Валерій Яковчук

Джеффрі Чосер, Легенда про славних жінок: Пролог

Чув  тисячу  разів  я  звідусіль,
Що  радість  в  Небесах,  а  в  Пеклі  –  біль,
І  твердження  таке  цілком  приймаю,
Однак  при  тому  теж  я  добре  знаю,
Що  ще  ніхто  мандрівку  з  цих  країв
У  Небеса  чи  в  Пекло  не  здійснив,
Отож  не  міг  по  іншому  це  знати,
Як  чути  десь,  чи  в  книгах  прочитати.
Бо  досвід  сумнівам  не  рятівник,
І  Боже  упаси,  щоб  чоловік                                              10
Лиш  вірив  в  те,  що  бачать  власні  очі,
А  решту  мав  за  вигадки  жіночі.
Хоч,  може,  і  не  вмисна  та  вина,
Та  знає  Бог,  що  правда  лиш  одна,
Хоч  часом  хтось  її  й  не  бачить  прямо.
Бернард  Чернець  на  бачив  все  так  само!

Тож  мусим  ми  дізнатися  із  книг
Про  давні  справи,  вписані  до  них,
І  мудрі  старожитності  догмати
У  книгах  тих  з  довірою  приймати,            20
Що  нам  покажуть  істинні  діла,  –
Про  святість,  царства,  звільнення  від  зла,
Теж  про  любов,  ненависть,  лють  взаємну,
Але  не  буду  тратить  час  даремно.
Якщо  ж  ці  книги  зникнуть  в  забутті,
До  пам’яті  не  буде  більш  путі.
Повинні  шанувать  ми  книги  давні,
Без  них  зведуть  нас  діяння  безславні.

А  що  ж  до  мене,  хоч  знання  слабкі,
Та  насолоду  зроджують  книжки,      30
Для  них  я  віддаю  мою  довіру
І  в  серці  ушановую  їх  щиро,  –
Так  щиро,  що  немає  інших  втіх,  
Щоб  одірвали  від  книжок  моїх.
Хіба  що,  досить  зрідка,  в  день  святковий,
Коли  вже  місяць  травень  йде  чудовий,
І  лине  звідусіль  пташиний  спів,
А  килим  буйноцвітний  землю  вкрив,  –
Тоді  прощайте  книги  і  читання!

Тепер  чуття  наповнюють  незнані    40
І  я  тягнусь  до  квітів  залюбки,
Що  в  них  червоні  й  білі  пелюстки,  –
Стокротками  у  нас  їх  називають,
До  них  сердечну  приязнь  відчуваю.
Як  я  казав,  вже  травень  розцвітав,
Тож  день  мене  у  ліжку  не  застав,  –
Піднявся  я  на  луки  поспішити,
Щоб  бачить,  як  до  сонця  прагнуть  квіти,
Що  вранці  осяває  неба  даль;
Цей  краєвид  тлумить  мою  печаль.    50
І  радий  я,  що  тут,  на  лузі,  рано
Віддати  можу  всю  мою  пошану
Для  квітки,  що  найкращою  була,  -
Лиш  їй  належить  честь  і  похвала.
Люблю  її,  й  любитиму  так  само,
За  те,  що  так  ясніє  кольорами,
Аж  поки  серце  спиниться  моє.
Хоч  не  клянусь,  та  в  цьому  правда  є,
Що  не  любив  нікого  гарячіше.

Коли  йде  вечір  й  наступає  тиша,        60
Й  на  захід  сонце  скінчує  дугу,
Я  прагну  бачить  квітку  дорогу,
Що  на  спочин  іде,  злякавшись  ночі.
Вона  лиш  ясне  сонце  бачить  хоче,
Й  розкрить  своє  обличчя  перед  ним.
На  жаль,  не  досить  в  нашій  мові  рим,
Щоб  квітку  славить  гідними  словами!
Допоможіть  і  силою,  й  знаннями,  
Хто  може  написать  про  почуття
І  справу  цю  довести  до  пуття,  –      70
Мій  труд  тяжкий  своїм  трудом  зміцнити,
Якщо  вам  любі  пелюстки  чи  квіти.
Бо  знаю  я,  що  скупчили  в  одно
Ви  зібране  поезії  зерно.
Я  слідом  йду,  збираючи  за  вами
То  тут,  то  там  зерно  із  колосками
Залишених  з  достатку  добрих  слів.
Можливо,  те  у  вас  я  попросив,
Про  що  ви  у  піснях  своїх  співали,
Та  ви  на  мене  гніву  щоб  не  мали,        80
Бо  це  я  в  честь  любові  так  роблю,
Також  служити  квітці  я  люблю
І  силою,  і  розумом  питливим.
Вона  для  мене  світлом  є  правдивим
Що  через  темний  світ  вело  мій  шлях.
В  печальних  грудях  серце  має  страх,
Бо  у  такому  страдному  коханні,
Моїх  думок  лиш  ти  єдина  пані.
Мій  труд,  мої  слова  усі  оці,
Немов  слухняна  арфа  у  руці,          90
Що  так  звучить  під  пальцями  чуткими,
І  з  серця  кличе  співами  тремкими  
Чудовий  звук,  що  родить  плач  чи  сміх.
Будь  пані  й  провідник  доріг  моїх;
Тож  я  молюсь,  як  до  земного  бога
В  цей  праці  час,  також  і  в  час  тривоги.

Щоб  дать  довіру  до  подій  старих,
Про  що  й  казав,  і  поважати  їх,
Повірить  має  чоловік  охоче
Не  тільки  в  те,  що  дійсно  бачать  очі.      100
Про  це  скажу  у  відповідний  час,  –
Не  можу  зримувати  все  ураз.
І  прагне  дух  мій  неспокійний  знову
Побачить  квітку  свіжу  і  чудову,
Яка  тримає  в  пристрасті  мене,
Та  так,  що  в  серці  полум’я  одне,
Котре  мене  до  світу  піднімає,  –
Так  перший  ранок  травня  наступає.
У  серці  щира  радість  і  любов,
Бо  воскресати  буде  квітка  знов,            110
Що  прагне  сонцю  пелюстки  розкрити,
Червона,  мов  червоні  ружи  квіти,
Що  в  грудях  у  Бика  в  той  день  цвіли,
Як  Агенорову  дочку  звели.
Навколішки  мені  припало  стати,
Щоб  квітку  свіжу  від  душі  вітати.
І  так  стояв  я  на  м’якій  траві,
Аж  пелюстки  розкрилися  живі.
Солодкий  запах  розливали  квіти,
Що  ними  вся  трава  була  розшита.      120
Я  пах  дерев  і  трав  також  люблю,  
Тож  з  квітами  зіставлень  не  роблю,
Та  все  ж  у  неї  запахи  ніжніші;
В  красі  їй  квіти  поступались  інші.
Земля  забула  стан  свій  без  тепла,
Коли  зимою  голою  була
І  холоду  мечем  була  побита,  –
Тепер  помірним  сонцем  обігріта
Прикрила  знову  наготу  суціль.
Малим  пташкам  минув  зимовий  біль,        130
Бо  вбереглись  від  сітей  птахолова,
Якими  він  ловив  їх  в  час  зимовий  
І  руйнував  дощенту  їхній  рід,
Та  всупереч  йому  уникли  бід
Й  тепер  його  у  пісні  зневажають,
Негідника,  що  ласий  розум  має
І  спокушав  софізмом  без  кінця.
Була  це  пісня:  «Нехтуєм  ловця
І  весь  його  обман!»  Вони  співали  
Любові  гімн  і  радощі  лунали,      140
Подружнім  парам  слава  і  хвала
У  час  блаженний  літнього  тепла.
І  на  гілках,  між  квітами  й  листвою,
З  піднесенням  вертіли  головою
Й  співали:«Славен  Валентин  Святий!
Бо  ми  в  цей  день  зробили  вибір  свій
Без  каяття,  ласкавими  серцями!»
І  вмить  своїми  стрілися  дзьобами,
Віддавши  шани  і  смирення  дань  
Любові,  і  для  інших  починань,      150
Належних  лиш  любові  і  природі;
Тлумачте  це  як  хочте,–  з  мене  годі.

А  ті,  що  підло  скоїли  гріхи,
Як  деякі  в  невірності  птахи,
Благали  милосердя  за  провини
І  каялися  співом  без  упину,
На  квітах  покладали  каяття,
Щоб  мав  товариш  їхній  співчуття,
Щоб  врешті  досягнути  миру  й  злади.
Хоч  Зверхність  і  зробили  знаком  влади,      160
Та  Жаль,  узявши  сили  повноту,    
Зміцнив  для  Милосердя  правоту,
І  Чемність  стала  з  честю  панувати.
Та  я  не  можу  честь  і  гріх  рівняти,
Не  може  бути  лицемірним  жаль,
Честь  дорога,  як  стверджує  Мораль.
Тож  ці  пташки,  від  намірів  злих  вільні,
Зійшлись  в  любові,  вади  обопільні
Забувши,  і  злили  в  акорд  свій  спів:
«Ласкаво  просим,  літо,  пан  панів!»        170

Зефір  і  Флора  ніжно  і  спокійно
Давали  квітам  ласку  благодійну,  –
Пестливим  подихом  розкривши  їх,
Немов  боги  на  луках  квіткових.
Гадав  я,  –  зможу  там  щодня,  щонічно,
У  радісній  весні  тривати  вічно,
Без  їжі,  без  напоїв  і  без  сну.
Відчув  я,  що  поволі  в  тім  тону.
І  на  боку,  обпершися  на  руки,
Збиравсь  прожити  довгий  день  на  луках,    180
Бо  мав  я  вочевидь  мету  одну,  –
Дивитися  на  квітку  чарівну;
Її  недарма  люди  поважають
І  «оком  дня»  чи  «сонцем»  називають,  –
Царицею  і  цвітом  над  усе.
Молюсь,  хай  бог  їй  благо  принесе,
І  всім,  хто  любить  квіти  ради  квітів!
Та  не  вважайте,  що  у  буйноцвітті,
Підносячи  цю  квітку  над  листком,
Сильніше  ніж  зернину  над  снопом,    190
Роблю  я  вибір  з  кращого  чи  злого,
Бо  я  не  є  прихильник  ні  для  кого.
Не  знаю,  хто  слуга  квіткам,  листкам,
Та  хай  їм  труд  приносить  радість  там,
Бо  з  іншого  барила  ті  напої,
Все  почалося  з  повісті  старої.

Коли  на  захід  сонце  перейшло
Й  схилила  квітка  на  спочин  чоло,
Здригаючись  у  мороці    нічному,
Я  швидко  поспішив  до  мого  дому      200
Спочити,  щоб  раненько,  ледве  світ,
Знов  бачити  розкритий  квітки  цвіт.
І  в  квітнику,  що  я  зробив  майстерно,
Поставив  лаву  із  м’якого  дерну,
Де  постіль  постелити  наказав.
Я  в  честь  нового  літа  шану  склав
І  повелів  укрити  ложе  цвітом.
Склепивши  очі,  став  чоло  хилити
І  десь-то  за  годину  вже  заснув:
Приснилося,  що  я  на  лузі  був      210
І  бачив  квітку,  що  кохав  глибоко.
А  здалека  на  луг  рішучим  кроком
Любові  бог  з  царицею  ішов,
Зелений  царський  був  на  ній  покров,
На  косах  сітка  золота  висіла,
А  зверху  над  усім  корона  біла
У  дрібних  квіточках,  на  цілий  світ
Скажу  я  правду,  як  стокротки  цвіт,
Що  білими  покрита  пелюстками,
Біліла  та  корона  теж  так  само.        220
Мов  із  перлини  зроблена  була  
Корона,  що  цариця  в  ній  ішла;
Тож  ця  корона  біла  над  зеленим
Була  немов  стокротка,  достеменно,
Ще  й  золота  її  вкривала  сіть.

Був  вдягнений  Любові  бог  в  ту  мить
У  шовк,  обшитий  зелені  пучками  
Й  обсипаний  троянди  пелюстками,  –
Свіжіших  споконвік  ніхто  не  знав.
Його  волосся  сонця  диск  вінчав        230
Замісто  золота,  ясне  світило
Його  обличчя  осяйним  зробило,
Що  ледь  розгледіти  я  бога  зміг,
Здавалося  в  руках  він  мав  своїх
Дві  вогняні  стріли,  як  жар  гарячі,
Й  розкриті  крила  ангела  я  бачив.
Хоч  люди  кажуть,  що  цей  бог  сліпий,
Та  думаю,  він  бачить  вибір  свій,
Бо  так  суворо  подививсь  на  мене,
Що  серце  вмить  зробилося  студене.      240
Ставну  царицю  він  за  руку  вів,
В  короні  білій,  в  зелені  листків,
Таку  жіночну,  ніжну,  доброчинну,
Що  в  цьому  світі  навіть  половину
Не  зможе  жодний  чоловік  знайти
Такої,  як  у  неї,  красоти.
Тож  я  пишу,  у  дивному  пізнанні,
Цю  пісню,  як  хвалу  достойній  пані.


16    Бернард  Пілігрим,  також  званий  Бернард  Мудрий  чи  Бернард  Чернець,  був  франкським  монахом  дев'ятого  століття.  Найбільше  він  відомий  своїми  розповідями  про  подорожі,  в  яких  він  докладно  описує  свої  подорожі  навколо  Середземного  моря,  в  Італії,  Єгипті,  Святій  Землі  та  Франції.
113    За  легендою  Зевс  з'явився  для  Європи,  дочки  Агенора,  що  гралася  з  подружками  на  морському  узбережжі,  у  вигляді  бика  і,  викравши  її,  відвіз  на  своїй  спині  на  острів  Кріт.
114    Агенор  у  давньогрецьких  міфах  був  сином  Посейдона  й  Лівії.  Від  його  шлюбу  з  Телефассою  народилися  Кадм,  Фойник,  Кілік  і  Європа.  Коли  останню  викрав  Зевс,  Агенор  послав  своїх  синів  на  розшуки,  заборонивши  їм  повертатися  без  сестри.  Розшуки  виявилися  марними  і  брати  розселилися  по  різних  країнах.

Geoffrey  Chaucer,  The  Legend  of  Good  Women:  Prologue

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024068
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2024

Джеффрі Чосер, Пташиний парламент (372-699, кінець)

54
До  суті  йдем:  В  Природи  на  руках
Орлиця  височіла  величава,
Вона  завжди  у  всіх  своїх  ділах
Була  найбільш  привітна  і  ласкава,  –                                375
В  ній  гідність  поєдналися  і  слава,
Та  так,  що  і  Природа,  благодать
Відчувши,  в  дзьоб  жадала  цілувать.
55
Природа,  представник  самого  Бога,
Що  холод,  спеку,  день  і  темну  ніч                                        380
Одним  вузлом  навік  зв’язала  строго,
Промовила  пташкам  наступну  річ:
«Птахи,  молю,  почуйте  цей  мій  клич,
Щоб  швидше  закінчити  справу  гожу,
Так  швидко  все  зроблю,  як  тільки  зможу.                  385
56
Ви  ж  знаєте,  у  Валентина  день,  
Як  мій  статут  наказує  і  влада,
Прийшли  ви  вибрать  пару  тут  лишень
І  разом  полетіть,  цьому  я  рада,
Та  тим  не  менше,  я  свого  укладу                                            390
Змінить  не  можу,  світ  це  має  знать,  –
Лиш  щонайкращий  буде  починать.
57
Орел-самець,  як  вам  про  це  відомо,
Особа  царська,  вищий  від  усіх,
Чеснота  й  мудрість  поєднались  в  ньому,                      395
Довершений  взірець  трудів  моїх
І  джерело  незміряних  утіх.
Нема  потреби  більш  його  хвалити,  –
Він  першим  буде  вибір  свій  робити.
58
А  потім  решта  станете  у  ряд                                                          400
В  залежності  від  вашої  породи;
Якщо  для  вас  усе  піде  на  лад
І  випаде  любові  нагорода,
Пошле  Бог  тільки  ту,  що  дасть  вам  згоду».
Тоді  ж  вона  звернулась  до  орла:                                              405
 «Мій  сину,  черга  вибрати  прийшла.
59
Проте  всіх  в’яже  давнішня  умова,
Що  вибрать  може  кожний  молодик
І  вибір  цей  вона  прийнять  готова,
Хто  б  це  не  був,  той  буде  чоловік;                                            410
Цей  звичай  діє  завжди,  з  року  в  рік;
І  хто  прихильність  у  цей  день  здобуде,  
У  щасний  час  завжди  щасливим  буде».
60
Тож  голову  схиливши  в  тишині,
Орел  величний  без  вагання  мовив:                                            415
«Царице,  рівних  тут  нема  мені,  –
Я  вибираю,  сповнений  любові,
Орлицю  на  руці  твоїй  чудову;
Їй  буду  всім  і  їй  рішать  тепер,  –
Щоб  жив  із  нею,  чи  без  неї  вмер.                                                  420
61
Прошу  у  неї  ласку  життєдайну,
Бо  лиш  вона  свій  присуд  завершить,
А  ні,  то  хай  помру  я  тут  негайно,  –
Насправді  з  болем  цим  не  зможу  жить,
Бо  в  серці  кожна  жилка  кривавить;                                            425
Тож  маючи  до  слів  моїх  довіру,
Любове,  прояви  прихильність  щиру.
62
А  трапиться,  що  буду  лицемір,
Сварливий,  гордовитий  чи  недбалий,
Чи  інший  в  мене  з’явиться  кумир,                                                430
Молю  тебе:  прийми  таку  ухвалу,
Щоб  всі  птахи  мене  тут  заклювали
У  той  же  день,  як  вияснить  вона,
Що  на  мені  облудності  вина.
63
Та  так  як  я,  ніхто  її  не  любить,                                                          435
Хоч  я  надій  на  цю  любов  не  мав,
Зі  мною  лиш  по  згоді  буде  в  шлюбі,  –
На  неї  я  не  маю  інших  прав.
І  в  будь-якій  біді  я  б  не  тримав
В  душі  невірність,  перелюбство,  зраду.                                440
Закінчив  я,  жду  присуду  відраду».
64
Немов  червона  квітка  молода,
Що  в  світлі  сонця  літнього  заграла,
Освідчення  почувши,  від  стида
Орлиця  миттю  червоніти  стала;                                                        445
Збентежена  нічого  не  казала,
Тож  їй  Природа  мовила  в  журбі:
«Не  бійся,  дочко,  поможу  тобі».
65
Озвався  інший  тут  орел  неждано,
Що  рангом  нижче:  «Більш  її  люблю,                                          450  
Ніж  любиш  ти,  клянусь  Святим  Іваном,
Й  не  згірш  тебе  щасливою  зроблю,  –
Служитиму  їй  щиро,  без  жалю.
Якщо  вона  прийнять  мене  готова,  –
Належить  лиш  мені  цей  приз  любові.                                      455
66
Підтверджу  теж,  лиш  вияснить  вона,
Що  я  нещирий,  злобний  чи  ревнивий,
Тоді  на  шию  лиш  петля  одна!
Якщо  для  неї  буду  я  лінивий
Й  порушу  клятву  цю  мою,  можливо,  –                                    460
За  честь  її  обстать  і  почуття,
То  хай  бере  мій  статок  і  життя.
67
Тут  третій  їм  орел  відповідає:
«Тепер,  панове,  нам  не  до  забав,  
Бо  кожен  птах  палке  бажання  має,  –                                        465
Летіти  з  тим,  кого  би  він  обрав;
Сама  Природа  знемогла  від  справ,
Я  теж  хотів  не  говорити  далі,
Та  як  промовчу  –  згину  від  печалі.
68
За  довгу  службу  я  не  заслужив                                                        470
Нічого,  й  нині  смерть  я  можу  мати
Від  горя,  бо  на  службі  я  марнів
Ці  двадцять  зим  і  тяжко  це  сприймати,
Що  хтось  отримав  вищу  там  оплату,
Хоч  він  всього  півроку  служби  мав,                                            475
Ніж  той,  хто  два  десятки  зим  страждав.
69
Я  це  кажу  не  тільки  ради  себе,  –
Для  пані  ще  нічого  не  зробив,
Та  заявляю:  кращого  не  треба,
Щоб  незрадливо  завжди  їй  служив.                                            480  
Аж  поки  смерті  час  не  наступив,
Її  я  буду,  більш  турбот  не  маю,
Окрім  тих  справ,  що  серце  загадає».
70
Усе  життя,  від  вродження  мого,
Таких  освідчень  пристрасних  любові                                        485
Ніхто  не  чув,  крім  мене  одного.
Хай  буде  ясно,  що  не  всі  готові
Наслідувати  буйство  їх  промови.
Почавши  зранку,  говір  той  тривав,
Аж  поки  захід  сонце  не  сховав.                                                        490
71
Птахів  тут  крики  розляглись  усюди:
«Закінчуй  справу  швидше  й  ми  летим!»
Здалось,  що  ліс  до  тла  розбитий  буде.
«Вперед!  Ви  ображаєте  нас  тим!
Кінець  наступить  закликам  пустим?                                          495
І  як  суддя  це  «так»  чи  «ні»  промовить,
Якщо  немає  доказів  любові?»
72
Зозуля,  качур,  а  також  гусак,  –
 «Ку-ку!»,  «Кря-кря!»,  «Ґа-ґа!»,  –  кричали  хором,
Та  так,  що  міг  би  взяти  переляк.                                                    500
Гусак  кричав:  «Все  перейшло  на  сором!
Та  вихід  відшукати  можу  скоро,
Належить  право  вироку  мені
Для  водоплавних,  згодний  хто  чи  ні».
73
«А  я  дам  вирок  мій  комахоїдним,  –                                              505
Зозуля  мовила,  –  моя  рука
Для  блага  всіх  цей  вирок  зробить  гідним,  –
Ухвала  буде  чесна  і  швидка».
«Ти  почекай!  Геть  мова  не  така,  –
Озвався  голуб,  –  прикро,  що  відкрито                                    510
Говорить  той,  хто  мав  би  дзьоб  стулити».
74
Я  зерноїдний  птах  і  хоч  простий,
Та  навіть  без  науки  можу  знати,
Що  краще  б  то  язик  тримати  свій,
Аніж  в  ці  справи  дзьоб  постійно  пхати,                                  515
Про  що  не  можуть  навіть  заспівати.
Бо  той,  хто  так  веде  свої  діла,
Загубить  їх  нікчемністю  до  тла».
75
Природа  врешті  строго  зупинила
Птахів  безглуздий  крик  до  хрипоти:                                          520
 «Тримайте  язики,  –  оголосила,  –
Надіюсь  швидко  рішення  знайти
І  вас  звільнити  з  крику  й  суєти.
Хай  кожна  група  вибере  одного,
Щоб  об’явив  усім  мої  вимоги».                                                          525
76
Усі  пристали  на  такий  закон,
А  пажерні  птахи,  ну  як  звичайно,  
Узялись  першими,  задавши  тон,
І  сапсана  обрали  одностайно,
Щоб  приступав  до  справи  він  негайно.                                  530
Його  Природа  радо  прийняла,
Як  першого  пташиного  посла.
77
І  тут  сапсан  резонно  промовляє:
«Мороки  кожний  доказ  завдає,  –
Орлицю  хто  із  них  найбільш  кохає;                                            535
Тут  кожний  правоту  свою  дає
І  в  кожного  цьому  підстава  є.
Та  я  не  вірю  ,  що  цей  спір  поможе,  –
Лиш  у  двобої  кращий  переможе».
78
«Що  ж,  ми  готові!»  –  крикнули  орли.                                      540
«Панове,  ні!  Осмілюся  сказати,
Щоб  наші  справи  звершені  були,
Прошу,  панове,  з  толку  не  збивати,  –
Не  буде  так,  як  хочеться  вам  мати,
Бо  дійсні  наші  голоси  тоді,                                                                      545
Коли  ми  вирок  приймемо  судді.
79
Спокійно!  Розум  мій  в  пригоді  стане,  –
Я  думаю,  того  їй  вибрать  слід,
Хто  має  серед  них  найбільшу  шану,
Високий  чин,  шляхетний  родовід;                                                550
Її  лиш  вибір  дасть  цій  справі  хід,
Тож  раз  вона  орлів  цих  трійко  знає,  –
Хто  кращий  з  них,  сама  хай  вибирає».
80
А  водоплавні  збилися  на  став
І  після  невеликої  обради,                                                                          555
Де  кожний  з  них  вагоме  слово  мав,
Зложили  всі  гуртом  свої  засади,
І  щоб  гусак  від  імені  громади,
Раз  так  хотів,  сказав  важливу  річ,  –
Прискорить  парування  цьогоріч.                                                    560
81
Отож  від  водоплавних  гордовито    
Проґелґотав  гусак  тут  без  вагань:
«Візьміть  це  до  уваги  цілковито,  –
Ухвала  є  для  ваших    сподівань;
Мій  гострий  ум  не  зносить  зволікань;                                      565
Тож  раджу  я,  немов  для  свого  брата,
Якщо  не  любить  –  іншої  шукати!»
82
«Почуйте,  що  за  розум  в  гусака,  –
Боривітер  гукнув,  –  він  має  згола
Пустого  теліпайла-язика!                                                                          570
Тепер,  їй-бо,  шелепо  твердочола,
Мовчи  і  дурість  не  являй  довкола!
Та  до  такого  розум  твій  вже  звик,
Що  в  дурня  не  спиняється  язик».
83
Здійнявся  зграйний  сміх  птахів  вельможних;                575
Тут  голуб,  зерноїдних  представник
І  щирий  птах,  промовив  так,  щоб  кожний
В  глибини  його  істини  проник,
Бо  говорить  неправду  він  не  звик;
Він  до  птахів  порядних  у  повазі                                                      580
Відкриє  все,  що  має  на  увазі.
84
«О  ні,  любити  іншу,  Боже  збав,  –
Промовив  голуб,  з  сорому  червоний,  –
Хоч  дехто  пані  гордою  вважав,
Та  їй  служив  би  кожний  тут  до  скону,                                    585
Хоч  і  впихав  гусак  свої  закони;
А  враз  би    їй  час  смерті  наступив,
Я  б  іншу  теж  ніколи  б  не  любив».
85
«Доладний  жарт,  –  промовив  качур  –треба  ж!
Готовий  марно  він  любить  повік.                                                    590
Є  в  цьому  дотеп  чи  якась  потреба?
Танцює  радо  скорбний  чоловік?
Хто  буде  тут  жаліти  недорік?  
Добавлю  ще  під  впливом  цього  свару:
Є  ще  зірки,  аніж  єдина  пара!»                                                            595
86
«Ганьба,  хам...о  –  сказав  ставний  сапсан,  –
Слова  оці  ідуть  з-під  купи  гною.
Не  вам  судить  про  справ  високих  стан.
Ви  і  любов,  як  світло  із  совою,  
Що  любить  ніч,  а  вдень  стає  сліпою.                                        600
Злиденний  і  мерзотний  весь  ваш  рід,  –
Вам  про  любов  патякати  не  слід».
87
Тут  втрутилась  зозуля  у  дебати,
Комахоїдних  захищать  птахів:
«Отож,  щоб  тут  свого  партнера  мати,                                      605
Готова  я  чекати  кілька  днів.
А  кожний  з  цих  самотнім  щоб  пожив.
Так  раджу  я,  бо  тут  немає  згоди;
А  цей  урок  не  дасть  нікому  шкоди».    
88
«Зажера,  напихавши  свій  живіт,  –                                                610
Кібець  озвався,  –  завжди  сита  буде;
Ти  горобцям  лихий  постійний  гніт;
Облиш,  прожеро,  суди-пересуди,  –
Самотньою  сама  живи,  приблудо!
Немає  зиску  навіть  з  вад  твоїх,                                                        615
Отож  йди  геть,  не  викликай  тут  сміх!»
89
«Замовкніть  всі,  бо  я  лиш  тут  всевладна,  –
Промовила  Природа,  –  всі  думки
Почула  я  –  ця  справа  безпорадна,
Тож    врешті-решт  мій  висновок  такий:                                  620
Хай  вибір  цей  проходить  навпаки  –
Сама  орлиця  буде  вибирати
Кому  з  орлів  із  нею  поруч  стати.
90
Оскільки  тут  до  згоди  не  дійшли,
Хто  більше  любить,  як  сапсан  вже  мовив,                        625
То  ласку  я  мою  їй  дам  коли
До  нього  буде  серце  у  любові
І  він  її  до  серця  взять  готовий.
Тут  я,  Природа,  дам  правдивий  шлях,
Бо  лиш  любові  суть  в  моїх  думках.                                              630
91
А  щоб  для  вибору  пораду  дати,
Коли  б  твоїм  я  розумом  була,
Порадила  б  мого  орла  узяти,
Бо  тут  нема  вправнішого  орла,
Він  повний  благородства  і  тепла.                                                  635
Його  на  втіху  я  ростила  щиро.
Тобі  належить  теж  достойна  міра.
92
Орлиця  тихо  їй  відповіла:
«Велична  пані,  всім  живим  богине,
Я  під  твоєю  владою  була,                                                                        640
Як  кожна  інша  пташка  чи  тварина,
Й  залишусь  я  твоєю  до  загину,
Тому  даруй  цей  прояв  мій  журби
І  намір  свій  відкрию  я  тобі».
93
«Що  ж,  говори»,  –  промовила  Природа                                645
Й  орлиця  зразу  мову  почала:
«Царице,  я  прошу  у  тебе  згоду,
Щоб  рік  наступний  вільна  я  була,
А  після  цього  вибрала  орла.
Оце  і  все,  що  мовити  хотіла,                                                                650
Тепер  мовчу,  хоч  би  й  мене  ти  вбила.
94
Не  буду  я  служити  весь  цей  час
ні  Купідону,  ні  Венері  згола».
«Якщо  нема  більш  вибору  для  нас,  –
Рекла  Природа,  –  хочу  щоб  соколи,                                            655
І  інші  зібрані  птахи  довкола,
Попарно  відлетіли  для  утіх».
І  мовила,  як  чуєте,  до  них.
95
«Я  вам,  орли,  кажу,  –  рекла  Природа,  –
З  добром  у  серці  і  в  душі  служіть;                                                  660
В  служінні  буде  швидко  рік  проходить,
Тож  ви  своє  старання  покажіть
У  справах  добрих.  Вільною  тут  жить
Вона  в  цім  році  буде.  Ну  і  звісно,
Для  вас  перерва  є  також  корисна».                                            665
96
І  врешті  надійшов  всьому  кінець,
І  кожна  пташка  пару  підібрала.
У  повній  згоді  люблячих  сердець,
О  Боже,  сцена  щасна  там  настала:
Птахи  взаємно  шиї  посплітали                                                            670
І  крилами  взаємно  обнялись,
Й  богині  славній  кожний  уклонивсь.
97
Та  перш  за  все  пташиний  хор  зібрали,
Із  року  в  рік  так  звичай  їм  велів,
Щоб  там  рондель  розлуки  заспівали,  –                                  675
Присвячувавсь  Природі  їхній  спів.
Із  Франції  походив  той  мотив;
Слова  були  такі,  як  можна  чути
У  вірші,  що  і  досі  незабутий:
98
[i]Qui  bien  aime  a  tard  oublie.*[/i]
 «Вітаєм  літо  й  сонечко  ясне,                                                              680
Що  буревії  зимові  прогнало,
І  чорних  тих  ночей  уже  не  стало!
Святому  Валентину  пречудне
Маленьке  птаство  радісно  співало:
«Вітаєм  літо  й  сонечко  ясне,                                                                685
Що  буревії  зимові  прогнало».
99
Всі  мали  тут  блаженство  чарівне,
Бо  кожна  пташка  шлюб  святий  уклала
І  повна  радості  раненько  щебетала:
«Вітаєм  літо  й  сонечко  ясне,                                                                690
Що  буревії  зимові  прогнало
І  чорних  тих  ночей  уже  не  стало!»
100
І  з  криками,  коли  затих  їх  спів,
Птахи  на  різні  боки  полетіли.
Прокинувсь  я  й  читати  тут  же  сів                                                  695
Ще  більше  книг,  щоб  суть  мені  відкрили,
Надіючись,  що  чітко  й  зрозуміло
Безцінне  щось  там  знайдеться  мені
Й  читанням  не  потрачу  марно  дні.

Explicit  tractatus  de  congregacione  Volucrum  die  sancti  Valentini**.

[b]Geoffrey  Chaucer,  The  Parliament  of  Fowls[/b]

*  Хто  міцно  любить,  той  довго  забуває.  (фр.)
**  Закінчується  трактат  про  зібрання  Птахів  у  День  святого  Валентина.  (лат.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017724
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2024

Джеффрі Чосер, Пташиний парламент (1 - 371)

