Лежить століття на столі під шаром пилу.
Але ж колись воно над нами мало силу.
Носило в пелюшках, ганяло в шию в школу,
І вітрами війни кидало нас додолу.
Селило нас в містах, місило на городах,
Топило, як кутят, незрячих ще, у водах,
Під гаслами: "Любіть!" навчало нас вбивати,
І голодом плелось від хати і до хати.
Тягнуло в тюрми нас, морозило сибіром,
І з смертю за плечем нам відпускало з миром,
Копало що є сил для нас в степах могили,
Дробило нам кістки i витягало жили.
А потім, сред промов, плело про непричетність,
І що з"єднає всіх тепер, напевно, чемність,
Добро, краса, любов і милосердя, звісно,
І з тугою вело за нами тиху пісню...
Століття (морок, стіл, пилюка на горіщі)
Занедбане лежить, та все ж до Бога ближче!
