  гучно.  В  сільському  кафе  зібрались  рідні  та  друзі  Іри  –  їли  різні  смаколики,  співали  українські  пісні,  танцювали  під  музику  гуртів  «KOZAK  SYSTEM»,    «БЕЗ  ОБМЕЖЕНЬ»  та  інших.
         А  рівно  через  три  місяці  в  Україні  почалася  російсько-українська  віна  –    повномасштабна.  Росіяни    почали  атакувати  Україну  з  півдня,  півночі,  зі  сходу.  Й  на  Київ    посунули  –  думали,  що    візьмуть  столицю  України  за  три  дні  й  пануватимуть  на  землі  козаків,  січових  стрільців  та  упівців.  Але  так  не  сталося,  як  це  їм  гадалося,  хоч  наші    війська  до  війни  й  не  готувалися,  хоч  наші  люди  й  не    сподівалися  на  те,  що  країна,  яка  з  нею  межує,  наважиться  на  такі  ганебні  кроки.    Багато  людей,  коли  повномасштабна  війна  почалася,  в  основному,  це  були  чоловіки,  стали  на  захист  рідного  краю.  Пішов  до  війська  й  тато  Іринки.  Спочатку  він  обороняв  Київ,  потім  вступив  до    батальйону,  який  взявся  захищати  місто  Миколаїв.  Ще  пізніше  пана  Василя  у  складі  окремого  військового  розділу,  відправили  в  Запорізьку  область.  Там  він  отримав  поранення  –    в  руку,    груди  та  голову.  Медики  надали  йому  першу  допомогу  на  місці.  А  у  Дніпрі  пану  Василю    зробили  три  операції.  Весь  цей  час  члени  його  родини  і  знайомі  неустанно  молилися,  просили  в  Бога  допомоги.  Операції  були  успішними.    
Пані  Катерина  –    мама  Іринки,  вирішила  поїхати  до  Дніпра,  щоб  провідати  свого  чоловіка.  
-  Я  теж  хочу  тата  побачити,  -  мовила  Іринка.  -    Соняшників  йму  нарву    на  нашому  городі  і  привезу.  Він  буде  радіти.
-  Гаразд.  Візьму  тебе  зі  собою.
Мама  наварила  голубців  із  м'ясом,  курочку  стушкувала  з  овочами,  пиріжків  з  капустою  та  яблуками  напекла,  донька  їй  допомагала  все  це  готувати.  А  ще  Іринка  соняшників  нарвали  перед  самим  від’їздом  і  запхали  їх  до    відерка    з  водою.  Їжу,  щоб  не  зіпсувалась,  мама  до  дорожнього  холодильника  вклала  (позичила  у  власника  магазину,  в  якому  працювала  продавчинею).    Коли  тато  побачив  доню  й  дружину  на  порозі  своєї  палати,  то    був  на  сьомому  небі  від  щастя.  «Люблять  мене  мої  рідні,  -  подумав,  -  скільки  кілометрів  подолали  заради  мене!»  Пан  Василь  їв    те,  що  рідні  йому  привезли  (страви  підігріли  на  кухоньці),  дивився  на  соняхи,    і    його  дух  і  тіло  зодягалися  в  крицю.    Весь  день  Іринка  з  мамою  провели  з  татком.  Надвір  його  вивозили  на  колясці,  годували,  цілували,  гладили,  словами  втішали.  До  Львова  Іринка  та  її  мама  їхали  нічним  потягом,  а  звідти  автобусом  добралися  до  свого  села  –  за  пів  години.  Односельці  пані  Катрю  і  доньку  її,  як  вони  ішли  дорогою  до  дому,  зупиняли,  як  пан  Василь  у  лікарні  почувається,  питали,  добра  йому  і  швидкого  одужання  бажали.  Привіт  їм  усім  від  чоловіка  передавала.  
     Через  три  тижні  після  операції  панові  Василю  дали  відпустку,  і  він  приїхав  додому.  Ходив  повільно,    з  паличкою,    нога  ще  боліла    й  інші  рани  нили,  але  чоловік  усміхався,  радів,  що  живим  лишився,  що  вдома,  де  не  тільки  рідні  та  друзі  теплом  душу  й  тіло  зігрівають,  а  і  сад,  і  стіни  будинку.    
     Через  десять  днів  Іриного  тата  на  передову  всім  селом  проводжали,  не  було  тільки  тих,  хто  в  цей  день    був  на  службі.  Всі  бажали  панові  Василю  сили,  міцного  здоров’я  і  щоб  якнайшвидше  повернувся  додому  –  живим  і  з  перемогою.  
- Моліться  за  мене  та  всіх  воїнів  ЗСУ,  дорогі  люди!
- Будемо!  –  відповіли.
Іринка    останньою  з  усіх  охочих  обіймала  татуся.  Вона      витягнула  з  торбини  картину,  яку  потайки  від  усіх  малювала  фарбами,  поки  її  тато  був  удома.  На  ній  були  зображені…,  так,    соняхи.  
- Це  тобі,  татусю,  на  пам'ять  про  мене,  про  наш  дім,  город,  про  наше  село.  Хай  ця  картина  буде  тобі  оберегом.  
Пан  Василь  заплакав.  І  всі,  хто  побачив  і  почув  це,  теж.    А  мама  сказала:
- Хай  так  і  буде,  Васильку»
- Хай  буде  так!  –  підхопили  люди.
Пан  Василь  їхав  автівкою  на  передову  веселим  та  бадьорим.  Жодної  краплина  страху  не  потривожила  його  серце.  Натомість  в  ньому  поселилась  тверда,  як  залізо,  впевненість  у  те,  що  і  він  вистоїть,  і  Україна  теж,  і  що  цвістимуть  щороку  на  нашій  землі  соняхи,  дозріватимуть  в  садах  яблука  та  груші,  а  на  полі  колоситимуться  жито  та  пшениця.  А  все,  що  було  розбомблене  сусідом-ворогом,  спалене,  розвалене,  відбудується.  
Ми  ж,  українці,  любимо  і  вміємо  працювати.  І  світ  нам  допоможе,.  А  Бог  благословить!  Бо  за  нами  –    правда.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994694
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2023

ІГОР БІЛОЗІР

Хто  з  Радехова,  та  Львів  полюбив  без  мір?
Композитор  і  співак  Ігор  Білозір.

Хто  підняв  ансамбль  «Ватра»  на  вершину    гір?  
Композитор  і  співак  Ігор  Білозір.

Хто    творив  і  ніс  у  люди    свій  музичний  твір?    
Композитор  і  співак  Ігор  Білозір.

Хто    брав  зали  велелюдні  та  телеефір?
Композитор  і  співак  Ігор  Білозір.

Хто  підносив  мову  роду  і  свій  край  до  зір?  
Композитор  і  співак  Ігор  Білозір.

Хто  помер,  та    слів    рідненьких  не  запхав  до  нір?
Композитор  і  співак  Ігор  Білозір.

В  пам’яті  свого  народу  й  світу  буде,  вір,
Композитор  і  співак  Ігор  Білозір!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994645
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2023

САМА СОБІ

Сама  собі  Бог  і  сама  собі  –  право,
Сама  собі  слава    –  російська  держава.  
В  День  миру  по  ВОЛІ    пускає  ракети,
На  крові,    руїні  справляє  бенкети.

П’є  жовч  і  глядить  так  упевнено,    злісно.  
Гадає,  під  нею  не  зрушиться  крісло.
Планує  біду,  сіє  морок,  облуду.  
Удавиться  злом  своїм.  Буде  так!  Буде!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994379
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2023

ВОЛЯ

Мій  татко  стоїть  під  Бахму́том.    
Там  день,  наче  іній  –  крихкий.  
Хтось  скаже:  «Воює?  Це  круто!»
Так!  Славно!  Та  ризик  який!  

Вогонь  не  з  мультфільму,  а  справжній
Летить    на  бійців  –  ляк  не  п’ють.  
Своє  ж  захищають!  Відважні!
Нападнику  відсіч  дають,

Хоч  знають,  їх  можуть  убити.  
І  це  не  балачка  пуста!
Та    волю...  не  можна  губити!
У  неї  –  солодкі  уста.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993869
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2023

ХТО ВИ?

Хто  ви,  росіяни!  Чого  ви,  скажіть,  хотіли  добитися,  коли  24.02.2022  послали  бойові  літаки  й  танки  на  Україну?  Дружби?  Братерства?  Любові?  
Так  цього  за  допомогою  зброї  не  добиваються.    Тому    ми,  українці,  й  не  вручили    вам  хліб  і  сіль  на  рушникові.  Більше  того,  ми  не  склали  руки    за  три  дні,  як  ви  собі  це  планували,  хоч  ваш  військовий  потенціал  в  рази  перевищував  наш.  Не  склали  й  за  півтори  року.  
То    чого  ж  ви  і  далі    посилаєте  ракети  й  дрони  на  наші  міста  і  села,  навіщо  ви  спалюєте  їх?
Навіщо  руйнуєте    нашу  інфраструктуру,    порушуєте    наш  звиклий  режим  життя,  наш  спокій?  
Вам  приносить  це  задоволення?  Те,  що  від  міст  і  сіл,  де  були  будинки,  в  яких  жили  родини,  від  шкіл  і  дитсадків,  де  лився  дитячий  сміх,  залишилися    сіра  пустка?  
За  кого  ви,  взагалі,  себе  маєте?  За  підданців  наддержави?  В  Європі  й  Америці,  з  якими    ми  хочемо    дружити,  за  вашим  визначенням,  живуть    безбожні  люди,  а  ви,  значить,  сама  святість?  
Якому  Богові  ви  служите?  Тому,  що  дав  10  заповідей  вірним,  які  є  записані  в  Пятикнижжі?    Давайте  пройдемось  по  них.  
Перша  Божа    заповідь  звучить  так:  «Нехай  не  буде  в  тебе  інших  богів,  окрім  мене».
Не  дотримуєтеся  її.    Вигадали  собі    інших  богів:  деспотизм  у  владі,  манію    величі  російської  нації.  Молитися  їм.  
Друга  заповідь  Божа:  «Не  взивай  намарно  імені  Господа  Бога  твого».
Взиваєте.  «Благослови,  Боже»»,-  кажете,  коли    кропите  свяченою  водою  ракети  та    бомби  для  того,  щоб  їх  кинути  на  чужу  територію.  «З  Богом  у  бій!»  -  мовите  військовим,  які  їдуть  до  України    вбивати  її  дітей.  
Розглянемо  третю  заповідь:  «Пам’ятай  день  святий  святкувати».  
Святкувати  ви  любите.  З  танцями,  з  горілкою,  з  матами  святкуєте  в  будень,  поки  гроші  є.  
У  свята  ж  –    біснуєтесь.  У  час  війни,  ще  дужче,  як  до.    І  не  хліб  насущний  з  подякою  Богові  їсте,  а  кров  людську  п’єте  –    до  одуріння.
Що    там  каже  четверта    заповідь  ?    Шануй  батька  твого  і  матір  твою.
Шануєте?  Ні!  Скількох  матерів  і  батьків  в  Україні  ви  обікрали?  Не  рахували?  А  скількох  закатували,  вигнали  зі  свого  дому,  зі  своєї    країни?
П’ята  заповідь:  «Не  вбий!»
Ну,  тут  повне  невиконання.  Вбиваєте,  чим  і  як  можете.  Масово!    Більше  як  150  тисячам  військових  в  Україні  уже  вкоротили  життя  –  славу  собі  так  на  чужій  крові  в  чужій  країні  здобуваєте!  А  ще  ж  до  10  тисяч  цивільних    на  той  світ  відправили  і    понад  пів  тисячі  дітей.  Плюс  такий    ще  таке:    15442  людини  зазнали  поранень.  Це  зараз  під  час  повномасштабної  війни.  А  скількох  вбили  раніше  –  за  бажання  жити  в  незалежній  країні,за  право  зватися  українцем,    працювати  на  рідній  землі,  мати  приватну  власність,  власну  думку?
В  шостій  Божій  заповіді  сказано:  «Не  чужолож!»
Чужоложите,  солдати-росіяни!    Ґвалтуєте  жінок  в  Україні,  і  не  тільки  молодих,  а  й  літніх  і  навіть  дітей.    
Що  каже    сьома  заповідь?  Не  кради?    Дотримуєтесь?  Та  аж  ніяк!
Крадете  –    давно  і  постійно  –  і  нашу  історію,  і  територію,  і  земні  ресурси,    а  тепер,  під  час  війни,  ще  й  побутові  речі.  Крадете  українських  дітей  і  вивозите  їх  до  росії.  Крадете  зерно,  яке  українці  виростили  для  себе  та  для  бідних  країн  Африки.
Восьма  заповідь  звучить  так:  «Не  свідчи  неправдиво  на  ближнього  твого».
Ви  свідчите.  Величезні  гроші  витрачаєте  на  різні  мас-медіа  у  своїй  країні  та  в    країнах  цілого  світу  для  того,  щоб  задурити  голови  людям    своїми  вигаданими  теоріями.  
Дев’ята  заповідь  :  «Не  пожадай  жінки  ближнього  твого».  Вона  схожа  до  шостої.  Порушуєте.    І  не  тільки  в  думці.  Берете  силою  чужу  жінку.  
Десята:  «Не  пожадай  нічого  того,  що  є  власністю  ближнього  твого».  Жадаєте.  Бо  якби  не  так,  то    не    лізли  б  на  українську  землю,    не  заходили  б  до  покинутих  українцями  жител,  не  виносили  б  із  них  все,  що  заманулося.  
То  хто  ви,  росіяни?  Не  християни!  Ваше  ім’я  –  нелюди!
Тому  не  надійтесь,  що  ми  з  вами  колись  будемо  братами.  Не  будемо!  
Ну,  хіба  ваше  наступне  покоління  зі  сльозам  на  очах  прощення  буде  у  нас  просити  за  сподіяне  і  ноги  нам  цілувати…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993857
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2023

Ранок

Кроком  бадьорим  ранок    іде  у  гості.
Каву  йому  на  таці  підносить    ліс.
Голуби  танцем  стрясають  довкружній    простір.
Гурт  «Гороб’ята»    пісню  веде  на  біс.

Став  у  півсні.  Та  будять  його  качата.
Лапками    ніжно  глядять    йому  лице.
Сміх  розсипаючи,  йдуть    хлоп’ята  й    дівчата  –  
В  школі  на  них  чекає  знань  джерельце.

Дід  у  картузі  вигулює  думи  й  собаку.
Нить  золоту  впихає    сонце  в  іглу.
Наші  бійці  відбили  чергову    атаку.
Шлемо  за  це  Богу  та  їм  хвалу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993601
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2023

Петро, Ліда, Степанко й війна

Оповідання
Степанко  жив  у  Маріуполі.  Він  був  учнем  4  класу.  Хлопець    гарно  вчився,  активно  займався  спортом  –  ходив  на  заняття  з  боксу  до  спортивної  школи,  бігав  щодня  на  шкільному  стадіоні.  Батько  Степана  –  Петро,    був  корінним  маріупольцем,  мама  –    Ліда,  приїхала  до  міста  Марії  зі  Львова.    Жили  всі  в  родині  дружно.  Одне  одного  поважали.  Одне  одному  допомагали.    Батько  працював  інженером-металургом  на  заводі  «Азовсталь»,    мама  –  у  школі,  вчителькою  української  мови.    В  суботу  всією  родиною  збиралися  на  кухні,  слухали  або  співали  українські  пісні,  ліпили  вареники,  варили  борщ,  потім  мама  прала,  прасувала,  тато  –    пил  порохотягом  із  підлоги  збирав,  син  –  меблі  протирав,  сміття  виносив  надвір.  В  неділю  всі  дружно    відпочивали:    відвідували  Божий  храм,  гуляли    в  дитячому  міському  парку  культури  та  відпочинку  або  плавали  в  морі  (в  теплу  пору).      Сусіди  їхню  родину  подивляли,  за  приклад  усім  ставили.  
                 Коли  росіяни    розпочали  повномасштабну  війну  з  Україною,  мама  і  тато    Степана  дуже  хвилювались,  вони  не  знали,  що  їм  робити  –  втікати  чи  залишатись  у  Маріуполі.  Лише  пів  року  тому  вони  придбали    квартиру  в  новому  домі,  купили  все,  що  було  потрібне  для  проживання  у  ній  і  дуже  раділи  цьому.  А  тут  –  війна!    Завод,  на  якому  працював  батько,  припинив  свою  роботу.  Школа,  у  якій  давала  уроки  мама,  теж.  Усі  освітні  заклади  в  місті    були  закриті.  Степан  вчився,  коли  міг  і  як  міг,  бо  боявся  відстати  в  навчанні,  мама  йому  допомагала.  Спочатку    члени  хлопчикової  родини,  коли    чули  вибухи,  постріли,  брали  їжу    зі  собою    й  ховалися  в  підвалі  свого  дому,  а  як  припинявся  гул  надворі  –  поверталися  до  квартири.    Вікна  в  ній  позатикали,  чим  лиш  могли.  Потім,  коли    у  крані  не  стало  води,  в    газопровідній  трубі  –    газу,    в  електромережі  –  електрики,  і  стрілянина  рідко  коли  припинялася,  члени  родини  Степана    постійно  перебували  в  підвалі,  виходили  з  нього  тільки  на  короткий  час,  переважно,  вночі:  набрали  воду  до  каструль  з  калюж  –    і  назад  до  підвалу.    Та  хіба  на  одній  воді  довго  протримаєшся?    Коли  два  дні  членам  родини      не  було  вже  що    покласти  до  рота,  батько  сказав:  «Піду  пошукаю  їжу.  Може  хтось  щось  продасть,  гроші  маю  в  кишені,  а  може  й  сам  щось  десь  знайду».  До    підвалу    пан  Петро  не  повернувся.  Його  вбила  ворожа  куля.  Зате  прийшов  поліцейський,  який  жив  у  їхньому  домі,  але  в  підвалі  зі  своїми  співмешканцями  не  сидів.  Він  приніс  торбину  з  печенням  і  вафлями  і  розділив  їх  між  тими,  яких  ще  не  було  вбито  надворі  (таких  було  троє),  і  які    ще  не  вмерли  з  голоду  (таких  було  двоє).  Тіло  Степанового  тата  і  ще  двох  убитих  людей  знайшли    волонтери  через  тиждень.  Вони    вклали  загиблих  у  клейончасті  пакети  і  поховали  їх  в  одній  ямі  у  дворі  будинку,  попередньо  сфотографувавши  потерпілих.      Світлини  із  загиблими  показали  людям,  які  сиділи  в  підвалі.  Пані  Ліда  впізнала  на  одній  з  них  свого  чоловіка.  Заплакала  гірко.  Степанко,  обійнявши  маму,  теж.  Волонтери  -  двоє  молодих  чоловіків  із  пришитими  на  куртці  емблемами  "волонтер",  принесли  зі  собою  трохи    їжі  й  роздали  її  потребуючим.  Через  два  дні      ці  самі  хлопці  знову  навідались  до  підвалу,  й  запропонували  людям,  які  тут  перебували,  евакуацію.    Мати  Степана,  слухаючи  їх,    то  плакала,  то  усміхалась.  Плакала,  бо  мусила  покидати  дім,  де  була  їхня  нова  квартира,  місто,  в  якому  пропрацювала  12  років  у  школі,    те  місто,  в  землі  якого  лежить  її  вбитий  чоловік,  в  якому  вона  з  ним  познайомилась,  перебуваючи  біля  моря.  Усміхалась,  бо  у  неї  від  убитого  чоловіка  залишився  син,  і    з’явилась  надія  його  та  себе  врятувати  від  смерті  чи    від  життя  в  окупації.    Жінка  помолилась  над  горбиком  землі,  де  був  похований  Петро,  сказала  йому:  «Прощавай,  любий!  Дякую  тобі  за  все  те  добре,  що  ти  робив  для  мене  і  нашого  сина.  Сподіваюсь,  ми  зі  Степанком    колись  повернемося  до  Маріуполя,  і  я  поховаю  тебе  за  християнським  звичаєм  на  кладовищі!»      Потім  пані  Ліда  вхопила  сина  за  руку,  і  вони    побігли  до  автівки.  З  Маріуполя  їм  вдалося  вибратись.    Дорога  до  Запоріжжя,  куди  їх  і  ще  одну  родину  –  бабцю,  її  доньку    й  онука,    віз    водій-волонтер,  була  важкою.  Двічі  їхню  автівку    обстрілювали  росіянці.  Одна  куля      застрягла  в  Степановій  руці,    друга  –  прошила  мамину  ногу,  третя  –    в  голову  бабусі  залетіла  й  не  лишила  старенькій    шансу  на  життя.    На  щастя,  Степан  та  його  мама  зосталися  живими  й  не  робилися    через  поранення  каліками.  Обом  їм  були  зроблені  операції  у  міській  запорізькій  лікарні.  Коли  старша  сестра  пані  Ліди    Ірина,  яка  проживала  у  Львові,    дізналася  про  біду,  яка  сталася  з  її  племінником  Степанком  та  його  мамою,  то    приїхала  зі  своїм  чоловіком    Григорієм    до  Запоріжжя,  щоб  відвідати  родичів,  підтримати  їх.    Зупинились  львів’яни  у  далекої    Григорієвої  родички,  яка  жила  на  околиці  Запоріжжя.  «Що  вам  завтра  принести  з  їжі?»  -  спитала  Ірина  в  сестри  та  племінника,  коли  їй    дозволили  зайти  до  палати.  «Борщ»,  -  попросила  Ліда.  «Вареників  з  картоплею    зі  сметаною»,  -  благально  вимовив  Степанко.    Усміхнулася.  «Українці  ви  мої  любі!  –  сказала.  -    Буде    вам  завтра  борщ,  будуть  і  вареники.  А  коли  одужаєте,  заберу  вас  до  Львова.  Поїдете?»  «Без  сумніву»,  -  мовила  Ліда.  "З  радістю",    -  запаливши  свічу    в  очах,  сказав    племінник  Ірини.  
Через  півтора  місяця    мама  зі  сином  наминали  борщ  і  вареники  вже  на  кухні    пані  Ірини    у  Львові.  А  як  трохи  степліло,  вони  оселилися  в  Карпатах,  у  будиночку,  який  лишили  у  спадок    панові    Григорію    його  батьки.  Раділи  цьому!  Давно  хотіли  поїхати  в  гори,  напитися  їхньої  краси.  Та  якось  не  виходило.  А  тепер,  під  час  страшної  війни,  вийшло...  Невдовзі  мама  почала  займатись  волонтерством  -  плела  сітки  в  сусідньому  селі,  син  ходив  на  заняття  до  місцевої  школи,  займався  спортом,  читав  книжки  про  різні  винаходи,    брав  їх  у  бібліотеці.    Степан  хотів  стати  інженером  (в  пам'ять  про  батька),  хотів  бути  розумним,  сильним,  щоб,  коли  виросте,  міг    послужити  Україні.  
Йшов  2022  рік.                                                                                                                                                                                                                      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993455
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2023

ТИ МЕНІ…

Ти  мені  рідний,  як  лісу  дуби  і  ялини.
Бачу  тебе    –      і  собі  вже  тоді  не  належу.
Ти  мені  –    крила,  які  виростають  зі  спини
В  час,  коли  чую  твій  подих  п’янкий  крізь  мережу  .

Тіло  моє  розминаєш,  неначе  мартіні.  
Чую  твій  голос  –    тремчу,  як  колосся    у  полі.
Ти  –  моє  небо  високе  без  сірої  тіні.
Ти  –  моє  сонце,  що  гріє  і  спалює    болі  .

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993074
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2023

СІЙМО ДОБРО!

Вивішуємо  прапори  на  ґанки,
Співаєм  «Ще  не  вмерла…».  Ми  –      такі!
Купуємо  красиві    вишиванки.  
Промови  виголошуєм    палкі.
Йдемо  до  церкви  у  неділі  й  свята.
Б’ємо  поклони,  ставимо  хрести.
Долоні    вичищаємо  і    п’яти.
А  зло  із  душ…  не  хочемо  змести.      
Воно  росте  від  слів,  думок  негідних
І  діл,  з  якими  Бога  не  знайти.
Воно  не  любить  тих,  хто  з  ним  не  згідний,
Ламає  їм  (і    без  вагань!)  хребти,
Як  чує  моготу  в  собі  та    силу.      
А  ні  -  то  вкусить  й  відповзе,  як  вуж.
У  нас  війна!  Щоб  хід  вона  спинила,
Добро  потрібно  сіяти  до  душ!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992195
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2023

Все-одно щаслива

Інколи  я  думаю  собі:  
все,  
ти,  врешті,  вийшов  із  моєї  крові,  
випарувався,  
неначе  вода  при  кип’ятінні  з  каструлі.  
До  ємності  твоєї  душі    
перекриті  крани    моєї  любові.
Чарам,  що    скачуть  з  твоїх    очей,
моє  серце  наставило  свої  дулі.  

Але  так  буває  недовго.  
Сила  мого  опору  згинається,  маліє.
В  нутро  моє  непомітно  
вповзають    важкі  чорні  хмари.
Душа  здригається,    як  земля  після  вибуху  міни,    
лице  марніє.  
Серце  просить  налаштувати  на  світлий  лад  
струни    її  гітари.

І  я  беруся  до  діла.  
Відчиняю  двері  душі  і    тіла  нарозтвір.    
Починаю  кликати  тебе.  
Якщо  відразу  не  чуєш,  як  сова,  вию.  
Чекаю  на  твій  корабель.  
Готую  до  зустрічі    з  тобою    острів.
Пиріжки  печу  вірі,  кладу  їх  на  тацю.  
Надії  ноги  у  руті-м’яті  мию.  

Й  ось  ти  приходиш  –    
гарний  такий,  осяйний,  немов  дукати.
Душу  мою  заціловуєш  до  дір,  
губи    гречаним    медом    мажеш.  
А  потім  розвертаєшся,  збираєш  манатки  
й  тихо  виходиш  з    хати  
Й  ані  «до  побачення»,  ні  «до  зустрічі»
 мені  не  кажеш.

