перед сходом сонця
затримати дихання
й припинити стікати
кров'ю з рук
на зранену бруківку
перед сходом сонця
я нарешті підведусь
щоб вирізати на небі
особисту симфонію
з присмаком яблук
хвої
та металічним —
крові
перед сходом сонця
я намалюю на серці кожної людини
наче на запотілому склі
слова що будуть близькі кожному
щоб кожен зазирнув у себе
крізь пелену гидкого
надуманого
усіх примітивних дрібниць
що їм надаємо значення
щоб кожен подивився
на схід сонця
й плакав як захочеться
сміявся як захочеться
обійнявся з кимось
якщо завгодно.
перед сходом сонця
зрозумів
що я просто маленька людина
котра хоче надто багато
від цього затверділого життя
і як би я не біг
як би я не нісся
не намагався розповісти людям щось
ось подивіться
я зрозумів
я маю що сказати
глянь же сюди
розвернись
чому проходиш повз
відчуваю себе жебраком
посеред брудної вулиці
укотре натискаю клавіші клавіатури так
наче це фортепіано
кожним словом намагаючись відбити у свідомості
якісь ноти
якісь звуки
залишитись в пустих душах
в пустих головах
хоч і знаю
що уся симфонія складатиметься лише в моїй пустоті
лише в моєму казані
самотності.
перед сходом сонця
я напишу свій останній текст
наче епітафію своєму життю
наче це єдине що може надати сенсу
моменту, коли життя покине тіло
але це завжди так стається:
навіть зірки мають піти геть
аби дати можливість зійти
новому сонцю.
перед сходом сонця
я торкнусь своїх сторінок
й востаннє побачу їх у темряві
востаннє побачу їх у крові
й викину геть
нехай їх забере сміх будди
й більш ніколи до мене не повернеться
нехай мої думки поховає плем'я
й станцює на моїх сльозах останній похоронний танець.
перед сходом сонця
я заплющу очі
й востаннє уявлю той світ
з якого мені приходять ідеї
з якого мені приходить зміст жити
чорний світ моїх білих слів
побачу востаннє
й залишусь деревом
на пагорбі
куди водив тебе коли були ще друзями
й зостанусь вічно там
спостерігати за іграшковим містом
бо знаєте
звідти так добре видно
схід сонця.
#Лажневський