Завмерла у мовчанні Україна...
Запалені свічки лиш тріскотять.
Минуле, крізь майбутнє, як руїна,
Коли нас нищила ординська рать.
Наш люд морили голодом совіти:
Тільця дітей розпухлі, по хатах,
Ні звірини, ані птахів, ні квітів,
Лиш смертний плач навічно на устах.
Всіх годувала Україна хлібом,
В тридцяті теж бували врожаї.
Останнє забирали в дітей, з криком,
Запроданці свої та москалі.
Нас знищували – націю безсмертну,
Боялися козацького вогню.
Історію кроїли безконечно,
І ми віки із ними йшли на прю.
Дощ падав, заливаючи землицю,
Сам Бог тоді оплакував її.
І голод, й смерть таїлися в світлицях,
Життя вмирало на святій землі.
Було нас у тридцяті вдвічі більше,
Народ і розвивався, і зростав,
Коли те плем'я, здичавіле, грішне,
Украло світло сонячних заграв.
Вкраїна потонула в лоні смерті,
Ні сміху, ні дитячих щебетань,
Приречена, щоб з голоду померти,
Щоб ні культури, мови, жодних знань.
Морили голодом і нищили коріння,
Нас убивали, крали душі в нас.
Скорити лиш не вистачило вміння,
Господь із нами навіть в смерті час.
Горить свіча, як пам'ять незгасима.
Молитва, пращури, за вас летить
До Господа – із уст малого сина.
Минуле Краю нам не відділить.
Горить свіча, горить, горить, горить...
28 листопада 2015
(с) Валентина Гуменюк