Та  я  все-одно  щаслива.  
Струни  моєї  душі  налаштовані  
на  гімн    кохання.
Ти  розігнав  кров  у  судинах,  
щоби    з    клітин  мого  тіла  вигнати  розпуку.
Я  не  знаю,  коли    щось  до  цього  подібне  
відбудеться    востаннє,
Але  поки  що  не  можу  зі  шкіри  своїх  чуттів  
відпустити    твою  руку.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992016
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2023

РОЗМОВА З ІВАНОМ ФРАНКОМ

Сто  шістдесят  і  сім  тобі  минає,  
Франку  Іване.  День  знаменний  цей  
ми  святкуватимемо.  Та  дозволь  
тебе  спитати,  як  тобі  там  в  небі?  
Чи  відпочив  ти  від  земних  трудів,  
шляхів  горбистих,  непорозумінь,
хвороб  тілесних  і  людських  льодів?  
-  Так..  Мій  супутник  тут  –  супокій  вічний.
Добірний  харч  –  любов  високих  сфер.
З  напоїв  –  тиша,  нею  розкошую,
П’ю  її,  наче  цільне  молоко  
Дитя  з  грудей  матусі.  В  сад  ходжу  
Й  до  озерця,  там  риби  –  не  злічити,
Сріблиться  в  хвилях.  Та  ніхто  не  їсть  
Її,  не  ловить,  навіть  я  –  рибалка
Затятий,  гожий.  Гомонять  птахи
В  саду  розкішнім,  янголи  літають
І  час  од  часу  Бога  чути  глас.
-  О,  як  приємно  чути  це  від  тебе!
І  що  там  каже  Бог?  Є  в  нього  план  
Щодо  країни  нашої  і  світу?
-  Господь  все  бачить.  
Він    воздасть  по  вірі,
По  совісті  усім  і  по  трудах
Важливі  є  для  нього  люди,  звірі.  
Річечка  кожна,  квіточка  і  птах.
Усе  свою    вагу  має  і  смак.  
-  Однак…
У  нас  війна  давно  триває.  
І  гинуть  люди,  землі  у  вогні.
Чому  Господь  усе  це  допускає?
Не  любить  край  калини  й  солов’їв,
Не  знає,  що  його  сусід    плюндрує?
-  Вкраїну  любить,  знаю,  бачив  це:  
Сидить  і  серцем  в  Книзі  книг    малює  
Її  майбутнє  –  тепле  та    ясне.
-  Це  тішить.  Ну,  а  ти  що  робиш,  друже?  
-  Радію  тим,  що  бачу  Бога  я.
-  За  працею  письменника  не  тужиш,  
за  віршами,  дослідженням  наук?
-  Ні.  Написав  я  усього  доволі.  
Хоч  під  кінець  уже  й  не  чув  я  рук  –  
Хвороба  їх    в  свої  лещата  брала,
Та  Муза  до  кінця  не  відпускала.  
Синок  Андрій  мені  допомагав,  
Складав  докупки  твори,  те  писав,  
Що  я  йому  крізь  болі  диктував.  
Та  помирав  я  в  повній  самотині…
-  Скажи,  при  тобі  діти  твої  нині?
-  Їх  можу  бачити,  як  забажаю.  
Ними  пишаюсь  щиро,  бо  вони,  
Як  я,  а,  може,  й    більше  во  сто  крат
Любили  землю,  де  свої  сліди  
Лишили  їхні  славнії  діди.
-  А  як  у  небі  чується  героям,
Які  за  волю    краю  полягли?  
-  У  шані.  І  збираються    юрбою,
Як  чують,  що  Господь  поблизу  десь.
Підходять  до  Всевишнього  і  просять,  
Щоби  наблизив  миру  час,  добра  
Для  України,  а  байдужість  ситу,
Пиху,  продажність  і  брехню  масну
Щоб  вигубив,  як  кукіль  з-поміж  жита,  
Що  колос  поневолює,  зерну  
Налитись  соком  сили  не  дає.  
-  То  кажеш,  з  нами  Бог?  Надія  є?
-  Господь  за  тих,  кому  у  світі  гірко.
На  п’єдесталі  правда  у  Творця.
Він  тішиться,  як    бачить  віри  зірку,
Яка  не  гасне  у  людських  серцях.  
-  Чекати  поміч?
-  Брати  в  руки  молот,  
Лупати  скелю  змов  і  безнадій!
І  менше  сліз  пекучих,  менше  слова,  
А  більше  планів  і  рішучих    дій!
Хто  у  півсні,  той  успіху  не  має.
Пора  між  себе  виплекать  того,  
Хто  здатний,  як  Мойсей,  вести  до  краю,  
Що  медом  пахне,  ллється  молоком.
-  А  як  же  світ  -  Європа  та  Росія,  
Америка?  
-  У  них  життя  своє.  
Ніхто  вам  щастя  в  ниву  не  засіє.  
Рубайте  слово  зрадницьке  лихе.  
Не  бійтесь  кулі.  Бог  із  вами  буде,  
Віллє  снаги,  сміливості  у  груди,
Як  в  душах  честь  знесете  на    флагшток,  
Закон  натрете  правдою  до  блиску.  
Лупайте  скелю,  стане  вам  терпцю.
-  Вклоняємось  тобі,  Іване,  низько,
За  мудрість  і  розмову  щиру  цю.  
Хай  думка  наша  сонечком    ясниться,  
Міцніє  м’яз  і  дух,  мов  сталь,  гостриться.  
Призначено  розбити  скелю  нам?  
То  розіб’ємо  на  дрібні  уламки.  
Збудуємо  нові  в  країні  замки,  
Що  будуть  вищі  (ти  за  нас  молись!)
Над  ті,  що  в  світі  зведені  колись.
17.08.2023        

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991578
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2023

Петру Шкраб'юку

українському  поету,  прозаїку,  есеїсту,  літературознавцю,  історику,  члену  НСПУ  з  1985  року  присвячено

Йому  набив  дзвін
Вісім  десятків.
Хай  не  нажив  він
Мільйонних  статків,  
Та  в    праці  чесній
Діставсь    Говерли  –  
Ростив  словесні
Сапфіри  й  перли.
Спинився?  В  лаврах  
Відпочиває?
Б’є  по  литаврах!
Гірке  змиває!
Ще  ж  тіло  –  гірка,
І  дух,  як  криця,
Око,  як  зірка,  
Душа,    як  киця!
А  думка  –    сокіл.
І  слово  –  вміле.
Лице  зі  соком,
Як  ябко  спіле.
Хай  йому  в  доби
Щастя  лягає,
І  на  добро    Бог  
Благословляє!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991564
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2023

ПОДУМАЙ

Вона  сьогодні  довго  спала.    І  міцно.  
Учора  ж  замирилася  із  ним  –  
провідником  свого  життя.
Не  очно,  правда,  і    без  слів,  
А  як?    Потерлася    душею  об  його  душу,  
Мов  треться  кішка  віддана  об  ноги  
своєї  власниці.
Струм  виник,  тілом  зразу  розійшовся
і  лампу  запалив  в  її  очах.  
Прокинулась,  поглянула  в  віконце.    Сонце  
уже  стояло  на  ногах  і  проривало  горизонт  руками.  Небо,  
лице  своє  очистивши  від  хмар,  всміхалося  йому  й  моргало
очима  синіми.  Дерева  
стояли,  наче  морква  в  ґрунті  –  
незрушно.  Думали,  напевно,  
про  те,  що  ще  два  тижні  й  літо  
скаже:  «Па-па!»
Став    колихав  качок  на  срібних  грудях,  
купав  будинки  в  прибережній  смузі.
Бусли,  чуття  збудивши  шосте,
і  зрозумівши    що  підходить  час  
прощатися  їм  з  рідним  краєм,  
зібрались  в  зграю,  почали  польоти  –    тренувальні.  
Що  їм  до  того,  що  надворі  +  26?  
Чуття  –  ось  що  їм  вказівник!
Літали    голуби  поміж  дахів  будинків.  
І  діти  –    на  орелях  вгору-вниз,
тепло  з  самого  ранку  набираючи  
в    пригорщі    часу.  Знають  бо,
що    трохи  днів    ще  –  і  покличе  їх  
до  себе  школа.    
Вона,  побачивши  усе  це  із  вікна,
зробивши  кілька  вправ  фізичних,  
випивши  кави  філіжанку  
з  канапками  і  куснем  шоколаду,  
пішла  орати    оком  мережу  –      фейсбучну.  
Його  –  свого  провідника,    
на  полі    цифри  серед  люду  не  зустріла.  
Спить,  може,    снідає,  чи  їде  у  авто?  
Купає  тіло  в  річці?  У  проміннях  слави?  Співає?
Навряд  чи,  горло  береже  –  йому  ним    шир  Землі  орати  ще  й  орати!
Недовго  мережею  йшла  вона.  
Звалилась  їй  під  ноги  брила.    
Мало  не  впала  жінка.  Глянула  на  брилу.    
А  там  –  і  рани,  й    смерть  –  цивільних  українців  і  військових.  
А  ще    руїни  чисельні  й  таблички
Із  напрямами:  південь,  північ,  схід    і    захід  України.        
Налилось  серце  жінки    гнівом  лютим,  
кров  закипіла  у  її  судинах.  
Ще  доки  брили    отакі  кидати  буде  в  наш  город
сусід  зловісний?
Літо…  і  не  літо…    Пташині  співи,  сонце,  трави,    квіти,
а  радості  нема.  
Вкрав  її  ворог    ненажерливий.  Натомість  
насіяв  болю,    горя,  сліз    без  жалю  й  міри    у    душі  наші.  
Захисники    Неньки-Вкраїни    не  сплять,  
тримають  небо,  як  лиш  можуть,  
над  Матір’ю  і  над  її  дітьми.    
Та  прориває  їх  заслін  ракета  із  рф,  
яку    вони  не  в  силі  стримати,  
бо  засобів  не  мають  усіх,
які    потрібні  їй  для  цього.  
Світе  любий!  Не  спи!  Не  будь  байдужим  у  той  час,  
Як  у  гроби  лягають  українці  –  вільні  ЛЮДИ,  
коли  у  сіті  серця  ловлять  страх
жінки  тендітні,  діти    їх  та  старці.
Зроби  усе  для  того  і  як  швидше,  
щоб  спокій  повернувся  знов  до  душ
тих,  для  яких  є  воля  –  над  усе,
тих,  для  яких  верба  й  калина,  
Й  сонце  над  ними  –  Україна.
Злу  обірви    ходу.    
Ти  можеш  це  зробити.  Як?
Подумай!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991454
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2023

АБЕТКА РІДНА

Абетку  рідну    треба  вчити.
В  ній  перша  «а».  Це  знати  варт.
Цієї  букви  в    слові  «жито»
Нема.  Та  є  у  слові  «старт».

Бандура  –  інструмент  музичний.
Здивує  гра  на  ній  тебе.  
Дзвінкий  звук  родить,  фантастичний.  
В  слові  «бандура»  –  перша  «бе».

Вінок  із  квіток  виплітають
Варвари,  Віри,  Віталіни.
На  голови  їх  одягають,
Вони  ж  бо  –  діти  України.

Гарбуз  –  це  ягода,  не  овоч,
Хоч  і  великим  виростає.
А  ще  гарбуз  –  це  є  те    слово,  
Що  букву  «ге»  у  собі  має.  

Ґава  –  це  ворона  сіра.
Пір’ям  вкрита  її  шкіра.
В  теплий  край  не  відлітає.
Ґав  не  ловить,  корм  шукає.

Дівчатко  звуть  оце  Іванка.
У  неї  гарна  вишиванка,
Червоні  чоботи  нові
А  ще  вінок  на  голові.  

Едельвейсом  звуть  цю  квітку.
Розцвітає  вона  влітку.
Біла  й  трішки    волохата.
Її  хата  у    Карпатах.


Єдність  –  те,  що  треба  нам  усім,
Щоб  ніхто  не  вклав  нас  на  коліна,  
Щоби  був    у  силі,  у  красі
Край,  що  зветься  словом  Україна.

Жито  в  полі  женчик  жав.
Працелюбністю  вражав.
Нині  жито  жне  комбайн.
І  нема  у  цьому  тайн.

Зірка    в  небі,  значить  ніч,  
Скине  втому  всяк  із  пліч.  
Злата,  Зеник  і  Зорянка
В  ліжку  спатимуть  до  ранку.

Ич,  яка  синичка,
Птичка  невеличка!
Має  жовті  груди.  
Подивіться,  люди!
Чи  сніжок,  чи  мжичка
Не  ховає  личка,
Корм  собі  шукає,  
Весело  співає.

Індик  –  це  домашня  птиця.
Годувать  його  годиться.
Злиться  –  шию  надуває,
Хвіст    складає  й    розпускає.

Їжачок  їсть    груші  спілі.
В  нього  голочки  на  тілі.
Любить  яблуко  та  м'ясо.
Має?  Споживає  ласо.

Йорж  плавці  колючі  має.
Став  і  річку  полюбляє.
Хоч  на  зріст  такий,  як  грушка,
Та  смачна  із  нього  юшка.  

Калина  –    ягода  червона.
Росте  у  гроні  на  кущі.
Її  узимку  з’їсть  ворона,  
Коли  заснуть  в  землі  хрущі.  

Лелека  –    птах    не  свійський,  дикий.
Він  чорно-білий  і    великий.
Навчився  людям  довіряти.
Гніздо  будує  біля  хати.

Мак  є  дикий  і  культурний,
Чималий  й    мініатюрний.
Є  червоний,  рожевенький,  
Жовтий  є,  а  ще  біленький.
Ніжна,  щира  і  рідненька.
Хто  вона?  Ну,  звісно,    ненька.
Напоїть  і  нагодує,  
Обійме  і  поцілує.

Олія  є  у  кожнім  домі.
Олегу,  Олі,  Соні,  Ромі
На  ній  печуть  млинці,  оладки  –  
З’їдають,  наче  шоколадки.

Писанка  –  таке  яйце.
Глянеш  –    світиться    лице.
Візерунками  покрита.  
В  храм  її  несуть  святити.  

Рушник  матуся    вишиває
На  щастя-долю  доні.
Сяйво  душі  в  узор    вкладає  
І  теплоту  долоні.

Соняшники  –  гарні  квіти,
Сонечка  рідненькі    діти.
Наставляють  тіням  спини.  
Родять  людям    насінини.

Тризуб  –  це  символ  України.
Знай  це,  Тарасе,  Тоню,  Тіно.
Зі  світла  просить  ткати      долю
І  боронити  краю  волю.  

Узвар  із  сухофруктів  –  чудо!
Смачний,  корисний  він,  узвар.
Пий  його,  Улю,  Стефо,  Людо.
І  легко  вивчиш    весь  Буквар.

Файно  це,  Фросі  та  Ірини,
Йти  до  театру  на  балет,  
Дивитися,  як    балерини
Йдуть  феєрично  в  танець-лет.  

Христина  –    юнка  білолиця.
Є  в  неї  хата,  красень-сад,
В  якому  яблуня,  як  птиця,
Грушки,  які  тримають    ряд.

Цап  –    це  козел,  самець  із  кіз.
У  нього  довгі  роги,    хвіст.
Коли  біжить,  страшний,  як  лев.
Що  любить?      Листя  із  дерев.

Шаблюка,  шабля    –  це  козацька  зброя.
В  ній  лезо  довге,  гостре,  для  боїв!
Була  вона    у  кожного  героя.
Гнав  нею  він  із  краю  ворогів.  

Щедрівку  буде  дівча  співати,
Присутнім  в  хаті    добра  бажати
У  Щедрий  вечір,  як  за  столом
Сім’я  збереться  чоло  в  чоло.  

Янгола  поруч    кожен  має.
Він  ходить  тихо,  наче  кіт.
Яну,  Ярка    охороняє  
І  всіх,  хто  йде  з  добром  у  світ.

 
Відредагувала  те,  що  написала  у  2021  році.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991306
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2023

Про 9-річного волонтера

Юрію  Напорі  присвячено

Йому  лиш  дев’ять  виповнилось.  Дев’ять!
А  він  уже  відомий    волонтер.
До  блиску    честь  і  відданість  натер
І  служить    Україні  й      Господеві.  

Сумну  й  веселу  пісню  заспіває  –  
Про  силу  краю  і    про  біль  від  втрат.
Малий,  щоби  тримати  автомат,
Та  співом  лід  у  душах  пробиває.

Зібрав    над  три  мільйони  цей  хлопчина,
Над  сто  концертів  дав,  не  склавши    крил  –  
Для  волі  краю  все,  для  Збройних  Сил!
З  такими...  переможе  Україна!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991240
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2023

АБЕТКА з назвами тварин (ред. )

ВІРШИКИ  ТА  ЗАГАДКИ

АКУЛА
Живу  я  в  морі,  любий  друже.
У  мене  зуби  гострі  дуже.
Я  радо  інших  риб  ковтаю.
Бо  корму  іншого  не  знаю.

БАРАН
Люблю  гористість,  небом  вкриту,
І  травку  їсти  соковиту.
Хоч  невеликого  я  росту.
Ріг  маю  кручений  і  гострий.

ВОРОНА
За  кольором,  немов  смола  я.
Житло  в  селі  і  в  місті  маю.
Горіх  кладу  до  дзьоба-рота.
Співати  «Кар»  -  моя  робота.

ГОЛУБ
Літаю  попід  небесами.
Гніздо  будую  під  дахами.
Кручусь  у  парку  цілу  днину,  
Шукаю  крихту  чи  зернину.
Я  сірий,  білий,  наче  зайчик,
Даси  мені  хлібини  крайчик  
В  зимовий  сніжний  день  холодний,
Як  буду  дуже  я  голодний?

ҐЕДЗЬ
Із  комашиного  я  роду.
Люблю  в  ґрунти  сирі  і  воду.  
Мене  не    дуже  люблять  люди,
Кусаю  їх  у  плечі,    груди,  
Свій  хобот  їм  під  шкіру  пхаю
І  кров,  мов  упир,    висисаю.
Та  п’ю  я  і  нектар  із  квітки.
Не  бійтесь  надто  мене,  дітки.

ДЕРЕВОЛАЗ
Жабка  я,  мала  за  зростом,  
Дволапкова  і  безхвоста.
Я  люблю  вологу,  страх!
Скачу  по  землі  й  кущах.
Але  треба  знати  ,  друже,  
Небезпечною  є  дуже.
Можу,  трунком  пригостити,    
Десятьох  одна  убити.

ЕРДЕЛЬТЕР’ЄР
Ердельтер’єр  –    собака  це.
Він  заробляє  на  м’ясце.
Поранених  несе  з  полів,
Шукає  міни  у  землі.

ЄХИДНА
Думаєш,  це  їжачок,  
Бо  свитина  з  колючок?
Ні,  це  інший  хтось,  повір.
Їсть  комах,  мурах  цей  звір.
Носить  яйця  на  собі
В  сумочці  на  черевці.
Вилізе  з  яйця  мале  –  
Попіклується  незле.

ЖУК-ОЛЕНЬ
Хоч  має  крила  ця    тварина  комаха,  
Але  не  муха.  І  не  птах.
Не  олень,  хоч  і  роги  має.
Ними  кору  дерев  згризає.  

ЗУБР
Раритетна  ця  тварина.
Схожа  на  бика,  дитино.
Тільки  важча  та  міцніша,
Аніж  бик,  і  ще  страшніша.
Більш  масивні  має    плечі,  
Травку  йде  скубти  під  вечір.

ІНДИК
Свійський  птах.  Є  в  нього  сила,
Довгі  ноги,  дзьоб  і  крила.
Віялом  хвіст  розпускає,  
«Пуль-пуль»  з  горла    випускає.
Коли  злиться,  скаженіє,
Шия  в  нього  червоніє.

ІПАТКА
Є  такий,  Софіє,  Златко,
Птах,  що  зветься  він  іпатка.
Чорно-бурий  носить  міх.
Щоки  білі,  наче  сніг.
Під  очима  жовте  пір’я.
Любить  море  під  узгір’ям.
Рибу  вправно  птах  лапає,
Нею  дзьобик  напихає
І  несе  в  нору-печеру
Любим  діткам–ненажерам.  

ЙОРА
Йора  –  пташечка    в’юнка.
Гусінь  з’їсть  чи    павука
І  сидить  собі  на  гілок.
Жовтим  світить  її  тіло.
Крила  в  самки  чорно-білі.
Спинка    –  як  оливки  спілі,
А  в  самця,  мов  стигле  жито.
На  узліссі  любить  жити.

КРОКОДИЛ
Довгий  і  масивний  дуже.
Слід  його  боятись,  друже.
Зуби  він  гострющі  має,
Ними  все  живе  кусає.
Любить  воду  і  болото.
Полювать  –  його  робота.

ЛЕВ
Жовтий,  наче  сік  цитрин.
Лідер  він  серед  тварин.
Шевелюру  пишну  має.
Зебру  з’їсть,  коли  піймає.

МАВПА
Ця  тварина  по  гілках  
Скаче,  наче  білка,  птах
Шерсть  брунатну  вона    має.
Рве  банани,  в  морду  пхає.

НОСОРІГ
Хто  собі  в  болоті  ліг
І  задер  угору  ріг?
Хто    зело  їсть  (і  охоче!),
Вмне  пів  міха  –  й  знову  хоче?
Носить    ріг  малий,  та  гожий,
Ним  живе  пробити  може.

ОЦЕЛОТ
Оцелот  з  родини  кішки,  
Сонячно-брунастий.
Спина  –  в    смугах,  в  цятках  –  ніжки,
Черевце  –  білясте.
У  дуплі    він  має    хату.
Уночі  полює.
Радо  птицю  з’їсть  крилату,  
Змієм  поласує.

ПЕГУЗА
Вона  широка,  круглорота.
Плавати  –  ось  її  робота.
Не  спить,  як  люди,  на  дивані,  
Живе  пегуза    в  океані.
За  довжиною  –  невеличка,
За  кольором,  немов  гірчичка.
Плавці  –  парканчиком  по  спинці.
А  хвіст,  мов  ніготь  на  мізинці.

РАЙДУЖНИЦЯ
Чорно-бурі  крила  має.
У  лісах  вона  літає,
Біля  річки  –      бережком,  
Вздовж  доріг  –  бочком-лужком.
Білі  смужки  в  неї    є,
Сік  берези,  клена  п’є.
Гусінь  радо  їсть,  малята.
Очі  в  неї  на  крилятах.
Райдужниця  –    так  ось    зветься.
То  сидить,  а  то    знесеться.
Це  метелик,  любить  цвіт.
Підійдеш  –    піде  у  зліт.

СИЧИК-ГОРОБЕЦЬ
Хто  цей    сірий  молодець?
А  це  сичик-горобець  –  
Птах  такий,  це  треба  знати,  
Має  крила,  щоб  літати,
І  належить  він  до  сов.
У  Карпатах  має  схов.
У  дуплі  гніздечко  в’є.
У  роду  найменшим  є.
Їсть  цей  сичик  гризунів,  
Велетів-комах  зі  пнів.
Корм  готує  восени,  
Щоб  дожити  до  весни.  

ТУШКАНЧИК
Це  не  мишка  і  не  зайчик,  
Це  гризун-ссавець  тушканчик.
Наче  зайчик,  він  вухатий.
У  землі  будує  хату.
Наче  мишка,  має  хвіст.
Тільки  більший  в  нього  ріст.
Очі  круглі  та  великі.
Їсть  цибульки  лілій  диких.
Закриває  в  нірку  вхід,  
Щоб  не  вліз  лихий  сусід.

УМБРА
Умбра  –  є  така  рибина.
Щуки  –  це    її  родина.
Плаває  в  Дністрі,  в  Дунаю.
Три  плавці    вздовж  низу  має.
А  вгорі  –  лише  одненький.
Тіло  –  буро-червоненьке.
Низ  жовтавий,  смужка  збоку.
Хвіст  округлий  і  широкий.
Зуби  хоч  дрібні,  та  гострі.
Рачків  їсть,  комах,  що  рослі.
Повизбирує  й  личинки.
В  ямки  кидає  ікринки.

ФЛАМІНГО
Фламінго  –  птах  великий  і  красивий.  
Коли  маленький,  то  пухкий  і  сивий.
А  виросте  –  рожевий    він,  дитино,
Або  такий,  як  ягоди  калини.
Стоїть  він  на  одній  нозі  частенько,
А  другу  гріє  пір’ячком  густеньким.
Живе  у  зграї,  а  не  наодинці.
Молюски,  раки  –  череву  гостинці.
Міряє  землю,  по  воді  ступає.
І  дуже  рідко    плаває,  літає.

ХОМ’ЯК
Хоч  малий  він  –  цей  ссавець,  
Але  справжній  молодець.
Під  землею  риє  хід.
Там  сидить,  як  річку  лід
Покриває,  їсть  харчі,
Що  наніс  їх  уночі
Влітку.  Як  їх  діставав?
З  поля  крав,    за  щоки  пхав,
Приносив  до  нірки  все,  
Їв,  як  прагло  черевце.

ЦЕСАРКА
Звуся  гарно  я  –  цесарка.
Кошу  травку,  мов  косарка.
Лободу  з’їм,  конюшину,
Кропиву  і  реп’яшину.
Їсти  часто  –  моя  праця.
У  хвості  пір’їн  шістнадцять  -  
Куций  та    униз  спадає.
Спинку  тлусту,  круглу  маю.
Як  виходжу  я  на  стежку,
Всім  показую  сережки.
Отака  я  пташка  дивна  –  
Синьо-чорна,  світло-димна.

ЧАПЛЯ
Зростом  більша  я  за  метр,  
Свита  в  мене  –    сірий  фетр.
Під  грудьми  –  рядком    торочки  –  
Білі,  мов  яєчка  в  квочки.
Ноги  довгі,  довгий  дзьобик.
Не  боюся  я  хвороби.
По  болоті    чап-чалаплю.
Звуть  мене,  зазвичай,  чапля.
Корм  мій  –    жаба,  навіть  змійка.
Їх  шукаю  –  шия  –      двійка.

ШКІРОЇД
Шкіроїд  –  це  жук,  малята.
Ним  харчуються  пташата.
Він  –    пилок  з’їсть    із  ромашки,
М'ясо  вмерлої    мурашки,
Миші,  білки  чи  тхора  ,
Та  не  зразу,  дітвора.  
Хоч  дрібної  жук  породи,  
Любить  він  робити  шкоду:
В  сушку  впхається,  в    какао,
В  рибу  в’ялену  і  каву,  
В  хутро,  шкіру  влізе  нишком,
В  шерсть,  у  льон  і    навіть  в  книжку.
Він  хвороби  не  приносить,  
Але  те,  що  вхопить,  косить.

