Коли на усіх світлофорах – червоний, у всіх планах – непередбачуване, у думках – неможливе, а в душі пустка, все падає з рук. І хочеться підбадьорити себе, сказавши: «Так буде не завжди. Все ще буде добре». Але слова так мало значать. Слова так мало передають. Усе важливе зазвичай так і залишається невимовленим, непочутим.
Тоді я вмикаю музику і тону в емоціях. Музика – це часто про те, що ми в неї вкладаємо: які переживання, відчуття і тривоги.
А тривог більшає... Вони множаться. Вони нависають і не дають рухатися вперед. Хтось каже, вони приховують нові можливості. Я ж скажу, вони розставляють все у житті на свої місця. Навіть тоді, коли, на перший погляд, вони трощать все на своєму шляху. Трощать нашу витривалість, сили, підривають здоров’я, показують друзів і недругів з різної, навіть найбільш неочікуваної сторони їх душі. Ех, трощать – повагу, надії і впевненість.
У такі моменти хочеться рожеві окуляри – абстрагуватися, забути, забутися. Солодкий самообман, але грішний. Натомість цей біль реальності іноді просто треба пережити, перенести, перехворіти. Його не можна передати, переадресувати чи перекласти. Щоб використати цей біль як плацдарм для будівництва нового дня, його треба відчути сповна. Тільки тоді прийде очищення. Перезавантаження. За це колись обов’язково буде вдячність.
Головне, пам’ятати: великі вибухи народжують нові світанки, а очікування – зелений колір світлофора. Тиша – новий стук серця, а новий день – ще одну можливість все змінити.