[b]Пролог[/b]
1  
Життя  коротке,  –  вчитись  так  багато,
Сутужний  досвід  і  терниста  путь,  –
Лякливу  радість  клопітно  тримати,  
Та  тільки  в  цьому  є  Любові  суть,
Де  почуття  нестримані  цвітуть                                        5
Так  палко,  що  в  думках  своїх  блукаю  –
Чи  то  пливу,  а  чи  тону  –  не  знаю.
2
Хоч  я  й  не  знаю  зовсім  про  Любов,
І  про  її  відплату  справедливу,
Та  у  книжках  читав  я  знов  і  знов,                            10
Про  чудеса  її,  і  лють  жахливу.
Там  виступає  паном  вередливим;
Скажу  лиш  про  її  нещадний  гнів:
«Врятуй  нас,  Боже,  від  таких  панів!»
3
За  звичкою,  для  втіхи  й  для  науки,                        15
Нерідко  книги  мудрі  я  читав.
Чому  про  це  кажу?  Тримали  руки
Мої  недавно  книгу  з  давніх  справ,  –
Старим  письмом  її  хтось  написав;
Тож,  щоб  про  певні  речі  краще  знати,                20
Весь  день  я  мусив  сторінки  гортати.
4
Як  кажуть:  з  року  в  рік  поля  старі
Новим  нас  забезпечують  врожаєм,  
Так  з  книг  старинних  слушної  пори
Нові  знання  ми  часто  добуваєм.                                  25
Тож  дочитав  я  книгу  ту  до  краю,
Із  нею  залишившись  віч-на-віч;
Коротким  здався  день,  –  спустилась  ніч.
5
Та  книга,  що  згадав  її  резонно,
Носила  назву...    хвильку  постривай,                    30
«Марк  Туллій  Цицерон.  Сон  Сципіона».
Сім  розділів  були  про  пекло  й  рай,
Про  землю,  душу  і  життєвий  край.
І  щоб  могли  ви  бачить  всю  картину,
Я  розповім  вам  головну  частину.                                35
6
Спочатку  те,  як  Сципіон  прийшов
У  Африку,  зустрів  де  Масиніссу,
Як  дружню  руку  він  собі  знайшов,
Як  бесіди  вели,  шукали  компромісу,
Аж  поки  не  спустила  ніч  завісу,                                  40
І  як  завітний  Сципіона  дід
Вночі  прийшов  у  снах  йому  услід.
7
Тоді  про  те,  як  з  зоряного  світу
Дід  показав  для  нього  Карфаген,
З  ним  говорив  про  доброту  розлиту,                    45
І  вчив,  що  вчений  чи  простак,  здавен
Хто  любить  щиро  правду  і  блажен,
Прийти  повинен  в  благодать  належну
І  радість  там  триватиме  безмежна.
8
Тоді  спитав  онук:  «Хто  тут  помер,                            50
Живе  життям  новим  десь  без  тривоги?»
Дід  відповів:  «Не  май  страху  тепер,
Земне  життя  підводить  до  порога,
Де  смерті  починається  дорога.
Достойні  люди  після  смерті  йдуть                              55
На  небеса,  на  галактичну  путь».
9
Дід  показав,  яка  Земля  тендітна,
І  небеса  безмежні  угорі,
І  дев’ять  сфер,  що  злиті  непохитно;
Тоді  ж  почув  він  неземні  хори                                        60
У  сферах  тих  –  було  їх  тричі  три.
І  джерелом  гармонії  для  світу
Була  чудна  мелодія  з  зеніту.
10
І  мовив  дід:  Якщо  Земля  мала
І  терпить  муки,  злигодні  суворі,                                  65
То  хай  не  тішить  світу  похвала,
Бо  прийде  час  –  у  певну  щасну  пору
На  ті  місця  повернуться  всі  зорі,
Де  сяяли,  і  пропаде  навік
Все,  що  на  світі  скоїв  чоловік».                                    70
11
І  Сціпіон  благав  той  шлях  вказати,
Що  приведе  в  небесну  благодать;
І  дід  сказав:  «Безсмертя  маєш  знати,
І  мусиш  мудро  й  ревно  працювать,
Для  спільного  добра  себе  віддать,                            75
Щоб  путь  знайти  до  далей  променистих,
Де  повно  благодаті  й  душ  пречистих.
12
Але  злочинний  люд,  –  дід  пояснив,  –  
А  також  гріховодники,  по  смерті
Навкруг  Землі  на  протязі  віків                                        80
Кружлятимуть  в  страждання  круговерті,
Аж  поки  їх  гріхи  не  будуть  стерті
І  не  підуть  вони  в  блаженства  схов,
Де  Бог  тобі  дасть  теж  свою  любов!»
13
Погас  вже  день  і  темна  ніч  запала,                          85
Звільнивши  всіх  живих  від  їхніх  справ,
Від  мене  книгу  мороком  сховала
І  я  на  ліжко  поглядати  став;
Тягар  бентежних  дум  мене  сповняв,
Бо  мав  я  те,  чого  бажав  не  мати,                                90
А  те,  що  я  хотів,  не  зміг  пізнати.
14
І  ось  нарешті  мій  бентежний  дух,
Тяжким  трудом  нещадно  стятий,
Спочити  ліг,  як  тільки  день  потух,
І  бачив  я,  глибоким  сном  обнятий,                          95
Як  Сципіона  дід  у  тих  же  шатах,
Що  бачив  Сципіон  (вже  дід  помер),
Прийшов  і  біля  ліжка  став  тепер.
15
У  снах  мисливець  піде  знов  на  лови
У  ліс  чи  до  озерних  берегів;                                          100
Судді  присняться  вироки  готові;
Візник  побачить  змахи  батогів,
Багач  –  багатство,  воїн  –  ворогів;
Для  п’яниці  присниться  бочка  винна,
Тому,  хто  любить,  –  лиш  вона,  єдина.            105
16
Сказати    я  не  можу,  чи  читав
Про  Африканця  перед  тим  докладно,
Але  у  сні  він  біля  мене  став
І  мовив  так:  «Ти  працював  пожадно,
Читаючи  цю  книгу  знань  принадну,                    110
Котру  й  Макробій  поважав  завжди,
Тож  маю  оплатить  твої  труди!»
17
О,  мила  Кітерейська  Афродіто,
Чий  запал  відібрав  спочинок  мій  
І  маренням  окутав  цілковито,                                      115
Будь  поміччю  в  незлагоді  моїй;
Тебе  я  упізнав  в  імлі  нічній,
Коли  почав  про  сон  писать  несміло,
Тож  дай  мені  для  римування  силу.
18
[b]Розповідь[/b]
Цей  Африканець,  взявши,  в  мить  одну        120
З  собою  переніс  мене  до  брами,
Що  прикрашала  з  каменю  стіну;
Над  брамою  уставними  рядками
Були  вірші  написані  стовпцями,  –
Розбіжні  між  собою,  з  двох  сторін,                      125
І  я  для  вас  розкрию  суть  відмін.
19
«Крізь  мене  йдуть  усі  в  блаженне  місце,
Щоб  серце  злікувать  від  смертних  ран,
Крізь  мене  стежка  до  Блаженств  криниці,
Де  травень  зеленить  повічно  лан;                      130
Цей  шлях  веде  до  правди  без  оман;
Радій  читачу  і  відкинь  печалі,
Відкрито  тут  –  іди  скоріше  далі!»
20
Вірш  інший  мовив:  «Всі  крізь  мене  йдуть
Туди,  де  жде  смертельне  списа  жало,            135
Де  Пиха  і  Зневага  всіх  ведуть.
Плоди  і  лист  дерев  там  не  вкривали,
А  цей  струмок  веде  в  такі  завали,
Що  навіть  риба  мре  у  пастці  тій.  
Лиш  втеча  звідси  є  рятунок  твій!»                      140
21
Були  там  букви  золоті  і  чорні,
Збентежено  дивився  я  туди,
Один  вірш  сіяв  жахи  невідпорні,
А  інший  в  серці  мужність  породив,
Один  давав  тепло,  а  інший  холодив.                145
Я  вибирав,  щоб  помилку  не  мати,  –
Іти  вперед,  чи  зразу  утікати.
22
Кусок  заліза,  це  закон,  завжди
Між  двох  магнітів,  згола  рівносильних,
Не  рушить  ні  туди,  ані  сюди,  –                                  150
Хоча  один  магніт  притягне  вільно.
Тож  я  вагавсь,  –  чи  утекти  доцільно,
Чи  йти  вперед,  аж  Сципіона  дід
Узяв  мене  й  завів  у  той  прохід,
23
Лиш  мовив:  «В  тебе  на  лиці  вагання,              155
Хоч  ти  і  не  говориш  це  мені,
Та  ти  не  бійсь  зайти  в  цей  сад  бажання,
Бо  не  для  тебе  напис  на  стіні,
А  лиш  для  тих,  хто  у  любовнім  сні.
Ти  ж  до  любові  втратив  смак  і  змогу,                160
Як  хворий  до  солодкого  й  гіркого.
24
Тож  хоч  і  втратив  силу  ти  тепер,
Та  очі  завжди  маєш  із  собою;
Багато  хто,  аж  поки  не  помер,
Усе  ще  марить  тільки  боротьбою                            165
І  визначає  кращих  у  двобої.
Якщо  ти  маєш  для  писання  хист,
Я  покажу  тобі  привабний  зміст.
25
В  руці,  що  узяла  мою  надійно,
Відчув  я  спокій  і  вперед  ступив;                            170
О,  Боже,  радість  я  відчув  подвійну,
Бо  всюди,  де  б  я  погляд  не  спинив,
Росли  дерева  в  зелені  листків,  –
І  весняною  свіжістю  блищали,
Немов  смарагд,  і  погляд  звеселяли.                  175
26
Могутній  дуб  і  ясен  золотий,
І  в’яз  для  трун,  міцні  для  лука  тиси,
Самшит  для  люльки,  гостролист  святий,
Сосна  для  щогл,  печальні  кипариси,
Для  стріл  стрункі  тополі,  наче  списи,              180
Олива  миру,  п’яний  виноград,
Звитяжні  пальми,  дивні  лаври  вряд.
27
Я  бачив  сад,  його  квітучі  віти,
Ріку,  що  лугом  плинула  собі,
Солодкий  запах  розливали  квіти  –                      185
Червоні,  білі,  жовті,  голубі.
Дзюрчав  потік  холодний  з-під  верби,
Дрібненька  риба  у  прозорій  тоні,  –
Луска  срібляста,  плавники  червоні.
28
На  кожній  гілці  чувсь  пташиний  спів,              190
Мов  одностайно  ангели  співали;
Підлітків  юних  дехто  з  них  привів;
Кролі  маленькі,  граючись,  снували.
Я  бачив  різних  там  тварин  немало:
Козуля,  олень,  сарна,  лань  сумна,                      195
Ватага  білок,  інша  звірина.
29
Там  грали  інструменти  незабутні
І  струн  акорд  так  солодко  звучав,
Що  навіть  Бог,  Творець  і  Пан  могутній,
Я  думаю,  гарнішого  не  знав;                                      200
А  вітерець,  що  ледве  подував,
Шумів  зеленим  листям  безупинно
В  гармонії  із  щебетом  пташиним.
30
Повітря  чисте  лагідним  було,    
Ні  спека,  ні  мороз  не  докучали;                              205
Цілющим  стало  кожне  там  зело,
І  хворих,  і  старих  оздоровляло;
Там  радість  у  стократ  переважала
Людську  уяву;  зникла  тьма  ночей,
Лиш  день  ясний  ніс  втіху  для  очей.                    210
31
Бог  Купідон  під  деревом  розлогим
Кував  окрай  криниці  вістря  стріл;
Готовий  лук  поклав  собі  під  ноги;
Його  дочка,  Жага,  там  із  горнил
В  воді  давала  стрілам  більше  сил                          215
І  ставила  на  них  по  тому  міти,  –
Котрою  зранить,  а  котрою  вбити.
32
Пізнав  про  Насолоду  я  тоді,
І  про  Красу,  Жадання  та  Увагу,
І  про  Лукавство,  що  в  своїй  ході                            220
Над  дурнями  показує  звитягу,  –
Скажу  відверто,  всім  несе  зневагу;
І  там  під  дубом  бачив  я  в  ту  мить,
Як  Запал  із  Шляхетністю  стоїть.
33
Я  бачив  Вроду  зовсім  без  убрання,                      225
І  Юність,  повну  ігор  молодих,
Безумство,  Мужність,  Лестощі,  Бажання,
Хабарництво,  Доноси,  серед  них
Три  інші  речі,  без  імен  чітких.
Я  бачив  мідний  храм,  міцний,  просторий,  –  230
Його  тримали  яшмові  опори.
34
При  храмі  тім  ішли  в  танок  жінки,
Одні  в  туніках,  інші  майже  голі,
Ще  інші,  мов  розбещені  дівки,
Розпатлавшись,  крутилися  поволі,  –                    235
Щороку  так  служили  вищій  волі.
На  храмі  зверху,  під  склепінням  хмар,
Я  бачив  сотні  голубиних  пар.
35
Там  біля  входу  в  храм,  цілком  недвижна,
Тримала  пані  Мир  поліг  в  руці,                                    240
А  поруч  сіло,  чемне  дивовижно,
Терпіння  на  піщаному  копці
Із  блідістю  на  смирному  лиці.
А  на  порозі  з  почтом,  повні  сили,
Обітниця  із  Хитрістю  сиділи.                                            245
36
У  храмі  від  зітхань,  палких  як  жар,
Я  чув,  як  дивні  звуки  виникали,  
Зітхання  йшли  з  бажання  й  на  вівтар
Вони  вогонь  незгасний  укладали
І  полум’я  нове  там  розпаляли.                                      250
Там  я  пізнав,  що  гіркота  терпінь  
Йде  з  Ревнощів,  найгіршої  з  богинь.
37
Ввійшовши,  там  Пріапа-бога  бачив,
У  храмі  дививижний  він  стояв
І  був,  як  в  ніч,  коли  осел  ледачий                          255
Його  безглуздим  криком  подолав.
Він  гордо  скіпетр  у  руці  тримав,
А  на  чоло  чоловіків  чимало
Гірлянди  квітів  скласти  поспішало.
38
Там  бавилась  у  храму  глибині                                      260  
Венера  із  Родючістю-слугою.
Велична,  у  прозорому  вбранні,
На  ложе  золоте,  покрите  млою,
Лягла  спочить,  знесилена  жагою,
Аж  поки  сонця  палахкого  хід                                          265
На  заході  не  звільнить  небозвід.
39
І  волос,  звитий  ниттю  золотою,
На  ложі  біля  неї  вільно  впав,
І  груди  там  біліли  наготою,
Тож  кожний  бачить  це  нагоду  мав,                        270
А  решту  тіла  ніжно  покривав
Лише  тонкий  серпанок,  мов  хмарина,  –
Там  не  було  щільнішої  тканини.
40
Стояли  сотні  страв  там  на  столах,
І  в  Бахуса  в  руках  бездонна  чара,                          275
Й  Церера,  що  рятує  бідолах
Від  голоду,  Кіпріда,  мов  примара,
А  поруч  на  колінах  юна  пара
Просила  поміч,  їх  я  проминув
І  глянув  далі  в  храму  глибину.                                    280
41
Там,  всупереч  Діані  чистій,  луки
Поламані  висіли  на  стіні
Тих  дів,  що  час  втрачали  без  принуки  
На  службу  їй;  мальовані  одні    
Були  історії  про  їхні  дні,  –                                285
З  Каллісто  й  Аталанти  починаю,
І  інші  імена  тут  теж  згадаю:
42
Семіраміда,  Тісба  і  Пірам,
Трістан,  Ізольда,  Паріс  із  Троїлом,
Бібліда,  Геркулес,  Дідона  там,                                      290
Єлена,  Клеопатра  із  Ахіллом,
Ромула  мати,  ну  а  далі  Сцилла,  –
Зображені  були  всі  на  стіні,
І  їх  любов,  і  їхні  смерті  дні.
43
Я  далі  йшов  у  гущину  зелену,                                      295
І  радісно  зробилося  мені,
Бо  там  знайшов  утіху  незбагненну.
Царицю  там  побачив  вглибині,  
Що  сяяла,  мов  сонце  навесні,
Ясніше  зірки  безміру  нічного,                                        300
І  не  було  доладніше  нікого.
44
Між  квітами  сиділа  на  горбі
Богиня  титулована,  Природа,
Палац  з  гілок  вона  сплела  собі,  –
Довершена  була  її  господа.                                              305
І  не  було  пташиної  породи,
Котра  би  перед  нею  не  сиділа,
Щоб  там  відчуть  її  ухвали  силу.
45
Було  це  в  день  Святого  Валентина,
Коли  пернатим  шлюбний  час  настав,                  310
І  всіх  птахів,  що  знає  їх  людина,
У  немалий  табун  цей  день  зібрав;
Земля,  дерева,  море,  кожний  став
Наповнились,  що  марно  і  шукати
Було  там  місце,  щоб  ногою  стати.                            315
46
У  книзі  «Плач  Природи»  описав
Алан  лице  Природи  величаве,
Що  кожен  чоловік  її  впізнав;
Тож  чарівна  Цариця,  повна  слави,
Птахам  веліла  розпочати  справу,                              320
Яку  вони  робили  з  року  в  рік,
Як  Валентина  день  для  них  прирік.
47
Тож,  пажерні  птахи  найвище  сіли,
Внизу  птахи  дрібніші  в  гущині,
Що  їли,  як  Природа  їм  звеліла,  –                              325
Комах,    і  гусінь,  й  черви  земляні;
А  водоплавні  сіли  в  низині;
Птахи,  –  ті  що  живуть  лише  з  зернини,
Розсілись  на  траві,  –  чудна  картина.
48
Орел  там  гордий  царствено  сидів,                          330
Що  здатний  зглядом  й  сонце  пронизати;
Було  там  менших  декілька  орлів,  –
Студенти  люблять  їх  спостерігати.
І  жовто-сірий  рабівник  крилатий  –
Великий  яструб,  що  птахів  завжди                        335
Жадобою  приводить  до  біди.
49
Прекрасний  сокіл,–  мав  він  до  вподоби
Сидіти  на  зап'ястках  королів,
І  яструбець  маленький  гостродзьобий  –
Гроза  перепелиць  .  Також  сидів                                340
Там  кречет;  смирний  голуб  прилетів,
І  лебідь,  що  у  смертний  час  співає;
Сова,  що  смерті  зближення  звіщає.
50
І  журавель,  що  має  трубний  глас;
Злодійка  галка;  говірка  сорока;                                345
Глузлива  сойка;  чапля  водночас;
Чубата  чайка  –  пташка    гостроока;
І  шпак,  що  рознесе  секрет  звисока;
Мандрівний  дрізд;  і  боязкий  коршак;
І  півень  –  часу  раннього  співак.                                350
51
І  син  Венери,  горобець  урочий,
І  соловей,  що  кличе  лист  рости;
І  ластівка,  убивця  бджіл  робочих,
Що  поспішають  з  квітів  мед  нести;
Голубка  з  серцем  повним  доброти;                        355
Павич,  що  пір’ям  райдужним  хизує;
Фазан,  що  з  півня  уночі  глузує.
52
Гусак  зіркий;  зозуля  без  гнізда;
Табун  папуг,  розбещеності  повний;
І  качур,  іншим  родичам  біда;                                        360
Лелека,  месник  зради  послідовний;
Баклан,  цей  ненажера  невгамовний;
Ворона  обережна,  мудрий  крук;
І  дрізд,  і  чикотень  з  вологих  лук.
53
Що  ще  сказати  можу?  Всі  пернаті,                          365
Що  мають  крила,  кігті  і  хвости,
Зібрались  разом  на  щорічнім  святі,
Щоб  дар  життя  Природі  принести,
Щоб  кожний  з  них  тут  досягнув  мети,  –
По  добрій  волі,  в  цілковитій  згоді,                          370
З’єднавсь  у  пару  на  пташинім  сході.

31    «Сон  Сципіона»—  шоста  і  остання  книга  праці  «Про  державу»  Цицерона.  
36  Публій  Корнелій  Сципіон  Еміліан  Африканський  Молодший  (185—129  до  н.  е.)  —  консул  147  і        134  рр.  до  н.  е.  Зруйнував  Карфаген.  
37  Масині́сса  (близько  238  до  н.  е.  —  148  до  н.  е.)  —  цар  Нумідії,  вождь  берберського  племені  масилів.
41  Публій  Корнелій  Сципіон  Африканський  (236—183  до  н.  е.)  —  консул  205  і  194  рр.  до  н.  е.  Переможець  Карфагену  в  Другій  Пунічній  війні.  
111  Амбросій  Феодосій  Макробій    (V  століття  н.  е.)  —  давньоримський  письменник,  філолог,  філософ  і  теоретик  музики.
113    Афродіта  —  у  давньогрецькій  міфології  богиня  краси  та  любові.  Головний  і  найстаріший  центр  вшанування  —  храм  Афродіти  Кітерійської  (VI  ст.  до  н.  е.)  на  острові  Кітера.
211    Амур,  або  Купідон  —  у  римській  міфології  —  божество  кохання,  що  відповідає  грецькому  Еросу.
253    Пріап  —  античне  божество,  син  Діоніса  (варіанти:  Зевса,  Адоніса,  Гермеса)  й  Афродіти  (варіант:  Хіони).  Покровитель  родючості,  худоби,  фруктів  і  чоловічих  статевих  органів.  Традиційно  зображався  з  величезним  пенісом.
261    Венера  —  давньоримська  богиня  любові,  краси,  бажання,  сексу,  фертильності,  весни,  садів,  процвітання  і  перемоги.
275    Діоніс,  Вакх,  Бахус    —  один  із  найпопулярніших  богів  Давньої  Греції,  бог  рослинності,  родючості,  вологи,  покровитель  виноградарства  й  виноробства.
276    Керера,  Церера  —  римська  богиня  родючості  та  хліборобства,  друга  дочка  Сатурна  і  Реї,  ототожнювана  з  грецькою  Деметрою
277  Кіпріда  —  епітет  Афродіти,  який  походить  від  назви  острова  Кіпр  —  її  улюбленого  місця  перебування.
281    Діана  —  у  римській  міфології  вічноцнотлива  богиня  полювання  і  дикої  природи,  жіночності,  уособлення  Місяця;  відповідає  грецьким  Артеміді  і  Селені.
286    Каллісто,  також  Калліста  —  дочка  аркадського  царя  Лікаона  (варіанти:  Ніктея,  онука  Кефея)  або  німфа,  улюблениця  Артеміди.
286    Аталанта  —  ім'я  героїні  з  древньогрецької  міфології,  розповідь  про  яку  має  декілька  версій.
288    Семіраміда  (Шаммурамат,  Шамірам)  —  легендарна  цариця  Ассирії,  дружина  царя  Ніна,  яка  вбила  його  хитрістю  і  захопила  владу.
288    Тісба  —  вавилонська  дівчина,  яку  покохав  Пірам.
288    Пірам  —  вавилонський  юнак,  закоханий  у  свою  сусідку  Тісбу.
289    Трістан,  також  відомий  як  Трістрам  або  Трістейн.  Є  героєм  легенди  про  Трістана  та  Ізольду.
289    Ізольт,  також  Ізолда  —  ім'я  кількох  персонажок  з  легенди  про  Трістана  та  Ізольду.
289    Парі́с,  правильніше  наголошення  Па́ріс,  також  відомий  як  Александр—  у  давньогрецькій  міфології  —  син  троянського  царя  Пріама  й  цариці  Гекаби,  якій  ворожбит  провістив,  що  її  майбутній  син  знищить  рідну  країну.
289    Троїл  —  молодший  син  Пріама  й  Гекаби,  якого  вбив  Ахілл.
290    Бібліда  або  Бібліс  —  в  грецькій  міфології  дочка  критянина  Мілета  (епоніма  міста  в  Малій  Азії,  куди  він  втік,  рятуючись  від  Міноса)  і  карійської  царівни  Ейдотеї.
290    Геркулес  —  давньоримський  герой  і  бог.  Походить  від  давньогрецького  героя  Геракла.
290    Дідона  —  легендарна  засновниця  Карфагена,  первісно  —  одне  з  фінікійських  божеств.  У  IX  ст.  до  н.  е.  —  міфічна  фінікійська  цариця,  небога  й  дружина  Сіхея  (Акербанта),  верховного  жерця  Мелькарта  в  Тірі.
291    Єлена  —  у  давньогрецькій  міфології  дочка  Зевса  й  Леди,  дружини  Тіндарея.  Дружина  спартанського  царя    Менелая.,  котру  викрав  син  троянського  царя  Пріама  Паріс.  Через  це  виникла  Троянська  війна.
291    Клеопатра  VII  Філопатор    70/69  до  н.  е.  —  12  серпня  30  до  н.  е.)  —  Фараон  Птолемеївського  царства  Єгипту  з  51  по  30  рік  до  н.  е.,  його  остання  діюча  правителька.
291    Ахілле́с,  також  Ахілл  —  у  античній  міфології  син  царя  мірмідонян  Пелея  та  морської  богині  Фетіди,  внук  Еака,  герой  Троянської  війни.
292    Ромул  (771  до  н.  е.  —  717  до  н.  е.)  —  син  Марса  й  весталки  Реї  Сільвії.  За  переказами,  належав  до  роду  царів  Альба-Лонги.  Легендарний  засновник  і  перший  цар  Риму  (753  —  717  до  н.  е.).
292    Скілла,  Сцилла  —  в  давньогрецькій  міфології  красуня,  котру  чаклунка  Кірка  через  ревнощі  перетворила  на  чудовисько  з  собачими  головами  на  поясі.
309    День  Святого  Валентина  (Валентинів  день,  День  закоханих)  —  щорічне  свято,  яке  відзначають  14  лютого.  Назва  походить  від  святого  Валентина,  якого  згадує  цього  дня  під  час  літургії  Католицька  церква.
316-317    Алан  Лільський  (біля  1128,  Лілль  —  1202,  абатство  Сіто)  —  монах-цистерціанець,  французький  богослов  та  філософ,  учасник  третього  Латеранського  собору.  У  його  книзі  «Плач  Природи»  (Liber  de  planctu  naturae),  Природа  выступає  наче  платонівський  деміург.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014816
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2024

Джузеппе Верді, Трубадур: Частина 4, сцени 3 і 4 (остання)

Сцена  третя
Жахлива  в’язниця.  В  одному  кутку  заґратоване  вікно,  у  глибині  двері.  
Зі  склепіння  звисає  тьмяний  ліхтар.  Азучена  лежить  на  грубій  підстилці,  Манріко  сидить  поруч.  Азучена,  Манріко.

МАНРІКО
Мамо,  ти  спала?

АЗУЧЕНА
Кличу  сон  постійно,
та  він  від  мене  чомусь  втікає.
Плачу.

МАНРІКО
Може  холод  знерухомив
твої  кінцівки?

АЗУЧЕНА
Ні!  Лише  хотіла  б
втекти  з  цієї  живих  гробниці.
Відчуваю,  що  тут  я
задихаюсь.  

МАНРІКО
(заломлюючи  руки)
Втекти!

АЗУЧЕНА
(піднімаючись)
Ти  не  журися.
Мене  не  змусять  дикуни  страждати!

МАНРІКО
Ах!  Як  це?

АЗУЧЕНА
Бачиш?  Цю  відмітку  темну
вже  написала  пальцем
смерть  на  чолі  у  мене!

МАНРІКО
Ах!

АЗУЧЕНА
І  тут  знайдуть
моє  безмовне  тіло  холодне!
(з  шаленою  радістю)
Ба  більше  –  мій  скелет!

МАНРІКО
Досить!

АЗУЧЕНА
Не  чуєш?..  Хтось  підходить…
це  мучителі  йдуть…  щоб  на  вогонь
тягнути!..  За  матір  заступися!

МАНРІКО
Нікого,  ти  заспокойся,

АЗУЧЕНА
(не  звертаючи  уваги  на  Манріко)
Багаття!..

МАНРІКО
нікого,  хто  б  підходив.

АЗУЧЕНА
(зі  страхом)
Багаття!..  Багаття!..  Багаття!..
Жахливе  слово!

МАНРІКО
О  мамо!  О  мамо!

АЗУЧЕНА
Було  так  –
натовп  жорстокий  бабцю  твою  тягнув  на…  
багаття!  Глянь  на  цей  вогонь  жахливий!
Він  вже  її  торкнув.  Спалений  волос
вже  шле  іскри  у  небо!..
Глянь  на  її  зіниці,
що  з  орбіт  своїх  лізуть!  Ах!  Хто  припинить
видіння  страхітні?
(Падає,  вся  в  конвульсіях,  на  руки  Манріко)

МАНРІКО
Якщо  мене  ти  любиш
і  голос  мій  має  силу  в  матері  грудях,
від  душевного  жаху
у  сні  шукай  забуття,  і  спочинок,  і  спокій.
(веде  її  до  постелі)

АЗУЧЕНА
Так,  втома  мучить  мене,  мій  сину…
Я  закриваю  в  дрімоті  очі!
Та  як  побачиш    вогнища  полум'я  
страхітливе,  то  розбуди!

МАНРІКО
Спи  мирно,  мамо!  Хай  бог  посилає
менш  страшні  видива  у  твій  сон.

АЗУЧЕНА
(у  напівсні)
Ми  вернемося…  у  наші  гори…
і  там  забудем…  печаль  і  горе!
Ти  будеш  грати…  на  своїй  лютні,
тоді  спокійним  сном…  я  там  засну!

МАНРІКО
Спи  мирно,  мамо!  Тихий,  смиренний
в  небо  думки  мої  поверну.

АЗУЧЕНА
Ти  будеш  грати…  на  своїй  лютні,
тоді  спокійним  сном…  я  там  засну!
Ти  будеш  грати…  на  своїй  лютні,
тоді  спокійним  сном…  я  там  засну!
Я  там  засну!  Я  там  засну!  Я  там  засну!
Я  там  засну!  Я  там  засну!  Я  там  засну!

МАНРІКО
В  небо  думки  мої  поверну.
В  небо  думки  мої  поверну.
Спи  мирно,  мамо!  Спи  мирно,  мамо!
В  небо  думки  мої  поверну.

(Азучена  засинає.  
Манріко  стоїть  на  колінах  біля  неї)

Сцена  четверта,  остання
Відчиняються  двері,  входить  Леонора.    
Потім  граф  у  супроводі  воїнів.

МАНРІКО
Ах!  Чи  не  дурить  це  мерхле  світло?

ЛЕОНОРА
Це  я,  Манріко!
Мій  Манріко!

МАНРІКО
Моя  Леонора!
Ах!  Добрий  боже,  ти  радість  так
велику  вділив  для  мене  перед  смертю?

ЛЕОНОРА
Ти  не  загинеш!  Йду  рятувати!

МАНРІКО
Як  це?  Рятувати?  Це  правда?

ЛЕОНОРА
Прощай!
І  не  вагайся…  скоріше…  йди  вже!
(указує  на  двері)

МАНРІКО
Ти  не  зі  мною?

ЛЕОНОРА
Зостатись  мушу!

МАНРІКО
Ось  тут?

ЛЕОНОРА
Так!  Квапся!

МАНРІКО
Ні!

ЛЕОНОРА
(намагається  підштовхнути  його  до  дверей)
Буде  горе!

МАНРІКО
Ні!

ЛЕОНОРА
Про  життя  тут!

МАНРІКО
Я  ним  гордую!

ЛЕОНОРА
Швидше,  швидше!

МАНРІКО
Ні!

ЛЕОНОРА
Про  життя  тут!

МАНРІКО
Я  ним  гордую!
Глянь  напрямки  на  мене,  жінко!
Хто  це  дозволив  і  що  за  плата?
Тому  мовчиш!  Жахливий  здогад!
Це  мій  суперник!  Все  ясно!  Все  ясно!

Ця  невірна  продала  кохання…

ЛЕОНОРА
О,  як  все  вірно!

МАНРІКО
і  серце,  що  так  клялося  мені!

ЛЕОНОРА
О,  як  же  гнів  закрив  твій  зір  (твій  зір)  маною!
О,  ти  неправий,  лихий  (лихий)  зі  мною!
Скорися…  зникни,  або  загинеш!
Не  зможе  й  небо  спасти  тебе!

МАНРІКО
Невірна!
Ця  невірна  продала  кохання…

ЛЕОНОРА
О,  як  же  гнів  закрив  твій  зір  (твій  зір)  маною!

МАНРІКО
І  серце,  що  так  клялося  мені!

ЛЕОНОРА
(разом)
О,  як  же  гнів  закрив  твій  зір  (твій  зір)  маною!
О,  ти  неправий,  лихий  (лихий)  зі  мною!
Скорися…  зникни,  або  загинеш!
Не  зможе  й  небо  спасти  тебе!
Не  зможе  й  небо  спасти  тебе!
Не  зможе  й  небо  спасти  тебе!

Ах!  Зникни  (зникни),  або  загинеш!
Не  зможе  й  небо  спасти  тебе!
Ах!  Зникни  (зникни),  або  загинеш!
Не  зможе  й  небо  спасти  тебе!
Ах!  Зникни  (зникни),  або  загинеш!
Не  зможе  й  небо  спасти  тебе!
Спасти  тебе!
Ах!  Зникни  (зникни),  або  загинеш!
Не  зможе  й  небо  спасти  тебе!
Спасти  тебе!  Спасти  тебе!  Спасти  тебе!
Не  зможе  й  небо  спасти  тебе!
Не  зможе  й  небо  спасти  тебе!
(Леонора  падає  до  ніг  Манріко)

МАНРІКО
(разом)
Невірна!
Невірна  зламала  мою  любов.
Мені  ж  клялась!
Ні!
Ось  ця  невірна…
Ні!
…любов  зламала.

І  серце,  що  клялося  лише  мені!
І  серце,  що  клялося  лише  мені!
І  серце,  серце,  що  клялось!
І  серце,  що  мені  клялось!
І  серце,  що  мені  клялось!

Геть  звідси!

АЗУЧЕНА
(разом,  дрімаючи)
Ах!  
Ми  вернемося  у  наші  гори
і  там  забудем  печаль  і  горе!
Ти  будеш  грати  на  своїй  лютні,
тоді  спокійним  сном  я  там  засну!
(Тоді  спокійним  сном  я  засну!
Тоді  спокійним  сном  я  засну!
Ти  будеш  грати,  ах,  а  я  засну,  ах!
Тоді  спокійним  сном  я  там  засну!

ЛЕОНОРА
Не  спроваджуй  так!
Бачиш?  Безсила  й
сумна  я  гину!

МАНРІКО
Йди!  Ненавиджу  і  проклинаю!

ЛЕОНОРА
Ах,  стій!  Спинися!
Не  проклинай!
Бо  час  молитву  скласти  богові
за  мене  бідну!

МАНРІКО
Тремтіння  пробігло  у  мене  в  грудях!

ЛЕОНОРА
(падаючи  долілиць)
Манріко!

МАНРІКО
(кидається,  щоб  підняти)
Жінко,  все  відкрий…  щиро!

ЛЕОНОРА
Смерть  у  грудях  маю!

МАНРІКО
Є  смерть  там?!

ЛЕОНОРА
Ах,  більш  стрімливою
була  отрути  сила,
ніж  я  чекала!

МАНРІКО
О,  наче  грім!

ЛЕОНОРА
(торкається  грудей)
Слухай…  рука  холодна,
та  тут,  тут  лютий  вогонь  палає!

МАНРІКО
Що  сталось,  Боже!

ЛЕОНОРА
Ніж  жити  для  когось,  
тут  твоєю  краще  я    помру!

МАНРІКО
Безумний!  Цього  я  ангела
насміливсь  проклясти!

ЛЕОНОРА
Терпіть  не  можу!

МАНРІКО
Ах,  страдниця!

(входить  граф,  зупинившись  у  дверях)

ЛЕОНОРА
Ця  мить  настала…  вмираю…
 (Стискає  праву  руку  на  прощання)
Манріко!

МАНРІКО
Жах!

ГРАФ  
Ах!

ЛЕОНОРА
Отче  небесний,
милість  твою  благаю!

ГРАФ
(Ах!  З  ним  померти  хотіла,
обманувши  мене!)

ЛЕОНОРА
Ніж  жити  для  когось,  
тут  твоєю  краще  я  помру!

МАНРІКО
Безумний!  Цього  я  ангела
насміливсь  проклясти!

ГРАФ
(Ах!  З  ним  померти  хотіла,
обманувши  мене!  Ах!)

ЛЕОНОРА
(разом)
Ніж  для  когось  жити  (жити),
тут  твоєю  краще  помру!
Ніж  для  когось  жити  (жити),
тут  твоєю  краще  (краще)  я  помру!
Ніж  для  когось  жити  (жити),
тут  твоєю  краще  помру!
Ніж  для  когось  жити  (жити),
тут  твоєю  краще  (краще)  я  помру!

ГРАФ
(разом)
(Ах!  З  ним  померти  хотіла,
обманувши  мене,
обманувши  мене!
Ах!  З  ним  померти  хотіла,
обманувши  мене,
обманувши  мене!)

МАНРІКО
(разом)
Безумний!  Цього  я  ангела
насміливсь  проклясти!
Цього  я  ангела  насміливсь…
цього  я  ангела
насміливсь  проклясти!
Цього  я  ангела  насміливсь…
цього  я  ангела
насміливсь  проклясти!

ЛЕОНОРА
Манріко!

МАНРІКО
Леоноро!

ЛЕОНОРА
Прощай!  Вмираю!
(вмирає)

МАНРІКО
Ах!  О,  страднице!

ГРАФ
Ах,  мене!
(указуючи  воїнам  на  Манріко)
Ведіть  на  плаху!

МАНРІКО
(оточений  воїнами)
Мамо!  Прощай  же,  мамо!  

АЗУЧЕНА
(прокидаючись)
Манріко!  Де  сина  діли?

ГРАФ
Ведуть  на  страту!

АЗУЧЕНА
Спинися!  Слухай!

ГРАФ
(підводячи  Азучену  до  вікна)
Глянь  же!

АЗУЧЕНА
Боже!

ГРАФ
Він  мертвий!

АЗУЧЕНА
Для  тебе  був  він  братом!

ГРАФ
Він!  Жах  який!

АЗУЧЕНА
За  тебе  помста,  мамо!
(падає  біля  вікна)

ГРАФ
(нажаханий)
А  я  живий!

КІНЕЦЬ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006978
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2024

Джузеппе Верді, Трубадур: Частина 4, сцени 1 і 2

Частина  четверта:  Страта  
Сцена  перша
Флігель  палацу  Аліаферія.  На  розі  вежа  з  вікнами,  захищеними  залізними    прутами.  Темна  ніч.  Виходять  дві  особи,  обкутані  в  плащі:  Руїс  і  Леонора.

РУЇС
(тихенько)
Прийшли  вже.  Онде  та  вежа,
в  котрій  страждають  гірко  державні  в’язні.
Ах!  Нащасливця  тут  ув’язнили.

ЛЕОНОРА
Йди  вже!  Буду  тут;
Ти  не  май  страху  за  мене.
Може  його  врятую.
(Руїз  відходить)
Не  май  страху?  Я  маю
дійсно  надійний  захист!
(дивиться  на  перстень  
на  правій  руці)

У  ніч  цю  непривітну,  похмуру,
я  від  тебе  близько,
а  ти  й  не  знаєш!  Журливий  вітре,
що  всюди  дуєш,
ах,  співчування  (ах,  співчування)
йому  неси  й  зітхання.

На  крилах  рожевих  любові
линь  же,  зітхання  жальне,
і  там  для  в’язня  бідного
душу  зігрій  печальну.
Як  дихання  надії
для  нього  там  повієш,  
у  ньому  збудиш  спогади
і  мрії  (і  мрії)  про  любов!
Та  про  біль  серця  випадком
для  нього  (для  нього,  для  нього  )  ти  не  мов!
(Ах,  про  біль  серця  випадком
для  нього  ти  не  мов!
Ах,  про  біль  серця  випадком
для  нього  ти  не  мов!
Для  нього,  для  нього  не  мов!)

(Лунає  похоронний  дзвін)

ГОЛОСИ
(ізсередини)
Милість  май  до  душі,  що  вже  готова
йти  у  мандрівку  цю  безповоротну.
Милість  май  до  душі,  о  добрість  божа,
щоб  не  була  жертвою  днів  пекельних.

ЛЕОНОРА
Цей  звук,  ці  молитви,  величні,  зловісні,
повітря  наповнюють  неясним  страхом!
Напала  зажура,  що  все  підкорила,  –
і  серця  удари,  і  дихання  губ!
(Серця  вдари  і  дихання  для  губ!)

МАНРІКО
(із  темниці)
Ах,  Як  ця  смерть  неспішна
завжди  повільно  йде
до  тих,  хто  прагне  (до  тих,  хто  прагне)  і  жде!
Прощай,  прощай,  Леоноро,  прощай!

ЛЕОНОРА
О,  ґвалт!  Втрачаю  сили!

ГОЛОСИ
(ізсередини)
Милість  май  до  душі,  що  вже  готова
йти  у  мандрівку  цю  безповоротну.
Милість  май  до  душі,  о  добрість  божа,
щоб  не  була  жертвою  днів  пекельних.

Милість  май  ти!  Милість  май  ти!
Милість  май  ти!  Милість  май  ти!
Милість  май  ти!  Милість  май  ти!
Милість  май  ти!  Милість  май  ти!
Милість  май  ти!  Милість  май  ти!
Милість  май  ти!  Милість  май  ти!
Милість  май  ти!  Милість  май  ти!
Милість  май  ти!

ЛЕОНОРА
У  тій  страшній  вежі,  ах,  смерть  неминуча
на  крилах  сутемряви  нестримно  летить!
Ах!  Може  відкриють  ці  двері  для  нього,
лише  як  холодний  лежатиме  труп!
(Як  холодний  лежатиме  труп!)

МАНРІКО
(із  темниці)
Кров’ю  плачу  своєю
за  цю  любов  мою!
Не  забувай  (не  забувай)  мене!
Прощай,  Леоноро,  о,  прощай,  Леоноро!
(Кров’ю  плачу  своєю
за  цю  любов  мою!
Не  забувай,  не  забувай  мене!
Прощай,  Леоноро,  прощай!
Кров’ю  плачу  своєю
за  цю  любов  мою!
Не  забувай,  не  забувай  мене!
Прощай,  прощай,  Леоноро,  
прощай  Леоноро!)

ЛЕОНОРА
Тебе,  тебе  забути?
(Тебе,  тебе  забути?
Тебе  забути?  Тебе  забути?
Втрачаю  сили!
Тебе,  тебе  забути?
Тебе,  тебе  забути?
Тебе  забути?  Тебе  забути?
Втрачаю  сили!
Тебе  забути?  Тебе,  тебе  забути?
Тебе,  тебе,  тебе  забути?  Тебе?)
Ти  побачиш,  що  на  світі
не  знайти  любов  сильнішу;
долю  подолала  в  битві,
тож  і  смерть  вона  здолає.
Тут  життя  мого  ціною
я  спасу  твоє  життя!
З’єднана  навік  з  тобою
у  могилу  я  зійду!
(Тож  з’єднана  із  тобою,
так,  у  могилу  я  зійду!
Тут  життя  мого  ціною
я  спасу  твоє  життя!
З’єднана  з  тобою
у  могилу  я  зійду!
З’єднана  навік  з  тобою
у  могилу  я  зійду!
З  тобою,  навіки,  навіки  з  тобою
у  могилу  я  зійду!
Ти  побачиш,  що  на  світі
не  знайти  любов  сильнішу;
долю  подолала  в  битві,
тож  і  смерть  вона  здолає.
Тут  життя  мого  ціною
я  спасу  твоє  життя!
З’єднана  навік  з  тобою
у  могилу  я  зійду!
Тож  з’єднана  із  тобою,
так,  у  могилу  я  зійду!
Тут  життя  мого  ціною
я  спасу  твоє  життя!
З’єднана  з  тобою
у  могилу  я  зійду!
З’єднана  навік  з  тобою
у  могилу  я  зійду!
З  тобою,  навіки,  навіки  з  тобою
у  могилу  я  зійду!
Ах,  так!  З  тобою,  з  тобою
у  могилу  я  зійду!
Ах,  так!  З  тобою,  з  тобою
у  могилу  я  зійду!
Я  зійду,  я  зійду,  я  зійду!