ЩИГЛИК
А  хто  це  в  нас  такий  строкатий?
Це  щиглик  –  птах  такий,  малята.
За  розміром  цей  молодець,
Немов  середній    горобець.
Та  більш  стрункий  й  талановитий.
Одягнений  у  барвну    свиту.
Співає,  аж  беруть  мурашки.
Пісень  зо  двадцять  знає  пташка.
Веселих  повно  в  нім  емоцій.
Дітей  виводить  двічі  в  році.
Для  них  гніздо  пушком  вкриває.
Насіння  бур’янів  з’їдає.

Ь
Знак  м’якшення  тут  підоспів…
Шукать  на  нього  слово  –    всує.
Вкінці,  в  середині  є  слів,
Промовиш  їх  і    м’якість  вчуєш:
Лось,  журавель,  рись,  горобець,  
Форель,  сьомга,    ведмідь,  рибець.  

ЮРУМІ  
Тварина  є  така  у  світі.
Мурашок  їсть  вона,  термітів.
У  неї    тіло  довгувате.
Повільна  дуже,    вайлувата.  
В  брунатній  свиті,  чорноока.  
Ніс  довгий  та  і    хвіст  –    нівроку,
Блистить  до  сонця,  мов  копійка.
Язик  в  юрумі,  наче  змійка.
Ним  вона  зловить    харч  -  ковтає,  
Бо    в  морді  зубчиків    немає.
На  лапах  кігті,  наче  море.
Мурашник  ними    добре  оре.  

ЯСТРУБ
Яструб  –    птах  лісної  зони.
Трохи  більший  від  ворони.  
Хижу  він  натуру  має,
Інших  птахів  поїдає.
Часом  вивірку  чи  зайця  
Вхопить,    щоб  набрати  сальця.
Має  він  зігнутий  дзьобик,
Буре  пір’я,  хмурий  лобик.
Високо  гніздо  будує.
Діток  виведе  –  годує.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991103
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2023

Про жінку з Донецька й родину її

       Хто  вона?  Жінка,  яка    у  Донецьку  жила.
Мала  двох  діток  малих,  чоловіка  й    котяру.
Та  як  до    міста    московська  орда  увійшла,
Налаштувала  на  хижі  мотиви  гітару,  
Мусила  з  нього    втікати,  співати  про  те,
Що  їй      росія  –    родима  сестра,  не  хотіла.  
Бачила,  що  вона  в  серці    й  валізі    несе  –
Манію  величі,  ржу  для  душі  та  для  тіла.    
       В  Бучі  осіла.  Тут  дім  з  чоловіком  звела.
Сад  засадила,  городик  скопала  під  овоч.
Кіт  відійшов  в  потойбіч    –    пса  собі  завела,
Кізку  гірську.  Загорожу  зробила  вербову.
Йшли    день  за  днем  зі  сім’єю  з    добром  у  руках  –  
Мали  на  хліб  і  до  хліба,  у  будень  і  в  свято.
Діти  до  школи  ходили,  займались  в  гуртках,
Пса  випускали,  з  ним    бігали  лугом  завзято.
     Але  тут  знову  біда  –  в  край    московські  кати
Вдерлися  підло  вночі,  лютий    тер  свої  перли.  
В  цей  раз,  уже  не  ховаючи  знаків,  мети,  
У    бетеерах  і  танках  на    Київ  поперли.  
І  на  той  дім,  де  жила  пара  з  Дону  з  дітьми,
Кинули  фосфорну  бомбу  –  згоріла  на  попіл.  
Добре,  що    діток    завчасно  накрила  грудьми
Мати,  як  з  мужем    сиділа    в  підвальнім  окопі.  
       Руку  спекла,  але  діти  лишились  живі.
А  чоловіка  догнала  злоба    московіта.    
Бляха,  що  впала,  йому  розпорола  живіт.
Вмер,  не  доживши  до  тридцять  дев’ятого  літа.  
Кізка  і  пес  з  ним  пішли  –  таки  в    перший  ще  день  -  
Лапи  спекли,  дим  шкідливий  у  жили  набрали.
Хлопчик  і  дівчинка  плакали,  брали  до  жмень
Лють  й  у  рашистів  її  ув  уяві  жбурляли.  
       Жінка  ховалась  з  дітьми  по  вцілілих  хатах,  
Доки  не  вийшла  із  міста,  де  танки  ворожі.
Фану  побачила  жовто-блакитну,  як  птах
Кинулась  з  дітьми  до    місця  її    загорожі.  
Там  обігріли    прибулу  й  потомків    її.
Довго  від  радості  й  болю  всі  троє  ридали!
Львів  став  їм  рідним,  у  ньому  не  було  боїв.  
Тільки  ракети  літали,  але  їх    збивали.
Син  ліз  під  стіл,  як  тривоги  лунала  сурма.
В  доні  були  час  від  часу  судоми  нервові.  
Вільна  вже  Буча.  Та  в  ній  у  них  дому  нема…
Молиться  й    жде  перемоги  родина    у  Львові.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990750
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2023

Люди з особливими потребами

Вони  такі  ж  земляни,  як  і  інші.  
Ну,  може,  трішки  більше  в  них  терпінь.
Гартують  дух!      Читають!  Пишуть  вірші,
Вивчають  слова,    істини    глибінь.  

Збираються  в  гурти  для  спілкування.  
До  справ  нових  заводять  двигуни.
До  конкурсу  якогось  чи  змагання
Є  інтерес,  і  чималий,  у  них.

Дистанції  долають,  в  шахи  грають,
Кидають  в  кільця  з  сітями    м’ячі.  
Малюють  квіти    і  пісні  співають.
Передають  для  воїв  калачі.

Хтось  на  візку  з  них,  милиці  хтось  має  
Чи  апарат  у  вусі.    Різне  є!
Війна,  що  йде,    свої  плоди  збирає:
Мітить  тіла  людей,  їх  душі  б'є.  

Долають  біль,  свідомі      -    жити  треба,
Вести  до  мрій  крізь  бурі  кораблі.
Вони  не  просять  жалості  до  себе.    
Служити  хочуть  вічності  й  землі.

Їм,  владо,  лиш  таку  можливість  дай!
І  ти,  народе,  їх  не  забувай,  
Світла  долий,    як  їхнє  гасне  бра.  
Шлях  їм  склади  з  любові  та  добра.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990575
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2023

Стогне земля

Правда  –  хлібина  з  плісенню.
Честь  –  із  піною  мед.
Щирість  –  вітри  підвішені,
Вдяка  –  дірявий  плед.  

Дихає  небо  гли́боко.
Буря  цілує  став.
Стогне  земля  від  вибухів,
Темних  чуттів  і  справ.

20.08.2022              (  знайшла  цей  вірш  сьогодні  в  себе,  у  клубі  його    чомусь  немає)                          

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990435
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2023

ПРО ДИВА (казка)

У  центрі  Моршина,  на  майданчику,  що  знаходиться  з  протилежного  боку  від  пам’ятника  Шевченку,  в  голубій  клейончастій  хатці  жив  Див.  Чому    він    так  називався?  Бо  був  і  справді  дивним.    Міг  і  ходити,  і  літати.  А  ще  звичну  для  людей  їжу  він  не  вживав,    харчувався  виключно  людськими  емоціями.  Бачив  радість  в  очах  людей,  чув  їхнє  добре  слово,    сміх,  отримував  силу  для  життя.  А  коли    поряд  з  ним  хтось  журився  ,  плакав,  Див  слабнув.  Недалеко  від  його  мешкання    стояв  батут  під  білим  клейончастим  накриттям.  У  теплу  пору  року  діти  стрибали  по  ньому  й  отримували  від  цього    неабияке  задоволення.    Див  радів  цьому.    Від  дитячого  сміху,  слів  «клас»,  «супер»,  «чудово»  сила  в  його  тілі  росла  –    так,  як  росте  капуста,  коли  вбирає  сонячне  тепло  і  дощ  із  неба.  Інколи  до  Моршина  цирк  приїжджав.  Свої  вистави  його  артисти  показували  у    наметі,  що  стояв  на  тому  самому  майданчику,  де  жив    Див.  Багато  дітей  у  той  час  приходило,  приїжджало  для  того,  щоб  подивитися  на  акробатів,  еквілібристів,  канатохідців,  клоунів,  ілюзіоністів.  Діти  отримували  задоволення  від  їхніх  виступів,  їхні  позитивні  емоції  ширилася  майданчиком.  Див    ловив  її    і  наповнював  свої  жили  силою.  А  ще  він  любив  просто  спостерігати  за  перехожими,  дивитися  на  те,  як  вони  усміхаються,  обіймаються,  кажуть  щось  на  кшталт  цього:  «Який  чудовий  Моршин!  Які  ростуть  в  ньому  красиві  дерева,    кущі,  квіти!  Які  прекрасні  в  Моршині  озера!  Як  гарно  співають  тут  птахи!  А  повітря  яке!  Чистий  бальзам!»  У  Дива    від  таких  слів  крила  здіймалися  вгору.  Він  злітав  увись  і  кружляв  над  містом,  як  птах.  Правда,  цього  ніхто  не  бачив,  Див  був  невидимим  для  людей.      
Та  якось  у  край,  до  якого  належав    Моршин,  прийшла  війна.  Див  дізнався  про  її  прихід  уже  в  перший  день  –  від  чоловіка,  який  уранці  йшов  містом  і  голосно  говорив  про  це  з  кимось  по  телефоні.  Зажурився  Дивко...  Та    за  мить  втамував  смуток.    Бо  побачив  сонце,  яке  зійшло.  Світило  ніжно  глянуло  на  Дива,  всміхнулося  йому.  Набрався  сили  Див  від  його  погляду  й  узявся  за  діло:  три  дні  та    три  ночі    не  випускав  Моршин  зі  своїх  молитов  ні  на  секунду.  Вночі  над  курортом    літав,  крила  над  ним  тримав,  удень  –    у  своєму  домі  чи  десь  під  деревом  на  вулиці  на  колінах  стояв,  у  Всевишнього  ласки  для  міста,  в  якому  жив,  і  для  усієї  країни  прохав,  захисту  від  злих  сил.  До  Моршина  в  той  час  ворожа  нога  не  ступила.  Та  й  Київ  -  столицю  країни,  за  ці  три  дні  вороги  не  взяли,  як  собі  це  думали-гадали.    Дивко  радів,  але    на  силі  ослаб.  Багато  енергії  витратив,  коли  чував,  Україні,  й,  зокрема,  Моршину    добро  з  душі  посилав,    а  набрати  її  не  було  звідки.  На  вулицях  людей    було  мало,  сміх  пропав,  лише  собаки,  кішки  бігали,  і  смуток  гуляв.  А  ще  повітряні  тривоги      часто  вулицями    лунали,  страх  на  всіх    наганяли.  
Та  це  тривало  недовго.  Тобто,  війна  не  закінчилася,    але  до  міста  Моршина  почали  прибувати  люди  -  з  тих  кутків  України,  які  ворог  часто  обстрілював,  на  які  ракети  і  бомби  кидав,  яким  кулі  свої  посилав.  Серед  приїжджих  було  багато  молодих  мам  і  дітей.    Вони  прогулювалися    містом,  проходили  часто  й    повз  будинок,у  якому  жив  Див.  Діти    щось  під  ніс  собі    лепетали,  інколи  й  сміх  розсипали.  Див  все  це  ловив  і  в    себе  лив.  І  так  жив.  А  ще  дуже  радів,  коли  чув,  як  хтось  співав    Гімн  України    –  офіційний  «Ще  не  вмерла…»  та  неофіційний  «Ой,  у  лузі».  Він  вивчив  обидва.  Підспівував  виконавцям,  правда,  вони  не  чули  цього.    Ще  через  якийсь  час  до  міста  почали  приїжджати  різні  вуличні  музиканти,  які  пісні  співали,    на  музичних  інструментах  грали,  гроші  для  ЗСУ  збирали.      І  людям    було  веселіше  від  того,  і    Див  не  слабнув  на  силі.  Над  містом  літав.  Крила  над  ним  свої  тримав,  молився  за  воїнів,  поранених,  за  перемогу  України  у  війні.
До  Моршина  вороги  не  зайшли.  Але  біду,  яку  принесли,  і  воно    відчуло.  Через  якийсь  час  від  початку  війни  по  всій    Україні  почалися  блекаути.  Ворог    бив    не  тільки  по  військових  об'єктах,  а  й  по  об'єктах    інфраструктури,    і  йому  вдалося  вивести  з  ладу    роботу  деяких  електростанцій.  Прийшла  темрява  до  кожного  міста  в  Україні  і  до  Моршина  теж.  Без  електрики  важко    жити  людям.  Бо  ж  як  її  немає,  то  й  вода  не  поступає,  не  працюють  електроплити  та  інші  електричні  побутові  прилади.    А  генератор  не  кожен  мешканець      має  змогу  собі  дозволити  купити.  Почали  приїжджі  та  й  деякі  місцеві  мешканці    покидати  курорт,  багато  хто  з  них  подався  за  кордон.    Засумував  Див..    Вдень  місто    майже  порожнє,  ввечері  –  темне.  Ні  світла,  ні  пісні,  ні  сміху…
   Від  смертельної  недуги  в  той  період  Дива  врятувала  одна    жіночка-моршанка,  яка  щодня  –  чиє    було  місто  освітлене,  чи  ні,  чи  звучала  в  ньому    Повітряна  тривога,  чи  було  без  неї,  їздила  містом  на  велосипеді.  До  керма  її  двоколісного  друга  був  прикріплений    жовто-блакитний  прапорець.  Жінка    не  просто  їздила,  вона  ще  й  пісні  українські  співала.  І  про  Гімн  України    -  національний  і  народний,  не  забувала,  щоденно  їх  виконувала,  кружляючи  біля  пам'ятника  Шевченку.  Цим  сили  не  тільки  Диву,  а  й  собі  та  перехожим  підіймала.
Війна  тривала.  Воїни  ЗСУ  боролися,  як  леви,  хоч  ворог  їх  числом  свого  війська  значно  переважав  та  й  зброї  мав  набагато  більше.  Нелегко  українським  захисникам  було  відстоювати  свободу  рідного  краю.  Багато  солдатів,  офіцерів,військових  медиків  і  волонтерів  у  час  боротьби    загинуло,  покалічилось,  попадало  до  ворогів    у  полон.  Але  й  ворожа  армія  маліла  і    її  техніка  горіла.  Вона,  російська  армія,    втрачала  більше,  ніж  українська.
Минуло  півтори  року,  завоювати  Україну  Росії  за  цей  час  вдалося.  Хоч  ракетами  її,  дронами  атакувала,  бомбами,  кулями  засипала,  але  не  взяла.    Тримається  край  верби  та  калини,  стоїть,  працює,  співає,  землю  рідну  захищає,  ворогів  з  тієї,  яку  вони  захопили  проганяє.  Світ  України  дух  подивляє,  чим  може,  їй    допомагає,  хоча  міг  би  й  швидше  і  більше  всього  давати.  Не  рішуче  НАТО.  Боїться  у  Третю  світову  вступати.    А  Див  і  далі  до  неба  руки  простягає,  у  Всевишнього  ласки  благає  -  для  України.      Живе    там,  де  й  жив  –    у  Моршині,  у  тій  самій  синій  хатині.  Радий    кожній  добрій  чутці,  сміхові  дитини,  поруху  гіллини.    Вже  друге  літо  проводить  він  у  місті.  На  головній  вулиці  Моршина,  в  парку  в  цей  час      багато  літніх  людей  і  діток  з  мамами  гуляє,  концерти    в  місті    під  відкритим  небом  і  в  ПК    проводяться.    Маслом  по  грудях  це  Дивові    Живе!  Надію  на  краще  в  голові  гойдає,  віру  в  серці  тримає.
Але  літо  закінчується.    Багато  людей  повертається  до  своїх  сіл  та  міст,  дітям    -  до  школи  йти,  дорослим  –  працювати,  на  хліб  заробляти.    Місто  стає  менш  людним.    Дива  це  засмучує.  Від  хвороби  рятує  його  хіба    та  жінка,  що  й  далі  їздить  містом  на  велосипеді,  і  так,  як  він,  молитви  до  небес  у  думках  посилає,    а  ще  довколишній  обшир    піснею  звеселяє.
Минає  два  роки  від  початку  війни.    Україна  є,  Україна  стоїть,  в  покорі  не  згинається.  Тримається!    Багато  людей  працює  на  її  перемогу  –    військові,  волонтери,  жертводавці,  лікарі,  інженери,  християни,  які  вимолюють  у  Творця  Всесвіту,  у  святих  українського  народу  їй  силу  та  свободу.  Країни  НАТО,  Євросоюзу  допомагають  Україні  –  фінансово  і  зброєю.  Але  не  в  такій  мірі,  щоб  вона  сьогодні  перемогла,  а  так.  щоб  сьогодні  не  вмерла.  Коли  ж  коли  ці  країни    надають    Україні    достатню  кількість  потрібної    зброї,  літаків,    вона,  прикладаючи  неабиякі  запал  та  зусилля,  виганяє  нападників  зі  свої  території  і  підписує  мирну  угоду  з  ворогами  на  своїх  умовах.  
Коли      Див  це  чує,  його  нутро  вібрує.  До  тіла  пришельця  з  невідь-звідки  входить  така  сила,  що  йому  здається,    він  гори  може  перевернути.  Але  в  Дива  інше  бажання  –  побувати  у  столиці  України  на  параді  Перемоги.  Він  наважується  на  політ.  І  прибуває  до  Києва  в  той  день,  коли  в  ньому  має  відбуватися  парад.    Зранку    залітає  на  Майдан  Незалежності,  кружляє  над  ним,  а  коли  розпочинається  святкове  дійство,  Див  сідає  на  дерево,  яке  стоїть  найближче  до  місця  знаходження  Головнокомандувача  ЗСУ,    і  починає  спостерігати      за  всім,  що  відбуваються  на  Майдані.  Від  пострілів  слави,  які  пускають  військові,  від    гучності  салютів  і  неймовірних  почуттів  з  тіла    Дива  спадає    покров,  який  робив  його  невидимим.    Головнокомандувач  і  військові  починають  бачити    пришельця.  Вони  дивуються  його  виглядом  і    тому,  як  він  опинився  тут,  на  Майдані.  Дехто  зі  військових  береться  за  зброю,  дехто      починає  сміятися.  «Може  це  Путін  перевтілений?»  -  каже    один  із  офіцерів  служби  безпеки  й  гигоче.  «Ні,  -  мовить  другий,  -  у  нього  ж  крила  є  –  білі.  Це  якась  добра  істота.  Все  ж  треба  розібратися  з  нею».  Він  витягає  телефон  і  дзвонить  до    поліції.    Поліцейські    миттю  під’їжджають,  Дива  з  дерева  знімають.  Коли  він  стоїть    на  землі  в  повний  ріст,  всі    його  пильно  оглядають.  Схожа  особа  ця,  помічають,  на  людину,  але  на  руках  і  ногах  у  неї  не  по  п'ять,  а  по  вісім  пальців.  Волосся,  вуса  й  борода  теж  незвичні  –  блакитні.  З-за  спини  стирчать  два  крила,  Див  їх  розпустив,  коли  його  гурт  поліцейських  оточив.  Головнокомандувач  підходить  до  дивного  чоловіка  разом  зі  своїми  заступниками,  питає  в  них:
- Хтось  із  вас  чув  щось  про  цю  особу  раніше?  
Стискають  плечі,  крутять  головами.
- Я  –  Див,  -  відповідає.      –  Пришелець  із  Космосу.  Я  люблю  землян.  
- А  звідки  ти  прийшов  чи  прилетів  до  Києва?
- Із  міста  Моршина.  Живу  там  уже  три  роки,  хоч    його  жителі  й  не  здогадувалися  про  моє  існування,    бо  до  сьогодні  я  був  невидимим  для  всіх.
- А  де    ти  жив  ще  до  того,  як  оселився  в  Моршині?
- За  рік    до  повномасштабного  вторгнення  росіян  в  Україну,  я  спустився  на  хмарці  з  небес.  був  тоді  таким    малим,  як  дощова  краплина.    Лежав    на  майданчику  в  центрі  міста  і  не  знав,  що  маю  робити.  Але  до  вечора  підріс  і  став  уже  таким,  як  листок  на  дубі.    Першу  ніч  я  провів,  лежачи  на  лаві.  Та    вранці  мене  мало  не  роздавив  дідусь,  який    сідав  на  неї.      Тоді  я  зрозумів,  що  треба  селитися  десь  там,  де  не  сідають  люди.  Оглянувся  довкола  й  побачив  велику  будову.  Це  був  Палац  культури.  Хотів  до  нього  залетіти,  але  не  міг,  він  був  зачинений.  Через  дорогу    від  палацу  на  майданчику  стояла    синя    хатинка.  Я  підлетів  до  неї,  заглянув  у  віконце.  Нікого  всередині  не  побачив.  Тож  заліз    до  хатини  крізь  шпарину  знизу.  Це  була  надувна  хатина,  не  будована,  я  в  ній    оселився.  Згодом  двері  відчиняти    в  хатці  навчився.  
- А  що  ти  їв  у  Моршині?
- Я  харчувався  добрими  емоціями  -  радістю,  добром.  Вони  для  мене,  як  для  вас,  землян,  хліб  із  маслом  чи  з  ковбасою.
- А  ким  були  твої  батьки?  
- Не  пам’ятаю  їх.  Я  був  дуже  маленьким,  коли    покинув  рідний  дім.    Але  за  рік  життя  на  Землі    став  майже  таким,  як  виглядаю  зараз.  За  цей  час  я    також  навчився  добре  говорити  людською  мовою,  вміло  в  повітрі  кружляти,  молитися,  добро  посилати.  В  Моршині  мені  добре  жилося.  Але  коли  на    Україну  напав  ворог,  я  злякався,  хвилювався  за  долю  міста,  яке  стало  мені  рідним,  і    за  весь  край.  Про  різні  міста  й  села  України  і  про  те,  що  в  них  робиться,  дізнавався  від  людей,  які  ходили  Моршином.  Змарнів  я  в  той  час,  ослаб.  Думав,  кінець  моєму  життю  тут,  на  землі.  Але  якось  глянув  на  небо,  а  воно  так  мило  мені  всміхнулося,  а  потім  ще  й  моргнуло  і  мовило:  «Літати  над  містом  часто  мусиш,  крила  над  ним  тримати».  Я  прислухався  до  поради  неба.  Почав  вранці,  в  обід  та  ввечері  над  Моршином  літати,  вищі  сили  про  допомогу  Україні  благати.
Головнокомандувач  ЗСУ  посміхнувся.    Він  сказав  щось  на  вухо  своєму  підлеглому,  після  чого  той    віддалився.    Дива  головний  армієць  України  попросив  не  хвилюватись  і  постояти  трішки  поряд  з  ним.  Через  десять  хвилин  військовий,  який  відходив,  приніс  Головнокомандувачу    малу  червону  коробочку  й    поклав  її    йому  в  руки.  Головнокомандувач  відкрив  коробку,    витягнув  з  неї    велику  блискучу  річ,  схожу  на  монету,  підійшов  до    Дива  і  сказав  йому:
- Дозволь  присвоїти    тобі  звання  Українодив    і    вручити    орден  Перемоги.
У  Дива  очі  округлились,  над  головою  сяйво  з’явилося.    Головнокомандувач  підійшов  до  нього,  віддав  йому  орден.  Див  схилив  свою    голову  донизу  в  пошані  й  випалив:
- Радий  служити    Україні  та  ЗСУ!  
Прослухавши  Гімн  на  завершення  свята  Перемоги,  Українодив  полетів  до  Моршина.
Про  пригоду,  яка  відбулася  із  ним  у  Києві  на  Майдані,  дізналися  мешканці  Моршина  та  його    керівники.  Українодива  тепер  міг  побачити  в  місті  кожен,  хто  цього  хотів,  він  і  надалі  залишався    видимим.  Мер  Моршина,    зустрівши  дивного,  але  позитивного  орденоносця,  пообіцяв  йому  вручити  ключі  від  нового  теплого  будиночка  через  місяць.  Він    стримав  свою  обіцянку.  Українодив  поселився  через  місяць  в  будиночку,  який  для  нього  звели  на  території  міського  парку,  і    який  знаходився  цілодобово  під  охороною.  До  Українодива  почали    приходити  люди.  Особливо  радів  він  зустрічам  із  дітьми.  Коли  вони  навідувалися  до  Українодива,  то    співали  йому  пісень,  розповідали  смішні  історії,  дарували  маленькі  жовто-блакитні  стрічки  та  прапорці.  Українодив    дякував  і  бажав  їм    і  всій  Україні  добра.  Рік  жив  у  парку,  а  тоді  відлетів.  Батьки  приснилися  йому    й  у  сні  покликали  до  рідного  дому.  В  хатині  Див  лишив  свій  плащ,  орден,  жмут  блакитного  волосся  і  записку  із  таким  змістом:  «Хай  живе  Моршин!  Хай  живе  Україна!  Хай  живе  світ!  Люди!  Живіть,  у  добрі,  у    любові,  у  вірі!  Дякую  вам  за  те,  що  прийняли  мене  в  себе,  на  землі».  З  хатинки,  де  жив  Див,  зробили  музей.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990097
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2023

Українська жінка

         Її  уста  –  калини  плід.
В  її  очах  –  небес  бездоння.
Вона  свій  специфічний    цвіт
Кладе  Землі    на  підвіконня.
             У  цьому  цвіті  –  рій  думок
Про  те,  для  чого  варто  жити,
Носити  у  свята́    вінок
Із  маків,  соняхів  та  жита,
             Карпати  брати  і  Дніпро,
Вдягати  барвну  вишиванку,  
З  твердою    вірою  в  добро
Стрічати  сонце  на  світанку.
             Вона,  мов  писане  яйце!
Ніщо  їй  вроду  не  ламає.
Вогонь  війни  їй  дме  в  лице,
Але  вона  фасон  тримає.
           Іде  до  праці,  хліб  пече,
Дитя  тримає  на  колінках,
Із  арти  ворога  січе.
Така  вона,  вкраїнська  жінка!
23.07.23        

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989913
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2023

Я з дощиком у парку говорила

Я  з  дощиком  у  парку  говорила!
Очима  просвітив  моє  нутро.  
Сказав  мені,  щоб  я  тримала  крила
І    вірила  у  світло  та  добро.
.
Йому  відповіла:"Ну,  звісно,  босе.
Як  же    без  віри  жити  в  час  гіркий?"
Воложити  почав  устами    коси  .  
У  небі  зашарілися    зірки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989810
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2023

НЕ НАПОЇВ

             Я  складала  йому  букети  з  найкращих  слів.
Я    йому  викладала  під  ноги  з  чуттів  бруківку.  
Посилала  в  порти,  де  був,  за    ним    кораблі,  
У  міста  Захист,  Успіх,      Міць      виписувала  путівку.
             Але  так  і  не  оновила  у  ньому    кров,  
Не  прискорила  пульс    биття  на  його  зап’ясті.  
Бо  якби  в  його  серці  жила  до    мене  любов,  
Він  знайшов  би  можливість  мене  напоїти  щастям.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2023

Герою Віталію Скакуну (присвята)

українському  військовику,  саперу  інженерно-саперного  відділення  137-го  ОБМП,  Герою  України  присвячено  

           Прожив  так  мало  –  лиш    від  сотні  чверть,
Хоч  не  хворів,  у  силі  був  і    цвіті.  
Прийняв  свідомо  він  від  долі    смерть  
Щоби  могли  пожити  інші  в    світі.
             Замінував    і  підірвав  він  міст  
У  місті    Генічеську  і…  –    до  неба.
Який  у  цьому,  скажете  ви,    зміст?
Глибокий!  Терміновою    потреба!
             Потоком    танки  сунули  з  РФ.
Ще  мить  -    крізь  міст  дісталися  б    до  міста.
Віталій  розумів,    це  яв,    не  блеф,  
Тому  й  сказав    вогню  якшвидше:    «Віста!»
             Хід  військ    ворожих  він  спинив  на  час.
Його  підрозділ  місце  встиг    змінити.
А  потім  –    знову  пекло.      Плакав      Спас.
Не  чули  зайди,  зло  ішли  чинити.
             Морпіх    загинув...  Маму  біль  бере  –  
Утік  той  сміх,  що  жив  колись    у  хаті.
Героя  орден  і  морський  берет  
Днесь  на  виду    у  синовій    кімнаті.
         Вчинок    Віталія    зі  схвальним    почуттям
Прийняла    неня  –  думав    про  державу!  
Віддав  за  неї  без  торгів    життя!
Здобув  родині  й    Україні    славу.
                                                                                                                                         25.07.23

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989693
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2023

Смілива дівчина

В  окупованій  Миронівці  Запорізької  обл.  місцеві    сепари  здали  росіянам    19-річну  дівчину,  яка  порвала  російський  прапор,  що  висів  на  одній  з  адміністративних  будівель.  Про  це  в  неділю,  23  липня,  повідомив  міський  голова  Мелітополя  Іван  Федоров.

