Влітку 16-го року опинився у Києві. Рідне місто не виглядало прифронтовим, хоча вже два роки йшла АТО-війна. Лише військові на вулицях часто були засмаглими та зосередженими. Також всі розмови, принаймні із забугорним візитером, зводилися до 14-го року та наслідків й перспектив. Така ж розмова почалася, коли завітав до свого колишнього співробітника Костя: про волонтерів та шпиталь, задимлений Майдан (там Кость попервах сказав що дим шкідливий, так його дуже матюкали) та стрілянину у останні дні; лиш побіжно згадали про кепські справи у нашому Інституті та Академії.
Вже за чаюванням почали обговорювати: а що далі? Тут я згадав, що дружина Костя, Галина, знаний медієвіст. То й запитав її: “А чи був за 1000 років випадок, щоб сусідні держави не воювали хоча би раз за сторіччя? А потім знову мир-дружба…” На останніх словах Галина зблідла, чашка опинилася десь на столі, рвучко піднялася й пішла з кімнати. Ми ніяково помовчали, трохи ще побалакали та почали прощатися. З кімнати визирнула Галина й тримаючись за одвірок тихо сказала: “Мабуть ви праві, усі воюють, а потім… Окремо Ватикан та Швейцарія, але вони до будь-якої війни причетні.” Трохи помовчавши додала: “Всього вам найкращого”.
За декілька днів, на зустрічі з колегами, Кость підсів до мене. Почав говорити що дружина дуже нервує при згадці про війну, бо минулого року її двоюрідний брат загинув на розмінуванні в АТО. Був він досвідчений, миротворцем десь служив - та нарвався на нову російську міну; так говорили хлопці, що труну привезли. Я зніяковіло згадав його дружину й тихо сказав: “Препогано вийшло, така халепа”, а Кость також тихо: “Та все халепа… Але кращого попереду не видно.”
4/11/2021
