Не знайти більш такої персони,
Наче бог з найепічніших вір.
Коло тебе співали гарсони,
А солістка гортала клавір.
Тож луна досягала провінцій,
В кулуари столиці зайшла –
Компліменти лилися за вінця,
Щоконцерту – гала і аншлаг.
Ну і я, зачарована грою,
Не розчула за звуками слів,
Що у душу проникли, як в Трою –
Не в коні, а чомусь у козлі.
Понад вечір фальшивим акордом
Ми напились вини і вина.
В бороді, як здавалося, гордо
Виглядала тоді сивина.
Хоч в самого і різались роги,
Загравався, почасти у борг.
І мені, що звернула з дороги,
Баритоном підспівував бог.
Піддалися душевні скрижалі,
Обернувши «не можна!» в «але…»
Не завжди небезпека у жалі –
Змій буває ще той кавалер.
І тепер, як з манжета підсунув.
Я вдивляюся: ти, чи не ти?
Козлетоном волає парсуна,
Замість бога – убогий сатир.
А щодо спокус - вони завжди в облесливих одежах. Така вже їхня місія 