Вона  проста  дівчина.    
Їй  дев’ятнадцять  всього.
В  Миронівці  зріла  
Її  індивіду    бандура.
Що  хочу  про  неї  сказати  я  світу?  
Цього
Без  сліз  не  сприйняти,
Рве  душу,  як  дерево  –  буря.

Сміливість  і  гідність  дівчати  
Підносить  село  -  
Хліб-сіль  не  вручила  отим,
Що  несли  попелище.
Зламала  флагшток    
Із  російським  двоглавим  орлом,
Порвала  на  шмаття  
Чужої  землі    полотнище.

Рік  дівчині  ворог
Зламати  бажає  за    стяг.  
Місцеві    сепари  
Вказали  на  неї    забродам.
Та  ім’я  її  
Буде  вписане    в  книгу  звитяг.
Учинок  її  
Подивлятимуть    час  і  народи.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989622
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2023

БУДЕМО ЖИТЬ!

           Вона  відпускає  сон,  тільки    день  –  на  крила.
Бере  телефон  і  думає:  «Як  там  ніч?  
Нікому  років,    кінцівок    не  вкоротила?  
Нікого  з  дому  не  вигнала  навсібіч?»
               Вона  читає    новини  і  тихо  плаче  –  
У      Києві  дім  горів,  гаражі  довкруг.  
Але  ті  стоять,    довідується,  одначе,  
В  яких    живе  її  родичка  й  любий      друг.
             А  що    Миколаїв?  На  нього  ішли    ракети!
Будинки  знесли,  як  листя  вітер  несе,
Вручили    людям  із  диму   й  вуглин    букети.  
Піднесли  до  уст  із  смаком  сльози    глясе.  
             На  дім,  де  днесь  мешкає  подруга    юних  років,
Не  впали    –    це    дрібку  радості  влило  в  день.
Але  Запоріжжя  погризли  із  різних  боків  –    
Без  усмішки  місто  нині  і  без  пісень.
             Ще  щось  про  Одесу.  Є  вбитий  один,    поранені,
В  уразах  архітектурні    пам’ятки    теж.
Радіє  народ  російський,  бо  одурманений
Кирилом  і  Володимиром      до  безмеж.
               Вона  прочитала    про  те,  що  зробив  лукавий
До  ванни  пішла,  з    очей  змила  сіль  і  щік.
До    Бога  знесла  молитву,  випила  кави,
Писати  вірш  почала  –    це  для  серця  лік.
             Лила  свої  болі  й  загальні  в  рядки  історії.
Стинала  вірою  в  краще    корінь    журбі.
Любов  посилала  людям  і  території,  
Які  Україні  рідні,  милі  -  свої!
             Вікно  відчинила:    птах  дневі  співає    «осанна!»,
В  блакитних  долонях  неба  сонце  лежить  –  
Тризу́б  на  чолі,  у  руках  синьо-жовта  фана.  
Зробила  глибокий  видих.  Будемо  жить!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989603
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2023

Святославу Кондрату (присвята)

               Був  Святослав  українцем    від  мозку  до  ніг.
У  вісімнадцять  Широкине  йшов  боронити.
Повномасштабна  ввірвалася,  з  Польщі  прибіг,  
Ворога  прагнув  під  Києвом  він  зупинити.
               Харків,  Херсон  і  Донбас  брав  під  власний  покров.
Бив  супостатів,  що  сунули,  мов  одержимі.
В  наступ    на  півдні  з    «Карпатською  Січчю»    пішов.
Впав  у  час  бою,  коли  прикривав    побратимів,
             Гірко  це  чути:  так  мало  прожив  –    двадцять  п’ять…
Але  був  світлим  у  них  він  і    теплим,  як    літо.
Скільки  ж,  о,  Боже,  ще  має  відбутись  розп’ять,  
Щоб  Україна  воскресла,  наповнилась  цвітом?
             Міг  штурмовик  одружитись,  лишити    дітей,
З  радості,  вірності,  гідності  дні  свої  шити,
В  гості  ходити,  у  себе  приймати  гостей,
Рідному  місту,  країні  своїй  послужити.  
             Але  можливість  цю  ворог  у  нього  украв.
В  дим  і  вогні  його  плани  та    мрії  укутав.  
До  Пантеону  нескорених  Кондрат    пристав.
В  пам’яті  роду  і  краю  повік    йому  бути.
                                                                                                                                                               22.07.23

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989430
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2023

Пу…. . ну!

Скільки  б    ти  Україні  не  слав  ракет,
Скільки  б  не  кидав  бомб  на  її  оселі,
Скільки  б  не  лютував,  не  зігне  хребет
Мати,  в  якої  діти    -  високі    скелі.
             Краще  звільни  людей,  що  в  РФ,    з  кайдан,
Правді,  добру  та    честі  постав  намети.  
Ні?  То  склади  все  зло  своє  в  чемодан,
Вистрибни  з  ним  у  тлін  із  вікна  планети.
21.07.23                                                        

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989391
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2023

СОНЦЕ ТВОЄ

Сонце  твоєї  душі  мене  гріло  вночі,
Тілом  ходило  і  кроки  в  нутро  прокладало.
Чула      його  теплу  руку  й  удень  на    плечі,
Чудо  вчинило  -  прогнало  зі  серця    кинджали.

Ніч  –  на  поріг.  Твоє  сонце  не  йде  із  грудей.
Світить  так  ніжно  і  гріє,  як  руки  дитини.
Промінь  лишає  на  лицях  рудих  орхідей,    
Що  проросли    із  очей    крізь  сердечні    клітини.  

Дякую  сонцю  твоєму    за  ніжність,  тепло.
Скільки  ще  грітиме  дух  мій,  достоту  не  знаю.  
Але  воно  для  човна  мого  руху  –  весло,
Сила  –  для  крил  моїх,  чую  –  у  небо  пірнаю.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989299
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2023

Київ і російсько-українська війна

Київ  хотів  взяти  ворог-сусід  за  три  дні
Й  корінь  московщини  в  землю  столичну  впустити.
Бив  по  землі  із  усюд,  з  неба  кидав      вогні,  
Та  не  зумів  цьому  містові    шию  скрутити.
           Стали  у  стрій  вірні  доні  країни  й  сини.
Сили  не  рівні,  та  вперто  із  ворогом    бились.  
Смерть  або  воля  –  одвічні  борців    двигуни,
В  них  ожили,  повели  їх,    і    чудо  зробилось.  
             Київ  стоїть.  І  стоятиме  вічні  віки.
День  п’ятисотий  минає  від    повномасштабки.
І  нехай  ворог  свої    вогняні  язики
Краю  показує,  ми  не  складатимем    лапки.  
           Силу  гартуємо.  З  вірою  йдемо  у  день.
Рано  чи  пізно  відбудуться  правди    пологи.    
Ми  переможемо  ворога.  Бог  нас  веде.
В  Києві  буде  лунати  салют  Перемоги.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989259
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2023

МАРІУПОЛЬ

Жили  тут  прадавні    люди,  
Лишили  слід    козаки  –  
Сміливці  та  правдолюби.
Пустили  греки  гаки́
На  землю  цю  з  теплим  змістом,
Із  Криму  пришли  сюди.
Вони  й  заселили  місто,
Звели  тут  доми  й  сади.  
Російська  імперія  лапи  
Тримала  на  місті  цім.
Але  її  змило  з  мапи
Земель,  в  яких  воля  –  ціль.
Примкнуло  до    України,
Міцніло  у  ній,    росло.
Відчуло  суттєві  зміни,
Розвинуло  ремесло.
Купалось  в  Азовськім  морі
Варило  у  печі  сталь.
Повнило  зерном    комори,  
Везло  у  далеку  даль.
Ремонтом  суден  займалось  
І  виробленням  олій.
Туризм    на  всю  розвивало.
Йшло  вгору  крізь  мозолі.
А  зараз  місто    безлюдне.
Його  спалила  війна.
Будинки  –  чорні,  як  вугіль.
Така  вона  –  волі  ціна.
Сусіду  потрібні  руди!
І  щоб  без  оплат  і  черг!
Сусіду  потрібні  люди,
Ґрунти  у  яких  за    верх.
Та  Бог  вже  готує  купель
Для  нього  –      смоли  безмеж.
Підніметься  Маріуполь!
І  вся  Україна  -    теж!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989162
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2023

Максиму Авраменку

учаснику  російсько-української  війни
присвячено

У  царині  інформаційних  технологій
Він  будувати  б  тихо  міг  земний  свій  рай.
Доріг  у    сферу  цю  багато  –  всі      розлогі  .
Та    вибрав  цю  він:  боронити  рідний  край.

У  чотирнадцятому  став  бійцем  «Донбасу».
Від  ворогів  схід  України  захищав.      
Та  його  пал    було    зачинено  на  засув,
Під  Іловайськом  у  полон  Максим  попав.

Там  дух  бійця    в  ярмо  запхати  прагли    –    всує.    
Коли  наказ  почув  від  ворога:  «Ей,  ти!
Взуття  об  синьо-жовтий    ноги  витри.  Чуєш?»
Не  витер  –  й  ранами  за  стійкість  заплатив.

В  підкладку  куртки      прапор  з  підписами  друзів  
Зашив,    з  полону    привезти  у  дім  зумів.  
Знов  воювати  взявся.  Тіло  ж  –  у  кольчузі!
Успадкував  таке    від  роду    Богунів.  

Стрільця  зробив  з  Максима  Ґалва-  підполковник.  
Згадка    про  вчителя  цього    супокій  рве  -  
На  дно  пустив  сепар  його  життєвий    човник,
Але  наука  Ґалви  в  воїнах    живе.

Прапор,  привезений  з  полону,  у  музеї  -  
До  серця  липне,  як  до  ока  водограй.
Готують  ґрунт    воїнів    подвиги,  ідеї!
На  ньому  цвіт  зросте,  прославить    рідно-край!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989092
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2023

АДІ РОГОВЦЕВІЙ ПРИСВЯЧЕНО

в  день  народження

Із  цвіту  й  сонця  жінка  ця  зішита.  
У  неї  біле  і  легке  крило.
Цій  жінці  віриш  -  на  всі  сто  відкрита.
З  душі  її  б’є  чисте  джерело.

Акторка  знана  у  кіно  й  театрі  –  
Міцні  її  в  культурі      корінці.
Матуся  Кості  і  матуся  Катрі
Матуся  волонтерів  і  бійців.

Багатогранна  –  Роговцева  Ада.
Співець  життя  людського  і  борець.
Їй  нагород  не  жалувала  влада.
Найвища    ж  та  –  що  йде  з  людських  сердець.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988895
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2023

ДМИТРОВІ ПАВЛИЧКУ

Присвята
Бог  цьому  Мужу      світив  ліхтарем  на  літа,
Музою  бавив,  снагою  наповнював    кроки.  
Адже  була  в  чоловіка    шляхетна  мета:
Рідній  країні  віддати  усі  свої  роки.  

Довго  прожив  він  у  світі,    багато  зробив.
Вірші  лишив  нам  свої    –  в  них    любові  по  вінця.
Перекладав  із  чужої  на  рідну,  щоби
Світу  перлини  доступні  були  українцям.  

 В  Польщі  й  Словаччині    місію  мав    як  посол.
Там    і  «Псальми  покаянні»        складав    -    мав  потребу.
З  помилок,  що  учинив  їх,    зривав    ореол
Серце  своє  відкривав:  і    народу,  і  небу.  

Мову  любив  свою  рідну,    не  зраджував  їй.
Піснею  «Два  кольори́»    назбирав  собі  слави.  
Право  на  волю  виборював    рідній  землі,  
Дбав  про  добро  і  про  честь    України-держави.

З  ним  говорила.  Мене  він  побла́гословив
На  шлях  тонкий  –  і  письменниці,  і  громадянки.
Сяйво  очей  по  обличчі  моєму  пустив.
Миттю    зібрала  й  налила  до  пам'яті    склянки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988744
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2023

ПРО ДМИТРА КОЦЮБАЙЛА (редаговано)

на  псевдо  ДА  ВІНЧІ
(доброволець,  молодший  лейтенант,  командир  1  ОМБ  «Вовки  Да  Вінчі»  ЗСУ,  учасник  російсько-української  війни,Герой  України,  член  Проводу  національно-визвольного  руху  «Правий  сектор»)

Активний  учасник  Майдану  він,    воїн  АТО,
Якому    байдужість    до  рота    було  не  запхати,  
Який  малювати  би  міг  чи    зніматись  в  кіно,
Та  вибрав    інакше    –  свій  край  від  заброд    захищати.    

Взяв  зброю  до  рук,  коли  мав  вісімнадцять  лише,
Не  маючи  вмінь,  не  чекаючи  жодної    плати.
Гудів    дух  УПА  в  ньому  дідів    у  грудях    хрущем
І  кликав  до  бою  з  ворожим  московським  солдатом.

Поранений  був,  але  довго  у  ліжку  не  кис.
Бо  як  побратимам    без  нього  справлятись  на  фронті?
З  пластиною  в  кістці  пішов,  біль  зубами  затис.
Сік  млу  на  муку,      як    з’являлася  на    горизонті.  

Був  ротним,  тримав  під  розлогим  крилом      батальйон.
Знав  техніку  бою  і  з  книг,  і  з  щоденної  праці.  
Підлеглих  життя  ставив  вище  за  гривень  мільйон,
Мав  безліч  успішних    (о,так!)  бойових  операцій.  

Кохана  просила:  «Попереду  інших  не  йди.
Життя  бережи,  нам  родину  з  тобою  творити».
«Ні.  Прикладом  будуть  для  них  мої    власні  сліди,  
Триматимуть  дух,  коли  сам  буду  ворога    бити!

Не  я?  І  не  зараз?    А  хто  в  час,  коли  у  біді
Мій  край,  як  до  серця  впихають  йому  гострі    спиці?»  
Прожив    двадцять  сім  усього…    Дев’ять  з  них  –  на  війні.
Лиш  раз  в  Новий  рік  із  коханою  був  у  столиці.    

Віддав  ріднокраю  роки  і  себе  –  така  роль.  
Очей  його  щирих,  глибоких,  палких  не  забути.  
Герой  України,  легенда,  Народний  герой.
У  пам’яті  роду  й  народу  віки    йому  бути!    


Кохана  просила:  «Попереду  інших  не  йди.
Життя  бережи,  нам  родину  з  тобою  творити».
«Ні.  Приклад  ом  будуть  для  них  мої    власні  сліди,  
Триматимуть  дух,  коли  сам  буду  ворога    бити!

Не  я?  І  не  зараз?    А  хто  в  час,  коли  у  біді
Мій  край,  як  до  серця  впихають  йому  гострі    спиці?»  
Прожив    двадцять  сім  усього…    Дев’ять  з  них  –  на  війні.
Лиш  раз  в  Новий  рік  із  коханою  був  у  столиці.    

Віддав  ріднокраю  свій  час  і  себе    –  така  роль.  
Очей  його  щирих,  глибоких,  палких  не  забути.  
Герой  України,  легенда,  Народний  герой.
У  пам’яті  роду  й  народу  віки    йому  бути!    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988374
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2023

Ти - мій маяк

Навіть  якщо  б  не  озвався,  мене  забув,  
Я  би  не  перестала  тебе  кохати.  
Бо    не  готова  іще  сказати  «був»,
Вимести  із  душі    почуттів  дукати.

Адже  вони  вагомі  і  так  блищать  –  
Без  ліхтаря  в  пітьмі  побачити  можна.
Жилами  котяться  –      трусяться  ті,  тріщать  .
Сила  ніяка  їх  змести  неспроможна.

Хоч  не  лишив  на  тілі  моїм  сліди  –  
Надто  багато  очей  світило  довкола.
В  морі  самотності,  болю  війни,  біди      
Ти  –  мій  маяк,  моє  рятувальне  коло.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988359
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2023

Прокидаюся вранці

Покидаюся  вранці.  Вмиваюсь,  читаю    новини.
В    них  таке:      знов  ракетний  оркестр  грав,  з    РФ  –    диригент.  
Жаль    і  злість  пружать  нерви,  Дім  щастя  ж  я  для  України  
Хочу  бачити.  «Дай  на  це    цеглу,  мій  Боже,    -  прошу,  -    і      цемент!

Ми  вкладемось  на  повну.  Розчистимо  наслідки  злому
Та    безчесть,  будувати    почнемо    –      рука  до  руки.
Розмалюємо  стіни  любов’ю  у  Домі  новому.
Обгородимо  світлом  і  славою  двір    навкруги!»

Бог  киває  мені  з  високості.  «Я  дам  ,що  потрібно,
Щоб  країна  твоя  не  злетіла  в  бою  із    сідла.  
Ви  ж  високе  ростіть  і  несіть.  Не  тримайтесь    осібно.
Ця  війна  –  для  очищення  духу  і  світу  від  зла.  
                                                                                                                                                                     
Злом  –  іменник,  від  слова  зломити.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988199
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2023

Присвята Юрію Кархуту

Культурному  і  громадському  діячеві

Тихий  і  вві́чливий,    до  фо́тографува́ння
У  нього  хист  є  і  до  віршів  –  рій  думок.
Він  любить  зустрічі  культурні,  спілкування
У  колі  друзів,  однодумців  і  зірок.

Він  пише  тексти  до  пісень,  це  його  тішить.
І  в    журналістиці  тямущий  чоловік.
Переглядає  із  концертами  афіші.
Іде  на  ті,  які    несуть  душевний  лік.

Із  «Львівським  двориком  книжковим  на  колесах»
Він    Україною  мандрує  залюбки.
Хоч    енергетик,  але    різні  інтереси
Кличуть  його,  змістом  наповнюють  роки.

Бажаю  Юрію  здоров’я,  сил  і  віри,
Носити  радість  у  душі  і  на  чолі,
З  людьми  і  з  Господом  проводити    ефіри,
Лишити  слід  свій  неповторний  на  землі.
7.07.23

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988198
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2023

Вікторії Амеліній присвячено

Була…    Як  гірко  це
казати  й  слухати.
Бо  молода  пішла  -    
у  тридцять  сім.
Їй  трави  міряти    б  
і  квіти  нюхати,  
ловити  надихи  б,  
як  карасів,

із  почуттів  і  слів  
плести  книжки-тини,  
з  коханим  в  день  іти,    
стрічати    сни,  
вивчати  людяність,  
а  не  сліди  війни,  
стрибати  в  щастя  чан  
і  грітись  ним.  

Їй  би  своїм  плечем
кріпити  сину  дух,
із  віри  й  істини    
сшивать  майбуть.
Та  обірвав  рашист    
її  земну  ходу.  
Зорею  в  пам’яті  ж...
повік  їй  буть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987873
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2023

МОЇЙ ВЧИТЕЛЬЦІ

Пані  Оксані  Зелінській
у  день  народження

Пані  Оксана  -    християнка,  освітянка.
І  вишукана  жінка  ця,  й    проста.
Душа  її,  немов  коштовна  склянка,  
В  яку  по  вінця  влита    доброта.  

В  очах  пані  Оксани  сяють    зорі,  
В  руках  її  –  до  ладу  все  стає.  
Її  слова    -    наповнені  й  прозорі.  
Любов  –  свята,  до  неба  дістає.

Цій  славній  хочу    побажати
Здоров’я,  сил  –  негаснучий    запас.
Нехай  її  Ісус  і  Божа  Мати
Тримають  у  опіці  повсякчас.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987342
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2023

Кіт Білий, пес Чорний, коза Мека і миша Гостроока (казка)

