звуки квартири здавлюють простір
й водять за руки захмелілі тіла квартирою
зачекай, я поставлю платівку на паузу
прислухайся
оркестрова зала старого будинку здригається
готова слухати оперету локального світовиверження
умілий перкусіоніст годинник стиха застукотів у крещендо
з кожною нотою — усе голоснішою — знімає з нас одяг і шкіру
випльовує із тіл — в ефір — десь на форте
і коли метроном циферблата грає зовсім фортисимо
наші губи, долоні та подихи сплітаються у гордієвий вузол
звиваючись хитро і плавно у гірких нотах наркотичного ніщо.
я кажу тобі смійся голосним сопрано
розриваючи чорний простір забуття
аби ми впали униз розірваними крилами нічного метелика
бо у цій пітьмі ми небезпечно непрощенно наблизились
до розжареної лампи твого солодкого сміху.
я акомпаную тобі на струнах свого наркотичного бодгі
в цьому консонантному співзвуччі жадібних сп’янілих душ
дозволь мені стати інтермецо
бо я зрозумів що
нічого не важливо
запам’ятай що
нічого не важливо
нехай це вб’ється тобі гвіздком рефрену
нічого не важливо
бо ми тут усього лиш фантомні відбитки
чогось справжнього
єдиного
до чого заледве торкаємось своїми розширеними зіницями
ми самотні ноти на широкому музичному стані
чиї звуки заледве долітають відлунням
ось у нашу квартиру
й затихнуть скоро
наче й не було їх
але чуєш що це?
знову годинник наростає в крещендо
готуйся співати партію сопрано
кохай так піано мої виснажені долоні, пальці, очі
здіймайся так форте коли огорну талію, руки, спину
дозволь цим тональностями співати в арії божевільної хіті
і не бійся календаря що невпинно закінчується
перегортаючи сторінки аж до дня коли музика стихне
щоб кожен наш звук вібрував усередині трепетом
я зациклюсь пластинкою у твоїй голові
нічого не важливо
нічого не важливо
нічого не важливо
не бійся болю що прийде опісля
бо він як і ми
лиш фантомне відлуння.