Сцена  друга
Відчиняються  двері.  Виходить  граф  з  кількома  прибічниками.  При  їх  наближенні  Леонора  відходить  убік.

ГРАФ
(до  прибічників)
Все  чули?  На  світанку  
сокира  сину,  матері  –  жар  багаття!
(прибічники  проходять  у  вежу)
Можливо,  я  переступлю  те  право,  
що  принц  вручив  для  мене.  На  це  штовхає
жінка,  для  мене  згубна!  О,  де  ця  жінка?
Вернувши  Кастеллор,  не  мав  вістей  я  про  неї
і  марних  пошуків  я  здійснив  немало!
Ах!  Де  ти  є,  жорстока?


ЛЕОНОРА
(виходячи)
Перед  тобою.

ГРАФ
Цей  голос!  Справді  ти,  жінко?

ЛЕОНОРА
Як  бачиш.

ГРАФ
Прийшла  для  чого?

ЛЕОНОРА
Йому  надходить  час  останній,
а  ти  питаєш?

ГРАФ
І  ти  посміла?

ЛЕОНОРА
Ах,  так!  Для  нього  
пощаду  я  благаю!

ГРАФ
Що?  Ти  безумна!

ЛЕОНОРА
Молю!

ГРАФ
Ти  безумна!

ЛЕОНОРА
Молю!

ГРАФ
Ах!  Милість  для  ворога  явить?

ЛЕОНОРА
Бог  милосердний  допоможе!

ГРАФ
Милість  для  ворога  явить?

ЛЕОНОРА
Бог  милосердний  допоможе!

ГРАФ
Єдиний  бог  мій  –  це  помста,
(лиш  помста  бог  єдиний,
лиш  помста  бог  єдиний!)

ЛЕОНОРА
Молю  !  Молю!
Пощаду  молю!
Молю!  Молю!
Пощаду  молю!

ГРАФ
Йди!  Йди!  Йди!
Йди!  Йди!  Йди!
(вона  з  відчаєм  падає  до  його  ніг)

ЛЕОНОРА
Глянь  же:  я  річку  сліз  гірких
біля  ніг  твоїх  пролляла.
Чи  сліз  не  досить?  Ріж  тоді
і  кров  мою  ти  всю  випий.
(Ріж  тоді,  ріж  тоді
і  кров  мою  ти  всю  випий!)
Тіло  моє  ти  розтопчи,
та  трубадура  врятуй!

ГРАФ
Ах!  Бажав  би  негіднику
долю  гіршою  мати.
Тисячею  страждань  стократ
смерть  йому  умножати!

ЛЕОНОРА
Ріж  мене…

ГРАФ
Чим  більше  ти  його  любиш,
тим  більш  грізна  лють  моя!
(Чим  більше  ти  його  любиш,
тим  більш  грізна  лють  моя!)

ЛЕОНОРА
Тіло  моє  ти  розтопчи,
та  трубадура  врятуй!

Мене  ріж!  Мене  ріж!
І  тіло  моє  ти  розтоптуй,
Та  трубадура  врятуй,
врятуй,  врятуй,  врятуй!

Врятуй,  врятуй,
врятуй,  врятуй!
І  тіло  моє  ти  розтопчи,
та  трубадура  врятуй!

ГРАФ
Чим  більше  ти  його  любиш,
тим  більш  грізна  лють  моя!
Чим  більше  ти  його  любиш,
тим  більш  грізна  лють  моя!

Чим  більше  ти  любиш,
тим  більш  грізна  лють  моя!
Чим  більше  ти  його  любиш,
тим  більш  грізна  лють  моя!
Чим  більше  ти  його  любиш,
тим  більш  грізна  лють  моя!

(Граф  хоче  іти,  Леонора  його  тримає)        

ЛЕОНОРА
Графе!

ГРАФ
Ти  знову?

ЛЕОНОРА
Змилуйсь!

ГРАФ
Ти  не  чекай  цього  
за  жодну  плату!  Геть  іди!

ЛЕОНОРА
Ні,  є  одна-єдина,
що  дам  я  для  тебе!

ГРАФ
Поясни,  яка  вона?

ЛЕОНОРА
(протягуючи  з  болем  праву  руку)
Сама  я!

ГРАФ
Ах!  Що  ти  кажеш?

ЛЕОНОРА
І  слово  я  своє  завжди  тримаю.

ГРАФ
А  чи  не  сон  це?

ЛЕОНОРА
Відкрий  мені
дорогу  між  ці  стіни…
Хай  чує!..  В’язень  хай  вільним
стане,  я  ж  –  твоєю.

ГРАФ
Клянися.

ЛЕОНОРА
Клянуся  Богом,  що  бачить    
усю  мою  душу!

ГРАФ
Гей,  там!
(Біжить  до  дверей  вежі.  З’являється  наглядач,  
граф  щось  шепче  йому  на  вухо.  В  цей  час  Леонора  
висмоктує  отруту  зі  свого  перстня)

ЛЕОНОРА
(Візьмеш  мене  лиш  трупом  холодним.)

ГРАФ
(вертаючись  до  Леонори)
Він  буде  жить!

ЛЕОНОРА
(піднімає  очі,  укриті  пеленою  сліз  радості)
Живий!  Вселяють  радість  ці
завітні  слова,  мій  Боже…
Для  тебе  серце  шле  биттям
шаленим  щиру  подяку!  
Тепер  кінця  із  радістю
відважно  я  чекаю…
Вмираючи,  я  знаю,
що  вберегла  його!

(Живий!  Вселяють  радість  ці
завітні  слова,  мій  Боже…
Вмираючи,  я  знаю,
що  вберегла  його!
Що  вберегла,  що  вберегла!  Ах!
Що  вберегла  його,  що  вберегла!
Що  вберегла,  що  вберегла!
Ах!  Що  вберегла  його,  що  вберегла!
Ходім!  Ходім!  Мої  слова  святі!
Живий!  Вселяють  радість  ці
завітні  слова,  мій  Боже…
Вмираючи,  я  знаю,
що  вберегла  його!
Ах!  Що  вберегла  його!
Ах!  Що  вберегла  його!
Що  вберегла,  що  вберегла!)

ГРАФ
Про  що  шепочеш?  Глянь  сюди.
Скажи  слова  ці  знову,
щоб  не  здались  сновиддям,
що  марилося  раніше.
Моя,  моя!  Скажи  це  знов!
Розвій  мій  сумнів  серця!
Ах!  Я  з  трудом  в  це  вірю,
що  тут  від  тебе  чув!
(Ах!  Я  з  трудом  у  це  вірю,
що  тут  від  тебе  чув!)

Моя,  моя  ти,  моя,  моя  ти!
Ах,  моя  ти!  Ах!  Я  з  трудом  
в  це  вірю,  в  це  вірю.
Моя,  моя  ти,  моя,  
моя  ти!  Ах,  моя  ти!
Ах!  Я  з  трудом  
в  це  вірю,  в  це  вірю.
Клялась  ти…  не  забудь!
Моя,  моя,  скажи  це  знов.
Розвій  мій  сумнів  серця.
З  трудом  в  це  вірю,
що  тут  від  тебе  чув!
Так,  що  тут  від  тебе  чув!
Так,  що  тут  від  тебе  чув!
Тут  чув,  тут  чув,  тут  чув,  тут  чув!)

(заходять  у  вежу)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006977
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2024

Джузеппе Верді, Трубадур: Частина 3, сцени 5 і 6

Сцена  п’ята
Зала  поруч  з  каплицею  в  Кастеллорі  з  балконом  углибині.
Манріко,  Леонора  і  Руїз.

ЛЕОНОРА
Що  за  шум  зброї  я  тільки-що  чула?

МАНРІКО
Близько  загроза!  Марно
тут  грати  у  мовчанку,  –
ми  завтра  на  світанку
оточені  будем!

ЛЕОНОРА
Гай-гай!  Що  кажеш?

МАНРІКО
Що  ж,  ми  те  військо  враже
переможем…  Рівно
маєм  сміливість,
зброю  і  звагу!
(до  Руїза)
Іди!  Справи  військові  
в  час  моєї  відлучки
тобі  ввіряю!
Тримай  порядок!
(Руїз  відходить)

Сцена  шоста
Манріко  і  Леонора

ЛЕОНОРА
Яким    смутним  світлом
весілля  наше  сяє!

МАНРІКО
Відкидай  знак  зловісний
від  себе,  люба!..

ЛЕОНОРА
Як  можу?

МАНРІКО
Любов…  любов  безкрая
до  твого  серця  у  цю  мить  промовляє!

Ах,  так,  любов  моя,  чуття
того,  що  ми  подружжя,
зміцнить  мій  дух  нескорений,
руку  мою  посилить.
Але  якщо  написане
там,  на  сторінці  долі,
що  я  впаду  пронизаний
залізом  зловорожим
(що  я  впаду  пронизаний
залізом  зловорожим),
то  із  останнім  подихом
думки  тобі  пошлю  (пошлю)!
Лише  раніш  тебе  в  небі
я  смерть  мою  сприйму!
(то  із  останнім  подихом
я  смерть  мою  сприйму,  сприйму!
Лише  раніш  тебе  в  небі
я  смерть  мою  сприйму!
я  смерть  мою,  мою  сприйму!
Лиш  в  небі  я,  лиш  в  небі  я
Раніш  тебе  там  смерть  мою  сприйму!
Там  смерть  мою  сприйму!)

(чути  звук  органа  із  сусідньої  каплиці)

ЛЕОНОРА
(разом)
Хвиля  звуку  містичного
в  серце  згори  іде  (іде)!
Йдімо!  Нам  храм  відкриє
радість  любові  святу!
(Йдімо!  Нам  храм  відкриє
радість  любові  святу!  Ах!
Радість  любові  святу!  Ах!
Радість  любові  святу!  Радість  святу!
Радість  святу!  Радість  святу!)

МАНРІКО
(разом)
Хвиля  звуку  містичного
в  серце  згори  іде!
Нам  храм  відкриє
радість  любові  святу!
(Нам  храм  відкриє
радість  любові  святу!  Ах!
Радість  любові  святу!  Ах!
Радість  любові  святу!  Радість  святу!
Радість  святу!  Радість  святу!)

(Вони  радісно  йдуть  до  храму;  
до  них  поспішно  підходить  Руїс)

РУЇЗ
Манріко?

МАНРІКО
Що?

РУЇЗ
Циганка  там,  йдімо…  в  оковах…  глянь  же…

МАНРІКО
О  Боже!

РУЇЗ
Вже  руки  варварів
вогонь  їй  запалили!

МАНРІКО
(Підходячи  до  балкона)
О  бог!  Я  весь  хитаюся,
очі  мої  туманить!

ЛЕОНОРА
Тремтиш  весь!

МАНРІКО
Бо  мушу!  Знай  про  все…  я  є…

ЛЕОНОРА
Є  хто?

МАНРІКО
Їй  син  я!

ЛЕОНОРА
Ах!

МАНРІКО
Ах,  підлі…  страшне  видовище
дух  мій  майже  забиває!
Збирай  всіх  наших,  що  є  сили!
Руїз  спіши…  я  чекаю!
(Руїз  поспішно  відходить)
У  зблисках  грізних  вогню  страшного
всі  мої  фібри  стали  горіть!
Злобні,  гасіть,  бо  прийду  на  підмогу,  –
вашою  кров'ю  все  погасить!
Як  полюбить  тебе,  їй  був  сином…
твій  біль  не  зможе  спинить  мене!
Мамо  нещасна,  йду  рятувати,
чи  там  з  тобою  разом  помру!
(Чи  там  з  тобою  я  помру!
Чи  там  помру,  з  тобою  помру!

У  зблисках  грізних  вогню  страшного
всі  мої  фібри  стали  горіть!
Злобні,  гасіть,  бо  прийду  на  підмогу,  –
вашою  кров'ю  все  погасить!
Як  полюбить  тебе,  їй  був  сином…
твій  біль  не  зможе  спинить  мене!
Мамо  нещасна,  йду  рятувати,
чи  там  з  тобою  разом  помру!
Чи  там  з  тобою  я  помру!
Чи  там  помру,  з  тобою  я  помру!

Мамо  нещасна,  йду  рятувати,
чи  я  там  з  тобою,  з  тобою  помру,
я  там  помру!
Мамо  нещасна  йду  рятувати,
чи  я  з  тобою,  з  тобою  помру!
Чи  там  помру!  До  зброї!
До  зброї!  До  зброї!

ЛЕОНОРА
Знести  не  можу  згубних  ударів…
О,  краще  вмерти  було  б  мені!
(О,  краще  вмерти  було  б  мені!)

(Руїз  повертається  з  воїнами)

РУЇЗ  І  ВОЇНИ
(разом)
До  зброї!  До  зброї!  До  зброї!  До  зброї!
До  зброї!  До  зброї!  До  зброї!  До  зброї!
Готові  битися  ми  за  тебе,
чи  разом  помрем!  До  зброї!  До  зброї!
До  зброї!  До  зброї!  До  зброї!  До  зброї!
До  зброї!  До  зброї!  До  зброї!  
Готові  битися  ми  за  тебе,
чи  разом  помрем!  До  зброї!  До  зброї!
До  зброї!  До  зброї!  До  зброї!  До  зброї!

(Манріко  поспішно  виходить,  за  ним  Руїз  і  воїни.  Чути  брязкіт  зброї  і  бойових  знарядь)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006962
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2024

Джузеппе Верді, Трубадур: Частина 3, сцени 1, 2, 3 і 4

Частина  третя:  Син  циганки  
Сцена  перша
Табір.  Праворуч  намет  графа  Луни,  над  яким  майорить  прапор,  знак  головного  воєначальника.  Вдалині  вежі  Кастеллора.  
Всюди  озброєні  солдати:  одні  грають  в  кості,  інші  чистять  зброю,  дехто  просто  ходить.  Потім  із  графського  намету  виходить  Феррандо.

ДЕХТО  ІЗ  СОЛДАТ
Зараз  гру  у  кості  маєм,  –
скоро  в  іншу  гру  заграєм.

ІНШІ  СОЛДАТИ
Чисте  лезо  це  від  крові
скоро  буде  кривавим  знову!  
(Чути  воєнну  музику.  Всі  повертаються  туди,  звідки  доноситься  звук.  Великий  загін  арбалетників,  у  повному  озброєнні,  перетинає  плац.)

ДЕХТО  ІЗ  СОЛДАТ
Ось  на  поміч  йдуть  солдати!

ІНШІ  СОЛДАТИ
Бравих  стріне  їх  сеньйор!

ВСІ  
Треба  штурм  не  відкладати
і  здобути  Кастеллор!
Треба  штурм  не  відкладати
і  здобути  Кастеллор!
Так,  так,  треба  штурм!
Так,  так,  треба  штурм!

ФЕРРАНДО
(від  намету  графа)
Так,  мужні  друзі!  Завтра  світанком  планує
наш  командир  фортецю
кругом  штурмувати.
Там  ми  напевно  здобич
захопимо  таку,  що  й  не  гадати.
Здолаєм  –  все  наше.

СОЛДАТИ
Кличеш  нас  на  свято!

ВСІ
Дзвоном,  луною  труба  хай  нас  будить,
кличе  всіх  до  штурму,  кличе  всіх  до  бою.
Завтра  наш  прапор  плескатися  буде
над  фортеці  стрімкою  стіною.
Так,  сміється  вже  нам  перемога
у  відрадній  надії  в  цей  час!..
Там  до  здобичі  й  слави  є  дорога,
там  пожива  і  почесті  для  нас.
(Там  є  пожива  і  почесті  для  нас.
Дзвоном,  луною  труба  хай  нас  будить,
кличе    всіх  до  штурму,  кличе  всіх  до  бою.
Завтра  наш  прапор  плескатися  буде
над  фортеці  стрімкою  стіною.
Так,  сміється  вже  нам  перемога
у  відрадній  надії  в  цей  час!..
Там  до  здобичі  й  слави  є  дорога,
там  пожива  і  почесті  для  нас.
Там  до  здобичі  й  слави  є  дорога,
там  пожива  і  почесті  для  нас.
Там  пожива  і  почесті,  і  почесті  для  нас.
Там  до  здобичі  і  слави  є  дорога,
там  пожива  й  почесті  для  нас.
Там  пожива  і  почесті,  і  почесті  для  нас.
Там  пожива  і  почесті  для  нас,  для  нас.
Ах,  так!  Пожива  є  для  нас.
Ах,  так!  Пожива  є  для  нас.
Так,  сміється  вже  нам  перемога
у  відрадній  надії  в  цей  час!..
Там  до  здобичі  й  слави  дорога,
там  пожива  й  почесті  для  нас.
Пожива  для  нас,  пожива  для  нас.)
(розходяться)

Сцена  друга
Граф,  вийшовши  зі  свого  немету,
втупив  неприязний  погляд  на  Кастеллор.

ГРАФ
В  обіймах  дикуна?  Думка  ця  всюди,
наче  демон-переслідувач,  женеться  
за  мною!  В  обіймах  дикуна!  Як  тільки  
зійде  рання  аврора,
піду  вас  розлучити…  О  Леонора!
(чути  галас)

Сцена  третя
Граф  і  Феррандо

ГРАФ
Що  там?

ФЕРРАНДО
Якась  циганка
біля    табору  тинялася.  
Сполошена  враз  нашим  дозором,
пустилась  навтьоки;  Всі,  боячись  
немарно,  що  вона  шпигунка,  
кинулися    вслід.

ГРАФ
І  схопили?

ФЕРРАНДО
Схопили.

ГРАФ
Бачив  її?

ФЕРРАНДО
Ні!  Старший  чатник
сповістив  мені  цю  пригоду.
(галас  наближається)

ГРАФ
Ось  вона.
(Азучену  підводять  до  Графа)

Сцена  четверта
Азучену  зі  зв’язаними  руками  ведуть  дозорні.  
Натовп  інших  солдат  і  всі  решта.

ДОЗОРНІ
Йди  швидше,  відьмо!  Йди  швидше!
(Йди  швидше,  йди  швидше!)

АЗУЧЕНА
Рятуйте!..  Не  тримайте…  Ах,  навіжені!
Що  я  зробила?

ГРАФ
Підведіть!
(Азучену  підводять  до  графа)
Мені  скажи  все
і  не  посмій  брехать!

АЗУЧЕНА
Згода!

ГРАФ
Йдеш  куди?

АЗУЧЕНА
Хтозна.

ГРАФ
Що?

АЗУЧЕНА
Циганки  зазвичай  бродять
без  мети  і  затії
скрізь  кроками  блудними,
їм  світ  –  вітчизна,  
небо  –  дах  понад  ними.

ГРАФ
Ти  звідки?

АЗУЧЕНА
Із  Біскаї,  де  дотепер  у
безплідних  диких  горах  мала  притулок!

ГРАФ
(Із  Біскаї!)

ФЕРРАНДО
(Що  чую!  О,  ця  підозра!)

АЗУЧЕНА
Дні  прожила  я  в  нестатках,
та  була  завжди  щаслива;
син  єдина  був  надія!
Та  мене  покинув,  зрадливий!
Тож  самотня  я  блукаю,
сина  рідного  шукаю,
сина,  що  для  мого  серця
мук  жахливих  завдає!
І  таку  любов  не  знала
(і  таку  любов  не  знала)
ні  одна  мати  на  землі!

ФЕРРАНДО
(Це  обличчя!)

ГРАФ
Тож  скажи  –  ти  
вже  давно  живеш  у  горах?

АЗУЧЕНА
Так,  давно.

ГРАФ
Може  згадаєш
ти  дитину,  сина  графа,
що  був  вкрадений  у  гори
літ  п’ятнадцять  тому  із  замку?

АЗУЧЕНА
І  ти…  кажеш…  є?

ГРАФ
Я  брат  того,  що  вкрали.

АЗУЧЕНА
(Ах!)

ФЕРРАНДО
(помітивши  погано  прихований  жах  Азучени)
(Так!..)

ГРАФ  
Ти  чула  цю  пригоду?

АЗУЧЕНА
Я?  Ні!..  Пусти,  щоб
я  могла  піти  за  сином.

ФЕРРАНДО
Стій,  злочинна…

АЗУЧЕНА
(Біда!)

ФЕРРАНДО
(до  графа)
Ти  бачиш  цю  мерзенну,  
що  здійснила  підлий  злочин.

ГРАФ
Закінчуй.

ФЕРРАНДО
Вона  це!..

АЗУЧЕНА
(стиха  до  Фернандо)
Змовкни!

ФЕРРАНДО
Вона  це!  
Вона  це,  що  дитя  
спалила!

ГРАФ
Ах,  грішниця!

СОЛДАТИ
Так,  вона  це!

АЗУЧЕНА
Він  все  бреше!

ГРАФ
Тепер  ти  кари  не  уникнеш!

АЗУЧЕНА
Ах!

ГРАФ
В'яжіть  вузли  міцніше!
(солдати  виконують)

АЗУЧЕНА
О  Боже!  О  Боже!

СОЛДАТИ
Більш  кричи!

АЗУЧЕНА
(з  відчаєм)
Ти  не  приходиш,
О  Манріко,  о  мій  сину?..
Не  рятуєш  нещасливу  
матір  твою?

ГРАФ
То  це  мати  для  Манріко?

ФЕРРАНДО
Кари!..

ГРАФ
О,  жереб!  Тут  вона!

ФЕРРАНДО
Кари!  Кари!

ГРАФ
О,  жереб!

АЗУЧЕНА
Ах!  Гей,  розпустіть,  о  варвари,
немилосердні  пута,
бо  ці  жорстокі  муки,
то  смерть  повільна  люта!
Твій  батько  був  мерзенний,
ти  син  його  злиденний.
Бійся!  Є  Бог  згорьованим
(є  Бог  згорьованим,
Бійся!  Бійся!  Бо  Бог  є)
і  він  тебе  провчить!

(Гей,  розпустіть,  о  варвари,
немилосердні  пута,
бо  ці  жорстокі  муки,
то  смерть  повільна  люта!
Твій  батько  був  мерзенний,
ти  син  його  злиденний.
Бійся!  Є  Бог  згорьованим,
є  Бог  згорьованим,
Бійся!  Бійся!  Бо  Бог  є
і  він  тебе  провчить!

Ах,  так!  Ах  так!  Є  Бог  згорьованим
і  він  тебе  провчить!
Ах,  так!  Ах,  так!  Є  Бог  згорьованим
і  він  тебе  провчить!  Так  він  провчить!
Тебе  провчить,  тебе  провчить,  тебе  провчить!)

ГРАФ
(разом)
Твій  син,  циганко  капосна,
це  той,  хто  є  відступник?
Я  зможу(я  зможу,  зможу),  стративши  тебе,
вразить  в  серце  його!
Радість  сповняє  груди,
що  й  не  виразить  словами!
Ах!  Нині  за  брата  (за  брата)  попіл  той
помста  безмірна  іде!
(Твій  син,  циганко  капосна,
це  той,  хто  є  відступник?
Нині  за  брата  попіл  той
помста  безмірна  йде!
Безмірна  йде!  Безмірна  йде!
Безмірна  йде!
Нині  за  брата  попіл  той
помста  безмірна  йде!
Так,  так,  помста  безмірна  йде!
Помста  безмірна  іде!
Помста  безмірна  іде!
Помста  безмірна  йде!
Помста  безмірна  іде!
Помста  безмірна  іде!
Помста  безмірна  йде!
Помста  безмірна  йде!
Помста  безмірна  йде!
Безмірна  йде!  Безмірна  йде!)

ФЕРРАНДО
(разом)
Вогню  ганебного  розгул,
ах,  так,  побачиш  (скоро),  скоро.
(Побачиш  скоро,  скоро).
Для  тебе  мука  буде
(для  тебе  мука  буде)
не  тільки  це  багаття!
Вогонь  нестерпний  пекла
для  тебе  буде  вічним;
там  горіти  і  мучитись
має  душа!  (Має  душа!
Має  душа!
Там  горіти,  горіти  й  мучитись
має  твоя  душа!
Там  горіти,  горіти  й  мучитись
має  твоя  душа!
Там  горіти,  горіти  й  мучитись
має  твоя  душа!  Має  твоя  душа!
Там  горіти,  горіти  й  мучитись
має  твоя  душа!  Має  твоя  душа!
Твоя,  твоя  душа!  Твоя  душа!
Твоя  душа!)

ДОЗОРЦІ  –  СОПРАНО
(разом)
Вогню  ганебного  розгул,
ах,  так,  побачиш  (скоро),  скоро.
(Побачиш  скоро,  скоро).
Для  тебе  мука  буде
(для  тебе  мука  буде)
не  тільки  це  багаття!
Вогонь  нестерпний  пекла
(Вогонь  нестерпний  пекла)
для  тебе  буде  вічним;
там  горіти  і  мучитись
(там  горіти  і  мучитись)
твоя  душа,
там  горіти,  горіти  й  мучитись
має  твоя  душа,  душа,  душа!
Твоя  душа  там  мучитись
має,  твоя  душа,  душа,  душа!
Твоя  душа  там  мучитись
має,  твоя  душа!
Твоя  душа!  Твоя  душа!
Твоя  душа!  Твоя  душа!

ДОЗОРЦІ  -  БАСИ
(разом)
Вогню  ганебного  розгул,
ах,  так,  побачиш  (скоро),  скоро.
(Побачиш  скоро,  скоро).
Для  тебе  мука  буде
(для  тебе  мука  буде)
не  тільки  це  багаття!
Вогонь  нестерпний  пекла
(Вогонь  нестерпний  пекла)
для  тебе  буде  вічним;
там  горіти  і  мучитись
(там  горіти  і  мучитись
має  душа!
Там  горіти,  горіти  й  мучитись
має  твоя  душа!
Там  горіти,  горіти  й  мучитись
має  твоя  душа!  Має  твоя  душа!
Там  горіти,  горіти  й  мучитись
має  твоя  душа!  Має  твоя  душа!
Твоя  душа!  Твоя  душа!
Твоя  душа!  Твоя  душа!)

(За  кивком  графа  солдати  забирають  Азучену  з  собою.
Граф  заходить  у  свій  намет,  а  за  ним  Феррандо)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006961
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2024

Джузеппе Верді, Трубадур: Частина 2, сцени 4 і 5

Сцена  четверта
Леонора  з  Інес  у  супроводі  жінок.  Граф,  Феррандо  і  прибічники.
Потім  Манріко.

ЛЕОНОРА
Чому  ти  плачеш?

ІНЕС
Ах!  Бо  нас  покидаєш  навіки!

ЛЕОНОРА
О,  милі  сестри,  
вже  радість,  квіти,  надія,  землі  щедроти
більш  не  мені!  Я  маю
до  того  йти,  єдиний  хто  стражденним
опора.  І  вслід  за  днями  покаяння
може  він  поверне  мене  там,  серед  вибраних,
до  благ  втрачених!
(рушаючи)
Тож  витріть  очі
і  до  вівтаря  вводьте.

ГРАФ
(підбігаючи)  
Ні!  Повік!

ІНЕС  І  ЖІНКИ
О,  графе!

ЛЕОНОРА
Небеса!

ГРАФ
Вівтар  лиш  шлюбним
для  тебе  може  бути.

ІНЕС  І  ЖІНКИ
Яка  зухвалість!  

ЛЕОНОРА
Безумець!  Тут  з’явився?  

ГРАФ
Зробить  моєю.  Ах!
(сказавши  це,  він  кидається  до  Леонори,
щоб  схопити  її,  але  між  ним  і  його  здобиччю  з’являється,  як  привид,  
що  встав  з-під  землі,  Манріко.  Загальний  вигук:)

ВСІ
Ах!

ЛЕОНОРА
(Разом.  З  великою  радістю)
Чи  можу  я  в  це  вірити?
Тебе  я  поруч  бачу!  
Це  сон,  екстаз,  піднесення,
чи  неземна  удача?
Знести  не  може  радість  цю
серце  схоплене  неждано!
Зійшов  ти  з  неба  званий
чи  в  небі  разом  ми?
(Зійшов  ти  з  неба  званий
чи  в  небі  разом  ми?

О,  чи  в  небі,  в  небі  разом  ми?

Це  сон,  це  сон,  це  екстаз  й  піднесення,
це  сон  й  піднесення?
Це  сон,  це  сон,  це  екстаз  й  піднесення,
це  сон  й  піднесення?
Зійшов  ти  з  неба,  зійшов  ти  з  неба,  
зійшов  ти  з  неба  званий,
чи  в  небі,  в  небі  разом,  разом  ми?
Чи  в  небі,  в  небі  разом  ми?
Це  сон,  це  сон,  екстаз,  піднесення,
це  сон  й  піднесення?
Це  сон,  це  сон,  екстаз,  піднесення,
це  сон  й  піднесення?
Зійшов  ти  з  неба,  зійшов  ти  з  неба,  
зійшов  ти  з  неба  званий,  з  небес,
чи  в  небі,  в  небі  разом  ми?
Чи  в  небі,  в  небі  разом  ми?)

ГРАФ
(Разом)
Отже  померлі  кидають  
довічне  царство  мертвих!

І  для  моєї  згуби
відпустить  пекло  жертву!

Тож  якщо  нить  твого  життя  (твого  життя)
не  рвалася  ніколи,
живеш  ти  й  хочеш  жити,
від  неї  й  мене  мчи.
(Від  мене  мчи,  від  неї  мчи.
Живеш  ти  й  хочеш,  хочеш  жити,
від  неї,  від  неї,  від  мене  мчи.
Живеш  ти  й  хочеш,  хочеш  жити,
від  неї,  від  неї,  від  мене  мчи.
Живеш  ти  й  хочеш,  ти  хочеш  жити,
хочеш  жити,  від  неї,  від  неї  й  мене  мчи.
Живеш  ти  й  хочеш,  хочеш  жити,
від  неї,  від  неї,  від  мене  мчи.
Живеш  ти  й  хочеш,  хочеш  жити,
від  неї,  від  неї,  від  мене  мчи.
Живеш  ти  й  хочеш,  ти  хочеш  жити,
хочеш  жити,  від  неї,  від  неї  й  мене  мчи.)

МАНРІКО
(Разом)
Не  був    я  в  небі,  не  йшов  
жахливим  шляхом  до  пекла.

Підлі  убивці  дійсно  нанесли
удар  смертельний!

Мають  хвилі  рік  нуртуючих
непереборну  силу!
І  грішних  бог  тривожить!
Мені  ж  цей  бог  поміг!
(Так,  так,  мені  ж  цей  бог  поміг.
І  грішних  бог,  цей  бог  тривожить,
мені  ж  цей  бог,  так,  цей  бог  поміг!
Мені  поміг,  мені  поміг.
Мені  ж  цей  бог  допоміг,  мені  поміг.
І  грішних,  грішних  бог  тривожить,
мені  ж  цей  бог,  так,  цей  бог  поміг!
Мені  поміг,  мені  поміг.
Мені  ж  цей  бог  допоміг,  мені  поміг.)

ФЕРРАНДО
(Разом  до  графа)
Ти  із  долею  воюєш,
їй  же  доля  (їй  же  доля)  –  оберіг.
(Ти  із  долею  воюєш,
їй  же  доля,  їй  же  доля  –  оберіг.
Ах,  так!  Ти  із  долею  воюєш,
їй  же  доля,  їй  же  доля  –  оберіг.
Ти  із  долею  воюєш,
їй  же  доля,  їй  же  доля  –  оберіг.
Ти  із  долею  воюєш,
їй  же  доля,  їй  же  доля  –  оберіг.
Ах,  так!  Ти  із  долею  воюєш,
їй  же  доля,  їй  же  доля  –  оберіг.)

ПРИБІЧНИКИ
(Разом  до  графа)
Ти  з  долею  (з  долею)  воюєш,
Їй  же  доля  –  оберіг,  ах,  так,  ах!
(З  долею  воюєш,  їй  же  доля  –  оберіг.
Ти  з  долею  (з  долею)  воюєш,
Їй  же  доля  –  оберіг,  ах,  так,  ах!
З  долею  воюєш,
Їй  же  доля  –  оберіг!)

ІНЕС  І  ЖІНКИ
(Разом  до  Леонори)
Той  бог,  кому  (кому)  молилась,
ах,  тобі  шле  співчуття!
(Тобі  шле  жалість,  співчуття,
Тобі  шле  співчуття!
Той  бог,  кому,  кому  молилась,
ах,  тобі  шле  співчуття!
Тобі  шле  жалість,  співчуття!
Тобі  шле  жалість,  співчуття!)

Сцена  п’ята
Руїз  у  супроводі  великого  загону  озброєних  воїнів  та  інші.

РУЇЗ  І  ПРИБІЧНИКИ  МАНРІКО
Ургель,  слава!

МАНРІКО
Мої  відчайдухи!

РУЇЗ
Йдімо!

МАНРІКО
(до  Леонори)
Пані,  за  мною!

ГРАФ
(заперечуючи)
Є  надія?

ЛЕОНОРА
Ах!

МАНРІКО
(до  графа)
Спинися!

ГРАФ
(виймаючи  меч)
Хочеш  взяти  її?  Ні!

РУЇЗ  І  ПРИБІЧНИКИ  МАНРІКО
(оточуючи  графа)
Завзятий!
(граф  обеззброєний  людьми  Руїза)

ФЕРРАНДО  І  ПРИБІЧНИКИ  ГРАФА
Сеньйоре,  це  що?

ГРАФ
(з  жестами  і  голосом  роз’ярілого  безумця)
Розум  мій  всю  надію  згубив!  

Серце  сповнює  гнів!
(Серце  сповнює  гнів!
Серце  сповнює  гнів!)

ЛЕОНОРА
Я  боюся!  (Я  боюся.  Ах!  Я  боюся.)

ІНЕС  І  ЖІНКИ
Ах  так!  Та  бог  тобі  шле  співчуття!

МАНРІКО
Хай  у  муках,  хай  у  муках,
в  муках  життя  хай  минає  тобі!

РУЇЗ  І  ПРИБІЧНИКИ  МАНРІКО
(до  Манріко)
Йди  вже,  йди  вже,  йди  вже,
бо  доля  всміхнулась  тобі!

ФЕРРАНДО  І  ПРИБІЧНИКИ  ГРАФА
(до  графа)
Здайся,  здайся,  здайся,
бо  здатись  тепер  не  ганьба!

ЛЕОНОРА
Зійшов  ти  з  неба  званий
чи  в  небі  разом  ми?
(Зійшов  ти  з  неба  званий
чи  в  небі  разом  ми?
Разом  ми,  разом  ми?)

ІНЕС  І  ЖІНКИ
Тобі  шле  співчуття!

МАНРІКО,  РУЇЗ  І  ПРИБІЧНИКИ  
Йди  вже,  ах,  йди  вже,  йди  вже!

ГРАФ
Серце  сповнює  гнів!

ФЕРРАНДО  І  ПРИБІЧНИКИ  ГРАФА
Здайся,  ах,  здайся,  здайся!
(Манріко  бере  Леонору  з  собою,  графа  відпихують,  
жінки  швидко  повертаються  у  монастир.  
Опускається  завіса.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005478
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2024

Джузеппе Верді, Трубадур: Частина 2, сцени 2 і 3

Сцена  друга
Гонець  і  попередні

МАНРІКО
(до  гонця)
Сюди  підходь!
Скажи,  військові  дії  проходять?

ГОНЕЦЬ
(подає  лист,  який  Манріко  читає)
В  листі,  що  я  привіз,  відповідь.

МАНРІКО
 (читає)
«У  нашій  владі  Кастеллор.  Тож  ти,
за  вказівкою  принца,
маєш  стати  на  захист.  І  де  б  не  був  ти,
поквапся  сюди.  Бо  увечері,  
змучена  криком  про  твою  загибель,
в  сусідній  обителі  прийме  вуаль  
постригу  Леонора».
(з  болісним  вигуком)
О,  Боже  правий!

АЗУЧЕНА
(здригаючись)
Що  сталось?

МАНРІКО
(до  гонця)
Спустися  швидше  зі  схилу
і  приведи  коня  для  мене.

ГОНЕЦЬ
Зараз…

АЗУЧЕНА
(піднімаючись)
Манріко!

МАНРІКО
(до  гонця)
Біжить  час  швидко…
Мчися  й  очікуй  там  біля  підніжжя.  
(гонець  поспішно  виходить)

АЗУЧЕНА
Ти  маєш  надію?

МАНРІКО
О,  горе!  Цього  там
ангела  втратить?

АЗУЧЕНА
Він  втратив  глузд!

МАНРІКО
(одягає  шолом  на  голову  і  бере  плащ)
Прощайте!

АЗУЧЕНА
Ні…  стій  же…  слухай!

МАНРІКО
Не  стримуй!

АЗУЧЕНА
 (владно)
Стій  же!  Це  я  кажу  тобі!
Йти  для  тебе  буде  трудно
по  шляхах  тяжких  і  суворих.
Рани  хочеш,  нерозсудний,
ти  відкрити  на  грудях  хворих?
Ні,  терпіти  я  не  зможу.
Кров  твоя  мене  тривожить!
Кожну  краплю,  що  розлив  ти,
з  мого  серця  віджимав!
(З  мого  серця  віджимав!
З  мого  серця  віджимав!
Ах!  Ах!  З  мого  серця  (серця)  віджав!)

МАНРІКО
Мить  одна  забрати  може
все  добро  моє  й  надію!
Ні  земля,  ні  небо  боже
стримать  мене  не  посміють.

АЗУЧЕНА
Безумний!

МАНРІКО
Ах!  Дорогу  звільни,  о  мати!
Буде  горе,  як  спиняти!
Біля  ніг  твоїх  побачиш
сина,  що  помер  від  мук!

АЗУЧЕНА
Ні,  терпіти  я  не  зможу.

МАНРІКО
Буде  горе,  як  спиняти!
Біля  ніг  твоїх  побачиш
сина,  що  помер  від  мук!
Біля  ніг  твоїх  побачиш
сина,  що  помер  від  мук!

АЗУЧЕНА
Ні,  терпіти  я  не  зможу.
Кров  твоя  мене  тривожить!
Кожну  краплю,  що  розлив  ти,
з  мого  серця  віджимав!
Стій  же,  спинися!

МАНРІКО
Не  стримуй!  Не  стримуй!

АЗУЧЕНА
Слухай,  о,  слухай!

МАНРІКО
Втрачу  там  ангела!
Не  стримуй!  Не  стримуй!  Прощай!
Не  стримуй!  Не  стримуй!
Не  стримуй!  Не  стримуй!
Не  стримуй!  Прощай!
Не  стримуй!  Прощай!  Прощай!

