Я відпустила тебе.Та вже йди.
Двері залишить відчинені?Можу.
Щось перемелюють довго сади
Листя пожовкле до ковдри морозу.
Щось там наплутали.Сад зеленів.
А полуниця знов родить і родить.
Ти вже пішов.Чомусь світ не спустів.
Дощ завше в гості до мене заходить.
Сяде тихенько і ніжки кладе
На наше ліжко.Та я не сварилась.
Двері відчинені.От він і йде.
Я вже тулитись до нього навчилась.
Вимочить душу,обличчя і сум,
Витрясе все із голівоньки вкотре.
Вірші складе з недодуманих дум.
Потім в кімнаті таке усе мокре!
Я відпустила тебе.Та чому
Знову стоїш на порозі весь мокрий?
Чи обійняти немає кому?
Чи накормити?Ти в мене голодний?
А,ти пішов,щоб купити вино?
А чому взяв всю одежу із скрині?
Ми посварились?І все як в кіно?
Ми не сваритимось більше віднині?
Так не кажи.Після слів отаких
Знов буде сварка.І потім миритись.
Ну,як без сварок?Ну як же без них?
Та я б могла б й дощу притулитись!
Вимочить душу,зцілує мене.
Буде до ранку мене цілувати.
Трішки ревнуєш?Потрібно.Зате
Більше не будеш на день пропадати!
І знову безлад в саду!Та нехай!
Листя зжовтіле чомусь зеленіє.
Осін мандрує лісами?Та знай:
Це вона любить мене і воліє
Тут залишитись у нас до завжди.
Хай візьме дощ і живе тут роками.
В фарби змальовує осінь сади,
Що назбирала десь небостежками.
