Він невиправний оптиміст:
ніколи не шукає броду
і знов у місячну погоду
босоніж рухається вниз.
І там по схилам берегів
вздовж течії світобудови
не відчуваючи утоми
блукає поміж дивних снів.
То й що, що чорна смуга ця?
Вона лише передумова,
балансу вічного умова,
що не отруює серця.
Вже може вранішній досвіт
все поміняє тут місцями.
Неспокій, що блукав тінями
розтане як весною лід.
