- Та ну як?... Море, як море… Нічого особливого! – держачи біля вуха дорогий
телефон Кіра йшла широкою міською вулицею від аеропорту. Вона тягла за собою велику червону валізу, а в руках була маленька, того ж кольору, сумочка. Про чудовий відпочинок на березі моря свідчила її засмагла гладенька шкіра. Кіра одягнена, як і завжди, елегантно і вишукано!.. Червоний капелюшок на голові, з-під якого виглядало не дуже довге біле волосся, сонцезахисні окуляри у білосніжній оправі, які так пасували до білої, з гранатовими аксесуарами сукні… А завершували це жіночне поєднання червоного і білого кольорів гарненькі вишневі босоніжки на високих підборах. – Та що ти розпитуєш? Ось приїду і все-все розповім!..
Вірна Кірина подруга Вікторія допитувалася про відпочинок своєї товаришки, бо цілий тиждень вони не могли спілкуватися. Та їй не варто було нервувати і гризти нігті від шаленої цікавості, бо Кіра зараз прямувала саме до неї. Найнявши таксі Кіра спокійно доїхала до будинку, в якому знаходилася шикарна Вікина квартира. І ось вона вже натиснула на дзвінок, щоб її найкраща подруга відчинила їй двері.
Віка міцно-міцно обійняла Кіру, бо досить дуже за нею скучила! Та ж у відповідь залишила на блідій щоці Вікторії слід завдяки своїй червоній помаді… Потім господиня квартири запросила свою гостю до чашки зеленого чаю, до якого Кіра купила смачного, дорогого торта.
- Ну добре! Досить псувати нашу ідеальну фігуру!.. – промовила Віка і відставила
майже пусту чашку. – Розповідай скоріше! Показуй фотографії, я чекаю, Кіро…
І тут почалася довга Кірина промова! Фотографії були прекрасні, гарнісінькі
сувеніри, великі мушлі і черепашки… Кіра до вечора, майже в подробицях розповідала подрузі про свої вакації, та прийшов час розставання. Вона знову замовила таксі, та на цей раз потрапила вже до себе додому…
…Кіра прокинулася від голосного дзвінка будильника. Шоста година ранку – саме час пробудження. На календарі вже був понеділок. За філіжанкою кави Кіра переглянула пресу – все як і було, ніяких змін! Одягнувшись у витончений костюм і взявши невеличкий діловий чемодан Кіра покинула свій будинок і вирушила на свою роботу. Ця молода жінка працювала у престижній фірмі. І ось вона підійшла до входу у високу і велику будівлю. Там Кіра зустріла свого знайомого – охоронця Леоніда, проте той зустрів її з непривітним лицем, як завжди в минулі часи, а навпаки :
- Кіро Анатоліївно! А ви хіба не чули, що… вже не працюєте тут?..
Посмішка на її лиці зникла. Кіра перепитала у охоронця, чи той нічого не наплутав,
але у відповідь отримала те ж : «Ви не працюєте тут більше…». Вона попри намагання охоронця не впустити її всередину фірми пробралася в будівлю і швидко у ліфті дібралася до кабінету директора.
- І що це означає?!... – за дверима почувся крик Кіри. – Чому я вже не працюю в цій
фірмі? Я ж лише з’їздила у відпустку, а ви вже замість мене поставили когось іншого!... Ви ж обіцяли…
Кіра знесилено сіла у крісло. Солона сльоза потекла по її щоці. Вона програла у цій
недовгій грі. Замість неї у її кріслі опинився ворог, що зараз зайшов у кабінет. І звичайно ж на його обличчі одразу ж розпливлася єхидна посмішка. Директор намагався якось заспокоїти Кіру, проте та відштовхнула його і з розмазаною тушшю на обличчі вибігла з кабінету, а далі і з будівлі, в якій уже не працювала. Кіра тремтячими руками набрала номер на телефоні, і, викликавши таксі, вирушила в ньому до Віки.
- Боже! Що з тобою сталося, Кірочко??? – Вікторія зустріла на порозі свою
заплакану подругу. – Що з тобою, Кіро?!..
Втім та лила сльози… Вона довго плакала, а Вікторія довго її втішала, доки та не
замовкла абсолютно. Кіра тремтячим голосом переповіла все, що відбулося, і закінчила :
- Він же обіцяв мені! Як він посмів?... Завжди жалів, піклувався про мене, а тут…
Знає ж, яка моя історія… - і Кіра витягла з сумки маленьку стару фотографію, де були її батьки і сама вона…
Й знову по її лиці покотилися сльози. Згадка про ту страшну аварію завжди видавлює з Кіри плач… Відтоді вона і не сідає за кермо – боїться, що сама загине в автокатастрофі, як і батьки. Кіра поцілувала фотографію, а потім, витерши з неї краплю сльози, що скотилася зі щоки, поклала назад у сумку.
- Не плач, Кірочко... – вірна подруга Віка лагідно погладила по голові – На цьому життя не закінчується… Правда ж? Не треба так нервувати, бо ти ж сильна, Кіро…
Вікторія втішала свою подругу. Вона принесла їй чашечку міцної гарячої кави. Кіра поволі заспокоювалась… Вона залишилась на ніч у Віки, бо повертатись додому якось не хотілось. А, прокинувшись, вранці Кіра почула від товаришки пропозицію, щоб та продавала свою квартиру і переїжджала до неї жити. І Віка увечері отримала добре обдуману згоду від своєї подруги.
Кіра почала нове життя. Спокійне, безтурботне, щасливе врешті-решт… Вона продала свій будинок, забравши усе необхідне і викинувши все те, що нагадувало її майже й непочату кар’єру… Знайшла собі роботу, яка підходила і дуже подобалась… І трішки пізніше купила собі, хоч і невелику, проте дуже затишну квартиру, щоб не заважати у особистому житті товаришці… А тепер Кіра частенько повторює своїй вірній подрузі Вікторії :
- А знаєш?... Може воно й на краще, що мене звільнили?......
ID:
242727
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.02.2011 18:26:42
© дата внесення змiн: 22.02.2011 18:26:42
автор: АнГеЛіНа
Вкажіть причину вашої скарги
|
П 
