Мені так тяжко на душі, тяжко як ніколи…
І навіщо я караюсь на кріпацтві в долі?
Я у клітці зачинилась, як дурна пташина,
Не хочу бути в неволі, та і не повинна.
Усі думки – тягар душі, волочать по землі,
не відірватись, відійти, а прямо до петлі.
Я зупинилась по життю і лише присіла,
І осяялося все, я мрію зрозуміла:
Я лише хочу звільнитись, позбавитись ваги,
І летіти далеченько, позбавитись спраги.
Вдихнуть ковток повітря, із всієї сили.,
Нехай пече у грудях, наче серце били.
Нехай провіє свіжість вітром над землею,
Нехай буду летіти вгору легкою простинею.
Хочу забути горе, сум, нещастя долі
І поринути у небо, в простір без неволі.
Заклякла у кутку сидячи, і знов тягар знайомий…
Якщо я не заплачу – біль не мине шалений.
Та стальні двері, що були давно закриті,
Зі скрипом ВІДЧИНИЛИСЬ…думки перебиті.
Ковток повітря запашного, мене враз оживив,
Я доторкнулася до неба, до сонця променів,
Також побачила веселки фарб сім перелив.
І я побачила того, хто двері відчинив…
Дякую, мій друг відважний, ти врятував мене від сліз…
Ти на руках своїх чудових, волю й свободу мені ніс…