АЗУЧЕНА
Ах!  Стій  же!  Слухай!
Це  я  кажу  тобі,  я  тобі!
Стій  же!  Стій  же!  Стій  же!  Стій  же!
Ах!  Стій  же!  Стій  же!  Стій  же!
О!  Стій  же!  Стій  же!
Ах!  Стій  же!  Стій  же!  Стій  же!

(Манріко  відходить,  марно  стримуваний  Азученою)

Сцена  третя
Внутрішній  двір  жіночого  монастиря  в  околицях  Кастеллора.  У  глибині  дерева.  Ніч.  Граф,  Феррандо  та  інші  прибічники  обережно  виходять,  закутані  в  плащі.

ГРАФ
Всюди  безлюдно!  Поки  ще  в  повітрі
звичних  псалмів  не  чути.
Прийшов  я  впору.

ФЕРРАНДО
Сміливу  справу  почали,  сеньйоре.

ГРАФ
Сміливу,  бо  пристрасне  кохання
і  зневажена  гордість  зводять  з  ума.  
А  мертвий  мій  суперник  
вже  не  перешкода  моїм  бажанням.
Вона  ж  тепер  готує  більшу  заваду!
Це  вівтар!  Ах,  ні!  Жінка  ця  
чиясь  не  буде!  Лиш  моя  Леонора!

Її  посмішка  сяйлива
промінь  зірки  переважає!
А  краса  лиця  зваблива
лиш  відвагу  (лиш  відвагу)  умножає!
Ах!  Любов,  любове  вогниста,
перед  нею  за  мене  стій!
Стишить  погляд  променистий
у  моїм  серці  буревій!
(Ах!  Любов,  любове  вогниста,
перед  нею  за  мене  стій  ти!
Стишить  погляд  променистий
в  мене  в  серці  буревій!
Ах!  Любов,  любове  вогниста,
перед  нею  за  мене  стій  ти!
Стишить  погляд  променистий
В  мене  в  серці,  ах  ,  в  мене  в  серці  буревій!)
(Почувся  дзвін  священної  бронзи)
Ці  звуки!  О,  бог!

ФЕРРАНДО
Вже  дзвони  відправу  сповіщають!

ГРАФ
Перш  ніж  почнеться  обряд  –
викрадемо!

ФЕРРАНДО
Пильнуйте!

ГРАФ
Тихше!
Не  чую…  ідіть  вже…  в  тінь  під  он  ті  буки  ховайтеся!
(Феррандо  та  інші  прибічники  відходять)
Ах!  Вже  скоро  буде  моя!  В  серці  вогонь  палає!
(сторожкий,  обережно  дивиться  у  той  бік,  де  має  з’явитися  Леонора.  
В  цей  час  Феррандо  і  прибічники  розмовляють  стиха:)

ФЕРРАНДО  і  ПРИБІЧНИКИ
(ФЕРРАНДО)
Вперед!  Ходім!  Сховаймося
у  тіні  таємно!
Вперед!  Вперед!  Ходім!  Мовчати  всім!
Хай  примха  збудеться.  (Вперед!

Вперед!  Ходім!  Сховаймося
у  тіні  таємно!
Вперед!  Вперед!  Ходім!  Мовчати  всім!
Хай  примха  збудеться.  Вперед!

Вперед!  Вперед!  Вперед!  Вперед!
Мовчати  всім!  Вперед!  Вперед!
Сховаймося  у  тіні  таємно!
Вперед!  Вперед!  Сховаймося  
у  тіні  таємно!
Вперед!  Вперед!  Вперед!  Вперед!
Мовчати  всім!  Вперед!  Вперед!
Сховаймося  у  тіні  таємно!
Вперед!  Вперед!  Сховаймося  
у  тіні  таємно!
Вперед!  Сховаймося,  сховаймося!
Вперед!  Сховаймося,  сховаймося!
Сховаймося  у  тіні  таємно!
Сховаймося  у  тіні  таємно!
Вперед!  Ходім!  Вперед!  Ходім!)

Мужньо  вперед!  Примха  нехай  ця  збудеться!
Мужньо  вперед!  Примха  нехай  ця  збудеться!
Мужньо  вперед!  Мужньо  вперед!
Примха  нехай  ця  збудеться!
Мужньо  вперед!  Мужньо  вперед!
Примха  нехай  ця  збудеться!
Мужньо  вперед!  Мужньо  вперед!
Примха  нехай  ця  збудеться!

(ПРИБІЧНИКИ  –  Тенори)
Вперед!  Ходім!  Сховаймося
у  тіні  потаємно  (таємно)!
Вперед!  Ходім!  Мовчати  всім!
Хай  примха  збудеться!  (Хай  збудеться!

Вперед!  Ходім!  Сховаймося
у  тіні  потаємно,  таємно!
Вперед!  Ходім!  Мовчати  всім!
Хай  примха  збудеться!  Хай  збудеться!

Вперед!  Вперед!  Вперед!  Вперед!
Мовчати  всім!  Вперед!  Вперед!
Сховаймося  у  тіні  таємно!
Вперед!  Вперед!  Сховаймося  у  тіні  
таємно!  Вперед!  Вперед!
Вперед!  Вперед!  Мовчати  всім!  Вперед!
Сховаймося  у  тіні  таємно!
Вперед!  Вперед!  Сховаймося  у  тіні
таємно!  Вперед!  Сховаймося,
сховаймося.  Вперед!
Сховаймося,  сховаймося,  сховаймося
у  тіні  таємно,  у  тіні  таємно.
Вперед!  Ходім!  Вперед!  Ходім!)

Мужньо  вперед!  Примха  нехай  ця  збудеться!
Мужньо  вперед!  Примха  нехай  ця  збудеться!
Мужньо  вперед!  Мужньо  вперед!
Примха  нехай  ця  збудеться!
Мужньо  вперед!  Мужньо  вперед!
Примха  нехай  ця  збудеться!
Мужньо  вперед!  Мужньо  вперед!

(ПРИБІЧНИКИ  –  Баси)
Вперед!  Ходім!  Сховаймося
у  тіні  таємно!
Вперед!  Ходім!  Мовчати  всім!
Хай  примха  збудеться!  (Вперед!

Вперед!  Ходім!  Сховаймося
у  тіні  таємно!
Вперед!  Вперед!  Мовчати  всім!
Хай  примха  збудеться!  (Вперед!

Вперед!  Вперед!  Вперед!  Вперед!
Ах!  Мовчати  всім!  Вперед!  Вперед!
Сховаймося  у  тіні  таємно!
Вперед!  Вперед!  Сховаймося  у  тіні  
таємно!  Вперед!  Вперед!Вперед!  Вперед!  
Ах!  Мовчати  всім!  Вперед!  Вперед!
Сховаймося  у  тіні  таємно!
Вперед!  Вперед!  Сховаймося  у  тіні
таємно!  Вперед!  
Сховаймося,  сховаймося.  Вперед!
Сховаймося,  сховаймося,  сховаймося
у  тіні  таємно.
Сховаймося  у  тіні  таємно!
Вперед!  Ходім!  Вперед!  Ходім!)

Мужньо  вперед!  Примха  нехай  ця  збудеться!
Мужньо  вперед!  Примха  нехай  ця  збудеться!
Мужньо  вперед!  Мужньо  вперед!
Примха  нехай  ця  збудеться!
Мужньо  вперед!  Мужньо  вперед!
Примха  нехай  ця  збудеться!
Мужньо  вперед!  Мужньо  вперед!

ГРАФ
(надзвичайно  збуджений)
Для  мене  в  час  фатальний
хай  мить  летить  поспішно  (спішно),  
бо  тут  мене  утішно
жде  радість  неземна!
(Жде  радість,  так,  так,  так,  неземна!)
І  навіть  бог  безжальний
любов  не  переможе  –
забрать  тебе  не  зможе,
о  жінко,  з  рук  моїх!  
(Забрать  тебе  з  рук  моїх!

Для  мене  в  час  фатальний
хай  мить  летить  поспішно,  спішно,  
бо  тут  мене  утішно
жде  радість  неземна!
Жде  радість,  так,  так,  так,  неземна!
І  навіть  бог  безжальний
любов  не  переможе  –
забрать  тебе  не  зможе,
о  жінко,  з  рук  моїх!  
(Забрать  тебе  з  рук  моїх!
Забрать  тебе,  тебе  не  зможе
із  рук  моїх,  із  рук  моїх!
Ні,  ні,  забрать  із  рук  моїх!
Ні,  ні,  ні,  забрать  тебе  не  зможе,
о  жінко,  з  рук  моїх!  
Забрать  тебе,  тебе  не  зможе
із  рук  моїх,  із  рук  моїх!
Ні,  ні,  забрать  із  рук  моїх!
Ні,  ні,  ні,  забрать  тебе  не  зможе,
о  жінко,  з  рук  моїх!  Ні!

Вперед!  Сховаймося  (сховаймося)  
у  тіні  таємно.
(Так,  Вперед!  Сховаймося,  сховаймося  
у  тіні  таємно.
Сховаймося  у  тіні  таємно!
Сховаймося  у  тіні  таємно!
Вперед!  Ходім!  Вперед!  Вперед!

Ні,  ні,  ні,  забрать  не  зможе
із  рук  моїх,  із  рук  моїх!
Ні,  ні,  ні,  забрать  не  зможе
із  рук  моїх,  із  рук  моїх!
Ні,  ні,  ні,  забрать  не  зможе
із  рук  моїх,  із  рук  моїх!
Ні,  ні,  ні,  забрать  не  зможе
із  рук  моїх,  із  рук  моїх!
Ні,  ні,  забрать  із  рук  моїх!
Ні,  ні,  забрать  із  рук  моїх!
(Потроху  відходить  і  ховається  
з  іншими  між  деревами)

ХОР  МОНАШОК
(зсередини)
Ах!  Дочко  Єви,  очі
коли  обман  стуманить
і  поруч  смерть  вже  стане  –
побачиш  тінь,  ману.
Та  час  прийшов  урочий
спокутувать  вину!  

Йди,  тут  вуаллю  вкрийся
від  погляду  людського
і  справи  світу  злого
навіки  відійдуть.
До  неба  ти  звернися
й  воно  відкриє  путь
(До  неба,  неба  ти  звернись
Й  воно  відкриє  путь.
Тобі  воно  відкриє  путь.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005144
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2024

Джузеппе Верді, Трубадур: Частина 2, сцена 1

Частина  друга:  Циганка  
Сцена  перша
Розвалена  халабуда  біля  підніжжя  гори  у  Біскаї.  У  глибині,  відкрите  зі  всіх  сторін,  горить  велике  вогнище.  Світанок.  Біля  вогнища  сидить  Азучена.  Поруч  із  нею  на  сіннику  лежить  Манріко,  загорнутий  у  плащ.  Біля  його  ніг  лежить  шолом,  у  руках  меч,  на  який  він  уп’яв  свій  нерухомий  погляд.  Ватага  циган  розбрелася  довкола.  
Азучена,  Манріко,  старий  циган,  цигани.

ЦИГАНИ
Гляньте!  Всі  темні  нічні  покрови
небесний  звід  неосяжний  знімає,
наче  вдовиця,  що  світлі  обнови
замість  убрання  журного  вдягає.
До  праці!  До  праці!  Молот…  подайте!
(Всі  беруться  за  знаряддя.  Під  розмірені    удари    молотків  
по  ковадлах,  то  чоловіки,  то  жінки,  і  нарешті  всі  разом,  
співають)
Хто  для  циган  робить  радісні  ранки?
(Хто  для  циган  робить  радісні  ранки?
Хто?  Хто?  Радісні  ранки.
Хто  для  циган  робить  радісні  ранки?)
Юні  циганки!

ЧОЛОВІКИ
(до  жінок,  призупиняючи  роботу)
Трохи  налийте,  відвагу  й  силу
дух  і  тіло  із  питва  вбирає.
(жінки  наливають  вино  у  незграбні  бокали)

ЖІНКИ
(разом)
О!  Гляньте,  гляньте,  як  сонце  миле
ясно  у  ваших  бокалах  сіяє!

ЧОЛОВІКИ
(разом)
О!  Гляньте,  гляньте,  як  сонце  миле
ясно  у  наших  бокалах  сіяє!

ВСІ
До  праці..  праці!  
Хто  для  циган  робить  радісні  ранки?
Хто  для  циган  робить  радісні  ранки?
Хто?  Хто?  Радісні  ранки.
Юні  циганки!  Юні  циганки!  Юні  циганки!

АЗУЧЕНА
(співає,  цигани  обступають  її)
Полум’я  тріскає!  Юрба  поривчаста
мчить  до  багаття!  Лиця  щасливі!
Радісні  крики  всюди  розлітаються.
В  гурті  харцизів  –  жінка  тремтлива!
Зловісно  сяє  на  лицях  їх  лихих
вогонь  понурий,  що  лине  (що  лине)  увись!
(Що  лине  ввись)!

Полум’я  тріскає!  Жертва  зближається,
в  чорне  одягнута,  боса  й  безсила!
Крики  безжальні  там  смерті  носяться,
вторить  луна  їм  від  схилу  до  схилу!
Зловісно  сяє  на  лицях  їх  лихих
вогонь  понурий,  що  лине  (що  лине)  увись!
(Що  лине  ввись)!

ЦИГАНИ
Пісня  твоя  сумна!

АЗУЧЕНА
Сумна  так  само,
як  і  та  жахлива  драма,
що  взяла  сюжет  я  з  неї.
(повертає  голову  у  бік  Манріко  і  тихо  бурмоче)
За  мене  мсти!  За  мене  мсти!

МАНРІКО
(Слова  загадкові  знов!)

СТАРИЙ  ЦИГАН
Вже  видно,  побратими!
Добути  хліб  пора!  Вперед,
спускаймося  до  садиб  сусідніх!

ЦИГАНИ
Ходімо!
(вони  швидко  кладуть  свої  інструменти  в  сумки  і  стрімко  спускаються  вниз  по  схилу.  Час  від  часу,  все  з  більшої  відстані,  чути  їхню  пісню)
Хто  для  циган  робить  радісні  ранки?
Хто  для  циган  робить  радісні  ранки?
Хто?  Хто?  Радісні  ранки.
Хто  для  циган  робить  радісні  ранки?
Юні  циганки!  Юні  циганки!

Хто  для  циган  робить  радісні  ранки?
Хто  для  циган  робить  радісні  ранки?
Хто?  Хто?  Радісні  ранки.
Юні  циганки!  Юні  циганки!  Юні  циганки!

МАНРІКО
(піднімається)
Ми  самі  тут!  Повідай
ту  історію  скорбну.

АЗУЧЕНА
Ти  що,  не  знаєш  її?
Що  ж,  мій  юначе,  прагнення
марнославні  десь  тебе  
вдаль  зманили!..  Історія  про  ранню
смерть  бабусі.  Гордий  Граф  останню
у  чарах  звинуватив.  Що  зчарувала
сина  його  малого.  Спалена  була  там,
де  вогонь  цей  палає!

МАНРІКО
(відсуваючись  з  жахом  від  вогню)
Ах,  бідолашна!

АЗУЧЕНА
Тягнули  її  в  оковах  туди,  де  вогнище  палало.
Із  сином  на  руках  я,  плачучи,  вслід  ступала…  
Даремно  до  неї  доступ  я  прагнула  там  пробити,
Даремно  бідна  спинялась,  щоб  нас  благословити,
бо,  з  бридкими  словами,  її  пхали  залізом
на  вогнище  розпалене  страшні  головорізи!
І  крикнула  востаннє:  «За  мене  ти  помстись!»
Цей  крик  відлунням  вічним  у  серці  цім  (у  серці  цім)
звучить.

МАНРІКО
І  ти  помстилась?

АЗУЧЕНА
Я  сина  графського  там  схопила
і  принесла  з  собою…  багаття
уже  горіло.

МАНРІКО
(з  жахом)
Багаття!...  о,  жах…  невже  ти?..

АЗУЧЕНА
Плачу  дитя  наробило…
Я  відчула,  що  тим  плачем  серце  моє  розбило!
Та  раптом,  слабким  поривом,  як  сон,  з’явились  мари,  –
згубливі  видіння,  загрозливі  почвари!
Убивці!..  І  катування!..  З  лицем  безкровним  мати,
боса…  обдерта!..  могла  лиш  (могла  лиш)  могла  лиш  з  плачем  кричати:
«Мене  помсти!»  Судомно  я  руку  простягнула
й  дитину  в  той  вогонь  очманіло  заштовхнула…
Щезло  маріння  смертне…  зникла  страшна  картина…
Лиш  полум’я  жахнуло  і  облягло  дитину!..
Й  тут  біля  себе  бачу,  ще  млява  від  знемоги,
я  сина  графа  злого!

МАНРІКО
Ах!  Що  кажеш?

АЗУЧЕНА
Свого  там  сина,..

МАНРІКО
Ах!

АЗУЧЕНА
…там  сина  я  спалила!

МАНРІКО
Жах  який!

АЗУЧЕНА
Ах!

МАНРІКО
Жах  який!
Ах!  Жах  який!

АЗУЧЕНА
Я  сина,  я  сина!
Свого  там  сина,  свого  там  сина  
я  спалила!

МАНРІКО
О,  жах!
Жах  який!

АЗУЧЕНА
Я  чую  знов  –  встає  волосся  мені  на  голові
(на  голові,  на  голові)!
(Азучена  падає  змучена  на  своєму  сидінні.  Манріко  німіє,  вражений  жахом  і  подивом.  Мить  безмовності.)

МАНРІКО
Не  син  тобі  я?  Тож  хто  насправді?
Тоді  хто?

АЗУЧЕНА
(занепокоєно  намагається  виправити  
мимовільну  помилку)
Ти  син  для  мене!

МАНРІКО
А  ти  ж  сказала…

АЗУЧЕНА
Ах!..  Може…
Ти  ж  знаєш!  Коли  в  думках  живе  та  страшна  подія,
непояснимий  дух  вкладає
до  уст  моїх  слова  безглузді…  Мати,
ласкава  мати  я  була  для  тебе.

МАНРІКО
Не  заперечу!

АЗУЧЕНА
Що  ще  живий  –  моя  це  
заслуга!  Вночі  на  поле  битви  там  
біля  Пелілли,  (всі  казали,  
що  ти  загинув),  прийшла  я,
щоб  тебе  поховати!  Там  стихало
твоє  дихання  слабке!  У  грудях
його  моя  любов  тримала!  І  в  тій  же
ніжній  турботі  усі  твої  я  рани  зціляла!

MANRICO
(з  лицарською  гордістю)
Я  зазнав  їх  в  день  фатальний.
Всі  тут  вони,  у  грудях!  
Лиш  я  із  сотень  тих,  що  бігли,  
повернувся  лицем  до  супостата!  
Лихий  ді  Луна  напав  на  мене
із  загоном,  –  упав  я!
Та  я  упав  незламним!

АЗУЧЕНА
Ось  нагорода
за  день,  коли  тобою
мерзенний  у  двобою
ощаджений  був!  І  що  за  дивна
милість  так  засліпила?

МАНРІКО
Ах,  мамо!  Й  собі  сказати  несила!

АЗУЧЕНА
Милість  чудна!
(Милість  чудна!)

МАНРІКО
Він  не  стримав  мій  випад  жорстокий
і  на  землю  упав,  як  підтятий.
Замахнувся  над  ним  я  високо,
щоб  удар  йому    (удар  йому)  завдати,
як  відразу  (як  відразу)    дивна  сила
ось  цю  руку  (ось  цю  руку)  зупинила.
В  ту  ж  хвилину  дошкульний  холод  
мною  там  оволодів
і  незбагненний  з  неба  голос
(незбагненний  з  неба  голос)
«Не  вбивай!»  –  мені  велів!

АЗУЧЕНА
До  душі,  котра  убога,
не  промовить  небо  й  слова!
(Не  промовить  небо  і  слова!)
Ах!  Якщо  для  тебе  злого
доля  дасть  у  руки  знову,
(доля  дасть  у  руки  знову)
сповни,  о  сину,  вирок  божий,
сповни,  моя  хай  рада  поможе!  

 (разом)
По  руків’я  гостре  лезо
буде  вбите  в  серце  зле!
(Буде  вбите  в  серце  зле!
По  руків’я  гостре  лезо,  гостре  лезо,
буде  вбите  в  серце  злого,
буде  вбите  у  серце  зле.
По  руків’я  гостре  лезо,  гостре  лезо,
буде  вбите  в  серце  злого,
буде  вбите  у  серце  зле,
вбите  в  серце  зле.  Так!
Буде  вбите  в  серце  злого,
буде  вбите  у  серце  зле.)

МАНРІКО
(разом)
Так,  клянуся,  що  це  лезо
проштрикне  там  серце  злого.
(Проштрикне  там  серце  зле.
Так,  клянуся,  що  це  лезо
проштрикне  там  серце  злого,
проштрикне  там  серце  зле,
отам  серце  зле.
Так!  Проштрикне  там  серце  зле,
проштрикне  там  серце  зле.)

(чути  протяжний  звук  рога)
Гонця,  як  звично,  Руїз  мені  шле…  певно…  
(він  також  дує  в  ріг,  що  вісить  у  нього  через  плече)

АЗУЧЕНА
За  мене  мсти!
(залишається  зосередженою,  майже  не  усвідомлюючи  того,  
що  відбувається)
(входить  гонець)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002319
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2024

Джузеппе Верді, Трубадур: Частина 1, сцени 3, 4 і 5

Сцена  третя

ГРАФ
Ніч  така  тиха!  Напевно
у  сні  спочила  панівна  сеньйора,
лиш  дама  не  дрімає…  О  Леоноро!
Ти  ще  безсонна  –  це  каже
тремке  проміння  із  твого  балкона,
що  від  нічної  лампи…
Ах!  Цей  вогонь  любовний
палить  кожну  фібру!  Тебе  бачить  мушу…
Ти  зрозумієш…  Йду  вже…
Для  нас  обох  ця  мить  найвища…
(засліплений  любов'ю  прямує  до  сходів,
та  почулися  акорди  лютні  і  він  спинився)
Це  трубадур!  Тремчу  весь!

МАНРІКО
(за  сценою)
Він  на  землі  самотній,  –
тільки  у  серці  одному
є  захисток  від  бур
(той  захисток  від  бур,
той  захисток  від  бур,  від  бур  –
жде  трубадур!

ГРАФ
Цей  голос!..  Тремчу  весь!

МАНРІКО
А  якщо  серце  вірне
тільки  йому  належить,
то  міцний  він,  як  мур…

ГРАФ
Цей  голос!..  О,  ця  ревнивість  

МАНРІКО
(то  міцний  він,  як  мур
то  міцний  він,  як  мур,  як  мур)  
той  трубадур!

Сцена  четверта
Леонора  і  Граф

ГРАФ
Я  не  схибив…  Йде  до  мене!
 (загортається  у  свій  плащ)

ЛЕОНОРА
(біжить  до  графа)
О,  мій  коханий!

ГРАФ
(Як  буть?)

ЛЕОНОРА
Пора  пізніша,
ніж  звичайно!..  Я  рахувала  миті
тремтінням  мого  серця!..  Нарешті  тужна
любов  привела  у  ці  обійми…

МАНРІКО
(все  ще  за  деревами)
Невірна!..
(В  цей  час  місяць  виходить  із-за  хмар  і  дозволяє  побачити  людину  
із  лицем  закритим  заборолом)

Сцена  п'ята
Попередні  і  Манріко

ЛЕОНОРА
Цей  голос!..  Ах!  Тут  у  темряві
помилку  я  зробила!
(впізнає  обох  і  збуджена  падає  до  ніг  Манріко)
Тобі  були  слова  мої,
тобі,  а  не  для  нього…
І  лиш  тебе  душа  моя  
так  бажає  й  прагне…
Люблю  тебе,  клянуся,
любов'ю  вічною!

Кохаю!  Кохаю!

ГРАФ
Посмієш?

МАНРІКО
(піднімаючи  Леонору)
Про  це  лиш  мрію!)
(Про  це  лиш  мрію!)

ГРАФ
Від  гніву  я  горю!
(Від  гніву  я  горю!)
Відкрийсь,  якщо  не  боягуз.

ЛЕОНОРА
(Біда!)

ГРАФ
Відкрий..  наймення…

ЛЕОНОРА
(тихо  до  Манріко)
Ах,  пожалій!..

МАНРІКО
(піднімаючи  забороло  шолома)
Тож  знай  мене  –  Манріко  я.

ГРАФ
Ти!..  Як  це?
Сміливець    божевільний!
Адепт  Урджеля,  до  смерті
вигнанець,  посмів  приблизитись
до  брам  цих  королівських?

МАНРІКО
Чом  тягнеш?  Вже  час.  Поклич  лиш  
варту  і  твій  суперник
вмить  стане  у  кайданах  
перед  катом.

ГРАФ
Твоя  миттєвість  згубна
прийде  значно  щвидше,
божевільний!  Йдімо!

ЛЕОНОРА
Графе!

ГРАФ
Я  тебе  заріжу,  як
мого  шаленства  жертву!

ЛЕОНОРА
О  небо!  Станьте…

ГРАФ
Йди  туди…

МАНРІКО
Ходім…

ЛЕОНОРА
Що  я  зроблю?

ГРАФ
Йди  туди…

МАНРІКО
Ходім…

ЛЕОНОРА
Один  мій  крик  може  його  
згубити.  Чуйте!

ГРАФ
(збуджено)
Ні!
Ця  зневажена  любов  ревнива
палить  душу  вогнем  жахливим!
Тільки  кров  твоя,  о  зловорожий,
може  цей  вогонь  згасити!
(до  Леонори)
Смієш  глупа  «кохаю»  казати!
Він  не  може  більше  жить.
Слово  те,  що  ти  сказала,
смерть  йому  лиш  принесе!
(Слово  те,  що  ти  сказала,
смерть  йому  лиш  принесе!

Глупа!
«Я  кохаю»,
о  глупа,  кажеш!
О  глупа,  кажеш!
Тільки  кров  твоя,  о  зловорожий,
може  цей  вогонь  згасити!
Смієш,  глупа  «кохаю»  казати!
Він  не  може  більше  жить.
Ні,  він  не  може  більше  жить,
ні,  більше  жить,  ні,  більше  жить,
ні,  він  не  може  більше  жить.
Ах,  ця  зневажена  любов,  любов  ревнива
палить  душу  так  жахливо,
палить  душу  так  жахливо!
Слово  те,  що  ти  сказала,
слово  те,  що  ти  сказала,
смерть  йому  лиш  принесе,
смерть  йому  лиш  принесе,
лиш  принесе!
Ах,  так!  Слово  те,  що  ти  сказала,
смерть  йому  лиш  принесе,
смерть  тут  йому  лиш  принесе,
лиш  принесе!
Смерть  йому  лиш  принесе,
смерть  тут  йому  лиш  принесе,
лиш  принесе!
Смерть  йому  лиш  принесе,
смерть  йому,  смерть  йому  лиш  принесе,
лиш  принесе!

ЛЕОНОРА
(разом)
Зупинися,  хай  гнів  твій  спочине,
хай  приходить  порозуміння;
я,  лиш  я,  тому  всьому  причина,
я  запал  того  горіння.
Лють  твоя  хай  впаде  на  негідну,
що    посміла  тебе  ображать,
вбий  же  меч  у  це  серце  бідне,
що  не  хоче  тебе  кохать.

Лють  твоя  хай  впаде  на  негідну,
що    посміла  тебе  ображать,
вбий  же  меч  у  це  серце  бідне,
що  не  хоче  тебе  кохать,
що  не  хоче  тебе  кохать,
тебе  кохать,  тебе  кохать,
щоб  кохать,  тебе  кохать,
щоб  кохать,  тебе  кохать,
що  не  хоче  кохать,  кохать!

МАНРІКО  
(разом)
Марний  гнів  гордовитий  має,  –
він  впаде,  пройнятий  мною!
Смертний,  що  цю  любов  вселяє,
від  любові  став  грозою.
(до  Графа)
Йде  година  твоя  остання!
Час  минув  для  пустих  забав!
Її  серце  й  твоє  існування
жереб  в  руки  мені  віддав!

(Йде  година  твоя  остання!
Час  минув  для  пустих  забав!
Її  серце  й  твоє  існування
жереб  в  руки  мені  віддав!
Мені  віддав,  мені  віддав!
Так,  жереб  в  руки  мені  дав!
Твоє  існування  жереб  в  руки  мені  дав!
Твоє  існування  жереб  в  руки  мені  дав!
Так,  віддав,  так,  віддав!
Так,  жереб  в  руки  мені  дав!

(Леонора  падає,  втративши  свідомість.  Суперники  виходять  з  оголеними  мечами)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999330
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2023

Джузеппе Верді, Трубадур: Частина 1, сцени 1 і 2

Драма  у  чотирьох  частинах.
Лібрето:  Сальвадоре  Каммарано

Дійові  особи:
ГРАФ  ді  ЛУНА,  молодий  арагонський  дворянин  (Баритон)
ЛЕОНОРА,  дама  з  почту  принцеси  Арагоні  (Сопрано)
АЗУЧЕНА,  циганка  з  Біскайї  (Меццо-сопрано)
МАНРІКО,  офіцер  правителя  Урджеля  і  ймовірний  
син  Азучени  (Тенор)
ФЕРРАНДО,  начальник  збройної  варти  графа  ді  Луна  (Бас)
ІНЕС,  довірена  особа  Леонори  (Сопрано)
РУЇС,  солдат  при  Манріко  (Тенор)
СТАРИЙ  ЦИГАН  (Бас)
ГІНЕЦЬ  (Тенор)

Подруги  Леонори,  черниці,  прибічники  графа,  
озброєні  люди,  цигани  і  циганки  (хор)

Подія  відбувається  частково  в  Біскаї,  частково  в  Арагоні.
Час  дії  –  початок  XV  століття.

Частина  перша:  Дуель
Сцена  перша
Атріум  у  палаці  Альхаферія.  
Бічні  двері  ведуть  до  покоїв  графа  ді  Луна.  
Феррандо  і  багато  інших  прибічників  
графа  знаходяться  біля  дверей.  
В  глибині  сцени  ходять  
озброєні  люди.

ФЕРРАНДО
(до  прибічників,  що  дрімали  поряд)
Бадьортесь!  Бадьортесь!  
Ми  графа  маєм  бадьорими  зустріти.  
Буває,  що  він  перед  балконом
любої  пані  своєї  ночі  проводить.

ПРИБІЧНИКИ
Йому  змії  жахливих  ревнощів
лізуть  у  груди!

ФЕРРАНДО
Той  трубадур,  що  із  піснями
в  садах  ночами  бродить,  –
то  відвертий  суперник  графа  .

ПРИБІЧНИКИ
Щоб  зігнати  дрімоту  
з  повік  таких  тяжких,
про  брата  графа  Ґарсію
розкажи  нам  історію  правдиву.

ФЕРРАНДО
Розкажу!  До  мене  ближче  йдіть!
(прибічники  наближаються)

ВОЇНИ
(підходячи  до  них)
Ми  також...

ПРИБІЧНИКИ
Увага,  увага!
(всі  оточують  Феррандо)

ФЕРРАНДО
Двох  синочків  батьком  був  граф  ді  Луна,
щасливий  і  сумлінний.
Меншого  нянька,  незрадлива,  юна,
спала  біля  дитини.
Та  якось,  як  світанок  вже  розлився,
вона,  прогнавши  сон,
бачить  –  хтось  над  дитятком  нахилився.

ПРИБІЧНИКИ
Хто?  Скажи  нам...Хто  там  був?

ФЕРРАНДО
Циганка  зморщена,  хмура  приблуда!
В  знаках  відьомських  були  її  груди!
І  на  дитину  погляд  лукавий
втупили  очі  злобні,  криваві.
Нянька  від  жаху  (від  жаху)  помертвіла,
стала  безтямно  (безтямно)  верещати;
і  тільки  в  повітря  ці  крики  злетіли,
як  слуги  (як  слуги)  збіглися  
(як  слуги  збіглися)  всі  до  кімнати
і  штурханами  з  криком  прогнали
(і  штурханами  з  криком  прогнали)
стару,  що  зважилась  тихцем  зайти.
(Стару,  стару,  що  зважилась  тихцем  зайти.
Стару,  стару,  що  зважилась  тихцем  зайти.)

ПРИБІЧНИКИ
Гнів  справедливий  у  грудях  мали,  –
огидна  баба  їх  довела!

ФЕРРАНДО
(продовжуючи)
Говорила,  що  долю  для  дитини  
з'ясувати  хотіла...
Брехлива!  Лихоманка  без  причини
стала  мучити  тіло!
Помарнілий,  блідий,  у  вечірню  пору
він  тремтів  неупинно,
а  вдень  все  плакав  жально  синочок  хворий...
Вона  у  чарах  винна!
(слухачі  жахнулися)
Ту  чарівницю  скоро  зловили
і  на  вогні  злочинну  спалили;
Та  залишилась  донька  проклята,  –
помсту  жахливу  графу  завдати!
Злочин  здійснила,  сповнена  злості...
Зникла  дитина  і  тільки  тліли
кілька  вуглинок  на  тому  ж  помості
де  зовсім  недавно  (зовсім  недавно)  стара  горіла.
То  були  кості...  о,  жах...  дитини,
що  дотлівали  (що  дотлівали,  що  дотлівали)
там  у  вогні!
(Що  дотлівали  там  у  вогні!
Що  дотлівали  там  у  вогні!)

ХОР
Жінка  проклята!  Це  не  людина!
Жах  і  ненависть  горять  в  мені!

ДЕХТО
А  батько?

ФЕРРАНДО
Доживав  у  днях  печальних!
Та  у  серці  приречення  незнане
говорило  –  живий  його  син  коханий.
Коли  ж  прийшов  час  смерті,  
то  змусив  присягнутись  нашого  пана,  
що  той  не  кине  пошуки...  Ах!  Все  марно!

ВОЇНИ
Жодних  вістей  немає  про  ту  дочку?

ФЕРРАНДО
Зовсім  нічого...  Мені  б  відшукати  ту  дочку  коли!..

ПРИБІЧНИКИ
Зміг  би  її  ти  впізнати?

ФЕРРАНДО
Хоч  минуло
багато  вже  років...  я  впізнав  би.

ВОЇНИ
Прийде  час,
щоб  мерзенну  відправити
до  матері  в  пекло.

ФЕРРАНДО
Просто  в  пекло?  Бо  існує  повір'я,
що  ще  по  світу  бродить  злої  відьми
душа  пропаща.  Коли  зчорніє  небо,  –  
вона  виходить  в  чужих  подобах.

ХОР
(з  жахом)
Це  правда!  Це  правда!
Це  правда!  Це  так!

ВОЇНИ
Хтось  бачив,  –  з  високого  даху  схилилась!
Сичем  або  одудом  часом  робилась!

ПРИБІЧНИКИ
А  часом  вороною  –  більше  ж  совою,
що  вранці  зникає  стрімкою  стрілою!

ФЕРРАНДО
Помер  з  переляку  прислужник  жахливо,  –
ударив  циганку  він  у  лоб  нечестивий.
(Помер,  помер  з  переляку!
Помер,  помер,  помер  з  переляку!)
(всі  збентежені  забобонним  страхом)
З’явилась  до  нього  совою  проклята,
у  тиші  глибокій  у  тиху  кімнату!
Очима  страшними  блищала...  блищала!
І  небо  печалила  криком  лихим!
Якраз  у  ту  пору  північ  настала...

(Раптом  чути  звук  дзвона,
 що  відбиває  північ)

ВОЇНИ  І  ПРИБІЧНИКИ
Ах!  Ах!  Помер!  Ах!  Ах!  Помер!
Совою!  Совою!
Блищала!  Блищала!

УСІ
(майже  з  криком)
Ах!  Ах!  Проклята  хай  буде  прокляттям  
(прокляттям)  тяжким!  Ах!

(Чути  звуки  барабана.  Воїни  ідуть  в  глибину  сцени,  
а  прибічники  йдуть  до  дверей)

Сцена  друга
Сад  біля  палацу.  З  правої  сторони  мармурові  сходи,  що  ведуть  до  покоїв.  
Пізня  ніч.  Густі  хмари  закривають  місяць.
Леонора  та  Інес.

ІНЕС
Чому  спинилась?  Вже  так  пізно.  Йдімо!
Про  тебе  королева  
знову  питала.

ЛЕОНОРА
Ще  інша  ніч  минула,  –  
з  ним  не  зустрілась...

ІНЕС
Нищівний  вогонь  підживляєш!
О!  Перша  іскра  
у  тобі  де  й  коли  так
спалахнула?

ЛЕОНОРА
На  турнірі!  З’явився
весь  в  темному,  з  гребнем  шолом,  щит  темний
також,  без  герба  на  ньому,
невідомий  боєць,  що  перемогу
здобув  на  турнірі  і  переможцю
я  вінок  наділа!  Тут  війна  спахнула  
знову  і  я  його  не  зустрічала
більше,  часом  лиш  образ  у  сні  миттєвім.
Так  час  пройшов…  аж  ось…

ІНЕС
Що  сталось?

ЛЕОНОРА
Послухай!
(півголосом)
Спустилась  ніч  безтрепетна,
на  небі  місяць  повний
сіяв  лицем  посрібленим,
веселий  і  чудовний,  
тут  у  повітрі  вчулися,
до  того  ще  нечутні,
лагідні  і  зажурені
акорди  тихі  лютні,
вірші  сумні,  безрадісні
(вірші  сумні,  безрадісні)
там  трубадур  співав.
Просьби  вірші  й  покірності,
немов  благав  він  Бога,
і  в  тих  сумних  повтореннях
імення…  моє  імення…
Я  на  балкон  поквапилась…
Він  був  там,  він  був  –  той  самий!..
Радість  відчула  –  ангели
можуть  таку  лиш  мати!
І  погляд  мій  здивований
рай  бачив  на  землі.
(рай  бачив  на  землі,  землі.
І  погляд  мій  здивований
рай  бачив  на  землі.
рай  бачив  там  на  землі.)

ІНЕС
Все,  що  ти  кажеш,  душу  сповняє
переполохом!..  Боюся!..

ЛЕОНОРА
Даремно!

ІНЕС
Цей  незнайомець  збуджує  в  серці
деякі  передчуття  печальні!
Спробуй  забути…

ЛЕОНОРА
Що  кажеш?  О,  досить!