Кіт  Білий  і  справді  був  білим.  Він  жив  на  вулиці  Мирній  і  був  дуже  вихованим:  зі  всіма  вітався,  хто  йому  на  шляху  стрічався,  ні  на  кого  не  нападав,  нікого  не  дряпав,  не  кусав.  А  ще  він  працював  –  садив  на  городі  навесні  картоплю,  моркву,  квасолю,  восени  збирав  усе  це.    Тримав  у  стайні  козу  Меку.    Її  годував.  Косив  для  неї    траву,  сушив  її,  в  копиці  складав.  Садив  також  квіти,  підмітав  двір  і  стежку,  що  тяглася    від  воріт  до    стайні  і  до  вхідних  дверей  дому.    Коза  коту  підмітати    допомагала,  хвостом  махала.  А  ще  ж  і  молоко    йому  давала.  Смачне!  Поживне!  Жили  вдвох,  не  тужили.  У  вихідні  дні    до  лісу  ходили,  гриби  збирали,  ягоди  рвали,  трави  на  зиму  заготовляли.  
А  на  вулиці  Хижацькій  жив  пес  Чорний.    Він  був  повною  протилежністю    коту  Білому.    Працювати    не  хотів,    їжу    просив.      А  як  не  давали,  то  відбирав  у  тих,  хто  ї  мав.  Хату  собі  не  збудував.    Мешкав    у  старій  дерев’яній  буді.    На  всіх,  кого  зустрічав,  гарчав.  Декого  навіть  кусав,  як  доганяв.  
Кіт  Білий  обходив  його    десятою  дорогою.      Боявся  Чорного  та  й  не  хотів,  щоби  пес  знав,  де  він  проживав.  Але  якось  пес  таки  прослідкував  шлях  кота  додому  і    вдерся  до    його  двору.    Ледве  встиг  відчинити  Білий  вхідні  двері  і  заскочити  до  хати.    Почав  Чорний  довкруж  дому  його    ходити,    скавчати,  у  вікна  заглядати.  «Винеси,  -  голосно  прогарчав,  -  мені  м’яса.  А  як  не  винесеш,  то      вікна  у  твоїй  хаті  чи  у  твоїй    стайні    повибиваю,  тебе    чи    твою  козу  зловлю  і  з’їм».    Кіт  підійшов  до    вікна,  під  яким  стояв  пес,    й  каже:  «А  ти  не  пробував,  Чорний,    сам  собі  заробляти  на  їду?»    «Ще  чого?  Щоб  я  та  й  працював?    Я,  пес  Чорний,  створений  для  іншого  –  маю      своїм  горлом  гавкіт  випускати,  лякати  тих,  кого  бачу,  кусати  тих,  хто  за  мене  слабший,  хто    мені  противиться  чи  з  повагою  на  мене  не  дивиться.    Мене  повинні  боятися,  мені  повинні  підкорятися".  «Але  я  не  маю  в  домі  м’яса.  Тому  не  можу  тобі  його  дати».  «А  що  маєш?»  «Суп  з  квасолею».    «Не  дуже  люблю  супи  їсти.  Але  так,  як  я  сьогодні  дуже  голодний,  то  з’їм  його».  
Налив  суп  до  миски  кіт  та  й  каже  псові:  «Ти  до  воріт  відійди,  тоді  я  тобі      їжу  винесу».    Послухав  пес.  Відійшов.  Кіт  відчинив  двері.  Поклав  миску  зі  супом,  і  швидко  до  хати  втік,  до  вікна  припав.  І  побачив.  що    пес  почав  їсти  суп.    Як  з’їв  усе,  вилизав  миску,  то  мовив  котові:  «Завтра  знову  прийду  до  тебе.  Але  приготуй  тепер  щось  інше».  «М’яса  не  маю».  «Сир  зі  сметаною  підійде.  Тобі  ж  коза  молоко  дає?»  «Дає».  «Ну  то  збери  з  нього  вершки,  а  зі  сироватки  сир  зроби».    «Гаразд».  
Тиждень  так    приходив  пес  на  обід  до  кота.  Білий  був  добрим.  Ділився  з  Чорним  тим,  що  мав.  «Але  усякому  добру  є  межі,  -  подумав  він.  -  Цей  Чорний  не  хоче  працювати,  а  тільки  споживати  те,  що  інші  надбали.  Неправильно  це.  Треба  якось  віднадити  його  від  свого  дому».  
Пішов  кіт  до  кози  Меки.  Став  радитися  з  нею.  Мека  довго  думала,  а  потім  сказала:  «Я  не  знаю,  що  робити.  Але  знаю,  хто  може  нам  щось  порадити».  «Хто?»    «Миша  Гостроока.  Вона  до  мене  щовечора    забігає.  Я  її  краплями  молока  пригощаю,  а  вона  мені  різні  рослини,  корисні  для  організму,    приносить.    Гостроока    дуже  мудра!  Як  вона  завітає  до  мене  сьогодні,  я  з  нею  порозмовляю».    «Гаразд»,  -    мовив  кіт  Білий.  
Прийшла  Гостроока  ввечері  до  кози.  Принесла  їй  гілочку  сосни.    Мека  подякувала  миші  за  гостинець,  вцідила  їй  із  дійки  сім  крапель  молока  до  миски,  яку  миша  підставила,  а  тоді  розповіла  Гостроокій  про  пса  Чорного,  який  щодня  приходить  до  її  господаря  кота  і  вимагає  обіду.    Гострозубу  не  здивувала  та  інформація,  якою  поділилася  з  нею  коза.  Вона  неодноразово    чула,  як  на    пса  Чорного    тварини  нарікали.  Меці  вона  ось  що  сказала:  «Завтра  зранку  я    принесу  тобі  траву,  яку  треба  буде  подрібнити  і    підмішати  до  їжі  для  пса.  Як  він  її  з’їсть,  то  його  спаралізує  на  добу.  За  цей  час  Чорний  має  покаятись  і  в  майбутньому  більше    нікому  зла  не  робити».  «Добре  було  б,  щоби  так  сталося!»  -  мовила  коза.  Вона  погладила  мишу  своїм  хвостиком  і  почала  співати  пісеньку  про  літо  і  про    квіти.  Поки  співала,  мишка  танцювала.  А  як  обидві  стомились,  то  розійшлися.  
Удосвіта  миша  розбудила  Меку.  «Доброго  ранку!»  -  пропищала  вона  .  «Доброго!»  -  відповіла  їй,  мекаючи  коза.    «Принесла  тобі  траву.  Тільки  сама  її  не  їж  ,  і  коту  накажи,  щоб  не  їв.  Тільки  псові  можна  її  давати».  «Дякую,  подруго!»  «Побіжу  вже  додому.  Спати  хочу.  Вночі  блукала,  траву  шукала»,  -  сказала  Гостроока.  «Біжи!  Ще  раз  дякую  тобі!»  «Дай,  Боже,  щоби  ваша  проблема    вирішилася».  «Дай,  Боже».
Незабаром  до  стайні  прийшов  Білий.  Він  привітався  з    Мекою,  налив  їй    води  до  миски.  Коза  розповіла  Білому  про  траву,  яку  принесла  їй  миша  Гостроока.  Зрадів  кіт.  «Добром    мала  відплатила  за  добро!»  -  мовив.  «За  яке  добро?»    -  незрозуміла  коза.  «Хотів  я  якось  цю  Гострооку  з’їсти.    Як  вона  нашим  подвір’ям  пробігала,  я  її  вже  й  й  зловив.  Але  миша  так  жалібно  запищала.  Так  сердечно  почала  просити  мене,  щоб  я  її    не  їв,  що  моє  серце  в  грудях  зм'якло  і  я    відпустив  її».  «Бо  ти  добрий!»  «Радий,  що  ти  так  думаєш!  Сподіваюся,  що  трава,  яку  твоя  подруга  принесла,      допоможе  назавжди  віднадити  від  нашого  двору  пса  Чорного»,  -  мовив  він    і    усміхнувся.    «Вірю,  що  так  і  буде!»-  сказала  Мека.    
   Білий    приготував  суп,  налив  трохи  його  до  миски,  яку  давав  Чорному.    До  неї  підмішав  подрібнену  траву,  принесену  мишкою.    А  щоб  не  було  чути  її  смаку,  додав  до  супу  сметани.  Виніс  приготовлене  надвір,  поклав  на  порозі,  як  зазвичай.  Пес  не  забарився.  Прибіг,  виїв  суп      до  дна.  Ще  й  похвалив  кота:  «Смачненька  нині.  Сметани  багато.  Отаку  завжди  подавай  мені!»    Тільки  сказав,  як  язик  стерп  йому,  і  лапи,  й  голова.  Ліг  на  землю  пес,  здер  лапи  догори.  «Що  з  тобою?  Переїв?»  -  спитав  Білий.  Сказав  Чорний    щось  невиразне.  «Думаю,  це  кара  до  тебе  прийшла  за  те,  що  лякаєш  усіх,  кусаєш,  їжу  вимагаєш».    Пес  знову  заскавчав.  «Не  будеш  так  робити?  Каєшся?»    Нічого  не  відповів.  тільки  лежав  сльози  пускав.  Отак  добу  лежав.  Кіт  йому  воду  до  рота  вливав.  А  пес  плакав  і  так,  що  ледве  можна  було  розібрати,  «пробач»  казав.  А  потім  почав  відходити.  Як  уже  твердо  на  лапи  встав,  підійшов  до  дверей  кота,  постукав  хвостом.  Білий  почув,  підійшов,    спитав:  «Що  хочеш?  Їсти?»  «Ні.  Хочу  попросити  в  тебе  пробачення».  «Слухаю».  «Я  неправильно  поводився  з  тобою  і  з  багатьма  іншими  тваринами.  Не  буду  більше  так  робити.  Побудую  собі  хатину,  скопаю  город.  Буду  так,  як  ти  на  ньому  бульбу,  моркву,  квасолю    садити.    Може,  й  козу  заведу,  як  сил  мені  вистачить.  Піклуватимусь  про  неї».  «Приємно  це  чути.  А  знаєш,  що?  Я  тобі  допоможу    на  перших  порах».  «Чудово!»  «Ну,  то  мир?»  «Мир!»  «Від  нині  і  до  віку!»  «Від  нині  і  до  віку».  
З  того  часу  кіт  і  пес  мирно  зажили.  Чорний  вирішив  змінити    свою  кличку.  Він  попросив  усіх  звати  його  Кучерявком.    Шерсть  у  нього  і  справді    вилася.    Кучерявко    зібрав  усіх  тварин,  що  жили  на  його      вулиці,  розповів  про  історію,  яка  з  ним  трапилась.  Сказав,  що  він  зробив  висновок  з  неї,  і  тепер  намагатиметься  бути    добрим  зі  всіма.    Попросив  й    інших  так  зробити.    Послухали  його,  погодились  змінити  свої  злі  звички.  Також  Кучерявко  запропонував    дати  нову    назву  їхній    вулиці  –  Мудрецька.  І  на  це  сусіди-тварини    погодились.  Зрадів.          Побудував  на  Мудрецькій    хатину,  город  скопав,  засадив.    Білий  йому  в  усьому  допомагав.  З  того  часу  пес  Кучерявко  мирно  з  усіма  жив,  поживав,  добра  наживав,  нікого  не  ображав,  з  котом  Білим  приятелював.  Сходилися!  Гостилися!  Співали!  Веселилися.  В  неділю!    А  в  будні  –  працювали  і  у  всьому  міру  знали.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987111
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2023

Перемога (акровірш)

П-  рийде  (я  твердо  вірю  в  це!)  той  час  –  
Е-  рефії  Бог  кари  назбирає.
Р-  акетами  не  страшитиме    нас,
Е-  кскрети  її  вийдуть  з  тіла  краю.  
М-и  покладемо  зло  під  батоги.  
О  –  крилить    світла  нас  свята  величність  .
Г-  ромадитимем    радість  у  стоги.    
А  -    ворог...  сором  пити  буде    вічність!    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2023

Говори зі мною

Крок  твій  бачу    –  крила  догори.
Говори  зі  мною,  говори.  

Говори    у  сні  та  наяву
І  цілуй  мене,  як  дощ  траву.

Грій,  неначе  сонце  влітку  луг.
Витягай    з  імлистих  хмар    та  хуг.

Наливай    надію  в  мій    фужер,
Поки  сум    і  біль  мене  не  зжер.  

Не  гаси  те,  що  в  душі,  гори.
Говори  зі  мною,  говори.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986648
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2023

ТРАГЕДІЯ НА КАХОВСЬКІЙ ГЕС

І  коли  я  дивлюся  на  те,  як  зникає  земля  –  
Із  дворами,  садами,  будинками,  з  киснем  в  легенях,
Коли  чую,  як  люди  голосять,  як  стогнуть  поля,  
Як  дерева  ревуть,  затискаючи  листя    у  жменях,

І  коли  я  дивлюсь  на  сполоханих  псів  і  котів,  
І  на  рибу,  що  дохне  від  мору  від  змін  у  розлозі,
Як  читаю  про  наслідки  дій  (у  Каховці!)    катів  –  
Про  «Казкову  діброву»,  людей,  що  спочили  у  Бозі,  

Коли  бачу  в  етері  на  водах  звитяжців  в    човнах  –  
Тих,  які  подались    рятувати  людей  і    тваринок  
В  час,  як  ворог,  стріляє  по  тих,  хто  не  хоче  до  дна,  
З  серця  сльози    пускаю,  як  небо  дощі  із  хмаринок,  
Богу  ноги  цілую,  прошу  його  лиш  про  одне:
-  Поможи  Україні!!!    Влий  мужність  їй  в  жили  і  силу!
Й  вірю  в  те,  що  Бог  свічку  страждань  України        задме,
План  ворожий  зімне,  спопелить,  укладе  -  до  землі,  у  могилу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985926
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2023

ЗЛІЙ ОРДІ

Народ  цей  зву    московською    ордою.
Впихає    літо  він  в  уста  зимі,
Харчується  сторонньою  бідою.
На  ній  росте,  немов  на  м’ясі  змій.

Йому  за  радість  це  –  отруту    влити
У  тіло  –  не  таке,  як  в  нього  є,  
Розбити  те,  що  не  його,    спалити,
Неправдою    покрити  зло  своє.

Та  карма,  в  якій  гостра  є  потреба,
Уже  печеться    в    Божому  суді.
Зійде,  як  грім,  як  блискавка  із  неба,
Поперек  горла  стане  злій  орді.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985490
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2023

Мій хребет ти

І  коли  я  уранці  розплющую  очі,  
І  коли  близько  ночі  вкладаюся  спати,
І  коли  проживаю  години  робочі,
Йду    до  парку  міського  чи  їду  в  Карпати,  
Каву  п’ю  з  круасаном,  прогулююсь  містом,  
Ліс  вивчаю  на  форми,  забарвлення,  запах,
Мішу  тісто  у  мозку  із  римою,  змістом,
Натрапляю  на  слід  твій  на  фото  і  мапах,  
І  як  оком  дощі  гладжу,  сонячні  перли,
Загортаюсь  у  червень,  рву  січень  холодний,  
Я  думками  підношу  тебе  на  Говерлу,  
Риф  тобі  у  душі  відкриваю  підводний.
Спів  вкладаю  до  вух  –  голосний,    безконечний.  
Мій  хребет  ти,  мій  кисень,  мій  клапан  сердечний.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985102
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2023

До Дня вишиванки

Вночі  
жінка    з  міста  Лева
зірвалась  
на  рівні  ноги.  
Її  
розбудили  реви
повітряної  тривоги.  
За  мить
Вухо  вчуло  вибух
І  те,
як  хтось  шиби  оре.
Гойднуло  жінку,  
як  рибу
У  шторм  п’ятибальний  
море.  
Втекла  в  коридор,  
матрацик  
Між  стін  на  паркет    
поклала.  
Кривлялись  
вогні-паяци  –  
Накрилася  
одіялом.  
- Рятуй  Україну,  
Боже,  
Й  мене,  та  усіх  
із  роду.
Здурів  остаточно,  
схоже,
Близький  наш  сусід  
зі  сходу,  -  
Кинджали  туги    
пускала,
Будила  ними    
ковчеги.  
Хрести,  склавши  пальці,
клала  –  
Від  зла  й  біди  
обереги.
А  потім  заснула  –  
міцно.  
Збудив  телефон  –  
калатав.
Злетіла  у  день  
космічно.  
Згадала:  
«Сьогодні  свято  –  
Духовне,  
день  вишиванки.
Вбрання  це,  
як  і  бандури,  -  
Це  наші  
духовні  танки
yа  полі  боїв    
культури.  
Сорочку,  
яку  розшила,
Вдягла,  
губи  вкрила  блиском
І  гордо  
у  день  ступила.
Їй  небо  
вклонилось  низько.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983691
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2023

О, так, люблю

Чи  я  люблю  тебе?  О,  так,  люблю,
Твій  кожен  м’яз  і  кожен  нігтик  навіть.
Ти  наддвигун  моєму  кораблю,  
Кориця  й  перець    у  щоденній        каві.  

Без  зір  в  очах  твоїх  не  йшла  б  у  лет.    
Не  простягала  б  сонцю  навстріч  руки.  
Ти  Всесвіт  мій  із  безміром      планет,  
Його  шаленство  і  чарівні      звуки.  

Так.  Ти  не  поруч.  Мій  –  лише  між  мрій.
Крізь  кілометри  кажеш,  може:  «Досить!»
Та  я  не  в  силі  зупинити    рій,  
Що  у  душі  гуде    і  плодоносить.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983320
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2023

ЧОТИРИ МАМИ

Земля-планета  –      всьому  людству  мама.  
Для    українців  –  Україна  ще,
Її  звитяжна        жовто-синя  фана
Собі  повсюди  нині    славу  тче.

Діти  країни  сонця,  хліба,  моря
Днесь  честь  боронять  й  кожну  п’ядь  землі.
Майбутнє  прагнуть  бачити  без  горя:  
Молочні  ріки  поміж    киселі.

Є  мами  в  них  ще  ті,  які  родили,  
Які  їм  віддали    усю  турбу,  
Які  їм  всім,  чим  лиш  могли  годили,
Благословили  їх  на  боротьбу.

Ці  мами  й  зараз,  ставши  на  колінця,  
За  донь,  синів  мольби  Пречистій      шлють.
Чотири  мами    мають  українці,    
Їм  щиру  шану    нині  віддають.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983243
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2023

Присвята Ігорю Білозіру (редаговано)

У  ніч  з  8  на  9  травня  2000  р  Ігор  Білозір  був  жорстоко
 побитий  росіянами  за  спів  українських  пісень
 в  кав’ярні  «Цісарська  кава».  

Народився  Ігор  Білозір  на  Львівщині,  в  році  тисяча  дев’ятсот  п’ятдесят  п’ятому.
Смерть,  яку    в  сорок  п’ять  він  прийняв  ,  не  побажав  би  й  ворогу  проклятому:
Кулаками  чоловіка  по  голові  били,  матами  крили,  копали  у  груди  та  спину  ногами.
За  що?    За  те,  що  славив  Україну  своїми  піснями,  любив  і  беріг      слово  батька  і  мами.  
Хто  посмів  світоча  української  культури,    творця  й  виконавця    української    пісні  вбити  у  центрі  Львова?
Два    пихаті  москалики,    які    мали  плечі  в  совітських  органах  міліції  і    яким  різала  вуха    Шевченкова  й  Франкова  мова.
Зате  гладили  груди    укази    руского  царя  Михайла,  Катерини    першої  ,  другої,  Олександра  третього  та  інших  українофобів,  
Які  забороняли    розвивати  українське  слово  в  Україні  й  у  тридцять  третьому  останнє  зерно  забрали  в  її    хліборобів.
Що  сталось  з  українським    словом?    Воно  терпіло,  плакало,    помирало  навіть,  але  воскресало.  
І  хоч  як  не  старались,  не  могли  його  з’їсти  нелюди  московитські,    ну,  бо  слово  ж    не  огірок    чи  сало  –  
Не  вирвати  з  горла  його  щипцями,    не  затоптати  в  мозку,  у  душі,  як  кран  на  воду,    не  перекрити.
Щоби  слово  не  запліднювалось,  не  росло,  не  виходило  в  світ,    її  носія        хіба  що  треба    вбити.
Й  українців  вбивали.  Це  робили  колись  і  зараз  роблять,      на  очах    Америки,  Азії    та  Європи.
Хто?    Та  все  ті  ж  москалі,  які  сплять  і  бачать,  як  ми  скидаємо  зі  себе  волелюбність,  ідентичність  й  одягаємо  рабські  роби.  
Але  нічого  в  них  не  вийде.  За  нами  правда.  З    нами  Бог.  Тому  житиме  завжди    українське  слово  й  українська  держава.
А      Ігорю  Білозіру  –    композитору,  пісняру,  співакові,  охоронцю  рідного  слова  –  вічна  пам'ять  і    вічна  слава!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982606
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2023

Райська яблуня

Яблуня,  з  роду  Лади,
В  Моршині  воду  п'є.  
Сонце  їй  руки  гладить,
Простір  дороги    в'є.

Вітер    їй  дух  гартує.
Травень  -    цвісти  велить.
Люд  похвалу  дарує,
Небо  -  ясну  блакить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982373
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2023

Присвята загиблому герою

Андрію  Зіверу  (13.06.1978  –  19.04.2023),  
військовослужбовцю  Нацгвардії,  
який  загинув  на  Донеччині,  присвячено

Він  народився  в  Жулині  –  селі,  
Що  міститься  у  Стрийському  районі.
Там  дім    його,  луг,  річка,  журавлі,  
Школа,  де  вчився,  і  красуні-доні.

Свій  рідний  край  любив  понад  усе.  
Хоч  за  кордон  поїхав  працювати,
Вернув  додому,  наче    Одіссей,
Коли  війна  постукала  до  Хати.

Хоч  в    Падуї  не  тільки  гріш  складав,  
І  в  інший  бік  крутив  він  долі    весла:
Культуру  українську  розвивав,  
Був  у  фольклорній  групі  «Перевесло».

Та  як  почув,  що  ворог  край  струсив,
Склав  шаровари,  вишиту  сорочку,
Прапор,  який  на  акції  носив,
Й  подавсь  без  вАги  на  військову  точку.  

Як  міг,  він  Україну    захищав:
Стояв  на  варті,  вирушав  до  бою.
За  неї  він  життя  своє  віддав.  
Вклонімося  ж  Андрієві  –  Герою!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981169
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2023

І що далі

Знаєш,    я  вже  казала  тобі,  і    не  раз,  оці    два  слова:  
«До  побачення».
Чому?  Тому,  що  моя  любов  для  тебе  не  має  
ніякого  значення.  
Казала    і  ножем  волі  
різала  вузли,  якими  сама    прив’язала  себе  до  тебе.  
А  тоді  йшла  рішуче,  міцно  стиснувши  кулаки,
знісши  очі  й  чолодо  неба.    

Казала  собі:  «Жила  ж  якось  до  зустрічі  з  тобою,  проживу  і  після,
Народиться,  прийде  ще  така  пора,  
в  моєму  переболілому  серці  радісна  пісня.
Будуть  ще  в  ньому  ранки  розплющувати  очі,  танцювати    тюльпани,
Гратимуть  морські  хвилі,  
виростатимуть  цікаві  романи».

Але  оте  «прийде  ще»  –    
за  короткий  час  якось  само  по  собі  м’якло  і  витиралось.  
І  серце  знову  тебе  шукало,  
знову  до  тебе  рвалось.
Я  вимивала  свою  любов  у  найближчому  потоці  і  швидко  прив’язувала  її  до  твого  ребра,  
як    човен  прив’язують  до  причалу.
Все  негативне  відразу    щезало,    забувалось,  
я  знову  підносила  тебе  до  п’єдесталу.  

Занурювалася    з  головою  у  твою  душу,  
терлася,  як  курка  до  плоту,  до  твого  тіла.
То      сміялась,  то  плакала,  
видихала  з  нутра  дурні  образи  і    знову  тебе  хотіла.    
Напевно,  це  все-таки  кохання,  бо  що  ж  інакше  
мене  тримає  вже  кілька  років  біля  тебе  без  варти?
І  що    з  тобою,  з  мною,  з  нами  буде  далі?    
Ти  наважишся    колись  розкрити  мені    всі  свої      карти?    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980978
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2023

З Днем Землі

Бажаю,  Земле,  тобі  вічно  жити,
Людей  на  собі  і  тварин  носити,
Для  вод,  рослин  тримати    охоронця,
Купатись  в  сяйві    місяця  і  сонця.

Не  знати  ран  від  вибухів  воєнних,  
Не  пити  кров  невинно  убієнних,
Для  світу  бути  прихистком    надійним,
Довкруж  осі  крутитися  постійно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980943
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2023

День проліска

У  місяць  квітень  ,  дев’ятнадцятої  днини,
Налило  сонце  квітам-проліскам  вина.
П’ють!  І  до  дна!  Святкують  нині  іменини.
Радіють,  навіть  попри  те,  що  йде  війна.

Накрили  луг  і  парк  лазу́ровим  мундиром,
Взяли  надію  й  віру    під  своє  крило.
І  ми  ідімо  сміло  в  день  і  вірмо  щиро,  
Що  світло  й  правда  подолають  тьму  і  зло.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980668
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2023

