Розкажи мені як ти назвеш височінь?
Фарб немає але я візьму твою тінь.
Ми могли бути краще, та вроджена лінь
Нищить все, що лежить в ідеалі.
До світанку ще довго, наш вогник не згас.
Ніч божественна без усіляких прикрас.
І як тільки ти скажеш “Пішли, нам вже час”
Ми зійдемо з поверхні скрижалі.
І навчавшись любити слова німоти,
І втомившись від створених меж правоти,
Ми, нарешті наважились бути “на ти”
Попри те, що знайоми віками.
Я гадав, що для тебе я час зупиню,
Але мовили ті, хто читає брехню:
“Не шукай її тут, вона - в центрі вогню.
Та вогонь не береться руками”.
Нас ділили, як світ, бездоганністю скла.
Але ти через нього, як світло пройшла.
Я хотів би дізнатись, що відповіла
Ти про літо. Та втрутилась осінь.
Ми забули хто з нас розпочав боротьбу.
Але цей Вавілон рознесли за добу.
І радіють усі, хто свободу здобув.
Тільки я не знайду її й досі.
Розкажи, як міняти свої імена?
Як мовчати, коли треба слати всіх “на”?
За старою стіною знов буде стіна.
Та й і відповідь множить питання.
І коли нам набридне вторинність цитат,
А звичайний пишак королю скаже “Мат”,
Я зізнаюся “Після усіх моїх втрат
Я запізно прийшов з покаянням”
І коли серед гамору темних часів
Ми впізнаємо радість своїх голосів,
То крізь сльози звернемся до Нього “Спаси!
І врятуй те що ми розкололи”.
А сполоханий брамник скрипучих воріт
Нас пропустить вперед. Через річку убрід
Ми підемо до саду, що квітне вгорі,
Щоби більш не кружляти по колу.
Тихо падають зорі в траву з висоти
Варто руку лише до небес простягти.
І, нарешті своє у собі відпустив,
Ми йдемо непомітні для ока.
Ти заглянеш у серце і я промовчу.
Замість крові у жилах, мов срібло течу.
Тебе завжди було у мені досхочу.
Тільки я не пирнав так глибоко
Пречудово. 
Гарно