ІНЕС
Дружню  пораду  ти  цю  прийми…
Чуєш…

ЛЕОНОРА
Забувати!  Ах!  Ти  сказала
слово,  що  не  приймає  душа..

І  як  слова  розкажуть
про  цю  любов  без  краю?
Любов,  що  я  лиш  знаю,
моє  (моє,  моє)  серце  п'янить!
І  мій  уділ  здійсниться  лиш,
коли  прийду  до  нього…
Якщо  не  жить  для  цього,
Для  цього  (для  цього,  для  цього),  то  помру!
(Якщо  не  жить  для  цього
Для  цього,  то  помру!)
Ах!  Так!  (Для  цього  я  помру!
Для  цього  я  помру!  Я  помру!

ІНЕС
(мимоволі)
О,  хоч  би  не  жаліти
колись  про  цю  любов!
(О,  хоч  би  не  жаліти  
про  цю  любов!
О,  хоч  би  не  жаліти
колись  про  цю  любов!
О,  хоч  би  не  жаліти
колись  про  цю  любов!
Про  цю  любов,  про  цю  любов)

ЛЕОНОРА
(І  як  слова  розкажуть
про  цю  любов  без  краю?
Любов,  що  я  лиш  знаю,
моє  (моє,  моє)  серце  п'янить!
І  мій  уділ  здійсниться  лиш,
коли  прийду  до  нього…
Якщо  не  жить  для  цього,
Для  цього  (для  цього,  для  цього),  то  помру!
Якщо  не  жить  для  цього
Для  цього,  то  помру!
Ах!  Так!  (Для  цього  я  помру!
Для  цього  я  помру!  Я  помру!
Ах!  Так!  (Для  цього  я  помру!
Для  цього  я  помру!
Ах!  Так!  (Для  цього  я  помру!
Для  цього  я  помру!  Я  помру!)

(Ідуть  у  свої  палати.  Потім  виходить  Граф  ді  Луна)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999329
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2023

Альбер Мера, Захід сонця

Величний  диск  в  червоні  хвилі  сів,
Пославши  зблиски  на  стіну  обриву,
Повітря  стало  тихе  й    мовчазливе,
А  люте  море  хай  гамує  гнів.

Підносить  хвиля  свій  печальний  спів,
В  цілунках  вітру  пухнучи  тремтливо,
І  жар  останній  блискає  мінливо,
Щоб  знов  для  нас  схід  сонця  пломенів.

І  пташка  сонця,  жайвір  голосистий,
Злітає  стрімко  у  зеніт  імлистий,
Щоб  зірці  проспівати:  «Прощавай!»

Високо  десь  той  спів  бринить  і  грає
І  фібри  всі  натягнуті  торкає,
Що  йдуть  із  серця  в  Божий  небокрай.

Albert  Mérat,  Soleil  couchant

Le  disque  glorieux  tombant  dans  les  flots  roux
Éclabousse  d’éclairs  le  mur  de  la  falaise;
Il  semble  que  dans  l’air  apaisé  tout  se  taise,
Et  que  la  mer  farouche  endorme  son  courroux.

La  vague,  avec  un  son  mélancolique  et  doux,
Se  gonfle  en  frissonnant  sous  le  vent  qui  la  baise,
Et  scintille  aux  derniers  reflets  de  la  fournaise
Qui  fait  l’aurore  ailleurs  en  s’éteignant  pour  nous.

Et  l’oiseau  du  soleil,  l’alouette  sonore,
Au  devant  du  zénith  s’élance  et  monte  encore
Pour  voir  plus  longtemps  l’astre  et  lui  chanter  l’adieu;

Et  quand  on  ne  voit  plus  l’oiseau,  sa  note  vibre
Tout  en  haut,  dans  le  ciel,  et  va  toucher  la  fibre
Qui  part  de  notre  cœur  et  qui  répond  à  Dieu.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996604
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2023

Катюль Мендес, Соловей

Кінчалось  літо,  грона  повнились  соками,
І  та,  що  я  за  нею  сльози  лив,  одна
Твій  спів  там  слухала,  безмовна,  під  гілками,
О,  Філомело,  скорбна  пташечко  нічна!

Уважна,  очі  радо  сяли,  рот  відкритий,
Мов  у  ляльковому  театрі  в  дітвори;
Лунав  той  спів,  зеленим  листям  оповитий,
І  солов’ю  я  заздрив  в  тихі  вечори.

«Квітуча  душе,  де  в  бузку  сховались  мрії,
Не  слухай  пташку,  –  нею  змучений  сповна,
Любов  тривка,  коротка  ніч,  а  серце  мліє!»
Та  тільки  голос  ночі  слухала  вона.

Тоді  я  вірив,  що  перенесу  всі  зміни!
Та  трепет  був  такий,  що  ледь  життя  вберіг.
В  новім  бутті  закрив  мого  життя  глибини,
Та  душу  пощадив,  щоб  знов  страждати  міг.  

Був  інший  біля  тої,  що  мене  любила,  
Коли  ж  вони,  зітхаючи,  пішли  в  туман,
Ти,  безнадіє,  солов’єм  мене  зробила,
Що  в  лісі  темному  ридав  від  серця  ран.  

Вона  ж  поволі  відійшла,  як  привид  білий,
З  моїм  суперником,  неначе  у  півсні;
Лишився  я,  як  соловей  в  гілках,  змертвілий,
Й  зірки  із  неба  слали  жалощі  мені.

Скінчилось  все  і  лиш  наступного  світанку
(Я  пам’ятаю  день  –  то  п’ятниця  була)
Побачили  там  діти  в  ранішнім  серпанку
Під  дубом  птаха  труп,  вже  висохлий  дотла.

«Він  мертвий!»  –  діти  закричали,  а  сміліший
В  кущах  мені  могилку  пальцями  розрив
І,  пір’ячко  моє  землею  там  укривши,
Молитву  Богові  за  пташку  сотворив.

Catulle  Mendès,  Le  rossignol

C'était  un  soir  du  mois  où  les  grappes  sont  mûres,
Et  celle  que  je  pleure  était  encore  là.
Muette,  elle  écoutait  ton  chant  sous  les  ramures,
Élégiaque  oiseau  des  nuits,  Philoméla  !

Attentive,  les  yeux  ravis,  la  bouche  ouverte,
Comme  sont  les  enfants  au  théâtre  Guignol,
Elle  écoutait  le  chant  sous  la  frondaison  verte,
Et  moi  je  me  sentis  jaloux  du  rossignol.

"  Belle  âme  en  fleur,  lilas  où  s'abrite  mon  rêve,
Disais-je,  laisse  là  cet  oiseau  qui  me  nuit.
Ah  !  méchant  coeur,  l'amour  est  long,  la  nuit  est  brève  !  "
Mais  elle  n'écoutait  qu'une  voix  dans  la  nuit.

Alors  je  crus  subir  une  métamorphose  !
Et  ce  fut  un  frisson  dont  je  faillis  mourir.
Dans  un  être  nouveau  ma  vie  était  enclose,
Mais  j'avais  conservé  mon  âme  pour  souffrir.

Un  autre  était  auprès  de  la  seule  qui  m'aime,
Et  tandis  qu'ils  allaient  dans  l'ombre  en  soupirant,
Ô  désespoir,  j'étais  le  rossignol  lui-même
Qui  sanglotait  d'amour  dans  le  bois  odorant.

Puis  elle  s'éloigna  lentement,  forme  blanche
Au  bras  de  mon  rival  assoupie  à  moitié  ;
Et  rien  qu'à  me  voir  seul  et  triste  sur  ma  branche,
Les  étoiles  du  ciel  s'émurent  de  pitié.

Ce  fut  tout  ;  seulement,  dès  l'aurore  prochaine
(Je  n'ai  rien  oublié  :  c'était  un  vendredi)
Des  enfants  qui  passaient  virent  au  pied  du  chêne
Un  cadavre  d'oiseau  déjà  sec  et  roidi.

"  Il  est  mort  !  "  dirent-ils,  et,  de  son  doigt  agile,
L'un  d'eux  creusa  ma  fosse  à  l'ombre  d'un  roseau,
Et  tout  en  refermant  mes  plumes  sous  l'argile,
Il  priait  le  bon  Dieu  pour  le  petit  oiseau.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995769
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2023

Франсуа Коппе, Під гілками

Розпашіла  від  балу  й  забав
Підійшла  моя  дівчина  мила
Й  тихим  садом  мене  проводила
До  воріт,  де  коня  прив’язав.

Хоч  манили  на  бал  ритурнелі,
Та  затримались  ми  у  саду,
І  розмови  в  солодкім  чаду
Урочисті  були  й  невеселі.

Ми  на  темні  пішли  манівці,
На  стежки  безкінечні  й  пустинні.
Хоч  не  бачив  її  я  у  тіні,
Та  тримав  милу  руку  в  руці.

Поцілунки  й  слова  римувались,
Вів  я  ніжну  її  й  боязку.
На  неяснім  склепінні  бузку  
Світлячки,  мов  зірки,  розсипались.

Нам  волосся  повісмом  лягло,
Наче  віття  верби  над  водою,
Пригорнулась  до  мене  з  жагою,
На  плече  сперла  ніжне  чоло.

У  зеленім  саду  під  гілками
Дивні  наші  маріння  були
І  в  розливах  нічної  імли
Вітер  стишив  свій  шурхіт  над  нами.

François  Coppée,  Sous  les  branches    

Palpitante  encore  du  bal,
Elle  voulut,  la  blonde  fille,
M’accompagner  jusqu’à  la  grille
Où  j’avais  lié  mon  cheval.

Malgré  l’appel  des  ritournelles,
Au  jardin  nous  nous  attardions,
Et  les  choses  que  nous  disions
Étaient  tristes  et  solennelles.

Nous  avions  pris  le  long  chemin,
Nous  avions  pris  le  chemin  sombre.
Je  ne  la  voyais  pas  dans  l’ombre,
Mais  je  la  tenais  par  la  main.

Nos  baisers  rythmaient  nos  paroles,
Et  nous  suivions,  tendres  et  las,
La  voûte  obscure  des  lilas,
Qui  s’étoilait  de  lucioles.

Et  ma  chevelure  baignait,
Comme  dans  l’eau  les  pleurs  d’un  saule,
Son  front  posé  sur  mon  épaule,
Son  doux  front  qui  s’abandonnait.

Et  pour  que  l’opaque  ramure
Couvrît  notre  rêve  enchanté
De  silence  et  d’obscurité,
La  brise  apaisait  son  murmure.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995533
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2023

Франсуа Коппе, Милостиня

Палив  я  влітку  вечорами  край  вікна.
На  розі  жінка  йшла,  нікчемна  і  сумна,  
Доступна  всім,  як  річ  поношена  на  ринку.
А  недалеко  біля  брами  для  спочинку
Вмостилась  дівчинка,  затисши  в  кулачки
Дешевих  квітів  нерозпродані  пучки.
І  та,  що  продавала  честь  свою  щоночі,
Чекала,  поки  те  дитя  закриє  очі,  
І  клала  милостиню  поруч  чимскоріш.
О  Боже  милосердний!  Ти  її  простиш?

François  Coppée,  Une  Aumône  

Fumant  à  ma  fenêtre,  en  été,  chaque  soir.  
Je  voyais  cette  femme,  à  l’angle  d’un  trottoir,  
S’offrir  à  tous,  ainsi  qu’une  chose  à  l’enchère.  
Non  loin  de  là  s’ouvrait  une  porte  cochère,  
Où  l’on  entendait  geindre,  en  s’abritant  dessous.  
Une  fillette  avec  des  bouquets  de  deux  sous.  
Et  celle  qui  traînait  la  soie  et  l’infamie  
Attendait  que  l’enfant  se  fût  bien  endormie.  
Et  lui  faisait  alors  l’aumône  seulement.  
—  Tu  lui  pardonneras,  n’est-ce  pas  ?  Dieu  clément

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994560
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2023

Франсуа Коппе, Першина

Не  те,  щоб  так  була  вродлива,
Та  мали  ми  по  двадцять  літ,  
І  у  той  день  весна  грайлива
Несла  нам  ранішній  привіт.

Не  те,  щоб  так  була  пихата,
Та  завжди  мужність  я  губив
І  не  насмілювавсь  сказати
Про  те,  що  я  її  любив.

Не  те,  щоб  мала  серце  ніжне,
Та  як  із  нею  розмовляв,
То  мав  утіху  дивовижну
І  сліз  своїх  я  не  ховав.

Не  те,  щоб  мала  строгу  душу,
Та  все  ж  покинула  мене,  –
Печаль  з  тих  пір  носити  мушу
Усе  моє  життя  земне.

François  Coppée,  La  Première

Ce  n’est  pas  qu’elle  fût  bien  belle  ;
Mais  nous  avions  tous  deux  vingt  ans,
Et  ce  jour-là,  –  je  me  rappelle,  –
Était  un  matin  de  printemps.

Ce  n’est  pas  qu’elle  eût  l’air  bien  grave  ;
Mais  je  jure  ici  que  jamais
]e  n’ai  rien  osé  de  plus  brave
Que  de  lui  dire  que  j’aimais.

Ce  n’est  pas  qu’elle  eût  le  cœur  tendre  ;
Mais  c’était  si  délicieux
De  lui  parler  et  de  l’entendre
Que  les  pleurs  me  venaient  aux  yeux.

Ce  n’est  pas  qu’elle  eût  l’âme  dure  ;
Mais  pourtant  elle  m’a  quitté,
Et,  depuis,  ma  tristesse  dure,
Et  c’est  pour  une  éternité.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994411
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2023

Франсуа Коппе, Чистилище

Приснився  сон,  що  я  помер,
І  голос  чув:  «Душа  забута
Твоя  в  чистилищі  тепер,
Вернись  в  життя  –  їй  дай  спокуту.

Коли  зжовтіє  лист  в  лісах
Й  закрутить  вітер  без  упину,
Ти  будеш  там  бездомний  птах».
Ну  й  що!  До  неї  я  полину!

«О  ні!  Будь  деревом  старим,
І  буря  лист  твій  зловороже
Скошлатить  подихом  своїм».
Хай  так!  Її  укрити  зможу.

«О,  серце  любляче,  тоді
Ляж  каменем  на  стежці  скраю,
Щоб  заважать  її  ході».
Дарма!  На  мене  хай  ступає.

«Безумцю,  –  голос  тут  прорік,  –
Кінець  прийшов  вже  цій  розмові,
Ти  знов  живи,  як  чоловік,
Та  будеш  без  її  любові!»

François  Coppée,  Purgatoire

J’ai  fait  ce  rêve  :  —  J’étais  mort.
Une  voix  dit  :  «  Ton  âme  impie,
En  un  très  misérable  sort,
Va  revivre,  afin  qu’elle  expie.
 
Dans  le  bois,  qu’octobre  jaunit
Et  que  le  vent  du  nord  flagelle,
Deviens  le  passereau  sans  nid.
—  Merci  !  Je  vais  voler  vers  elle.
 
—  Non  !  Sois  plutôt  l’arbre  isolé,
Et,  dans  l’ouragan  qui  s’irrite,
Tords  ton  feuillage  échevelé,
—  Soit  !  Il  se  peut  que  je  l’abrite.
 
—  Alors,  cœur  plein  d’amour  humain,
Sois  le  caillou  que  broie  et  roule
Le  chariot  sur  un  grand  chemin.
—  Qu’importe  ?  si  son  pied  me  foule.
 
—  Insensé,  »  dit  enfin  la  voix,
Qui  gronda  pour  cet  anathème,
«  Sois  donc  homme  encore  une  fois,
Et  revis,  mais  sans  qu’elle  t’aime  !  »

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992473
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2023

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гаявату: 22. Відхід Гаявати (кінець)

Там,  де  берег  Ґітчі-Ґумі,
Біля  сяйних  Вод  Великих,
На  порозі  до  вігвама,
Чарівливим  літнім  ранком
Ждав  спокійно  Гаявата.
Повне  свіжості  повітря
І  земля  були  прекрасні,
Перед  ним,  у  сяйві  сонця,
У  сусідній  ліс,  на  захід,
Роєм  золотим  летіли
Медоносні  бджоли  Амо
І  дзижчали  в  сяйві  сонця.

Небеса  над  ним  сіяли,
Озеро  пласким  лежало;
Скочив  осетер  з  глибіні,
Блиснувши  у  сяйві  сонця;
Понад  краєм  ліс  розкішний
Зеленів,  в  воді  відбитий,
Тіні  падали  з  верхівок,
Нерухомі  під  водою.

Із  обличчя  Гаявати
Зникли  всі  сліди  печалі,
Як  тумани  над  водою,
Як  серпанок  понад  лугом.
З  посмішкою  перемоги,
З  поглядом  своїм  величним,
Як  людина,  що  в  видінні
Пришлості  прихід  вже  бачить,
Ждав  спокійно  Гаявата.

Руки  він  підняв  до  сонця,
Розпростер  уверх  долоні,
І  між  пальцями  упало
На  лице  проміння  сонця,
Цятками  покрило  плечі,
Наче  впало  те  проміння
Крізь  гілки  і  листя  дуба.

По  воді  пливло,  летіло,
Щось  у  далечі  туманній,
Щось  в  ранковому  серпанку,
Маячило,  виринало,
То  пливло,  а  то  летіло,
І  все  ближче,  ближче,  ближче.

Може  Шинґебіс,  нирок  плив?
Може  пелікан  плив,  Шада?
Чи  Шу-шу-ґа,  сиза  чапля?
А  чи  гуска  Ва-бі-вава,
Що  розбризкувала  воду
З  шиї,  з  глянцевого  пір’я?

Не  нирок  то  був,  не  гуска,
І  не  пелікан,  не  чапля
По  воді  пливли,  летіли
Крізь  сіяючий  серпанок,
А  березове  каное
Веслами  з  води  зринало,
Воду  бризкало  на  сонці.
І  пливли  у  ньому  люди
З  дальньої  країни  Вейбун,
Із  найдальших  царств  світанку
В  Чорній  Мантії  Пророк  плив,
Жрець  Молитви  Блідолиций,
З  радцями  й  помічниками.

І  шляхетний  Гаявата,
Руки  догори  піднявши,
Їх  тримав  на  знак  вітання
І  чекав,  відради  повний,
Доки  з  веслами  каное
Мокру  гальку  не  шкребнуло,
На  піску  не  зупинилось,
Доки  в  Чорнім  Блідолиций
Із  хрестом  сяйним  на  грудях
Не  ступив  на  твердь  піщану.

І  зраділий  Гаявата
Крикнув  голосно  й  промовив:
«В  день  прекрасний,  о  чужинці,
Припливли  ви  нас  побачить!
З  миром  села  вас  чекають,
Наші  двері  вам  відкриті.
Можете  зайти  в  вігвами,
Ми  правицю  подамо  вам.

Не  цвіла  земля  так  буйно,
Сонце  так  не  сяло  ясно,
Як  цвіте  і  сяє  нині,
Бо  прийшли  ви  нас  побачить!
Не  була  вода  так  тиха,
Вільна  від  піску  й  каміння,
Бо  каное  ваше,  пливши,
Зчистило  пісок  й  каміння.
І  тютюн  наш  теж  ніколи
Нам  так  солодко  не  пахнув,
Й  кукурудзи  лист  широкий
Ще  не  був  таким  прекрасним,
Як  нам  здався  цього  ранку,
Бо  прийшли  ви  нас  побачить!»

В  Чорній  Мантії  провідець,
Затинаючись  в  промові,
Їм  сказав  слова  незвичні:
«Мир  для  тебе,  Гаявато,
Мир  для  тебе  й  для  народу,
Мир  молитви  і  прощення,
Мир  Христа  й  Марії  радість!»

І  гостинний  Гаявата
У  вігвам  провів  чужинців,
Посадив  їх  там  на  шкурах
Горностая  і  бізона,
Де  Нокоміс  подала  їм
Їжу  в  посуді  із  липи,
Воду  в  черпаках  з  берези,
І,  набивши,  люльку  миру
Запалила  для  куріння.

Всі  чоловіки  старіші,
Усі  воїни  відважні,
Всі  Провидці  Джосакіди,
Чародійники  Вабени
Й  мудрі  Ворожбити  Меди,
Йшли  вітати  чужоземців.
«Добре,  –  мовили,  –  о  браття,
Що  прийшли  ви  нас  побачить!»

Біля  входу  сіли  в  коло
І  мовчком  люльки  курили,
Ждали  бачити  чужинців,
Ждали  мати  їх  послання,
Доки  в  Чорнім  Блідолиций
Привітати  їх  не  вийшов,
Затинаючись  в  промові,
Мовлячи  слова  незвичні.
«Добре,  –  мовили,  –  о  брате,
Що  прийшов  ти  нас  побачить!»

В  Чорній  Мантії  провідець,
Їм  доніс  своє  послання,
Суть  призначення  розкрив  їм:
Про  Марію  Непорочну
І  її  святого  Сина,
Як  колись  в  краях  далеких
Жив  він  так,  як  ми  живемо.
Як  постив,  трудивсь,  молився,
Як  Євреї,  кляте  плем’я,
З  нього  кпились  і  розп’яли,
Як  піднявся  він  з  могили,
З  учнями  ходив  він  знову
І  вознісся  потім  в  небо.

І  вожді  йому  сказали:
«Ми  послухали  послання,
Ми  почули  мудре  слово,
Обміркуєм  те,  що  мовив.
Добре  це  для  нас,  о  браття,
Що  прийшли  ви  нас  побачить!»

Піднялись  тоді  й  ступили
Кожний  до  свого  вігвама,
Де  жінкам  і  малоліткам
Виклали  чужинців  повість,  –
Володар  Життя  прислав  їх
З  Вейбуна  землі  сяйної.

І  важким  від  тиші  й  спеки
Літній  полудень  зробився.
Шепотів  дрімливим  шумом
Ліс  круг  душного  вігвама,
З  хлюпотом  вода  сонлива
Брижилась,  б’ючись  об  берег.
З  нив  пронизливо  й  невпинно
Сюркав  коник  Па-пук-кіна.
Ну  а  гості  Гаявати,
Зморені  жарою  Літа,
Спали  в  душному  вігвамі.

Звільна  на  парке  довкілля
Уляглась  вечірня  свіжість,
Й  довге  сонячне  проміння
Ліс,  мов  списом,  пронизало,
Тіней  щит  його  пробивши,
Впало  в  засідки  таємні,
Обшукало  хащі  й  дупла,
Доки  гості  Гаявати
Спали  в  тихому  вігвамі.

Тут  піднявся  Гаявата,
Попрощався  із  Нокоміс
І  їй  пошепки  промовив,
Щоб  гостей  не  розбудити:

«Я  іду  вже,  о  Нокоміс,
В  довгу  подорож  далеку,
До  воріт  Заходу  Сонця,
У  Ківейдіна  країну  –
Вітру  Півночі  й  Заходу.
А  гостей  цих  залишаю
На  твій  догляд  і  опіку,
Бережи  ти  їх  від  лиха,
Бережи,  щоб  страх  не  мучив,
Ні  підозри  й  небезпеки,
Щоб  були  в  них  їжа  й  захист
У  вігвамі  Гаявати!»

Потім  в  селище  пішов  він,
З  воїнами  попрощався,
Попрощався  з  юнаками,
Й  переконливо  промовив:

«Я  іду,  о  мій  народе,
В  довгу  подорож  далеку.
Місяців  мине  багато
І  багато  зим  розтане,
Перш  ніж  знов  я  вас  побачу.
Та  гостей  моїх  лишаю.
Слухайте  слова  їх  мудрі,
Правду  слухайте,  що  кажуть,
Бо  Владар  Життя  послав  їх
Із  країни  світла  й  ранку!»

Став  на  берег  Гаявата,
Обернувсь,  махнув  рукою
І  на  чисту  світлу  воду
Він  спустив  своє  каное,
З  галечнику  побережжя
Зіштовхнув  вперед  на  воду,
Прошептав  йому:  «На  захід!»
І  вперед  воно  помчало.

Сонце  західне,  сідавши,
Хмари  у  вогні  палило,
Запалило  простір  неба,
Простягло  на  гладі  водній
Довгий  слід  краси  і  блиску,
І  по  ньому,  як  по  річці,
Плив  на  захід  Гаявата,
В  сонця  промені  вогненні,
У  тумани  пурпурові,
У  півсутінки  вечірні.
 
Люди  з  берега  дивились,
Як  він  плив,  зникав,  з’являвся,
І  здалося,  що  каное
Піднялось  в  те  море  блиску,
Доки  він  не  зник  в  тумані,
Наче  молодик,  що  звільна
Тоне  в  пурпурових  далях.

Всі  промовили:  «Навіки
Прощавай,  о  Гаявато!»
І  ліси,  густі  й  самотні,
Зрушені  до  нетрів  темних,
«Прощавай!»  –  зітхнули  разом.
І,  об  береги  розбившись,
Хвилі  хлипали  на  гальці:
«Прощавай,  о  Гаявато!»
І  Шу-шу-ґа,  сиза  чапля,
Закричала  на  болоті:
«Прощавай,  о  Гаявато!»

Відійшов  так  Гаявата,
Гаявата  Ненаглядний,
В  сяйві  західного  сонця,
У  вечірньому  серпанку,
У  Ківейдіна  країну  –
Вітру  Півночі  й  Заходу,
До  Землі  Благословенних,
У  Понеми  царство  дальнє,
У  країну  Потойбіччя!

Henry    Longfellow,  The  Song  of  Hiawatha:  22.  Hiawatha's  Departure

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985053
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2023

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гаявату: 21. Слід Білої людини*

У  вігвамі  біля  річки,
Біля  річки,  що  замерзла,
Дід  сидів,  –  сумний,  самотній.
Волос  мав,  як  снігу  заметь.
Ледве  вогнище  горіло
І  старий  дрижав,  трусився,
Вкутаний  у  Вобіваєн,
В  драний  білий  плащ  зі  шкіри.
Звідти  чув  він  тільки  бурю,
Що  гула,  ревіла  в  лісі,
Звідти  бачив  лиш  завію,
Що  вихрилась  і  свистіла.

Білий  попіл  вкрив  вугілля
І  вогонь  вже  гас  поволі,
Як  юнак  неквапним  кроком
Увійшов  в  відкриті  двері.
Червоніли  юні  щоки,
Очі  –  як  зірки  весною,
Лоб  його  вкривали  трави,
Свіжі  ароматні  трави,
Посмішка  вуста  скрашала,
Сповнивши  оселю  світлом,
Мав  в  руках  пучечок  квітів,
Сповнивши  оселю  пахом.

«Ах,  мій  сину!  –  дід  озвався,  –
Очі  раді  тебе  бачить.
Сядь  зі  мною  на  підстилці,
Сядь  до  згаслого  вугілля,
Проведімо  ніч  цю  разом,
Ти  розкажеш  про  пригоди
В  землях  тих,  де  мандрував  ти.
Я  ж  тобі  про  ті  звитяги,
Що  я  мав  у  справах  дивних».

З  торби  витяг  люльку  миру,
Дуже  давню  й  чудернацьку,  –
Чаша  з  каменю  червона,
Цибух  з  очерету  й  пір'я.
Він  набив  її  корою,
Зверху  положив  жарину,
Гостю  дав  її,  чужинцю,
І  промовив  так  до  нього:
«Як  подую  я  круг  себе,
Як  подую  на  довкілля,  –
Ріки  робляться  недвижні
І  вода  стає,  як  камінь!»  

Відповів  юнак  зі  сміхом:
«Як  подую  я  круг  себе,
Як  подую  на  довкілля,  –
Квіти  виростуть  на  луках
І  помчать  зі  співом  ріки!»

«Як  трусну  я  сиві  коси,  –
Мовив  дід  старий  похмуро,  –
Землю  вмить  укриє  снігом,
Листя  на  гілках  зав'яне,
Упаде,  засохне,  згине.
Бо  дихну,  і  ось,  –все  зникло!
Із  боліт  і  вод  широких
Піднялися  чапля  й  гуска
І  летять  в  краї  далекі,
Та  гукну,  і  ось,  –  всі  зникли!
Де  б  я  не  ступив  ногою,
Дикі  лісові  тварини
Криються  в  печери  й  нори,
А  земля  стає,  як  кремінь!»

«Як  трусну  я  чубом  пишним  –
Відказав  юнак  зі  сміхом,  –
Дощ  іде  приємно  теплий,
Радо  в  ріст  ідуть  рослини,
Знов  на  болота  й  озера
Чапля  й  гуска  прилітають,
Ластівка  летить  стрілою,
Дрізд  з  блакитником*  співають.
Де  б  я  не  ступив  ногою,
Луки  мають  у  цвітінні,
Ліс  дзенькоче  мелодійно,
Лист  рясний  темнить  дерева!»

Так  в  розмовах  ніч  минула.
З  далечіні,  з  царства  Вейбун,
Зі  сріблястого  намету,
Наче  воїн  в  обладунку,
Вийшло  сонце  і  сказало:
«Глянь,  я  Ґізіс,  грізне  сонце!»

Занімів  язик  в  старого,
А  повітря  стало  теплим,
Над  вігвамом  милозвучно
Дрізд  з  блакитником  співали,
І  струмок  почав  дзюрчати,
Й  аромати  трав  зелених
Пропливали  у  вігвамі.

І  Сеґвун,  чужинець  юний,
Більш  виразно  в  світлі  деннім
Льодяне  лице  побачив,  –
Пебоен,  Зима  була  це!

Із  очей  стікали  сльози,
Мов  струмки  з  озер  відталих,
Тіло  зморщилось,  змарніло,  
Як  з'явилось  сонце  ясне,
Доки  не  спливло  в  повітрі,
Доки  у  землі  не  зникло.
І  юнак  тоді  побачив
На  долівці  у  вігвамі,
Де  вогонь  димів  і  меркнув,
Весняну  надранню  квітку,
Всю  красу  Весни  побачив,
Міскодіда  у  цвітінні.

Так  пішла  у  край  Північній
Вслід  за  холодом  незнаним
Ця  Зима  несамовита.
І  прийшла  Весна  із  блиском,
Із  пташками  та  цвітінням,
З  листям,  квітами,  травою.

Пливучи  на  північ  з  вітром,
Зграї  линули,  як  стріли,
Як  великі  в  небі  стріли,
Лебідь  линув,  Манабезі,
Й  говорили,  наче  люди.
В  довгих  звивистих  вервечках,
Наче  тятива  порвалась,
Лине  гуска  Ва-бі-вава.
Линуть  в  парі  чи  самотні
Манґ,  гагара  дзвінкокрила,  
І  Шу-шу-ґа,  сиза  чапля,
І  тетерка  Мушкодаса.  

Долітав  то  з  лук,  то  з    хащі
Спів  блакитника  Овайси,
А  на  маківках  вігвамів
Заливався  дрізд  Опечі;
У  гущавині  сосновій
Голуб  воркував,  Омемі.
Безутішний  Гаявата,
Мовчазний  в  своїй  печалі,
Чув  тих  голосів  звучання,
Вийшов  з  темного  вігвама,
Став  і  глянув  просто  в  небо,
І  на  землю,  і  на  води.

Із  блукань  на  схід  далекий,
Із  країв  ясних  ранкових,
Із  землі  сяйної  Вейбун,
Повернувсь  у  дім  Іаґу,
Мандрівник  і  хваст  великий,
Сповнений  пригод  незнаних,
Чуд  незвичних  і  диковин.

І  у  селищі  сусіди
Слухали,  як  він  провадив
Про  свої  чудні  пригоди,
Сміючись,  йому  казали:
«Ух,  це  в  дійсності  Іаґу!
Хто  такі  дива  ще  бачив?!»

Він  сказав,  що  бачив  води
Більші  ніж  Великі  Води,
Ширші  аніж  Ґітчі  Ґумі,
І  гіркі,  що  пить  не  можна!
Воїни  перезирнулись,
Глянули  жінки  навзаєм
Й  мовили:  «Не  може  бути!
Ко!  Цього  не  може  бути!»

«На  тих  водах,  –  мовив  далі,  –
Плив  великий  човен  з  крильми;
Прилетів  крилатий  човен,
Більший,  аніж  гай  сосновий,
Вищий,  ніж  дерев  верхівки!»
І  старі  діди  з  бабами
Захихикали  взаємно
Та  сказали:  «Ко!  Не  вірим!»

«З  пащі,  як  вітання,  вийшла
Там  Вейвасімо,  грімниця,
Разом  з  громом  Анемікі!»
Воїни  й  жінки  уголос
Глузували  над  Іаґу:
«Ко!  Ти  вигадки  говориш!»

«В  тім  човні,  –  сказав,  –  крилатім
Припливло  людей  багато,
Сотні  воїнів  відважних,
Білими  були  їх  лиця,
Із  волоссям  підборіддя».
Воїни  й  жінки  глумливо
Засміялись,  закричали,
Мов  ворони  на  верхівках,
Наче  ворони  на  тсугах*.
«Ко,  –  кричали,  –  що  ти  брешеш!
Ти  не  думай,  що  повірим!»

Не  сміявсь  лиш  Гаявата,
А  серйозно  відгукнувся
На  ті  жарти  й  глузування:
«Правду  каже  нам  Іаґу,
Це  я  бачив  у  видінні,
Бачив  там  крилатий  човен,
І  людей  з  обличчям  білим,
І  появу  бородатих
На  каное  дерев'янім
Із  місцевостей  ранкових,
Із  землі  ясної  Вейбун,

Ґітчі  Меніто,  Могутній,
Дух  Великий,  Сотворитель,
Шле  сюди  їх  із  завданням,
Шле  до  нас  їх  із  посланням.
Де  б  не  йшли,  то  перед  ними
Бджоли  жалячі  рояться,
Медоносні    бджоли  Амо;
Де  б  не  стали,  то  під  ними
Квітнуть  квіти  тут  незнані:
Це  Слід  Білої  людини.


Тож  вітаймо  тих  чужинців,
Як  братів  і  наших  друзів,
Праву  руку  дружби  даймо,
Як  вони  до  нас  прибудуть.
Ґітчі  Меніто,  Могутній,
Це  сказав  мені  в  видінні.

Теж  я  бачив  у  видінні
Пришлості  всі  таємниці,
Днів  далеких,  що  надходять.
Бачив    я  похід  на  захід
Незнайомого  народу,
Землі  всі  покрились  людом
Працьовитим  і  невтомним;
Різні  мови  в  них,  та  бились,
Як  одне,  серця  у  грудях.
Чувся  дзвін  сокир  у  лісі,
І  міста  диміли  в  долах,
По  всіх  ріках  та  озерах
Мчали  їх  човни  гримучі.

Потім  неясне  видіння
Промайнуло,  наче  хмара,  –
Бачив  наш  народ  розбитий,
Ради  всі  мої  забуті,
В  розбратах  втрачалась  сила;
Бачив  залишки  народу,
Що  на  захід  йшов  печальний,
Мов  громаддя  хмар  у  бурю,
Мов  зів'ялий  лист  осінній!»

*Слід  Білої  людини  –  подорожник,  
котрий,  завдячуючи  клейкому  насінню,  
був  принесений  на  Американський  континент  
на  взутті  переселенців  і  на  ногах  їхньої  худоби.
*  Блакитник  (сіалія)  –  синьопера  співоча  пташка  родини  дроздових.
*Тсуга  –  вічнозелене  дерево  з  конусоподібною
кроною,  з  плескатою  хвоєю.

Henry    Longfellow,  The  Song  of  Hiawatha:  
21.  The  White  Man's  Foot

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985052
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2023

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гаявату: 20. Голод

О  похмура  довга  Зимо!
О  холодна  люта  Зимо!
Усе  товща,  товща,  товща
Стала  крига  на  озерах,
Усе  глибший,  глибший,  глибший  
Випав  сніг  на  все  довкілля,
Випав  сніжною  габою,
Ліс  і  селище  засипав.
Ледве  крізь  замет  з  вігвама
Вийти  зможе  в  ліс  мисливець.
В  снігоступах  й  рукавицях
Бродить  він  даремно  лісом,
Звірів  чи  птахів  шукає.
Оленя  слідів  не  бачить
На  снігу,  ані  кролячих,
І  в  безрадісному  лісі
Впавши,  змучений  не  встане,
Згине  з  голоду  та  стужі.

О,  пропасниця  і  голод!
О,  від  голоду  безсилля!
О,  загибель  від  гарячки!
О,  дитяче  голосіння!
О,  жінок  страждання  й  муки!

Вся  земля  голодна  й  хвора,
І  повітря  скрізь  голодне,
Небо  теж  було  голодне,
В  небесах  зірки  голодні,
Мов  сердиті  вовчі  очі!

Знов  в  вігвам  до  Гаявати
Увійшли  два  інші  гості,
Мовчазні,  сумні  як  тіні.
На  запрошення  не  ждали,
Мовчки  проминувши  двері,
Всілись  там  без  привітання,
Де  сиділа  Води  Сміху
І  запалими  очима
Уп'ялись  в  її  обличчя.

Перший  мовив:  «Глянь  на  мене!
Я  –  це  голод  Букадавін!»
Другий  мовив:  «Глянь  на  мене!
Я  –  гарячка  Ахосевін!»

І  вродлива  Мінегага
Від  тих  поглядів  здригнулась,
Від  тих  їхніх  слів  здригнулась,
Мовчазна  лягла  на  постіль
І  лице  своє  сховала.
З  жару  й  холоду  трусилась
Від  тих  поглядів  на  неї,
Від  слів  грізних,  що  звучали.

Кинувсь  далі  в  ліс  порожній
Навіжений  Гаявата,  –
В  серці  мав  печаль  смертельну,
На  лиці  –  камінну  твердість.
На  чолі  мав  піт  страждання,
Що  став  льодом,  не  упавши.

В  хутрах,  зібраний  для  ловів,
З  пружним  луком  ясеновим,
З  колчаном,  де  стріл  багато,
В  рукавицях  Мінджикавун,
В  ліс  просторий  крокував  він
Уперед  на  снігоступах.

«Ґітчі  Меніто  Могутній!  –      
Крикнув  він  з  лицем  піднятим
В  ту  гірку  страждань  годину,  –
Дай,  о  Батьку,  їжу  дітям,
Дай  нам  їжу,  бо  загинем!
Їжу  дай  для  Мінегаги,
Бо  вмирає  Мінегага!»

Крізь  лунастий  ліс  зимовий,
Крізь  просторий  ліс  порожній
Прозвучав  той  крик  розпуки,
Та  у  відповідь  лунали
Лиш  його  плачу  відлуння,
Лиш  луна  лісного  краю:
«Мінегага!  Мінегага!»

