В човні кохання, знов пливу за течією,
Боюся весла взяти в руки, щоб гребти
Вкладаю все життя, в трикляту одіссею,
Щоб доторкнутися нарешті до мети.
В мозолях стерті пальці…В ранах мої руки
І нерви держать мов канати, тіло все…
Чи є ж на небі десь сузір`я те - «Розлуки»,
Чиї зірки не хочуть в порт вести мене?
В той порт освітлений, що в бухті щастя прийме,
Старий, посічений мій човен від штормів,
Й рука тремтяча у якому, врешті, скине
Зюйдвестку мокру, з голови до чиїсь ніг.
В човні під назвою «Надія й сподівання»,
По хвилям впертості пливу вже котрий рік
І Божий промисел та Всесвіту втручання,
Моїй любові не скостили страждань вік.
А я вже вкотре йду за течією в морі,
На весла погляд свій кидаючи на мить
І час від часу, на скривавленій долоні
Знов бачу знак, що не зневірився любить.
Хапаю весла і гребу допоки подих,
В солонім бризі не втрачає чіткий ритм,
Чи з небокраю штормові, фатальні грози
Перед моїм човном, не викладуть свій щит.
В човні потрісканім, латаю життя діри
Аби на дно піщане, з часом не піти,
І попри всі незгоди не втрачаю віри,
Бо все ж надіюсь доторкнутися мети!