Про мишеня, яке хотіло змінити світ

КАЗКА
У  мами  і  тата  з  родини  мишей  було  семеро  діток.  Коли  воно  трішки  підросли,  батьки    почали  брати  їх  зі  собою  на  пошуки  корму.    Інколи  всі  члени  сімї,  напхавши  животи  різноманітною  рослинною  їжею,    щасливо  поверталися  додому,  мили  лапки,  сідали  на  дивани    і    співали  пісні  –  про  сад  та  ліс,  про  калину  та  вербу,  про  сонце  й  небо,  про  дружбу.    Інколи  під  час  сімейних  походів  за  пошуками  їжі  наштовхувалися  на  небезпеку,  зустрічали  на  своєму  шляху  ворогів  –  лисиць,  куниць,  собак-приблуд  чи  сов.  «Чому  вони  хочуть  нас  з’їсти?»  -  запитав  син  Пік  своїх  батьків  після  того,  як  мало  не  попався  одній  лисиці  в  зуби.    «Бо  люблять  м'ясо  і,  мабуть,  голодні».    «Але  ж  і  ми  голодні,  однак  не  нападаємо  на  інших  тварин!»  -  мовило  мишеня.  «Так.  Ми  їмо  рослинну  їжу,  але,  часом,  кидаємо  до  своїх  шлунків  і  павуків,  цвіркунів  чи    хробаків,  коли  не  можемо  дістати  зернят  чи  зелених  рослин.  А  вони    ж  теж  тварини,  хоч  і  маленькі!  Лисиці  поїдають  нас  -  мишей,  вовки  –  лисиць,  а  леви  чи  тигри  –    вовків.  Такі  в  природі  ланцюги  живлення».  «Але  це  якось  неправильно.  Кожна  тварина    має  страх,  бо  може  бути  кимось  з’їдена»,  -  сказав  Пік.  «А  що  вдієш?  Такий  світ!»    «Добре  було  б  змінити  його.  Кожен,  я  так  вважаю,        має  право  на  довге  і  щасливе  життя».  «Я  з  тобою  згідна.  Але  не  знаю,  як  можна  світ    змінити.  У  ньому  завжди  було  так,  як  є  зараз.  Мені  мама    про  це  казала,  а  їй  її  мама».    «Але  я  не  вірю  в  те,  що  нічого  не  можна  зробити.  Думаю,  можна,  треба  тільки  дуже-дуже  захотіти».  Мама  розвела  руки  в  боки,  мовляв,  не  знаю,  що  тобі  ще  сказати.      
І  що  ви  думаєте  –  що    малюк  Пік    здався  після  розмови  з  матір’ю?  Дзуськи!    Він  і  далі  вважав,  що  світ  потрібно  змінити,  хоч.  Можливо,  і  не  кардинально.  Бо  в  ньому    є  і  зараз  багато  всього  чудового  –    це  статне  небо  в  сірій  чи  блакитній  сукні,  це    сонце  з    ясним  сяєвом  в  очах,    це  місяць    -  золотом  налитий,  схожий  на  м’яч,  чи  на  банан,  це  зорі  –  срібно-лобі    квіти  нічного    неба,  це  річки  –    хвилясті  й  бистрі,  наче  дикі  молоді  коні,  це  озера  й  ставки  замріяні  чи  лідні,  дерева  голі  –    в  зимну    пору,  а  в  теплу  -    з  шевелюрою  густою,  фарбованою  назелено,  це  з  ягодами  і  без  них  кущі,  це  трави  густо-чубі,  це  квіти  милі  різнобарвні  й  багато  чого  іншого.    Але…    
       Якось  мишеня  ходило-ходило,  думало-думало,  а  тоді  сіло  під  березою  –  стомилося  від  руху  та  думок.  За  мить  воно    побачило    черв’яка,  який  виліз  з-під  землі  після  дощу.  Підбігло  мишеня  до  червоного  шнуроподібного  довгуня.  «Хочеш  мене  з’їсти?»  -    запитав  черв.  «Ні.  Тільки  поговорити  з  тобою  хочу».  «На  яку  тему?»  «Про    світ.  Ось  скажи,    ти  вважаєш,  що  він  справедливий?»  «А  що  тебе  в  ньому  не  влаштовує?»  «Те,  що  одні  тварини  їдять  інших».      «Гм…  Я  б,  звісно,  не  хотів,  щоб  мене  хтось  з’їв.  Але  чому  так  у  світі  є,  не  знаю,  я  над  цим  ніколи  не  замислювався».  «А  мені  ця  несправедливість  жити  спокійно  не  дає».  «Нічим  тобі  допомогти  не  можу.  Я  просто  повзаю,  шукаю  їжу  і  сплю.  Але  я  знаю  (чув,  як  один  змій  іншому  говорив),  що  якщо  хтось  з’їсть  гриб  мудрості,  то  йому  багато    що  може  прояснитися».  «А  де  цей  гриб  мудрості  можна  знайти?»  «І  це  чув  я.  Він  росте  на  горі    Карпатських  гір  –  на  Говерлі.  Але  його  охороняють».  «Хто?»    «Не  знаю.  Що  знав,  те  сказав».  «Ну,  що  ж    дякую.  Для  мене  важливою  є  та  інформація,  яку  я  почув,  вона    дає  шанс  наблизитись  до  того,  що  мене  цікавить.  Бувай,  черв’яче.  Хай  щастить  тобі!»    «Бувай,  мишко!  І  тобі  хай  щастить!»    На  цьому  й  розійшлися.    
Довго    в  ту  добу  Пік  не  міг  заснути,  думав  про  те,  як  буде  добиратися  до  вершини  Карпатської  гори,  чи  упізнає  гриб  мудрості.  А  ще  думав  про  його  охоронця      і  про  те,  що  йому  відкриється,  як  воно  знайде  чарівний  гриб  і  з’їсть  його.
Вночі    Піку  приснився  сон.  Буцімто  він  стоїть  на  високій  горі  під  ялиною.  На  одній  із  її  гілок  сокіл  сидить.  «Соколе,  соколе!  А  чи  не  знаєш  ти,  де  гриб  мудрості  росте?»  «Знаю»,  -  каже  він.  «І  де?»  «Скажу.  Але  ти  спершу  загадку  мою  відгадай».  «Загадуй».  «Саме  маленьке,  як  огірок,  хвіст  має  довгий,  тонкий,  як  шнурок,  шерстку  не  пишну,  сіреньку,  зуби  –  міцненькі,  гостренькі».  «Та  це  ж  про  мене,  про  мишеня».  «Вірно».    Скажеш  тепер,  де  гриб?»  «Ні.  Ще  треба,  щоб  ти  мене  нагодувало».  «У  мене  ж,  окрім    зерна,  в  наплічнику  нічого  нема».  «Годиться  ця  їда.  Давай  її  сюди!»  Пік  висипав  зернини  з  торбини    на  стежці  біля  ялини,  мовив:  «Забирай!»    Визбирав  сокіл  зерно  дзьобом.  Пік  знову  питає:  «Ну,  що,  тепер  скажеш,  де  гриб  мудрості  росте?»  «Ще  одне  треба  зробити».  «Що  ще?»  «Пісню  заспівати».  «Гаразд!  З  цим  я  також,  думаю,  справлюся».  Заспівав  Пік  пісню  про  дружбу.  Вдома  її  зі  сестрами  й  братами  щодня  виконував.  Сподобався  спів  мишеняти  соколу.  «Зворушив  ти  моє  серце,    -  мовив  він,  таки  покажу  тобі,  де  гриб  мудрості  росте».  «Але  я  чув,  що  він  під  охороною»,  -  мовив    Пік.  «Так.  Під  моєю.  Але  я  дозволяю  тобі  глянути  на  гриб  і  навіть  з’їсти  його».  «О!  В  тебе  добре  серце!»  «І  в  тебе  таке  нічогеньке!»  -  відповів  сокіл  і  розсміявся.    Мишеня  й  собі  залилося  сміхом.  Птах  злетів    з  ялини,  сів  поряд  із  грибом  мудрості.  «Ось  він,  тут,  підходь».  Пік  прибіг  до  сокола  і  побачив  чарівний  гриб.  Зверху  він  виглядав,  як  звичайний  боровик,  тільки  ніжку  мав  золоту.    «Ну,  пробуй»,    -  мовив  сокіл.  Мишеня  відкусило  шматочок  гриба.  «Смачний!»  -  мовило  й  не  зупинилося,  поки  не    схрумало  увесь.    А  тоді  пробудилося.  «То  це  був  тільки  сон?!!!»  -  мовило  вголос  із  жалем.  «Який  сон?»  -  спитала  мама  мишеняти,  яка  прокинулась  швидше  за  нього  і  вже    поралася  на  кухні.  «Чарівний  сон,  матусю!  Я  вже  достатньо  великий  для  того,  щоб  розпочати  самостійне  життя?»  «Так.  Саме  сьогодні  я  хотіла  про  це  тобі  і  всім  твоїм  братикам  та  сестрам  сказати.  Тому  й  встала  зраночку  і  прощальний  сніданок  почала  готувати.  Звісно,  ви  все  ще  можете  жити  в  нашому  домі,  але  вже  повинні  вчитись  самостійно  здобувати  собі  їжу  і  починати  будувати  собі  житло».  «Чудесно.  До  цього  я  готовий!»  -  мовив  Пік.  Коли  всі  члени  родини  поснідали,  мама  з  татом  поблагословили  своїх  дітей  на  самостійне  життя.  Діти  подякували  їм  за  піклування,  науку,  а  тоді  розбіглися,  хто  куди.  Пік  наклав  у  наплічник  їжі  і  подався  шукати  найвищу  Карпатську  гору  –    Говерлу.  Три  доби    йшов,  але  знайшов  те,  що  хотів.  І  коли,  натрудивши  ноги,    ліг  під  ялинкою,  щоб  відпочити,  то  побачив    над  собою  сокола.  Ну,  а  далі  все  було,  як  у  сні.  Пік  з’їв  гриб  і  йому  відкрилася  мудрість:  «Життя  має  смисл  тільки  тоді,  коли  ти  любиш    -  світ,  членів  своєї  родини,    тварин  з  інших  родин  і  себе».  Тільки  він  хотів  запитати,  що  значить  любиш,  як  відповідь  в  голові  сама  з’явилася:  «Любиш  –  це  значить  поважаєш,  робиш  добро  тому,  кого  любиш,  співчуваєш  йому,  підтримуєш  його  словом  та  ділом,  не  насміхаєшся,  не  осуджуєш,  якщо  в  нього  щось  вийшло  не  так,  як  треба».  «А  як  це  любити  себе?»    Відповідь  на  питання  знову  не  забарилася,  у  голові  з’явилася:  «Любити  себе  –  це  їсти  корисну  їжу,  багато  рухатися,  щоби  бути  здоровим,  це  вчитися,  розвиватися,  працювати,  приносити  користь  світові  та  собі».  «Я  з  цим  погоджуюся».    «А  як  зробити,  щоб  інші  тварини  землі  прийняли  ці  гасла  і  почали  жити  за  ними?»    І  на  третє  питання    відповідь    народилася  в  голові  мишеняти:  «Треба    засіяти  ліс  грибами  мудрості.    Коли  вони  виростуть,  запропонувати  з’їсти  їх  всім  тваринам».
«Ти  даси  мені  спори  гриба  мудрості,  соколе?»  -  спитав  Пік.    «Ні.  Я  пропоную  тобі  такий  варіант  –    ти    пишеш  оголошення  і  вивішуєш  його  в  лісі.  Про    що?  Про  те,  що  на  Говерлі  ростуть  дуже  смачні  гриби,  і  що  той,  хто  їх  спробує,  стане  добрим,  мудрим,  щасливим,  зміниться  сам  і  змінить  світ.    Призначаєш    дату  сходження  на  Говерлу,  обіцяєш,  що  вона  відбудеться  під  твоїм  керівництвом.  І  полк  мишей  збереться  в  призначеному  тобою  місці  в  призначений  тобою  час,  і  ти  їх  поведеш.  На  горі  кожна  миша  з’їсть  шматочок  гриба  і    зміниться  на  очах.  Але  це  ще  не  все.  Мишка,  яка  з’їсть    хоча  б  шматочок  гриба,  втягне  у  живіт  і  його  спори,  які  з  її  послідом  вийдуть  на  якійсь  частинці  землі.    З  отих  спор  наступного  року  виростуть  гриби  мудрості».  «Але  ж    на  вершині  росте    тільки  один  гриб,  і  я  вже  його  з’їв.    Як  же  цей  гриб  зможе  багато  мишей  спробувати?»  «Зможе.  Гриб  мудрості  має  властивість  відновлюватися.  Його  з’їдають,  а  він  просто  на  очах  знову  виростає.  Але  таке  чудо  відбувається  тільки  на  Говерлі  протягом  місяця  вересня.    В  інших  місцях  новий  гриб  може    з’явитися    лише  раз  і  через  рік».  «Зрозуміло.  Дякую  за  роз’яснення.  Піду  вже  додому,  буду    писати  оголошення».  «Успіху  тобі!»  
Пік  зробив  все  так,  як  радив  сокіл.  Багато  мишей    відгукнулося  на  його  заклик  і  спробувало  гриб  мудрості  .  Миші  почали  дуже  дружно  жити  поміж  себе  –  одна  одну  виручали,  одна  одній  помагали.  Всі  тварини  дивувалися  цьому.  А  коли  дізналися,  як  їм  вдалося  досягнути  високого  стану    душі,  захотіли  теж    з’їсти  гриб  мудрості  і  змінитися.  Правитель  лісу  Гор  (з  родини  рисей)  викликав  Піка  на  розмову.  Він  спитав  його,  чи  правдою  є  те,  що  говорять  тварини  лісу  про  чудодійний  гриб.  Мишеня  сказало  йому,  що  це  так.  «А  чи  не  могли  би  й  інші  тварини  з’їсти  цей  гриб?»  -  спитав  правитель.      Пік  сказав  пану  Гору,  що  зараз  це  зробити  не  вдасться,  бо  наступила  пізня  осінь,    гриб  мудрості  в  цю  пору  не  росте.  Але  на  початку  осені  він  знову  вилізе  з-під  землі  на  карпатській  горі.  І  не  тільки  на  горі,  а  й  у  багатьох  місцях  лісу  і  за  лісом  теж.  Миші  про  це  попіклувались.  «Тоді  я  напишу  оголошення  про  те,  щоб  усі  тварини  їли  ці    гриби,  коли  у  лісі  їх  побачать  влітку.    Як  вони  виглядають?»    «Зверху  -  як  звичайні  боровики,  тільки  ніжки  в  них  золоті».  «Дякую  за  інформацію,  Піку».  «А  я  дякую  вам  за  підтримку  моєї  ідеї.  Дуже  хочу,  щоб  світ  змінився,  щоб  усі  тварини  жили  в  мирі,  в  радості  та  любові».  «Думаю,  що  так  і  буде».
І  так  сталося.  Сонце  допомогло  –  гріло  землю.  Дощик  допоміг  –  напував  її.  Виросли  гриби.  Їх  з’їли  тварини  і  стали  добрими.    Спочатку  вживали  тільки  рослинні  корми.  Потім  винайшли  собі  штучні.  Ніхто  нікого  не  вбивав,  не  грабував,  не  ображав.  Дружно  працювали,  дружно  веселились,    дякували    соколу,  мишам  і  Всесвіту!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980309
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2023

Вона працювала баристою в ресторані…

Вона  працювала  баристою  в  ресторані.
Ґречна  була  й    охайна,  як    справжня  пані.
А  він  на  гітарі    грав  і  співав  у  клубах,
Думав,  так  буде,  доки  не  вріже  дуба.  

Музою    була  музика,  не  молодиці.  
Вона  ж  дивилась  на  нього  очима  киці.
Мило  завжди    всміхалася  попри  втому.
А  він  випивав  каву  і  біг  додому.

Та  тут  почалось  таке,  що  обох  змінило,  
Вилило  дню  на  біле    лице  чорнило    –  
Війна,  наповнена  жахом,  смертельним  змістом.
Коли  ця  потвора  кубло  вже  вила  під  містом,

Хлопець    сховав  гітару  в  підвалі  хати,
До  ЗСУ  вступив,  щоб  свій    край  тримати.
Дівчина  не  належала  до  героїв,  
Та  маскувальні  сітки    плести  для  воїв

Радо  взялась  у  Львові,  куди  дісталась.
Різним,  як  волонтерка,  вона  займалась.
Якось  їй  доручили  везти    продукти  
На  передок  –    тушонки  з  м’ясом  і  фрукти.

Важко  повірити  в  це,  але  там    зустріла
Хлопця  отого,  що  ним  колись  захворіла.  
Єлизавету    рокер  впізнав    одразу:    
«Та…,  на  яку  колись  не  запав  ні  разу…»

Але  тепер  щось  хлопцю  сказало:  «Віста!»
- Ти?!  Та  сама    бариста  із  мого  міста?!  
- Так.  А  ти  той,  у  кого  душа,  як  камінь?
- Що?
- А  хіба  відчув  ти  моє  цунамі!

- Хвилю  свою  тримав,  поспішав  на  виступ,
Як  випивав  я  лате  твоє,  баристо.  
- Виступ?  Який  і  де?  
- В  клубах,    маленька,    
Рок  я  та  фолк  співав,  на  гітарі  бренькав.

Зараз  із  автоматом  лиш  виступаю.
Лють  свою  в  кожну  струну  його    вливаю.
Голосом  помсти    кошу  убивців  миру  –  
Тих,  хто  гострив  на  волю  нашу  сокиру.  

Радий,  що  ми  зустрілись  отут…,  де  важко.
Хочу  тебе    обійняти.  Дозволиш,    пташко?
- Так.  
Притулив  до  себе    –  душа  із  тіла!
Я  же  цього  вона  в  мирний  час  хотіла!

Здав  чергування,  сиділи  удвох    на  кухні.  
Чай  йому  готувала  –  втягнув    три  кухлі.  
Вранці  провів,  лице…,  наче  каша  з  рису.    
- Номер  даси    телефону  свого?  
- Записуй.

Килимом  Лізі  стелилась  назад  дорога.
Милий  дзвонив  тепер  їй,  як  була  змога.
Сітки  плела,  мов    грала  малою  в  «Лови»,
Речі  з  ентузіазмом    везла  військовим.


А  в  день  закоханих  –  пі-пі!  -    дзвінок  їй  зранку!
- Вийдеш  за  мене  заміж?-  спитав  Іванко.
- Спершу  почути  маю  твою  я    пісню.
- А  привезеш  гітару?
- Гітару?...    Звісно.

Як  інструмент  отримав,  співав  годину.
Лізі  вручив  рожеві  й  білі    жоржини.
Став  на  коліно:  
- То  вийдеш    за  мене,  люба?
- Так.  
Через  місяць  Бог  поєднав  їх  шлюбом  .  

Дали  Івану  відпуск  -    два  тижні  волі.
Дякував  командиру  бригади  й  долі.
Дякував  другу  Дубу  –      прикрив  собою,  
Як    крайній    раз  з  рашистами  йшли  до  бою.  

Другу  вони  плече  тоді    зрешетили.  
Але  й  Івану  в  лікті  діру  лишили.
Добре,  що  Дуб  не  вмер,  і  зрослася  кістка.
А  то  б  яке  весілля?  Яка  поїздка?  

Час  в  місті  Львові  минув,  як  стріла  промчала.  
З  милою  розставався  –  сльозу  ковтала.  
- Чуєш,  не  плач,  ти  краще  молися  Богу.
- Буду.  За  тебе,  за  край  наш,  за  перемогу!

Якось  Івану  пустила  дзвіночок  Ліза.
Мовив  їй:  
- Я  поранений...  Ледве  лізу.
- Виживи,  чуєш?!  -    його  почала  благати.  -    
Татом  за  вісім  місяців  маєш  стати.  

Жінку  послухав.  Тоді  ж  їй  сказав:  «Кохаю!»
Син  народився  в  нього  –  козак  для  краю.
Близилась  перемога  –  на  крові  й  болі.
Над  Україною  сходило  сонце  Волі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980101
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2023

МІЙ МОРШИН

Хтось  любить  Париж,  Лондон,  Прагу  чи  Рим,  
А  я  рідний  Моршин  –  сердечно.
Складаю  йому    із  емоцій  і  рим.
Подяку  й  хвалу    безконечно.

Бо  ж  тут  перший  крок  мій  і  позирк,  і  спів,
Слова  перші,  складені    з  літер,
Тут  ряст,  що  під  лісом    навесні  розцвів,
І  дзвоник,  що  кликав  у    літо.

Матусі  молитва  і  тата  хода,
Тепло  в  домі,  донями  влите,    
Пречистої  Діви  стопа  і  вода.
Як  Моршин  мені  не  любити?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979796
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2023

Лише б

Вона  його  щодня  носила  в  думах  –  
Без  вихідних  і  свят  в  календарі.  
Він  був  у  її  кавах  і  парфумах,
В  дощі  та  вітрі,  в  сонці  й  ліхтарі.  

В  сніжинці,  що  злітала  з  хмар  охоче,
У  бруньці,  що  тримала    дух  весни,
У  зірці,  що  висвітлювала  ночі,  
У  квітці,  що  сікла  пелюстям  сни.

У  серці  її,  наче  лебідь  в  Тисі,  
Купався  вільно  й    надихи  ловив.
Все  б  відда́ла  йому  -    і  до́ли,  й  висі,
Лише  б  і  далі    в  ній  і...  просто    жив.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979582
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2023

Квіти і сніг

Квіти  у  квітні  –  нормально:  на  клумбі    нарцис,  
Пролісок  в    лузі,  калюжниця  –  в  мокрій  долині.
І  анемона  у  парку,  в  ліску  -  не    каприз,
І  у  садку  алича,  мов  дівча  у  хустині.

Тільки  ось  сніг  поміж  цвіту    –  не  звичний  контент.
Ноги  холодні,  і  очі  його    -  непривітні.
Хто  йому  видав  на  вихід  у  квітні    патент?  
Чи  без  патенту  зайнявся  діяльністю  в  квітні?

Смуток  гойдає  у      жовтому  серці  нарцис.
І  алича  -    мов  їй  цвяха  запхав  хтось  у  лоно.
Пролісок  змерз,    опустив  свою  голову  вниз.
Квітню,  у  міць  одягнись,    сонце  вирви  з  полону.  

ВЕСНА
Просто  весна.  Розумієте?  Просто  весна.
Просто    граки  прилетіли,  розбили  морози.
Просто  добігла  до  фінішу    днина  пісна,
Вийшли  зі  сплячки  луги,  ожили  верболози.  

Просто  танцює  під  Скорика  вальс  первоцвіт.
Вітер  на  скрипочці  грає,  і  дощ  фортеп'янить.
Шпак    викидає    у  простір    із  дзьобика  гіт  .
Лапами  заєць  об  стовбур  верби  барабанить.

Сонце,  лице  своє  вмивши  в  ранковій  росі,
Блузу  вдягнувши  медову  і  юбку  з  рисунком,
Часто  виходить  на  сцену  в  блакиті  ясній,
Роль  головну  воно  грає  у  п'єсі  "Чаклунка".

Все  це  весна  спричинила  -  пора  отака,
Диво  розносить,  де  ступить  і  оплесків  хоче.                                                                                            
Зорі  ясні  оселяє  в  очах  козака,                                                            
Кличе  до  танцю  любовного  серце  дівоче.
                                                                               12.04.23

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979212
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2023

Про Хрума та Кріс ( казка)

     У  мами  курки  Квокотушхи  і  тата  Кукурічка    було    п’ятеро  курчаток:    дві  дівчинки:  Піпі  та  Іпі,  та  три  хлопчика:  Куку,  Куко  та  Кукі.      Коли  діти  підросли,  то  пішли  до  1  класу    пташиної  школи,  де  вчилися  різні  свійські  птахи  –  гуси,  качки,  кури  й  індики  .    Вчителькою  діток-першокласників  була  індичка  пані  Гельгуха.  Вона  любила    своїх  вихованців.  Вчила  їх  виразно  говорити,  читати,  писати,  рахувати  зернята,  овочі  та  фрукти,  малювати  хатини,  небо,  сонечко,    співати  пташині  пісні,  ліпити  з  глини  різні  вироби.  На  уроці  фізкультури  виводила    пані  Гельгуха  своїх  підопічних  надвір,  де  вони  гуляли,  робили  фізичні  вправи,  бігали,  стрибали  та  грали  в  ігри.  Розучувала  зі  своїми  учнями  вчителька    також  вірші,  п’єски    до  свят.    Діти  залюбки  виступали  в  актовій  залі  школі  перед  учнями  інших  класів  та  перед  своїми  батьками.  
 Коли  вони  були  вже  у  3  класі,    вчителька  їм  сказала  їм:
- Наступного  тижня,  в  четвер,  будемо  проводити    свято  «День  умінь».    Треба,  щоб  кожен  з  вас  у  цей  час  показав  те,  що  він  вміє  гарно  робити.
-  Я  вмію    гарно  виїдати  все  з  тарілки  ,  -  сказав  індик  Дик-Дик.
Всі  засміялися.
- Не  сумніваюся  в  цьому,  -  відповіла  вчителька  Дик-Дику.  -  Гарно  виглядаєш.  Великий  і  кругленький!  Але  я  хочу,  щоб  ви,  діти,  інші  вміння  показали  –      пісню  заспівали,  наприклад,  похвалилися    своїми  досягненнями  у  спорті,  заграли    на  музичному  інструменті,  станцювали  танок,  дослід    якийсь  провели,  щось  незвичне  виліпили  з  глини    тощо.      
- Зрозуміло,  -    мовив  Дик-Дик.
     З  того  дня  учні    почали  готуватися  до  свята.  Непомітно  прийшов  четвер  –  день,  коли  кожна  пташка  мала  б  похвалитися  своїми  вміннями.    Вчителька  запропонувала  провести  свято  у  спортзалі,  бо  там  мати  є  (спортивні  матраци),  сітки,  ворота  і  акустика  хороша.  Всі  пристали  на  це  й  організовано  пішли  до  спортзалу.  Першими  зважилися  показати  свої  вміння    індики.    Поки  Чок  віджимався  20  разів  від  лави,  його  сестричка  Ичка    у  коробці  з  піском,  яку  принесла  із  собою,    намалювала  квітку.  Діти  поплескали  їм.  
- А  ти  чого,  Дик-Дику  нічого  не  показуєш?  –  спитала  пані  Гельгуха.
- Я  виступлю  пізніше.  Перед  тим,  як  ми  виходили  з  класу,  я  пиріжок  із  горохом  з’їв,  він  ще  не  перетравився  у  шлунку.
- Всі  розреготалися.
- -  Гаразд,  -  мовила  вчителька.
- Після  індиків    бажання  виступити  виявили  брати-гусаки  –    Гак    та    Гек.  Вони  показали,  як  уміють  передавати  м'яч  один  одному  при  грі  у  футбол  і  забивати  його  у  ворота.    Гуска    Уска  сама  станцювала  польку.  Сподобався  її  танець  дітям.  Качка  Крячка  і  качур  Кряч,  які  ходили  до  спортивної  школи  на  секцію  з  баскетболу,  показали,  як  вони  вміють  закидати  м’ячі  у    сітку.  А  Куку  та  Куко  сіли  за  столик  і  в  оточенні  своїх  однокласників  зіграли  партію  в  шахи.  Куку  переміг,  але  плескали  діти  обом,  бо  обоє  старалися  й  уміло  робили  ходи.  Потім  всі  посідали  на  матраци,  щоб  слухати  пісню  «Сонце  встало»,  яку  зголосилася  заспівати  Іпі.  Піпі  вийшла  з  нею.  Вона  підіграла  сестрі  на  скрипочці,  вміла  це  робити,  хоч,  може,  й  не  дуже  майстерно,  бо  лише  рік  відвідувала  Школу  мистецтв.  Все  ж  школярі  були  в  захваті  від    виступу  сестричок.  Гусаки  почали  кричати:  «Браво!»  Решта  підхопили  цей  вигук.  За  гусаками  дав  згоду  виступити  Дик-Дик.  Індик  сказав,  що  покаже  всім,  як  він  вміє  високо  стрибати.  І  показав.  Перестрибнув  не  тільки  через  стілець,  а  й  через  сітку  волейбольну.  Всі  заплескали.    Залишився  один  учень,  який  не  виступив.  Ним  був  Кукі.  Він  сидів  з  опущеною  головою.  Пані  Гельгуха  помітила  це,  вона  підійшла  до  півника,  спитала  його:  
- Що  з  тобою?  
- Я  нічого  не  підготував.
- Чому?
- Бо  нічого  такого  особливого  не  вмію  робити.
- Але  ти  гарно  вчишся.  В  тебе  відмінні  результати  з  усіх  навчальних  дисциплін.  Знаю,  що  ти  й  художні  книжки  читаєш,      шкільна  бібліотекарка  казала  мені,  що  часто  до  неї  забігаєш.
- Так.  Я  люблю  читати  книжки,  тому  на  інше  не  маю  часу.
- То,  може,  ти  розкажеш  нам  щось  з  того,  що  прочитав?
- Це  я  можу,  -  відповів  Кукі  і  почав  розказувати  казку  про  Котика  та    Півника.  
Та  так  цікаво!  З  інтонацією!  З  рухами!  Як  справжній  артист!  Діти  дивилися  на  півня  із  захопленням,  аж  дзьоби  порозкривали.  Коли  Кукі  закінчив  переповідати  казку,  однокласники  подарували  йому  гучні  оплески.    
- Пані  Гельгухо,  -  мовила  Піпі,  -  мій  братик  Кукі    ще  й  віршики  якісь  пише.
- Це  правда,  хлопче?  -  спитала  вчителька.    
- Пробую  займатись  віршуванням,  -  відповів  їй  півник.  -  Мені  це  цікаво  робити.
- Ну,  хоч  один    вірш  тобі  вже  вдалося  скласти?
- Два  вдалося.
- То  зачитай  якийсь  із  них,  якщо  можеш,  -  сказала  пані  Гельгуха.
- Гаразд.  
І  Кукі  почав  декламувати:

Люблю  маму  я  і  тата,  
Школу,  друзів  і  родину.
Люблю  книжечки  читати,
Пізнавати  Батьківщину.