День  увесь  брів  Гаявата
У  безрадісному  лісі,  –
Крізь  його  тінисті  хащі
В  милі  дні  жаркого  Літа,
Добре  пам'ятного  Літа,
Молоду  він  вів  дружину  
З  дальньої  землі  Дакотів.
Там  пташки  співали  в  хащах,
І  струмки  сміялись  з  блиском,
Й  повне  пахощів  повітря,
І  прекрасна  Води  Сміху
Так  сказала  без  вагання:
«За  тобою  йду,  мій  муже!»

У  вігвамі  із  Нокоміс,
Із  похмурими  гостями,
Там,  де  Голод  і  Гарячка,
Там  вона  лежить,  Кохана,
Там  вмирає  Мінегага.

«Слухай,  –  мовила,  –  я  чую
Шум  води  і  рокотання
Водоспаду  Мінегаги,
Що  мене  здалік  гукає!»
Мовила  стара  Нокоміс:
«Ні,  дитя,  то  вітер  в  соснах!»
«Глянь,  –  сказала  знов,  –  я  бачу:
Батько  сам  стоїть  у  дверях,
І  мене  манить  з  вігвама
В  краї  дальньому  Дакотів!»
Мовила  стара  Нокоміс:
«Ні,  дитя,  то  дим  вихляє!»
«Ах,  –  сказала  –  грізні  очі
Поґука  в  пітьмі  за  мною,
Чую,  як  холодні  пальці
В  темряві  мої  стискають!
Гаявато!  Гаявато!»

І  невтішний  Гаявата
В  далечіні  серед  лісу,
Поміж    гір  високих  дальніх,
Муки  зов  почув  він  наглий,
Крик  почув  він  Мінегаги,
Що  його  з  пітьмі  гукала:
«Гаявато!  Гаявато!»

По  засніжених  розлогах,
Під  обтяжними  гілками,
Мчав  додому  Гаявата,
З  тяжким  серцем,  без  нічого.
Чув  Нокоміс  голосіння:
«Вагоновін!  Вагоновін!
Краще  б  я  за  тебе  вмерла,
Краще  б  я  зробилась  мертва!
Вагоновін!  Вагоновін!»

У  вігвам  ступив  прожогом,
Де  стара  Нокоміс  звільна
Колихалась  і  стогнала,
А  кохана  Мінегага
Перед  ним  лежала  мертва.
І  його  зболіле  серце
Видало  страждання  крики,
Так,  що  ліс  здригнувсь  від  плачу,
Так,  що  навіть  зорі  в  небі
Затремтіли  від  страждання.

Сів  тоді  він  онімілий
На  постелі  Мінегаги,
Де  лежала  Води  Сміху,
Біля  ніг  її,  що  більше
Не  підуть  його  стрічати,
Легко  йти  за  ним  не  будуть.

Він  закрив  лице  руками,  
Сім  ночей,  сім  днів  сидів  там,
Мов  у  млості  він  сидів  там,
Нерухомий,  несвідомий,
Чи  то  день,  а  чи  темнота.

І  сховали  Мінегагу,  –
Він  в  снігу  зробив  могилу
В  лісі  темному,  у  пущі,
Де  стояли  тужні  тсуги*.
Їй  одяг  вбрання  найкраще,
Вкутав  хутром  горностая,
Снігом  вкрив,  як  горностаєм.
Так  сховали  Мінегагу.

І  вогонь  чотири  ночі
Над  могилою  палили
Для  її  душі  в  мандрівці
До  Землі  Благословенних.
Від  порога  Гаявата
Бачив  той  вогонь  у  лісі,
Що  світив  на  скорбні  тсуги.
Із  безсонної  постелі,
Із  постелі  Мінегаги
Піднімавсь  й  дививсь  з  порога,
Щоб  вогонь  той  не  погаснув,
Не  лишив  її  в  темноті.

«Прощавай  же,  Мінегаго,  
Прощавайте,  Води  Сміху!
Серце  схоронив  з  тобою,
Всі  мої  думки  з  тобою!
Не  вертайся  знов  до  праці,
Не  вертайся  знов  страждати,
Де  Пропасниця  і  Голод
Обезсилять  серце  й  тіло.
Скоро  справи  тут  закінчу
І  піду  я  за  тобою
До  Землі  Благословенних,
В  царство  вічності  Понема,
У  країну  Потойбіччя!»

*Тсуга  –  вічнозелене  дерево  з  конусоподібною
кроною,  з  плескатою  хвоєю.

Henry    Longfellow,  The  Song  of  Hiawatha:  
20.  The  Famine

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984501
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2023

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гаявату: 19. Привиди

Гриф  не  кинеться  ніколи
Сам  на  здобич  у  безлюдді,
На  ослаблого  бізона,
Бо  вже  інший  гриф  те  бачить
З  голубої  височіні,  –
Той  кидок,  і  вниз  шугає.
А  за  другим  рине  третій,
Теж  із  просторів  незримих,  –  
Спершу  плямки,  потім  грифи,
Аж  навкруг  від  крил  стемніє.

Лиха  теж  самі  не  ходять,
Але  дивляться  й  чекають,
Інших  порухи  шукають,
І  коли  одне  спадає,
Решту  теж  у  гурт  збирає
Біля  раненої  жертви,  –
Спершу  тінь,  а  потім  горе,
Аж  навкруг  від  мук  стемніє.

Над  Північним  хмурим  краєм
Пебоен,  Зима  холодна,
На  річки  й  озера  дувши,
Скам'янила  їхні  води.
Витрясла  із  кіс  сніжинки,
Аж  рівнини  вкрились  білим,
Як  одна  пласка  поверхня,  –
Мов  Творець,  униз  схилившись,
Вигладив  її  рукою.

В  лісі  дальньому  мисливець
Полював  на  снігоступах;
В  селищі  жінки  чинили
Шкіри  та  маїс  мололи;
Хлопці  юні  галасливо
На  льоду  м'ячем  гуляли,
В  снігоступах  танцювали.

Якось  ввечері  сиділи
У  вігвамі  Води  Сміху
Із  Нокоміс  та  чекали
Шуму  кроків  Гаявати,
Що  вертався  з  полювання.

Їхні  лиця  блиск  від  жару
Фарбував  мазком  червоним,
У  старих  очах  Нокоміс
Блискав  місяць  водянистий,
У  ясних  очах  Вод  Сміху
Грало  сонце,  як  у  водах.
А  за  ними  їхні  тіні
Горбились  в  кутках  вігвама,
Дим  же  кільцями  над  ними
Кублився  до  димоходу.

І  тоді    дверна  запона
Тихо  піднялась  іззовні;
Спалахнув  вогонь  ясніше,
Відхилились  кільця  диму,  
Як  зайшли  дві  жінки  тихо,
В  двері  шаснули  незвані,
Без  учтивих  слів  вітання,
Без  ознаки  упізнання,
Сіли  в  дальньому  куточку
І  між  тінями  припали.

З  вигляду  і  по  одежі
В  селищі  були  чужими;
Змучені,  бліді,  журливі,
Сіли  мовчки  і  тремтливі
Тінями  цілком  прикрились.

Чи  це  вітер  над  вігвамом
Бурмотав  у  димоході?
Чи  сова  це,  Коко-кого
Ухала  з  сумного  лісу?
Мовив  голос  лиш  у  тиші:
«Це  мерці  убрані  в  одяг,
Привиди,  щоб  вас  терзати,
З  царства  темного  Понеми
Із  країни  Потойбіччя!»

Тут  додому  Гаявата
З  полювання  повернувся,
Із  волоссям  вкритим  снігом,
На  плечах  у  нього  олень.
Він  під  ноги  Водам  Сміху
Скинув  ношу  бездиханну;
Здався  кращим  їй,  щедрішим,
Ніж  коли  прийшов  по  неї,
Вперше  оленя  поклавши,
Як  своїх  бажань  ознаку,
Як  майбутнього  присягу.

Тут  побачив,  повернувшись,
Він  між  тінями  сторонніх;
«Хто  вони,  –  сказав  про  себе,  –
Дивні  гості  в  Мінегаги?»
Та  нічого  не  спитавши,
Запросив  їх  до  вігвама,
До  наїдків  і  багаття.

А  коли  прийшла  вечеря
Й  м'ясо  оленя  поклали,
То  бліді  чужинки-гості,
Вискочивши  з-поміж  тіней,
Потягли  куски  найкращі,
Біле  сало  ухопили,
Що  відклали  Водам  Сміху,
Для  дружини  Гаявати.
Вмить  без  дозволу  й  подяки
З'їли  жадібно  всі  кусні
І  метнулися  між  тіні
У  глухий  куток  вігвама.

Не  озвався  Гаявата,
Не  рухнулася  Нокоміс,
Не  змахнула  Води  Сміху,
Не  змінили  поведінку,
Тільки  Мінегага  тихо
Прошептала:  «Зголодніли.
Хай  беруть,  що  їх  утішить,
Хай  їдять,  бо  зголодніли».

Дні  світліли  і  згасали,
Ночі  світло  дня  скидали,
Як  сосна  сніжок  скидає
З  чорноти  гілок  смолистих.
День  за  днем  незрушні  гості
Мовчки  мешкали  в  вігвамі.
Та  вночі,  чи  то  в  негоду,
Чи  в  ніч  ясну  йшли  до  лісу,
Дрова  у  вігвам    носили,
Шишки  із  сосни  на  розпал,
Та  завжди  сумні  й  безмовні.

І  коли  б  не  повернувся
Гаявата  з  полювання,  
Як  вечерю  вже  зготують
І  для  кожного  розділять,  –
З  темного  кутка  прожогом
Гості  ті  бліді  з'являлись,
Вибравши  куски  найкращі,
Що  відклали  Водам  Сміху,
Знов  без  докору  й  подяки
Вмить  ховалися  між  тіні.

І  ні  разу  Гаявата
Не  сказав  їм  злого  слова;
І  стара  Нокоміс  також
Не  змахнула  дратівливо;
І  ні  разу  Води  Сміху
Не  обурилась  від  глуму.
Зносили  усе  в  мовчанні,
Щоб  права  гостей-чужинок
І  достоїнства  пожертви
Поглядом  не  умалити,
Словом  злим  не  поламати.

Раз  опівночі  недремний
І  чутливий  Гаявата
У  вігвамі,  в  світлі  тьмянім
Головешок,  що  горіли,
Вогнища,  що  мерехтіло,
Чув  зітхання  знову  й  знову,
Чув  ридання,  як  від  горя.

Встав  із  ложа  Гаявата,
Із  кошлатих  шкур  бізона,
Відхилив  зі  шкіри  полог
І  гостей  блідих  побачив,
Тіні,  що  сиділи  прямо
Й  плакали  у  тиші  ночі.

Тож  він  мовив:  «Чом  же,  гості,
Так  у  вас  серця  страждають,
Що  ридаєте  ви  ніччю?
Може  то  стара  Нокоміс,
Чи  дружина  Мінегага
Вас  образили  негідним,
Не  були  сповна  гостинні?»

І  тоді  замовкли  тіні,
Перестали  голосити
Й  тихим  голосом  сказали:
«Ми  є  привиди  померлих,
Душі  тих,  хто  був  із  вами.
З  Чібіабоса  країни
Ми  сюди  прийшли  судити,
Вас  прийшли  застерігати.

Крики  горя  досягнули
Островів  Благословенних;
Крики  мук  усіх  живущих,
Кличучи  померлих  друзів,
Засмутили  нас  даремно,
Бо  прийшли  ми  вас  судити,
Та  ніхто  нас  тут  не  знає.
Ми  для  вас  лиш  зайва  ноша,
І  ми  бачим,  що  померлим
Між  живих  немає  місця.

Це  врахуй,  о  Гаявато!
Розкажи  про  це  всім  людям,
Що  віднині  і  навіки
Їхні  крики  і  ридання
Не  засмутять  душі  мертвих
З  Островів  Благословенних.

Не  кладіть  тягар  великий
У  могили  тих,  хто  мертвий,  –
Хутра,  вампумів  ладунок,
Казанів,  мисок  ладунок,
Бо  під  ними  дух  марніє.
Дайте  їжі  лиш    з  собою
І  вогню,  щоб  їм  світити.

Дні  чотири  дух  мандрує
В  замлю  привидів  і  тіней,
Нічліги  також  чотири,  –
Треба  їм  вогні  чотири.
Тож  коли  когось  схоронять,
Уночі  вогонь  над  ними
Запаліть  чотири  рази,
Щоб  душа  в  своїй  мандрівці
Мала  удостачу  світла,
Щоб  в  пітьмі  не  спотикалась.

Прощавай  же,  Гаявато,
Пробу  ми  тобі  зробили,
Пробу  для  твого  терпіння,
Як  присутністю  своєю,
Так  і  діянням  ганебним.
Ти  великий  і  шляхетний.
Не  впади  в  ділах  великих,
Не  слабій  в  тяжких  зусиллях».

Лиш  замовкли,  як  темнота
Весь  вігвам  заполонила.
І  почув  лиш  Гаявата
Щелест  одягу  повз  себе,
Чув  він,  як  дверну  запону
Підняла  рука  невидна
І  зайшла  остуда  ночі,
Бачив  мить  яскраві  зорі;
Більш  він  привидів  не  бачив,
Всіх  отих  мандрівних  духів
З  царства  вічності  Понема,
Із  країни  Потойбіччя.

Henry    Longfellow,  The  Song  of  Hiawatha:  
19.  The  Ghosts

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983740
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2023

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гаявату: 18. Смерть Квасінда

Між  народами  далеко  
Слава  Квасінда  гриміла.
З  ним  ніхто  не  міг  боротись,
З  ним  ніхто  не  міг  змагатись,
Та  зловмисники  Пак-Ваджіз,
Заздрісні  Маленькі  Люди,
Злісні  демони  й  пігмеї,
Змовилися  проти  нього.

«Якщо  цей  мерзенний  Квасінд,  –
Мовили,  –  цей  здоров’яга
Так  пробуде  трохи  довше,
Все  рвучи,  що  він  зачепить,
Трощачи  все  на  шматочки,
Світ  наповнюючи  дивом,
То  що  станеться  з  Пак-Ваджіз?
Хто  подбає  про  Пак-Ваджіз?
Як  гриби  він  нас  розтопче,
Зажене  нас  всіх  у  воду,
Нашу  плоть  дасть  на  з’їдання
Небезпечним  Ні-ба-но-бейґз,
Цим  жахливим  духам  водним!»

Тож  лихі  Маленькі  Люди,
Вбити  цю  Міцну  Людину,
Вбити  Квасінда  зібрались,  
Світ  від  Квасінда  звільнити,
Бо  нахабний  був  і  владний,
Небезпечний  і  безжальний.

Квасіндова  дивна  сила
В  тімені  його  містилась,
В  тімені  була  і  слабкість,
Тільки  там  міг  мати  рану,
Більш  ніде  не  пройме  зброя,
Більш  ніде  не  вразить  зброя.

Зброєю  ж  було  єдине,
Що  могло  його  убити,
То  суха  соснова  шишка,
Чи  блакитна  із  ялини.
Квасінда  секрет  фатальний
Там  не  знав  ніхто  зі  смертних.
Та  лихі  Маленькі  Люди,
Всі  Пак-Ваджіз  тайну  знали,
Знали,  як  його  убити.

Тож  вони  шишки  зібрали,
Всі  сухі  шишки  соснові,
Всі  блакитні  із  ялини
В  лісі  біля  Таквамено.
Їх  знесли  на  берег  річки,
Склали  у  великі  купи
Там,  де  камені  червоні
Нависають  над  рікою.
Там  на  Квасінда  чекали
У  злобі  Маленькі  Люди.

Час  був  літній,  пообідній,  –
Тихе  і  жарке  повітря,
Рівна  непоспішна  річка,
Нерухомі  сонні  тіні.
Лиш  комахи  в  сонця  сяйві
З  блиском  ковзали  водою,
Їх  дзижчання  у  повітрі
Чулося,  як  клич  до  бою.

Квасінд  плив  униз  рікою
У  березовім  каное,
Плив  повільно  з  течією
Нешвидкої  Таквамено,
Дуже  стомлений  від  спеки,
Зовсім  сонний  від  мовчання.

Із  гілок,  що  вниз  нависли,
Із  березових  сережок
Сну  ласкавий  Дух  спустився,
З  воїнством  своїм  покірним,
З  почетом  своїм  незримим.
Підійшов  Дух  Сну  Непавін,
Як  блискучий  Даш-кво-не-ші,
Наче  бабка  він  крутився
Понад  Квасіндом  сонливим.

Шум  до  вух  його  долинув,
Як  шум  хвиль  побіля  моря,
Як  бурчання  вод  далеких,
Як  між  соснами  шум  вітру.
Він  відчув  в  себе  на  лобі
Палиць  бойових  удари
Легких  сонних  легіонів,
Що  їх  вів  Дух  Сну  Непавін,  –
Наче  хтось  дихнув  на  нього.

З  першим  палиці  ударом
Сон  на  Квасінда  звалився,
З  другим  палиці  ударом
Впали  весла  вниз  без  руху,
З  третім  –  перед  його  зором
Краєвид  зробився  темним
І  заснув  глибоко  Квасінд.

Так  він  плив  униз  по  річці,
Мов  сліпий  тримався  прямо,
Плив  униз  по  Таквамено
Під  березами  тремкими,
Мимо  берегів  лісистих,
Мимо  табору  пігмеїв,
Мимо  бойових  Пак-Ваджіз.

Ті  озброєні  чекали,
Кинули  соснові  шишки,
В  плечі  м’язові  попали,
В  тім’я  вдарили  відкрите.
«Смерть  для  Квасінда!»  –  раптово
Крикнули  Маленькі  Люди.

Він  хитнувся  й  повалився,
Боком  зсунувся  у  річку,
Опустивсь  під  мляву  воду
Головою  вниз,  як  видра.
А  покинуте  каное
Поплило  пусте  по  річці,
Дном  уверх  в  воді  крутилось.
Квасінд  більше  не  стрічався.

Пам’ять  про  Міцну  Людину
Довго  ще  жила  в  народі,
І  щоразу,  як  у  лісі
Взимку  лютувала  буря,
Гнула  там  гілки,  хитала,
З  ревом  на  шматки  ламала,
«Квасінд!  –  всі  кричали,  –  Квасінд
Дрова  для  вогню  збирає!»

Henry    Longfellow,  The  Song  of  Hiawatha:  
18.  The  Death  of  Kwasind

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981904
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2023

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гаявату: 17. Переслідування По-Пук-Ківіса

Повний  гніву  Гаявата
Був,  як  в  селище  вернувся,
Де  знайшов  людей  в  змішанні,
І  почув  про  всі  проступки,
Про  злі  наміри  і  збитки
По-Пук-Ківіса,  лукавця.

Тяжко  дихав  через  ніздрі,
Гиркав  і  бурчав  крізь  зуби
Лиш  слова  злоби  й  образи,
Злий  і  збуджений,  мов  шершень:
«По-Пук-Ківіса  я  знищу,
Вб’ю  цього  я    баламута!
Не  такий  вже  світ  широкий,
Не  такий  вже  шлях  нерівний,
Щоб  мій  гнів  його  не  стрінув,
І  щоб  помста  не  здогнала!»

Швидко  рушили  в  погоню
Гаявата  і  мисливці
По-Пук-Ківіса  слідами,
Крізь  ліси,  де  він  проходив,
На  той  мис,  де  мав  спочинок;
Та  його  там  не  було  вже,
Тільки  на  прим’ятих  травах,
Тільки  на  кущах  чорниці,
Видно  лігво,  де  лежав  він,
Видно  відтиск  його  тіла.

Із  низин,  що  перед  ними,
З  Мускодею,  оболоні,
По-Пук-Ківіс  обернувся,
Показав  їм  жест  зневаги,
Показав  їм  жест  насмішки;
Гучно  крикнув  Гаявата
Із  гірської  височіні:
«Не  такий  вже  світ  широкий,
Не  такий  вже  шлях  нерівний,
Щоб  мій  гнів  тебе  не  злапав,
І  щоб  помста  не  зустріла!»

Через  скелі,  через  ріки,
Крізь  кущі,  ліси  і  хащі,
Біг  лукавий  По-Пук-Ківіс,  –
Мчав,  неначе  антилопа;
До  струмка  добіг  нарешті
Посеред  густого  лісу,
До  спокійного  струмочка,
Що  залив  навкруг  узлісся,
До  бобрової  загати,
До  спокійної  водойми,
Де  з  води  росли  дерева,
Де  цвіли  лілеї  водні,
Де  комиш  шумів,  хитався.

Став  на  греблі  По-Пук-Ківіс,
На  загаті  із  ломаччя,
Крізь  яку  вода  сочилась,
Через  верх  струмок  зливався.
З  днища  вверх  бобер  піднявся,
Глянув  вражено  очима,
Очі  наче  щось  питали
В  По-Пук-Ківіса,  чужинця.

Став  на  греблі  По-Пук-Ківіс,
Стопи  змочував  струмочок,
Змочували  срібні  води,
До  бобра  тоді  він  мовив,
Так,  усміхнений,  промовив:

«О,  Аміку,  друже-бобре,
Прохолодні  й  ніжні  води,
Тож  дозволь  пірнуть  у  воду,
Дай  спочить  в  твоїй  хатині,
І  зроби  бобра  із  мене!»

Відповів  бобер  неквапно,  
Дав  він  відповідь  розважну:
«Спершу  дай  спитати  інших,
Дай  порадитись  з  бобрами».
І  пірнув  він  вниз  у  воду,
Тяжко  так  пірнув,  як  камінь,
Вниз  між  листям  і  гілками,
Що  руді  на  дні  сплелися.

Став  на  греблі  По-Пук-Ківіс,
Стопи  змочував  струмочок
І  під  ним  крізь  шпари  лився,
Об  валун  під  ним  плескався,
Перед  ним  стелився  спокій,
Сонця  сяйво,  темні  тіні
Впали  плямами  на  нього,
Впали  цятками  ясними
Крізь  гілки  хисткі,  рухливі.

З  днища  вверх  бобер  піднявся.
Тихо  вийшла  на  поверхню
Голова,  а  потім  інша,
Аж  водойма  повна  стала,
Повна  чорних  морд  блискучих.

І  благально  По-Пук-Ківіс
До  бобрів  отак  звернувся:
«Дуже  славна  ваша  хатка,  –
Друзі,  від  біди  врятуйте.
Не  могли  б  своїм  лукавством,
Всім  своїм  знанням,  чаклунством,
Ви  й  мене  бобром  зробити?»

«Що  ж!»  –  Амік,  бобер,  відмовив,
Що  царем  був  над  бобрами,  –
Прослизай  униз  між  нами,
Опускайся  в  тиху  воду».

У  водойму  вниз  між  ними
Тихо  канув  По-Рук-Ківіс;
Стали  чорними  сорочка,
Мокасини  і  гамаші,
В  чорний  хвіст,  плаский,  широкий,
Розтягнувся  хвіст  лисиці;
Він  в  бобра  перетворився.

І  сказав  їм  По-Пук-Ківіс:
«Ви  зробіть  мене  великим,
Щонайбільшим  між  бобрами».
«Що  ж,  –  сказав  бобер-правитель,  –
Як  зайдеш  у  нашу  хатку,
Там,  у  нашому  вігвамі  
Станеш  в  десять  раз  ти  більшим».

У  ясну  брунатну  воду
Тихо  канув  По-Рук-Ківіс,
Де  побачив  дно  покрите
Стовбурами  і  гілками,  –
Їжа  це  була  на  зиму,
Проти  голоду  запаси.
Теж  побачив  в  арці  двері,
Що  вели  в  місткі  кімнати.

Тут  зробився  він  великим,
Щонайбільшим  між  бобрами,
В  десять  раз  зробився  більшим.
Всі  гукнули:  «Будь  наш  владар,
Цар-правитель  над  бобрами».

Та  недовго  По-Пук-Ківіс
Був  при  владі  над  бобрами,
Бо  почувсь  крик  остороги
Охоронця,  що  ховався
Поміж  півників  і  лілій,  –
Той  гукав:  «Тут  Гаявата!
Гаявата  і  мисливці!»

Тут  усі  почули  крики,
Вигуки  почули  й  тупіт,
Тріскотню  і  метушіння,
І  вода  над  ними  спала,
Спливши  вниз  стрімливим  виром,
Бо  зламали    їхню  греблю.

А  мисливці  на  покрівлі
Все  розбили  на  кусочки;
Сонце  блисло  крізь  щілину,
Кинулись  бобри  у  двері,
Заховались  в  глибшу  воду
У  струмка  глибокім  руслі.
Лиш  великий  По-Пук-Ківіс
Не  протискувавсь  у  двері,
Був  гладкий  з  пихи  та  їжі,
Як  міхур,  був  так  роздутий.

Глянув  з  даху  Гаявата
«По-Пук-Ківісе,  –  гукнув  він,  –
Марні  всі  твої  лукавства,
Марні  різні  маскування,
Бо  тебе  я  добре  знаю!»
Стали  бить  вони  дрючками
По-Пук-Ківіса  до  смерті,
Як  молотять  кукурудзу,
Поки  череп  не  розбили.

Шість  міцних  струнких  мисливців
На  дрючках  несли  додому
Неживе  боброве  тіло.
Але  дух  у  ньому,  Джібі,
Почувавсь,  як  По-Пук-Ківіс,
Все  ще  жив,  як  По-Пук-Ківіс.

Він  тремтів  і  поривався,
Він  сюди  й  туди  гойдався,
Як  завіси  на  вігвамі
Смичуть  ремені  зі  шкіри
В  час,  як  дме  зимовий  вітер,
Поки  врешті  не  зібрався,
Поки  не  устав  із  тіла,
Поки  не  набув  подоби
По-Пук-Ківіса,  лукавця,
І  не  зник  далеко  в  лісі.

Та  обачний  Гаявата
Бачив  постать,  перш  ніж  зникла,
По-Пук-Ківіса  подобу,
Що  ковзнула  в  тінь  блакитну
Поміж  соснами  лісними
До  прогалин,  що  біліли,
До  галявини  у  лісі.
Вітром  мчала  вдаль  щодуху,
Гнула  все  перед  собою.
Вслід  ішли,  неначе  злива,
Спішні  кроки  Гаявати.

Біля  озера  без  духу
Зупинився  По-Пук-Ківіс,
Де  пливли  поміж  лататтям
Пішнеку,  казарки  сірі,  –
Через  гущу  комишеву,
Кріз  гущавінь  очерету,
То  піднявши  дзьоб  широкий,
То  сховавшись  під  водою,
То  у  тіні  потемнівши,
То  світліючи  на  сонці.

«Пішнеку!  –  звав  По-Пук-Ківіс,  –
Пішнеку,  брати  сердечні,
Оберніть  мене  в  казарку
 З  шиєю,  з  блискучим  пір’ям,
Ви  зробіть  мене  великим,
Більшим  в  десять  раз,  ніж  інші».

Вмить  казаркою  зробився,
Виросли  великі  крила,
Груди  стали  круглі  й  рівні,
Виріс  дзьоб,  неначе  весла,  
І  зробився  він  великим,
Більшим  в  десять  раз,  ніж  інші.
Тут  же,  з  криками  із  лісу,
Вбіг  на  берег  Гаявата.

Піднялись  птахи  із  криком,
Шумно  крилами  махнувши,
Піднялись  із  очеретів,
З-поміж  півників  і  лілій,
По-Пук-Ківісу  сказавши:
«Не  дивись  вниз  у  польоті,
Не  дивись  вниз,  будь  уважним,
Щоб  не  сталося  нещастя,
Щоб  не  трапилося  лихо!»

Мчали  швидко  вдаль  на  північ
Крізь  туман  і  сонця  сяйво,
На  болоті  харчувались,
В  очереті  ночували.

На  наступний  день  мандрівки,
Підняті  Південним  вітром,
Несені  Південним  вітром,
Що  постійно  дув  за  ними,
Голоси  людські  почули,
Шум  і  крики  під  собою,
Що  з  сільських  хатин  звучали
Кілька  миль  внизу  під  ними.

З  подивом  дивились  люди
На  великий  гурт  казарок,  –
По-Пук-Ківісові  крила
Лопотіли  там  високо,
Ширші  двох  дверних  пологів.

По-Пук-Ківіс  чув  ті  крики,
Упізнав  крик  Гаявати,
Упізнав  він  крик  Іаґу,
І,  забувши  осторогу,
Вниз  поглянув  мимоволі.
Вітер  той,  що  дув  за  ними,
Ухватив  його  за  крила,
Кинув  вниз  швидким  вертінням!

Марно  прагнув  По-Пук-Ківіс
Відновити  рівновагу!
Падав  вниз  швидким  вертінням,
То  внизу  село  він  бачив,
А  то  зграю  над  собою,  –
Бачив,  як  село  зближалось,
А  табун  все  віддалявся,
Чув,  як  голоси  міцніли,
Чув  він  вигуки  і  сміхи;
Більше  зграю  він  не  бачив,
Бачив  він  внизу  лиш  землю.
Мертвою  з  пустого  неба
Між  людей,  що  там  кричали,
Глухо  гупнула  казарка,
Поламавши  власні  крила.

Знов  її  душа  примарна
По-Пук-Ківісом  зробилась,
Знову  обрисів  набрала
Поставного  Єнадізі,
Знову  уперед  помчала,
А  за  нею  Гаявата
З  криком:  «Світ  не  так  широкий,
І  не  так  вже  шлях  нерівний,
Щоб  мій  гнів  тебе  не  злапав,
І  щоб  помста  не  зустріла!»

Він  зближався  і  зближався,
Руку  витягнув  до  нього,
Праву  руку,  щоб  схопити,
Та  проворний  По-Пук-Ківіс
Поруч  колами  вертівся,
Закрутив  повітря  в  вихор,
Пил  і  листя  танцювали,
І  між  тої  круговерті
У  дупло  заскочив  дуба,
Там  в  змію  перетворився
І  ковзнув  поміж  корінням.

Миттю  вдарив  Гаявата
Дуба  правою  рукою,
На  тріски  його  розбивши
І  залишивши  цурпалки.
Та  даремно,  По-Пук-Ківіс,
Знову  у  людській  подобі,
Перед  ним  втікав  відкрито,
Мчав  у  вихорах  і  бурі
Берегами  Ґітчі  Ґумі,
Край  Великих  Вод,  на  захід.
Він  прибіг  на  мис  скелястий,
Де  з  пісковику  каміння,
І  на  озеро  дивився.

І  Стара  Гірська  Людина,
Меніто  Гірський  могутній,
Розчинив  камінні  двері,
Розчинив  глибокі  прірви,
По-Пук-Ківісу  притулок
Дав  в  безрадісних  печерах,
По-Пук-Ківіса  вітавши
У  житлі  пісковиковім.

Не  спинившись,  Гаявата,  
Двері  бачачи  закриті,
В  рукавицях  Мінджикавун
Розвалив  оті  печери,
Крикнув  голосом  він  грому:
«Відчиняй!  Я  –  Гаявата!»
Та  Стара  Гірська  Людина
Не  відкрила,  не  озвалась
З  мовчазних  своїх  бескидів,
З  кам’яних  хмурних  безодень.

І  тоді,  піднявши  руки,
Він  почав  благати  бурю,
Звав  Вейвасімо,  грімницю,
Кликав  грім  він,  Анемікі.
І  вони  прийшли  з  пітьмою,
Впавши  на  Великі  Води,
З  дальніх  Громових  Бескидів.
І  тремтячий  По-Пук-Ківіс
Чув  і  бачив  кроки  грому,
Блискавки  червоні  очі,
Тож  зіщулився  зі  страху.

Вмить  Вейвасімо,  грімниця,
До  печер  розбила  двері
Палицею  бойовою,
Із  пісковика  стромини.
В  той  же  час  грім  Анемікі
Крикнув  гнівно  у  печери,
Мовлячи:  «Де  По-Пук-Ківіс?»
Скелі  впали,  а  під  ними
Мертвим,  між  руїн  камінних,  
Був  лукавий  По-Пук-Ківіс,
Був  вродливий  Єнадізі,
Вбитий  у  людській  подобі.

Відійшли  пригоди  дикі,
Відійшли  його  забави
Відійшли  усі  лукавства,
Відійшли  його  інтриги,
Всі  його  азарти  й  танці,
Всі  джиґунства  й  залицяння.

А  шляхетний  Гаявата
Душу  взяв  його  примарну
І  сказав:  «О,  По-Пук-Ківіс
Більше  у  людській  подобі
Не  шукатимеш  пригоди,
Більш  ти  сміхом  не  закрутиш
Пил  і  лист  сухий  у  танець.
Та  високо  там  у  небі
Будеш  ти  шугать  по  колу,  –
Бо  зроблю  тебе  орлом  я,
Бойовим  Кеню,  великим,
Ватажком  усіх  пернатих,
Всіх  курчаток  Гаявати».

А  ім’я  це,  По-Пук-Ківіс,
Збереглося  у  народі,
Збереглось  між  співаками,
Поміж  розповідачами.
А  зимою,  як  сніжинки
Крутяться  кругом  у  вихрі,
І  коли  буремний  вітер  
Понад  димарями  свище,  
Всі  кричать:  «Це  По-Пук-Ківіс,
Він  у  селищі  танцює
І  врожай  свій  там  збирає!»

Henry    Longfellow,  The  Song  of  Hiawatha:  
17.  The  Hunting  of  Pau-Puk-Keewis

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981675
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2023

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гаявату: 16. По-Пук-Ківіс

Слухайте,  як  По-Пук  Ківіс,
Цей  вродливий  Єнадізі,
Що  його  Шаленцем  кличуть,
Збурив  селише  турбою.
Слухайте  про  всі  нещастя,  –
Як  він  втік  від  Гаявати,
Дивно  як  переселився,
Про  кінець  його  пригодам.

На  рівнині  Ґітчі  Ґуми,
Там,  на  дюнах  Неґо  Ваджу,
Біля  ясних  Вод  Великих,
Мав  притулок  По-Пук-Ківіс.
Той,  що  в  пристрасті  шаленій
Завихрив  піски  всі  разом
Там,  на  дюнах  Неґо  Ваджу,
В  час,  коли  поміж  гостями
Він  так  весело  й  шалено
На  весіллі  Гаявати
Танець  Жебрака  ушкварив.    

В  пошуках  нових  притичин
Із  притулку  По-Пук-Ківіс
Швидко  в  селище  дібрався,  –
Там  знайшов  зібрання  хлопців,
Що  в  помешканні  Іаґу
Дивні  слухали  брехеньки
Про  його  чудні  пригоди.

Він  розказував  їм  повідь
Про  Оджиґа,  Літотворця,
Як  зробив  той  дірку  в  небі,
І  як  видерся  на  небо,  –
Літню  випустив  погоду,
Вічне  благодатне  Літо.
Як  старалась  спершу  Видра,
Як  Борсук  з  Бобром  і  Риссю
Брались  це  зробить  по  черзі,  –
Із  гірської  верховини
Били  лапами  по  небу,
В  небо  билися  лобами.
Небо  трісло,  та  вціліло.
Як,  піднявшись,  Росомаха
Зготувалась  до  змагання,
Сіла  почіпки,  як  білка,
Мов  цвіркун,  зложила  лапи.

«Раз  стрибнула,  –  вів  Іаґу,  –
Раз  стрибнула  і  над  нею
Небо,  наче  лід,  зігнулось,
Що  його  спирають  води.
Вдруге  скочила  й  над  нею
Небо,  наче  лід,  тріщало,  
Що  його  підносить  повінь!
Втретє  скочила  й  над  нею
Небо  трісло  на  шматочки
І  вона  пропала  в  ньому,
І  Оджиґ,  Пекан*  Пролаза,
Тут  же  скочив  вслід  за  нею!»

"Досить!  —  крикнув  По-Пук-Ківіс,
На  порозі  зупинившись,  –
Я  стомивсь  від  цих  балачок,
Від  Іаґових  історій,
Від  слів  мудрих  Гаявати.
Є  таке,  що  вас  розважить
Краще,  ніж  пусті  балачки».

Торбу  з  вовчих  шкур  розкривши,
Він  дістав  звідтіль  поважно
Всі  тринадцять  штук  потрібних
В  Пуґасеїньґу,  грі  в  кості.
Білі  всі  з  одного  боку,
З  боку  іншого  –  червоні.
Дві  Кенабік,  дужі  змії,
Теж  Ініневуґ,  дві  ляльки,
Пуґамоґана,  дубину,
Рибку  Киґо  і  чотири
Диски  круглі  Озавабик,
Теж  три  качечки  Шішібвуґ.
Все  із  кості  і  яскраве.
Все,  крім  круглих  Озавабик,
Полірованих,  з  латуні,  –
Інший  бік  у  них  був  чорний.

В  чашу  з  дерева  поклав  їх
Струсами  змішав  всі  разом,
Потім  висипав  на  землю
І  пояснював  всім  гучно:
«Все  лежить  наверх  червоним,
А  один  Кенабік    сперся
На  блискучий  бік  латуні,
На  лискучий  Озавабик,  –
Це  сто  тридцять  і  ще  вісім!»

Знов  струснув  усі  частини,
Струсами  змішав  їх  разом,
Потім  висипав  на  землю
І  пояснював  знов  гучно:
«Вийшли  білими  Кенабік,
Теж  Ініневуґ,  дві  ляльки,
Решта  все  наверх  червоним,  –
Ліком  п'ятдесят  і  вісім!»

Так  він  вчив  азартним  іграм,
Так  пояснював  відкрито,
Як  збагнуть  мінливий  успіх,
Різні  значення  і  зміни.
І  очей  цікавих  двадцять
З  захватом  вп'ялись  на  нього.

Тут  озвавсь  старий  Іаґу:
«Досить  ігор  заповзятих
Бачив  я  в  чужих  народів,
Досить  грав  в  чужих  країнах.
Той,  хто  грає  із  Іаґу,
Мусить  мати  спритні  пальці;
Хоч  ти  думаєш,  що  спритний,
По-Пук-Ківісе,  –  програєш;
Можу  дать  тобі  уроки,
Як  у  кості  маєш  грати!»

Сіли  всі  і  разом  грали,
І  старі,  і  з  ними  юні,
На  убрання,  зброю,  вомпум,
Грали  ніч,  –  до  ранку  грали,
Грали,  поки  Єнадізі,
Поки  хитрий  По-Пук-Ківіс
Їхні  цінності  не  виграв,
Все  найкраще  із  убрання,
Одяг  з  шкіри  й  горностая,
Паски  вомпум,  гребні  з  пір'я,
Капшуки,  люльки  і  зброю.  
І  очей  шалених  двадцять,
Наче  вовчі,  вперлись  в  нього.

