Вже рік минув, як гарна молодиця
До Бога віддала свого п’яницю,
Та все горює, наче за порядним,
А з того - ні поради, ні розради.
І слово добре не завжди, і ласка,
Одна город сапала і по ряску.
Сльоза туманила блакитні очі,
Коли її невірний парубочив.
А був собою ладний, хоч п’яниця,
Була йому до пари молодиця,
В собі несли обоє таємницю,
Ні з ким не побажали поділиться.
Але сусідки хитрі, всевидющі
Казали про дитину середульшу.
Сплітали із догадок павутину,
Що не його була ота дитина.
Відтоді стало тяжко йому жити,
У чарці смуток розпочав топити,
Тоді віддав він чорту свою душу,
Як привела дружина середульшу…
Чи правда, чи брехня у тій балачці –
Вона ж йому годила, як болячці.
Та про одне молила: кинуть пити,
Тоді б вони могли по-людськи жити…
І до його останньої хвилини
Вона несла в собі якусь провину.
Несе і досі. Іній сріблить коси,
Сльоза сумна блакитні очі росить.
…Чого вбиватись смутком і журбою?
Розкішне літо полонить красою.
Дивись, ще трапиться для неї кращий,
Але вона докірливо:"Нізащо!"
…Літа пройшли, як гарна молодиця
До Бога віддала свого п’яницю…