     Діти  знову  почали  міцно  лапками    бити,  виражаючи  таким  чином  своє  захоплення  його    вміннями.  Коли  півник  сів  за  парту,  вчителька  сказала:  «Дорогі  діти!    Кожен  з  вас  показав  свій  талант,    свої  вміння.  Продовжуйте  їх  розвивати.  На  завершення  уроку  пропоную  вам    скласти  прислів’я,  які  б  підходили  до  теми  нашого  свята».    
     Куку  підняв  руку  першим,  він  сказав:  
- Не  хочеш  стати  на  шлях  невдахи,  грай  у  шахи.
- Молодець!  -  похвалила  пані  Гельгуха.  
- Хто  співає,  у  того  душа  розцвітає,  -  мовила    Іпі.    
- Згідна,    -  сказала  вчителька.  
- Хочеш  спритність  розвивати,  у  футбол  навчися  грати,  -  промовили  Гак  і  Гек,  вони  це  удвох  склали.  
- Чудово!  -  відреагувала    пані  Гельгука.  Ще  хтось  придумав  прислів’я?
 Учні  мовчали.  
- А  ти  що  скажеш,  Кукі?
-  Хто  багато  читає,  той  вірші  складає,  -  мовив  півник.  
- Не  завжди  так.  Хоча  для  того,  щоб  скласти  самому  вірш  чи  якийсь  інший  літературний  твір,  треба  і  справді  багато  читати.
- Ну,  тоді…,  -  трішки  подумавши,  випалив  Кукі:    «Щоб  навчитися  щось  робити,  треба  лінощі  не  ловити  .  
- О,  а  це  в  десяточку!  -  сказала  пані  Гельгуха,  всміхнувшись.  
Усім  дітям-пташенятам  у  їхніх  щоденниках  під  кінець  уроку  вона  написала  «Молодець!»  або  «Молодчина!»  А  Кукі  залишила  такий  запис:  «Великий  молодець!»  Півник  був  задоволений,  як,  зрештою,    й  усі  учні  класу.    
     Наступного  дня  вчителька  зустріла  в  коридорі  директора  пташиної  школи,  він  кудись  поспішав.  
- Пане  Гольче  Барвиновичу,  зупиніться  на  хвилинку,  хочу  вам  щось  сказати.
- Кажіть,  -    мовив  директор,  спинивши  свій  хід.
- Вчора  я  зі  своїм  класом  проводила  свято  «День  умінь»  і  зайвий  раз  пересвідчилась,  що  в  мене  пречудові  учні  –  талановиті,  працьовиті,    відповідальні!  Я  така  рада!
- І  я  радий  це  чути,  -  відповів  їй    пан  Голь.  –  Вітаю  вас  і  ваших  вихованців.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978577
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2023

ЩАСТЯ (оповідання для дітей)

Це  було  в  школі,  яка  містилася  в  одному  з  районних  міст  Львівщини.  Під  час  великої  перерви  вчителька  географії,  Уляна  Романівна,  класна  керівниця  семикласників,  йшла  коридором.  Біля  дверей  їдальні  вона  побачила  свого  вихованця  Степана.    Очі  у  хлопчини  були  дуже  сумні.    
- Що  сталося,  Степанку?  –  спитала  вчителька  в  учня.
- Нічого.  Все  нормально,  Уляно  Романівно.
- Я  ж  бачу,  що  це  не  так.  Хтось  образив  тебе?  Скажи.
- Ні.
- А  чому  ти  такий  сумний?
- Розумієте,  деякі  хлопці  з  нашого  класу  насміхаються  з  мене,  стороняться  мене,  бо  я  бідний.  Вони  купують  собі  в  магазині  пиріжки  з  різною  начинкою,  шоколадні    батончики,  газовану  воду,  а  я  –  ні,  бо    мені  мама  не  дає  на  це  грошей.  
- Не  має  зайвих?
- Віддає  борг.  Брала  кредит  на  те,  щоб  встановити  у  квартирі  власне  опалення.  Тато  після  того,  як  попав  під  колеса  автомобіля,  рік  вже,  як  не  працює.  Пенсію  має,  але  вона  в  нього  мала,  а  ще    ліки  йому  весь  час  купувати  треба.  
- Не  сумуй,  все  так  не  буде.  А  з  хлопцями    я  поговорю.  
- Не  треба,  бо  ще  більше  насміхатимуться  з  мене,  скажуть,  що  я  шістка,  жалівся  вам.
- Не  хвилюйся.  Я  нікому  не  скажу  про  нашу  розмову.    
На  годині  класного  керівника,  яку  Уляна  Романівна  провела  того  ж  таки  дня,  вчителька  сказала:
- Діти,  я  хочу  вам  прочитати  одну  бувальщину.  Послухайте  її  уважно  і  зробіть  висновки.
Уляна  Романівна  почала  читати.
Якось  індійського  мультимільярдера  зі  статками  291  мільярдів  доларів  Ратана  Тату  в  телефонному  інтерв'ю  радіоведучий  запитав:
-  Сер,  коли  Ви  були  найщасливіші  у  своєму  житті?
-  Я  пройшов  чотири  стадії  щастя  у  своєму  житті  і  нарешті  зрозумів  значення  справжнього  щастя.  Першим  кроком  було  накопичення  багатства  та  ресурсів.  Але  в  цей  момент  я  не  одержав  того  щастя,  якого  хотів.
Потім  настав  другий  етап  накопичення  цінностей  та  предметів.  Але  я  зрозумів,  що  ефект  від  цього  теж  тимчасовий  і  блиск  коштовностей  триває  недовго.
Потім  настав  третій  етап  великих  проєктів.  У  мене  було  95%  запасів  нафти  в  Індії  та  Африці.  Я  також  був  власником  найбільшого  сталеливарного  заводу  в  Індії  та  Азії.  Але  й  тут  я  не  досяг  того  щастя,  яке  собі  уявляв.
Четвертий  крок  настав,  коли  мій  друг  попросив  мене  купити  інвалідні  візки  для  дітей-інвалідів,  для  близько    200  дітей.  За  рекомендацією  друга  я  одразу  купив  коляски.  Але  друг  наполіг,  щоб  я  поїхав  з  ним,  і  сам  подарував  коляски  дітям.    Ми  приготувалися  і  вирушили.  Коли  я  особисто  вручав  цим  дітям  інвалідні  візки,  то  бачив  дивне  сяйво  на  їхніх  обличчях.  Вони  сідали  на  візки,  їздили  на  них,  усміхалися,  раділи,  ніби  прибули  на  пікнік,  де  їх  чекав  великий  приз.  Я  відчував  себе  таким  щасливим  усередині!  Коли  я  зібрався  вже  йти,  одне  дитя  схопило  мене  за  ноги.  Я  спробував  повільно  вивільнити  їх,  але  дитятко  глянуло  мені  в  очі  і  ще  міцніше  стиснуло  мої    ноги.  Тоді  я  нахилився  і  запитав  малюка:  «Тобі  ще  щось  потрібно?»    Реакція  дитини  не  тільки  вразила  мене,  а  й  повністю  змінила  мій  погляд  на  життя.  Вона  сказала:
«Я  хочу  запам'ятати  твоє  обличчя,  щоб,  коли  я  побачу  тебе  на  Небесах,  я  зміг  впізнати  тебе  і  ще  раз  подякувати!»
Щастя  вимірюється  не  статками,  якими  володієш,  а  тим,  що  дано  тобою  в  дар  нужденному  ...  
«Я  закінчила  читати  бувальщину»,-  сказала  вчителька.  
У  класі  на  мить  запала  тиша.    Деякі  хлопці  глянули    на  Степана.  Він  опустив  голову.  
Наступного  дня  однокласників  Степана,  як  підмінили.    Петро  пригостив  хлопця  цукеркою,  Ліза  поділилася  з  ним  круасаном,  Іван  –  батончиком.  Михайло  обійняв  хлопця,  а  Денис  покликав  надвір  і  запропонував  пограти  з  ним  у  футбол.  З  того  часу  діти  залюбки  брали  Степана  до  свого  кола,  ділилися  з  ним  тим,  що  мали,  а  він,  чим  міг,  старався  допомогти  їм.    Хлопець  дякував  однокласникам  за  їхню  доброту,  а,  подумки,  ще  й  учительці      та  індійському  мільярдеру,про  історію    якого  вона  прочитала.  Степан  старався  допомогти  Лізі  в  навчанні,  пояснював  їй  правила  з  математики.  Їй  вона  важко  давалася,  а  йому  –  легко.      Івану  хлопець  дав  почитати  татову  енциклопедію  про  різні  автомобілі,  хлопець  ними  цікавився.  Денисові  запропонував  заклеїти  футбольний  м’яч,  коли  він  у  нього  пробився.    Однокласник  радо  пристав  на  його  пропозицію,  і  тато  Степана  заклеїв  його,  знав,  як  це  успішно  зробити.  А  коли  у  саду    хлопцевої  бабусі,  яка  жила  у  селі,  вродили  яблука,  хлопець  приніс  ціле  відро  червонобоких  плодів  до  класу,  пригостив  ними  всіх  однокласників  і  класну  керівницю.    Два    роки,  поки  мама  сплачувала  кредит,  важко  жилося  Степановій  родині.  Діти  знали  це,  тому  не  сміялися  з  того,  що  Степан  гірше  одягався  за  них,  не  мав  кишенькових  грошей,  в  цілому,  хлопець  залишав  про  себе  гарне  враження:  був  охайним,  вчився  добре,  був  зі  всіма  щирим  і  привітним.  Тільки  Микола  сторонився  Степана  –  не  спілкувався  з  ним,  не    ділився  тим,  що  мав.  Він  думав  собі:  «Ніхто  нікому  нічого  не  винен.  Що  заслужила  родина  Степана  –  з  тим  хай  живе».  Або  таке:  «Кожному  в  цьому  житті  –  за  його  працею.  Збирав  майно  Ратан  Тату,  думав,  крутився,  трудився,  то  й  став  мультимільярдером.  І  я  стану  багатим,  як  не  розкидатимусь  наліво  й  направо    тим,  що  мені  приходитиме».  
Минуло  двадцять  п’ять  років.  Кожен  із  однокласників  Степана  знайшов  своє  місце  в  житті.    Ліза  вийшла  заміж  за  львів’янина,  переїхала  до  нього  і  стала  працювати    вчителькою  української  мови  в  одній  із  львівських  шкіл.    Петро  працював  стоматологом  в  районній    лікарні  свого  міста.  Іван  став  водієм  автобуса  міжнародних  рейсів,  Михайло  –  інженером-програмістом  у  приватній  фірмі,  Денис  –  тренером  дитячої  футбольної  команди  при  міській  Школі  футболу.    Степан  став,  як  і  мріяв  після  того,  як  його  батько  попав  у  ДТП,  парамедиком,  після  успішного  проходження  медпрактики  він  залишився  працювати  у  відділенні  екстреної  допомоги  при  Львівській  обласній  лікарні.    Микола  злетів  найвище  за  всіх  (якщо  брати  матеріальні  цінності).  Він  став  одним  із  співвласників  заводу    по  виготовленню  шин  для  машин  в  одному  із  обласних  центрів  України,  мав  акції  і  в  іншому  бізнесі.    Батьки  дали  йому  трохи  грошей,  трохи  сам  заробив,  бо  крутився,  як  білка  в  колесі  –  хапався  за  всіляку  працю,  йшов  на  різні  політичні  та  економічні  афери.  
Лютий  2022  року  перевернув  звиклий  спосіб  життя  Степан,  його  однокласників  і  всіх  людей  України    з  ніг  на  голову.  Він    приніс  країні  війну,  точніше,  росія,  безсоромно  вдершись  на  територію  незалежної  сусідньої  держави,    її  почала,  розсікши  22  день  другого  місяця  зими  на  життя  до  і  після.    Київ,  як  собі  думали,  росіяни  не  взяли  ні  за  три  дні,  ні  за  рік,  але  лиха  наробили  в  Україні  чимало:  спалили  багато  будинків,  вбили,  травмували,  закатували  багато  людей,  зламали  багато  доль.  
Петро  продовжував  працювати  в  лікарні  свого  міста,  він  не  був  військовозобов’язаним,  тож  піклувався  про  родину  й  частину  зароблених  грошей  жертвував  на  ЗСУ.  Ліза  начала  дітей  мови  й  літератури    у  школі,  працювала,  у  вільний  час,  у  волонтерському  центрі.  Михайлу  та    Денису  вручили  військові  повістки,  вони  влилися  до  лав  ЗСУ.  Михайло  працював  у  тилу,  інструктором  в  одній  із  військових  частин  на  Закарпатті,  Денис,  після  місячного  вишколу,  здобувши  кваліфікацію    кулеметника,  захищав  південні,  а  потім  і  східні  кордони  України,  перебуваючи  у  складі  окремої    десантно-штурмової  бригади.  Микола  мав  броню,  працював  на  шинному  заводі.  Степан  не  був  військовозобов’язаним,  але    пішов  на  фронт  як  медик  добровольцем.  Він  виносив  ранених  з  поля  бою,  надавав  їм  першу  допомогу,  відвозив  до  лікарні.  Багатьом  врятував    життя,  хоча  й  не  всім.    
Йшов  другий  рік  війни.  Денис  під  час  бою  отримав  осколкові  поранення  в  ногу  і  груди,  але  залишився  живим.  Після  лікування  у  Дніпрі  та  Львові  він  повернувся  до  своєї  бригади,  на  передову.  А  ось  Степану  не  пощастило  вижити.  Коли    він  виносив  пораненого  товариша  із  поля  бою,  то  підірвався  на  ворожій  міні.  Смерть  була  миттєвою.  
Відспівували    парамедика  у  Львівському  Гарнізонному    храмі  свв.  апп.  Петра  і  Павла,  ховали  на  Личаківському  кладовищі.  Степан  врятував  понад  100  життів.  Понад  сто!  А  сам  поліг,  смертю  Героя.  На  похорон  до  Львова  прибули  майже  всі  Степанові  однокласники.  Приїхав  і  Микола.  Його  дуже  зворушила  історія  Степана,  якого  він  колись  не  розумів.  Як  же  він  шкодував  тепер  про  те,  що  був  таким  сухим  і  твердим    по  відношенню  до  свого  однокласника.  Чоловік  вирішив  відкупити  свою  вину.    Після  похорону  підійшов  до  Степанової  вдови.  Приніс  їй  свої  співчуття,  а  синові  вбитого  дав  невеличкий  пакетик,  сказавши:  «Візьми.  Тут  дещо  для  тебе.  Я  пишаюся  тим,  що  був  однокласником  твого  батька».  Хлопець  взяв,  подякував,  він  закінчував  того  року  дев'ятий  клас.    Коли  відкрив  пакет,  побачив  у  ньому  конверт,  на  ньому  було  написано:  «Це  тобі  на  навчання»,  а  в  ньому  лежало  п’ять    купюр    по  1  тисячі  доларів.  Побіг    хлопець  за  чоловіком,  догнав  його.  «Як  вас  звуть?»  -  спитав.  «Микола».  «Я  молитимусь  за  вас,  пане  Миколо.  Ще  раз  дякую  вам».  «А  я  дякую  тобі  і  твоєму  батьку».  Микола  обійняв  хлопця  і  пішов,  з  його  очей  покотилися  сльози.  Поки  не  сів  до  автівки  і  не  взяв  кермо  до  рук,  сльози  обличчям  стікали  й  стікали.  Серце  чоловіка  позбулося  твердості,  і    з  голови  вивітрилося  бажання  шукати  щастя  лише  у  збільшенні  матеріальних  цінностей,  благ,  доходів,  підвищенні  статусу.  Наступного  дня  пан  Микола  відвідав  госпіталь  для  військових.  Спитав  у  лікарів  про  потреби  поранених  на  війні.  Ті  сказали  пану  Миколі,  кому  потрібні  гроші  на  протези,  кому  на  коляски.  Привіз.  Вручив.  Сам.  І    нарешті  відчув  те  саме  щастя,  яке  колись  відчув  мультимільярдер  Ратан  Тату.  Їхав  додому,  співав  «Батько  наш  Бандера.  Україна  –  мати!»,  складав  плани  на  майбутнє.  «Десяту  частину  від  свого  чистого  прибутку  –  шинами,  -    вирішив,    -  відправлятиму  на  фронт.  Уже  завтра  зранку  особисто  займуся  цим      питанням».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978485
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2023

Кохає

Знаєш,  я  могла  б  у  месенджері  сіяти  свої  світи,  
Здаватися  тобі  в  полон    чи  на  тебе  у    контрнаступ  іти,  
Пальцями  по  клавіатурі  щодня    невтомно  гребти,  
Ламати  своєму  закам'янілому    графіку    хребти,  
Минати  перестороги  і  втоми  мости.
Але  ж  ти  не  читаєш  мої  листи.  
На  кожних  дверях,  за  якими  твій  коридор,  
Для  мене  червоними  буквами  написано  «Ігнор!»

Але  якби  на  них  висів  із    «Ласкаво  просимо!»  папір,
Я  б  зайшла,  знайшла  тебе  і    зацілувала  до  дір.  
Ну,  ну,  не  хрестися,  не  кажи  лякливо:  «Господи  спаси!»
На  кожній  з  утворених  дір    виросли  б  квіти    неземної  краси.  
Кожна  б  співала:  «Ти  для  неї  і  справді  –  велике  цабе.
Навіть  не  сумнівайся,  хлопче.  Чуєш?  Вона  кохає  тебе!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978170
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2023

СНАРЯД І ГІЛЬЗА (казка)

Пан  Микола  працював  у  державній  службі  України  з  надзвичайних  ситуацій  у  Харкові.  Він  був  рятувальником-пожежником.  Це  важлива  професія,  але  небезпечна.    Буває,  що  рятувальники  при  виконанні  своїх  обов’язків  самі  травмуються,  а  то  й  гинуть.  Пану  Миколі  випадало  багато  разів  гасити  пожежу,  виносити  з  палаючих  хат  людей,  які  самі  не  могли  вийти,  бо  боялися  чи  надихалися  диму  і    втратили  силу  чи  свідомість.  Сам  чоловік  при  цьому      ні  разу  серйозно  не  постраждав.    
Коли    пану  Миколі  сповнилось  сорок  п’ять,  його  двадцятирічний  син  подарував    йому  на  день  народження    щеня  –    тер’єра.  Господар,  подумавши  трохи,    назвав  його  Снарядом,дуже  вже  швидко  бігав  він,  тобто,  летів,  як  снаряд.      Пан  Микола  водив  Снаряда  до  навчального  центру  для  собак.  Там  він  вчився  різним  премудростям:  як  тягнути  людину  з  вогню,  як  шукати  вибухонебезпечні  речовини.        Коли  в  Україні  розпочалася  повномасштабна  війна,  у  пана  Миколи  додалося  роботи.  Він  не  тільки  разом  зі  своєю  бригадою  гасив  вогонь,  а  й  очищував  двори  та  дороги  в  деокупованих  містах  та  селах  від  мін    та  інших  вибухонебезпечних  речовин.    Допомагав  йому  в  цьому  пес    Снаряд,  який  сам  напросився  до  праці.      «Хочу  бути  корисним,  -  сказав  він  господарю,  коли  побачив,  що  в  його  місті  час  від  часу  чуються  вибухи,  горять  хати,  йде  дим.    «Ти  ще  молодий,  добре  не  навчений»,  -  сказав  йому  пан  Микола..  «Навчений.  Візьми  мене,  господарю  на  завдання    і  побачиш  це»,  -  відповів  Снаряд.  І  пан  Микола  взяв,  потренувавши  ще  тиждень  пса.  Домовились,  що  Снаряд  зупинятиметься  і  підніматиме  хвіст  догори,  коли  занюхає  щось  небезпечне.  Уже  в  перший  день  роботи    пес  знайшов  місце,  де  були  закопані  міни.  Їх  витягли  сапери.  Пан  Микола  похвалив  свого  пса.  «Що  хочеш  за  те,  що  зробив  свою  справу  добре?»    «Сиру  голландського».  «Гаразд.  Куплю»,  -  сказав  псові  господар.  З  того  часу  Снаряд  допомагав  йому  шукати  міни  й  отримував  за  це  свій  улюблений  сир.    Коли  за  чотири  місяці    винюхав    сто  мін,  його  представили  до  нагороди.      .  На  День  ДСНС  пан  Микола    отримав  із  рук    президента  України      медаль    для  свого  Снаряда  «За  віддану  службу».    Зрадів!  Повісив  стрічку  з  медаллю  псові  на  шию,  мовив:  «Це  тобі  за  службу!  Працюй  так,  як  працював  і  надалі.  Кожна  міна,  яку  ти  знайшов,  -  це  чиєсь  врятоване  життя  –  дорослого  чи  дитини.  Пишаюся  тобою,  Снаряде!».  Собака    засоромився  похвали,  опустив  голову  на  мить,  а  потім  підняв  і  голосно  мовив:  «Служу  тобі,  господарю,  й  Україні!  Для  мене  ця  нагорода  –  велика    честь!».  
Після  нагородження  Снаряд  і  далі    займався  тим,  що  сумлінно  шукав  вибухонебезпечні  речовини,  розумів  ,  що  це  важливо.  Він,  як  справжній  нишпорка,  обнюхував  кожен  клаптик  землі  в  місцях,  де  раніше  стояли  російські  солдати.  
За  сумлінну  службу  пана  Миколу  разом  із  його  псом  нагородили  тижневою  відпусткою.    Він  вирішив  поїхати  на  захід  України,  до  Львова,  в  місто,  де  людям  живеться  спокійніше,  де  нога  ворога  не  ступала,  хіба  що  ракета  його  прилітала.  Коли  чоловік  ходив    вулицями  культурної  столиці  України,  деякі    люди  впізнавали  його  легендарного  пса,  якого  він  вів  на  повідку  –  ті,  які    бачили  його  на  світлинах  у  соціальних  мережах.      Вони  хотіли  фотографуватися  із  псом  та  його  господарем.  Пан  Микола  не  відмовляв  людям  у  цьому.  
Якось,  коли  чоловік,  гуляючи  у  Стрийському  парку  зі  своїм  псом,  зустрів  військового,  який  також  ішов  із  собакою.  
- Слава  Україні!  –  мовив  незнайомець    пану  Миколі.
- Героям  Слава!
- Вашого  пса,  часом,  не  Снарядом  кличуть?-  мовив  військовий,  обводячи  очима    собаку  від  морди  до  хвоста.
- Так  точно!  Снарядом,  -  відповів  пан  Микола.
- О!  Радий  бачити  його  наживо!  
- Дякую.  А  вашого  як  величають?
- А  у  нас  дівчинка  –  Гільза!
- Круте  ймення.  Служить?
- Поки  що  ні.  Вчиться,  як  і  я.
- Снаряд  підскочив  угору,  глянув  у  вічі  пану  Миколі    і  тихо  гавкнув.  Це  означало,  що  він  хоче  у  свого  господаря  щось  запитати.
- Що  хочеш,  друже?  –  спитав  пан  Микола,  наставивши    своє  вухо  псові.  
- Порозмовляти  з  Гільзою,  -  прошепотів.  –  Он  на  тій  полянці  (показав  лапою)  ми  могли  б  з  нею  побути  кілька  хвилин  наодинці.  
Пан  Микола  підвівся  і  мовив  військовому:
- Мій  Снаряд  хотів  би  посидіти  з  вашою  Гільзою  на  галявині,  поспілкуватися  з  нею.  Дозволите?
- Так.  Звісно.  
Господарі  відвели  псів  на  галявину,  зняли  ремінці  з  їхніх    ший,  наказали  собакам  сидіти  в  траві  доти,  доки  вони  їх  не  покличуть.
- Буде  виконано!  –  відповів  Снаряд,  а  Гільза  у  знак  згоди  махнула  головою.
Чоловіки  сіли  на  лаву  і  почали  говорити.  Про  що?  Про  те,  що  найбільше  тривожило  всіх  українців.    Собаки  вляглися  на  траві,  яка  тільки  недавно  пробилася  з-під  землі,  і    теж  завели  між  собою    розмову.
- У  тебе,  бачу,  Снаряде,  медаль  на  грудях.    За  що  її  отримав?
- За  службу,  шукав  і  знаходив  вибухонебезпечні  речовини  на  наших,  звільнених  від  ворогів,    територіях,  їх  витягнули  і  вивезли  сапери.    
- А  не  боявся,  що  сам  можеш  підірватися?
- Вовка  боятися  –  в  ліс  не  ходити.  
- Ти  сміливий  воїн!  Я  теж  хочу  служити  в  армії.  Проходжу  зараз  навчання  разом  зі  своїм  господарем.
- Будеш  шукати  міни?
- Ні.  Виносити  з  поля  бою  поранених.
- Це  теж  важлива  робота  і  небезпечна.  Ти  дуже  гарна,  Гільзо!  Може,  не  варто  тобі  йти  на  війну?    
- Варто!    Хочу  служити  Україні,  як  ти.
- Песики!  Закінчуйте  розмову.  Будемо  вже  виходити  з  парку!  –  загукав  господар  Гільзи.
- Гаразд!  –  відповіли  собаки,  піднялися  з  трави  і  поволі  рушили  до  лавки.  Йдучи,  Снаряд  мовив  Гільзі:
- Шкода,  що  ми  з  паном  Миколою  завтра  покинемо  Львів.  А  то  б  ще  якось  зустрілись,  поспілкувались.  
- А  коли  від’їжджаєте?
- О  6:15,  потягом.
- Значить,  не  побачимося  більше…  
- А  знаєш,  у  мене  є  своя  сторінка  у  Фейсбуці  та    в  Інстаграмі.    Ти  користуєшся  соціальними  мережами?  –  спитав  Снаряд  у  Гільзі.
- До  Фейсбуку  заходжу,  але  зрідка.
- Знайдеш  мене  там,  якщо  захочеш,  за  іменем  СНАРЯД  (всі  букви  у  слові  написані  великими  українськими  літерами),  попросишся  у  друзі,  я  додам  тебе,    і  ми  будемо  спілкуватися.
- Гаразд.
- Гільза  приязно  усміхнулася  своєму  новому  другові,  погладила  лапкою  його  по    спині.  Снаряд  поклав  лапу  на  шию  Гільзі  і  цьомкнув  її  в  чоло.  
- О,  бачу,  ви  подружилися!  –  сказав  пан  Микола  псам,  коли  вони  наблизились.  –  Ну,  бо  ж  одного  поля  ягоди  –  захисники  України.
- Снаряд  –  так.  А  я  тільки    через  три  тижні    стану  захисницею,  -  мовила  Гільза.  –  Може,  й  війна  до  того  часу  закінчиться…  
- Хай  би  так  і  сталося.  Але,  думаю,  не  закінчиться  ще.  І  ти  зможеш  послужити  ще,  дівчинко.
- А  можна,  я    Гільзі  свою  медаль  віддам,  щоб  мала  стимул  вчитись,  виконувати  із  запалом  свій  обов’язок,  як  поїде  на  передок,  і  згадувала  мене?  –  спитав  у  пана  Миколи  Снаряд.
- Ні,  ні,  що  ти?  –  мовила  Гільза.  Ти  заслужив  свою  нагороду.
- Роботи  в  мене  ще,думаю,  буде  багато,  навіть  після  війни.    Ліси,  степи  розміновувати  треба  буде,  береги  річок.  Може,  другу  медаль  дадуть.    Я  старатимусь  робити  свою  роботу  добре!  
- Бери,  Гільзо,  нагороду  Снаряда,  як  дає.  Я  не  проти,  -  сказав  пан  Микола.  Він  відщепив  медаль  від  камуфляжки  свого  пса  і  пристебнув  її  до  Гільзиної  безрукавки  захисного  кольору.  Дівчинка-собака  пустила  сльозу  від  хвилювання  й    радості.  Снаряд  підбіг  до  неї  миттю,  злизав  сльозину  з  морди.  Потерся  об  її  бочок,  вона  об  його,    і  вони  вийшли    разом  зі  своїми  господарями  з  парку.  
- Хай  щастить  тобі,  Снаряде!  –  мовила  Гільза,  сідаючи  до  авта  свого  господаря.
- І  тобі.  Красуне,  також!  –  відповів  їй    пес  і  заскавулів  –  тихо,  але  протяжно.  Чому?  Бо  сумно  йому  зробилося  від  думки,  яка  проткнула  його  мозок:  «А  чи  зустрінемось  ми  з  нею  ще  коли-небудь?»  Та  Снаряд  швидко  опанував  свої  емоції,  усміхнувся  й  махнув  лапою  Гільзі,  яка  дивилась  на  нього  крізь    шибку  проїжджаючої    автівки.  
- Що,  сподобалась  тобі  дівчинка?  Хвилюєшся,  що  більше  не  побачиш  її?
- Різне  може  бути.  Це  ж  війна.  Я  можу    не  вижити,  Гільза  може.  Але  Україна  –  вистоїть.      Україна  переможе!
- Це  точно!  –  мовив  пан  Микола.  Він    міцно  обійняв  свого    пса  і  сказав  йому:
- Ходімо  до  магазину.    Куплю  тобі  той  сир,  який  ти  найбільше  любиш.  
Пес  усміхнувся,  крикнув  своєму  господарю:
- Слава  вам!  
- І  тобі  слава!  –  відповів  пан  Микола.  -  Й  Україні!
- І  нашим  героям  слава!
- Вічна!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978052
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2023

Буде не пізно?

