|
Серпень цього року був спекотним.
Добре хоч альтанка давала достатньо прохолоди.
Була середа, а отже, відвідувачів не було,
і ніхто не заважав читати.
Ну, як ніхто... Ставало муркотно,
коли Макс застрибував на руки. Адже його врода
та кігтясто-хиже завзяття — це безмежне джерело
радості, що вічно хоче грати.
Сьогодні його майже не чутно.
Лише два рази прибігав, вимагаючи погратись,
а потім, не отримавши бажаного, надовго зник.
Напевно знайшов щось більш цікаве.
Отже, була тиша. Абсолютна.
Ані вітерця. Навіть пташки перестали співати,
ховаючись від спеки де тільки можна. Аж раптом, вжик —
Макс. Не оголошуючи появи.
— Максе, щось ти збуджений надміру.
Наїжачений, наче тобі зустрівся хтось нечемний.
— Ммрряу, мау-мау.
— Що там таке? Іти? Куди іти?
— Ммняу! — мовляв, довго ще чекати?
Мить і він не там, де був допіру.
У залі був прохід через камін, не простий — таємний,
прихований.
— Ммряу. — бачиш світильник? — бери і світи.
Довгий спуск вниз. Зачинені грати.
"Спуститися під замкову гору,
щоб впертися у грати... Просто клас".
— Максе, і що далі?
Кіт став на задні лапи, показуючи щось на стіні.
— Ммрряу! — важіль бачиш? — тоді смикай.
"Такий розумний — заздрити впору".
— Ммоа-умм, Ммрряу.
— Ще від котів не слухала моралі!
Агов! А хто тобі дозволив влізти в голову мені?
— Мау. — прискорюйся, а не хникай.
За решіткою була розвилка.
Ліворуч "Поділ", праворуч "Печери", кіт вів праворуч.
Перехрестя, спуски, підйоми... Дорогою до печер
хід робився то ширшим, то вужчим,
петляв, мов чекав на помилку,
але Макс впевнено вів Тетяну, тримаючись поруч.
"Люди весь час блукають. І тинялися б і дотепер,
якби їх не доглядав хтось дужчий,
дехто розумніший від природи.
Хто не голить ноги, навіть коли по-справжньому нудно...
І це тоді, коли можна просто погратися з котом...
Люди — суцільна безмежна туга".
Це не була весела пригода.
Було темно, моторошно, місцями сиро і брудно.
Дівчина відчувала себе придатком... або хвостом
свого вірного сірого друга.
"Цікаво, куди він мене тягне?
Що може його так принаджувати?" — думала Таня.
Вона відволіклась і ледве не влетіла у провал.
— Ммрряу.
— І як я туди пролізу?
"А що як вона дійсно застрягне?
Ні, має пролізти".
— Добре хоч я не в сукні, а в штанях.
Ото була б "котовасія"... Це печера чи підвал?
Чому в проломі стирчить залізо?
Тут полум'я в лямпі затремтіло...
— Мало мені розмов з котом, так ще й скінчилась олива.
Напевно, триматиму тебе за хвіст весь зворотній шлях.
— Ммряу!
— Що Ммряу? Я тут до чого?
Кому з нас у подорож кортіло?
Завів дівчину? — Виводь. Як тобі така перспектива?
— Ммряу!
— Я вже лізу...
— Ммряу!
— От причепився, мов реп'ях.
Чого кричиш? Що там вже такого?
Незважаючи на щільний морок,
в глибині печери проглядався примарний серпанок.
Його ніжне сріблясте сяйво, ледь помітне звіддаля,
набувало яскравості зблизька.
До нього було приблизно сорок
обережних кроків. Звісно кроків білявих панянок,
а не святих створінь для яких була створена земля.
Мова відповідно про котиськів,
а не про якихось-то двоногих.
Одначе давайте повернемось до наших героїв.
З їх наближенням сяйво запалало, забило ключем,
пульсуючи в такт кожному кроку,
немов святкуючи перемогу.
"Що це за місце? Про нього не йдеться в жодних сувоях,
жодних літописах... І хто створив його кінець кінцем?"
— Ммя-ау...
— Тато? Він в нас нівроку,
але навряд це його рук діло.
Позаяк і сліпому видно — сховок занадто давній.
Ну, що ж, ми на місці? Веди, показуй, що ти тут знайшов.
— Мау.
— Яка велика перлина!
Бачиш, земля навкруг скам'яніла?
— Ммна-мном-мом.
— Тож всі твої намагання копати марні.
І схоже звичайним робом нам не дістати твій улов.
Міцно тримає свій скарб місцина.
