Без слів цей світ здається нескінченним,
І не обмежує нічого погляд мій,
Глухонімі людські яскраві сцени
Говорять більше, ніж набори слів.
Коли єдиний голос – це ти сам,
Коли твій глузд збирається у гості,
Ти бігаєш, шукаєш, де стоп-кран,
Збивають з ніг тяжкі удари млості.
Та я тримаюсь, виходу немає,
У цьому світі завтра мені жить,
Я сяду зручно он у тому краї,
Поки життя без упину біжить.
І не завжди я слухатиму тишу,
Вдивлятимусь уважно в пустоту,
І по губах читати буду книжку,
Яку рукою потім напишу.
Це не на довго зовсім, лиш на мить,
Я встигну ще багато зрозуміти,
І, мабуть, варто буде далі жить,
Коли твій погляд змусить говорити.
Коли згадаю знову всі слова,
Забуду образи і жести, очі, губи,
Здаватиметься, я уже нова,
Та тільки біля мене старі люди.
Я встану і піду туди, де кличуть,
І знову говоритиму слова,
Твій погляд неймовірно тобі личить,
Та шкода, що душа твоя пуста.
