А він збудив її ще до світанку,
Повів, де сонце сходить з темних гір,
Він цілував її усю і до останку,
Не чуючи і звуків тихих лір.
А вона йшла покірно й не питала,
Куди й для чого він її веде,
Вона лише одне напевно знала,
Що той хлопчина серденько краде.
І ліс шумів, текла маленька річка,
І соловейко кой-де задзвенів,
А з-за гори світліла лише стрічка,
Він, сам не спавши, сонну її вів.
Вона всміхалась, чиста і невинна,
Вона так щиро вірила йому,
За ним ішла, спинилась на хвилину,
І їм обом вже було не до сну.
І лиш як вирвалося сонце золотаве,
Він глянув вверх, у світлі небеса,
І так удвох їм тепло разом стало,
І так блистіла вранішня роса.
А ліс шумів, текла маленька річка,
І сонце пробивалося в імлі,
Вона вмивала біле своє личко,
А він радів, цілуючи її.
