А хтось казав, що зорі падають на щастя...
Коли та зірка падала на Землю, де було Небо?
На Україні всі сади збирались до причастя,
В Чорнобильській окрузі хтось казав: "Не треба..."
Ураз не стало цвіту і дерева голі
Були готові до неминучого свого розп'яття.
І тому диво-квіту вже не заздрили тополі,
Й вони розп'яти всіх хотіли за безладдя.
А люди що? Німі, глухі, тому й безсилі...
Бузковими гілками із вулиць Києва до світу
З параду в камери всміхались діти милі-милі...
О, голови так задурити - треба вміти!
А час іде - біжить: уже й тридцятка з гаком!
Чим далі в ліс, тим зрозуміліше, що виходу нема.
А влада далі нас годує "пиріжками з маком",
Смакує нам! Смакує досі! Дарма...дарма...
Навіщо, люди, нам життя дає науку?
Ми граємо із ним, як в лотерею: нас дурять вже давно.
В "чорнобильській" лікарні ви візьміть дитя за руку,
Хай душу струмом б'є! Б'є! Життя лиш раз дано!
"І засурмив третій Ангол, і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела. А ймення зорі тій Полин. І стала третина води, як полин, і багато з людей повмирали з води, бо згіркла вона..." Об. 8:10-11: