Розмова як повінь, розлита на берег по вінця,
У ній стоїмо серед плеса обоє по шию.
Розлилась
І потріскала, мовби стара штукатурка
Й з лискучого дзеркала
Перетворилась в широку зім'яту ковдру.
Подекуди хвиля лиже своїм шершавим язиком
Розм'яклий податливий берег,
Плюється фігурками з льоду,
Змиває сліди анонімного скульптора,
Який тут зимував.
Ти у своїй стихії -
Вузькою цівкою видихаєш історію,
що здіймається високо вгору
І над нами повисає серпанок
Прозорий та легкий, як і твоя поезія.
Навколо простір густішає,
Хоч ложкою мішай та їж,
Дихати в'язко та лоскотно.
Й авжеж,
Я знаю,
Усе нетривке, і це незначне потепління -
не виключення.
За мить
Туман осиплеться пилом на твої вії
Окремими літерами,
Не встигнеш і оком моргнути,
Як річку знову скує мороз
І нас - у холодній весняній воді по шию.