Варто кликати на допомогу.
Та як вибратись без світла? Мені б очі як у тебе...
— Ммя-ау...
— Ну, що ти все: клич тата, клич тата... припини.
Ми вже дорослі, а не малеча.
Самотужки знайдемо дорогу.
Самі сюди залізли — самим і вибиратись треба.
— Ммя-ау! Ммррряу ммнау-мно-омм мау! Ммряу мна-мно-мни.
— Це ти мене послав так далече?
Чи що це було?
— Ммя-ау!
— Добре.
Заспокойся. Просто ти же знаєш, що почнеться знову?
"Я хочу бути впевненим, що ти впораєшся з будь-чим", —
сказала Таня голосом тата.
— Замало бути Максом Хоробрим.
"Приймаючи рішення з надією діяти безпомилково,
треба послуговуватися розумом перед усім", —
пролунала чергова цитата.
Макс зазирнув у вічі дівчині,
як це роблять лиш коти: дбайливо і водночас зверхньо...
— Ммрряу уррр-урр, — мовляв, не хвилюйся, все буде добре, клич.
— Не люблю я астральних мандрівок...
Тетяна стояла на коліні,
злегка торкаючись рукою сяючої поверхні,
хоч насправді всією своєю суттю летіла пріч...
Не існує астральних листівок.
"Тату, ми знайшли дещо цікаве.
Думаю, тобі варто глянути на це особисто".
— Ого! Сподіваюсь стіни проломили вода і час?
Лаврськіх "старців" нема під завалом?
Раптовість татової появи
вражала щоразу.
— Чергова перлина для намиста?
Претендент на звання перлини-перлин, прикраси-прикрас.
І як же ви її відшукали?
— Ммоа.
— Так, це Максова заслуга.
— Максюня, ти наша найдорогоцінніша перлина.
Максимус Допитливий, найвеличнішій шукач скарбів.
— Ми не можемо її лишити.
Взявши на руки сірого друга,
Таня відійшла у бік. І майже одразу...
— Дитино,
сяйво стухає. Ви пов'язані, як ланки ланцюгів...
— Ммя-ау.
— Заспокойтеся, діти.
Авжеж заберем її додому
і там вже будемо вивчати в спокійніших умовах.
Тато присів і звернувся до скам'янілої землі:
— Пусти. Тепер це наша турбота.
І земля розійшлася, потому
оголивши величезне яйце в сяючих покровах.
Торкнувшись його, тато сказав:
— Ідіть до мене, малі.
За коротку мить всі щезли з грота.
Через деякий час вся родина
зібралася в сховищі замкової бібліотеки,
чекаючи роз'яснень.
— Цікаву перлину ви знайшли.
Чарівну драконячу перлину.
На те була вагома причина.
Все невипадково. Події невимовно далекі
передумовили ваші мандри тунелями імли
і погнали вперед без упину.
Колись останні вартові світу
заховали залишки магії в київських печерах,
рятуючи їх від Узурпатора.
— А хто він такий?
— Той, кому влада застила розум.
Тож настав час позбутися гніту.
Повернути магію і дива в життя у всіх сферах:
побуті, праці, творчості...
— Як допоможе цей малий?
Чи не становитиме загрози?
Чи не стане він потім супроти? —
запитала матуся.
— Спокійно. Отже, за порядком:
Хоча цього ще не видно але це не він, а вона.
Допоможе своїм існуванням.
Дракони — це чарівні істоти.
Світ завжди рятувало диво, яке є їхнім спадком.
Узурпатор не зможе здійснити своїх планів сповна
поки не вирішіть це питання.
Тож він влаштовував полювання
на відьом, магів, на всіх чарівних істот. Вбив без ліку.
Вцілілі ховались. Але його час нарешті минув.
Свідченням цьому ваша пригода,
адже вона по довгім чеканні —
а це декілька тисяч років — шукаючи опіки,
чомусь покликала саме вас. Я тільки зараз збагнув,
скільки вона чекала нагоди.
— Бідолашна. А як її звати?
— Ммря..
— Для чого вигадувати? Перлинка то перлинка...
Тільки грецькою мовою. Маргарита. Або Марго.
— Драконеса Марго, як чудово!
Надвечір, вдивляючись завзято
в лівобережжя, яке вкривала легка вечірня димка,
Макс заспокоював себе, що готовий до будь-чого:
"Чекайте, пригоди, я готовий".
ID:
1025456
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Вірші поза рубриками
дата надходження: 30.10.2024 13:06:38
© дата внесення змiн: 31.10.2024 09:50:00
автор: Сергій Вітер
Вкажіть причину вашої скарги
|