Ліс  падає,  вбитий  
смертельним  цілунком.
Джерела  міліють  
у  товщах    підземних.
Повітря    насичене  
пилом    і  трунком,
І  річок  легені  
у  цятинах  темних.
Ще  трохи  і  небо  
не  втримає  втому,  
Завалить  вогненними  
стрілами  сушу.  
Закрутимо  думи  
у  танці  стрімкому.
Відчинимо  двері  
сумлінню  у  душах.
Потугу    вдягнемо  
в  сорочку    залізну.
Змінитись  захочемо.    
Буде  не  пізно?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977376
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2023

КУРКА ТА МИШКА (казка)

Це  було  ранньою  весною  ,  в  той  рік,  коли  українці  захищали  свою  землю  від      російських  загарбників.  Бабу  Ганну,  яка  жила  у  селі  й  доглядала  за  корівкою,  курми,    гусьми  та  собакою,  розбудив  звук  повітряної  тривоги.    Жінка  піднялась,  помолилась  –  за  себе,  родину  й  Україну,  і  знову  лягла,  бо  не  дуже  вірила,  що  до  її  села  може  щось  прилетіти    –  бойові  дії  відбувалися  далеко  від  області,  в  якій  вона  проживала,  об’єктів  критичної  інфраструктури  ні    в  її  селі,  ні  поблизу  нього  не  було.      
Встала,  як  почало  світати.  Напоїла  корівку,  дала  корм  гусям,    курям  та  собаці  й  почала  собі  готувати  снідання.    Як  попоїла,    погнала  на  загороджену  пашу  корову,  випустила  на  подвір’я  з  курника  курей  та    гусей,  а  тоді  сіла  у  вітальні,    ввімкнула  телевізор  і  почала  слухати  останні  новини  –  хвилювалася  за  долю  України.    
Тим  часом  курка  Квокотуля  забралася  до  саду.  Там  вона  дзьобом  рила  землю,  шукала  черв’яків,  любила  ними  ласувати.  Коли  підійшла  до  груші,  почула  якесь  пікання,  що  доносилося  з-під  сухого  листка,  що  лежав  на  землі.  «Хто  це  там,  під  землею  пікає?»  -    подумала  курка.    Вона  трохи  злякалася,  але  не  втекла,  цікавість  перемогла  її  страх.  За  мить  Квокотуля  побачила  власницю  пискливого  голосу.  Це  була  невелика  подовгаста  особа,  яка  мала  сіру  шубку,    очі,  як  зерна  пшениці,  гострі  вушка  та  довгий  тонкий  хвіст.
- Хто  ти?  –  спитала  курка  в  незнайомки.
- Миша  Сірячка.  А  ти  хто?
- Я  –  курка  Квокотуля.  
- А  що  ж  ти,  Квокотуле,  робиш  у  моєму  саду?
- Сад  –  не  твій.  Він  –  власність  баби  Ганни,  моєї  господині,  тому  я    маю  право  по  ньому  ходити.    А  ось  чи  ти  тут  на  законних  правах,  не  знаю.  
- Я  бабі  не  належу.  Але  живу  тут,  у  саду,  з  народження,  мама  мене  тут,    під  землею,  минулого  року  народила.  
- А  що  ти  їси?
- Зерно,  в  основному,  яке  збираю  в  полі.  
- Але  зараз  поле  голе,  і  всю  зиму  голим  було.
- Я  надбала  собі  зерна,  коли  поле  було  з  колоссям,  сховала    його  в  коморі  під  землею,  тому  мала  що  їсти  і  восени,  і  взимку.      Але  зерно  вже  закінчилося,  тому  я  й  вилізла  з  хати.  
- Значить  ти  користі  бабі  ніякої  не  приносиш,    тільки  обкрадаєш  її?
- А  ти  хіба  приносиш?  Розриваєш  землю  в  саду,    жуків  і  черв’яків  витягаєш  з  неї.  
- Баба  не  проти  того,  щоб  я  їх  витягала  й  поїдала.  Жуки  й  черв’яки  шкодять  фруктовим  деревам.  А  ще  я  яйці  несу  їй  і  м’ясом  служу.  
При  останніх  словах  курка  схилила  голову  донизу    і  впустила  у    суху  торішню  траву  сльозу.
- Тобто,  баба  тебе  їсть?  
Курка  знову  опустила  голову  і  пустила  сльозу.
-  Ну,  ну,  не  сумуй.    У  цьому  світі  кожен  когось  чи  щось  з’їдає.  Білка  їсть  горіх,  лисиця  –  білку.  Вовк,  як  дуже  голодний  –    лисицю.  Таке  життя.  Але  поки  ми  живемо  і  ніхто  нас  не  з’їв,  треба  веселитись.    
- А  як  це?
- Співати,  танцювати,  дивитись  на  небо,  на  сонце,  на  трави,  на  квіти  і    радіти  тому,  що  ти  все  це  бачиш.  
Курка  задерла  голову  догори.  
- А  в  небі  зараз    немає  сонце,  хмарка  його  закрила.  Треба  радіти  цьому?
- Так.  Хмарка  –  це  також    добре.  З  неї  випаде  дощ,  а  значить  земля  зволожиться,  і  будуть  рости  різні  трав’янисті  рослини,  а  в  дерев  з’являться  листочки.  
- Мишко!  З  тобою  так  цікаво  спілкуватися!
- Звісно.  Я  багато  чого  знаю,  бігаю  ж  не  тільки  по  саду,  й  по  полю,  до  річки  наближаюся,  до  лісу  заходжу.  
- А  що  таке  річка?
- Це  такий  довгий  рів,  по  якому  безперервно  тече  вода.    На  ній  твої  родичі,  до  речі,    які  живуть  на  волі,  плавають  –  дикі  гуси,  дикі  качки,  лебеді.  
- Так?  Бачила  я  цих  птахів  якось  у  небі.  А  ліс  –  це  що?
- Це  місце,  де  росте  багато  різних  дерев  –  листяних  (з  листками)  та  хвойних  (з  голками),  тільки  вони  не  родять  фрукти,  як  ці  дерева  (показала  хвостом),  що  тут,  у  саду.  В  лісі  живуть  ще  й    дикі  тварини  –  лисиці,  вовки,  зайці,  лосі,  наприклад.  Є  в  ньому  також  кущі    з  кислою    ягодою  –  калиною,  і    солодкою  –  малиною  та  ожиною.      
- І  в  нашому  саду  є  три    малинові  кущики  (курка  показала  лапою,  де).      
- Бачу.  А  в  лісі  є  ще  гриби.  Вони    ростуть  в  теплу  пору.  Люди  люблять  їх  їсти.  
- А  які  ці  гриби?
- Невеликі,  як  ось  цей  (мишка  підбігла  до  черешні,    підняла  хвостик  догори  і  показала,  де  на  її  стовбурі  гриб  росте).  Тільки      цей,  що  на  вишні,  не  їстівний,  він  –  паразит,  він  з  деревця  соки  витягає.  
- А  в  лісі  їстівні  ростуть?
- Є  і  такі,  які  не  можна  їсти,  але  набагато  більше  добрих  грибів  –  боровиків,  опеньок,  підберезників,  підосичників,  голубінок,  лисичок.  Деякі    я  з  цих,  які  перелічила,  минулого  року  їла    в  час,  коли  ще  пшениця  в  полі    не  зродила.    Мама  навчила  мене  розрізняти  їстівні  й  неїстівні  гриби.  А  ще  вона  мені  сказала,  що  у  нашому  мишиному  посліді    накопичуються  спори  грибів  (і  деяких  рослин  також,  до  речі).  І  коли  ми  свій  послід  із  цими  спорами  залишаємо  десь  на  землі,  то  там  виростають  і    гриби,    і  рослини.  
- А  ти  в  нашому  садку  залишала  свій  послід  зі  спорами  грибів?
- Так.  Тож,  думаю,  гриби  тут  цьогоріч  виростуть.
-  Баба  зрадіє!  Що  ж,  значить,  і  ти  користь  приносиш  людині?
- Ну  так.  Хоч  і  шкоду  теж.  
- А  давай,  мишко,  будемо  дружити  з  тобою.  
- Та  давай!  Потанцюємо?
- Так.  
Вітер  наче  підслухав  їхню  розмову,  прилетів,    завальсував  у  саду.  Зворушились  дерева,  затріпотіли  гілками.  А  мишка  з  куркою  взялися  до  танцю  .  Вони  бігали  поміж  яблунь,  груш  та  слив,  скакали,  галасували.  Курка  –  квокала,  мишка  –  пікала.  Так  було    до  часу,  поки  баба,  вчувши  їхній  галас,  не  прибігла  до  саду.  А  як  прибігла,  розвела    Квокотулю  й  Сірячку  в  різні  боки:  мишка    чкурнула  до  нірки,  курка  побігла  до  курника.    Розлучила  друзів  баба,  та  не  назовсім.  Наступного  дня    Квокотуля  та  Сірячка  знову  зустрілись.  Тільки  вже  не  співали  –  спілкувались  тихенько,  стоячи  під  кущиком  малини,  ходили  довкруж  грушки,  скакали  під  яблунькою.  Добре  їм  було  удвох.    З  того  часу  майже  щодня  друзі  бачились.    Квокотуля  пригощала    Сірячку  кашею,  яку  несла  їй  у  своєму    горлечку,  Сірячка  –      черв’яками  та  жуками,  яких  знайшла  під    землею.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977288
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2023

Про Оленку, Олеся та Івана (казка)

Оленка  ходила  до  четвертого  класу.  Вчилася  вона  старанно,    але  не  дуже  мирно  жила  зі  своїми  братами  –  п’ятикласником  Олесем  та  семикласником    Іваном.      Дівчинка  хотіла,  щоб  їй  діставалось  всього  найбільше  -  цукерків,  пиріжків,  фруктів,  які  вона  любила  їсти,  бо  вона  наймолодша.  Іван  був  незгідний  із  сестрою.  Хлопець  вважав,  що  найстарша  дитина  в  сім'ї,  тобто,  він      має  мати  найбільше  прав.  Олесь  не  погоджувався  ні  з  Іваном,  ні  з  Оленкою.  «Чого  це  хтось  має  мати  чогось  більше?  Ми  всі  діти  одного  тата,  однієї  мами,  тому    у  всіх  нас  мають  бути  рівні  права»,  -  говорив  він.  Але  сам  так  не  робив,  як  заявляв.  Інколи,  коли  ніхто  не  бачив,  міг,  забігши  до  кухні,  з'їсти  зайву      котлетку,    цукерку,  печенинку  чи    якийсь  фруктик.  Міг  взяти  ручку  чи  олівець  в  сестри  чи  брата,  якщо  його  списувались  чи  ламались,    і  не  сказати  їм  про  це.  Іван  теж  не  пас  дурнів,  хапав  зі  столу,  що  подобалося,  і  не  питав,  чи  іншим  вистачить.  Оленка,  як  приходила  зі  школи  швидше  від  братів,      забирала  їхні  деталі  Лего    і  клала  їх  до  свого  ящика.  Коли  ж  якась  несправедливість  виявлялася,  діти  сварилися  між  собою,  а  часом  і  штурхали  одне  одного  в  груди  та  плечі.  "Так  не  можна  робити!"  -  кричав  тато.  "Діти!  Живіть  дружно",  -  просила  мама.  День,  два  втримаються  від  сварок,  а  потім  знову  беруться  за  своє.  
Якось  у  суботу    батьки  Оленки,  Олеся  й  Івана  вирішили  поїхати  до  міста,  щоб  купити  дещо  з  того,  що  було  потрібно  на  господарстві.  Тато    сказав  дітям:  «Ведіть  себе  добре.  Не  сваріться.  Матимете  за  це  нагороду».  Мама  додала:  «Куплю  вам  щось  солоденьке    в  магазині.  Але  дам  тільки  тоді,  як  будете  чемні».  «Гаразд!"  -  відповіли  хором      діти.  "Ми  постараємось",  -  запевнила  батьків  Оленка.  
Але  так  не  сталось,  як  вони  казали.  Не  встигли  батьки  за  ворота  виїхати,  як  Оленка    почала  заводити:  «Де  моя  гумка?  Де  гумка  поділась?!  Я  хочу  малювати  листівку  для  воїна  ЗСУ.  Ти  забрав  її,  Іване?»  «Ні.  У  мене  своя  є.  «Значить,  ти,  Олесю?»  «З  якого  б  це  дива?»  «Але  її  немає  в  пеналі,  а  вчора  ввечері  вона  там    була».    «Шукай,  десь  посіяла,  а  до  нас  пристаєш»,  -  мовив  Олесь  і  пішов  на  кухню.  Звідти  за  хвилину  прокричав:  «Хто  з’їв  мою  частинку  сирника,  яку  я  залишив  у    холодильнику».  «Не  я»,  -  мовила  Оленка.  «Та  й  не  я»,  -  ствердно  відповів  Іван.  «Хто  ж  тоді?  Може,  це  зробив  пан  Невидимка?»  -  сказав  із  болем  в  голосі    Олесь.    Іван  пирснув  зі  сміху  й  мовив:  «Піду  надвір,  пошукаю  там  цього  пана,    заодно  й  на  велосипеді  трохи  покатаюся».    Хвилин  через  сорок  хлопець    повернувся  з  рум’янцем  на  щоках,    зі  свіжістю  в  жилах,  зайшов  до  своєї  кімнати  й  вирішив  виконати  домашнє  завдання  з  математики.  Витягнув  пенал  з  наплічника,  взяв  ручку,  почав  писати  нею  число,  а  воно  не  пишеться,  паста  скінчилася».  «Хто  підмінив  мені  ручку?!  -  закричав.  –  Вчора  вона    писала  нормально».  «Мабуть  той  самий  пан  Невидимка,  який  доїв  Олесин  шматок  сирника»,  -  сказала  Оленка.  –  До  речі,  ти  його  зустрів  на  дворі?»  «Ні.  Як  же  його  побачиш,  коли  він  невидимий?»  «Це  він  у  хаті  невидимий,  а  надворі  -  зовсім  навпаки.  Мабуть,    поки  ти,  Іване,  взував  мешти,  той  пан  Крадійко  полетів  у  космос»,  -  сказав,  заливаючись  сміхом  Олесь.      «Зараз  ви  в  мене  обоє  полетите  в  космос,  як  я  вам  надаю  тлумаків»,  -  пригрозив  Іван  і  кинувся  на  брата  й  сестру  з  кулаками.  Олесь  вилетів  надвір  босий,  Оленка  –  в  тапках.    Іван,  взувши  шльопки,    побіг  за  ними.    Поки  він  літав  по  подвір’ї  за  братом  і  сестрою,  в  хаті  почало  чинитися  щось  неймовірне:  шкільні  предмети  й  предмети  побуту    ожили  і  почали  між  собою  гризтися.  Стіл  затіяв  сварку    із  кріслами.  Ліжко  Олеся    –  з  ліжком  Івана.  Табуретка  буцяла    етажерку,  етажерка  -    її.  З  наплічників  Олеся,  Івана  та  Оленки  повискакували  підручники,  олівці,  ручки  і  теж  почали  між  собою  сваритися.  Почули  гуркіт,  що  нісся  з  хати,    діти.  Зупинилися,  підійшли  до  вікон,  глянули  крізь  них.  Як  побачили,  що  речі,  які  не  мали  ніг,  рук,  голови  з  ротом,  бігають,    б’ються  між  собою  кричать,  оторопіли.  «Що  нам  робити?»  -  запитала  Оленка.  «Не  знаю»  -  сказав  Олесь.  «Може  батькам  зателефонувати?»  -  мовив  Іван.  «А  вони  повірять,  що  ми  кажемо  правду?»  -  виявила  сумнів  Оленка.  «Навіть,  як  і  повірять,  то  поки  приїдуть,  все  в  домі  може  вже    бути  поламане  і  порване»,  -  виголосив  свою  думку  Іван.    «Треба  нам  іти  до  хати,  речі  вмовляти,  щоб  перестали  між  собою  ворогувати»,  -  сказала  своїм  братам  сестра  .  «Слушна  твоя    думка»,  -  погодились  Олесь  та  Іван.  
Зайшли  діти.      Оленка  відразу    побігла  до  своєї    кімнати  і  побачила  таку  картину:    підручник  математики  бився  з  підручником  української  мови,  підручник  з  ЯДС  драпав  своїм  кутиком    підручник  з  інформатики,  зошити  літали  попід  стелею,  як  лелеки  в  небі,    і  листками  хльостали  один  одного.    
«Що  ви  робите?  Перестаньте!»  -  закричала  Оленка.    «І  не  подумаємо!»  -  сказали  їй  підручники.    «Вам  можна  сваритись,  а  нам  ні?»,  -  мовили  зошити.    «Якщо  ви,  підручники,  порвете  один  одного,  мене  буде  сварити  у  школі  вчителька,скаже,  щоб  я  купила  нові  книжки.  Якщо  ви,  зошити,  порвете  один  одного,  мене  будуть  сварити  батьки».  «Але  ж  ти  ж  б’єшся  з  братами  і  не  думаєш  про  наслідки?»,  -  мовив  підручник  української  мови.  «Обіцяю,  що  більше  не  буду  цього  робити.    Помирюся  таки  зараз  з  ними».  «Даєш  чесне  слово?»    -  спитав  підручник  з  математики,  пильно  дивлячись  Оленці  у  вічі.  «Так.  Даю».  «Гаразд.  Даємо  тобі  шанс.  Припиняємо  бійку»  -  відповіли  підручники  і  смирно  вляглися  на  столі.  Зошити  погодились  із  їхнім  рішенням  і    прилягли  поруч.  «Дякую  вам»,  -  мовила  Оленка  і  побігла  до  кімнати  братів.  
А  там…    Ліжка  зсунені  докупи.  Ковдри  літають.  Подушки  б’ються  так,  що,  аж  пір’я  летить.    Стільчик    скаче  по  столі.  Стіл  його  б'є  по  ногах.  Ручки  проганяють  зі  стола  олівців.    Олівці  гумку  копають,  мов  м’яч.  А  Іван  з  Олесем  сидять  на  підлозі  і  голови  чухають.  «Дорогі  братики!  -  закричала  Оленка.  –  Нам  терміново  треба  змінити  свою  поведінку.  Речі,  які  знаходяться  в  наших  кімнатах,  сваряться  і  б’ються  тому,  що  ми  їм    подали  поганий  приклад!»  «Ти  так  думаєш?»  -  запитав  Олесь.  «Я  це  знаю.  Про  це  мені  сказали  мої  книжки  та  зошити».  «Вони  правду  мовили!»  -  погодилася  шафа.  Вона  підскочила  вгору    і  мало  не  звалилася  на  дітей.  Добре,  що  Іван  стояв  спиною    до  неї  і  притримав  її.  «Хлопці,  пообіцяйте те    меблям,  що  будете    добрі,  що    не  брехатимете  мені  та  один  одному,  не  сваритиметеся  зі  мною  і  поміж  себе»,  -  попросила  Оленка.  «Та  я  за  тим!»  -  сказав  Олесь.  «І  я  теж  Давайте  жити  в  мирі!»  -  мовив  Іван.  –  Чуєте,  речі?  Обіцяємо  вам,  що  ми  один  з  одним  будемо  жити  в    мирі!»  -  сказали  хлопці.  «Чесно-чесно?»  -  перепитав  стілець.  «Чесніше  не  буває»,  -  запевнив  його  Олесь  і    приклав  руку  до  серця».    «Ну,  тоді  ми  припиняємо  бійку»,  -  сказали  ліжка  і  стали  на  місця.  Ковдри  з  подушками,  зітхнувши  полегшено,  лягли  рівненько  на  них.  Крісло  перепросило  стіл,  стіл  –  крісло.    «Речі!  Ми  вас  любимо»,  -  мовив  Іван.  «Це  добре.  Але  ще  любіть    одне  одного»,  –  пробубоніли  ковдри.    «Та  ми  любимось  ,  просто  інколи  хитруємо,  виявляємо  свій  егоїзм.  Але  більше  так  чинити  не  будемо».  «Обіцяєте?»  -  перепитали  подушки,  надувши  щоки.    «Обіцяємо,»,  -  відповіли      діти.    Всі  речі,  які  були  в  кімнаті  хлопців,  стали  на  свої  місця,    дружно  всміхнулися  й  завмерли,  наче  ніколи  і    не  зрушувалися  зі  своїх  місць,    не  сварились  і  не  билися.      
Тоді  діти  зійшлися  докупки,  обійнялись,  поцілували  одне  одного.  «Відтепер  між  нами  тільки  мир  і  згода!»  -  сказав  Іван.  «Так!  Тільки  мир  і  згода»,  -  відповіли  Оленка  та  Олесь,  і  всі  троє  попрямували  до  кухні,  бо  після  всіх    несподіваних  перепитій    захотіли  пити.  А  як  напилися  досхочу  компоту,  який  їм  залишили  батьки,  то  вирішили  приготувати  спільно  вечерю.  Поки    тато  з  мамою      приїхали,  картопля  вже  була  зварена  і  пом'ята,  салат  з  капусти,  моркви  та    буряків  приготовлений,  сосиски  відварені.  Батьки  були  здивовані  тим,  що  побачили.  Сіли  разом  із  дітьми    за  стіл,  поблагословили      їжу,  спожили  її.  Подякували  дітям.  Ну,  а  потім  всі  пили  чай  і  їли  торт  «Наполеон»,  який  мама  купила  у  супермаркеті.  Раділи  не  тільки  члени  родини,      а  навіть  речі,  які,    як  здавалося  дітям,  підморгували  їм  своїми  сяючими    очима.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977046
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2023

ВКЛОНЯЮСЬ ДОБРОВОЛЬЦЯМ

Вогнями    накрили    нас  кляті  рашисти
За  те,  що  під  них  не  прогнули  хребти.
«Калина  в  журбі»    заспівали  артисти
Й  закликали  в  бій  за  країну  іти.
До  війська  примкнули  одні  із  принуки,
Повістку  вручили  –  служити  пішли.
Одні  утекли  і  не  гризли  їх  муки
За  те,  що  на  фронті  себе  не  знайшли.
Не  їхнє  –  зі  зброєю  край  захищати,  
Місити  болото  в  окопі  чи  сніг,
Під  шквалом  вогню  денно  й  нічно  стояти
І  спокою  вежу  згинати    у  ріг.
Були  і  такі    –  добровільно  вступили
До  лав  ЗСУ  від  початку  війни.
Зібравши  в  кулак  зерна  волі  та  сили,
Тілами  сплели  охоронні  тини.  
Сьогодні  таким  я  вклонюся    доземно  –  
І  тим,  що  у  небі,  і  тим,  що  в  строю,
Із  ворогом  бились  вони  недаремно  –  
Прославили  рід  свій,  країну  свою.
За  правду,  за  волю  стояли  і  будуть
Стояти,  допоки  війна  на  коні.  
Країні  своїй    перемогу    здобудуть,
Всміхнеться,  розквітне,  як  луг  навесні.

А  він  вже  потрохи  вступає  до  раю,
Звільнився  від    хижих  зимових  копит.
Зі  святом  усіх    добровольців  вітаю.
Тримай,  любий  Боже,    над  ними  свій  щит!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976963
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2023

ТИ - МОЯ МРІЯ

Ти  моя  вісь  обертання.  
Ти  –  моя  точка  опори,
Оклику  знак  і  питання,
Духу  мажори  й  мінори,
Небо  –  без  цятки    й  у  хмарах,
Сонце  –  пекуче      і  ніжне,
Долі  дарунок  і  кара,
Поле  -      і  з  маком,    і  сніжне,
Вітер,  який  не  зловити,
Дім,  на  якому  колодка.
Хочу  з  тобою  у  літо!
Ти  –  моя  мрія  солодка.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976651
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2023