Мовив  радий    По-Пук-Ківіс:
«Я  самотній  у  вігвамі,
У  моїх  відважних  мандрах
Помічник  мені  потрібний,  –
Радо  взяв  би  Мешінову,
Як  слугу  і  люльконосця.
Я  поставлю  весь  мій  виграш,
Купу  вбрань,  що  біля  мене,
Всі  ці  вомпуми  і  пір'я,
На  один  кидок  поставлю
Проти  юнака  отого!»
Мав  шістнадцять  літ  той  хлопець,
Був  він  небожем  Іаґу;
Називавсь  «Лице  в  тумані».

Як  вогонь  горить  у  люльці,
Червоніє  під  золою,
Так  під  буйними  бровами
Блисли  очі  у  Іагу.
«Ух!»  –  гукнув  він  роз'яріло;
«Ух!»  –  за  ним  усі  гукнули.

Взявши  чашу  дерев'яну
Міцно  пальцями  сухими,
Він  стиснув  Онаґон  згубний
І  струснув  несамовито,
Аж  фігурки  задзвеніли,
Як  додолу  він  їх  кидав.

Два  Кенабіки  –  червоні,
Ініневуґи  –  червоні,
Шішібвуґи  –  теж  червоні,
Чорні  диски  Озавабик,
Тільки  біла  рибка  Кіґо;
П'ять  всього  там  був  рахунок!

Посміхнувся  По-Пук-Ківіс,
Чашу  потрусивши,  кинув
Всі  фігурки  у  повітря,
Їх  розсипавши  довкола.
Темні  й  світлі  Озавабик,
Решта  білі  та  червоні,
І  між  ними  прямовисно
Звівсь  Ініневуґ  єдиний.
А  умілий  По-Пук-Ківіс
Мовив,  ставши  між  гравцями:
«П'ять  десятків!  Гра  для  мене».

І  очей  сердитих  двадцять,
Наче  вовчі,  вперлись  в  нього,
Як  виходив  він  з  вігваму,
Як  за  ним  йшов  Мешінова,
Що  був  небожем  Іаґу;
Йшов  юнак  стрункий,  високий,
І  в  руках  тримав  він  виграш,  –
Одяг  з  шкіри  й  горностая,
Вомпуми,  люльки  і  зброю.

«Все  це,  –  мовив  По-Пук-Ківіс,
З  пір'я  віялом  махнувши,  –
В  мій  вігвам  неси  на  сході,
Що  на  дюнах  Неґо  Ваджу,

Від  ігри  були  червоні
По-Пук-Ківісові  очі,  
Як  він  вийшов  на  повітря
Теплого  світанку  літа.
Весело  пташки  співали
І  струмки  текли  стрімливо,
По-Пук-Ківісове  серце
Радо,  наче  птах,  співало,
Як  струмок,  з  удачі  билось,
Коли  селищем  проходив  
В  сірому  тумані  ранку
Із  індичим  опахалом,
З  пір'я  лебедя  пучками,
До  найдальшого  вігвама,
До  оселі  Гаявати.

Був  вігвам  пустий  і  тихий,  –
Не  зустрів  ніхто  у  дверях,
Привітать  ніхто  не  вийшов;
А  пташки  навкруг  співали,
І  зсередини,  і  зовні,
Їли,  пурхали,  стрибали,
Тільки  на  верху  вігвама
Каґаґі,  Цар-Ворон  стрінув
Криком,  із  очима  злими,
Крилами  махав  на  нього.

«Зникли  всі!  Пуста  оселя!»
Так  промовив  По-Пук-Ківіс,  
Зло  у  серце  запустивши.
«Зник  обачний  Гаявата,
З  ним  дурненька  Води  Сміху,
Зникла  десь  стара  Нокоміс,
Тож  оселя  без  ослони!»

Взяв  він  ворона  за  шию,
Розкрутив  його,  як  дзигу,  
Потрусив  його,  як  торбу,
Каґаґі  вмить  задушивши.
На  самім  верху  вігвама
Залишив  його  висіти,
Як  господарю  образу,
І  як  глузи  з  Гаявати.

Увійшовши  скрадним  кроком,  
Він  у  дикому  безладді
Круг  оселі  все  розкидав,
В  безладі  звалив  на  купу
Посуд  з  дерева  та  глини,
З  буйвола  й  бобра  одежу,
Шкурки  відри  й  горностая,
Як  образу  для  Нокоміс,
І  як  глузи  з  Мінегаги.

Потім  вийшов  По-Пук-Ківіс,
Лісом  йшов  зі  свистом,  співом,
Весело  свистів  до  білок,
Що  на  нього  з  дупел  зверху
Шкірки  жолудів  скидали.
До  птахів  співав  утішно,
А  вони  з  пітьми  лісної
Весело  відповідали.

Видерся  на  мис  скелястий,
Дивлячись  на  Ґітчі  Ґумі,
Примостився  на  вершині,
І  чекав  веселий,  злісний,
Як  вернеться  Гаявата.

Розтягнувся  він  на  спині,
А  під  ним  плескались  води,
Хлюпотіли  мрійні  води;
А  над  ним  висіло  небо,
Мрійне  і  дурманне  небо;
Всюди  пурхали,  ширяли,
Гаяватині  курчата,
Табуном  над  ним  кружляли,
Майже  крилами  торкали.

Лежачи,  він  убивав  їх,
І  по  десять,  і  по  двадцять,
Їх  тіла  скидав  зі  скелі,
Кидав  їх  униз  на  берег,
Аж  Кайошк,  велика  чайка    
Сіла  понад  ним  на  скелю,
Крикнувши:  «Це  По-Пук-Ківіс!
Нас  він  сотнями  вбиває!
Шліть  звідомлення  до  брата,
Звістку  шліть  до  Гаявати!»

*Пекан,  ілька,  куниця-рибалка  –  
північноамериканський  представник  родини  куницевих.

Henry    Longfellow,  The  Song  of  Hiawatha:  16.  Pau-Puk-Keewis  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980220
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2023

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гаявату: 15. Плач Гаявати

А  в  ті  дні  усі  Злі  Духи,
Меніто  всіх  бід,  злякавшись
Мудрості,  що  в  Гаявати,
З  Чібіабосом  братання,
Заздрі  до  такої  дружби,
Слів,  учинків  благородних,
Зрештою  союз  уклали,
Щоб  обох  їх  погубити.

Часто  мудрий  Гаявата  
Чібіабосові  радив:
«Будь,  мій  брате,  біля  мене,
Щоб  Злі  Духи  не  вразили!»
Чібіабос  безтурботний,
Чорним  кучером  струснувши,
Із  дитячим  сміхом  мовив:
«Не  хвилюйсь  за  мене,  брате,
Зло  не  зблизиться  до  мене!»

А  як  Пебоен,  Зима  зла,
В  лід  стягла  Великі  Води,
І  сніжинки  вниз  кружляли
Просто  в  зблякле  листя  дуба,
Сосни  стали  як  вігвами,
Й  тиша  землю  всю  покрила,
Взявши  стріли  й  снігоступи,
Не  скорившись  осторозі,
Не  лякаючись  Злих  Духів,
Рогача  пішов  шукати
Самотою  Чібіабос.

Прямо  крізь  Великі  Води
Перед  ним  проскочив  олень.
З  вітром,  снігом  Чібіабос
По  льоду  за  ним  погнався,
Буйний  в  пристрасній  нестямі
І  в  захопленні  мисливськім.

А  внизу  під  ним    Злі  Духи
У  засаді  вже  чекали,
Лід  зламали  ненадійний
І  його  на  дно  втягнули,
У  пісок  заривши  тіло.
Унктагі,  води  володар,
Що  був  богом  всіх  Дакотів,
Утопив  його  в  озерній
Глибочіні  Ґітчі  Ґумі.

З  узбережжя  Гаявата
Крикнув  зойками  страждання
І  таким  плачем  жахливим,
Що  бізон  спинивсь,  почувши,
В  преріях  вовки  завили,
Грім  розкотом  десь  далеко
Відгукнувся:  «Баїм-Вава!»

Чорна  фарба  на  обличчі,
Голова  плащем  покрита,  –
Так  він  плакав  у  вігвамі,
Плакав  сім  протяжних  тижнів,
Виливаючи  скорботу:

«Він  помер,  музика  любий,
Від  усіх  співців  найкращий,
Відійшов  від  нас  навіки.
Він  наблизився  до  Майстра,
Майстра  музики  всієї,
Майстра  співу  неземного!
Чібіабосе,  мій  брате!»

І  зажурені  ялини
Над  ним  лапами  махали,
І  над  ним  шишки  гойдали,
З  ним  зітхаючи,  втішали,
І  мішали  з  його  плачем
Їхні  скарги  й  нарікання.

Вже  й  весна,  та  пуща  марно  
Чібіабоса  чекала;
І  зітхала  Себовіша,
Очерет  зітхав  у  лузі.

І  сіалія  Овайса
На  верхах  дерев  співала:
«Чібіабос!  Чібіабос!
Він  помер,  музика  любий!»

Дрозд  Опечі  на  вігвамі
Все  співав  без  перестанку:
«Чібіабос!  Чібіабос!
Він  помер,  співець  найкращий!»

А  вночі  по  всьому  лісі
Все  жалілася  дрімлюга,
Все  стогнала  Вавонайса:
«Чібіабос!  Чібіабос!
Він  помер,  музика  любий,
Від  усіх  співців  найкращий!»

Тож  всі  Меди,  ворожбити,
І  Вабени,  чародії,
Ще  й  провидці  Джосакіди,  –
Всі  прийшли  до  Гаявати,
Дім  Священний  збудували,
Щоб  його  біль  вгамувати.
Йшли  погребною  ходою,
Кожний  торбу  ніс  чаклунську,
Шкури  видр,  бобрів  і  рисей,
Повні  коренів  цілющих,
Повні  ліків  сильнодійних.

І  почувши  їхні  кроки,
Гаявата  плач  притишив,
Чібіабоса  не  кликав,
Не  питав  й  не  озивався,  
Тільки  голову    відкривши,  
Змив    з  лиця  жалобну  фарбу,
Змив  повільно,  у  мовчанні,
І  повільно,  у  мовчанні,
Він  зайшов  в  Вігвам  Священний.

Там  дали  напій  магічний,
Нама-вуск,  напій  із  м'яти,
І  Вабено-вуск,  з  дирвію,
З  коренів  і  трав  цілющих,
Били  в  бубни  й  брязкотіли,
І  то  хором,  то  окремо,
Заклинань  пісні  співали.

«Сам  я,  сам,  сюди  погляньте!
Це  Орел  могутній  сірий,
Слухайте  ворони  білі,
Грім  мені  допомагає,
Духи  скритні  помагають,
Голоси  їх  можу  чути,
Скрізь  у  небі  я  їх  чую!
Можу  силу,  брате,  дати,
І  зцілити,  Гаявато!»

«Хай-о-ха!»  –  це  хор  озвався,
«Вейха-вей!»  –  це  хор  містичний.

«Змії,  то  мої  всі  друзі!
Шкіру  яструба  трясу  я,
Манґ-гагару  можу  вбити,
Твоє  серце  можу  вразить!
Можу  силу,  брате,  дати,
І  зцілити,  Гаявато!»

«Хай-о-ха!»  –  це  хор  озвався,
«Вейха-вей!»  –  це  хор  містичний.

«Сам  я,  сам,  пророк  провісний!
Мовлю  і  вігвам  трясеться
Дім  Священний  жахом  трусить,
Руки  скритні  його  трусять,
Як  іду,  топчу  я  небо,  –
Гнеться  з  тріском  піді  мною!
Можу  силу,  брате,  дати,
Встань,  скажи  щось,  Гаявато!»

«Хай-о-ха!»  –  це  хор  озвався,
«Вейха-вей!»  –  це  хор  містичний.

Потім  обтрясли  торбами
Голову  у  Гаявати,
Танцем  чарів  оточили,  –  
І  він  звівсь  хирний,  змарнілий,
Мов    збудився  зі  сновиддя,
І  зцілився  від  безумства.
Як  ті  хмари  зникли  з  неба,
Так  з  думок  пішла  скорбота,  –
Весь  його  мінливий  смуток.
Як  той  лід  розтав  на  річці,
Так  і  в  серці  розтопились
Всі  його  жалі  й  страждання.

Потім  з  водної  могили
Чібіабоса  позвали,  
Із  пісків  у  Ґітчі  Ґумі
Звали  брата  Гаявати.
І  були  такі  могутні  
Чари  плачу  й  заклинання,
Що  він  чув  їх,  хоч  лежав  там,
У  глибинах  Вод  Великих.  
Він  з  піску  піднявсь  і  слухав,
Чув  він  музику  і  співи,
І  прийшов,  покірний  зову,
Просто  до  дверей  вігвама,  –
Та  ввійти  йому  не  можна.

Там  йому  крізь  шпарку  в  дверях  
Подали  палке  вугілля,
Владарем  Країни  Духів,  
Мертвих  Владарем  зробили,
Наказавши,  щоб  для  мертвих
Він  вогонь  розвів  з  вугілля,
Ватру  для    нічних  привалів
В  їхніх  мандрах  одиноких
В  царство  вічності  Понема,
В  Потойбічності  країну.

З  селища  свого  дитинства,
Із  домівок,  де  був  знаний,
Мовчки  рухаючись  лісом,
Начу  закрут  диму  плинний,
Чібіабос  зник  поволі!
Де  ішов  –  гілки  не  гнулись,
Де  ступав  –  трава  не  м'ялась,
І  торішній  лист  опалий
Не  шелепав  під  ногами.

Так  чотири  дні  ішов  він
По  щляху,  де  ходять  мертві.
Їв  суниці,  мертвих  їжу,
Перетнув  печальну  річку
На  розхитаній  колоді,
В  Срібне  Озеро  добрався
І  в  Каное  Кам'яному
Плив  до  Островів  Блаженства,
В  тіней  і  примар  країну.

В  цій  мандрівці  неквапливій
Безліч  духів  стрів  ослаблих,
Що  під  гнітом  задихались,  –
Гнітом  стріл,  дубин  і  луків,
Хутра,  казанів  і  кухлів,
З  їжею,  що  їхні  друзі
Їм  дали  в  самотні  мандри.

«Ах,  чому  живі,  –  жалілись,  –
Гніт  на  нас  цей  положили!
Краще  йти  було  би  голим
Краще  йти  було  б  голодним,
Ніж  нести  тяжку  цю  ношу
В  наших  довгих  втомних  мандрах!»
З  дому  вийшов  Гаявата,
Йшов  на  схід  і  йшов  на  захід,
Вчив  вживанню  трав  цілющих,
Вчив  де  брать  протиотруту,
Вчив,  як  лікувать  хвороби.
Так  уперше  смертні  взнали
Всі  Медаміна  секрети,
Дивне  вміння  лікувати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977412
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2023

Роберт Шуман, Чарівна країна (Август Генріх Гоффман фон Фаллерслебен)

В  даль  ясну  йдемо  сміливо,
У  країну  чарівну!
Гляньте,  там  життя  щасливе,
Не  знайти  сльозу  сумну.
Легко  жить  там  в  супокої,
Й  безкоштовно  заодно,  –
Молоко  тече  рікою,
Водоспадами  вино.      2  р.

Там  і  тістечка,  і  булки  
На  деревах  водночас,
Там  інжир  росте  в  завулку,
В  лісі  зріє  ананас.
Там  не  треба  гнути  спину,
Бо  саме  все  прийде  нам.
В  щасті  бути  без  упину,  –
Хто  б  не  прагнув  бути  там!      2  р.

Там  усі  міста  чудові,
Кожну  вулицю  й  майдан
Криє  печиво  цукрове,
І  цукерки,  й  марципан.
З  кренделів  містків  частина,
Гарно  зведених,  додам.
В  щасті  бути  без  упину,  –
Хто  б  не  прагнув  бути  там!    2  р.

Так,  яке  життя  чудове
В  тій  країні,  без  біди,
Та  ніхто,  хай  випадково,
Не  дібрався  ще  туди.
Так,  бо  той,  хто  крил  не  має,
Не  підступить  до  дверей,  –
Вхід  надійно  закриває
Горб  сливового  пюре.      2  р.

Robert  Schumann:  Vom  Schlaraffenland
(August  Heinrich  Hoffmann  von  Fallersleben)

Kommt,  wir  wollen  uns  begeben
Jetzo  ins  Schlaraffenland!
Seht,  da  ist  ein  lustig  Leben
Und  das  Trauern  unbekannt.
Seht,  da  läßt  sich  billig  leben
Und  umsonst  recht  lustig  sein.
Milch  und  Honig  fließt  in  Bächen,
Aus  den  Felsen  quillt  der  Wein.

Und  von  Kuchen,  Butterwecken
Sind  die  Zweige  voll  und  schwer;
Feigen  wachsen  in  den  Hecken,
Ananas  im  Busch  umher.
Keiner  darf  sich  mühn  und  bücken,
Alles  stellt  von  selbst  sich  ein.
O  wie  ist  es  zum  Entzücken!
Ei,  wer  möchte  dort  nicht  sein!

Und  die  Straßen  aller  Orten,
Jeder  Weg  und  jede  Bahn
Sind  gebaut  aus  Zuckertorten
Und  Bonbons  und  Marzipan.
Und  von  Brezeln  sind  die  Brücken
Aufgeführt  gar  hübsch  und  fein.
O  wie  ist  es  zum  Entzücken!
Ei,  wer  möchte  dort  nicht  sein!

Ja,  das  mag  ein  schönes  Leben
Und  ein  herrlich  Ländchen  sein.
Mancher  hat  sich  hinbegeben,
Aber  keiner  kam  hinein.
Ja,  und  habt  ihr  keine  Flügel,
Nie  gelangt  ihr  bis  ans  Tor,
Denn  es  liegt  ein  breiter  Hügel
Ganz  von  Pflaumenmus  davor.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977411
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2023

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гаявату: 14. Малюнкове письмо

В  ті  дні  мовив  Гаявата:
«Глянь,  як  в’яне  все  і  гине!
З  пам’яті  людей  старіших
Славні  звичаї  зникають,
Вчинки  воїнів  звитяжні,
Видатні  ловців  пригоди,
Надзвичайна  мудрість  Медів,
Обдарованість  Вабенів
Дивні  марення  й  видіння
У  провидців  Джосакідів!

Славні  вмруть  і  їх  забудуть,
Кажуть  мудрі,  їхнє  слово
Згине  в  вухах,  що  те  чують,
Не  дійшовши  до  нащадків,
Що,  не  роджені,  чекають
В  темряві  тяжкій  таємній
Тих  безмовних  днів,  що  будуть!

На  могилах  наших  предків
Ні  малюнків,  ані  знаків.
Хто  в  могилах,  –  ми  не  знаєм,
Тільки  знаєм  –  наші  предки.
Хто  їх  родичі  і  кревні,
І  який  Тотем  родинний,  –
Сокола,  Бобра,  Ведмедя
Мали  в  спадок  –  ми  не  знаєм,
Тільки  знаєм  –  наші  предки.

Разом  можем  спілкуватись,
Та  не  з  тим,  кого  немає,
Голос  наш  ми  не  пошлемо
Друзям,  що  живуть  далеко.
Слати  тайну  вість  не  можем,
Бо  гінець  секрет  узнає,
Може  викривить  чи  зрадить,
Може  викрити  для  інших».
Говорив  так  Гаявата,
Ідучи  безлюдним  лісом
І  міркуючи  у  лісі
Над  свого  народу  благом.

З  торби  витягнув  він  фарби,
Фарби  різнокольорові,
Й  на  корі  берези  гладкій
Креслив  символи  і  знаки,
Дивні  загадкові  знаки,
Кожний  знак  давав  підкази,
Чи  для  слів,  ачи  для  думки.

Ґітчі  Меніто  могутній,
Володар  Життя,  накреслив,
Як  яйце,  і  там  позначив
Чотирьох  вітрів  небесних.
Дух  Великий  є  усюди,  –
Смисл  такий  був  цього  знака.

Мітчі  Меніто  могутній,
Він,  жахливий  Дух  Шаленства,
Був  зображений  там  змієм,
Як  Кенабік,  змій  великий.
Дуже  хитрим  і  підступним
Є  повзучий  Дух  Шаленства,  –
Смисл  такий  був  цього  знака.

Смерть  й  Життя  провів,  як  кола,
Чорне  –  Смерть,  Життя  –  все  біле.
Сонце,  місяць,  зорі  вивів,
Риб,  зміюк,  людей  і  звірів,
Гори,  ліс,  річки  й  озера.

Для  землі  провів  він  смугу,
А  над  нею  вигин  неба;
День  –  між  ними  простір  білий,
Ніч  –    все  всипане  зірками;
Зліва  –  місце  сходу  сонця,
Справа  –  місце,  де  заходить,
Зверху  позначка  полудня,
Для  дощу  і  для  негоди  –
Виті  лінії  донизу.

Слід,  що  вів  у  бік  вігвама,
Був  запрошення  сигналом,
Знаком  для  гостей  збирання;
Підняті  криваві  руки
Стали  знаком  руйнування,
Був  це  знак  для  всіх  ворожий.

Все  скінчивши,  Гаявата
Показав  малюнки  людям,
Пояснив  їх  зміст  таємний
Й  мовив:  «Гляньте,  на  могилах
Ані  символів,  ні  знаків,  
Тож  ідіть  і  намалюйте
Кожний  свій  родинний  символ,
Кожний  свій  Тотем  спадковий.
Так,  щоб  ті,  хто  йде  за  нами,
Їх  могли  там  розпізнати».

І  наніс  на  тих  могилах,
На  могилах  незабутих,
Кожний  свій  Тотем  спадковий,
Кожний  символ  свій  родинний,
Оленя,  Бобра,  Ведмедя,
Журавля  і  Черепахи.
Символ  спогадом  зробився,
Що  володар  вже  покійний,  –
Вождь,  котрий  носив  цей  символ,
Унизу  лежить  у  праху.

А  провидці  Джосакіди,
І  Вабени  чародії,
Також  ворожбити  Меди  
На  корі  і  шкірі  знаки
Для  своїх  пісень  писали,  –  
Кожній  пісні  інший  символ,
Всі  містичні  та  жахливі,
Знаки  дивні  та  барвисті;
Кожний  символ  мав  свій  задум,
Кожний  значив  спів  магічний.

Дух  Великий,  Сотворитель,
В  небесах  розносив  світло;
А  Кенабік,  змій  великий,
Звівши  гребінь  свій  кривавий,
Повзав,  дивлячись  у  небо;
В  небі  сонце,  що  все    чує,
Місяць,  що  уже  вмирає;
Яструб,  журавель  і  пугач,
І  баклан  –  магічна  птиця;
Без  голів  йдуть  люди  небом,
Стрілами  тіла  пробиті,
Руки  підняті  криваві,
Скрізь  могили  й  полководці
Стисли  разом  землю  з  небом!

Ось  такі  були  малюнки
На  корі  й  карибу  шкірі;  
Спів  війни  і  спів  мисливців,
Ворожби  спів,  спів  магічний,
Там  всі  символи  писались,
Кожний  символ  мав  свій  задум,
Кожний  значив  спів  окремий.

Не  забули  й  Спів  Любові,
Найпроникливіші  ліки,
Найсильніше  заклинання,
Згубніший  війни  і  ловів!
Записали  Спів  Любові,
Знак  й  тлумачення  для  нього.

Спершу  обриси  людини
Намальовані  червоним,  –
Це  коханець  і  музика,
Сенс  такий:  «Малюнок  робить
Від  усіх  мене  сильнішим».

Потім  обрис,  що  співає,
Бубном  граючи  магічним,
І  пояснення:  «Послухай!
Це  мій  голос  так  співає!»

Потім  обрис  знов  червоний,
Що  сидить  в  пітьмі  вігвама,
Символ  цей  наступне  значить:
«Я  прийду,  з  тобою  сяду
В  тайні  пристрасті  моєї».

Потім  чоловік  і  жінка,
Що  стояли  рука  в  руку,
Руки  міцно  так  стиснули,
Що  здалось  –  вони    суцільні.
Це  тлумачилось  словами:
«У  тобі  я  бачу  серце
І  рум'янець  щік  бентежний!»

Вслід  на  острові  дівчина,
В  центрі  острова  на  морі,
Й  пісня  знак  цей  пояснила:
«Хоч  тепер  ти  є  далеко,
Десь  на  острові  відлеглім,
Шлю  на  тебе  я  закляття,
Силу  пристрасті  магічну,
Щоб  забрать  тебе  негайно!»

Вслід  за  тим  дівчина  спляча,
І  коханий  біля  неї,
Що  шепоче  їй  півсонній:
«Хоч  далеко  ти  від  мене,
В  царстві  Сну  і  Безгоміння,
Зов  любові  ти  почуєш!»

І  останній  з  тих  малюнків,  –
Серце,  що  лежить  у  колі,
Вписане  в  магічне  коло,
Образ  той  мав  зміст  наступний:
«Серце  бачу  я  відкрите,
Я  шепчу  до  твого  серця!»

Так  розумний  Гаявата,
Вчив  людей  речам  премудрим,
Таємницям  малювання,
Вмінню  образи  писати
На  корі  берези  гладкій,
На  карибу  білій  шкірі,
І  на  плитах  надмогильних.

Henry    Longfellow,  The  Song  of  Hiawatha:  
14.  Picture-Writing

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975633
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2023

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гаявату: 13. Благословення полів

Тож  співай  про  Гаявату,
Пісне,  і  про  дні  щасливі,
Що  вернулись  до  Оджібве,
В  їхню  славну,  мирну  землю!
Про  Мондаміна  чудного,
Про  Полів  Благословення.

Вже  закопані  сокири,  
Грізні  довбні  теж  зариті,
Разом  з  ними  ратна  зброя,  
Клич  до  бою  був  забутий.
Мир  прийшов  до  всіх  народів.
Тож  у  спокої  мисливці
Із  берез  човни  робили
І  ловили  в  водах  рибу,
Оленя,  бобра  стріляли;
В  спокої  жінки  трудились,
Готували  з  клена  цукор,
Жали  дикий  рис  на  лугах,
Шкури  звірів  вичиняли.  

Круг  осель  поля  лежали
Кукурудзяні,  зелені,
Де  пером  махав  Мондамін,
Розпустивши  жовті  коси,
Землю  сповнивши  достатком.
Там  жінки  у  час  весняний
Порали  поля  врожайні,
В  них  Мондаміна  ховали;
Там  жінки  у  час  осінній
Обдирали  жовте  листя,
Вбір  з  Мондаміна  знімали,
Так,  як  вчив  їх  Гаявата.

Якось,  як  сівба  скінчилась,
Прозорливий  Гаявата
Так  сказав  своїй  дружині
Мінегазі  –  Водам  Сміху:
«Дай  полям  благословення,  –
Їх  вночі  магічним  колом
Обведи,  щоб  захистити
Від  комах,  хвороб,  гнилизни,
Від  крадіжок  Ваґеміна,
Від  грабунків  Паймосайда.            

Уночі,  як  стане  тихо,
Уночі,  як  стане  темно,
І  коли  Дух  Сну,  Непавін,
Вхід  закриє  до  вігвамів,
Й  не  почує  тебе  вухо,
Й  не  побачить  тебе  око,
Встань  тихесенько  із  ліжка,
Відклади  убік  свій  одяг,
Обійди  свої  посіви,
Обійди  поля  по  межах,
Тільки  косами  укрита,
В  одяг  з  мороку  убрана.

Стануть  ниви  більш  врожайні,
А  сліди  твої  окреслять
Біля  них  магічне  коло,  
Щоб  ні  гниль,  ані  шкідливі
Черв'яки,  жуки,  комахи
Коло  те  не  перетнули;
Ані  бабка,  що  Кво-не-ші,
Ні  павук  злий,  Суббікаші,
Ані  коник  Па-пук-кіна,
Ні  могутня  Вей-мак-квана  –
Із  ведмежим  хутром  гусінь,
Для  всіх  гусениць  цариця!»

На  верхи  дерев  край  поля
сіли  ворони  голодні,
Каґаґі,  Цар-Ворон,  разом
З  чорних  злодіїв  юрбою.
І  сміялись  з  Гаявати,  –
Аж  верхи  тряслись  від  сміху,
Від  тужливого  їх  сміху
Над  словами  Гаявати.
«Мудрія  цього  почуйте,  
Чуйте  хитрість  Гаявати!»

А  як  тиха  ніч  спустилась
Млою  на  ліси  і  ниви,
І  печальна  Вавонайса
Стала  між  ялин  співати,
І  коли  Дух  Сну,  Непавін,
Вхід  закрив  до  всіх  вігвамів,
Встала  з  ліжка  Води  Сміху,
Одяг  свій  убік  відклавши,
В  одяг  з  мороку  убралась,
Безсоромна  й  неляклива,
Обійшла  поля  по  межах,
Обвела  магічним  колом
Всі  поля  слідів  відбитком.

І  ніхто,  лиш  Північ  темна
На  красу  її  дивилась,
І  ніхто,  лиш  Вавонайса
Чула  дихання  у  грудях,
Морок  Ґускево  окутав
Щільно  в  мантію  священну,
Щоб  ніхто  не  бачив  вроду,
Не  хваливсь:  «Її  я  бачив!»

В  день  наступний,  як  світало,
Каґаґі,  Цар-Ворон,  скликав
Чорних  злодіїв  до  гурту,  –
Воронів,  дроздів  і  сойок,
Що  горлали  на  верхівках
І  спадали  швидко  й  сміло
Вниз  на  ниви  Гаявати,
На  могилу  Мондаміна.

І  кричали:  «Мондаміна
Ми  дістанемо  з  могили,
Попри  всі  магічні  кола,
Що  зробила  Води  Сміху,
Попри  всі  сліди  священні,
Де  ступала  Мінегага!»

Та  обачний  Гаявата,  
Дбалий,  пильний,  обережний,
Добре  чув  той  сміх  глузливий,  
Кпини  їхні  із  верхівок.
«Ко!  –  він  крикнув,  –  друзі  чорні!
Каґаґі,  ворон  всіх  царю,  
Я  для  всіх  вас  дам  науку,
Що  забудете  не  скоро!»

Він  піднявся  до  світанку
І  в  полях  розклав  усюди
Сильця  на  бандитів  чорних.  
І  тепер  лежав  в  засаді
У  сосновому  лісочку,
Де  чекав  дроздів  і  сойок,
Воронів  чекав  неситих.

Скоро  з  карканням  злетілись,
З  шумом  крил  і  ґвалтуванням,
До  руйнацької  роботи,
Всі  поля  собою  вкривши,
Устромивши  дзьоб  і  кігті
В  ніжне  тіло  Мондаміна.
Та  з  усім  своїм  лукавством,
Сутичок  облудних  хистом,
Не  відчули  небезпеку,
Поки  кігті  не  застрягли,
Поки  всі  не  опинились  
У  тенетах  Гаявати.

З  місця  засідки  він  вийшов,
Грізним  кроком  йшов  між  ними,
Вигляд  мав  такий  жахливий,
Що  й  безстрашний  затремтів  би.
Без  пощади  він  їх  нищив,  –
Зліва,  справа  на  десятки,
Їх  тіла  бридкі  і  мертві
На  кілках,  як  пострах,  вішав
Навкруги  полів  свячених,
Як  сигнал  своєї  помсти,
Як  злодіям  засторогу.  

Тільки  Каґаґі,  Цар-Ворон,
Каґаґі,  ватаг  злодіїв,
Був  ощаджений  між  ними,
Як  застава  свого  люду.
Мотузком  його  обплутав,
До  вігвама  вів,  як  бранця,
Й  до  найвищої  жердини
Прив’язав  із  в’яза  ликом.

«Каґаґі,  –  сказав,  –  огидним
Був  ватагом  ти  злодіїв,
Змовником  у  справах  підлих
І  призвідником  безчинства;
Буду  я  тебе  тримати,
Як  заставу  твого  люду,
Як  поруку  добрих  вчинків!»

І  лишив  його  хмурного
В  сяйві  ранішного  сонця
На  самім  верху  вігваму,
Де  він,  крякаючи  люто,
Крилами  махав  тяжкими,  –
Марно  рвався  на  свободу,
Марно  кликав  допомогу!

Літо  йшло  і  Шавондасі
На  лани  своїм  зітханням
Слав  з  Країв  Південних  спеку,
Поцілунки  ніс  гарячі;
Зріло  поле  кукурудзи,
Поки  не  вдягло  розкішне
Убрання  зелено-жовте
З  кетягами  та  у  перах
І  з  початками  тугими,
Що  блищали  з-під  обгорток.

І  Нокоміс,  літня  жінка,
Так  сказала  Мінегазі:
«Ось  і  місяць  листопадний,
Дикий  рис  увесь  зібрали,
Кукурудза  вже  дозріла,
Тож  пора  врожай  збирати,
З  Мондаміном  поборотись,
Пера  й  кетяги  обдерти,
Убрання  зелено-жовте!»

І  весела  Води  Сміху
Вийшла  радісна  з  вігвама
Зі  старенькою    Нокоміс,
І  вони  жінок  скликали,
Молодих  дівчат  і  хлопців,
На  збирання  кукурудзи,
На  облущення  початків.

На  краю  старого  лісу,
Попід  соснами  пахкими
Старці  й  воїни  сиділи
І  палили  в  звабній  тіні.
У  тривалому  мовчанні
Оглядали  труд  веселий
Молодих  жінок  і  хлопців,
Слухали  гучні  розмови,
Їхній  сміх  і  їхні  співи,
Як  тріщали,  мов  сороки,  
І  сміялись,  наче  сойки,
І  співали,  мов  вільшанки.

Якщо  ж  дівчина  щаслива
Знайде  у  лушпі  початок,
Наче  кров,  увесь  червоний,
«Нушка!  –  крикнуть    одночасно,  –
Нушка!  Буде  в  тебе  милий,
Буде  чоловік  вродливий!»
«Ух!»  –  почулося  з-під  сосен,
Де  старі  гуртом  сиділи.

Якщо  ж  хлопець  чи  дівчина
Знайде  скручений  початок,
Знайде  у  лушпі  початок,
Цвіллю  вкритий  чи  потворний,
То  сміються  і  співають,
Шкутильгають  вколо  поля,
Зображаючи  ходою
Діда,  що  зігнувсь  удвоє,
І  співаючи  при  тому:
«Ваґемін,  полів  грабіжник!
Паймосайд,  початків  злодій!»

Тож  поля  дзвеніли  сміхом,
А  з  вігваму  Гаявати
Каґаґі,  Цар-Ворон,  в  люті
Верещав  і  весь  трусився,
А  з  усіх  верхів  сусідніх
Чорні  злодії  кричали
«Ух!»  –  почулося  з-під  сосен,
Де  старі  гуртом  сиділи.

Henry    Longfellow,  The  Song  of  Hiawatha:  
13.  Blessing  the  Cornfields

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975291
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2023

Джефрі Чосер, Троїл і Крессіда. Книга 1 (883-1092, кінець)

Не  бачив  я  ніколи  більш  щедрішу,
Приємнішу  і  приязну  в  речах,
Вона  ділами  добрими  потішить,  –                              885
Порив  жагучий  в  неї  у  очах
Добро  робити  досі  не  зачах.
А  серцем  благородним  та  погідним
Вона  і  царське  серце  зробить  бідним.

Тому  для  себе  спокій  ти  знайди                                    890
І  мужність,  щоб  боротися  з  журбою,
Бо  кожний  чоловік  скрізь  і  завжди
У  мирі  має  бути  сам  з  собою.
Запалений  любовною  жагою,
Дарунок  цей  ти  можеш  називать                                  895
Не  долі  дар,  а  з  неба  благодать.

Подумай  теж  (і  хай  душа  радіє),
Раз  пані  має  стільки  доброти,
На  співчуття  її  плекай  надію,
Що  зможеш  в  серці  чистому  найти,                          900
Але  дивись,  щоб  ненароком  ти
Не  поганьбив  її  ім’я  напором
І  доброчесність  не  завів  у  сором.

Я  тут  з’явився  у  потрібну  мить,  
Щоб  бачити  тебе  в  цей  час  святковий,                905
Бо,  слово  честі,  чим  це  пояснить,
Що  маєш  ти  такі  чуття  чудові?
Раніше  ти  сміявся  із  любові
І  говорив,  що  пристрасний  Ерот  –
Всіх  дурнів  бог,  священний  ідіот.                                910

Як  часто  брав  ти  всіх  на  прикрі  глузи,
Що  слуги  у  любові  –  блазнюки,
З  народження  дурні  і  боягузи,
Що  деякі  лежать,  як  мертвяки,
І  тільки  стогнуть  тихо,  диваки,                                      915
А  інші  прагнуть  у  жару  палати
І  просять  Бога  їх  не  рятувати.

А  дехто  з  них,  мов  з  холоду,  закляк,  –
Стягнув  на  себе  одягу  чимало,
А  інші  удавали  переляк,                                                          920
Що  сну  не  мають,  хоч  спокійно  спали,
І  так  себе  високо  підіймали,
Що  врешті-решт  з  них  кожний  вниз  упав  –
А  ти  з  них  легковажно  глузував.

А  ще  ти  говорив:  пусті  розмови                                    925
Ці  любчики  провадили  завжди.
Вважав  ти,  що  до  хитрощів  готові
Вони  всі  від  кохання  чи  з  нуди.  
З  твоєї  міг  би  кпитися  біди,
Одначе,  хоч  би  мав  і  помирати,                                    930
Не  буду  сміхом  я  тебе  картати.

Тепер  молись,  себе  у  груди  бий,
Проси  прощення  у  любові  бога:  
«Я  каюсь,  бо  люблю,  о  боже  мій!»
Проси  всім  серцем  милість  і  підмогу».                  935
Сказав  Троїл:  «Ах,  боже,  цю  тривогу
Мою  візьми  й  прости  мені  злий  сміх,
Не  буде  більше  поглумів  таких».

«Ну  що  ж,  –  сказав  Пандар,  –  надію  маю,
Що  стишив  ти  любові  бога  гнів,                                    940
Покути  сльози  проливав  без  краю,
І  щиро  так  пробачення  просив,  –
Тож  хай  бог  дасть  тобі,  що  заслужив.
Хай  та,  що  принесла  для  тебе  лихо,
Надалі  стане  джерелом  утіхи.                                          945

Бо  розквітає  скрізь  зело  пусте
На  тій  землі,  що  й  лікарська  рослина,
Нарідко  між  жаливою  росте
Троянда  свіжа,  ніжна  і  невинна,
І  горб  високий  там,  де  і  долина,                                  950
І  світле  завтра  згонить  ночі  млу,
І  радість  поспішить  на  зміну  злу.

Тепер  утихомир  себе  вуздою,
І  зачекай,  коли  спаде  приплив,
Бо  наша  праця  зробиться  бідою,                                  955
Якби  немудро  ти  себе  повів.
Старанним  завжди  будь  –  без  зайвих  слів,
Будь  радісним,  служи  для  неї  щиро
І  насолоду  матимеш  без  міри.

Бо  той,  хто  часто  змінює  місця,                                    960
Усюди  буде  гостем  тимчасовим;
Чи  буде  мати  щастя  до  кінця?
Чи  десь  досягне  щирої  любові?
Якщо  дерева  садить  хтось  фруктові,
А  потім  вирве  через  кілька  днів,                                  965
Не  дивно,  що  не  матиме  плодів.

Якщо  любові  бог  тебе  направив
На  цей,  тобі  призначений,  причал,
Тримайся,  будь  стійким  у  щасній  справі,
І,  попри  тяготу  і  серця  шал,                                              970
Надію  май,  що  працю  назагал
Не  зіпсує  учинок  твій  квапливий,
Хоч  я  надіюсь  на  кінець  щасливий.

А  знаєш  ти,  чому  я  не  боюсь
З  небогою  моєю  справу  мати,                                          975
Бо  чув  я  мудрість  сказану  чиюсь,
Що  важко  є  людину  відшукати,
Хто  б  не  хотів  любовний  жар  пізнати,  –  
Любов  небесну,  чи  земну  любов.
Надіюсь,  що  знайду  в  ній  ласки  зов.                      980

Якщо  про  неї  мовити  осібно,
Про  молодість  її,  красу  чола,
Любов  небесна  їй  ще  не  потрібна,
Хоч  мати  цю  любов  вона  б  могла.
Для  неї  втіха  краща  би  була                                              985
Такого  лицаря,  як  ти,  кохати,
Коли  ж  не  так  –  її  це  буде  втрата.

А  що  ж  до  мене  –  всі  мої    труди
Готовий  я  для  тебе  присвятити,
Щоб  щасні  ви  удвох  були  завжди,                              990
Щоб  ви  могли  любов  свою  зустріти
І  мудро  почуття  свої  прикрити
Так,  щоб  ніхто  про  змову  цю  не  знав,
І  радість  кожний  з  нас  від  цього  мав.

По  правді  мовлячи,  тепер  я  знаю,                              995
Що  чесним  і  порядним  будеш  ти,  –
Таким  тебе  я  бачити  бажаю.
Раз  бог  любові  жестом  доброти  
Відвів  тебе  від  зла  і  марноти,
То  будеш  ти  тепер  міцна  опора                                      1000
Для  його  віри,  –  недругам  на  горе.

Відомо,  що  мислителі  весь  час
В  гріхах  блукали  всупереч  закону,
Та  бог  своєю  милістю  їх  спас
І  взяв  до  себе  із  провин  полону,                                  1005
Тож  бога  будуть  славити  до  скону,
Бо  він  звільнив  їх  із  гріховних  уз
І  вберігає  від  земних  спокус».

Коли  Троїл  почув  Пандара  згоду,
Що  той  помічником  для  нього  став,                          1010
Що  прийде  замість  горя  насолода,  –
Вогонь  його  любові  запалав
І  він,  з  жагою  в  серці,  закричав:
«Венеро  світла,  поможи  –  до  віку
Тебе,  Пандаре,  вдячність  жде  велика!                  1015

Та  любий  друже,  чи  негайно  жаль
В  моєму  серці  зможеш  погасити?
Як  їй  розкажеш  про  мою  печаль?
Боюсь,  від  того  зробиться  сердита,  –
Не  схоче  слухать,  ані  зрозуміти.                                  1020
Хоч  це  й  розкаже  дядько  дорогий,  –
Її  не  зрушить  дріб’язок  такий».

Пандар  гукнув:  «Розвів  ти  тут  мороку,
Мов  з  місяця  хтось  упаде  до  нас!
Не  зношу  я  твої  дурні  пороки!                                        1025
Турбуйся,  щоб  твій  запал  не  погас!
Заради  Бога,  дай  для  мене  час
І  я  закінчу  клопіт  цей  уміло».
Троїл  на  те:  «Довершуй,  друже,  діло.

Але,  Пандаре,  слово  чуй  палке:                                  1030
Не  думай,  що  я  зовсім  божевільний,
Щоб  міг  зробити  пані  щось  таке,
Що  принесло  б  їй  збиток  мимовільний,
Скоріше  я  зійду  у  склеп  могильний,    
Ніж  напрокуджу  вчинок  будь-який,  –                    1035
Окрім  того,  що  зробить  благо  їй.

І  відізвавсь  тоді  Пандар  зі  сміхом:
«Тож  я  порука  для  твоїх  тривог?
Мені  байдуже,  що  якби  тут  стиха
Вона  могла  б  почути  нас  обох.                                        1040
Бувай!  Радій!  І  нам  поможе  Бог!
Бо  справу  цю  візьму  в  свої  я  руки
І  матимеш  ти  радість,  а  не  муки».

Троїл  тут  на  коліна  впав  мерщій,
Й  Пандара  міцно  стиснувши  руками,                              1045
Гукнув:  «Тьху  грецькій  безлічі  усій!
Бо  вірю,  божа  поміч  буде  з  нами,
Будь  певний,  тільки  повернусь  до  тями,
То  дехто  буде  жить  останні  дні,  –
Та  ти  прости  цю  похвальбу  мені!"                                  1050

"Отож,  Пандаре,  все  тепер  ти  знаєш,
Ти,  мудрістю  життєвою  міцний,
Моє  життя  і  смерть  в  руках  тримаєш;
Допоможи  в  цій  справі  нелегкій
І  бог  тобі  заплатить,  друже  мій,  –                              1055
Сказав  Троїл,  –  мої  слова  відверті
Їй  передай,  бо  я  близький  до  смерті».

Пандар,  з  бажанням  другові  добра,
Звернувсь  до  нього  ніжно  і  ласкаво:
«Бувай,  ще  прийде  вдячності  пора                          1060
І  дякувати  матимеш  підставу».
І  він  пішов,  обдумуючи  справу:
Як  краще  вмовити  її  й  нараз
Знайти  належне  місце  й  слушний  час.

Якщо  задумав  дім  хтось  збудувати,                        1065
То  не  почне  із  поспіхом  пустим,
А  для  початку  мусить  спланувати,
Яким  повинен  бути  в  нього  дім  –
Затишним,  серцю  милим  і  ясним.
Тому  й  Пандар  в  своїй  душі  достоту                      1070
Все  спланував,  узявшись  за  роботу.

Троїл  же  встав  з  постелі  сам  не  свій
І,  осідлавши  враз  коня  гнідого,
Неначе  лев,  метнувсь  у  грізний  бій,
І  горе  грекам  стріть  бійця  такого;                            1075
Вернувся  в  місто  після  перемоги
І  там  таку  прихильність  він  здобув,
Що  всі  його  любили  –  хто  б  не  був.

Він  став  привітним,  дружнім  і  ласкавим,
І  найвільнішим  також  він  зробивсь  –                  1080
Найкращий  воїн  мужньої  постави
Між  тих,  хто  буде,  є  і  був  колись.
Його  жорстокі  жарти  уляглись,
Його  байдужість  і  пиха  навмисна
Змінилися  у  добрість  безкорисну.                          1085

Тепер  Троїла  залишить  пора,
Він  пережив  удосталь  болю  й  муки,
Та  вже  прийшло  полегшення  до  ран;
Одужання  надійна  запорука  
У  тому,  щоб  терпляче,  без  принуки,                  1090
До  зцілення  самому  вибрать  шлях
І  власну  долю  мати  у  руках.

Кінець  першої  книги

Geoffrey  Chaucer,  Troilus  and  Criseyde

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974348
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2023

Джефрі Чосер, Троїл і Крессіда. Книга 1 (673-882)

Але  в  однім  ти  можеш  бути  певний,  –
Скоріше  б  я  у  муках  занімів,
Аніж  відкрив  би  твій  секрет  душевний.                          675
Ні,  слово  честі,  я  би  не  посмів
Тебе  спинять,  кого  б  ти  не  любив,
Хоч  би  й  Єлену,  братову  дружину.
Люби  її,  обраницю  єдину.

На  нашу  дружбу  покладись  сповна                                      680
І  розкажи  мені  усе,  як  другу,
Хто  бід  твоїх  причина  головна;
Без  сумніву,  усі  мої  потуги
Тобі  не  роблять  докір  чи  наругу.
Говорять,  що  коли  прийшла  любов,  –                              685
Нелегко  вислизать  з  її  оков.
 
Відкритість  повна,  як  і  недовіра,
Я  знаю  добре  –  згубний  це  порок,
В  цих  проявах  потрібно  знати  міру,
Та  звірити  біду  –  це  мудрий  крок,                                          690
Що  вбереже  тебе  від  помилок.
Якщо  до  мене  ти  довіру  маєш,
То  розкажи  про  біль,  –  якщо  бажаєш.

Сказав  мудрець:«Самотньому  біда,  –
Впаде  –  нема  кому  подати  руку».                                          695
Та  в  тебе  друг,  його  рука  тверда,
Йому  скажи  про  серця  біль  і  муку;
Не  будь,  як  Ніобея  в  час  розпуки,
Що,  скам’янівши,  плакала  навзрид,  
На  мармурі  від  сліз  лишивши  слід.                                        700

Ну  що  ж,  хай  будуть  плач  і  скарги  далі,  –
В  розмові  дружній  зменшимо  тоді
Твої  страждання,  смуток  і  печалі;
І  втіху  не  шукай  ти  у  біді,  
Як  дурні,  що  у  бідканнях  тверді,                                              705
Котрі,  зустрівши  горе  та  досаду,
Не  хочуть  відшукать  для  себе  раду.

Як  кажуть:  «Буде  втіха  бідаку,
Коли  побачить  іншого  в  зітханнях».
Нести  ми  мусим  цю  печаль  гірку,                                            710
Бо  ти  і  я  в  любовних  пожаданнях.
Сказати  правду,  я  в  таких  стражданнях,
Що  вже  біди  боятися  дарма,  –
Для  неї  місця  вільного  нема.

О  Боже  мій,  нагнала  страх  омана,                                          715
Що  я  твою  улюблену  зведу?
Ти  ж  знаєш  добре,  хто  моя  кохана,
Бо  все  було  це  в  тебе  на  виду.
Тож  знати  мусиш  істину  тверду,  –
Якщо  я  той,  кому  ти  довіряєш,                                                    720
Відрийсь  тоді,  бо  серця  біль  мій  знаєш».

Але  Троїл  увесь  цей  час  мовчав;
Лежав,  неначе  був  уже  в  могилі,
Аж  тут  раптово  голову  підняв
І  обернувсь  на  слух  тієї  ж  хвилі,                                              725
Уверх  піднявши  очі  ошалілі,
Та  так,  що  взяв  Пандара  переляк
І  він  від  того  вигляду  закляк.

«Отямся!»  -  крикнув  голосом  принуки  –
Ти  що,  зваливсь  у  прірву  напівсну?                                      730
Чи  як  осел,  що  чує  арфи  звуки,
Коли  торкне  чиясь  рука  струну,  –
Не  убагне  мелодію  ясну,    
Його  не  втопить  радості  лавина,
Бо  він  тупий,  тому  що  він  –  тварина».                                735

Пандар  словами  тими  спонукав,
Та  від  Троїла  не  почув  ні  слова,
Бо  наміру  казати  той  не  мав
Для  когось,  –  хто  та  пані  загадкова.
Бо  кажуть:  «Завжди  палиця  готова,                                    740
Що  нею  буде  битий  сам  мастак,  –
Розумні  люди  знають,  що  це  так.

Усе,  що  має  дотик  до  любові,
В  секреті  мусить  бути  повсякчас,
Бо  все  відкрити  може  зайве  слово,  –                                  745
З  любов’ю  так  траплялося  не  раз;
Тож  хитрістю  є  втеча  напоказ
Від  того,  що  людина  прагне  щиро.
Все  це  Троїл  шептав  собі  без  міри.

Проте,  почувши  друга  гнівний  крик                                    750
«Отямся!»,  він  почав  зітхати  дивно
І  мовив:  «Друже,  хоч  дивлюсь  убік,
Та  не  оглух,  тож  не  кричи  надривно;
Я  чув  твою  риторику  дослівно,  
Та  все  ж  дозволь  оплакати  біду,  –                                          755
В  твоїх  примовках  втіху  не  знайду.

Немає  ліків  від  біди  моєї,
Хай  буде  так  –  я  світ  цей  залишу.
І  що  для  мене  приклад  Ніобеї?
Забудь  старі  повчання,  я  прошу».                                          760
Пандар  промовив:  «Ні!  Сказать  спішу,
Що  дурень  знайде  у  сльозах  утіху,
А  не  шукатиме  бальзам  від  лиха.

Тепер  я  бачу  –  ти  утратив  ум.
Скажи,  якби  я  міг  побільше  знати,                                        765
Від  кого  в  тебе  цей  стражденний  сум,
Я  міг  би  їй  на  вушко  прошептати
Твій  біль  (що  прагнеш,  знічений,  сховати),
Й  просити  ліки  для  твоїх  тривог?»
«О  ні,  нехай  тебе  боронить  Бог!»                                            770

«Чому  ж?  Якщо  зробити  все  надійно,
Немов  своє  життя  на  це  поклав?»
«О,  конче  ні,  мій  брате  добродійний».
«А  чом  же  ні?»  –  «Ти  б  успіху  не  мав»  
«Ти  впевнений?»  –  «Це  так,  –  Троїл  сказав,  –      775
І  що  б  ти  не  робив,  не  буде  згола
Вона  з  таким  невдахою  ніколи.

«Гай-гай!  –  гукнув  Пандар  –  що  за  дива,
Вважаєш,  що  твій  відчай  недаремний?
Що?  Може  люба  пані  нежива?                                                      780
О  Боже!  Звідки  взяв  ти,  що  нікчемний?
Лікується  цей  безум  потаємний.
Ти  думаєш  –  для  сподівань  кінець,
А  справи  часто  ходять  навпростець.

Я  бачу  –  терпиш  лихо  героїчно,                                                785
Так  само  Титій  в  пеклі  знемагав,
Чиє  нутро  птахи  терзали  вічно,  –
Їх  грифами  у  книзі  хтось  назвав.
Та  я  знести  не  можу,  щоб  страждав
Ти  в  западні  безглуздої  зневіри,                                              790
Що  для  твоїх  страждань  немає  міри.

У  тебе  в  серці  поселився  страх,
І  злість  пуста,  і  гонор  непомірний;
Не  дасть  зневіра,  що  в  твоїх  очах,
Щоб  допоміг  для  тебе  друг  настирний,                          795
Хоч  і  надасть  він  довід  достовірний.    
Отож  лежи,  –  полюбить  хоч  одна    
Абиколи  такого  барана?

Про  смерть  твою  подумає  глузливо
(Чому  ти  вмер  не  знатиме  вона),  –                                      800
Що  ти  зі  страху  дух  віддав,  можливо,
Бо  греками  обложена  стіна?
Господь!  Подяку  матимеш  сповна!
А  місто  буде  повнитись  плітками:
«Невдаху  чорт  забрав  із  потрухами».                              805

Ти  можеш  гірко  плакать  в  самоті,
Й  любити  ту,  котра  цього  не  знає,
Даремні  будуть  мріяння  пусті,  –
Безвісність  й  забуття  тебе  чекає.
Багато  хто  вже  двадцять  літ  кохає,                                      810
І  ця  любов  у  них,  немов  свята,  –
Ніколи  не  торкнуть  її  вуста.

То  що?  Він  має  з  відчаю  страждати,
Чи  з  острахом  чекати  свій  загин,
Чи  вбить  себе  і  більше  не  кохати?                                        815
О  ні,  щоденно  бравим  буде  він,
Щоб  міг  її  любити  лиш  один,
Служіння  їй  нести,  як  нагороду,
І  мати  неосяжну  насолоду».

Троїла  зачепили  ці  слова,                                                                  820
Подумав,  що  який  він  дурень  повний,
В  словах  Пандара  правда  є  жива,
Себе  убивши,  згубить  шал  любовний,
А  вчинок  буде  ниций  і  гріховний;
Не  буде  в  смерті  тій  її  вина,                                                            825
Не  знатиме,  що  привід  –  це  вона.

Від  тих  думок  він  тяжко  став  зітхати,
І  мовив:  «Гей!  Робити  що  тоді?»
На  що  Пандар:  «Мені  все  розказати,  –
Хто  так  тебе  тримає  у  біді;                                                                830
Якщо  ж  не  поможу  в  твоїй  нужді
І  скутків  не  дадуть  мої  потуги,  –
Повісь  мене,  порізавши  на  смуги».
 
Троїл  тоді:  «Та  ці  слова,  на  жаль,
Бог  знає,  зовсім  не  поможуть,                                                      835
Бо  тяжко  вгамувать  мою  печаль,
Фортуни,  знаю,  хід  мені  ворожий,
Ніхто  з  людей  уникнути  не  може
Її  страшного  колеса  цілком,
Бо  вільним  грає,  грає  й  кріпаком».                                        840

Пандар  на  те:  «Фортуну  ти  картаєш
У  гніві,  так,  відчув  це  з  перших  слів.
Фортуна  долю  всім,  хіба  не  знаєш,
Незмінно  визначає  з  правіків?
Дасть  Бог,  ти  спокій  знайдеш  з  плином  днів,          845
Бо  радощів  її  пройдуть  щедроти,  –
За  ними  пропадуть  також  скорботи.

Бо  як  застрягне  колесо  на  мить,
Вона  уже  Фортуною  не  буде.
Тож  колесо,  коли  вперед  біжить,                                            850
Несе  Фортуни  непостійність  всюди,  –
Отож  вона  й  про  тебе  не  забуде,
Як  буде  із  тобою  йти  не  раз,
І  ще  для  твого  співу  буде  час.

Чи  приймеш  ти  усе,  що  я  благаю,                                          855
Спустивши  з  горя  голову  сумну?
Тому,  хто  щиро  помогти  бажає,
Відкрий  спочатку  рану  кривавну.
До  Цербера  хоч  кинь  у  глибину,
Хоч  навіть  будь  вона  мені  сестрою,                                    860
Була  б  вже  завтра  разом  із  тобою.

Тепер  скажи  ім’я,  що  так  ховав,
Щоб  міг  твою  я  вдовольнити  мрію.
Чи  знаю  я  її?  Скажи,  щоб  знав,  –  
Тоді  на  успіх  матиму  надію».                                                        865
І  тут  Троїл  від  шоку  червоніє,
У  венах  струменить  бентежна  кров.
«Ага!–  гукнув  Пандар,  –  кінець  розмов!».

Зі  словом  цим  почав  трясти  Троїла:
«Негіднику!  Скажи  ім’я  мені».                                                      870
Та  бідний  принц    вже  зовсім  став  безсилий,
Немов  горів  в  пекельному  вогні,
Лиш  мовив:  «Горе  в  серця  глибині
Таке  солодке,  –  звать  його  Крессіда».
І  від  страху  зробився,  як  сновида.                                        875
                 
Коли  почув  її  ім’я  Пандар,
То  радісно  гукнув:  «Мій  друже  милий,
Юпітером  клянусь,  найкращий  дар
Любов  для  тебе  принести  зуміла,
Бо  ум  її,  краса  й  душевна  сила                                                  880
Несуть  відраду  серцю  і  очам.
Гадаю,  що  про  гідність  знаєш  сам.

698  Ніобея  (Ніоба)  –  дочка  Тантала  і  Діони.  Мала  шість  синів  і  шість  дочок.  Була  близькою  подругою  Лето.  Якось  Ніобея  запишалася  своїми  дітьми  —  Ніобідами  —  і  надумала  зрівнятися  з  Лето,  яка  мала  лише  двох  дітей  (Аполлон  і  Артеміда).  Дочка  Тантала  стала  говорити,  що  вона  більш  плодюча,    ніж  богиня  Лето,  і  та  розгнівалася.  Роздратована  зарозумілістю  Ніоби,  Лето  звернулася  до  своїх  дітей,  які  своїми  стрілами  знищили  всіх  дітей  кривдниці.
Після  смерті  дітей  Ніоба  прийшла  в  Сіпіл  до  свого  батька  Тантала  і  там,  звернувшись  до  богів,  перетворилася  на  камінь,  з  якого  вдень  і  вночі  текли  сльози.
Лето  —  дочка  титана  Кея  та  Феби,  дружина  Зевса,  мати  Аполлона  й  Артеміди.
786    Титій  –  велетень.  За  намагання  зґвалтувати  Лето,  Зевс  уразив  його  блискавкою  і  скинув  в  Аїд.  Там  два  грифи  терзали  печінку  (серце)  розпластаного  Титія.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965891
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2022

Джефрі Чосер, Троїл і Крессіда. Книга 1 (463-672)

Втекли  всі  інші  острахи  від  нього,  –
Облога  і  загроза  для  життя,
Не  мав  у  серці  більшої  тривоги,                                                    465
Аніж  печаль,  неспокій,  сум’яття,  –
Чи  буде  в  ній  до  нього  співчуття,
Чи  зможе  бути  їй  він  чоловіком,  
Чи  дасть  йому  життя  від  смерті  ліки.

І  навіть  звага  у  страшних  боях,                                                    470
Що  проявляли  Гектор  із  братами,
Не  зрушила  його  у  почуттях,
Але  коли  стрічався  з  ворогами,
То  в  бій  ішов  відважний  до  нестями,
Долав  грозу  його  нестримний  гнів,  –                                      475  
Здавалося,  було  це  дивом  з  див.

Але  це  не  озлобленість  до  греків
І  не  бажання  місто  вберегти
Вели  його  у  бій,  на  небезпеку,
Ішов  він  до  найвищої  мети  –                                                              480
В  її  очах  признання  досягти.      
І  в  тих  щоденних  зіткнень  круговерті  
Його  боялись  греки,  наче  смерті.
 
Тепер  любов  забрала  в  нього  сон,
І  їжу  лютим  ворогом  зробила,                                                          485
І  віддала  для  туги  у  полон,
І  так  обличчя  кольори  змінила,
Що  кожному  побачити  хватило,
Якою  він    хворобою  хворів,
Що  він  любовним  полум’ям  горів.                                                490

Казав,  що  в  нього  лихоманка  зрання,
Але  ніхто  тут  правди  не  збагне:
Чи  то  його  не  розуміла  пані,
Чи  тільки  удавала  –  з  двох  одне,
Здалось,  її  не  зрушило  смутне                                                          495
Його  лице,  ні  мучення  безжальні,
Ні  серця  біль,  ані  думки  печальні.
 
Троїл  від  тих  страждань  цілком  зачах,
І  став  від  муки  майже  знавіснілий,
Назавжди  в  ньому  поселився  страх,  –                                    500
Не  він,  а  інший  є  для  неї  милий,
І  від  думок  тих  серце  кривавило.
Але  про  те  сказати  він  не  смів,
Щоб  світ  не  бачив  жару  почуттів.
 
Але  коли  скидав  страждань  верети,                                          505
Корити  починав  себе  він  знов
І  мовив:«Дурню,  ти  попав  в  тенета,
Раніше  ти  осміював  любов,  –
Тепер  гризи  дулевину  оков,
Бо  звик  ти  всіх  закоханих  картати,                                            510
За  те,  що  сам  не  можеш  подолати.

І  скажуть  що  закохані  тепер?
Коли  про  все  дізнаються,  всяк  буде
Сміятись  заочі  :  «Ось  кавалер
Хвалився  мудрістю  своєю  всюди,                                                  515
Не  міг  про  нас  сказать  щось  без  огуди,  –
Тепер  сам  піде  в  танець  стрімголов,
До  тих,  кого  позначила  Любов».
 
Або  ще  скажуть:  «О,  сумний  Троїле,
Якщо  Господь  тобі  любов  дає,                                                          520
То  вибери  таку,  що  серцем  милим
Журбу  й  печаль  дощенту  розіб’є;
В  любові  студить  все  єство  твоє
Ця  пані,  наче  зимові  морози,  
А  ти  за  нею  ллєш  гарячі  сльози».                                                525

Нехай,  о  Боже,  смуток  цей  веде
Мене  у  гавань  смерті  неминуче!
Ах,  може,  серце  втіхи  там  діжде,  –
Інакше  страх  мене  цілком  замучить,
Що  стануть  явні  жалощі  гнітючі,                                                    530
І  всі  сміятись  будуть  від  душі,
Й  складатимуть  уїдливі  вірші.

Рятуй,  мій  Боже,  й  ти,  безмірно  люба,
В  чиїх  тенетах  розум  мій  змарнів!
О  серце  дороге,  врятуй  від  згуби,                                              535
Бо  я  б  усе  життя  моє  хотів
Тебе  любити  –  до  останніх  днів.
Від  погляду  твого  душа  радіє,
Тож  дай  мені  хоча  б  якусь  надію».

І  ці  слова,  й  багато  інших  теж,                                                        540
Казав  до  неї  в  скаргах  нерішучих
І  виливав  печаль  свою  без  меж,
І  майже  тонув  у  сльозах  горючих.
Все  марно  –  серця  зов  її  не  мучив.
Коли  ж  гадав  про  марноту  образ,                                                545
Його  печаль  зростала  в  сотні  раз.

Коли  він  так  журився  в  самотині,
Зайшов  Пандар,  його  сердечний  друг,
В  покої  царські  і  почув  неспинні
Стогнання  друга,  що  неслись  навкруг.                                550
«Гай-гай!  –  він  крикнув,  –  чом  ослаб  твій  дух?
О,  милість  Божа!  Що  з  тобою  стало?
Невже  то  греки  так  тебе  здолали?

Ти  може  маєш  почуття  вини,
Чи  впав  у  нерозділене  кохання,                                                    555
Чи  плачеш  від  злочинства  глибини
І  в  остраху  шукаєш  покаяння?
О  Боже,  вбережи  їх  від  страждання,
Отих,  хто  наше  місто  обступив
І  гольтіпак  до  святості  привів!»                                                    560

Пандар  тому  й    почав  таку  розмову,
Щоб  у  душі  його  зробити  злим,
І  щоб  та  злість  його  збудила  знову,  
Щоб  дух  його  зробився  знов  твердим,  –
Хоч  добре  знав,  що  в  порівнянні  з  ним                                565
Там  не  було  більш  мужньої  людини,
І  що  йому  уразливі  ці  кпини.

«Яка  тебе  нагода  привела  –
Спитав  Троїл,  –  у  час  тяжкий  знемоги,
Мене  хто  зможе  визволить  від  зла?                                          570
Йди  від  плачу  мого,  заради  Бога,
Тебе  хай  не  смутить  конання  строге  –
До  мене  смерть  ступила  на  межу,
Тож  геть  іди  –  це  все,  що  я  скажу.

Якщо  ж  гадаєш,  що  від  страху  хворий,                                575
То  це  не  так,  тож  глузувати  кинь,
Я  тут  ретельно  так  ховаю  горе,
І  навіть  греків  войовнича  тінь
Не  є  причина  смутку  і  болінь.
А  що  секрет  я  свій  не  розкриваю,                                              580
То  не  гнівись,  –  на  краще  уповаю».

Пандар,  м’який  від  жалю  і  журби,
Все  повторяв:  «Гай-гай!  Вернись  до  тями!
Мій  друже  –  мовив,  –  наших  душ  скарби,
Любов  і  чесність,  що  були  між  нами,                                      585
Тепер  неначе  стали  ворогами:
Від  мене  ти  сховав  страждань  тягар,  –
Не  віриш  в  те,  що  я  твій  друг  Пандар?

Я  розділю  з  тобою  біль  і  муки,
Якщо  для  тебе  втіху  не  знайду;                                                    590
Це  друга  право  вільно,  без  принуки,
Ділить  з  тобою  щастя  і  біду.
Я  мав  і  маю  пристрасність  тверду  –
Усе  моє  життя  тебе  любити.
Відкрий  біду,  скажи  про  все  відкрито».                              595

Тоді  зітхнув  спечалений  Троїл
І  мовив  так:  «В  знак  Божої  любові
Скажу  про  все,  зібравши  рештки  сил,
Хоч  серце  розірватися  готове,
Та  не  даси  моїй  душі  ти  схову.                                                        600
Не  думай,  що  не  вірю  я  тобі,
Тож  слухай,  друже,  чом  я  у  журбі.

Любов,  котру  хтось  схоче  побороти,
Йому  страждання  принесе  нове;
Мене  у  відчай  кидає  скорбота                                                          605
І  просто  в  смерть  моя  душа  пливе;
Замучило  так  прагнення  живе,
Що  більша  радість  згинути  від  зброї,
Ніж  стать  царем  у  Греції  чи  в  Трої.

Тож,  вірний  друже,  досить  про  печаль,                              610
Тепер  вже  знаєш  ти  причину  горя,
І  ради  Бога,  мій  остиглий  жаль
Сховай  в  собі,  забудь  слова  суворі,
Бо  будуть  глузування  і  докори,
Якщо  прознають  –  радість  май  в  собі                                    615
І  дай  мені  померти  від  журби».

«Як  міг  таке  ховати  ти  від  мене,  –
Сказав  Пандар,  –  людино  ти  дурна?
Можливо,  дам  пораду  сокровенну
Й  тебе  із  горя  виручить  вона».                                                        620
На  що  Троїл:«Була  б  це  дивина,
Завжди  в  любові  мав  ти  тільки  лихо,
Як,  чорт  візьми,  мені  даси  утіху?»

«Троїле,  так!  Та  чуй  –  сказав  Пандар,  –
Я  дурнем  був,  та  часто  так  бувало,                                            625
Що  той,  хто  носить  справ  лихих  тягар,
Рятує  друга  від  скорбот  навали.
Я  часто  бачив,  як  сліпий  недбало
Проходить  там,  де  зрячий  упаде;
І  часто  дурень  мудрого  веде.                                                              630

Точильний  камінь,  круглий  чи  плескатий,
Спроможний  гостро  лезо  наточить;
Якщо  побачиш  –  час  я  марно  стратив,
Учися  берегти  що  кожну  мить,  –
Нерідко  дурень  мудрого  повчить.                                                  635
Так  зробиш  –  стане  розум  твій  безмежним,
Пізнаєш  все,  зрівнявши  з  протилежним.

Як  може  знати  хтось  солодкий  смак,
Якщо  в  житті  не  знав  смаку  гіркого?
Ніхто  не  буде  радісним  отак,                                                                640
Як  той,  хто  мав  страждання  і  тривоги.
Там  біле  з  чорним,  сила  і  знемога,  –
Одне  із  одним  з’єднані  навік,
І  все  це  бачить  мудрий  чоловік.

Я,  згідно  з  протилежності  законом,                                              645
В  любові  мав  не  радість,  а  біду;
Твоїй  душі,  замученій  полоном
Тяжких  думок,  пораду  я  знайду,
Щоб  почуття  привів  ти  до  ладу;
На  двох  тягар  твій  хочу  розділити,                                                650
Так  легше  буде  нам  його  носити!

Я  пам’ятаю  ті  слова  прості,
Що  їх  Енона-німфа  в  час  розлуки
Твоєму  брату  Парісу  в  листі
Писала  з  наріканнями  на  муки;                                                          655
Я  думаю,  його  ти  брав  у  руки».
Троїл:«Не  попадавсь  мені  той  лист».
Пандар  на  те:  «Тоді  послухай  зміст:

«Феб  першим  став  в  медичній  справі,
До  лікування  мав  значний  талан,  –                                                660
Міг  дати  поміч,  знав  цілющі  трави,
Але  себе  не  врятував  від  ран,
Коли  його  загнало  у  капкан
Кохання  до  дочки  царя  Адмета,  –
Не  зміг  журби  розплутати  тенета».                                                    665
                           
На  жаль,  я  теж  нещасний,  як  і  ти,
Коханням  нерозділеним  розбитий,
І  все  ж  тобі  я  зможу  помогти;
Ти  не  шукай  більш  докорів  сердитих.
Я  знаю,  що  не  зможу  так  злетіти,                                                          670
Як  яструб,  що  ширяє  в  вишині,
Та  слово  в  поміч  дай  сказать  мені.

548  Пандар  був  захисником  Трої  під  час  Троянської  війни.  Був  особливо  вправний  зі  стрільби  з  лука,  якого  йому  дав  Аполлон.
653  Енона–  німфа,  дочка  Кебрена,  бога  річки,  що  текла  у  Трої.  Була  першою  дружиною  Паріса,  котрому  народила  сина  Корифа.
664  Адмет  –  цар  міста  Фер  у  Фесалії,  син  Ферета.  В  юності  брав  участь  у  поході  аргонавтів.  Коли  Аполлон  був  засуджений  Зевсом  за  вбивство  циклопів  на  рік  служби  у  смертного,  то  був  відданий  у  пастухи  до  Адмета,  котрий  відносився  до  нього  з  великою  пошаною.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964012
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2022

Вольфґанґ Амадей Моцарт, Дитяча забава (Христіан Адольф Овербек)

Ми,  діти,  смакуєм
Доволі  утіх,
Жартуєм,  кепкуєм,
Бунтуєм  усіх.
Співаєм,  горланим
І  скачем  живі,
І  бігаєм  рано
Довкола  в  траві.

Чому  ні?  Зітхати
Ще  буде  пора!
Хто  хоче  бурчати,
Той  геть  із  двора.
Які  там  пригожі
І  квіти,  й  трава,
Ніхто  це  не  зможе
Убрати  в  слова.

Гей,  братику,  жваво
Качайся  в  траві,
Придумуй  забави
Та  ігри  нові!
Коли  постарієм  –
Забудем  таке,
Нам  серце  ствердіє
І  стане  жорстке.

Гей,  глянь,  милий  брате,  
Метелик  летить!
Хтось  хоче  спіймати?
О  ні,  відпустіть!
Ось  друг  його  лине,
Не  бавтеся  з  ним,  –
З  плачу  перший  згине
За  другом  своїм.

[i]Чи  ж  там  не  співають?
Спів  лине  з  грудей!
Чудесно  в  розмаю
Співа  соловей.
В  садочку  він  стиха
На  яблуню  сів,  –
Для  нашої  втіхи
Продовжує  спів.[/i]

[i]Спустися,  мій  брате,
Відкрийся  мені,  –
Тебе  хто  співати
Навчив  ці  пісні?
О,  хай  не  змовкає  
Пташина  мала!
Щоб  пісня  із  гаю
Нам  радість  несла[/i].

[i]Та  де  ж  пташка  мила?
Вже  зникли  сліди.
Он  там  полетіла,  –
Вернися  сюди!
Даремно,  –  для  втіхи
Закінчився  час:
Хай  радість  –  не  лихо
Охоплює  нас.[/i]

Із  квітів  сплетемо
Віночки  нові.
Фіалки  знайдемо
В  зеленій  траві.
Дарує  нам  мати
Цілунки  й  любов.
Гей,  можу  багато
Їх  мати.  Агов!

Ах,  сонце  яскраве
Вже  хоче  зайти?
А  ми  все  ще  жваві,
Ах,  сонце,  прости!
До  завтра,  ватаго,
Добраніч  для  всіх!
Знов  завтра  розваги
І  радісний  сміх.

Wolfgang  Amadeus  Mozart,  Das  Kinderspiel  (Christian  Adolf  Overbeck  )

Wir  Kinder,  wir  schmecken
Der  Freuden  recht  viel,
Wir  schäkern  und  necken,
Versteht  sich  im  Spiel;
Wir  lärmen  und  singen
Und  rennen  rundum,
Und  hüpfen  und  springen
Im  Grase  herum.

Warum  nicht?  -    Zum  Murren
Ist's  Zeit  noch  genug!
Wer  wollte  wohl  knurren,
Der  wär'  ja  nicht  klug.
Wie  lustig  steh'n  dorten
Die  Saat  und  das  Gras!
Beschreiben  mit  Worten
Kann  keiner  wohl  das.

Ha,  Brüderchen,  rennet
Und  wälzt  euch  im  Gras!
Noch  ist's  uns  vergönnet,
Noch  kleidet  uns  das!
Ach,  werden  wir  älter,
So  schickt's    sich  nicht  mehr,
Dann  treten  wir  kälter
Und  steifer  einher.
     
Ei,  seht  doch,  ihr  Brüder,
Den  Schmetterling  da!
Wer  wirft  ihn  uns  nieder?
Doch  schonet  ihn  ja!
Dort  flattert  noch  einer,
Der  ist  wohl  sein  Freund,
O  schlag'  ihn  ja  keiner,
Weil  jener  sonst  weint.

[i]Wird  dort  nicht  gesungen?
Wie  herrlich  das  klingt!
Vortrefflich,  ihr  Jungen,
die  Nachtigall  singt.
Dort  sitzt  sie,  dort  oben
Im  Apfelbaum,  dort;
Wir  wollen  sie  loben,
So  fährt  sie  wohl  fort.[/i]

[i]Komm  Liebchen  hernieder
Und  lass'  dich  beseh'n!
Wer  lehrt  dich  die  Lieder?
Du  machst  es  recht  schön!
O  lass'  dich  nicht  stören,
Du  Vögelchen  du!
Wir  alle,  wir  hören
So  gerne  dir  zu.[/i]

[i]Wo  ist  sie  geblieben?
Wir  seh'n  sie  nicht  mehr.
Da  flattert  sie  drüben.
Komm  wieder  hier  her!
Vergeblich,  die  Freude
Ist  diesmal  vorbei:
Ihr  tat  wer  zu  Leide,
Sei,  was  es  auch  sei.    [/i]

Laßt  Kränzchen  uns  winden,
Viel  Blumen  sind  hier.
Wer  Veilchen  wird  finden,
Empfängt  was  dafür.
Ein  Mäulchen  zur  Gabe
Gibt  Mutter,  wohl  zwei.
Juchheisa!  Ich  habe,
Ich  hab'  eins,  juchhei!

Ach,  geht  sie  schon  unter,
Die  Sonne,  so  früh?
Wir  sind  ja  noch  munter,
Ach,  Sonne  verzieh'!
Nun  morgen,  ihr  Brüder,
Schlaft  wohl,  gute  Nacht!
Ja,  morgen  wird  wieder
Gespielt  und  gelacht.